МОРОЗ РАЇСА ВАСИЛІВНА

 608707.11.2008

author: Овсієнко В.В.

МОРОЗ (ЛЕВТЕРОВА) РАЇСА ВАСИЛІВНА (нар. 1.04. 1937, с. Великий Янісоль, тепер селище Велика Новосілка Донецької обл.). Дружина політв’язня, дисидентка. Працювала учителем на Волині, пізніше викладачем німецької мови в Івано-Франківському педінституті, на еміграції (з 1979 р.) – радіожурналіст, бібліотекар. Народилася в грецькому селищі Великий Яносоль у сім’ї Василя Івановича Левтерова (справжнє родинне прізвище Лефтеріс) і Євдокії Іванівни Челах. Їхні предки були живосилом переселені царською владою 1778 року з Криму. Удома побутувала грецька мова (румейська говірка новогрецької мови, самоназва урмейк глоса). Мати знала й татарську мову, як і багато греків села. Мала 6 класів російської школи. Батько, колгоспний бухгалтер з чотирма класами освіти, позапартійний, комуніст за світоглядом, завзятий читач російських газет і книжок, був мобілізований на війну, повернувся з трудармії 1943 р. вкрай виснаженим, заледве не помер. 1948 р. загинув в автокатастрофі. Оскільки грецькі, як і школи інших національних меншин, в Україні були ліквідовані ще 1937-38 р. р., Раїса вчилася в російській школі, куди приходили й діти з сусідніх українських сіл. Діти спілкувалися вже переважно російською. Вчителі, здебільшого греки, закликали й батьків розмовляти з дітьми російською. Раїса була активною комсомолкою: оформляла стіннівку, брала участь у художній самодіяльності, у спортивних змаганнях, хоча росла в тяжкій бідності і на дармовій колгоспній роботі. Закінчивши десятирічку 1955 р., Раїса, маючи срібну медаль, вступила на романо-германську філологію Львівського університету, бо неподалік від Львова у м. Миколаєві працювала агрономом її старша сестра Валентина, яка могла їй допомагати. В університеті й гуртожитку побутувала переважно українська мова, то Раїса швидко вживалася в українську культуру, особливо коли познайомилася зі старшим на два курси студентом-істориком Валентином МОРОЗОМ. У червні 1958 р. одружилася з ним. Того року він закінчив навчання й почав учителювати на Волині. 1960 р. з дипломом учителя німецької мови Раїса влаштувалася в школу робітничої молоді в селищі Мар’янівка Горохівського р-ну, де працювала разом з чоловіком 4 роки. В січні 1962 р. народився син, якого теж назвали Валентином. Чоловік готував дисертацію. Подружжя їздило на Шевченківські вечори до Львова. Це була неординарна для сільських учителів поведінка. Окрім того, за МОРОЗОМ ще зі студентської лави тягнулося досьє «націоналіста» через «незручні» питання, які він ставив викладачам. Коли вчитель-історик прочитав у селищі лекцію про Т. Шевченка, за ним остаточно закріпилося прізвисько «націоналіст». Узимку 1964 р. В. МОРОЗ почав працювати в Луцькому педінституті, звідки в травні того року він уперше привіз дружині літературу самвидаву: вірші В.СИМОНЕНКА, І.ДРАЧА, М.Вінграновського, Л.КОСТЕНКО. Деякі з них Раїса переписала у свій записник. Незабаром у Луцьк перебралася й Раїса з сином. Відвідували Клуб поезії, влаштовували вечори поезії, яким керував викладач літератури Дмитро ІВАЩЕНКО. Як виявилося пізніше, кагебісти стежили за цими вечорами, фотографували, називаючи їх «націоналістичними збіговиськами». В Луцькому педінституті МОРОЗА викладачем не затвердили саме через це. Восени 1964 р. подружжя перебралося в Івано-Франківськ, де обоє стали викладачами педагогічного інституту. Тут коло однодумців розширилося: історик Петро АРСЕНИЧ, поетеса Марія Влад, колишні підпільниці Люба ЛЕМИК та Оксана ПОПОВИЧ. Тут В. МОРОЗ зібрав чимало дорадянських видань, зокрема, твори Д. Донцова, В.Винниченка, «Літопис Червоної Калини», читав і давав читати іншим закордонне видання праці Івана Кошелівця «Українська література в московському зашморгу». Влітку 1965 р. приїхав зі Львова Михайло ГОРИНЬ і сказав Раїсі, що готуються арешти національно свідомої інтеліґенції. Переписані вірші вона знищила, а В.МОРОЗ нічого з літератури не сховав. 25 серпня 1965р. розпочалася хвиля арештів по Україні. Вранці 1 вересня троє кагебістів провели обшук у Морозів, вилучили згадану літературу і заарештували В.МОРОЗА. Він був звинувачений у проведенні антирадянської агітації і пропаганди (ст. 62 ч.1 КК УРСР). Слідство провадили в Луцьку. Дружин, друзів заарештованих звільняли з роботи. Раїсу не звільнили, бо знали про певне напруження в сім’ї і мали надію схилити її до розлучення, чим завдали би в’язневі дошкульнішого удару. Ректор педінституту радив: «Я вважаю, що вам краще розлучитися і виховувати сина самій». Директорка етнографічного музею Синиця, дружина кагебіста, ставила себе в приклад: коли її першого чоловіка засудили «за політику», вона з ним розлучилася. Але «українська буржуазна націоналістка» грецького походження не робила очікуваних кроків. Її часто викликали на допити. Особливо старався слідчий Кольчик. Він родом з Донеччини, хвалився, що мав бабу грекиню, намагався поводитися з М. як земляк, запанібрата. 20.01. 1966 р. В.МОРОЗ був засуджений Волинським обласним судом до 4 р. ув’язнення в таборах суворого режиму, його посправник Д. ІВАЩЕНКО – до 2 р.. Влітку М. із сином мала перше й останнє триденне побачення з чоловіком у таборі в сел. Сосновка (Мордовія). Наступного побачення, на яке приїхала в сел. Озерне, його вже позбавили, як і М.ГОРИНЯ, дружина якого Ольга теж якраз приїхала. 18.07. 1967 р. їх спровадили до Владимирської тюрми. Навесні 1966 р. Люба ЛЕМИК та Оксана ПОПОВИЧ дали М. адреси СВІТЛИЧНИХ, з якими вона незабаром подружилася, а через них познайомилася з Михайлиною КОЦЮБИНСЬКОЮ, Галиною Севрук, Євгеном СВЕРСТЮКОМ, Аллою ГОРСЬКОЮ, В’ячеславом ЧОРНОВОЛОМ. Брала з них приклад громадянської поведінки: на знак солідарності з в’язнями сумління14.01 1975 сиділа з Любою ЛЕМИК під приміщенням суду, де чинилася розправа над інвалідом Оксаною ПОПОВИЧ. Їздила на суд Ігоря КАЛИНЦЯ у Львів, щоб підтримати його матір Зеновію, сиділа з нею та кількома друзями-жінками в коридорі суду, бо нікого на суд не пускали. На прохання В’ячеслава ЧОРНОВОЛА М. надала до його книжки «Лихо з розуму» матеріали про чоловіка. Познайомилася і подружила з Оленою АНТОНІВ. Незабутнім враженням були її мандри 1968 р. зі СВІТЛИЧНИМИ та іншими друзями в Карпати, колядування у Львові 1972 р.. Так їй «пощастило познайомитися з гроном чесних і сміливих людей, які не побоялися йти проти вітру, відстоюючи свої погляди й переконання в нелюдських умовах життя. Вони стали моїми друзями», – писала згодом М.. У вересні 1967 р. проти В.МОРОЗА була порушена друга кримінальна справа за есей «Репортаж із заповідника імені Берія». Слідство провадив у Києві слідчий Кольчик. Він знову грав роль доброго «земляка», приймав необмежені передачі, надавав побачення і 1.04. 1969 р. сказав, що припинив справу «за недоведеністю авторства», сподіваючись, як вважає М., що В.МОРОЗ на волі напише ще щось, щоб його було за що судити. Перед звільненням чоловіка ректор педінституту вимагав звільнити кімнату гуртожитку, де вона жила із сином, але згодом «передумав»: виселили сусідню кімнату і поставили через неї підслухачку. 9 місяців волі були сповнені конфліктами, однак М. і на думку не спадало зрікатися чоловіка в біді: «…покинути його – означало відвернути від себе всіх своїх друзів… Мені здавалося, що є лише два вибори для мене: або з ними, або з їхніми ворогами», – писала згодом М. На Великдень, 26.04. 1970, М. зумисне відрядили в Косів. Звідти вона пішки пішла в с. Космач, де настоятелем храму був Василь РОМАНЮК. Прийшла туди під вечір і дізналася, що директор школи і два працівники райкому намагалися там затримати В.МОРОЗА, та люди захистили його. Повернувшись другого дня вранці додому, М. помітила, що в кімнаті хтось побував. Сказала про це чоловікові, та він, прийшовши стомленим пізно, ліг спати. Вранці прийшли з трусом кагебісти і вилучили всі три його нові статті – «Хроніка опору», «Серед снігів», «Мойсей і Датан», сатиру «Я бачив Магомета», листи від киян, вірші. Ректорові інституту надійшов донос голови Космацької сільради, що М. опиралася міліції та кричала – він переплутав її з іншою особою. Сценарій звільнення з роботи за недостойну поведінку не вдався. Тоді затіяли конкурс на заміщення її посади, однак і його вдалося відсунути на рік. В.МОРОЗ був заарештований вдруге 1.06. 1970. Дружину знову, «не питаючи, у той правозахист укинула доля». Її щодня викликали на допити. Забрали з колгоспного будівництва на Донеччині її брата Івана, привезли в Івано-Франківськ переконувати сестру, лякали, що її арештують, якщо вона не змінить свою поведінку. Першу її скаргу-клопотання на ім’я П.Ю.Шелеста написав В.ЧОРНОВІЛ, вона переписала, підписала і відіслала. На його прохання їздила до Києва просити Бориса АНТОНЕНКА-ДАВИДОВИЧА відмовитися від попередніх свідчень. На суді він, В.ЧОРНОВІЛ та І.ДЗЮБА відмовилися свідчити, протестуючи проти закритого суду. Цей процес (17 – 18.11. 1970) був закритий. Друзі стояли під дверима. В.МОРОЗ був засуджений на 6 р. тюремного ув’язнення, 3 р. табору особливого режиму, 5 р. заслання та визнаний особливо небезпечним рецидивістом. Закритий судовий процес і таке жорстоке покарання викликали гостру негативну реакцію не лише в Україні, але й за її межами. Наприкінці липня 1971 р. М. поїхала з сином на коротке (через стіл) побачення у Владимирську в’язницю. Супроводжувала їх Н.СТРОКАТА, яка саме була в Москві. Вона познайомила М. з Людмилою АЛЕКСЄЄВОЮ, а та з Андрієм САХАРОВИМ і Валерієм Челідзе, що згодом зіграло важливу роль у звільненні В.МОРОЗА. У в’язниці вимагали говорити на «общепонятном языке». М. зумисне говорила повільно, добираючи простих слів, близьких до російської, але коли українською скоромовкою заговорили син і чоловік, побачення припинили. Він наказав дружині їхати в Москву і таки домагатися побачення.Арґументи М. були прості: «Росіян на Україні у в’язницях ніхто не примушує говорити українською мовою...». Домоглася: у кімнаті побачень уже сидів солдат-українець у ролі перекладача. У серпні 1971 була звільнена з праці, рік ніде не могла влаштуватися. На пораду І.СВІТЛИЧНОГО взялася за переклади, переклала роман німецького письменника Зиґфріда Ленца, послала його під дівочим прізвищем у журнал «Всесвіт». І хоча переклад хвалили Євген Попович та Григорій КОЧУР, він так і не був опублікований. 1972 р. після майже дворічної тяганини і судових розглядів їй таки видали ордер на кооперативну квартиру, в якій доти жила ніби незаконно, хоч і заплатила за неї. Поставили телефон, щоб зручно було підслуховувати. У серпні 1972 їй дали роботу бібліотекаря в профтехучилищі, де вона за 70 крб. у холодній великій залі 7 років стерегла дві шафи книжок. Так її тримали «на гачку», а син залишався без догляду. Звільнилася з цієї роботи лише навесні 1979 р..Під час побачення на початку 1974 р. В.МОРОЗ сказав дружині, що оголосить з 1 липня голодівку, бо його утримують з кримінальниками: «З мене намагаються зробити божевільного. Я не маю чим дихати». Один карний в’язень загостреною ручкою ложки поранив його в живіт. Це була розправа кагебістів за «Репортаж із заповідника імені Берія» – блискучий публіцистичний твір. Справді, 1.07. 1974 він розпочав безстрокову голодівку з вимогою перевести його з тюрми в табір. Голодівка тривала 5 місяців, його годували через зонд, чим пошкодили горло. Доручивши 12-річного сина Любі ЛЕМИК, М. поїхала на пораду в Москву до Людмили АЛЕКСЕЄВОЇ та Лариси БОГОРАЗ. Вони не знали, що порадити, але скоро прислали до Львова Ірину Корсунську, яка передала пропозицію влаштувати їй прес-конференцію для іноземних журналістів. «Це була дуже конкретна й ділова пропозиція, – писала вона про це пізніше, – але, Господи Боже, як же страшно було зважитися! Я і західнонімецькі, американські кореспонденти? Я проти КДБ і цілої держави? Звичайно, я давно була і проти КДБ, і проти держави, але ніколи цього вголос не декларувала. Я була лише дружиною українського політв’язня, а тут треба спалити за собою всі мости й сказати своє власне слово. Що буде зі мною, із сином? Усі ці думки вихором пролетіли в моїй голові, але в глибині душі я вже знала, що не відмовлюся. Треба було звикнути до думки й подолати страх, щоб потім ціле життя не докоряти собі, що була можливість допомогти, а не допомогла». Людмила АЛЕКСЕЄВА порадила їй спочатку поїхати у Владимирську тюрму і переконатися, що чоловік справді голодує. Вона зуміла з вуст самого начальника тюрми дістати таке підтвердження (він обмовився). На прес-конференції в квартирі Л.АЛЕКСЕЄВОЇ було 5 журналістів з різних країн. То фактично було перше інтерв’ю з України. Після його закінчення М. подивилася з восьмого поверху вниз – а там повно чорних кагебістських машин. За нею відкрито стежили. Ні в аеропорту, ні на вокзалі їй не було квитків додому. Тільки о другій годині ночі вдалося купити квиток на літак. В аеропорту Львова її затримали міліціонери, але скоро відпустили, не обшукавши. А в неї був самвидав. У таксі та пішки дивом добралася на вуличку Спокійну, де її зустріла Олена АНТОНІВ. Удосвіта пішли на поїзд. Кагебісти згодом питали: «Ну що, добре ми Раю тоді налякали?». Інтерв’ю мало світовий розголос. У Канаді, США, Австралії, Арґентині, в інших країнах створювалися комітети захисту МОРОЗА. На його захист виступив Андрій САХАРОВ. На другій прес-конференції, 27.08. 1974, М. звернулася до світової громадськості та до Міжнародного Пен-клубу. Звернення були опубліковані в провідних газетах, на них реагували президенти, прем’єри, сенатори. А тоді вже тривали переговори про відпруження (детант) у Європі, про статус для СССР найбільшого сприяння в торгівлі – і це ставилося в залежність від прав людини в СРСР, а в цьому контексті завжди згадували долю В.МОРОЗА. Українське питання вийшло на світову арену. КГБ намагався примусити М. замовкнути. Після першого інтерв’ю її зустрів на вулиці в Івано-Франківську давній «друг» слідчий Кольчик, який уже пішов на підвищення в Київ. М. з ним навіть не привіталася. Почалися переслідування, тиск на її саму і на сина-підлітка. Валентина-молодшого побили хлопці, його запідозрили у крадіжці велосипеда в начальника міліції, взяли на облік у дитячій кімнаті міліції, на якому тримали до 10-го класу. У 9-му класі через військкомат намагалися запроторити хлопця до психлікарні. М. подзвонила друзям у Москву, пригрозила здійняти шум на весь світ. Сина відпустили. Кагебісти на допитах натякали їй, що не вб’ють, але можуть трохи побити хулігани. На другий день у вікно влетів камінь і попав під око. Їй і двом незаміжнім сусідкам невідомі побили вікна і пустили чутку: «Це їм за кавалерів дісталося». На допитах їй постійно погрожували арештом. Єдиний її арґумент був: «А що – я маю свою шкуру рятувати, коли чоловік голодує і може померти?». 14.10. 1974 М. знову поїхала в Москву, де з Л. АЛЕКСЕЄВОЮ склала скаргу на ім’я голови КГБ Ю. Андропова про шантаж і погрози фізичної розправи. Вручила заяву високопоставленому чиновнику КГБ. М. домоглася побачення з голодуючим чоловіком і приїхала на нього 5.11. 1974 удвох зі свекром Яковом Морозом. Чоловік ледве ходив, він важив 50-55 кг при зрості 175 см, був, можливо, під дією психотропних речовин, бо й говорив незв’язно. М. негайно зателефонувала А. САХАРОВУ, написала звернення до президента США Форда, прем’єр-міністра Канади Трюдо, канцлера ФРН Шмідта. На пораду Л.АЛЕКСЕЄВОЇ окремо написала від імені батька звернення до Брежнєва у м’якшій формі. Батько підписав. Ці обидва звернення Л. АЛЕКСЕЄВА передала за кордон. За кордоном піднявся неймовірний галас на захист МОРОЗА. Незабаром В. МОРОЗ повідомив листом, що 22.11.1974 припинив голодовку. Лист був дуже незрозумілий, склалося враження, що зупинив голодовку і писав під впливом якихось ліків. На наступному побаченні 5.05. 1975 В.МОРОЗ висловив побоювання, що його можуть запроторити до психлікарні, що тюремний психіатр Рогов лякає його «психушкою», і що замість табору його чекає доля Л. ПЛЮЩА. Навесні 1976 перестали приходити листи від чоловіка. М. писала у Владимирську тюрму, але чоловіка там уже не було, і їй не казали, де він. Разом з Л. АЛЕСЕЄВОЮ М. звернулася до Міністерства внутрішніх справ у Москві, але й там ухилялися від відповіді. Тоді М. заявила: "Якщо ви не скажете, де він, я на цілий світ кричатиму, що ви кудись його поділи!» Аж тоді московський чиновник сказав, що МОРОЗ в Інституті ім. Сербського. М. одразу пішла до Петра ГРИГОРЕНКА, де якраз відбувалася прес-конференція, і розказала про це іноземним журналістам. Вона домоглася побачення: МОРОЗ стояв якийсь відчужений, ніби чужа людина. Він сказав, що відмовляється від радянського громадянства.10.06. 1976 дала про це інтерв’ю по телефону вночі журналістові газети «Вашинґтон Стар» Філіппу Шендлеру. За це їй наступного ранку відключили телефон, у супроводі парторга та директора профтехучилища повели на розмову з кагебістами, скликали збори трудового колективу профтехучилища, де засуджували її поведінку. Розголос у світі на захист МОРОЗА був таким, що його визнали здоровим і послали досиджувати термін у таборі особливого режиму в сел. Сосновка (Мордовія). Звідти М. вивезла з побачення гуморески В.МОРОЗА, та на пораду О.МЕШКО не стала їх оприлюднювати, бо вони були заслабкі проти його попередніх блискучих публіцистичних есеїв. У ході переговорів щодо підписання ОСО-2 (договір між СРСР і США «Обмеження стратегічних озброєнь) було досягнуто домовленості про обмін п’ятьох політв’язнів – В. МОРОЗА, О. ГІНЗБУРҐА, Г. ВІНСА, М. Димшиця та Е.Кузнєцова – на радянських громадян Рудольфа Черняєва та Вадима Енґера, колишніх службовців ООН, засуджених у США на великі терміни за звинуваченням у шпигунстві. Обмін відбувся вночі з 27 на 28 квітня 1979 р. в Нью-Йоркському аеропорту ім. Кеннеді. У жодного з об’єктів політичної работоргівлі згоди на це не питали. М. дізналася про це з висилань західного радіо. Перше відчуття – полегшення, як винагорода за багаторічні страждання. А потім – невимовний жаль, що доведеться назавжди покинути Україну. Адже домовленість передбачала возз’єднання родин. Тобто у дружини й сина фактично не було вибору. Але вона й розуміла, що в цій ситуації треба виїздити, адже багато хто з політв’язнів зрікався радянського громадянства і домагався виїзду. Тим паче, що її син в СССР ніколи не здобув би вищої освіти. Йому навіть не видали документа про середню освіту. У Цюріху (Швейцарія) їх зустріли Анна-Галя Горбач і Слава Стецько. До Нью-Йорка прибули на День незалежності США, 4.07. 1979. Мала зашиті в одязі написані на матерії вірші В.СТУСА, переслані ним із заслання. Передала їх до журналу «Сучасність» для оприлюднення. Наприкінці серпня М. виїхала в Європу на запрошення Міжнародної Амністії, де мала низку інтерв’ю з кількома її групами Німеччини та Австрії. Також відбула зустріч зі швейцарською організацією «Віра в другому світі». На підставі тих інтерв’ю німецька і австрійська преса досить добре висвітлила події в Україні.Поселившись у Нью Йорку, М одразу включилася в правозахисну діяльність. З 26 по 29 вересня 1979 року разом П. ГРИГОРЕНКОМ, Н.СВІТЛИЧНОЮ та П. ВІНСОМ свідчила на Міжнародних Сахаровських слуханнях про політичні переслідування в Україні. Доповідала про долю Петра і Василя СІЧКІВ та вбивство Володимира Івасюка. На запрошення українських громад їздила на велелюдні українські зібрання в різних містах Америки й Канади, розповідала про долю українських політичних в’язнів, про задушливу атмосферу в Україні. Як правило, після виступів давала інтерв’ю про це англомовним журналістам. 1.02.1980 р. газета «Нью Йорк Таймс» опублікуала листа М. про долю Зеновія КРАСІВСЬКОГО (лист переклала на англійську мову Айрес АКАГОШІ, член Міжнародної Амністії, довголітня кореспондентка Зеновія). Того ж року, 15 серпня, «Нью Йорк Таймс» опублікував ще одного листа М., де вона на підставі кримінальних звинувачень проти Миколи ГОРБАЛЯ, В’ячеслава ЧОРНОВОЛА, Ярослава ЛЕСІВА та Петра РОЗУМНОГО оповіла про нову тактику КГБ – звинувачувати українських дисидентів у сфабрикованих кримінальних діях — ґвалт, зберігання наркотиків, зберігання зброї тощо – з метою дискредитувати їх і показати світові, що це не політичні в’язні. Шлюб з Валентином Морозом незабаром розпався. Влітку 1981 р. американський суд розлучив їх. Перший рік після еміграції М. працювала в Нью-Йорку на півставки в журналі "Сучасність". Вичитувала і передруковувала на машинці одержані з місць ув’язнення «ксіви» дисидентів. Обурювалася, що деяка з таким ризиком передана інформація лежала там без руху місяцями. М. читала ті тексти через лупу, там почала носити окуляри. Редактор журналу «Сучасність» Юрій Шевельов заохотив М. написати статтю про приазовських греків. Це був її перший вихід у публіцистику та журналістику. Саме Шевельов передрік, що вона буде писати. Друкувалася в українських газетах і журналах. Спілкувалася і співпрацювала з Надією СВІТЛИЧНОЮ, Петром ГРИГОРЕНКОМ, Миколою РУДЕНКОМ. Брала участь у роботі Закордонного Представництва Української Гельсінкської Групи. Як член УГГ їздила разом з Петром ГРИГОРЕНКОМ на виступи до Оттави на 25-річчя НАТО, до Монреалю на зустріч з українською громадою, разом з Миколою Будулаком-Шариґіним на зустріч зі студентською громадою в Ля Саль Коледж (Монреаль) тощо.Улітку 1980 на запрошення українського жіноцтва (казали: «Нам також належиться одна дисидентка») перебралася з сином у Чикаґо, де за два роки вивчилася на магістра з бібліотекарства. Одночасно з цим влаштувалася позаштатним кореспондентом «Голосу Америки» у Вашинґтоні. Перші репортажі писала про свої враження з Америки, пізніше зосередилася на висвітленні опублікованої на Заході української дисидентської літератури, переказувала її зміст. В Чикаґо також брала участь у діяльності Сестрицтва Покрови Пресвятої Богородиці, яке через «Крамничку сумління» збирало кошти й речові посилки на допомогу політв’язням та їхнім родинам в Україні. 1982 р. переїхала до Вінніпеґу, вийшла заміж за канадійця-українця Григорія Куксу, влаштувалася на працю в бібліотеці Колеґії св. Андрія. У Канаді продовжувала щотижня посилати репортажі до «Голосу Америки»: перекладала на українську й переказувала статті й цілі книжки – з різних мов: англійської, німецької, польської, російської. Старалась підбирати матеріали про колоніальне становище України у складі імперії, про долю українських політв’язнів, повідомляла про переклади їхніх творів і звернень на іноземні мови. Як приклад, вибірково переклала й переказала в низці репортажів монографію Яна Гросса «Революція, нав’язана з-закордону» (Jan T. Gross Revolution from abroad. 1988р.) – ґрунтовну працю про захоплення 1939 р. Західної України й Західної Білорусії, про терор, арешти, розстріли і депортації в товарняках до Сибіру . Це – видання престижного Принстонського університету, побудоване на свідченнях депортованих українців і поляків, з яких пізніше ґенерал Андерс за згодою Сталіна організував армію, що боролася проти Гітлера в Італії. Про ці передачі були добрі відгуки Михайла ОСАДЧОГО та Михайла ГОРИНЯ. В Канаді продовжувала дописувати до американських та канадських українських газет на теми московської політики на Україні: «Чому під скорочення потрапляє тільки українська преса» (Українські вісті, 1987 р.), «Новий альянс – КГБ і РПцерква» (Свобода, 1988 р.) тощо. За «перебудови» під час прилюдного виступу совєцького дипломата в Манітобському університеті, який твердив, що вже вільно виїздити і в’їздити в СРСР і що вже нема політв’язнів, вступила з ним у суперечку, назвала своїх друзів М. ГОРБАЛЯ та І.ГЕЛЯ, які ще перебували в ув’язненні. Її підтримали тисячі студентів.Навесні 1989 р., чи не найпершою з еміґрантів, подала заяву в посольство СССР з клопотанням про поїздку в Україну, до мами. Відповіді не було кілька місяців. Канадський парламентарій філіппінського походження Пахтакан допоміг їй добитися дозволу. Репортажі для радіостанції "Голос Америки" посилала з 1982 до 1990 р.. Коли ця радіостанція скоротила своїх позаштатних кореспондентів, М. почала працювати на Міжнародному Радіо Канади (Radio Canada International) з 1990 р. і до самого закриття радіо 2009 р. Таким чином, була радіожурналістом протягом 27 років, любила цю працю більше, ніж фах бібліотекаря. Всі ці роки дописувала статті до українських газет і журналів. 2005 р. видала у Львові книжку «Проти вітру. Спогади дружини українського політв’язня», присвячену жінкам – дружинам українських політв’язнів. У них «вона залишилася вірною собі, непоступливо правдивою і уважною в обсервації. А головне, простою і незлобивою, зі властивим її натурі християнським прощенням і бажанням зрозуміти». (Є.СВЕРСТЮК). Докладає зусиль, щоб перебратися в Україну. Бібліоґрафія:Скарга (У справі Мороза) // Сучасність. – 1976, ч. 11. – С. 97-99;Розмова з Р. Мороз // Сучасність. – 1979, ч. 9. – С. 95-100;R. Moroz. Appeals on Behalf of Petro and Vasyl Sichko (Свідчення на Сахаровських слуханнях у Вашингтоні). Smoloskyp. – 1979, No. 5 – C. 11;З життя національних меншостей України: Греки // Сучасність. –1980, ч.12. – С. 75-79; A Poet΄s Life at Stake. The New York Times: Letters, February 15, 1980 (Життя поета в небезпеці);Recent Soviet Strategy Turns Dissidents into Common Criminals. The New York Times, August 15, 1980 (Найновіша совєтська стратегія зображати дисидентів як звичайних кримінальних злочинців); Р. Мороз і Н. Світлична. Святославу Караванському з приводу його дружніх бесід наше дружнєє посланіє. – Українські вісті. – Рік 36, № 38. – 4.10. 1981;Становище жінки в СРСР // ж. Віднова. – Філадельфія – Мюнхен – 1984, т. 1. – С. 26-33;Світ, бачений крізь рожеві окуляри, чи звичайне окозамилювання? – Нові Дні. – Торонто, 1980. – Рік 31, ч. 5. – С. 19-21;Світлій пам’яті Олексія Тихого // Сучасність, ч. 11 (283). – 1984. – С. 116 – 120; «Другий вінок» // ж. Віднова. – Філадельфія – Мюнхен. – 1986. – Т. 5. – С. 222-225;Дисидентський рух на Україні і завдання молоді на еміграції. – Українські вісті. – 21. 09.1986; Ще раз про гасла і реальність // Сучасність. – 1986, ч. 4. – С. 98-107;Російська інтелігенція і національне питання на тлі гласності і перебудови // Сучасність. – 1990, – ч. 7-8. – С.171-185;Інтерв’ю з Р.Мороз 9 липня 2000 року в Києві. Проти вітру. Спогади дружини українського політв’язня. – Львів: Свічадо, 2005. – 216 с.; Бібліографічні праці:Ukrainian Serials: Checklist of Ukrainian Periodicals and Newspapers at St. Andrew’s College. (Список українських періодичних видань в бібліотеці Колегії Св. Андрія) – Winnipeg: St.Andrew’s College, 1997. –127с.;Покажчик рідкісної літератури в бібліотеці Колегії Св. Андрія : (Рукописи і стародруки; Видання української діаспори). – Вінніпег: Колегія Св. Андрея, 2002. – 144с. Василь Овсієнко, Харківська правозахисна група. Виправила і доповнила Р.Мороз. Знаків 26.092.
 Share this

It may be interesting for you

Спогади

О Борисе Чичибабине. Евгений Захаров

Дослідження

Реакція Івана Світличного на покаяння Івана Дзюби: лист 1974 року з Пермського табору. Євген Захаров

Інтерв’ю

До 90-річчя Михайлини Коцюбинської

Спогади

Слідчий Кольчик. Василь Овсієнко, лауреат премії ім. В. Стуса

Події

Ты помнишь, товарищ, как вместе (сражались?). Эммануил (Амик) Диамант

Персоналії / Український національний рух

ДРАБАТА Валентина Павлівна. Василь Овсієнко

Праці дисидентів

Зиновій Антонюк. Між двох кінців “Етичної драбинки”: і на гору, і в долинку. Сповідальні спогади.

Персоналії / Український національний рух

АДАМЕНКО МИКОЛА ПЕТРОВИЧ. Василь Овсієнко

Спогади

ХЛОПЦІ, ЩО ВІДКРИЛИ НАГОТУ КОРОЛЯ. Олекса Різників

Дослідження

Особистість проти системи. Любов Крупник

Дослідження

Каральна психіатрія та її жертви. Любов Крупник

Дослідження

Єврейське питання в УРСР у добу «застою»: боротьба за право вшанування місць масової загибелі євреїв під час Другої світової війни. Кирило Каштанов

Інтерв’ю

«Нас звинувачували у створенні терористичної групи…». Ірина Скачко

Дослідження

Єврейське питання в УРСР: дискримінація в хрущовську епоху (1953-1964 рр.). Кирило Каштанов

Праці дисидентів

БАБИЧ СЕРГІЙ ОЛЕКСІЙОВИЧ. Дорогою безглуздя. - Житомир: Рута. 2016. БАБИЧ Сергій Олексійович

Спогади

СПОВІДЬ СОРОКАНІЖКИ (НАДІЯ КИР’ЯН). КИР’ЯН НАДІЯ

Спогади

НА ГРАНІ. Оксана МЕШКО. СЕРГІЄНКО Олесь

Праці дисидентів

ЗІНКЕВИЧ Осип. ОБОРОНА УКРАЇНСЬКИХ ПОЛІТИЧНИХ В’ЯЗНІВ. Зінкевич Осип

Спогади

СТРОКАТА Ніна «Я ПРИЙШЛА ДО ВАС З НЕВОЛІ». Зайцев Юрій

Спогади

СВІТЛИЧНА Леоніда. Перший день „Великого погрому”. Світлична Леоніда, Танюк Лесь

MENU