Інтерв’ю братів Василя та Мирослава ПЛОЩАКІВ
author: Овсієнко В.В.
Інтерв'ю братів Василя і Мирослава ПЛОЩАКІВ
Слухати аудіо файли
В.В.Овсієнко: 19 березня 2000 року в місті Коломия в домі пана Мирослава Симчича ведемо бесіду з членами Об'єднаної партії визволення України братами Площаками – Василем і Мирославом. А записує Василь Овсієнко.
В.Ф.Площак: Я, Площак Василь Федорович, народився в селі П'ядиках 10 лютого 1929 року в сім'ї селян. Батько мій був головою "Просвіти". Тому ми зростали в сім'ї українській, мали з братом Мирославом багато книжок і завжди ми були під наглядом батьків, які давали нам освіту всенародню, бо ми ходили до Рідної школи, не до польської. Перші-четверті класи були в Рідній українській школі. І рівночасно ми ходили до церкви, бо близько коло нас, під хатою, була церква, в яку водила нас мати і виховувала нас у релігійному дусі. Ми виростали добрими, мудрими хлопцями.
Освіту неповну середню я здобув у селі П'ядиках. А пізніше, коли прийшла радянська влада в 1939 році, знову нас перевели з четвертого класу в третій, і ми проходили навчання українською мовою. Пізніше прийшли німці, і ми подалися до Коломиї. Нас батько почав посилати у Коломию до школи Шевченка. Ми ходили у Шевченка школу, поки ще були німці до 1943-го, навіть до 1944 року. Бо, коли німці втікали, вчителі нас із Коломиї відправили додому і сказали: "Хлопці, більше не приходьте, бо ми теж звідси втікаємо перед большевиками. І ви більше до школи не приходьте».
В 1941 році, коли вибухнула війна, ми жили в П'ядиках. І ходили в П'ядиках до школи. Відтак ходили до Коломиї до школи. Брат мій був на два роки молодший, то він був з батьками, а я ходив до Шевченка, до школи. Пізніше, вже в 1944 році, коли німці втекли, я назад повернувся до Коломиї і вчився у другій школі. Була чоловіча спеціальна школа, то я там навчався у восьмому, дев'ятому, десятому класах.
Після десятого класу я пішов у педшколу. В педшколі я навчався два-три курси, а коли на четвертий курс я відійшов, мене послали вчителювати в Турківську неповну середню школу.
Звідти, з Турківської неповної середньої школи, я пішов до війська 1949 року. У війську я пробув три роки і шість місяців. Так довго тоді служили, бо це був післявоєнний перший випуск. Нас посилали звідси, з Західної України, завжди на Далекий Схід, у Читинську область. Так було спеціально заплановано, але ми того не знали. Там я зустрів свого земляка Богдана Ґерманюка в Читинській області. Він був завскладом, і ми часом один до одного підходили.
Коли я був в армії, то брат мій теж служив у війську, але пішов служити аж в Ленінградську область. Його зробили розмінувачем. Отже, він там весь час розміновував ті міни, які німці залишили після себе, аж до кінця військової служби, за що був нагороджений годинником від вищого команду-вання Ленінградського округу. Коли його заарештували, то питали: звідки в нього така дорога реліквія? Я заговорив про брата...
Я повернувся додому. Вдома уже створився колгосп, уже виникли інші умови.
В.О.: Якого року ви повернулися?
В.П.: Це я вернувся з армії… З 1949-го… 1952 року я повернувся додому. Брат ще служив у вій-ську. Я приїхав додому, а там уже зовсім інші відносини. Вже колгосп працював у той час.
Але я працював біля батьків і пішов далі вчитися. Я вчився після повернення з армії в нашому Коломийському вчительському інституті. Тоді якраз створився Коломийського сектор державного інституту від Івано-Франківська. І я тут вчився. Рівночасно я працював головою комітету фізкультури і спорту Коломийського району. Так пропрацював у Коломийському районі 10 років. І засідав разом з начальниками: Козловим, Гусаковим та іншими…
В.О.: Тваринами...
В.П.: Так, так. Я їх можу всіх перерахувати. Вони мене дуже боялися, бо я був молодий і я хо-тів, щоб усе йшло так, як мало йти. Я був сильний спортсмен, я грав у футбол, я організував футбольні команди в Корничі, в П'ядиках, у Воскресінцях, в Ґодах і часто запрошував цих своїх начальників. Вони мене любили, тому що я був молодий. А я так старався мати уроки в школі, аби я тримався ніби побіч школи. Знаєте, бо я був там у перших-четвертих класах і, аби в мене не пропав учительський стаж, то я мав кілька, по два уроки, по чотири уроки фізкультури. Я мав уроки у Ґодах, я мав у Циняві. Так я працював у Цинявській восьмирічній школі аж до того часу, поки мені не надоїла ця робота. Ця робота надоїла, бо то була дуже важка робота. Там було багато праці, а в ті часи нестатків було дуже багато. Не було форми, не було устаткування, не було того, того… І я вирішив піти на вчительську таки роботу, зовсім перевестися на вчительську роботу.
Мене довго не відпускали. Не хотіли відпускати, бо то була не дуже платна робота. Але вони любили, що я займаюся спортом. Я таки випросився, хоч мене посилали директором школи. Я не хотів іти директором школи, бо мене посилали спеціально. Вони вже стежили в той час за мною. Чого стежили за мною? Тому що я любив ходити у вишиваній сорочці, тому що я говорив українсь-кою мовою і тому, що я мав трохи впливу на населення, у дітей, у молоді. Бо я сам грав на різних інструментах – на гітарі, на акордеоні… Я любив хор вести. У Циняві я організував хор. Гарний сільський великий хор; ми виступали навіть за перше чи друге місця в Коломийському районі.
Я пропрацював у Циняві майже 24 роки. Село Цинява. Я склав уже в учительський інститут і вже був учителем кваліфікованим, я перейшов на українську мову і літературу. Але знав, що я ще не закінчений студент, бо не маю педагогічного інституту, а вчительський. Так мені й не вдалося педагогічний почати, бо мене заарештували за мого брата, за те, що вони з хлопцями створили Об'єднану партію визволення України в 1958-1959 роках.
Мене в грудні місяці заарештували разом з п'ядицькими Богданом Ґерманюком і з Мироном, моїм братом – Мирославом Площаком і з Ткачуком Яремою.
В.О.: Якого числа вас заарештували?
В.П.: Заарештували... То треба подивитися, у мене тут усі документи. Тут у мене є написано, якого року... (Шелест паперів).
В.О.: 4 грудня затримали. А засуджений 10 березня 1959 року за статтею 7, пункт 26-й Закону від 25.12.1958 року на два роки позбавлення волі.
В.П.: То коли там написано?
В.О.: Ага!... "Он отбывал наказание в местах заключения с 16 декабря 1958 года до 16 июля 1960 года и был освобожден по определению Верховного суда Мордовской АССР от 11.07.1960 условно-досрочно на срок 5 месяцев". Це така "Справка 060365, серия Б-1 выдана гражданину Площак Василию Федоровичу. Начальник Управления подразделения колоний и тюрем (подпись), начальник отдела (подпись), секретарь тюрми (подпись)". А, ось: заарештований таки 16 грудня 1958 року і був ув'язнений до 16 липня 1960 року.
В.П.: Так. Після того, як я відбув ув’язнення, я повернувся місць ув’язнення додому...
В.О.: Почекайте! Вже повернулися додому! А чому ви були заарештовані? Яка була ваша при-четність до ОПВУ?
В.П.: То причетність така, що то брат мій з хлопцями... Вони організували ОПВУ (Об'єднану партію визволення України), яка почала своє існування з села П'ядик. Я знав про їх справи, але я там не втручався до них. Розумієте, я не мав до них ніякого відношення. Як не мав? Я читав, я коректував їхню відозву, бо там було багато русизмів у тій їхній відозві, то я те виправляв. Але вони мене не брали тому, що в мене була жінка й діти, а вони всі були бездітні, кавалєри. Я мав там кілька друзів, з якими спілкувався і показував їм ту справу, казав: "Хлопці, треба триматися, будемо ми якось діяти, аби ми вийшли з цего Союзу, аби ми від нього відірвалися, так як Польща, аби ми мали свою державу, свою мову, свою культуру, аби ми від Росії відійшли". Ну, то хлопці якраз і створили таку Об'єднану партію. А коли їх заарештували, то й мене все-таки заарештували.
Чому мене заарештували? Бо я мав у лівій кишені своєї блюзки... А ми мали з братом однакові блюзки, та й ходили-м разом… Він казав, що це його блюзка і то всі його документи, то все його. А я тримав оте в руках, і я хотів ще те переписати. Жаль, що я не переписав! Якби я був переписав… То лиш був один чорний зошит. Той чорний зошит дав мені Богдан Ґерманюк: «Василю, передивися тут, чи ми це добре робимо, чи ні».
Я ж не був їм противником! Ну, то я не міг видавати свого, бо там був мій брат. Вони казали мені: "Чому ти не доніс в КГБ? Ти за те, що не доніс в КГБ…». А я кажу: "А на Леніна хтось доносив?" – "Ти – Ленін?! Ти – Ленін?! Ти – Ленін!?" Ой, не було з ким про що говорити! Одним словом, я винний! Я кажу: "Ви знаєте, як Іскаріот продав Христа за тридцять срібляників і він взяв та й повісився на гілляці? То що ви хотіли, аби я повісився – віддати своїх рідних у тюрму і повіситися теж?"
Оце була перша причина. І мене разом заарештували, що я не доніс на рідного брата. Але я не збирався це робити. Так я попав разом з ними на суд, хоч я, в дійсності, не брав участі в тому, це по правді.
Є в нас написана книжка, її пише Ярема Іванович Ткачук. Він там усе детально пише, усе по кісточках розкладає: як вони називалися, ті судді, як нас судили, все-все. (Див.: Ярема Ткачук. Буревії. Книга пам'яті. – Львів: В-во “СПОЛОМ”, 2004. – 368 с.). І є в газеті (я дав вам ту газету, ви собі прочитаєте). Так що я не був таким великим діячем, розумієте, мене не було за що судити. Бо я з ними не брав участі. Там хто брав участь і хто служив у тій партії, мусив підписатися кров'ю. Хлопці дивилися якийсь радянський кінофільм про групу, члени якої підписувалися кров'ю. То це запропо-нував хто? Іван Струтинський? Так? Іван – небіжчик. То він, сказав: "Хлопці, кожен буде боротися не на життя, а на смерть. Якщо йдемо в таку партію, то мусимо підписатися кров'ю – або вмремо, або переможемо! " Я в тім не брав участь. Брат мій Мирон також не був підписаний… Ні, Мирон не був там підписаний. І він це казав їм. Вони тоді: "Все одно ви – бандити всі: і ти, і твій брат, і ваш тато, бо ви агітували". Там ще сусіда він мав, що ходив з ним цілий час: "Ви агітували того сусіда. Ви агітували…». Ми нікого не агітували – це була добровільна організація, яка вважала, що ми маємо відокремитись від Радянського Союзу, повинні мати свою Конституцію, най будемо ми і червоні, але ми маємо бути українці. Українська має бути держава, має українська мова в цій державі… Так я попав у тюрму.
В.О.: Як вас заарештували, які то були обставини?
В.П.: Обставини були дуже добрі. Я вам розповім.
Якраз було на Катерини – у нас є сестра Катерина. Це була якраз Катерина, в грудні. То Мирон пішов до сестри, а я був вдома. На апендицит у мене страшно живіт заболів. Я побігав по долині там, коло своєї хати, і потрапив у лікарню. Мене подивилися: гарячка, температура під сорок – треба негайно робити операцію. Мене взяли на стіл, прооперували. І арештувати мене не могли, поки той апендицит зашили. Я лежав у лікарні.
Але я вже на другий день знав, що арештували мого брата, арештували Богдана Ґерманюка, що приїхав КГБ в ціле село. Машини заїхали, розумієте? Трусять наших друзів, у наших всіх шукають. У селі зробився страшний рух. І тоді приходить до мене жінка. А жінка в мене вчилася в педагогічному інституті, вона аж пізніше приїхала, десь через тиждень. А тут підійшли до мене – баба прийшла, мама: "Так і так, Мирона заарештували". Так що я вже знав, що заарештують і мене. Чому? Бо шукали в хаті і знайшли у в моїй блюзі оту відозву – то не відозва, а як вам сказати... План дій тієї організації.
В.О.: Начебто програма?
В.П.: Програма тієї партії. Я не встиг ту програму партії сховати. Я мав сховати чи в вербу, чи десь, де-небудь кинути чи закопати навіть. А я не встиг, бо мене той апендицит зловив, і то в такій страшній формі, що мене – хочеш чи не хочеш – швидка допомога взяла, відразу на стіл, прооперува-ли. Я не міг навіть лежати – так у мене все боліло, так я переживав те. "Ого, – я думаю. – Тепер скажуть, що то я зачинщик тієї всієї організації". Бо я там був ніби найбільш грамотний, і скажуть, що то я все зробив, знаєте? Я кажу: "Хлопці, це все пусте. Така маленька групка нічого не зробить. Але якби з усіма комсомольцями цілої України, то це щось можна зробити". Розумієте, аби всі були за Україну. А така група лише в Івано-Франківську... Але хлопці зробили окремі мережі майже по цілій Івано-Франківській області. Але що хлопці? Вони мали своїх колєґів, яким дали на зберігання ту програму. А вони ту програму відразу віддали в КГБ.
В.О.: А відомо, хто те зробив?
В.П.: Відомо. Там прочитаєте в ґазеті, там є все. Як вони називаються: Козак там і Галявий, і ще там інші. Ви знаєте? Так ці відразу віднесли в КГБ. Так що вони знали весь крок організації. Весь крок! Хоча в нас відбувалися різні заходи. У П'ядиках були збори, коли вони сходилися над Прутом. В Івано-Франківську – десь у лісах сходилися. Але це все КГБ вже тримало в руках. Вони тихенько дивилися, що ми робимо, а потім у грудні тихенько підійшли та цих хлопців забрали.
В.О.: То всіх одночасно, так?
В.П.: До всіх одночасно. Лише мене не взяли, бо я був у лікарні. Але коли мене поклали – я дуже цікаву річ вам розповім. Коло мене лежав один єврей, а обіч там не було нікого. Дивлюся – приходить кагебіст. Ніби він теж хворий, що також його будуть оперувати. Він ходить. А я мав лікаря знайомого, того, що мене оперував. Він відчиняє двері і так очима мені показує. Я розумію. Показує мені: дивися, за тобою цей ось слідкує! Я вийшов і заговорив з ним: "Дивися! Він сказав нікому не казати. Йому ніби дають якісь краплі чи серцеві, чи якісь". І він цілу ніч біля мене чергував стільки, скільки я лежав. Так що я був під наглядом КГБ вже відразу, з першого дня арешту хлопців. То й був мій арешт, хоча я ще й не був заарештований.
В.О.: Мабуть, уже був ордер на арешт?
В.П.: Ну, аякже, ордер був! А чого мене стерегти? Вони стерегли, щоб мене хлопці не вкрали. Бо могли десь там сказати, а ті прийдуть вночі зі зброєю та й заберуть мене – і хто знає, куди мене хто повіз. Ну, такого не сталося. Лікар мені розказав, я показав, що знаю. То я вже нічого такого не говорив. Потім я став уже ходити. То ще не можеш ходити, апендицит, то мусиш на палицях. Хоч я не хотів на палицях, я старався сам. Знаєте, думав, що я козацького роду, то буду старатися ходити, чим зможу, як зможу. Аби я йшов в туалет, бо я не брав ту качку під себе, знаєте. В туалет я ходив тяжко, але ходив.
Почав я видужувати, але рана не дуже гоїлась, бо ти нервовий чоловік і рана не гоїться. Хоч вони мені й зробили там маленьку рану, велику не робили. Відірвали апендицит від печінки. Той апендицит мені хлопці показали: такий був задовгий і грубий, що вже міг тріснути, міг прорватися.
Після того приїжджають кагебісти такі веселі, сідають зі мною в машину. Везуть мене легковою машиною – три кагебісти і я один. Їдемо відразу в Івано-Франківську тюрму. Брали мене вісім разів на допити. Вони цікавилися, чи я когось із тих хлопців знаю. Ну, я нікого не знав. Я з ними не спілкувався. Я знав одного Ярему.
Я цікавився братом. Я кажу: "Розкажіть про брата!" – "Про брата нема чого говорити!" Вони мене питали те-те-те – цілий час. Там був такий Гончаров, кривий на ногу. Він мене як влупить револьвером по голові – звідти, звідти! Я кажу: "Ти не пробуй! " – я попробував крісло – прибите… Так що я не можу нічого йому зробити. Я кажу: "Я з тобою говорити не буду!" – "Чого?" – "Ти б'єш мене – за що ти мене вдарив? Я що, бандит? Я когось убив чи я когось продав, чи щось кому зле зробив? Не буду з тобою розмовляти!" І так кілька разів.
І мені дали іншого, мудрішого кагебіста. Це був майор Уткін. Той майор Уткін вже інакше зі мною говорив. Він каже: "Ти читав "Чорную раду"? Я кажу: "Я не лиш читав. Я знаю всі дійові особи, бо я літератор, а мене вчили в інституті, що я мушу знати й "Чорну раду" Пантелеймона Куліша".
Уткін знав, що я мав багато книг. У тата нашого була бібліотека, я всю її забрав до себе. Мирон не читав так багато – я читав більше. Я мав ще одного друга, що мені позичав. Я позичав різні книги. Була в мене "Історія України" – одна, друга, третя. Знаєте, при батькові у нас було повно книжок. Я мав той календар "Червоної калини", де вся історія війська українського, вся історія української нашої справи. Так що я те все прочитав. Там багато було книжок, і таких цікавих. То ті книжки віддали професорам івано-франківським, що мене вчили, аби вони дали рецензію. Вони дали рецензії на всі ті книжки, і кагебісти сказали: "Як він все це прочитав, то міг звихнутись». Це такий висновок дали мені від КГБ.
Ну, довший час там тримали. Ця справа з ОПВУ тривала півроку. Мене так дуже багато не кликали на допити. Але я б хотів видітися з кимось, але вони не хотіли давати. Мені принесли й показали протоколи Мирона. Уже як закінчилося слідство, показали: дивись, мовляв, який твій брат. Він писав: "Я нікого не знаю і нічого не знаю. Богдане, я нічого не знаю! Давайте мені Ґерманюка, тоді будемо говорити, а так я нічого не буду говорити!" Вісім допитів він витримав. Тоді вони його били тим електричним шоком, знаєте, як тепер б’ють чеченців. Він був два рази на тому електрично-му столі. Два рази він умирав. Включають – тебе б'є шоком. Ти зомліваєш, а після того, як оживаєш, він знов тебе питає. І так декілька разів катують. Називається допити – то не є допити такі, де б ти відповідав, а тебе просто стараються знищити, стараються відібрати в тебе мову, відібрати в тебе розум.
Так минуло півроку. Я лежав, поки загоїлася та рана. Рана не хоче заживати, бо я нервуюся, тому рана не заживає. Накладають мені різну мазь, і я помалу почав дивитися, як вони хлопців допитували. Я чув їхні розмови. То чути через вікна. Ми також слухали, прикладаючи таке горнятко до стіни. І в горнятко так чути, як у телефон! Все-все чути було! А ще як хто знає азбуку Морзе, там ми собі так перегукувалися через стіну. Там хлопці стукали так: "Хлопці з таким-то в 77-й не розмовляйте, вас підслухують», – то з другої тюремної камери. Так ми були аж до 10 березня 1959 року.
В.О.: То вже суд відбувся?
В.П.: Так-так, уже був суд. Нас почали судити. До мене підсилали такого... Підсилали, сказали, щоб платив я йому гроші – він буде мене обороняти. Я кажу, що мене не треба обороняти, мені не треба адвоката – адвокатом я буду сам, бо я не чую за собою такої важкої вини. Що я там зробив? Я там нічого не зробив, я ніде в організації не був. Ну, а що читав, що там був мій брат, то я на нього не сторож, він є сам собі і він відповідає. А я ні. Я думав, що я цим вийду. Цим я не вийшов. Мені сказали, що ти такий самий, як і твій рідний брат – ви обидва одного кореня яблука.
В.О.: І вони не помилялися?
В.П.: Ні, не помилялися, абсолютно. Ну і підтвердили, що то в блюзці було не моє, а то його.
М.В.Площак: Клятва.
В.П.: І клятва, і друге – програма партії. Була і програма, і клятва. Судили нас закритим судом, не пускали ні жінку, ні маму, ні дітей – нікого абсолютно. Сидить військо, сидять прокурори: "Встати, суд іде" і таке інше. Мені казав адвокат: "Вам дадуть сім років!" Я кажу: "Дадуть сім – так дадуть сім. То я що, не відсиджу? А як мої предки сиділи по двадцять п'ять? А як їх розстрілювали, в галерах нищили, мордували, то що, вони не витримали? І я витримаю помалу".
Прийшов суд. Зачали судити. Всіх засудили. Я старався відмежовуватись від них. Кажуть хлоп-ці: "Ми будемо тебе обороняти, ти ж з нами нічого не мав, ти ніде не був на зборах, ти ніде не ходив з нами, тебе ніхто не знає – то чого ти маєш також сидіти?" Ну, і я старався так. Але все одно мене засудили.
В.О.: А суд тривав скільки?
В.П.: Суд тривав три дні.
М.П.: Тиждень.
В.П.: Цілий тиждень нас судили. П'ятьом дали по десять років, Коневич і Юрчик отримали по сім років, а я одержав два. Але два роки суворого режиму.
В.О.: Це стаття яка? «По статті 7, 26 Закону про кримінальну відповідальність за державні злочини від 25.12.1958 року засуджений на два роки». То це, значить, та сама стаття, що і їм? Тільки вам за недонесення?
В.П.: Так, так. Бо в них була ніби зрада Батьківщини.
В.О.: У них стаття 54/11?
В.П.: Так. А в мене була така ж сама, тільки з полегшенням. Але я дістав два роки таборів суво-рого режиму.
Мене разом з Богданом кинули у смертну камеру ще в Івано-Франківську. Вони думали, що ми щось будемо говорити. Але ми про справу нічого не говорили. Ми знали, що це їх цікавило. Коли ми виходили гуляти на хвилин п'ятнадцять, то там у дворику трішки шепотілися.
А прокурор сказав, що зачинщиків треба засудити на смерть.
В.О.: А кому саме він вимагав смертної кари?
В.П.: Богданові Ґерманюкові, Ткачукові Яремі, Площакові Мирославу і Тимківу Богданові – оцим чотирьом смертну кару. (Також Іванові Струтинському. – В.О.). Але суд вирішив інакше: дав їм усім по десять років, двом по сім, а мені – два.
Мене відразу відвезли в Мордовську АРСР на п'ятий штрафний табір.
В.О.: А як те селище називалось?
В.П.: П'ятий штрафний табір. Я забув, як селище називалось... Барашево...
В.О.: Барашево – то третій табір.
В.П.: А-а, то третій. Так. Ну, п'ятий ближче сюди. Там був штрафний табір. Я їхав з двома бра-тами Діяничами, вони були з Закарпаття, і двома грузинами Піцхелаурі. Гарні хлопці. Вони нас любили, ми були спортсмени, грали в баскетбол, у волейбол грали. Вони нас любили і з нами ходили всюди, без нас ніде. Один дізнався про другого, що він є в тому штрафному. То він взяв та й набив когось там у зоні. Напарив, напарив йому! І його – раз і запхали також у штрафний. Так ті два брати знайшлися. А то ми сказали: "Там є другий Піцхелаурі" А той каже: "Добре! Якщо є, то ми зробимо так, що я буду з ним".
Відтак Мирона привезли з Іркутська в Мордовію. А далі що ще я можу вам сказати? Після того мене звільнили.
В.О.: Чекайте, а з ким ви там були, кого запам'ятали з людей, які там були умови утримання, що ви там робили?
В.П.: О! Умови утримання були важкі. Там давали 600 грамів хліба і такої баланди, що там не було нічого.
Я там знав такого гарного хлопця зі Східної України, Микола Рубель. Він мене любив. Усе ме-не голив і стриг. Коли ми приїхали туди, нас було одинадцять українців (а всього їхало шістнадцять). То ми прийшли і навели там порядок. До того часу там суки керували. Такі, знаєте, що мали списані плечі. Дами якісь. Прийшли українці, навели там порядок за одну ніч. Хто не втік до рання, того на другий день рано злапав той Діянич – здорові вони хлопці – притяг до вахти: "Забери, начальник, це падло, щоб ми тут його не виділи». Тих сук від нас забрали, і ми мали спокій у таборі, стало спокійно. Хлопці-бандерівці навели порядок.
В.О.: А то великий табір був? Скільки там було людей?
В.П.: О, там було десь за триста чоловік.
В.О.: А робота там яка?
В.П.: Ніякої роботи. Там нас лише рахували і все.
В.О.: Як? Ніякої роботи? Це велике диво!
В.П.: То такий штрафний лаґер, без роботи! Ніде нас не посилали. Не працював ніхто. Я там пробув три місяці. Я все питав того начальника: "За що мене в цей табір посадили? Я ж нічого не зробив ні в тюрмі, ніде". То не працювали. Лише перерахують. А ще ті, що не вміють добре рахувати, бо буває сховаються один-другий, то вже не можна порахувати.
Там були в нас вихователі. Лекції проводилися цілий час. Мені казали: "Ось ти сиди тихо. Ти маєш два роки. Сиди тихо. Тебе ніц не обходить. Ми будемо клопотати".
Я пробув в штрафному лагері три місяці. Після того мене беруть в етап і везуть на сьомий лаг-пункт у Мордовії, сьомий-перший. Там зустрів багато українців. Там були самі священики, переваж-на більшість священики. Так що я попав з Йосипом Сліпим, з теперішнім нашим єпископом Павлом Василиком. Але він тоді ще був священиком. Він тоді ще був такий не видний. Де відбувалась служба Божа в неділю, то ми туди ходили. Там сидів Вітер, гарний такий хлопець зі Львівської області. І багато інших. Я їх зараз усіх мушу пригадати. Влодко Васюта. Ми часто грали в волейбол, і ті хлопці сходилися. А найбільше ми сходилися до четвертої секції. Там був учитель з Донбасу Олекса Тихий.
В.О.: Олекса Тихий? Я ж Олексу добре знаю.
В.П.: Так. Олекса Тихий, він був учителем. І я теж був учителем. То ми там мали спільну мову.
Там сидів один зі львівського архіву. Все бідкався: "Що я зробив?" Чекісти його контролювали. Він їм довіряв, а вони його засудили на п'ять років. Називався він Мілько Левицький. То ми все: "Ну, що ти, Мільку, такий дурний? Ти ж знаєш, що контролюють тебе?" – "Та я нічого там не зробив, я нічого нікому не давав". – "Але ж ти щось там недобре сказав, та й тебе засудили".
Там ще був брат одного великого артиста. Але той артист абсолютно не міг йому нічим допомогти. Ні, не Крушельницький… Антін Крушельницькій і вся їхня фамілія була знищена більшови-ками, розстріляли їх. Так то не ті. А цей створив молодіжну організацію у Львові, то їх хапнули. Він дістав десять років.
На 7/1 була школа – не тюремна. Були вчителі російської мови, математики, так що ти міг звідти вийти з середньою освітою.
З того лагпункту ходили на роботу. Зі мною працював такий Бандурка. Ми виготовляли для телевізорів, для радіо, для годинників такі каркаси. Я ходив на роботу і дечого навчився. Думаю, знадобиться вдома. Таки знадобилося, коли працював у школі. Я вже знав, як поводитися з різними машинами. Нема добра – аби на зло не вийшло, нема зла – аби добро не вийшло.
Коли я там був, то видів кардинала Йосипа Сліпого. Високого такого зросту, як ці двері, здоро-вий такий. Йому один священик носив з кухні їсти, а він сам не ходив їсти. Йому допомагали різні світові організації, бо то людина відома.
А з нами все ходив такий єпископ Поточняк, історію Церкви нам, молодим, розповідав.
Я побув там недовго, щось декілька місяців. Часто заходили до Олекси Тихого. Дуже він мені подобався – він говорив так тихенько, гарно, ніжно. Він мав тоді лише чотири роки тюрми. Десь на Донбасі він заступився за Угорщину.
В.О.: Так, за угорські події. І в виборах не взяв участі. (Олекса Тихий був ув’язнений 1957 за лист до ЦК КПРС із протестом проти окупації Угорщини військами країн Варшавського договору, а також за т.зв. "антирадянську агітацію" на 7 р. таборів суворого режиму і 5 р. поразки в правах. Звільнений у 1964. – В.О.).
В.П.: Говорив такою чистою, добірною літературною українською мовою, тому я любив із ним поговорити. Як були свята, то ми святкували собі разом, все збиралися в його секції.
Звідти мене перекидають у режимний табір, 11-й, на Явас. Там був такий Микола Нога. Чого я згадав про того Ногу? Бо Нога сказав, що їх було двісті чоловік, яких наше українське підпілля відіслало в Грузію. Він там був поранений, так навіть тягнув ногу. Він мені розповідав, що вони там у Грузії робили. Ви ж знаєте, що українське підпілля допомагало і грузинам.
Хлопці на 11-му відразу дали нам молока, дістали пряників. Тоді були відкриті маґазини, і хто мав гроші, міг купити дещо. Я написав додому, мені прислали грошей. То я вже міг купити собі халви якоїсь чи мила, щоб попрати собі сам, а не тим свинячим милом.
З того режимного табору відправляють мене в Явасі на безконвойку. Ну, я не мав таких великих справ за собою, тому посилають мене на безконвойку. Дали нам коні, ми возили з лісу дрова.
В.О.: А коли саме вас на цю безконвойку перевели?
В.П.: Як я вже просидів десь рік і три місяці. Я возив ліс. Там один литовець за нами. Батько його був якийсь князь, то ми казали, що ти зсучився, став їхнім агентом. Дали йому якусь руску паскудну, поцарапане віспою лице. Ми сміялись: ади, ти маєш любовицю. Я його щось недолюблю-вав. Одного разу ми поїхали в ліс. Він мені щось сказав, а я йому: "Грузи сам!" Я загрузився, мені допомогли хлопці, а його ми залишили в лісі. А він потім доказав чекістам, що то організував Площак. Він приїхав без дров! Що він може сам? Ну, якихось кусочків набрав. Ми великий ліс возили і складали там у штабелі.
Після того посилають мене в кам'яний кар'єр Сасово Рязанської області. Ми над рікою Ош, яка впадає у Волгу. Там була ріка Ош і ще якась одна велика ріка, що катери нею ходили. А ми там збирали камені для будівництва. Той камінь треба було відвертати і скидати в долину. Ми мали скласти за день три і півкубометра того каміння – це норма на день. Там зі мною був один німець, один руский. Але той руский був якийсь непотрібний. Він боявся у воду залізти, не вмів плавати. Ми плавали, я навіть перепливав на другий берег. Я не боявся. А там десь так триста-чотириста метрів. То треба вміти плавати. Але я був фізично розвинений, я перепливав там, посиджу собі трохи на волі, де ніхто не контролює.
До мене в оте Сасово приїхала жінка, приїхав батько її. Мені дали три дні, бо я був добрий ро-бітник, мене любили. Я собі зроблю та й купаюся.
В.О.: То який же режим був у цьому Сасово?
В.П.: У Сасово нас один охороняв, один. Ми безконвойні. Там не було конвою, там ніхто не стріляв у тебе. Там ми собі робили. До тих наших підбігали різні дівки такі, знаєте... Хлопці там ходили в кавалєрку, але я не йшов, аби, думав, не заразили мене тут якоюсь холєрою. Коли моя жінка приїхала, ми пішли в ліс, назбирали якихось грибів. Вона приїхала з татом і побула зі мною там три дні. А ще через два місяці я приїхав додому – мене відпустили на 5 місяців раніше. А я не просився, я не писав нічого. Було засідання Верховного суду Мордовської АРСР. Мене кликали і запитали: "За что ты сидел?" Я кажу: "Я й сам не знаю, за що я сидів". – "А что это у вас было?" – "Не знаю, що було, бо я цим не цікавився. Я й тут таким не цікавлюсь". Я удавав такого, знаєте, простачка. То вони щось там між собою посміялися, пошушукались. Ще двох іранців привели на суд. Знаєте, що тікали через іранський кордон сюди, в Радянський Союз? "Чого ви сюди, – питає, – втікали, сюди в Радянський Союз?" – "А ми хотіли тут вчитись". А їм дали по 5 років. То тих іранців судили та мене. А за мною пошушукались, посміялися: "Все, йдіть!" То я там посидів і в залі чую, що мене Верхов-ний суд Мордовської АРСР відправляє додому достроково на п'ять місяців за те, що на мене не було ніяких доказів. Ну, в тюрмі я не шукав пригод. Думаю, як я буду тут щось шукати, то мені ще й тут дадуть з десятку. Та й хлопці мене оберігали: "Ти нічого не говори, ти повинен на параші відсидіти ці два роки".
Таким чином я повернувся додому. А вдома немає ні роботи, немає нічого. Я посидів щось три місяці біля жінки. А жінка моя працювала, та й я допомагав помалу. А ще до ув’язнення я мав у Коломиї на взуттєвій фабриці хор. Вони мене знали, що я люблю хор, прийняли на роботу. І став я взуттєвиком. Мав перший розряд, другий, третій, четвертий. Мешти всякі шив на машині. Я навчився то робити. Мене хлопці навчили, все кажуть: "Василю, ходи до нас, до нас". Правда, мене на тій фабриці ніхто не притісняв, то я там поробив майже чотири роки. І думаю: піду вчитися далі, щоб мені не сказали, що це недокінчений дурний студент.
Якось приїхала екскурсія з Косівського району, з Пістеня, з середньої школи. І кажуть: "А мені директор сказав: ти бери цього вчителя до себе. Він веде хор, він учитель зі школи". І підполковник Таран – він був добрий, зі мною все розмовляв – каже: "Йди, якщо тебе беруть до школи. Йди до школи". І я пішов.
Поїхав я в Косів із П'ядик. Директор навіть дав мені кімнату в себе. Я взяв свій акордеон, почав там грати, почав вести хор. Він мене післав в Інститут удосконалення вчителів. Я там побув місяць. Повернувся та й веду хор. Гарний хор зробив у середній школі. Мене діти люблять, бо я і в школі грав, і в клубі грав, і по весіллях теж граєш, то тебе люблять. А як не маєш ніякої спеціальності, то хто тебе потребує, кому ти потрібен?
Звідти я пішов у Коломию. Якраз канікули, вже школа закінчилася. А там у мене був друг. Ми з ним працювали в Ґодівській школі ще до того часу, як він пішов до війська – Гриць такий, директор, колєґа мій з мого року. Він завагітацією і пропагандою райкому. Я пішов до нього, кажу: "Грицю, ти можеш мене взяти на роботу? Я ж не був ні в підпіллі, ні стріляв ні в кого, нікого не вбив, ні поранив, нічого". То він зашкірився та й каже: "Я поговорю з другим секретарем". Поговорив він з другим секретарем, той каже: "Напиши йому заяву і бери його. Переведемо його з Пістеня в Циняву до школи. Там є хор. То він буде коло своєї жінки, а то буде десь тинятися". Бо і я кажу: "Ви що хочете, щоб я там собі якусь гуцулку знайшов? Та ж я молодий!"
Гей, так то сталося, що я звідти прийшов до Циняви. А це був завагітацією і пропаґандою. Але дивіться, що то є своя людина! Своя людина, місцева, він знає мене, не боявся взяти мене на роботу. А то всі боялися – націоналіст, може створити якусь орґанізацію, підпілля.
То я створив великий хор. Я пропрацював там, чуєте, двадцять чотири роки. Я створив шкіль-ний хор. Я мав хор дорослих у клубі. Там ніколи не було хору. Такий великий хор. Я брав перші, другі місця в районі. Мене там любили.
Я думаю, раз я тепер у школі, я мушу навчання скінчити. Пішов і поступив в Івано-Франківський педагогічний інститут, який згодом перетворили в університет. На відділ мов і літератури.
В.О.: Він називався Івано-Франківський чи Прикарпатський?
В.П.: Ні-ні, Прикарпатський. Я зачав працювати разом з жінкою, та й ми зачали думати, аби ми десь від батьків відійшли, мали свою хату. І зачав я будуватися. Там, коло батьків, я почав будівницт-во. Але вони мені не хотіли виділити ділянку на будівництво. Не хотіли. Я звертався до них, я написав у ґазету: "Як мені зробити, щоби ви дали мені ділянку на будівництво хати? Що я, до супутника причеплю хату чи як?" – "В Циняві будуйся!" Я кажу: "В Циняві я не можу будуватись, тому що все, що я привезу, – все розкрадуть за одну ніч. Я там мушу й ночувати, і днювати". А тут мені близько – два кілометри до Циняви йти, то що мені. Вони думали, думали і так нічого не додумали. Я пішов до нашої П'ядицької сільської Ради, де б дали довідку, що я хочу коло батьків побудуватися. Мені голова сільської Ради дала ту довідку. Дала мені ту довідку, а вони як подивили-ся, то сказали переписати домову книжку, аби там мене викреслили. І там уже не було мого прізвища. А я ж із тієї довідки зробив декілька копій, аби я мав чим засвідчитися, що я не самовільно будую, а на підставі договору. Тут у мене є такий документ: "Виконком Коломийської районної ради депутатів трудящих доводить до Вашого відома, що рішенням райвиконкому за № 176 від 13.06.1964 року Вам заборонено проводити будівництво жилого будинку на місці розпочатого Вами будівництва і в місячний строк Ви зобов'язані знести будинок на нове місце будівництва, відведене Вам правлінням колгоспу та виконкомом сільської Ради".
Я мав від виконкому довідку, а вони заставити голову сільради переписати її і викинути мене. Це Моїсеєнко там такий був, голова райвиконкому. Єврей. Я його ненавидів. Я як гримнув дверима, а він мені каже: "Панок!" – "Сам ти панок!" Ми з ним довго не церемонились. Я пішов у Івано-Франківськ. Там був такий Попеченко. Я йому розповів, що така й така справа, напосіли на мене, я відсидів два роки, кажу вам по правді, так як є. Я нікого не образив, ніде нікого. Я вже вчуся, а цей на мене напосідає за хату, я не хочу разом з батьками тулитися, бо батьки є батьки. Він сказав: "Їдьте додому. Я скажу в райвиконком". Там дали мені таке:
"Переглянувши справу Площака Василя, жителя П'ядик, про заборону йому будівництва жилого будинку та враховуючи письмо обласного управління будівництва та архітектури про те, що дозволяє проводити будівництво жилого будинку забудівнику на розпочатому ним місці. Виконком районної Ради депутатів трудящих рішає: відмінити рішення виконкому № 176 від 13 червня про заборону Площаку Василю Федоровичу в П'ядиках будівництва жилого будинку. Дозволити як виняток громадянину Площаку Василю Федоровичу проводити будівництва жилого будинку на місці розпочатого будівництва. Попередити голову П'ядицької сільської Ради за несерйозний підхід до вирішення справи".
Вони все звалили на того голову сільської Ради, а мені дозволили. Я вам це показав, що то є гоніння. Так не мало бути.
Прислали до мене одного – він працював на "Сільмаші", – щоб наглядав за мною. Він поступив на відділення російської мови. Наглядав за мною цілий час, дивився, що я роблю, брав участь і в хорі. Але раз ми оба нап’ємося і він каже: "Василю, я слідкую за тобою. Але дивись, ми оба українці, будьмо розумні, ти нічого мені і я нічого тобі, і все тихо. Я буду писати, що все добре, а ти будь хитрий, мудрий". І ми так тихонько заходили, куди хотіли. Та й директор ще з нами з'єднався, у нас все було гаразд. Так я був деякий час під наглядом КГБ. Але добре, що це він. Я його й досі шаную, того вчителя. Ми як здибаємося: "Здоров, Василю!" – "Здоров, Славко!" Він в Матійовичах, недалеко звідси. Та ще й згадує: "Пам'ятаєш, як ми собі нап'ємося і балакаємо, що хочемо, йдемо, куди хочемо". А відтак його Бог все одно покарав. Видно, за мене покарав, бо так його напарили… Раз я з ними не пішов пити, то його так набили, що перебили перенісся, навіть ніс кривий став. Так що він був у реанімації. То його, видно, Бог покарав за мене.
Ось тут написано: "У 1965 році вступив до Івано-Франківського педагогічного інституту і в 1968 році закінчив повний курс названого інституту за фахом українська мова та література. 26 липня 1968 року Площаку Василю Федоровичу присвоєно звання вчителя, викладача української мови та літератури". Так що я маю диплом інституту і таки доказав, що я вчитель, а не недокінчений студент.
Я посварився з директором тієї Цинявської восьмирічної школи. Я йому кажу: "Ти мене не ці-нуєш і не шануєш – я піду в своє село працювати, в П'ядики. Не піду на мову – так піду на пісні, на хор". Та й пішов я до П'ядик, та в П'ядиках ще пропрацював сім років, створив гуцульський ан-самбль. Маю фотографії, діти мене знають. Ми з тим гуцульським ансамблем всюди виступали, але мені ніколи не давали доброї оцінки, хоч я виступав відмінно. Все мене принижували. Також слідкували за мною. Мені сказав один з міліції, що в мене вчився, з Ґодів: "Василь Федорович, за вами слідкує той і той. Дивись, Василь Федорович, щоб ти мене не продав". Так що я знав. Мені якось Бог так давав, щоб сказали: той і той за тобою слідкує, дивиться, що робиш. Так що я знав, де що сказати і де що не сказати.
Там я попрацював сім років. Мені надоїло, що весь час мене принижують. Та я і в клубі, і в художній самодіяльності, і там, і там. Я лишаю цю всю науку і прошусь на 40 процентів. Я вже відпрацював 25 років, навіть більше, щось 39. Відпросився я і пішов додому. Почав удома працювати – взяв собі годувати бика, свиню. Жінка працює, а я вдома, на 40 процентів.
В.О.: А що таке «на 40 процентів»?
В.П.: А це ти ще не маєш пенсійного віку, але тебе відпускають на 40%. Це по твоїй волі.
В.О.: А, то 40% пенсії?
В.П.: Пенсії, так. Я пішов на 40%. І тоді вже ніхто не слідкує за мною. А якщо і слідкує там якийсь сусід чи хто, то може слідкувати. Приходили сусіди, дивились, що я роблю, з ким п'ю горілку, з ким співаю, що де роблю. Я маю ставок збоку, то ми сіли коло того ставка – тепер вода його розбила – та й співаємо. Там Мокрицький Богдан приходив, що коло тебе, Мирославе, жив. І Микола Семенюк, що вже вмер. А Богдан мені каже: "Йде Микола та й каже: Василь Федорович, мене кликали з "Сільмашу". Чи ви там щось не вчите, чи ви нам щось не кажете?" А я кажу: "А що я вам буду казати?" – "Чи ви не передаєте свої знання, свої ідеї молодому поколінню?" То я кажу: "Ви мене знайшли і тут, удома?" Розумієте? Цілий час, чи ото йде Микола Семенюк, чи Богдан Мокрицький, то тут ціла комедія, чоловіче!
Мокрицький дав мені прочитати книжку Євгена Грицяка "Крія йога". Дуже гарна книжка. Він піднімав у північних таборах повстання, Євген Грицяк. Він її переклав з англійської, про індійських йогів. "Крія йога". Я то прочитав, дав Богданові, а Богдан дав мені Алілуєву почитати. А тоді вже такі російські книжки ходили. Я прочитав, чоловіче, а те вже відомо в КГБ є. Мене знову викликають у КГБ: "Що ви тут робите? – тримає папку. – Ви це читали?" – Кажу: "Читав!" – "А що це таке, ви де взяли?" – Кажу: "В Богдана Мокрицького". – "А він?" – "Алілуєву він дав мені читати, а я йому дав "Крія йога" читати". А потім я йому кажу: "Богдане, на тобі Алілуєву, а мені "Крія йога" віддай". А вони хотіли "Крія йога" прочитати, чекісти, але я не дав. А то гарна книжка, щось там сімсот сторінок. То мені Богдан Ґерманюк дав: "Василю, прочитай, то цікава річ". Євген Грицяк приходив до мене, до нього, але так, аби ніхто не знав. А ми йшли собі через село всі разом. Я дав Євгенові своїх малин, малини я мав. Він розповідав, як його в КГБ в Івано-Франківську водили, як вистроюва-ли всіх кагебістів. Полковник з ним посередині: дивіться, якого маєте козака звідси! А він у Норильську робив повстання, чоловіче, то відома людина, така цікава. То він бував у нас у П'ядиках. Богдан його також знає.
Так що мене вже тягнуть у КГБ, Юрка тягнуть, де його хата, де його то… Ну, а це вже не тоті роки! Це вже ніхто на них дуже впливав, то вже Україна почалася, дев’ядесяті роки. Там ще був – коло Мирона жив – брат того чекіста. Як його прізвище – Андрусяк, чи як? Його брат мав жінку росіянку, працював у КГБ. А він хотів підвищення якогось, що знайшов таких великих злочинців, які читають заборонену літературу, розповсюджують її. Але нічого з того не вийшло, його в Карабах забрали. А там він дістав сім ножів, там його вбили, бо він українець. Я кажу: "А ти не слідкуй!" – "Та я нічого проти вас не маю!" А він слідкував за нами – за Мироном і за мною, знаєте. Дивись, як то Бог дає, чоловіче, як то карає. Ади, тихонько так скарав його, а я позбувся тих усіх чекістів. А то кличе мене в КГБ на допит. Що ти кличеш мене на допит? Чого? Ну, я Аллілуєву прочитав. А що її читала ціла Росія! Мені ота Алілуєва потрібна, що пішла за якогось там індійця заміж, а потім ще за якогось, Сталіна донька. Це таке…
На тім і закінчилось. Я собі вже сидів удома, вже мене ніхто не чіпав. Я далі брав участь у хорі, я ходив з хором. Я створив у 1987 році гарний хор "Гамалія", самих чоловіків набрав сорок і написав "Гамалію". Я то маю вдома. То я сам написав, не дивлячись на те, що Лисенко написав і ще кілька композиторів. Я собі свій варіянт написав для сільської художньої самодіяльності. Я ввів змішаний хор і хор "Гамалія". Ще й нині мене згадував той Княгиницький: чого ти нас не навчив? Ну, а хор далі працює, я далі співаю в хорі, співаю в церковному хорі. Я й нині мав бути на службі Божій, бо нині неділя, але я пішов сюди, а туди вже не пішов. Отаке ціле моє життя.
В.О.: Сьогодні ви показали нам відеофільм, як вас ушановували. То коли було?
В.П.: 14 лютого того року.
В.О.: Це вам улаштували такий вечір.
В.П.: Вечір 70-річчя. Таке гарне, всі брали участь. Я навіть не знав, що вони так готувались. І вони, крім того, ще передали мені – дам вам зараз почитати, – звідки пішов мій рід. Це передав мені голова сільської Ради. Він сам їздив у Львів, вони дістали гроші, заплатили, аби знайшли про П'ядики у Львівському архіві. І там написано було, відки пішов мій рід. Вони хотіли мене цим утішити. І то їм удалось, то їм удалось. Я вам даю прочитати, звідки пішов мій рід. А я то хочу надрукувати.
В.О.: Ви будете читати чи я? Від руки написано?
В.П.: Від руки. Можете і ви читати, буде виразніше.
В.О.: "Коротка розвідка появи прізвища Площак у селі П'ядиках.
Восени 1648 року Семен Височан очолив народний рух у Галицькій землі. Він підтримував зв'я-зки з посланцями Богдана Хмельницького, загони якого теж діяли того часу на Покутті. Богдан Хмельницький спорядив кількох добре навчених військової справи козаків для надання практичної допомоги в організації та проведенні бойових дій Семена Височана.
Один із таких посланців був Іван Площа, син Мирона. Коріння роду його губиться на території теперішньої Черкащини, з тої сторони, яка дала українській історії найбільш визначних людей – борців за волю і самостійність України. У грудні 1648 року під час виступу селянсько-козацького війська під проводом Хмельницького виступає і військо Семена Височана.
Під час однієї з сутичок при здобутті фортеці Потоцьких – Єзуполь (В.П.: Тепер Жовтень) Іван Площа був тяжко поранений і продовжувати похід разом з військом не міг. Боячись, що його впізнають вороги, бо, з якої причини було поранення його, побратими з загону Семена Височана домовляються з селянином уже середнього віку, теж учасником бойових дій, родом із Отинії, Миколою Мельником, сином Кирила, про те, щоб доставити Івана Площу в безпечне місце і турбуватися про лікування козака. Цьому бійцеві дали пару добрих коней і воза з такою умовою: на свій розсуд він залишає Площу в надійних людей і за те залишає собі коней та воза і може залишити-ся вдома біля сім'ї та вести домашнє господарство. Товариші по зброї зібрали значну суму грошей і дали цьому селянинові, щоб віддав тим людям, що займуться лікуванням побратима.
Мельник був вельми втішений. Це був чесний чоловік, він виконав своє зобов'язання. Оскільки це була зимова пора, то воза навантажують сіном, всередині вимощують місце для пораненого з тим, щоб його ніхто сторонній не побачив і не здогадався про його присутність, але його охоронець щоб мав доступ подати їжу. Під таким прикриттям доїхали додому. В Отині селянин залишився переночувати, дав перепочинок коням, відпочив сам і перев'язав рани побратимові. На другий день зранку виїхали.
У Миколи Мельника був знайомий з П'ядиків, добрий господар, в якого була дуже гарна висо-кодійна племінна худоба, в якого отинієць купував корову. Це був Василь Семенюк, син Івана, що мешкав на території теперішньої вулиці Семенівка. Його господарство було розміщене десь у районі теперішньої садиби Яремчуків або поблизу того.
З історії нашого села випливає, що вулиця Семенівка одержала назву від прізвища цього гарно-го і порядного господаря. Це був розумний чоловік, досить національно свідомий, батько багатьох дітей. Були в нього чотири сини: Іван, Микола, Степан, Федір та дочка Марійка. Ще й обіду не було, як від села під'їхав він на подвір'я Семенюка. Господар упізнав гостя, розговорилися, запросив до хати. Але гість почав м'ятися, не знаючи, з чого почати і як довіритися зі своєю таємницею. Здогадливий Семенюк зорієнтувався і сказав: "Скажи прямо, що в тебе там, не бійся!" Повідомлення прийняв з розумінням. Пораненого занесли до хати і взялася родина Семенюка за лікування козака. Отинієць розвантажив сіно, ніби був винен Семенюку, хоча у того свого було вдосталь, але щоб не викликало підозри. М.Мельник залишив для лікування Іванові Площі всі гроші, які дали козаки, адже був дуже побожний і чесний чоловік і вважав, що подарунок – пара коней з возом – був дуже величезною платою і тому про привласнення грошей і гадки не мав.
Оскільки Площа був молодий, двадцять чотири роки, то добрий догляд та сите харчування дали свої результати. Тільки два рази В.Семенюк привозив лікаря з Коломиї, який промив рани, зашив, а потім зняв шви. Лікарю-єврею дорожче довелося заплатити за мовчання, як за лікування. Але в грошах питання не стояло.
До Великодніх свят козак став на ноги. Сидіти без роботи не міг. А оскільки був чоловік грамотний та ще й знав на той час дуже добре потрібне людям ремесло (був стельмахом), то й робота для нього знайшлася. Поремонтував господареві дому, своєму благодійнику, воза, весь землеробський реманент. Почав подумувати про те, як повернутися до своїх бойових побратимів, але подальші події відсунули його наміри. За ним найбільше турбувалася дочка господаря Марійка, завдяки якій він так швидко одужав, і їхні стосунки стали серйозними. Батьки бачили це, але не дуже перечили, бо й кращої долі своїй дочці побажати не могли: козак молодий, гарний, освічений, що на той час для села було великою рідкістю. Мав фах стельмаха. Грошей, що козаки дали на лікування, залишилося, що було за що купити десять морґів поля (1 морґ – 75 соток). Єдина проблема – як оприлюднити, звідки взявся хлопець, бо Семенюк дорожив і козаком, і честю своєї родини і дітей.
Семенюк мав знайомого адвоката-жида в Коломиї. Порадився з ним і за відповідну суму гро-шей, яку той собі запросив (за ті гроші можна було придбати дві добрі корови), жид підготував документи, що Іван Площа є мешканець міста Коломиї, дитиною залишився сиротою, виховувався в сім'ї бездітних міщан Озаркевичів, які дали йому освіту та віддали до промислової школи, і він здобув фах стельмаха.
Документ пройшов перевірку, і В.Семенюк робить восени 1649 року весілля. Пара була гарною і достойною. Сини пішли на сторону з відповідним батьківським віном, а дочку батьки залишили біля себе. Молода сім'я жила дружно на радість старим батькам. У них народилося троє дітей – дві дівчинки, Параска і Ганна, та син Мирон. Іван Площа дуже придався до П'ядиків та близьких навколишніх сіл, застельмахував, приносячи людям користь, а для своєї сім'ї нормальне безбідне проживання.
Розвідку зробив Р.Сікорський в дарунок В.Ф.Площаку 10 лютого 1999 року в честь 70-річчя від дня його народження".
О! То ви маєте такий славний рід!
В.П.: Рахуйте, скільки це вже століть! Це сім поколінь, якщо по сімдесят років брати. Або беремо так: 1649, то маємо вже 2000 рік, то рахуємо, що якби по сімдесят років, то вже є триста п'ятдесят років. Так що вже якраз сьоме покоління моє – сьоме, восьме або дев'яте.
В.О.: Покоління вважається так десь років тридцять. 25-30 років. На століття вважається так десь три покоління або й чотири.
В.П.: Дивіться, то діди наші. (Показує знімки). Це наша хата. Два брати. У нас були ще Площа-ки, але лишився лише він, Мирослав, і я. В нього всі дівки. У мене таки син є. Син тепер став священиком в П'ядиках.
В.О.: Назвіть рік народження та ім'я сина.
В.П.: Син Роман, тепер йому 35 років. Він уже жонатий, має жінку і у нього народився син, Площак Тарас. Ходить у перший клас. Отакий рід у мене продовжується.
В.О.: Розповідь продовжить пан МИРОСЛАВ ПЛОЩАК. 19 січня 2000 року. Записує Василь Овсієнко в місті Коломиї.
М.П.: Я, Площак Мирослав Федорович, народився в селі П'ядиках 1931 року і 31 жовтня, у родині середняка Площака Федора. Дитячі роки проходили вдома, вчився в селі П'ядиках і закінчив неповну середню школу.
Під час війни дуже любив зброю, любив мати автомати, карабіни, кулемети, ґранати. Я тим усім сі занимав, бо був зв'язаний з підпіллям, з ОУН районним по Службі Безпеки – Бистрим – а також ще з однією групою, яка називалася... Він був з Лемківщини (я забув, Василю, як він називався) – Зенко покійний, командир групи, який у 1948 чи в 1949 році загинув – був бій у Томачику. Вони якраз були в нас на постою. Стояли, я їх дижурив коло хати, ходив по залізниці. Бо в нас цілий ґарнізон НКВД стояв. Так що я вдень чергував біля них, носив їм їсти. А коли вони від нас відійшли, ми почули бій. З того бою лишився один поранений Морозенко – він був поранений у стегно. Через місяць, а може й більше, він приїхав до нас доліковуватись. Прийшов без зброї, без нічого. Йому вдалося в тому бою уникнути загибелі. Жив як у вуйни Катерини, так і в нас проживав. За той час я зумів його озброїти: дав йому десятизарядку, сто патронів дав, гранати дав. Брат дав йому пістолет бельгійський. Так що ми його озброїли і через нашу таємну агентуру передали до Бистрого. То тато наш про це вуйкові сказав, а вуйко передав. І Бистрий прийшов – не того числа, а десь іншого, поки вони не перевірили, чи він не здавався в НКВД, чи не втік з бою. Перевірили, та й прийшов, забрали його тоді в свою боївку.
В.П.: Він втік з бою.
М.П.: Він був утік з бою, але він був ранений, так що ходити не міг. Після того, як він пішов до Бистрого, то приходив уже з другою боївкою, з іншими людьми, до нас на постій. Часом тато був головою колгоспу, я пам'ятаю. Тато мій командував колгоспом імені Будьонного. Бистрий цей, сотник, не мав нічого проти тата, ба тата вибрало село, а не партія призначила.
В.П.: Тато наш у "Просвіті" був, був мудрий, і по-німецьки говорив, як по-українськи.
М.П.: Після того я в 1950-х роках утратив підпілля , бо я пішов до війська весною 1951 року. Я служив у Ленінградському військовому окрузі в місті Луга, на найбільшому військовому ленінград-ському полігоні. Там я навчився розміновувати місцевість. Мене на один рік кинули розміновувати Новгородську область. Від весни до пізньої осени ми розміновували – там, де німці і руські стояли. Я дуже багато мін знайшов, найбільше від усіх у дивізії. Я вже й забув, скільки. І ще один там був. Ну, я найбільше знайшов, так що мені вирішили присвоїти Орден Трудового Прапора. Полковник Медведчук підійшов до мене під туш і каже: "Хоч тобі вище командування не дало дозвіл на орден, та командуючий Захаров нагородив тебе годинником".
В.О.: Що, він досі є?
М.П.: Ні. Нема. Кагебісти забрали.
В.О.: А на ньому був якийсь напис?
М.П.: Був напис: "Від Захарова, командуючого військовим округом". Я би тепер міг дістати у них посвідчення і був би-м учасником бойових дій.
В.О.: Прирівняним до учасників бойових дій.
М.П.: Я був підривником. То так не раз рвав міни, що тільки голови згинали, як це все над нами свистіло. І осколки в руки попадались. Так, ви знаєте, звик до того був, що вже й не боявся. Бо я в дитинстві любив тим займатись.
В.О.: От звідки воно у вас!
М.П.: Ми в дитинстві мали багато зброї. Я міг п'ятдесят чоловік озброїти. Я любив стріляти над життя, мені це передалось по крові чи що, я не знаю. Я без того не міг бути. Я з хлопцями з револь-вером ходив, вічно з наганом ходив. Наган коло мене був такий безвідмовний, знаєте. Я це любив. Я хотів у партизани піти і просився, але партизани мені відмовили – сказали, що ти зростом замалий. Я був зростом менший, чим брат. Вони казали: "Тобі ще зарано! Як підростеш – тоді». Армію я прослужив. В армії до мене підходив майор – він був жид – майор Мардер Марат Соломонович, казав: "Ты ж бандеровец!" – до мене. Так, знаєте, жартома, усмішкою. "Бо ти такий розтягнутий ходиш".
Після того, як я відслужив, прийшов додому, прописатись не можу. Вдома що – в колгосп піти? Грошей немає, нічого немає. Мусив у місті приписатись, потім у брата був. Потім паспорт якось легонько виробили.
В.О.: Де, в якому місті?
М.П.: У Коломиї. Я виробив паспорт і влаштувався на пошті на роботу. Але я був футболіст, я був моцний футболіст, не те, що такий собі простий футболіст.
В.П.: Він – найсильніший у П'ядиках і в Коломиї футболіст.
М.П.: Я був найсильніший. Я поробив трохи на пошті, потім поступив на ткацьку фабрику. Тут я навчився робити наладчиком. І так мене відси й заарештували, з ткацької фабрики. Додому приїхав чи 5 грудня, чи 7-го.
В.П.: На Катерини? Сьомого.
М.П.: Якраз нині Катерина, а завтра прийшли мене арештувати. Я ж хотів з хати втечи, але тато на ліжку лежав хворий – він хворий був, по хворобі мав тиск.
В.П.: Він був контужений на японському фронті.
М.П.: Так, він був контужений на японському фронті. Але він не то, щоби був помішаний, або що – тиск крові в нього був такий був, що він... То я пожалів його – не буду тікати. Бо до мене прискочили офіцери, револьвери повитягали і сказали: "Руки вверх!" Я руки не підіймав, я кажу: "Я безоружний, руки підіймати не буду". І все. Вони обшук зробили, знайшли в мене журнал львівський. Там було написано, як у Вінниці Хрущов розстріляв 40.000 українців, і зробили це у Піддорогові – таке місце, де їх скидали, засипали вапном…
В.О.: Це перед війною ці розстріли були, так? І німці їх потім відкрили, так?
М.П.: Так, відкрили. А я про це не знав. "Звідки цей журнал?" – питають. Кажу: "Там написано, то ж не я видавав цей журнал. Там же є – місто Львів, друкарня". Кажу: "Та я його й не читав, що буду казати?" Посадили вони мене в машину – у Франківськ, завезли в КГБ, 3 доби на допиті, що 4 години – інший офіцер, мінявся. Допит зробили, я нічого не сказав – нічого не знаю, нічого не чув, нічого не видів. Всьо. Так що я й не їв три доби. Потому мені якийсь офіцер сказав – прийшов в управління сам начальник, генерал, як він си називав, – і каже: "Площак, якщо ти всьо розкажеш, я відпущу тебе на свободу". Я кажу: "Я нічого не знаю і не маю чого розказувати. Про що буду розказувати?" Каже: "Даю тобі слово. А ні – то підеш у тюрму". – "То яка мені різниця. Я не маю чого розказувати". То мене хапонули та в тюрму. З управління мене в тюрму запхали, в ізолятор. Перед тим я три ночі не спав, то як мене в ізолятор поклали, там якась лавка була, я її до батареї приложив, то мені м'ясо було пропекло, я не чув. Я був змучений фізично і нервово, розумієте?
Там допити проходили через день. Майор Мещеряков вів у мене слідство. Жорстокий такий, монгол, такий вульгарний, слова вживав такі, все казав, що якби ти мені за Сталіна попався, ти би тут у мене співав. Я кажу: "Та я і без тебе знаю, що ти за Сталіна робив". Вже хлопці «двохсотку» попідписували, а в мене все ще слідство не почалося, я нічого не визнавав.
В.П.: Казав: "Не буде Ґерманюка – не буду говорити.
М.П.: А по тому дали Ґерманюка.
В.П.: Богдан каже: "Миросю! Та ми говорім їм у очі!"
М.П.: В очі, каже, то нема що скривати, бо вони вже все знають, бо ті аґенти Мирось Маслов-ський – з Франківська був, – і ще оден, той, що ще живе, а ті вже всі повмирали.
В.П.: Ну, Гайовий, Козак.
В.П.: Гайовий і Козак – це теж були аґенти КГБ.
М.П.: Ми звідки знали, що вони аґенти?
В.П.: Ми не знали, але всі ті документи, що вони приймали на збереження – все віддали в КГБ. Ті всі документи, які приймало наше товариство, – вони дали на збереження в КГБ. Так що їх уже КГБ охороняло. Але ж це не зброя!
М.П.: Мене взяли, посадили на крісло, сказали не вставати з крісла. Крісло прикріпляли – я мацав, як сідав, – і один там уключав у стіну, і в мене ток. Я ся зірвав, як у мене ток ширнув.
В.П.: Так і я казав, то називається "електрошок".
М.П.: А потім мене клонить, клонить на сон, а ці до мене з матами: "Я тобі дам!" Такий звірило високий до мене: "Говори! Говори!" Я кажу: "Я не маю, що вам говорити, що я вам скажу? То, що-м сказав дотепер, то й тепер скажу". Так що мене потренували на тім шоці, відпустили, відвели геть у камеру, то я так у тій камері пролежав довший час.
В.О.: А які наслідки того шоку, як то діє? Бо я про таке не чув ніколи.
М.П.: Ток тріпає вами, ток іде.
В.О.: Це довго триває, чи це моментально?
М.П.: Скільки я сиджу, на скільки той включив.
В.О.: І не можна встати, зіскочити звідти?
М.П.: Встати можеш, можеш зірватись, але ті звірі стоять наді мною, щоби зараз бити. І так мене хилить на сон, аж подаюсь падати. Вони до мене: "Держись!" То було страшне! Як нас возили на тюрму, то я братові кажу, що мене на електричний стіл ставили.
В.П.: Два рази брали!
В.О.: І то два рази? В тому ж самому приміщенні?
М.П.: Так, так. Ще, я пам'ятаю, москалька сиділа в коридорі, то так на мене дивилася страшно.
В.О.: Вона, мабуть, лікарка?
М.П.: Ні-ні, вона сиділа на якомусь апараті. А то в стіну включали. Офіцер включав. Але вони всі в цивільному були. А я не то щоби мовчав, я пащекував до них, сварився з ними. Хотіли бити – так хотіли мене бити, але чомусь не вдарили – не знаю, чому, яка причина. Бо той мені казав, що був би ти за Сталіна, був би ти тут...
В.П.: Він би його вдарив – Мирось би віддав.
М.П.: Я був би віддавав – я був спортсмен, я був звинний до того.
В.О.: Так, як Симчич?
М.П.: Так. Ну, судили нас судом.
В.П.: Розкажи, що там, де, як.
М.П.: У Франківську після того, як звели мене з Богданом Ґерманюком, я вже мусив підтверди-ти, що там хлопці попідписували. Я вже мусив то переповідати. Богдан мені сказав, що вже всьо.
В.О.: Вони що, влаштували вам зводини віч-на-віч з Ґерманюком, так?
М.П.: Так, вони фотографували. Ми ж фотографовані, там був спеціальний кагебіст – як ми здоровкались, як підходили один до другого, що говорили – то все знімав на кінокамеру. То в них у КГБ все повинно бути. Лише то не наше КГБ, яке мене судило.
В.П.: То Московське КГБ, це не були місцеві.
М.П.: Які місцеві? Я там ні одного кагебіста не знаходжу, щоб він був українським. То, що він розмовляє по-українськи, – але чиї інтереси він захищав…
В.П.: Гончаров, Гучкін, Мещеряков...
В.О.: А що, справу вони вели українською мовою?
М.П.: Так, українською мовою вів.
В.П.: Все українською – ми не хотіли, бо ми російською не розмовляли.
М.П.: Я міг по-російськи, але яке моє діло?
Мене засудили, дали нам по десять років. Ми ще сі сміяли з того.
Приїхав я туди... Я собі пригадував вуйка мого, що сидів на Біломорканалі і звідти писав...
В.П.: Тата брат рідний.
М.П.: Так, тата брат рідний. Все татові писав: "Тут, братчику, є що їсти – їж вода й пий вода". Я попав у тюрму, то сам побачив, що це їж-вода і пий-вода. Чай без цукру, каша якась із чумизи, лиш плаває – не густа, а юшка така. Того хліба неякісного нам давали – я забув – тюремна норма була 700 грам. Півтори кістки цукру на добу. Оце вся норма.
В.П.: Цукор пресований.
М.П.: Їхав тими етапами, був у Харкові, надивився на тих.
В.О.: На Холодній Горі були?
М.П.: Йой, чого я там надивився! Там народу, тюрми забиті – Боже, тисячі людей!
В.П.: Розкажи ще, як ти був у Сибіру.
В.О.: Куди вас завезли?
М.П.: В Сибіру я попав у Іркутськ на пересилку. Там ми голодовку об'явили. Всередині жара зранку – то весна – дихати нема чим. Нас два яруси людей – ось така кімната, менша, як оце, два яруси людей було. Боже! Там кров'ю один харкає, ми вимагались із-за нього, ми йому повітря дали. Потому Ярему посадила на 10 діб. Майор прилетів і сказав: "Почему пищу не принимаем? Які причини?" – Я йому розказав – "Десять суток!" Забрали мене, завели в ізолятор. Біда така сталася.
Потому нас вивезли в лагеря. Мене завели з хлопцями разом. Чекай, хто там був? Богдан, Юр-чик – нас три було. Ярема, Юрчик і я попали на п'ятий у Сибіру. На п'ятім була неробоча зона.
В.О.: Це яка область чи край?
М.П.: Це Іркутська область. Вихорівка. Там кінцевий тупик, соснові ліси. Завезли – там я ніде не робив. Ми там грали у волейбол. Там мошкара, там такої мошкари, що поки сонце не нагріє, не підеш. Люди сітки на голові носили, рукавиці на руках, бо там мільярди мошкари, яка нас кусала. То я все бігав за корейцем, щоб ми пішли грати у волейбол трохи – кореєць дуже файно грав. То я в той азіатський барак заходив. Бо там був український барак, прибалтійський барак, "святих людей", як ми казали – єговісти, баптисти, п'ятидесятники, штундисти і які там хочете, – і азійський барак. Там цей кореєць і той японець сиділи, в тому азійському бараку. "Кім, пішли грати!" А там, Боже, заходиш – там у карти грають, там колють сі – пускають наркотик у себе. Звідки вони то брали – хто його знає. Чифіри пили, плани курили, що як покуриш, то з одного чоловіка два стає – та різне таке, бо Азія – то є Азія, то є страшне.
Ми там побули, і звідти нас під весну, чи що, кинули на 11-й. Ми довго там не побули, на 11-му. Там багато таких моментів було неприємних, але що то згадувати. Ми там улаштувалися, а через кілька місяців нас в ешелон – і в Мордовію направили.
В.О.: Якого року?
М.П.: От не знаю, брате.
В.П.: Я тоді якраз уже був другий рік.
М.П.: Ти був другий рік? Значить, то 1960 рік. Нас привезли туди, коли Василь кінчав другий рік. Мене зразу кинули на 10-й у Мордовію, там неробоча зона була – цегельна фабрика стояла, ми ніде не працювали. Там ми довго не побули. Приїжджали вербовщики, майор, чи піду я на роботу. То я казав, що якби якась легка робота, то я би поробив трохи. То вони мене взяли на другий – там, де шиють пальта, блюзи для школи-інтернату, чи як то називають. Туди мене привезли.
Там я зустрів багато своїх хлопців, українців найбільше було. З Івано-Франківської області завжди найбільше. Після того – тут чи хотіли закривати, чи що – нас перекинули на 11-й, у Явас. Потому я з 11-го якось сі вирвав – я просив там одного офіцера, казав йому, що я би на сьомий хотів. Там є файний стадіон, а я хотів би пограти трохи в футбол. І мене відправили туди. Як вони відправили – сам не знаю. Але махом якось мене відправили на сьомий. На сьомому ми там створили українську команду, руську команду, прибалтійську команду, німецьку команду. То я маю всі ті знимки – німців маю, прибалтійців маю...
В.О.: А тоді ще можна було фотографувати?
М.П.: Можна в той момент було, то ще був 1960-61 роки, це була ще «демократія». Ми ще в цивільному ходили, в сорочках вишитих, у своїх мештах я ходив, геть у всьому. А по тому після цієї кризи, що була...
В.О.: Карибської?
М.П.: Карибської, так.
В.О.: 1962 рік, десь восени, в жовтні, мабуть?
М.П.: Не знаю. Приходжу з роботи в жилу зону – я в нічну зміну десь там робив – дивлюся: Ленін, плакати ті всі – все то на землі лежить. НКВД чи КГБ все позривало. Я хлопців питаю, що це є. Вони кажуть, що не знають. А по тому на другий день солдати, що служили на вишках, з деким знайомі були, то вони казали: "Хлопці, для вас рили ями». Ями рили, щоб у випадку війни нас там порозстрілювати. Про це й Мирон знає. То ми вже готувалися й думали, що... Як подивився, що в ленкімнаті того Леніна зірвано – від дитини до старого, чоловіче… Всьо на земли.
Після того я попав на 11-й, був з Лук'яненком Левком, Віруном Степаном зі Львова, що робив при міськкомі партії. Але він щось із КГБ зв'язки мав, так що казав хлопцям, що його достроково відпускають – 8 років просидів, а мав 12. То такий колєґа в мене був. Він був розумний хлоп, дуже розумний, здібний дуже, але щось він там...
В.П.: А ти його оберігав, бо його там могли зарізати, а ти не дав.
М.П.: Так, його мали зарізати, то я скочив на того, що зарізати збирався. Через то Степан до нас файно ставився. Там багато людей було файних.
В.П.: Він побачив, що це є. Сам ішов за комунізм – це ж він доповіді писав начальникам. Але подивився, що це все фальшиве, все брехня, то й відійшов.
М.П.: Цей Вірун – це є посправник Лук'яненка, і не тільки Лук'яненка, а цих...
В.О.: Кандиби Івана...
М.П.: Братів цих – як ся вони називають? Богдан і... Що були депутатами Верховної Ради пер-шого скликання.
В.О.: А, то це ви про Горинів кажете, так? Та то вже інша справа, то вже 1965 року. Горині там теж були?
М.П.: Так, я був з Богданом. Я видів, як Богдан нам розказував вірш Ліни Костенко. Він збирав нас та й розказував якийсь файний вірш. А Михайло Горинь був на 17-му. Я Михайла Гориня знаю, бо ми разом були у Гливи на весіллі в Кам'янці Великій. Тут же Глива жиє, наш колєґа по таборах, 27 років відсидів. То він уже і не видит. То є страшне.
Далі що? Як звільнили мене...
В.О.: Почекайте. Мені цікаво, які були стосунки з цими людьми, коли після Левка Лук’яненка прийшли в 1965-66 році Горині та інші шістдесятники. Саме тоді почався вихід інформації за зону на світ. Бо до тих пір дуже мало інформації виходило. Як ви це сприйняли? Цікаво, чи ви тоді давали інформацію про себе на світ?
М.П.: У нас хлопці цю інформацію передавали за кордон. Я знаю, як це си робило. Як приїхали на 11-й з Франківського КГБ, то я їм сказав: "Що, мій тато прислав вас як делегацію до мене?" То потому радіо "Свобода" говорило ці слова. Так що я хлопцям переказував, хлопці занотовували те, що я говорив з КГБ, записували і передавали на радіо "Свобода" таємним ходом. Це не так легко було винести з табору. Але вхитрялися й передавали. Я також перевозив запис із третього, коли був там у лікарні.
В.О.: Це з Барашево?
М.П.: Я на язву хворів і на місяць їздив туди для підкріплення здоров’я. Там мені давали уколи. Бром давали і ще якесь заспокійливе. Давали, правда, не можу сказати – діставав я й уколи. Деколи навіть давали вітамін "В-12", не буду брехати, – деколи, рідко, але давали. Або вони крали, або нам не положено, не хотіли давати. Досить того, що я знаю цього доктора... Нашого доктора, як він називався, поховали вже, в Долині чи де?
В.О.: Василь Кархут?
М.П.: Ні-ні, Кархут у Коломиї погинув. Я з Кархутом у добрих відносинах був, він мене ліку-вав. А це доктор бандерівський, що око йому поляки вибили в Польщі, коли він захищав Бандеру.
В.О.: А, то доктор Горбовий?
М.П.: Так, я був з Горбовим.
В.О.: Як його ім'я, до речі?
М.П.: От ім'я я забув!
В.О.: Що таке, що імені ніхто не пам'ятає? Доктор Горбовий – і все. (Володимир Горбовий. – В.О).
М.П.: Коли я приїжджав на третій, я завжди доктора Горбового зустрічав. Я кажу: "Пане докто-ре, ви мусите написати свою автобіографію і передати мені". Він написав то все, і я то ледве перевіз – я так боявся, аби мене не злапали кагебісти! Я в недозволене місце поклав, але-м перевіз і передав у зоні. А чи вони передали за кордон, чи не передали, я не знаю. Далі то вже мене не цікавило, для мене головне було перевезти. А то не так легко, бо шмон роблять по всіх швах. Я це робив.
Ну, відсидів я... Правда, мене ще раз арештували в зоні. Приїхав чорний воронок, мене, Вітра і Миколу Білокобилу з Харківської області – такий, що я вчив його грати в футбол, – нас арештували і запхали туди, де була жіноча охорона. Ми такі слабі попали, їда – "їж-вода", кислотність страшна, лікарка ходить, кажемо: "Дайте ліки". – "У нас этого нет». – "Ну, як нема, то й не треба». Так трудно було, бо та їда, а виразка в мене сильно боліла, безперервно. Але я й при виразці в футбол грав, я був там зіркою футболу. Як я на сьомому грав, то навіть чекісти з-за зони приходили подивитися на футбол. Тоді ще була «демократія» – цивільних у зону пускали, вони на лавки сідали, хто приїздив на побачення до своїх зеків – до чоловіків, до родичів. То вони сідали і дивилися, як ми грали. А ми змагання робили між собою – руські з українцями, то з німцями граємо, то з прибалтійцями грали. Баскетболи сильні були, гандболи були. Це Прибалтика цим сильно займалася, там студенти попали – як московські, так і прибалтійські. І ті з цими змагання проводили. Хоч голодні були, але молодий – то хочеш рухатись.
В.П.: А прибалтійці нас не били, завжди за нами йшли...
М.П.: Так, литовці дуже щирі до українців, естонці, литовці. Латиші – то вже не так.
В.П.: А з москалями ні.
М.П.: З москалями ніхто. Ми робили там свята, пам’ятаю, весною "Христос воскрес" співали. Файно на кухні приготували закуски якоїсь, столи порозставляли. У нас ксьондзів не було, бо ксьондзи були через загорожу, на 7/1. І на цілий посьолок хлопці співали, файно виходило. Так чужинці дивилися, як українці святкують.
В.О.: А як охорона та наглядачі до цього ставилися?
М.П.: Попереджували, щоби тут нічого не було. Тут нічого нема – тут наше свято, і всьо. То так не було, аби розігнали. Але далеко до того не доходило – що їм це зробити? Це їм запросто було. Отаке. Відбув я... В.О.: Ви звільнялися звідки?
М.П.: З 11-ї звільнявся.
В.О.: Вас прямо з зони звільнили чи везли кудись?
М.П.: Ні, везли.
В.О.: В який спосіб везли? Під конвоєм чи в столипіні?
М.П.: Так, під конвоєм, бо в мене строк іще не вийшов, ще два дні бракувало. То мене привезли там, та касирка виписала мені чек, що я мав зароблені гроші. Я там собі заробив у лагері. Я робив на телевізійних ящиках – знаєте, оці коробки. Я їх обчищав файно, здавав і отримував гроші. Багато я не отримував – 30 рублів, з них 15 рублів стягали за їжу.
В.О.: То за місяць 15 рублів виходило?
М.П.: Ні-ні, я за місяць до 60 рублів заробляв. Цивільний брав удвічі більше того – 120 чи 140, а я лише до 60. Робив, аби мені не стягали, бо як більше 60, то вже беруть податок якийсь. То я так і заробляв, бо більше не можна було. Робота ця була неважка для мене. Бо від важкої роботи я просто відмовився. Мене раз на пилораму кинули робити, дошки відкидати, то я подивився, що я годину відкидаю та й другу годину… Я що, тут прикутий? Я плюнув, кинув, та й пішов звідти. Та я здохну тут. Ті дошки пруть, а я що, годен їх відкидати? Так що мене й малювали на дошку, що я був такий та такий... Малювали мене на стінгазету як поганого робітника і погрожували мені, що посадять у карцер, якщо я не буду норми давати. Я почав норми давати по 30 процентів. Як 30% норми я давав, то мене нікуди не рухали, бо за їжу, за все якраз компенсував. І всьо. Я різав якісь дощечки та й складав на купочку з одним майором – зі Львівщини він був, чи звідки, – якийсь єврей був, здоровий такий, майор КГБ бувший. Ми обидва такі були робітники, що по 30% робили.
Ну, вже прийшла тота пора додому їхати. Мене обстригли, мене обшмонали...
В.О.: Перед звільненням?
М.П.: До нитки.
В.О.: Та ж за 3 місяці до звільнення вже не стрижуть!
М.П.: Мене в останній день перед відправкою постригли. Сам кагебіст викликав, усе перешмонав. Мені дзиґарничку подарував Панас Заливаха, щоб я перевіз, – то ціла історія з дзиґарничков була. Поломив кагебіст до шкраметки, би там якогось папірчика не було – так мене перевіряли.
У Москву як приїхав, кагебісти, агентура – за нами. Я прилишився у вагоні. То все повиходило, а я лише спостерігаю збоку, як діють, де аґентура. А вони шукають очима, брате, так... Але ж я все одно мушу з вагона виходити. Та й вийшов, вони навпроти мене: "Бистро на Київський вокзал, бистро!" Кажу: "Я вже йду! Я вже йду!". Мене якийсь шофер підобрав: "Та пішли!" То я сів у таксі і чмихнув геть.
В.П.: А де там п'ядицький у Москві?
М.П.: Я сказав адресу, то шофер мене завіз. Той дав мені одяг переодягнутися, але все одно КГБ знало, де я є. Знало, бо на другий день прислали Ґерманючку. Чогось на другий день прийшла вона до Стефана – чого? Я так здогадувався, але то мені без різниці було. Степан зі мною поїхав, я собі купив костюм, купив одягтися, взутися.
В.П.: Купив куртку.
М.П.: Все покупував собі, перебрався. Я побув у Москві – не знаю, чи 2 дні, чи 3. Його мама там була, то я з його мамов сів на поїзд, він відправив нас. Аґентура їхала зі мнов. Не знаю, де вона сіла, чи в Москві, чи далі – але махом я впізнав аґентуру. Відразу аґента я впізнав, бо він підходив до мене, дивився, що я купив. Приїхав я аж у Коломию, де брат мій був. Я не знаю, чи ти був на вокзалі?
В.П.: Ну аякже ж? І Микола Палій, наш шваґер.
М.П.: Шваґер машину підігнав, КГБ тут зустріло, Василь, брат. І КГБ вийшло мене зустрічати. Шваґер мене в машину та й привезли додому.
В.П.: Ми сіли в машину, а кагебісти лишилися, пішли геть.
М.П.: Так. Потому прийшлосі з роботою тяжко, ніхто ніде не приймає. Але мене приймили та-ки на фабрику якимось слюсарем.
В.О.: На яку фабрику?
М.П.: Ткацьку, де я й робив колись, туди й приймили. Робив трохи, потому став помічником майстра, наладчиком.
В.П.: Він направляв усі ті ткацькі верстати.
М.П.: Верстати я направляв, ті, що полотно різали.
В.П.: Без нього полотно не йде.
В.О.: А та фабрика де? В Коломиї, так? Це ж близенько від П’ядиків?
М.П.: Ця тут, а друга за ратушов у долині. То було дві фабрики, а тепер тільки одна вже. Став на роботу, і вічно мене КГБ на роботі турбувало. Все до мене приходив кагебіст, щось шукав, викликав, щоб я прийшов до них, чим я сі занимаю, аґентів понаставляли кругом на роботах – що я говорю, з ким. Я давав розписку, що нічого не буду говорити, нічого не буду розказувати. Та й мусів давати цю розписку, що я не буду нічого говорити. А що я мав робити? Бо не дадуть роботи, не дадуть нічого. І ось так тяглося, тяглось аж до останнього, до брежнєвського кінця, поки незалеж-ність стала. А то мою доньку питали, чого вона сі переписує з італійцем? Вона взяла в ґазеті повідомлення і написала.
В.П.: Італієць з нею переписувався.
М.П.: Написала, а той відгукнувся, а в КГБ питають, чому вона з Клерком переписується – ро-зумієте? Ну, щоб дівчина вийшла заміж. Їй той Клерк відповів. То була історія з Совєцьким Союзом...
В.О.: А як почались, так би мовити, революція – чи ви брали в тому участь?
М.П.: Ну аякже!
В.П.: То ж ми перші!
М.П.: Перші, бо Богдан Ґерманюк орґанізовував, він їхав по хлопців до Львова, до Долини, до Калуша, Франківська, збирав дорозі всіх, щоби в Коломиї рушити це з місця. І Глива був, допомагав у цій справі. Тут орґанізовували людей – і на вокзалі збирались, розгортали плакати і це всьо рушало, по дорозі назбирувалося по тисячі людей, по дві тисяч.
В.П.: У П'ядиках могилу насипали. Ще й на могилі Мирон падає, пробив собі руку наскрізь. Так що він пролив на нашій могилі свою кров.
В.О.: То в яких організаціях ви брали участь?
М.П.: Я тепер знаходжуся в Братстві ОУН-УПА. Він, брат Богдан, ми всі. Пришляк тут є – Пришляка знаєте?
В.О.: Особисто ні, але знаю, що він тут.
М.П.: Е, та він крайовий Служби Безпеки. Я з ним сидів. Я і з Дужим сидів, що зі Львова. Знає-те Павла Дужого?
В.О.: Особисто ні, але про нього багато чув.
М.П.: То є два Дужих, по-моєму. Ні, один Дужий, а два – то Пришляки, бо я й того знаю, і цьо-го. Цей Гриць, що в Коломиї. Я з цим буваю, тільки не тепер уже, бо я ніде не ходжу, я прив'язаний коло дитини, мушу з нею сидіти. Я вже на пенсії, маю другу групу довічну.
В.О.: А відколи ви на пенсії?
М.П.: Я вже й забув. У 82-му році я захворів, зробили в Києві операцію...
В.П.: То й я був із ним у Києві у Коломийченка. Знаєте, там є така лікарня, що на рак. Там ми були обидва... Мені горло розрізали. Я маю одну голосову зв'язку. Ця частина відрізана.
В.О.: То вам і говорити тяжко?
М.П.: Так-так, мені тяжко говорити. Це біда, але що зробиш, як така мене біда взяла.
В.П.: Але має здоров'я козацьке і терпить.
В.О.: Та мусить, авжеж. А ви як під час слідства нічого не розказували, так і тут нічого не роз-казали. А що ж ви такого робили в партії?
М.П.: Ми шукали однодумців. Там шукали, там шукали... Котрі національно свідомі. Бо то всьо занепало. Інтеліґенція до такого ступеня занепала, що вона національним питанням не цікавилася взагалі. В школі послухаєш, коли діти виступають...
В.П.: Там Ленін, Сталін – і все.
М.П.: Та мало того: російські пісні – перші, російські вірші – перші, а українського нема. Я так до своєї Люди (я взяв жінку з дитиною) кажу: "Людо, ти мені не виступай – що ти мені по-рускі там? Що це є? Ти українка чи хто?" А вона каже: "Тату, то нам задають – то що зроблю?" – "Лишай! Як це так, що ти чужою мовою починаєш говорити?" Це, розумієте, кругом таке було – інтеліґенція така була забита, залякана, що її нічого не цікавило. А нас почало боліти це. Що це на своїй землі?
В.П.: Але не дивлячись на це, ми творили хори, співали українські пісні, народні пісні, Шевче-нка пісні. Не можна було співати "Як умру, то поховайте..», а ми співали. Нас же примушували з "Реве та стогне" починати, а ми – "Як умру, то поховайте" заспіваємо, і весь зал встає. Лишень учителі, там Катерина Романівна сиділа та інші, а люди: "Та встаньте! Що ти не шануєш таку велику людину? Вставанням таку велику людину шанують!" Тоді вже й вона мусить підійматися, хоче чи не хоче.
В.О.: А в партії були якісь друковані матеріали – чи тільки в рукописах?
М.П.: То було ще в рукописах, ми не встигли добре розгорнутися – грошей не було. Ми на ідейних засадах починали, а грошей ще не було. Мене хотіли і за гроші засудити, бо я мав збирати гроші, мені на суді це причіпляли. А я відмовлявся, але що з того.
В.П.: Начебто ти мав забрати гроші.
М.П.: Так, я був з револьвером, то ми ніби хотіли забрати гроші на пошті, щоби ми мали для початків організації.
В.О.: Вже декого з ОПВУ нема. От Струтинського Івана вже нема. Що ви можете про нього розказати?
М.П.: Це був надзвичайно здібний хлопець. Він такий мав голос, як соловей. Музикант на всі лади – від сопілки, скрипка, акордеон, баян. Він у лагерях о третій годині ночі вставав і біг, бо там був рояль. За той рояль його наглядачі лапали вночі. Такий був завзятий до цього! Він так себе підтягнув, він мав багато колєґів-прибалтійців. Його любили всі. Шкода такого чоловіка.
В.П.: І він усе приносив білий хліб. Він там на 7/1 у пекарні працював.
В.О.: А помер він коли?
М.П.: Давно вже він помер. У Калуші.
В.О.: Дати не пам'ятаєте?
М.П.: Звідки ми могли знати? Ми навіть не знали, що він помер.
В.П.: Коли його брати померли, і один брат, і другий брат. Брати померли, і тато, й мама. Це казав мені Богдан Тимків.
В.О.: А де тепер Ткачук Ярема?
М.П.: Він аж у Львівській області.
В.П.: Коло польської границі.
М.П.: Таке село, через село проходить польська границя.
В.О.: А хтось його адресу знає, чи ні?
М.П.: Я тепер не знаю. Я був у нього, колись їздив туди, але адреси не знаю.
В.О.: І також невідомо, де Коневич Іван, так?
В.П.: Кажуть, що був десь у Казахстані, відти приїздив, та й знову поїхав туди. Він не хотів, би КДБ його переслідувало, та й утік.
В.О.: Так що про нього найменше відомо. То, мабуть, Ярема Ткачук найбільше знає і описав у тій своїй праці, так?
В.П.: Так-так, то лише Ярема все написав. Вона велика, до 700 сторінок. То аби вам Богдан дав, там маєте всю картину. Він там написав гарно. Якби та книжка вийшла, то це були б гарні спогади про те все. (Див.: Ярема Ткачук. Буревії. Книга пам'яті. – Львів: В-во “СПОЛОМ”, 2004. – 368 с.).
В.О.: Повна історія організації?
В.П.: Ціла історія, повна, стопроцентна.
В.О.: Бо, скажімо, у книжці Русначенка написано про вашу партію дуже мало – буквально абзац чи два, і навіть Ґерманюка названо Гарматюком, а Площаки названі Плющиками. Такі помилки. Ну що ж – він вашої справи не бачив. (Анатолій Русначенко. Національно-визвольний рух в Україні. Середина 1950-х – початок 1990-х років. – К.: Вид. ім. Олени Теліги, 1998. – С. 96). А ви знаєте, що можете свою справу подивитися і навіть деякі матеріали взяти з тої справи або завимагати, щоб вам зробили копії? Принаймні вирок – якби хоч хто-небудь із вас написав до обласного суду, щоб вам копію вироку дали. Хоч би одну, бо всім повинні дати.
В.П.: Це треба Богдана натравити – він сам поїде в КГБ. То треба і вам зробити відбиток.
В.О.: А вам після суду не дали копії вироку з собою?
В.П.: Ні-ні – ні мені, ні йому. Дали мені лише довідку, як випускали, а більше нічого.
В.О.: Довідку про звільнення? Ну, добре, вже картина більш-менш ясна про організацію. А яка ваша адреса?
В.П.: Я – П'ядики, Козачівка, 3.
М.П.: А я – П'ядики, Петлюри, 28.
В.О.: О, то ви – справжній петлюрівець! Добре, бувайте здорові, з Богом!
В.О.: Це були Василь та Мирослав Площаки. 19 березня 2000 року в Коломиї, у домі Мирослава Симчича. Розмову вів Василь Овсієнко.
Харківська правозахисна група.
Василь і Мирослав Площаки. 19.03. 2000. Знімок В.Овсієнка.
It may be interesting for you
Dissidents / Ukrainian National Movement
PLOSHCHAK Myroslav Fedorovych. Vasyl Ovsiyenko
Інтерв’ю
ТИМКІВ БОГДАН ІВАНОВИЧ. Овсієнко В.В.
Інтерв’ю
КІЧАК ІГОР ЙОСИПОВИЧ. Овсієнко В.В.
Інтерв’ю
ҐЕРМАНЮК БОГДАН ВАСИЛЬОВИЧ. Овсієнко В.В.
Ґлосарій
ОБ’ЄДНАНА ПАРТІЯ ВИЗВОЛЕННЯ УКРАЇНИ (ОПВУ)
Персоналії / Український національний рух
ПЛОЩАК МИРОСЛАВ ФЕДОРОВИЧ. Овсієнко В.В.
Персоналії / Український національний рух
ПЛОЩАК ВАСИЛЬ ФЕДОРОВИЧ. Овсієнко В.В.
Персоналії / Український національний рух
ЮРЧИК МИКОЛА СТЕПАНОВИЧ. Овсієнко В.В.
Персоналії / Український національний рух
ТКАЧУК ЯРЕМА СТЕПАНОВИЧ. Овсієнко В.В.
Персоналії / Український національний рух
СТРУТИНСЬКИЙ ІВАН. Овсієнко В.В.
Персоналії / Український національний рух
КОНЕВИЧ ІВАН ЙОСИПОВИЧ. Овсієнко В.В.
Персоналії / Український національний рух
ТИМКІВ БОГДАН ІВАНОВИЧ. Овсієнко В.В.
Персоналії / Український національний рух
ГЕРМАНЮК БОГДАН ВАСИЛЬОВИЧ. Овсієнко В.В.
Інтерв’ю
ГАЙОВИЙ ГРИГОРІЙ ТИТОВИЧ. Овсієнко В.В.