РУСИН ІВАН ІВАНОВИЧ. ЕТАПИ

 390918.04.2011

Іван РУСИН
ЕТАПИ
Хтось мудрий сказав: "Ті, хто в великій війні приймають на себе перші удари, перемогу святкують рідко. Але пам’ять про них живе в віках і відгукується в серцях нащадків щемливим болем і синівською вдячністю..."
Нарешті судилище закінчилось і озвучили вирок. Отже, рішенець є. Оскарження від нас (Кузнєцової Ївги Федорівни, Мартиненка Олександра і мене – Русина Івана) не було. Куди повезуть на подальші місця проживання, ніхто з нас не знав. Поголили, постригли нас, видали нашу білизну і одяганку, але коли і куди – не кажуть.
Щоправда, бібліотекар, він же і перукар, казав мені, що очевидно я буду на утриманні в цій же їхній кагебістській тюрмі, бо залишилось мені менше чотирьох місяців до дзвінка волі. Але так не сталося, бо, мабуть, змушені були виконувати припис вироку, де було вказане місце проживання – табір суворого режиму. І от якогось дня почулась метушня в коридорі, а згодом відчинилась „кормушка" (дверцята в дверях, куди подавали їжу і всілякі вказівки) і прозвучала команда "с вещами".
Було це якось неочікувано, бо вже звикли були до спокійного режиму утримання. На допити чи суд, тобто нікуди вже не кликали. Їсти дають та ще й із дому передачу дозволили. Словом, люди як люди, до всього звикають і не хочуть зайвих клопотів чи змін. Але що вдієш, хазяїн знає, що робить. Як треба, то треба, йому видніше, де нам комфортніше жити і як жити.
Отож узяв я свою торбу, присів ще на дорогу, оглянув камеру, щоб запам’ятати інтер’єр, щоб міг оповісти згодом, де починалася моя першоосвіта. Перша тому, що «мої університети» були фактично вже в таборі, у мордовському Явасі. Вантажили нас у «воронок» поодинці у дворі тюрми. Не дуже поспішали, так що я зміг роздивитись досить обширний двір всередині кагебістського кварталу. Так звана внутрішня тюрма виглядала чотириповерховою цегляною коробкою, поставленою в одному з кутків двору. Типова сталінська архітектурна споруда.
Розмістили нас (Ївгу Федорівну, Сашка і мене) у «боксах» по одному і повезли на вокзал. Але привезли нас десь далеко, бо будівлі вокзалу не було видно, та й узагалі нікого не було видно. Очевидно, місцем, де формують, укомплектовують так званий «вагон-зак», була спеціально відведена для таких справ колія.
Зі злими псами і автоматами конвоїри переправили нас у вагон. «Вагон-зак» – це спеціальний, ніби купейний вагон для перевезення по етапах «заключонних». Тому і називають його «зак». Купе в цьому вагоні мають прозорі заґратовані двері з міцними засувами. По коридорі-проході весь час сновигають охоронці, які й узялися з того часу опікуватись нами. Їм усе видно, що в тих купе діється, і чутно, що говориться. Інколи дають, якщо їм захочеться, трохи води, і відведуть у нужник. Але все це стається після довгих прохань, вимог і загального крику, бо всі відчувають ці просьби. Це така солідарна підтримка.
А всі ті спілкування – суцільна матерщина, або, як деякі філологи кажуть, – на «тюркськом наречии».
Посадили нас із Олександром Мартиненком в одно купе, здається, перше. Євгенію Федорівну Кузнецову поруч, у друге купе, одну. Отут ми відчули певну перевагу політичних в’язнів, тобто відокремили нас від решти народу. А того народу було повно-повнісінько. Мабуть, людей по десять, а може і більше, в одне купе. Між верхніми полицями відкидалась площадка над проходом, яка давала можливість розмістити 5-6 осіб у лежачому положенні на другому ярусі купе. От спробуйте уявити собі такі умови подорожі. Внизу ж сидять по 4-5 осіб на кожній лаві. Були випадки, коли напихали і під лави, бо там немає багажних місць. І пхались туди, як потім мені пояснили, так звані «пітухи». Чого тільки не трапляється на цьому грішному світі.
Щодо харчування. Дорожня пайка була добре продумана: оселедець, здебільшого гнилуватий, і півхлібини. А води, як уже згадувалось, важко допроситись. Технологія.
І оті всі купе, як чоловічі, так і жіночі, були повністю напхані. Але ті пасажири, очевидно, не відчували якоїсь незручності, бо, мабуть, були звиклі до таких подорожей. Це ми були шоковані побаченим і почутим. Нам із Сашком ще сяк-так, а ота бідна Ївга забилась у куток купе і тільки молилась.
З Ївгою Федорівною я не був знайомий до арешту, хоча і зробили нас посправниками. Лише під час ознайомлення зі справою після слідства я заочно запізнав її як високоморальну особистість. Отож для неї це був справжній шок. Очевидно, з подальшими етапами вона ще більше набралася чи надивилася і начулася отої гидоти. Більше я її не бачив.
Розповідали потім, що в таборі вона перебувала у вкрай пригніченому стані, серйозно захворіла і після повернення на Україну невдовзі перейшла в інший світ, тобто ніби звільнилась із «великої зони». Останні дні була під опікою сина, який і поховав її, як Бог велить. На жаль, українською національно свідомою громадою досі належним чином не пошанована. Може тому, що не була публічним діячем. Працювала викладачем на хімічному факультеті Київського державного університету. Вела, як згодом кваліфікували репресивні кагебістські органи, антирадянську націоналістичну пропаганду і агітацію серед студентів і викладачів. Була висліджена і заарештована. Карні посіпаки визнали її підпільну діяльність найвагомішим злочином і вона була в нашій спільній справі «паровозом».
Присудили їй 5 років, Сашкові 3 роки, мені ж один рік таборів суворого режиму, хоча в Кримінально-процесуальному кодексі для жінок і вперше ув’язнених не було передбачено суворого режиму утримання. Але що вдієш. Таким було оте «найгуманніше совєцьке правосуддя».
Це, звісно, своєрідна лірика. Тому вибачайте за відхилення від теми етапів. Подібні ліричні відступи, можливо, траплятимуться і в подальшому.
Отже, просиділи ми в тому «купейному» вагоні, мабуть, годин зо шість, поки не укомплектували «пасажирами» весь той північно-східний напрямок. Причепили нас до якогось поштового потяга і десь під вечір ми вирушили. І от тут почались ті діалоги, про які вже трохи згадувалось. Наша обслуга, бачте, не хотіла забруднювати колію до початку руху поїзда. Але якби ж то не таке довге чекання, та ще і в спеку, бо був уже травень. Щоправда, конвоїри при екстремальних ситуаціях давали якісь ємкості (кульки, пляшки). Але то з великим скандалом.
Поштовий експрес теліпається поволі, з частими зупинками. І все ж подорож була не сумною, було чути безліч суперечок, сварок і навіть бійок. І все це супроводжено отим могутнім «нарєчієм». Для нас це була певна освіта, бо ж такого не чули і не бачили ще. Ну, справжня якась клоака. Думаю, що це важко навіть уявити собі.
Дещо з побаченого. Пригадую такі дійства. Веде охоронець у туалет одного чи двох зеків. Проходячи повз жіноче купе, зек просить: «Засвіти душу». Але зупинятись не можна, його наглядач штовхає далі. А коли вони йдуть назад, то вже мають нагоду розглядати велике розмаїття тих «душ». Це жіноцтво, мабуть, теж сильно знудьговане, бо з таким піднесенням вивалює всі свої принади, що аж душі спостерігачів радуються від тих виставлених «душ». І всі задоволені, всім стає весело. Особливо, коли вони одна одну відштовхують від того заґратованого отвору. Ті охоронці-«салабони» теж тішаться, хоч і командують, щоб «прекратілі безобразіє». Отаке «веселіє» тривало досить довго. Якщо воно тільки людиноподібна істота, то що з нього візьмеш. Очевидно, і деякі люди в екстремальних ситуаціях стають істотами. Отак почалась моя подорож до того «університету».
Згодом пасажири якось потроху вгамувались, заспокоїлись. Якось улаштувалися і, очевидно, закуняли. Сусідка наша Ївга весь час мовчала, а може дрімала. На якесь Сашкове звернення відповіла однією фразою: «Хай хоронить тебе Господь». Між нами з Сашком велась досить жвава бесіда. Почалось із вияснення деяких обставин слідства. Хотілось багато дечого прояснити...
Коротенька передісторія. Познайомились ми в Києві в 1964 році, хоч і навчались на одному геолого-розвідувальному факультеті Львівської Політехніки. Я в 1959 році закінчив геодезичне навчання, а Сашко Мартиненко десь років на два пізніше геофізику. Зблизились ми на репетиціях хору «Жайворонок». Мали цікаві бесіди на історико-патріотичні теми. Багато говорилось про літературу і про поезію. Пригадується, він навіть пописував вірші. Я ж на той час захоплювався модерною поезією молодих поетів. Згодом перейшли на самвидав. Ми називали це жартома «крамолою». КГБісти пізніше просвітили нас: за допомогою вчених експертів роз’яснили нам, що то є антирадянські, та ще й здебільшого націоналістичні документи чи матеріали. Але читати чи обговорювати, як моя бабця казала, «фільозофувати», – великого розуму не треба. Треба було й самим щось уже робити.
Отож Сашко надибав десь друкарську машинку і приніс її до мене, бо сам проживав на квартирі. Я домовився з Лідою Мельник, яка вміла друкувати, бо працювала в якійсь редакції. І почалась робота з передруку самвидаву. Були це спочатку вірші Василя Симоненка, дещо Івана Драча, Миколи Вінграновського і Ліни Костенко. Потім дійшло до «Щоденника» Василя Симоненка. А далі вже добрались і до справжньої крамоли, як-от «Позов Святослава Караванського на міністра освіти Даденкова» і «З приводу процесу над Погружальським». Це про того негідника, що підпалив архів Національної Академічної бібліотеки, пересипавши книжки фосфором. Згодом організували фотокопіювання і розмноження творів Івана Кошелівця та іншого.
Був це ще час «хрущовської відлиги», і ми якось, можна сказати, зовсім не дбали про глибоку конспірацію. І нас потім провчили за таку легковажність. Але не одні ми з Сашком були такими неосвіченими неофітами. Навіть такі «метри» шістдесятників, як Іван Світличний і його найближче оточення, не рекомендували гратись у підпілля, проводити якісь лікбези в катакомбах. Можна багато оповідати про ті 1964-1965 роки. Дещо, звісно, призабулось, і нема на то ради.
Що має початок, тому колись приходить і кінець. Так і нашому «підпіллю» настав час розплати. 28 серпня 1965 року була проведена облава, чи як згодом назвали, «перший покіс». І всіх нас, тих примітивних «підпільників», загребли без попередження, зненацька. А кагебня підготувалася справно і провела цю акцію одночасно по багатьох містах України. Було арештовано більше двох десятків, може й більше, національно-свідомої інтелігенції.
Перебуваючи в таборі, у спокійній обстановці проаналізували ми ту репресивну акцію. І переважна більшість погодилась, що дуже вже ми були наївні і недосвідчені. Або, узагальнюючи, можна впевнено сказати, що неофіти в катакомбах були значно організованіші і досвідченіші.
Щоправда, це може стосуватися лише тих, хто дав себе замести тою кагебістською мітлою в кінці серпня 1965 року в Києві, Львові, Івано-Франківську, Луцьку, Одесі та інших містах. Бо ж не можу повірити, що оце на отих двадцятьох чи трохи більше особистостях, яких згодом назвали «шістдесятниками», тримався спротив комунобільшовицькій імперії в Україні. Я впевнений, що було їх дуже і дуже багатократно більше. Бо ж не може такий великий народ тривалий час бути в ярмі. Революційні піднесення відбуваються хвилями. Кожне покоління виштовхує на вершини своїх лідерів, які й стають рушіями поступу, може, і героями. Часто буває, що вони репресуються правлячими режимами, навіть гинуть за ідею. Але все це завжди не було даремним. Боротьба, кров і страждання за волю завжди з Божою поміччю приносять волю народові і незалежність державі.
Але, очевидно, вистачить, бо щось надто розбалакався і задалеко відійшов від того вагона-зака, від того купе на двох «політіческіх», які їдуть етапами до місць «не столь отдальонних».
Тривала ще по інерції «хрущовська відлига», і на Урал і в Сибір поки що не посилали. Всі «антирадянщики» на той час опинялися в Мордовії. Очевидно, і ми туди прямували. Отож наш поштовий потихенько теліпається, пасажири, мабуть, покуняли, бо затихло все. Ми з Олександром таки вияснили деякі питання слідчого періоду. Загалом відвертого, щирого аналізу показів не вийшло. Якось він пішов у себе, замкнутим залишився і в таборі. Щось його пригнічувало. Може, щось родинне, може, певне незадоволення слідством і вироком. Якось сказав він таке: «Добре тобі, ти скоро повертаєшся, тебе чекає жінка з дитям, а в мене єдина стара мама, яка, може, і не дочекається мене». Тут немає чого заперечувати. Але все ж...
Наші вироки порівняно з подальшими репресивними карами в 70–80-х роках за такі ж «злочини» були дитячими. Тобто присуджували пізніше від 5 до 10 років та ще й по 5 років заслання вже у віддалені краї імперії, аж до Магадану.
Привезли нас на якусь станцію, точніше, у якийсь тупик, раннього ранку. І знову так само, зі злими вівчурами по боках, із криком «6егом, бегом» повантажили нас в чорні «воронки» і привезли в тюрму, як виявилося згодом, міста Рязань. Там прийняли нас поштучно, згідно кількості «дел», тобто папок, і увіпхнули в якусь залу вже всіх разом. Отут-то ми з Сашком нарешті побачили і відчули принади кримінального середовища. Спочатку кинулись розпитувати, хто звідки, шукати земляків, чи, правильніше, «кучкуватись по зонах». Тут же, поки охорона розбиралась із супровідними справами, стали заварювати чифір. Робилось це в півлітровій алюмінієвій кварті, палячи під нею згорнуту газету. Таких варилок було три чи чотири. Стало повно диму. Поки наглядачі схаменулись, чай-чифір був вже заварений і прихований для настоювання. В цей же час почалась перевірка торб, сумок. Тобто добровільно-примусова «дільожка» з ближніми. Таким чином ми з Сашком позбулись зайвого вантажу, своїх «сидорів» із передачами з дому на дорогу і дечого прикупленого в ларку слідчого ізолятора. Позабирали чи поміняли також нашу одяганку. Дали нам прізвиська (клікухи), бо ж усі вони спілкуються по тих кличках. Олександр став «мужик», я ж «очкі». Ми інтуїтивно збагнули, що не треба чинити опір.
Почався їхній ритуал кайфування. Повсідались колами, очевидно, по земляцтвах-зонах. Нас теж запросили, але ми відмовились. Ніхто не наполягав, бо їм більше буде. Понарізали лезами нашого українського сала, порозкладали питво і почали... Ця кварта кружляла по колу. Треба сьорбнути по два ковтки, не більше, бо може бути реакція по шиї. Було нам дивно і, може, навіть прикро, але всі ці враження від побаченого якось врівноважили настрій, бо ж науки задаром не буває. А ще й такі видовища. Після чифірування почалось паління самокруток. Мабуть, з якоюсь «дуркою», бо теж по колу ходили ті самокрутки. Опісля кожен якось напіввлягався – і пішли в себе. Називали той стан «гнати кіно».
Ми з Сашком теж сяк-так уляглися. Але не дали нам задрімати. Клацнули засуви, у відчинені двері прокричали нашу 62-у статтю. І нас висмикнули з тої «чесної компанії». Помістили окремо по боксах. Просиділи ми в тих конурках (0.8 x 1.0) десь, може, з годину, і забрали нас далі на етап. Перевезення до поїзда відбулось згідно зі статутом караульної служби. Такі ж собацюри, такі ж червонопогонники з автоматами і команди про пересування бігцем.
В купе було вже троє чоловіків. Були вони єговістами. На той час єговістів, п’ятидесятників і ще якусь секту переслідували і засуджували теж за 62-ю статтею. Пробували вони про щось своє заводити бесіду, ніби вербувати нас, але не знайшли підтримки і відчепились. Вагон не був переповнений, так що досить скоро провели прогулянку в туалет. Веселих ситуацій, як минулого вечора, не було, повечеряли таким же оселедцем з хлібом, запили водою та й повлягались. Світанок зустріли ми вже у великому місті, в Пензі. Так само, із псами, з автоматниками і бігом переправили нас до тюрми.
Коли приймали нас і проводили санітарну обробку (стрижуть, миють і весь одяг закладають у прожарювальну камеру), один із приймальників запитав, звідкіля ми. Почувши відповідь, багатозначно проказав: «О, опять хохлы пошли». Поселили нас удвох у якусь дивну камеру, яка у висоту більша, ніж у довжину чи ширину. Стіни бетонні, не пофарбовані, не гладкі. Під стелею малесеньке заґратоване віконечко. Був там трохи піднятий подіум для лежання, був і туалет, і водяний кран. Згодом нам сказали, що то такі є камери смертників. Подали в «кормушку» трохи якоїсь юшки, пайку хліба і окропу. Десь пізніше навіть вивели на прогулянку. Трохи розрухавшись, стали ми розглядатися довкола. Тюрма та – дуже капітальна споруда з червоної цегли. Величезна, дво- і триповерхова. Здалось мені, що наче на горі. І була ця тюрма, як нам казали, ще з «катеринівських» часів. Оповідали хлопці, які йшли етапом через Харків, що й харківська тюрма такого ж типу. І теж на горі, на так званій Холодній горі. Такі символічні нагірні споруди. У совіцькі часи тюрми і «зони» будували на пониззі, з високим рівнем ґрунтових вод, щоб не можна було зробити підкопи. Просиділи ми там, у тій цитаделі, шість днів.
Якогось дня під вечір знову забрали нас на етап. Дійство переміщення з тюрми до поїзда таке ж, як і передбачено статутом. Поселення у вагон, купе і всі подальші заходи, прописані в правилах перевезення зеків, аж до «отхода ко сну», пройшли нецікаво, нічим не запам’ятались. Ранній світанок зустріли ми в Ряжську. Було ще трохи темно, і конвоїри були дуже знервовані, дуже вже чогось боялись. Їхнє хвилювання передались і собакам, які почали шалений гавкіт. Чомусь не було машин, і нас підтюпцем погнали до тюрми. Добре, що не було дуже далеко і не мали ми важких торб. А то як би ми мучилися з тими «сидорами». Прийняли нас, захеканих, від захеканих псарів у широко відчинені ворота. І знову ж поштучно, згідно з кількістю папок, перерахували і погнали на санобробку. Потім завели нас обох у величезну з багаторядними залізними двоярусними нарами залу, чи може це теж була камера. Застали ми там якогось дідка. Згодом дали щось поїсти і через деякий час вивели нас на прогулянку. Роздивлятись не було куди, бо прогульні дворики були закриті високою стіною. А взагалі тюрма як тюрма, без особливих прикмет. Може, правда, я вже був звик до тих своєрідних умов утримання.
Якось поволі розговорились ми. Розпитував він нас, звідки ми, за якими статтям і куди прямуємо. А далі почав він нас «просвіщати», бо був уже давно довголітнім в’язнем. Розповів дещо про себе, що прямує в Москву, що постійно «проживає» в зоні 385/11 у селищі Явас у Мордовії, куди, очевидно, і нас етапують. Повідомив також, що в тому таборі утримуються в’язні воєнних і післявоєнних часів, більшість націоналісти із України, Прибалтики і трохи з інших регіонів імперії. Згодом, скориставшись нашими вільними вухами, захопився розповіддю своєї «легенди». Прізвище мав Іванов. Нібито був полковником власівської армії і добрався під кінець війни до Парижу. Багато було мови про прекрасне буття у Франції. І раптом у 1946 році в ресторані офіціянт передає йому запрошення до телефонної розмови. У телефонній кабіні його скрутили, вставили кляпа в рот і з пістолем під боком вивели, впхали в машину і відвезли в посольство. А далі в Союз – і під трибунал. Дали вищу міру покарання – розстріл. Але чому, він і сам не знає. Потім його зраду переоцінили на 25 років. Таких випадків траплялось багато. 3апам’яталась мені ця його легенда тим, що він на повному серйозі казав, що його брат, теж Іванов, є генералом і чи не начальником комендатури Москви. І що вже не раз возили його на побачення з ним, і все хочуть від нього якоїсь заяви-інформації. Не добрав я тільки, якої, чи власівської-штабної, бо він представлявся заступником начальника штабу. У таборі я дізнався, що був він одним зі стукачів-інформаторів. Так ото, очевидно, він і їздив давати інформацію. Прожили ми в Ряжську днів зо три.
Далі була Рузаївка. Тюрма без прикрас, сіра, очевидно, типова, як і всі совєцькі будови. Протримали нас там менше двох днів і знову зі всіма почестями забрали на подальшу етапну подорож.
І остання пересильна тюрма на станції Потьма. Звідси починалась вузькоколійна залізнична гілка, вздовж якої на кожному кілометрі був карний табір. Це один із колишніх сталінських архіпелагів таборів-зон. Було тих таборів у тому архіпелазі не менше двадцяти. Із них на той час було десь 6 чи 7 спеціальних – політичних. Звісно, умовно політичних, бо яка політика в тих поліцаїв чи власівців. Але то між іншим. Детальніше про них буде в розділі про ту 385/11 зону.
Загнали нас знову всіх разом, різних, у досить велику камеру. Попід стінами були трохи вище від підлоги облаштовані настили. Там лежали і спали. Сама будівля була одноповерхова, барачного типу. Отут і побачив я вперше класичну «парашу». Це така собі досить чимала металева діжка, значно більша від так званої «виварки». І виготовлена, очевидно, в серійному промисловому виробництві. Має міцні горизонтальні держаки, щоб по двоє бралось із кожного боку, бо зранку і ввечері треба цю «парашу» очищати і дезінфікувати. Звиняйте за деталізацію, але ж багато хто чув це слово, а мало хто уявляє, що то таке.
Були ми з Сашком також заскочені медичним обслуговуванням. Кожен день, після так званого сніданку, був медичний огляд. Відчинялась «кормушка» і питали чи «больниє єсть». Майже всі кричать, що є-є, і протягують руки в це віконечко. Там їм сиплють по дві-три якісь білі таблетки. Всім одинакові, бо ж не питають, хто чим хворіє. Був один для всіх діагноз – «больниє». Після закриття віконця ці пігулки зсипають двом чи трьом «больним» і вони, ретельно пережовуючи з водою, ковтають ту кашу. Потім лягають і чекають «приходу». Чи мали вони якийсь «приход» від тої білої маси, я не знаю. Скоріше всього, «приход»-дурман мали вони від самого ритуалу. Тримали нас там теж днів зо три.
Як завжди, без попередження, відчинилась камера і по команді «с вєщамі» всіх нас почали виокремлювати згідно зі вказаною в «дєлє» пропискою. Потім конвой узяв нас під опіку, повантажили у вагончики вузькоколійки. Досить довго вовтузилися з тим розділом по загородках вагонів. Було дуже жарко, а води не давали. Та і взагалі нікого не слухали, бо дуже вся охорона була знервована. Навіть і собаки.
Нарешті поїзд рушив у далеку дорогу на довгі і довгі роки. Звісно, це з лірики, а в житті кожного своя дорога і свої роки. Біля кожного табору зупинка і висадка за однаковими статутними правилами і діями з собаками і автоматами. На одинадцятій зупинці висадили нас із Сашком і ще чотирьох віруючих сектантів. Так закінчилась етапна подорож до зони, яка і стала моїм університетом із прискореним курсом навчання. Цю подорожню оповідь можна було б збагатити чи прикрасити ще дуже багатьма епізодами з тих пересилок. Люди здебільшого в екстремальних умовах, а тим паче зеки, потребують виговоритись. І кожен розвиває, творить свою легенду.

ЗОНА ЖХ-385/11
Число 385 – це номер мордовського мікроархіпелагу з того великого імперського, совецького архіпелагу ГУЛАГ. А було їх по тій неозорій імперії зла, очевидно, в рази більше, ніж число 385 отого Мордовського. В кримінальних зонах 385-го архіпелагу поселялись, в основному, вихідці з Московського реґіону. Спеціальні, тобто політичні зони, заселялись зі всього Союзу. Наш одинадцятий табір утримував десь біля 1200 осіб зі всіх республік. Переважна більшість була українці, серед яких найбільше було колишніх воїнів УПА, ОУНівців. Було декілька есбістів (бандерівська служба безпеки). Були вони найбільш організованими і стежили за взаємовідносинами різних політичних чи національних угруповань. Тобто підтримували внутрішній порядок. Це, може, трохи подібне до ролі «паханів» у злодійсько-бандитських зонах.
На час мого перебування в зоні всі політичні, чи інакодумці, чи, як пізніше вони називались, дисиденти, гуртувалися здебільшого на ідеологічних основах. Так як бандерівці і мельниківці, соціал-демократи і ліберали. Але то тільки українські націоналісти мали таку розкіш поділятися, мабуть, за принципом «бо багато нас є».
Білоруські націоналісти прийняли назву «литвини», а громадян сучасної Литви називали «жмудами». Лідер їхній був високоосвічений, колишній учитель. Мав гарну добірку літератури з історії та географії, а також чималий доробок досліджень свого історичного етносу. Тут же хочу зауважити, що той період табірного утримання був ще досить ліберальний. Це був час хрущовської відлиги. Тобто не заборонялось мати книгозбірочки, писати і малювати, створювати земляцтва і проводити диспути.
Знову хочу застерегти читача, що оповіді мої не будуть у чорних кольорах; може навіть інколи романтичні, бо сприймав я все побачене і почуте ніби як турист у якусь невідому країну. Я не мав тиску невільничих років. Я хотів отримати певну освіту і скористатись нею, аби хоч якось розповісти про побачене і почуте. Але, як згодом виявилось, була та країна не така вже й невідома. То була «мала зона». Майже те ж саме, що й у «великій зоні», яка називалась Совіцький Союз.
Мені, власне кажучи, ще повезло, бо вже в кінці 1966 року почали «закручувати гайки». Тобто в подальшому всі пільги скасували і режим утримання став гіршим, ніж навіть прописано в кодексі. Про це згодом розповідали ті, що звільнялись після мене. Це Михайло Осадчий, Віктор Кукса, Олександр Мартиненко і особливо Опанас Заливаха, який карався 5 років. Саме карався, бо заборонили йому малювати. Отак комуно-фашисти позбавили Україну майже п’ятилітнього творчого доробку такого визначного національного митця.
Отож повернімось до того вузькоколійного поїзда, тої останньої зупинки моєї пригодницької подорожі. З вагона вивантажили нас так, як завжди. «Воронком» нас довезли до воріт, або, як казали, до вахти. Там повпихали в «бокси» – і знову томління в спекоті без води. Потім через «шлюзи» передали нас табірним наглядачам. Перерахували, звірили фейси з «делами», відкрили загон з вертушкою і впустили в зону №11.
Якесь дивне відчуття було. Не треба руки тримати за спиною, немає команд «крок вліво» чи «крок вправо»... Ну ніби якась воля, бо ж колючої огорожі зразу не помітно, а бачиш простір, дерева, незаґратоване небо. І трохи вдалині будівлі та люди. Так що зона таки є певна свобода. По-перше, можна ходити по всій території, хоч і обмеженій колючими огорожами в три ряди. По-друге, можеш спілкуватися з ким хочеш. Особливо відчувається це після майже місячної етапної подорожі. Дуже виразно в тих екстремальних умовах усвідомлюється загальна відносність. Уявіть собі такий «бокс» 0.7x1.0 у воронку при перевезенні з тюрми до поїзда чи навпаки. Або довге чекання етапу, чи перевезення на суд, чи деінде. Так і ті ж вагонні купе, куди напихають по 10–15 осіб, і мучаться вони там по 10–15 годин руху поїзда. І раптом зовсім інша дійсність. Можна розпростерти руки, бігати, бачити пташок і цвітіння квітів. І ніби ніхто нічого не забороняє. Отака вона, відносність. Звісно, це був хвилевий емоційний сплеск. Скоро все стало реальністю.
Першими, хто привітав нас на тому острові з архіпелагу ГУЛАГ, були Ярослав Геврич, Іван Гель і Михайло Озерний. Усі вони з нашого минулорічного серпневого «призову». Старожили, було їх декілька, спостерігали за нашою радісною з обніманням зустріччю. Опісля повели вони нас у якийсь двоповерховий будинок. Завели в якусь невеличку кімнатку, яка була «майстернею» так званого табірного художника Романа Дужинського. Він там писав чи малював усякі табірні оголошення, плакати типу «На свободу с чистой совестью» і таке інше. Інколи вправлявся в портретотворенні. Полюбляв робити копії значних робіт великих художників. Застав я його над відтворенням «Запорожців» Репіна. Загалом на той час він зробив декілька досить вдалих робіт. Зокрема, портрет довголітнього в’язня Святослава Караванського, який, до речі, вдалося вивезти з табору і завезти аж до Америки, де згодом вимушено опинились сам Святослав і його дружина Ніна Строката. Десь на початку 90-х років удалось Роману Дужинському поїхати в США і репрезентувати дещо зі своїх табірних і післятабірних робіт у деяких містах Америки. Очевидно, трохи й продав. У 1995 році в Детройті я мав нагоду побачити деякі його роботи. Експонувалися вони, а може й досі виставлені, в Мистецькій галереї Українського культурного центру, управляє якою родина панів Колодчиків.
Але вибачайте, бо мене час від часу заносить, і можна втратити цілісність чи послідовність сюжету. Отож, у тій майстерні, яка по-зеківському називалася «шурша», відправили урочистості нашої зустрічі з «випивоном», який по їхньому називали чифіруванням. Були там Віктор Солодкий, Василь Підгородецький, Степан Сорока, Роман Дужинський як господар і Юрко Шухевич. Це своєрідні активісти української діаспори в цьому мордовському «заповіднику». Колись такі заповідники носили назви імені Берії чи Єжова, а також і самого вождя, бо там були діти всіх народів совєцької родіни, а він дуже, як пропагували, любив дітей.
А далі – як у тій байці, коли зібралося троє і майже без слів вмить організували півлітру. Дужинський, як господар чи головуючий, вигукнув: «Ну, так що...» .І Юрко Шухевич із повним розумінням кинувся шукати банячок, бо алюмінієвої кружки було явно замало. Поки ми погомоніли, порозповідали, як їхалось, скільки часу, через які «пересилки», то вже заварений чай чи, як вони казали, «гарбатка», був готовий. Юрко Шухевич був неперевершеним майстром «кайфової» справи. Там була ціла школа майстрів, хто по чаю, хто по каві. Навіть було засноване Українське Чифіро-Бальзамне Товариство. До речі, я згодом теж пройшов ту школу і, коли звільнявся, то мені навіть видали диплом з номером і мокрою печаткою. Головою товариства був Ю.Шухевич. Секретарем В.Савченко. Так що все чин чином, по науці, як за добрих часів.
Прибули ми, очевидно, в неділю, бо інакше не змогли б серед білого дня влаштовувати таку урочисту зустріч, із прийняттям нас у земляцтво. Після урочистостей розвели нас по бараках, згідно розпоряджень, вказаних у наших направленнях. Представили мене старшому «днювальному», яким був грузинський генерал, прізвища, на жаль, не запам’ятав. Але пам’ятаю його життєву історію, яку він перед моїм звільненням розповідав. Був він уже досить старий, геть сивий, згорблений. Просидів уже більше десяти років із п’ятнадцяти. До волі не дотягнув, помер у таборі. Трагічна доля спіткала його в березні 1956 року. Був він комендантом Тбіліського гарнізону, грузинського, бо до того часу майже всі грузини служили в Грузії.
Коли Хрущов почав антисталінську кампанію і почали валяти скульптури ідола і викидати всі згадки про «батька народів», грузини, і особливо тбіліське студентство, стали протестувати. Протести почалися в день смерті Сталіна. 9 березня протест перейшов у неконтрольовані маніфестації з гаслами про незалежність. І от Москва наказала зупинити безлад. А генерал не наказав придушити повстання. Він знав, що солдати-грузини не будуть бити своїх братів і сестер. Його арештували, гарнізон роззброїли і розформували. Була перекинута авіацією дивізія з Ташкента. Казав він, що командували нею українські офіцери. Ця демонстрація була буквально розстріляна, було багато жертв. Уся ця оповідь могла бути і його легендою. Але...
У 1958 році я був на переддипломній практиці на Кавказі, в Сванетії. Були в нашій геодезичній бригаді два техніки-грузини. Один з них, Джумбер Каландадзе, був у той час студентом Тбіліського топографічного технікуму. Був він учасником, свідком тих подій. Показував слід глибокої рани простріленого плеча. Я тоді не дуже вірив у його оповіді і відмітки. У тому тоталітарному суспільстві мало хто знав і про події в Новочеркаську, де теж жорстоко, зі зброєю, придушили мирні демонстрації. Таке ж повторилось у Тбілісі в 1989 році. Явно спокутують грузини дії свого одноплемінника, того кривавого ката «дружної сім’ї народів».
Коли розповів мені про ті жорстокості старий генерал, я пригадав розповідь учасника і жертви військового карального насилля і повірив їм. Отакою була та «хрущовська відлига», отака демократія з хрущовським обличчям. Чи в 1989 році з горбачовським. Очевидно, що та комуно-більшовицька державна система і не могла бути інакшою. Бо ж імперії завжди трималися купи тільки насильством. І совєцька імперія трималась тільки на страху, на величезному мілітаристському режимі НКВД і КГБ. Варто було трохи послабити режим, як ця прогнила мегаспоруда на глиняному фундаменті розсипалась. І немає майбуття в тої спадкоємниці союзної імперії, бо вона теж тримається армійською силою. Вона впаде, і численні невеликі народи, затяті в боротьбі за незалежність, досягнуть справжньої волі.
Шановний читачу, прошу не насуплювати брови. Я ж попереджав, що будуть траплятись «ліричні відступи». І ще раз нагадую, що час мого перебування в таборі був періодом завершення «хрущовської відлиги». У таборі можна було писати і малювати, проводити дозвілля на свій розсуд. Була ділянка, обсаджена калиною, де збирались на урочистості друзі чи однодумці, де дискутували. І, головне, гласно – ніхто не заважав. Ніби такий собі суворий табір з людським обличчям. Можна було одержувати посилки чи бандеролі з салом, чаєм, кавою. Присилала нам Надія Світлична навіть збірки В.Симоненка, М.Вінграновського. Дуже була послаблена цензура. Як я вже згадував, можна було вивезти свої, та й не тільки, записи, портрети. Так, дозволили мені вивезти свого портрета роботи Панаса Заливахи і Романа Дужинського. Кнут Скуєнікс, латвійський поет і перекладач, теж вивіз свого портрета роботи П.Заливахи. Василь Підгородецький якось передав на свободу свого. Багато інших робіт Заливахи теж тоді побачили світ. До речі, мені також вдалося перевезти листа – відкрите звернення до Івана Драча з осудом його тодішньої співпраці з керівництвом Компартії. Його післали з Дмитром Павличком представляти Україну в ООН, де вони хвалилися, як гарно, вільно жити в Країні Рад. Мав я і послання до Івана Дзюби та Ліни Костенко, де виголошувалась підтримка і гордість за їхню творчо-патріотичну працю і організацію правозахисних акцій. Уся ця інформація подана для загального розуміння тої суперечливої короткої «відлиги».
Уже в кінці 1966 року, а далі все більше й тугіше, стали закручувати гайки режиму. І не тільки режиму утриманням й харчування. Усі умовні пільги були ліквідовані. «Куми», чи ще їх називали «землячки», ці опери українського КГБ, майже постійно проживали в Явасі. Проводились постійні «шмони» з вилученням усіх записів. Панасові Заливасі та іншим творчим особистостям заборонили «писать і малєвать». Пригадую, який змучений вигляд мав Михайло Осадчий. Він звільнився на рік пізніше за мене, мав два роки. І всі опісля поверталися змордовані та заморені. А Опанаса Заливаху, який відмучився 5 років, важко було впізнати. Геть сивий, худющий, згорблений. Важко він переносив моральне насильство, оту заборону писати і малювати…
Я знову задалеко зайшов, треба повертатись до сюжетної лінії.
Отож повертаємось до перших днів, або що ж там було далі. Була гарна літня погода, хоча ще був травень. Був понеділок. Після сніданку всіх вишикували на плацу для вранішньої перевірки і розводу на роботу. Віктор Солодкий, один із тих, що привітали нас учора, повідомив нам, що і де маємо робити. Він, очевидно, був помічником «нарядчика», може просто одним із «паханів», про яких уже згадувалось. Але зміст того слова зовсім не такий, як у кримінальних зонах. Врешті зачислили мене в будівельну бригаду. Олександра Мартиненка в робочу зону, в деревообробний цех, це виготовляли коробки для радіоприймачів. Там уже був прилаштований Іван Гель якимсь слюсарем. Ярослава Геврича пристроїли медбратом у лазарет. Тих, хто працював «в больнічкє», в бібліотеці, чи як згаданий табірний художник, – їх називали «придурками», бо це була легка, дурна робота.
Про це я дізнався згодом, через десять літ, коли в 1976 році засудили мене на сім років і відправили в найжорсткішу щодо режиму кримінальну зону №93, в Ново-Данилівський кар’єр Миколаївської області. Там такі посади давали «кумівським» працівникам. У нашій 385/11-й зоні тоді ще «куми» не мали монополії на це. Згодом, через рік, усе стало, як мало бути. Геврича вигнали в робочу зону, Геля позбавили посади слюсаря-обхідника. Тобто всіх, хто не збирається каятись, примусили «пахать». У 93-й зоні в такій ситуації, зокрема, про мене, київські кагебістські шефи кричали табірному кумові: «В карьер его, в канаву, гноить его, суку». І таки зняли мене з будівництва та й погнали «гноить». Але це так, як приклад, яке все відносне.
Оскільки мені залишилось небагато «тягнути срок», то ті старожили порадили мені не старатись, просто тихо, без проблем відбувати час. І не брати участі в ремонті огорожі, бо це вважалось «западло». Мене це цілком влаштовувало, я старався не «висовуватись» і «філонив» по повній програмі. Конвой час від часу ганяв мене до гурту. Мав спочатку трохи конфлікт із бригадиром. Був це колишній поліцай, якийсь Пилипчук із Волині, який досиджував свою кару і старався побільше заробити грошей. У зонах тоді, та й пізніше теж, ті, що хотіли добросовісно працювати і з чистою совістю виходити на свободу, мали можливість заробляти певні гроші. Можна було з тих грошей робити перекази рідним або отримати їх при виході. Совість мене не турбувала, тож і не було потреби й охоти добросовісно ремонтувати колючі огорожі чи граблями вирівнювати піщані смуги між колючими рядами. Я й кажу тому бригадирові так як є, що мені грошей не треба і не чіпай мене. Він, поліцайська душа, агресивно сприйняв це і пробував «закласти» мене. Але втрутились наші старші опікуни і він принишк, перестав помічати мене. Отак я і «виправлявся» в робочий час, «спокутував свою провину» до кінця серпня.
Але до того ще далеко. Всьому свій час. Життя-буття, як і у «великій зоні», так і в «малій колючозаґратованій зоні», минає в кожного по-своєму. Хто як влаштується. Пригадую, як у тій 93-й зоні не раз я чув таку фразу: «Хто при німцях жив, той і тут буде жити». Роз’яснень змісту того речення я так і не добрав. Але, мабуть, щось у ньому є, і кожен, очевидно, по-своєму втямлює той зміст.
Розпорядок дня в міру можливості всі виконували. Підйом, сніданок, потім перевірка кількості в кожному загоні і відправка в робочу зону. Туди й назад, у житлову зону, перепускали через шлюз-ворота зі строгим перерахуванням. Хто був у робочій зоні, той там і обідав. Вечеряли вже всі в їдальні. Їжі на той час було достатньо, хліб у необмеженій кількості. Потім майже дві години вільного часу. Здебільшого проводили його в бесідах, прогулюючись на тому плацу-стадіоні, де проводили вранішні та вечірні переклички. О 10-й годині «відбій», усі по бараках і по нарах. Бували й нічні перевірочні рейди, чи всі нари зайняті.
Отак проминув тиждень, а потім другий. Я до всього прислухався і придивлявся, почались певні знайомства. І почав я набиратися знань за прискореною програмою. Час для мене летів швидко. А тут прибуло поповнення. Привезли Михайла Осадчого, братів Михайла і Богдана Горинів і Панаса Заливаху. Були дуже теплі, може, навіть радісні, якщо можна вжити до таких обставин такі епітети, зустрічі. Ярослав Геврич і Михайло Озерний, як уже наші старожили, наставляли їх, як і що робити. Поселили їх за тією ж схемою, як і нас. І знову урочистості з нагоди прибуття, знову особливий колективний ритуал чифірування з майстерних рук Юрка Шухевича. І справжня закусь із їхніх домашніх припасів. Складалось враження, що то тільки нас із Сашком пограбували на пересилці ті камерні «гопстопники».
Трохи згодом ми оговтались, заспокоїлись і почали вживатись у середовище. Хтось із кмітливих старожилів вирахував, що мені належить продуктова бандероль і посилка, бо вже давно минула половина мого «сроку». Тобто треба витребувати дозвіл, що й було зроблено. Невдовзі я отримав від жінки посилку з копченим салом і мішечком зерен кави. Трохи пізніше ще й бандероль із чаєм, від брата. Так що «гуляй, Вася».
Місяць, а може й більше, проминув під «святковими знаменами». Та й подальший термін не дався мені взнаки. Не було коли оглядатись на себе. Бар’єр підозр і відчуження був подоланий. Земляки-старожили пересвідчились, що я не засланий у спецвідрядження на три з половиною місяці. Особливо після того, як прибув Михайло Осадчий з двома роками, а потім ще хтось із півтора роками. Казали вони мені спочатку, що я, мабуть, післав Хрущова на три букви. А ще кепкували, що з таким терміном можна і «на параші пересидіти». Взагалі всі дивувалися кагебістською дурістю, що на такий термін посилати в таку зону, де половина була засуджена до смертної кари. А такі табірні «метри», чи аксакали, як говорили кавказьці про того свого сивого грузинського генерала, як Михайло Михайлович Сорока і Святослав Йосипович Караванський, казали, що мені дуже повезло зі вступом у цей Університет. Казали, що я зможу багато доброго і цінного навчитись, хоч і за скороченою програмою.
Отож я й старався все дізнатися і пізнати. Більшість із тих учителів чи професорів, знаючи, що я скоро повертаюсь у «велику зону», старались викласти мені свої, вимріяні роками, українські ідеї чи плани здобуття незалежності. Інакше кажучи, користалися наявністю вільних вух. Бо наскільки я згодом збагнув, вони один одного вже не слухали. Очевидно, вже знали все про всіх, або хто чим «гонить». От, приміром, був такий цікавий чоловік Михайло Луцик. Не знаю, яка в нього освіта і ким він був колись у тому іншому світі. Але те, що він навчився багато різного, очевидно вдосконалив свої знання в тих табірних університетах, то факт, бо теж досиджував свої 25 років, а може й більше мав. У таборах не прийнято питати, хто скільки і за що сидить. То я й не питав. Так от, той Михайло мав таку ідею, може, вона і «фікс».Дізнавшись, що я займався будівництвом, він надумався доручити мені архіважливу місію, ну прямо легендарну. За його задумом, треба було організувати таке. При якомусь знесенні старого будинку в центрі Києва, при руйнуванні фундаментів треба знайти якусь посудину, в якій знаходиться лист чи щось від Леніна до Скрипника. Цей лист чи, може, грамота, чи договір стверджує ґарантування Україні незалежності. Отакої! І все те дійство повинно засвідчуватись журналістами з кіно- чи телекамерами! Бажана чи необхідна присутність іноземних свідків. Ото ідея, ото фантастика! І все це мовиться на повному серйозі.
Носився ще він зі шкільною географією, де були виокремлені майбутні терени України. На сході – включно з рікою Дон. На північному сході – Воронежська, Курська, Орловська і, здається, аж до Смоленська. Білорусам Мінськ таки залишив, але Брестська і Гомельська області – то наші. З Польщею узгодив кордон по річці Вісла. Що стосується південно-західних кордонів, то по Дунаю. Ото була б Держава! Я не мав багато часу «прожектувати» з ним, але не заперечував йому і міцно, з захопленням тиснув руку. Най сі тіше. Це мрії його свідомого життя. Цей епізод знайомства з фантастичними проектами ніби був і вичерпаний. Але ні. На зорі незалежності, коли мали проводитись перші президентські вибори, пан-добродій Михайло Луцик знайшов мене в Києві. Захотів бути президентом. І долучився я допомагати йому збирати підписи підтримки. Не міг йому відмовити. Допоміг я йому і грошима для поїздки на Донеччину. Чомусь він чекав там великої підтримки. Надалі він більше не виходив на зв’язок. Казали, що таки зібрав досить чималу кількість підтримки, але не вистачило для реєстрації.
Заслуговує на особливу згадку Василь Підгородецький. Це класичний есбіст. Він був справжній борець з комуністичною гідрою, фанатично вірив у незалежність України. Усе своє свідоме життя віддав боротьбі за волю України. Завжди залишався віруючим оптимістом. Не знаю, яку мав базову освіту, але в бесідах чи диспутах вправно, з глибоким знанням теми, проводив діалоги. На запитання, скільки йому ще лишилось літ каторги, відповідав: «До кінця совіцької власті». Ця влада весь час додавала йому років. А схопили його підступно десь у кінці 40-х років на Донеччині. Був він керівником групи, післаної задля налагодження там підпільної роботи. Коли він заходив поночі в якийсь явочний будинок, у сінях з горища накинули на нього сітку, зв’язали і буквально через декілька днів трибунал присудив вищу міру покарання. Потім замінили на 25 років. Під час табірних повстань додали йому ще десять. І тільки завдяки розвалу імперії зла він повернувся на Україну. Проживав у Львові. До смерті так і не був пошанований належно в державі своєї мрії. Ця влада, вже нібито і не прокомуністична, досі не може чи не хоче вшановувати справжніх національних героїв.
Винятком хіба є героїзування Левка Лук’яненка або сина і батька Шухевичів. Чи героїзація останнього командира УПА Василя Кука, хоча й залишилось багато питань, не вияснених чітко. Може, колись українське СБУ розкриє свої архіви і ми зможемо дізнатись, як він став спадкоємцем Романа Шухевича, як дав себе впіймати і як отримав квартиру і творчу роботу в Києві.
І ще дещо про Юрка Шухевича. Як уже згадувалось, Юрко був загальновизнаним, очевидно, найкращим чифіроваром. Мабуть, за ці заслуги й став головою УЧБТ (Українське чифіро-бальзамне товариство). Якоїсь предметної розмови з ним про щось минуле чи сучасне не відбулось. Та це й зрозуміло. Власне кажучи, він і не мав чим поділитись чи похвалитись своїм доробком і діями. Хіба що син командувача УПА, якого в 13 років упіймали і ув’язнили на довгі роки за ніщо. Як йому велося всі ті двадцять років, чомусь не було розповідей. Проте інші говорили, що він був під опікою в’язнів-бандерівців як сирота і син генерала Чупринки. Вийшов на волю після відбуття 25-ти років каторги. В Україну не пустили. Поселився в Нальчику завдяки Ніні Строкатій, яка поміняла свою квартиру в Одесі на квартиру в Нальчику і віддала йому. Після розвалу імперії перебрався до Львова з сім’єю. Там прилучився до УНА-УНСО і навіть став керівником якоїсь гілки тої організації. Хитався і виступав часто з досить суперечливими заявами. Такі собі хитання щодо підтримки того чи іншого з українських чільних політичних постатей. Коли помітно і в потрібний час хитнувся в бік Президента Ющенка, то, як москаль каже, «схлопотал» і отримав звання Героя України. Тих геройських звань Ющенко пороздавав дуже багато, де треба і не треба. Але то їхні справи. Історія розсудить.
Дуже колоритною особою в таборі був Святослав Йосипович Караванський. З ним я був знайомий заочно. Про нього багато розповідав мені відомий поет і перекладач Дмитро Хомович Паламарчук в Ірпені, у тій славетній письменницькій оазі, де він мешкав. Вони разом закінчували Одеський університет. Ніби були знайомі ще зі сталінських таборів. А ще досить суттєво допомогло нашому знайомству прочитання його крамольного доробку. Можливо, найзначнішими пунктами обвинувачення мене в розмноженні і розповсюдженні антирадянщини були саме його «Позов на міністра освіти Даденкова...» і «З приводу процесу над Погружальським». Отож зустрілись ми з ним як давні знайомі. Він знав про мій арешт від Дмитра Паламарчука, бо його пізніше арештували. Але в табір привезли скоріше, бо не проводилося з ним затяжного слідства. Зразу після арешту відправили досиджувати решту з 25-ти років. Тобто трохи більше дев’яти років.
Відпустили його, зменшивши термін, десь зразу після смерті тирана, сподіваючись, що він виправився. Такі звільнення НКВД і КГБ практикували тоді і весь час пізніше. Але треба було писати «прошеніє» з певними розкаяннями, засудженням своїх дій і, образно кажучи, співати «как харашо в стране советской жить». Щось і він написав.
Встиг він закінчити філологічну освіту, але викладачем не дозволили працювати. Поза тим, проводив в Одесі національно-просвітянську роботу аж до творення і розповсюдження самвидаву. Кагебіська камарилья вистежила його і арештувала. Бесідувати з кагебістами він зовсім відмовився. І вони під мотивом, що він не виправився, відправили досиджувати колись присуджений термін.
Був це чолов’яга могутньої козацької статури. Мав міцне здоров’я. Часто проводив протестні голодування. За характером не був відкритим, не проявляв потреби в спілкуванні. Може, то моє особисте враження. Але, очевидно, найбільш вагомою причиною такого його стану і взаємовідносин була вивішена на дошці начальницьких повідомлень його колишня заява і довідка КГБ про нього, що він був співробітником румунської «сигуранци», за що й отримав був вищу міру покарання з заміною на 25 років. Довго висіли ті матеріали і дехто, звісно, реагував.
Я до уваги це не брав і щиро спілкувався з ним по-приятельськи. Згадували недавню волю, багато говорили про поезію, переклади. Займався він і словниками. Був дуже трудолюбна людина на ниві українського мовознавства, і досі таким є. Вийшли друком його «Словник рим української мови», «Російсько-український словник складної лексики», двічі видавався з доповненнями «Словник синонімів». Багато опубліковано праць із мовознавства і літературознавства. Була опублікована збірка поезій і перекладів, зокрема, сонетів.
Заприятелював він із Михайлом Осадчим як поетом і близько з ним спілкувався. Ми вважали його своїм, шістдесятником. Одного разу він оголосив протестну голодівку. В політичних таборах, та і в тюрмах, це є чи не єдина ефективна форма протесту. Бувають одиночні або з підтримкою колективні голодівки. Ми з Осадчим, дізнавшись про це, вирішили організувати колективну підтримку. Зібрали всіх наших на тій «галявині свободи слова», про яку згадувалось десь вище. Є таке правило: потрібно обговорити і прийняти спільне рішення про колективну підтримку голодівки. Демократія. От Сашко Мартиненко ознайомив усіх із фактом і причиною та й запропонував усім підтримати. Михайло Осадчий і я теж просили загальної підтримки. А брати Горині, Іван Гель, Озерний Михайло стали заперечувати. Мовляв, він мусів погодити зі всіма нами. Ще хтось казав, що він часто голодує, і з не вкрай важливих проблем, що, мовляв, ці голодування девальвують найбільш радикальну невільницьку протестну акцію. Коротше кажучи, говорили, балакали, але голодівки не підтримали. Більшістю прийняли звернення до Святослава Караванського про припинення голодування. Він таки домігся вирішення своєї вимоги і, звісно, припинив голодівку, незалежно від нашого звернення.
З того епізоду запам’ятався мені процес обговорення і голосування. Хочете вірте, хочете ні, але і в неволі проявляється поділ українців на галичан і наддніпрянців. Це дуже сумний прецедент. Таке траплялося колись і повторюється досі. Але це між іншим. Сподіваюсь, що та галицька «бомондська» риса залишилась у минулому, бо ж «бомонд», очевидно, вже весь перебрався до Києва, над Дніпро.
Другим у моїй пам’яті таким класичним „метром” тої табірної аристократії залишився Михайло Михайлович Сорока. Він не мав значної показної статури. Середній зріст, спортивна фігура. Системно займався спортивною гімнастикою, найбільше „йогою”. Чомусь при першому знайомстві мені здалося, що він зовні дуже схожий на Михайла Коцюбинського. Говорили мені про нього як про абсолютного авторитета. За всі свої нескінченні табірні чи тюремні випробування він ні разу не схибив, нікого не зрадив. І найголовніше, очевидно, що ні разу не хитався і не сумнівався в прийдешній перемозі мрії свого життя. Вірив у Незалежність. Але не дочекався. Помер у таборі. Останки його перепоховані на Личаківському цвинтарі Львова разом з дружиною Катериною Зарицькою, яка теж многії літа, майже все своє свідоме життя, каралася в нелюдських умовах тоталітарної комуно-більшовицької імперії. (М. Сорока помер 16.06. 1971 р. в таборі ЖХ-385-17А, пос. Озерний, Мордовія. Катерина Зарицька, відбувши 25 р. ув’язнення, померла 29.08. 1986 р. в Волочиську Хмельницької обл.. Урочисте перепоховання їх відбулося 28.09.1992 р. – Ред.). Спільне подружнє життя на волі в них було дуже коротке, трохи більше року. (Усього 4 місяці: заарештовані обоє 22.03.1940 р. – Ред.)
Після знайомства бесіда наша була ніби на загальні теми. Він не старався щось вивідувати в мене чи нав’язувати своє. Було таке враження, що він усе знає про ту „велику зону”. Це враження згодом підтвердилось його розповідями. Його часто возили в Україну і по Україні. Хотіли переконати у великому поступі України за роки його відсутності. Переодягали в пана з краваткою. Водили по театрах і виставках, возили по передових колгоспах і успішних заводах. Навіть по санаторіях і лікарнях. Очевидно, в Феофанію. І все це задля того, щоб він зрікся своїх ідей, засудив націоналізм і, звісно, похвалив совєцьких керманичів.
Мені згодом, десь у 1977-78 роках, у зону №93, привозили декілька газет київський кагебіст „в штатському” Ганчук і миколаївський полковник Брик у формі. Там уже були виокремлені заяви-покаяння, і всі вони закінчувались славослів’ям життю в соціалістичній Україні під проводом компартії, тобто КГБ. Запам’ятав я явку з покаянням літератора Василя Захарченка, після чого його звільнили і ніби згодом навіть дали Шевченківську премію. І братів Мартиненків. Не знаю, за що їх так притиснули. Сашко тоді, в сімдесятих роках, працював десь на Півночі в геофізичній експедиції. А брат його Леонід, колишній політв’язень, звільнений після смерті диктатора Сталіна, проживав і працював десь у селі біля Гадяча. Прочитав я їх. Усі однотипні і майже подібні.
Через деякий час знову обидва кагебісти приїжджають і теж вимагають „бамагу”. Такі „дружні” зустрічі були декілька разів. Я захищався тим, що „зав’язав з позорним прошлим” десять років тому. І не чіпайте мене, бо я підопічний іншого відомства і буду скаржитись. Розлютились вони дуже і з матюками наказали табірному начальству „загнать єго в траншею, в кар’єр; гноїть єго, суку”. Але це між іншим. Про пригоди в тій 93-й зоні протягом семи років може колись і спроможуся оповісти.
Так от, глибокоповажний пан Михайло не дав їм ніяких надій і вони врешті дали йому відносний, а потім і абсолютний спокій.
Чув я від багатьох про його дуже тривале перебування за ґратами і колючим дротом. Скільки – конкретно ніхто не казав. Та я й не допитувався, бо знав уже, що то є недобре – питати. І все ж, якось згодом, наважився я поцікавитись саме в нього. От і питаю: ”Михайле Михайловичу, вибачте за цікавість, скільки Ви вже сидите?” Він після якоїсь паузи питає: ”Івасю, а скільки тобі років?” Я й кажу, що я з 1937 року. Він розм’як, розщедрився і став розповідати. Посадила його польська поліція (дифензива) саме в 1937 році. Просидів він у концтаборі „Береза Картузька” до осені 1939 року. „Наші” звільнили його після розгрому і поділу Польщі. Десь тоді зразу одружився з Катрусею (так він весь час називав її) Зарицькою, дочкою знаної родини науковців-математиків. Але доля в кожного своя. І от знову його посадила поліція, тільки то вже комуно-більшовицька, „визвольна”. І це вже було „до кінця совєтської власті”. У нього ж сталось до кінця життя. Тоді ж, у 1940 році, народився в них син. Виховували онука дід і бабця Зарицькі. Мати під час совєцької і німецької окупації працювала в підпіллі. Відала в УПА зв’язками зі світовим „червоним хрестом”. У кінці 40-х років її вистежили і засудили на довгі роки. (К.Зарицька народила сина Богдана в тюрмі у вересні 1940 р.. У віці 8 місяців передала його на виховання своїм батькам. У червні 1941 втекла з розбитої тюрми. Стала провідницею жіночої ОУН, згодом до арешту 21.09.1947 була головою Українського Червоного Хреста УПА, зв’язковою Головнокомандувача УПА ґенерала Романа Шухевича-Чупринки. Ув’язнена на 25 р., які відбула повністю, причому майже весь строк у тюрмі. – Ред.). Казав він, що вже в Мордовії, в лікарні, яка була в спільній огородженій зоні з жіночим табором, розмовляв, тобто перекрикувався з Катрусею. Буває і таке. І лише могила на рідній землі поєднала їх навіки. Хай земля буде їм пером, а душі їхні назавжди будуть на Небі. Хай просять Бога допомогти Україні стати взірцем їхньої мрії. І вічная їм пам’ять на землі.
Совєцька влада дозволила виховання фактичного сироти дідові і бабусі, хоч могла забрати і помістити його в „детдом”. Як їм то вдалось, не буду нічого казати. Здобув онук академіків Зарицьких вищу художню освіту і зараз є відомим в Україні графіком. Оповідав пан Михайло з жалем, як привозили сина в табір на побачення. Здається, двічі. Коли був піонером, а потім уже комсомольцем. Пробував син навіть перевиховувати тата. Мабуть, мусів. Коли казав про це, то очі були в сльозах. Отакі важкі вериги носила на плечах та людина-стоїк.
При тих розлогих бесідах радив він мені бути обережним. Не виступати „на семінарах”, а тільки прослуховувати „лекції”. Бо ж непевний час, можуть і за якусь дрібничку додати „строк”. А таке дуже часто траплялося в тих зонах. Нічого він не просив передавати чи переказати. Очевидно, реально усвідомлював, що його вже забули і нікого вже там немає, а ті решта, що могли ще пам’ятати його, далеко. Про свою участь в ОУН теж не говорив. Казав, якщо маю таку потребу знати, то хай „історики” розкажуть, а їх у таборі було досить. Навіть трохи іронізував з того.
Часу в мене залишалося все менше. Лекторів, у тому числі й „істориків”, не меншало. І кожен старався поділитися своїм творчим доробком. Дехто з найближчих мені старожилів, як-от Василь Підгородецький, Роман Дужинський, почали остерігати мене від неавторитетних „професорів”, бо ж не можна тринькати дорогоцінний час. Це як з тою „шагреневою шкірою”. Не обізнаному важко уявити, але це справді було так. Був такий сплеск ідей і думок, такий період табірного лібералізму „з людським обличчям”. А мені справді не вистарчало часу, щоб усіх бажаючих переслухати. Панас Заливаха часто згодом згадував про такий прецедент відносності, що був у таборі чоловік, який щиро вважав замалим свій присуджений „строк”. Мовляв, не встигає охопити ту освітню програму. Слухаі вважали це певним дивацтвом. Воно так могло здаватись після прочитання спогадів Василя Овсієнка. Та навіть і Михайла Хейфеца. Але тоді було так. Та не довго „музика грала”. І не довго проіснував табірний режим з трохи подібним до людського обличчям. У 70–80-х роках настало похолодання, аж до режиму сибірської мерзлоти.
Закінчуючи розповіді про зустрічі з М.М.Сорокою, хочу ще раз наголосити, що він міцно і рівно стояв на ногах упродовж усіх довгих тюремних і табірних років. Ні разу не спокусився примарною волею у „великій зоні”, не писав ніяких заяв і ніс свій хрест, не падаючи і не спотикаючись, до загину.
Можна було б розлого написати й про інших. Але, мабуть, то буде вже забагато. Як захочете читати подібне далі, то скажете. І я доповню при перевиданні. Це жарт.
Воно ніби в кожного своя доля, але шляхи в тих, хто мав сидіти до кінця совєцької влади, в основному, подібні. Арешти, тортури, трибунали з трьох, каторжні муки по сибірах у гулагівському архіпелазі, трохи вдихнули кисню у відлижний короткий проміжок. І знову, в 70–80-ті роки, Уральські концтабори, де вже багато хто не витримував тих мук режиму і відходив в інший світ. Це така філософія життя і боротьби. Як у „великій зоні”, так і в тюрмах чи „малих зонах”, непримиренні завжди заходять в конфлікт зі владою чи режимом. А далі вже як Бог кого опікує.
Отож зупинюсь тільки на окремих штрихах до портретів деяких осіб.
Степана Сороку схопили в кінці 40-х років юнаком. Був зв’язковим. При арешті мав зброю. Дали 25 років. Очевидно, був кмітливим хлопцем. Здобув самоосвітою високі знання з історії, літератури, особливо з філософії. Наші бесіди були дуже цікавими. Тішився він, що мав уважного слухача, бо там уже його ніхто не слухав. За всі ті довгі роки кожен з тих інтелектуалів мав свою вибудувану концепцію і носився з нею. Вже в 93-й зоні я дізнався, що той стан називається „гоніть”. Тобто кожен „гоніт” своє „кіно” і по-своєму. Бачився з ним на другому з’їзді Руху. Мав вигляд трохи розгубленого. Очевидно, усвідомлював, що його теоретичні концепції застарілі. А далі загубився. (Помер 1999 р. – Ред.).
Був такий ленінградський Бєлов. Не пам’ятаю, за що його посадили, чи як інакодумця, чи, може, він з групи „угонщиків” літака. Але термін мав чималий. Мав закінчений Ленінградський університет. Здається, навіть кандидатом наук був. Словом, великий ерудит у поезії, літературі та історії релігії. Було цікаво слухати його лекції, а він радів, що впіймав слухача з вільними вухами. Та десь після двох чи трьох лекцій на прогулянці по стадіону відкликає мене хтось із „доброзичливців” та й каже: „Що ти з ним балакаєш, та ж він гомосексуаліст”. Отакої! Гомосексуаліст чи „пітух” у зоні – то як негри в колишній Америці, з ними прилюдно не спілкуються.
Про Юлія Даніеля теж буду коротко. Привезли його з п’ятьма роками десь у липні 1966 року. Арештований був разом із Синявським за книжку памфлетів „Говорить Москва...”, яку видали за кордоном. Тримався незалежно, навіть гордо. Кожної неділі приїжджали до зони друзі та дружина Лариса Богораз. Він вилазив на дах двоповерхового бараку, а вони з пагорба за огорожею розповідали (кричали) йому про всі новини. Перед моїм звільненням мав я з ним пару конфіденціальних розмов. Просив дещо передати дружині. Я заїжджав і ночував там. Встиг навіть прочитати ту крамольну книжку. Дуже цікаво написана, добре запам’ятав. Досі розповідаю зміст тих повістей. Ось невеличка, „Руки”. Десь у санаторії на півдні проживають в одній кімнаті юнак і старший вже, поважний чоловік, у якого весь час тремтять руки. При нагоді молодий чоловік питає його, чи давно вже хворіє. І чує розповідь, як років може сорок тому, у двадцятих, служив він в ОГПУ і виконував роботу розстрілювача. Робота як робота, за зміну доводилось до десяти людей розстріляти. Одного разу став він „к бар’єру” і чекає, кого йому випустять. З’являється великий, сивий, з великою бородою старець. Хреститься, молиться і шле їм прокльони. Кат стріляє, а той не падає. Стріляє ще раз, а той з піднятими руками йде на нього. Ще разів зо три вистрелив і з переляку падає, втрачає свідомість. Довго його лікували, ніби й вилікували, але руки таки Бог покарав. Як виявилось, то так пожартували його дружки. Підсунули йому з холостими зарядами ґвинтівку.
А „Говорить Москва...” – то вже багатосюжетна об’ємна повість. Однієї неділі по радіо відомий голос диктора Левітана виголосив указ, що такий-то день вересня визначено днем відкритих убивств. Тобто кожен, маючи бажання, може вбити без відповідальності кого заманеться. Справа була пізнього літа, за гарної погоди. Люди були на дачах і не всі могли чути те повідомлення, бо тоді ще мало було портативних радіоприймачів. Але чутки швидко поширились. І всі чекають підтвердження того повідомлення в „Правді”. Автори приводять багато варіантів, як різні люди до того готуються, ще фактично не маючи урядового підтвердження… Але то треба читати, бо дуже багато тих сюжетів про індивідуальні страхи, бажання і можливості. Кожен міркує, як захиститись чи скористатись таким рішенням рідної партії.
Про Романа Дужинського я вже писав. Зупинюсь тепер на двох „штрихах”. Отож заходився Роман, чи Веніямін, як його в таборі ще назвали, намалювати мого портрета. Днів три мучився, а все не виходить. Потомились ми вже оба. От і кличе він Панаса Заливаху допомогти. Панас не дався просити і тут же взявся за роботу. Для початку, каже, знімемо окуляри і прибиремо всю сірість. Залишив тільки подібну композицію. І десь годин за три, декламуючи рядки з поезій Василя Симоненка, закінчив той портрет. А була то неділя, і багато було „вболівальників”. Коли Панас дозволив подивитись, то більшість була дуже подивована. Дужинський і Підгородецький майже обурено заявили, що „ізуродував чоловіка”. А мистецтвознавець Богдан Горинь оцінив роботу Панаса Заливахи як одну з найкращих. Це Заливаха взявся за пензель десь майже після річної вимушеної перерви. Закінчував він тло чи фон полотна, декламуючи: „Хай палають хмари бурякові...” Та й поставив автограф. Дужинський теж не забарився увіковічнити і свій автограф. Портрет той тривалий час на прохання Ліни Костенко експонувався в її помешканні.
Так от, звільнився Роман Дужинський десь на початку жовтня того ж 1966 року. Гарно його зустрічали. Він зразу ж захотів відвідати Канів. І Ліна Костенко зголосилась супроводжувати його пароплавом. Вона була палкою шанувальницею тодішніх в’язнів. Отож був певний пієтет до нього ще й як до художника. Після подорожі, за обідом (бо він зупинився був у нас) каже Роман: „Іване, я женюсь”. Це як у тому анекдоті. Приходить один до приятеля і каже, що хоче женитись. Приятель і каже: «Так у чому справа, хто тобі не дає?» А той відповідає, що ніхто. Так і я питаю, в чому справа, але чого так раптом, хто ж та наречена? А він і каже, що освідчився в коханні Ліні. Ми з жінкою були тим дуже заскочені. І якось потроху, помалу поставили його на землю. Отаке буває з творчими людьми. А Ліна Костенко тоді була справжня красуня. Очевидно, багато чоловіків освідчувались би їй у коханні, якби не боялись. Бо вона була недосяжна, ніби на п’єдесталі. Були тоді такі наші амазонки, як Алла Горська і Ліна Костенко.
Тут, при слові, приведу один епізодик. Це про теперішню Оксану Пахльовську. Була вона тоді дівчам, може, в шостому класі. Приходить якось зі школи з подряпинами і синцями. Мама і бабуся в розпачі: що сталося? А Оксана з гордістю відповіла: «Нічого. Це я билася з однокласницями, бо вони обзивали маму і мене націоналістками. От я їх і провчила». А була вона росла, сильна дівчинка. Та ще й каже: «Я хочу бути такою, як ти, мамо». Отакі-то вони, гени.
І ще один штрих до портрету Ліни, бо де ще буде така нагода розповісти? Жила вона тоді, в 1966-67 роках, з мамою і донею біля Печерського мосту. Жили фактично на бабусину пенсію. Познайомив нас Іван Світличний, який був її близьким другом. І от якогось разу я тайком поклав їй під книжку суму грошей середньої місячної платні. Це тоді було нормально – допомагати тим, кому влада не давала можливості заробляти своєю творчістю. Потім багато чого змінилося в її житті. Вийшла заміж за директора кіностудії імені Довженка. Казали, що чоловік, Цвіркунов, відгородив її від колишніх друзів. Перестала виходити „в люди”. Та й настали роки жорстокого терору КГБ. Майже всіх її друзів пересадили на довгі роки. І от десь у кінці 90-х років ми випадково в метро зустрілись. Це минуло більше 30 років. На станції „Університет” ми разом вийшли. Вона підійшла, привіталась і почала щось шукати в сумочці. Виймає якісь гроші і дає мені, кажучи, що має борг переді мною. Я був спантеличений і ніяк не міг збагнути, про що йдеться. Вона ж ретельно нагадала мені про той випадок, причому з логічним поясненням: «Гроші міг залишити тільки хтось із вас, Іванів. А так як Світличний грошей не мав, бо сам був на утриманні дружини Льолі, то гроші міг покласти тільки Русин». Отака жіноча логіка. Після певних моїх відмов і після погрози залишити ці гроші десь там, я мусів узяти їх. Така деталь людської пам’яті.
Знову щось занадто відхилився від табірних зустрічей. Вибачайте і читайте далі.
Кнут Скуєнікс. Латвійський поет і перекладач. Відсидів вісім років. Звільнився трохи скоріше мене, запросив у гості. Теж вивіз свого портрета роботи П.Заливахи. У таборі навчився української мови і перекладав Лесю Українку. Коли я був у нього в 1968 році, то він подарував мені видану в Ризі 1967 року збірку своїх перекладів лірики Лесі Українки. Показував майже готову до видання збірку перекладів із Василя Симоненка. Жив у власному будинку в місті Саласпілс. Ніхто його не чіпав. Очевидно, на той час у Прибалтиці вже були повиздихали „обрусєвшиє інородці”. То в Україні вони живучі і плодючі.
З москвичів запам’ятались мені лише євреї. Називали себе соціал-демократами. Був серед них цікавий такий Ілюша Бромберг. Чи схоже прізвище. Але був великий „умнік” на всі теми. Усе знав і про все мав власну думку. Часто приходив на нашу поляну і уважно прислухався до наших бесід. До речі, вивчив у таборі українську мову. Досиджував свій термін. Дали йому 5 років за якийсь виступ біля пам’ятника Пушкіну. Казав він, що тоді там у них було крамольне місце, де збирались вільнодумці і де їх били та розганяли. Називав він ту правлячу банду саламандрами. Було б то все нічого, але був він каліка, покручений і маленького зросту. То ж треба було так їм допекти... І то вже при Хрущові. Звільнився він трохи скоріше за мене і просив заїхати до нього.
Отож, відвідавши Данієлів і переночувавши в них, пішов я шукати Ілюшу. Знайшов ту вулицю і той дім. Гарний будинок і чистий під’їзд. Але на мої дзвінки ніхто не виходив. Коли я почав стукати, то відчинила двері сусідка. Стара вже, і теж єврейка. Повідомила, що вони всі на дачі. Очевидно, була дружня сусідка, бо багато говорила про їхні справи. Жаліла Ілюшу і казала, що повезли його „отходить”. І закінчила тим, що й ми всі казали йому і просили „не мудрствувати і не висовуватись”.
Ще одна цікава згадка про тих наших старожилів. Був такий Микола, прізвище вже забув. Поневірявся він по неволі вже досить довго, може вже років 15. Був гарним майстром по дереву, і цінували його за це на роботі. Полюбляв виробляти всякі прикраси з інкрустацією. Досі зберігаю його подарунок – прекрасні шахти. Був також великим, може, другим після Юрка Шухевича, майстром „кейфової” справи. І ще добрим майстром-чоловіком, бо жінка після кожного з ним побачення народжувала дитя. Побачення давали раз на рік. То вже була певна гуморина. Але він сі тішив. Пам’ятаєте ту приповідку про „телятко наше”?
Так от, одного зимового вечора хтось дзвонить. Відчиняю двері – і кого я бачу? Микола в кожусі, бо ж зима. Минуло десь може з півроку, як ми бачились у зоні. Виявилось, що десь Бог допоміг йому. Його справу чогось переглянули і виявили помилку. Тобто не за тією статтею присудили йому такий великий термін. І виявилось, що він пересидів сім років з гаком. Звільняють його без попередження. Забирають із зони, ніби як на етап, з речами. А на вахті дають довідку про звільнення і якісь ним зароблені гроші. І на додачу довідку, щоб ті 7 років з гаком зарахували в робочий стаж. Тільки, гади, і тут надурили його: не порахували рік за три. Траплялися й такі чудасії. Це все з його розповідей. Якось воно трохи дивно, як на той час. Ну, бували випадки, коли звільняли чи скорочували термін після „покаянної”. Але признатись, що такі падлюки, та ще й не вибачитись… Ото була падлюча система. Не хочеться думати, що то наслідок якоїсь його „бумаги”, бо не був він „теоретиком”, а був звичайним сільським хлопом, тобто прикладом не міг для когось бути.
Тепер дещо про сучасників – шістдесятників. Про Олександра Мартиненка вже багато писалось. У таборі часто не здибались. Він працював у робочій зоні, а я у вільний час слухав „лекції”. Розповідали згодом хлопці, що Мартиненко писав вірші і грав на скрипці . Коли звільнився, то мати його вже не дочекалась. Мав направлення в Київ, але не прописали його і роботи не дали. Влаштувався на Полтавщині в геофізичну розвідувальну експедицію. Одружився і згодом чомусь поїхав на Північ. Побачились ми вже десь у 90-х роках. Був важко хворий і помер у лікарні. Похований на Байковому цвинтарі.
Про Ярослава Геврича додам теж трохи. Як уже згадувалося, режим став жорстокішим. Решта своїх трьох років мусів відбувати в тяжкій праці в цеху. Мав направлення в Київську область, але ніде не захотіли його прописати. В інститут теж не взяли. Коли він „качав права” і дійшов до начальника районної Броварської міліції, то той буквально з матюками вигнав його з погрозами, що й маму свою не побачить. Завдяки Юлієві Данієлю взяли його на третій курс Смоленського стоматологічного інституту. Отака єврейська солідарна допомога. Після закінчення навчання працював стоматологом у місті Турка. Це не гірший варіант за тієї влади. Майже в рідних місцях, бо ж родом був із Косова.
Михайло Озерний теж мав три роки мучитись. До арешту працював учителем. У зоні спочатку був дуже активним. Гарний дискутант. Любив оповідати свої життєві пригоди. Мав харизму лідера. Згодом відійшов від націоналізму і приєднався до єговістів. Очевидно, з практичних міркувань, бо згодом став у них проповідником, і навіть високого рангу.
Михайла Осадчого направили у Львів. Але там його не прописали, хоч мав свою житлоплощу і жінку з сином. Не могли пробачити йому таку зраду. Бо ж був він комуністом і навіть інструктором обкому партії, успішним викладачем в університеті, мав закінчену наукову дисертацію, була вже видрукувана збірка поезій, але в світ вона не встигла вийти. Порізали після арешту. Львівські кагебісти дали йому рекомендацію в Херсонський педагогічний інститут. Їздив він туди, але, очевидно, і там його не взяли на викладацьку роботу. Вдома не давали жити, бо не був прописаний. Через деякий час написав знамениту повість „Більмо”, яку видрукували на Заході. Після чого його знову арештували і присудили 10 років особливого режиму. Під кінець „перебудови” звільнився з підірваним здоров’ям і в невдовзі помер. Похований у Львові. До речі, може. ті львівські опричники так жорстко пресинґували його ще й тому, що він писав і оприлюднив скаргу на слідчого майора Гальського, який на слідстві декілька разів ударив його.
Про таких людей, як Опанас Заливаха, Михайло Горинь, та й Богдан Горинь, коротко не можна говорити, треба фахово досліджувати, а тоді писати. Про Панаса вже згадувалось. Тут скажу лише, що то був мистець-філософ і викінчений оптиміст.
З Михайлом Горинем познайомився я в таборі. Близько не сходились. Тримався він на певній віддалі. Мав він серед нас найбільший термін – шість років. Був обережним, друзів не заводив. Спілкувався здебільшого сам із собою, бо ж психолог і аналітик. Склав і виніс на обговорення відкритого листа-звернення до Івана Драча, де засуджувалась його співпраця з комуністичною камарильєю. Було, після обговорення, прийняте листовне звернення до Івана Дзюби, Ліни Костенко та інших однодумців з подякою за підтримку нас у процесі слідства та судових фарсів. Там же бажали ми їм сили духу в боротьбі за нашу і їхню свободу. Листи ті вдалось мені перевезти і особисто вручити адресатам. Драч пробував виправдовуватись, але я не затримався слухати. Звільнився Михайло після „дзвінка” в 1971 році. Повернувся до Львова, до сім’ї, працював десь кочегаром. Чи прописали його тоді, не знаю. Якось через деякий час після другого великого „покосу”, може, в 1974 році, мав я з ним коротку зустріч. Самвидав ледь животів. Посадили вже Євгена Пронюка і Василя Лісового, які після погрому 1972 року спромоглися видати два чи три номери „Українського вісника”. (Один номер. – Ред.). Отож мій знайомий, Євген Васильович Михайлюк, який ніби працював на той час над підготовкою подальших номерів „Вісника”, попросив познайомити його з Михайлом Горинем. Приїхали ми у Львів, знайшов я його. З якоюсь певною конспірацією кажу йому про ціль мого приходу. Він сказав, що не хоче зайвих знайомих „друзів”. Мене ж запитав: „Івасю, ти дуже хочеш до тюрми?” Зустріч закінчилась... На якийсь час Бог оберіг його від „друзів”. Мене ж восени 1976 року посадили вдруге на 7 років. Його ж трохи пізніше.
Дотично до цього сюжету приведу лише один епізод із участю Богдана Гориня. У таборі „по душам” не спілкувались. Які „епізоди злочину”, як захищався на слідстві і суді, не обговорювали. Але хтось розповідав, що впіймали його кагебісти на пароплаві чи катері „Ракета” по дорозі до Канева з повним портфелем „крамоли”. І він, оком не моргнувши, каже, що то дав йому Біняшевський. Як там розібрали той епізод, не знаю.
З Ерастом Біняшевським я був давно знайомий. Був він вельми імпозантною особистістю. Виділявся своїм високим зростом і завжди був модно зі смаком одягненим. Був висококласним спеціалістом-ортопедом. Великий знавець літератури, історії і особливо етнографії. Видав альбом про українські писанки. Був одним із організаторів Клубу творчої молоді. Дуже цікава людина. Але про нього чомусь почали ходити чутки, що з ним треба бути обережним, що він якийсь там майор чи капітан КГБ. У таборі ми з Гевричем обговорювали цю тему. Я особисто не мав підстави вірити цим чуткам, бо з ним про „ крамольні” справи не говорив. Так от, після повернення в Київ мені конче треба було дістати комусь дефіцитні ліки. Я пригадав, що Ераст Володимирович часто пособляв у таких справах, бо мав великі зв’язки. От і йду до нього. Розговорились про минуле, питає, як там хлопці, бо він із багатьма особисто знався. Я коротко щось розповів. А Біняшевський згодом майже з відчаєм (він був артист) каже: „Іване, та ти знаєш, яке в мене було розчарування в Богданові?” І далі: „Я й духом не чув про це і не знаю, а мені кагебісти інкримінують повний портфель самвидаву і питають, чи це мій”. Нібито була „очна ставка”. Я не став продовжувати ту розмову. Скажу лише, що багато інших теж спихали на Біняшевського як на першоджерело свої „уліки”. Слідчі записували, хоч не вірили тим показам. Але дискредитація Біняшевського відбулась, він був вилучений з активного просвітянського процесу. І ще, до речі, Геврич розповідав, що був дуже подібний до Біняшевського якийсь оперативник, капітан КГБ, котрий знімав його з автобуса десь біля Косова. Траплялось і таке.
Можна було би ще багато розповідати про той „неофітський” час з відомими чи забутими вже персоналіями. Одні відійшли, інші відбулися, а ще інші прийшли. А всі разом таки досягли мети і здобули вимріяну Перемогу.
Отож не буду вас більше втомлювати, повернусь до теми і коротко проведу до кінця розповідь про ту мою першу „ходку”. Все має початок і всьому колись настає кінець. Поводив я себе останній тиждень дуже чемно. Навіть попросився в робочу зону. Захотілось побачити, що там на меблевій фабриці люди роблять. Майже як на виробництвах у „великій зоні”. Кому потрібні гроші і хочеться працювати, той і працює .А хто не хоче, той загоряє десь поміж купою дощок чи контейнерів з готовою продукцією. Тоді ще не було системи визиску і примусу .Важливо було тільки виходити в робочу зону і там не порушити правила режиму. Багато траплялось п’яних від денатурату чи ацетону, виколоченого з лакових фарб.
За три з половиною місяці я нічого не заробив і начальник мусів виділити мені 25 рублів та купити залізничний квиток додому. Було багато сміху з того приводу, бо такого ще не траплялося в тій зоні. 28 серпня в 1966 році припадало на неділю. От і змушені були вигнати мене в суботу, на день скоріше. Прощальна „п’янка” відбулась увечері п’ятниці. На „розводі” в суботу попрощався я з друзями і став чекати „дзвінка”. Десь о десятій годині покликали мене на вахту, з речами. Віддали мою одяганку. Якось поверхово оглянули речі. Віддали портрета і всю решту з моєї писанини. Навіть дозволили взяти на пам’ять зеківську кепку, яку потім випросила в мене Надійка Світлична. Взяв я і алюмінієву ложку, яку потім, за табірною традицією, перекинув через загорожу в зону.
У супроводі якогось лейтенанта тим же вузькоколійним потягом доїхав до Потьми. Отримав він у паспортному столі мій паспорт, дав мені 25 рублів і квиток до Москви та до Києва. Він доброзичливо побажав мені щасливої дороги і – не повертатися. Було якось трохи незвично. Не відчувалось ейфорії волі. Але що поробиш: уже треба самому собою керувати. Пішов на пошту і вдарив телеграму: “Одержав вольную”. Вдома отримали: „Єду к вам”. Без пригод доїхав до Москви, знайшов сім’ю Данієлів. А далі якимсь поштовим потягом поїхав до Києва. Коли переїжджали Хутір Михайлівський, згадав роман „За ширмою” Б.Д.Антоненка-Давидовича. І мушу сказати вам, що було майже таке відчуття, як він описав. Дійсно, є різниця між російськими пейзажами і будівлями та нашими хатами в садках і квітах.
Зустріли мене на вокзалі дружина Жанна з близькими друзями. Через день-другий пішов на колишню роботу, бо надокучило цілий рік „валяти дурня”. Як казав класик: „Чертовскі хочется работать”. Там мене ще не встигли забути і без вагань прийняли знову інженером-геодезистом. Отака була перевага інженера перед гуманітарієм. Але ще раз мушу нагадати, що то були рештки „відлижного лібералізму”. Невдовзі головного українського кагебіста Нікітченка поміняли на Федорчука. А згодом і Петро Юхимович Шелест пішов на „підвищення” до Москви...
Знаків 77.772.
Засканував і вичитав 16 і 29 травня 2009 року Василь Овсієнко, Харківська правозахисна група.
 Share this

It may be interesting for you

Дослідження

Особистість проти системи. Любов Крупник

Dissidents / Ukrainian National Movement

RUSYN Ivan Ivanovych. Vasyl Ovsiyenko

Дослідження

Микола Мушинка. Микола ЖУЛИНСЬКИЙ, академік НАН України

Спогади

СЕВРУК Галина. Підготував Овсієнко В.В.

Інтерв’ю

ДОВГАНЬ Маргарита. Овсієнко В.В.

Інтерв’ю

ГЕРЧАК Григорій Андрійович. ОПРИШКО. Овсієнко В.В.

Персоналії / Український національний рух

ГРИНЬ МИКОЛА ЄВДОКИМОВИЧ. Овсієнко В.В.

Персоналії / Український національний рух

МАРТИНЕНКО ОЛЕКСАНДР ІВАНОВИЧ. Овсієнко В.В.

Інтерв’ю

ОВСІЄНКО ВАСИЛЬ ВАСИЛЬОВИЧ. Овсієнко В.В., Захаров Б.Є.

Спогади

РУСИН ІВАН ІВАНОВИЧ. ДРУГА ПОДОРОЖ

Інтерв’ю

Розмова з Михайлом ГОРИНЕМ. Бердиховська Боґуміла

Інтерв’ю

КАМПОВ ПАВЛО ФЕДОРОВИЧ. Овсієнко В.В.

Інтерв’ю

ОЛЕНЧАК МИХАЙЛО ВАСИЛЬОВИЧ. Овсієнко В.В.

Інтерв’ю

ГЕВРИЧ ЯРОСЛАВ БОГДАНОВИЧ. Овсієнко В.В.

Персоналії / Український національний рух

ГЕВРИЧ ЯРОСЛАВ БОГДАНОВИЧ. Овсієнко В.В.

Персоналії / Український національний рух

ЗАВОЙСЬКИЙ ВОЛОДИМИР МИКОЛАЙОВИЧ. Овсієнко В.В.

Інтерв’ю

ЗАВОЙСЬКИЙ ВОЛОДИМИР МИКОЛАЙОВИЧ. Овсієнко В.В.

Дослідження

ПРАВОЗАХИСНИЙ РУХ В УКРАЇНІ. Овсієнко В.В.

Спогади

ВАСИЛИК ПАВЛО ЯКИМОВИЧ. Єпископ Павло Василик

Організації / Український національний рух

ПЕРШОТРАВНЕВА ДВІЙКА. Овсієнко В.В.

MENU