ШЕВЧЕНКО ОЛЕСЬ ЄВГЕНОВИЧ

 509608.03.2013

author: Овсієнко В.В.

Слухати аудіо файли

Інтерв’ю з Олесем ШЕВЧЕНКОМ
В.В.Овсієнко: 21 жовтня 1998 року в кабінеті Олеся Шевченка на вулиці Січневого Повстання, 6, у приміщенні ОУН(м), Вахтанґ Кіпіані знімає відеокамерою, а Василь Овсієнко записує на диктофон автобіоґрафічну розповідь Олеся Євгеновича Шевченка.
О.Є.Шевченко: Олесь Шевченко, народження 22 лютого 1940 року. Народився в місті Сквира на Київщині. Козацького роду. У мого батька є документ, який засвідчує, що він народився в Російській імперії, там записано: "Казак Евгений, сын казака Стефана". Мої предки по-батькові були з козацького села Семипóлки, що на Бровáрщині під Києвом.
Звичайна біоґрафія. Хоча Сквира тоді називалося містом, але то було босоноге дитинство. Перші сім років, босим, по ґрунтових дорогах, збиваючи будяки, – я там здобував свою національну освіту і усвідомився саме до українців, в оці перші сім-вісім років, які я прожив у місті Сквирі. А потім ми жили в різних містах і селах. Батько переміщався по службі. В основному, шкільні мої роки пройшли в селі Бровки, що на Житомирщині. Школа була в дуже гарному будинку. Цей будинок – маєток дядька Максима Рильського. Серед дубів – панський палац. У тому панському палаці – школа. Ніколи не забуду, який там запах сто-стоп’ятдесятирічних дубів. І молоденьких дубів там було повно. Це на все життя запам’ятовується.
Село, потім Київський університет. Коли прийшов у Київський університет, то побачив, що тут викладання російською мовою. Звичайно, був природній протест: чому це я, Шевченко, в університеті імені Тараса Шевченка – у найголовнішому вузі України – не можу одержати освіту рідною мовою? Це запитання я постійно ставив своїм викладачам. Часом були такі курйози: викладачка логіки почала лекцію російською мовою, я їй задав таке запитання: «Поясніть мені логічно, чому це такий парадокс?» Її стало всю трусити, вона перейшла на українську мову, а після закінчення, пішла в деканат. Там з нею була істерика, а мене викликав секретар парторганізації Суярко і, опершись на стіл, кричав на мене, що слина летіла за три метри: "Української мови захотіли? В Канаду їдьте – там вам буде українська мова!"
На інших предметах, наприклад, на політекономії, я таке ж саме запитання задав. Ви-кладачка сказала: "Добре, зараз ми проголосуємо." Поставила на голосування: "Хто за те, щоб перейти на українську мову?" Підняло руки п’ять студентів, у тому числі я. А двадцять п’ять – за російську мову. От так. Мені нічого не залишалося, як просто не відвідувати ті лекції, які велися не нашою мовою. Кілька разів ставили питання про виключення мене з університету. Оскільки я був один із кращих студентів на курсі, то не виключили, слава Богу.
В.О.: Будь ласка, означте, в яких роках ви навчалися і на якому факультеті?
О.Ш.: Я почав вчитися на факультеті журналістики в 1960 році. Так що такі мої демонстрації протесту почалися з 1960 року.
Ми збиралися біля пам’ятника Тараса Шевченка. Потім, звичайно, кожного викликали, обробляли: чому ви туди ходите? Це був час політичного змужніння. Шістдесяті роки – це час шістдесятників. Я себе до них не відношу. Я себе відношу до покоління сімдесятників. А в шістдесятих на прикладі наших українських шістдесятників зростало покоління, до якого належав і я.
Окрім праць Валентина Мороза, які ми читали в самвидаві, і багатьох інших, найвизначнішою була праця Івана Дзюби "Інтернаціоналізм чи русифікація?" То був новий поштовх для українського національного визвольного руху. Цей внесок Івана Дзюби назав-жди залишиться в історії.
Коли на початку 1972 року пройшов черговий покіс української інтеліґенції, я і мої друзі радилися, як діяти далі. Шістдесятники йшли з відкритим забралом. Вони були народжені „хрущовською відлигою” і хотіли показати, що за ними правда, істина, справедливість, і тому їм нічого боятися – вони чесно говорять те, що думають. Ми вирішили, що настав час, що з ворогом, з окупантом не завжди потрібно бути відкритим, відвертим, на-став час нелегальної діяльності.
Ми застосовували різні методи роботи: виготовлення і поширення самвидаву, листівки. Була відновлена, точніше, заново створена редакція "Українського вісника", до якої ввійшов я і на мою пропозицію Віталій Шевченко – мій друг, побратим, київський журналіст. Ми працювали над виготовленням "Українського вісника". Ідея полягала в тому, щоб показати, що скільки вони не будуть арештовувати нас, знайдеться ще хтось, хто буде продовжувати цю справу. Ми хотіли показати, що арештами не перекреслиш українську ідею.
Трошки пізніше створюється Московська Гельсінська Група (12 травня 1976. – В.О.), а в нас Українська Гельсінська Група (9 листопада 1976. – В.О.). На відміну від Московської, наша правозахисна група носила загальноукраїнський, національний характер. На пропозицію покійної Оксани Мешко я погодився бути неофіційним членом Групи, неоголошеним, щоб можна було якусь роботу робити. Ми розуміли, що оголошених членів Групи зразу візьмуть під шкляний ковпак. Деякі документи я зберігав у себе, потім завозив їх у Москву. Був на квартирах членів Московської Гельсінської Групи генерала Петра Григоренка, Юрія Михальки (?), який згодом виїхав до Ізраїлю, та інших наших колег-москвичів.
У цей час у моїй квартирі (як я згодом дізнався) просвердлили дірки в залізобетонних перекриттях у всі кімнати, навіть у коридор, і опустили підслуховувачі – мініатюрні мікрофони. Отже, моя квартира прослуховувалася, телефони прослуховувалися. За мною постійно ходили „хвости”, і за дружиною, навіть за моїми дітьми. Потім помінявся сусід наді мною. Він переїхав в іншу квартиру, а новий став собі саморобну шафу вмонтовувати. Для цього він зірвав плінтус. Під плінтусом помітив якийсь кабель, побачив дірочку, просвердлену вниз, і кабель, що пішов у мою квартиру. Він прийшов до мене і питає: "Це ви собі якесь радіо проводили, чи що? Бо я там шафу монтую і побачив, що кабель іде до вас у квартиру." Я кажу: "Добре, я зараз зайду, подивлюся". Я зайшов до нього не зразу, а через півгодини. Сусід був дуже розгублений. Він сказав, що сталося за ці півгодини. Він три-мав у руках обрізаний дріт і показував, де просвердлено в мою квартиру: "Да, осьо, – каже, – оцей кінчик..." Там уже не було мікрофона, а просто обрізаний дріт. Я кажу: "Дайте, я собі відріжу частину цього кабелю." Він дуже перелякався: "Ні-ні-ні – це не можна. Ради Бога, цього не робіть." У мене були такі обценьки-кусачки – я все-таки без дозволу відрі-зав шматочок кабелю. Він у мене досі зберігається. Я можу здати його в музей, коли ми його створимо.
Усе це разом узяте привело кожного з нас до арешту. Арешт стався 31 березня на ліжку Київської міської лікарні № 3, на вулиці Петра Запорожця, в гастроентерологічному відділенні, де я лежав з черговим загостренням виразки дванадцятипалої кишки.
В.О.: 1980 року?
О.Ш.: Так, 31 березня 1980 року. Прийшов туди підполковник КГБ Петруня – начальник Київського кагебістського ізолятора. Мене було викликано в кабінет лікаря. Петруня мені сказав: "Ми мусимо вас звідси зараз забрати. Візьміть свої речі." Мені принесли речі, але не всі. Я кажу: "Там ще деякі продукти залишилися. Я мушу піти забрати." – "Добре, я вас проведу." Він пішов зі мною в палату. А була зима. Мої продукти лежали на балконі між подвійними дверима. Я їх відчиняю (а це було на шостому поверсі)... А в нього блиснула думка, що раптом я вистрибну на вулицю з вікна. Він прожогом кинувся, вчепився за двері і грубо мене відштовхнув звідти: "Зараз я вам сам дістану. Що тут у вас стоїть?" Отак.
Це десь о десятій годині мене забрав підполковник КГБ. Посадили мене в їхню "Волгу", привезли додому. Виявляється, вони вже приїжджали до дружини робити обшук, а вона не відчинила двері. І дітей у школу не пустила, щоб не відчиняти двері. А вони оце, щоб відчинити двері, поїхали за мною, а в мене є при собі ключ. Показали мені ордер прокурора на обшук, і оце від десятої години до двадцять четвертої ночі тривав обшук у моїй квартирі.
Нічого вони в мене в квартирі не знайшли такого, що було б компрометуюче, щоб зразу порушити справу. Але все одно завезли мене в КГБ, завели в підвал, роздягнули до-гола, перемацували всі речі. Записали у справу, що я був арештований 1 квітня – не 31 березня. А завідуючий відділенням лікарні був Березовський. Він написав довідку, як йому сказали кагебісти: що мене виписано з лікарні за порушення режиму, за вживання алкогольних напоїв. Підшили це мені в справу. Коли я вже в концтаборі звертався до табірного лікаря зі скаргами на шлунок, то він каже: "Ну, так звичайно, ви ж уживали спиртні напої. Ось довідка, що вас навіть із лікарні виписали за те, що вживали спиртні напої."
Згодом у наш концтабір ВС-389/36 (це селище Кучино в Пермській області) приїхав полковник Гончар. Коли мене привели в ментовську і він звернувся до мене, то я поверну-вся спиною до нього і сказав, що я буду з ним розмовляти і повернуся обличчям тільки тоді, коли вони вилучать цю фальшиву довідку з моєї справи і покарають того, хто її написав, чи того, хто її замовив. Тоді я буду з ним говорити. Мене вивели.
А в таборі я був здивований тим, що в мене були зовсім неправильні уявлення про ув’язнення. Колись я думав, що дуже важко витримувати ізоляцію. У таборі ж виявилося, що якби то була тільки ізоляція, то людину, яка звикла мислити, себто наділена нормаль-ним інтелектом, – її не можна ізолювати від світу, бо вона своїм мисленням поєднана з усім світом. Вона постійно мислить, і тому це не є ізоляція. А покарання полягало в постійному фізичному і психологічному знущанні. Наприклад, робота. Льоня Лубман: у нього ноги хворі – йому давали таку роботу, щоб він на ногах стояв. Хто погано бачить – йому давали таку роботу, що треба було дуже пильно придивлятися. Мені дали таку роботу, що в мене весь час пухла рука. Вранці встаю – права рука в півтора раза товща, ніж ліва. Дають мені серію з десяти уколів і десяти сеансів УВЧ на цю руку. А потім знову на ту ж са-му роботу. Норму не виконую. Норму не виконуєш – значить, в карцер. Намагаєшся якось ту норму виконати, тому що в карцері ще гірше.
4 вересня 1981 року я ходив з цією опухлою рукою, але ще й простудився, у мене з носа тече, я перед тим ходив у медамбулаторію. Мені дали таблетки і послали на роботу. Іду на роботу. Але я взяв куфайку. Капітан Рак – може, ви його теж пам’ятаєте, – каже: "Осужденный Шевченко, вы нарушили форму одежды! Не было указания одевать фуфайки!" Я кажу: "Я хворий. Ось, дивіться – таблетки мені дали. Ось доказ." – "Нет, снять фуфайку!" Кажу: "Я не можу – я й так застуджений, я ще більше застуджуся." Наглядачі за-пустили всіх в’язнів у виробничу зону, а мене залишили. Капітан Рак і прапорщик Некрасов удвох накинулися на мене і якимось прийомом скрутили мені цю руку назад, вивернули, здерли з мене куфайку. Але ця рука в мене хвора. Рак її так крутнув, що поки я дійшов до роботи, то бачу – рука вже набрякла. Я не міг працювати: там треба було швидко зібрати тринадцять деталей під прес – це панель для електричних прасок, – а потім ногою на-тиснути, і цей прес – ляп, спресовує все це. Але я вже не маю можливості такі рухи робити. То я сиджу собі. Мирослав Маринович поряд сидить за таким же верстатом, питає: "А чого, пане Олесю, ви не працюєте?" У нас була дуже ввічлива атмосфера: ми один до од-ного зверталися на "Ви, пане". А якщо російською мовою, то – "господин". Господин Виктор Некипелов і пан Мирослав Маринович – ці двоє людей були моїми найближчими друзями в таборі. То Маринович питає: "Олесю, чому ви не працюєте?" Я йому показую руку. Тут усі збунтувалися, всі покинули роботу, оголосили страйк на знак протесту проти насильства над політв’язнями. Тоді приходять за мною ті ж самі капітан Рак і прапорщик Некрасов, ведуть мене в медпункт. У медпункті заводять мене на огляд і пишуть довідку: "Следов насилия не обнаружено. Симуляция". Прямо звідтіль мені оголошують 15 діб – і в карцер.
Через кожні сім днів приходить до мене заступник начальника концтабору Журавкова – підполковник Фьодоров – і каже: "Осужденный Шевченко, пойдете чинить туалет для прапорщиков." – "Ні, не піду." Я коли заходив до нього, то стояв обличчям до стіни і не повертався до нього. "Семь суток ареста! Вывести!" Мене тримали в карцері без виводу на роботу.
Якщо встигну, я розкажу про три моменти в своєму житті. Коли вже біоґрафія – то бі-оґрафія.
Перший момент – найтяжчий фізично в моєму житті. Другий момент – найтяжчий психологічно. Третій момент – пік найвищої людської насолоди, чи ейфорії. Оці три життєві моменти.
Так от, перший, найтяжчий фізично. Зона продовжувала страйкувати. В’язнів саджали в карцер почергово, бо всі в карцер не поміщалися. А мене звинуватили як організатора – я ж спричинив загальний страйк. Тому вирішили показово мене покарати. Звичайно, що жодне покарання українця в таборі не обходилося без благословіння київського КГБ. Все це узгоджувалось щодо кожного з нас. Отак і продовжували: ще сім діб, ще сім – без виводу на роботу.
Є карцер двох видів: щодня виводять на роботу в робочу камеру, ти працюєш, і кожен день тебе годують. А якщо не виводять, то годують раз на два дні. Підполковник Фьодо-ров сам ходив на кухню... Мені Антанас Стерляцкас, мій друг із Риги (він працював на ку-хні), розказував: "Олесь, ты извини, я ничего не мог сделать, потому что каждый раз при-одил Федоров и сам приказывал мне, сколько чего положить." Вони мені юшку варили. Там півкартоплини і ложку борошна кидали, щоб юшка була непрозора. Оце така їжа – і через день.
Так от, на мені тоді поставили рекорд Совєцького Союзу: я отак просидів без виводу на роботу і з годуванням через день 66 діб. Хлопці по нашому карцерному «радіо» питали... У кожній камері є така дірка. Коли треба було оправитися, то знімаєш кришку. Цей підземний туалет, помийниця, прямо під карцером. Якщо в ту дірку щось кричати, то в сусідній камері теж знімуть кришку і так через цю дірку разом зі смородом можна почути звуки з сусідньої камери. Так ми розмовляли. То десь на тридцять п’ятий день мене питають: "Як самопочуття?" Тридцять п’ятий, потім сороковий, питають: "Як себе почуваєш?" – весь час турбувалися. Я їх попросив: "Хлопці, у мене до вас дуже велике прохання: забудьте про це і не питайте більше, як моє самопочуття. Про що завгодно, тільки не про са-мопочуття." Тому що це мене змушувало думати про своє самопочуття, а мені треба було забути про своє самопочуття.
Прийшов Віктор Нітсоо – естонець, який мав чотири роки ув’язнення. Його кинули сюди перед тим, як до нього матір мала приїхати, і він мене запитав: "Олесь, может я тоже буду долго здесь сидеть в карцере. Скажите, как вы себя чувствуете?" Я вже на той час чимало діб сидів у карцері. Я кажу: "Найбільше знаєте, що мене турбує? Що страшно боляче сидіти." Справа в тому, що м’язів уже не залишилося, кістками сидиш на тому круглячку. Твердий круглячок, на тому круглячку ні спинки, нічого нема. Сидиш на круглячку кістками. То дуже муляло. "Це, – кажу, – найбільше, що мене турбує."
Найважчий фізичний момент – це було 30 жовтня. Мене посадили 4 вересня. 30 жовтня – це вже було майже два місяці.
В.О.: Якого року?
О.Ш.: 1981 року. 30 жовтня – День совєцького політв’язня, загальнотабірний страйк. Перед посадкою в карцер Вікі Нітсоо мав побачення з матір’ю. Він встиг перед побачен-ням прийняти у свої нутрощі записочку. Ви знаєте, герметично замотану в целофан кульку. Коли в’язень приходить на побачення, він вилучає з себе цю пілюлю і передає через своїх родичів, які приїхали на побачення. Таким способом родичі вивозили з табору інформацію. То він питає: "Олесь! Как вы, будете принимать участие в общелагерной голодовке в День советского политзаключенного?" А я кажу: "Вікі, мені ж дають поїсти через день, а в мене на тридцяте число випадає день годування. Якщо я буду голодувати, то в мене вийде не через день, а через три дні." Він каже: "Но, Олесь, я уже вписал вашу фамилию. Таким образом, вы поневоле делаете меня дезинформатором." – "Звичайно, – кажу, – ні, Вікі, я не можу вас зробити дезінформатором. Я теж пишу заяву." Ми обидва попроси-ли паперу в чергового. Нітсоо написав заяву і я написав заяву, що оголошуємо голодівку 30 жовтня.
Через три дні, коли принесли мені оту похльобку, то я звівся з того стовпчика, але не дійшов до «амбразури» і отак упав. Простягнувся на підлозі, вже сили не вистачило дійти до «амбразури» за мискою. А прапорщик був із Вінниці. Він приніс грудочку рафінаду і тихенько подав. Вікі взяв і передав мені. Коли я став смоктати цю грудочку рафінаду, то почув, як тепло пішло по жилах – це ж глюкоза. Оця грудочка рафінаду – вона мене підняла. Оце, мабуть, був найважчий фізичний момент.
А найважчий психологічний момент в моєму житті був, коли після цих шістдесяти шістьох діб мене переводили в ПКТ (Приміщення камерного типу. – Ред.). В ПКТ нас було четверо в одній камері. Моє місце було на другій полиці. Вранці, коли я прокидався, стіна була покрита льодом. Я намагався триматися подалі від стіни, але ж коли заснеш, то не знаєш, чи ти притулився до того льоду, чи ні. Це було дуже небезпечно. Приводять до мене медсестру і кажуть: "Мы вам будем давать уколы." Оглянули мене: треба серце підкріпити. Прописали мені уколи АТФ. "Будете одержувати АТФ," – сказав лікар. Прислав медсестру з ментами. Вона (а я ж тільки що вийшов з того карцеру) раз уколола. Зразу по-чорніло і набрякло – вона не попала в вену, бо вени немає. Сюди вколола – так само: не знайшла вени. Тоді вона розплакалася. А той лікар наказав їй колоти в стегно. Вона приходила до мене і колола АТФ у стегно. Отак вони покололи мені днів десять АТФ і потім приходять – "с вещами" і прямо з ПКТ – в Перм, а з Пермі прямим рейсом на Київ.
Це було незадовго перед Новим 1982 роком. У п’ятницю до мене приходить підполковник Гончар і каже: "Ваша дружина, на жаль, у лікарні, в безнадійному стані. Лікарі сказали, що вона вже додому не повернеться. У неї така хвороба, що не виліковується. Ось так, діти лишаються самі. Звичайно, що Батьківщина їх не залишить. Дітей візьмемо у дитбудинок. Радянська влада про них потурбується. Правда, квартиру втратите. Ну, і дітей, як-що ви про них зараз не подумаєте. А якщо хочете бути у своїй квартирі і за своїми дітьми доглядати, то подумайте. Напишіть заяву в наші керівні органи з покаянням, з обіцянкою, що більше нічим не будете займатися. І ви зараз залишитися зі своїми дітьми." Я сказав: "Я до понеділка подумаю." Оце я з п’ятниці до понеділка думав. Він прийшов у понеділок. Я сказав: "Не можу я прийняти вашу пропозицію. Вже що Бог дасть, то все від Бога." Така була моя відповідь.
Оце був найважчий психологічний момент: прийняти таке рішення. Була альтернатива. І ця альтернатива була змальована жорстоко і яскраво. Потім, про всяк випадок, вони надумали ще раз вплинути на мене, щоб зламати, щоб я змінив своє рішення: привели обох дочок і мою стареньку матір (у матері руки трусяться, маленька, худенька). Мати каже: "Олесю! Ти ж бачиш: я за ними доглядати не зможу оцими руками, бо я вже й за собою не можу доглядати. От подумай про нас." Тоді я запитав дітей: "Ну, а що діти, ви хочете мати батька, чи хочете мати ганчірку, об яку вони витруть ноги?" А старша дочка Мечислава каже: "Батька." Я їм кажу: "Ось вам моя відповідь."
Мене зразу після цього взяли на етап, але вже, звичайно, не літаком, а поїздом. Це вже в котрий раз – у Харків, через пересильну тюрму, через ту ж саму камеру смертників у пі-двалі. Там виводили на півгодини на прогулянку... Там у них була камера, де розстрілювали. Коли мене виводили, то я повернув не в той бік. Наглядач каже: "Куда поворачиваешь? Туда еще обожди. Ещё придет твоя очередь направо! Сейчас налево!" А той, що чергував біля цих камер смертників, якось увечері відкрив „кормушку” і питає: "Тебя за что?" Я кажу: "Та я просто журналіст. Мене ні за що." Він каже: "Гони, гони. В камеру смертников ни за что не садят." Отаке діло.
Після того, коли я пройшов найважче, вже було зовсім не важко сидіти в камері смертників. А найважче було не дати тому страхові подолати себе. Перед моїми очима були мої табірні друзі, які всі страйкували за мене. Що, я їх всіх зараз зраджу заради навіть своїх дітей? І, крім того, Бог то все бачить. Отакий найважчий психологічний момент.
А тепер такий момент життя, який можна назвати радістю, вище якої в житті людини не може бути. Це було 24 серпня 1991 року. Свій стан я не можу передати словами – то був ненормальний стан. Це було таке піднесення, така ейфорія, що такий стан не повторюється ніколи в житті людини. Слава Богу, що я від того піднесення, від тієї ейфорії не загинув, – тому що можна було і загинути. Це було якесь таке сп’яніння... Все життя мрія-ти... Не мені – нації мріяти! І ось нація дочекалася свободи. Це був день найвищої радості, день найвищої життєвої насолоди.
Потім було вже легше. Через кілька днів, коли на Банківській, 11, у будинку Центрального Комітету Комуністичної партії України, опечатували кабінети комуністичних секретарів, їхні сейфи, я від Української Республіканської партії проводив мітинг на площі імені Жовтневої Революції. Тоді це ще не був майдан Незалежності. Майданом Незалежності я запропонував назвати цю площу 16 липня 1990 року, коли проводив мітинг зразу після прийняття Декларації про державний суверенітет. Тоді всі, хто був, весь кількатисячний мітинг, всі на мою пропозицію підняли руки, щоб назвати цю площу "майдан Незалежності". А потім це здійснилось за допомогою нашої демократичної на той час більшості Київської міської Ради.
Більше ніж через рік, у кінці жовтня 1991 року, я знову проводжу мітинг на майдані Незалежності. Пробирається до мене Юрій Збітнєв, мій сусід за місцем у Верховній Раді, і каже: "Олесю Євгеновичу! Дивіться, що я вам приніс!" Я повертаюся – а він тримає в руках червоний прапор із серпом і молотом і каже: "Щойно за моєю участю з даху Банківської, 11, з ЦК КПУ, з того шпиля, знято оцей прапор. Я прийшов сюди, щоб передати його вам як представнику Української Республіканської партії". Я взяв той прапор, показав людям і проголосив у гучномовець: "Ось прапор із ЦК КПУ!" Отут усі закричали: "Слава!" До мене кинулися люди. Там були охочі пошматувати його, подерти. А хтось став кричати: "Давайте підпалимо." Я взяв його міцно і кажу: "Ні! Не подеремо і не підпалимо!" І оголосив: "Цей прапор передається на вічне зберігання в музей Української Республіканської партії." І я передав його комусь зі своїх колег із УРП. Більше я того прапора не бачив і не знаю, чи він зберігся. Я вірю в те, що він зберігся, але де він і в кого, я зараз не знаю.
Незабаром після того майор Шапошников, який разом з Юрієм Збітнєвим керував групою, яка опечатували кабінети в ЦК КПУ, пішов з групою офіцерів МВС на полювання. На цьому полюванні він трагічно загинув від пострілу в потилицю. "Шальная пуля" – так сказали його колеґи. Цей майор Шапошников був на всіх наших громадських заходах. Я в 1988-89 роках був головою Київської філії Української Гельсінської Спілки і керував всіма нашими масовими громадськими заходами. Де б що не проводилося – завжди цей майор Шапошников попереджав: "Ви порушуєте громадський порядок!"
Скільки в нас хвилин? Ще хвилин п’ять? Ще можна говорити.
Я пригадую, як ми, Українська Гельсінська Спілка, почали проводити перші демонстрації в Києві. Це були вибори до Верховної Ради СССР 1989 року. Але ще до того була демонстрація, організована Українським культурологічним клубом. Ми виготовили гасла і прийшли на Хрещатик 26 квітня 1988 року – це була друга річниця Чорнобильської катастрофи. Влада знала про наш намір. Ми не приховували, що збираємося проводити демонстрацію пам’яті Чорнобильської трагедії. Влада поставили на ноги всю міліцію, все КГБ. По центральних вулицях міліція і люди в цивільному стояли буквально через кожні кілька метрів. А площа Жовтневої Революції взагалі була очеплена отаким чином. Спеціально вивели різні асфальтові катки і молотки, що асфальт довбають. Саме в цей день і в цей час потрібно було робити ремонт асфальту. Це був офіційно придуманий привід, чому не можна там проводити демонстрацію: бо демонстранти заважають проводити ремонт на Хрещатику.
Ці демонстранти були жорстоко погромлені. Пройшло буквально кілька хвилин, як ми виставили наші гасла: "АЕС – на референдум!", "Ми не хочемо білих плям!", "Вимагаємо закриття Чорнобильської АЕС!" – такі гасла. Всі гасла були чисто екологічні. Не було жодного політичного. Але спеціальна рота міліції (тоді ще не було ОМОНу) була підготовлена жорстоко придушувати масові рухи, не узгоджені з комуністичною владою. Пригнали туди міліцейський автобус, і не один. Людей хапали, валили з ніг, за руки, за ноги, за волосся тягнули по асфальту і заштовхували в ті автобуси. Я, коли це побачив, то став на підвищення біля дерев на розі площі і Хрещатика, навпроти Будинку профспілок. Я став на це підвищення, витягнув Конституцію і став читати статтю, що громадяни мають право вільно проводити збори, демонстрації, мітинги. Тільки я встиг це прочитати, як мене схопили разом із Конституцією, викрутили руки назад і потягнули в автобус.
У відділенні міліції Ленінського району всіх нас записали, примусово обшукали. Всіх примусово роздягали догола, нібито для того, щоб зробити медогляд, а насправді – для приниження. Людей повідпускали після дванадцятої ночі, а мене залишили.
Наступного дня прямо в міліцію привезли суддю. Суддя, здається, Дурицький. Він оголосив мені 15 діб арешту. Завезли мене в Дарницю, де за вагоноремонтним заводом є спеціальний заклад для арештованих на 15 діб. Там мене замкнули і без виводу тримали 15 діб на тапчані. Там навіть удень блощиці повзали.
В.Кіпіані: Пане Олесю, чи не могли би ви коротенько окреслити, що ви робили з 1987 року? Ви сказали, що були головою Київської філії УГС, але ж перед тим, як стати депутатом Верховної Ради України, ви працювали в «Українському біологічному журналі».
О.Ш.: Я повернувся у травні 1988 року.
В.О.: Цікаво було б знати, яким було звільнення.
О.Ш.: Звільнення почали за рішенням Горбачова. Спочатку, пам’ятаєте, Горбачов дав інтерв’ю газеті "Юманіте" що в Радянському Союзі політв’язнів немає, а є тільки "уголовники". Але сталося так, що 8 грудня, якраз напередодні Міжнародного дня прав людини (10 грудня 1948 року була прийнята Загальна Декларація прав людини ООН), у концтаборі помер під час голодування московський робітник-письменник, дисидент Анатолій Марченко.
В.О.: Якого це було року?
О.Ш.: Це було 8 грудня 1986 року. Пішла хвиля протестів по всьому світу, що Горбачов сказав неправду – насправді є дисиденти, є політичні в’язні, і вони навіть вмирають у неволі. Горбачов був змушений підкріпити свої слова діями. Наприкінці 1986 року за його вказівкою з горьковського заслання був випущений академік Андрій Сахаров. А з початку 1987 року почали випускати інших політв’язнів, зокрема, українських. У них вимагали: "Напишіть, що ви більше не будете займатися антирадянською діяльністю." Може, були такі, що й писали. Були такі, що писали щось інше. Були такі, що зовсім не писали.
До мене приїжджали кілька разів – я вже був у Казахстані на засланні. Це пустельний аул Жаскайрáт Міялинського району. Селище Міяли́ – районний центр Гур’євської облас-ті. Це пустеля. Від селища Міяли́ до аула Жаскайрáт не в кожну пору року можна було до-їхати транспортом. А від Міяли до Гур’єва літаком-кукурузником літали. Від Гур’єва в Україну чи будь-куди вже більшими літаками. То до мене в цей аул кілька разів приїжджали протягом перших місяців 1987 року і пропонували оце написати. Я відмовлявся. Я сказав: "Я цього не напишу. Як посадили, нехай так і звільнюють. А ні – то не треба, буду терпіти."
Останній раз приїхало вже обласне кагебешне начальство. Обласний кагебешний на-чальник сказав мені так: "Ну, напишите уже. Что сами знаете, то и пишите." Я написав: "Обіцяю, що після звільнення буду ще активніше займатися громадсько-політичною роботою на засадах гласності і демократії." Отаке я написав. Так чи інакше, їм цього виявилося досить. Мене випустили.
По дорозі я заїхав у Москву до Віктора Некіпєлова. Він уже був тяжко хворий. Його і всю його сім’ю запросили у Францію. Незабаром він виїхав у Францію разом з усією сім’єю. Але мені ще вдалося з ним побачитися, також з іншими російськими дисидентами, зокрема, з Ларисою Богораз. Якраз була демонстрація кримських татар. Вони домагались права на повернення в Крим. Ми тоді підписали колективний лист на їхню підтримку. Я щасливий, що зміг активно включитися в громадсько-політичне життя і вже по дорозі до-дому поставити свій підпис під таким документом, який на той час вважався антирадянським.
Коли я повернувся в Київ, мене ніде на роботу не брали. Я обходив усі редакції, всі видавництва – всюди пояснювали, що скорочення, але: „Приходьте згодом, а ще краще залиште свій телефон, ми вам подзвонимо”. Це була форма відмови. Ніде мене не взяли.
Тоді по знайомству я влаштувався землекопом в Подільську археологічну експедицію. Археологи робили розкопки на Подолі. Їм потрібна була звичайна робоча сила, яка б лопатою копала все глибше і глибше. Мені це було страшно важко робити, я ходив зі стільчиком, тому що через кожні десять-п’ятнадцять хвилин я повинен був сісти на стільчик і відпочити. Якось прийшов у той розкоп майор КГБ Чіпак і каже: "Олесю Євгеновичу, чи не могли би ви вийти нагору?" Я піднявся на гору.
Але це сталося після того, як я надіслав протест у ЦК КПУ. Я написав, що коли мене звільнили, то, я так розумію, влада визнала засудження несправедливим. Мене достроково звільнили – значить, повинні мене повернути на моє місце роботи або забезпечити роботою за фахом. Я журналіст, а не землекоп! А якщо цього не буде зроблено, тоді дайте розпорядження повернути мене добувати заслання. Це таку я подав заяву в ЦК КПУ. У відповідь на це прийшов майор КГБ і сказав: "Виходьте. Що б ви хотіли? Що ви скажете, якщо ми вам допоможемо повернутися на своє місце праці?" Я йому сказав: "Якщо ви допоможете мені повернутися на своє місце праці, то я це не буду розцінювати, як ваш подарунок, а як ваш борг, і нічим я вам платити не буду. Перше, що я зроблю – це прийду до директора інституту, при якому виходить цей академічний “Український біохімічний журнал”, і скажу, що буду дотримуватися того, що написав у заяві при звільненні з заслання: буду ще активніше займатися громадсько-політичною діяльністю, використовуючи свої нові можливості на праці в академічному журналі."
Я точно так і зробив: я пішов до директора інституту академіка Ляшка і сказав, що я так сказав майору КГБ і так кажу йому. Але, очевидно, йому була вказівка прийняти мене. Він мені відповів: "Ну, я одно только вас прошу: в среде нашего института не надо этого делать. Там занимайтесь чем хотите, но только не в институте."
Так чи інакше, 1987 року ми утворили Український культурологічний клуб. Це було перше незалежне громадське об’єднання культурологічного плану. Ми проводили громадські вечори на теми «білих плям» у нашій культурі, в історії, в мистецтві. Фактично це була політична діяльність – за комуністичної влади висвітлювати «білі плями» нашої історії. Нас неодноразово попереджували, мене викликали в прокуратури всіх рівнів і усно, і письмово попереджали. Письмово за тією статтею, що й Сахарова перед тим, як його в Горький посилали: що буду покараний за такою-то статтею, у зв’язку з продовженням антирадянської діяльності. Незважаючи на те, я продовжував цю діяльність. Більше того, через рік, 1988 року, за рекомендацією Чорновола, мене на установчих зборах Київської філії Української Гельсінської Спілки було обрано головою. Ми стали ще активніше діяти.
Всього не розкажеш, звичайно, але не можу не згадати епізод, як ми працювали в Українській Гельсінській Спілці. У липні 1988 року Українська Гельсінська Спілка оголо-сила ланцюгову голодівку за визволення тих політв’язнів, які ще залишалися в неволі: Левко Лук’яненко, Богдан Климчак, Юрій Бадзьо... Почала Київська філія, а потім ми передали цей ланцюг Львівській філії УГС. Не пам’ятаю, пане Василю, чи ви на цей час уже були звільнені?
В.О.: Ще був на Уралі. Мене випустили 21 серпня. Миколу Горбаля 23-го, Івана Кандибу 9 вересня.
О.Ш.: Так ось, ми оголосили, що проведемо пікетування на площі Жовтневої Революції за звільнення політв’язнів. Це ми мали робити в другій половині дня, о четвертій го-дині. Але в першій половині дня нас, активістів УГС, повиловлювали, кого де, в різних районах міста Києва: кого в магазині, кого на вулиці, кого вдома, кого в тролейбусі – хапали, арештовували без жодних пояснень, запихали в машини без номерів і вивозили даеко за межі міста Києва з тим розрахунком, щоби не встиг до вечора повернутися в Київ.
В.О.: Вас куди завезли?
О.Ш.: Мене схопили на вулиці Ентузіастів. Ми вийшли з моєї квартири – філософ Павло, дружина Івана Сокульського Орися і я. Ми втрьох ішли вздовж каналу в напрямку до місточка, що веде до студії "Укртелефільм". Коли це раптом за нами різко загальмувала машина, двоє молодих людей схопили мене отак попід руки і жбурнули на заднє сидіння в машину. Мої супутники стали кричати: "Що ви робите! Бандити!" На шаленій швидкості повезли мене по Чернігівській трасі. Я звернув на це увагу: на пропускному пункті черго-вий міліціонер підняв було жезл, намагався нас зупинити. Йому щось чи показали, чи що, бо він опустив жезл, ще й честь віддав. А мене за горло притисли до заднього сидіння, щоб я й крикнути не міг, щоб не дуже й ворушився. І отак всю дорогу мене тримали. По-везли мене десь там по Чернігівській трасі. Потім звернули з траси в ліс – там десь є тан-кова частина. Обминули цю військову частину і поїхали в напряму річки. Через річку був недобудований міст – він обривався посередині річки. Під’їхали. Це було таке узвишшя. З того узвишшя до річки було, може, метрів сто. "Выходи!" Я вийшов. Там було таке урви-ще. Один мені сказав: "Опускайся туда! Тебя твои уже ждут!" Я відчув, що як я стану туди спускатися, то я вже звідтіль ніколи не піднімуся. Я не повертаюся до них спиною, а стою обличчям. Кажу: "Ну, тоді скажіть мені, за що?" Один з них подивився на річку, підійшов до цих двох і щось шепнув на вухо. Вони вдвох відійшли від мене на кілька метрів. Стали щось радитися і знов показали на річку. А там на березі річки стояв рибалка. Вони поди-вились на того рибалку, а потім, жодного слова не кажучи, – раз, сіли в машину і поїхали.
Один із наших знайомих рік тому зустрівся зі мною і каже: "Пане Олесю, щоб ви зна-ли, який я маю матеріал про вас!" – "Який?" – "Я був в одній компанії, де був один відста-вник. Він працював у міліції. Його відправили на пенсію. Він, коли добре потягнув, став розказувати, що йому дали завдання вас ліквідувати, а він цього завдання не виконав. Він у компанії цих людей, які пили по чарці, каже: "Ну, я-то понимаю. Ну, что он за политик? Что за политик? Но, понимаете, не смог я как-то. Ну, не смог. Ну, не смог." – І він розказав усе оце, що я вам розказав. Усе збігається. Цей мій знайомий записав цю розповідь. Питає: "Це справді так було?" Я кажу: "Точно так було." Тільки він почув цю історію не з моїх уст, а з уст того, хто мав мене ліквідувати.
На „круглому столі” в Спілці письменників, коли я принагідно розказав цю історію (там була зовсім інша тема), хтось із письменників сказав: "Опублікувати це треба!" Я ка-жу: "Опублікувати? Назвати прізвище цієї людини? То яка буде від мене вдячність цій людині? Хоч він і відставник, а може знайдуть спосіб і зараз його покарати. І так його по-карали, що відправили у відставку за невиконання службового доручення. А тепер за те, що він мені життя врятував, що, я його буду в пресі називати?" У такому я опинився ста-новищі. Якщо захочете колись підтвердження цієї історії, запитайте Гриця Куценка.
Такі історії бували в кожного з нас. Я дуже дякую вам за увагу.
В.Кіпіані: Я вперше про вас дізнався за цікавих обставин. Чоловік моєї родички пра-цював в “Українському біохімічному журналі”. Я навіть прізвища його не пам’ятаю, тому що це не мої родичі, тільки ім’я Вадим, він художник. Такий крупний хлопець, із Росії приїхав. Я багато років збираю газети, і він десь так року 1989-го приніс мені чи "Голос відродження"...
О.Ш.: Так, "Голос відродження" – то перша газета УГС.
В. Кіпіані: А він: "О! – а він росіянин, в Росії жив, – а я Шевченко знаю. Он у нас в редакции работает. Ничего мужик. Но нам сказали, с ним не беседовать. Ну, я и не бесе-дую". Він захоплення не виказав, але й не заперечував: "Ну, типа, это его дело." Це було цікаво і дивно: людина працює з такими людьми в одному колективі: "Нам сказали, типа, не общаться – я и не общаюсь."
О.Ш.: Я пам’ятаю цього хлопця. Так-так. (Сміється).
В. Кіпіані: Не страшно, але й небажано.
Я знімаю вас під егідою "Меморіалу". Ми змогли знайти кошти на техніку. Це хороша камера – нове покоління. Ми так біоґрафуємо людей, які можуть про себе від першої осо-би розповісти. Щоб не довелося потім, через якийсь час, інших питати, як воно було. Ви ж краще знаєте про ті роки. Ось ви назвали кілька прізвищ. Розкажіть про Анатолія Марченка. Ви казали, що ваші ліжка були поруч.
О.Ш.: Мене з Києва взяли на етап і привезли вже не в 36-у зону, а в 37-му. 36-у вже розкидали, бо там була дуже сильна українська група: Мирослав Маринович, Микола Ру-денко, я, з таких сильних людей, хоч і не політиків, був Богдан Ведута, який зразу зник, як тільки його випустили. Потім нас допитували, чи він не говорив комусь, куди поїде. Бог-дан Ведута мені сказав: "Тільки мене звідси випустять, я зразу буду за кордоном." Я пи-таю: "Як?" Він каже: "У мене є коридор."
В.О.: Я Ведуту теж знаю. Але його тепер ніде не чути, не відомо, де він.
О.Ш.: Він сказав: "Мені буде забезпечений коридор через південний кордон." Він служив в Середній Азії. [Подзвонив телефон. Розмова по телефону].
37-й табір був поділений на дві зони: велика зона і мала зона. Виробнича зона була спільна. Марченко був у великій зоні, де було сорок політв’язнів. Я був у малій зоні, де бу-ло двадцять політв’язнів. Уявляєте? Концтабір на двадцять політв’язнів! Ось як нас ділили, щоб легше було нас контролювати. У моїй малій зоні я був із Юрієм Орловим, Глібом Якуніним. До чого це я кажу? Ви знаєте, що в кожній зоні був своєрідний „паровоз”, до якого звертаються за порадами. Його слово найбільше важило. У якійсь ситуації його сло-во було вирішальне. У нас у 36-й зоні, де ми були з Мирославом Мариновичем, таким спочатку був Сергій Ковальов. Ми з ним розминулися. Після Сергія Ковальова був Віктор Некіпєлов. Після Віктора Некіпєлова був Мирослав Маринович. Коли нас розкидали, я попав у 36-у зону, де таким був Юрій Орлов. Його найбільше й пресували. Потім Юрія Орлова забрали в тюрму, в Перм. Другим після нього опинився я. І тоді я відчув на собі, що таке бути лідером зони.
В.О.: Відповідальним за інших людей.
О.Ш.: Так. І постійне скажене пресування. Але перед тим тут був один цікавий момент. Юрій Орлов, Глєб Якунін і я сиділи в ПКТ в сусідніх камерах. І змінювали один другого на роботі, зміна по вісім годин. Крутили корбу, гнули дротяні сітки. Там треба бу-ло стояти рачки і вісім годин крутити корбу. Так вісім годин її крутив академік, вісім го-дин священик і вісім годин журналіст. (Сміється).
В.О.: Совіти літали в космос, але корбу треба було крутити вручну.
О.Ш.: Так. Академікам і священикам.
В.О.: Я трошки невдоволений Вахтанґом – у нього обмежений час, усього година. А мені можна б записувати розмову безкінечно. Мені жаль, що багато чого залишається нерозказаним. Якщо, пане Олесю, у вас є настрій і є час, я можу залишитися і ми можемо продовжувати. Чи у вас нема часу на це?
О.Ш.: Там, у кабінеті, чекає наш фінансово-господарський референт.
В.О.: Гаразд. Я вам дякую. Я сподіваюсь, що ми ще будемо довго жити і зможемо за-писати багато чого.
На знімку: О.Шевченко в приміщенні карцеру 5 вересня 2005 року.