КУРЧИК Микола Якович. Інтерв’ю
author: Овсієнко В.В.
Інтерв΄ю Миколи КурчикаВ.Овсієнко: 21 червня 2012 року ведемо бесіду з паном Миколою Курчиком на його хуторі Надія – це село Харалу́г Корецького району Рівненської області. То я Вас прошу, пане Миколо, розказати про себе хоч би коротко, як зможете, як буде Вам не важко.
М.Курчик: Народився я 1924 року, 13 травня, в маленькому селі Адамівка, це зараз Березівський район Рівненської області, в бідній селянській поліщуцькій сім΄ї. А на цей хутір ми переїхали в 1933 році – батько цей хутір купив у німця на прізвище Вільде Фрідріх. Це була колись німецька колонія в цьому селі, що тоді називалося Коловерти́ – ми належали до цього села. Але в сорок восьмому році нас відрізали до села Харалуг. Це дуже старе село. Харалуг означає по-татарськи "зелений луг". Тут колись виробляли і виливали з залізної руди харалужні мечі, і це згадується в історії. Тут у нас кругом копали болотну залізну руду, тут вона є навіть на поверхні, у нас її добували шахтним способом.
В.Овсієнко: А тут же поруч є село Залíзниця?
М.Курчик: Так, є, воно теж до Харалуга належить, але тут ливарня була, тут виливали цю руду і кували мечі. У 1933 році батько купив цей хутір у німця, а німець цей, Вільде Фрідріх, поїхав десь у Бразилію чи Арґентину, я точно не знаю. Хазяйство тут було – батько купив сім, майже вісім десятин землі, а потім у цього німця ще докупили землю, і цей хутір був до сорок першого року. В сорок першому році тут колгоспи не вдалися більшовикам. У тридцять дев’ятому вони пришли сюди і засновували колгосп, але вони не встигли. А вже після війни колгосп аж у сорок восьмому році тут організувався, і нас, Коловерти́, відрізали, ми в трикутнику були Залíзниця – Харалу́г – Коловерти́, відрізали до Харалуга, а раніше ми належали до села Коловерти́. Тут я ходив до школи, в село за три кілометри від цього хутора, де ми зараз живемо.
В.Овсієнко: А як те село називається?
М.Курчик: Коловерти́, те село було за три кілометри, я босий бігав до школи, поступив у другий клас, а на Адамовичі я ходив у перший клас, але село там було Янівка (то Іванівка) за Польщі, там була польська школа, а тут були тільки уроки польської, тому що більшість була українці, не було жодного учня з польської сім’ї. Тому тільки два уроки на тиждень було польською мовою, а решта були українською. Я тут закінчив чотири класи.
В.Овсієнко: Ви називали "повшехна школа" – що означає "повшехна"? Загальна, для всіх?
М.Курчик: Так, для всіх. [Powszechna – то "загальноосвітня" – Б.В.]. Я три класи закінчив, перей-шов у четвертий клас, треба було в четвертий клас ходити два роки. Я поступаю в село Великі Межи́річі. Це була ґміна тоді, за Польщі. Там був постерунок – за Польщі це була управа цього району. Великі Межирічі – це дуже старе село, ще Стецьків згадує, воно виникло ще в XV столітті. Там була повна повшехна школа, тобто сім класів. Там дітей багато було, до тисячі учнів. Але там викладалися польською мовою всі предмети, за винятком літератури і граматики, два уроки українською на тиждень, а решта польською мовою. Правда, тоді була введена релігія в школі, щотижня було два уроки релігії в школі. Тобто приходив священик і читав Закон Божий.
В.Овсієнко: А то був ксьондз чи священик?
М.Курчик: Ксьондз. У нас був такий Шумський, він знатний був священик, викладав у Межирічах українською мовою, він нам читав лекції. Тоді було так заведено, що ходили в школу євреї (чи жиди, як ми казали), поляки і наші українці. Два рази на тиждень були уроки релігії, приходив ксьондз окремо для тих, хто з польської сім’ї був, для євреїв приходив равин, і до нас приходив цей священик Шумський, це дуже знатний священик.
До тої школи я ходив п’ять років. На квартирі я був у селі Невíрків – це п’ять кілометрів від Межирічів, звідки походить моя мама, з того Невíркова. Я там був у моєї бабусі і хресної мами, вони жили окремо.
В.Овсієнко: Назвіть ім’я мами і дівоче прізвище.
М.Курчик: Дівоче прізвище у мами було Демчук, Софія Андріївна, дід був Андрій.
В.Овсієнко: І зразу роки життя скажіть.
М.Курчик: Ну, бабуся була старенька вже, Параскева, а мама хресна була Улита, вона нас усіх хрестила. Вона сама була кравчиня, вона шила і заробляла цим гроші. Це була найбагатша в Невíркові сім’я оцих Демчуків, вони мали десь 25 десятин землі, дід цей мав. Ну, заможні були люди. Вони жили в Невіркові навпроти костелу. Там був костел. Ще стояла військова частина, як кажуть по-російськи, погранзастава. Це був korpus ochrony pogranicznej, була школа підофіцерів уланів, кавалерія була. Так що це село було тоді найбільше в Корецькому районі, таке культурне село. Я там ходив п’ять років у Межирічі за п’ять кілометрів. Закінчив школу в 1941 році... Вернуся трошки назад.
У тридцять дев’ятому році, коли вже прийшли до нас совіти, нас тоді, коли ми закінчили середню школу, сім класів, повернули назад у шостий клас, так що ми вчилися до сорок першого року. Перед війною я навіть не встиг отримати свідоцтво про закінчення школи, тому що нам прислали з Росії викладати російську мову, а також одна білоруска була, викладала кілька уроків. І на екзамені з конституції я задав питання: а чому нема самостійної України? Бо за конституцією республіка має право ви-ходити з Союзу? Мені за це дали двійку і не вручили свідоцтво про закінчення школи.
Я мав іще такий інцидент. Дочка енкаведиста... Була біля школи аптека польська, і коли прийшли в тридцять дев’ятому році більшовики, то в ній розташувалася установа НКВД. Начальником НКВД був жид, його дочка ходила в один клас з нами, але посадили ту дочку... Тоді у нас було так розміщено, що парта дівчат і парта хлопців. І вона якраз попала перед нами. Така ряба, ми знали, що вона жидівка. Я назвав її жидівкою пархатою і попросив забрати її десь у друге місце. І тут мене зразу ви-кликали. Як тільки я це все сказав і вона почула це все… Негарна була така дівчина... Вона вийшла з класу, навіть не послухавши вчительки, яка питала, чому вона виходить, і тут же на перерві прийшов міліціонер з директором школи і кажуть: "Миколо, тебе визивають". Мене викликає її батько й питає: "А яке ти мав право ображати? " Питаю: "Як я її ображав?". – "Ти сказав "жид". – "У нас так прийнято. В українській мові в нас нема слова "єврей"." – "А ти її пархатою назвав". – "Таке я сказав – ну то й що?". Він мене посварив і спитав, хто мій батько. Я сказав, що мій батько далеко. "То дивися, ще раз так зробиш – і ми вас вивеземо в Сибір". Цей урок мені запам’ятався на все життя.
Коли я сказав це тій учительці, яка приймала у нас екзамени з конституції, мені не видали свідоц-тво про закінчення школи.
В.Овсієнко: Це за сім класів, мабуть?
М.Курчик: За сім класів. Я це почув, сказав дядькам, і вони сказали, що мені треба втікати, бо фактично так і було: приїхала машина (у нас там десять класів було, як совіти прийшли, замість семи), приїхала машина і забрала зі старших класів трьох хлопців прямо в нас на очах. Порадили мені втікати, а мені ще треба було якийсь екзамен здати. То я покинув школу і пішов. А невдовзі війна сталася в сорок першому році. Я пішов туди, на цей хутір, до батька. Коли сталася війна, я підлíток такий був. Хто служив в армії польській – сержанти, підофіцери – збирали у нас молодь (а молоді багато було тоді) і викладали муштру, але вже українською мовою: як себе вести в бою, як копати окопи і матчастину стрілецької зброї. Ми все це вивчали, і я ходив на такі заняття. По бажанню своєму. А з часом (у нас тут були три учні, що закінчили середню школу за Польщі, а всі решта сільську школу до чотирьох класів мали) мене інспектура (це вже був десь початок сорок третього року, коли вже була організована Повстанська армія, хоча тут у нас ще за Польщі діяла Організація Українських націоналістів, але більшість була мельниківців...). Але коли німці прийшли в сорок першому році, зразу за-йняли всі установи в районі, навіть був голова району. Сільські ради обиралися нашими людьми, але більшість була тих, що в Організації. І мене, який майже закінчив середню школу, інспектура, що раніше підпільно діяла, такий Баланчук був (призначили його керівником районної освіти), викликав мене і каже: "Миколо, треба вас послати тут на колонії, де була німецька школа, послати вчити дітей до четвертого класу". Були такі підручники. І я пішов. Був такий військовополонений по прізвищу Кобилянський, він сам був із Київської області, військовополонений, але сам мав уже закінчений педінститут чи педтехнікум. Коротше кажучи, нас призначають у цю школу.
За три кілометри від мене тут була німецька колонія, одна з трьох, які мали за польської окупації свою школу, свою кірху, все було німецькою мовою, тільки що були уроки польської мови, два уроки щотижня. Але в сороковому році всі німці звідси виїхали. Тоді був договір, і з-за Бугу повернулися сюди багато переселенців на їхні місця, а туди в Німеччину відправили цих німців. Тут було 132 німецькі сім’ї, так що німців було навіть більше, чим наших українців. Німці тут жили заможно. Вони приїхали сюди, коли була ліквідована панщина в 1861 році. То якийсь пан тут займав землю і продав її – за десятину землі три рублі золотом. То з наших корінних людей мало хто купував цю землю, то понаїхали сюди німці, бо казали, що сьогодні продав – а завтра можеш забрати. І німці приїхали цілою колонією, і тут вони були до сорокового року. Вони мали цю школу, і от нам її залишають. Тут уже були ці приїжджі переселенці з-за Буга, а також корінні були, і тут ми вчили їхніх дітей до сорок четвертого року майже, тобто майже два роки ми викладали тут у колишній німецькій школі. Дітей було десь більше ста.
Коли насувався фронт, уже в сорок четвертому році, якраз перед Новим 1944 роком, тут совіти були вже вдруге, то тоді я пішов у підпілля. І 14 січня 1944 року я приймав у Харалузі присягу на вірність УПА і ОУН. Нам видали зброю. Тоді була вказівка, і вже йшло до того, що буде мобілізація молоді. Потім цю мобілізацію відмінили, але боївки в нас залишилися. У кожному селі в нас була боївка організована. Більшість тої молоді, що була у нас, склала присягу. Коли я складав присягу, мені дали псевдо Верниволя. Вибирав я псевдо сам, і коли вибирав, то думав: Верниволя – це, якщо я доживу, що буде Україна самостійною... І я був з сорок першого року аж до 12 березня сорок п’ятого... У нас тут була акція тотальна, коли Ватутіна поранили, вони кинули сюди цілу армію краснопогонників, у кожному селі стояв гарнізон. І після цього вони позабирали всю молодь.
В.Овсієнко: Забрали в совєцьку армію, так?
М.Курчик: Так. От що теж цікаво. Боївка мала СБ (службу безпеки), хлопці розбивалися, хто до чого був здібний. Я підпорядковувався підрайонному СБ по кличці Іскра – це недалекий сусід наш, отут за півтора кілометра в Залíзниці, то я йому підпорядковувався. Яке ми мали завдання в цій боївці? Висліджувати шпигунів, які сюди попали, і ходити на деякі малі акції. Я брав участь в акції у Великих Межирічах і в Сощині (?), де проходила телефонна лінія. Ми йшли озброєні, зрізали в одну ніч усі стовпи і залишили цей район без зв’язку. Були ще деякі дрібні акції, а основна робота у мене була, з якою я підпорядковувався підрайонному Іскрі – ми писали звіти. Я тоді вже міг писати гарно на цигарковому папері. Тут у Моквині (?) фабрика працювала... чи ще не працювала? Ми писали ґрипси. Кож-не село писало звіт, які в ньому проходили події – хто вбитий, ким убитий. Оце була моя задача – описувати все це. Ґрипс передавався по зв’язку. Далі: який відділ пересувається через наш терен у моєму селі, – то треба було повідомляти і брати участь у тому. Але приймати бій з червонопогонниками нам було заборонено, а тим більше мені, бо мені казали: "Тобі, Миколо, перш за все треба зберегти себе". Ми знали, що війну програємо, і партизани були фактично смертники. А треба було обов’язково зберегти кадри. Коли фронт пройшов, то ці крупні об’єднання – УПА-Північ, УПА-Південь – вони були розформовані на дрібні групи. Коли став Шухевич, якого було вбито в п’ятдесятих роках, не пригадаю...
В.Овсієнко: В п’ятдесятому, 5 березня.
М.Курчик: Ні, бо [нерозбірливо, прізвище] сидів тоді у львівській тюрмі, то привезли його труп. А спалений труп, знаєте, Червонíй знайшов [нерозбірливо] на Житомирщині...
Після поранення Ватутіна, який попав на якийсь відділ УПА, а фактично то його прибрали свої, більшовики...
В.Овсієнко: В усякому разі, він був лише поранений і його можна було врятувати, але його не рятували зумисне, у нього почалася ґанґрена, і він від того помер.
М.Курчик: Фактично він уже мав зв’язки з нами як партизанами. Так як і Руднєв, ви знаєте... І сам Ковпак з нами мав переговори тут, на річці Горині. Їх тоді пропустили, а могли й не пропустити. Але [нерозбірливо] умовив їх, щоб вони не чіпали мирного населення і підпорядковувалися нашому керів-ництву, яке діяло на Галичині і тут.
В.Овсієнко: А щодо Ватутіна, то тепер пишуть, що з нього вимагали, щоб він підписав листа, що його поранили бандерівці, а він не підписував. І він, між іншим, зовсім не Ватутін, а Ватутя.
М.Курчик: Так, Ватутя, наш земляк із Вінниччини. Так як і цей, що вбив Коновальця, цей Судоплатов – він теж наш земляк. Більшовики знали, якими руками жар загрібати. Так, як і Бандеру вбили, то виховували цього Стешинського.
Пригадую, прийшов я одного разу з завдання, а тут у нас була кіннота, сотня УПА, Ливарний та-кий за псевдо. Він сам десь із Галичини був, багато разів ранéений. Вони тут за півтора кілометри на колонії розташувалися. Коли йшла акція, то вони тут відстрілювалися й тікали біля нас, біля нашого хутора. Вони ж не будуть усі в казармах, наша боївка. Вночі ми діяли, якщо проводилися якісь акції, а вдень ми більшістю були вдома. Я якраз прийшов, а тут іде облава з червонопогонниками, і ці стрільці поляки були вже тут. Тут біля нашого хутора впало 9 чоловік повстанців із цієї кінноти Ливарного. У цій кінноті навіть був мій друг по школі, тільки він старший був, такий Форманюк Дмитро. Сам він родом десь із Засошшя, зараз не пригадаю, з якого села – з Браніва чи десь з отих сіл він був. Я раніше з ним зустрічався. І тут до мене прийшли. Я мав метрику, з якого я року, з тридцятого, з грудня місяця. Я дуже молодим виглядав. Ну, ці військові прийшли, поговорили та й пішли, а за ними ще йдуть ці поляки-стрільці, і попадає такий поляк Зиґмунд Жуковскі і каже: "О, Миколо, то ти ще вдома?" – "А чого, я ж іще в армії не повинен бути". – "Ні, ти здаєшся старшим, ніж показуєш". І мене арештовують – приходить сержант і ведуть мене. Усього нас із Харалуга 31 чоловік таких і навіть одна жінка була там, дівчина. Підібрали фактично всю молодь тут. Нас продержали в Харалузі три дні в хаті на підло-зі, і ведуть нас у Великі Межирічі, а там НКВД було.
В.Овсієнко: А в Межирічах район?
М.Курчик: Там район був тоді, у Великих Межирічах. Там, де була аптека, там і два льохи такі були. Загнали нас у той льох, а зверху була кімната для жінок. Там катували. У сорок першому році там чи двоюрідний, чи троюрідний брат моєї мами із Вокошева закатований, такий Ужва – прізвища його не знаю, але його так називали, – він і ще сім чоловік там були закатовані. Ту могилу, коли в сорок першому році прийшли вже німці, розкрили. Видала одна полька, яка то бачила. Там від НКВД до костелу такий яр, який був колись залитий водою, то вони там закопували тих людей, що замордували, і то бачила одна жінка-полячка. Коли прийшли німці, то там похорон на весь район був. Я на тому похороні навіть ніс уперше український стяг. Був навіть Ярослав Стецько і виступав на цьому похороні. В окулярах. І наш піп коловертський, який знав десь сім мов, теж виступив, і за цей виступ йому дали двадцять літ каторги. За один тільки виступ. І то, знаєте, дуже великий був похорон, тисячі лю-дей з усього району. Розкрили цю могилу і людей там упізнавали по одягу.
Мене там ніхто не відав, я просидів там тридцять два чи тридцять чотири дні, а звідти я попадаю в воєнкомат. І зараз даних з тих воєнкоматів ні в яких архівах нема. Уявляєте собі – вони брали дуже багато таких хлопців і зразу їх відправляли. Коли тут фронт проходив у сорок четвертому, то в цивільному людей гнали без зброї за границю, то я сам бачив. Ішов кінний обоз зі зброєю, а їм зброї не давали, їх у цивільному гнали. Коротше кажучи, я ті воєнкомати проходив. Нас охороняли не військові, а поляки, що були в совєцькій уніформі. Десь два тижні нас тримали у воєнкоматі, потім по пересильних пунктах – в Рівне, Львів. У Львові біля Замкової гори стояли колишні німецькі конюшні. Нас зібрали десь до 800 чоловік молоді і кидали під зброєю товарними вагонами, аж у Білу Церкву завезли. А як везли нас – вагони товарні, нари, і одного солдата озброєного кидали всередину. Цей солдат, а біль-шість там сержантів були, кажуть: "Хлопці, вас на фронт не везуть, а везуть далеко в тил, на Україну". А були такі випадки, що того озброєного солдата скручували та тікали. Моя ціль була яка – тільки за кордон десь вирватися. Але нас привозять до Білої Церкви до запасного 144-го полку піхоти. Там бу-ло десь десять тисяч людей. Кожної ночі відправляли на фронт, бо тоді ще йшла війна. Але я не по-пав туди, і лише після японської війни цей полк розформували. Я мав попасти в Чорноморський флот, ми знали це. Але був етап і на Німеччину. Я підкупив того писаря, котрий ці папери готував...
В.Овсієнко: А як Ви його могли підкупити?
М.Курчик: Дав йому грошей. Це був українець. Я сказав, що хочу в Німеччину, і попросив його включити мене до того списку. І він мене включив за цей хабар. Я попадаю в Німеччину, але перед тим нас добре обмундирували. Нас держали там до закінчення війни і нікуди не випускали.
В.Овсієнко: Якої – совєцько-німецької чи японської?
М.Курчик: Німецької. А після закінчення війни нас уже стали випускати. Нас там було розбито на роти, взводи і була повна підготовка до воєнної справи.
В.Овсієнко: Таким чином, Ви в боях не брали участі?
М.Курчик: Ні, ніяких.
В.Овсієнко: Але вважалися все-таки учасником бойових дій, так? Так само, як Левко Лук’яненко?
М.Курчик: Так, бо ж війна ще тривала.
В.Овсієнко: А, до речі, для чекістів війна тривала аж до 1952 року, і їм так воєнний стаж пишеть-ся.
М.Курчик: Так-так. Етапом нас завезли в таке місто Фінстенвальде, це недалеко від Берліна, со-рок кілометрів, здається. Там нас розподілили по всій Німеччині. Привезли нас цілий ешелон, а як везли – то страшне.
Але я хочу розповісти, як ми відбували покарання в тому запасному полку. Хліба не вистачало. Привозили хліб, буханки такі недопечені, ми ділили її на ціле відділення, на десять чоловік, різали ниткою. Мене рятувало те, що до мене приїхала мама тоді і привезла гроші.
В.Овсієнко: Аж у Німеччину?
М.Курчик: Ні, сюди, в Білу Церкву, в цей запасний полк. Там так: підйом, ґвинтівка бойова, рюк-зак, котьолок, лопатка і протигаз, і в такому вигляді нас по тому городку ганяли. Голодних. Було тільки кругом-бігом. Тільки переспали вісім годин – і знову підйом і все спочатку. А коли війна закінчилася, нас стали водити на муштру за цей городок. І після цього ми голими верталися, бо все подерте було, і ми ходили чорним ходом. То коли мама приїхала, з нею приїхав ще хлопець з Іванівки. Мама мене впізнала і залишила грошей. Але до цього нашого городка дозволялося підходити вольним з Білої Церкви – то поруч, ті казарми й досі ще стоять. Як їхати з Фастова, то по праву сторону, ще царські, три- чи чотириповерхові казарми, російські ще.
В.Овсієнко: Є такі, так.
М.Курчик: О, то в цих казармах був цей городок, і далі до парку. І аеродром був військовий. То дозволялося підходити до проволоки, а кругом була охорона городка. Вольним людям дозволялося передавати молоко, пиріжки і все інше. Ми купували і цим спасалися. Козине молоко… Коли гроші по-являлися, треба щось купити. То ж усі голодні. Отак ми залишилися більш-менш не сліпі з голоду.
Коли нас завезли в Німеччину і розформували, я попадаю під Берлін. У нашій частині більшість була з українців.
Ще хочу повернутися до того, як ми були в Білій Церкві. Нас виганяли на збирання врожаю біля Білої Церкви. Як травень-червень місяць, то косити траву. Нас розбили по взводах, десь недалеко під Умань закинули косити віку. Попадає сержант десь із Київської області, то він нас відпускав по селах. Я цікавився голодом. І в Житомирі цікавився, коли нас на уборку кидали в Житомирську область – уже після Білої Церкви.
Але про цей голод я хотів сказати. Коли я ще ходив у школу в Коловерти́, у третьому класі був, то вчителька нам читала цілу лекцію, розказувала про голод 33-го року. Тут же недалеко, за двадцять кілометрів границя була. Дехто з тих, що втекли, розказували про голод. І вчителька розказувала про цей голод, що навіть до людоїдства доходило. Вона сама плакала, але сказала: "Скажіть батькам сво-їм, щоб здали на Червоний хрест, хто скільки може, але грошима". Я прийшов, сказав татові, а тато дає мені злотого – а це великі гроші були тоді, це пуд жита був. Пуд – це 16 кілограм. Я заніс це вчи-тельці, і вони віддали, але Совєцький Союз навіть не прийняв цієї помочі.
Що я ще хочу сказати – коли я був у Німеччині, то більшість у нас у частині були українці. Я знай-шов собі однодумців – Стареправо Ігор і Бондарчук Василь. У цього Бондарчука був батько чи якийсь родич, вже не пам’ятаю, в Америці. Ми встановлюємо зв’язок із цим батьком. І цей батько чи родич Бондарчука порадив нам переходити до американців. Я й сам мав намір то зробити, бо рано чи пізно тут би взнали, де я був раніше і як я так "проскочив". Ми завели знайомство з німкенею. Бондарчука після курсів кухарів поставили завом офіцерською столовою. Він зав’язує з німкенею знайомство, нім-кеня в американському секторі питає, чи можна перейти солдатам. Там згодилися – хай переходять. І ми за місяць до берлінської блокади (бо якби ми під час блокади пішли, то нас би ніхто й не видав) перейшли туди. Але коли ми втрьох ішли з тієї частини, то нас засікли. І вони пускають в ефір, що з такої-то військової частини втекли три солдати через те, що вони постріляли офіцерів. І коли ми при-йшли в центральну комендатуру в американський сектор, нам вчинили допит. Ну, який допит – ми да-ли на диктофон свої дані і сказали, що ми просимо політичного притулку, щоб нас до Америки переп-равили. А тоді, знаєте, можна було це зробити. Але через деякий час по тому, як американці зняли цей допит, приходить полковник і каже: "Чим ви доведете, що не постріляли офіцерів? Бо я не можу за вас ручатися. Я вас не знаю, і ми вас не можемо переправити в Західну Німеччину". Ну, що – не можемо, то не можемо, що ж робити. Жаль, що я не взяв свою зброю. А я завжди, коли в Німеччині служив, мав пістолет, браунінґ-сімку, завжди носив з собою зброю. Я й хотів узяти з собою зброю, але, думаю, хто знає, що воно вийде, та й друзі мені порадили залишити її, то я й залишив. Але якби в мене була зброя, то я б стріляв там. Нас американці взяли під конвой і передали в СМЕРШ у Берлі-ні. Новозбудована тюрма. Там раніше був завод, при ньому була столова, був підземний поверх, то вони там зробили СМЕРШ. Звідти ніхто не виходив живий без строку. І нас кидають у ту тюрму – як зараз пригадую, сорокова камера, глуха. Були камери з вікном на двір, а в нас була глуха, всередині. Стояли вентилятори на коридор, двері зачиняються герметично. Це були спеціальні камери. Унизу було сім дірок отаким діаметром, не більше. Вони вмикали вентилятори, а коли хотіли нас підбурити, то виключали. "Начальник, дай повітря!" Той включає. Я займався спортом у Німеччині, був фізично здоровий і важив більше 80 кілограм, займався плаванням і легкою атлетикою. А через чотири місяці мене винесли і доставили у відкриту тюрму таку...
В.Овсієнко: Що, Заксельхаузен?
М.Курчик: Ні, це тюрма була, де нас судили, згадаю потім, а це відкрита тюрма Берліна. Я сидів там у мокрій камері. Кожен день ми збирали в ній воду, з-під підлоги йшла вода – вони, мабуть, спеці-ально це робили. Щоденно ми вибирали ганчіркою відро води. І я там, видно, застудився. Коли слідс-тво закінчили і нас вивезли в тюрму, то мене обкидали чиряки. Прийшов лікар і сказав: "Ты молодой, еще видержишь". Але це все у мене минуло. Нас протримали там іще три місяці, відправили нашу справу в Москву, а звідти приходить: на переслідство. А ми які дані давали? Що ми заблукали з нім-кенями і ті нас вивели до американців. А американці не дали даних, що ми просили політичного при-тулку. Вони якось там скерували і цього не показували, я не бачив цього у своїй справі. Але факт за-лишається фактом, що американці нас видали. Нас помітили, як ми пішли, а шпигунами там тоді ки-шіло. І тут виявилися три солдати. Бо якби ми були офіцери, то нас би не видали, але ми ж солдати були, то нас видали. Коли з Москви прийшло "на переслідство", то ми тоді відкрито сказали, що хотіли втекти. І нам – Ліхтенберґ, тюрма, район Шпандау. Нас у тому Ліхтенберґу судить "тройка", дає вищу міру, але виходить указ сорок сьомого року і нам замінюють на 25+5. Через місяць чи навіть менше ми попадаємо в Заксенхаузен, у цей концтабір, де сиділи Бандера та інші.
В.Овсієнко: А він де знаходився – недалеко від Берліна?
М.Курчик: Це Оренбурзький район Берліна, Заксенхаузен, він входив у Берлін. Фактично це в Берліні, тільки район. Там у концтаборі всі одноповерхові будинки,аі посередині табору Т-подібна тю-рма, у котрій сидів Бандера. Коли нас, "изменников Родины", привезли, то та охорона в концтаборі казала: "О, бандерівці". Бо тут сидів Бандера, а ми не знали, що він там сидів.
В.Овсієнко: А охоронці при НДР були ті ж, що і при Гітлеру?
М.Курчик: Ні-ні, тоді НДР ще не було, це йшов 1949 рік. Мене судили восени сорок восьмого, а потім нас іще держали в тюрмі, в Заксенхаузені. Звідти кожні три-чотири місяці відправляли в СРСР ешелони в’язнів. Там усі були – і еміґранти російські, і кого там тільки не було. Навіть негри були, ішли етапом.
В.Овсієнко: Антисовєтчики теж.
М.Курчик: Приблизно в березні підганяють у Заксенхаузен поїзд (а він заходив туди прямо в та-бір), вантажать нас у товарні вагони. Ми там були до того доведені, що двох із нас підсаджували у вагон. Нас там довели до ручки, я після своїх вісімдесяти важив 52 кілограми – майже двадцять кіло-грам утратив, дистрофік. Везуть нас етапом через Польщу, тільки вдень ешелон рухається. А тоді ще діяла АК – Армія Крайова, і були випадки, що вони зупиняли ці потяги. Тому нас везли тільки вдень – 11 днів нас везли через Польщу. У Брест-Литовську від нас два вагони відчіплюють, і я попадаю в ці вагони. Нас потім дислокують і відправляють етапом уже вагонзаками. Тоді тих вагонів не вистачало, і я їду поштовим вагоном. Зустрів двох своїх землячок, дівчат із маленькими грудними дітьми. Вони навіть давали нам хліб. Той вагон схожий на вагонзак, тільки всередині була сітка дротяна, а дверей не було, тому ми спілкувалися. Попадають дві дівчини зі Львівської області, молоді, з грудними діть-ми. Везли нас десь на пересилки.
Я проходжу Брест-Литовськ, там веду переговори з білоруськими партизанами, мене карають на п’ять діб карцера, я відсидів шість, і мене з карцеру прямо в вагон забрали на етап. Їду етапом: Орел – Москва, Красна Пресня – Куйбишев – Свердловськ – Петропавловськ, тільки не камчатський, а ка-захський, і прямо в посьолок Кенґір, це Джезказґанський район Караґандинської області. Це недалеко від Балхаша.
Що я ще хочу сказати – коли я був у Берліні, я завів зв’язки з казахськими таборами, з тими хлоп-цями, які [нерозбірливо] втрьох: Тижук, Остапчук, а третього забув. А потім ще попали мої подруги по школі Граніцька Віра, Бондар Ганя. Граніцька Віра мала 25 років, її забрали з медінституту львівського. Бондар Галя попала як зв’язкова, 15 років каторги. І В’юн Надя, моя однокласниця з Межиріцької школи, була станичною Невіркова, теж каторжанка. Я вів переписку звідти, одержав щось три чи чотири листи. У Німеччині – уявляєте собі? А яким способом то було? Демобілізувався один зі старших [нерозбірливо], забув прізвище його. Я через нього написав додому листа, що дайте мені адреси таких-то й таких-то хлопців, які були засуджені. І мені дали адреси. Польова пошта перевірялася тоді, але прізвищ там не було, і я це знав. Я одержав декілька листів від цих хлопців. І якраз так збіглося, що першого травня 1949 року в цьому Кенґірі я зустрічаю цих подруг, що я назвав – Граніцьку Віру, Бондар Ганю і В’юн Надю. Зустрів своїх сусідів тут. Навіть зустрів свого двоюрідного дядька по матері. І так воно йшло далі.
Я там, у Кенґірі, був півтора року, а потім пішла чутка, що мене відправлять етапом на Нову Землю. Були такі чутки, бо на тамтешні копальні кидали молодих людей. Цей Кенґір був на сектори розбитий – були дві чоловічі зони і жіноча, – казали, що там було десь до трьох тисяч чоловік. Так що було там три зони, і четверта була, оцей барак-тюрма, тобто БУР. І коли цей етап об’явили… Посеред табору там від жіночої зони був хоздвір – там була пекарня і було багато ящиків. Я потайки йду з перевірки, заходжу туди від жіночої зони на цей хоздвір і залізаю в ці ящики. А біля лагеря недалеко проходив поїзд. Я чув, як поїзд просвистів – значить, етап пішов. Вони об’явили втечу, а я виходжу, коли вже етап пішов. Мене на 15 діб у БУР. Я десять відсидів – і прямо на етап забрали.
В.Овсієнко: Це вже який рік у нас?
М.Курчик: Це все було п’ятдесятого року чи п’ятдесят першого. Мене тоді етапують у Караганду, завозять у знаменитий Спаськ – це "Долина смерті". Казали, що там, у Казахстані, біля трьох мільйонів в’язнів було.
В.Овсієнко: Туди звозили інвалідів?
М.Курчик: Інвалідів, хворих – це був страшний табір. Він був розбитий на п’ять зон. Табір був об-несений камінним забором. То був страшний табір. Нас там поселили в БУР.
В.Овсієнко: Німці спалювали, а ці морили голодом.
М.Курчик: Є дані, що там сто тисяч в’язнів. До цього Джезказґана кидали прибалтійців, міцних людей. Там були мідні рудники, був найбільший мідеплавильний завод. Це на Балхаші. А як поробив півроку на цій шахті, то силікоз, і відправляли в цю "Долину смерті", у Спаськ. Ми там побули десь ко-ло двох тижнів, а потім мене етапом направляють в "Екібастузуголь".
В.Овсієнко: Екібастуз?
М.Курчик: Це Павлодарська область, недалеко від Іртиша. "Екібастузуголь" – це видобуток відкритим способом. Коли Маленкова зняли, то його призначили там директором електростанції.
В.Овсієнко: Це з прем’єр-міністра?
М.Курчик: Так-так, тоді Хрущов закинув його сюди.
В.Овсієнко: Це десь п’ятдесят четвертий рік?
М.Курчик: Ні-ні, раніше – це 1952 рік.
В.Овсієнко: Та ж тоді ще Сталін був?
М.Курчик: Так, Сталін, а його після Сталіна перевели туди. Так казали. (Після поразки "антипартійної групи" на пленумі ЦК КПРС у липні 1957 р. Г. М. Маленков був позбавлений усіх постів у пар-тійному і радянському в керівництві. З 1957 р. Маленков працював директором Усть-Каменогорської ГЕС, а потім Екібастузької ТЕЦ. – В.О.). Коротше кажучи, нас там тримають. Я був там рік і місяць. Чи навіть року не був. У нас там були великі справи з колишніми "суками" – це були кримінальні злочинці, яких до нас спеціально направляли. У нас там у лагері було п’ять тисяч в΄язнів. Будували місто. Я мав на справі "червону полосу" як потенційний утікач, нас окремо водили на об’єкт.
В.Овсієнко: І в нічну зміну не виводили на роботу?
М.Курчик: Не виводили. А якщо взимку пурга, то мене зразу закривали в БУР або просто не ви-пускали на роботу. Але в нас були "шістки", які спілкувалися з місцевою владою, десь біля тридцяти чоловік, яких везуть у Спаськ. Біля Спаська тюрма була, то їх везуть у тюрму. Там десь три місяці тривало слідство. Доказів ніяких не було. Нас перевели в окремий табір Чуйбалнура – для бандерівців. Там були й литовці, але переважно були українці. Ми там одну зиму побули, і в 1952 році, десь у червні чи липні місяці, нас етапують на пересилку в Красноярськ і аж на Норильськ.
В.Овсієнко: То це по Єнісею?
М.Курчик: По Єнісею. Нас везуть двадцять з лишнім днів...
В.Овсієнко: Ви казали двадцять вісім?
М.Курчик: Чи двадцять вісім днів, баржа "Фаця́ниха", як зараз пам’ятаю. Це була триярусна бар-жа, я лежав на третьому поверсі. Там така температура, багато захворювань було. Я напився води і втратив свідомість, два дні не приходив до тями. Пригадую тільки, що був якийсь Микола зі східних областей, українець, і коли я проснувся, то він мені мокру хусточку приклав і каже: "Ну, будеш жити". Я очунявся щось аж на третій день.
Привозять нас у Норильськ на п’ятий лагерний пункт, Горлаг. Я там ходжу на роботу, ганяють нас на Горстрой, ми там нічого не робимо. Дають мені номер Ф-62. А мій перший номер у Кенґірі був СО-948, а в Караганді був номер 147 тисяч з чимось. Я там був на п’ятому ЛП десь пару місяців, і за інци-дент... Там був начальник Горстроя колишній зек, що знущався з наших зеків, – як побачить, що не робиш, то підходив з четвіркою свого захисту. Вони ходили з захистом. Ми сиділи на роботі, нічого не робили, то він підходить, а я йому погрозив. То мене зразу подали і відправляють на четвертий ЛП. Цей четвертий, п’ятий і жіночий табори будували місто Норильськ. Щомісячно там здавали до ста і більше квартирних будинків. Це тундра, всі комунікації під землею. Мене тоді забрали в тюрму на че-твертий БУР, окремо водили нас на роботу, аж до смерти Сталіна. І такий інцидент. Я сидів на тюрмі в четвертому, відсидів десять діб карцеру за погрозу начальнику. Коли помер Сталін, то сержант відк-риває решітку і каже: "Товарищи заключенные... "
В.Овсієнко: "Товарищи" каже?
М.Курчик: Так, товарищи. "Товарищи заключенные, сьогодні велика сумна новина – помер Ста-лін". Ну, а всі: "Ура!" – закричали й встали. Десь біля півста нас було в тій тюрмі. А при цій тюрмі був конвой, який охороняв цей четвертий табір. Солдат бере автомат і не відкриває двері-решітку, побоя-вся… А знаєте, як у тих камерах – в стіні дірочка і там лампочка нагорі, то він по тій лампочці, а куля летить рикошетом у нашу камеру і такого Качана, забув ім’я, – поранила його отут-о.
В.Овсієнко: Це біля ока, рикошетом?
М.Курчик: Так, рикошетом куля.
В.Овсієнко: А він пострілів скільки зробив – багато?
М.Курчик: Один. А ще був росіянин при карцері, то він поверх нього стріляв. Ми як почали ламати ці нари і бити в двері, то він перестав стріляти. Ми поламали нари і вибили двері, а решітку так і не змогли. Тут приходить лагерне начальство і каже: "Завтра вас випустимо, тільки, хлопці, тихо". І нас тоді відправляють кого куди. Я потрапляю назад у п’ятий ЛП. Через деякий час мене і таких, як я, з п’ятого і четвертого бараків, окремо виділяють в об’єкт, щоб будувати щось там для начальства – гор-ком чи щось таке. Окремий об’єкт був у нас. Нас на ньому було сто з лишнім чоловік. Але ми там нічо-го не робили – компресор підвели, щоб повітря було і можна було відбійними молотками працювати і фундамент копати – вічна мерзлота. От ми включимо той компресор, виключаємо – приходить якийсь там прораб: "У чому справа хлопці? " – "Зіпсувався компресор". Ми співаємо пісні. Привозять нам обід. А тут поруч будинки, в них люди. Тоді виїзду не було.
В.Овсієнко: Так, нібито звільнився, а виїздити не маєш права.
М.Курчик: Так, немає права, а якщо виїжджав, то тільки на вічне поселення в Красноярському краї. А це ж був ще Красноярський край, Норильськ. Ми там пробули десь місяць – ходили на цей об’єкт і нічого не робили. А назад – строєм (то команда по-нашому, по-бандерівськи). Нас конвой зупиняє.. [Нерозбірливо], це вже було після Сталіна. Пішли чутки про те, що Берія чи Хрущов готують повстання зеків.
Факт той, що ми побули місяць чи скільки там на цьому об’єкті, і тут забастовка. Тобто ми повстання робимо. Там три табори разом з жіночим. Ми в дві зміни працювали на цьому Горстрої. Там, на цьому Горстрої, де ми працювали, був завод, де робили розчин і кладку, автопарк був, і все це на од-ному об’єкті. Ми розділилися тоді... А як вийшла ця забастовка? Коли ми пішли з роботи з цього об’єк-та, на якому ми окремо були, то там було 14 бараків на п’ятому, і саме чотирнадцятий барак був у кін-ці табору. А біля того барака була прохідна, де жінки працювали на так званому КІЦ і виробляли плитки і кераміку. Їхню бригаду водили туди, а коли вони виходили, то ми мали можливість спілкуватися, в залежності від того, який конвой буде, обмінювалися записками чи розмовляли. І в той день чотирна-дцятий барак вийшов зустрічати жінок, коли ту бригаду вели з роботи. Ну, знаєте тих хлопців – моло-ді, якраз літо було, тепло почалося. Почали співати пісень. І якраз іде розвод. Начальник привів жінок і каже нам: "Разойдись!" А хто розійдеться? Всі знають, що не має права за їхніми правилами стріляти. І я стою біля того барака, нас більше 100 чоловік стояло. Бачу, цей сержант, який відчитував жінок з того об’єкта додому, іде до солдата (а він автомат дав солдату), то я кажу: "Хлопці, буде стріляти!" Я стояв якраз біля рогу і бачив, що він іде й має такий намір. Я зробив крок від нього за ріг і тут же відчув, як мене вдарило в лице. Ранило нас трьох чоловік і один загинув, наш земляк – Ковальчук, а ім’я зараз забув. Йому попало десь у кровоносну судину, і він помер. Після того казали, що то рикошетом, коли доповідали начальству, але так не могло бути, щоб рикошетом трьох чоловік так поранити кучно.
В.Овсієнко: Рикошетом кулі летять у різні боки.
М.Курчик: Так, і там було близько, і був м’який ґрунт, бо то було літо. Так не може бути, рикоше-том міг одного зачепити. То це точно були постріли, але їм, мабуть, треба було його виправдати сер-жанта. І ми після цього на "ура" вигнали всю адміністрацію і тоді робимо повстання. Люди, котрі були на об’єктах з четвертого і п’ятого, залишилися. Жінок тоді зняли з об΄єктів. Ми не пускали нікого в зо-ну, тільки лікаря з лікарні, більше нікого. І що вони роблять? Різними способами – спочатку поставили гучномовці, закликали не слухати провокаторів. Коли ми погнали тих наглядачів, то почули дух пере-моги, багато прямо на проволоку пішли. А раз ішли, то конвой приймав їх. Але то маловажно. А потім вони що роблять, коли не допомогли ніякі гучномовці? Вони знімають з Дудинки батальйон прикор-донників і розкидають їх, бо по всіх лагерях уже забастовка почалася, нас навіть підтримали карні злочинці. Через тиждень мідеплавильний комбінат, другий по кількості виробленої міді комбінат Ра-дянського Союзу, став.
В.Овсієнко: А там зупинка, мабуть, небезпечна, бо ж мідь загусає?
М.Курчик: Певно що так, там утрат на мільйони фактично. Тоді щоденно відправляли вузькоко-лійкою оці бункери. Фактично Норильськ став, і будівництво міста стало. Вони зняли прикордонні війська і хотіли на нас пустити цих солдатів зі зброєю, щоб нас вигнати на роботу. У нас були такі дані, що цей командуючий прикордонниками полковник чи підполковник каже: "Куди я пошлю цих молодих хлопців? Там люди, які Берлін брали – ви що?" І відмовився. І вони що роблять? Але ще я хочу сказа-ти, що в таборах на Півночі ніде плоту нема, а дріт, тому що чорна пурга там усе поламає. Там, де центральна прохідна, тільки дві таких полоси і місцями ще пускали собак, як і німці.
В.Овсієнко: Ну, а стовпи-то дерев’яні?
М.Курчик: Стовпи дерев’яні, але лише проволока. І вони роблять "вікна" в тому дроті. Ясно що буде штурм, але солдатів не пускають. Вони з усього Норильська зібрали офіцерів і запускають. Ми їх впустили. Була така настанова: якщо зайдуть офіцери чи солдати, то не вбивати. Нас так було проін-структовано і організовано. Нас там було біля трьох тисяч чоловік, а взагалі табір був розрахований на п’ять тисяч, а жінзона до шести тисяч, казали, але я точно не знаю. То ж вони запускають цих офі-церів – то ми їх впустили. [Нерозбірливо] "Выходи на работу!" А бараки було закриті, решітки на вікнах були, і на ніч їх закривали, і параші стояли в коридорах. Ну, параші ми не встигли винести, ми їх спе-ціально залишили. І коли цих офіцерів запустили, то ми накидали параші деяким на голову! А деякі під підлогу сховалися. Ну, а мені офіцер ноги цілував: "Не вбивай, у мене діти». Я кажу: "Ніхто тебе не буде вбивати, ти йди спокійно і перестань кричати". Ну, ми підняли крик і підняли шум у місті, люди вольні стали бігти. Коротше кажучи, їм ця провокація не вдалася. Як вони робили? Запускали офіце-рів і зразу дві пожежні машини йшли. Ми їх пропустили. А позаду одної з машин ішли офіцери і стрі-ляли з пістолетів угору. Ми ці машини зразу зупинили, побили їм вікна і наказали вертатися назад. Ніхто навіть не встиг [нерозбірливо] до зброї.
Вони побачили, що ця операція провалилася, не вдалася. Ми тоді організували комітет у таборі. З наших українців до нього входили Марушко, який був чотовим, як казали, і Горошко, станичний. Го-рошко друг мій був ще по Кенґіру. Ну, і ще від кожної національності до комітету входили.
В.Овсієнко: А Мирослав Мелень там був?
М.Курчик: Мелень? Меленя я знаю, зустрів його тільки в Мордовії. Може й був він тоді, але я не...
В.Овсієнко: Може, це він в іншому лагері в комітеті був?
М.Курчик: Може, був на четвертому. Він же теж земляк.
В.Овсієнко: Він у Моршині живе.
М.Курчик: Я мав деякий час переписку з ним.
В.Овсієнко: Продовжуйте про цей табір.
М.Курчик: Меленя я знаю по Мордовії, десятий табір.
Які ми мали вимоги? Зняти решітки, зняти номери, дати побачення, дати всю зарплату, яку ми за-робляли, бо тоді давали тільки по сто рублів. Повністю зарплату, яка нам належить. Переписку, поба-чення, звільнення засуджених малолітніми і перегляд усіх справ, бо тоді ще не було перегляду. Лис-тування – не два листи на рік, а скільки хочеш. На одинадцятий чи десятий день, точно не пригадую, з΄являється з Москви комісія. Збирають нас усіх на площі і питають, які претензії. Від комітету заявили всі претензії. Одному нашому земляку, пригадую, дали побачення. Замки і решітки зняли, номери зняли, одного листа на місяць дозволили. Зразу іноземців, які там були (був навіть іранець один, льо-тчик), відправили, німців теж відправили – як казали, "на материк". І інвалідів стали вивозити. Там же, знаєте, розріджений клімат, серце не у всіх витримує. Минув місяць і ми вийшли на забастовку знов...
В.Овсієнко: А чому знову – нічого не змінилося?
М.Курчик: Змінилося, але не те, що ми вимагали.
В.Овсієнко: Ну хоч що-небудь вони задовільнили? Познімали замки…
М.Курчик: Замки ми й самі познімали б. Але була причина. Не всі вимоги наші задовольняли, і через місяць починається друга забастовка. Якраз перед цією другою забастовкою… А там більшість наших українців, і ще були прибалтійці. Цей об’єкт, де жінки працювали – то через цей об’єкт їхня зона була. Це так метрів за 250 була та жіноча зона. І коли готувалася забастовка, то нам треба було вий-ти на цей об’єкт і з’єднатися, щоб ми мали зв’язок із жінками. Я попадаю на той об’єкт. Нас сто з лиш-нім чоловік, хто ходить туди на роботу, і ми там нічого не робимо. А в мене ще до того був зв’язок із жінками під псевдом Яж. Як попало? Учні мого брата, які ходили в школу, з цих Великих Межиріч, по-падають туди. Дівчина і хлопець, Оредовас (?) Славик і Христопчук, забув ім’я. Це учні мого брата – от він прийде, то підтвердить. Я налагодив з ними зв’язок через декілька днів, як попав туди. Як ми перестали працювати і лагер став, нам не стали привозити їсти. Але ж пекарня в нашій зоні – нам пе-рекидали хліб і інші продукти. А приходить одного разу Горошко, котрий у комітеті був, це мій друг ще з Кенґіра з 1949 року, і каже: "Миколо, треба підняти на ноги жінок". Я пішов, перекинув таку писульку до цієї жінки. Коли вони її отримали, то зразу ж вигнали адміністрацію. Дівчата фактично виявилися сміливіші за чоловіків. Коли вони вигнали адміністрацію, до нас, більше ста чоловік, прислали майже роту, щоби зняти нас з об’єкта і щоб ми не мали зв’язку з жінками. Деяких вони забрали, а мене і ще одного з Галичини, Дмитром називався, загнали... А там, на тому об’єкті, була колись цегельня, дво-поверховий будинок, то нас удвох загнали аж нагору, хотіли взяти, щоб ми вийшли з зони. Ми вдвох опинилися нагорі. А це метрів тридцять від жіночої зони будівля ця, колишня цегельня з випалюваль-ними печами. Але там на той час уже не було нічого, діюча цегельня була вже в іншому місці. Я ви-йшов туди з цим Дмитром, відбиваючись від конвою. Мене один хотів ударити, а я впіймав його – там деякі навіть були зі зброєю, але без патронів, тільки зі штиками, але, мені здається, тільки сержанти були. Але цього, що хотів мене вдарити, я схопив за кий (?) і в підборіддя його. Він упав, а другий ударив мене тут по шиї. Я був у куфайці, але він мене дуже сильно вдарив. Я тільки крик почув і бачу, що того Дмитра вже скидають, і мене хотіли скинути, а там метрів з десять було, і якби скинули, то поламав би я кості. Я хапаю того, що мене хотів скинути, за ногу, тягну його і сам вириваюся. А даль-ше, я бачив, драбина була вже в жінзоні, але нижче. Я по тій драбині, а далі почув крик жінок, вони вже першу лінію дроту порвали. Я побачив, що йде офіцер і чую "стріляй!", а цей солдат кидає на низ автомат. Офіцер не буде стріляти, він відкинув автомата, а цей солдат не одказався. Жінки далі б’ють цей дріт.
В.Овсієнко: Солдат не відказався – від чого?
М.Курчик: Стріляти. Він підіймав зброю на жінок. Він хотів стріляти в жінок, тому йому й кинули той автомат. Це дуже цікавий момент був. Мене тоді оточили, і вже коли я йшов, сильно побили, так що тиждень мене відкачували. І так майже всіх. Там тільки декілька чоловік сховалося. Нас ведуть у табір, а ми не хочемо, я кричу: "Хлопці, не йдемо, лягаємо". А йде полковник із конвою і каже: "Взяти його під окремий конвой". І литовець кричить своєю мовою: не йти, а лягти. То литовця й мене беруть під окремий конвой. Правда, одна частина пішла, а нас, котрі відмовилися, беруть і виводять у тундру, в якийсь яр такий маленький. Нас двох окремо відводять, щоб ми не бачили решти. Кладуть на землю ниць і до кожного приставляють конвой. Я питаю солдата, що це, а він каже, що вони нас стріляти бу-дуть. Я питаю того другого, хто він, він каже, що литовець. Ми не встигли обмінятися адресами з ним і чуємо, що там сержант кричить: "Отставить!" А офіцер уже йшов до нас. І цей солдат став. Підійшов до цього, що біг. Цей офіцер підходить, піднімає мене за комір. А далеко, за сорок кілометрів гори, вкриті снігом. Каже: "Смотри, какой Советский Союз большой!" Нас піднімають – і до цього строю, і ведуть нас на Медвежку – Медвежье ущелье, лагер, там де добували цю руду. А добували мідну руду відкритим способом – [нерозбірливо] зривають, підганяють вагони по колії. Бурили чи валили вже машини, а розрив, погрузка, обслуга наша, зеківська, теж політв’язні.
В.Овсієнко: А яка вона, ця руда?
М.Курчик: Руда – це синій камінь.
В.Овсієнко: І треба з нього виплавляти мідь?
М.Курчик: Так, там же був БОФ, а потім мідеплавильний завод був. Погружають екскаваторами, такими підйомними ковшами на бункери і везуть на БОФ, висипають, потім дрібнять її і відправляють на мідеплавильний завод. Нас на цей табір привозять етапом. Там уже наші хлопці теж є. Я там декілька днів навіть оправлявся кров’ю, так мене побили. Руки зверху були побиті, і так був побитий. Але я вмів відбиватися від них.
Нас там місяць протримали, і звідти прямим етапом по Єнісею, потім у Бухту Ваніно.
В.Овсієнко: Це Охотське море, так?
М.Курчик: Так, Охотське море. В Бухті Ваніно була пересилка, розрахована на сто з лишнім ти-сяч – уявляєте собі? Що ще? Нас привезли етапом в Іркутськ і дали по року тюрми – за що? В ту тюр-му, де колись розстріляли Колчака. Ця тюрма майже в центрі міста в Іркутську. Нас розсадили по ка-мерах по п’ятдесят чоловік, навіть більше було в тих загальних камерах. Що будемо робити? Давай ламати ті нари і кричати. Як ми поламали нари і стали кричати, то цей полковник, що нас супроводжу-вав етапом, підходить і каже: "Ребята, отправим вас в лагеря". А нас везли тим етапом чоловік вісім-сот. І нас тут же, на другий день, саджають у вагони – і на Бухту Ваніно везуть. Там ми побули десь два тижні. Пригадую, що то чотирнадцята зона. Ми робимо там підкоп з убиральні, він не вдається нам. Нас саджають на пароплав "Гвардеец". Пригадую, це колись німецьке судно. І більше тижня, десь дев’ять діб, уже шторм був на Охотському морі...
В.Овсієнко: А були ж випадки, що ці судна тонули?
М.Курчик: Так, але коли супроводжували нас, то ми бачили. Ми ці вентиляційні труби зуміли відламати [нерозбірливо] і вилазили з нашого трюму дивитися на море. Там з нами везли інших, карних злочинців.
Нас привезли етапом у Магадан, розселили на пересилці. Ми побули там десь 20 днів, і нас етапують в Ягодинський (?) район, рудник Холодний. Це ще царський рудник був.
В.Овсієнко: А чому він Холодний?
М.Курчик: Там холод, який доходив до шістдесяти з лишком градусів, до 65. Табір наш був від того рудника, де був ствол зі штреками, через ту гору, щось на тридцять метрів нижче. То різниця в те-мпературі між посьолком і нашим табором доходила до 15-20 градусів. Я знаю, що там було більше 60 градусів морозу, тому його назвали Холодним. Мороз великий і вітер великий. Там усі назви такі – Ветреный, де вітер, і так далі. Там я побув щось місяців чотири, і до тих пір, коли нас у березні звідти відправили, у нас шість убивств, шість трупів було, і по одному з них я проходжу.
В.Овсієнко: А що за вбивства?
М.Курчик: Там викрили одного шпигуна з наших, котрий видав усі дані про наш табір. Сам він ко-лишній начальник Дудинських таборів по будівництву, така шишечка була.
В.Овсієнко: То він кар’єру продовжував?
М.Курчик: Ми викрили його. Він писав заяви у Верховний та інші суди, грамотний чоловік був, ін-женер, москвич. Ми вистежили його, піймали з тою писаниною, взяли... А тоді було таке правило: ро-сіянин – росіяни розпоряджаються. Попадає і мій посправник, Юрій Сокольников. Його батько був один з воєначальників тої революції, потім він був як ворог народу розстріляний, а Юрій з мамою і двома братами був висланий у Казахстан, і цей Юра (за батька, певно, писав) заробляє від совєцької власті 25 років, і він відбував покарання в нашому таборі. Він проходив по нашій справі. Мене судять у п’ятдесят четвертому, дають вищу міру. В Магадані забрали на етап...
В.Овсієнко: А дату суду пам’ятаєте?
М.Курчик: П’ятого – третього, п’ятдесят четвертий рік. (5 березня 1954 р. – В. О.). Мене засуджу-ють до вищої міри покарання. Через сорок два дні "вишак" відміняють, Верховний суд РСФСР скасо-вує, замінюють на двадцять п’ять.
Ось мій брат іде.
В.Овсієнко: Як він зветься?
М.Курчик: Євген. Через 42 дні замінюють мені вищу міру, дають двадцять п’ять і п’ять.
В.Овсієнко: П’ять – поразки в правах, так?
М.Курчик: Як казали, "по рогах". І в той же день, коли замінили, вивезли мене до першого табору. Перший табір був розташований у [Магадані? – Нерозбірливо], він обслуговував авторемонтний завод і тракторний. Нас там ганяли на роботу. Я закінчую там курси фрезерувальників у Магадані, стаю на верстат, працюю фрезерувальником. Пригадую німецький станок "Допрейн" (?), там дві фрези такі були по 11 міліметрів. Обробляли там блоки машин, вікна, профрезеровував виїмки на шпонки. Там я поробив до 1956 року, а в п’ятдесят шостому проходжу комісію від Верховної Ради.
В.Овсієнко: А комісія Вам що?
Євген Курчик: Василь прибув?
М.Курчик: Прибув. Знайомтеся.
Є.Курчик: Слава Україні!
В.Овсієнко: Героям слава! [Вимкнення диктофона].
М.Курчик: Це є Ягодинський (?) район. Там відбував покарання знаменитий наш Корольов, і тіль-ки через Сталіна його повернули звідти з Гулагу. І звідти я вже попадаю на заслання, а звідти в 1956 році на комісію. Комісія мені сказала, що нічого не дасть, залишила в силі 25+5.
В.Овсієнко: А яка їхня мотивація була?
М.Курчик: Як привели мене на ту комісію, в якій були юристи з Москви, то мене питають: "У тебя дома есть кто-то?" Кажу: "Мать, отец, брат, сестра". А тут приходить перший секретар області, забув його прізвище, і каже: "Послушаем второго нашего". Приходить кагебіст-майор і зачитує йому біогра-фію про всі мої справи в таборах, і виходило, що мене ще раз треба вивести і розстріляти. Перший секретар обкому попросив мене вийти, але я знав, що мені нічого не буде. Я вийшов. А тоді дуже ба-гато звільнили.
В.Овсієнко: Так-так. На Ваше око, який процент у Вас був звільнений?
М.Курчик: Ну, майже вісімдесят відсотків.
В.Овсієнко: Бо мені, скажімо, Баліс Ґаяускас казав, що в їхньому лагері тільки 2% залишилися.
М.Курчик: Може бути. У нашому таборі, де я був тоді на автозаводі, залишилося десь п’ять чи десять відсотків. Хто мав "організацію" і пункт 1-А. Але якщо мав 1-Б, тобто військову, за якою прохо-дили бандерівці з діючої УПА, то з них дуже мало кого звільнили. Ну, там про мою поведінку, біогра-фію зачитували, характеристику таку. То про мене як зачитали на декількох листках, то я знав, що мені нічого не буде. Тоді й наших дівчат, що були в таборі, привозили на комісію. Було так, що підга-няли автобус: "Выходи, хлопцы, на комиссию поедете". Але перед тим уже пам’ятник Сталіну зняли. А я ще хочу сказати, що коли я був на Медвежці, як нас привезли, то в кожному таборі були гучномовці, то з них ми взнали, що Берію теж розстріляли. Але потім я зустрічав хлопців з того табору… Іде розвод, і зачитують по радіо, що Берія враг народу. Начальник лагеря плюнув і каже: "Пускай их на работу, что ты читаешь! Черт знает, что делается!" То там були різні люди в начальниках таборів. Таке хлопці казали.
Звідти, з Магадана, нас після цієї комісії закидають аж на приіски, де проходив заслання Стус.
В.Овсієнко: А, посьолок Матросова?
М.Курчик: Матросова.
В.Овсієнко: А то правда, що там шахта мала ім’я Берії?
М.Курчик: Ні, то була шахта імені Матросова, а з шахти імені Берії була канатна дорога, три кі-лометри, чи навіть більше. Із імені Матросова до Берії, де промивали це золото. ЗИФ – "золотоизвле-кательная фабрика" імені Берії. Від цього Матросова канатна дорога була і йшли вагонетки.
В.Овсієнко: Але коли Берію розстріляли, то ім’я зняли, мабуть?
М.Курчик: Та певно що зняли. І нас кинули тоді з Магадана, тих, хто залишився, – нас чоловік шістсот залишилося із тих, хто був у Магадані. Нас везли за п’ятсот кілометрів на приіск імені Тимошенка – це відкрита форма видобутку золота. У мене навіть була фотографія з того табору, але десь пропала. На ній я сиджу на фоні того табору. То литовець один зняв, але чи вона загубилася, чи ко-мусь я віддав, не знаю. Нас вивозять тоді машинами з того табору імені Тимошенка. Це кілометрів за чотири, не більше, і в тому Матросові по комісії нікого не залишилося. А хто залишився, то були наші хлопці, біля 600 чоловік. Возили нас переробляти цей табір на гуртожитки, бо мали приїхати комсо-мольці сюди. Ми вже кінчаємо, зробили все, поставили столи, накрили, букет з іван-чаю поставили – бо приїдуть же комсомольці. А привозять не комсомольців, а вже старих людей. Привезли, запустили, а конвой був наш – я жодної секунди не був без конвою. Ну, дали тим, що приїхали, відпустку, але хто туди полізе? Вони кажуть, що приїхали сюди не золото добувати: "Ми золота там не сіяли». У них бу-ли інші вербовщики – чи будівельники, чи золото промивати. То ці ж 25-літники, що залишилися, знають же всю роботу. Хоча майстри більшістю були вольні, але ж то треба бурити, забивати, підривати (а підривники теж були вольні). Але забивати ці пижі – то ж зеки робили. Бурильщикам треба два мет-ри граніту пробурити, треба тол туди закласти. Були такі шашки рурками з глини (як за Польщі каву – цикорій давали). А підривники були вольні, але основна сила там була зеківська. Жінок після цього теж не стало, так що нас потім перекидали з табору в табір. Попали якось в район Усть-Омчуг. Роботи не було, то ми сидимо цілу зиму, і нас закидають назад у посьолок Вітряний. Там ми просиділи п’ят-десят шостий, сьомий і восьмий роки. А в 1958 році нас етапують на Магадан, чотирнадцята зона, бувший жіночий табір біля летовища в Магадані. Нас садять на літак і вивозять по 16 чоловік в Хаба-ровськ на пересилку, з Хабаровська везуть на Тайшет, з Тайшета везуть на Андзьобу, там у лісі спец-табір, він на Вихоревці був. У Вихорівці в лісі будівля, закрите приміщення, як тюрма. І так, як у тюрмі – сорок хвилин прогулянки, і все по дзвінку. І нас там тримають до 1960 року, потім етапують нас, я там зустрів...
Євген Курчик: Я переб’ю, в п’ятдесят дев’ятому ти ж уже був...
М.Курчик: У Вихорівці. Зразу я попав в Андзьобу.
Є.Курчик: А в 1960 році ти вже був у Мордовії.
М.Курчик: Так, ти був на побаченні. Через шістнадцять років він приїхав на побачення, вперше приїхав.
Є.Курчик: Вперше я у Вихоревці був, у Тайшеті.
М.Курчик: Так, а потім у Мордовії.
Є.Курчик: В Мордовії я багато разів був.
М.Курчик: Там я зустрів у цих спецтаборах Пришляка Гриця, доктора Горбового, Дужого Петра.
В.Овсієнко: А митрополита Йосипа Сліпого ще там не було?
М.Курчик: Митрополита Сліпого я зустрів у мордовських таборах. Це посьолок Ударний, табір номер десять. Там я застав Сліпого. А як я дізнався? Там був кримінальний табір через дорогу. Ми дізналися, що він там сидить, і стали передавати вітання. А там був начальник лагеря якийсь украї-нець: "Що ви там його тримаєте? Якщо ви його не випустите, то ми забастуємо". [Нерозбірливо, пе-решкоди] його прізвище було. Я застаю там Гасюка Ярослава, Мирослава Меленя на тому десятому. Він може й був у Норильську, я туманно пригадую, бо там події були такі… Усього вісім місяців ми в Норильську були, і з цих 8 місяців я три просидів у БУРі, в тюрмі, так що можу й не пригадувати нових людей, а пригадую тих, яких я знав раніше.
Але ще хочу вернутися. Коли я був у Сибіру, до мене приїжджали [нерозбірливо] у Вихорівку пе-рший раз, а чому? Ми сиділи разом з Горбовим отак у камері. У п’ятдесят дев’ятому році тоді якраз застрелили Бандеру, а ми в одній камері сиділи. Гучномовець був, передавали по радіо, що вбитий Бандера і скинутий з такого-то поверху. Ми слухали те радіо, і Горбовий сказав: "О, паскуди! – і вилаявся трошки. – Убили-таки нашого провідника". Я тоді сидів у камері номер десять, на Вихорівці. І там же я зустрів і Сороку Михайла – це був генерал-хорунжий "Пласту" Галичини. Тоді ще "Пласт" був легальний, а далі його забороняли. Так що Сороку перший раз я зустрів на Вихорівці, а потім у Мор-довії. Але перший раз він сидів у Кенґірі. Я туманно пригадую, як він тільки познайомив хлопців, то говорив, а так він не розмовляв. Він дуже обережно себе поводив. Я потім знав, що то Сорока був. Зустрічав його після цих кенгірських подій. Іванціва Івана зі Слуцька зустрів – його розстріляли. Йому розстріл дали. Там двох чи трьох розстріляли за ці кенгірські події, коли їх танками подавили, більше тисячі чи півтори жінок. То одну з тих жінок я зустрів у Корці, вона вже померла. Гоницька (?) Галина. Вона була якраз під час цього погрому в Кенгірі, а це був 1954 рік.
Так от, нас етапують у Мордовію, я попадаю на спецтабір Леплей (?), я там зустрів цього...
В.Овсієнко: А місяць це який був?
М.Курчик: У перший день Великодня нас привезли, десь навесні.
Є.Курчик: Вибачте, переб’ю. Я з Лесею приїхав наприкінці липня, а на початку серпня ви переї-хали в [та ж назва, нерозбірливо], це був 1960 рік.
М.Курчик: Так, шістдесятий рік. Але пригадую, що туди ми прибули на перший чи другий день Великодня. Я зустрів у цьому Леплеї Антона Олійника, мого земляка. Зустрів я Анатолія Лупиноса, зустрів Турика Андрія. І Синяка Дмитра зустрів там. І зустрів я потім Кічака Ігоря.
В.Овсієнко: Кічак? Я знаю його, записував його розповідь. То в нього книжка є?
М.Курчик: Є книжка, він мені її прислав. І ще когось зустрів там, не пригадую. А ще я зустрів того начальника, Хрущова.
В.Овсієнко: Начальника чого?
М.Курчик: Начальника табору, Хрущов прізвище, а сам українець.
В.Овсієнко: Бо якби він був русский, то був би Майский-Жуков. (Сміються).
М.Курчик: Але у нас там був цегельний завод. У нас там два роблять сирець на цих станках, ва-гонетки накладають, а возити нема кому. Там нас було 150 чоловік тоді на тому Шахтному. То той на-чальник Хрущов приходить і сам пхає: "Ви, хлопці, відпочиньте трошки". Його за якусь там провину кинули на цей спецтабір. Я зустрічав ще на Колимі такий табір, де начальника теж кинули, то він як звільнявся на пенсію (це 57-й рік), то зібрав весь табір і каже: "Ребята, я иду на пенсию, не поминайте меня плохо". І там посьолок, охорона, а він іде до нас, бере чаю пачку, віддає нам і грає в шахи. Так що були й такі, але були й інші, особливо з жидів. Ну, ми там посиділи з цим Хрущовим. А гроші дава-ли, привозили нам...
В.Овсієнко: А до якого часу це було?
М.Курчик: Це було півроку всього. Я сидів там зиму.
Є.Курчик: Тебе в 1961 році [нерозбірливо] перекинули, то Сосновка...
М.Курчик: З усіх таборів найбільше був на тому спецу, в Ударному, десь сім років. А то так: рік, два найбільше – і мене перекидали в інший табір. І не тільки мене, таких було багато.
Є.Курчик: Щоб не впливав.
М.Курчик: Їхні стукачі доносили, що то організатор, тому й перекидали. До цього начальника Ан-тон Олійник заходив у кабінет і говорив йому відкрито все. А він каже: "Ну що, совєцьку власть все одно не побореш – бачиш, яка вона сильна?" А цей Антон казав начальнику: "Все одно ми доживемо до самостійності". То ми так, виходили з роботи, а у нас тільки пайок. Ну, привезуть там цукерки, а більше нічого. "Начальник, привези муки". Він іде в магазин (а жінка його робила в посьолку в магази-ні), бере мішок на плечі і несе нам: "Беріть, хлопці, і печіть оладьї собі". Сам приносив на плечах. По-тім через півроку розформували цей табір. Я попадаю після того на Сосновку, цей Лупиніс теж, і при-возять тоді братів Горинів...
В.Овсієнко: Це вже в шістдесят шостому?
М.Курчик: Вони там хотіли зробити забастовку. Але там були змішані люди. Вони підняли це пи-тання. Тоді Левко Лук΄яненко попав – кого куди. Ну, цих Горинів перевели, а Левка забрали в тюрму.
В.Овсієнко: Та Михайла Гориня теж у тюрму.
Є.Курчик: У Володимирський централ.
М.Курчик: Так, то була політична тюрма.
В.Овсієнко: Горинь розказував, як його, Валентина Мороза і Михайла Масютка...
М.Курчик: Валентин Мороз туди попав з волі.
В.Овсієнко: То другий раз, а перший раз його з сімнадцятого табору – так само Михайла Гориня і Масютка – у Володимир.
М.Курчик: Ну, тоді ми почули, що помер Сорока.
В.Овсієнко: У сімнадцятому таборі помер він. Мені Горинь розказував, де то було, і я те місце знаю. То було 16 червня 1971 року, напередодні дня народження Михайла Гориня. Горинь готувався до дня народження, а вийшов похорон. Те місце отак за бараком. Там була клумбочка, коли я там був у 1975-76 році. Це те місце, де помер Сорока. То ми зі Стусом доглядали цю клумбочку. Там кущ шипшини ріс. То начальник, був такий Зіненко, наказав двом "сукам" викопати ту шипшину і пересадити біля штабу.
М.Курчик: Ми на Барашево були – знаєте Барашево?
В.Овсієнко: Так, я на лікарні там бував.
М.Курчик: Тоді я попав, там було [нерозбірливо]. Привозять на десятий, а через деякий час нас переводять у спец.
В.Овсієнко: Це якого року – шістдесятого чи шістдесят першого, коли переводили?
М.Курчик: В шістдесят другому році. Я перебув тоді зиму, ми підняли питання про Сліпого, його переводять з лікарні (там лікарня була, стаціонар) на десятому, там його прямо взяли в 63-му році. Ми тоді шафи робили, на упаковці були. Прийшов наш начальник Сигарчук (?), каже: "Дайте паперу, бо Сліпого відправляють, а треба загорнути його речі в папір". То Сигарчук сам виносив ті речі на вах-ту. А нам видно було, що під’їхали дві "волги", Сліпий вийшов, став до лагеря, перехрестив його, пос-тояв декілька хвилин, сів у машину і поїхав. І через деякий час ми почули, що він аж у Римі опинився. Це завдяки Хрущову.
Є.Курчик: Бо Хрущов сказав, що в нас немає політв’язнів, а йому сказали, що от Йосип Сліпий знаходиться там-то і там-то в лагері. А він каже: "Не может быть! Немедленно освободить!" [Нерозбірливо]. Це було в Римі, бо там його спитали про це. Тоді по радіо "Свобода" можна було почути це. Вони говорили, що у вас такий-то і такий знаходиться в такому-то лагері. І він наказав негайно звіль-нити.
М.Курчик: Ну, тоді в нас в лагері була точна інформація. То вони з ума сходили. Тому в нас у сі-мдесят другому році прикрили радіо. Зробили два табори на Уралі і поставили електроніку, так що й миша не проскочить. І особливий склад там був.
В.Овсієнко: Там тридцять п’яту і тридцять шосту зони зробили.
М.Курчик: І там було дві жінці, інженери по тих тенах. Але їхні батьки були виселенці. То ми одну з них вербонули, і все одно передавали. Вона переносила нашу пошту – зашифровану, безумовно.
Є.Курчик: Я був на Уралі в Кучино.
М.Курчик: Левко іде писати про події [нерозбірливо], але мене [нерозбірливо] бере. Там було та-ке місце на тридцять шостому. Але було мокро, мох там був. Лягаємо, з вишки нас не бачать, але на-глядач нас може побачити. І він знав, що не відбере, ми не дамо. Левко бере нас на сторожу і пише. Писав чим? Молоком.
В.Овсієнко: Молоком? Я знаю, що содою писали.
М.Курчик: А то було молоко. Там же шкідливий цех був.
Є.Курчик: На папері залишається жир.
В.Овсієнко: Як Ленін – кажуть, що Ленін так писав. Я знаю, що як содою писати, то потім треба праскою нагріти, тоді напис коричневим стає.
М.Курчик: А це молоком писали. Сода у нас, здається, була, але то молоком писали.
В.Овсієнко: Левко Лук’яненко написав 1979 року Звернення до ООН у справі української самос-тійності. Там було підписано 19 осіб. Він каже, що мав з Вами домовленість, що міг поставити й Ваш підпис, і він Ваш підпис поставив.
М.Курчик: Так.
В.Овсієнко: Воно дійшло за кордон, але Ваше прізвище чомусь пропустили.
М.Курчик: Не знаю.
В.Овсієнко: Про це Левко розповідає в своїй книжці і жалкує, що так сталося. Але там був і Ваш підпис. (Див.: Левко Лук΄яненко. Вірую в Бога і в Україну. – К.: МП ”Пам’ятки України”, 1991. – 126–131; Левко Лук΄яненко. З часів неволі. Книга п΄ята: Одержимі. – К.: Тамподек ХХІ, 2012. – С. 251–252).
М.Курчик: А коли ми були в спецтаборі на Вихорівці, то Горбовий теж написав заяву в ООН і дав її мені. Я заклеїв її у зошит.
В.Овсієнко: А як вдалося той зошит вивезти?
М.Курчик: А я палітурку зробив тоненьку.
В.Овсієнко: То не перевірили палітурку? Бо, скажімо, сидів у Мордовії такий Кронід Аркадійович Любарський на дев’ятнадцятому, він астроном, кандидат наук, із кола Сахарова – так я пам’ятаю, як ми його відправляли на Володимир, коли йому дали Володимирську тюрму. Книжок у нього було кілька фанерних чемоданів, ми їх везли тачкою до вахти (пізніше дозволили мати тільки 50 кілограмів речей). І він з тими книжками приїхав у Володимир і потім з Володимира звільнявся. То йому ці книжки порізали. Обкладинки порізали. І це було велике диво, що він виграв суд проти Володимирської тюрми, тюрма сплатила йому штраф за порізані обкладинки.
Є.Курчик: До речі, брали нову книжку, я так уже зрізав в обкладинці, вкладав туди гроші, заклеював, посилав – і доходило.
В.Овсієнко: Доходило?
М.Курчик: У мене є цілий чемодан тих листів, що мені писали, я всі збирав. Я збирав, а потім в одному місці в таборі подумав: ні, можуть перевірити. І вклав туди всього дві заяви. А щодо тієї заяви мені Левко писав. То я йому казав, щоб мій підпис ставив. Бо я ж не міг туди доїхати. Тоді він ще відбував другий строк, а я був на волі.
В.Овсієнко: Другий раз його в 1977 році посадили, 12 грудня, а повернувся він аж на початку ві-сімдесят дев’ятого року.
М.Курчик: З заслання він повернувся тоді.
В.Овсієнко: Так-так, він був у Томській області.
М.Курчик: Сверстюк теж там був.
В.Овсієнко: Сверстюк усе відбув.
М.Курчик: І заслання теж?
В.Овсієнко: Так, він був у Бурятії. То він вийшов у 1984 році, як йому й належалося. (Насправді в кінці 1983 р.).
М.Курчик: А цікаво було, як Левко приїхав до нас у табір. Ми вже про нього знали. Я заварив чай, вийшов босий, Левко, я і ще хтось був, чи не Іван Покровський...
В.Овсієнко: Покровський, але Іван Покровський уже помер. Ще ми з Левком до нього їздили. Щось там проводили в Городнí на Чернігівщині і заїжджали до нього. Він був слабенький-слабенький, але впізнав нас. А перед тим років два чи три їздили ми з Олександром Сугонякою і Сверстюком ма-шиною, і він досить добре розказував, ми записали його розповідь, вона є в Інтернеті. Так про нього всі висловлювалися дуже добре.
М.Курчик: У нього батько росіянин?
В.Овсієнко: Так, його батько був священик.
М.Курчик: Його з армії взяли, але він патріот. То я зустрів тоді в Мордовії Покровського. Я у нього теж був удома, коли йому 75 років було.
Є.Курчик: Ти тоді їздив, як обирали депутатом Богдана Ярошинського. Ти там три тижні був і їз-див і в Городню.
М.Курчик: Я його зустрів на Явасі, він електриком працював.
В.Овсієнко: А от чи були якісь протестні акції у лагерях у ці останні роки? Що було? Ну, статус політв’язня – то це вже 1975-77 роки. До речі, я не взяв у тому участі, бо мене на початку 1977 року звільнили, а в нашому таборі ще того не було.
М.Курчик: Це питання ми піднімали ще на Барашево. Був такий Шариґін Микола...
В.Овсієнко: О, Будулак-Шариґін, знаю його.
М.Курчик: Ми навіть вивісили на Барашево стяг ООН, прапор.
В.Овсієнко: Прапор ООН? У якому лагері?
М.Курчик: Барашево-другий. Там вишка така, я теж чіпляв на тій вишці. То той Микола Будулак-Шариґін начальнику каже: "Та то ж прапор Об’єднаних Націй – ніякі то не націоналісти". А там уже ге-нерали-беріївці сиділи. Вони їли окремо, навіть на роботу їх не випускали. Один із цих беріївських ге-нералів був якийсь нацмен. Казали, що він наче був... [збій запису]. То цікаво було.
Вам Левко не розказував, як він приїхав на Барашево? Ми його зустріли гарно. Сидимо якось, приходить посильний зі штабу, викликає Левка до уполномоченого [нерозбірливо, перешкоди]. "А ти що, йдеш сам?" Я кажу, що піду з ним, бо у нас по одному не ходять у штаб. Ми йдемо туди, відчиня-ємо двері... [Вимкнення диктофона]
М.Курчик: Левко відчиняє двері, заходить, і я за ним. Начальник каже: "Курчик, а я же тебя не вы-зываю?" Кажу: "А я нас так заведено, что если вызывают, то вдвоем-втроем ходить." – "Вон отсюда!" Я засміявся й пішов. Навіть отакі були інциденти. Ну, відносно праці, то ми теж могли владнати. Тоді той Шариґін робив електриком в електроцеху, перемотку робив, то ми Левка туди влаштували. Так що там у нас був такий тихий табір. А щодо прапора, то справді, цей Микола посміявся з начальника ла-геря.
У сімдесятих роках нас на Уралі залишилося мало, щось 500 чоловік на два табори. Я попадаю в тридцять шостий, тридцять п’ятий. В тридцять п’ятому був Іван Світличний.
Ми знали про його сестру Надію, що сиділа в Мордовії. Що Караванська сиділа. Сороки жінка тут сиділа, Катерина Зарицька, то я її бачив, як у лікарні лежав на Барашево. Вони там після Володимир-ської тюрми були, їх у барак відділили і вони там щось робили, не знаю. То я так здалеку бачив. Тоді ж я зустрів того по справника дільника Левка, Кандибу Івана.
В.Овсієнко: Я з Іваном теж років зо два провів на Уралі.
М.Курчик: Ото ж сидів я на спецу сім років, на Ударному в Мордовї, сидів там Синяк Дмитро, си-дів там ваш земляк Сергій Бабич, мій земляк із Залíзниці сидів, що всю війну пробув на Колимі, Новак Іван – дуже цікава людина. Він, як більшовики в тридцять дев’ятому році прийшли і забрали його, всю війну просидів на Колимі. Він розказував, які там безчинства робили з політв’язнями. Їх тоді окремо не держали, до сорок восьмого року включно мішали кримінальних в’язнів і політичних – і жінок, і чолові-ків. Були великі втрати, то в сорок дев’ятому році відокремили політичних в’язнів від кримінальних. Коли я приїхав, то вже були відокремлені.
В.Овсієнко: То ж не так просто – великими зусиллями це далося…
М.Курчик: Які тоді втрати були. Уявляєте собі, між жінками – оці кримінальники. Їх адміністрація підтримувала. Там поножовщина була. Кримінальники з ножами ходили, і нам треба було боротися. В сорок дев’ятому році прибув етап зі Львова. Нас кидали і в Караганду, і в Кенґір, і ми через пару років навели там порядок. Тоді, щоб відокремити таких хлопців, кинули нас у в Норильськ. А потім вони ка-зали, що зробили помилку, що розкидали той етап з Караганди по всіх таборах Норильська.
В.Овсієнко: Мирослав Симчич розповідав...
М.Курчик: О, я зустрічав на Колимі його!
В.Овсієнко: Каже, було таке, що цілий барак отих кримінальників спалили, а хто вискакував – то дрином по голові і кидали у вогонь.
М.Курчик: Ще як привезли нас у Норильськ (на п’ятий я попав), начальник, що робить перевірку, сержант, із наглядачів, то він тільки стоїть, а все зеки робили, всі помкомвзводи чи як вони там нази-валися, всі то були "суки". Нам тоді платили по сто рублів, і як зарплата, то всі складали і давали їм ті гроші, хто скільки скаже. Ми як це побачили, то розвідали і в одну ніч як різонули їх, вбили деяких, а решта на проволоку йшли. І потім через вісім місяців зробили той страйк, повстання. Я навіть знаю прізвища тих "сук". З нами їхали з Караганди такі Мішин, Воробйов – такі зачинщики, власівці бувші. Там був Воробйов Іван – офіцер Радянської армії, то той не йшов на співпрацю, а був такий Рудой Микола – той був "сука". То їх як привезли з Караганди на Каеракан, де вугілля добували, то вони зра-зу там декого поранили, побили. Туктуєв був такий, його понівечили. Коротше, чистку ми там зробили. Чому я Колимі й попав під вишак...
В.Овсієнко: За оці чистки, так?
М.Курчик: А що було робити?
В.Овсієнко: То так, треба було захищатися.
М.Курчик: А мені було двадцять три роки – що я мав втрачати? Я був вогонь тоді, я не прихову-вався. Але були такі події, що втрачав я [нерозбірливо].
В.Овсієнко: А як вас звільняли – прямо звідти?..
М.Курчик: З Ударного. Там був спец, і в ті роки там уже був кримінальний табір. Мені тоді два з чимось роки залишилося, і мене туди кинули, а мали на Урал кинути. А в мене була вже не політична, а кримінальна стаття 59-3. Це кримінальна, вона не підлягала ніякій амністії. Це 59-3 стаття була по Кодексу.
В.Овсієнко: А назва її яка?
М.Курчик: Це пов’язано з великим криміналом – вбивства і так далі. Я вже зараз не пригадую, але взагалі це кримінальна стаття. І тому мене кинули на цей табір. Але я там зразу знайшов своїх, навіть своїх давніх знайомих знайшов. Зі мною на тих таборах були такі хлопці, не "суки", як кажуть, а орли, які відбували на полосатому.
Як мені закінчився строк 16 квітня 1979 року, то брат до мене приїхав, привіз мені одяг. І зараз той костюм є, я його в 1956 році купив на Колимі – пішов мити золото, щоб заробити грошей на фото-апарат. Намив сто десять золота і сказав: повік не буду – заробив на фотоапарат і все, начальник, будь здоров. Купив фотоапарат. А що я хотів сказати?
В.Овсієнко: Це я питав, як Вас звільняли – не везли Вас на місце в обласний центр, а прямо з табору звільняли?
М.Курчик: Прямо з табору. Брат привіз мені костюм мій, я беру цілий куферок листів. Ще недоро-блена шахівниця в мене є. Коли приїхала до мене мама на побачення в шістдесяті роки, я зробив під книгу таку шахівницю. Робив дуже довго її і передав через офіцера мамі, коли вона була на побачен-ні. Вона і зараз є у братового сина, Микола звати його. А там, коли мені строк закінчився, я мав гроші, вислав їх на брата переказом і написав, щоб він приїжджав. Приїхав він, привіз мені костюма. Приїха-ли з управління КГБ на Явас кагебісти, прошмонали мені все, що було. Я вдягнувся, вийшов, брат ме-не чекав за воротами, сіли на поїзд – ждали на Потьмі та не дочекалися. Ту зеківську одежу ми сунули кудись уночі. Сіли якось [нерозбірливо], уночі і доїхали до Москви. Але нас супроводжувало КГБ аж до [назва нерозбірливо], а в Чернігові вийшла жінка Левкова, Надя, з сестрою до нас – я попросив, щоб вийшли зустріти, [нерозбірливо] мав намір одружитися з сестрою. Вона вийшли, і тоді ми їх викрили – Надія помітила і спитала: "А що це ви, хлопці, тут робите? Підслуховуєте?. Це бойова така жінка була. "Ми нічого не будемо (?), але якщо хочете, то підходьте, будемо розмовляти". Ми тоді поговорили так хвилин двадцять, бо поїзд півгодини стояв, і викрили тих кагебістів. Вони супроводжували нас аж до Новоград-Волинська. Ну, а тут уже була готова ціла сітка стукачів [нерозбірливо кілька слів]. Прихо-дили деякі стукачі, плакали тут, одержували 25 рублів за місяць і доповідали все.
Я на пластмасовий завод улаштувався на роботу в Корці. Улаштувався, то там головний началь-ник...
В.Овсієнко: То як – тут жили, а працювали там?
М.Курчик: Я жив у Корці, 22 кілометри звідси, то райцентр. Але мене агітували, щоб я йшов у колгосп. А батько мій не писав заяви, він у колгоспі не був і на роботу не ходив. У нього все забрали, залишили йому двадцять сотих городу та й усе. Я сказав, що я не піду в колгосп, то мені сказали шу-кати роботу. Я пішов на молочний завод – мене не прийняли там. Я пішов на пластмасовий. У мене була спеціальність. Був такий Микола, головний механік. А начальник був у відпустці. Я пішов і сказав, що хочу слюсарем працювати. "А звідки?" – "Я сам із Харалуга, три місяці тому звільнився". А коли звільнявся, то мені сказали, що дають мені три місяці на працевлаштування. Але через місяць прихо-дить голова сільської ради і каже: "Миколо, чого ви не йдете в колгосп? Хоча б мали совість помогти колгоспу". – "Я той колгосп не організовував і не піду туди". – "Ну то й не треба, ми так зробимо, що вас заведуть туди." – Кажу "Ні." Отже, я не пішов у колгосп, а пішов та влаштувався на пластмасовому заводі. Там був головний механік такий Микола Скубіков (?). Я сказав, що я звідти та звідти, відсидів тридцять років у тюрмі, але по політичній статті. Він сказав, що прийняв би, але він не директор. Він пішов до директора. А мені кагебісти казали, що як не знайду роботу, то вони мені знайдуть. А тоді ж був указ такий чи закон, що якщо ти не хочеш працювати, то тебе примусово направлять на роботу. Я пішов у міліцію й кажу: «Не знайдете роботу, то я сяду там у батька, який уже старенький, на пенсії, і два брати ще, то можу я бути доглядачем чи ні?" – "Ні, ти тільки повинен працювати". То цей директор пластмасового заводу каже: "Йдіть у міліцію, а там вас буде чоловік чекати." Я прийшов, а у них була окрема людина від райкому по працевлаштуванню. Той чоловік фронтовик був. Я приходжу, він каже: "Зайдіть у райкомі в кабінет такий-то, там вас чекатиме чоловік". Я прийшов, сидить такий чоловік, дядько, і каже: "Що, Миколо Яковичу, не хочуть вас приймати на роботу? Ідіть завтра на роботу на пластмасовий, і якщо вас не приймуть, прийдете до мене". Я пішов і усно передав ту розмову, але вони вже подзвонили. Цей директор пластмасового заводу знав, що є такі люди, але він себе броню-вав, щоб це влада сказала. Мене прийняли туди на роботу. Я там рік з лишком пропрацював. Ремон-тували преси, прес-форми. А потім мене влаштували – там була лінія з тими станочками, що з При-балтики, такі пневматичні, на повітряній подушці. Там жінки били розетки руками. Я прийшов до дире-ктора заводу і питаю: "Чому мене не пускаєте? Я знаю ці станки, я в Мордовії був на пресах слюса-рем, то давайте я пущу ці станки, тільки дайте мені доброго слюсаря". Дали мені, і я через два місяці пустив ті станочки. Посадили жінок, які били вже не ручними молотками, а натискали кнопки. Мене тоді поставили над тими десятьма станками старшим слюсарем. І все, одержував я 130 рублів зар-плати по п’ятому розряду. Проробив там три роки без одного місяця. Батько мій уже немічний став, буханку хліба вже не міг принести. Я тоді кидаю роботу, а мені там жінки кажуть: "Вам, Миколо, треба ще хоч місяць поробити, бо пенсія буде мала". – "Яка там пенсія? Я не розраховую на ту пенсію." І я кинув ту роботу й пішов сюди, на хутір.
В.Овсієнко: Якого року покинули роботу?
М.Курчик: У вісімдесят другому чи першому році.
В.Овсієнко: А за віком Ви...
М.Курчик: За віком мені трудова пенсія належала. Була тут секретарем сільради голови колгоспу жінка, приходить вона до мене. А тут брат був і батько був ще живий. Батько вже не міг корову держа-ти. Батькові жаль було, що не міг її держати. Ми купуємо телицю, заводимо свиней, і я зайнявся сіль-ським господарством. А ця жінка голови колгоспу приходить і каже: "Миколо, Вам треба написати зая-ву і подати документи на пенсію". – "Я не потребую вашої пенсії". Вона зустрічається в Корці з тою сестрою і каже, що треба вмовити Миколу, хай хоч отримує тих пару рублів. А яка там пенсія? Отри-мував 25-26 рублів, потім більше – то на ті гроші не проживеш. Сестра пише заяву, і мені оформляють... То теж ваша землячка, з Житомирщини – і оформляють мені пенсію. Отак я тут далі жив. При-йшлося тут повоювати при проголошенні України...
В.Овсієнко: А в чому Ви брали участь?
М.Курчик: Як у чому? Треба було зняти голову колгоспу. Хлопці прийшли до мене й кажуть: "Слухай, робить голова колгоспу такі-то махінації. Давайте знімемо його, ви тільки підтримайте". Дають мені факти, робимо загальні збори. Ми знімаємо голову колгоспу і ставимо свого хлопця. Голова сільської ради теж погорів зі своєю жінкою. Колись наш політв’язень помер, то жінка вигнала горілку на похорон, а та заявляє, що вона гонить і продає горілку. Ще там церкву закрили були в Харалузі. Її як музей ремонтують, а вона звідти рейки, бляху продає за горілку… Мені теж прийшлося знімати її. І цю ж могилу повстанців треба було впорядкувати…
В.Овсієнко: А коли її відкрили, ту могилу?
М.Курчик: Її відкрили ще при совєцькій владі.
В.Овсієнко: То це, мабуть, під кінець?
М.Курчик: Під кінець. Я пішов з хлопцями, на тій могилі росла тільки груша. А це моя сусідка недалека посадила. Вона сиділа в таборі. Вона приїхала сюди, побачила, і як хреста не поставить, то зрізають його. То вона посадила грушу, і я про це знав. Їх не дали поховати на кладовищі. Це був бій повстанців на Гурбах. Тут 35 повстанців загинуло, один із них такий чорнопогонник. Їх поховали в тій могилі. А тут було кінське кладовище, де ті хлопці поховані. На кладовищі їх не дали поховати. Тут іще були свої, котрі ховали їх. То зібрали 800 рублів грошей, замовили пам’ятник і впорядкували ту могилу. Сюди тоді Червонíй приїжджав, він тоді був рухівець, з Корця були люди та були й інші, що були у Чорновола в організації.
Пішов я тут працювати. Збирав підписи про заборону комуністичної партії, ходив тут по селах.
В.Овсієнко: У Ланцюзі єднання брали участь.
М.Курчик: А то було в Корці, стояли ми біля райкому партії [нерозбірливо].
В.Овсієнко: А на Свято козацької слави їздили?
М.Курчик: Їздив.
В.Овсієнко: Я там теж був.
М.Курчик: Їздив, і як їхали туди, то не було прапорів, а назад їдемо – прапори, геть по всій землі, до Корця, мабуть. Тоді там, у Корці, був Скрипник – митрополит Мстислав. А між іншим, я ще як ходив у школу в Коловерти́, а він же тоді був в окупації під Польщею, і його резиденція тут, у Луцьку, була. Він об’їжджав щороку майже всі церкви. То я пригадую, як я ходив у Коловертí в школу, то нас, школярів, вишикували, і від самої вулиці до церкви килимки були. Килими йому стелили, він був тут, я йо-го пригадую.
В.Овсієнко: Він єпископ тоді ще був, мабуть.
М.Курчик: Так, єпископ. Потім, коли німці прийшли, він мусив еміґрувати в Америку – спочатку в Канаду, потім в Америку.
В.Овсієнко: Якби він молодший років на двадцять, то мали б ми єдину церкву.
М.Курчик: І якби ще був Василь Романюк, то теж могло бути. Це загадково все сталося. І тут хто – навіть греко-католики наші йдуть на з’єднання, аби тільки об’єднатися. Треба, безумовно, президен-та, щоб був наш.
В.Овсієнко: Якби ж то.
М.Курчик: Так. Ну, Ющенко підняв це питання першим, навіть на могилі Ніла Хасевича був.
В.Овсієнко: Він багато чого зрушив з місця, але то не закріпилося.
Є.Курчик: Я того року був на Гурбах, там же були церковні начальники всіх областей. Казали, що все впирається в те, що ніхто не хоче здати посаду.
М.Курчик: А фактично вже була автокефалія. Митрополит Липківський, його в 1938 році розстрі-ляли в Києві...
В.Овсієнко: Так, в УАПЦ було 33 єпископи – всіх знищили. Священиків біля трьох тисяч було – теж усіх.
М.Курчик: Це ж був перший крок до автокефалії. Але все ж таки об’єднання треба було б, а все це на них тримається в районі. Там усі Київського патріархату, а в нас тільки одна церква будується (ви її бачили, коли їхали). І ще одна в Межирічах буде. Тільки дві, і я піднімав це питання в Харалузі. Священики в нас... Але народ теж забитий зовсім.
Є.Курчик: Баби кажуть, що хай буде так, як було.
М.Курчик: Яка у мене ще робота тут була? Після цього Свято Злуки...
В.Овсієнко: А, то 21 січня 1990 року зробили, припадало на неділю.
М.Курчик: Я в понеділок пішов у церкву, бо отримав із Канади літургію українською мовою. А на обкладинці була Софія Київська і тризуб – це легально мені переслали поштою сюди. Я беру ці дві книжки літургії, з нотами (шкода, забув автора, котрий переклав), іду до батюшки. Це якраз було після колядок, у церкві знімали ялинку. Десять чоловік їх було: два мужчини, батюшка і решта – сім жінок, я їх порахував. Була й моя сусідка Аня. Кажу до того священика: "Ви хоча би подзвонили в дзвони про Злуку, що була у нас на Україні". А він каже, що він щонеділі править молебень за тих, кого бандерівці тут розстріляли, убили в селі. Прошу його назвати хоч одного, котрого бандерівці розстріляли. А він не знає, бо тут не було таких. То він каже: "А ви знаєте, хто я?" А він колишній кримінальник, отут поколотий – священиком! І йде, а я посеред церкви стою з цими книжками. Він узяв і каже, що то не на-ша література. Тоді я кажу: "Давай сюди". Я забрав, а він хотів мене спровокувати, і штурхає мене спеціально. А люди ж стали й дивляться, що то буде. Я зайшов туди, де свічки продають, і кажу до нього: "Ідіть сюди, панотче!" Так його називаю, а він каже, що нічого йому дзвонити. А я кажу: "Ви, по-перше, не знаєте, хто я". А він мені каже, що він щонеділі відспівує людей, котрих такі, як я, повбива-ли. Я виходжу з церкви, а сусідка Аня в сльозах каже: "Миколо, ти що – мало відсидів?" – "Аню, що ти говориш? Ну комусь же треба.. Я нічого не втрачу – якщо хочуть посадити, то вони будь-коли мене посадять. Я не боюся йти туди." Що він робить? Його голова сільської ради провокує – він на мене пише заяву, що я його ображав, примушував відправляти українською мовою, щоб дзвонив – отаку єрунду. І подає в прокуратуру, прокуратура подає судді, а той мене через місяць викликає (цей суддя і зараз працює). Але що я роблю з цією літургією? Я йду по селу і всім півчим, які були тут, показую: "Бачите? Переходьте на українську мову! От вам готовий матеріал, тільки вивчіть ноти". Ну, вони не проти – а як священик? Тут двоє дівчат і їхня мати були в хорі, я їм то залишаю: "Нате, почитайте". А та жінка побоялася – бере ті дві книжки й несе голові сільської ради. А вона комуністка заядла, як по-бачила: "О, знов піднімає бандерівщину". І примушує цього батюшку писати на мене заяву. Він напи-сав, викликають мене на суд у Корець. Приходжу. Приходить цей суддя, кабінет я знайшов. Він так тримає ту заяву батюшки й каже: "Дайте-но я прочитаю". Кажу: "То неправда – він один підписаний, а там десять чоловік було". А чому він один? Усіх десятьох голова сільської ради викликала, і ніхто не підписався, бо того ж не було, що я погрожував – я просив: "Нате, батюшко, вам готова література, переходьте тільки на українську мову". Суддя сказав, щоб я їх не займав: "Я вам раджу, вони можуть дати хлопцям із прокуратури роботу. Але ви, – каже, – праві". Він сам із Корця, той суддя.
Таку я після Злуки робив роботу в Харалузі. І таких випадків ще було багато. Вони тут різні прово-кації робили – що тут у мене зброя закопана, кагебісти тут від мене не вилазили, їхній бобик майже щотижня приїжджав. Але питають: "Можна до вас зайти, Миколо? " – "Можна", – кажу. А якби сказав, що ні, то вони би все одно зайшли. Але питали зайти – вони знають, що я можу послати їх.
А ще колись на заводі, де я працював, вирішили, що я украв кришки, що банки закривають. І ви-кликає мене не КГБ Корця, а з Березного. Повістка є: "Вам явитися в Березне" – приносить повістку ту голова колгоспу. Я йому кажу: "Передай, що в Березне їхати в мене транспорту нема, а як треба, то хай приїдуть до мене". Не пройшло й дві години, як тут уже була машина КГБ з Березного – а це кілометрів тридцять звідси. Я тоді їду до сестри, бо треба було явитися, бо скандал буде. А сестра про-живала там у лісництві. Приїжджає машина з Костополя, я сідаю в ту машину і їду в Березне. Не встиг я виїхати, як до мене прийшла машина. Вони що роблять? Везуть мене в селище Людвиполь, велике селище, і слідство знімають. Міліціонер приходить: як то було? Кажу, що ви ж усе знаєте, дайте мені папери, кому я маю довіритись. "Хто ти такий"? – до міліціонера. А кагебіст стоїть за дверима, каже до міліціонера: "Та виходь, ми з ним розберемося". Я питаю: "Що ви хочете?" Каже: "Сідай-но в машину, поїдемо до твого двоюрідного брата". Двоюрідний брат був у мене на Адамовичах. Приїжджаємо ту-ди, а там КГБ трус робить у хаті і довкола. А вони думали... Коли я звільнився, то я два тижні ночував у того брата і мав переписку з ними. Дочка його закінчила педінститут і писала заяву десь у Верхов-ний суд, що дядько мій сидить уже тридцять років, нікого не вбив. Її після того викликали в КГБ, а зараз, мабуть, вирішили, що я маю якісь матеріали. Перерили все, не знайшли нічого. Знайшли тільки самогонний апарат, побили його брату. А він сам партійний був. Коротше кажучи, мене протримали, поки нічого не знайшли, і я поїхав додому. Ну, кому що пожалієшся? Такі різні провокації були. [Не-розбірливо].
Тут десять сімей вивезли з такого маленького села – а скільки вбито було? Ті, що їх забрали на фронт, так і загинули. Тут стоїть список тих, що загинули. Але ж є Книга пам’яті – Ви не бачили?
В.Овсієнко: Це яка? Скажімо, в моєму селі з голоду вмерло 346 чоловік, а війна взяла 222.
М.Курчик: Ось, прошу. Тут я є теж. Це завдяки Червонію́.
В.Овсієнко: Давайте подивимося. Я ще хочу спитати: чи Ви самі щось писали про себе і публіку-вали? Бо що про Вас написано в Інтернеті, те у мене є. А так по газетах – оце хіба що газета "Дзерка-ло тижня" в 2003 році дала велику статтю. Чи щось десь іще було?
М.Курчик: Та писали багато, але я сам не писав, писали журналісти про мене. Оцей Горобець, що працює в області, писав, і ще багато писали. І з Житомира приїжджали і писали. А я сам не писав. Я міг писати у "Волинь"...
В.Овсієнко: Але от Левко Лук΄яненко у третій своїй книжці спогадів подає тексти, про які пи-ше, що це Ви написали йому, і він включив їх у свою книжку. Він там щось трошки добавив, щоб зробити схожим на діалог – так, здається? Ця третя книжка у Вас є? (Левко Лук΄яненко. З часів неволі: Спогади і роздуми. Книга третя. – К.: Видавничий дім «Світлиця», «Східна проекція», 2009. – 275–289).
М.Курчик: У мене є, але я її віддав студентам.
В.Овсієнко: Бо я з тої книжки засканував той текст і поставив на сайті Харківської правозахисної групи (http://archive.khpg.org/index.php?id=1339771552&w).
М.Курчик: Але там є помилки, коли я складав присягу. Я складав присягу 14 січня 1944 року. І який я відбув строк – що 26 років. Це, певно, Левко переплутав той строк. То сам Левко відсидів 26...
В.Овсієнко: Ні, він відсидів 27 років.
М.Курчик: Так, а я фактично відсидів 31 рік, 2 місяці і 25 днів – це я точно підрахував.
В.Овсієнко: Тут якраз закінчується друга касета, то я зупиню, а якщо щось пригадаємо, то запи-шемо. Я, здається, все спитав, що треба.
[ К і н е ц ь з а п и с у ]
Share this
It may be interesting for you
Праці дисидентів
БАБИЧ СЕРГІЙ ОЛЕКСІЙОВИЧ. Дорогою безглуздя. - Житомир: Рута. 2016. БАБИЧ Сергій Олексійович
Спогади
БАБИЧ Сергій Олексійович. Дорогою безглуздя. Бабич Сергій Олексійович
Праці дисидентів
Персоналії / Український національний рух
КУРЧИК МИКОЛА ЯКОВИЧ. Овсієнко В.В.
Спогади
Микола Курчик: Ретроспективний відступ: відлуння сталінізму зі сталінських часів. Левко Лук’яненко
Інтерв’ю
КАМПОВ ПАВЛО ФЕДОРОВИЧ. Овсієнко В.В.
Інтерв’ю
ПОКРОВСЬКИЙ ІВАН МИКОЛАЙОВИЧ. Овсієнко В.В.
Інтерв’ю
КОНДРЮКОВ ВАСИЛЬ ОЛЕКСАНДРОВИЧ. Овсієнко В.В.
Інтерв’ю
ЧУПРЕЙ РОМАН ІВАНОВИЧ. Овсієнко В.В.
Інтерв’ю
ГРИНЬКІВ ДМИТРО ДМИТРОВИЧ. Овсієнко В.В.
Персоналії / Український національний рух
ЧУПРЕЙ РОМАН ВАСИЛЬОВИЧ. Овсієнко В.В.