МАКУХ ВАСИЛЬ ОМЕЛЯНОВИЧ

 731314.07.2007

author: Овсієнко В.В.

МАКУХ ВАСИЛЬ ОМЕЛЯНОВИЧ (нар. 14.11.1927 в с. Карів Рава-Руського, нині Сокальського р-ну Львівської обл. – п. 6.11.1968, Київ). 

Вояк УПА, політв’язень. Вчинив самоспалення на знак протесту проти колоніального становища України та окупації Чехословаччини.

Народився в селянській національно свідомій родині. Під впливом батька та сусідів Миколи і Петра Дужих (другий – відомий публіцист, редактор журналу ОУН „Ідея і чин”) 1944 р. вступив до лав УПА, служив у військовій розвідці. У лютому 1946 в бою був поранений у ногу і схоплений НКВД. Засуджений на 10 р. ув’язнення і 5 р. заслання. Карався в таборах Мордовії.

На засланні в Сибіру познайомився артисткою Лідією Іванівною Запарою, яка була інтернована з Німеччини і в 17-річному віці ув’язнена на 10 р. та 5 р. заслання за те, що під час німецької окупації разом з мачухою брала участь у концертах агітбригади. Було, що Лідія захворіла на сепсис – Василь відніс її до лікаря. Лідія звільнилася на два роки раніше від М., писала йому листи. Він був людиною доброго виховання, культурний, всебічно ерудований.

Звільнившись, М. мав заборону проживати в західних областях України, тому поїхав до Лідії в Дніпропетровськ. Добудував хату її бабусі на вул. Пожежна, в районі Амур-піски”, але довго не одружувався. Казав: „Усе одно рано чи пізно віддам життя за волю України, тож навіщо сім’ю заводити?”. Таки одружився. 1960 народилися дочка Оля, 1964 – син Володимир.

М. працював у шкідливому цеху вогнетривів заводу „Промцинк”, у нього підвищився тиск. Улаштувався слюсарем складних механізмів та приладів у механічному цеху. Пішов у 9 клас вечірньої школи, закінчив десятирічку. Поступив на педагогічний факультет університету, але його швидко виключили за те, що приховав від приймальної комісії судимість. Вчився самотужки, сподіваючись відновитися на вечірньому чи заочному відділенні, але й цього не дозволили.

Макухи віддали своїх дітей в український дитсадок і школу. Діти скаржилися, що однолітки насміхаються з них через те, що розмовляють українською мовою, дражнять їх „бакланами”, а вчителі їх не захищають. М. обурювало, що в козацькому краю, на березі Дніпра, не чути української мови.

До М. приїздили приятелі, він їздив у Галичину, зустрічався з колишніми соратниками.

У січневому числі журналу „Вітчизна” 1968 р. був опублікований роман „Собор” О.Гончара, який дуже схвилював М. Його обурювала голобельна критика роману в пресі, а ще вразив факт окупації Чехословаччини військами Варшавського договору 21.08. Тоді М. говорив дружині, що готовий пожертвувати собою задля вільної України, майбутнього дітей.

У жовтні 1968 р. М. взяв відпустку і поїхав до сестри на Львівщину. Перед від’їздом сказав дружині та дітям: „Якщо зі мною щось станеться, то знайте, що я вас усіх дуже люблю”. Коли М. збирався від’їздити від родичів, племінниця Ярослава Осмиловська зауважила, що він запаковував трилітрову банку. Пояснив: „Та це сусідка дала соку на гостинець”. Поїхав не додому, а в Київ.

Є неперевірені дані, що М. мав з кимось зустрітися в Києві, що напередодні річниці Жовтневої революції готувалася акція протесту проти окупації Чехословаччини, однак хтось видав організаторів і їх заарештували.

Серед дня 5.11.1968 р. на Хрещатику, біля будинку № 27, неподалік Бессарабського ринку, М. облився бензином і підпалив себе. Біг у напрямку нинішнього Майдану Незалежності і вигукував: „Геть колонізаторів! Хай живе вільна Україна!” Люди з жаху розбігалися, міліціонери, яких було багато на передсвятковому Хрещатику, намагалися гасити його шинеллю.

Непритомним М. відвезли в лікарню, де він 6.11 помер від несумісних з життям опіків (обгоріло 70% шкіри). За годину до смерти прийшов до тями. „Вы же осиротили детей”, – казали лікарі. М. відповів: „Вони ще будуть пишатися батьком. А нині ми всі сироти. Нині Україна сирота...”.

Коли вдова з кумом Іваном Цибухом приїхала забрати тіло, то вони опинилися під щільною опікою, щоб ні з ким не спілкувалися. Похорон на кладовищі селища Клочко в Дніпропетровську відбувся під пильним наглядом КГБ. Людей, які прийшли на похорон, фотографували і ретельно переписали.

Три місяці вдову викликали на допити в КГБ, щоб з’ясувати, з ким М. спілкувався. Вона лише пояснювала, що він був чудовою людиною і добрим сім’янином. Її вигнали з роботи кухаря, кілька років не могла ніде влаштуватися. Щоб прогодувати дітей, мусила продавати речі з хати. Сестру М. Параску, яка жила на Львівщині, вже 7.11 викликали в райвідділ КГБ. Вона повернулася з пошкодженими легенями, харкала кров’ю, через два роки померла.

У ЗМІ України ніяких повідомлень про самоспалення М. не було. Іноземні ж інформагентства з подачі анонімного самвидаву повідомили: „Громадянин України Василь Макух, протестуючи проти совітського комуністичного режиму, поневолення українського народу і аґресії СРСР проти Чехословаччини, здійснив у Києві акт самоспалення. Перед безпрецедентним і мужнім вчинком схиляє голови вся світова спільнота”.

Семеро москвичів запротестували проти окупації Чехословаччини на Красній площі 25.08.1968. Українець М. спалахнув 5.11.1968. Чеський студент Ян Палах вчинив самоспалення на Вацлавській площі в Празі 16.01.1969.

Дніпропетровська обласна організація Всеукраїнського товариства політичних в’язнів і репресованих у травні 2006 р. вшанувала М. і клопочеться про присвоєння йому звання Героя України посмертно.

Бібліоґрафія:

Пам’яті героя (про В.Макуха) // У боротьбі за волю України. Кн. 2. – Львів, 2003. – С. 75-78.
Сергій Довгань. Вогонь протесту. Самоспалення Василя Макуха у 1968 році на Хрещатику освітило радянські злочини. – Україна молода, 2004. – 5 червня.
Геннадій Сахаров. Забутий герой України. – Українська газета, № 21 (69), 2006. – 1 червня.
Микола Нечипоренко. Смолоскипом осяяв Хрещату дорогу. – Сільські вісті, № 64 (17895), 2006. – 6 червня.
Надія Гармаш. Він сподівався, що Україна прокинеться... – Слово просвіти, ч.38 (363), 2006. – 21 вересня. – С. 7, 10.
Макух Василь Омелянович. Матеріал з Вікіпедії – вільної енциклопедії: http://uk.wikipedia.org/wiki/
Міжнародний біоґрафічний словник дисидентів країн Центральної та Східної Європи й колишнього СРСР. Т. 1. Україна. Частина 2. – Харків: Харківська правозахисна група; „Права людини”, 2006. – C. 419-421. http://archive.khpg.org/index.php?id=1184404827&w
Василь Омелянович Макух // Біля витоків Незалежності. – Упор. і ред. М.Сидоржевський. – К., 2011. – С. 100–105.
Рух опору в Україні: 1960 – 1990. Енциклопедичний довідник / Передм. Осипа Зінкевича, Олеся Обертаса. – К.: Смолоскип, 2010. – С. 398–399; 2-е вид.: 2012 р. – С. 447–448.
Петро Франко. Василь Макух. 1927–1968. – Львів: Тріада плюс [Буклет. Без року вид.]
ФІЛЬМ Олександра Рябокриса про Василя Макуха «Без права на славу»: https://www.youtube.com/watch?v=-EOGJFAaPAM 

Василь Овсієнко, Харківська правозахисна група. 9.06. 2006. Останнє прочитання11.08.2016. 


 Share this

It may be interesting for you

Спогади

ОДИН ІЗ НЕСКОРЕНИХ. ВАСИЛЕВІ БІЛОУСУ – 90. Матвіюк Кузьма

Спогади

СЕВРУК Галина. Підготував Овсієнко В.В.

Інтерв’ю

ГЕЛЬ ІВАН АНДРІЙОВИЧ. Інтерв’ю. Вахтанґ Кіпіані та Василь Овсієнко

Спогади

МАР’ЯН ГАТАЛА. Іван ГЕЛЬ

Інтерв’ю

ОВСІЄНКО ВАСИЛЬ ВАСИЛЬОВИЧ. Овсієнко В.В., Захаров Б.Є.

Спогади

МАР’ЯН ГАТАЛА. Гель Іван Андрійович

Інтерв’ю

ПАВЛОВ ВАДИМ ВАСИЛЬОВИЧ. Овсієнко В.В.

Дослідження

ПРАВОЗАХИСНИЙ РУХ В УКРАЇНІ. Овсієнко В.В.

Інтерв’ю

РУДЕНКО РАЇСА ОПАНАСІВНА. Овсієнко В.В.

Інтерв’ю

ХОЛОДНИЙ МИКОЛА КОСТЬОВИЧ. Овсієнко В.В.

Інтерв’ю

САРАНЧУК ПЕТРО СТЕПАНОВИЧ. Овсієнко В.В.

Інтерв’ю

РІЗНИКІВ ОЛЕКСА СЕРГІЙОВИЧ. Овсієнко В.В.

Персоналії / Український національний рух

ПРОНЮК ЄВГЕН ВАСИЛЬОВИЧ. Т.Пахолок

Персоналії / Український національний рух

ОВСІЄНКО ВАСИЛЬ ВАСИЛЬОВИЧ. І.Рапп. Виправив В.Овсіенко

Персоналії / Український національний рух

БЕРЕСЛАВСЬКИЙ МИКОЛА ОЛЕКСАНДРОВИЧ. І.Рапп

MENU