ПОКРОВСЬКИЙ ІВАН МИКОЛАЙОВИЧ
author: Овсієнко В.В.
І н т е р в' ю І. М. П о к р о в с ь к о г о
( Редагування 10 – 15 грудня 2008 року)
Слухати аудіо файли
В.В.Овсієнко: Двадцять п'яте липня 2002 року, місто Городня Чернігівської області, десята двадцять. Ми у Івана Покровського. Тут присутні Євген Сверстюк, Олександр Сугоняко, Середа Єфросинія Марківна. Записує Василь Овсієнко. Іван Миколайович Покровський.
І.М.Покровський: На реабілітацію мене все подавали в Білорусію, та білорусам то зовсім до нічого. А оскільки у мене є, безумовно, вбивство і тому подібні штуки, то вони дуже коротко сказали: "Не подлежит".
В.В.Овсієнко: Це білоруські власті?
І.М.Покровський: Так.
В.В.Овсієнко: А де Вас судили, в Білорусії?
І.М.Покровський: Барановичі, Брестська область.
Є.О.Сверстюк: Це фотографія батька, якого року?
І.М.Покровський: Я не скажу, якого, ну, до війни, мабуть, бо у війну він був убитий, там же ніхто його не фотографував. Знайшлась у матері маленька фотографія, оце в мене забрав її до Луцька, і оце зробив кілька копій.
Є.О.Сверстюк: Батько був священиком, так?
І.М.Покровський: Так, отут написано.
Є.О.Сверстюк: А батьків батько ким був?
І.М.Покровський: Також священиком. І батько матері був священиком.
Є.О.Сверстюк: А якого походження дід?
І.М.Покровський: А оце, ще подивіться, ото церква в Штуні, а отам могила.
В.В.Овсієнко: Село Штунь тепер якого району?
І.М.Покровський: Любомльського, як було. Волинська область. Оце могили, бачите, батька і сестри біля самої церкви. Хоронили вже під вечір під великою охороною, бо поруч були поляки. Оце напис на пам'ятнику.
Є.О.Сверстюк: "Тут почивають тлінки священика Миколая, його дочки Наташі Покровських. Від братства Іоанно-Богословської церкви села Штуні".
В.В.Овсієнко: Цей пам'ятник де?
І.М.Покровський: А от, село Штунь, на фотографії. Люди зібрали гроші, зробили цей пам'ятник, такий звичайний з цементу, привезли, хотіли поставити. Власті не дозволили, і щось, мабуть і з боку церкви було трошки. І воно стояло аж до років перестройки. І в перестройку вже пам'ятник поставили на могилу оцей.
В.В.Овсієнко: А тут позначено роки життя батька?
О.Сугоняко: У 1894 році народився, а 19 грудня 1943 року був убитий у тому селі, разом із донькою Наталкою.
В.В.Овсієнко: А хто його вбив?
І.М.Покровський: Поляки. [Репліка Є.М.Середи нерозбірливо].
В.В.Овсієнко: Двадцять першого року Ви – а дата яка?
І.М.Покровський: Сьомого вересня.
В.В.Овсієнко: 7 вересня 1921 року. А Ви ще згадайте матір, назвіть її ім'я та дівоче прізвище.
І.М.Покровський: Ні, все пам'ятаю. Ото підкреслено було – бачиш? [Нерозбірливе слово]. Матір – Марія Павлівна Кужіль, Рівненської області, село Злазно, а то, може, такого не знаєте – Іванова Долина, знаєте, де базальт довбуть?
В.В.Овсієнко: Та ні, я там не знаю.
Є.О.Сверстюк: Костопільського району, Іванова Долина.
І.М.Покровський: І там кар'єр.
В.В.Овсієнко: А роки життя мами Ви можете пригадати? Хай би було теж записано.
І.М.Покровський: Ну, знаєте що – коли померла, то точно не скажу. А народилася 1904 року.
О.Сугоняко: То вона Вас зовсім молодою народила?
І.М.Покровський: Ні, не зовсім, чого ж.
Є.О.Сверстюк: Ну, якщо Ви 1921 року...
О.Сугоняко: В сімнадцять років.
І.М.Покровський: Ні, щось не так.
Є.О.Сверстюк: Скільки вас було в сім'ї?
І.М.Покровський: Нас було так: я самий старший, дальше йшла ота вбита Наталка, дальше Олександра і Анна.
В.В.Овсієнко: А ще хтось є із сестер?
І.М.Покровський: Нема нікого.
Є.О.Сверстюк: І всі померли?
І.М.Покровський: Всі померли. Тепер можу розповідати більш-менш по порядку.
В.В.Овсієнко: Так, будь ласка.
І.М.Покровський: Батько мій родом з Орловщини, з пограниччя з Україною. Батько його священик, Олександр. Мати батькова також, як не дивно, Олександра, і батько матері Павел, а жінка його Павла.
Є.О.Сверстюк: А як прізвище?
В.В.Овсієнко: Кужіль. У діда по батькові було тринадцятеро дітей. Батько був не старший, десь там середній. Дід також родом не з Орловщини, а якось так, я пам'ятаю, що казали, що він десь прийшов з Кубані, чи не з Покровського села.
В.В.Овсієнко: У Вас прізвище таке церковне. Це священнослужителі мали такі прізвища.
І.М.Покровський: Ні, там є й Покровське на Кубані.
Є.О.Сверстюк: Є, певно є.
І.М.Покровський: Ну що ж, йому вже було років вісімнадцять, війна почалася. Він був закінчив середню освіту, а безумовно, щоб подешевше, то в духовну семінарію. І пішов учитися далі. Дід сказав: «Не маю я коштів тебе вчити, ти вже сам. Я тебе буду вдягати, харчувати, чим можу, а ти вже сам пробивайся». І він поступив в університет у Таллінні. Заробляв тим, що вчив декого там, підучував, навіть і вагони пробував розгружати, а після на канікули їздив десь. Розповідав був таку штуку, що один задумав писати спогади, і в нього всяких записок було багато, і він домовився, що батько буде писати, на канікулах. Батько дивився-дивився ті записки, почитав старі газети, що в нього були, – і написав йому, і заробив велику суму грошей. Так, але то, може, не зовсім цікаво.
Почалася війна. В 1915 році об'являють студентам, що будете безплатно вчитися, все – поступайте в армію. Батько проходить шестимісячні курси офіцерів і поступає в армію. Була така поразка російських військ на Мазурських озерах у Східній Прусії, він звідти вирвався, з боєм вискочив зі своєю командою. Був начальником розвідбатальйону чи розвідсотні. І після всяких перипетій, Брусиловського прориву попадає на Рівненщину, а на Рівненщині застає його революція. Якраз він у діда по бабі був. Революція застає, уже розформовують, і він після деяких перипетій попадає в петлюрівську армію. Був деякий час у петлюрівській армії, поки оце вже дев'ятнадцятий рік, крах настав, поляки наступають, і він вийшов з армії – розбіглися. Розбіглися, і вже тут Польща встановлює кордон із совєтами. Ну, що ж робити? Причому, слід зразу зауважити, що він підданства польського не отримав, бо він уродженець Росії. Тут же він женився на Марії і висвячується на священика, і йому дають парафію Штунь, на границі. Їде він туди – голод, холод, тому що коли російська армія відступала, то всіх поголовно виселяла, залишилися тільки якісь одиниці, а тих по Житомирщині і туди дальше порозвозили. Люди почали вертатися, а там ні їсти, ні пити, хати заросли бур'яном вище даху. І він все-таки пробув там, і вже, по-моєму, в двадцятому році привозить матір туди, вже почали господарювати.
Так почалося життя в Штуні. Хата церковна була непогана. Люди трошки вже розжилися. Батько не підданий, і я так само рахувався не польським підданим.
Є.О.Сверстюк: А мати – теж ні?
І.М.Покровський: Ні, бо такий закон був, що якщо вона одружилася з не підданим, вона втрачає підданство.
В.В.Овсієнко: Отже, ви були особи без громадянства?
І.М.Покровський: Так, і якісь я ще пам'ятаю паспорти такі.
О.Сугоняко: Громадяни незалежної України – і не радянські, і не польські.
І.М.Покровський: Ні, були якісь такі міжнародні паспорти, не знаю, як вони називалися, для людей без громадянства.
Є.О.Сверстюк: Потім вам це не пригодилося?
І.М.Покровський: Ні. Я якраз як дожив до того віку, коли мені було треба, то розвалилася Польща.
В.В.Овсієнко: Ви десь там училися, очевидно?
І.М.Покровський: Зараз скажу. Батько був, треба признатися, якийсь непосидючий. Він уже в 1927 році починає відправляти в церкві українською мовою, за що його трошки... Він був і незадоволений, але люди заступилися, і він так відправляв аж до самої смерті.
В.В.Овсієнко: То до якої Церкви він належав?
І.М.Покровський: До Православної церкви, але річ у тому, що тоді першим був у Польщі такий Діонісій, який підпорядковувався Вселенському Патріарху, у Варшаві він був.
Є.О.Сверстюк: За томасом 1924 року це була Автокефальна Православна церква в Польщі.
І.М.Покровський: Потім на Волині став Полікарп, так?
Є.О.Сверстюк: Так-так.
І.М.Покровський: І вже стала Автокефальна церква, батько до неї належав. Коли батька вбили, мати була в Сибіру на висланні, то вона написала сюди, в єпархію, щодо пенсії якоїсь чи що, то їй відповіли, що Покровський належав до Автокефальної церкви, ми пенсії платити не будемо.
Є.О.Сверстюк: Ясно. А вони самі дійшли, що він належав до Автокефальної церкви?
І.М.Покровський: Хто дійшли? Що відповіли? То місцеві виселили, тому що вони добре знали.
В.В.Овсієнко: Це влада чи церковники?
І.М.Покровський: Церковники – яку ж пенсію влада в той час давала? Так прожили ми до війни.
В.В.Овсієнко: А Ви десь училися, мабуть? Це варто згадати.
Є.О.Сверстюк: Причому з самого дитинства.
І.М.Покровський: Я чотири роки в селі вчився, потім у районному центрі.
Є.О.Сверстюк: Школа польська чи українська?
І.М.Покровський: Українська була – вона польська, але в селі вчили на українській.
Є.О.Сверстюк: А предмети які Ви пам'ятаєте?
І.М.Покровський: Ну які предмети в початковій школі – арифметика, мова...
Є.О.Сверстюк: А мова яка?
І.М.Покровський: Українська, чого ж. Чотири роки української мови.
Є.О.Сверстюк: І польська?
І.М.Покровський: Щось було там і польської.
Є.О.Сверстюк: А потім?
І.М.Покровський: А потім у районний центр, вчився ще два роки.
Є.О.Сверстюк: Який районний центр?
І.М.Покровський: Любомль. Там був на квартирі, вчився ще два роки, кінчав початкову школу, і після шести класів пішов здав екзамени в Ковелі в гімназію.
В.В.Овсієнко: Це якого року вже?
І.М.Покровський: В сім років пішов до школи, шість років учився, то тринадцять, і двадцять один – то тридцять чотири.
Є.О.Сверстюк: Отже, Ви пішли в гімназію Ковельську?
І.М.Покровський: Так, Ковельську.
Є.О.Сверстюк: Українську?
І.М.Покровський: Ні, польську. Правду кажучи, в Луцьку була українська, але коштів на це в нас не було.
Є.О.Сверстюк: А польська була безплатна?
І.М.Покровський: Ні, там небагато – двісті злотих за рік треба було платити, десь так. І то половину.
Є.О.Сверстюк: А чи Ви були готові до польської ґімназії, закінчивши українську школу?
І.М.Покровський: Був готовий, чого ж. Вже більше було польської мови в районі, як я вчився два роки.
Є.О.Сверстюк: Отже, Ви вступили в ґімназію – не пам'ятаєте, в якому році?
І.М.Покровський: Я от рахував тільки що...
В.В.Овсієнко: Десь у тридцять четвертому.
І.М.Покровський: Або з тридцять дев'ятого відкинемо дев'ять... О ні, то не так, щось не так.
Є.О.Сверстюк: Чи при Пілсудському? Але ми інакше порахуємо...
І.М.Покровський: Ні не дев'ять – чотири: тридцять дев'ять, відкинути десь чотири роки, виходить тридцять п'ять. Правильно, так. Гімназії я не закінчив, бо в тридцять дев'ятому році зібрався їхати на останній клас – і об'являють: війна. Це 1939 рік.
Є.О.Сверстюк: А хто з Вами вчився в ґімназії – Ваші товариші?
І.М.Покровський: Товаришів із села і з району не було. А вчилися всілякі – частина євреї. Я навіть товаришував – там Ратнер був такий. Була значна частина українців, решта поляки.
Є.О.Сверстюк: А поляки й українці якого стану – селяни?
І.М.Покровський: Міщани, селян мало було.
Є.О.Сверстюк: Діти вчителів, священиків?
І.М.Покровський: Зі мною не було таких – зі мною були міщани.
Є.О.Сверстюк: Що є міщани?
І.М.Покровський: Ну, жителі Ковеля, мешканці.
Є.О.Сверстюк: Ремісники?
І.М.Покровський: Я й не знаю. Я знаю, що одна жидівка була, то її батьки тримали магазин великий. У Ратнера також батьки десь торгували чимось.
Настає 1939 рік, приходить совєцька власть. Але це не цікаво, можна виключити.
В.В.Овсієнко: Якраз найцікавіше, мабуть.
І.М.Покровський: Приходить совєцька власть. Правда, перед тим уже до Бугу дійшла і переправилася через Буг німецька танкова колона біля Володимира-Волинського і зайшла в Любомль. Стали на базарі, до людей дуже привітно ставилися. То були ще молоді німці з танкової частини, дітям давали цукорки і казали, що ми вже не будемо тут, до вас прийдуть совєти. Значить, сімнадцятого вересня переходять границю, два тижні топають, поки до Любомля дійшли. І в Любомль прийшли, стали на тому самому базарі, таким чотирикутником. Наші з села бігом туди, зустрічати. Прибігають – "Стой, не подходи!" Отакий фрагмент. Ну, правда, десь через тиждень по тому почали вже по селах їхні агітатори ходити, вже їм побудували велику браму, і там уже їх зустрічали, цілували, вже не було "стой, не подходи!"
Є.О.Сверстюк: Вже напекли короваїв і стали їх вітати з хлібом-сіллю.
І.М.Покровський: Було щось таке.
Є.О.Сверстюк: Ви цього не пам'ятаєте?
І.М.Покровський: Я не був там, не бачив. Я бачив браму...
Є.О.Сверстюк: А Ви бачили, як відступали польські війська?
І.М.Покровський: Бачив. Там ще були такі воєнізовані організації, вони також зброю взяли і сім радянських танкеток спалили. Вони вибрали таке місце, де танкетки йшли по насипу. Вони підірвали міст і спалили сім танкеток.
Є.О.Сверстюк: Це наші?
І.М.Покровський: Це поляки, сім радянських танкеток спалили.
Є.О.Сверстюк: Тобто це не були регулярні польські війська?
І.М.Покровський: Ні, то не регулярні. Може, там частина і регулярних була.
Є.О.Сверстюк: Але сім танкеток – це все одно мусив бути бій?
І.М.Покровський: Який бій, коли в болоті і кругом ліс, а вони на горі стоять, тільки пах-пах – і горить.
Є.О.Сверстюк: Отже, совєти терпіли трошки під час «визволення»?
І.М.Покровський: Ото я знаю один такий випадок. Ну, а потім пішла агітація. Кожен вечір уже мітинг. Якраз у нас частина дому була віддана під школу – там мітинги збирали в класі і людям роз'яснювали. Мені запам'яталося кілька таких фактів. Перший факт – коли про конституцію розказували і роз'ясняли: от у нас радянська конституція така й така. А був у нас дячок такий, вроді розумним рахувався, то він: "А питання можна?" – "Можна." – "А що то за стаття така в конституції, що Україна може відділитися?" – "Ну, оскільки зараз уже пізно, то ми не будемо роз'яснювати – завтра прийдете." А до завтра він уже був за ґратами.
В.В.Овсієнко: Той дячок?
І.М.Покровський: Так.
В.В.Овсієнко: А якою вони мовою ці лекції, ці мітинги вели – українською?
І.М.Покровський: Українською, російською – який політрук був.
В.В.Овсієнко: То були військові, в основному?
І.М.Покровський: Політруки. І другий такий випадок курйозний, то не цікаво записувати, але було таке питання. А в селі-то ніхто ж не знав того, щоб там чай, цукор кілограм на місяць купували. Але ж такий мудрий знайшовся, каже: "А цитрини у вас є?" А що то таке цитрини? "Є, – каже, – є завод, який мільйон випускає".
Є.О.Сверстюк: Нормальний агітатор.
І.М.Покровський: А Ви знаєте, що таке цитрини?
Є.О.Сверстюк: Ну звичайно. У нас інакше не називали, як тільки "цитрини". Зрештою, це по-польськи.
І.М.Покровський: Тут "лимон", звичайно. І не "конюшина", а, як ви чули, "клевер".
Є.О.Сверстюк: Ви, по суті, закінчили ґімназію.
І.М.Покровський: Ну, рік не довчився.
Є.О.Сверстюк: Це як, за Вашою оцінкою – середня школа чи більше?
І.М.Покровський: Ви знаєте, в деякому обсязі, як я знаю, як дочка вчилася – то більше, в обсязі більше. З історії більше, географії більше, ніж у середній школі. Правда, математики менше, як тут. Та математика, що тут дочці розказували, вона ніяк їй у голову у вищих класах не йшла.
Є.О.Сверстюк: Яка математика – польська, так?
І.М.Покровський: Ні, чого, отут у російській...
О.Середа: Добрий день! Я Лєна. Я вам помішала? Ви давно приїхали?
Є.О.Сверстюк: Ні-ні, чекаємо Вас.
В.В.Овсієнко: Ми якраз раді. Ми вже десь годину тут.
І.М.Покровський: А після що – іноземну мову вчив. Я вивчав французьку.
Є.О.Сверстюк: Якою мірою Ви вивчили її?
І.М.Покровський: Не капітально.
Є.О.Сверстюк: А тексти читали?
І.М.Покровський: Читав, але вже тепер мало що лишилося.
Є.О.Сверстюк: Латину Ви вивчали?
І.М.Покровський: Вивчав.
Є.О.Сверстюк: І греку вивчали? Чи тільки латину?
І.М.Покровський: Ні-ні, тільки латину.
Є.О.Сверстюк: А латину вивчили непогано?
І.М.Покровський: Нічого.
Є.О.Сверстюк: Читали тексти латинські?
І.М.Покровський: Читали й вірші. [Цитує по латині вірша, Є.Сверстюк продовжує цитату.] Ото все. Я й напам'ять знав. [В.Овсієнко цитує "Гаудеамус"].
Є.О.Сверстюк: А з української історії Ви щось знали?
І.М.Покровський: А от історію українську не викладали. Мови української в державній гімназії в Ковелі було дві години на тиждень. І ксьондз приходив, і піп приходив – були лекції релігії. Між іншим, треба визнати, що піп той молодий був, а добре викладав.
Є.О.Сверстюк: В ґімназії викладав?
І.М.Покровський: Години були – для православних окремо, для католиків окремо. Він добре викладав, він так ніби готував нас до тої совєцької власті.
Є.О.Сверстюк: Тобто він проти атеїзму?
І.М.Покровський: Проти атеїзму, за релігію, як вона зародилася, які її основні тези і так далі.
В.В.Овсієнко: Ну, а яка була совєцька влада в тридцять дев'ятому – сорок першому?
І.М.Покровський: У нас яка була? Не встигли ми добре розібратися з нею, але там були поляки-осадники… Я на тому не буду зупинятися. То таке населення – легіонери польські. То їх вивезли, кудись поперли. Після того почали розкуркулювати. Ще коли тільки радянські війська зайшли, вже агітатори, якісь солдати-красноармійці плуталися. Заходили до нас, мати їх пригощала. Пам'ятаю такий випадок. Один каже: "Що це у вас за куркулі такі – половина хат залізом криті?"
О.Сугоняко: Багато розкуркулювати треба.
І.М.Покровський: Ні, то ще не були куркулі. Було ж так, що навіть і невеличка хата, і то, буває, господар залізом покриє. По-моєму, це було навіть дешевше, ніж кожен раз її перекривати соломою.
Є.О.Сверстюк: Ну, якщо спромігся чоловік на те, щоб купити бляхи, то це було не дорого. А скільки все ж таки розкуркулили і скільки було репресованих із села?
І.М.Покровський: Ось цього я вам не скажу. Були, були. Я знаю таких Стріхарів, багаті були, їх поперли бозна куди.
В.В.Овсієнко: А батька як священика не чіпали?
І.М.Покровський: А батька поки що не чіпали. Наклали великий податок на церкву, якось люди збирали, виплачували той податок. Правду кажучи, вже мати насушила сухарів. Це вже сорок перший рік, на Паску було багато хліба, насушила сухарів, вже ми сподівалися їхати в дорогу.
Є.О.Сверстюк: Тобто як ви збиралися? Вам ще не було оголошено, що вас вивозять?
І.М.Покровський: Ні, таких оголошень взагалі не було. Оголошення такі, що під’їжджають, складай речі і поїхали. Ото сім'ю дяка вивезли.
Є.О.Сверстюк: Ну ясно, бо він же ж питання поставив. Але батька не чіпали, не встигли?
І.М.Покровський: Ну, як сказати, не чіпали. Чіпали, на допити викликали, і мене на допити викликали.
Є.О.Сверстюк: А про що Вас питали на допитах?
І.М.Покровський: Про що хочете.
Є.О.Сверстюк: Ні, це мене цікавить.
І.М.Покровський: Нічого цікавого. Хто в тебе знайомий, з ким ти спілкуєшся, які бесіди ведеш – отаке, нічого такого серйозного.
В.В.Овсієнко: А чи були якісь молодіжні чи партійні організації в той час у Вашому селі, чули Ви про їхню діяльність?
І.М.Покровський: Так, повернемось. Батько, крім цього, що я казав, організував самодіяльний гурток у селі. Приміщення, де пізніше був клас, що я кажу мітинги проводилися, там час од часу ставили вистави, організований був церковний хор, він співав іноді й на сцені. Батько, правда, не показувався, а на гітарі за кулісами бренькав. Мати непогано співала. І була "Просвіта".
Є.О.Сверстюк: "Просвіта" – це і бібліотека, так?
І.М.Покровський: Бібліотеки не було.
Є.О.Сверстюк: А що ж "Просвіта" без бібліотеки, що робила "Просвіта"?
І.М.Покровський: Книжки привозили з району.
Є.О.Сверстюк: Що Ви читали на той час?
І.М.Покровський: Ви знаєте, я вже щось не пригадаю.
Є.О.Сверстюк: Трилогію Лепкого читали?
І.М.Покровський: Читали.
В.В.Овсієнко: Ну, а більшовики прийшли, то згорнули і "Просвіту", і все це?
І.М.Покровський: Згорнули, все зразу згорнули, воно само згорнулося.
Є.О.Сверстюк: Чи Ви в школу пішли при совєтах??
І.М.Покровський: Ні, яка вже школа.
О.Сугоняко: Працювали десь?
І.М.Покровський: І не працював.
О.Сугоняко: А як?
І.М.Покровський: Та отак, дуже просто. Ну як я міг піти в гімназію, хто б мене там прийняв?
Є.О.Сверстюк: Ну, а мене ж то взяли, це була школа, я ж теж із Волині, зразу вступив у школу.
І.М.Покровський: В яку?
Є.О.Сверстюк: Ну, я в п'ятий клас.
І.М.Покровський: Як, у початковий?
Є.О.Сверстюк: Так.
І.М.Покровський: Ну так що, у початкову всіх брали.
Є.О.Сверстюк: Спочатку в початкову, а далі в середню.
І.М.Покровський: Ну, то вже поступово йшло.
Є.О.Сверстюк: Тобто Ви практично у тридцять дев'ятому – до сорок першого року не вчилися?
І.М.Покровський: Не вчився і нічого толком не робив.
Є.О.Сверстюк: Але то вже такий вік, то вже до двадцяти років.
О.Сугоняко: Вже більше двадцяти.
В.В.Овсієнко: В сорок першому вже двадцять.
І.М.Покровський: Двадцять років якраз.
В.В.Овсієнко: А до Совєцької армії Вас не брали?
І.М.Покровський: У нас нікого не призивали, нікого не брали. Тільки тих пару чоловік взяли, що були комсомольцями підпільними. Взяли, вони там побули, в тій армії, ще якось встигли повернутися, скільки ж вони могли бути там… Їх у сороковому році призвали. Розказували, що дуже їм не подобалося. Каже, ото нам якісь оселедці видали, харчують погано – отаке.
А зупинюся ще на одному. Був такий вожак комсомольський Кирило. Він тільки вийшов з тюрми, за комуністичну пропаганду, і активно брав участь. Він і до нас, бувало, заходив, не все йому подобалося. Так він дочекався, аж уже й німці прийшли, і після німецької окупації він все-таки, як розказували, емігрував в Америку.
Є.О.Сверстюк: Втік тобто на Захід.
І.М.Покровський: Ну, втік, так. Ще повинен сказати, що була така сім'я Муравців, велика сім'я, і один з її членів був також у комуністів, після відсидів строк, правда, невеликий, мабуть, років п'ять, і пішов у підпілля. І пізніше, як розповідали, під час московської чистки в Інтернаціоналі, його охоронник застрелив – не той «уклон».
Є.О.Сверстюк: Отже, німці. Совєти відступили...
І.М.Покровський: Так, я вам розкажу ще, вже як розказувати, то розказувати. Оце копали скрізь окопи, протитанкові рови, доти будували, і з села брали людей, хлопців. Мене не чіпали. А там відселили багато сіл, зробили майже вісімсотметрову запретну зону, але виводили людей косити на лузі, щоби границя була чиста. А там, за границею ж, у нас і родичі були. Не у мене, а в людей. І ті стоять. Як охорона одвернеться, кричить: "Миколо, хутко до вас прийдуть". І ще, під час вибуху війни на всіх заставах, у районному центрі – бали великі, випивки – закінчення робіт протитанкового рову. І отам на заставі, що біля нас, – танці, гармошка. А німець вивів, як мені вже розповідали, духовий оркестр на другому боці Бугу, також музику затіяв і понтонні мости наводить. А охороні нема часу, гуляють. А якісь люди, каже, незнайомі, підходять до мене – мій товариш там був – і кажуть: "Втікайте хутчіше звідси". І вони зібралися компанією, а то кілометрів, мабуть, десять, так що вони добряче йшли.
Є.О.Сверстюк: Кому каже "тікайте"?
І.М.Покровський: Ну, тим хлопцям, що копали рови, що гуляють там під гармошку. А я сплю, і мені сниться, що за стіною молотять. Проснувся я, сонце тільки сходить, а то вже артилерія лупить. І тут повставали ми, літаки, "рама" літає, ракети пускає. У нас по селу не б'ють, а б'ють десь там гармати на границі, і через нас переліт. Там казарми були, по казармах б'ють. Тут той товариш прибігає, каже, отака й отака штука. Ми повтікали звідти, німець переправився. Бій там ішов три дні.
Є.О.Сверстюк: Була оборона?
І.М.Покровський: Було солдат видимо-невидимо, як казали, під кожним деревом у лісі стояв солдат. Але артилерія б'є, а з лісу їдуть на конях, на водопій ведуть коней і кажуть: "То маньоври". Але ті маневри-маневри, після десятої години вже Молотов виступає, по-моєму, Молотов виступав, що німець нарушив віроломно, почалася війна. В наше село завозять 180 гаубичних і дальнобійних гармат тракторних великого калібру.
Є.О.Сверстюк: Німці?
І.М.Покровський: Чого німці? Німці ще там на границі чухаються.
Є.О.Сверстюк: 180 гармат?
І.М.Покровський: 180 тракторних гармат установлюють у кілька рядів. У нас там біля церкви ряд тополь стояв, то там, може, гармат 15 поставили.
Є.О.Сверстюк: Німці бомбили теж добряче?
І.М.Покровський: А німці, ви знаєте, щось не дуже в наше село попали. Ні, попали, тому що і хата в нас була осколками побита, снаряди падали тут. Але це пізніше, тому що, як ми зобачили таку штуку, то у нас болота великі, ми своїх корів забрали, сухарі, що насушили їхати на Сибір, забрали і поїхали в болото. Залізли в саме болото, де подальше, і ми тільки ракети бачили. Три дні гармати б'ють, три дні ми сидимо там, і навіть коло нас один снаряд шльопнувся, але в болоті, то він туди пішов десь, його і сліду не було. Там недалеко від нас, тільки шльопнуло.
Є.О.Сверстюк: Мабуть, не розірвався.
І.М.Покровський: Певно, що не розірвався, тому що болото не дало йому ніякого опору. А вночі третього дня – ми так, то спимо, то не спимо – так ракети пішли-пішли таким кругом – і все затихло, загули трактори і потягнули гармати. Ну, далеко вони їх не потягнули, бо вже головна дорога була перекрита, в болоті так вони і повиїжджали. І, як не дивно, по дорозі в район стояло три танки Т-34 повністю справні, гармати заряджені, навіть один цікавий заліз туди, смикнув за шнурок, а воно – бабах і в його хату! І цілком справні покинули танки.
Коли німці наступали, то три дні був бій. Мобілізували багато цивільних людей і навіть таких, що в армії не служили, совєти мобілізували, і погнали: отут от окопайтеся. Окопалися вони, лежать. День лежать – тихо. Аж приходить команда – там був мій знайомий один, який після розказував, – приходить команда: "Огонь!" Правда, він в армії не служив, зразу в казармах видавали обмундирування, ґвинтівку, затвор, штик, то вже він просив, щоб йому той затвор приспособили, вложили, штик надягнули, і він також лежить там. Каже, я не стріляв, коли прийшла команда "Вогонь!" Як почали стріляти хто по чому, не знати. І вже команда "Прекратить!", а вони палять, ну, після припинили. Настав вечір, каже, все затихло тут, де вони стояли, аж я дивлюся на свого сусіда – нема, тільки ґвинтівка лежить. Недовго думаючи, свою також поліпше положив, забрався і пішов. І чого його занесло, не знаю, в район. А в районі, каже, стоїть совєцька гармата, і один узбек тільки знає, піднесе снаряд, заложить і – бабах! Він її не націлює, нічого. А тут уже, каже, архіви хапають і вже грузять на машини. І як, каже, мене занесло, мене – хап, бо я ж в обмундируванні – дезертир! І в Ковель, і в смертну камеру, там полупили його добре, в Ковелі, ще в тюрмі. І тоді, каже, вже сидимо ми, чекаємо смертного вироку...
О.Сугоняко: Це він розказує?
І.М.Покровський: Так, дезертир. Аж, каже, загули самольоти німецькі і почали бомбити, а в той час, каже, якісь невідомі люди підклали вибухівку, підірвали браму в тюрмі, вскочили в тюрму, повідбивали замки, кажуть: "Розбігайся, хто куди знає!" То такі "зелені".
Є.О.Сверстюк: Чекайте, вели якісь військові дії проти совєтів?
І.М.Покровський: Видно, були такі, бо так він розказував.
В.В.Овсієнко: Ну, раз відбили тюрму…
І.М.Покровський: І, значить, я вискочив, куди діватися? Під дорогою бетонні кільця лежать, я заліз туди і лежав там. Лежав, аж там уже заспокоїлося все, вже німці заторохтіли, я виліз і оце прийшов додому.
Є.М.Середа: Так, дідулька, ти вже снідав, а люди їсти хочуть.
І.М.Покровський: Ну, давай, чого ж.
Є.О.Сверстюк: Ну, добре, ще в мене тільки одне питання. Ви пам'ятаєте, як німці ввійшли?
І.М.Покровський: Німці? Пам'ятаю.
В.В.Овсієнко: Як це виглядало?
І.М.Покровський: Виглядало так, що до нас у село прийшов невеликий відділ німецький без ніякого бою, без нічого. Зібрали всіх чоловіків у школу, поставили варту. А мені хоч було 20 років, чи я був малий, чи що, – мене не чіпали. Я з німецьким солдатом – не дуже ми вміли розмовляти один з одним – отак проходжувалися. На другий день всіх відпустили. Німці, вже їх було більше, зібралися і пішли. Але сказали, що якби був хоч один постріл чи що-небудь було, ми б вас порозстрілювали.
О.Сугоняко: А то ви були в тій тюрмі, коли хтось там...
Є.О.Сверстюк: Ні, в тюрмі він не був. То інший чоловік згадував.
І.М.Покровський: Я не був, тому що я в житі сидів.
О.Сугоняко: А як ви потім з того болота повернулися?
І.М.Покровський: А як? Стало тихо, вранці пішли старі баби, приходять і кажуть, що вже нікого нема в селі. Німці вже пізніше наїхали. Уже все на фронт ішло. Ще один нюанс – ну, це теж не варто записувати, – що коли німці наступали, ото три дні був бій на границі, то вони навіть у психатаку ходили під музику, німці. А поляки перерубали зв'язковий кабель на границі. І вони такі озлоблені були, що коли прорвалися, то в перше село як зайшли, то всякі комуністи, все це поховалося, а піп, дяк і голова села, солтис – всі ці повиходили, а вони їх поставили в ряд і постріляли.
Є.О.Сверстюк: Німці?
І.М.Покровський: І священика.
Є.О.Сверстюк: Роздратовані німці були, що кабель перерізаний.
І.М.Покровський: То в селі було. Отак ми жили. Ставало все тяжче, починається вербовка в Німеччину.
Є.О.Сверстюк: На роботу.
І.М.Покровський: На роботу, так. І помалу-помалу починає створюватися Організація Українських Націоналістів, і я туди попадаю. Попадаю, і з часом уже йду в підпілля.
Є.О.Сверстюк: Це рік сорок третій?
І.М.Покровський: Ні, це рік сорок другий.
Є.О.Сверстюк: А жиди вже в той час були в ґетто?
І.М.Покровський: Були, були в ґетто.
Є.О.Сверстюк: А те було одночасно – і ґетто, і організація підпілля, чи це в різні часи? І.М.Покровський: Треба сказати, що це було майже одночасно. Коли тільки совєти відступили, у нас зразу, так і повинно бути, самооборона організувалася. Зброї скільки хочеш, лежить скрізь купами. Організувалася самооборона в кожному селі.
Є.О.Сверстюк: То була міліція українська.
І.М.Покровський: Міліція українська.
Є.О.Сверстюк: Синьо-жовті прапори.
І.М.Покровський: Ну, прапорів не було, опаски були.
Є.О.Сверстюк: Опаски були.
І.М.Покровський: І тут настає ото сорок другий рік, німець це ліквідує. Міліцію, хто захотів, забирає в район, ставить свого коменданта, починає господарювати ґебітскомісар. А ми проходимо всякі вишколи...
Є.О.Сверстюк: Підпільно від німців.
І.М.Покровський: Підпільно вишколи. Між іншим, от ще один факт. Знову мої товариші – я не попав – у Ковелі зібрали вишкіл підстаршин, і ото якраз у той час, коли у Львові засідав Стецько.
Є.О.Сверстюк: Оголошення незалежності.
І.М.Покровський: Так, проголошували незалежність.
О.Сугоняко: Ну, то то ж червень сорок першого року.
В.В.Овсієнко: Тридцятого червня.
І.М.Покровський: Прибігає той товариш із Ковеля, розказує, що оце, каже, нас на вишкіл зібрали, організували, а тут прибігають і кажуть: "Хутчій, щоб через п'ять хвилин вас тут і сліду не було". І ми, каже, розбіглися, а німці вже тут як тут.
Є.М.Середа: Діду, вже їсти треба.
Є.О.Сверстюк: Ну добре, ми на цьому поставимо кому. [Вимкнення диктофона. Далі дочка Олена розповідає, як батьки – Іван Покровський та Єфросинія Середа – познайомилися 1975 року].
О.Середа: ... А вона його кормить і кормить, ну і пригляділися.
В.В.Овсієнко: А де це було?
О.Середа: В Городні, в лікарні.
І.М.Покровський: В Городні, я вже ночую в диспансері, а там кабінка така, там у мене електромайстерня, а вона ото з кухні приносять мені їсти.
О.Сугоняко: А Ви працювали в їдальні?
Є.М.Середа: В їдальні працювала. У мене була подруга Марія, я до неї пішла, а вона: «Ходімо, понесемо їсти».
О.Середа: Покровському їсти.
О.Сугоняко: Знали, що він зек? Що він політичний? А не боялися?
Є.М.Середа: Знали, чого ж не знали. Він мені казав, що буде тобі. І приходили кагебісти, з Києва приїжджали, Полунін чернігівський : "Ви знаєте, кого ви прийняли?" Кажу: "Знаю, кого я прийняла. Другої міри наказанія не буде", – я йому так сказала.
І.М.Покровський: Полунін то ще такий – "шестьорка", а Герасименко...
Є.М.Середа: Ну, думаю, другий раз не будуть судити, 25 років давати, ні. "Він, – кажу, – нічого не робить, він спокійно живе в нас і все".
І.М.Покровський: Герасименко такий.
Є.М.Середа: Приїжджав тако із кільцями, штук по п'ять кілець на руці понавішувані, як ото у тої циганки Ази. Такий шикарний мужчина.
І.М.Покровський: Знаєте Герасименка, я думаю... А, ні, ви не знаєте. Начальник чернігівського КГБ. То вже 1975 рік.
О.Середа: Я тікала від них, боялася ще, серце калатало.
Є.М.Середа: Вони ходили по п'ятах.
В.В.Овсієнко: У справі Левка Лук'яненка він, Герасименко, фіґурує, у справі Петра Рубана фіґурує.
Є.М.Середа: Ця дочка, що в Тольятті на заводі робила, – приїздила, то вони її проводили кожний вечір, по п'ятах.
О.Середа: У нас, було, скирта згоріла на льонзаводі, то приходять: все, Покровський – і сліди його, і все. Мене в школі тероризують, сестру на заводі – також.
Є.М.Середа: "У скільки встав, у скільки пішов, чого він ходив?" Кажу: "Не ходив, – кажу, – я сплю від краю, він не виходив".
О.Середа: Кажу: "Я уроки вчила з батьком, математику – мені тяжко давалося. Математику ми вчили". – "Від котрої і до котрої?"
Є.М.Середа: Поки той чоловік не сказав, що він спалив льон. Йому дали 13, отому чоловіку, що працював на льонзаводі. Вони там випивали під скиртою, і спалили цей льон.
Є.О.Сверстюк: Признався?
Є.М.Середа: Признався. Бог таки є.
В.В.Овсієнко: А то мали б ви кримінал.
О.Середа: Так, мали б.
Є.М.Середа: А то на гіпс чобіт поставили – його походка, його чобіт, все його.
О.Середа: А тут ще й сусіди в нас є такі, що в свій час добре "працювали".
Є.М.Середа: Слідкували. Думаю, ну це вже приїхали по нього... А приїхав зять із Києва – онучка, дитина влітку тут жила в нас, – ну, вони ж приїхали до дитини, батько й мати.
І.М.Покровський: Щирий комуніст, до того.
Є.М.Середа: Да, щирий комуніст зять у мене був, третій заступник міністра комунально-житлового господарства, Шелест прізвище, Толік. Ми тільки пішли, отако там у нас пройти і лісосмуга, і там ягідки росли, Іван возив її, ту внучечку, вона ягідки там збирала в ліску. Ну от підемо туди подивимося, аж тут їде машина, "бобік" цей, минає нас і отак от поперек нас і став. Він: "У вас прикурить єсть?" – до Толіка, до зятя мого. А він каже: "Я не курю". Це сусід доніс, що хтось приїхав до нас, послідкуйте, хтось приїхав. А то приїхав зять.
А ще листи писав... Як він, Ваню, хто це писав тобі листи, що два брати?
О.Сугоняко: Горині?
Є.М.Середа: Горині. Прийшли, всю хату перевернули. Стояла самогонка заперта на печі, я злякалася, думаю, ну все… Ще в нас руська піч там була. І в коморі самогонка, бо Пашку цю, що в Тольятті, заміж збиралися видавати.
О.Сугоняко: А вони не горілку шукали.
Є.М.Середа: А вони не горілку шукали, вони всі зошити, книжки... Дочка каже: "Це мої любовні письма, я не дам вам читати". Там, у її кімнаті. Не дозволила їм почитати. Перевернули всі папірці. "Тобі пише Горинь чи ні?" А як то воно було, що Горинь йому написав щось?
І.М.Покровський: Писав. І фотографії були.
Є.М.Середа: Ну, листів же не було.
І.М.Покровський: Забрали всі листи.
І.М.Покровський: Між іншим, мені дуже шкода... Ану дайте оці папери.
В.В.Овсієнко: Це ж Гориня вони 81-го року заарештували, 3-го листопада.
Є.М.Середа: Трохи коштувало нервів, але я знаю, що нічого дурного він не робить. [Вимкнення диктофона].
І.М.Покровський: Розповідь так округлю, що при німцях було. Значить, я пішов у підпілля. Німці вже косо дивилися на нас.
О.Сугоняко: А як то було, як ви пішли у підпілля? Вас хтось загітував, чому ви пішли, які мотиви, як то сталося?
І.М.Покровський: Ви знаєте, то трудно сказати. Була міліція українська, потім її розігнали.
О.Сугоняко: А Ви були в міліції?
І.М.Покровський: Ні, не був.
Є.О.Сверстюк: А чому?
І.М.Покровський: А я знаю, чому – не був.
Є.О.Сверстюк: А я скажу, чому. Ніхто з порядних людей не хотів іти туди.
І.М.Покровський: Чого, порядні хлопці туди йшли. Ну, мої товариші так точно не пішли. Одним словом, так воно склалося мало-помалу. Прийшли люди, агітували. Поїхав я з товаришем, знайшли районного провідника. Я вже мав літературу, присягнув на Декалог і став членом, і від того все пішло.
В.В.Овсієнко: А коли це було?
І.М.Покровський: У сорок другому році.
В.В.Овсієнко: А так точніше, місяць не пригадаєте?
І.М.Покровський: Осінь.
Є.О.Сверстюк: На Покрову.
І.М.Покровський: То ще не УПА.
Є.О.Сверстюк: Ну, воно збіглося.
В.В.Овсієнко: Так Ви присягнули куди, в ОУН, так?
І.М.Покровський: В ОУН. Ну, і почалось. Почав я агітувати, їздити, осередки створювати. На початку сорок третього року створили вже вишкіл, у нас у лісі був вишкіл військовий. Правду кажучи, мав на вишкіл бути офіцер петлюрівський, але так сталося, що його випадково вбили, то прийшлося, як на гріх, мені вести, такому шмаркачеві, що не пройшов військової підготовки, прийшлося вести той вишкіл. Спочатку заважали нам, як тільки ми організовували, німці. Вони їздили так відділенням якимсь, там один кулемет, чоловік, може, десять, чи більше, ліс вивозили. Ми тих німців зустріли у вузькому місці: "Руки вверх!", роззброїли, грішно сказати, познімали з них обмундирування, штани лишили, правда, забрали зброю, роззули, бо нам чоботи також були потрібні, і там дехто вмів по-німецьки так слабо говорити, сказав: "Ідіть і не потикайтеся сюди в ліс, ми не червоні, ми українські партизани, і вас не будемо чіпати". Один був ранений з наших – німці гранати кидали. Вони так спочатку ідуть-ідуть і озираються, а після як побіжать. І більше німці туди не являлися. Іще їхали, ну вже в ліс не заходили, а так понад лісом проїхали. А ми забрали того пораненого в ногу. Між іншим, згадують, що батько мій був не тільки священиком, а ще дуже багато лікував людей. Він же був з університету, і хоч не вчився на лікаря, а розумівся на лікуванні, і люди дуже за це вдячні йому до сьогоднішнього дня.
Є.О.Сверстюк: Як він лікував, чим?
І.М.Покровський: Ну як, ліками, по знайомству з аптекою виписував нормальні рецепти.
Є.О.Сверстюк: Не зілля?
І.М.Покровський: Ні. Аптекар відпускав йому, аби прибуток був. Перевіряв, чи правильно, чи неправильно – все було правильно. Навіть знаю такий випадок, що в однієї щось із хребтом було, вона по лікарях ходила, а батько сказав, що в тебе розслаблення хребта, їдь до професора. Вона поїхала, професор виписав лікування і прислав до батька, щоб батько їй робив уколи та інші процедури. А місцеві лікарі не признали нічого толком.
В.В.Овсієнко: От ваш вишкіл, що там?
І.М.Покровський: Ну, вишкіл – то військова справа: як стріляти, як зі зброєю поводитися, як врозсип іти в наступ. Ото ж скільки я вмів, стільки вчив... Зробили ми стрільбище, стріляли там. А на закінчення колоною пройшли з піснями по одному селу, по другому селу і розійшлися по домах.
В.В.Овсієнко: По домах?
І.М.Покровський: По домах.
В.В.Овсієнко: А нащо ж тоді був вишкіл, як по домах?
І.М.Покровський: Була ж уже в кожному селі боївка, вже готувалися до організації УПА. Де були державні маєтки, потім вже совєцькі господарства, там німці свої господарства заснували. Ми ці господарства розбирали, розганяли, людям віддавали худобу і всякі харчі, а німців виганяли. Вони вже туди в ліси до нас і не совалися. Тільки так сталося, на жаль, що ми одного... Ми зайшли, він лежить на ліжку, у нього пістоль під головою, граната, ми тихенько: "Руки вверх!" Він підняв, ми ту зброю забрали і кажемо: "Біжи в район". Ми німців не чіпали, бо було так сказано, щоб їх, по можливості, не чіпати, бо за кожного вбитого німця була каральна операція. Могли село спалити, хати спалити. У нас був тоді Вихор районний провідник ОУН. І так склалося, що той провідник через місяців три йшов по дорозі, цивільний, а назустріч їде фіра з німцями. І той німець між ними, що він його роззброював. От Вихор вийняв пістолет того німця, почав відстрілюватися, його тут і вбили. А він сам у Любомлі біля залізничного переїзду жив. Забрали його батьки і влаштували похорон. Німці приїхали на похорон, побили його батьків, спалили хату. А все-таки вночі на тому місці хлопці поставили хрест і пом'янули його. Батьків і його.
Є.М.Середа: Він пожалів німця, а німці його не пожаліли.
І.М.Покровський: Я розказую факт, так пропав Вихор. Продовжую трошки, може, не хронологічно. Після того один зі Старої Гути хлопець, бідної вдови син, був районним провідником. І в той час, уже сорок третій рік, проходили фьодорівці і ковпаківці з Білорусії через наш район. І була така розмова: вони викликали на переговори. Той провідник пішов на переговори. Його на переговорах у лісі між двох беріз за руки-ноги прив'язали і на вогні підсмажили. Отакі були переговори. То другий такий провідник. У районі в той час уже був голова служби безпеки, СБ, і ще якийсь там. Взяли вони провіднику СБ вирізали тризуб на плечах і вбили, безумовно.
О.Сугоняко: Ці партизани?
І.М.Покровський: Ковпаківці чи фьодорівці, хто їх уже розбере. Може, то й не зовсім делікатно, але мені запам'яталося, співали: "Мы ебем фашистов в сраку, повернем Европу раком и до смерти всех фашистов заебем". Вибачте за такі слова.
Є.О.Сверстюк: Ну що ж, совєцький гімн.
О.Сугоняко: Русская речь.
Є.М.Середа: Я такого ще ніколи не чула.
І.М.Покровський: Вони перейшли Буг чи де там, пішли на Галичину. Там їх розбили, вони бігли поодинці, вже їх ніхто не чіпав. Що ще?
В.В.Овсієнко: Ну, про себе маєте розповідати.
І.М.Покровський: Добре. На Покрову за Бугом німці готували другу лінію оборони, вже сорок третій рік. Там стояли відділи СС "Галичина". Ми по домовленості через людей переправилися на Покрову через річку Буг, зайшли туди, німця того, що ними командував, вбили, забрали той відділ і в партизанку перегнали. Всі вони перейшли в партизанку. Після того в нашому районі було вбито провідника служби СБ, який був з того батальйону "Галичина". І був сотник, на той час організували нас у районі сотню, але, на жаль, її поляки розбили. Вони пішли над Буг і щось проґавили, поляки вранці напали на них і розбили ту сотню, а командира сотні, котрий був з СС "Галичина", вбили там.
О.Сугоняко: А поляки – це була ще одна сила, сама по собі? Вони ж не з німцями?
І.М.Покровський: Ні, вони проти німців.
Є.О.Сверстюк: Але вони мали зв'язок з совєцькими партизанами.
І.М.Покровський: Вони його пізніше мали, а в той час іще не мали. А пізніше мали, бо вже не було їм куди дітися. А на Волині було багато поляків, у нас були польські села, як ото Чвиковська Колонія, Половино-Замлиння, Римачі, Ягоди та інші. Було їх багато, вони організували партизанку, чи самооборону.
Був ще такий випадок. Коли проходив Ковпак, то там була охорона залізниці. Залізницю нам було суворо заборонено чіпати – хай на фронт їдуть і воюють, скільки їм подобається. Там була застава. Луків, тепер місто недалеко Любомля, – там стояла застава литовців. Частина литовців, мобілізованих німцями, – були й такі. Ковпаківці його облягли, стріляли-стріляли, а тут же й німці поруч. Надокучило їм – поїхали. Наші прийшли на переговори, домовилися з тими литовцями, і ці литовці перейшли до нас у партизанку, і деякий час були разом з нами. А потім їх уже якось по зв'язку направили в Литву, через Білорусію, Білу Вежу.
Є.О.Сверстюк: З литовцями у нас завжди було порозуміння.
І.М.Покровський: Отак було з литовцями. Прийшлося мені бути в той час у Шацькому районі агітатором-пропагандистом, а потім направили мене в Заболотянський район – то північні райони України. Там навіть червоні партизани поруч були, вони розповсюджували такі чутки: ви не спілкуйтеся з ними, у них тризуби – це роги на голові.
Є.О.Сверстюк: Те, що зараз попи говорять.
Є.М.Середа: У нас такого не кажуть.
В.В.Овсієнко: Давайте про партизанку далі.
І.М.Покровський: Ото під час партизанки я побув і на Заболотті. Там уже почали наступати червоні партизани, вже було круто. Навіть у село Кривно, де ми базувалися, також заскочили, ми ледь вискочили звідти. А після мене там уже ховалися по хуторах. Після мене там був провідник – я вже не пам'ятаю його прізвища, – то червоні партизани його схопили і розп'яли на воротах хліва, поприбивали цвяхами. Так він загинув. Я вже повернувся звідти на Любомльщину. Тут був погром великий, тут треба було організовувати сітку наново, бо повбивали багатьох, і зовсім невинних людей.
Є.О.Сверстюк: Це рік сорок?..
І.М.Покровський: Сорок третій вже.
Є.О.Сверстюк: І це головним чином зіткнення з німцями чи з червоними?
І.М.Покровський: З німцями і з червоними. Навесні з німцями, а потім німці відмовилися від того.
Є.О.Сверстюк: І з поляками теж?
І.М.Покровський: І з поляками. От я ж кажу, сотню нашу розбили.
Є.О.Сверстюк: Поляки?
І.М.Покровський: Так. Ну, то через необережність, через...
Є.О.Сверстюк: Ну, то вже інше питання.
І.М.Покровський: Так. Вона ще й не дуже організована була, тільки створювалася. І от я повернувся сюди, на Любомльщину, латати ту сітку.
О.Сугоняко: Латати сітку, я розумію – а ким ви були там, у партизанах? Ви якусь посаду мали?
І.М.Покровський: Я в партизанах не був, я був у сітці ОУН.
О.Сугоняко: Я розумію, але ким Ви там були, в цій сітці?
І.М.Покровський: В основному я був референтом з агітації і пропаганди, а в багатьох випадках я заступав районного провідника. Того вбили, той пропав, а мені якось... Ще був такий випадок, що німці також наскочили на наше село. Наше село отак кілометр від лісу, а шлях з міста через ліс іде, то отак все проглядалося. Показуються німецькі машини. Я не був удома, а мої всі в жито хутчій, у жита побігли. А німці прискочили сюди хутчій, правду сказати, нічого не спалили, тільки були в нас кролі, було порося, було дещо в хаті, вже я не пам'ятаю, – все то згребли на машину і поїхали назад. Під вечір мої вилізли з жита і пішли в пограбовану хату. Отакий випадок.
Є.М.Середа: Ну, вони, що хотіли, те брали. До нас прийдуть і кажуть: "Матка, яйця, млеко єсть?"
І.М.Покровський: А потім пішов конфлікт з поляками, великий конфлікт. На Україні були польські села, туди за Ковелем, і в тих селах наші з поляками билися. Поляки тримали оборону, може, місяця півтора, а потім покинули і перейшли сюди партизанкою.
Є.М.Середа: Перекришили багато людей.
Є.О.Сверстюк: Покинули – що?
І.М.Покровський: Покинули ті села і перейшли сюди, до Буга ближче.
Є.О.Сверстюк: А Ви пам'ятаєте про розправу з цими селами?
І.М.Покровський: Я кажу, вони були в облозі місяця півтора, потім вони вийшли звідти. А от у нас був такий випадок, що в сутичці наша сотня знищила село Чмиківську Колонію, знищила, повбивала, розграбувала все, розібрала і спалила – наша сотня, від того нікуди не дінешся. І ото пішов конфлікт з поляками. Тут поляки почали нападати. У нас базувалася сотня, пішла там, постріляли-постріляли, так толку й не дійшли, повернулися назад. Другий раз наша боївка зустрілася з поляками, то мого товариша куля пройшла на три сантиметри від серця, і він ще кілометрів з чотири прибіг додому – о, здоровий був!
Є.М.Середа: Вмер чи залишився живий?
І.М.Покровський: Його згодом мобілізували в Совєцьку армію і там з ним розправився СМЕРШ. Вже над Віслою його взяли на допит – і з кінцями. Оце вже поїхали ми, були регулярно якісь наради, збори в районі, через залізницю доводилося переходити. Пішли ми туди і вертаємося. Я так спішу, бо знаю, що 19 грудня – це іменини батька. А мої вже не жили в тому селі Штунь, а вийшли в ліс, там таке невеличке село Вижгово, там вони й жили. Там було ще багато сімей, що ховалися і від німців, і від поляків. І от 18-го ми з боївкою доїхали тільки до сусіднього села і заночували, вже пізно, треба було відпочити. Вранці-рано, вдосвіта схоплюємося – за річкою стрілянина. Ми хутенько зібралися і бігом туди до річки, там кілометра півтора. Добігаємо до річки, нас зустрічає середня сестра Олександра. Нога в крові, там річка неглибока, вона перебрела через річку, каже: "Поляки вбивають. Я, як почула, то вискочила через заднє вікно і в копицю сіна. І ото якась мене пуля шальная зачепила". Чи, може, сама десь обдерлася, я не знаю, бо неглибока рана. Пішли ми далі, вже поляків не чути, вони хутенько, раз-два, вже десь година восьма, вже пішли. Заходимо ми в село – на штахеті дитя настромлене, далі то тут лежить труп, то там лежить труп. Далі, в центрі села, лежить моя сестра Наталка – вона теж була в ОУН, у жіночій сітці. Лежить моя Наталка прострелена, просто в серце хтось стріляв, з пістолета в серце.
Є.М.Середа: Спеціально вбили.
І.М.Покровський: Ну, Бог його знає, ніхто ж не бачив, ніхто не знає. Далі пішли ми, зустрічаємо матір і найменшу сестру. Розказують, що прийшли наче в формі українських партизан. Ті, що перші прийшли, з тризубами, сказали батькові: "Пішли на совещание". Пішли на совещание, а потім, кажуть, що стрільба почалася. Там була така невеличка сільська школа, там іще й піч була, там сімей п'ять чи сім переховувалися. Знайшли ми там батька на дворі з розбитою головою, знайшли ми дітей, дві коляски, діти багнетами поколоті, на печі стогне чоловік, також пару багнетів йому всадили. Він, уже помираючи, розказує: "Отут у сусідній кімнаті допитували священика, били його страшенно і приспівували: "Не пора, не пора москалеві-ляхові служити." Ну, ми знайшли його вже вбитого. А так не можу сказати, що всіх побили, багато людей залишилося. І ті господарі, де жили мої батьки, також живі були. Отак ми повернулися. Батька і Наташку... І моя сім'я поїхала в Олеськ, бо тут же страшно...
Є.О.Сверстюк: Там, де Олеський замок?
І.М.Покровський: А я й не знаю.
Є.О.Сверстюк: На Волині?
І.М.Покровський: На Волині, там же ж, недалеко. Оце десь із Любомля на Володимир-Волинський. Там опорядили ті трупи, зробили труни, відслужили в церкві, і вже 24-го ввечері привезли в Штунь. Привезли ці дві труни...
Є.М.Середа: А далеко це звідти?
І.М.Покровський: Може, кілометрів двадцять.
В.В.Овсієнко: Ви сказали число, 24-е – а рік і місяць який?
І.М.Покровський: Грудень, це ж грудень, 19-го, сорок третій рік. Викопали під церквою ями, куди вже тут діватися, поклали. Ми стоїмо з крісами наготові, тільки й того, що, дякувати Богові, це були польські коляди, 24-е, так що поляки святкували. І тут захоронили, дубовий хрест поставили. І мої поїхали, вже переховувались у Радехові, сюди ближче під Любомль. Поляки тут скрізь курсували, зайняли і Штунь, спалили багато.
Отже, переховувалися там, а ми ще зібрали всю боївку, відправилися на північ, залізницю перейшли, була команда збиратися переходити фронт, бо вже тут установився фронт. Між іншим, Ковель був 52 доби в облозі червоних партизан, і все-таки німецький гарнізон утримався, німці колоною прорвалися і встановили фронт по Тур'ї.
Є.О.Сверстюк: Це проти червоних партизан?
І.М.Покровський: Поки що були всякі – і регулярні частини, і навіть у ліс до нас прорвалася якась кавалерійська частина. Коли їх тут німці притиснули, то командир тої частини взяв полковий прапор за пазуху вложив і каже: хто куди знає. І вони там по болотах розбрелися.
Є.О.Сверстюк: Відпустив на всі чотири сторони?
І.М.Покровський: Авжеж, частиною не можна було нікуди прорватися. То й ми зібралися великим обозом, з кіньми і направилися переходити фронт. Якось йшли ми, йшли, і щось не вийшло переходом фронту.
Є.О.Сверстюк: А в яку сторону – туди, вглиб України?
І.М.Покровський: Ну, на схід, на північний схід, властиво кажучи.
Є.О.Сверстюк: Власне вже на територію Совєцької армії?
І.М.Покровський: Ні, на звільнену Совєцькою армією територію, туди ми мали йти. Чому не вийшло – не знаю. Одним словом, кажуть: розходьтеся. Команда розходитись. Ну, куди дітися? Ми залізли в болото, був такий острівець, розташувалися там, взяли з собою з підводи харчів і переночували. Вранці, чуємо, йдуть червоні партизани, йдуть по дорозі, а ми там метрів двісті, може, від дороги, в корчах, і тільки виглядаємо.
Є.О.Сверстюк: А скільки вас?
І.М.Покровський: Нас, може, чоловік 25.
Є.О.Сверстюк: Я яка зброя?
І.М.Покровський: Ну, якийсь кулемет ручний, ґвинтівки. У нас багато була розповсюджена, знаєте, така зброя, як СВТ – чули чи ні? Подібний до теперішнього автомата Калашникова, по устройству подібний, тільки що довжина кріса і заряд десять патронів. Той СВТ міг стріляти одинокими, самозарядний. А наші придумали, як можна спусковий гачок переставити на другу сторону, то він б'є серіями. Отакий у нас кулемет був.
Є.О.Сверстюк: І як червоні партизани проходили? Чи ви їх не чіпали?
І.М.Покровський: Певно, що не чіпали, бо їх, може, сотні йшли. І коли вони пройшли, ми хутенько зібралися – і назад туди, по районах. А тут кругом німці. Ми так тихенько-тихенько, манівцями всякими доходимо до головного шляху. Ідуть усякі німецькі бронетранспортери. Ми пересиділи, а як затихло, ми через шлях перескочили – і далі. Було там таке нещасне село Запілля, біля Любомля недалеко. Нещасне воно тому, що там було багато української міліції, були вони в Любомлі, а потім вийшли в ліс, вся міліція українська у нас пішла в ліс у партизани. А німці мстилися, і родини в Запіллю побили, хати попалили – там, може хат з двадцять. Люди жили вже в землянках. Ну, приютили нас як знали, бульбою нагодували. Ми там переночували і пішли вечором уже за ночі переходити залізницю. Але йшли-йшли і напоролися на німецьку заставу, бо залізниця охоронялася. Повтікали, правда, шкоди нам ніякої, німці там строчили-строчили, але то ніякої шкоди нам не завдало – ми в протитанковий рів і побігли назад.
На другий день все-таки збираємося йти. Але вже підемо не там, де нас біля ліска обстріляли, а біля самого Любомля. І ми так вечорком підповзли до залізниці, перескочили залізницю, не було там ніякої застави – і в наступне село. Вийшли в село на хутори, зброю поховали, бо люди казали, що тут німці скрізь швендяють, і полягали спати. Вдосвіта стукають. Заходить поляк: дайте поїсти, по-польськи каже. Набрав сала, ще чогось, а ми дивимось через віконце – їх там ціла сотня йде. Ми сюди на схід ідемо, а вони через залізницю переходили з'єднуватися з червоною партизанкою. Ну, як там не було, але ці поляки вже пройшли, ми вийшли від того господаря (ми не в одного господаря були, в кількох, по 3-5 чоловік) і пішли в село, вже без зброї. Пішли ми в село – а тут німці їдуть. Ми вже між селян, нічого такого нема. Німці їдуть з машинами, з мінометами всякими, в тому селі розташовуються. Поляки збираються на прорив через залізницю. І почався бій між поляками й тими німцями. Поляки наступали, ура-ура кричали, німці їх сильно обстрілювали, але вони залізницю перейшли мимо села. А вже на другий день тут кругом настала німецька влада. Вже я зібрався...
Є.О.Сверстюк: Це рік який?
І.М.Покровський: Це сорок четвертий уже. Я зібрався і пішов дорогами над житами, нікого не зустрічав – пішов у своє село. А мої вже повернулися з блукань, хата вже спалена, то вони в сторожці біля церкви жили. Така маленька сторожка, і я там присусідився, на горищі спав на сіні. І от десь 1 травня (а по Тур'ї фронт стоїть біля Ковеля і так аж туди до Володимира-Волинського) надумали совєти, як кожне свято, відзначати – пішли в наступ, прорвали німецький фронт. Але німцям удалося закрити прорив. А там всяке, як то кажуть, шобло було, то як фронт закрили, то вони й розбіглися. А вони всі стрижені, вошиві. То німець робить велику облаву і всіх стрижених чоловіків позбирали. І мене з горища також стягнули (а я також стрижений, бо вошей було багато) і в казарми, а з казарм на другий день в ешелон – і на Германію. Отут я кажу, що мені деколи не вистачало рішучості. Звідти, з того лагеря, можна було втекти.
Є.О.Сверстюк: А лагер був де?
І.М.Покровський: В казармі – старі казарми, дротом огороджені.
Є.О.Сверстюк: А місце?
І.М.Покровський: У Любомлі, властиво, у Вишневі.
Є.О.Сверстюк: І як вас туди повезли?
І.М.Покровський: Повезли тою трасою через Холм і в Краків. А в Кракові великий розподільний табір, вже тут нікуди не дінешся. Втекти можна було, але ж страшно поляків. [Коротке питання нерозбірливо]. І ще така дурниця, яка мені завадила зараз отримувати остарбайтера. Кажуть при розподілі, що таких і таких будуть відправляти в Чехословаччину, таких і таких – у Германію. І товариш із сусіднього села попадає один, а я з його компанією. Він каже: давай поміняємося прізвищами. Добре, з того часу я Шеремета Тихон, а він поїхав на Чехословаччину.
Є.О.Сверстюк: А для чого помінятися?
І.М.Покровський: Щоб їхати з односельцями. Німець поділив той контингент – тих у Чехословаччину, тих у Германію, і я попадаю один до тої групи, де земляки його. І от я, Шеремета Тихон, поїхав у Германію, дев'ять місяців був у Германії, і все Шеремета. І тепер знайди, який я остарбайтер.
В.В.Овсієнко: Де Ви там були?
І.М.Покровський: Це був Гамбург, а біля Гамбургу Агренсбург чи щось, маленьке містечко. Був там завод, торпеди робили. Там уже нас розподілили. Свинарник, а поруч барак, і все це за дротом і охороняється. Нас тас поселили, ми вже ходимо на роботу, вже остарбайтери, уже нам понашивали на одежу тут "OST". Правда, годують неважно, в їдальні. Нагорі на тому заводі їдальня німців, а метра на півтора нижче наша їдальня. Нам, в основному, бруква йде і по такому шматочку маргарину, отакий пайок дають. Спочатку давали щось 300 грамів хліба, а після все тонший, тонший той хліб робився. І отак я там 9 місяців був. А тут же Совєцька армія наступає, вже чути стрілянину з гармат. Нас збирають, на машини грузять – для чого то було їм потрібно, я й зараз не розумію, – і в Кіль, знаєте, є таке в Германії місто. Кіль, у того ж самого господаря Вальтера Верта, і також у лагер заперли, і гонять уже на роботу розчищати після бомбардувань. Там ми пробули, може, днів 2-3, і чуємо – стрілянина якась, їдуть уже англійці. Вони заскочили на завод, німців в одну сторону, а нас, у кого "OST" – в другу сторону. Я бачив, що англійці теж не дуже чесно годинники з німців злуплюють, у одного англійця на закасаній руці 5 годинників почеплено. Після того німців саджають у тій нижній їдальні, нашу баланду їм наказують принести, а нас нагору. Там якась ковбаса, щось друге, але я туди не доперся. Став той англієць і розкидає отак продукти. Ну й на тому скінчив. З того часу ми в лагері, на роботу ніяку нікуди не ходимо. Може, так днів 10 триває, і тут у мене знову рішучості не вистачило – мої товариші односельці з того лагеря повтікали. Куди вони поділися, я не знаю. А я вже слабо себе почував, то собі спокійно вийду, там канал такий, лежу на березі, купаюся. Так минуло, може, днів десять. Тут нас уже годують добре, нікуди на роботу не ганяють, гуляємо, скільки хочемо. Якось негарно сказати, але знайшли там десь хлопці розбомблений дім, а в підвалі склад з бочками з вином і горілкою – вони й туди добралися. Потім кажуть: отам є склад продовольчий. А до нас приходять деякі англійці, знаходимо спільну мову з ними, і одного англійця беремо – ходімо на склад. Він погоджується. Пішли туди, а там вагон з німецькою охороною, вони у вагоні сидять. Ми того англійця вперед і кричимо: "Генде гох!" Вже не пам'ятаю добре, чим то кінчилося, але ми добралися до складу, набрали ящиків і тягнемо собі в лагер. Притягли – а там цілий ящик консервованої брукви.
Є.О.Сверстюк: Не наїлися ще? То для вас і готували.
І.М.Покровський: Аби там було що ліпше, але неважно. А там же були різні, були отакі як ми, були і всякі совєцькі прощалиги, вони пішли й давай німців грабувати і на вулиці, і по хатах. Англійці, не довго думаючи, одного ранку ставлять кулемети, підганяють "студебекери", нас на машини – і nach Ost, у совєцьку зону. От на тому скінчилося… Завезли, тут уже нас совєти прийняли, построїли, вигрузили з машин, жінки з дітьми направо, чоловіки наліво, построїли, потім "Ряды сомкни! Шагом марш!" Повели нас на сортування. Там робили допити. Хоч і земляки були, та на мене ніхто нічого не сказав, тільки що я вже своє прізвище прийняв, тому що хтось може видати – чому ти Шеремет? Зразу без розмови – і в ямку. Але ніхто нічого не сказав, так після "Ряды сомкни!" гонять нас ротами, ми вже воєннослужащі, нас уже зачисляють у Совєцьку армію і женуть збирати урожай. Тут німців повиселяли, лиш де-не-де вони залишились, де-не-де поляки. Це на тій території, що тепер Польщі відійшла. Ми збираємо врожай, молотимо його, а потім призначають нас на охорону совхозу – там по селах совхози, худоби багато. То я охоронником був. Ходжу я, пасу худобу, там і спиртозавод працює.
Так я пробув там до весни 1946 року.
О.Сугоняко: Ви в формі радянського солдата?
І.М.Покровський: Ні, в іншій формі. Я ту робу "Ost" скинув, а там з підвалу дістав німецького моряка одежу, полосатку вдягнув, якась шляпа мені попала. А коли я попав у Радянську армію, то мені ту шляпу обрізали в формі пілотки (Сміється). Дають нам якесь обмундирування, дають нам підводи одну на двох, четверо коней. І худобу якусь дають. І куди їхати? В Совєцький Союз, на підводі. Ми ж супроводжуємо скотину, коней...
О.Сугоняко: То ви женете цілий табун?
В.В.Овсієнко: Це яка пора року? Рік сорок шостий, кажете.
І.М.Покровський: Сорок шостий, уже весна. Нас до Білостока, в Білостоку невелика процедура, ми щось на два тижні там затримуємося, нам уже оформляють звільнення з армії і грузять в ешелон, будуть розвозити по районах. Мені не дуже хочеться в свій район попадати. Я йду до коменданта й кажу, що тут мені на Брест ближче – дайте мені документи, я сам поїду. Він дає. Я сів і їду. Приїхав у Ковель, у Любомль приїхав, у Любомлі переночовую, але мене господарці попереджають, що не виходь на вулицю. Я якось не розумів – вийшов вранці на вулицю. Ідуть односельчани. Я розпитав – кажуть: родина твоя вивезена. Я кажу: «Адресу мені передайте». – «Подумаємо». Ну, мені адреси не передали. А ці господарі кажуть: «Їдь звідси похутчіше». Куди ж мені, бідному, дітися?
О.Сугоняко: Червоні знали, що Ви були в ОУН?
І.М.Покровський: Знали. Я збираю свої шматки, знову на Ковель, де мені папери давали, на Барановичі. Там я бачив на вокзалі об'яву, що треба працівників на залізницю. Причвалав я туди, іду в довідкове бюро, а там якраз отой господар, що я показував, і він каже: «Та приходь до мене, я тебе приючу». Влаштувався я працювати в білетній касі, живу в нього. То 1946 рік. І так до сорок дев'ятого року я там.
А в 1949 році 7 грудня – я саме у відпустку збирався, подав заяву, вже збираю речі – стукають у двері. Там були касирші, там кілька кас. Одзивається касирша, я відчиняю двері – "Руки вверх!" І на тому закінчилося.
В.В.Овсієнко: Чому закінчилось – то почалося?
І.М.Покровський: Арештували.
В.В.Овсієнко: І де Вас тримали – в Барановичах?
І.М.Покровський: В Барановичах. Це був центр Брестської залізниці. Там КГБ, там мене тримали, десь до Нового року чи більше. Там і допит мені робили. Нічого я не можу сказати. По-перше, у них уже матеріалу багато було. «Був там?» – «Був» – «А там був?» – «Був». А на одному допиті каже: "А що ти можеш сказати про махінації в білетних касах?" А я кажу: "Знаєте що (там же записів не робили), там же ваша дружина й дочка працюють, так що ліпше те питання ми не будемо чіпати". – "Ну добре, не треба".
Є.М.Середа: А що, були махінації?
І.М.Покровський: Ну певно, що були. То ж уже була грошова реформа. Там – білети пообрізали, провели під звіт, а потім їх уже на нові гроші продавали. І не тільки це, а ще, гріх казати, в фінуправлінні залізниці також відрахували білетів – ото продайте, а нам гроші. Того було скільки хочеш.
В.В.Овсієнко: Але ж Вас винуватили не в тому.
І.М.Покровський: Та в чому хотіли. В організації ОУН, у вбивствах, розстрілах і чого хочеш іще.
В.В.Овсієнко: Чи воно було хоч близьке до правди?
І.М.Покровський: Близьке, чого ж.
В.В.Овсієнко: А слідство тривало скільки? І потім суд якийсь же був?
І.М.Покровський: А після – суд. Потім зв'язали мені руки шнурком, поклали в машину грузову, завезли в суд, де ні захисника, нічого, тільки та «тройка» славна.
В.В.Овсієнко: То це в Барановичах було?
І.М.Покровський: В Барановичах, тройка. "Признаєшся слідству?" – "Признаюсь". Потім після совещания виходять: "Приговорен к высшей мере наказания". Мені, правда, так зимно зробилося, а далі він каже: "А в связи с отменой смертной казни заменяется 25 годами."
В.В.Овсієнко: А дата цього суду?
І.М.Покровський: Ви знаєте, я не пам'ятаю.
В.В.Овсієнко: Ну хоч місяць, приблизно.
І.М.Покровський: Де-небудь після Нового, вже п'ятдесятого року. Я тоді ще всю зиму просидів у тюрмі в Гродно.
Є.М.Середа: А там збирали таких, як ти?
І.М.Покровський: А Бог його знає, чого вони збирали. У мене чоботи порвалися, мене взули в постоли, справжні ликові постоли, і вже весною відправили на етап. Проїжджаю я Барановичі, зобачили, вийшли мої знайомі касирші, побачилися. Кажуть: «Передачу, передачу». А конвоїр каже: "Таким бандитам передачи не принимаем". І вони взяли свої клунки та й пішли. Отак.
Везли нас далі. В Орші розгрузили, ми там повалялися трохи. Далі погрузили. На Красній Пресні ми місяць валялись, знову погрузили. На «п’ятсоту стройку» – чули про таку чи ні? Побудувати залізницю з Воркути через Дудінку хотіли. Шелест розказував, що є місця, що провалилися, а є насипи й дерева, де її прокладали, але нічого з того не вийшло. Її мостили-мостили, а потім потоп – і воно пішло в безвість.
Нас поки що везли поїздом Москва – Омськ, та вже навігація закінчувалася, то нас повернули на Караганду, в Карлаг.
В.В.Овсієнко: Це в якій області Карлаг?
І.М.Покровський: Караганда, південь Казахстану. Що цікавого з того можу сказати – що ото нас водили на роботу, під землю нас не пускали. Нагорі ми будували. Мені запам'яталося, що газетку читаємо, дивимося – фотографія, отой дім, що ми будуємо, контору якусь. А там червоний транспарант: "Комсомольська будова", і стоять комсомольці. Ото як нас відведуть – то там комсомольці.
Коротше кажучи, пішло скитання по таборах, нічого цікавого.
В.В.Овсієнко: А хоч де Ви бували?
І.М.Покровський: Де був? Із Караганди відправляють нас в Междуреченськ, то на Алтаї. Це траса, яка йде поперед Транссибірської дороги на Лену, Тайшетська траса. Отам ми працюємо. Ні, Междуреченськ на південь, а тут ми працюємо, будуємо. Тут мав бути великий посьолок для зеків. Але в той час помирає Сталін, лагеря ліквідуються, і той посьолок ми переробляємо на гуртожитки, квартири й так далі. Отам ми були деякий час на Междуреченській. Клімат хороший, зимою снігу до двох метрів, весною настає перше травня, весь сніг сходить, а земля не мерзла. Тому що снігу навалює, а знизу дзюрчить вода. Після смерті Сталіна ми десь так з рік попрацювали. Нас збирають, а з Москви сюди пруть людей. У Москві була якась конференція чи що, і звідти всяких, вибачте за слово, проституток та інший негідний елемент зібрали і пруть сюди, в Междуреченськ, очищають Москву. А нас збирають – і в Омськ. В Омську велике будівництво – електростанція і нафтопереробний завод, який і до цього часу робить. І ми його дуже старанно будуємо.
О.Сугоняко: То вас використовували як будівельників?
І.М.Покровський: Як будівельників – і Караганда, і Междуреченськ...
О.Сугоняко: Комсомольські будови?
І.М.Покровський: Так, то ж славна стройка, то нафтопереробний завод. Він до цього дня працює. Ми будуємо, минає час, проходить комісія вже – кого реабілітувати, кому скоротити термін. Я заходжу, на мене подивилися, а за мною ще були такі грішки, що ми там в одному місці забастовку робили. То ж спочатку нам гроші видавати почали, а після скасували гроші, то ми робили забастовку, але якось домовилися, що нам виплатили зарплату, а далі вже перераховували на рахунок, уже в магазині на 5 рублів на місяць можна було купити продуктів.
В.В.Овсієнко: А Вас чому не звільнили чи не скоротили Вам терміну?
І.М.Покровський: По-перше, діло таке. По-друге, видно, і ця репутація, що я трошки шебутний, так що зо мною не стали й говорити.
В.В.Овсієнко: Нічого не скоротили?
І.М.Покровський: Зовсім, нічогісінько.
О.Сугоняко: Але вони знали про Вас все, коли був суд?
І.М.Покровський: Навіть більше ніж треба, більше, ніж було. Бо мені, між іншим, сказав отой, що вів слідство – не скажу, що він погано до мене ставився, – казав: ти признавайся, бо як повеземо тебе на Волинь, то там не те з тебе зроблять. Ото чесне слово, так.
В.В.Овсієнко: Цю комісію в якому році Ви проходили і де?
І.М.Покровський: Ні, не пам'ятаю. І от після того всього ще я потрапляю в Тайшет на лісопильний завод, там проробив також деякий час, і вже в мене знайшовся такий земляк, що навчив електрики, вже я став електриком. А на Тайшетській трасі головним енергетиком був на підприємстві Тарнавський – це син чи хтось того Тарнавського, командира.
Є.О.Сверстюк: Ага, генерала?
І.М.Покровський: Так. Ну, там я пробув, може, не так і погано, вже електриком я працюю. Вже почали йти ешелони на Лену, на БАМ, а над залізницею наші лагеря та вишки. Вишки вже познімали, низько посадили, а все одно їдуть і дивляться, що воно таке. І нас звідти – в Явас.
В.В.Овсієнко: Це якого року в Явас, у Мордовію?
І.М.Покровський: Ну, десь перед сімдесятим.
В.В.Овсієнко: Хіба, так пізно? А не в кінці п'ятдесятих?
І.М.Покровський: Ні, бо Сталін помер, коли ми ще були в Междуреченську, а після ще Омськ, а після ще Тайшет...
О.Сугоняко: Ганяли, не тримали так, щоб на одному місці?
І.М.Покровський: Ну, це все обумовлено. По-перше, там на Междуреченськ приперли тих москвичів висланих. В Тайшет нас вивезли, а там їдуть іноземці, і літаком якийсь американець летів, чи що, і каже: «А що тут у вас за вогні такі купками?» А це ж лагеря, зони робочі.
В.В.Овсієнко: Отже, в Мордовію, у Явас якого року Вам перевезли?
І.М.Покровський: Ну, може, в 1969, отак.
В.В.Овсієнко: У якому лагері там Ви були?
І.М.Покровський: В самому Явасі. Робив я на меблевому заводі.
В.В.Овсієнко: Це там який номер – перший чи який?
І.М.Покровський: А Бог його знає, я вже забув. Між іншим, цікава деталь. Там ідуть мордовці і розмовляють по-мордовськи, а на вишці стоять естонці і кажуть: «А що ж то таке – я ж розумію, що вони говорять»
В.В.Овсієнко: То ж одна група мов, угро-фінська.
І.М.Покровський: Одна група мов. Ну, і пробув я на Явасі… Ви знаєте, наш барак чи спеціально підпалили, що ми горіли там, ледь повискакували.
Є.О.Сверстюк: А в яких лагерях які люди Вам запам'яталися?
І.М.Покровський: Треба сказати, що ото всі, що я згадував, – всі вони разом зі мною мандрували.
Є.О.Сверстюк: Ну, наприклад, на Явасі які Вам були ближчі люди?
І.М.Покровський: Був на Явасі Караванський, був і Горинь, і другий Горинь, і Заливаха, і той що з Криму...
В.В.Овсієнко: Масютко?
І.М.Покровський: Ні, Назаренко, та й багато, багато інших. Ото я вам дав поштівку… Співали "Ще не вмерла Україна" – наче й режим був…
Є.О.Сверстюк: Отже, у Вас у пам'яті скільки таборів?
І.М.Покровський: Караганда, Междуреченськ, Омськ, Тайшет, Явас.
В.В.Овсієнко: Яка там атмосфера була, уже в Явасі, у мордовський час?
І.М.Покровський: Ну яка? От я вам пояснюю, яка – святкували ми, з литовцями спілкувалися. Може, знає хто, була група євреїв, які збиралися втекти до Ізраїлю літаком, зробили весілля і закупили всі квитки на літак...
В.В.Овсієнко: Це «самольотчики», то відома група.
І.М.Покровський: І їх там зловили. Оця вся компанія була. Яків Сусленський там був. Я, між іншим, його двічі в Києві зустрічав.
В.В.Овсієнко: Так, він приїздив.
І.М.Покровський: Не дуже до нас дружня була група тих монархістів ленінградських.
Є.О.Сверстюк: Цих коли взяли – в сімдесятих?
В.В.Овсієнко: В 1969 році.
І.М.Покровський: Отак. Звідти, з Яваса, між іншим, була втеча – одна втеча, що я пам'ятаю. Це Антон Олійник. Десь і фотографія була в мене, я вам дам.
В.В.Овсієнко: І Семенюк Роман.
І.М.Покровський: Так, і Роман Семенюк.
О.Сугоняко: То що вони, так і втекли?
І.М.Покровський: Втекли, вдало втекли. Але їх, знаєте, знайшли хутко. Вони втекли так. Там старий деревообробний комбінат. І був канал, по якому сплавляли ліс, а тут басейн, де той ліс мочився й подавався на пилораму. А коли вже туди таких злочинців, як ми, поселили, то в тому каналі, де запретзона, понабивали палів. То вони додумалися: Семенюк сидить на водокачці і час від часу співає пісень. А Олійник лізе в той канал і спилює ті палі. Поспилював ті палі, вони збирають одежу в целофановий мішок і спокійно виходять на березі Яваса, перевдягаються, сідають на машину і поїхали на залізницю. Приїхали до сестри Олійника чи Семенюка, вже не пам'ятаю...
Є.О.Сверстюк: Олійника – там уже його чекали.
І.М.Покровський: А їм уже і криївки в Галичині приготували, все, але щось не спрацювало. Їх там – гоп! Олійника розстріляли, а Семенюка привезли назад, три роки додали. У Явасі була готова ще раз втеча – там біля бані копають через запретку підкоп. Але так вийшло, що йшов конвой, по зоні обхід робив, і провалився. І все скінчилося. По-моєму, його знову арештовують, Семенюка, щось не пам'ятаю.
В.В.Овсієнко: Семенюк у Володимирській тюрмі сидів три роки. Він 28 років відсидів.
О.Сугоняко: І був звільнений?
В.В.Овсієнко: Так, він звільнився приблизно в 1978 році, дожив до незалежності, ще був у Сокалі головою районної організації УРП. В 1992 році він ішов вулицею під час дощу, і його збила машина. Та машина завезла його в лікарню, але через годину він помер.
Є.М.Середа: Це його спеціально збила машина?
В.В.Овсієнко: Не знаю. Так, продовжуйте про себе. То Ви в Явасі весь час були аж до звільнення?
І.М.Покровський: Ні. З Явасу нас поперли на... де цей жіночий табір...
Є.О.Сверстюк: Сосновка, ні?
В.В.Овсієнко: Ні, не Сосновка, а Барашево.
І.М.Покровський: Барашево. От із Барашево я й звільнявся... Ні, не з Барашево, брешу.
Є.О.Сверстюк: З Барашево повезли в 1971 році на Перм.
І.М.Покровський: То пізніше. Я отам у Барашево був деякий час. Також мені довелося працювати електриком. Мені такий факт запам'ятався. Там був один англійськопідданий, а сам зроду українець – знаєте?
В.В.Овсієнко: Це Микола Будулак-Шариґін.
І.М.Покровський: Так. Там копали траншею, а там же був колись жіночий табір монашок, туди кагебісти не пускали, далі запретзона була. Відкопали кістяки дітей і жінок з простреленими потилицями, коси жіночі. Той Шариґін узяв той череп і несе до начальника: «А то, – каже, – що таке?» То один випадок. А другий випадок – на День Прав Людини Організації Об'єднаних Націй, 10 грудня, вивісили прапор ОУН (чи ООН – не розчути. – Ред.) в лагері на дереві. Туди Панас Заливаха вислав мені посилку. Додумався – посилку чаю. Мене викликали, відкрили посилку і кажуть: такої посилки ми тобі не віддамо. Дали мені три пачки чаю і кажуть: іди.
В.В.Овсієнко: А етап з Мордовії на Урал був у 1972 році?
І.М.Покровський: Мабуть, не пам'ятаю.
В.В.Овсієнко: Тоді відкрили на Уралі три табори, і Ви потрапили в Кучино, в 36-й лагер?
І.М.Покровський: Я потрапив у Кучино.
В.В.Овсієнко: Хто там з Вами був у 36-му?
І.М.Покровський: Не пам'ятаю.
В.В.Овсієнко: Мабуть, і пан Євген був, так?
І.М.Покровський: Може й був, я не пам'ятаю.
Є.О.Сверстюк: Я був. Але там ще був Лук'яненко з Вами?
І.М.Покровський: Був.
В.В.Овсієнко: А Лук'яненка в Мордовії Ви не зустрічали, тільки на Уралі?
І.М.Покровський: Не пам'ятаю, не скажу.
О.Сугоняко: А про інших своїх колег, які також в ОУН були, в інших лагерях, Ви знали?
В.В.Овсієнко: А хто був іще з повстанців з Вами разом?
І.М.Покровський: Солодкий був, Бесараб був. Строцень був.
В.В.Овсієнко: Мирослав Симчич був?
Є.О.Сверстюк: Симчич був на тридцять п'ятім.
В.В.Овсієнко: Підгородецького Василя Ви згадували...
І.М.Покровський: Підгородецький був, добре пам'ятаю.
В.В.Овсієнко: А яка там була атмосфера, в 36-му?
І.М.Покровський: Така, що не дуже ми вже те притиснення відчували.
Є.О.Сверстюк: А в 1972 році на 36-му було набагато суворіше, ніж у Мордовії.
І.М.Покровський: Суворіше, суворіше. Ну і що ж? Звідти я й звільнився.
В.В.Овсієнко: Коли Ви звільнялися – дату пам'ятаєте?
І.М.Покровський: П'ятого грудня 1974 року. Перед тим, по-моєму, на 36-му... Я вже не згадаю, де той БУР чи ШІЗО...
Є.О.Сверстюк: То був «п'ятий кут», він маленький, і досі стоїть, таке ПКТ. За що Ви туди потрапили, розкажіть.
І.М.Покровський: За що – за те, що ми проводили різні збори. На якесь свято, вже не пам'ятаю, яке, я молитву читав і привітав. Нас там чоловік десять було в бараку. Прийшли наглядачі, забрали мене. Питають: де той папір, що ти читав? А я кажу, що з пам'яті читав. Повели на вахту, роздягнули догола, обшукали і без розмови відпустили. Головна провина в тому, що написали тоді до ООН звернення політв'язнів. Я копію того звернення переписав собі в зошит, і переписав так, як колись за конспірацією робили. Я там щось з електрики написав, а потім текст того звернення. У мене робили обшук і знайшли його, дочиталися. Після ще одне. На роботі, дурний я, список прихильників склав із заголовком "Підписка на газету "Літературна Україна"". Ото мені на роботі докопалися, що то список прихильників.
Є.О.Сверстюк: Що це за список прихильників?
І.М.Покровський: Ну, був заголовок, що то охочі підписатися на "Літературну Україну".
Є.О.Сверстюк: А насправді що це були за прізвища?
І.М.Покровський: Прізвища всіх близьких знайомих. І не всі прізвища – там більше було псевдо. Я, як побачив, що вони докопалися, то взяв його, біжу і рву на дрібні шматочки. Вони позбирали ті шматки і наклеїли на папір.
В.В.Овсієнко: І яка Вам була кара за це?
І.М.Покровський: Ніякої. Але згодом була така кара, що після всього того мене викликають – і на півроку в ПКТ.
О.Сугоняко: У якому це – в сімдесят другому?
І.М.Покровський: У сімдесят четвертому році.
Є.О.Сверстюк: Але там була якась голодівка, в якій Ви взяли участь?
І.М.Покровський: Голодівка була вже в ПКТ. Була голодівка, було ПКТ, були карцери.
Є.О.Сверстюк: Але за що проводили цю голодівку – не пам'ятаєте?
І.М.Покровський: По-моєму, за права політв'язнів.
Є.О.Сверстюк: Тобто за Статус політв'язня?
І.М.Покровський: Так-так.
Є.О.Сверстюк: То Ви перейшли до числа тих, що голодують за Статус політв'язня?
О.Сугоняко: І скільки Ви голодували?
І.М.Покровський: А чи я пам'ятаю? Чи не сім днів голодували...
О.Сугоняко: От Вас заперли туди в 1950-му, ви були політичні, так би мовити. А потім шістдесят п'ятого року прийшла нова група – шістдесятники. Як Ви про них дізналися, коли законтактували?
І.М.Покровський: По-перше, ми збирали пайок цукру. Я мало коли їв цукор – ми збирали, і як приїде хто-небудь, то ми його до компанії і зразу пригощаємо.
О.Сугоняко: Шістдесятників?
І.М.Покровський: Так-так, я ж казав: привезли Горинів і багато інших приперли до нас.
О.Сугоняко: І як ви їх сприймали?
І.М.Покровський: Зразу чайок, бесіди й тому подібне. Був такий Богдан Ребрик...
О.Сугоняко: Я його добре знаю. Він народним депутатом був.
І.М.Покровський: Я ще й до сьогоднішнього дня не знаю, але було таке, що нас перед КГБ видали в одній справі. Я вів курси електриків, а на тих курсах ми всякі політичні питання обговорювали. Хтось видав нас, і була велика підозра на Ребрика. Але я й до сьогоднішнього дня не дуже вірю в це. Наші курси розігнали. Видно, прямих доказів не було.
В.В.Овсієнко: А яка була процедура звільнення? Вас прямо в Мордовії звільняли чи везли етапом додому?
І.М.Покровський: Ні, звільняли там же. Почекайте, що я ще хотів додати. Ще хочу повернутися трошки назад, а то вже дійшли до звільнення. Значить, у сорок п'ятому році, коли ще йшла війна і я був десь у Німеччині, під'їхали підводи, погрузили мою бідну сім'ю – матір і дві дочки – і одвезли на станцію Любомль, в задротовані вагони вкинули, шістсот чоловік назбирали. Війна йшла, везли довго. Правда, треба сказати, що матір завжди хвалилася, що інші люди не мали продуктів, а з села назбирали на підводу дуже багато продуктів та ще й у Любомлі дали два мішки борошна чи крупи, щось таке. І повезли їх, везли довго. Помирали люди в дорозі, їх без розмови на зупинках викидали, закривали вагони й везли далі. І завезли на Північ, Котлас і ще далі завезли і вигрузили в ту Мотьму, бувший лагер. Отак. Довго вони там були. Я не розказував вам, як матір виганяли на роботу? Комусь я розказував. Мати була на допиті за мене, їй пошкодили якось ногу, я так і до сьогоднішнього дня не знаю, як. Вона кульгала на ногу. Прийшов комендант, коли їх туди завезли, і каже, що треба йти на роботу. А там матір ота кульгава, тринадцятирічна Олександра і одинадцятирічна Анна. Мати подумала-подумала, пішла на роботу. Завезли їх туди вузькоколійкою, там снігу по пояс, мати з кульгавою ногою вийшла, валянки погубила. Свої люди, тут же також на роботі, підібрали її, біля вогнища відігріли, приїхали назад.
Минає день, приходить начальник – треба йти на роботу. "Ну я ж не можу." – "Ну то хай іде оця тринадцятилітня." Пішла та на роботу, Олександра. Вона пішла, а люди думали-думали та й кажуть: от на тобі коня, він усе знає, ти тільки йди поруч з ним і будеш тралювати ліс. І от вона йде до колоди, там їй підчеплять, і вона з тим конем іде назад, де штабелюють люди, а не вона, а потім вона знову бере того коня і знову йде за наступною колодою. Отак вона ходила деякий час, а потім її призначають сучкорубом – люди пиляють, а вона сучки обрубує. І так вона там працювала довго-довго й нудно. Мати вдома сиділа, а молодша, котра нікуди не годна, ходила зі власної ініціативи в дитячий садок, допомагала там прибирати, а її там годували. Отак вони проживали.
В.В.Овсієнко: А скільки вони там були?
І.М.Покровський: Вони там були... Значить, від сорок п'ятого року, а після сімдесятого року з них зняли ту висилку. З сестри зняли раніше як з малолітки, але ж вона матір не покине. Ну, і ще розкажу...
В.В.Овсієнко: А куди вони повернулися на Україну?
І.М.Покровський: Почекайте. Я їм писав із табору раніше, що ви постарайтеся з висилки поїхати в Штунь. Але то пізніше. Десь у сімдесятих роках помирає батько матері, дід мій, і вона їде на похорон. Заїжджає туди на похорон, жалілася там усяким своїм родичам – там її сестра, інші її родичі, – каже, що навіть на дорогу нічого не зібрала. То їй люди в Штуні зібрали на дорогу, і вона поїхала назад. Пізніше, в сімдесятому році, я був у Явасі, мати приїхала до мене на побачення, викликає мене начальник. А я вже не думав ніколи звільнятися, у мене і в думці того не було.
Є.М.Середа: А що, ти думав там померти?
І.М.Покровський: Хто його знає, нічого я не думав. Люди вже покупували собі костюми, які в Явасі продавали. Мене начальник викликає, я в комбінезоні приходжу. "Тобі на побачення, йди перевдягнися." – "Нема в мене в що." – "То йди позич у когось." Так мене перевдягли, пішов з запізненням, десь о сьомій годині чи пізніше. Завели мене на побачення, мати плаче. Взялася мене пригощати тим-сим, чим могла. Так ми трошки побалакали і полягали спати. Вранці підйом і мені кажуть іти назад у в зону. Взагалі на три дні давали, але могли й на день дати. Я так-сяк попрощався з матір'ю, повели мене в зону. У зоні зразу до начальника, начальник кладе великий папір, каже: "Пиши". А начальник був із цивільних, уже не був той, що раніше. "Пиши покаянну." – "Я не вмію писати". – "Ну то йди, тобі побачення нема." Мати ходить там по Явасі між робочою зоною й табором, а я сиджу на даху на бараку, і так і мати плаче, і я рюмсаю. Отаке було побачення. Між іншим, з Мотьми на Явасі в бухгалтерії працювала жінка коменданта мотьмівського, його вже перевели сюди. Щось вона її втішала-втішала, нічого не втішила. Поїхала мати назад і скоро померла. А ота сестра, що мала одинадцять років, коли вивозили, вже встигла до того часу знайти собі чоловіка з тих земляків, з волинян, і нажила дитину, отого старшого Миколу. Від пологів померла, бо там медицини ніякої, сотні кілометрів від центру якогось, то й померли від пологів. І мати невдовзі померла. Там же й закопали їх. Не буду вже вникати в ті подробиці.
Звільнився я дуже просто. Ото як мене в бараку тому помили, там один казав, що в баню піду, обіцяв повести в баню, але так якось не вийшло. Там мене обтерли трошки і вивели на вахту, за зону вивели, дали мені документи, повели в магазин, купив я валізку собі, спакував деякі речі (дещо там цензура перевірила), спакував усе докупи, забрав свій інструмент електрика, ще він до цього часу є.
В.В.Овсієнко: І куди ж Ви поїхали?
І.М.Покровський: Ага, повернуся до того. Коли питали, куди поїдеш, я називав Харків, до Здорового. Після називав ще деякі адреси, найперше Штунь називав, але мені кажуть: там же погранзона – ти що, дурний? То не підходило. А мені ж давали адреси, і Лук'яненко давав, то кажу: Чернігів. Ну, подивились-подивились – підійде Чернігів. Уже мене з Кучино завезли на станцію Всесвятську, чи то Чусову, там уже я самостійно під наглядом цих опікунів купив собі квитка, забув рукавиці теплі, посадили мене в потяг, і я поїхав. І тут починається така процедура. Я чув, у нас у таборі розказували, що багато кого просто звільняли з потяга в откос. Сів я, там жіночки якісь, отак скраю я присів. І починають іти. Приходять: "Ну, пошли с нами, выпьем". – "Я нікуди не піду". За руку беруть, а жінки мене захистили і після того поступилися, дали мені місце подалі, і вже ті, що приходили: "Ну пошли, чего тут сидишь!" – то вже їх відправляли подальше.
Так я доїхав до тої зупинки, вже я не знаю, десь тут біля Котласу чи що...
О.Сугоняко: Напоювали і вбивали, так?
І.М.Покровський: Чи напоювали, чи й так просто – двері вагону відкриють, викинуть, і все. Після всього того приходить іще якийсь залізничник – офіцер залізничний чи щось, я вже не пам'ятаю, каже: "Куди ти їдеш?" – "Я їду на Чернігів". – "Ось тобі адреса, там мій син, заїдеш до нього." І на тому скінчилося. Зліз я на якійсь станції, може й Котлас, вже я добре не пам'ятаю, поставив на квитку зупинку на п'ять днів чи щось таке, сів і поїхав на Мотьму. Заїхав, уже снігу багато. Я там побув три дні, мене ця сестра Олександра попоїла молоком козячим, у неї дві чи три кози було, великі кози. Пройшло пару днів, там я зустрів отого Петра Івановича, що показував фотографію.
В.В.Овсієнко: А ця Мотьма в якій області?
І.М.Покровський: Архангельська область, там десь від Котласа в ті ліси, там вузькоколійка. Одним словом, той Петро був маленький ще, десь у восьмий клас ходив. Десь там на фотографії є. Я вже зібрав свої речі, тяжко тягнути, бо там і бушлат, і ватні штани, і чого там тільки не припер сюди цілий мішок. Поїхав назад вузькоколійкою чи автобусом, уже не пам'ятаю. Там переходити річку, може, метрів так 150, що замерзла, до залізниці. І наздоганяє мене той Петро, дванадцяти років, бере мій мішок, і ми вже переносимо його через річку. Я йому тоді ще троячку дав, три рублі. Взагалі, коли я звільнився, у мене на рахунку щось шістсот пару рублів. А я ж думаю: мені їхати в безвість, як мене де зустрінуть. Не розказував, як мене в тубдиспансер заперли? Я розказував уже.
Приїхав я, коротше кажучи, в Чернігів. А з Чернігова, де мене прописувати не хочуть, кажуть: іди вербуйся – чи в Дніпропетровськ, чи в Запоріжжя. Я пішов на комісію, мені признають туберкульоз і направляють у тублікарню. І тут уже я відбуваю тих шість місяців, до мене навідується кожен місяць із Чернігова опікун, Полунін.
В.В.Овсієнко: А де цей туберкульозний диспансер?
І.М.Покровський: Отут під лісом.
В.В.Овсієнко: То це тут, у Городні?
І.М.Покровський: Так. Зараз уже його нема, тепер тубдиспансер у Чернігові. Я тут лежу преспокійно, щомісяця приїжджає опікун, турбується мною, здоров'ям моїм і моїми поглядами. А старша медсестра чи хазяйка, чи як там, опікується мною, щоб я нікуди в зайве місце не вийшов. Після того, як я вже казав, мене влаштовують електриком, навіть із зарплатнею 65 карбованців. Чи 68. Так я довго-довго отримував тих 68 карбованців. Уже вийшов з тубу, вже тут жив. Я обслуговував усю лікарню – і тут у місті, й там. Вранці встаю, на велосипед, у сім годин, щоб раніше повернутися додому. Обійду, подивлюся лампочки, потім у місто поїду, а потім уже на велосипед і додому. Там я познайомився з дружиною. Вона приносила мені їсти, підгодовувала, а потім я кажу, що закінчується мій строк. І коли кінчається мені строк у тубі, приходить розпорядження, лікар викликає мене: поїдеш на санаторій чи щось таке, кудись бозна-де. А я кажу: ні, дорогий, я вже нікуди не поїду, бо як поїду в санаторій, то знов мені блукати вік. А тут брат Лук'яненка жив, я до нього приходив раз-другий, він провів мене сюди, до Проні.
В.В.Овсієнко: Вибачте, то як Ваше ім’я і прізвище?
Є.М.Середа: Єфросинія Марківна Середа.
І.М.Покровський: І вже тут я лишився, вже оця Середа пішла… Був такий комуніст Волочок, десь там у міськраді чи що, засідав. Він, між іншим, останню церкву в Городні ламав. Чи з його участю ламали. Він ніяк не хотів прописати мене, а Проня каже: ні, не маєте права, пропишіть. Прописали, і так я став жити тут.
У лікарню, між іншим, до мене приїжджав Куриляк, і як тільки хто приїде...
Є.О.Сверстюк: І Курчик приїжджав? [Репліка Є.М.Середи нерозбірливо].
І.М.Покровський: Та ні, Курчик – щось не пам'ятаю.
Є.О.Сверстюк: Микола Курчик?
І.М.Покровський: Я знаю, але він не приїжджав. Приїжджав знаєте хто – приїжджав Тихий.
В.В.Овсієнко: Олекса Тихий приїжджав? А Ви з Олексою де зналися?
І.М.Покровський: Та направду в таборах ніби ніде не зналися. Приїжджав, мене відвідав. І так мені соромно до цього часу – я ще в тубі лежав… У лісі ми сиділи, я все більш-менш розказував, але ж ви знаєте, з пересторогою – ану ж то агент? Якби я сидів з ним, то я так би не думав. А коли він уже пішов від мене, то я сів на Пронин велосипед і поїхав по дорозі, побачив, що він зупинив попутну машину і поїхав. Думаю: якби агент, то він би так не робив. Отака була зустріч.
Є.О.Сверстюк: Це екстраординарна поведінка принципового чоловіка, Тихого.
В.В.Овсієнко: Він до багатьох їздив.
І.М.Покровський: Пізніше ми з Пронею їздили до Мешко.
В.В.Овсієнко: До Оксани Яківни?
І.М.Покровський: Так. Я їй розказував усе. Вона дуже обережна, у неї дошка така, де вона пише і стирає, а я відповідав.
В.В.Овсієнко: У Москві то називали "русско-русский разговорник".
І.М.Покровський: Отак ми побалакали.
Є.М.Середа: Вона його кудись хотіла агітувати.
В.В.Овсієнко: В Українську Гельсінкську Групу? Якого це року було?
І.М.Покровський: Ще не було Групи. Ще Левка не було в Чернігові.
В.В.Овсієнко: Значить, то було ще до січня 1976 року.
І.М.Покровський: Словом, з моїх розповідей склали папір і віддали… А кому віддали? Не Тихому? Чи Руденку? Не знаю. Коли Руденка арештували, то ті мої розповіді про лагер і про все це знайшли у нього десь у тайнику. І тут мені знову був допит, а я кажу, що Руденка зроду не бачив і нічого йому не розповідав.
Є.О.Сверстюк: А Тихому могли розповідати.
І.М.Покровський: Тихому також я розповідав, але загалом, без подробиць.
О.Сугоняко: Мені ось що цікаво. Вас же там намагалися схилити до того, щоби Ви написали покаянну? Один приклад Ви привели – а крім того?
І.М.Покровський: Кожен місяць, коли лежав я в тубі, а потім, коли працював електриком на лікарні, то кожен місяць приїжджали мене виховувати. І Проню викликали багато раз.
Є.М.Середа: Листи показували, що це він писав Гориню. Я кажу: покажіть ближче, я по почерку взнаю. Але вони мені не показали, тільки здалеку, то я казала, що то не його почерк.
І.М.Покровський: Так що багато-багато такого було.
О.Сугоняко: А в лагерях?
І.М.Покровський: В лагерях приїжджала ціла комісія з Волині, пару раз у Явас. І там вели бесіди не тільки зі мною, а й інших викликали.
В.В.Овсієнко: То були допити щодо Миколи Руденка, а потім щодо листів Михайла Гориня. Горинь заарештований був у 1981 році, 3 листопада.
І.М.Покровський: А тоді обшук був.
В.В.Овсієнко: Щось знайшли у Вас?
І.М.Покровський: Нічого такого, щоб у матеріалах було, не знайшли. Тільки фотографії та листи, де нічого такого не написано. Тільки забрали таку поштівку Панасову (Заливахи. – Ред.), де були підписи литовців. Для чого вона їм?
В.В.Овсієнко: Щоб у Вас її не було.
І.М.Покровський: Приїжджав сюди Герасименко...
В.В.Овсієнко: Це начальник обласного КГБ, так?
І.М.Покровський: Так, з Полуніним. Написав мені Левко Лук’яненка поштівку, що будеш писати листа Якову Сусленському, то передай йому привіт від мене. А в нас було наперед домовлено, що там написати. То нема-нема ніякої поштівки, аж як прийшов Герасименко, то я виходжу в коридор, а на холодильнику лежить поштівка. І, грішним ділом, я після того нічого не написав Сусленському.
Є.М.Середа: А ключі від дому десь були поділися. Це ж коли газу не було. Приходив такий учитель, а після того нема ключів. Мені на роботу йти, а ключів немає. Поставили другий замок, а тиждень минув – ключі з'явилися. Тут приходив один з чикушкою: «О, Иван Николаевич, такой хороший…». А одного разу прийшла з роботи – а він тут. І мене так заїло: чого ти лазиш? "Як живете?" – "Дуже добре живу, тільки дуже надоїло, що ви по п’ятах ходите". – "То ви мене підозрюєте?" – "Ні, я не сказала, що ви, але є такі, що по п’ятах ходять". І він перестав ходити.
І.М.Покровський: Одним словом, тут багато – починаючи з того сусіда-залізничника, що як тільки хто явиться до мене, так зразу "по щучьему велению" приходить або цей Плоский, який ще в німців служив офіцером, сюди в Городню приїжджав при німцях, а після відбув якийсь невеликий строк і тут жив, але тільки хто до мене приїде незнайомий – зразу, видно, йому подзвонять, і він тут як тут.
Є.О.Сверстюк: Ви не пам'ятаєте, з ким Ви сиділи в ПКТ перед звільненням? Хто був з Вами в одній камері? Я тут хочу сказати, що на зоні 36 було кілька електриків, але серед них я пам'ятаю одного естонця, потім Левка Лук'яненка і пана Івана Покровського – то тільки він один розбирався в схемах, і тільки йому доручали справи кваліфіковані. Всі інші могли робити тільки дрібні ремонтні роботи. Тобто він мав репутацію доброго професіонала. Це одне.
Є.М.Середа: А за лампочки йому попало. Розкажіть.
Є.О.Сверстюк: І ще одне. Ця голодівка і ПКТ, перед самим звільненням, справили на зону дуже велике враження. У нас був великий рух на зоні за те, щоби не убивали Покровського. Писали багато заяв у прокуратуру і хто куди міг, і все це цілим інтернаціоналом – це дуже характерно, що його підтримували не тільки українці, але й литовці, євреї і росіяни теж.
В.В.Овсієнко: То пан Іван мав таку репутацію?
Є.О.Сверстюк: Він мав репутацію дуже послідовного принципового в'язня, яких мало є серед старих. Було багато порядних, але активних до кінця – таких уже мало залишалося на двадцять п'ятому році сидіння.
І.М.Покровський: Хоч це, може, й самохвальство, але треба сказати, що багато всяких таких акцій, як зустріч новоприбулих, святкування всяких роковин – я там брав організаторську участь. З євреями спілкувався... Між іншим, ще я забув згадати, сидів зі мною деякий час Мартиненко Леонід, брат того Олександра, що довго сидів. Я пам'ятаю, що наші трошки якось сторонилися цього східняка, а я його до компанії залучав. Він звільнився набагато раніше мене, і з його листів ми дізналися про його брата Олександра. Він уже приїхав з рекомендацією звернутися до мене. Я його опікував. Бідний Олександр звільнився, щось у нього рак виник, і він помер після пари операцій. Мартиненко, видно, має дар слова, пише. Отут він на Полтавщині, місто Градизьк.
Є.О.Сверстюк: Це я вам привіз трохи газет.
І.М.Покровський: Які?
Є.О.Сверстюк: Ви "Нашу віру" отримуєте?
І.М.Покровський: Отримую.
Є.О.Сверстюк: Ну, комусь ще роздасте, я забувся, що Ви отримуєте.
Є.М.Середа: Отримуємо, дуже добра газета, ми читаємо її.
Є.О.Сверстюк: І ще є "Українське слово".
І.М.Покровський: Ні, такого немає.
Є.О.Сверстюк: Кілька чисел я взяв, те, що було під рукою. А є кому дати ще?
І.М.Покровський: Є. Я отримую "Сіверщину" чернігівську. Левко мені підписує, оце, як його?..
В.В.Овсієнко: Газету "Самостійна Україна".
І.М.Покровський: "Самостійна Україна" і "Наша віра".
Є.О.Сверстюк: Але це "Велика Вітчизняна війна", про початок війни, це дуже цікава річ.
Є.М.Середа: Дуже.
В.В.Овсієнко: А коли почалася перестройка, рух за незалежність, – чи Ви проявляли політичну і громадську активність, у яких організаціях Ви були? Хоч би коротенько.
І.М.Покровський: Коротенько можу сказати. З мене організатор неважний. Я мав таку групу при собі чоловік три-чотири. Це УРП, безумовно.
В.В.Овсієнко: А в Гельсінкській Спілці Ви були?
І.М.Покровський: Ну, може, негласно був.
В.В.Овсієнко: Це вісімдесят восьмий рік, вісімдесят дев'ятий...
І.М.Покровський: У сімдесят шостому році повернувся Левко.
В.В.Овсієнко: У вісімдесят дев'ятому, в січні, він повернувся остаточно.
І.М.Покровський: То другий раз. Я його підтримував. Коли його мали другий раз судити, його хотіли зробити не сповна розуму. І ото ми з жінкою підписувалися на анкеті, щоб його не чіпали психіатри.
В.В.Овсієнко: В його справі Вас допитували?
І.М.Покровський: Аякже. Тут же його судили, в Городні, я свідком був.
В.В.Овсієнко: О, то цікаво.
І.М.Покровський: Тут суд був.
Є.М.Середа: Закритий був суд.
І.М.Покровський: І сюди викликали... Я й не знав, що тут суд буде, а тут завітав Затварський. Вони знайшли мене і кажуть: "Тут будуть судити Левка". Вони з жінкою були в нас деякий час.
В.В.Овсієнко: Ну, а от уже вісімдесят восьмий рік – Ви були в Гельсінкській Спілці? Як Левко повернувся другий раз.
І.М.Покровський: Як другий раз повернувся, то був я в УРП.
В.В.Овсієнко: Ну, в УРП з дев'яностого року, а перед тим була Гельсінкська Спілка.
І.М.Покровський: Офіційно я не був у Гельсінкській Спілці. А до Левка я їздив з його бувшою дружиною в Сибір.
В.В.Овсієнко: Ви їздили в Томську область?
І.М.Покровський: Їздив до нього, там пару днів був.
Є.О.Сверстюк: Це Надія, так?
В.В.Овсієнко: Надія Никанорівна.
І.М.Покровський: От я з нею їздив. Правда, вона довго там не була, а я, може, дні три, і поїхав назад. Побалакали.
В.В.Овсієнко: Отже, Ви були в УРП – чи не входили Ви до Етичної комісії?
І.М.Покровський: Входив.
В.В.Овсієнко: Ви були активні, доки здоров'я дозволяло?
І.М.Покровський: Та, не дуже був я активним, тому що не дуже-то до Києва доберешся. Розбирали ми деякі справи, вже я не пам'ятаю... Розбирали ми справу Рунвіри, між іншим. Це ж там, у Харкові, оцей Кравчук...
В.В.Овсієнко: Ігор Кравців.
Є.О.Сверстюк: Та й Левко пізніше...
І.М.Покровський: Левко оце нещодавно. Між іншим, нахил до цього мав і Заливаха, до мене писав, то я йому приводив приклад, що, кажу, по-перше, відроджувати чи будувати те, що не дуже знаєш, не має ніякого сенсу. Друге, кажу, християнська церква заступалася за націю. Візьми хоч ту французьку героїню, як її?
Є.О.Сверстюк: Жанну д'Арк.
І.М.Покровський: Жанна д'Арк. Візьми інших, які за національну справу заступалися, – невже нам треба шукати чи відроджувати якусь Рунвіру? Після цього нічого такого Панас мені не писав.
О.Сугоняко: Справа про Рунвіру була внутрішньопартійна чи яка?
І.М.Покровський: Не зовсім-то, а етична справа.
В.В.Овсієнко: Я щось такого не пам'ятаю, але це нас менше цікавить.
І.М.Покровський: Ну, що ще вам розказати?
В.В.Овсієнко: А ким Ви доводитеся, Лєна, я так і не зрозумів?
О.Середа: Я дочка мамина. Прийомна дочка пана Івана.
Є.М.Середа: Це чужий чоловік нам, вважайте, був. У мене чоловік був добрий п'яниця.
В.В.Овсієнко: Ну, то не треба про того чоловіка розказувати.
Є.М.Середа: Четверо осталося, я їх сама виростила. Їй було дев'ять місяців. Як прийшов Іван Миколайович, їй було 13 років.
В.В.Овсієнко: Це у Вас є донька Олена, а ще хто є?
Є.М.Середа: Ще є дочка Ліда у Броварах і Паша живе у Тольятті.
В.В.Овсієнко: А це хто на знімку, син Ваш?
Є.М.Середа: Син Володя. У 1979 році, сказали, загинув.
В.В.Овсієнко: Що, він був у армії?
І.М.Покровський: Ні, не в армії. Він працював на заводі...
В.В.Овсієнко: А Ви працювали до якого часу?
І.М.Покровський: Давайте рахувати. Сімдесят п'ятий – п’ять років. А після, правду кажучи, відчув я, що електриком не можна працювати, коли руки трусяться і мозок не зовсім... І я хутенько – заяву.
В.В.Овсієнко: І десь від вісімдесятого року на пенсії?
Є.М.Середа: Ні, він пішов у санстанцію.
І.М.Покровський: Вісімдесят п'ятого року я пішов на пенсію. Я на санстанції по сумісництву... Правда, я заробляв уже добре, щось 90 з лишнім рублів, не так, як у лікарні, 65.
В.В.Овсієнко: І на пенсії з якого Ви року?
І.М.Покровський: З вісімдесят п'ятого десь.
В.В.Овсієнко: А яка у Вас тепер пенсія, цікаво?
І.М.Покровський: Дуже багато: 86 гривень.
В.В.Овсієнко: Ого!
Є.М.Середа: І 90 копійок.
Є.О.Сверстюк: Тільки що я вийшов на пенсію – приблизно 89 карбованців.
Є.М.Середа: Я 92 гривні.
І.М.Покровський: Товариш Курчиков, росіянин, живе в Донецьку, мені також листи пише. Він пише: "Я отримую пенсію 141 гривню. А мені малувато, доводиться ще доробляти".
Є.М.Середа: А нам вистачає.
О.Середа: Господь нас не залишає. Мені ще за травень не дали зарплату, уявляєте? У нас хозрасчет, і ми на себе не напрацьовуємо. Я ось на станції також працюю.
Є.О.Сверстюк: Можна вибивати, ходити кудись.
О.Середа: Що вибивати, якби у нас було начальство таке, щоб могло зад, вибачте, відірвати від крісла і піти по організаціях і навести порядок. Так і живемо. Треба сидіти й не рипатися.
І.М.Покровський: Почекай, щось я неправильно, певно, порахував…
В.В.Овсієнко: Відколи на пенсії, так?
Є.О.Сверстюк: Але то не є істотно.
І.М.Покровський: Так. Та, десь воно так. Тільки що я повинен сказати, що я п'ять років відбув на лікарні, і коли мене брали електриком, то я сказав, що я п'ять років вам відроблю на тих шістдесят пару карбованців. А коли скінчився той строк, я подав заяву і мене перетягнули у санстанцію. Там по сумісництву наче електриком, але там об'єм роботи електрика невеликий, то і дезінфектором очаговим.
В.В.Овсієнко: І ще питання – щодо реабілітації. Чи поставало питання про реабілітацію Вас?
І.М.Покровський: У мене більше не поставало, тому що діло своє я не можу переробити, те, що написано. Була комісія, постановила, що реабілітації не підлягає, і більше нічого тут не зробиш.
В.В.Овсієнко: Це хіба, може, якщо буде реабілітована вся УПА, то тоді вже.
І.М.Покровський: Так. Якби мені була реабілітація, я б отримав, як усі, хто реабілітований, 12 тисяч зразу. Левко отримав.
В.В.Овсієнко: Це так було до Закону від 17 квітня 1991 року. А коли нас було реабілітовано за цим законом, то я порахував, що міг би одержати стільки грошей, що міг би купити друкарську машинку. То я не брав її, бо це мене образило.
І.М.Покровський: А тепер брали мою автобіографію, де я і не все докладно, може, написав, брали інші довідки, викликали мене через місяць у соцзабез і сказали: "Тобі Президентом установлена персональна стипендія". Я питаю: "Скільки?" – "Не знаємо".
В.В.Овсієнко: Сто гривень.
І.М.Покровський: "Коли буде виплачуватися?" – "Не знаємо". А звідти лист: дай рахунок у банку.
В.В.Овсієнко: А у Вас рахунка нема.
І.М.Покровський: Є, чого, у мене зберкнижка та, де нічого немає. Я пішов у Ощадбанк, вони поновили мені, зареєстрували чи що там, відкрили той рахунок. А, може, він і був відкритий. Я подав цей рахунок зберкнижки. Місяць минув, я подзвонив у ощадкасу, кажу: "Поступали які-небудь гроші?" Ні, каже, на твою книжку ніяких грошей не поступало. Тепер минає вже другий місяць, я обіцяю в понеділок подзвонити знову, запитати, а на такий-то номер ощадкнижки поступали гроші?
В.В.Овсієнко: Але, дивіться, це мають виплатити від першого січня починаючи. Ось у мене є цей указ. Це, звичайно, насмішка над нами. «Указ Президента від 8 червня 2001 року №411 про заходи щодо посилення соціального захисту громадян України, які зазнали переслідувань за правозахисну діяльність». Установляється 50 стипендій на всю Україну, коли в нас політв'язнів є понад 33 тисячі. Тільки 50 стипендій на всю Україну по 100 гривень. Це просто насмішка.
Є.М.Середа: По 100 гривень щомісячно чи одноразово?
В.В.Овсієнко: Щомісяця, це пожиттєво.
Є.М.Середа: Послухайте, ви не можете мені дати цю бумажку, щоб я їм показала?
І.М.Покровський: Кому? Нікому ти не покажеш. Соцзабез нічого до того не має.
В.В.Овсієнко: Мені простіше зняти копію, вкласти в конверт і прислати.
І.М.Покровський: А треба писати чи доказувати, я не знаю. Якесь там перечислення у Чернігові роблять… Якесь управління.
Є.М.Середа: У нас тут у районі, щоб ви тільки знали, що попало роблять, анархія.
Є.О.Сверстюк: Пане Іване, якби мали матеріальну можливість, Ви би хотіли в санаторій Хмільник поїхати?
І.М.Покровський: Ви знаєте, це саме питання мені хлопці ставили. Казали, що ми маємо можливість тобі трошки допомогти. Але я зараз відповісти нічого не можу, бо треба пройти медкомісію.
Є.М.Середа: Це одне, друге – треба їхати вдвох, тому що як же його самого пускати.
І.М.Покровський: Ну, і третя штука, що, безумовно, то треба відкласти до осені.
Є.М.Середа: Так, картоплю викопати треба.
О.Середа: Викопаємо і після вересня хай їдуть.
І.М.Покровський: А тоді вона, що тут: кіз подоїть, нагодує і все буде в порядку. А зараз як картопля, городи, трава...
Є.М.Середа: Вона в Крим поїхала – я вбилася була. Він же ж вдома тільки сидить, а мені жуки якраз, і кіз треба нагодувати... [Репліка нерозбірливо].
І.М.Покровський: У партизанці був, як і не був. Був у таборах, півжиття там стратив, а ніякого толку. І от тепер в УРП, грішним ділом, так мені прикро, я маю деякі претензії до Левка. Коли він поїхав у Канаду, УРП розбурилася, Горинь довів до краху.
Є.О.Сверстюк: Ти думаєш, Горинь довів?
В.В.Овсієнко: Ну, то нас це менше всього цікавить.
І.М.Покровський: Я не хочу того голосно говорити, я й Гориня поважаю, але це факт, і не тільки я, а й інші люди так говорять.
В.В.Овсієнко: Але що я хотів би – то якби ми якось від того стола відсунулися і отут усі сіли, а там би я поставив фотоапарат та зняв усіх... [Збій запису].
Є.О.Сверстюк: (У машині)... Ідея цієї поїздки в мене з'явилася в зв'язку з його непевним станом. Але мене завжди цікавив феномен Покровського. Адже було багато людей, які сиділи з ним і досиджували такий самий термін, і навряд чи мені спало б на думку їхати до них чи зустрічатися. Вони самі по собі, і в кожного своя доля. А Іванова доля якось близька до серця багатьом і завжди була близькою, що дуже цікаво. Він чоловік непоказний, чоловік мовчазний, страшенно терплячкий і скромний. Але його помічають – його помічає начальство, ніколи не забуває про нього, його помічають зеки, і він присутній в усіх важливих моментах життя лагеря, бо він носить у собі оцю іскру опору, іскру, яка не гасне. І хоч я його знаю лише пару років, тобто від літа 1973 року до 1974 року, навіть не пару років...
О.Сугоняко: 5 грудня він звільнився, 1974-го.
Є.О.Сверстюк: Так. Але він мені запам'ятався як отакий міцний, коренастий, не лукавий, справжній і вірний до кінця. Чоловік, на якого можна покластися, чоловік, який усе, за що береться, зробить добре. І якось мені трохи прояснилося, хто він, коли він сказав, що він з роду священиків і по батьковій, і по материній лінії. Це мені прояснилося. Потім, коли він сказав, що закінчив, або майже закінчив гімназію. Це, звичайно, важило дуже багато. І те, що він ніколи у своїй справі нічого не знаходив такого, про що варто було б розказувати, а просто він ніс із собою долю своєї батьківщини – вона була репресована, і він з нею був репресований. Вона жила непримітним життям і непоказним – і він жив непримітним і непоказним життям. Ніколи йому нічого не треба було для себе і ніколи він нічого не просив ні в кого. Оце той чоловік, який може дати те, що він може дати, але він не просить. Я би сказав, що про гордість і якісь такі речі стосовно Івана Покровського говорити нема ніякого сенсу – він дуже далекий від цього, але гідність завжди з ним. І якби запитати тих людей, які були з ним – «О, Покровський!». А може, вони більше б нічого не додали до цього. «О, Покровський – це людина!»
Випадок звільнення Покровського після піврічного перебування в ПКТ і в карцерах не є ординарним. Як правило, перед тим, як випускати людину виснажену, їй давали якийсь перепочинок в лікарні на якийсь тиждень або переводили її на норму харчування, яка називалася в лагері "5Б". Але дати чоловікові, у якого є, я не знаю чи закрита, чи не зовсім закрита форма туберкульозу, і це відомо, і це значиться в його справі, дати йому перед кінцем півроку ПКТ, а потім ще давати карцери – то цілком свідома політика, політика рішучого рішення, рішучої настанови адміністрації щодо цієї людини, і політика безцеремонна. Я вже забув зараз, як це було, але я пригадую, коли вся зона писала і вся зона переживала і дуже хвилювалася за те, як він вийде з цього ПКТ і як він дошкандибає куди-небудь після того, як його випустять, – це факт, який треба осмислити, він має різні виміри, цей факт. Я думаю, ми не випадково так хвилювалися – йшлося і про його долю, і про його особистість, і про те, що той чоловік здатний був піти на таку безоглядність без видимої необхідності. Адже йшлося не про якусь вирішальну битву, де можна ризикувати життям, а йшлося просто про солідарність з іншими зеками. І кожен із них міг іти на якусь голодівку і на якийсь карцер, бо ще мав сили й був молодшим. Але коли той чоловік іде, то це вже є чоловік незвичайний, про цього чоловіка вже починають думати – він відрізняється від інших: чи в нього ослаблений інстинкт самозбереження, чи він просто є чоловіком великої віри, який впевнений у тому, що хто береже себе, той втратить себе, а хто віддає себе, той збереже себе. [Збій запису] Ті, що йшли до кінця терміну, особливо після 25 років, в останні півроку були вже абсолютно пасивними: «Я вже не в зоні. Хлопці, мене вже не рахуйте, я вже не беру ніякої участі ні в чому».
О.Сугоняко: Він оцю фразу сказав: «Я й не думав, що я буду на волі». Я думаю, що в ті останні півроку чоловік теж не думав, що він буде на волі. Він так не думав, що йому треба буде того нового костюма вдягати, як до нього мати приїде. Він просто жив, як справжній мудрець тут і тепер, і по-справжньому. Не розговорилися ми, якось не вдалося…
Знаків 108.806
Внесені виправлення дружини Єфросинії Середи та її доньки Олени 11.01.2009.
Знімки:
Pokrovskyj1 – 2098, к.30А, 25. 07. 2002. м. Городня на Чернігівщині. Іван Покровський, повстанець, 25-літник. Знімок В.Овсієнка.
Pokrovskyj6 – 2098, к.31А, 25. 07. 2002. м. Городня на Чернігівщині. У гості до Івана Покровського приїхали Олександер Сугоняко, Євген Сверстюк та Василь Овсієнко. Посередині Іван Покровський, дружина Єфросинія Середа, її донька Олена. Знімок В.Овсієнка Pokrovskyj3 –2098, к.33А, 25. 07. 2002. м.Городня на Чернігівщині. Іван Покровський з дружиною Єфросинією та її дочкою Оленою . Знімок В.Овсієнка.
It may be interesting for you
Інтерв’ю
КУРЧИК Микола Якович. Інтерв’ю. Овсієнко В.В.
Інтерв’ю
ГЕЛЬ ІВАН АНДРІЙОВИЧ. Інтерв’ю. Вахтанґ Кіпіані та Василь Овсієнко
Інтерв’ю
КУЛИНИН ВАСИЛЬ ІВАНОВИЧ. Овсієнко В.В.
Персоналії / Загальнодемократичний рух
КОРОБАНЬ АНДРІЙ МИХАЙЛОВИЧ. Овсієнко В.В.
Інтерв’ю
КОРОБАНЬ АНДРІЙ МИХАЙЛОВИЧ. Овсієнко В.В.
Спогади
ПОКРОВСЬКИЙ ІВАН МИКОЛАЙОВИЧ. Сверстюк Є.О.
Персоналії / Український національний рух
ПОКРОВСЬКИЙ ІВАН МИКОЛАЙОВИЧ. Овсієнко В.В.
Інтерв’ю
КОЦ МИКОЛА ГЕОРГІЙОВИЧ. Овсієнко В.В.
Інтерв’ю
НАЗАРЕНКО ОЛЕСЬ ТЕРЕНТІЙОВИЧ. Овсієнко В.В.
Персоналії / Український національний рух
НАЗАРЕНКО ОЛЕСЬ ТЕРЕНТІЙОВИЧ. Овсієнко В.В.
Персоналії / Український національний рух
КОЦ МИКОЛА ГЕОРГІЙОВИЧ (ЮРІЙОВИЧ). Овсієнко В.В.
Спогади
КОНДРЮКОВ ВАСИЛЬ ОЛЕКСАНДРОВИЧ. Кондрюков В.О.
Інтерв’ю
КОНДРЮКОВ ВАСИЛЬ ОЛЕКСАНДРОВИЧ. Овсієнко В.В.
Персоналії / Український національний рух
КОНДРЮКОВ ВАСИЛЬ ОЛЕКСАНДРОВИЧ. Овсієнко В.В.
Персоналії / Український національний рух
КУЛИНИН ВАСИЛЬ ІВАНОВИЧ. Овсієнко В.В.
Інтерв’ю
ЧУПРЕЙ РОМАН ІВАНОВИЧ. Овсієнко В.В.
Інтерв’ю
МОТРЮК МИКОЛА МИКОЛАЙОВИЧ. Овсієнко В.В.
Інтерв’ю
ГРИНЬКІВ ДМИТРО ДМИТРОВИЧ. Овсієнко В.В.
Інтерв’ю
ПРОКОПОВИЧ ГРИГОРІЙ ГРИГОРОВИЧ. Овсієнко В.В.