Тема Голодомору в осмисленні Рафаєла Лемкіна, у порівняльних ґеноцидах, та у заходах їх запобіганню
author: Роман Сербин
Як лише українські діяспоряни ознайомилися з Конвенцією про ґеноцид, вони переклали це слово українською мовою на народовбивство та стали застосовувати ці терміни у відношенні до голоду українських селян 1930-тих років. Слово голодомор увійшло в ужиток у кінці 1980-х, а після української незалежности стало стандартною назвою того жахіття. Згодом в англійській мові з’явився the Holodomor, аналогічно до the Holocaust. Але,тоді коли «Голокост» розвинувся від етимологічного значення «тотального спалення» до «ґеноциду євреїв», то «Голодомор» зберіг етимологічний сенс «морити голодом». І от гірка іронія: в Україні та у світі українська назва «Голодомор» утвердила і зберігає помилкове та шкідливе поняття, яке звужує розуміння ґеноциду українців лише до голоду селян. Лемкін цього терміну не вживав.
Рафаєл Лемкін, автор самого терміну і концепції ґеноциду та батько Конвенції ООН про злочин ґеноциду, заперечував таке редукційне розуміння ґеноциду українців. Лемкін розглядав українську катастрофу тридцятих років як етап будівництва російської імперії і так це трактував у своєму есе «Радянський ґеноцид в Україні». Доповідь була написана 1953 р. з нагоди відзначення в Нью-Йорку роковин Великого Голоду, але не була тоді там прочитана. На жаль автор не надрукував її перед своєї невчасною смертю 1959 р. На щастя, машинопис доповіді зберігся в Публічній Бібліотеці Нью-Йорку, але став доступним для науковців лише в 1982 р., а дослідники Голодомору побачили його аж 2008 р. Відтоді науковці та політики часто згадують Лемкіна і його есе, але в більшості їхні трактування лемкінських тез є поверховими і не розкривають глибокої думки юриста та всього змісту осмисленої ним теми.
Рафал Лемкін (Rafał Lemkin)
Завданням цієї короткої доповіді є, по-перше і найважніше, доказати, що тези Лемкіна були сформульовані згідно з Конвенцією ООН, і що їхню правоту потверджують історичні документи. Другою метою є показати, що всеохоплюючий підхід Лемкіна є конечний для поглибленого розуміння українського ґеноциду, його специфіки та травматичного впливу на пост-ґеноцидне українське суспільство. Врешті, запропонувати, що аналіз Лемкіна українського ґеноциду може бути корисним у порівняльному вивченні інших геноцидів та у навчанні молоді, як запобігати зародкам геноциду.
1. Тези Лемкіна – Конвенція ООН – історична документація
Лемкін осмислив ґеноцид українців згідно з Конвенцією ООН і на підставі своїх знань радянських реалій. Тепер його твердження і зародковий аналіз можна перевірити і доповнити, вивчивши відповідні документи.
A. Конвенція ООН: «Про Запобігання Злочину Ґеноциду та Покарання за Нього»
Преамбула визнає, що «протягом всієї історії геноцид завдавав великих втрат людству», а перша стаття твердить, що «геноцид є злочином, незалежно від того, чи відбувається він у мирний, чи воєнний час». Голодомор відбувся у мирний час, перед ухваленням Конвенції.
Дефініція ґеноциду в другій статті: «під геноцидом розуміються наступні дії, чинені з наміром знищити, цілком чи частково, яку-небудь національну, етнічну, расову чи релігійну групу як таку:
(a) убивство членів такої групи;
(b) заподіяння серйозних тілесних ушкоджень чи розумового розладу членам такої групи;
(c) навмисне створення для якої-небудь групи таких життєвих умов, що розраховані на повне чи часткове знищення її;
(d) міри, розраховані на запобігання дітородіння в середовищі такої групи;
(e) насильницька передача дітей з однієї людської групи в іншу».
B. Як треба розуміти Конвенцію у зв’язку з Українським Ґеноцидом?
– ґеноцид є дією, а не лише думкою;
– ключовий елемент ґеноциду є намір (знищити), а не мотив
N. B. «знищити» не є синонімом для «вбити» (позбавити життя);
– мішенню знищення є група (1), а не індивідуальні члени тої групи (2);
– розрізняти злочини: 1) злочин «ґеноцид» ≠ 2) злочин «проти людства»;
– визнаними є чотири групи-жертв: національна, етнічна, расова, релігійна;
– «національна» і «етнічна» не синоніми; національна – натяк на державність;
– «як таку» відноситься до «групи», (суб’єкта існування), а не до осіб;
– «знищення»: 1) вбивством (a); 2) переробленням (d,e); 3) двояким (b,c);
– ґеноцид – це процес дій, які можуть різнитися за тривалістю і інтенсивністю.
Сталінський варіянт наміру: повністю знищити групу, вбиваючи частково її членів.
C. Рафаєл Лемкін, «Радянський Ґеноцид в Україні», 1953
Лемкін пояснює український ґеноцид як чотири-вістряну атаку:
1) «Перший удар був спрямований на інтеліґенцію – мозок нації, щоб паралізувати решту організму».
2) «Разом із цим ударом по інтеліґенції ішов наступ на Церкви, священиків і вище духовенство – „душу“ України». [УАПЦ & УГКЦ]
3) «Третє вістря радянської атаки було спрямоване на фермерів – велику кількість селян-одноосібників, хранителів традицій, фольклору і музики, національної мови та літератури, національного духу України». [N. B.: селяни як частина національної і етнічної групи.]
4) «Четвертим кроком в тому процесі стала фрагментація українського народу поселенням в Україні чужинців і розпорошенням українців».
«Такими були головні кроки систематичного нищення української нації, її поступового поглинання новою радянською нацією».
Для Лемкіна, український ґеноцид, це «найдовший і найширший експеримент русифікації – винищення української нації». Він додає: «комуністичні вожді надавали найбільшого значення русифікації цього самостійного члена їхнього „союзу республік“ і рішили переробити його, пристосувавши до свого зразка єдиної російської нації».
D. Тези Лемкіна відповідають Конвенції ООН
«Радянський Ґеноцид в Україні» містить всі елементи, необхідні для обвинувачення за ґеноцид, згідно з Конвенцією 1948 р. Лемкін вказує на намір режиму знищити повністю українську націю (національну групу та етнічну групу) шляхом фізичної анігіляції провідної частини її членів і перетворити решту на членів іншої групи – «нової радянської нації», – а на справді – російської.
Лемкін наголошує, що вбивство почалося з національних еліт міста і села, які в минулому провадили Україну до національного відродження і могли б організувати всенародні протистояння новій політиці режиму. Селян Лемкін характеризує за національними і етнічними ознаками, а не соціальними чи економічними. Сталінський режим нищив українців з національних (державницьких) мотивів, а не з економічних чи соціальних.
Лемкін категорично відкидає спробу декого «охарактеризувати цей найбрутальніший вияв радянського звірства як економічну політику, пов’язану з колективізацією пшеничних ланів».
E. Документальні Докази про Ґеноцид українського етносу і української нації
Поняття етнічності та національності близькі. Етнічність групи характеризують культурологічні ознаки, а національність – державницькі. Етнічні групи були факторами як у розпадах держав, так і в їхніх зародках. 1917-й рік був прикладом обидвох цих процесів: розпад царської держави та появи нових держав:сепаратної нової української, та відновленої старої російської (СРСР). Намір Москви знищити відроджену українську державу та культуру, що врешті й довів до ґеноциду українців, був спричинений бажанням відновити російську імперію. Цей процес віддзеркалений в діях і словах.
В січні 1918 р. Ленін післав Червону армію завоювати Україну, а у квітні Сталін застерігав В. Затонського та українських комуністів: «Достаточно играли въ Правительство и Республику, кажется хватитъ, пора бросить игру». Українізація мала вкорінити владу комуністичної Москви в Україні, а не кріпити український етнос і його державність. Виходило інакше. Полоз, на засіданні ПБ ЦК КП(б)У про українізацію, 12.V.1926, констатував: «Выросла нация до той степени, когда ей пора – по экономическим предпосылкам и по ее культурному уровню – выходить на арену государственной жизни». Сталін уважно спостерігав за українізацією. Її небезпеку ненароком пригадали йому українські письменники під час зустрічі в Москві 1929 р.: «ГОЛОС С МЕСТА: Тов. Сталин, как вопрос с Курской, Воронежской губерн. и Кубанью в той части, где есть украинцы. Они хотят присоединиться к Украине».
Українське національне відродження переконало Сталіна, що треба з українізацією покінчити. В середині двадцятих років режим почав цькувати українізаторів, а масштабний погром української свідомої інтеліґенції вдарив 1929 р. арештами академіка С. Єфремова і 700 «членів» СВУ. 1930 р., влада ліквідувала УАПЦ, зорганізувала показовий суд над СВУ, та вбивала або висиляла провідні верстви зі села. Мовна українізація тривала до грудня 1932, коли 8 міл. українців РСФСР втратили право на свою мову в школі, пресі та місцевій адміністрації.
Обезголовивши українське суспільство, Сталін взявся за пролетаризацію селян, а опір здушував голодом, силу якого він добре знав. 1925 р., він застерігав ЦК, що заради індустріалізації можна посилити експорт збіжжя, але це буде коштом, «искусственно организованного голода со всеми вытекающими отсюда результатами». Тоді, це були б результати для робітників. 1932 р., він знав, що його декрет про п’ять колосків «хорош, и он скоро возымеет свое действие». Ці «дії» – продрозкладка, голод селян і спротив у КП(б)У: «Как только дела станут хуже, эти элементы не замедлят открыть фронт внутри (и вне) партии, против партии». Сталінська ліквідація цього українського «фронту» стане одною з вершин ґеноциду українців, який продовжувався аж до Великого Терору.
2. Лемкін про історичну специфіку українського Ґеноциду
«Ґеноцид» виник як юридичний термін, але став цінним поняттям для історичного аналізу, національної меморіалізації та політичного дискурсу. Лемкін був першим юристом, який використовував це слово в усіх трьох ужитках у своєму есе. Його зачатковий аналіз сталінських звірств вказує на такі вияви специфіки ґеноциду українців:
a. Мотиви не є частиною правового визначення ґеноциду, але вони стосуються історії та колективної пам’яті. Кожний ґеноцид є реалізацією ґеноцидерами своїх мотивів і включає загальні і специфічні злочини. Лемкін правильно твердив, що Сталін хотів «русифікувати», тобто знищити українську націю, вбиваючи частину її членів. Чому лише частину? «Вождь мирового пролетариата» будував могутню державу і потребував послушних колгоспників, які б вирощували збіжжя для індустріалізації країни та формувалися у «винтиков великого государственного механизма», щоб понести у світ «соціалізм», коли капіталістичні країни почнуть війни між собою. Так і станеться під час Другої Світової Війни.
b. Українці стали жертвою ґеноциду як національна група і як етнічна група. До першої входили всі громадяни УСРР, до другої – етнічні українці всіх республік Совєтського Союзу. Ці групи перепліталися. Ґеноцидна влада застосовувала до них спільні і окремі заходи. Завданням дослідників Голодо–мору є включити 8-мільйонне етнічне населення українців за кордонами УСРР в загальне, цілісне розуміння одного суцільного ґеноциду українців.
c. Травму Стокгольмського синдрому українці зазнали не лише в особистому переживанні ґеноциду, але також як члени національної і етнічної груп. Голодовим мором та іншими репресіями режим вбивав одних, тероризував інших і примушував до покірності. На національному й етнічному рівні це означало нав’язування лояльності до держави-поневолювача та прихильне сприймання його мови і культури. Колективний синдром був створений на державне замовлення. Його треба вивчати не лише як наслідок ґеноциду, але як інтеґральну, запроектовану частину цього злочину проти українців.
d. Тривалість українського ґеноциду неймовірно довга – всі тридцяті роки. Психологічні травми режим підтримував впродовж війни і аж до краху Компартії та розпаду імперії. В той час батьки передавали набуті травми дітям і внукам, а держава розвивала їх у підлеглому їй суспільстві. Соціальне одужання можна було розпочати і проводити лише в незалежній Україні.
3. Голодомор: порівняльне вивчення ґеноцидів та пересторога на майбутнє
Лемкін звернув увагу на різницю між ґеноцидами євреїв і українців: «Варто зазначити, що спроби цілковитої анігіляції українців, як-от німці чинили з євреями, не було». Хоча обидві тоталітарні імперії хотіли «знищити цілком», Берлін – євреїв, а Москва – українців, то гітлерівська влада вбивала кого могла, а сталінська – вбивала провідну частину, а решту насильно перетворювала на членів нової, зросійщеної, «радянської нації». На це були відомі ідеологічні оправдання, державотворчі імперативи і сприятливі обставини: «Українська нація надто багатолюдна, щоб її легко винищити. Однак її релігійний, інтелектуальний і політичний провід – добірні і вирішальні частини її нації – є доволі нечисленними, тож їх легко ліквідувати».
Ознаки ґеноциду українців були типовими для ґеноцидів завойованих і колонізованих країн. Вивчення Голодомору може помогти краще розуміти ґеноцидні заходи в колоніальних і пост-колоніальних країнах двох Америк, Африки та Азії. Особливо там де, «нищення» груп мало за ціль вбивати частину населення і переформовувати решту в інші групи, як, наприклад, нищення існуючих держав двох Америк європейськими колонізаторами, асиміляція корінного населення «парафіяльними школами» в Канаді тощо.
Головною ціллю Конвенції Об’єднаних Націй про ґеноцид було, і далі є, запобігати цим злочинам у майбутньому. Нажаль, 70 років після ухвалення закону світ ще далі терпить від цієї біди. Ознаки ґеноцидних дій можна тепер завважити в Азії, в Криму, на Донбасі. Ґеноцид є злочином проти групи, але він нищить людські права і його жертвами стають індивідуальні особи.
Щоб усунути небезпеку ґеноцидів треба вчити нові покоління пізнавати у буденному житті зародки і прояви цих злочинів. Тому конечно виготовити відповідні програми і навчальний матеріал про Голодомор з поясненням специфіки ґеноциду українців. Такий матеріал конечний, в першу чергу для українських шкіл, але також і для шкіл в інших країнах.
Замість висновків
Лемкін написав доповідь для виступу на політичній маніфестації, яка тоді засуджувала Кремль за штучний Великий Голод та за продовження злочинної окупації України. У своїй доповіді він дав всеохоплююче пояснення ґеноциду українців, але це осмислення було зачатковим, неповним і з неточностями. Тому, завданням української науки є виправити і доповнити лемкінські тези, і врешті дати Україні і світові повне і правдиве розуміння Голодомору.
It may be interesting for you
Дослідження
Дослідження
Події
«Сховала харчі на видному місці». Голодомор у долях дисидентів. Юлія Рацибарська
Дослідження
Стус без шансу на захист: ведмежа послуга Медведчука. Роман Титикало, Ілля Костін
Dissidents / Ukrainian National Movement
RIZNYKIV (RIZNYCHENKO) Olexa Serhiyovych. Vasyl Ovsiyenko
Спогади
Нащадок роду Чубинських (До 30-річчя трагічного відходу Володимира Чубинського). Сергій Цушко
Події
«Сталину удалось одурачить весь мир». Забытый голод в России. Дмитрий Волчек
Спогади
ОДИН ІЗ НЕСКОРЕНИХ. ВАСИЛЕВІ БІЛОУСУ – 90. Матвіюк Кузьма
Праці дисидентів
БАБИЧ СЕРГІЙ ОЛЕКСІЙОВИЧ. Дорогою безглуздя. - Житомир: Рута. 2016. БАБИЧ Сергій Олексійович
Спогади
НА ГРАНІ. Оксана МЕШКО. СЕРГІЄНКО Олесь
Спогади
БАБИЧ Сергій Олексійович. Дорогою безглуздя. Бабич Сергій Олексійович
Інтерв’ю
ЛИША Раїса Савеліївна. Інтерв’ю. Овсієнко В.В.
Інтерв’ю
ДРОБАХА Олександр Іванович. Інтерв’ю. Овсієнко В.В.
Персоналії / Український національний рух
ДОЦЕНКО РОСТИСЛАВ ІВАНОВИЧ. Овсієнко В.В.
Інтерв’ю
ГЕЛЬ ІВАН АНДРІЙОВИЧ. Інтерв’ю. Вахтанґ Кіпіані та Василь Овсієнко
Інтерв’ю
Праці дисидентів
ГЕЛЬ ІВАН АНДРІЙОВИЧ. Борис Захаров, Іван Гель
Персоналії / Український національний рух
СКРИПКА ВАСИЛЬ МИКИТОВИЧ. Овсієнко В.В.
Персоналії / Український національний рух
СКРИПКА ВАСИЛЬ МИКИТОВИЧ. Овсієнко В.В.
Персоналії / Загальнодемократичний рух
МІЛЯВСЬКИЙ ЛЕОНІД ІЗРАЇЛЬОВИЧ. Мілявський Л.І., Овсієнко В.В.