ДРОБАХА Олександр Іванович. Інтерв’ю

 578726.07.2013

author: Овсієнко В.В.

Слухати аудіо файли

Інтерв’ю Олександра Івановича ДРОБАХИ
Василь Овсієнко: 20 липня 2000 року ведемо розмову з паном Олександром Дробахою з міста Вишгород на Київщині. Найперше – назвіть себе, будь ласка, та й почнете розповідь про себе та про інших людей.
Олександр Дробаха: Дробаха Олександр Іванович, мешканець міста Вишгорода Київської області. Живу тут, на Київщині, з 1963 року, повернувшись на землю своїх предків. На-родився 25 серпня 1938 року. Після закінчення Запорізького педагогічного інституту за фахом "Українська мова та література" та "Німецька мова", вдаривши лихом об землю, поїхав працювати до свідомих українців, у Галичину, тому що в Запоріжжі жити нашому брату було майже неможливо – така була антиукраїнська політична і психологічна атмосфера.
І ось прибуваю я в село Піддністряни Ходорівського району і попадаю до людей з великої букви. Директор Калинець Михайло Григорович і вчителі влаштовують зустріч, як якомусь прем’єру чи президенту. До самого ранку ми знайомились, а потім я почав знайомитися з галицьким життям. У мене там було кілька знайомих. Зразу появились Галя Леонченко, моя колега, знайома Дмитра Павличка та інших літераторів. Мене дуже цікавила львівська українська атмосфера, літературна, зокрема. Кілька разів я бував на літстудіях в університеті. Почав почувати себе справжньою людиною, попавши на початку серпня 1960 року в Галичину.
Як особистість я вже був сформований у Запорізькому інституті. Коли з низів життя поступив в інститут, уже були люди, мої ровесники, які розуміли, що таке рідна земля, що таке рідна мова. Але ситуація в Запоріжжі була трагікомічна: тут колись була твердиня української свободи, української волі – Запорозька Січ, а в наш час, на середину й кінець 50-х років, це була зросійщена, глибоко зранена українська провінція.
В.О.: Ви навчалися в Запорізькому педінституті в яких роках?
О.Д.: 1955-1960.
В.О.: А перед тим ви закінчили школу?
О.Д.: А перед тим – Олександрівська середня школа, Приазовського району, нашої ж об-ласті. Це майже побережжя. Село Олександрівна – місце мого народження.
В.О.: Ви досі не сказали, хто ваші батьки...
О.Д.: Наш родовий корінь – з Київщини. З Маньківського району – це сусідній зі Звенигородщиною. Сліди губляться в ХVІІІ сторіччі. Прибули в степ, щоправда, з Крюківа, але їх-ні далекі родичі – я вже знаю – багато є в Русалівці, Буках – Дробахи. Наші в степи прибули в 1860 році, коли звільнилися Дикі Поля від ногайців. На кожного хлопця там давали 4 деся-тини землі. І моя бабуся Ломоносиха поїхала. У неї було 4 сини, і вони одержали 16 десятин землі. Звідси починається моя одіссея, з Дикого Поля. Там ми прожили, можна сказати, сто з гаком років.
Коли закінчив навчання в Запоріжжі, то вже собі мислив, що те „Дике Поле” – страшенно сплюндроване в духовному розумінні: одне село українське, друге – московське, третє – болгарське, четверте – хто зна яке. Тобто, пізнати, відчути себе на цій землі було дуже важко. Районна газета – російськомовна, всюди панує московство. Я це відчував уже з юних років. Слава Богу, були педагоги – Іван Михайлович Маляренко і Федір Іванович Вітер, Григорій Лазарович Мілус, які нам дали заряд свідомого національного світогляду в старших класах. Федір Іванович Вітер, викладач німецької мови, каже: "Ну, чухраїнці, почнемо вивчати німецьку мову". Тобто, у вуз я вступив не перекотиполем. А тут уже нашу національну свідомість підтримали професори і викладачі, передали нам духовний заряд тих людей, які були репресовані в 30-х роках. Це поет Олександр Олесь, письменник Володимир Винниченко, і комуністи-українці, член УКП Василь Еллан-Блакитний та інші. Ми побачили, що були справжні українці, які боролися за українську державу. Доценти Забіяка, професор Степан Cамійленко згадували і Миколу Куліша, і Миколу Хвильового та інших.
Ось тут вівчарки КПСС і вийшли на наш слід – коли ми створили літературну студію, коли ми почали після XX з’їзду трошки почувати себе вільними людьми. Розмови, зустрічі – тут і почався тиск. Мій двоюрідний брат Кулик Володимир Дмитрович, старший за мене на чотири роки, теж закінчив педінститут, виявляв національні погляди і навіть здібності до художньої літератури, можливо, активніше, ніж я – на нього й напосілися активніше, ніж на нас, молодших. І так напосілися, що він страшенно зневірився в житті, трошки подружив із "зеленим змієм". Не знаю точних деталей, але його відправили в Крим викладати українську мову. Уявляєте собі, яка там атмосфера була в 1959 році? Він покинув роботу вчителя української мови і літератури, повернувся в наше село, став муляром. Ця „публіка” завела його до того, що він загинув десь на початку 60-х років у рідному селі Олександрівці. Я тоді вперше відчув, як може людину загнати оця антиукраїнська ідеологічна атмосфера, цей тиск, як може зневіритися людина, коли нема опертя на друзів, з якими можна хоч поговорити щиро. Тож кинутий у те Дике Поле, в атмосферу, яка його знищила. Він із тих людей, про яких Євген Сверстюк писав: „Блудні сини України”. На своєму досвіді зрозумів у ті роки, як то тяжко йти ва-банк проти імперії. Я тоді трохи „позичив” філософії у Гашекового Швейка. І це, можливо, мене врятувало, особливо коли після трьох місяців роботи в школі мене забрили в москалі...
В.О.: Якого року?
О.Д.: Того ж 1960 року. Вони, очевидно, вже мали якісь матеріали на мене з Запоріжжя, бо тиск був дуже великий. Але якби вчителі застосували всі методи, щоб відкараскатися од військкомату, то, може б, мене й не забрили в москалі. Та я не дуже опирався: не тут, то там, а заберуть на два роки.
Почалася моя одіссея в армії на Київщині, продовжилася в Німеччині. За два роки пізнав, що собою являє ця машина. В армії я побачив хлопців, які рік провчилися на дворічних курсах офіцерів. У Німеччині відбувся „зудар” українства на футбольному полі проти уявної „збірної СРСР” (складалася, в основному, з росіян).
В.О.: Он як!
О.Д.: Тут виявилася перевага ??? педагогів – курсантів. Ми, українці, виграли у „збірної Союзу”. Вечорами поміж нами, курсантами, точилися запеклі дискусії, не без гумору і сарка-зму. Лежить 30 курсантів – з них 15 українців, а половина – „інтернаціонал”. У цьому „інтернаціоналі” москалів десь так три чверті. Один таджик, один узбек, а то „гвардія Краснопевцевих” та інших. Хлопці, майбутні офіцери, не втрачали національного обличчя. Після цих футбольних баталій та інших дискусій ми почували себе стійкішими морально.
В.О.: А де ж було КГБ, де спецчастина?
О.Д.: Потім були розмови. Викликали поодинці. Ми там побули півроку і демобілізувалися. Тоді ж не було ніяких організацій, не було де виявити себе, крім як у гуманітарній сфері. А тут я побачив, що ще не вмерла наша сила. Хлопці ж мало знайомі між собою, але раптом зустрічається українець з українцем і починають згадувати історію, які були лицарі, хто боровся, хто поганий, хто добрий. Ясно, що в них недостатньо було аргументів і фактів, але вони проявляли себе як українці.
Після армії, в 1963 році, я повернувся на Київщину, влаштувався працювати в одній школі Бородянського району, у селі Луб’янка. Назва трохи віддає...
В.О.: Луб’янкою?
О.Д.: Ні, річками і лісом. Це по дорозі Бородянка – Київ, там недалеко Буча, Ворзель... Попрацював там рік учителем німецької мови. Влаштуватися вчителем української мови та літератури на Київщині – було неможливо. Учителів німецької мови бракувало завжди. Тут мені просто пощастило. З цього села я вже почав наїжджати на літстудію Дмитра Білоуса у видавництво "Молодь". Там зі Стусом познайомився. Там тоді була ще досить вільна атмосфера, Київ тоді кипів. Трохи заздрив хлопцям, які там „варилися”, а мені армія трохи перекрила шлях пізнання справжніх скарбів українського руху. Там був наш „інститут”, наші великі люди, там ми чули високу поезію раннього Тичини, яка була прибита вогнем і попелом репресій... Ми там уже чули про 1933 рік, хоча мені батько й раніше говорив про це.
Я трішки повернуся до своїх батьків. Батько мій хліборобського роду, ідеологія і політика там не була на першому плані. По батьківській лінії двох дядьків і тіток було семеро, вони були до політики досить індиферентні. По лінії матері було восьмеро. Вони досить активно проявили себе. Завдяки їм я рано почав розуміти складність політичного життя. Дядько Ничипір, 1900 року народження, служив на лінкорі "Воля". Уже пізніше, через багато років, дізнався про той момент, коли українці 30 квітня 1918 року підняли українські жовто-блакитні прапори – лінкор "Свободная Россия", лінкор "Воля" та інші. Дядько Нечипір – надзвичайно цікава людина. Вродливий, неймовірного темпераменту. Коли з’явився в селі – все грало, танцювало, співало... Устряв він у політику. Так що в 1918 році чи десь на початку 1919-го загинув від денікінців у Мелітополі – порубали його шаблюками, як і мого діда Харла. Прізвище і того, і другого Немирюк. Так сталося, що дядько і небіж були одного року народження, 1900-го, і служили недалеко один від одного.
Їхні долі для мене загадка дотепер. Пробував довідатися, чому й коли пішли з кораблів матроси Чорноморського флоту. Не за тими примітивними версіями, як у "Загибелі ескадри" Корнійчука.
...Через 50 років після загибелі дядька Ничипора, у 1968 році, коли я заґзаґами примандрував у Чигирин. Зустрів там одного чоловіка, який служив разом із ними на кораблях Чорноморського флоту. Він розказав мені, що відбувалося тоді на Чорноморській ескадрі. Я хотів з’ясувати, куди пішов Нечипір із тим десантом – до Махна чи в інші загони. В усякому разі, оця червона публіка – голови сільрад і райвиконкомів – до Немирюків, тобто до сім’ї моєї матері, ставилися з підозрою. Весь час якісь там підніжки були, претензії, що землі багато. У нас була хата і соток 80, то залишили тільки 20, хоча мати і в колгоспі працювала, і вихователькою в дитячому садку, бо мала невеличку педагогічну освіту: незакінчене педагогічне училище. Через сімейні обставини вона навчання покинула. Розуміла, що й куди йдеть-ся. Мені казала: „Дивись мені – і не згадуй це слово "Соловки"! Дивися. Тоді, в 1937-38 ро-ках, узяли Крамаренка і Петра Дробаху (далекого нашого родича), і ми досі не знаємо, де во-ни і що вони, і як із ними”. А про 1933 рік мені й батько розказував, та й дід Михайло покій-ний, що воно таке було, скільки людей загинуло.
Коли в 1953 році помер ідол, мене здивував батько: "Та що вони там сльози ллють? Всі вони бандити!" Я питаю: "Як – і Сталін?" – "І Сталін також". Його тягли в КПСС, а він не пішов. Принципово передплачував одну лише газету "Известия". Так що в моєму світогляді отих червоногалстучних ідей не було ніколи, і мені зараз легше. Дякую долі, з дитячих літ не був заанґажований на всю цю червону „комуністичну блекоту”.
Ще в Запоріжжі хлопців „викликали” за літстудію: Каже якось мені О.Дзьобик (член нашої літстудії): „От мене „викликали” і сказали що за тобою, за тим і тим треба пильнувати, треба доповідати." Так що мені „картина” почала вимальовуватися вже в 1959-60 роках. То-му я поїхав у Галичину працювати і почував там себе більш-менш вільно.
А після армії повернувся на Київщину, бо думав, що тут усе-таки бунтує, кипить наша серцевина – Київ. Де там! – працював у селі, ну а село, що не кажи, а глухомань. Хоча проривався до літстудії, до людей, де відчувався опір, почував себе людиною. І все-таки я вирішив десь поїхати звідти. Та німецька мова була мені в печінках, вона мене особливо ніколи не приваблювала. Тож я на неї ніколи не робив велику ставку. Спробував до аспірантури посту-пити, щоб десь у Київі зачепитися – безуспішно. І раптом зустрів одного чоловіка. Це був Віталій Різник – він трішки й поет. Він сказав: "Слухай, давай спробуємо прорватися на комсомольську будову!" І ми поїхали: туди, сюди, навприсяди. Звичайно, про школу немає з ким і говорити. На будову чорноробом можна було влаштуватися. Тим більше, що там зазвучали деякі прізвища, які я на літстудії чув, і з деким трохи був знайомий. Ми влаштувалися арматурниками на залізобетонний завод.
В.О.: Де це?
О.Д.: У Вишгороді, на Київській ГЕС. Нічого собі – не гірше, як німецьку мову викладати.
В.О.: А ГЕС коли почали будувати?
О.Д.: Її почали будувати в 1960 році. Ми приїхали в серпні 1964 року. Вже кипіло, готу-вали дно майбутнього водосховища – „мертвого моря”. Уже все гриміло, куріло і дзвеніло, сам в розпал роботи. А людей було 10 тисяч – молодь з усього Союзу, багато з України. Публіка дуже цікава. Мене як літератора і як людину, яка щось думала зробити в плані нашого національного відродження, це захопило. Десь уже там почав звучати В’ячеслав Чорновіл, потім я з ним познайомився на одному з вечорів. Із хлопців, з якими ми почали діяти в національному плані, можна згадати Володимира Комашкова, він уже покійний, Царство йому Небесне. Зробив він для підвищення свідомості людей немало. (Нар. 1935, п. 10.10. 1997. – В.О.).
Хотів би особливо відзначити цю другу після інституту хвилю злету моєї національної свідомості. Треба було перековуватися, багато чого треба було читати, мислити, багато чого відкидати. Тут ми увійшли у хвилю української духовності, яка поставила нас на рівні ноги і випрямила наш хребет, який якоюсь мірою був викривлений, само собою зрозуміло. Міг би назвати 2-3 десятки людей, які крутилися в цьому нашому гурті.
Але я заперечую тезу, яка пульсує в книжці Русначенка і в багатьох статтях, що це був рух за гуманітарне відродження, рух тільки мистецького чи художнього напрямку. (Анатолій Русначенко. Національно-визвольний рух в Україні. Середина 1950-х – початок 1990-х років. – К.: Вид. ім. Олени Теліги, 1998. – 720 с.). Якраз ми тут, у Вишгороді, дуже багато говорили про політику в плані українського державотворення, трохи менше діяли. Я хлопцям казав, що не можна в цьому середовищі про це говорити відкрито і з будь-ким. Багато чого, звісно, ми говорили тільки у вузькому колі. У майбутньому картина цих подій буде вимальовуватися все яскравіше, коли буде доступ до наших справ у таємних архівах. Думаю, що будуть напи-сані книжки (та й я зобов’язаний проаналізувати всі ці події). Що це було в Україні – гуманітарний рух етноґрафічного, побутового рівня, чи рух за національне відродження?
Хочу підкреслити: ми говорили, що Україна має бути самостійною, незалежною державою. Ми говорили про це в дуже вузькому колі, я застерігав хлопців, що не слід відкрито говорити про наші цілі, бо все буде накрите передчасно мокрим колючим рядном.
Тоді ж почав створювати історичний музей, організовувати літературні студії. Організаційно це був музей, це була літературна студія, але насправді це був таки політичний гурт. Задіяно в ньому було до сотні людей. Ми робили рейд на гору Маківка. Ми тепер знаємо і вільно говоримо, що таке Маківка. А тоді для мене це було неймовірне відкриття: ступити своєю ногою, піднятися на Маківку... Є фотографії. Богдан Дирів був з Галичини і мав там знайомих людей, на яких можна було покластися. Ми з одним лісничим зійшли на вершину Маківки, бачили окопи. Він розповідав нам про бої Першої Світової війни. Мої хлопці цікавилися не тільки літераторами, поезією, Симоненком і Світличним. Ми говорили про те, чи можлива Україна, чи можливі українські збройні сили. Ми знали, що тоді стався перший після гетьмана Мазепи зудар з Москвою. Саме на горі Маківці. Це дуже важливий україноцентричний момент нашого розвитку.
Із хлопців, з якими познайомився і з якими навіть жив в одній кімнаті, назву тільки най-більш потерпілих: Олександр Назаренко, Василь Кондрюков і Василь Карпенко. (Назаренко Олесь Терентійович, нар. 27.09. 1930 в с. Землянки Макіївського р-ну Донецької обл. Учасник руху шістдесятників, виготовляв і поширював самвидав у Вишгороді на Київщині. Заар. 26.06. 1968, засудж. до 5 р. ув’язн. за ст. 62, ч. 1; посправники Василь Кондрюков на 3 р., Валентин Карпенко – на 1,5 р. Карався в Мордовії та на Уралі. Нині живе в Складовську на Херсонщині. – В.О.). Апогей цих подій – Київо-Вишгородський процес, грудень 1968 року – січень 1969 року. Про цей процес майже нічого не написано. Не думаю, що і в книжці Русначенка щось є. (Нема. – В.О.). Трошки в пресі вже було, але я мушу про цих хлопців згадати. Це були не найкращі роки мого життя, бо найкращі роки мого життя – це 1989 – 1991 роки, коли боролися за Незалежність і здобули її. А в 60-і роки ми готувалися до цього. Звісно, бу-ло дуже багато радісних моментів становлення: отого першого, неймовірного...
Крім цих трьох чоловік, обов’язково варто згадати В’ячеслава Чорновола, з яким був особисто знайомий. Він був для нас прикладом відчайдушної відваги – була така риса характеру в нього. Ми тоді були молоді і недосвідчені. А характер В’ячеслава Чорновола тоді вигострювався не тільки літературою, а й знайомством з Борисом Антоненком-Давидовичем, з Іва-ном Гончаром та іншими людьми, яких я, може, й не знаю. Я теж був знайомий з Іваном Гончаром, і з Антоненком-Давидовичем. У Гончара ми бували кілька разів, і з Антоненком-Давидовичем мав кілька розмов, які дали мені можливість зрозуміти, що Україна бореться, Україна є. В’ячеслав Максимович – я так відчував – був живою естафетою між цими людьми і майбутнім. Ми мали деякі його статті, були особисті розмови – це, безумовно, мало велике значення для нас.
Знайомство з Василем Стусом відбулося на літстудії у видавництві „Молодь”. Виявилося, що ми однолітки й колеги. Він закінчив педінститут у Донецьку, а я в Запоріжжі. Ще тоді відчув, що це людина характеру неймовірної сили, який принципово нездатен на свідомий компроміс. Ми були не однакові характерами, очевидно, очевидно, вольовими якостями також. Головне, що збагнув тоді, що Василь Стус найтвердіший і найбільш непоступливий у своєму українстві. Я побачив, що це айсберг: що він читав, що говорив – це далеко не те, ким він є насправді. Побачив і на Київо-Вишгородському процесі, коли судили Назаренка, Конд-рюкова і Карпенка, а ми, 25 чоловік, були свідками.
В.О.: І Стус теж, може?
О.Д.: А Стус проривався на цей процес. Ви знаєте цю механіку – нас пускають по одному, сказав там щось чи не сказав – і гайда, щоб у залі не був присутній. Виганяють. Кожен з нас не чув, що говорив попередній. Це було в Київському обласному суді – така сардонічна гримаса долі: між підірваним Михайлівським собором і Святою Софією – отам нам викручують душі. Але перед цим був цей жахливий глум – допити, розмови. Усе це ми пройшли... Само собою зрозуміло, на душі коти шкребуть, зважуєш, що сказати, а що не сказати, що сказав той і що не сказав той, і треба мати відвагу заперечувати. Ці троє хлопців були різні. Різні були їхні установки щодо слідства, але слідчі щось там з них вичавлювали. Найтвердіше з них, може, тримався Василь Кондрюков. Я пам’ятав з розмов з Антоненком-Давидовичем, та й інші люди напівжартома говорили, що в таких ситуаціях треба говорити якнайменше, не зважати на тон, міміку, на усмішки й усмішечки „співбесідників”, так би мовити. Не раз було, що коти шкребуть на душі і мороз дере по спині... Але я пам’ятав, що треба якомога менше говорити на цю тему. А от хлопці якраз не витримали цього заповіту. Олександр Назаренко, може, й наговорив собі на цілих 5 років, а можна було й набагато менше.
В.О.: Він казав, що от дехто думає, ніби він когось там видав. Такий натяк був і в „Українському віснику”. А насправді в нього записничок вилучили, а там були всі ті прізвища і те-лефони. От КГБ з миру по ниточці й насмикав...
О.Д.: Так, і це було. Я спілкувався з тими хлопцями, яких можна назвати свідками. Жаль, пане Василю, що ви пізно почали в оце вникати, бо Комашков Володимир, Царство йому Небесне, знав про це дуже багато, він був на вістрі всього нашого опору... Скоро два роки буде, як він помер. Він був знайомий з Аллою Горською, з Іваном Світличними. Я теж був знайомий з Іваном, і можу сказати, що це була дуже мудра людина, його позиція була правильна, але він ніколи не випинав себе. Серед нашого гурту було кілька людей, які зробили на п’ять копійок, а розповідали, що – на цілу гривню. Це людські слабкості. Василь Стус та Іван Світличний не терзались ні славолюбством, ні самолюбством.
Вже говорив, що я свідомо часом грав „під Швейка”, тому що бували ситуації, що без гри можна було дати дуба. Ми ж були молоді, не готові до таких труднощів. Вважаю, що найбільша заслуга шістдесятників та, що ми підхопили естафету тих, хто боровся за волю в УПА. Такі люди, як Антоненко-Давидович чи Іван Гончар, все ж не були одинокі. Їхнє покоління було винищене на 90 відсотків. Наше середовище теж було невелике, але затяте в своїй українськості. Якби нас у Вишгороді було тисяча, а в Києві сто тисяч – Київ був би український, а зараз ситуація в нас була б зовсім інша.
То що ж ми тоді тут робили, у Вишгороді? Крім розмов у вузькому колі на політичні те-ми, ми вели культурологічну роботу, влаштовували літературні вечори, мандрували до наших національних святинь. Запрошували близьких за духом інтелектуалів, письменників з Києва. Хто тільки не побував у Вишгороді на вечорах! І я пробував організувати, щоб побільше людей втягнути в українську атмосферу. Були конфлікти, бо керівництво намагалося вносити малоросійський елемент. Були малороси, були чухраїнці... Коли нас від цього відсторонили, я організував літстудію "Малинові вітрила", де продовжував цю лінію з вужчим колом лю-дей. Але і її прикрили. Чому "Малинові вітрила"? – говорили у кабінетах. "А ви знаете, что малина есть желтая?" А звідки я знаю – я ж із степів, я навіть звичайної малини там не бачив... Я знав, що малиновий – це козацький колір, не червоний, і це мене влаштовувало. А „товарищи” знову: „А почему малиновый? А небо ведь блакитное? Понимаете, что выхо-дит?" І слідчий-вівчарка взяв слід, бо ми записали один розділ «України» на магнітофонну стрічку. Було мороки. "Нет, врете, это глубинные ваши замыслы, знаем мы вас!" Отакі речі, повні гротеску.
Ну, закриваються "Малинові вітрила", знов я ходжу без націєтворчої роботи.
Спробую зупинитися на важливих моментах нашого життя. От, скажімо, кінотеатр "Україна" 4 вересня 1965 року. Один із тих спалахів, що зарядив нашу свідомість і дав нам силу триматися міцніше. Коли Василь Стус, В’ячеслав Чорновіл, Іван Дзюба...
В.О.: Ви були там?
О.Д.: Так, я там був. Ще Назаренко, Богдан Дирів і ще дехто з Вишгорода, з нашого ко-ла.
В.О.: А цікаво, як ви про це розповідаєте, бо різні люди дещо по-різному розповідають.
О.Д.: Так, так, я дещо вже й читав. Я скажу, як це в моїй пам’яті осіло. Пане Василю, як-би в щоденники того часу заглянути...
В.О.: Ви щоденник вели?
О.Д.: Так.
В.О.: Ну, ви відчайдушний чоловік!
О.Д.: Так, пане Василю. Не так відчайдушний, але не такий вже й простак. Багато чого там було записано методом „скрымтемним” запозичив термін у московських дисидентів), натяками. Бо якби я записав: „ Донцов, „Націоналізм” чи навіть Чорновіл... Уралу чи Сибіру не обминути б. Багато моїх паперів попало в КГБ. Але це ж треба було величезний штат, щоб там щось вивудити. Багато чого я відмітав. Спробуй довести, що це Шелухин, "Україна". За цією книжкою КГБ дуже полював. Ця книжка і зараз у мене є. Коли я прочитав її повністю десь у 1989 чи 1990 році, то я зрозумів, чому слідчі казали, що це бомба. Там кельтська тео-рія походження українців. Автор – людина вогненного темпераменту. Таких книжок, як ця, і зараз мало про Україну. Ми читали статті Грушевського, статті Симона Петлюри, але кни-жок такої проникливості й одержимості досі мало. Чому їх цікавила ця книжка, а не, скаж-мо, Євген Маланюк, який дістався мені на одну ніч від Назаренка?.. А вона попала з Київа, був у нас такий "човниковий" конвейєр Київ – Вишгород. Заслуга в цьому Володимира Комашкова, в основному... Деякі книжки попадали до трьох-чотирьох чоловік, а від них до 30-40. Але виявився один промах, і „вівчарки” вийшли на цей конвеєр... Тоді чоловік 20-30 вони „відшили”, ще в 1965 році...
Ось кінотеатр "Україна". Сонячний вересневий день, бадьорий наш настрій, зараз почнеться цікавий фільм. Українська атмосфера... Раптом виходить Іван Дзюба... Він мався щось сказати про "Тіні забутих предків". Та раптом встає Стус – мені здається, Стус, бо дехто каже, що перший встав Чорновіл. І каже, що відбулися арешти – ми це вже знаємо. І каже далі (по-моєму, це таки був Василь Стус): „Хто протестує проти арештів, прошу встати”. Потім – Чорновіл щось там почав говорити, такою запальною промовою, що люди почали вставати. Раптом погасло світло. Почалися якісь виступи, промови... Я не можу диференціювати всіх тих деталей, коли світло погасло. Але коли почали говорити, коли почався оцей бунт відваж-них душ – я відчув це по собі, бо ми теж встали. Дехто оглядався, а ми – Назаренко, я і Дирів – ми стояли, як прикипілі. Коли через деякий час світло ввімкнули, ще щось говорив Дзюба, але його знову почали перебивати.
А потім – фільм, вогненні коні... Я не чекав такого трактування Коцюбинського. Бо "Тіні забутих предків" в моїй уяві були на рівні етнографії. А фільм зазвучав трохи не як бойовий клич відродженої з попелу української душі.
Після цього служби почали діяти дуже активно. Вони вийшли на сліди цих книжок, які нас гуртували. Були протести, підписи на захист заарештованих людей. Нас почали виклика-ти на розмови: хто, що, де, як, коли, з ким – ці довгі, нудні, багатогодинні розмови. Я поба-чив, що це добром не закінчиться.
[Кінець доріжки]
О.Д.: Я хотів би детальніше сказати про нашу культурно-політичну роботу. Читали пое-зію Василя Симоненка, Івана Світличного, твори Антоненка-Давидовича, великих українців Донцова, Маланюка, Шелухина, альманах "Червона калина", твори Грушевського, Винниченка. Ми майже всі жили в гуртожитку, спілкувалися щодня, але цього було мало.
В.О.: А де той гуртожиток був – у Вишгороді таки?
О.Д.: Так, у Вишгороді, це вулиця Будівельників. Тепер ми її перейменували на вулицю Богдана Хмельницького. Хочу сказати, що мрії декого з нас збулися через 25 років. Наприклад, проспект Молодіжний за місяць чи два ми запропонували перейменувати на Івана Мазепи раніше, ніж у Львові. Але у Львові прибили таблички через три-чотири місяці. У Виш-городі два роки тяглася веремія з табличками, бо вся ця червона братія, вся ця малоросійська компанія була проти того, щоб у Вишгороді була вулиця Мазепи. Тож вже кілька разів гово-рив: „Хлопці, ми таки дожили до того часу, коли деякі наші суперкраморльні мрії стали реальністю”. А в Київі й досі немає вулиці чи проспекту імені Мазепи, на превеликий жаль.
Підкреслюю – величезне значення для людини має обмежити своє коло – географічне, часом, можливо, й ідеологічне, своєї діяльності, тоді буде вища якість життя. Бо дуже багато людей хоче стрибнути дуже високо і дуже багато обійняти, а часто виходить із цього димок без вогню.
Хлопці почали робити фотокопії, розмножувати документи. Дуже серйозні документи, скажімо, про голодомор, про терор, про суди, арешти. І розповсюджувати. Це, звичайно, не могло тривати довго, щоб на їхній слід не вийшла охранка.
В.О.: А які були способи розмноження?
О.Д.: Звичайний фотоапарат і збільшувач. У нас у гуртожитку була невеличка цюпка, де зберігалися наші папери. Я, не маючи досвіду підпільної роботи, зробив помилку – стратегічну помилку: коли поїхав у відпустку, то там разом з тими політичними книжками і паперами Назаренка „накрили” і мої папери. Там були, в основному, чернетки, рукописи моїх літературних творів. Добре, що я часом вів записи езоповою мовою. Якби писав прямо, то було б, звичайно, дуже непереливки. Ну, цей промах стався через нашу недосвідченість.
Це тривало досить довго – 1964 – 1967 роки. Попри арешти 1965 року, коли був якийсь пере страх. Та ми не каялись. Я продовжував робити історичний музей у „підземеллі” гуртожитку. Начальником будівництва був Строков, кажуть, козацького роду, хоча те почуття було вже приспане. Він сказав: "Дам вам кімнату – спробуйте, але до вас тут уже були герої". Я не горів таким величезним ентузіазмом займатися тільки музейними справами – для мене було важливо мати приміщення, щоб ми там могли зібратися, погомоніти.
В.О.: То ви там і товклись, у музеї?
О.Д.: Так, ми там і товклися. Там були мамонтові бивні, патрони, монети, асигнації, матеріали про найцікавіших людей. У мене навіть збереглася книга відвідувачів, там зафіксовані відгуки. Для нас головне було – піднімати нашу національну свідомість і задіяти якомога більшу кількість людей. Це було головне завдання. Коли хлопці почали множити документи, і робили це часом невправно, по-школярськи, то я відчув, що нас у спокої не залишать, що все це можуть, як у 30-х роках, швиденько зібгати. Так воно й сталося. Мої передбачення збулися. Дехто з наших хлопців міг жіночці, яка йому сподобається, розповісти майже все, що ми робимо. Я категорично заперечував проти цієї „романтики”. Але коли їх пришпилили, то потім здогадувалися, що могла розказати та жіночка, якій він надто багато і щиро розповідав зайве.
Культурологічна робота закінчилася чистою політикою, і нас почали вчити по кабінетах. Звичайно, це було не дуже приємно. Я, скажімо, усвідомлював, що дорогу тобі, голубчику, у велику літературу вже перекрито, бо знають, що ти читав того й того. Курйозів „кабінетного” виховання траплялося багато. Мене рятувала швейківська позиція. Ми з Олександром Назаренком необачно записали такі ударні уривки з "України" Шелухина – я читав, пам’ятається, натхненно. Спочатку заперечував, що читав цю книжку. Тут мені прокручують стрічку, де звучить мій голос. І я набирався нахабства казати цим людям, що це не я! А потім: "Ну, так, ну, читав. Але це не означає, що я особливо переймався світоглядом Сергія Шелухина. Я літератор, якоюсь мірою вчена людина, мені треба знати все. Чи ви заперечуєте Карла Маркса і Леніна, які говорили, що нічого людське нам не чуже?". Тобто інколи вдавалося ставити їх на місце, бо вони поводили себе часто примітивно і грубо. Але події розвивалися так, що музей мій був розгромлений.
В.О.: Коли і як це сталося?
О.Д.: Це вже був апогей. Хлопці побачили, що вже виходять на їхні сліди. Весною 1968 року вони переїхали до Київа.
В.О.: Це хто?
О.Д.: Назаренко і Карпенко. А Кондрюков весь час жив у Київі, вони тільки спорадично зустрічалися. Усі вони працювали на ГЕС, але Кондрюков десь 1967-68 року перевівся до Київа. Він власним коштом – це я знаю точно – видавав листівки, листи Караванського, ще якісь там протести. Василь це робив, щоб не вплутувати інших. Коли ви з ним зустрінетесь, він деталізує ці речі, бо це цікаво.
І ось 1968 року розгромили мій музей. Кипіла негритянськими протестними бурями Америка – ми це знали. Ми знали, що в Парижі бунтує молодь і щось там дуже добре твориться в Чехословаччині – це Дубчек і його "соціалізм з людським обличчям". Ми сподівалися – в Чехословаччині відбудеться прорив до суспільства здорового ґлузду. А потім черга дійде до України.
В.О.: Празька весна...
О.Д.: Так, так. Охранка і Політбюро стривожилися, що це може справді перекинутися й на Україну, бо є ґрунт. Кремль почав вживати превентивних заходів. Звичайно, ми перейма-лися невеселою перспективою: що буде і як воно буде? Якби можна було передбачити... А ми були недосвідчені, тож і я теж піймався на гачок, коли залишив велику кількість своїх па-перів і чернеток у музеї. Там була ціла валіза того, що я читав і що понаписував.
Я взяв свій рюкзак і гайнув зиґзаґом уздовж Дніпра до своєї сестри в Сімферополь. Була така підспудна думка, що попадешся к бісовій душі і не пізнаєш своєї землі своїми ногами й очима. У мене завжди була спрага пройти пішки Україну. А потім я багато мандрував і велосипедом по Україні, і пішки. В пам’яті донині Переяслав, ті села, де Шевченко бував і змалював церкву в Переяславі, дуби у В’юнищі. Коли я приїхав туди, то вжахнувся – ті дуби ви-вернуті догори корінням, змішані з небом. Дуби, які малював Шевченко у В’юнищі... Десь я записав: „Посічена й порубана Тарасова краса”.
Тож у ці мандри поїхав недаремно, бо думав, що коли схоплять, то хоч буде про що зга-дувати. По Звенигородщині мандрував пішки два дні. Із Шевченкового йшов у Моринці пішки. Це все був поклик грозових подій 1968.
В.О.: Це почувши, що хлопці заарештовані?
О.Д.: Ні, я ще цього не знав. Так відчував, що це станеться. Кілька разів ми бачились, коли вони жили в гуртожитку в Святошині. Казали, що справи кепські, що пильнують їх, ча-сом хтось стовбичить під вікнами, то нахабно вривається в кімнату комендант гуртожитку. Вони відчували, але йшли вже, як метелик на вогонь. Можна ж було „змотати вудки” і поїха-ти в Карпати – молоді люди, хай шукають вітра в полі. А в мене була відпустка. Не думав, що це станеться так швидко.
В.О.: Це було літо 1968. Назаренка взяли 26 червня.
О.Д.: Так, це було в червні. Але їх узяли не разом. Кондрюкова взяли, а потім випустили. Це Василь мені казав. Це дуже майстерно робилося, щоб, очевидно, не сполохати інших.
Я поїхав – бо мої батьки жили в степах. Була потреба побачити їх, бо рік на прив’язі в школі. Поїхав днів на 20 по місцях українських визвольних змагань. До речі, ми з Євгеном Обертасом у 1996 році цей мій рейд повторили, але вже на його авто. Після цих рейдів я мо-жу спокійно сісти за цей матеріал і написати серйозну річ. Бо ніколи не пишу чисто теоретичні речі, про що почув чи прочитав. Одна з формул моєї творчості: пройти, почути, відчути, поговорити – і тільки тоді можу за щось серйозне братися.
Та ось я попадаю в Переяслав, у Чигирин, у Холодний Яр, у Капулівку, у своє рідне Запоріжжя на острів Малу Хортицю... Це вже через 18 років після закінчення вузу, зовсім іншою людиною. Переночував на Хортиці одну ніч. А потім подався через степи в Сімферополь до сестри. Бахчисарай. Ялта. Перед тим на півдня заглянув до відомої художниці Т. Пати до Петриківки (Царичанський район).
Повертаюсь до Вишгорода – а тут погромчик. Мені кажуть, що хлопці арештовані. Це не було, як грім серед ясного неба, десь у мені вже сиділо, що до цього йдеться. Мене шпигону-ло: а наша цюпка в гуртожитку? А цюпка – схоплена. І тоді мені стало дуже невесело, бо по-думалось, що почнуть копати, глибоко копати, і фахівці зрозуміють, хто їм попався. Правда, я з десяток віршів Маланюка переписав, і вони були зі мною. Залишилася проза. Пізніше зро-зумів, що Маланюк, Донцов їх цікавили найдужче. Але нема документа – "дела нет".
Почалася веремія. Музей погромлений. Щоправда, дещо вдалося врятувати. Секретарю комсомольської організації скомандували: "Вперед! Ату!". Він виносить бивні, зуби та інші експонати. А тут нагрянув „директор”. То ж і кажу йому: "Та ти куди?!" І так прямо до нього: "Ану, витрушуй, бо я зараз..." Він не захотів зі мною сваритися, облишив.
В.О.: І куди вони поділи те, що винесли?
О.Д.: Викинули десь там, пане Василю, куди вони могли ці речі подіти? На смітник. У 1938 році у Вишгороді був історик і педагог Марчук Іван Сидорович, мій колега. Він ство-рював музей у церкві Бориса і Гліба, там, на Горі. Мені місцеві жителі розповідали, що його музей був розгромлений так само, як і мій. І я це передбачав – знаю, що це за публіка. Емо-ційно не був вражений – сприймав це на рівні інтелекту, що треба щось робити, хоча за це можуть мокрим рядном накрити. Так і сталося.
Отже, в мене вистачило ґлузду без істерики сказати: „Йди звідціля, це не ти збирав, це людське, бо я зараз тут тебе...”. Навіть штовхнув його ліктем, кажу: „Йди, роби свої комсо-мольські справи”. Це секретар парткому нацькував комсомольців: йдіть, громіть музей. Вони чужими руками це робили... У комсомольця вистачило ґлузду не сваритися зі мною, не бити-ся, і він пішов. Таким чином, десь дві третини матеріалів, які в мене були, врятував. Знав, що кімнату можна було ключиком відімкнути. Коли їхав, то залишив 20 пугачів на столі – це за-ради експерименту. В мене були такі малюнки: "Пугу, пугу, товариш із Лугу". Я їх залишив. Думаю, знайдуть – хай розглядають ребус. Ну, вони глянули, може, не зрозуміли.
Далі неможливо було жити в гуртожитку. Кипіло, шуміло і гриміло. Це навіть трішки подобалося, бо ми розворушили цю мертвечину. Тож я накивав п’ятами на вулицю Топиль-ню. Подобається вам назва чи ні?
В.О.: Топильня?
О.Д.: Топильня. Топильце у Вишгороді. Там я жив у одного чоловіка, який казав: "Це кривопузі москалі...". Питаю: "А чого ти їх називаєш "кривопузі"?" Каже: "Ці кривопузі і ме-ні допікають." Його дід був репресований. Той дід був взагалі таємничий. Коли вони почали повстання в 1919 році – новопетрівці, вишгородці, старосільці і ще десяток сіл – штурмували Київ, загинув начальник губчека товаріщ Ніколаєнко, то його дід був один з учасників повс-тання. Потім діда так прижучили ув’язненнями та засланнями, що він п’ять років, коли пове-рнувся, жодного слова нікому не сказав. Ото: "дай", "на", "йди". Родич цього діда зважився взяти мене на квартиру. Не знаю, може, він і мав розмову: „Кого ти взяв до себе на кварти-ру?” У нього був сарай – напівсарай, напівбудка, напівземлянка, – але там була пічка. Там я жив півтора року. Там, де ви були, в тих жахливих умовах, не знаю, як би я себе вів, але тут це мене особливо не допікало, тому що треба ж виживати. Ніколи не жалів, що ми там розк-рутили...
Ці розмови, ці майори, капітани, лейтенанти... Звичайно, не вистачало інтелекту, який мав Сверстюк. Якось питаю: "Пане Євгене, як ви так могли із ними говорити, як філософ?" А я – та чорти його знають, як зумів, викручувався, брехав, заперечував. Поки не „притисли” до стіни – не визнавав це за факти. Знав, що вони люди абсолютно аморальні, то з ними бути моральним – означає топити себе, або пійматися на такий гак, що кривавим потом зійдеш. Тому заперечував навіть там, де мені потім вийшло боком, але, думаю, що це була правильна позиція. Може, я не мав того інтелекту і тої моральної висоти, з якими розмовляв з ними Єв-ген Сверстюк. У нас же таке було „павутиння”, задіяно було, я кажу ж, свідків 25. Хто що міг сказати – не відомо. Треба вже було йти ва-банк, заперечувати, поки тебе не припруть до сті-нки. Звісно, що витиснуть, іде в "справу". Ці розмови велися на вулиці Володимирській, на Рози Люксембург. До речі, Кондрюков дістав якось свою "справу". З неї можна визначити, хто і що говорив і що кому конкретно інкримінують. Я там зафіксований у двох моментах, хоча можна було в 222 моментах бути зафіксованим. Вони з цієї гори матеріалів взяли те, що йшло під статті.
В.О.: Якби це 1937-й рік, то всі ви загриміли б на той світ.
О.Д.: Так-так-так, і без розмови. А тут репресії були вибіркові.
Тут моя книжка в "Радянському письменнику" мала вийти. Поезія. 1967-68-й рік. Мен-жується, шліфується, редагується, відкидається, товчеться. Готують письменники Григорій Коваль та інші. Крутиться "Собор" Олеся Гончара. Я зайшов до Володимира Підпалого. Во-лодимир каже: „Іди бери пляшку коньяку”. А я ж думаю, що це моя книжка вже на підході. „А для чого?” – "Йди, я тобі сказав." Я пішов, приношу, а він виймає: "Оце дивись, бачиш?" – "Собор". Я думав, що він про мою книжку скаже. Знаю, що, мабуть, діла не буде, хлопчику. А він мені показує "Собор". Я дивлюся – чорно-червона суперобкладинка. Тоді роман ви-йшов у серії "Романи й повісті", а це видання в супері. І весь тираж знищений, 100 тисяч. Може, знищено не 100 тисяч, для показухи трохи викинули на ринок у Київ та у Львові. Під-палий вихопив кілька екземплярів. І каже мені: „Я тобі, Сашко, дарую оцю книжку”. І підпи-сав. Вона в мене досі є.
В.О.: А я, між іншим, купив те видання, а потім кагебісти в мене його забрали.
О.Д.: Ну, само собою зрозуміло. У мене вона горіла, коли я жив у Вишгороді. Вже в 1970 році, коли я одружився. У мене там була цюпка, де лежали книжки. Не знаю, як то сталося, але двері загорілися. Вогонь почав добиратися до моїх книжок. Якось випадково помітив дим та туди – двері вже вигоріли і кілька книжок загорілося, в тому числі "Собор". Згоріла ця чорно-червона суперобкладинка, а сама книжка ледь-ледь підгоріла. Я її вихопив. Це цілий сюжет. Бо в мене ще є порізана книжка про декабристів, яка вийшла в "Молоді". Їхні голови відрубані ще раз. До чого я веду? Тоді ми поговорили з Підпалим, я подякував і кажу: "Як моя книжка?" Каже: "О, не питай – йди до заступника директора, він знає. Я не знаю." А тут же літо 1968 року, процесу ще нема. Гавкне моя поезія. Так уже спокійно думаю. Якщо з Гончаром отака справа, то... Та виходить моя книжка... Я забув її взяти, якось покажу вам.
В.О.: А яка її назва?
О.Д.: "Папороть". Але жовто-блакитна суперобкладинка! Невеличка, малесенька книже-чка, вся жовто-блакитна. Коли мені дали сигнальний примірник – у мене мороз поповз по спині чи від радості, чи від страху. Жовто-блакитна! Тільки папороть чорна, гребля. Голуба вода, тло блакитне, все решта жовте. Я зрозумів, що цій книжечці судилося під гільйотину попасти. І вона була посічена на солому, тихенько. Мені хтось із хлопців таки вихопив десь у Галичині кілька штук. Мабуть, десь трошки проскочило, чи Бог його знає.
В.О.: Отже, Володимир Підпалий редагував. Видавництво яке?
О.Д.: "Радянський письменник". Ні, мою книжку редагував не Підпалий, редагував її Григорій Коваль. А з Підпалим я спілкувався, у нас були близькі стосунки. На студії позна-йомилися в „Молоді”. А Гриць Коваль, що редагував, теж непоганий дядечко, але багато чо-го повикидав. Мені казали, що книжка може не вийти, а може й вийти. Там ще Іван Немиро-вич працював. Я йому теж довіряв, тому що він дуже цікавився: "Що там у вас у Вишгороді? Кипить? Як ти там задіяний? Що там таке?" Тоді ж через книжку і справу Дзюби в Спілці письменників була поляризація – хлопців активних і свідомих карали. Я не говорив їм про політичні перипетії, про слідство, тому що не знав, як це вони сприймуть. Тут і так усе на ле-зі. А потім, коли говорив з директором Анатолієм Морозом, вони ж, очевидно, „човниками” до тих, що вирішують справи, навідувалися. То я сказав, що в нас у Вишгороді нічого особ-ливого. Ну, була література. Ці ж розмови були ще до мого від’їзду влітку 1968 року. Питаю, чи вийде книжка, бо вже хлопці мої інтересуються. Директором видавництва тоді був Анато-лій Мороз, а головним редактором Дмитро Міщенко. Може, вони щось і знали. Але кажу, що нічого особливого. Читали літературу, Винниченка, Грушевського. Не кажу ж, що читав Ма-ланюка чи Донцова. Щоправда, сказав, що читав, але тоді, коли відчув, що й він теж читав такі речі, які були тоді архікрамольні...
Тож нас смикають на допитах, а мене шкребе: як же ж моя книжка? Десь у кінці вересня чи в жовтні дали мені у видавництві 5 примірників. А в крамницях „Папороті” нема. Потім виявилося, що зі школи була написана якась кляуза, хто я такий. Це, очевидно, щоб приплю-сувати до того, що було у справі. Бо в Укрголовліті (правильніше цензурному комітеті) папе-рів не було. Отак, тільки розмови, "одна баба сказала". Кинувся шукати свою книжку – не-ма! У Спілці туди-сюди, скрива так дивляться на мене, відсторонено... А потім закрутилася ця веремія в гуртожитку: де жити, як жити, як вирвати свої рукописи – а рукописи не відда-ють, бо хочуть, очевидно, зібрати на мене якомога більше компромату . Так я книжки й не знайшов. А років через три чи чотири один чоловік мені сказав: "Ти знаєш, а в мене є деся-ток екземплярів твоєї збірки." – "Як?! Мені Комашков сказав, що мою книжку має один чо-ловік у Криму, якийсь там письменник". Він, Комашков, просив: "Ти ж хоч мені подаруй." Кажу: "Нема!" І Комашков мені тоді натякнув: „То знай, у кого вона є”. Я вже внутрішньо погодився – добре, що хоч так.
Судовий процес почався аж у грудні 1968 року. Тобто ситуація вже визначена: троє – за ґрати, ще25 чоловік – свідки. Комашков, я, художник, мій друг і приятель Щербина Борис (зараз у Вишгороді очолює районну організацію КУН), дівчата, причетні до літератури, – Надія Кир’ян (вона тепер член Спілки письменників), Людмила Шереметьєва – це дружина вченого Ярослава Дашкевича. Марія Овдієнко – зараз на орбіті Товариства „Просвіта” у Бро-варях. Петро Йордан – один із нашого гурту, вже виїхав із Вишгорода. Дирів Богдан та інші. Справа була надзвичайно марудна для них. На превеликий жаль, люди про неї не знають, хі-ба крім вишгородців. Треба буде написати, порившись у матеріалах, у схронах, але мені зда-ється, що туди не так просто прорватися. Пробував це зробити, але не достатньо наполегли-во. Жотів би забрати свій щоденник за ті два роки, який зберігає дуже багато цікавих фактів того часу. Але я не знаю, як це зробити...
В.О.: Чи можете ви його забрати з тієї справи? Справа все-таки не ваша.
О.Д.: Так. І чи вдасться мені вирвати той щоденник? Але спробую, тому що хотів би, щоб за цією лавиною спогадів не пропустити якісь дуже важливі моменти нашого життя, нашої молодості. Багато чого, звичайно, в мене вже зафіксовано, але це одна справа, а інша річ – коли воно ще буде зафіксовано й у вас.
Скажімо, про Василя Стуса в мене склалося враження ще тоді, що не випадково він дан-тового профілю. Це людина неймовірної твердості. Згодом я дізнався з розповідей, який він собі дозволив жест ще в Донецьку на зібранні студентів невдовзі після прочитання виступу Хрущова на XX з’їзді. Це документ великої сили, він дуже вплинув на нас. То Василь Стус невдовзі на якомусь зібранні сказав прямо про жахливе зросійщення в Україні.
Коли відбувався цей київо-вишгородський процес, хоч коти на душі шкребуть, але не хо-тілося прогинатися і видати на-гора те, що їм найбільш потрібне. Бачу, не пускають у зал за-сідань суду – хтось там проривається, хтось відходить, а Василь прийшов і питає: "Почало-ся?" Кажу: "Так". Він ходить знервовано з кутка в куток. Пробую щось говорити до нього – не виходить діалог. Пам’ятаю лише його різкуваті слова: "Ти тільки поменше говори. Ти тільки поменше говори." У таких надзвичайно гострих ситуаціях деякі слова чи істини сприймаються на всі 1000% – не на 100, а на 1000%. Вважаю, що мої хлопці занадто багато сказали. Якби люди були більш грамотними, якби хтось підказав, то було б зовсім інакше не тільки в цій нашій справі, а й у всеукраїнській справі. Що ж – досвід приходить тільки з практики.
В.О.: Нас же ніхто не вчив, як поводитися на слідстві.
О.Д.: Так, так. Мабуть, заслуга шістдесятників полягає в тому, що ми почали з колиски свій політичний опір. В одному творі пишу, що „я злочинець, тому що українець, я контрре-волюціонер із колиски”. Подібне не вдалося вчинити нам, коли б, не дай Боже, у нас був сві-тогляд творчої молоді 80-90-х.
Процес відбувся, прогриміла гроза. Наближався 1972 рік – апогей нового погрому, того українського відродження, яке почалося з 1956 року, під час „холодної війни”. 16-й рік. Ми у Вишгороді на собі відчули цей погром, розгром. Нас розметало по всій Україні. Почалися роки застою, болотні роки. Але все-таки ми щось помаленьку робили – кожен працював, пи-сав. Зокрема, Комашков, з яким я зустрічався час від часу. Він, щоправда, крутився по всій імперії аж до Сахаліну, десь працював, заробляв. Але писав. Інколи читав мені свої сатиричні речі. Зараз його донька і деякі культурні діячі хочуть видати його спадщину. Варто було б видати. Він не дуже серйозно дивився на свою літературну творчість. А література вимагає величезної праці. Те, що він написав, треба було б видати, щоб воно увійшло до багатотомної історії українського дисидентства. (Видано: Володимир Комашков. Вишгород. Вибрані твори / Г.о. „Музей шістдесятництва”; Упорядкування О.Роговенко, В.Чорновіл; худож.-оформлювач Г.Севрук. – Харків: Фоліо, 2004. – 176 с.)
В.О.: Ви знаєте, Микола Плахотнюк якось був організував вечір, присвячений Комашко-ву. На жаль, я там не був, але кажуть, що був дуже гарний вечір.
О.Д.: Ту тему й ви піднімали, пане Василю, пишучи про кінець шістдесятників. (У зга-даній книжці А.Русначенка, на с. 543-550. То „школярський” текст. Хіба що назва добра. Та й не вичитано його. Не міг я написати „шестидесятники”. Тільки „шістдесятники”. І да-та: 1973 рік, а не 1987! – В.О.). Це справді був кінець певного етапу політичного руху, коли все було накрито мокрим рядном... Я думаю, що досвід, який ми набули в роки „відлиги” – правильно казав В’ячеслав Максимович, і ви так думаєте, пане Василю, – він пригодився в громадсько-політичному житті кінця 80-х – початку 90-хроків, у часи українських визволь-них змагань. Без шістдесятництва ми навряд чи мали б відвагу зробити те, що ми зробили по багатьох містах і селах України у 90-х роках.
В.О.: Так, то був той фермент, та „дрібнесенька щопта – лише для молитов і всечекан-ня”, про яку писав Василь Стус.
А мені цікаво, як обійшлися з вами, свідками в тій справі – чи зазнали ви якихось репре-сій? Як правило, свідків теж вони ганяли, як котів.
О.Д.: Безумовно, пане Василю. По-перше, я відбув 25 років учительської солдатчини в школі. Мені там було зовсім невесело, навіть коли директором школи була моя дружина. Ді-яти було дуже важко, просто майже неможливо. Я на 15 років був абсолютно вибитий з літе-ратурного процесу. Не міг видати книжку 15 років. Шлях до літератури був пе-ре-ри-тий – за задумами тих, яких обличчя закінчуються п’ятачками.
У ті роки вивчав революційний досвід деяких народів, які звільнялись. Як звільнялась Італія з австрійського ярма чи Греція з-під турецького. Розумів, що є закономірності руху, які творять українську революцію, через які не можна перестрибнути. Скажімо, клонування по-літичних партій – це не наш винахід. Було сто партій у Грузії, було сто партій у Румунії. В цьому більше мінусів, але тут є й плюси. Ми не можемо це перестрибнути, це треба сприйма-ти з розумом і не дерти до крові груди...
В.О.: У Польщі було 240 партій.
О.Д.: Так, це об’єктивний процес. Це треба сприймати на рівні інтелекту, а не на рівні емоцій, бо дай серцю волю – заведе в неволю.
У всі ті роки я пробував дещо робити, але далі районного рівня вийти не вдавалося.
В.О.: Ви з 1964-го й далі працювали на будівництві?
О.Д.: Ні, я попрацював арматурником один місяць, другий, третій. Аж тут у Вишгороді почала організовуватися школа робітничої молоді. Зайшов до директора. Він запитав, який у мене фах. Сказав, що українська і німецька мова. Директор: "Добре, але мене цікавить, як ви можете працювати серед робітників і чи зможете набрати собі людей." Кажу: "Спробую!" І от ми там почали набирати. Це ще з 1964 року. У школі робітничої молоді я працював три вечори на тиждень, а решту часу я був, по суті, неконтрольований.
В.О.: Ага, вільний козак?
[Кінець касети 1]
В.О.: Касета друга. Розповідає пан Олександр Дробаха, а записує Василь Овсієнко. У нас сьогодні 20 липня 2000 року.
О.Д.: І ось настали найтемніші роки XX століття – 70-80-і роки. Душу одводив по біблі-отеках, виховував своїх дітей і навчав робітників. Пробував дещо зрушити з мертвої точки в громадському житті, але це давалося дуже тяжко. Скажімо, я організував літературну студію при районній газеті, але це вже була далеко не та вольниця, яка була в шістдесяті роки.
Пробував працювати в легальній структурі. Було таке Товариство охорони пам’яток істо-рії та культури. Тут не без тертя був одним із організаторів районного Товариства, але мене підтримувало обласне Товариство, де був відповідальним секретарем Остап Адамович Пасіка – чудова людина, патріот. Він недавно відійшов, Царство йому Небесне. Він був просвітком у моєму житті в ті роки – він і журналіст, і різьбяр, один з фундаторів УТОПіКу. Він врізьбив своє ім’я в історію України, особливо в останні роки. Остап Пасіка досить відомий чоловік. Він мене підтримував, і я деякий час, здається, з 1976 року, працював лектором у Київському товаристві охорони пам’яток історії та культури, їздив по всій Київщині.
У мене було дві лекції. Одна – легальна, а друга – підпільна. Одна – "Марксистсько-ленінська політика охорони пам’яток історії та культури", а друга – "Культура Київської Ру-сі". Інколи я робив з них симбіоз. Називав лекцію так, а починав говорити з Київської Русі. Два рази це не спрацювало, полетіли якісь „дописи” з провінції. Пасіка тільки розводив ру-ками: "Я тебе мушу вигнати з роботи". Він мене на рік офіційно „звільняв” з роботи. Хтось зафіксовував: дуже багато говорилось на лекції про історію, а не про охорону пам’ятників, яка почалася в 1917 році. Бували всякі там гротескні, циркові моменти... Часом попадав (у Богуславі чи в Яготині, наприклад) до наших людей, яким багато що міг сказати, і люди приймали мене з широкою українською душею і розумінням. Щоправда, не дозволяв собі таких ультрареволюційних речей, але про Грушевського, про Похилевича, Костомарова, про дослідження трипільської культури, про український рушник, який був довжиною в кілька тисячоліть, – у ті роки можна було трохи розказати. Тоді діяв Іван Гончар, ми з ним спілку-валися. І хоча на нього була атака за атакою, але він робив добру справу, закладав фундамент світогляду тих людей, які прийшли в Товариство.
Тоді ж і Тронько працював, видавали 26 томів "Історії міст та сіл України". Про них зараз, із нашої висоти, можна говорити по-всякому, але тоді вони певну роль мотора зацікав-лень краєзнавством, рідною землею відіграли. Тут треба віддати належне „пташкам гнізда Шелестового”, вони трішки розкрутили Комуністичну партію України, наблизили до нашої України.
Тяжко було працювати – був закритий доступ до архівів. Кілька разів пробував потрапи-ти в партійний архів – але безпартійному і без рекомендацій туди не можна було прорватися. То багато хто залишався на капітальному маргінесі науки.
Отаке життя було. Воно не завмерло, чимось живилося, і я дещо написав у ті роки, дасть Бог, видам щось з тих своїх „захалявних” поезій, коли ми бігли через місток та вхопили кле-новий український листок.
Спрацювало в 1988 році, коли ми почали боротьбу за Україну. Було шість російськомов-них дитсадків у Вишгороді і дві російськомовні середні школи, а вже через рік-два всі садки були україномовними. Це вже була конкретна робота.
Щодо Руху, Української Республіканської партії, Конґресу українських націоналістів, Конґресу української інтелігенції – до цих організацій я був причетний, у декотрих організа-ціях був ініціатором, „скрымтемним” головою, але про це ми поговоримо, можливо, іншим разом, тому що це нова сторінка українського визвольного руху.
В.О.: Але все-таки я хотів би, щоб ви зараз бодай означили найважливіші віхи свого життя після 1972 року донині.
О.Д.: Школа робітничої молоді з 1964 року по 1991 рік, коли мене обрали заступником голови Київської обласної організації УРП. 26 років з гаком працював у цій школі, яка мала різні модифікації – то вона була заочною, то вечірньою, то школою працюючої молоді. По-тім її ліквідували і перевели нас у денну школу. Було вже зовсім мало людей, то я трошки попрацював у денній школі. Та всі ці роки посилено працював над своєю внутрішньою осві-тою, над своїм "я", над своїм удосконаленням на завтра, на майбутню школу. Уже казав, що розвернутися тоді було абсолютно неможливо. Культурницька робота на рівні айсберга: ли-ше те, що зверху виднілося.
Моя книжка віршів вийшла аж через 15 років, "Твердиня весни", видавництво "Молодь", 1983 року. Це 1/5 чи 1/10 з того доробку, що мав із поезій, а з прози туди нічого не можна було втиснути. І то переважно ліричні вірші. Так їх пропрацьовано, що зараз її реставрував. Мушу реставрувати, тому що "паровозів" там не було. Хіба „паровозик”, там про суботник. Редактори так працювали, що це цирк. У російській поезії побутувала така фраза "скрымте-мним" – її можна розшифрувати як "скрыто темнить", писати езоповою мовою. Дещо вдава-лося, але нещадне око цербера забиралося й на глибину. "Твердиня весни" – це Україна. Так я для собі мислив цю назву. Там кілька поезій, які побічно працюють на цю тему. Наприклад, у вірші „Твердиня весни”, який закінчується тим, що весна – це наша Вітчизна. „Вітчизно, весняна вся – Ти" – так він закінчується. Мусив писати замість "Україна" – "Вітчизна". А Ві-тчизна – це дуже широко. Зараз я хочу видати книжку "Українська весна", там третина чи, може, дві третини – поезії, написані до 1989 року, починаючи з 1964-го, де видно підспудну роботу. Поезія, як віра, тримала, була якорем спасіння, щоб дияволу душу не продати, тому що втриматися тоді було дуже тяжко.
В.О.: Після книжки „Твердиня весни” були ще? Назвіть їх, будь ласка.
О.Д.: Так, потім я видав книжку, яка вже більш-менш мене задовольняє, і не соромно мені за вірші, які там надруковані, – це "Вишгород серця" ("Український письменник", 1987 рік). Це вже „відлига”, там багато таких віршів, які попадуть у „Вибране”, якщо мені вдасть-ся з Божою поміччю видати колись те вибране. У ці ж роки, 1984 року, я паралельно віддав книжку в "Молодь", яку назвав "Книжка перемін". Більш оригінальні вірші я дав у "Вишго-род серця", а сюди деякі з політичними натяками, бо відчув, що після 1985 року глиняні ноги імперії починають осідати, буде якийсь процес, раз вони наважились на зміни. Можу для прикладу прочитати вірш 1985 року. Він дуже короткий:
Бриз благодатний перебудови.
А Києві гине мова.
У Києві хвороба,
Українофобія,
Україножери –
Тут революціонери.
Це 1985 рік. Вірші здебільшого дуже короткі, взагалі тяжію до лаконічної поезії, бо тре-ба показувати, а не говорити й розказувати – хай науковці розказують.
І ось настала, вважаю, найкраща, найщасливіша пора мого життя – 1989 рік. Коли вона закінчиться, не знаю. Хотілося, щоби швидше. Бо ми допустилися прикрих промахів під час українських визвольних змагань. Це, по-перше, промах 1991 року, який полягає в тому, що ми замість Акту про незалежність 24 серпня 1991 року мали прийняти Акт про відновлення української державності 1918 – 1920-х років. Думаю, тут ви зі мною згодні. По-друге – не-справедлива приватизація. Третє – що ми не домоглися закону про політичні партії, через що маємо карикатурне політичне життя. Ми цього не могли збагнути, на жаль, у 1989, в 1991 році – тільки тепер збагнули.
Ми почали і вийшли на фінішну пряму нашої самостійності, незалежності й державності, вийшли з надзвичайно великим піднесенням. Бачив у Вишгороді й на Київщині. Це було на моїх очах. Бо ж був ініціатором багатьох заходів, брав на себе відповідальність. У своїй кни-жці "Вишгород семи вітрів" пробував відтворити ці події, бо як не згадати людей, які працю-вали на ентузіазмі 10 років, справжніх патріотів, яких влада зараз не бачить? Особливо пам’ять треба розкрутити 2001 року, коли буде 10 років Незалежності. Ми маємо допомогти владі зрозуміти, хто рухав українську революцію, хто сидів в окопах – говорю про Київщину, про Вишгородський район. У моїх списках до сотні людей, які працювали на ентузіазмі, же-ртовно. Забути їх, не згадати – буде великий гріх.
Ми почали, як я вже сказав, із начебто чисто культурницьких і освітянських речей, але для українців – це теж політика: дитячі садки, школи у Вишгороді. До політичних організа-цій було Товариство української мови імені Тараса Шевченка. Це була не тільки освітянська і культурницька організація. Із перших кроків вважали політичною організацією. ТУМ ство-рили у Вишгороді 4 лютого 1989 року, я був головою. Наша організація була зафіксована у Павличка як двадцята в усій Україні.
Ми почали брати бика за роги – маю на увазі райком партії. Взяли на озброєння Тараса Шевченка. У всьому об’ємі його життя і творчості. 9 березня 1989 року організували у Вишгороді перше велике і справжнє святкування Тараса Шевченка, на повну потужність. Це була моя ініціатива, я вів цей вечір. Ми спробували порозумітися з райкомом партії, а вони сказа-ли: „Тільки без політики”. Добре, сказав я, буде без політики. Ну, ті ж хлопці розуміють по-літику, коли межи очі штрикаєш прізвищами або їхніми поганими справами. Ви ж самі розу-мієте, пане Василю, що таке Шевченко, коли він заговорить на повен голос. У залі було десь 450 чоловік – вперше. Ми провели надзвичайно високого рівня розмову про поезію, про Україну, про Шевченка і куди нам і до якої України йти. Задіяно було дуже багато людей.
Тоді – не 1989, а 1990 року – вже почала працювати наша символіка, хоча й не без опору райкому. Нам не ставилася вимога, щоб тільки без політики. Це було тільки в перший рік. Пізніше райкомівці вдалися до надзвичайних трюків. Дмитро Васильович Павличко схопив-ся за голову в захопленні чи з відчаю, коли я йому сказав, що вони намагаються торпедувати нашу роботу тим, що весь райком партії вступив у Товариство української мови. Він каже: "Такого в Україні ще не було!" Кажу: "Так."
В.О.: А в концтаборах таке було! Там є СВП, „совет внутреннего порядка”, цебто суки, які допомагають адміністрації. Туди в’язнів агітують індивідуально. Звичайно ж, порядний чоловік туди не йде. А Чорновіл (він був дуже дотепний чоловік!) на збитки запропонував дисидентам: "Давайте всі туди вступимо і наведемо там порядок." І їм адміністрація відмови-ла! Кожному індивідуально, що, мовляв, ви ще „не встали на путь исправления”.
О.Д.: На такий жест здатна справді талановита людина. Такий „трюк” викидав нерідко Наполеон. Ось приклад. Часом треба, щоб політвідділи й газети довго працювали на якусь ідею, а талановитий чоловік придумає за мить. Солдат з карабіном заснув на передових по-зиціях. За законом воєнного часу – розстріл. А Наполеон Бонапарт узяв карабін і достояв ва-хту карабінера-гвардійця до кінця. А карабінера наказав віднести до казарми, щоб він там відіспався. Коли він повертався з передових позицій у розташування військ, усе військо кри-чало: "Віва імператор! Віва Наполеон!" То я кажу, що нам таких „трюків” завжди бракує, але це тому, що бракує талановитих людей.
Коли ми почали з Тараса Шевченка, то в нас таких номерів було немало. Про деякі я вже згадував, а про деякі я згадаю пізніше, щоби трішки вас заінтригувати. Можливо, ми колись запишемо такі речі, бо це ціла епопея.
Наступного, 1990 року, я задумав улаштувати 9 березня так, як ми робили раніше, але вже з нашим прапором. Були деякі терзання, виставляти його чи ні. Таки закріпили невелич-кий синьо-жовтий прапор. Шевченко весь у могутній поставі. Сценарій. Думаю так: давайте, хлопці, запропонуємо виступити представникам усіх політичних партій. Уже був Рух, був ТУМ. І компартія. Були бруньки „зелених”. Цікаво, що буде говорити перший секретар рай-кому партії? Від Руху говорив я, від Товариства української мови Комашков, від „зелених” – теж наш чоловік. Коли я надав слово компартії, то вийшов перший секретар райкому Олек-сандр Чередниченко і каже: "Шановні товариші! Вітаю вас з жіночим святом!" У залі – німа сцена! Але що його збило з пантелику? Запрошуючи його, навмисне сказав: „Слово має ша-новний добродій Чередниченко – перший секретар райкому партії”. А він іде й вигукує: "Я не добродій! Я не добродій!"
В.О.: А хто – злодій?
О.Д.: Так із зали й кричать: "Злодій! Злодій!" – і з того кінця, і з того. Такий регіт у залі знявся... Це був неймовірний трюк, я не чекав і не сподівався такого ефекту. Він вийшов – то червоний, то білий... Почав говорити: „Я вас вітаю з 8 Березня!”. У нього загомоніло вчора-шнім, бо він був збитий з пантелику. Він ледве оговтався. Мені ледве вдалося вгамувати залу. Я не дуже хотів вгамовувати людей, само собою зрозуміло, і зробив велику паузу. Щось він там мекав і бекав А потім на закінчення ми почали співати "Боже великий, єдиний, нам Україну храни!" А райкомівці – не встають.
В.О.: Не встають?
О.Д.: Не встають. На них знову з зали люди почали гукати. Вони повільно, повільно, але звелися на хвилиночку. Спрацював інструмент зали. Співали вони, чи ні, але вони побачили, що люди – це сила. І це завдяки нашим умілим діям, завдяки Тарасу Григоровичу Шевченку. Він з нами був в окопах. Якщо нам пришивати якісь ярлики – то треба пришивати й Тарасу Григоровичу Шевченку, що він сякий-такий, націоналіст і контрреволюціонер. А цього вони вже собі не могли дозволити, бо це вже себе абсолютно скомпрометувати.
Наступного року, 1991-го, я запропонував хлопцям написати на сцені такі слова: "Коли ж ми діждемося Вашингтона з новим і праведним законом? А діждемось таки колись!" І не пі-дписали, що це слова Тараса Шевченка. Перед початком свята райкомівці забігали, замету-шилися та до мене: "Що ви пишете такі речі про Вашингтона – кого ви тут згадуєте? Ми Ше-вченка збираємося святкувати." І знову не ми, а люди, вчителі їм сказали, що то з поеми Ше-вченка "Юродивий". Вони не повірили! Вони прийшли до нас, і знов таке закрутилося... Та це з поеми "Юродивий", слова Шевченка, люди добрі! Тоді вони трохи заспокоїлись. Ми ви-кидали на передову навіть такі „термоядерні” слова Тараса Григоровича Шевченка.
Коли ми розробляли сценарій, то зважували, на яких рядках акцентувати, що викинути – це теж ціла епопея. Адже я очолював оргкомітет, мене перебити чи переконати – це ж просто неможливо. Щоб замість поеми "Єретик" або "Кавказ" читати "Тополю"... Тут вони програ-вали. "Кавказ" – єдиний днині найправдивіший твір про кавказькі події того часу. Бо кавка-зькі народи досьогодні бороняться від Росії. Почалися інсинуації проти мене, що я, мовляв, проти Пушкіна. Вони кинули в атаку вчителів, які могли б мені щось закинути і пластинку перевернути. То я кажу: "Та Пушкін прославляв царизм – то чи можна його порівнювати з Шевченком?”. Приборкали ми тих „інтелігентів”.
Навіть під час незалежності в нас іде вічна полеміка поміж газеткою „Слово” (колишнє „Світло Ілліча”) і нашою газетою "Вишгород" (міської ради). А редактор „Слова” Ліновиць-кий – то людина таки вічно червона. Пробували його виховувати, „на килим” викликали, щоб звертав увагу на зміни в житті – нічого. Районна влада співпрацює з ним і вважає, що він проводять ідеологічну лінію влади. Шкрябають груди до крові, клянуться Президенту, що вони його підтримують – а насправді підтримують отих червоних баронів, які керують, а не представники Президента. Президент з ними нічого не може зробити. Чи не має бажання?!
В.О.: Ви сказали, що 1991 стали заступником голови обласної організації УРП. Ви й досі в УРП?
О.Д.: Коли в 1994 році створили Київську обласну організацію, то обрали іншу людину. А я повернувся в свою районну організацію, досі голова районної організації і намагаюся тримати руку на політичному пульсі. У нас є Рух, Конгрес українських націоналістів, є Укра-їнська республіканська партія, але на рівні району ми часто робимо одну роботу. І поки хтось зверху не внесе в цю роботу якийсь віхоть, який все збурює, ми працюємо разом.
В.О.: Ви ще десь працюєте, крім партії?
О.Д.: Так, я трішки підпрацьовую. Офіційно я вже пенсіонер – чорнобильський. На 5 ро-ків раніше.... Але доводиться крутитися, пане Василю, і там, і там. Трішки діти допомагають.
В.О.: Ви згадали були, що одружилися в 1970 році. Назвіть, будь ласка, ім’я дружини, прізвище. І дітей назвіть поіменно.
О.Д.: Лариса Павлівна – моя дружина. Її дівоче прізвище Панасюк. У нас троє дітей. Але це ще не всі. Коли я одружився, у неї було двоє дітей. І наших троє – Ярослава, Галина і Та-рас. 1970-го, 1972-го і 1973 року народження.
В.О.: І ще: назвіть свою поштову адресу і телефон.
О.Д.: Вишгород, Київська область, вулиця Дніпровська, будинок 3, помешкання 59, код 07300. Телефон 8-(296)-5-42-44.
В.О.: Пане Олександре, чи не хотіли б ви розповісти щось конкретнішого про людей, з якими ви співпрацювали і зазнали певних репресій?
О.Д.: Я вже трохи говорив про них. Хотів би сказати про тих людей, які працювали в українському визвольному русі з 60-х років і продовжили цю роботу від 1989 року і по сьо-годнішній день. Але треба спочатку сказати про тих хлопців, з якими ми спілкувалися і пра-цювали в 60-і роки.
Я тільки мимохіть згадав Богдана Диріва – робітника, інтелігента, він родом був з Івано-Франківської області. Зараз він живе в Києві. Він ще з тих років був відданим інтересам України, українській державності, українській ідеї. Я з ним дуже багато спілкувався, бував у мандрах. Коли комусь із нашого гурту треба було допомогти матеріально, то він виявлявся тією людиною, на яку завжди можна було покластися. Думаю, що він досі залишається на цих же позиціях. Правда, наші дороги трохи розійшлися через те, що він виїхав до Київа. Та ми всі ці роки час від часу бачимося на мітингах, на демонстраціях, хоча все рідше.
Згадував про Олександра Назаренка. З ним ми найбільше спілкувалися, навіть жили в одній кімнаті гуртожитку, були приятелями й друзями. Родом він з Донеччини. У ньому український характер і українська нація прокинулись, сказати б, уже тут, у Вишгороді. Мож-ливо, під впливом тих людей, з якими ми спілкувалися: Світличного, Чорновола, Бориса Ан-тоненка-Давидовича та інших людей, які були ферментом того часу. Він став до боротьби. Зробив що міг у ті роки. І поплатився за це морально і п’ятьма роками неволі. Хоча, якщо говорити відверто, тюрми можна було б уникнути. Але це тема іншої розмови.
Про Василя Кондрюкова можу сказати найбільш позитивно. Василь вирізнявся тим, що в нього Україна була на передньому плані, а "я" завжди було на якомусь там N-му плані. Мав рису, яка повинна бути притаманна людині, яка стає на небезпечний шлях боротьби з усемо-гутньою імперією. Був небагатослівний, що він робив – про це мало хто знав. Ми були зна-йомі, але не спілкувалися. Це тепер він мені розповів, які справи робив. Він і тепер небайду-жий до політичних справ, навіть вступив до Української республіканської партії, в нашу Вишгородську районну організацію, якої я голова вже десять років. Запрошую на мітинги, на святкові урочистості до Дня незалежності у Вишгороді. Коли я говорив людям, що ось це та жива людина, яка "сиділа в окопах", яка постраждала, то люди сприймали це з розумінням. Василю це не дуже подобалося з його суперскромністю. Але це його плюс. Знаєте, скільки в нас таких людей, які зробили на копійку, а шумовиння – цілі цистерни.
Валентин Карпенко – один із тих, хто займався конкретним ділом, а не словом, не тільки агітацією. Про нього я теж скажу добре слово. Він душевна людина, схильний до мистецтва, до літератури, як Кондрюков та Назаренко. Українські митці, поети, діячі відіграли велику роль у формуванні їхніх характерів. Валентин Карпенко, мабуть, найбільше допомагав Наза-ренку в друкуванні листівок – технологією, коштами. Вони були заарештовані не за так.
Хочу сказати про Володимира Комашкова. Він особливо багато зробив для нашої про-світи книжками – вони через нього йшли, – розповідав про Аллу Горську, Івана Світличного, Івана Дзюбу, про всю цю когорту одержимих людей, які рухали українське відродження. З ним завжди було цікаво. Якщо я, скажімо, був прикований до письмового столу, як раб до весла на галері, то Володимир бував на всіх заходах, був з усіма знайомий. Для багатьох нас його слово було дуже важливе й потрібне. Цього не може зрозуміти той, хто не бував у нашій задушливій атмосфері тих років. Комашков у багатьох випадках був для мене надійною опо-рою, коли ми творили Товариство української мови, потім інші громадські організації, зок-рема, Народний Рух України. Потім він обмежився церковною діяльністю.
Були в нас досягнення, були в нас і промахи, тому що були різні люди в наших організа-ціях, навіть навмисно заслані, які давали інформацію. Були випадки, що реагувати треба було моментально. Провокувалися сутички, була спроба створити другий Рух – Вишгородський Народний Рух. І робила це людина, яка відсиділа – Грищук. Він нас звинувачував у тому, що ми створили Рух офіційний, а він створить Рух підпільний. 5 тисяч людей на мітингу – і тут ми перетворили Товариство української мови на Рух, а раду Товариства української мови пе-ретворили в раду Народного Руху. Це, звичайно, був авантюрний трюк, це була моя пропо-зиція, але я порадився з двома заступниками та іншими хлопцями: чи наважимося ми це ро-бити, чи не провалять нас – давайте спробуємо. І ось тут приходить оцей чоловік із Вишго-родського Народного Руху з запискою й каже: „Ми не визнаємо вас. Зараз підемо на мітинг і скажемо, хто ви такі”. Уявляєте, пане Василю, яка була ситуація? Нерви вже здають. А Гри-щука „накручували” деякі люди, він таки авантюрного складу чоловік. Іван Олександрович Грищук каже: "Я виховав для України Василя Симоненка! Я його виховував у Черкасах!" Отакі речі він собі дозволяв. Його „Чапай” називали у Вишгороді. Хоча він дещо й зробив, збунтував людей у 70-і роки. Але ось тут такий напружений пік стосунків – і що нам робити? Я йому пишу: "Пане Грищук, якщо ви хочете переконати нас у тому, що Вишгородський Рух – це справжній Рух, а ми ні, то прийдіть до нас і будемо радитись". У нас же рада чоловік 15, усі активісти. Не прийшли вони. Питаю хлопців, що будемо робити? Раз вони не прийшли – це означає, що вони здрейфили, вони просто бояться винести на люди дискусію, хто „рухли-віший” – вони чи ми. Вони не наважились.
Якось на екологічному мітингу, який ми скликали, вони хотіли взяти гору і вести його. Та нас же до ста чоловік. Наші люди просто вчинили живий ланцюг, посадили його біля „ла-нцюга”, принесли крісло і сказали: „Можеш виступати”. А там же море людей, такі висту-пи... Ви ж знаєте перші виступи – було до 5, 6, 10 і 20 промовців. Уже двадцять друга година, а промови лунають...
Скінчилося з’їздом Народного Руху 8 – 10 вересня 1989 року. Я сиджу в хаті з паралізо-ваною рукою і трохи не половиною тіла і думаю: їхати – не їхати? Як не поїхати на з’їзд – це ж уперше в житті. Перемагаючи свою недугу, я вирішив, що таки поїду. Ледве витримую всі ці болі, але ж на твоїх очах твориться історія!
З згадав такі напружені моменти. Їх було багато. Нам треба написати про це. Хай це буде перша ластівка. Якби ми зробили так, як у Швеції чи в Норвегії, де кожен район видає свій том. То не тільки краєзнавство. Там зафіксовані великі люди і події. Тоді легко було б виховувати дітей. Вони ж зараз майже нічого не знають про події 60-90-х років...
В.О.: Якщо ми цього не зробимо, то ніхто не зробить. Мусимо це робити. От ми з вами зараз це й робимо.
[Кінець доріжки]
О.Д.: Дещо вже друкується. У книжці Русначенка про Київо-Вишгородський процес усього кілька речень. (Нічого нема. – В.О.) То яке ж може мати уявлення Київщина про це все?
В.О.: От ви цю справу знаєте, то, може б, і справді написали про неї? Спробуйте домог-тися доступу до справи. Хто ж це зробить, як не ви?
О.Д.: Я сподіваюся, що з вашою допомогою вийду на людей, які знають цю технологію.
В.О.: Якщо вони реабілітовані – та всі суджені за 62 статтею реабілітовані, – то є доступ до справи самим засудженим, або ж за їхнім дозволом комусь іншому можуть надати. А як-що засуджених уже немає, то треба питати дозволу родичів.
О.Д.: Та є ці хлопці. Яка форма цієї заяви чи листа?
В.О.: Я ніколи тим не користався, але це треба йти в СБУ. Можна розпитати Сергія Бі-локоня, Анатолія Русначенка, як це робиться.
О.Д.: Я вже працював у архівах – досліджував український революційний рух Вишгоро-дщини й Київщини 1917-22 рр. Знаю, що вони там дещо дають, а дещо поховали. Шукав отамана Струка – і навіть не знав його імени. А це ж була друга революційна повстанська армія України за кількістю учасників після Нестора Івановича Махна. У того було 30 тисяч, і тут було часом задіяно не менше. А ми ж нічого не знаємо. Розмовляв з дідами, яким по 90 років з гаком. У мене є запис розмов, але одне діло вони розповідають і прізвища називають, а ще краще, коли перевірити це за архівними даними. Ось виходжу на Струка, але не знаю, як його звати. Іду в архів – то вже під час виборчих кампаній, коли ми моталися по Чорно-бильському районі. У його рідному селі були, Гринів, Чорнобильський район. Мені запропо-нували в архіві справи 15 Струків. А отамана Струка серед них нема, бо ця справа в архіві СБУ. Вони, мабуть, дали маху: з 15 Струків була одна справа його родича, двоюрідного бра-та. Він згадує отамана Струка. Отаким чином мені вдалося відчути весь той розмах українсь-кого визвольного руху на Поліссі. Це був справді могутній рух, дуже багато людей діяло, ба-гато справ вони зробили. Київ брали кілька разів. Нестор Іванович не наважився на таке.
Це було видно з тих конкретних матеріалів щодо Вишгородщини, які досліджував. Ро-дичі людей, з якими говорив, були репресовані за участь у цій боротьбі. Вони про це говори-ли. Що ми знаємо про Галичину, про Київщину, про УПА на Київщині 1943-56 рр., про останній бій біля Бородянки? Ми ж майже нічого не знаємо. Треба політичним партіям ста-вити питання, щоб архіви відкривались. Бо доки ж так триватиме?
В.О.: Дякую, пане Олександре. Ми нашу тему начебто більш-менш вичерпали. Спишемо на па-пір, а ви зможете доопрацьовувати і розширювати до безмежності. Може, це не так скоро буде – але ж ми вами ще не старі. Я вам дякую.
Це був пан Олександр Дробаха з Вишгорода, а записував Василь Овсієнко 20 липня 2000 року в Києві на вулиці Петра Сагайдачного, 23.
О.Д.: Тільки треба, щоб була не Петра Сагайдачного, а Гетьмана Петра Сагайдачного.
В.О.: Хай буде так.
[Кінець запису]

 Share this
MENU