ДВАДЦЯТЬ ДРУГЕ ТРАВНЯ

 818412.05.2008

author: Плахотнюк Микола

Микола ПЛАХОТНЮК

ДВАДЦЯТЬ ДРУГЕ ТРАВНЯ
Спогад


Наприкінці вісімдесятих років український учений Ярослав Дзира у газеті «Молодь України» писав, що традиція відзначати 22 травня започаткована студентами Київського університету імені Т. Г. Шевченка ще в п’ятдесятих. Одні студенти цього дня вирушали пароплавом до Канева, інші – у Києві покладали до пам’ятника поетові квіти.
Переважно студенти прихопили надвечір. Відбувалися імпровізовані літературні вечори, шевченківські читання.
Прочитавши згадану статтю Ярослава Дзизі про 22 травня, я пригадав, як на початку шістдесятих років серед київської молоді поширювався усний переказ про те, що традиція відзначення 22 травня як Дня перепоховання поета починається від 1862 року.
Відомо, що молебень над труною з тілом Кобзаря відбувався в Церкві Різдва, що на Подолі в Києві. За переказом, через рік у цьому ж храмі знову молилися за спокій душі спочилого Тараса. А після закінчення служби Божої люди не квапились розходитись по домівках. Ставали біля храму, гомоніли і співали пісень.
У пам’ятку всім присутнім була та незвичайна подія, що сталася у Церкві Різдва під час панахиди над прахом Шевченка.
Крізь натовп прихожан якось легко, немов тінь, пройшла жінка в чорному, над головами велелюддя пронесла терновий вінок, мовчки поклала на домовину поета, швидко вийшла і зникла.
Близькість Дніпра навіювала поетичний настрій тим, хто затримувався біля Церкви Різдва. Одні розповідали і переповідали, як везли тіло Кобзаря по всій Україні та як люди скрізь виходили зустрічати домовину Шевченка, інші переповідали зміст виступів на похороні і перепохованні Поета, ще інші читали його поезії.
За переказом, така традиція тривала аж до зруйнування храму в радянські часи.
За Я.. Дзирою, студенти Київського університету їздили до Канева саме 22 травня ще в п’ятдесяті роки.
Як на мене, українці завжди, в усі десятиліття пам’ятали про день перепоховання праху Шевченка. Хтось-таки неодмінно приїздив на могилу Тараса 22 травня. На дослідника чекає вдячний шар нашої рідної історії.
Та повернімось до 1961 року.
Прочитавши про урочистості, які готуються до 22 травня, ми, студенти Київського медінституту Лідія Півень (Гук), Олена Уманець (Терсля) і я, подалися у цей день до пам’ятника Шевченкові.
Неподалік пам’ятника побачили купку студентів, які співали «Тополю». До гурту підходили нові й нові люди. Перехожі зупинялися, слухали і починали співати разом з усіма. Поспівавши, люди розійшлися. А на схилі, де височить пам’ятник, залишились палахкотіти червоні тюльпани та вишневі півонії.
Цей день, 22 травня 1961 року, на нас справив незабутнє враження. Адже ми всі троє – вихідці із глибинок сільської України Лідія Півень – із Сенчі на Полтавщині, Олена Уманець – із Гайсина на Поділлі, а я – з Тихого Хутора на Київщині, де в 40 – 50-х роках ще всі розмовляли українською мовою, в кожній хаті знали напам’ять поезії Шевченка, а в березневі дні широко святкували день його народження. У сільських клубах і школах відбувалися лекції, концерти художньої самодіяльності, вистави за драматичними творами Шевченка І так тривало з року в рік аж до брежнєвської епохи. Прибувши до Києва, ми всі відчули на собі жорсткі оберти жорен русифікаторської політики: у вищих і середніх спеціяльних навчальних закладах викладання велося російською мовою, в державних установах повсюдно нехтувалося вживання української мови.
Ми стали шукати осередків української культури, шукали собі подібних. А тому наступного, 1962, року 22 травня знову втрьох опинилися біля пам’ятника Шевченкові.
У парку навколо пам’ятника невеличкими гуртами стояли студенти. Прислухаюсь. Усі розмовляють українською мовою.
І я вже тішуся, бо відчув, що нас не троє на весь Київ, а більше. Як же мені було тепло на душі, коли побачив тут ще й мого шкільного друга. студента-будівельника Василя Здоровила, студентів Київського медичного інституту Ярослава Геврича, Володимира Рудика, Бориса Павленка.
Лише наступного року напередодні 22 травня довідався, що в 1962 році вперше до пам’ятника Кобзареві покладала квіти творча молодь із клубу «Сучасник».
1963 рік розпочався під знаком підготовки до нового шевченківського ювілею – 150-річчя від дня народження поета.
У той час я відвідував Клуб творчої молоді, співав у «Жайворонку».
Пригадую, як діяльний учасник клубу творчої молоді, молодий учений Ераст Біняшевський із властивою йому емоційністю розповідав, що сам Джавахарлал Неру заявив про створення ювілейного шевченківського комітету в Індії. Студент консерваторії Вадим Смогитель повідомив, що в Америці, у Вашинґтоні, збираються спорудити пам’ятник Шевченкові. Юрій Мілко чув, що Японія прислала до Київського університету п’ятьох студентів вивчати українську мову , щоб перекладати твори Т. Шевченка.
У радянській українській пресі з’явилися повідомлення про те, що в Москві також задумали відкрити пам’ятник Кобзареві. Інформація про Шевченкову ходу пробивала ізоляційні радянські мури. Володимир Нероденко, керівник фольклорно-етнографічного ансамблю «Веснянка», на одному із зібрань Клубу творчої молоді запропонував насипати в Києві над Дніпром високу могилу на честь 150-річчя від дня народження Шевченка. Шапками і пригорщами наносити землю з усієї України.
Усі ми були у захваті від цієї пропозиції, але, здається, не всі розуміли, що влада на це не піде. Так воно й сталося.
Володимир Нероденко запропонував також прибрати туї, що вузьким коридором обмежували шлях до пам’ятника. До цієї пропозиції Володимира хтось-таки прислухався – і тому немає тих недоречних туй.
У 1963 ропі нам, студентам, здавалося, що світ тільки й думає про нашого поета, а відтак і про Україну. І тільки значно пізніше ми довідаємося, що у тій же Америці, де в центрі Вашинґтона був викритий пам’ятник Шевченкові при двохсоттисячному зібранні українців з усього світу – у тій же Америці про Україну майже ніхто нічого не знає.
З кінця квітня 1963 року Клуб творчої молоді «Сучасник» розпочав приготування до свого першого шевченківського літературного вечора під відкритим небом, присвяченого Дню перепоховання праху Шевченка 22 травня.
У першій половині дня 22 травня на пропозицію художниці Галини Зубченко невелике товариство поїхало до скульптора Івана Макаровича Гончара, щоб запросити митця на вечір і побути цього дня в атмосфері українського народного мистецтва. Товариство склали художниці Алла Горська, Галина Севрук, Любов Панченко, а також біолог Галина Возна, студент Київського медінституту Анатолій Корнієнко та викладач університету, поетеса Ганна Ігнатенко.
Іван Макарович тішився, як дитина. Вдячний був за запрошення і за те, що зважилися провести такий захід. З молодечим завзяттям заходився показувати нам полтавські рушники.
Алла Горська поверталася до нас і тихо, але з притиском казала: «Все те дрібниці, що ми робимо! Ось так треба робити!» Мені ще й досі не цілком зрозуміло, що вона мала на увазі, коли говорила, що «ось так треба робити»: чи то височінь народного мистецтва, чи подвижницьку працю етнографа. Принагідно скажу, що свого часу Алла Горська і сказала мені, що вона усвідомила себе українкою завдяки Іванові Гончареві. Саме серед його колекцій вона зрозуміла, що мусить бути українським митцем.
Від Івана Макаровича ми разом поїхали до пам’ятника Шевченкові. Був напрочуд гарний сонячний день. Навкруги цвіли каштани. У парку несміливо щебетав соловейко. Думалося: чи є ще де таке в світі, щоб посеред міста співали соловейки?
Поволі збиралися люди. Переважала молодь.
Літературний вечір 22 травня 1963 р., присвячений світлій пам’яті Тараса Шевченка, відкрив представник обкому комсомолу Олександр Клушин.
«…У цей день Україна поховала свого сина на Чернечій горі. Хай же наше зібрання 22 травня стане доброю традицією», – завершив промовець. Тим часом людей зібралося чимало. Мені показали університетський вокальний ансамбль «Дніпро» та фольклорно-етнографічний ансамбль «Веснянка», міжвузівський мандрівний студентський хор «Жайворонок», також фольклорно-етнографічний.
Євген Сверстюк надавав слово поетам Ірині Жиленко, Віталію Коротичу, Миколі Холодному, Григорію Тименку і, здається, Віктору Могильному.
Кажуть, Ірина Жиленко заперечує свою участь у цьому вечорі, мовляв, вони з Володею [Дроздом] їздила в інше місто. Проте я наполягаю на своєму спогаді. Пригадую, як Ірина після читання своїх двох-трьох віршів скрушно говорила мені: «А моїх віршів знову не зрозуміли... ні в медінституті, ні тут...» А я переконував, що ці вірші чудові і всім зрозумілі. Це було 22 травня 1963 року.
Крім названих поетів, на східці постаменту один за одним виходили люди і читали вірші Шевченка. Та ось Євген Сверстюк надав слово артистці Тетяні Іванівні Цимбал.
Я вперше зблизька почув і побачив, як Тетяна Цимбал кожен прочитаний вірш переживає. Вона разом з Шевченком обурюється, горює, страждає, радіє, лагідно всміхається. Наче сам Тарас Шевченко перед нами явився.
Після виступів люди довго не розходилися. Співали пісень на слова Шевченка та українські народні пісні. «Дніпро» закінчував – починали студенти з «Веснянки». А потому продовжували спів «жайворонки». Або співали всі разом. Натхненно і могутньо – «Реве та стогне Дніпр широкий». Над головами шанувальників пам’яті Кобзаря пропливав транспарант «Ми не забули тебе, Тарасе!» Цей транспарант я бачив біля пам’ятника Шевченкові 9 березня і 22 травня багато років поспіль.
Розійшлися спокійно, без будь-яких проявів роздратування з боку влади. Не було ні міліції, ні так званих дружинників. Проте, як виявилося. все-таки незабаром влада була конче роздратована всенародним ушануванням пам’яті поета і намагалася всіляко припинити небезпечну традицію.
У наступні роки в різній установах, особливо у вищих навчальних закладах, почалися запобіжні виклики до парткомів, ректоратів, за місцем праці чи навчання і навіть до КҐБ.
У 1964 році Клуб творчої молоді фактично перестав існувати. Але ж молодь, яка належала до Клубу, залишилась. Отже, було кому потурбуватися, щоб не припинилася традиція відзначення 22 травня.
Ми розуміли, що ні державні установи, ні той-таки обком комсомолу, під опікою якого перебував свого часу Клуб, не будуть сприяти організації та проведенню в цей день літературного вечора біля пам’ятника Шевченкові. Тому довелося обходитися без їхньої допомоги.
За два тижні до 22 травня я зустрівся з Євгеном Сверстюком, зі старостою мандрівного студентського хору «Жайворонок» Борисом Рябоклячем та поетом-лікарем Віталієм Коротичем. Говорили про те, як краще вшанувати пам’ять Шевченка.
Усі троє погодилися взяти участь у вечорі пам’яті Кобзаря.
Євген Сверстюк готував виступ – слово про Шевченка. Віталій Коротич мав прочитати свої вірші та залучити до виступів інших поетів, Борис Рябокляч пообіцяв привести «Жайворонок», а я зобов’язався подбати про запрошення на вечір студентів різних навчальних закладів. На вечір 22 травня були запрошені навіть курсанти вищого училища зв’язку імені Калініна. Я не вперше їх запрошував на українські літературні вечори. Кілька курсантів зажди приходили. Кажуть, були і цього разу.
Особливу активність у підготовці вечора проявляли студенти медичного інституту Ярослав Геврич, Олександр Сергієнко, Лідія Півень (Гук), Олена Уманець (Тереля), Борис Павленко, Вільямін Михальчук. Ми заходили в студентські аудиторії, розповідали про традицію відзначення 22 травня і закликали її підтримати.
16 травня 1964 р. студенти Київського медінституту пливли теплоходом до Канева. На пароплаві перебував ректор інституту професор В.Д.Братусь, а також весь партком.
Я вперше подорожував до Канева. Якесь дивне хвилювання переповнювало груди. На моє запрошення з нами їхала молода художниця Любов Панченко. Її стилізоване вкраїнське вбрання, довжелезна туга і чорна, як смола, коса, над чолом стрічка з бісеру – все це викликало захоплення у багатьох. Настрій був незбагненно піднесений. Береги і крутосхили Дніпра потопали в зелені і в хуртовині білого цвіту яблунь, груш і вишень. А вночі тьохкали соловейки.
На диво, пароплав плив без зайвого шуму, навколо стояла урочиста тиша, і тільки чути було оркестри і солоспіви соловейків з обох боків Дніпра.
Ізвечора хтось повідомив, що теплохід прибуде до Канева о 4-й годині, але до 7-ї години рекомендовано залишатись на палубі, а потім організовано піти до могили і покласти вінки.
Справді, було захоплююче видовище, коли по черзі йшли і йшли величезні гурти і колони людей з вінками і квітами, покладаючи їх до могили, промовляючи теплі слова і неодмінно співаючи «Заповіт». І так тривало цілий день.
Та нам – мені й кільком моїм друзям – не хотілося чекати на пароплаві з четвертої до восьмої ранку. Ми – це я, Любов Панченко, моя небога Люба Плахотнюк (Горячун), Михальчук, Геврич, Корнієнко, здається, Олександр Сергієнко залишили палубу, як тільки-но пришвартувався пароплав. Ми несли з собою великий оберемок червоної калини.
Простували стежкою над Дніпром. Хтось вигукнув: «Соловейко в темнім гаї сонце зустрічає...» Справді, все, як у Шевченка: і темний гай, і на овиді, над Дніпровим плесом, котиться сонце, і солов’ї...
Для мене все було вперше. І подорож теплоходом по Дніпру, і українські краєвиди, які оспівав Тарас Шевченко, і дивовижні дерев’яні сходи на Чернечу гору, і шалений стукіт наших сердець біля могили поета.
Було ще досить рано, а люди вже потроху підходили.
Люба Панченко відійшла і неподалік виконувала етюди.
Коли ми верталися до Києва, я кілька разів звернувся до студентів із закликом прийти 22 травня до пам’ятника Шевченкові на традиційний літературний вечір пам’яті Шевченка.
Прибувши з Канева, ми з Олесем Сергієнком знову нагадали своїм однокурсникам про 22 травня.
А 21 травня мене запросили до ректора інституту на розмову, яка відбулася у присутності секретаря парткому, голови місцевкому та представника обкому комсомолу. Специфічний радянський трикутник.
Професора Братуся Василя Дмитровича всі знали як інтелігентну і врівноважену людину. Але під час розмови професор не приховував свого роздратування, періодично вдавався до окриків, радив мені переходити на літературний факультет.
Зміст розмови зводився до одного: мовляв, мене втягнули в своє коло націоналісти і хочуть використати. Точнісінько так казали В. Михальчуку, Надії Світличній та багатьом іншим молодим людям, з ким проводилися превентивні бесіди за місцем проживання чи праці.
— Мы советуем не идти к памятнику Шевченко...
— Але ж чому?
— Вас могут использовать...
— То, по-вашому, я проститутка, що мене має хтось «іспользовать»?..
Наприкінці розмови «трійка» поставила вимогу завтра не йти до пам’ятника Шевченкові й ужити всіх заходів, щоб жодного студента-медика не було там.
Я відповів, що нікого відмовляти не збираюсь, а сам покласти квіти до пам’ятника Шевченкові піду, бо в цьому не бачу нічого поганого. Вважаю, що й вони мали б прийти тули. Адже цілий світ у цьому році вшановує світлу пам’ять Шевченка.
Працівник обкому комсомолу запросив на 16-ту годину в обком комсомолу, мовляв, з вами хоче поговорити перший секретар.
Коли я прийшов туди, то зустрів Євгена Сверстюка, Віталія Коротича, старосту хору «Жайворонок» Бориса Рябокляча.
Нас запросили до секретаря обкому комсомолу Леоніда Пустовойтенка. Уся розмова зводилася до умовляння не проводити біля пам’ятника Шевченкові літературного вечора і взагалі не приходити туди.
– Але ж це вечір вшанування пам’яті Кобзаря!
– Вшановувати пам’ять Шевченка 22 травня – це образа великого російського народу.
Коментарі, гадаю, зайві.
Секретар зажадав від нас відмовитися від улаштування вечора.
— Ми нічого не зможемо зробити, адже вшанування пам’яті Шевченка стало традицією. Люди прийдуть, незалежно від того, хочемо цього чи ні, – відповіли ми зі Сверстюком.
Віталій Коротич став нас переконувати, що не треба завтра йти на вечір, бо, мовляв, його (вечір) можуть спрямувати не в те русло.
— А в яке? І хто це може зробити?
— Ну, я зараз не хочу казати, в яке і хто, але я раджу відмовитися від вечора. Давайте, хлопці, прислухаємось...
Ніхто, звичайно, не пристав на вимогу секретаря і пораду Віталія Коротича.
Ще кілька днів тому, обмірковуючи з Коротичем, як краще провести вечір 22 травня, я сказав, що влада, очевидно, не хоче влаштовувати такий вечір саме 22 травня. Коротич відповів на те: «Випустили джина з пляшки, а тепер не можуть ввібгати назад».
І ось той же Коротич разом із секретарем обкому комсомолу намагаються запхати назад у пляшку велетня.
З цього приводу Людмила Чорна, співробітник Шевченківського національного заповідника в Каневі, пише цікаву статтю «Неювілейні події в ювілейний рік» у газеті «Наша віра» № 108 за квітень 1997 року. За основу своєї статті авторка взяла не спогади, а архівні документи колишніх партійно-комсомольських установ.
Дослівно наводжу уривок статті Людмили Чорної: «Доповідна записка секретарю ЦК КПУ тов. Соболю М. О. від секретаря ЦК ЛКСМУ Ю. Єльченка в 26.05.1964 р.» (УДРГОУ, ф-1, оп. 24, справа 5894, арк. 163-165) інформує, що 20 травня до ЦК комсомолу України... від Коротича-поета, співробітника Інституту клінічної медицини імені Стражеска, стало відомо про намір деяких представників творчі інтелігенції м. Києва зібратися 22 травня біля пам’ятника Т. Г Шевченку у зв’язку з річницею перевезення праху Т. Г. Шевченка з Петербурга до Києва. Взяти участь у зібранні тов. Коротичу запропонували М. Плахотнюк – студент медінституту, та Є. Сверстюк – літературний критик, на що Коротич відповів відмовою і повідомив про це комсомольські органи». (Там же, арк. 163).
Повідомлення п. Людмили Чорної для мене було несподіванкою. Є над чим порозмірковувати.
Як же вам, пане Віталію Коротичу, в далекому Бостоні, на чужині йметься без рідних вам ЦК КПУ та ЦК ЛКСМУ? Чи може, гинете від ностальгії? Та ні ж! Бо ви, як те перекотиполе... що за вітром котиться.
Нічого не пообіцявши Пустовойтенкові та Коротичу, ми розійшлися.
У гуртожитку на мене чекала повістка в обласний КҐБ. Таку ж повістку одержав мій однокурсник В. Михальчук.
Зі мною розмовляли товариші Іванов, Логінов та ще один кагебіст, прізвище якого вже не пам’ятаю.
Розмова тривала протягом багатьох годин. Мене запитували – я відповідав. А кагебісти сердились. Явно їх не задовольняли мої відповіді.
Вершиною нісенітних запитань трьох кагебістів була вимога написати пояснювальну записку, з якою метою ми вийшли раніше з корабля, ніж решта, і пішли не разом з колективом, а осібно.
Я, на жаль, написав пояснювальну заяву (згодом я довідався, що вони не мали права жадати такої заяви, а я мав право її не писати).
Зміст моєї пояснювальної не задовольняв працівників служби безпеки. Адже я написав про те, що вийшли ми раніше, ніж інші, тому, що конче хотіли побачити і почути, як "соловейко в темнім гаї сонце зустрічає". І знову посипалися усні запитання; "Навіщо Михальчук роззувся і йшов босими ногами?", "Навіщо ви привезли калину, адже інститут привіз вінок?", "Хто запросив до Канева Михайлину Коцюбинську?" (Це хтось, мабуть, із недосвідчених шпиків помилявся і Любу Панченко прийняв за Михайлину Коцюбинську). До речі, усі ці питання напередодні цікавили також ректора і парторга медінституту.
Розмова в КҐБ відбувалася протягом багатьох годин, від 15.00 і до 22.00. Кагебісти, які вели бесіду, змінювалися. Бесіда мала характер допиту. Після дев’ятої вечора знову зайшов до кабінету Іванов. Він розповів, що тільки-но проїжджав мимо пам’ятника Шевченкові і бачив там невеличку купку людей. "Они поют какие-то грустно-гнетущие украинские песни, словно кого-то оплакивают. Это же несовременно!" — "Кому як! Мені здається, що дуже "совремєнно". І Шевченко, і його поезія... Ви тому й покликали мене сюди... Шевченкова поезія завжди сучасна".
Як у медінституті, так і в КҐБ ішлося про те, що студент В. Михальчук залишив у книзі відгуків якийсь вельми "крамольний" запис. Ректор медінституту професор В. Д. Братусь відгук Михальчука назвав наклепом, приписуючи його авторство мені, хоч я до того справді жодного стосунку не мав.
Ми з Михальчуком оглядали експозицію музею порізно. Коли я виходив з музею, то читав той відгук. Що ж то за крамола, що так наполохала і ректора, і КҐБ?
Не пригадую дослівно відгуку В. Михальчука, але пам’ятаю, що студент, родом із Черкащини, висловив свою любов до України, до Шевченка і закінчив словами: "Настав час, що до тебе, Тарасе, уся Україна прийде босими ногами, щоб уклонитись". От і вся крамола.
Кажуть, що через годину ця сторінка була видерта із книги відгуків. Цікаво, чи музей зберігає цей відгук, чи, може, він У сейфах КҐБ?
Зрозуміло, того вечора до пам’ятника Шевченкові я не потрапив. Незважаючи на запобіжні заходи, чимало студентів-медиків прийшло все-таки, зокрема Олесь Сергієнко, Вільямін Михальчук, Борис Павленко, Володимир Рудик, Олена Уманець (Тереля), Лідія Півень (Гук) та інші.
Мені розповідали, що людей, у тому числі студентів, зібралося багато. А навколо паркувалися десятки автомобілів з відомства, що на Володимирській та Рози Люксембурґ. Ті, що вийшли з цих авто, розсіялися межи шанувальників пам’яти Шевченка і, можливо, разом з усіма співали "грустно-гнетущиє пєсні". А на бічних алеях наша рідна міліція була напоготові, наче ось-ось вибухне небачений теракт.
Молодь бачила все це і не зважала на "бойову готовність" охоронців радянських людей.
Кажуть, що того вечора люди підходили і підходили до постамента. Клали квіти і прилучалися до співаків. Чимало було з хору "Жайворонок". Хор ставав одіозним.
Коли замовкала пісня, на східці постаменту виходили нові й нові промовці або читці поезії Тараса Шевченка, чи й власних віршів, як Євген Варда. Микола Холодний, Гриць Тимченко.
Віталій Коротич, звичайно, не прийшов, повідомивши у комсомольські органи про намір деяких зібратися 22 травня. І, можливо, сидів дома і строчив новий донос.
23 травня КҐБ покликав до себе на обробку студента-медика В. Михальчука. Я здибався з ним при виході з гуртожитку. Віля був гарно вбраний у вишиту сорочку, з "Кобзарем" у руці. "Навіщо з собою "Кобзаря" взяв?" – "На їхні запитання відповідатиму словами Шевченка. Дивись, я повставляв закладки в "Кобзарі", щоб довго не шукати".
Опісля Михальчук розповідав, що він таки справді цитував Шевченка на кожне запитання кагебістів.
А я 23 травня складав перенесений іспит із факультетської терапії.
Екзаменатор пошепки спитала мене: "Ви щось накоїли в інституті?" І додала: "Очевидно, щось накоїли, коли треба добре проекзаменувати". Проте довго не екзаменувала, а поставила "державну оцінку", багатозначно подивившись мені у вічі.
А Михальчука на кафедрі акушерства та гінекології екзаменували впродовж 1 год. 20 хв. Як не старалися студента загнати у п’ятий кут, а він не піддавався і з честю вийшов з двобою: "Кажуть, у матрикулі Михальчуку поставили оцінку "відмінно"».
Через один день, 24 травня (саме це число зберегла моя пам’ять, Людмила Чорна подала 25-е), дух 22 травня витав у актовій залі Будинку вчених, де відбувся авторський Шевченківський вечір артистки Тетяни Іванівни Цимбал.
Вечір розпочався о 18 годині. За лаштунками стояли з адміністрації "Укрконцерту" товариші Завадський і редактор установи Куланов. За їхніми словами, в обкомі партії вони одержали інструктаж щодо проведення вечора з категоричною вимогою нічого більше не читати, крім Шевченка. І заборона виконувати на біс.
Заздалегідь було створено штучний дефіцит глядачів. Роздано квитки на підприємства, і люди, яким вручені квитки, не прийшли. Зате сила-силенна бажаючих слухати Цимбал зібралася коло будинку, але вони прийшли без квитків і запрошень. Вивішено аншлаг, а вільних місць багато. Люди штурмують. Вікторія, дочка артистки, виносить і виносить запрошення. Розібрали вмить. Зала наповнюється вщерть. Як і людей, у ній же так само багато квітів.
Концерт на два відділи. Звучать "І мертвим, і живим", "Кавказ", "Сон", "Катерина", "Наймичка". Зала гримить оплесками. Не відпускає улюбленої артистки, яка так проникливо і майстерно читає поезії найулюбленішого українського поета. "Зачем вы так долго задерживаетесь на сцене? – претензійно запитує Кулаков,– закончили и надо уходить».
Цимбал знову йде на сцену. І на закінчення декламує:
Чи ми ще зійдемося знову,
Чи вже навіки розійшлись?
Артистка кивнула, що вже все. Концерт закінчився. Але публіка вимагає читати ще й ще. І артистка читає. "На роковини Шевченка" Лесі Українки виконує на біс. Оплески не вщухають. Тетяна Цимбал знову виходить на сцену: "Я зараз прочитаю поему "Смерть Шевченка" Івана Драча, який присутній у цій залі". І знову невтомно читає. У залі чути лише дихання глядачів. Громи оплесків. Артистка вклонилася, пішла за лаштунки і відразу повернулась, обвела всіх своїм засмученим поглядом і на одному подихові прочитала: "І день іде, і ніч іде. І голову схопивши в руки, Дивуєшся, чому не йде Апостол правди і науки?".
Усі встали. Вітали артистку стоячи. Підходить Антоненко-Давидович, цілує руку, висловлює своє захоплення. Ліна Костенко кладе квіти на сцену, до ніг артистки. Тетяна Іванівна Цимбал звернулася до глядачів, щоб допомогли їй ці квіти віднести до пам’ятника Шевченкові.
Усі довго гучно аплодують, а потому виходять із зали. Надворі утворюється колона. Попереду артистка з донькою, поруч – Ліна Костенко. Вони повели велику колону імпровізованої Шевченківської демонстрації.
Зважусь заперечити Людмилі Чорній, що, мовляв, цю пропозицію підтримало близько 50 чоловік.
Моя пам’ять зафіксувала, що всі глядачі (а їх було значно більше, ніж 50 чоловік) одночасно вишикувались у колону і рушили тротуаром до парку Шевченка. Над головами хилилися розквітлі гілки каштанів, майже в кожного у руках були квіти. Колона співала.
Немає сумніву, що цей велелюдний похід артистка влаштувала цілком свідомо. Вона знала про те, що напередодні 22 травня влада намагалася перешкодити вшануванню пам’яти поета.
Можливість такого повороту події ревнителі порядку не передбачили.
Влада була конче роздратована всенародним ушануванням Кобзаря і намагалася всіляко припинити цю небезпечну традицію. З кожним роком переслідування наростали.
У наступні роки в різних установах, особливо у вищих навчальних закладах, почалися запобіжні виклики тих студентів та викладачів, які могли піти до пам’ятника Шевченкові 22 травня, З ними розмовляли, їх умовляли, попереджали і залякували і, зрештою, відраховували "за поведінку, не гідну радянського студента" або й за невстигання, "гарно" проекзаменувавши.
А тих, хто працював, під різними приводами звільняли з праці. Конкурси, скорочення штатів, порушення трудової дисципліни, як у відомій байці: "А щоб присікатись, знайшовши причину..."
Однією з перших була звільнена з роботи в університеті Лідія Орел (1965 рік) – тепер відома своєю подвижницькою працею етнограф.
Щороку після 22 травня когось таки звільняли з праці чи виключати з університету або іншого вузу. Переслідували тільки за те, що людина посміла піти цього дня до пам’ятника Шевченкові. Разом з усіма поспівати, послухати поезію, покласти квіти.
У 1968 році з українського радіо звільнили Р. Мотрук "за скороченням штатів", а фактично – за непослух.
Надія Світлична також мусила піти з роботи нібито за власним бажанням. На цю роботу її взяли за рекомендацією диктора радіо Петра Бойка.
І ось за кілька днів до 22 травня Надію Світличну викликає керівництво установи і вимагає не брати участи у вшануванні пам’яти Шевченка. Або піти з праці за власним бажанням. Про це почав просити також Петро Бойко. Надія опинилася без роботи.
Весною 1965 року, здається, у першій половині травня, в актовій залі Київського педінституту виступив з концертом чоловічий хор Дрогобицького педінституту "Бескид", куди я потрапив цілком випадково. За афішею.
Зала була переповнена студентами.
Для нас, київських студентів, було цікавим повідомлення, що в хорі співає ректор Дрогобицького педінституту.
Але найбільше серця студентської молоді сколихнули дві пісні – "Ніч яка, Господи, зоряна, ясная" і "Сміло, други, не теряйте!». Після першої стало зрозуміло, що всі тужать за Господом, шукають Його.
Довго не вщухали оплески! Здавалося, що хор нічим далі не здивує.
Ведучий оголошує, що "Бескид" виконує російську пісню в українському перекладі. "Сміло, други" поета-народника Алєксандрова. Зала насторожено притихла, зачаїлась.
Сміло, други, не теряйте
Духа на страшную прю.
Рідну країну спасайте,
Честь і свободу свою.
Настрій пісні був співзвучний з почуваннями глядачів. Слова "рідну країну спасайте" сприймались як "рідну Вкраїну спасайте".
Очевидно, українське суспільство відчувало, що незабаром будуть і тюрми, і сибіри, і знущання, і що "ми всі тортури знесем". Так, у кінці літа 1965 року перші патріоти будуть схоплені і заслані до Мордовії, Уралу, Сибіру, до в’язень і таборів. Тим часом той, хто перейшов через тюрми і заслання, – Антоненко-Давидович, підвівся з місця і стоячи дослуховував пісню, а потім по-батьківському сердечно вітав хористів. Усі присутні також стоячи вітали хор.
22 травня 1965 року коло пам’ятника Шевченкові раз у раз звучала пісня "Сміло, други, не теряйте". Цю пісню співали кияни. Для агентів КҐБ і для міліції це було новим.
У 1966 році 22 травня було холодно, падав дощ. Люди збилися у щільний гурт. І знову співали «Хай нас по тюрмах саджають». А це було вже викликом. Адже в Україні на той час відбулися політичні судові процеси фактично за українську справу. Київ, Одеса, Феодосія, Львів, Луцьк, Івано-Франківськ – ось, здається, неповна географія політичних репресій в Україні 1965 р. серед засуджених був один студент-медик Ярослав Геврич. А хто полічить, скількох студентів виключено з університетів!
У моїй пам’яті, коли думаю про репресії, завжди зринає талановитий етнограф і журналіст Вадим Мисик. Тільки він знає, скільки душевних тортур переніс, вимушено полишаючи Київ. Проте Вадим знайшов себе на Черкащині, з головою впірнувши в етнографію, в українське народознавство. Може, і на краще вийшло? Міг би захиріти талант у київських бібліотеках і на столичному асфальті.
22 травня 1967 року. Теплий, сонячний день. Коли я прийшов до пам’ятника Шевченкові, то побачив, що зібралося людей значно більше, ніж у попередні роки. Пагорб, на якому височить пам’ятник Тарасові, суціль покритий квітами. Палахкотіли півонії й тюльпани, сині й блакитні півники та розкішні гілки розквітлого бузку. Окремою плямою клали червоні кетяги калини. Вона червоніла на зеленому пагорбі, де вивищувався Кобзар.
А люди все підходили і підходили. І клали квіти. Поступово утворилася гора квітів. Хтось порівняв кількість з покладеними до пам’ятника Леніну в день його народження.
Вождь світового пролетаріяту відчутно програвав, хоч, як відомо, квіти за рахунок держави наввипередки несли парткоми всіх рівнів і установ та організацій Києва.
Ми ж приносили квіти оберемками без будь-якої принуки. Очевидно, з цієї причини доглядачі скверу старались якнайшвидше їх прибрати.
Розпочався імпровізований літературний вечір. Один за одним виходять студенти і, не називаючи себе, читають вірші Т. Шевченка, Василя Симоненка. Володимира Сосюри, Володимира Самійленка.
На східцях постаменту – студент театрального інституту Володимир Коляда. Він талановито прочитав кілька поезій класиків української літератури. Завершує поезією В. Сосюри "Юнакові". Коли він прочитав: "Дивись, ідуть сини Росії", у цю мить, прорізавши натовп, міліція поала хапати людей. Зненацька. І запихати у міліцейську машину. Люди побачили, що в машину запхали чотирьох.
На якусь хвилю натовп заціпенів, але в наступну мить вибухнуло громове і гнівне скандування: «Ганьба!» І публіка, міцно взявшись за руки, рушила лавиною на міліцію. А вона, очевидно, не чекала одностайної реакції. Обличчя міліціонерів видавали їхню розгубленість. І ніхто з них уже не зважувався хапати нові жертви, а всі швиденько сіли в машини й поїхали геть.
Відтискуючи міліцію, люди, які зібралися біля пам’ятника Шевченкові, вийшли на майдан, що навпроти університету, перекрили проїжджу частину вулиці Володимирської. На короткий час зупинився транспорт. Майдан вирував протестом. В одному кутку студенти співали «Шалійте, шалійте, скажені кати!», в іншому – «Хай нас по тюрмах саджають», а ще в іншому – «Чуєш, сурми заграли, час розплати настав»...
Поволі пал гніву почав спадати – і всі повернулися до пам’ятника.
Вирішили закликати присутніх піти до ЦК КПУ і вимагати звільнення заарештованих і покарання винних у розправі.
Таким чином, я опинився на східцях пагорба і звернувся до публіки приблизно так: «Сьогодні у Москві розпочав роботу черговий з’їзд письменників СРСР. Сьогодні в Києві вшановували пам’ять найбільшого українського письменника Тараса Шевченка.
І сьогодні в Києві над тими, хто прийшов ушанувати пам’ять Кобзаря, вчинено дику розправу. Міліцією схоплено чотирьох наших товаришів.
Ми прийшли сюди з квітами і чистими помислами.
Закликаю всіх піти до будинку ЦК КПУ з вимогою звільнити заарештованих і покарати винних у скоєнні розправи...»
Я повідомив маршрут.
Досить хутко колона вишикувалась і рушила.
У перших лавах колони йшли Оксана Мешко, артистка Тетяна Іванівна Цимбал, Валентина Драбата, Олександр Сергієнко.
У колоні йшли також мої друзі Василь Здоровило, Георгій Веремійчик, Варвара Пономаренко. .
Кілька разів нас намагалися перепинити, розсіяти. Ми долали кордони міліції й так званих народних дружинників. На розі бульвару Шевченка і вулиці Володимирської був утворений щільний кордон міліції. Колона зупинилася. Почалися, так би мовити, переговори. Але вийшла досі нам не відома студентка в білій блузці й вольовим голосом звернулася до колони: «Про що ми говоримо? Чи ви не бачили, як вони з нами розмовляють? За мною!» І повела за собою колону, обминаючи кордон.
Ім’я цієї відважної студентки я досі не знаю. Хто вона? Може, обізветься?
Були спроби мене витягнути з колони, мовляв, вийди на хвилинку, хочемо поговорити. Але товариші щільно тримали мене.
На Банковій, тодішній Орджонікідзе, на зустріч нам вийшли поливальні машини, спрямовуючи на колону потужні струмені води, але колона не злякалася і не розсіялася.
За 50 метрів до будинку ЦК КПУ на нас чекав у кілька лав кордон міліції.
Ми підійшли впритул і зупинилися. Стояли мовчки.
До нас один за одним прибували посадові особи міста, та ми сказали, що вони нас не влаштовують. Хочемо говорити з першим секретарем ЦК КПУ.
Нарешті о першій годині ночі до нас вийшли міністр внутрішніх справ Іван Головченко й пан Калаш, кагебіст з ідеології. Це саме він був куратором Івана Світличного під час першого слідства у 1965 р. та після звільнення.
На одностайну вимогу демонстрантів міністр Головченко пообіцяв за півгодини привезти заарештованих до поштамту.
Справді, схоплених біля пам’ятника Шевченкові привезли до поштамту о 1-й год. 30 хв. Ними виявилися Ігор Луговий. Ротштейн, поет Віктор Могильний, студент театрального інституту Володимир Коляда.
Українська громадськість прореагувала на події 22 травня 1967 року Заявою Генеральному секретареві ЦК КПРС т. Брежнєву, першому секретареві ЦК КПУ т. Шелесту, міністрові охорони громадського порядку т. Головченкові.
Заява закінчувалася так:
«Ми вимагаємо: 1. Щоб були покарані ті чини міліції, які дали розпорядження про напад на невинних громадян. 2. Щоб ті чини міліції принесли публічне вибачення людям. 3. Щоб були гарантії, що надалі люди, які збиратимуться до монумента Кобзареві вшановувати його пам’ять, не зазнавали утисків і переслідування.»
Під заявою підписи шістдесяти чотирьох громадян.
«Заяву до Брежнєва» поштою не відсилали, а возив її у Москву Григорії Криворучко.
Він розповідав, що укранські письменники на з’їзді вже знали про події в Києві 22 травня.
А повідомили їх про це з Києва телеграмами Михайлина Коцюбинська, Євген Сверстюк і я.
Михайлина Коцюбинська і Євген Сверстюк телеграфували в журнал «Новый мир», а я – Олесю Гончару у Президію з’їзду письменників.
Олесь Сергієнко дописав на заяві, що публічне вибаення властей чекатимемо 11 червня 1967 р. біля пам’ятника Шевченкові.
Розповідали, що при ЦК КПУ та при Верховній Раді була створена комісія з розслідування цієї справи.
За кілька днів після 22 травня до мене на роботу в облтубсанаторій, що в Димері, приїхало двоє: секретар Києво-Святошинського райкому партії з ідеологічних питань тов. Заруцький М. С. та головний хірург МОЗ України І. Денисюк. Він пояснив, що очолює комісію по розслідуванню випадку, який стався 22 травня.
Під час розмови виявилося, що їх не скільки цікаить, що сталося 22 травня, як те, чи не збираюся я піти 11 червня до пам’ятника Шевченкові.
Я відповів, що піду. Після цього почалися погрози. Заруцький пообіцяв зібрати людей усього району, які публічно засудять мене і видворять із своєї території.
У 1968 році, щоб звести нанівець Шевченкову традицію, владою започатковано фестиваль "Київська весна» під девізом «В сім’ї вольній, новій...»
Цього дня біля пам’ятника Шевченкові було велелюдно. Звичайно, найбільше було тих, хто прийшов ушанувати пам’ять Кобзаря у день перепоховання його праху на Чернечій горі.
Велелюдному зібранню сприяв, по-перше, розголос про події 22 травня 1967 р.. По-друге, 22 травня 1968 р. у Києві з’явилися летючки із закликом активно включатися у святкування Дня перепоховання праху поета. Вони кликали людей прийти 22 травня до пам’ятника.
Згодом стало відомо, що автором і розповсюджувачем летючки був Назаренко Олександр – робітник Київської ГЕС, студент-вечірник історичного факультету Київського університету. (У червні 1968 року був заарештований і засуджений на п’ять років).
Прийшовши до пам’ятника Шевченкові 22 травня 1968 року, я зустрів багато своїх знайомих і друзів. Ми швидко зорієнтувалися, що фестиваль «Київська весна» нічого спільного не має з традицією Шевченківських днів. Вирішили бойкотувати фестиваль Справжні шанувальники без метушні перейшли на бічну алею.
Концертна програма фестивалю нарешті вичерпалася.
Як тільки-но було виключено мікрофони і від’їхали автобуси з артистами, сценою опанували студенти-патріоти: поети, читці, промовці. І вже пізно ввечері закінчився імпровізований, так би мовити, альтернативний вечір вшанування пам’яти Кобзаря.
Відзначення Дня перепоховання праху Шевченка із Санкт-Петербурга у Канів мало резонанс і на інші міста, такі, як Одеса і Дніпропетровськ.
На запрошення поста Іваа Сокульського група киян – Ірина Богдан, фармацевт, Тетяна Пономаренко (Гребенюк), економіст. Анатолій Стеценко, студент КПУ, Георгій Веремійчик, студент Інституту інженерів цивільної авіяції, – прибули до Дніпропетровська.
Пам’ятник Шевченкові у Дніпропетровську височить на острові. Між ним і материком проліг вузенький дерев’яний місток-кладка.
Коли ми переходили місток, він був оточений міліцією та дружинниками.
Навколо пам’ятника гасала юрба дівчат і хлопців з червоними пов’язками дружинників. А на лавці сиділи два кагебісти в чорних окулярах. Одного з них упізнав мій знайомий робітник Віктор Терентєв. Працівник КҐБ, якого впізнав Терентєв, вербував його у сексоти.
Нас було небагато – чоловік із двадцять, а дружинників – удвоє більше.
Ми поспівали пісень і розійшлися. Сокульського через півтора місяця заарештували. І засудили на чотири з половиною роки. Після першого ув’язнення не забарилося друге. На волі довго Іван не прожив. Помер у червні 1992 року.
22 травня 1969 року все відбувалося так, як завжди.
Молодь приходила. Коло підніжжя пам’ятника виростали гори квітів.
І лише після фестивалю пізно ввечері починалося неофіційне вшанування пам’яти Шевченка.
У 1970 р. на перерві під час репетиції «Гомону» до мене підійшов студент університету Микола Матусевич. Він запропонував мені пристати до заходу, який полягає в наступному.
За кожним членом «Гомону» або просто за кожним із наших знайомих повинен бути закріплений день, у який ця людина має покласти кошик квітів. «Щоб кожен день коло Тараса були свіжі живі квіти», – сказав Микола.
Звичайно, ідея була цікавою і виконати її не було важко. Так, на пропозицію Миколи Матусевича, коло пам’ятника Шевченку не в’янули квіти. А згодом Микола Матусевич став одним із засновників правозахисної організації «Українська Гельсінська група», за що звідав тюрем, таборів і заслання в Сибіру.
1970 рік. Фестиваль «Київська весна». І знову альтернативний вечір на бічній алеї. І знову після закінчення офіційного концерту на сходах – молодь. Звучало слово Шевченка, звучали пісні на слова поета.
1971 рік. За два тижні до 22 травня почалися виклики тих, хто може піти до пам’ятника Шевченку.
КҐБ передало в парткоми установ і закладів, де працювали чи навчалися хористи, списки. А там їх уже «проробляли». Отже, КҐБ і парткоми робили одну й ту ж роботу.
Цього разу я прийшов пізніше. Мені розповіли, що Анатолій Лупиніс (я вперше почув не ім’я) прочитав два своїх вірші. За кілька днів після цього він був заарештований. Арешт його сфабрикований, оскільки у справі почалися обшуки і допити багатьох студентів. Згодом наші стежки перехрещувались у в’язницях.
22 травня завжди можна було побачити Бориса Антоненка-Давидовича, Віру Нечипорівну і Євгена Романовича Чередниченків, Івана Макаровича Гончара, Євгена Сверстюка, Леопольда Ященка і Ліду Орел, Галину Возну, Віктора Малинка, Валерія Марченка, Марію Стеф’юк, Ніну та Євгена Обертасів. Хіба всіх перелічиш?
То був час реакції, але й час відважних.
І ось нарешті біли пам’ятника Шевченку вперше замайоріли 1989 року синьо-жовті знамена, які разом із образами несли люди, щоб віддати у черговий раз шану Великому Сину українського народу Тарасові Григоровичу Шевченку.

Газета НРУ «Час», № 19 і 20 (150 і 151), 15 і 22 травня 1997 року.
Засканував і вичитав Василь Овсієнко 12 травня 2008 року.


 Share this

It may be interesting for you

Дослідження

Реакція Івана Світличного на покаяння Івана Дзюби: лист 1974 року з Пермського табору. Євген Захаров

Дослідження

«Генеральний погром»: як це було. Борис Захаров, Євген Захаров

Інтерв’ю

До 90-річчя Михайлини Коцюбинської

Спогади

Слідчий Кольчик. Василь Овсієнко, лауреат премії ім. В. Стуса

Події

«Сховала харчі на видному місці». Голодомор у долях дисидентів. Юлія Рацибарська

Події

«Голос українських політв’язнів»: правозахисниці з Луганщини Надії Світличній мало б виповнитись 85. Наталя Жукова

Події

Ты помнишь, товарищ, как вместе (сражались?). Эммануил (Амик) Диамант

Дослідження

Бабий Яр, или Память о том, как в народ превращалось строптивое племя. Эммануил (Амик) Диамант

Праці дисидентів

Зиновій Антонюк. Між двох кінців “Етичної драбинки”: і на гору, і в долинку. Сповідальні спогади.

Події

Помер Зіновій Антонюк

Події

Огляд історії дисидентського руху. Лекція Євгена Захарова

Персоналії / Український національний рух

КОЦУР (КОЦУРОВА) АННА. Василь Овсієнко

Персоналії / Український національний рух

КОСОВСЬКИЙ ВОЛОДИМИР ІВАНОВИЧ. Василь Овсієнко

Події

Дисидентство в Україні. Євген Захаров у програмі «Твій ранок» (відео)

Дослідження

Стус без шансу на захист: ведмежа послуга Медведчука. Роман Титикало, Ілля Костін

Персоналії / Український національний рух

АДАМЕНКО МИКОЛА ПЕТРОВИЧ. Василь Овсієнко

Спогади

Помер Михайло Хейфец

Події

РФ: У Пермському Меморіялі – слідчі дії. ХПГ-інформ

Спогади

Помер Володимир Буковський. ХПГ-інформ

Спогади

ХЛОПЦІ, ЩО ВІДКРИЛИ НАГОТУ КОРОЛЯ. Олекса Різників

MENU