СІЧКО ПЕТРО ВАСИЛЬОВИЧ

 502119.07.2005

author: Овсієнко В.В.

Слухати аудіо файли (Петро Васильович Січко)
Слухати аудіо файли (Петро Васильович Січко про родину)
Слухати аудіо файли (Петро, Василь, Володимир Січки)

ПЕТРО СІЧКО ПРО СЕБЕ

(Інтерв'ю взяв Василь Овсієнко на Івана Купала, 7 липня 1998 року, в Києві)

Родина

П.В.Січко: Народився я в Івано-Франківській області, Долинському районі, в селі Витвиця, 18 серпня 1926 року. Прийшов на світ у селянській сім'ї. Сім'я наша була велика, складалася з десяти осіб: було дві сестри і нас шість хлопців, батько й мати. Всі вже повмирали, залишивсь я один. Батько й мати вже не пам'ятаю, з якого року. Найстарший брат Степан був з 1911. Він кінчав теологію, вчився на священика, але на горі Маківці був побитий польською жандармерією, після чого хворів і помер. Тадей був з 1918 року, Адам з 1919-го, Іван 1920 року, сестра Ева з 1921-го, брат Йосип з 1924-го, друга сестра була з 1929-го і я з 1926 року.

Початкову освіту осягнув у рідному селі. У нас була людина, яка підготовляла хлопців та дівчат до вступу в ґімназію - учитель Волковецький. Я після його підготовки зумів зразу поступити в шостий клас ґімназії.

Тоді була  Польща, а сім'я наша була вихована в національному дусі, особливо мій брат Степан, який вчився на священика. Він був другом Степана Бандери. Степан Бандера часто бував у нас у домі. Особливо коли робили походи на Маківку, то завжди в нашому домі ночувало студентство зі всієї Галичини. Тоді й Степан Бандера приходив. Доки поліція прийде, то вони вже вийдуть десь там у гори.

Ось у такому дусі виховувався і я.

 

Підпілля

1942 року вступив я в Юнацьку сітку ОУН, склав присягу. То якраз була німецька окупація, почалась моя підпільна робота. Першим моїм завданням було організувати Юнацьку сітку, що я й зробив.

1942 року я поступив у шостий клас другої державної Львівської ґімназії з українською мовою навчання. Тут я теж продовжував підпільну роботу. У 1944 році Провід ОУН направив мене в Карпати на Другу старшинську школу УПА-Захід «Олені» в Рожанках - в Карпатах є така місцевість, Верхня і Нижня Рожанка. Там, безумовно, було багато різних перешкод, труднощів, то цю школу мені довелося в листопаді 1944 року закінчити. Звідтіль ми верталися в нашу місцевість, за розподілом. Там у нас є над Слободою Болехівською так звані Яворини. Нас, абітурієнтів, було дві сотні - сотня Щита і сотня Коника. Я був у сотні Щита.

Але отут сталося таке непорозуміння. У нас зброєзнавство викладав Кацо, осетинець. На вечірній перевірці виявляється, що Каца не стало - значить, утік. Ну, тут зразу наказ нашій школі відступати. Першою відступила наша сотня, за нами мала відступити друга сотня. При другій сотні був штаб, командиром нашої школи був Поль. Ми відступили, а на другий день чуємо в тих місцях постріли. Якраз я тоді був на стійці. Стійку виставлялося на ніч біля самої дороги, там такий корч калини був, а коли робився день - переходилося на зовсім інше місце. І я тоді якраз над самим ранком уперше зблизька побачив москалів. Їх їхало 33 вантажних машини солдатів. Отже, чуємо, що там, де була наша школа, - стрілянина. Москалі, може, думали, що там боївка проходила. Пізніше в теренах виявилося, що сталася зрада. Коли друга сотня з командиром школи мала відступати, прийшла польова жандармерія і доповіла, що Каца вбито в Оборозі в Слободі. Тоді командир школи дав приказ другій сотні не відступати, а післав звірити з реєстрацією - тільки тоді повірить, що Каца вбито. Виявилося, що там, в Оборозі вбили іншого стрільця, а не Каца. А Кацо за той час привів усе це військо: зі сторони села Вигода ті 33 машини і приблизно стільки ж машин з другої сторони, зі Слободи Болехівської. Якраз під час служби Божої вони оточили місце школи. Там понад двадцять абітурієнтів школи погинули, погинув і командир школи Поль, і командир польової жандармерії - то вже ми пізніше дізналися в терені. Тоді нам довелося вже добиратись хто як міг, бо наш збір мав бути в Чорному лісі. Мене направили в загін командира Різуна політвиховником сотні, згодом куреня Благого, який належав до загону командира Різуна, потім мені було перепоручено посаду політвиховника загону.

Коли почалися сильні облави, то сотні почали відступати за кордон. Мав можливість із відділами піти на Захід і я, але чомусь мені боліла душа, я ніяк не міг з цим змиритися. Ну що ж, покину Україну, піду за кордон, а народ мій лишається тут? І я вирішив, що за кордон не відступаю - залишаюсь на Україні. Тоді я мав секретну зустріч із представником УГВР Мироном Слюсарем, одержав підроблені документи на радянського громадянина. А в нього були документи, наче він переселенець з Польщі. Тоді з Польщі переселяли українців. На наші плечі лягло завдання організувати підпілля серед студентства вузів, тузів, а також серед учнів середніх шкіл. Цю організацію ми назвали "Організація борців за вільну Україну" (ОБЗВУ).

Я спочатку вступив був до Львівського університету на філфак, але мене закликали у відділ кадрів і там хотіли арештувати. Я вислизнув прямо з рук відділу кадрів, за мною там було кілька пострілів по коридору. Я таки зумів вирватись на вулицю...

Пізніше з іншими документами я вступив до Чернівецького університету. Там я теж навчався на філфаці, на відділі української мови та літератури. Я вже був на третьому курсі, як стався всип (зрада) - і мене в Чернівцях 12 лютого 1947 року арештовують. Пам'ятаю, якраз з терену до мене приїхав був зв'язковий. Ми майже цілу ніч не спали, вели різні розмови. Він мені привіз деякі припоручення, я звітував про справу, як мається, а над самим ранком я заснув. І сниться мені сон, що я в рідному селі, хочу перейти до своєї хати, а три хлопці мене топлять. А я все в тих хвилях якось так борюкався, вирвався з їхніх рук і біля своїх воріт прокинувся. Мене так сильно вразив цей сон... Я вранці розказав його своєму колезі - зі мною на квартирі був студент фізико-математичного факультету.

 

Перший арешт

Пішов я на заняття. Перша пара була західноєвропейська література. Після неї приходить секретарка й оголошує мені: "Вас викликає ректор". А ректорат був в іншому корпусі. Я відчув душею щось недобре. Але взяв усі свої конспекти, виходжу з корпусу. А на воротях стоять оці три хлопці, що я їх у сні бачив, - у вишитих сорочках, в райтках, у чоботях, - словом, так, як у нас у Галичині в той час хлопці ходили. Вони тоді: "Як ваше прізвище?" Я кажу: "Що вам до мого прізвища? Хто ви такі? Ідіть собі в деканаті й дізнавайтеся". Тоді один з них дістає документ: "Ми з органів, такі-то, ви арештовані". Два стали по боках, показали револьвери. Наручники не накладали. Третій, який лишався позаду, якщо б я не дай Боже втікав, то пустив би за мною кулю. Теж показав револьвер. Тоді кажуть мені: "Ідемо містом, щоб, не дай Боже, ви не пробували втікати, бо ви бачите, що ми всі три зі зброєю і наша куля вас дістане". Приводять вони мене в тюрму. Там зразу, згідно з тюремним порядком, обрізали ґудзики, забрали пояс. Хтось там був зі Львова, з тих зрадників, бо заглядав у віконечко, щоб переконатись, чи це я. Забрали мої конспекти, кидають мене в камеру-поодиночку. Там запропонували, чи не хочу я вечеряти. Я відмовився, кажу: "Ні". Увечері камера відчиняється, викликають мене на дижурку і дивляться. Ті мої три хлопці, що були в вишитих сорочках, у райтках і в чоботях, тепер стоять у військових формах: майор, капітан і старший лейтенант. І тут уже легкова машина. Тюремні двері були відчинені - і мене зразу в машину. Один з одного боку сидить, другий з другого, я всередині, третій спереду. Їдемо Чернівцями. Вони теж мене попереджують: "Не дай Боже, не пробуйте, бо це ж тут і з машини ви не вискочите". Коли приїхали на вокзал, тоді вони мені й кажуть: "Ось бачите, зараз будемо йти до того і того вагону. Оцей пліт із цивільних людей - то наші люди. Цим коридором ви з нами будете йти до такого-то і такого-то вагону. Теж не здумайте тут втікати, бо одержите кулю". Усе це так робиться, що хоч публіка є, ходять люди, але абсолютно не видно, що тут когось арештували.

Ми вийшли з легкової машини, проходимо тим коридором у вагон. Вагон був купейний, у ньому було коло 25 чоловік охорони і ото мої ті три, що були раніше у вишитих сорочках, а зараз в формі. Мене завели в купе і сказали: "Роздягнутися до білизни, лягти і повернутися до стіни. Якщо захочеш у туалет або щось, то в такому повернутому стані звертайся до нас». Мене виводили, але біля туалету стояли двоє, і двері відчинені.

Їду я і б'юся думками: куди їдемо? По напрямку бачу, що з Чернівців на Станиславів. Проїжджаємо Коломию - не висаджують мене, проїжджаємо Станиславів - ні, проїжджаємо ми Болехів - стацію, яка близько від мого рідного села, - ні. Я вже зрозумів, що їдемо до Львова. У Львові підождали, поки всі люди з вагонів висіли. Як вивели мене з вагона, група з семи чоловік перебрала мене від цих трьох. Ті собі пішли, а цих сім мене повели. Я, щоправда, попросив, чи можна взяти курити - я вже видів, що йду в тюрму. При мені було кілька карбованців, при трусі ці гроші мені повернули. Вони кажуть: "Будь ласка". Тоді були в пачках по сто штук махоркові цигарки "Тиса". Я підійшов до ларка, попросив одну пачку, бо в мене грошей було якраз на одну пачку. А ларочник дає мені щось шість чи сім. Я кажу: "Та в мене немає стільки грошей". А він каже: "Бери, бери, синку, я бачу, куди ти йдеш, мені не треба твоїх грошей".

Ми з лівого боку вийшли з платформи, там стояла вантажна машина. Мені в цій машині наказали лягти ниць, накрили мене палаткою. Вони сіли по краях. Їдемо Львовом, я не знаю куди. Коли палатку відкинули, то виявилося, що привезли мене на вулицю Пелчинського - тут був центральний слідчий орган Західної України.

Перед арештом я був дуже гарно одягнутий. Батько купив був мені гарний зимовий чорний плащ з каракульовим ковніром, мав я гарну каракульову кучму. Коли мене ввели в цей будинок, то з усіх кабінетів повиходили слідчі. Чую, вітають мене такими словами: "Ох и молодой заместитель у Степана Бандеры, ох и молодой!" Отакими словами мене вітають, що я молодий, значить, заступник Степана Бандери.

Привели мене на другий поверх, заводять в один кабінет. Там було два вікна, при них два вартові, у коридорі теж варта. Нічого мені не сказали, тільки передали мене варті. Я хотів поговорити з вартовими, щоб зорієнтуватися, що, як і звідки. А вони тільки кричать: "Молчать, нельзя разговаривать!"

Тут відчиняються двері. Дивлюся - заходить дівчина в українському народному строї і каже: "Друже, може ви будете снідати?" А я вже справді добу не їв і кажу: "Будь ласка, якщо щось принесете". Через кілька хвилин на таці приносить дві булочки з маслом, каву чи какао - я вже забув, ставить на стіл і запрошує, щоб я сідав за стіл їсти. Коли я сів за стіл, дивлюся - під шклом моя фотоґрафія. І пише: "ОБЗВУ". Ось тоді я вже зорієнтувався...

Як я поснідав, через кілька хвилин приходить слідчий: "Ну, пошли". Ідемо коридором, заводить мене в кабінет, там почалося безперервне, «конвеєрне» слідство. Тобто три доби мене тримали на одному кріслі, я не мав права вставати. Хіба приносили відро і я в їхній присутності робив, що мені було потрібно, потім це відро забирали...

В.В.Овсієнко: Це Вам ішов двадцятий рік - можна собі уявити, які це були психологічні тортури для юнака.

П.В.Січко: Тепер ви розумієте, що таке «конвеєрне» слідство, чому вони мене три доби так тримали. Ось я від утоми засинаю. Вони дають мені можливість з півгодини поспати, будять - і раптово ставлять різні питання. Кажуть, що хтось зі студентів заарештований, що такий-то, такий-то. Але я, щоправда, зразу зорієнтувався. Вони мені зразу показали ориґінали моїх літературних речей, які я писав підпільно. Від них я відмовитись не міг. Було так, що сидиш у бібліотеці, обкладеш себе книжками, Леніном та Сталіном, а пишеш свою підпільну справу. Я зразу зорієнтувався: що сказав перший раз - не змінював ні слова. Я зрозумів, що вони вимагатимуть від мене закордонних зв'язків.

Я мав «кличку», а вони цього не знали - я її викинув ще в туалеті. Коли до мене приїжджав зі Львова зв'язковий, то були так звані три «клички». Слово називав він - друге слово називав я. Після цього він називав мені цифру, я тоді називав свою цифру. Якщо ці дві «клички» в нас зійшлися, то третя була розірваний пополам карбованець. Одна половина у зв'язкового, який буде їхати до мене, а друга в мене. Бо коли навіть дві «клички» зійшлися, все одно я з ним не вів розмови, аж коли сходиться розірваний карбованець. При трусі його в мене не забрали, я викинув його в  туалет.

Після тих трьох діб везуть мене на Лонського. Це якраз вечір. Такий підполковник - прізвища не пам'ятаю, але характерний такий жид - коли привіз мене на Лонського в тюрму, то дуже єхидно розсміявся. Ті двері заскрипіли, розчинилися... Каже: "Вот здесь вам будет ваше ОБЗВУ, ваша Українська Головна Визвольна Рада".

Брали ті відбитки пальців, все-все-все... Потім ось які були враження. Досі я ніколи в тюрмі не сидів... Ведуть мене тими коридорами, через кілька кроків - залізні двері, ґрати відчиняються, зачиняються. Привели мене в підвал, дивлюся - старшина. В підвалі котел, там горить вогонь. Старшина мені каже: "Раздевайся, будем жарить тебя". А в мене така думка, що зараз справді будуть мене пекти, або що. Я скидаю з себе одяг, а він тоді каже: "Мойся". Аж тоді я зрозумів, що мене в лазню завели. Він сам включив воду, я помився. А як витягнули мій одяг з тієї «прожарки»... Та моя кучма каракульова, ковнір - то все покрутилося...

Завели мене на камеру - одиночка. Маленька така камера, може півтора метра на метр. Ні вікон, нічого, тільки ніша над дверима, світло там горить. Я зразу вклякнув на коліна, почав молитися. Після молитви встаю, а по стінах щось там нашкрябано. Придивляюся: десь двадцять рисок, а тоді пише: "Мабуть, завтра ведуть мене на розстріл". Отакий напис. І далі нема. На дверях, дивлюся, теж нашкрябано: "Іван Столяр". Ми, було, леґалізували одного члена Крайового Проводу - він сам мій односельчанин, Витвицький Остап, - а документи йому той представник УГВР Мирон Слюсар видав на ім'я Івана Столяра. Він знав цю людину прекрасно. Цей член Крайового Проводу поступив на підготовчі курси медінституту. Дивлюся - на цих дверях нашкрябано "Іван Столяр". Дата поставлена, що день переді мною був він у цій самій камері. І в мене такі думки: Бог його знає, що з ним - чи розстріляли, чи як... Чую, ще два студенти в коридорі заговорили - десь їх переводили - впізнав я голос.

Після цього мене два тижні ніхто не рухав, я сидів на камері-одиночці.

В.В.Овсієнко: У цій такій маленькій?

П.В.Січко: Там я був тільки добу. З неї перевели мене в іншу, але два тижні я сидів сам-один. Уже почав звикати. Була параша - я навчився через парашу говорити з сусідніми камерами, бо саме життя заставляло.

Згідно з законом, слідство повинно вестися вдень, у робочий час, а там було навпаки: о десятій годині заводяться дизельні двигуни, страшний гуркіт, і ведуть на слідство. Камера відчинилась: "На букву таку-то". Хоча знають, що там більше нікого нема, тільки я один. Виводять мене на другий поверх - там такий довгий коридор був, по обох сторонах кабінети. То як на бойню заводили: з усіх кабінетів неймовірний писк мордованих людей: старі діди пищали, кричали старі жінки... Писк дівчат, писк хлопців, писк грудних дітей... Ось із одного кабінету виводять в'язня. Але він уже не йде ногами - він опухлий, як колода, від тих мордувань. Тягнуть його на животі, а він реве неймовірним голосом... Мене зразу повернули до стіни. Уявіть собі: ось я, юнак двадцяти років, іду в ту бойню...

Щоправда, першої ночі мене не били. Першої ночі записав моє прізвище, ім'я, курить собі, ходить по кабінету. А через півгодини спитав: «Отчество». Така витримка. Сиджу в кабінеті, чую кругом оті писки, мордування і те все... То першу ніч тільки ото, що заповняв він оці анкетні дані. А після цього почалися вже Содома і Гоморра. Я, безумовно, теж міг зламатися, і, може, багато інших не витримало, але я постійно був у молитві. Якось Бог давав мені таку силу волі, що, навпаки, чим більше вони мене мордували - я не обзивався ні словом. Прямо кам'янів, розумієте. А мордування були такі, що там прямо на слідстві втрачаєш свідомість від тих побоїв, аж на камері приходиш до себе - або лікар коло тебе, або ще хтось.

В.В.Овсієнко: А як вони вас мордували?

П.В.Січко: Били по всьому тілі. Голки пхали під нігті, у двері закладали руки, били електричним струмом. Або заводили в куток, де на вас капає вода, а ви не можете рушитись. То зразу здається, що нічого, а пізніше... А так звичайно - розженеться від дверей та й вас скопав ногами в плечі, прямо б'є по обличчю, а то бере бука і буком пражить. Отакі різні безпощадні мордування, які я не в змозі передати.

Але якось Бог давав мені таку силу, що я витримав... А секретів тоді в мене було багато. Я навіть думав собі: чому я не був пастухом? Чому мене б'ють і мордують за закордонні зв'язки? Та вони так нічого й не дізналися. Я пройшов усю радянську тюрму, а мені пришили тільки оце студентство. Вони й не знали, що я - член ОУН, офіцер УПА. Хоча під час слідства привели були такого Березу, він зі східних областей, теж був у старшинській школі. Я його добре впізнав, а він, щоправда, сказав: "Ні-ні, цього хлопця там не було".

Або такі речі. Ви самі на камері. Заходить у камеру дівчинка в українському народному строї, кидається вам на шию і хоче ніби цілувати, і вмовляє: "Друже, ви такий гарний, молодий - плюньте на ту всю ідейність, на те все - для чого воно вам?" І починає все це критикувати, а потім: "Давайте розписку, будемо співпрацювати - я теж пішла на співпрацю". Я їй казав: "Дівчинко, зраднице, покинь камеру!" Або такий психологічний тиск. Дають таку камеру, щоб було видно вікно. По той бік вулиці балкон. Виходять собі студенти, дівчата, щось читають, на скрипці грають, сміються, бавляться. А в цей час ота дівчина приходить...

Коли закінчилося слідство і я підписував цю «двохсотку», то, пам'ятаю, якраз вишні цвіли. Як мене привели в кабінет, то вітер пелюстку квітки заніс. А я чекав кари смерти. Я не знав, що кара смерти вже скасована. А тоді думав: "Боже, чи буде ще колись така хвилина, щоб я міг під вишнею посидіти?" А коли всі ті мордування були, коли я чекав тої кари смерти, то я вклякав на коліна і молився до стін, щоб колись хоч ті стіни змогли промовити українському народові, що мордували тут юнака і він не зрадив. Не зрадив своїх друзів, не зрадив український народ...

Ну, Бог допоміг усе те пережити і людям розказати.

Я тут трошки відійду від автобіоґрафії. Коли недавно у Львові закладали камінь, а потім відкривали пам'ятник жертвам сталінського терору (то тепер вулиця Степана Бандери), я хотів, щоб дали мені слово. Бо люди, які брали участь закладенні каменя, говорили про Кравчука, про якісь такі різні речі, не по суті навіть. Мені було страшенно прикро, що Малицький, який керував Товариством політв'язнів, не дав мені слова. А коли було освячення пам'ятника, то вже говорили й політв'язні, гарно говорили, а все одно не було жодного, щоб по суті розказав. А звідти ж видно вікно моєї камери - там тепер уже ґратів немає, - там, де мене мордували, де я на колінах молився до тих стін... Коли прийшли депутати, такі як Степан Хмара, Ярослав Кендзьор, то їм зразу дали можливість виступити, бо то ж прийшли депутати. Я подав записочку, хотів тільки три хвилини - мій виступ був би відрізнявся від усіх інших. Я хотів відобразити картину тих мук, того катування, бо якраз там, у тих застінках, мені довелося бути два рази - перший раз у 1947 році, ще юнаком, і вдруге 1979, як разом із сином Василем сиділи тут за Українську Гельсінкську Групу. Так хотілося виступити на освяченні цього пам'ятника - і не дали. Але то я трошки відійшов від автобіографії.

Коли підписуєш «двохсотку» - статтю 200, то це означає закінчення слідства. Приїхало з Києва три представники. Кілька годин умовляли мене, хотіли, щоб я пішов на співпрацю. Давали мені можливість закінчити університет. Якщо боюся у Львові чи в Чернівцях, що мене тут можуть убити, то вони влаштують мене в Києві. А якщо боюся взагалі на Україні, то вони мені ґарантують навчання в Московському університеті. Я що їм сказав? Кажу так: "Душу мою, погляди мої ви бачите (бо вони мали багато моїх рукописів) - таким я є. Я не маю права зрадити свій народ, самого себе. Але дорожу й тим, щоби в очах ворога бути достойним. Бо ворог любить зраду, але не зрадника..."

Я, молодий юнак, справді дорожив тим, щоби ворог розумів, що він має перед собою людину, яка має вибір. Я сказав, що з цього шляху не зійду. Тоді вони сказали мені вже російською мовою: "Жалко, что вы не воспитывались в нашей системе...» Значить, я мав би працювати поруч з ними. Я буду українською переказувати, бо мені російською важко. «А так, - каже, - ми вас кинемо в такі умови, що не тільки ваш розум не буде розвиватися, але вб'ємо всі ваші знання". Я думаю: як то так, що хтось може мій розум убити? Бо до цього часу я мав надзвичайну пам'ять. Наприклад, я міг у книжці сторінку перечитати і зразу слово в слово переповісти. Хіба десь трохи зіб'юся... Хоч то все дуже швидко вивітрювалося з голови. А от зараз уже, як треба якусь стрічку завчити, то стільки труднощів! А тоді я володів надзвичайно сильною пам'яттю.

Через якийсь час відбувся суд. Я не знав, що кара смерти замінена 25-ма роками. Я молився й готувався до смерти, молився до тих стін, щоб вони колись сказали українському народові... Суд тривав три дні, в самій тюрмі.

В.В.Овсієнко: Дату суду ви пам'ятаєте?

П.В.Січко: Це був червень 1947 року, 23 - 26 числа. На суді я тримав себе так, щоб, не дай Боже, ворог не тішився, що він мене зламав, що я вже людина, яка впала духом. Тільки там, на суді, коли зачитували вирок, сказали, що кара смерти скасована... Вам, мовляв, належить кара смерти, але зараз замість кари смерти дають 25 років... То мене огорнула така радість, наче я вдруге на світ народився. Думаю: ну, е, раз я ще отут, у тих застінках, не погинув... А доти я, кажу, готувався до смерти.

Ось хочу розказати такий епізод зі слідства. Одна з моїх підлеглих, студентка, давала покази, що коли я приїжджав у Львів, то в неї на квартирі якось викликав когось зі студентів і завжди любив ставити револьвер коло себе і погрожувати. Коли друкував щось на машинці, то на повсті, щоб не було чути десь за стіною. Такі покази для мене були нуль, але якою була ця очна ставка? Викликають мене. Я так з однієї сторони стола сиджу, вона з другої. І зразу ж мені запитання: "Перед вами сидить дівчина. Скажіть, з якого часу і відколи ви її знаєте?" Я даю відповідь: "Цю дівчину, що сидить переді мною, я вперше бачу". Потім її запитують, і вона теж каже, що вперше мене бачить. Ну, а перед тим показували мені її зізнання, які вона підписала. Мене тоді хапають за обшивку - і за двері. Чую, що її безпощадно б'ють - пищить вона нелюдським голосом.

Коли її вже добре побили, тоді знова заводять мене в кабінет. На те ж саме крісло сідаю, що й сидів, вона теж. Мені першому те ж питання: чи я знаю цю дівчину, яка сидить переді мною. Я відповів те ж саме: що вперше її бачу. Запитують її, і вона починає зі сліз: "Простіть, друже, я не в силі витерпіти тортури - я вас знаю". Але, повірте, я до неї не чув найменшого гніву.

 

В етапі

Коли ми вже були на пересильному пункті (там була така велика камера, на 260 чоловік, у шість рядів ми лежали), то наглядач покликав мене в підвал. Дивлюся - та моя дівчина, кинулася мені на шию... А вона сама львів'янка була. Каже: "Я спеціяльно попросилася на кухню картоплю чистити - хочу передачу тобі зробити, і куриво. І: «Чи не гніваєшся? Бо я не витримала". Я абсолютно не відчував образи. Я розумів, що вона не витримала. Ми там поговорили, а потім вона каже: "Назавтра я ще попрошусь на кухню. Мама мені щодня приносить на пересилку передачу".

Але на другий день нас уже в етап. На подвір'ї та комісія. Роздягають наголо. В одній стороні там дівчата, яких теж лікарі перевіряють. Але дівчата хоч коцом закривалися чи яким покривалом, а ми ні. Ми прямо так: роздягтися - так роздягтися. Тут ця моя дівчина має такий великий мішок сухарів і, видно, хоче передати мені. А тут уже нас етапний конвой перенимає після лікарської перевірки і - не дай Боже! - ніяк не допускає. Не можна! І так нас щораз більше добавляється, ми зближаємося вже до воріт. Вона все просить, а конвой не дозволяє. Там на ґанку був начальник цього конвою, то я їй тоді кажу: "Підійди до начальника конвою і скажи, що брат їде в етап, а ти хочеш передати оці сухарі". Вона підбігла до нього, він дозволив і став, хотів бачити, як то буде брат із сестрою прощатися. Вона мені той мішок у ноги поставила, ми тут кинулись, обнялися, вона розплакалася, та й я заплакав, якось так, знаєте... А тут за ворітьми вже собаки гавкають, тут відчиняються ворота, вже кричать: "Девушка, в сторону!" А нам: "Взять вещи! Шагом марш!"

Коли нас вели Львовом на стацію по вулиці Городоцькій - дивлюся: вікно кімнати, в якій я тримав автомат, револьвер, дві ґранати (бо то не цілий час можна було з собою носити) - те вікно вже розібране під час трусу. Там у нас знадвору ніби дошками було закрито...

Ага, я ж проминув таку важливу річ. Я не повинен був здатися живим. Ми мали в лівому бедрі зашиту трійку. Завдання було таке, що якщо, не дай Боже, арештують... Чому саме тут зашивалася трійка? Щоб коли закують у наручники, то щоби міг перекусити і отруїтися. Ну, то я себе чув сміло, бо, знаєте, в університеті не завжди можна бути з револьвером на лекціях. Часто я, щоправда, і з револьвером ходив, але в більшості без револьвера, та мав цю трійку. А то я якраз поїхав у терен, страшенно змок там, бо дощі падали сильні, і в гуртожитку переодягнувся. Блузу з трійкою я залишив, а одягнув зовсім іншу, навіть не свою, а чужу, товариша свого. Бо інакше, якби я мав цю трійку, то я був би таки зразу... У Чернівцях зажив чи як... Щоб отак самому собі відібрати життя. Це передбачалося про той випадок, що можеш не витримати всіх цих мук. Але, як кажуть, якось так Бог допоміг, я й сьогодні завдячую Господу і маю моральне право (бо знаю, що не всі витримали, міг і я зламатись, - але Бог допоміг мені), і я маю моральне право багатьом сказати, що якщо не так діють, не так працюють, що треба, хлопці, робити по-іншому.

І ось почалася Содома і Гоморра, вже в ГУЛАЗі. Спочатку нас етапом завезли в Кемеровську область. Розкажу вам такий момент. На пересилці в Абгурі Тосівського району Кемеровської області, коли ми ще не знали, куди нас розподілять, відчинилася брама і нас по тих формулярах приймають. А переді мною був один двадцятип'ятилітник зі східних областей України. Капітан, який приймав, зачитує прізвище - а то його тато, рідний батько, 25 років! Він тоді скричав: "Папаша!" А батько теж дивиться, що син: "Сынок!" Той капітан розщепив кобур - і собі кулю в лоб! Розумієте, не витримав того болю. Він падає на землю, тут зразу зачинилися ворота, батько вмлів, його на носилки, в санчастину... За якихось 15 хвилин ворота відчинилися - там уже приймала зовсім інша людина. То я вже не знаю, чи залишився той капітан живий, чи ні, яка доля його батька.

 

Табір Шодрово. Голод

Це був десь липень 1947 року. Нас зі львівського етапу там було три з половиною тисячі чоловік. Нас вели у табір Шодрово. Пішки гнали багато кілометрів, у якихось стайнях ми ночували. У Шодрово табір уже був - лише огорожа, але бараки довелося будувати нам. Але я хочу, щоб Ви зрозуміли, що нам довелося пережити, щоб до весни з трьох з половиною тисяч чоловік у цьому Шодрові залишилося нас триста чоловік живими. Голод, нужда... Ми там гинули на елементарну дистрофію. Там належалося за нормою якийсь пайок... Ми, політв'язні, були тоді разом зі злочинним світом. Для того кримінального світу тюрма вже була як рідний дім. Цукор, масло, якісь там жири чи м'ясо вони з кухні крали. Для нас, по суті справи, залишалася водичка і, може, десь якась крупа бігала. А тих 500 грамів хліба, що належалося на день, - то можна було так у кулак взяти, а часто й того не доводилося мати.

Ми доходили - елементарна дистрофія, по 300-400 чоловік лежали ми в бараках. А яка була санчастина? Це був звичайний довгий барак, нари суцільні - низ, верх, - і оті лахи, що ви маєте, ніякого ні матраца, ніякої подушки, нічого. Отак у тих своїх лахах лежите і доходите. А чому так умирали? Що таке елементарна дистрофія, мені пізніше пояснив лікар. Є елементарна дистрофія першої стадії, другої і третьої. Першої стадії - то є різке похудіння, але людина здорова, якщо їй дати нормальне харчування, то одужає. Другої стадії - це ще сильніше худне чоловік, але ще не гине. А третя стадія - то вже хіба на сто чоловік, хоч би в найкращі умови попадав, виживає один-два чоловіка. То вже коли повністю всі жири з організму вийшли. І що цікаво: в кінцівках ще залишається жир, а перед самою смертю, коли людина вмирає, ці кінцівки подають той жир в організм і людина видається нормальною. Чому я це знаю? Був такий фельшер-жид один, його кримінальники зарубали. Там кинулись, хто би в санчастині записував, коли йде прийом хворих. Кажуть: ага, тут є студент. Мене покликали.

Там були два лікарі - в'язні мадяри Петерфальві і Йоушваль. Петерфальві був керівником національно-визвольного руху Угорщини, мав два факультети - він був і лікар, і священик. Їх свого часу направляли в Африку, то давали ці дві науки - щоб він був одночасно і священик, і щоб міг лікувати. Цей Петерфальві завідував санчастиною, був Йоушваль, ну і я. Чим було добре з Петерфальві - він ще не міг добре по-російськи говорити, то ми з ним спілкувалися німецькою, бо я в той час непогано володів німецькою мовою після ґімназії. А медикаментів не було абсолютно ніяких. Петерфальві діяв тільки на психіку хворого. Він мені казав заколотити води з невеличкою кількістю вапна, другу банку - з кухні брав солі, робив соляну воду. В третій банці колотив вугля, щоб було чорне. Коли приходить хворий, то Петерфальві мені каже: "Дай ложечку ось цих ліків". Люди доходять, а дозволяли тільки 30 чоловік звільняти від роботи з трьох тисяч - така була норма, - а більше ні, хоч там температура, хоч що. І ще вранці на розводі дозволялося трьох чоловік звільнити від роботи, тобто всього 33 чоловіка, не більше. То лікар діяв так, ніби справді лікує: коли я набираю, наприклад, вапняної води, то він кричить на мене, що я помилився, а треба ось цю. А той, бідний, п'є і так дякує, бо не знає, які «ліки» приймає.

На третій день я записую хворих, а приходить один хворий і каже, що в нього болить живіт. Лікар каже: «Скажіть йому, щоб скинув з себе куфайку». Я кажу, що лікар велів скинути куфайку. Він розщіпає фуфайку, а в нього отут сокира. Петерфальві якось так затрясся (бо ж ті кримінальники переді мною зарубали фельдшера), а «хворий» каже: "Пошли, поговорим!" Він мені пред'являє такий ультиматум: "Мы ежедневно будем подавать список по десять человек на освобождение от работы. На прием ходить не будем. Мы в списке будем менять людей, а вы должны включать их. Если нет, то твоя голова летит, как полетела у этого фельдшера". А я кажу: «Ви ж знаєте, що я цього не вирішую». А була вільна начальниця санчастини, росіянка на прізвище Подперало, але гарна як людина. І Янсон, німець такий. Ми з Петерфальві й кажемо, що така справа - що робити? Вона зразу сказала: «Беріть щодня той список і включайте їх, бо повбиває вас той злочинний світ». А мені з серця кров капає: маса наших хлопців, такі чесні, вмирають...

Яким був той голод і холод? Спочатку я був у похоронній бригаді, тобто ми виносили трупи до вахти. Умирало щодня найменше 15-20 чоловік, але були такі дні, що вмирало 50-60 чоловік. І найстрашніше було що? Лягати спати. Знаєте, ще вдень якось ходиш, хоч світ паморочиться - до того ослаблена людина, що вітер нею хилитає, один тільки скелет. Страшно лягати спати, але все одно де дінешся - настає ніч, у ту рейку вдарять «отбой», треба лягати. То ми так підсаджуємо один другого на верхні нари, висадили одного, другого, третього, потім ті хлопці звідти подають руки, підтягаємось, нарешті отак у молитві засинаєш. Чому я казав, що страшно - прокидаєшся, а Михайло, що з правого боку, вже мертвий, а з лівого Іван - і Іван мертвий. Степане? Три-чотири хлопця зліва вже трупи, три-чотири справа, а ти якось між трупами лишився ще живий. Ви знаєте, то словами наче якось просто передаєш, але то страшно діяло.

А як хоронили наших хлопців, як це все робилося, що й історія не доведе, як нас мордували. Я спочатку був у тій бригаді, що носила трупи до вахти. Були такі дерев'яні носилочки у вигляді ящика. У чому мати на світ народила, абсолютно голого, того трупа вкладаєш у той ящик і приносиш під вахту. Звідтіль виходить наглядач, що має багнет, і тим багнетом в ділянці серця проколює кілька разів - то для того, щоб, не дай Боже, живого не винести за зону. А нараз же зима, він як камінь, уже застиг. Хлопці з Караганди мені казали, що там був інший спосіб: там били молотком по голові, поки мозок не вискочить. Звідтіль ту голу людину з тим ящиком забирали від нас. Там за зоною були викопані рови, в ці рови зимою вони скидали трупи, не засипали, нічого, аж весною загортали їх землею, засаджували тайгою, і тепер хіба що випадково хтось десь при якомусь будівництві знайде. Тепер нехай би навіть хтось підняв лікарняні висновки - абсолютно нічого то не дасть, тому що лікарів примушували, як і того Йоушваля, і того Петерфальві, писати "інфаркт серця", що хворий був на легені чи на таку-то хворобу, що, так би мовити, абсолютно своєю смертю помер. Отак оформлялися тисячі людей, які помирали. Ось у якому страшному становищі ми були.

Спочатку ні посилок не було, нічого... Коли в 1948 році прийшли перші посилки, переважно прибалтійцям - литовцям і латишам. Із Західної України якось і мені попала посилка. Ну, а там блатний світ стоїть коло воріт, ви тільки розписуєтеся за посилку, виносите - вони тут же забирають. Ти хіба біжиш за своєю посилочкою і дивишся, як вони там розкошують, усе це їдять. Хто хоче, може тобі якийсь недопалок кинути чи, може, кусочок сала відріже, як псові. То я зробив зовсім по-іншому. Коли я вже робив у тій санчастині, а головним бухгалтером був такий Бісун, зі Львова, ще Микитин, то я зібрав щось сім чи вісім хлопців з цим Бісуном. Ми пішли на вахту, де видавали ті посилки. Тільки ми з тою посилкою вийшли - мене хлопці зразу оточили. А бухгалтерія була, може, якихось сім метрів від вахти. Ми заскочили в бухгалтерію, зачинили за собою двері на залізний лом, сіли і ту посилку всю з'їли. Залишився хіба що такий маленький капшук махорки. То я той мішок уже сміливо ніс у барак.

Страшна була картина вмирання. Санчастина була в довгому бараці. Ніякої постелі там не було. Цей Петерфальві, коли ми заходили з ним у санчастину, точно визначав, коли хто помре. Коли ми повз таких проходили, то він казав, що оцей має через годину вмерти, той тоді, а той тоді. Був з Коломиї один хлопчина. Петерфальві каже: «Ось підходьмо до цього хлопця, він зараз буде вмирати». Підходимо і я кажу: "Друже, лікар питається, як ви себе почуваєте?" А він мені каже (у такій вишитій сорочці був): "Друже, я вірю, що повернуся на Ук...". І слово "Україна" вже не договорив, закрив очі, помер. Тоді Петерфальві каже про одного нацмена: "Підійди до нього, зараз він буде вмирати - побачиш, як виглядає ця смерть". Підходимо, той щось трошки зашкваркотів по-німецьки. Я запитую, як він себе почуває, а він каже: "О-о, доктор, я чувствую себя очень хорошо. Верю, что вернусь на свободу и своей жене сделаю..." І показав, що зробить їй «харакірі», бо жінка його посадила - то він її уб'є ножем. Отак з піднятою рукою і вмер.

Що цікаво, ця елементарна дистрофія третьої стадії подає організму останні жири з кінцівок, і людина має абсолютно нормальний вигляд, їй здається, що вона повністю здорова в свої останні хвилини життя. Але вже навіть якби вона потрапила в добрі умови життя, то все одно помре, бо при елементарній дистрофії третьої стадії клітини в шлунку вже змінилися, людина вже тільки кров'яним поносом оправляється - одна кров уже з неї йде.

А чому люди вмирали так страшно? Що буду кривити душею? Бо те було й зі мною: сеча не трималася. Ось лежиш на тих нарах і чуєш, що хочеш у туалет. Не раз інколи до дверей встигнеш дійти, а там то все поллялося по тобі, і все. А інколи, тільки проснувся, тільки з нар злазиш на підлогу - вже потекло по тобі. Так що всі, повний табір мужчин - усі ми страшенно смерділи, бо від нашої сечі одяг на нас не висихав. Спокійно спали тільки раз на десять днів, коли видавали маляс. То навіть не цукор, а цукрові відходи. І то треба було одразу з'їсти, бо коли не вхопиш, то зразу відберуть. Цукор мав таку властивість, що тої ночі, коли з'їв цей маляс, то не обмочуєшся, а там знову те саме повторюється.

Воші безпощадно нас гризли, бо там лазня була така примітивна: води дають тільки черпачок. Хоч це було в тайзі, та вода все одно завозна, в бочці завозили.

Крім того - лісоповал. Голодні, і постійний штрафний пайок. Норми такі, що не в силі виконати... Я сам ні разу не зробив ту норму. Там давалося виробити певну кубатуру, залежно від лісу: грубший - більше, тонший - то менше. Тому дають штрафний пайок. А штрафний пайок - це що? Вранці дістанеш триста грамів хліба і шулюнку - це баланда, проціджена через марлю.

Ще ось що. Це переважно були лісові табори, на лісоповалах ми робили. Спочатку йде спеціяльна бригада з підсиленим конвоєм, яка вирубує просіку в п'ять метрів шириною, ставилися вишки, солдати. То до трьох діб, яка трава в тому лісі є, - все з'їдали, голий тік лишався. Не тільки якусь дику цибульку, а й звичайну траву теж їли. Один підполковник, який був у суворовцях, у руських партизанах, - він навчив нас робити лепьошки: віддерти кору, на вогні припекти, порізати на квадратики і їсти. А людина ж голодна, того всього шлунок не переварював, був кров'яний понос. Ідеш, скажімо, з роботи, в тебе понос, просишся, що хочеш, а конвой - Боже борони, то хіба один другого тримають попід руки. Розщіпаєш штани і так робиш своє, оправляєшся.

Отакі дикі, жорстокі були порядки. Маса людей у тому голоді гинула... Спочатку нас було кілька тисяч, потім все менше й менше, пустіли бараки. Знаєте, який то страх накликає, коли є 40-50 трупа щодня... Тільки про їжу говорили, більш про нічого. Завжди думалось: от яка то добра картопля була. Були такі мрії, що тебе привели під гору, а гора з хліба, і тобі дали таку кару: проїстись через оту гору на другий бік, і таке було велике щастя, що ти проївся через хліб. Чи щось таке дурне думаєш, що навіть у лісі, коли ту кору їси: ех, упав би баняк бульби перед тобою - яке б то було щастя!.. Голова не сприймає більш про ніщо говорити - тільки про одну їжу, від рання до вечора. Отак засинають, вмирають... А цей злочинний світ - він собі гуляв. У них були всі ті жири, які належалися до пайка, було м'ясо і все... Вони собі грали в карти, керували всім, усе було в їхніх руках. То були неймовірно жахливі речі, важко навіть передати.

Мені шкода: була в мене написана книжка "Сталінські ТЕТА". Я, як тільки звільнився, почав її писати... Що означало "ТЕТА"? «Сталінські тюрми, етапи, табори, амністія». Хтось міг просидіти в одному таборі навіть десять років, завезли його туди - і аж звільниться. А в мене була якась помітка в формулярі, що я добрих 150, до 200 таборів пройшов. Було так, що в один день бував у двох таборах: мене не приймають. А було так, що 3-4 дні побуду в одному таборі - і в інші табори гонять. То були страшні речі.

Спочатку, бачите, ми не привикли до таких умов. А потім, коли нас залишилося триста з трьох з половиною тисяч, у мене виробився якийсь захист. Я почав пізнавати, що собою становить той злочинний світ. Я відчув, що все одно мушу вижити в тих умовах, що я все оце пекло переживу.

Хочу сказати, що в таких тяжких умовах люди, які й на волі бідували, переважно простий оцей селянський, робітничий люд, - і в тих умовах залишався людський. А хто на волі жив розкішно, той, коли попадав у ці жахливі умови - такі люди ставали нелюдьми, просто, можна вжити таке слово - худобиною. Вона готова була тебе з'їсти, вбити, все, що завгодно. Там ішло на вижиття. Який був клич? "Ти здихай сьогодні, а я завтра". Ніякої совісті там не було. Я повторюю, хто бідував на волі, то вид людини ще мав, а хто на волі добре жив, то в тих умовах ставав страшною, неймовірною людиною. А вже пізніше наш народ почав звикати до цих умов, уже не піддавався злочинному світові.

Ось розкажу вам, як нас на лісоповал водили. Нас, 25-літників, вело 4 конвоїри, а тих, хто мав до десяти літ, вело 2 чоловіка. Окрім чотирьох конвоїрів було дві собаки. Приводять нас на лісоповал. Ось ударили в рейку - значить, обід принесли. Ми повинні сходити вниз на площу, де нас будуть перевіряти. А я свою сокиру, якою обрубував гілля, в пеньок забив. Дивлюся, підходить один, поклав на пеньок руку і - трах! Руку відрубав. Підходить другий... Тоді я сокиру вхопив і не дав. У той день коло десяти чоловік відрубали собі руки. А загалом там коло ста чоловік відрубали собі руки, щоби потрапити в санчастину. Чому? Ніби в санчастині нормальний пайок, і не йде на роботу.

Як на очах друзі вмирали... Пам'ятаю, валяємо ліс. Дядько: «Що, куди валяємо смереку?» - «Ось у цей бік». А поруч два професори теж валяли смереку. І вони по-вченому стали міркувати, під яким кутом кидати, сінус, косінус там вираховувати. І так зрізали смереку, що одного гілля прикидало і побило. У цій справі треба мати чуття...

А ось яким був обід. 500 чоловік звели, перевірили, наказали сісти. З тих п'ятисот чоловік, скажімо, 2 - 3 виробили норму і мали пайок 1-1 або 2-2. Що 1-1 означало? Додаткових 100 грамів хліба, 100 грамів вівсяної каші; 2-2 - це 200 г хліба і 200 г каші вівсяної, 3-3 - то 300 г хліба і 300 г вівсяної каші. Уявіть, 500 чоловік сидить, а тим двом, трьом чи чотирьом, що норму виконали, дали обід. Посадять їх до нас обличчям, вони несуть до рота ложку тої каші, а решта 500 теж ту кашу лиґаємо - такий рефлекс голоду ...

Щоб припинити рубати руки, почали саморубів не в санчастину відправляти, а садити в ізолятор. Як тільки рука трохи загоїлася, заставляли носилками глину носити. Чотири безрукі беруть носилки, інший безрукий має рискаль, накидає глину. Один, наприклад, був швець, то він собі ногу відрубав, каже: "Я маю спеціальність в руках".

А в їдальні, знаєте, що найдорожче було? - Поясню вам, що таке горбушка. Коли хліб порізати на ті двістіграмові пайки, то серединка не вважалася такою цінною, як тверда горбушка, тому що її довго їш. Баланду випиваєш скоро, а той кусочок хліба несеш на нари, так собі ляжеш, кусок платини маєш, покладеш і так дзьобаєш. Приємність собі маєш у оцю хвилину... Бо що то - два чи три рази вкусив... Ото були найприємніші моменти. Така була наша їжа.

 

На Тозі

Але було й інше. Був я на Тозі. Там теж голодний приходите, чергою йдете, отут вам лляють баланду і дають тих 200 грамів хліба. Не смієте затримуватися - якщо до виходу не доїв хліб, не допив баланду - луплять тебе в карк або поза вуха і викидають їжу. Там був такий кошик і бачок, де ти зупу повинен вилляти. А ти голодний, умираєш з голоду... Хліб - хтось би міг думати, що людина дуже голодна, то може дуже скоро з'їсти - ні. Баланду, коли вже не встигаєш, то виливаєш на себе, і пізніше вже ті ганчірки смокчеш, бо то теж ніби має якийсь смак. Бо тут наглядач б'є в шию, мусиш ту миску кидати.

То було на Тозі. Ця зона поділялась на дві частини: штрафну і не штрафну. То я був у не штрафній частині. Був там начальник режиму - вилетіло мені тепер з голови його прізвище. Червоний такий, як кат. Цей табір був у такій щілині, він нас там вишикує і таку "молитву" читає, мораль: "Советская власть вас сюда пригнала не для того, чтобы вы работали - нам не нужно вашей работы, - а чтобы вы помучились. Здесь и подохнете, в этих сопках ваши кости будут похоронены". По інструкції начальник режиму не мав права зі зброєю в зону заходити, а він відразу відчув себе героєм, зброю не лишив і заходить. А один такий дохідний каже: "Гражданин начальник, у меня пайку своровали!" А він повертається: "Что ты говоришь? Кто?" - А він його сокирою по голові. Він тоді юзом по тих сходах, ще зумів вхопитись за наган. Той тоді другого удару завдав йому по руці, вирвав наган, і їх кілька хлопців вже з наганом і з сокирою заскочили в ізолятор, заблокувалися, і аж поки з управління начальство не приїхало, вели переговори, то вони тоді викинули наган і сокиру.

Як тоді запускали в зону: приходиш з лісоповалу мокрий - цілий день дощ падає, не маєш права нігде від нього спастися, - все одно під вахтою роздягали наголо, як мати на світ народила, в те болото ті ганчірки, перешукували, переглядали, щоб, не дай Боже, якогось цвяха не було, - і все одно, бачите, хтось зумів сокиру перенести, і тою сокирою... А коли нас виводили весною з цього табору - нас триста чоловік, що залишилися живими, - там, у Тозі, була могила того начальника режиму, з зіркою. А я й кажу: "Ади, ти ж казав, що ми подохнемо в цих сопках, але з твоїх зубів уже цієї весни хрін рости буде. А я ще, слава Богу, своїми ногами йду". Так що все в Божих руках...

У той час у таборах політичні в'язні були разом з битовиками, з кримінальними. То вже пізніше нас розділили, в ОЗЕРЛагах, в таборах особливого закритого режиму, де політичні були окремо від побутовців. Я вже розказував про того начальника режиму, як ми проходили повз його могилу, як я глянув на неї і сказав: "Бачиш, ти казав, що ми загинемо в цих сопках і зігниють наші кості, але ми ще йдемо, Бог знає куди, але ще живі, а з твоїх зубів уже цього року хрін буде рости". Бо він уже лежав у сирій землі.

А пересилка - це теж щось страшного було. Там все поділялося по «мастях». Цей злочинний світ - там масть така-то, там така-то. Вони гуртувались по цих «мастях». Найстрашніше було саме на тих пересильних пунктах: ще коли ти в одному таборі, то вже якось так наче зживаєшся, вже людей знаєш, а на етапі і на пересильному пункті вже йдуть особисті порахунки: не дай Боже, якщо щось десь скривив душею - там уже вбивають, там уже чекає смерть.

А листування не пускали, так що вдома не знали, чи я живий, чи мене розстріляли в тюрмі. Ніби й дозволяли писати, але листи не доходили.

У мене було вісім сухих голодівок - без води, без нічого. Я заявляв різні протести... Тому мені сьогодні боляче, що друзі, які були в ув'язненні, а зараз у Верховній Раді засідають у чужинецькому домі - а не протестують...

 

Тайшет. ОЗЕРЛаг. Голодівка

Після Кемеровської області в 1949 році нас етапом завезли в Тайшетські табори - то вже були так звані "ОЗЕРЛаги". Що це означало: "ОЗЕР" - «особо-закриті режимні табори».

В.В.Овсієнко: То це не від «озера»?

П.В.Січко: Ні, то абревіатура.

В.В.Овсієнко: Ага... А де це вони були?

В.В.Овсієнко: На Тайшетській трасі. Я спершу потрапив на 105-й кілометр. Там уже були тільки політв'язні. Хочу розказати про одну з восьми голодівок, яку я провів у таборі на 106-му кілометрі. Звідтіль мене перекидають на 109-й кілометр. Ось яка вона була. Проводять мене в цей табір і на вахті питають: "Кто, к кому принадлежишь: вор, сука, бандеровец?..."

В.В.Овсієнко: «Масть» питають?

П.В.Січко: Так, яка «масть». Я кажу, що бандерівець. То мене відразу призначають у бригаду до такого Кочергіна, який уже закінчував 15 років. Той Кочергін приходить і каже: "Сынок, ты в моей бригаде, завтра выходишь на работу". А я кажу: "Ні, я на роботу не ходжу, тому, що це є особо-закриті режимні табори, а я був суджений у звичайні виправні табори. Тут мене ізолювали, позбавили листування, мене все це морально вбиває, я працювати не буду". Він каже: "Не таких духариков выносил на руках - вынесу и тебя".

В.В.Овсієнко: А що означає "духарик"?

П.В.Січко: Ну, з душком, так би мовити, відваги. А хлопці мені кажуть, що в цьому таборі трьох хлопців з Тернополя в ізоляторі вбили. Кажуть: "Бійся Бога, бо ти тут як почнеш голодівку - тебе замордують, пропадеш". Але я таки оголосив голодівку. Не йду на роботу. Вранці поснідав - і все. Пррибігають наглядачі, скррутили мені рруки, натягнули нарручники - на вахту... Там начальник режиму лупить наганом у стіл: "Убьем как собаку - не таких убивали, у меня здесь тайга закон". І пррямо двері відкрриває, копає мене в плечі, я так вилітаю - а там конвой уже читає «молитву»: "Внимание, заключенные! Шаг вправо, шаг влево считается побегом, конвой применяет оружие без предупреждения". Усі повинні відгукнутися: "Ясно". Підходить, хоче, щоб я взяв носилки на плечі. Я - ні. Тоді підбіг начальник конвою, хотів мене вдарити по обличчю. Я на ходу ловлю його руку, скручую йому руки і притулюю його до себе. Солдати починають з автоматів стріляти, тут начальник гарнізону прилетів, зчинився шум, щось вони між собою шепчуть, а потім він каже: "Ну, шагом марш!" Але тут хлопці виявилися не дружні: мене треба було взяти в середину, а я залишився в останній трійці. А треба було йти чотири кілометри до одерновки. І все здається, зараз по мені серія буде, зараз... Але якось я пройшов, не стріляли. Прийшовши на одерновку, розбили місце роботи. Кличе мене один конвоїр, щоб я йшов йому вогонь розкласти. А я знаю, що він хоче: щоб я вийшов за запретку - і вбити мене. Кажу: "Я не піду". Тоді він віддає автомата іншому, заскакує в нашу робочу зону і починає мене тягнути за запретку. Я тут йому кажу: "Слухай, ти не знаєш, хто я такий". А їм давали, як уб'є в'язня, тиждень, два, три відпустки - за те, що добре несе службу, чи що. Я кажу: "Ну що з того, що тобі дадуть на два-три тижні відпустки, але совість тебе буде мучити. Ти ж не знаєш, хто я такий". Він каже: "Добре, не буду тебе стріляти, але працюй". А хлопці - кожен боїться зі мною носити носилки, бо знають, що я хоч і в робочій зоні, по мені можуть пустити серію, були й такі випадки. Але був там один учитель Зінченко, зі східних областей України, якого в Югославії арештували. Він каже: "Петре Васильовичу, я буду з вами носити". То ми вже до вечора поносили ту одерновку, ввечері я повечеряв. А тоді оголошую смертельну голодівку з мовчанкою, в письмовій формі. Один документ заношу начальникові табору, другий в кабінеті «опера» лишаю, третій у начальника санчастини, а четверту копію лишаю коло себе.

Ранок. Я лежу роздягнений. Розвод. Уже не прибігають по мене. Закінчився розвод, вранішня перевірка. Перевірили людей, тоді підходить 12 чоловік на чолі з начальником табору. А якраз почався в Сибіру перший день зими. Питають, чому, мов, я не вийшов на роботу? А в мене голодівка з мовчанкою, я нічого не говорю, тільки підняв цей документ і пальцем тикнув у напряму грудей начальника табору і начальника санчастини, показуючи тим, що в них є ці документи. "Собирайся". Я одягаюсь, і ці дванадцять чоловік ведуть мене в ізолятор. Ізолятор до половини був у землі. А тут якраз сніг, завірюха така. Кидають мене в камерку приблизно півтора метра на метр. Відчиняють двері і на бетон голого, як мати на світ народила, кидають. А переді мною ставлять миску баланди і пайку хліба. Я по тому бетоні скачу-скачу, скачу-скачу, а далі скулив ноги й руки, в куті притулився і чую, що так поступово замерзаю. Це цілий день.

О п'ятій годині чую, що ще живий, але вже пробую, чи можу руку-ногу рушити. Я вже весь був заціпенілий. Після п'ятої години прийшов опер, знову прийшло начальство, розчинили мені двері і кричать: "Виходи". А я не можу рушитися. Тоді, правда, наглядачі підійшли, взяли мене на руки і занесли в іншу камеру, там, де вже грубка топилася. Там був лікар, який почав мені масаж робити, поступово розтягнули мені руки-ноги, які в мене заціпеніли були.

Розтягнувши, кидають мене в камеру, де грубка гріла. А камера яка була? В камері була дошка, яка відковувалася з десятої години вечора до шостої ранку. О шостій годині ви з тієї дошки мусили злізати, вона знову приковувалася до стіни, і на тому бетоні далі ходиш.

Оскільки в мене голодівка з мовчанкою, то починають пускати деяких наших друзів, чи я не зламаю голодівку. Приносили трошки цукру, може я візьму: "Може того, бо пропадаєш". Але я ні до кого не говорю, і до наглядачів не говорю. На четвертий день викликає мене опер до себе в кабінет. А вони дуже злосні, коли запитують, а ти мовчиш. Опер каже мені: "Молите Бога, чтобы, не дай Бог, не началась война. Мы потому собрали вас в ОЗЕРЛаг, в особо закрытые лагеря, чтобы если война легче было вас стрелять". Тобто щоб не збирати нас по різних таборах. Коли йшла восьма доба моєї голодівки, то мені почало здаватися, що живіт уже присох до плечей, бо то була суха голодівка, навіть без води. У мене вже вуста обгоріли, потріскались, навіть зірки в очах появлялись. Що вони роблять після семи діб? Поклали мене на носилки і занесли в барак на ті нари, де я спав. І залишають. Уявіть собі: купа друзів, таких же, як я, починають просити: "Петре, пропадеш, бійся Бога, ну, на трохи цукру". Я ні до кого не одзиваюся.

Так уже восьма доба зробилася, пішла дев'ята. Тоді мене поклали на носилки - і в лазню. У лазні я кілька разів блював, бо вони мене мили, а я в такому стані був... Потім заносять у санчастину. З санчастини всіх виписали, щоб не було ніяких свідків. І тут намагаються мене штучно нагодувати. Я хоч ослаблений, але борюкаюсь, не даюсь. Там є спеціяльна вилочка, що закладається в уста. Бо коли вже людина приймає рішення про смерть, то тоді як загнати той шланґ, то вона перекусить його і він задушить людину. Я ту вилочку не давав ніяк засунути... Вони кров мені пустили з носа, з уст. Два рази мені білизну міняли. А потім прив'язали мені ноги до ліжка і руки отак назад. Коли я вже був зв'язаний, тоді дуже легко вони розрили мені вуста, заклали цю вилочку, загнали шланґ - то теж болюче, бо здається, що тріскаєшся, що душить тебе. Мені залляли півлітра тієї рідини. Заливши, занесли мене на ліжко.

Тут приходить начальниця санчастини. Вона була дружина начальника табору, капітанша званням. Питає лікаря: "Ну как, накормили мальчика?" Вони кажуть: "Накормили". А з мене так піт тече, очі заплющені. Вона підійшла, думала, що я заснув. Сіла на ліжко, витягнула хустину, починає піт з мене стирати і каже такі слова: "Бедний мальчик, бедный мальчик". Мені якось так приємно стало, що мене жіноча рука втирає і що ще хтось мене жаліє, бо в тих умовах ніхто нікого не жалів. Так було два тижні. Коли в мене залляли ту рідину, я вже приймав їжу. Після двох тижнів мене виписали в табір, але я не мав права йти на вранішню перевірку, нікуди. Бути тільки там, де сушилка для валянків. Вона поділяється на дві частини. З однієї зробили кімнатку, в котру наглядачі приносили мені їсти. На перевірку я не йшов, до мене нікого не допускали, щоб я контактів не мав.

У мене подібних голодівок і протестів було вісім. Тому мені боляче сьогодні, що у Верховній Раді були друзі по недолі, а до цього часу вони продовжують засідати в чужинецькій палаті, над якою серп і молот. Гей! Не могли протест заявити? Я б, якщо б був там, зразу б оголосив смертельну голодівку з мовчанкою, поки той серп і молот не був би знятий.

 

Злочинний світ

В ОЗЕРЛазі теж перекидають мене з табору в табір. Я там пройшов дуже багато таборів. Листування з домом не мав. Хочу розказати таке.

Попав я в один табір, де хлопці мені кажуть, що ним керує хтось із в'язнів того злочинного світу. Начальник табору - то начальник табору, а він керує... І кажуть, що то є Іван Павлюк, одесит. Він представляє себе одеситом, але насправді він гуцул, із Жаб'я. Я хотів побачити того Івана, та не мав можливості. За зону я вже виходжу, але не роблю, ліс не валяю. Мене вже кілька днів на роботу не випускають, сиджу в ізоляторі. Тут відчиняються двері, заходить блатний у бостоновому костюмі, сорочка навипуск, на руці тримає білизну попрасовану. І тим жаргоном: "Суки, рот ваш такой-то, некрасивый, хавать бы их, ментов, живьем". Він ішов звідти, де йому попрасували оцю білизну, ніс її, а його схопили і в ізолятор. І починає він стукати по камерах, щоб знати, хто де є. А в сусідній камері був такий Пахар Іван. "А, це ти, - каже Пахар, - а хто з тобою, Ваня?" - Я вже зрозумів, що це той вор, який керує зоною. - "А, какой-то черт рогатый". - Злочинний світ усіх інших, не блатних, називав чортами рогатими, рогатиками. Таке приниження, мов. Він повертається до мене: "Откуда ты?" Я кажу: "Іване, як тобі не встидно - це ти так свого брата гуцула називаєш?" (Я вдав, що я з його села). Але тут двері відчиняються і мене забирають в етап. А він: "Кто ты, что ты...", - і так і залишився.

Мене переводять на 120-й кілометр у БУР - «барак усиленного режима». Я сам-один, як палець, у цьому бараку. Теж неприємна справа. Вночі світло вимикають, приходять, ліхтариками світять. А випадки були, що й вдушити можуть. Сам не знаєш, чи вони зараз у тебе душу заберуть, чи ні. Десь через тиждень часу попадає сюди цей блатняга Іван, який був не тільки заслуженим вором цього табору, а й керував Тайшетською трасою. А хлопці одержали посилку. Сіли їсти, всім по шматочку сала врізали і йому дали. А для нього це велика образа, бо він заслужений вор цього табору, перед ним повинні принести посилку, він повинен сказати, що йому того чи того, а це заберіть. Але він чує, що наші хлопці вже вміли єднатися і давати злочинному світові відсіч. Він чує, як кажуть: "Оце для Петра в БУР кусок сала". На другий день мене випустили на прогулянку, він підходить до мене, вітається, вибачається.

Опергрупа мені пред'являє: не хочуть вони моєї роботи, але щоб увесь табір не говорив, що привезли одного політв'язня, який нічого не робить. «Будеш ґарантований пайок мати, тільки виходь за зону. Люди виходить за зону - і ти виходь». Я з хлопцями переговорив, хлопці кажуть: "Добре. Виходь, чого будеш у тих застінках один мучитися". Мені такий тапчанчик збили, щоб я на ньому спав.

Тепер цей Іван у цьому таборі на 120-му кілометрі побачив, що тут галичани мають якусь силу, єднаються, дружно живуть, щось співають. Його то почало судомити, і він почав мене просити - а він живе в кабінці, шість чоловік прислужують йому, "шестьорки" чистять йому взуття, їжу йому приносять і таке інше, - і хоче, щоб я пішов з ним жити в кабінці. Я порадився з хлопцями: "Треба мені вивчити блатний жарґон і знати цей злочинний світ. Я піду". Але з ним такі умови складаємо: "Слухай, Іване. Поки ми з тобою живемо в цій кабінці, жодного вбивства не сміє в таборі бути, жодної крадіжки". І він дає мені чесне слово.

І ось він цілими ночами розказує мені, як то він, цей гуцул, попав в Одесу, як став злочинцем, як вивчив той злочинний світ, як заслужив авторитету. Так би мовити, сповідається переді мною. Був такий випадок, що прибігає один зі злочинців і каже: "Дядя Ваня, дай разрешение резать одного бандеровца", - бо десь там він його на лісоповалі вдарив. Якби він сказав "режь" - той мав би різати. А він каже: "Иди, я сейчас приду разберусь". Іван іде, а я кажу: "Іване, не дай Боже, щоб було якесь вбивство, має бути повний порядок". - Він каже: "Все буде гаразд".

Або такий випадок. На Петра хлопці взяли мені з лікарні звільнення. Я вже за зону не йшов, залишився в себе в кабінці. Вертається Іван, каже: "Чому ти не сказав, що сьогодні Петра? То й я був би не виходив. Я коло вахти дізнався, що то Петро, тому повернувся". Коли ми ведемо цю розмову, відчиняються двері і днювальний, той, що миє підлогу, каже: "Дядя Ваня! Хтось там в одного латиша вкрав пуховий коц". Увечір були посилки, такий гарний пуховий коц прислали. А дядя Ваня отим жарґоном: "Ух, суки такі, вб'ю, схаваю жівйом". Як це так, вони зробили злочин, та ще й у цій секції, де він живе! Але я щось так подивився на Івана, припідняв матрац - а той коц у нього під матрацом! Я тоді так подивився на нього, трахнув дверима й пішов. Бо він же дав мені слово, що жодної крадіжки в зоні не буде. Я ще не знаю, хто вкрав, але в усякому разі той коц у нього під матрацом.

Десь після обіду я повертаюсь. Іван лежить на нарах. Я теж приліг. Тут днювальний відчиняє двері і каже: "Дядя Ваня, пухове одіяло знайшлося, бо хтось його запхав у сушилці в пічку". А він: "Ну хорошо, а то я б їх повбивав, поїв", - у такому дусі. А коли днювальний пішов, він каже: "Слухай, Петре, мені не треба було самому, бо ти знаєш, що я керую злодіями. Мені треба було тільки дати команду - і коц був би принесений. А я сам не витримав - власною рукою потягнув той коц. Щоб якийсь там латиш вкривався пуховиком! Але коли ти трахнув дверима і пішов, я через ото віконце переліз, щоб ніхто мене не бачив, запхав коц у пічку. Я знав, що днювальний піде топити пічку і цей коц витягне".

Ми там були всього два тижні - тут етап. Чутка, що беруть на пересильний пункт, де формується етап на Колиму. Тоді Іван каже: "Ну, Петре, як - чи їхати мені з нашими хлопцями? Я йому кажу: «Тебе вся траса знає, ти є заслужений вор Тайшетської траси. Ти їдь далі зі своїми, але поки що будемо підтримувати контакт. Ти повинен мені повідомляти, кого там, може, хочуть убити чи роздягти. Будемо одночасно виходити ніби в туалет, і там мені скажеш, як".

Приїжджаємо на той пересильний пункт Тайшетської траси. Тут його вже зустрічає злочинний світ. Якраз на цьому пересильному пункті був Батул - вор всього Радянського Союзу. Тут дядю Ваню приймають як якогось міністра. Тут його "шестьорки" шість мішків несуть, він має щось шість чи сім бостонових костюмів. У них зразу почалася та нарада - «толковище». Повна пересилка забита людьми, і ми в цьому бараку під дахом уже спимо. Іде Іван в туалет, я за ним. Каже: "Біда, Петре. Толковище вирішило вас роздягти і Костеняка вбити". А нас було шість дружніх хлопців, з нами був Славко Костеняк з Тернополя...

Дозволю собі ще таке розказати. Бачите, що має бути, то не мине. Славко Костеняк арештований ще в 1942 році. Він був в Алтайському краї на пересилці. Там ходив Корзубій, жид з кримінальників. Він розірвав Славкові вишивану сорочку і зняв з нього костюм. Славко сказав тому Корзубію: "Ми ще стрінемось. Ти розплатишся за це". У 1943 році він тікає з табору, дістається в Галичину, з Галичини попадає в Югославію, в Англію - скрізь був за кордоном. Вертається звідтіль, попадає в 1945 році в Українську Повстанську Армію, і тут його арештують. Дістає він 25, 5 і 5. Прийшов він етапом в один табір, відчиняє двері - в бараку карні грають у карти. І той Корзубій, що його в 1942 році роздягнув, теж грає в карти. Він нічого нікому з наших хлопців не сказав, пішов на кухню, де рубали дрова, бере сокиру, заходить у барак і виголошує вирок смерти. Вони сто разів могли на нього кинутися, там їх ціла банда була, але якось задерев'яніли вони, коли він згадав той 1942 рік: "Так і так. Приймай розплату". І сокирою, як головку капусти відрубав. Тоді пішов на вахту, кинув сокиру і каже: "Я зарубав чоловіка". Тоді смертна кара була скасована і йому добавили до 25-ти кілька тих літ, що він відсидів.

І ось тут цей Славко Костеняк з нами в етапі - а в злочинному світі там відразу йдуть різні суди, і те "толковище" прийняло рішення нас роздягнути і цього Костеняка вбити. А він з нами, отже ми повинні його захищати. Я тоді що роблю: йду попід бараки шукати захисту. Хоч було багато наших людей, але, знаєте, коли бійка - не в кожного дух є. Нас було шість таких, що готові були битися. Ми мали дві бритви, одна фінка була - хоч які шмони, але зуміли різними методами пронести.

Я пішов. А там каторжани були - каторжани закриті, їх тільки о 4-й годині випускали на двір з бараків. Мені спочатку здалося, що то карні в'язні: наколки, в одного наколотий був ангел, що дитину тримає. Я заговорив, він українською каже: "Зоною, пересилкою керую тут я". Славко Довбуш такий був. Я йому з'ясовую, що хочуть нашого одного вбити, нас роздягти. Він каже: "О 4-й годині я виходжу, підемо до того толковища, я дам розпорядження". Минула 4-а година, повиходили - я не впізнаю: там я його бачив голого, а тут вийшов він у «москвичці», низький, менший від мене зростом, і так пальцем киває: "Ей, малий, ти що до мене не підходиш?" Той Славко Довбуш мав 20 хлопців. В нього самого було сім табірних вбивств. Був там такий Бабій з Тернополя, в нього було чотири, Цимбалюк з Надвірної мав три. І між ними був лікар, прізвище його Українець Микола Миколайович - той не мав убивств, але він вважався «хлопцем з душком», так би мовити.

Заходимо в цю секцію. Тут усі: "Слава, Слава, Слава..." Він питається, як справи, а вони йому кажуть, що толковище вирішило вбити Костеняка за те, що зарубав Корзубія з їхньої шайки, ну і хлопців таких-то роздягти. Тоді він показує на мене пальцем і каже: "Ось у сьомому бараку ці хлопці. Я забороняю вам їх роздягати і забороняю вам убивати Костеняка. А решту в зоні робіть собі, що хочете". Але все одно ми цілу ніч не спали, виставляли там на виходах по одному чоловікові, але ніхто нас не рушив.

На другий день етап. І треба ж! По 80 чоловік формують на вагон, усі хлопці наші попадають разом, а я, один як палець, попадаю між карних, де й цей Батул - заслужений вор Радянського Союзу, і той Іван - заслужений вор Тайшетської траси! В душі вже молюсь. Там не скажеш, що я не йду - вб'ють. Молюсь цілий час, а тут уже оркестр грає, нас ведуть у ті вагони і вантажать. Я в куті притулився, зі своїм мішечком сів і чекаю, що зараз мене вдушуть чи вб'ють. Що я сам в цьому злочинному світі можу зробити? Але цей Батур встає і каже: "Петро, вибирай себе место, которое тебе нравится". Я подумав, що він чекає зачіпки, і кажу: "Та ні, я буду там, де є, для мене не має значення". Він так подивився і одному каже: "А ну, weg оттуда". Той скаче зі своїм мішком, каже: "Ложись, Петро тут". І тут я вперше побачив їхню сесію, тобто толковище їхнє. Я один з бандерівців присутній. Тут вони складають свою тактику, бо вони страшенно передбачали, куди їдемо. А я прямо кажу: "Їдемо на Бухту Ваніно". А там було щось біля 24 зон. Нас чекає відплив на Колиму. Так і сталося.

Там теж Содома і Гоморра була. Ночами на зону нападали, бо там багато було зсучених. Тобто він учора був вором, пізніше став сука... Ми зі Славком по одній стороні бараку жили, а цей Батул та Іван по другій стороні.

Корабель "Феликс" відвозив нас на Колиму. Це був 1949, на 1950-й рік, бо на Тайшетській трасі я був дуже коротко. Поки ми три тижні пливли до Магадана, було замордовано 320 чоловік, тобто тут теж ішла Содома і Гоморра. Йшли суди: той-то в такому таборі міг бути герой, щось собі дозволив, а тут уже засідали оці толковища - наради злочинного світу - приймали рішення.

В.В.Овсієнко: Ви розповідаєте так, що нібито на кораблі є тільки оцей злочинний світ, - а конвой же де?

П.В.Січко: А коли пливете кораблем, то конвою туди доступу немає - ви знаходитесь у трюмах, усередині. А конвой собі нагорі, там інший світ, там своя влада, вони дивляться тільки, щоб ніхто не вискочив і не кинувся в море. А в трюмах в'язні керують.

 

Колима

Прийшли в Магадан, почали мертвих виносити. Нас етапами - на пересилку. Тоді вже почалась Колима... Колимські табори, колимське життя. Теж суворі речі. То довга історія розказувати. Ось, наприклад, Аркагала, або Бутугічаг - так звана Долина смерті, де кастріто-уранові шахти. Там добували уран і кастріт. У перших, кого послали бурити, через три місяці почався силікоз легенів, після того їх клали ненадовго в лікарню, там вони вмирали. А захоронення там було яке? Там був кратер глибиною 300 метрів. Приносили мертвого в'язня, кидали в той кратер. Закинули, що ніхто ніколи ні могили, нічого бачити не буде.

Там я рятувався «мастирками». Це теж довго розказувати, як я робив ті різні «мастирки», але дозволю собі один епізод. У мене була перша категорія, і я знав, що мене чекає кастріто-уранова шахта. Я зробив «мастирку» собі на ногу і потрапив у центральну лікарню. Через якийсь час у цю лікарню приходить начальницею Короткова Соф'я Павловна. Тоді їй було десь коло 38 років. Спочатку я перед нею не дуже розконспіровувався, а потім... Вона ревно молилася, була дуже побожна. Зі своїх грошей купувала тяжко хворим всякі харчі. Коли я увійшов у її довір'я, то мені вже не потрібна була та симуляція, яка теж багато здоров'я коштувала. Я їй сни пояснював. Вона мене так полюбила, як свого сина, і завжди свій робочий день починала з моєї палати. Прийде, сяде в мене на ліжко, розкаже, що їй снилося, я їй поясню сон, а тоді вона надягала халат і вже робила обхід. Я вже так звик, що вона повинна починати з моєї палати. Та одного ранку я чекаю - щось нема Софії Павлівни. Аж приходить - вже одягнена в халат і заплакана. І каже: "Синок, едешь в етап, я не могу ничего поделать". І каже, що попадаю я на "Ельгенуголь", це буде на яких 500 кілометрів углиб Колими.

Днювальний пішов мій тюремний одяг шукати. Наглядач: «Побыстрей, побыстрей!». Мене вже конвой хотів забрати, а Соф'я Павловна, як начальник, каже: "Зайдем в кабинет". У кабінеті вона так з однієї сторони «Отче наш» і «Богородице Діво» по-російськи читає, я зі своєї сторони по-українському. Коли ми закінчили молитву, вона підійшла, перехрестила мене, поцілувала, як мати сина (мені було тоді 24 роки, а їй десь 35-38). Каже: "Нехай Бог тебе охороняє". Конвой уже мав мене забрати, як я згадав про свій сон про неї і кажу: "Соф'я Павловна, я ж сьогодняшнього сну вам не розказав".

Але попереду розкажу, яка доля загнала її на Колиму. Її чоловік був теж лікар, мав звання майор, а вона капітан. Рідна її сестра теж вчилася в медінституті і кожного року приїжджала до неї на канікули у відпустку. І знюхалася з її чоловіком. А коли сестра закінчила медінститут, Софія Павлівна приходить якось із роботи, а від чоловіка та від рідної сестри записка: "Прощай, ми любимося". А в неї вже було двоє дітей. Одного хлопчика вбиває машина, другий залишається живий. Тоді вона другого хлопчика залишає з мамою, а сама їде на Колиму і там працює головним лікарем та допомагає всім.

Хоч конвой кричить, ми йдемо туди, де я лежав, і я їй показую запис, що мені снилося. Над самим ранком сниться мені, що Софія Павлівна сидить на кріслі, а маленький хлопчик розплітає її косу (а в неї були довгі коси). І хлопчик каже: "Я знаю, що ваше ім'я Софія, це по-грецькому означає мудрість, що ви мудра, але вам Богом дане друге ім'я - Марія, за те, що ви добрі до хворих. І ваше прізвище змінюється з Короткової на Назарову". Я оте слово "Назарова" записав. Розказав їй цей сон і зразу даю пояснення: "У дуже скорому часі, Софія Павловна, ви вийдете заміж за Назарова".

Я поїхав, два роки пробув на Аркагалі, де теж Содом і Гоморру довелося пережити. Звідтіль етапами повертаюся в Магадан - моя Софія Павлівна вже не Короткова, а Назарова, у неї народився хлопчик, якого вона назвала моїм іменем - Петром. Ніякого Назарова я ніколи не бачив. Він теж десятку відсидів, був послом у Китаї, а коли тут звільнився, то був директором шкірзаводу. І треба ж було, щоб навіть прізвище приснилося!

У мене багато було таких снів. Наприклад, я на Колимі знав, коли мій батько помер. Розкажу такий епізодик. Я в лікарні підтримував оцю «мастирку», щоб не потрапити на шахту. Ще Соф'ї Павловни не було. І бачу сон, що я йду додому, перейшов кладку і бачу, що коло хати попадали плоти. Виджу: горять свічки, похоронна процесія співає. Батько вийшов у всьому лляному, в білій одежі, сива борода. Ми зі східної сторони лягли, батько щось розказував. Але я не запам'ятав ні слова - тільки запам'ятав, що батько мене тричі перехрестив і поцілував у чоло. Я прокинувся, а з мене піт тече, і перша моя думка: «Тато помер». Я не мав ніяких листів з дому, а почував себе, як на похороні батька. Я ті дві доби день і ніч молився, прощався, уявляв собі, як батько там лежить, як батька на цвинтар несуть...

У грудні з Магадана пересилають мене на Аркагалу, я в пересильному бараці. Спали ми на підлозі, бо барак був відведений для етапників, досить великий. Ті, що прийшли пізніше, що були на вечері, приходять і кажуть: "Слухай, з материка прийшли листи начальнику культурно-воспитательной части, зачитував, начебто є тобі лист". Я бушлат на плечі, прибігаю в їдальню, а він уже зав'язує стопку листів. Я називаю своє прізвище і кажу: "Казали хлопці, що мені є лист". Він був людяний, розв'язав стопку, пошукав - дає мені листа. Я приходжу в барак - лист з України! Я бушлат із себе, всі хлопці мене оточили, я починаю вголос читати. На першій сторінці сестричка мені пише: "Дорогенький братчику! Уяви собі, яка була велика радість, коли ми одержали від тебе листа, що ти живий!"

А було як? Коли нас везли через бухту Ваніно, звідки ми мали пливти на Колиму... А в той час було не так, як зараз, що в'язень може мати книжку, папір і олівець, щоб писати. У той час ти не смів мати абсолютно нічого. Але все одно, бувало, що хтось десь у якомусь рубці зуміє шматочок олівця переховати, хтось цементного паперу. І я на цьому цементному папері написав листа, що я живий-здоровий, пишу там, що, правдоподібно, везуть нас на Колиму, то пишіть прямо на Колиму: моє прізвище і місто Магадан. Роблю з нього ж трикутничок, через ґрати викидаю. А там на одерновці працювали цивільні люди, і якась добра душа підняла той трикутничок, навіть приклеїла марку, і той трикутничок прийшов. Ви розумієте, яка це їм удома була велика радість! Бо вони не знали, чи мене вбили у Львівській тюрмі, чи розстріляли.

В.В.Овсієнко: Який це був рік?

П.В.Січко: Це 1950 рік, а я сів в 1947-му, тобто три роки вони не мали про мене вістки і не знали, що зі мною.

В.В.Овсієнко: А що таке цементний папір?

П.В.Січко: Мішок з-під цементу. Це клаптик того сірого паперу. Я на ньому огризком олівця написав, склав у трикутничок - і через ті ґрати. Так сестричка описує мені на першій сторінці. Перекидаю я на другу сторінку, а там зразу першим реченням: "І повідомляю тебе, дорогенький братчику, що не стало між нами найдорожчої людини - нашого рідного тата». В мене сльози так і бризнули з очей, наче хтось з горнятка воду лив. І всі друзі плакали. Я вже дочитую, вона мені описує похорон, як батько зі мною прощався, як хрестив мене і помер. І називає дату. Коли я закінчив читати того листа, то згадав, що коли в лікарні бачив той сон і було таке почуття, що батько помер, то я дістав клаптик паперу, записав собі дату і в чобіт у халявку заховав. З того часу минуло рік-півтора від смерті батька. Коли закінчив читати листа, тоді розпорюю чобіт, витягаю ту записку - та самісінька дата! Я вже не пам'ятаю, коли це сталося. Де та Колима, а де той Долинський район - і точний, конкретний сон! У тих стражданнях, у тих муках я мав сильне чуття, а зараз воно затуплене, бо все-таки інше життя.

Ось розкажу такий епізодик, коли я вже за Гельсінкську Групу був суджений. Такий Іванов у Львові слідство стягував. Я питаю цього Іванова: "Скільки ви років працюєте слідчим?" Він каже: "Тридцять". А я кажу: "Ви знаєте, ви ще уста не відкриєте, а я знаю, що ви будете мене питати". Він тоді каже: "Не може бути!" Я тоді кажу: "Щоб ви переконалися, я вам назву не тільки день, а й годину, відколи тут, у застінках на Лонського, є мій син Василь". Він тоді каже: "Не може бути!" Я тоді називаю день і годину. А він тоді: "Вам дежурный сказал!" Знаєте, його це тоді страшенно вразило. А я кажу: "Ви прекрасно знаєте, що в КГБ два наглядачі, і там суворо міняють, щоб, не дай Боже, на другу зміну ті самі попали. І вічко по інструкції не має права відчинити один без другого". Він тоді каже: "Женщина при раздаче пищи сказала". Бо жінка там їжу роздавала. Я кажу: "Ви теж прекрасно знаєте, що по боках стоять два наглядачі. Але я вам дав до зрозуміння, що я зрячий". Я в слідствах не підписав жодного документа: я плював на все їхнє. Вони для мене були як злочинний світ. Жодного документа не підписав, тому якщо би вони щось хотіли на мене cфабрикувати чи щось дописати - моїх підписів там не було.

Або ще інший епізод з того слідства. Приїхало їх щось чотири чоловіка і в кабінеті ведуть нараду відносно мене, а потім мене викликають. Якби вони мене пізніше викликали, то могли б думати, що котрийсь із них мені сказав. А я їм розказую, що вони говорили. Ви розумієте? Ось зараз у мене теж є чуття, я бачу людину, розумію, але так, як у ті моменти страждань, переживань...

В.В.Овсієнко: Я вас розумію. Я теж, будучи в мордовському таборі, був при смерті свого батька. Я у сні все це бачив. Не буду згадувати в деталях, але справді в тих умовах чуття загострюється. Коли нема іншого зв'язку, є душевний зв'язок. Та повернімося до Колими.

 

Поселення

П.В.Січко: На Колимі 1956 року попадаю я на так зване поселення. Його ще колонізацією називали. Тоді вийшов указ, що якщо до когось приїхала дружина, а чоловік в ув'язненні, або жінка в ув'язненні, а чоловік приїхав, то вони одне за другого розписується і їм дають там, на Колимі, поселення, з цим, що два рази на місяць чи три, чи чотири, залежно від того, яке там приймуть рішення, йде на відмітку.

В.В.Овсієнко: Там робота обов'язкова? Без права виїзду?

П.В.Січко: Так, робота обов'язкова. Вказують присілок такий-то, без права виїзду. Навіть по Колимі не маєш права нікуди далі їхати, бо зразу ж знову закривають. А мене вириває... То теж довга історія, щоб розказати. Познайомився з однією галичанкою, котра теж була політв'язнем. Вона пізніше стала моєю дружиною, Стефанія Петраш. У неї було 10 років, а в мене 25. Але вона звільнилася раніше, вона вже була вільна.

У Магадані мене перевели з одного табору в інший. Він у такій долині. Я так згори до цього табору дивлюся - йде моя дівчинка, але йде з якимось хлопцем. Такий високий, гарний, пристойний. Дивлюся, що вони йдуть до табору. А я такий неголений вийшов на прогулянку - нас випустили. Не дай Боже, щоб хто підійшов, - з вишки кричить сторожа, що буде стріляти. Але там був гараж, і вони стали між машинами, так що цей сторожа з вежі не бачить. Дівчина стоїть, а цей хлопець мені каже: "Друже, ви знаєте, чого я прийшов? Я зі Стефцею знайомий по волі, з підпілля. Я вже звільнився, вона теж вільна, і я хочу з нею одружитись. А вам все одно волі не бачити". Так він мені каже... І хоч у мене 25 літ, але, знаєте, так мені душа заболіла! Я кажу: "Знаєте, друже, що? Поки в мене хоч одна клітина жива буде, ви її заміж не візьмете. Переступите через мій труп - тоді вона буде ваша". А моя тоді падає... Ця дівчина, моя майбутня дружина, тоді падає на коліна і так склала руки, як у молитві, і каже: "Петрусю! Я його привела, щоб він від тебе почув, бо він мені не вірить. Він учора прийшов до мене до хати... Хоч би я мала все життя тебе чекати, я за нікого не вийду заміж!" Він тоді одразу повернувся й пішов. А нас, знаєте, розділяли запретки, дроти... Ми постояли - і все.

Але все одно життя склалося так, що вона стала моєю дружиною. Вона вже була вільна. А я навіть друзям не признався - я сказав, що це моя дружина по волі, а фактично вона була моя дівчина. Вона пішла в управління, тут мене викликають, я кажу, що вона моя дружина, ми мали підпільний шлюб, ось тому це ніде не зазначено. Бо вона за документами проходить як дівчина, і вона фактично дівчиною й була. Тоді нам дозволяють поселення на 72-й кілометр. Вона за мене дає розписку як вільна людина - і випускають мене. А в мене 25 ув'язнення, 5 заслання, 5 поразки в правах. Але вже ми живемо на 72-му кілометрі.

В.В.Овсієнко: Це був 1956 рік, так?

П.В.Січко: Так. Як виглядало наше весілля? Там не було ні священика, ні інших умов. Ми собі з лівої руки з мізинних пальців пустили кров і на папері кров'ю склали клятву свою про вірність. І ми свято вірили, що в нас народиться син. Її батько був Василь, і мій батько Василь, то ми назвемо свого сина Василем. Через якийсь час дружина завагітніла. За нашими підрахунками, залишалося два тижні до народження сина (а ми свято вірили, що це буде хлопчик). Я в неділю над ранком збираюся з 72-го кілометра в Магадан їхати в лікарню до дружини, і бачу сон, що я в рідній хаті, дружина сидить так на печі і передає мені маленьку дитину, але в чорній сорочці сповиту... Бо дружина моя, коли ще була дівчиною, вишила гарну сорочку різними кольоровими нитками на чорному полотні. Але там дівчата ниток не мали, то знаєте, з різних ганчірок пороли по ниточці. Але хоч то великий труд, вона зуміла напороти стільки різних кольорів з тих ганчірок, що вишила мені цю гарну сорочку. Я нею дуже любувався.

І ось бачу я сон, що вона подає мені маленького хлопчика в оцій моїй чорній сорочці і каже: "Ось приймай нашого сина Василя". Я беру Василя і хвалюся мамі: "Дивіться, мамо, який у нас народився син!" І тут я прокинувся, збираюся, їду в Магадан, але знаю, що ще за нашими підрахунками два тижні. Там я зайшов до наших знайомих і йдемо в лікарню. А тут мене вже поздоровляють, що народився син Василь. Розумієте? Він нами був вимріяний, що це має бути борець. Коли ми робили йому першу купіль, то там був "Кобзар", ми засвітили свічку, була відповідна молитва. Ми його святили для продовження нами не завершеної боротьби. І він дійсно в нас таким виріс.

Тут уже почалася «хрущовська відлига». Спочатку мені зняли були 10 років, а пізніше вдруге викликали на суд і звільнили, але без права виїзду в західні області України. Бо навіть було так. Коли мене викликали на комісію першого разу, то там був якийсь жид у комісії. Тоді десятки тисяч людей з Магадана, з Колими звільнялось. То коли він читав мій обвинувальний висновок у такому, знаєте, дусі, що ось ти такий, боровся проти радянської влади, і зачитує, що мені скорочують до 15 літ, ще 5 років мені лишилося... Коли той вирок зачитали, що мене не звільняють, а й далі лишаюся під конвоєм - то я на собі сорочку розриваю, кидаю на суд, кажучи: "Отак ви мою молодість розірвали, негідники!"

Але скоро після народження Василя викликають мене знову в Магадан, але вже інший склад суду. У словах того, що читав мій вирок, відчувалася доброзичливість. Що от юнак свого часу посвятив своє життя... Тут мене звільняють, але без права повернення в західні області України.

В.В.Овсієнко: А коли був цей другий суд?

П.В.Січко: Це був десь лютий 1957 року. Суд був на Колимі, в Магадані. Я жив на 72-му кілометрі, так званий посьолок Стекольний.

 

У рідному краю

Я не брав того «вовчого білета». А один наш друг, волиняк, звільнився і поїхав у Запоріжжя. Він узяв дружину-східнячку, вона працювала майстром. Він мені пише: "Петре, та що ти там будеш мучитися - давай їдь сюди, десь тут улаштуєшся на завод, моя тут майстром працює". То я брав направлення у Запорізьку область, місто Токмак - є таке місто. Але тут уже зближаються Великодні свята. Я їм на суді казав, що все одно поїду на Україну. А тоді якраз це угорське питання шуміло, то вони кажуть: "Ну, то зразу дістанеш п'ять років". Але цим папером, що я одержав, я скористався в останній момент - коли вже йдеш купувати квитки, там заходиш, де тобі видають квиток і відповідну суму грошей на дорогу. Я приходжу і кажу: "Слухайте, я брав направлення в Запорізьку область, бо там мій брат був, але вчора я одержав листа, що брат переїхав у місто Долина, Станіславська область. А він тоді без усякого перекреслює, пише: "Исправленному верить", і "Станиславская область, город Долина". Дає мені ці документи, і я таким чином попадаю не в Запоріжжя, а таки приїжджаю в свій рідний край...

Знаєте, я стільки літ маму не бачив! У мене два брати жили в Долині. Коли ми приїхали на стацію, то вони вийшли нас зустрічати. Одного я пізнаю, Йосипа, він з 1924 року. Він бере на руки від дружини нашу тримісячну дитину, а якийсь другий чоловік валізу в мене вихопив. Ми заходимо на стацію, а я й кажу Йосипові: "А чому брат Іван не вийшов мене зустрічати?" А ту валізу брав той таки старший брат Іван, він з 1919 року, ми з ним не бачилися з тих пір, як він у 1941 році попав у Радянську армію. І він у сльози: "Петре, та то я Іван! Ти що, мене не впізнаєш?" Ми тут кинулися в обійми, народ дивиться, аж сплакнув, бо кожне бачить, звідки ми повертаємося.

А ось якою була зустріч з мамою. Боже, коли я вже в рідній Витвиці тим зарінком іду, вже наша хата, і мама з хати виходить... Мама мені, Боже, видалася якоюсь такою старенькою, похилою... З плачем, з тими розпростертими руками біжить, кидається в обійми...

Тут у нас уже все було готове, всі зібралися, хто був на волі. Ми ж привезли малу дитину з собою, і якраз у Страсний тиждень попали. Батько вже помер, ми всі могили впорядкували, і на Великдень у мене було чотири свята. Перше свято - це повернення на Україну, друге свято - стріча з рідними, трете свято - хрещення Василя, і четверте - це сам Великдень. Бачите, така велика радість була, такий спів, усі вікна повідчиняли... А на другий день Великодня ми вже поїхали в село дружини. Вона з Галицького району, з села Залуква.

Боже, повертаємося звідтіля, а мама плаче, що вже міліція приходила з постерунку - чому не прийшов на відмітку, і кажуть, що ми повинні геть звідтіль забиратися.

Йде зі мною в Болехів голова сільської ради. То була жінка. Якраз були, нагадую, ті угорські події. Одного чоловіка з Підбережа виганяють, щоб він виїхав. Начальник міліції, який складав протокол, включає мене як свідка і хоче, щоб я підписався. Я як замахав руками, кажу: "Що ви, збожеволіли? Я пройшов такі тюрми і тортури і ніде розписки не залишав, - а ви хочете, щоб я отут підписався? Боже борони!" Він страшенно розсердився, і я думаю, що вже й мене не пропишуть. Але якось, слава Богу, прописали, і я вже на таких, так би мовити, вовчих правах жив. Ріс у нас син Василь (якого вже зараз немає). Він справді був таким, як ми його посвятили, - ріс політик, борець.

Я зумів улаштуватися на роботу, працював диспетчером і поступив учитися. Спочатку я думав, що поновлюся на філологію, але на філологію мене не поновляли. Тоді я склав вступні екзамени у Львівський політехнічний інститут на заочне навчання на факультет "Економіка машинобудування і легкої промисловості". На диво, вони давали мені можливість вчитися, аж поки я не дійшов до захисту диплому. Аж тоді мені пред'являють: "Вибирай - або диплом у руки і співпраця, а як ні - то ти диплома не побачиш і вищу освіту не осягнеш". Тоді я наплював на їхній диплом, сказав: «Це відпадає - я яким був, таким і залишаюсь, а якщо маєте на мене якесь обвинувачення - будь ласка, давайте санкцію, арештовуйте по-новому. Але щоб я дав підпис на співпрацю - цього ви ніколи не дочекаєтеся». Тоді вони мене до захисту диплому не допускають, екзамени, які я склав, виставляють у матрикулі як не складені, за «академічну заборгованість» не допускають до захисту і виключають.

Пізніше подібне розіграли з моїми дітьми - отак і Василеві не дали можливості вчитися, потім Влодкові. Як казав Джавахарлал Неру, інтелігенція, вихована окупантом - перший національний ворог. Майже всі, кінчаючи оці вузи, вимушені були давати підписку на співпрацю. Інша справа, що не всі, може, активно працювали.

Отже, росте в нас Василь. І ми бачимо, що він справді надзвичайно розумний хлопець. З першого класу вчився на відмінно, і так до закінчення середньої школи.

В.В.Овсієнко: А Володимир?

П.В.Січко: Другий син народився пізніше, вже на Україні. 26 липня 1960 року. 10 квітня 1963 року народилися в нас дочка Оксана. У нас уже було троє дітей. І от яка доля складалася. Хоч мені не дали вищу освіту осягнути, але я працював на посаді, за яку деякі дозволяли собі мені докоряти: "Як то так, що ти працюєш начальником планово-виробничого відділу?" А працював я тільки задля своєї голови.

Ось такий епізод розкажу. Працював я тоді старшим економістом планово-виробничого відділу. А начальником планово-виробничого відділу була секретар парторганізації. Хоч вона й мала вищу освіту, але була неграмотною людиною. По суті справи, вся робота управління лежала на моїх плечах. Коли я повернувся з сесії, уся звітність була завалена. У мені заговорив гонор. Як то так? Я піднімаю інструкцію і показую: ось що входить у функції старшого інженера. Старший інженер отримував 130 крб., а начальник планово-виробничого відділу 170, тобто різниця в окладі 40 крб. Тут шум-рух, приїжджає такий Вестфіт, начальник планово-економічного відділу тресту, починає мене вмовляти, щоб я все ж таки зробив звіт, бо пропадає робота, і каже: "Вона тобі, Петро Васильович, буде повертати гроші. Вона буде розписуватися за свої 170, а ти за 140, але братиме твої, а ти її". І вона просить: «Петро Васильович...». А я: "Знаєте що? Як робити квартальні звіти, то ви відчуваєте, що це все тягну я. Але документи ви як начальник підписуєте, а не я. Це є порушення КЗОТу, Кодексу законів про працю. Я ніколи на цей злочин не піду". Тоді начальник тресту Тригубенко змушений був іти до секретаря обкому партії і вмовляти, секретар обкому партії дає вказівку райкому партії і мене таким чином поставили начальником планово-виробничого відділу.

Але, щоб ви зрозуміли, як я себе почував самостійно. От, наприклад, на роботу завжди ходив пішки, бо тоді ще так транспорту не було. Іду я попри лікарню. Там якраз у радіусі 50 метрів нікого немає, а назустріч іде начальник КГБ до себе на роботу. Пройшов кілька метрів, а потім зупинився: "Петро Васильович!" Я повернувся. "А чого ви зі мною не здоровкаєтеся?" А я йому тоді відповідаю: "Я не знаю, чому ви зі мною не вітаєтеся, бо я ж старший. А як ви не вітаєтеся, то мені здається, що то попри мене пес пройшов". А він же думав, що раз він такий начальник... Щоправда, після цього він уже зі мною вітався. Бо якби я дав якусь розписку чи якось там іще був залежний... А так я плював. Я ж був на керівній посаді, а ходив собі з дітьми до церкви, Коляда - в мене колядували, а пізніше ми колядували по сусідах. Я вже після цього на роботі тільки документи підписую, а говорити не годен. Так що в тій системі я й далі вів свій спосіб життя. Довкола мене єдналися колишні політв'язнів і так свідомі люди. Та коли підросли діти, то вони думали, що тепер уже куплять мене дітьми. А ми з дружиною були однодумці. Дружина в мене також була людина сильного характеру. Ось такий приклад. Коли  зближався захист диплому, то КГБ бере мене за шкірки і вимагає розписки про співпрацю. Вони мене там кілька годин протримали, я категорично все те заперечив. Кажуть: "Ну, то ми вас ще викличемо". - "Ну то й що?" Приходжу додому, розповідаю. І ви уявіть собі, яка моральна підтримка: дружина мене обіймає, цілує і каже: «Молодець ти, Петре! Нам совість дорожча за все! Ну й що? Знову візьмемо свої шмотки в рюкзак і поїдемо». Інша могла сказати: "Слухай, та ти що? Ти інститут закінчуєш, у тебе така робота - що тобі?" Але в мене й дружина така, як я, ми були в цьому єдині. То вони чекали другого варіянту: що куплять мене дітьми.

Оскільки Василь учився на відмінно, то першого року, 1974-го, поступає до Львівського університету на факультет журналістики. Він ніби й комсомольцем був. А коли здавав документи в приймальній комісії, то в автобіографії ж написано, що народився в Магадані, і його питаються: «А що то сталося, що ти народився в Магадані?». Він каже: "Мої батьки їздили на ударні комуністичні будови, то я в Магадані народився". Тут ми вже, коли обідали, то сміялися! Він каже: "Дивися, тату, від чого люди не тішаться!» А ми раді, що хоч документи зуміли здати. Тут Василь дістає першу п'ятірку, другу, третю! А я раз стою в коридорі - секретарка відчинила двері й викликає викладача. Це останній екзамен у Василя. А вона не знає, що я його батько. Чую, як вона каже: "Тут у вас складає такий Січко Василь - не дай Боже йому навіть трійку поставити». Бо вже в нього три п'ятірки, і четверта навіть трійка не завадить. І тут Василеві, хоч він прекрасно все знав (я вже не пам'ятаю, який це предмет був), ставлять двійку! Тоді Василь цілий рік працює зі мною на роботі. Я його взяв. Наступного року, 1975-го, Василь їде в Київський університет, де його ніхто не знає, і поступає на факультет журналістики. Все складає на відмінно, тільки якийсь один предмет на четвірку. Його зараховують студентом Київського університету і навіть беруть у десятку найздібніших, яких готують на міжнародну журналістику.

Якось я приїжджаю у відрядження до Міністерства місцевої промисловості і прийшов у гуртожиток до Василя на ніч. Приходить Василь з тих комсомольських зборів. Там якраз вручали приз за кращу університетську стінгазету. У газеті була редколегія, але фактично всю роботу виконував Василь. Уся редколегія могла лише якесь там слово додати, чи ще щось. Але коли вручали ті похвальні грамоти, то всіх зачитали, а Василя ні. Василь такий заплаканий приходить і каже: «Дивися тату, отак і так було. Коли я підійшов і запитав, чого мене немає, він каже: «Василю, я не знаю, бо ти був перший у списку, але секретар парторганізації сказав мені: «Ти не знаєш, хто його батьки - його в список включати не можна».

Перший курс Василь закінчив, а на другому курсі вони роблять йому штучну академзаборгованість і виключають. Тут Василь заявляє протест - відмовляється від радянського громадянства, здає свій комсомольський квиток. Я тоді в Києві був, як Василь пішов здавати свій комсомольський квиток і заяву з відмовою від громадянства, паспорт лишати. Я сиджу, на той будинок дивлюся і не знаю, вийде мій син звідти, чи ні. Василь вийшов.

 

Українська Гельсінкська Група

І тут починається... А вже Гельсінкська Група діяла, то Василь у неї включається. Я ще не був у Групі, в нас у Долині перший вступив у Групу вчитель англійської мови, теж колишній політв'язень, Василь Стрільців. Він навіть Василя вчив, Василь був його учнем. Стрільців вступив у Групу ще в грудні 1977 року. У в лютому 1978 року вступає Василь, а в квітні вже вступаю і я. Тоді Гельсінкська Група нараховувала щось дванадцять чоловік. Ми починаємо діяти. Ви знаєте, як готувалися і підписувалися документи. Хочу розказати вам такий епізод.

Я ще працюю на заводі. Склав калькуляцію на випуск електронного приладу АЯ-1031, який випускали десь тільки в Грузії, в Болгарії і ще на нашому заводі. Ці документи ніхто в Києві не міг захистити, бо фактично я їх готував. Їхав начальник планового відділу з тресту, головний інженер і змушені були мене послати. А я вже був у Гельсінкській Групі, уже чувся кум королю, так би мовити... Вони мені купують квитка, щоб я їхав. Але я не такий дурний - я знав, що мене будуть супроводжувати. Я взяв собі інший квиток, а їхній кинув. Поїхав у Київ, зустрівся  з Оксаною Мешко, залишив їй які мав документи, а потім з документами від неї поїхав у Москву, до Ніни Строкатої-Караванської.

В.В.Овсієнко: В Тарусу?

П.В.Січко: Так, у Тарусу. Пам'ятаю, ми тоді склали протест щодо Василя... А я був тоді з отакою бородою! Зайду в автобус, то така старенька бабця, що їй справді треба сидіти, а як побачить, що дідусь із такою бородою, то зразу встає й каже: «Йой, бійтеся Бога, дідусю, сідайте, абисте не впали». То я вже й сідав.

А вже з Москви мені треба було в Тарусу до Караванської. Там їздять цивільні легкові машини, то один мені каже: "Слушайте, я вас возьму, но если бы нас милиция задержала, то вы говорите, что вы мой дядя". Я погоджуюсь, а собі думаю: чоловіче, якби ти знав, якого ти дядю везеш, то ти б не тільки ті гроші з мене не брав би, а ще мені тридцять раз по стільки грошей дав, аби тільки той дядя не їхав з тобою. Але все обійшлося. Коли я їздив у Москву з документами Української Гельсінкської Групи, то попадав до жидів. Хоча й казав, що я українець, і правду казав, але вони мене мали за жида. Я справді трошки схожий... Як я не кажу, в вони: «Ну, Петро Васильевич, вы не говорите, мы знаем...» Це було, як до Сахарова йшли.

Пізніше, коли заарештували нашого голову Миколу Руденка і головою став Олесь Бердник, то він дуже часто приїжджав до нас у Галичину, у нас у Долині бував. До речі, Олесь передбачив, хто скільки буде жити. І дружині, і Василеві, і мені, і дочці. Дружині сказав, що буде 70-71 рік жити, а Василеві казав, що сорок і, можливо, життя буде продовжене. І ви знаєте, угадав. Мав щось у собі... І ми до Олеся приїжджали. Тоді взагалі відчувалося таке піднесене життя. Я дуже дорожив членством у Гельсінкській Групі. Якось відчувалося, що ти не самотній. Підписували документи, слухали радіо "Свобода"... Була така наснага, що я готовий був прийняти всі муки, страждання, але не збитися зі шляху. Мені було приємно, що є такі люди, які продовжують боротьбу. У той час Гельсінкська Група - то було щось єдине, то була та бомба визвольних змагань і національної свідомости. Вона мала великий вплив на народ.

Хочу трошки про Оксану Мешко сказати. Це бойова була жінка.

В.В.Овсієнко: Вона про себе написала. Я слухав її нарис «Між смертю і життям» по радіо «Свобода» на початку 1979 року, доки мене не посадили. 

П.В.Січко: Так, вона зуміла написати. Отакий випадок. Приїздить вона до нас і залишається ночувати - а тут з міліції приїхала машина, хочуть її забрати в міліцію, мов, на розмову. А вона каже: "А хто ви такі?" - "А ми з міліції". - "А що, у вас є якась санкція?" - "Ні, немає". - "Я чхала на вас! Ану, негідники, забирайтеся!" Доки вони привезли санкцію на її затримання, вона з дружиною якимось стежками вибралася і зуміла втекти. Молодець була.

Замордували Володимира Івасюка. 22 травня 1979 року у Львові був його похорон... Мене, Стрільціва і сина мого викликають в Івано-Франківськ, у КГБ. Викликали, цілий день протримали і наче нічого від нас не вимагали - якась така розмова. Коли ми вийшли відтіль, повернули ще до Раїси, дружини Валентина Мороза, яка тоді в Івано-Франківську жила, повечеряли і думаємо: ну що мав означати той виклик? Аж уже в автобусі чуємо, як люди шепчуть, що у Львові москалі замордували Володимира Івасюка, повісили. Ми збираємося на Зелені свята, десь на 10 червня, їхати у Львів. Їдемо з Василем. Не треба було питати, де могила Володимира Івасюка, бо потік народу плив до могили і від могили. Коли ми прийшли, чомусь мене прийняли за батька Володимира Івасюка, а Василя за його брата. Василь таку гуцульську ношу на собі мав. Показують смереку, яка обгоріла, що всі вінки вночі з 9-го на 10-е червня спалили, про цей злочин гомонять, панахида відправляється. Тут Василь узяв слово. На могилі Володимира Івасюка він склав клятву, що ось вороги нищать наших борців, наших друзів... «Я клянусь тобі, друже, що я віддам усе своє життя боротьбі за Україну». Після Василя виступив я. А там купа тої сексотні. Але народ супроводжував нас аж до автобусної станції - маса, кілька тисяч народу з нами йшло до автобусної станції.

А там що - сіли ми в автобус, а маса та не сяде в автобус. Коло міліції затримали автобус. Ми готувалися, що зараз нас заарештують. Але, видно, ми тоді вже були на обліку Москви, і без санкції Москви, я так зрозумів, вони не відважилися. Ми пробули на волі ще до 6 липня.

Дозволю собі ще раз відхилитися. 1989 року в Києві в Будинку вчителя відзначали 40-ліття Володимира Івасюка (Народився 4.04 1949, похований у Львові 22.05 1979. - Ред.). Головував, здається, письменник Степан Пушик з Івано-Франківська, чи хтось інший. Цілий час говорять оті друзі Володимира Івасюка, але не знати, де той Івасюк живе. А про те, що він убитий, замордований, що він уже небіжчик - про це ніхто не говорить! Справляють сорокаліття, всі кажуть, що талант, що здібний. А я перед тим попросив був, щоб мені дали слово, і Пушик пообіцяв, що дадуть. Тут уже вони закінчують те святкування - і тато Івасюка був, - а вони мені слова так і збоялися дати. У якомусь страсі була та інтелігенція - розумієте, дві години святкують сорокаліття Івасюка...

В.В.Овсієнко: І ніхто не каже, як він помер...

П.В.Січко: Так, тільки про те, що він талановитий, таку й таку пісню написав. А мені слова не дають і вже закругляються. Тоді я встав прямо в залі і прошу публіки слова - вже не прошу в президії. І мені дозволяють. І я тут розриваю цю бомбу - з'ясовую, що він замордований, розповідаю про похорон, як ми з Василем на цвинтарі були. Тоді ще багато було живих тих письменників - то як я закінчив, мене оточили кияни і кажуть: "Чоловіче, бійся Бога! Тебе зараз замордують, ти з залу живий не вийдеш". Але одна жінка - вона ось тут у Києві живе, на Набережній - узяла мене під руку і каже: "Пане Петре! Якщо вас мають зараз убивати, то нехай убивають і мене". Прізвище цієї жінки, ось зараз гляну... ага, Дрига Дарія. У такому напруженні, але, слава Богу, ми проїхали в метро, потім автобусом приїхали ми до неї додому. Не вбили. Але який ще був рівень, у якому страсі був народ! Отакий був вечір. Пізніше я був у Чернівцях у батька Івасюка. У матері була паралізована ліва сторона. До речі, вона була обкомівським ідеологічним працівником. То вона переді мною плакала і казала: "Я так вірила в цю систему, так на неї працювала, і зараз мені боляче - а вона мені знищила сина. Я не можу відомститись цій системі. Що вже безсила". Ось такий тоді ще був рівень.

А над Василем вони ще перед арештом злочин скоїли: оскільки він відмовився від громадянства, то його хапають у психіатричну лікарню. Прямо нагло - приїжджають додому, з міліцією і з усім - і до психіатричної лікарні. Його там тримають, визнають шизофренію. Я їду в Москву, заявляю протест. Але який вони, зарази, мали облік на нас! Коли я зайшов у приймальню Верховної Ради і назвав своє прізвище, вона натиснула на кнопочку, якийсь такий барабан погуляв трошки, витягає анкету, де все про мене написано, вся характеристика. Я забув, хто тоді був головним психіатром, вилетіло мені з голови... (Чуркін О.О. - Ред.) То він що каже: «Нехай знову приймає громадянство, і цей діагноз ми знімемо, бо радянська наука вважає відмову від громадянства шизофренією».

Ми продовжуємо боротьбу. На роботі почали мене страшенно переслідувати. Знімають мене з начальника планово-виробничого відділу і по шостому розряду переводять у цех. Кажуть мені, що й далі буду працювати планово-виробничому відділі, але там з Одеси приїхала одна, яка має вищу освіту, то вона буде рахуватися начальником планово-виробничого відділу. Я все це юридично обмізкував і оголошую страйк. Пам'ятаю, як сьогодні, що йду на роботу та й жартую. А там коло шести кілометрів було йти до заводу. Питають: «То як, куди, Петре Васильовичу?» - «Та йду на роботу, але насправді не на роботу, а йду оголошувати страйк». У мене всі документи підготовлені, я приходжу в кабінет директора заводу, йому на стіл заяву про страйк, заходжу в профспілку, копію профспілці - і додому. За півгодини часу і районне КГБ, і обласне, і купа тих юристів, шум зробили. Справді, юридично я був правий, тому що вони зробили порушення: я не мав за роботу жодної догани. Бо жарти жартами, але в роботі я був принциповий, робота в мене завжди мусила грати.

Тоді примушують начальника відділу кадрів переписувати книжку наказів, фабрикують накази про догани.

В.В.Овсієнко: Заднім числом?

П.В.Січко: Так, чуєте! То ту книжку уневажнюють, нищать, а пишуть нову, фабрикують мені низку порушень, аби була підстава мене зняти. І пишуть наказ, але іншого змісту - за догани такі-то, за те й те... Вони думають, що я першого наказу не маю. Бо коли я прийшов і кинув директорові заяву про страйк, то та нова одеситка, така молода, вона нічого ще не знала - вона мені дала свою копію того першого наказу. Коли вони переписали наказ, то засідала профспілка, викликали мене - я плював, я не з'явився. Наша хата на такому беріжку, ми з Василем санкувалися (спускалися санчатами з гори).

Якраз через місяць часу (видно, Москва заперечила) викликають мене і поновлюють на роботі. Ви розумієте? Оці самі у відділі кадрів кажуть: "Петро Васильович, скажи нам так по щирості: що це має означати? Ми одержали наказ із Москви тебе поновити". Мене поновляють. Щоправда, туди вже з райкому партії була направлена людина, а мій стіл уже був коло порога. Я сідаю не за той стіл коло порога, а в те крісло, що й сидів, і урядую за всіма правилами. А знаєте, скільки в тій радянській системі було різних порушень? - Я тільки закону дотримувався. А як вони докоряли або хотіли, щоб я щось підписав, то я казав, що є ось отакий закон. А тут уже про той мій страйк світ зашумів. То був перший у Радянському Союзі страйк. Вони ще не знали, як його кваліфікувати, бо в Радянському Союзі ніхто не страйкував і чогось подібного не дозволялося.

А тут, після наших виступів про Володимира Івасюка на цвинтарі... Ага, а перед тим вони мене ще раз упрошували. Було так. Я якраз в область їхав, а на порозі зустрів якусь людину... Повертаюся з області, а мені кажуть: «Якийсь пан приїжджав і хотів з вами говорити, казав, що завтра буде». Ну, щось ми там з начальником відділу кадрів щодо численності впорядковуємо. Заходить якийсь пан, подає руку: "Колеґи, привіт! Петро Васильович!" Я кажу: "Будь ласка, сідайте, я зараз закінчу розмову з начальником відділу кадрів". Я не знаю, що це за людина, що як колеґа подає руку. А він мені каже: "Ви знаєте, хто я?" Кажу: "Ні". - "Та я ж новоприбулий начальник Долинського районного КГБ". Ось. І тоді вручає мені виклик у Болехів, в інший район. А дружину вхопили були на місяць на підвищення кваліфікації десь у Полтаву, так що її не було тоді вдома. Він каже, що там є відмітка на військкомат, і не дай Боже, аби обмовився, бо насправді він мене в КГБ викликає.

Мене викликали десь на вечір. Я приїжджаю туди, заходжу, а вони за мною так одні двері зачиняють, другі, треті... І начальник Івано-Франківського КГБ каже: "Знаєте, Петро Васильович, чого ми вас викликали?" Я кажу: "Не знаю, ви скажете". - "Ми пропонуємо вам руку дружби". - "У чому ця дружба полягає?" - "Ну, щоб ви з нами працювали, ви тут людина впливова, великим авторитетом користуєтеся. А якщо хочете, щоб був поновлений в університеті ваш син, то ви повинні піти з нами на співпрацю. І ми вам навіть не пригадаємо вбивство Ярослава Галана". А я кажу: "Ні".

Ви розумієте, яку пустили були чутку? Я вже був в ув'язненні на Колимі, це був 1949 рік, як ми почули, що у Львові сокирою зарубали Ярослава Галана (22.07 1902 - 25.10. 1949. - Ред.). Мене на Колимі викликають, спеціяльно приїхав слідчий з міста Хабаровська. Попереджує за статтею, що не дай Боже даси неправдиві показання, то чекає за це 5 років ув'язнення. Ставлять перше запитання: "Расскажите, как вы убивали Ярослава Галана". А я йому тоді й кажу: "В моїй тюремній метриці, яка є перед вами, значиться, що я сів у сорок сьомому році, а Ярослав Галан убитий у сорок дев'ятому році. А в сорок дев'ятому році я вже на Колимі був. Цікаво, якою я сокирою і силою володів, що кинув її з Магадана і вона летіла аж у Львів та на квартирі відрубала голову Ярослава Галана?" - "Да, это какая-то неувязка". Він закрив течку і припинив допит. На отому коні вони їхали цілий час і пришивали мені вбивство Ярослава Галана...

І ось тут мені начальник обласного КГБ каже: "Мы вам даже не припомним убийство Ярослава Галана" А я й кажу: "Прочитайте собі "Розповідь про неспокій" Юрія Смолича («Радянський письменник», К., 1968, с. 243-246. - Ред.). Там усе це є. Як дружина (Ганя Геник. - Ред.) вела його до кордону, як стала студенткою в Харкові, як її заарештували. Як через ту історію більшовики йому більше не довіряли, як заставляли його під час війни в евакуації на радіо "Україна" працювати. І вже тоді він зрозумів, що йому не довіряють.

В.В.Овсієнко: Так я в середині 70-х років сидів у Мордовії зі священиком Денисом Лукашевичем, синів котрого розстріляли у справі Галана. Його син, студент Іларій, був розстріляний, що нібито він разом зі Стахуром учинив оте вбивство. А 16-літнього сина Мирона, котрий зовсім ні до чого не був причетним, просто так розстріляли. А батька посадили на 25 років. Та ж більшовики самі вбили Галана, а приписали вбивство Іларію Лукашевичу та Стахуру! То й вам це теж пришивали?

П.В.Січко: Теж пришивали. Мало того, лектори приїжджали з обкому, в Долині в зал скликали народ і читали такі лекції, що ось Січко такий-то й такий-то вбивця. Навіть коли я втретє був ув'язнений у Херсоні, то там теж слідчі викликали в'язнів, збирали на мене різний компромат і казали: "Ви знаєте, хто він такий? Він убив 500 радянських громадян! Він убив Ярослава Галана!" А один з того злочинного світу каже: "Слухайте, якби він убив одного радянського чоловіка, то ви б його розстріляли - що ви мені тут тюльку гоните? Це все неправда".

 

Другий арешт

В.В.Овсієнко: Повернімося до історії з арештом.

П.В.Січко: Я був на роботі, коли прийшли мене арештувати. Йой, я вийшов у коридор, дивлюся - йде десь сім чоловік. І мені в душі заговорило, що то по мою душу. А коло мене ще були якісь заборонені речі, то я заскочив у туалет, зумів усе це кинути. Тільки виходжу відтіль, мені зразу - клац! - наручники на руки, зразу санкцію на арешт пред'явили, тоді повезли додому.

В.В.Овсієнко: То це якраз на Івана Купала 1979 року? І сьогодні в нас 7 липня.

П.В.Січко: Так, 6 липня мене заарештували, напередодні Івана. А Василя в місті того дня цапнули.

Коли мене заарештували, то ми їхали з дому на двох машинах. Василя везли на лікарнянській машині, бо у нього був діагноз шизофренія.

Привозять мене у львівську тюрму. А сина я не знав куди - сина зразу завезли до Львова у психіатричну лікарню. Ну, і той Іванов стягає мені слідство. Якому я сказав, що знаю, коли Василя привезли з психіатрички в тюрму, що я зрячий.

Ми з сином не підписали жодного документа, навіть коли суд ішов, то там, знаєте, треба було встати - "Встать, суд идет!" - Боже борони, ми навіть не вставали, бо для нас це був не суд, це були злочинці, які незаконно нас заарештували. То вони нас з Василем тримали попід руки. Підводили і так тримали, поки ту «молитву» зачитували. Пізніше вони мене забрали були з зали. Потім привели і зачитали вирок - 3 роки за 187-ю "прим", тобто «наклепи на радянський лад». Цю ж статтю дали і Василеві, так само 3 роки. Вони дуже хотіли, щоб я касацію написав - Боже борони, я кажу: "Що ви? У злочинців просити якогось помилування?" Я страшно переживав, щоб Василь, не дай Боже, не дав згоду на касаційну скаргу. І коли мене викликають до секретарки оголошувати вирок касаційного суду, то там бачу два крісла. Я сів на одне крісло. Вона всміхнулася і дає мені підписати. Я як замахав руками, кажу: "Що ви?! У злочинця - яку помиловку? Це я маю просити? Це я повинен тих злочинців судити!" У в такому дусі... А вона мені й каже: "Ви знаєте, я знала, що ви не підпишете. Бо я дивилася, на котре ви крісло сядете. Перед хвилею на тому кріслі, на якому ви тепер сидите, сидів ваш син і сказав те ж саме, що й ви". Боже, мені так легко стало на душі! Ви знаєте, вона думала, що як я сяду на інше крісло, то підпишу! Отаким дивом я дізнався, що й Василь не підписав, і то мені було дуже приємно, я радий був.

Мене там закидали на різні камери. Кидають, наприклад, у камеру, де їхній чоловік. Він, щоправда, мені зразу шепнув, коли ми пішли в туалет: "Петро Васильович, я буду Бог знає що з вами говорити, питати вас - то діло ваше, але знайте, що така моя робота". Там я навіть від курива відмовився.

Судив нас Львівський обласний суд. Той суддя ще й зараз є, хоч і на пенсії. Працював у цих органах, а зараз вони персональні пенсії мають. Ось мені до пенсії зараз 4 гривні добавили, але я мав підвищену пенсію, бо в мене 17 літ ув'язнення, а за рік ув'язнення вважається три роки робочого, то виходить 51 рік. Я мав ніби максимальну пенсію - то я брав тільки 56 гривнів. А ті яструбки беруть по 120 і до 200, хоч соромляться і приховують це. Навіть академіки, науковці мають меншу пенсію. А безпосередні мої кати, що мене мордували, мають персональні пенсії від 350 до 1000 гривень - у 10-15 раз більшу, та ще й кажуть: "Хотели Украины - имеете!" Та якби то була та Україна, за яку я віддав усе своє життя, всю родину і все - то мене б на руках повинні були б носити, я не повинен був би отак бідувати чорно-гірко і кусок хліба здобувати працюючи. Я б мав відповідну пошану і все. Але що це ми живемо на українській землі, але ще не живемо в українській державі - державою керують вороги!

В.В.Овсієнко: Вона ще не стала українською державою.

П.В.Січко: Так. Але я відхилився від сюжету. Отже, суд. На суді ми не підписали жодного документу, бо вважали, що судить нас банда. Все одно вони нас засудили і - в різні боки. Щоправда, дали ще видження мені з Василем на годину, так ми собі переговорили...

В.В.Овсієнко: А як воно було - через шкло і по телефону?

П.В.Січко: Ні, через ґрати. Я його бачив і чув його слова, а він бачив і чув мене. На друге видження приїхали дружина, дочка Оксана і син Володимир. Він тоді навчався в Київському університеті на фізико-математичному факультеті. Але після того видження виключили й другого мого сина: чого ти, мов, поїхав, коли батька-бандита судили. Ми ведемо розмову, прощаємося вже, а дочка отак погладила шапку... Вони мені зимову куфайку привезли, зимову шапку, чоботи. То я зрозумів, що там є зашиті гроші.

 

Табір у Брянці

Коли я приїхав у табір в Луганськ, який тоді Ворошиловградом називався, то мене спровадили на Брянку. Там спочатку тримали в ізоляторі, а потім удень ведуть в етапний пересильний барак. А тут якраз ведуть три бригади на сніданок. Повірте, хоч я колишній в'язень колимських таборів, але 22 роки після цього був на волі - то мені здалося, що ведуть якихось бандюг, убивць, щось страшне! Ці люди мають такий вигляд, що по мені аж мороз пішов. А пізніше довелося мені з ними в лазні митися. Відчинив двері, глянув - то всі як чорти! Оті наколки на руках, на грудях... Я зачинив двері і ще з тиждень не йшов туди. Але зрештою мусив...

Коли я прийшов митися, то під кожним соском по три-чотири чоловіка, а один сосок - вода тече й нікого немає. Тільки я хотів під той сосок стати, а мене циган за плече: "Дядь, куда идешь, законтачишься!" А то був сосок для педерастів, розумієте? Такі дикі неписані закони, але вони мали свою силу. Той циган мене врятував.

Я там тримався достойно. Уся моя поведінка була така, щоб навіть ці карні в'язні відчували, хто я. Я мав вплив на них, вони ставилися до мене з пошаною.

Там, на Брянці, намагалися сфабрикувати мені третій термін. Одного разу ведуть нас на сніданок, а заступник начальника табору й каже мені: "Петро Васильович, у тебе є в Черкасах син?" Я кажу, що є. "Василь називається?" - "Так". - "Сьогодні його судили, "Свобода" передала, що йому добавили ще три роки - наче за наркотики". Це він мені так сказав. Я на роботу виходжу, поводжуся як слід... Розкажу епізод.

Я постійно молився, тому Бог допомагав мені. То хочу розповісти, яку молитва має силу. Це був табір суворого режиму, цехи повинні бути зачинені. Але якось цех був відчинений. Надворі страшна буря - громи б'ють, блискавки... Я сиджу на дерев'яному ящичку, молюся. І чую сильний внутрішній голос: "Устань, перейди на інше місце, бо воно зараз буде спалене". Я так у молитві встаю з цього "крісла" і, може, за три метри сідаю на подібний ящик з іншого боку. Тут вдаряє грім і спалює цей ящик. Ну, півхвилини - і був би... Нацмен один бачив цей момент, підходить до мене і каже: "Петро Васильевич, кто тебе сказал, что это место будет сожженным?" Я кажу: "Бог сказав". І він сказав, що то Божа ласка. Бо я ще ж живу і повинен жити. Мене тоді запросто могло вбити, але, чуєте, я сильно відчув такий внутрішній голос: "Зміни місце, бо воно зараз буде спалене".

А як фабрикували мені третій термін? Я вже знав, що Василеві дали другий строк. І мені тоді як зачинають? Якраз навпроти їдальні барак. Вранці, поки там на сніданок, я любив собі в подвір'ї ходити й молитися. Тут уже крикнули: така-то й така-то бригада на сніданок! Усі ці карні любили у тапочках ходити, але згідно інструкції треба в черевиках, за табірною формою. Я взув черевики й пішов. Поснідав, виходжу з їдальні - а наглядачі мене хапають. А там бригади на сніданок ідуть. Я несу з собою баночку, щоб чай собі в бараку спокійно випити. Вони мене перевірили, що в мене в кишенях було: англійські слова на папірці. Я тоді англійську мову вивчав. Це довго розказувати, як президент Франції приїхав і хотів нашу родину, тобто мене й Василя, визволити, але радянські власті відмовилися. Про те мені опер обмовився...  Наглядачі мені кажуть: "Сбрасывай правый ботинок!" Я зразу зрозумів, що щось там закладено. Я скидаю, а він зразу звідтіль витягає летючку: "А, антисоветчина! Вот смотри!" І в штаб мене вести. Але штаб на той час був зачинений, то він відпустив мене. Я все це хлопцям розказав.

А як було? Коло мене лежав чекіст - вільний, але ніби зі строком прийшов, розумієте... Наче чотири класи освіти, а в самого вища освіта. На оцей час вилетіло мені його прізвище... Я під той час відмовився був ларьок брати, від будь-яких пільг, залишив за собою тільки листи - два листи в місяць дозволялося, але тільки третина листів попала додому, а решта ні. І от того чекіста ніби шмонають завжди, а в мою тумбочку не заглядають. Коли ми йдемо на роботу, то він каже: "Петро Васильович, ти бачиш, що ось мене так шмонають? Заховай оцього листа в твою тумбочку, а як прийдемо з роботи, я заберу від тебе". Значить, то вже готували мені ключку. Я кажу: "Слухай, а що це за лист, який, до кого?" А він каже: "До прокурора". Я підводжу його в коридор, де вивіска "Положення", і кажу: "То ти ж маєш право в закритому конверті листа до прокурора тримати - чого ти мені його даєш?" Я вже зрозумів, що він готував мені провокацію.

А то закидають ще одного, ніби зі строком прийшов. Я чому знаю такі речі - бо навіть один мій родич на Колимі військову службу відбував, то замість три роки відбув півтора, бо йому йшло рік два. Теж їв баланду, як ув'язнений, та підслуховував.

І от мені сниться сон, що кілька хлопців кличуть мене до воріт і хочуть мені хоч трошки вина з пляшки налити, вмовляють і просять. А я категорично відмовився.

І справді, я повертаюся з роботи - мене викликають до хвіртки. Наша локалка повинна бути зачинена, але тут чомусь ні. А кличе мене такий, що ніби етапом прийшов на Брянку. І він мені про Євгена Пронюка говорить, про Чорновола, про Лук'яненка. Усе то він знає, така ніби своя людина, то чи можна йому зайти в мій барак. Я йому дозволив. Каже: "Я й завтра прийду". І завжди він в одну й ту саму пору приходив - видно, в той час включалася якась апаратура чи що. Він уже починає в шахи зі мною грати, каже, що його повинні перевести в цю бригаду, в якій і я. Але коли я виходив у туалет, то хлопці мені кажуть: "Слухай, оцей новий, що прибув, коли ти ходив у туалет, він тобі попід голови чогось шарив". Я не подав виду.

Одного разу приходжу з роботи - є лист. Дружина описує мені, як їздила в Черкаси на видження з Василем, а його замість видження посадили в ізолятор, як дочка Оксана ледве не викинулася через вікно, про всі оці переслідування, як її там мучать. Мене, знаєте, так запекло! А той приходить і знову: "Пошли играть в шахматы". Я йому: "Чекістська собако! Марш! Бо вб'ю тебе зараз. Щоб ти мені більше, не дай Боже, до мене не приходив! Ти думаєш, я не знаю, хто ти такий? Я знаю, що ти навіть строку не маєш". А він: "Та що, Петро Васильович, та хоч дайте мені адресу". Я тоді навіть вимовити не міг, що Пронюк сидів у Кара...

В.В.Овсієнко: У Каракалпакії.

П.В.Січко: Кажу: "Я навіть вимовити не можу, де він, а ти, собако, прекрасно знаєш, я навіть не знаю того Пронюка!» А нарядчик був такий, що мав 15 літ. Я йому казав, що відчуваю, що це кагебіст. А він: "Та ну що, Петро Васильович..." А коли я на нього наскочив, його зразу з зони забрали. Тоді нарядчик каже: "Тепер я тобі, Петро Васильович, вірю, бо як ти дав йому цей відбой, він уже навіть не заходив в етапний барак, а зразу на вахту - і виїхав".

Але я не закінчив про той черевик. Було так, що я навіть молився за того чоловіка, не дай Боже на невинного лихе подумав. Бо я ще якось не впевнений був. Та йду я на вечерю, а мені другу записку витягають, але не з правого черевика, а з лівого. І ведуть мене в штаб. А в штабі вже є той чекіст, що він ніби зі строком. Їх теж заставляють біду мати. Наприклад, як отоварка була, то він завжди брав дві пачки цигарок, хліб і маргарин. То означало: першу пачку він курив сам, а другу пачку роздавав, бо він уже кидає курити. Це означало до вечора. А пізніше він цілий місяць мав ніби моральне право жебрати, бо не витримав: "Дай покурить, дай закурить".

Мене ведуть до опера, а він так у коридорі стоїть і каже: "Да, будешь помнить, как меня уговаривать заниматься антисоветчиной! Сгниешь в тюрьме!" Мене заводять, там уже є опер і начальник табору. Опер зачав такими різними вульгарними словами до мене скакати. Але я йому зразу сказав так: "Ви знаєте, вам може позаздрити будь-який рецидивіст, який уже три-чотири строки відбув. Раз ви так розмовляєте, я ні слова з вами говорити не буду. Все!" І я більше до нього навіть не обізвався. Тоді вони, щоправда, ще випустили мене. А цей чекіст в ізоляторі був кілька днів. Коли ж везли в тюрму, він вийшов і попросив у мене пробачення. Каже українською мовою: "Ти мені прости, бо то наша така робота". До речі, й сам наглядач, коли ту летючку в мене знайшли, сказав мені: "Слухай, твого сусіда навіть сам начальник табору боїться". Бо їх завжди так закидали.

Був у нас заступник начальника по режиму, який завжди носив волосся таке ніби обстрижене. Приймають етап, а в'язень заломлює руки й каже: "А ви де тут взялися? Та ви ж зі мною на камері сиділи!" То його в цю зону вже не пустили.

 

Волі не бачити! Третій арешт

Мене ще не арештовують, та надходить день моєї волі. За три місяці до звільнення ви вже маєте право відпускати волосся, а як я мав бороду, я вже й бороду собі запустив. У день звільнення - я вже чекаю виклику. Але поки що вийшов собі на подвір'я, ходжу по двору і молюся, але так якось душа неспокійна. Аж дивлюся - центральною дорогою до штабу йде людина в цивільному одязі. А мені в душі щось сильно заговорило: «То по твою душу прийшов». Коли він пройшов попри мене, я вже не зміг більше ходити по подвір'ю, а пішов у барак і так, як одягнений був до свободи, так і заснув. І бачу сон, що я прийшов над берегом моря і хочу скинути бушлат, у воду пхаю його, і як тільки скину його, запхаю в воду, а він мені скаче на плечі. Я тільки його в воду - а він мені на плечі! І я так, може, шість-сім разів скидав, топив його, а він мені скакав на плечі. Прокидаюся - і зразу в мене така думка: «Ого, волі не бачити».

А тут шнир (днювальний) приходить зі штабу і викликає мене: "Петро Васильович, вас кличуть у штаб". Я приходжу до штабу, а там є той цивільний, який пройшов попри мене і так неприємно мене вразив. Зразу мені відрекомендувався, що він заступник прокурора області. Прізвище його я вже забув. Читає мені санкцію на арешт і хоче, щоб я підписав. Я й до цього ніякого документа не підписував, то кажу: "Злочинці ви! І у вас ще совісті набирається казати, щоб я підписав? Совісті не маєте!" Мене зразу в ізолятор. В ізоляторі протримали десь три дні на одиночці, а звідтіль вивозять мене у Ворошиловград, там тримають у тюрмі.

Викликають мене на суд. Але на суді я не обізвався ані словом. Там є така кліточка, заводять тебе у ту кліточку, а по боках конвой. Я собі сидів у тій кліточці, в один кут стіни дивився та молився. Суддя був такий Огородніков. Ви ж знаєте, там такий порядок, що кажуть: "Встать, суд идет!" Я не встав. Конвоїри в кліточку заскочили, підняли мене і так тримали. Ну, тримаєте - то інша справа. А ще перед тим мені наче захисника дали. Він ходить біля тої кліточки і хоче, щоб я обізвався до нього - я, мов, вас буду захищати. А я ні слова до нього!

Все одно вони почали суд. Те ж "Встать, суд идет", потім ту «молитву» відчитали, мене отак потримали, і починають: "Фамилия? Подсудимый молчит. Имя? Молчит. Отчество? Молчит". Вони виходять на нараду на 15 хвилин. Тоді з'являються дві лікарки і теж біля моєї кліточки ходять, вроді хочуть зі мною говорити - я до них теж не обзиваюся. Вони по-всякому - то так, то так, то так, та я не обізвався до них ні словом. Правда, не 15 хвилин, а дві години не було суддів. А тоді по-новому вся ця процедура: "Встать, суд идет!". Вони продовжують, а тоді зачитують рішення медичної експертизи - бо я ж міг бути й божевільним, розумієте, - що "подсудимый вменяем", і продовжують суд. Суд ішов російською мовою, перекладачка була з російської на українську - директорка луганської середньої школи. Так дивацько все це виглядало!

  Коли суд закінчився, зачитали мені вирок і мене конвоїри виводили, за мною вийшов і за плечима йшов суддя, цей Огородніков. І тут він мені вже українською мовою каже: "Петре Васильовичу, а я вам до деякої міри заздрю!" Та річ ясна - ви розумієте, що якби мені хтось у цю хвилину запропонував сісти в крісло цього Огороднікова, то я би свій бушлат, свою честь не проміняв ніколи! А його вразило: він же бачив, що судить невинну людину! Бо інша справа, що не раз підсудний знає, що він зробив злочин, а відмовляється - але коли тобі нагло фабрикують неймовірні речі і при цьому хочуть, щоби ти ще й обзивався до них! Я відчував, що як я до тих негідників обізвуся хоч словом, то мені серце трісне. І от, чуєте, оцей суддя сам сказав, що заздрить мені. Але все одно я свято вірив, що переживу це лихо. І ви знаєте: після цього суду я бачив сон, що на ріці міст, і я його перейшов. З одного боку бігла якась така чужа жінка, хотіла мене взяти під руку, а я кажу: "Ви не маєте права, бо на мене чекає дружина!" А навпроти бігла моя дружина, вхопила мене під руки, і ми пішли...

 

Херсон, 90-а зона

В.В.Овсієнко: А де ви відбували третє ув'язнення, з 1982 до 1985 року?

П.В.Січко: Після луганського суду мене направили в Херсон. Трошки в Одесі я був, а в основному я сидів у Херсоні. У самому місті. Здається, 90-а зона. Але чим була та зона страшна? Вона страшна тим, що там різні експерименти проводили. Коли я прийшов туди, то мене страх огорнув. Ніхто там не розмовляв, люди здавалися божевільними. Там страшенні речі робили. Як там приймали? Зразу вас кололи - давали три заштрики. Якщо ви не хотіли, то наглядачі накладали наручники. А ті заштрики мали якусь таку дію - терпіння наставало. В перші дні я навіть сам дивувався, думав: Боже мій, що це - люди не говорять, а працюють, як воли? Але через тиждень часу потуловів і я.

В.В.Овсієнко: Вам теж укололи?

П.В.Січко: Теж. Силою наклали наручники, дали три уколи. Отуловів я, що навіть коли виводять, по формуляру зачитують, - я навіть не сприймаю своє прізвище. Хіба там хтось мене штурхнув. Підбіг каже: "Петро Васильович, ти ж чуєш, що Січка зачитують?" Ви знаєте: конвоїр називає прізвище, а ти повинен статтю і строк назвати. Тоді вас старається опер викликати - може підете на співпрацю. Але й будучи вколений, я збирав силу волі. Боже борони, як таке пропонували, то я запльовував їм очі: "Майте на увазі, я ніде ніякого документа не підписав і не підпишу вам. Я невинно сиджу, і тому вважаю, що сиджу в руках злочинців, а злочинці знущаються наді мною". Я все це витримав.

То була страшна зона. Там був такий режим, що ви могли навіть десять років просидіти в одному таборі з якоюсь людиною і не побачитися з нею, бо зона поділена на локалки, навіть у їдальню по тих локалках заводили. Щоб одна локальна зона другої не бачила. У їдальні відводили певне місце і давали дуже короткий час. Ви ще баланду не з'їли, той не встиг кусочок хліба з'їсти - а вже гукають: "Встать!" І все те, що ви недоїли, лишали. А в барак не дай Боже занести шматочок хліба.

Але все одно я поставив себе так, що карні в'язні поважали мене. Я там часто в ізоляторі сидів (там менше 15 діб не давали, а то могли додати до 30, до 45), то коли виходив - мене все одно в бараку чекала пайка хліба. Як виводили з ізолятора, то зразу вели в лазню, бо там страшенні воші були. Так я навіть труси скидав і зразу в піч. Вони мені чисту майку і труси давали, ці карні. А в бараці мене чекала пайка хліба.

Часто різні лектори приїжджали, все умовляли їх на мене, що я такий-то і такий-то, але вони розуміли все навпаки і казали, що це людина, якій ми кланяємося, це людина взірцева. Щодо цього я чув у собі таку силу.

Ось така пригода. Бив я ящики, а поруч зі мною бив в'язень, прізвище якого вже не пам'ятаю. Він уже тридцять п'ятий рік сидів - йому все додавали. Він сам капітан, йому тоді вже лишалося півтора місяця. А коли били ми ящики, то тут треба дощечки піднести. Він мені допоможе, я йому. Десь кусочком хліба чи ще чимось ми поділимось. Розмовляємо. Але те, що на волі називали ленінськими суботниками, в таборах називалося недільниками, бо в неділю виводили. Боже борони, я в них участі не брав. Як той ленінський недільник, то мене зразу вели в ізолятор. І завжди старалися закинути мене, де оці педерасти - щоб «законтачити» чи що. Бо там є свої закони. Навіть, не дай Боже, як цигарку після нього закуриш або ще що. Але все одно, наскільки були людяні вони, що я один лежав з одного боку, а їх сім чи навіть вісім чоловік з другого. Або коли віконце відкрилося, то поки я не взяв баланду, вони не пхалися.

Чую - за стіною той капітан страшенно кричить. А він, коли його вранці на роботу вели, то копнув якогось наглядача. Знаєте, вже 35 літ сидить, уже нерви не ті. І його в ізолятор. А там в ізоляторі кілька оцих педерастів, і його зґвалтували. Але він тільки 15 діб був, а мені ще повторили - я тридцять відсидів. Виходжу - Боже, а мій колеґа вже з черепка їсть, вже не за столом, бо вже «законтачений», я вже не маю права з ним оті носилки носити, не маю права, не дай Боже, куска хліба з ним з'їсти. То так розмовляємо. Він плакав, як мала дитина. А він ніби може себе реабілітувати - повинен убити своїх кривдників. Їх теж випустили на зону. Він каже: "Що мені робити?" Я кажу: "Слухай, ти вже 35 літ мучишся - дотерпи ще тих півтора місяця і звільняйся. А їх Бог покарає". Уже знаєте, такому, що 35 років терпить, що мав якийсь авторитет, - їсти з черепка і коло порога... Знаєте, їм, тим «законтаченим», було ще важче, ніж нам, хоч нам теж важко було. Наприклад, якщо я виходив, то я мав право по прогулочному дворі ходити, а він мав право тільки там, де відгороджений туалет. Якщо я за столом їв, то він з черепка їв тільки коло дверей. Ото такі неписані закони, але вони були - дикі. Страшні ті ізолятори були - бувало, там роздягають наголо, в ізоляторі одягають у спеціальний одяг. Баланду там давали тільки через день і ті 300 грамів хліба. Якщо там просидиш, скажімо, 30 чи 60 діб, то виходиш такий..

В.В.Овсієнко: Вітер тобою хилитає.

П.В.Січко: Так. Але Бог допомагав. Все одно всим цим духа не зуміли вбити. Не зуміли.

В.В.Овсієнко: То вже був 1985-й рік, почалася перестойка, то вони вже не зважилися фабрикувати вам нову справу.

П.В.Січко:  Так. А ще, знаєте, я навіть не знав, що зона контролювалася телебаченням. Якось на два тижні нас були кинули в Одесу. А чутка була, що у Львів. Боже, то така була велика радість. Ті, хто бував у закритих тюрмах, казали, що в тюрмах було легше, як і тій 90-й зоні. То була особлива зона. Там мучили, мордували отим режимом. Але нас усього лише два тижні потримали в Одесі. Боже, як привезли нас в Одесу: цілу ніч хлопці грають в карти, їдять, торгівля йде, можна купити й горілку, самогонку... Але минає два тижні - тут бах! - нас знову на етап. Ми думали, що нас таки у Львів повезуть, а нас знову на 90-у. Привели в ту діжурку, дивлюся: а там телевізор. І видно всі ці локалки... Той стіл, де я бив ящики... Думаю: ти дивися! Отак був би комусь передавав листа, а телевізор би засік. Був би думав, що людина мене продала.

 

Воля

Коли я після другого строку виходив (не був упевнений, що вийду - думав, що, може, мене знову в одні двері виведуть, а в других оголосять нову санкцію), - але тут по мене приїхала дружина, я вже перевдягнувся, і коли ми вийшли на волю, то, вірите, що я не сприймав... Бо в тому Херсоні скрізь тільки бетон був - я нігде жодної травинки не бачив. А то, знаєте, теж страшенно діє...

Коли мене випустили, то, знаєте, якось не віриться, що поруч дружина. Мені не зачитали про новий арешт. Ми з нею пішли на берег моря, щоб пообідати, бо там до поїзда був час. Ми пообідали - і все одно я не сприймав! Аж сіли ми в поїзд і він рушив, то, знаєте, наче якась така ширма мені з очей спала. Я дивлюся - гей, та ми справді їдемо! Хати бачу, люди... А коли приїхав додому - це весна, цвіт був... Як я цілував той цвіт! Мені здавалося, що я попав у рай. Боже, та я раніше теж бачив весни, але чому я не бачив тої краси? Я підходив до черешень, до вишень, до того цвіту, обціловував ті пелюсточки... Бо останні роки просидів у тому бетоні... 

Це я, бачите, так коротко розповів. Болісно мені, що не зумів я за кордон передати свою книжку "Сталінські ТЕТА". То означало "тюрми, етапи, табори, амністії". Була вона в мене щось на 1200 карток. Уже будучи в Гельсінкській Групі, я низку чужих документів за тих умов передавав за кордон, а цю свою книжку - думаю: та завтра, та післязавтра...

В.В.Овсієнко: І яка її доля?

П.В.Січко: Її доля? Коли мене вдруге заарештували, вона залишилася в мене в двох примірниках у схованці. Але миші мені її струбили. Добралися - і все мені струбили... Є сторінок 80, а решту я вже відновити не зможу. Вона за обсягом, та й за змістом, у чотири рази більша була, як "Архіпелаг ГУЛАГ" Солженіцина. Бо я її писав на свіжу пам'ять. Я мав сховок, найменший скрип дверей - я все це зразу ховав. Уявіть собі, що я коло 150-200 таборів пройшов і все це відобразив. У кожному таборі різний спосіб життя, усі мордування - це була справжня картина радянського ГУЛАГу. Я не можу переболіти, так жаль мені цієї книжки.

В.В.Овсієнко: А написати ще раз те саме дуже тяжко. Це треба такого напруження волі, розуму, емоцій...

П.В.Січко: Розумієте, в той час було натхнення, свіжа пам'ять, я всі назви точно пам'ятав, кожний табір характеризував, його начальство, кожні тортури, ті вбивства. А зараз не стає такої снаги... Зараз думаю, щоб твори Василя зібрати. У нього було десь коло 150 віршів, вони мабуть, десь у слідчих органах залишилися. Треба буде звідтіль їх забрати, якщо їх не знищили. Та ще десь у нас удома в архівах зберігаються. Ну, і описати всі ці події.

Я радий, що мав сьогодні можливість хоч частково виговоритись. Але це тільки маленька доля з того, що я пережив. Бо довелося так багато настраждатися, пережити. Але все одно вдячний Богові, що я пройшов свій шлях чесно. І якби довелося ще раз на світ народитися, то чим жити якимось грішним життям, за яке докоряла б совість, то я би знову згідний пройти цей самий шлях страждань, який пройшов за так багато років. Хоч уже роки, але я не маю морального права припинити боротьбу за волю і долю нашого народу. А повороту старій системі не буде. Історія не знає, щоб імперія, яка розпалася, ще раз воскресла. І тому нехай не думають комуністи, ці вчорашні, які ще не відмовилися від ідеї комунізму... Ні, це вже мертва теорія, їй настав кінець. Якби був час, я багато розказав би, що з себе являє Ленін, хто він такий. Якій брудній теорії люди моляться. Але все одно гряде час, що патріоти візьмуть владу і на Україні буде прекрасне, квітуче життя. Але треба, щоб Україною таки керували патріоти. Це дуже помилкові кличі - «професіонали». Бо переважно всі люди покладалися на професіоналів. Я не проти професіоналів, безумовно, але якщо цей професіонал патріот. Якщо ж це ворог - то чим більший професіонал, то тим більш професіонально доведе Україну до краху. Оці теперішні професіонали - але вороги - довели Україну до такого стану.

В.В.Овсієнко: Ось сьогодні поставили Головою Верховної Ради професійного кукурудзяного злодія Ткаченка. Хоч він малограмотний, але буде керувати Верховною Радою.

П.В.Січко: Там усе шахровано. Бо як мені сказав один депутат (прізвище його не хочу називати), що за те, щоб голосував за Мороза чи там за Симоненка - десять тисяч доларів давалося. Для мене це є Верховна зрада України. Вони два місяці вибирали Голову, жодного питання ця Верховна Ради буде неспроможна вирішити. Вони готові були, щоб там навіть баран став Головою, бо корито пропадає. Якби там були патріоти, то в них рука не піднялася б брати ті гроші, які вони до цього часу беруть. Він би в першу чергу повинен сказати: «Люди добрі, совість не позволяє». Стояло питання, щоб вони брали тільки 50% зарплати, а другу частину - вже коли людям виплатять. То вони посміялися, пожартували і це рішення не прийняли. А людина тоді борець, тоді революціонер, коли його печуть у п'яти, коли його в цюпі тримають... Коли він це горе сам переносить на своїх власних плечах.

Я ось такий приклад наведу. Їду я в поїзді з Івано-Франківська (це якраз із п'ятниці на суботу). Попадається довгий вагон. Повно молоді. Переважно з вузів, 18-и років, 20-літні. Усі сидять, прохід забитий людьми. А в проході між старшими тільки я один стою. І ніхто з молоді не здогадався встати - нехай людина в роках сяде. І тоді я думаю, де ж ми зробили гріх, що молодь скалічена? Отакі в мене революційні думки. Але в Калуші маса тої молоді висіло, зробилося місце, я сів і зразу заснув. Стало добре - і всі ті революційні думки пропали (Сміється). Отак і в боротьбі. Революціонер повинен нести тягар народу на своїх плечах.

 

На закінчення розкажу, що таке «прес-камера»

Про «прес-камеру» треба обов'язково записати.

Я про це розказував одному кандидатові в депутати, коли 1994 року висували мою кандидатуру до Верховної Ради. Той кандидат сказав: «Що народ вибрав, те має». А я вважаю, що це не народ вибрав, а банда-купка, яка має доступ до тих бюлетенів, - то вона й вибирає. Бо пройшов був я, і перше повідомлення було таке, а вже через півгодини виявилося, що переміг учорашній комуніст. То довга історія. Але як підло це робилося! Він був у КУНі - у цьому КУНі, що пані Слава Стецько створила, Конґрес Українських Націоналістів. Я його називаю «Комуністи Української Нації». Бо там стільки нечистоти... У Рожнятівському районі, наприклад, КУНом керує колишній член бюро райкому компартії, а то все різна така голота. А для того, щоб йому імідж створити, показували фільм по області... Він працював головою райдержадміністрації і головою районної ради. Дві посади займав. У «Яворини», де мій командир школи похований, його машиною вивезли, він там у пластунській формі кладе вінок, а той Любко знімає з нього фільм. Коли ми як кандидати зустрілися з ним у Рожнятові, я й кажу йому: "Василю, то фарисейство. То фарисейство - в першу чергу це обов'язок кожного українця і християнина: як годен - вийти на ці Карпати, вклякнути, помолитися, покласти квіти чи вінок. Але коли ти свій тельбух...» - Пробачте, що я такими грубими словами, бо він такий жирний, спасенний, подібний до тих, котрих треба зважити, як він поступає на роботу, а також коли трохи побуде на тій роботі. - «Коли твій тельбух вивезли на «Яворини», ти кладеш вінок і з тебе фільм знімають, а ти знаєш, що тебе в корчах чекає цілий ящик горілки...» А виявляється, що на той час чекав не цілий ящик - за його розпорядженням була ціла "Колхіда" вивезена різних напоїв! Він ще буде за це в тюрмі сидіти, як буде справжня Україна! Зробили зі святого місця велику п'янку, до безтями понапивалися, як ті свині! Того навіть москалі собі не дозволили - кидали оте шампанське вгору, стріляли! Отакі оргії.

В.В.Овсієнко: Як його прізвище?

П.В.Січко: Його? Василь Кощинець.

В.В.Овсієнко: І це він став депутатом?

П.В.Січко: Він зараз депутат. Він замість мене пройшов. Ми йшли по 88-му округу, до якого входили Долина, Долинський район, Рожнятівський і Богородчанський. Я пройшов, а вже через півгодини... Там десять разів переписували ті бюлетні, шахраювали і все таке. Я йому кажу, що коли він оце фарисейство показав по обласному телебаченню і його довірені особи виступали та розказували, що ось хто націоналіст, бачите, вінок поклав, він мав смілість ще в дев'яностому чи якомусь там році... А я був офіцер УПА, я пройшов усе це кров'ю... Кажу йому: "Я тобі розкажу, Василю, як з мене Бог фільм знімав". І розказав йому, що таке «прес-камера».

У Луганську веде мене наглядач з камери в іншу камеру і каже: "Дед, идешь на пресс-камеру".

В.В.Овсієнко: Ще кажуть «прес-хата».

П.В.Січко: Знаєте, що це означало? Колись, за сталінських часів, сам слідчий, хоч він і був у кирзових чоботях, оту косоворотку мав, отой дрільховий одяг, але він сам нас бив, сам мордував, ті шпильки пхав, пік вас, колов, у двері пальці затискував, водою капав, місив і всю цю «роботу» виконував сам. А вже коли я за Гельсінкську Групу сів у 1982 році, то тоді вже слідчий був у чистенькому гарному костюмчику, краваточка, усміхається до вас, припрошує вас: «Може, вип'єте водички?» Дає скляночку. «Може, будете курити?» Боже борони, він вас навіть пальцем не торкнеться. Але він за те мав «прес-камери», які забезпечував, якщо потрібно, наркотиками, горілкою, куривом і таким іншим.

І ось мені наглядач каже: "Идешь, дед, на прес-камеру". А ви ж знаєте, бо ви були там - то є тюрма, там не скажеш, що не підеш. Але якщо в звичайних камерах суфіт (стеля) такий прямокутний, як тут, де ми сидимо, то якось ще не так тисне. А там суфіт такий куполоподібний, наче в таку шапку мене заводять. Він наче тисне тебе. Я привітався. Дивлюся - два таких мордовороти, сорочки поскидані, до параші гострять собі ножі. Хоч ножі заборонені. Я привітався, вони не відповіли. Я кинув свій тюремний мішок на нари, ходжу собі по камері й молюся.

Через якихось, може, десять хвилин камера відчиняється - ще одного кидають. Через якихось десять хвилин - ще одного. Їх є аж вісім чоловік. Вони між собою на блатному жарґоні розмовляють. Ще через хвилин, може, десять відчиняється віконце, через яке баланду передають: "Фамилия такая-то, сестренка передачу передала". Але я дивлюся - передача з тюремного ларка: пряники, цукор, куриво, маргарин, хліб. Через якихось десять хвилин - другому: «Братішка приніс», третьому "мамаша", четвертому "папаша", ще комусь "дєдушка". І всі вісім, коли одержали ці передачі, оточили мене, обложили кількома ножами мою шию, до серця приклали ножі: "А сейчас, бандеровец, мы из тебя душу выпустим!"

Якби на це була Божа воля, то могли б так зробити. Але я їм кажу, обложений ножами: "Хлопці, совість моя чиста як перед Богом, так і перед людьми. Але усвідомте, що якщо я не вийду живий з цієї камери, то вас як свідків цього злочину по різних камерах помордують". Ви розумієте, що слідчий давав вказівку таким або ногу зламати, або руку, або око вибрати, або так побити, щоб через годину чи через двадцять хвилин людина помирала... Я не знаю, чи ви на таких прес-камерах були...

В.В.Овсієнко: Бог милував.

П.В.Січко: Коли я їм це сказав, то, мабуть, на це була Божа воля, бо на них це дуже подіяло. Вони кажуть: "Да, ты правду говоришь, что нас уничтожат". Тоді вони дають мені чесне слово, що завтра покидають цю камеру, а мене не рушать. А ці оперові працівники, якщо їм щось у камері не подобається, то вони стукають у двері і кричать: "Дежурний, переведи!" І їх переводять.

Я сідаю з тою бандою вечеряти. А вони мають пряники, цукор, маргарин. А в'язень завжди голодний. До передранку вели ми різні бесіди. Я їм розказував свою біоґрафію, свій поступ життя. Вони сповідалися переді мною, плакали, що їх то болить, що вони зараз є такими, але так життя склалося, що вони теж колись були чесними. І в такому дусі до самого передранку.

А вранці перший з них дістає наказ покинути камеру - той, що грав вар'ята, ніби він із Тлумача, що його батько був український повстанець, а мати - член ОУН, що він українською мовою не вміє розмовляти тому, що батьки, мовляв, у Росії жили, але Тлумач знав прекрасно. Він підходить, стукає в двері, кричить: "Дежурний, переведи!" Не переводять його. Він тоді фінкою б'є по руках, перерізає жили, лягає так навзнак на бетон, кров фонтаном б'є кругом і в суфіт. Другий стукає: "Дежурний, забери, потому что, видишь, порезался!" Не забирають. Через якийсь час відчиняються двері і нас виводять на прогулянку. До речі, двері в нас подвійні - одні з фізичним замком, який наглядач міг відімкнути, а другі двері були ґратчаті металеві, під електрикою: якщо на центральному пульті не натиснуть кнопку вашої камери, то двері не відчиняться, якби навіть наглядач і хотів нас вивести. Ми вийшли на дві години і думали, що коли ми повернемося з прогулянки, то його заберуть. Ні, нас на камеру, двері - траск! - зачинили. Він уже білий, як стіна, кров уже не тече, очі заплющені, але живий.

Тоді другий ріже руки, лягає поруч. Стукає третій - не відчиняють. Ріже третій руки. З людської крови вже на камері робиться холодець. Стіни всі - то так, як бойня, від людської крови. Так різав і четвертий, лягав поруч, п'ятий, шостий, сьомий. Восьмий розрізає живіт, випускає з себе утробу і лягає.

Залишаюся я один. Встаю, йду по тому холодцю, як стрягаю, стукаю в двері і кричу наглядачеві: "Бійтесь Бога, вмирають люди - поставте до відома санчастину!" Наглядач через якихось 10-15 хвилин відчиняє камеру, там двоє носилок, лікарі, санітари...

Але який результат, що це означає пробуджена совість? У тих злочинців так засвітилися очі, обличчя, і вони мені кажуть: "Но ты нам простил?" А я так хрещу їх і кажу: "Безумовно. Ідіть з Богом, більше не грішіть, - переживете". Тут я скажу українською мовою, хоч вони говорили мені російською. «Ми не можемо тобі передати, яку ми чуємо насолоду від того, що ми очистили свою совість своєю кров'ю, що не тебе винесли трупом, а виносять нас. Ми чуємо велику полегкість на душі». Чомусь у них і очі світилися.

Після цього мені підкинули кілька дядьків. Але всі ті вижили, навіть той, що з себе утробу випустив був - я пізніше в етапі зустрічався з ним.

То я тому Василеві Кощинцю кажу: "То бачиш, я тобі розказав епізод не цілої доби, бо мене привели на камеру ввечері, а їх винесли до обіду. Ось бачиш - то Бог знімав фільм з мене. А ото, що там Любко знімає з тебе фільм і на тебе чекає ящик горілки (а то ж не ящик був, вони "Колхіду" вивезли, хоч то я дізнався пізніше) - то фарисейство. А твоя довірена особа викрикує, що ось хто патрійот!"

Мені було дуже болісно, що оці наші колишні політв'язні, які поступили в КУН, голосували проти мене, хоч їхнє значення було мале. Бо народ був за мене. Коли я йшов до виступу, то мені плескали. Звичайний простий народ масово голосував за мене. Але оскільки оці колишні політв'язні в КУНі - хай це буде записано - вони пішли проти мене тому, що цей Кощинець був. У нас у Долині керує КУНом такий Долішній Іван - теж колишній політв'язень. Ми з ним на третій день Свят зустрілися і я кажу: "Знаєш, Іване, я не маю морального права гніватися, тим більше у Свята, то я тобі даю руку. Але знай: вас, тих КУНівців, тих теперішніх ОУНівців і оце братство ОУН-УПА я не визнаю. Мало вам читали оцю молитву: "Внимание, заключенные! Шаг вправо, шаг влево считается побегом, конвой применяет оружие без предупреждения!". Мало вас лупили по камерах! Уяви собі, що ми, по камерах мордовані, що били й тероризували нас, - якби хтось сказав, що ти вийдеш на волю і будеш за вчорашнього комуніста, за бандюгу голосувати, а потопчешся по своєму братові, - то ти сказав би: убийте мене! А зараз ви посміли по своєму другові потоптатися! У вас рука піднялася за комуніста голосувати? Недостойні, значить, нечисті ви вийшли з таборів. Бо якби ти вийшов чистий, то в тебе б не набралося моральної сили голосувати за когось іншого".

Інша справа, що та банда чинила шахрайство. Але мені було приємно, що друзі по недолі все-таки голосують за мене. Я все життя віддав... Бачите, ось у мене вже дружини немає, сина мені знищили. Бачите, в яких обставинах живу. І хотілося б уваги від братства.

А для жарту на кінець хочу сказати, що я думав так: попадаю у Верховну Раду і в вихідний день запрошую друзів-депутатів до себе в Карпати веснувати. Я бив би ямки, Кравчуку з Кучмою дав би по відрові, щоб вони гній закидали в ямки, бо в ямки, знаєте, дається гній. Слава Стецько була би бульбу закидала, Чорновіл з Лук'яненком були би загортали. Той Любко, що з цього Кощинця знімав фільм, зняв би все це на відеокамеру. Я був би поставив вечерю, півлітра самогонки, ми були б попили, повечеряли і культурно поїхали би до Києва далі будувати Україну. Тоді я би сказав, що ми є єдині. А так - ні... Але це все так, для жарту, сказав...

А в житті так, що довелося мені веснувати самому, робити ці ямки, розкидати гній і загортати бульбу. І болісно мені зараз, бо живемо ми на українській землі, але не в українській державі, за яку я віддав усе своє життя, і багато моїх друзів. Гей, якщо би Україною керували патріоти, а не вороги - дозволю собі так сказати, бо я сам економіст, - то хіба склалася б така обстановка, щоб усі заводи перестали працювати? Та ж тільки одні корисні копалини, які Україна добуває - а вона добуває мільярд тонн на рік, - то є 30 мільярдів американських доларів! Це є шість бюджетів України, бо бюджет України - п'ять мільярдів американських доларів. То якщо Москва свого часу залишала Україні 5% нагромадження, а 95% забирала, і ви знаєте, який матеріяльний рівень життя був - та якби наш бюджет був тільки за корисні копалини, то нині ми в 6-7 раз повинні краще жити. А як ми живемо? Ми бачимо, до якого зубожіння довели український народ. Бачу, що по смітниках багато людей шукають, куска хліба не мають...

Я для жарту сказав, що мав би Кучма з Кравчуком розкидати гній, а Слава Стецько бульбу закидати там, де я веснував сам-один. Я, щоправда, трактором зорав, а поруч сусідка - сапкою. Хоч це був бульбанованець, вибирає вона бур'ян, робить ямки і садить картоплю. А по городах багато їздять кіньми й питають, кому орати. Я й кажу: "Сусідо, то чого не зорете, а так мучитеся?" А вона, старша у віці жінка, каже: "Сусіде, на то треба мати хоч 10-15 гривнів, щоби зорати. А я вже п'ять місяців пенсії не беру. А повеснувати треба, то я й вимушена так усе це робити". То в мене так серце заболіло - не такою повинна бути наша Україна, не за таку Україну я віддав усе своє життя!

Справді, оцей простий, чесний християнський, віруючий наш народ отак бідує чорно-гірко, а клани, оця банда жуліків, живуть, п'ють, гуляють, десятки тисяч доларів, а то навіть і мільйони мають у закордонних банках і ось так розпинають наш народ! Тому боротьба не закінчена - все одно до кінця свого життя будемо боротися за долю і волю свого народу. Я вірю в майбутнє. Вірю, що все одно настане такий час, що прийдуть до влади патріоти, і на Україні буде прекрасне, квітуче життя. Отак, як зараз наш нещасний народ їде на заробітки по різних країнах, щоб кусочок хліба заробити, - отак із тих країн ще будуть їхати на Україну, щоб заробити грошей на кусок хліба.

В.В.Овсієнко: Дякую вам.

П.В.Січко: Я теж дякую, що мав можливість хоч частково вилляти свій біль, бо, знаєте, поділене горе - то половина горя, а поділена радість - то подвійна радість. Але це тільки маленька доля з того, що я пережив.

В.В.Овсієнко: Я не шкодую, що ми просиділи чотири з половиною години. Я дотримуюся такої думки, що історія - то не завжди те, що було, а те, що записане. Якщо ті люди, які знають правду, не запишуть її, то настануть нові люди і напишуть те, що їм треба. Як вони розуміють, або як їм замовлять. Якби то ви зуміли наново написати свою «Сталінську ТЕТУ»... Але є інший спосіб: ось ви наговорили 4,5 години. Харківська правозахисна група спише вашу розповідь на папір. Ми надамо вам цей текст, а ви доопрацюєте, тобто подописуєте ще цілі шматки.

 

Опубліковано:

Три повстання Січків. У 2 т. Т. 2: Спогади. Інтерв’ю. Листи / Харківська правозахисна група; Редактор-упорядник В.В.Овсієнко; Художник-оформлювач О.Агеєв. – Харків: Фоліо, 2004. – с. 81 – 133.

 

Фото В.Овсієнка:

SichkoP  Фотоплівка 9955, кадр 30.  5.06. 2003. Петро СІЧКО.

 

 Share this

It may be interesting for you

Інтерв’ю

Євген Захаров: ‘...І тоді ми створили ХПГ’. Євген Захаров

Спогади

Відкритий лист Олекси Різниківа Івану Дзюбі. Олекса Різників

Дослідження

«Генеральний погром»: як це було. Борис Захаров, Євген Захаров

Спогади

Слідчий Кольчик. Василь Овсієнко, лауреат премії ім. В. Стуса

Події

«Сховала харчі на видному місці». Голодомор у долях дисидентів. Юлія Рацибарська

Події

«Голос українських політв’язнів»: правозахисниці з Луганщини Надії Світличній мало б виповнитись 85. Наталя Жукова

Події

Огляд історії дисидентського руху. Лекція Євгена Захарова

Персоналії / Український національний рух

АДАМЕНКО МИКОЛА ПЕТРОВИЧ. Василь Овсієнко

Спогади

Помер Володимир Буковський. ХПГ-інформ

Спогади

Йосиф Зісельс: «Допитували 50 разів, але в жодному протоколі не було моїх свідчень. Брехати не хотів, правди сказати не міг». Йосиф Зісельс

Дослідження

Каральна психіатрія та її жертви. Любов Крупник

Події

Серце, самогубство чи вбивство? Як загинув Василь Стус. Василь Овсієнко

Дослідження

Роль адвокатів на судовому процесі «Спілки визволення України». Любов Крупник

Події

Список Юрия Дмитриева. Сергей Кривенко, член правления Международного общества «Мемориал»

Dissidents / Ukrainian National Movement

PETRASH (SICHKO) Stefaniya Vasylivna. Vasyl Ovsiyenko

Dissidents / Ukrainian National Movement

YAKUBIVSKYI Mykhailo Mykhailovych. Vasyl Ovsiyenko

Спогади

Нащадок роду Чубинських (До 30-річчя трагічного відходу Володимира Чубинського). Сергій Цушко

Дослідження

Єврейське питання в УРСР: дискримінація в хрущовську епоху (1953-1964 рр.). Кирило Каштанов

Дослідження

Знайомий незнайомець Микола Горбань. Ольга Багалій

Дослідження

Визнання Голодомору геноцидом: міжнародні конвенції, договори та судові рішення (висновки Лемкіна підтверджуються). Богдан А. Футей

MENU