УКРАЇНСЬКИЙ КУЛЬТУРОЛОГІЧНИЙ КЛУБ

 470526.02.2008

автор: Овсієнко В.В.

МИ ПРОСТО ЙШЛИ…
Десятиліття Українського культурологічного клубу
(Василь Овсієнко. Світло людей: Мемуари та публіцистика. У двох книгах. Кн. 2 / Упорядкував автор. Харків: Харківська правозахисна група; К.: Смолоскип, 2005. – С. 102–106).

"Старі більшовики з дореволюційним стажем" – так модно було величатися серед більшовиків. До 30-х років. Доки їх не вистріляли...
Не знаю, чи модно буде з часом серед учасників боротьби за незалежність величатися "старими революціонерами" (вододіл – 24 серпня 1991 року), проте члени Української Республіканської та Республіканської Християнської партій згідно зі своїми статутами, відраховують собі партійний стаж від дня вступу до Української громадської групи сприяння виконанню Гельсінських угод та Української Гельсінської Спілки.
Та в епоху горбачовської "гласності" найпершою організованою силою (як тоді писали, "неформальним об’єднанням громадян") у Києві був-таки Український культурологічний клуб (УКК). Ініціаторами його створення були переважно молоді люди – недавні політв’язні Сергій Набока, Леонід Мілявський, Інна Чернявська, Лариса Лохвицька, Ольга Гейко-Матусевич, а також Вадим Галиновський, Ірина Альтер, Олександр Карабчієвський, Володимир Федько. Під виглядом "заходу" районної комсомольської організації в клубі-кафе "Любава" 6 серпня 1987 року вони влаштували публічну дискусію "Українська культура: міфи та реальність", де порушили питання, які замовчувалися радянською пропагандою: про голод 1933 року, про утиски церкви, свободу слова. У дискусії вперше взяли участь щойно звільнені з концтаборів відомі політв’язні Євген Сверстюк та Олесь Шевченко. Тут-таки й виникла думка створити постійно діючий "Український культурологічний клуб" – така собі невинна вивіска, зовсім не політична і в дусі "перебудови". Тим паче, що прецеденти виникнення не санкціонованих владою зібрань та громадських організацій уже були в Москві, Ленінграді, у країнах Прибалтики. Діючи легально й відкрито, вони поширювали опозиційні радянській ідеології ідеї.
Прецедент набув широкого розголосу. До Клубу потягнулися нові люди. Головою УКК був обраний Аркадій Киреєв, згодом Сергій Набока, активістами його стали Ігор Запорожець, Тетяна й Анатолій Битченки, Євген Обертас, Віталій Шевченко, Петро Борсук, Ярослава Данилейко, Тарас Компаниченко, Микола Лисенко, Василь Ґурдзан, Клим Семенюк, Тарас Антонюк, Анатолій Лупиніс, Дмитро Корчинський, Логвин Бабляк, Євген Чернишов, Надія Левченко, Олекса Миколишин та інші. Створили історичну секцію (Юрій Огульчанський), мовну (Владислав Іщенко). Бували тут Михайлина Коцюбинська, В’ячеслав Чорновіл, Михайло та Богдан Горині. Політв’язні, які звільнялися, одразу приходили до Клубу. Так, Миколу Горбаля його дружина Ольга Стокотельна привела сюди в перші ж дні повернення до Києва. Третього дня після звільнення, 23 серпня 1998 року, прийшов і автор цих рядків.
У "Любаві" ж відбулися дискусії про Григорія Сковороду, про Чорнобильську катастрофу, ще три – в молодіжному залі "Сучасник". Найбільше учасників зібрав диспут "Білі плями в історії України". Реакцією на неї була публікація у "Вечірньому Києві" від 18 жовтня 1987 року статті Олександра Швеця "Театр тіней, або Що криється за лаштунками так званого Українського культурологічного клубу". Стаття обійшла обласні газети, з’явилися осудливі відгуки розгніваних радянських громадян. Ось рівень деяких з них: одна донощиця писала, що ми, мовляв, байдужі до долі України, бо почула на засіданні Клубу, як читали вірш Т.Шевченка "Мені однаково, чи буду я жить в Україні, чи ні..."
Клубові стали відмовляти в наданні приміщень. Збиралися на схилах Дніпра, у Гідропарку на пляжі, на квартирах, доки осідок його не визначився на Олегівській, 10, на високій горі навпроти Житнього ринку, в обійсті Дмитра Федоріва. Господареві це коштувало декількох нападів "невідомих" на вулиці, багатьох викликів і відвідувань міліції, але він таки не здався.
Нині колишніх учасників УКК бачиш серед лідерів багатьох політичних і громадських організацій – як дуже радикальних, так і правоцентристських: від УНСО до РХП. Тоді ж їх усіх єднала жага свободи слова та національна ідея. Коли ж залізні пута цензури та заборон на організовану діяльність упали, – активісти Клубу пішли робити політику кожен по-своєму, і це нормально.
За клопотом "старі революціонери" згадали про свій ювілей аж восени і зібралися в гостинному домі Дмитра Федоріва в неділю, 7 грудня 1997 року. Петро Борсук склав список і зробив перекличку – з 60 осіб зійшлося близько 40.
Товариство дійшло одностайної думки: потрібно зібрати всі публікації й тексти доповідей УКК, спогади учасників і видати їх брошурою. Бо ж відомо: історія – це, на жаль, не завжди те, що було, а те, що написане. Якщо люди, які знають правду, не напишуть її, то прийдуть інші і напишуть те, що їм потрібно.
– І вже пишуть, – сказав Михайло Горинь. Ось 13 листопада той-таки "Вечірній Київ" опублікував статтю Володимира Кметика "Оксамитовий сезон українського дисидентства", де зовсім недавня історія зумисне спотворюється. Пишуть, наприклад, що Українська Гельсінська Спілка була культурницькою організацією, що вона була за конфедерацію народів СРСР... А ми ж добре знаємо, що наші декларації були лише частиною наших намірів! Конфедерація – то був крок до руйнування імперії, що було сприйняте громадською думкою, а ідея незалежності тоді ще не сприймалася. А наше культурництво – це пробудження національної свідомості з метою відновлення державності. Та не були ми конфедералістами! Ми завжди були незалежниками. Треба людям пояснити, чому ми в тих умовах говорили про конфедерацію.
Ретельнішим у цьому плані був КГБ. Але він фіксував свою правду. Об’єктивний дослідник мав би порівняти їхню і нашу правду і зробити об’єктивний історичний нарис.
В’ячеслав Чорновіл пообіцяв для цього відновити рубрику "Хроніка опору" в газеті "Час-Time":
– Рух готовий посприяти виданню брошури про УКК. Треба дослідити впливи – балтійський, московський... Бо тільки-но з’явилася "Гласность" у Москві – через два тижні в нас з’явився "Український вісник" (кінець 1987 р.). Ми чекали прецеденту. Культурологічна вивіска – це була політична мімікрія, як і "Українська Гельсінська Спілка" (у липні 1988 р. УКК вступив до УГС у повному складі). Ми думали, як створити політичну партію так, щоб не було видно, що це партія. Сподівалися, що Міжнародна Гельсінська Федерація нас прийме своїм членом і захистить нас. Але коли ми передали їй Програмні принципи УГС, то там сказали: та це ж політична програма! І нас туди не прийняли...
Схвалення викликала пропозиція Дмитра Корчинського, щоб у порядку сатисфакції спогади про діяльність УКК публікував той-таки "Вечірній Київ".
– Найгучнішою акцією УКК була екологічна демонстрація на площі Жовтневої революції (нині Майдан Незалежності) 26 квітня 1988 року – у день другої річниці Чорнобильської катастрофи. Кагебісти стояли в центрі міста через кожні п’ять метрів, – згадує Олесь Шевченко. – Техніки навезли, асфальт почали латати, щоб була причина заборонити. Заарештували близько півсотні людей, а вночі випустили. Мені зробили почесний виняток: дали 15 діб як "хуліганові".
А хіба можна забути демонстрацію молоді проти служби за межами України? Хлопці пройшли через усе місто до київської міської комендатури (Дмитро Корчинський котив перед собою коляску зі своєю дитиною). Ми повикидали їхні прапори і поставили синьо-жовті... Або відзначення 1000-ліття хрещення Руси-України на схилах Дніпра: це був виклик московському офіціозові. Ми казали: ось тут була ця подія. А Москви, "Росії тоді й на світі не було" (Т.Шевченко). Потім збирали підписи під вимогою звільнення ув’язнених Вірменії – членів комітету "Карабах". Тоді потенційних учасників хапали вдома чи на вулицях і вивозили за межі міста. Цього не можна забути...
Євген Сверстюк. Ми в той час пробивали стіну. Вона була цілком видимою, ми знали, що пробиваємо. Далекосяжних планів у нас не було, але ми хотіли вільно говорити й робити те, що вважали за потрібне, незважаючи на погрози влади. Це було моральне, етичне, інтелектуальне, духовне протистояння режимові. Найбільшим викликом йому було засідання, на яке він не знав, як зреагувати. Партія і вказівки ще існували, а саджати вже не можна було... Мається на увазі відзначення 50-ліття Василя Стуса. Наприкінці 1987 року ми радилися, як заявити перед світом про загиблого понад два роки тому в концтаборі поета. Я прочитав доповідь про В. Стуса. Тоді хтось сказав: "Встаньте!" Один із "товаришів" не встав – і тим засвітився (а вони вже боялися засвічуватися). Я сказав, що цей текст буде переданий за кордон до ЮНЕСКО. Його підписали три члени ПЕН-Клубу – В’ячеслав Чорновіл, Іван Світличний та я. Це було звернення до Міжнародного ПЕН-Клубу. Шановний закордонний український поет сказав, що не перекладатиме це звернення. Це, мовляв, політика. Та знайшлися люди, які переклали. Президент Міжнародного ПЕН-Клубу надіслав М.Горбачову телеграму. Після цього ЦК КПУ зацікавилося такою постаттю, як Василь Стус. Це була справа, яка мала реальний вислід. Вона існує як документ, не лише як спогади.
Дмитро Федорів. Хочу розказати, як ми організували вечір В.Стуса. Прийшли до мене Олесь Шевченко і Євген Обертас. Домовилися. Наступного дня прибігає мій "опікун" з КГБ. Сказав, що зі мною хоче біля "Ери" поговорити його начальник. Той відрекомендувався полковником:
– То у вас буде вечір Стуса?
– Та ні. Я ж ліпше знаю, що робиться у мене в хаті.
– А якщо таки буде у вас, то ви нам повідомите?
– Гаразд.
У суботу я подзвонив "опікунові": треба поговорити. Пішли ми з ним до начальника. Кажу: таки буде в мене вечір Стуса.
– А ви згоду дали?
– Дав.
– Якщо ви дали згоду, то ми вам не будемо забороняти. Тільки б я вас просив повідомити нам, що говоритиме Михайлина Коцюбинська.
– Та ви що? За кого ви мене маєте? Я цього не зможу зробити. До того ж, ви мені все одно не повірите. Я вас самого запрошую на вечір.
– Так? Ні, я не прийду...
Дмитро Корчинський. В історії цього періоду буде записано, які процеси відбувалися у владних структурах. Але коли писатиметься історія націогенези, то там УКК посяде належне місце. Людям, які доти не брали участі в бунтах, у бурхливих подіях, важко збагнути, що часто від однієї людини залежало, чи підуть люди штурмувати королівський палац, чи розійдуться. Так і тут: півтора десятка людей ступили перший крок – і вже не важить, що вони робили пізніше. Я був у другій хвилі членів УКК. Ми, студенти Київського університету, почули про нього і прийшли, знаючи імена Чорновола, Горинів. Якби не було УКК, то багато чого не було б... Я вдячний вам усім. Те, що ви зробили тоді, дало вам право на подальші помилки.
Василь Овсієнко. Я згадав, що ще в концтаборі Кучино на Уралі ми дізналися про існування Клубу з публікації у "Вечірньому Києві". Віталія Калиниченка тоді возили в Україну, до КГБ "для промывки мозгов", і він привіз вирізку. Ми тішилися, що і в Україні вже є організований рух. Третього вересня 1988 року, у переддень річниці загибелі Юрія Литвина і Василя Стуса, я тут уперше вільно розповідав про обставини загибелі одного й другого, читав з пам’яті Стусові вірші... Я радий знову бачити разом так багато найдорожчих людей. Стус писав так:
І галактичний Київ спижовіє
У мерехтінні найдорожчих лиць.
Ці найдорожчі лиця – тут. Спасибі вам, що ви такі були і що ви є.

На фото Дмитра ПОНАМАРЧУКА: члени Українського культурологічного клубу 7 грудня 1997 року під калиною біля зелених воріт Дмитра Федоріва на Олегівській, 10. Зліва направо сидять: Петро Борсук, Дмитро Федорів, Сергій Набока, Фред Анаденко, Микола Лисенко, Василь Овсієнко; стоять: Олександр Коваленко, Петро Данилів, Дмитро Корчинський, Євген Сверстюк, Микола Гвоздь, невідомий, Владислав Іщенко, Галина Кулагіна, Олесь Шевченко, Борис Шиленко, Надія Левченко, В’ячеслав Чорновіл, Юрій Огульчанський, Євген Обертас, Петро Литвин, Олексій Задорожний, Ренат Польовий.

Народна газета. – 1997. – № 50 (331).
На сайті ХПГ з 26.02.2008.

 Поділитися

Вас може зацікавити

Дослідження

«Генеральний погром»: як це було. Борис Захаров, Євген Захаров

Інтерв’ю

До 90-річчя Михайлини Коцюбинської

Спогади

Слідчий Кольчик. Василь Овсієнко, лауреат премії ім. В. Стуса

Дослідження

Бабий Яр, или Память о том, как в народ превращалось строптивое племя. Эммануил (Амик) Диамант

Дослідження

Бути вільними у невільній країні: історія про Ганну Юрченко та Олексу Тихого. Дмитро Білько

Інтерв’ю

Дисиденту Миколі Горбалю – 80: «Не розчаровуйтесь і не зупиняйтесь. Україна переможе, бо правда на її боці». Ірина Штогрін

Персоналії / Український національний рух

ДРАБАТА Валентина Павлівна. Василь Овсієнко

Праці дисидентів

Зиновій Антонюк. Між двох кінців “Етичної драбинки”: і на гору, і в долинку. Сповідальні спогади.

Події

Огляд історії дисидентського руху. Лекція Євгена Захарова

Інтерв’ю

Інтерв’ю Євгена Захарова про роль адвокатів у справах проти радянських дисидентів

Події

Дисидентство в Україні. Євген Захаров у програмі «Твій ранок» (відео)

Дослідження

Стус без шансу на захист: ведмежа послуга Медведчука. Роман Титикало, Ілля Костін

Персоналії / Український національний рух

БРАТКО-КУТИНСЬКИЙ ОЛЕКСІЙ АНДРІЙОВИЧ. Василь Овсієнко

Дослідження

Особистість проти системи. Любов Крупник

Події

Серіал «У доступі відмовити». Марина Агальцова

Події

Серце, самогубство чи вбивство? Як загинув Василь Стус. Василь Овсієнко

Дослідження

Роль адвокатів на судовому процесі «Спілки визволення України». Любов Крупник

Dissidents / Ukrainian National Movement

SHOVKOVYI Vasyl-Ivan Vasyliovych. Vasyl Ovsiyenko

Dissidents / Ukrainian National Movement

SERHIYENKO Oles (Olexandr) Fedorovych. Vasyl Ovsiyenko

Dissidents / Ukrainian National Movement

KHOLODNYI Mykola Kostiantynovych. Vasyl Ovsiyenko

MENU