Єврейське питання в УРСР у добу «застою»: боротьба за право вшанування місць масової загибелі євреїв під час Другої світової війни
author: Кирило Каштанов
Єврейська тематика на території «історичної Росії» (земель, що колись входили до складу Російської імперії/СРСР) завжди привертала увагу різного рівня дослідників – від вчених-істориків до журналістів і правозахисників. В їх розвідках особливий акцент надається радянській епосі, зокрема, сталінському періоду або ж добі «застою». Однак об’єктом вивчення, як правило, стає весь СРСР в цілому, а не якась конкретна радянська республіка. Тому на часі розглянути історію дискримінації євреїв і боротьби останніх за свої права в УРСР за часів правління Л. І. Брежнєва, Ю. В. Андропова і К. У. Черненко. Саме в «застійну» епоху це питання в Радянському Союзі (і в УРСР, зокрема) постало особливо гостро, що і буде розглянуто в даній статті.
Проблема Бабиного Яру давалася взнаки ще за хрущовських часів. 13 березня 1961 р. в Києві сталася Куренівська трагедія – техногенна катастрофа, коли потужний селевий потік із Бабиного яру крізь прорвану дамбу затопив район Куренівки й призвів до численних жертв. Ще тоді серед містян поширилися чутки про «Божу кару», помсту страчених у яру євреїв, чого не визнавала радянська влада, використовуючи місце масової загибелі людей в якості звалища для промислових відходів.
Наслідки Куренівської трагедії, березень 1961 р.
Також знаковою подією в суспільному житті країни стала публікація в «Літературній газеті» вірша Є. Євтушенка «Бабий Яр», що вийшов у світ 19.09.1961 р. і був присвячений двадцятиріччю масового розстрілу євреїв. Автор неодноразово виступав з читанням цього вірша на різних заходах. У ньому Євтушенко вперше прямо сказав, що в Бабиному Яру було знищено єврейське населення Києва. А це не відповідало офіційній версії влади про знищення там громадян СРСР різних національностей. Через рік композитор Д. Шостакович написав на вірш Євтушенка тринадцяту симфонію – лібрето для її першої частини [1].
«Бабин Яр» пролунав потужним і щирим голосом протесту, його рядки рвали щільну павутину антисемітизму, який огорнув радянську суспільну свідомість. Поема стала знаковою, навколо неї велося багато суперечок. Євреї почали боротьбу за встановлення монумента пам’яті в Бабиному Яру.
Поема Євтушенка знайшла широкий відгук у євреїв всіх країн світу, особливо в Ізраїлі. Хрущов 8 березня 1963 року заявляв про «пожвавлення сіоністського щура» в СРСР через галас, який навів «Бабин Яр» на міжнародній арені і симпатії до віршу ізраїльтян [2].
Тому у вересні 1965 року було оголошено (і проведено) закритий конкурс пам’ятників одночасно для двох місць – в Бабиному Яру і на місці табору військовополонених на Дарниці) [3].
Розгляд проектів призначили на вересень 1965-го з розрахунком, щоб в наступному році пам’ятник був уже побудований. Саме цей конкурс, про який і до сьогоднішнього часу майже нічого не опубліковано, став каменем спотикання в питанні про Бабин Яр.
Хоча конкурс і був закритий, свої проекти представили багато архітекторів. Деякі висунули по два і навіть по три проекти. Цікавими, на думку публіки, були меморіали, запропоновані відомими київськими архітекторами І. Каракісом і А. Мелецьким.
Проект І. Каракіса являв собою сім символічних ярів Бабиного Яру. Між ними перекинуті містки (збережена частина Бабиного Яру перетворюється в заповідне місце, куди не повинна ступати нога людини), дно яру встлано червоними квітами (маками) і камінням – як нагадування щодо пролитого тут моря крові радянських громадян. Центральну частину пам’ятника-меморіалу він запропонував у 3-х варіантах. Статуя скорботи за загиблими, в якій не гояться ранами врізані зображення героїзму, страждань і загибелі – це перший варіант. Другий – бетонний пам’ятник – стіна, пробита силуетом людини; уздовж правого боку пандуса на бетонній підпірної стіни розміщені мозаїчні панно з природних гранітів на тему Бабиного Яру. Третій – група скам’янілих людських тіл у вигляді розколотого дерева з двоярусним меморіалом всередині, де чільна роль була представлена фрескам Зиновія Толкачова. З лівого боку від входу за яром – меморіальний музей, частково вкопаний в землю.
Запропонований А. Мелецьким (в Бабиному Яру загинули його мати і бабуся) проект передбачав створення цілого комплексу, який повинен був починатися гранітним блоком з написом «Бабин Яр» на кількох мовах і закінчуватися підпірною стіною з сімома художньо оформленими ярами-кручами. В одному з них лежав гриф скрипки, в іншому – м’ячик, у третьому – розбита коляска, парасолька тощо.
Вражаючим був і проект пам’ятника, створений скульптором А. Рибачук і архітектором В. Мельниченком, під назвою «Коли руйнується світ».
Обговорення робіт було бурхливим. Одні напирали на те, що в Бабиному Яру загинули військовополонені, тому їх треба зобразити. Інші взагалі вважали, що сім круч в проектах Мелецького і Каракіса – це іудейська менора, яка стала гербом Ізраїлю. Більшість офіційних осіб схилялися до того, що єврейську тему, а разом з нею і загибель цивільного населення, з меморіалу треба прибрати.
Книгу відгуків, в якій поряд із записами в підтримку проектів з’явилися антисемітські висловлювання, вилучили, а конкурс анулювали. Оголосили другий конкурс під назвою «Дорога, смерть і відродження життя». Кращим проектом Союз архітекторів визнав пам’ятник, який зображував фігуру з прапором. Цей проект був поданий на затвердження першому секретарю Компартії України Петру Шелесту.
Мабуть, не вловивши підлабузництва Союзу архітекторів, він тільки сказав: «Я гадаю, що це не для Бабиного Яру». Пам’ятника на місці загибелі десятків тисяч киян до 25-х роковин трагедії так і не встановили.
Тим часом у вересні 1966 року активістами руху за єврейське національне відродження була зроблена перша спроба відкритого опору намірам радянської влади знищити пам’ять про Бабин Яр.
Фактично, таких спроб було дві – 24 вересня (у річницю початку розстрілів у Бабиному Яру за єврейським календарем, в переддень свята Йом Кіпур) і 29 вересня 1966 року (у річницю початку розстрілів за загальноприйнятим календарем).
Кінорежисер Рафа Нахманович у своїх спогадах писав: «прийшла подруга моєї дружини і розповіла, що молоді єврейські хлопці збираються відзначити річницю розстрілу в Бабиному Яру».
У народній пам’яті центральними подіями на мітингу 29.09.1966 року були виступи В. П. Некрасова, І. М. Дзюби та Діни Пронічевої. Затиснуті в натовпі, без будь-яких технічних засобів (мікрофонів і підсилювачів), ледь чутні в найближчому оточенні, говорили вони тоді, але відлуння сказаного ними в той день чутно навіть сьогодні. Києвом ширилася промова Дзюби на тому самодіяльному мітингу [4].
Дисидент Віктор Некрасов на мітингу біля Бабиного Яру, вересень 1966 р.
Мітинги вересня 1966 р. виявилися для радянської влади цілковитою несподіванкою, але, очевидно, справили на неї величезне враження: 1 жовтня 1966 р. перший секретар Київського міськкому партії О. Ботвин написав докладний звіт щодо мітингу першому секретарю ЦК Компартії України Шелесту, а 12 жовтня зібралося спеціальне засідання Київського міськкому партії для обговорення цієї події. Між цими датами Шелест відправив звіт про мітинг до Москви, в ЦК КПРС.
Вже через три тижні після мітингу між вулицями Дорогожицька та Мельникова з’явився камінь з написом: «Тут буде споруджено пам’ятник радянським людям – жертвам злочинів фашистів у період тимчасової окупації Києва в 1941-1943 рр.» На ньому не було жодної згадки про масові розстріли євреїв. Дві схрещені лінії, зумовлені структурою каменю, немов би символічно перекреслюють цей напис, спростовуючи зміст написаного. Встановлення каменю, однак, мало й позитивне значення – відтепер місце пам’ятних церемоній в Бабиному Яру було визначено однозначно: біля каменю. Мітинги і збори всіх наступних років проходили тепер саме там.
Пам’ятний камінь у Бабиному Яру.
Ще один аспект пам’ятних церемоній «біля каменю» з’явився одночасно з його установкою – влада більше не хотіла відмахуватися, і відтепер всі пам’ятні церемонії повинні були проходити за її сценарієм і режисурою.
2 липня 1976 р. до 35-х роковин трагедії, у верхів’ях Бабиного Яру біля вулиці Дорогожицької був відкритий пам’ятник з написом «Радянським громадянам і військовополоненим солдатам та офіцерам Радянської Армії, розстріляних німецькими фашистами у Бабиному Яру». Довгий час він був єдиним нагадуванням про трагедію Бабиного Яру [5].
Взагалі, з самого початку, з перших днів свого існування, рух єврейського національного відродження (у всіх його формах, включаючи, зрозуміло, і феномен Бабиного Яру) знаходився під невсипущим наглядом державних (міліція, КДБ) і партійних (ЦК КПРС і ЦК КПУ) органів – інстанції рівнем нижче цим не займалися. Перш за все, те, що відбувалося в Бабиному Яру, вони розцінювали як «дії єврейських націоналістів з метою розпалювання націоналістичних тенденцій серед єврейського населення міста Києва» (з доповіді Шелеста в Москву 1966 р). Але у 1970 р. Андропов вже знав (і доповідав про це в ЦК), що «під впливом сіоністської і антикомуністичної пропаганди з-за кордону серед радянських євреїв, інфікованих націоналізмом, спостерігається тенденція до об’єднання і антирадянських виступів під прикриттям боротьби “за пробудження національної самосвідомості і розвиток єврейської культури”. У 1969-1970 рр. йшов процес поступового об’єднання нелегальних сіоністських груп і організацій, що виникли в різних районах країни, у підпільну партію сіоністів...».
Таким чином, Бабин Яр повільно, але неухильно, ставав місцем протистояння радянської влади і демократичних прагнень єврейського національного відродження.
Перше відкрите зіткнення відбулося вже у вересні 1968 р. Коли основна частина публіки, присутня на офіційному мітингу, почала розходитися, раптом заговорив Борис Кочубієвський – про те, як обурливо розповідати в Бабиному Яру відносно сіоністів та «ізраїльських агресорів», не згадуючи, що Бабин Яр – це місце загибелі багатьох тисяч євреїв. В кінці листопада у будинку Кочубієвського був проведений обшук, а через тиждень, 4 грудня 1968 р., його заарештували.
У травні 1969 р. відбувся суд, на якому свідками захисту виступили Геренрот, Бухіна, Койфман і Озерянський. Суд відхилив докази свідків захисту, заявивши, що «всі ці п’ять чоловік є друзями підсудного і в суді повністю підтримували сіоністські погляди підсудного». Кочубієвський був засуджений на 3 роки за статтею 187-1 КК УРСР («Поширення завідомо неправдивих вигадок, що ганьблять радянський державний і суспільний лад»). Покарання відбував в Установі ЯЕ 308/26, Жовті Води, Українська РСР.
У листі, адресованому Шелесту від першого секретаря Київського міськкому КПУ Ботвина від 16 вересня 1969 р. вказувалося: «Як стало відомо Київському міськкому КП України, деяка частина націоналістично налаштованих громадян єврейської національності має намір провести 29 вересня цього року в Бабиному Яру збіговисько… біля пам’ятного каменя викласти з квітів шестикутну зірку.
У зв’язку з цим вноситься пропозиція 29 вересня 1969 р. о 14 годині провести в Бабиному Яру, за прикладом минулого року, мітинг представників трудящих Києва, присвячений пам’яті радянських воїнів та громадян, які загинули від рук фашистів у період тимчасової окупації міста.
Пропонується, щоб мітинг відкрив секретар міськкому партії, а також виступили 2-3 учасника Великої Вітчизняної війни (єврейської національності), письменник, секретар міськкому комсомолу.
Шевченківському райкому КП України доручено провести підготовчу роботу по проведенню контрпропагандистської діяльності під час мітингу».
Писано все це 16 вересня 1969 р., тобто майже за два тижні до мітингу 29 вересня. Заздалегідь, грунтовно, дуже добре все продумано і підготовлено: «Контакт з відповідними адміністративними органами з приводу проведення мітингу встановлено».
З тих пір, в призначений термін і в заздалегідь точній формі проводилися подібні мітинги всі наступні роки. Детальний звіт щодо успішно проведеного мітингу 1969 р. (включаючи арешт деяких «націоналістично налаштованих громадян єврейської національності») надав той же О. Ботвин Шелесту 17 листопада 1969 р.: «Мітинг пройшов організовано, порушень громадського порядку не було. Цього дня о 10 годині з боку вулиці Д. Коротченка до пам’ятного каменю підійшли троє чоловік, які несли вінок з живих квітів в формі двох трикутників, один на одному – в формі шестикутної зірки. При спробі покласти цей шестикутник до пам’ятного каменю присутні громадяни єврейської і інших національностей почали висловлювати своє обурення поведінкою цих людей. Але вінок їм все ж таки вдалося покласти. Після цього вони запалили стеаринові свічки і стояли з ними декілька хвилин.
Цих осіб затримано працівниками міського управління внутрішніх справ. Як з’ясувалося, ними були: Койфман Ісаак Ізраїлович, 1940 р. н., ніде не працює, освіта вища; Геренрот Анатолій Йосипович, 1940 р. н., старший інженер Київського спеціалізованого ремонтно-наладочного управління, освіта вища; Казаровицькпй Леонід Ізраїлович, старший інженер Діпросільмаш, освіта вища.
З вказаними громадянами відповідними адміністративними органами проведена необхідна робота.
Партійними та адміністративними органами м. Києва вживаються заходи з метою попередження в майбутньому націоналістичних та інших антигромадських проявів».
Третім, хто виносив трикутники до пам’ятного каменя, був Борис Озерянський, але його чомусь «відповідні адміністративні органи» не забрали. Забрали Леоніда Казаровицького, який ні до, ні після цього в єврейських колах помічений не був. Затримані (Койфман і Геренрот) справедливо підозрювали в ньому «насєдку», і поводилися відповідним чином.
Коротше кажучи, як тільки закінчувалася формальна офіційна частина церемонії, «із-за бугра» з’являлися єврейські активісти, і починалася неформальна частина події, що в народі називалася «Бабин Яр цього року». Добром це зазвичай не закінчувалося – міліція та інші органи, натреновані за багато років протистояння в Бабиному Яру, жорстоко і методично розправлялися з будь-якими спробами єврейської самодіяльності [6].
Події 1969 року, очевидно, залишили незгладимий слід в їх пам’яті, тому до кожної нової річниці радянська влада готувалася ґрунтовно і заздалегідь (на рівні Голови КДБ України і ЦК КПУ, не нижче).
У повідомленні КДБ УРСР до ЦК КПУ від 18 вересня 1970 р. вказувалося, що «Комітетом держбезпеки республіки отримані дані про те, що єврейські націоналістичні елементи мають намір організувати в м. Києві в районі Бабиного Яру 29 вересня 1970 року антигромадську акцію.
У минулому році в цей день вони поклали біля пам’ятного каменю на місці поховання жертв фашизму сіоністську зірку з живих квітів, запалили свічки і поширювали листівки.
За їхнім задумом в нинішньому році ця акція повинна носити лояльний характер і не виходити за рамки законності.
З даного питання перевіряється нами Діамант Г. Н., старший науковий співробітник обсерваторії АН УРСР…».
У довідці КДБ до ЦК КПРС від 10 серпня 1971 р. повідомлялося, що «1 серпня в Києві біля пам’ятного каменя в Бабиному Яру група сіоністськи налаштованих євреїв в кількості 12 чоловік на знак протесту проти відмови у видачі їм дозволу на виїзд до Ізраїлю намагалася влаштувати десятигодинний «голодний» страйк.
Про ці задуми сіоністських елементів органам держбезпеки стало відомо заздалегідь, і було вжито відповідних заходів по їх попередженню. Зокрема, 29 липня зазначеним особам, запрошеним в ОВІР УВС Київської міськради, оголосили, що питання про виїзд до Ізраїлю може бути позитивно вирішене за умови, якщо їх сім’ї виїдуть з СРСР у повному складі, включаючи батьків.
Проведена в ОВІРі бесіда похитнула намір ряду осіб зібратися в Бабиному Яру. Однак, підбурювані екстремістами, вони з’явилися в призначене місце, попередньо відправивши телеграму за адресою Президії Верховної Ради СРСР із заявою про оголошення страйку.
Вжитими заходами задум сіоністів був зірваний. За погодженням з партійними органами учасники провокації були затримані за порушення громадського порядку, піддані грошовому штрафу і арешту на 10-15 діб» [7].
У 1971 році на 1 серпня випав день «9 ава» – день руйнування Єрусалимського храму, який традиційно вважається в євреїв днем жалоби. Тоді у голодуванні взяли участь Е. Давидович, І. Райз, Е. Рабинович, А. Фінгерман, І. Грейдінгер, Е. Ланцетер, А. Навельт, Н. Ременік, С. Товеровська, Л. Товеровський. До них приєдналася, але не голодувала 66-річна, хвора на глаукому, Лейченко-Веледницька. Всі вони були затримані і привезені в Дарницьке відділення міліції, а потім в народний суд Шевченківського району (м. Київ). Там їх засудили за порушення громадського порядку на 10-15 діб позбавлення волі. Лейченко-Веледницьку оштрафували на 10 карбованців [8].
Зверніть увагу, що, на відміну від українських органів, які продовжували називати єврейських активістів «єврейськими націоналістами», КДБ СРСР називає їх «сіоністськи налаштованими євреями» і говорить про «задуми цих сіоністських елементів». Приватна подія в Києві обговорюється на всесоюзному рівні, на рівні ЦК КПРС і центрального управління КДБ.
Не без тиску силових структур були затверджені постанови ЦК КПРС «Про заходи по посиленню боротьби з антирадянською антикомуністичною діяльністю міжнародного сіонізму» (від 1 лютого 1972 р.). 7 вересня 1972 р. секретаріат ЦК КПРС за участю М. Суслова, Ф. Кулакова, П. Дємічева, В. Кузнєцова та інших схвалив підготовлений завідувачами відділами ЦК КПРС Фірюбіним та Яковлєвим «План основних пропагандистських і контрпропагандистських заходів у зв’язку з черговою антирадянською кампанією міжнародного сіонізму». Важливе місце в його реалізації відводилось КДБ при Раді Міністрів СРСР, якому доручалось «вжити заходів до виявлення і припинення ворожих акцій спецслужб супротивника, іноземних сіоністських організацій та єврейських націоналістів всередині країни». Таким чином, крім вже традиційних пропагандистських заходів цей та інші партійні документи містили ряд нових моментів – застосування до так званих «єврейських націоналістів» відкритих репресій.
Виходячи з настанов вищого політичного керівництва СРСР, секретар ЦК КПУ В. Маланчук та завідувач відділом пропаганди і агітації ЦК А. Мяловицький 15 серпня 1973 р. пропонували доручити Прокуратурі УРСР, Міністерству внутрішніх справ УРСР, Комітету державної безпеки при Раді Міністрів УРСР «посилити роботу по викриттю і притягненню до кримінальної відповідальності активних пропагандистів “руху” за виїзд євреїв з СРСР, емісарів зарубіжних сіоністських центрів». Внаслідок цього кожна більш-менш значна акція активістів євреїв-відмовників не залишалася поза увагою правоохоронних органів Української РСР [9].
Ілюстрацією до чергових подій 1972 р. біля пам’ятного каменя в Бабиному Яру може бути повідомлення О. Ботвина в ЦК КПУ (особисто товаришу Шелесту) від 12 квітня 1972 р.: «Про зборище громадян біля каменю пам’яті жертвам фашизму у Бабиному Яру м. Києва.
Київський міськком КП України повідомляє, що 11 квітня цього року о 19 годині біля пам’ятного каменю в Бабиному Яру відбулося самовільне зборище громадян єврейської національності з приводу 29 річниці страти євреїв Варшавського гетто.
За час з 19.00 до 21.00 в зборищі взяли участь близько 200 чоловік єврейської національності. Крім цього, понад 200 чоловік було прохожих. До каменю було покладено чотири вінки з надписами на стрічках російською мовою та мовою іврит наступного змісту: «Жертвам Варшавы», «Героям Варшавского Гетто», «Не забудем, не простим», «Не покорившимся».
Стрічки з надписами були стилізовані під державний прапор Ізраїлю.
Склад учасників різноманітний – були люди похилого, середнього віку і молодь. По поведінці присутніх можна зробити висновок, що переважна частина прийшла дійсно вшанувати пам’ять рідних і близьких, що загинули в роки Великої Вітчизняної війни, а організатори цього зборища і присутня молодь – це націоналістично настроєні люди, які підпали під вплив сіоністської пропаганди, намагались використати його в своїх провокаційних цілях. Деякі з них прикололи до лацканів костюмів сіоністські знаки і поводили себе зухвало.
Було навіть намагання організувати виступ перед присутніми, але дружинники з мотоциклетного заводу, в тому числі і євреї, вжили заходів, щоб не допустити проведення мітингу. 7 чоловік, які не реагували на зауваження дружинників і порушували спокій присутніх, затримані органами міліції і будуть притягнуті до адміністративної відповідальності.
Зборищу передували організовані дії екстремістськи настроєних громадян єврейської національності, які різними методами добиваються дозволу на свій виїзд в Ізраїль. Як з’ясувалось, ще задовго до цього ними було надіслано листа в Ізраїль про те, що вони звернулись в Київський міськвиконком за дозволом на проведення мітингу вшанування жертв фашизму, які загинули у Варшавському гетто. Зміст листа 10 квітня передавався на Радянський Союз по ізраїльському радіо. На цю передачу й відгукнулась більшість тих, хто прийшов на зборище.
В дійсності ніякого листа до міськвиконкому з цього приводу не надходило. Це була явна провокація сіоністів, які переслідували мету ввести в оману громадян єврейської національності і викликати в них антирадянські настрої.
11 квітня по цьому ж радіо передавалась і телеграма мера Нью-Йорка, надіслана на адресу голови Київського міськвиконкому. Телеграма одержана міськвиконкомом в другій половині дня 11 квітня…
Міськком партії разом з відповідними органами вживає заходи по посиленню виховання інтернаціоналізму серед громадян єврейської національності і розвінчання підступних дій сіоністів».
Траурний вінок у пам’ять про знищенних євреїв, з написами двома мовами — російською та івритом.
«Виховні заходи» включали арешти і затримання. Затримували не тільки біля пам’ятного каменю, затримували превентивно і задовго до будь-якої передбачуваної події, щоб залякати і створити підстави для звинувачення в злісному (повторному) порушенні. Так, у довідці, виданій активісту Юрію Сороці, затриманого на 15 діб (з 08.09.72 до 23.09.72) напередодні роковин Бабиного Яру (29.09.72), вказувалася асбурдна причина – «за посягання на життя працівника міліції».
В інформаційному повідомленні В. В. Федорчука (Голови Комітету Держбезпеки УРСР) товаришеві В. В. Щербицькому (перший секретар КПУ з 25 травня 1972 р.) вказувалося: «10 жовтня 1974 р. Центральному Комітету Комуністичної партії України повідомлено про проведені заходи щодо запобігання спланованої єврейськими екстремістами провокаційної акції в районі Бабиного Яру 29 вересня цього року, зокрема, про виключення… участі в цій провокації ряду націоналістично налаштованих осіб, що групуються навколо Кагана.
Оперативні дані, які надходять, свідчать про те, що Кислик, Цацкіс та інші «відмовники», будучи стурбованими пасивністю групи Кагана під час подій в Бабиному Яру, намагаються впливати на неї і залучити до спільної активної участі в екстремістській діяльності.
Так, 10 жовтня цього року Кислик відвідав заняття з вивчення давньоєврейської мови в ульпані, керованому Каганом і Бернштейн, де цікавився складом учнів і їх надійністю, можливістю розширення мережі ульпанів і підбору в них нових людей.
Одночасно висловив готовність виділити для керівництва ульпану кілька осіб з числа відмовників...
...Після залучення Кислика до адміністративної відповідальності за дрібне хуліганство, про що в ЦК КП України доповідали 15 жовтня цього року, екстремісти Злобінській, Цацкіс і Тартаковський, побоюючись можливого застосування до них аналогічних заходів з боку органів влади, відмовилися від виїзду в Москву 18 жовтня для участі в спланованій сіоністами демонстрації на захист засудженого в 1973 році єврейського націоналіста Фельдмана [на 3,5 роки ВТТ, арештованого одразу після чергового щорічного мітингу в Бабиному Яру], тимчасово припинили особисті контакти за своїми зв’язками, уникають появи в громадських місцях, періодично підтримуючи між собою зв’язок телефоном» [10].
Мітинги тривали і далі.
Щоб остаточно відбити у опозиційної публіки бажання наближатися до Бабиного Яру, влада задумала і в липні 1976 року здійснила монументацію свого пам’ятника в цьому місці: «Радянським громадянам і військовополоненим солдатам і офіцерам Радянської Армії, розстріляних німецькими фашистами у Бабиному Яру». Перед пам’ятником була встановлена металева плита з написом українською: «Тут у 1941-1945 роках німецько-фашистськими загарбниками було розстріляно понад сто тисяч громадян міста Києва і військовополонених». Про євреїв, як прийнято, ні слова.
Віктор Некрасов з цього приводу писав: «Треба було тридцять п’ять років, щоб, подолавши чийсь запеклий опір, з’явилися на місці розстріляних дідів та бабусь бронзові м’язи полеглих борців і підпільників, спокійно і впевнено, під дулами кулеметів, дивлячись в майбутнє» [11].
Багаторічний київський відмовник Кім Фрідман пізніше згадував: «Приходив до Бабиного Яру з усією родиною, викладав, вів семінар, який проходив на моїй квартирі... Володя Кислик – спортивний хлопець міцної статури. Перший раз його сильно побили відразу після отримання відмови, так би мовити, для профілактики. Це сталося на роботі, він служив тоді нічним сторожем на човновій станції. Другий раз трохи не дійшло до побиття, коли він разом з друзями прийшов вшанувати пам’ять євреїв до Бабиного Яру. У червні 1976 року його побили знову, попередивши при цьому, щоб він розпустив свій науковий семінар. У 1977 році його звинуватили в пересиланні секретних матеріалів з ядерної фізики за кордон, причому зробили це через газету «Вечірній Київ». У березні 1980 р. Кислику погрожували арештом, якщо він не припинить зустрічатися зі своїми друзями-відмовниками або закордонними гостями, а на час Московської Олімпіади помістили… до психіатричної клініки.
…Володимира Кислика заарештували, коли він повертався зі святкування Пуріма, звинуватили в нападі на жінку і побитті чоловіка, який намагався їй допомогти, за статтею «злісне хуліганство». Свідками на суді виступали співробітники КДБ, які здійснювали за ним стеження. На слідстві й на суді Кислик відмовився від участі в судовому розгляді, заявивши, що не бажає брати участь в повністю сфабрикований справі. 26 травня його засудили до трьох років виправно-трудових робіт. Термін він відбував в таборах Донецької області України. Під час відбування покарання переніс два серцеві напади...» [12].
Переслідуючи єврейських активістів через їх демонстрації в Бабиному Яру, радянська влада порушувала відразу кілька статей Конституції СРСР 1936 р. Так, стаття № 124 закріплювала забезпечення за громадянами свободи совісті, свободи відправлення релігійних культів». Стаття № 125 гарантувала свободу слова, свободу друку, свободу зібрань та мітингів, свободу вуличних походів і демонстрацій. 126-а стаття проголошувала, що «народним масам громадян СРСР забезпечується право об’єднання в громадські організації: професійні спілки, кооперативні об’єднання, організації молоді, спортивні і оборонні організації, культурні, технічні і наукові товариства». Стаття № 127 забезпечувала громадянам СРСР «недоторканність особи. Ніхто не може бути заарештований інакше як за постановою суду або з санкції прокурора» [13].
Те саме стосується Конституції СРСР 1977 р. Стаття № 50 свідчила: «громадянам СРСР гарантуються свободи: слова, друку, зборів, мітингів, вуличних походів і демонстрацій. Здійснення цих політичних свобод забезпечується наданням трудящим і їх організаціям громадських будинків, вулиць і площ, широким розповсюдженням інформації, можливістю використання преси, телебачення і радіо». У статті № 51 вказувалося: «Громадяни СРСР мають право об’єднуватися в громадські організації, які сприяють розвиткові політичної активності і самодіяльності, задоволенню їх різноманітних інтересів. Громадським організаціям гарантуються умови для успішного виконання ними своїх статутних завдань. У статті № 52 прописувалась гарантія свободи совісті, «тобто права сповідувати будь-яку релігію або не сповідувати ніякої, відправляти релігійні культи або вести атеїстичну пропаганду. Розпалювання ворожнечі і ненависті у зв’язку з релігійними віруваннями забороняється». Стаття № 54 стверджувала, що «громадянам Радянського Союзу гарантується недоторканність особи. Ніхто не може бути заарештований інакше як на підставі судового рішення або з санкції прокурора». Статтею № 57 наказувалося, що «повага особистості, охорона прав і свобод громадян – обов’язок усіх державних органів, громадських організацій і посадових осіб» [14].
Як бачимо, в 1960-х рр. єврейські активісти почали проводити самодіяльні (тобто не санкціоновані офіційними інстанціями) мітинги в Бабиному Яру, відзначаючи річниці масового вбивства київських євреїв. У 1966 р. на такому мітингу виступили письменники-правозахисники: українці І. Дзюба та Б. Антоненко-Давидович, росіянин В. Некрасов. Влада безуспішно намагалися перешкодити проведенню мітингів: 1968 р. і 1972 р. багатьох їх учасників заарештували. І все ж в кінці 1960-х – першій половині 1970-х рр. єврейський національний рух в Україні розвивався по наростаючій [15].
У міру зростання єврейського руху мітинги в Бабиному Яру ставали все багатолюднішими: 1968 р. там зібралися 50-70 чоловік, у 1969 р. – 300-400 осіб, в 1970 р. – 700-800. Влада, намагаючись перешкодити, почали влаштовувати в цей день офіційний мітинг, на якому виголошували промови заздалегідь підготовлені оратори. Вони розповідали ро «ізраїльську агресію», але не згадували, що поховані тут люди – євреї, вбиті лише за те, що були євреями. У 1971 р. у яру зібралося близько тисячі осіб, в тому числі відмовники з Москви, Ленінграда, Свердловська, Тбілісі. Вони поклали вінки з відповідними написами.
Щороку тривали спроби проведення демонстрацій, які вже стали традиційними. У Бабиному Яру, де з 1977 р. перестали влаштовувати офіційні мітинги в річницю розстрілу євреїв, зібралося в той рік 44 людини – москвичі не змогли дістатися до Києва, так як були затримані. У 1981 р., в 40-у річницю розстрілу, в Бабин Яр знов прибули євреї з різних міст [16].
Як свідчать хроніки «Вєстєй із СРСР», демонстрації в Бабиному Яру і репресії проти їх учасників тривали. Так, у випуску № 18 за 1981 р. вказувалося: «27 вересня 1981 р. на вокзалі в Києві було затримано групу євреїв, які мали намір покласти вінок у Бабиному Яру, на місці масового вбивства євреїв в роки фашистської окупації Києва. Двоє із затриманих – кияни, двоє – ленінградці і один – москвич. 4 чоловіка засуджені на 15 діб адміністративного арешту за звинуваченням в "хуліганстві", доля п’ятого невідома» [17].
«У числі осіб, підданих адміністративному арешту на 15 діб за спробу покласти вінок у Бабиному Яру в Києві – київські відмовники Світлана Єфанова і Володимир Терещенко» [18]. Крім того, «за спробу покласти вінки в Бабиному Яру в Києві, крім киян С. Єфанова і В. Терещенко, були піддані адміністративному арешту також москвичі Олексій Лоренцсон і Валерій Канєвський (на 15 діб кожен), ленінградці Михайло Ельман і Павло Астрахан (10 діб кожен, заарештовані 26 вересня 1981 р.). Москвичі Олег Попов і Володимир Магарік, які мали намір виїхати до Києва для покладання вінків, були зняті з поїзда. Вже прибувших до Києва москвичів Е. Нартову і Е. Равіча відправили назад до Москви. Проте, чотирьом людям з Одеси вдалося пробратися до Києва, покласти вінок в яру і прочитати Кадиш. Вони покинули Бабин Яр, не будучи затриманими» [19].
Крім Бабиного Яру в Києві, щось подібне, хоч і в більш скромних масштабах, відбувалося в іншому місці масових розстрілів євреїв у роки радянсько-німецької війни – в Дробицькому Яру, що знаходиться біля Харкова. Як згадували учасники пікетів (зокрема, відмовник Іцхак Мошкович), «Дев’ятого травня ми, відмовники, відвідували Дробицький Яр, місце масового розстрілу євреїв у 1941 році. Яку загрозу собі або радянському режимові бачили гебісти у відвідуванні могил? Чи не той це випадок, коли, обпікшись на молоці, дмуть на воду? А коли один кримінального вигляду капітан сказав мені: «Побачу вас там, голову відірву!» – то він же прекрасно розумів, що ні відірве навіть ґудзика від моїх штанів. «Побачу вас 9 травня в районі Дробицького яру – голову відірву!» – в цій фразі я почув не погрозу, а відчай. Це все одно, якщо б він став на коліна і благав не робити цього, не йти, або хоча б продемонструвати страх перед ним» [20].
У свою чергу, відомий багаторічний радянський дисидент і відмовник О. Парицький згадував: «Під час війни в Дробицькому Яру на околиці Харкова були розстріляні близько двадцяти тисяч євреїв. У березні 1978 року ми надіслали листа в облвиконком з пропозицією напередодні Дня перемоги організувати там недільник з прибирання території. Нас запросили на зустріч з головою, який запевнив, що там все прибрано, пам’ятний знак відремонтований, і в недільнику немає необхідності. Я відповів, що тоді ми покладемо квіти і вінки задля вшанування пам’яті жертв нацизму. Реакція голови була явно неадекватною. Він почервонів, схопився з місця і закричав: «Я забороняю ходити туди з квітами! Нічого вам там робити!»
Протягом наступного тижня нас викликали в КДБ і попередили, щоб ми не ходили до яру 8 травня. Натомість пообіцяли допомогти з отриманням виїздних віз. Хлопці прийшли до мене: так, мовляв, і так, вибач, але ми не станемо лізти поперед батька в пекло. Я не став їм дорікати. А для себе вирішив, що це буде моя особиста демонстрація. Поля [дружина] категорично заявила, що одного мене нізащо не відпустить. Але вирушили ми не вдвох, а втрьох – до нас приєднався мій колишній колега по Інституту метрології Льоня Гугель.
Восьмого травня зранку йшов дощ. У Дробицькому Яру, розташованому за три кілометри від кінцевої зупинки трамвая, ми попрямували навпростець через поле, насилу витягаючи ноги з в’язкого бруду. Тільки почали спускатися по слизькому схилу яру, як назустріч з завіси дощу висунулася шеренга людей в плащах. Нас було троє, їх – чоловік двадцять.
– У чому справа? – питаю.
– А ви куди прямуєте?
– Ми йдемо покласти квіти до пам’ятного знаку.
– Прохід туди заборонений!
– Тут поховані тисячі людей, вбитих нацистами. Ми прийшли вшанувати їх пам’ять і зробимо це! – У відповідь пролунало:
– Стояти! Не рухатись!
Ми з Льонею перестрибнули через струмок, що протікав по дну яру, і допомогли перейти Полі на ту сторону. Потім зробили кілька кроків вгору по східному схилу і розсипали квіти по землі. Люди в плащах мовчки стояли навпроти, майже впритул до нас. Я не помітив в їх однакових особах ніякого особистого почуття. Їм наказали – вони виконують» [21].
Харківський дисидент та відмовник Олександр Парицький
Таким чином, ще до виникнення організованого єврейського руху в деяких містах, де під час війни були здійснені масові розстріли євреїв, склалася традиція вшанування загиблих заупокійної молитвою та покладанням вінків в річницю їх загибелі. Найвідомішим з таких місць є Бабин Яр в Києві. 29 вересня там багато років поспіль збиралися родичі і близькі розстріляних. З початком єврейського руху за виїзд до Ізраїлю в цей день туди стали приходити київські відмовники і навіть приїжджали активісти з інших міст. Дещо подібне відбувалося і у Дробицькому Яру біля Харкова.
Як бачимо, фактична заборона вшанування жертв Голокосту на теренах УРСР цілком збігалася з асимілятивною політикою радянської влади в інших аспектах. До того ж місця масової загибелі євреїв у роки Другої світової війни так чи інакше ставали місцями активності єврейсько-сіоністського руху, що вимагав у Кремля відновлення єврейського національно-культурного життя та дозволу репатріації до Ізраїлю. Тому комуністична влада намагалася якомога більше звести нанівець усі громадсько-політичні потуги відмовників, дисидентів та інших опозиційних елементів. Це їй більш-менш вдавалося протягом усієї доби «застою», аж поки горбачовська перебудова другої половини 1980-х рр. не зняла питання переслідування інакодумців з порядку денного.
1. Докладніше щодо скандалу, пов’язаного із поемою Євтушенка, див.: Костырченко Г. В. Тайная политика Хрущева: власть, интеллигенция, еврейский вопрос. М.: Международные отношения, 2012. С. 351-370.
2. Там же. С. 364-365.
3. Часть 3. Выставка памятников, 1965 год / Хадашот.
4. Зисельс И. Еврейский самиздат: 60-е – 80-е годы / Мигдаль.
5. Евстафьева Т. К истории установления памятника Бабьем Яру / Еврейский Обозреватель.
6. Часть 5. Бабий Яр – по-советски, по умолчанию / Хадашот.
7. Еврейская эмиграция в свете новых документов /под ред. Б. Морозова. Тель-Авив, 1998. С. 113.
8. Там же. С. 114.
9. Бажан О. Репресивні заходи радянської влади щодо громадян єврейської національності в УРСР (1960-і – 1980-і рр.) // З архівів ВУЧК-ГПУ-НКВД-КГБ. 2004. № 22. С. 115-116.
10. Часть 6. Бабий Яр – форпост сионизма / Хадашот.
11. Часть 5. Бабий Яр – по-советски, по умолчанию / Хадашот.
12. Кошаровский Ю. Глава 44 Волна репрессий 1980 – 1983 гг. / Мы снова евреи.
13. Конституция (Основной закон) Союза Советских Социалистических Республик. Утверждена Чрезвычайным VIII съездом Советов Союза ССР 5 декабря 1936 года (с последующими изменениями и дополнениями)
14. Конституция (Основной Закон) Союза Советских Социалистических Республик. Принята на внеочередной седьмой сессии Верховного Совета СССР девятого созыва 7 октября 1977 г.
15. Украина. Евреи в послевоенной Советской Украине (1945–91) / Еврейская конференция Украины.
16. Алексеева Л. История инакомыслия в СССР. Еврейское движение за выезд в Израиль / Еврейский мир Украины.
17. 30 сентября 1981 (N 18) / Вести из СССР. Нарушение прав человека в Советском Союзе.
18. 15 октября 1981 (N 19) / Вести из СССР. Нарушение прав человека в Советском Союзе.
19. 31 октября 1981 (N 20) / Вести из СССР. Нарушение прав человека в Советском Союзе.
20. Мошкович И. Диссиденты и отказники / Из истории еврейского движения.
21. Парицкий А. Противостояние / Сетевой портал «Заметки по еврейской истории».
It may be interesting for you
Дослідження
Бабий Яр, или Память о том, как в народ превращалось строптивое племя. Эммануил (Амик) Диамант
Події
«Сталину удалось одурачить весь мир». Забытый голод в России. Дмитрий Волчек
Події
Гестапо + НКВД: совместные предприятия чекистов и нацистов. Дмитрий Волчек
Події
Штази и КГБ: практика террора против инакомыслящих. Евгений Захаров