ГАЙОВИЙ ГРИГОРІЙ ТИТОВИЧ

 388320.05.2005

автор: Овсієнко Василь

(нар. 4.02. 1937, с. Степанівка Менського р-ну Чернігівської обл.)

З найперших шістдесятників. Журналіст, письменник.

Батько Г. був козацького роду, служив на Чорноморському флоті. У колгосп пішов останнім у селі. Мав необачність скептично висловитися на передвиборних зборах: “Чого це я повинен голосувати за того, кого  взагалі не знаю, я з ним телят не пас”. Заарештований 1938 р. і загинув у неволі. Реабілітований через 52 роки. Мати Марія Гайова (Маняко) бідувала з трьома дітьми, дожила до пенсії 12 рублів (середньомісячний її заробіток у колгоспі становив 3 руб. 40 коп.), померла 1967 р.

Г. закінчив Степанівську семирічку і поїхав у Макіївку до тітки, де з золотою медаллю закінчив десятирічку. 1955 р. син “ворога народу” вступив на факультет журналістики Київського університету, написавши твір у вигляді гуморески, яка сподобалася деканові Матвієві Шестопалу.

Зрозуміло, що мав критичні погляди на владу. Окупація Угорщини в 1956 р. збудила першу хвилю шістдесятників: трохи старший студент Борис МАР’ЯН був виключений з вузу 1956 р. і ув’язнений у січні 1957 на 5 р. за виступ на зборах з програмою-мінімумом: усунути від влади привілейовану касту комуністів, дати можливість розвиватися профспілковому і молодіжному рухові тощо. Б. МАР’ЯН мав вплив на студентське середовище. 

1957 р., після другого курсу, Г. поїхав на журналістську практику в Макіївку. На вимогу редактора газети "Макеевский рабочий" затаврувати антипартійну групу Маленкова-Кагановича-Молотова і "примкнувшего к ним Шепилова” сказав, що вони для нього всі однакові. І хоча “організував матеріал” від секретаря парторганізації трубного заводу, до ЦК пішов “сигнал”, що Київський університет погано виховує студентів. Про Г. говорили, що він хвалив Троцького, покривав антипартійщиків: "антипартийная группа Кагановича-Молотова, примкнувшего к ним Шепилова и примазавшегося Гаевого". Було зафіксовано, що Г. критично висловлювався про Бєлінського, Маркса, писав ґлузливі епіґрами на викладів марксизму-ленінізму і, на свою біду, вів щоденник.

Тим часом жив упроголодь, ночував, де пощастить. Став домагатися гуртожитку, а з нього завимагали пояснювальну записку. Написав правду – і вона фактично стала самодоносом. Того ж дня наказом ректора звільнений “за невиконання навчальної програми”, хоча не мав жодної трійки. Пішов до ректора. Академік Швець визвірився: "Да мы таким, как ты, черепа ломали! Ты что – против ЦК? Вон отсюда!" Г. заперечив: "Почекайте, я, може, не туди потрапив? Може, я потрапив до дільничного міліціонера? Це точно, що ви – академік Швець?" – "Вон! Чтобы я тебя больше не видел!"

Поїхав у Макіївку, де з’ясував, що донос написала третій секретар міськкому партії Запорожець. Декан Слободянюк порадив заробити добру характеристику і подав надію на відновлення в університеті. Попрацював місяць кореспондентом газети "Комсомолец Донбасса", привіз добру характеристику, але “громадськість університету” не погодилася на відновлення.

Спробував перейти до Львівського університету. Улаштувався “секретарем-друкаркою” на єдину вакантну посаду в газеті "Будівник Червонограда" (всі інші посади були зайняті людьми, які не вміли писати). Випускав газету практично сам. 1958 р. відновлений в КДУ на третій курс. Редаґував гуртожитську стінну ґазету “ЖЛУКТО" (“журналістський леґальний універсальний козацький творчий орган”), яку декан Володимир Рубан назвав "бандитською газетою" і наказав припинити її випуск. На другий день на тім місці висіла інша стінгазета  такого ж спрямування – "Парсуна".

1961 р. закінчив університет, працював у Луганську в молодіжній газеті "Молодогвардієць" (потім – "Молода гвардія").

А перед тим разом з друзями Іваном ПАШКОВИМ та Миколою Максименком улаштували собі екскурсію по містах України і Росії, під час якої Г. вів дорожні нотатки, куди записував і анекдоти про М.Хрущова. Ці мандри в КГБ розцінили як створення “антирадянської організації”. В гуртожиток до Г. підселили сексота Григорія Губіна, який прочитав щоденникові записи і доніс у КГБ. 

20.03 1962 р. Г. викликали до редактора, дві особи в цивільному посадили його в машину – і випустили через 5 років і три години, 20 березня 1967 року на ст. Потьма в Мордовії.  Одногрупника Г. Миколу Прокопенка примусили написати пояснення про його розходження з поглядами Г., що стало свідченням про “антирадянські погляди” останнього. Оскільки ніяких конкретних дій, спрямованих на “підрив і ослаблення радянського державного і суспільного ладу” слідство інкримінувати не змогло, а за погляди ніби-то не судять, то Г. вперто не визнавав себе винним. Отже, він “злісний”, тому Луганський обласний суд 20  червня 1962 р. засудив його за  ст. 62  і 64  ч. 1  КК УРСР до 5 р. ув’язнення в таборах суворого режиму, Івана Пашкова – до 3 р., Миколу Максименка – до 2. Г. відмовився від адвоката, суд був закритий.

Карався у таборі № 7 (Сосновка), потім на ст. Потьма в таборі № 11 "Дубравлагу”, Мордовія. Це були відносно ліберальні часи ГУЛАГу: Г. тільки один раз потрапив до карцеру. Працював, як усі в’язні, на різних роботах у табірному деревообробному комбінаті. Харчування коштувало 11 – 14 руб. місячно, але Г. був загартований попереднім життям.

60% континґенту таборів становили українці – повстанці (зокрема, Михайло СОРОКА, Данило ШУМУК, Григорій Пришляк, Василь ПІРУС, Іван Кочкодан, Євген Горошко, Дмитро Збанацький, Володимир Глива, славетний лікар Василь Кархут), колаборанти часів війни, антирадянщики, зокрема, з Української Робітничо-Селянської Спілки Левка ЛУК’ЯНЕНКА, з Об’єднаної Партії Визволення України Богдана ҐЕРМАНЮКА, а також відомі літератори Святослав КАРАВАНСЬКИЙ, Ростислав ДОЦЕНКО, Олекса ТИХИЙ, Юрій ЛИТВИН). Були групи литовців, естонців, латишів, євреїв.

У таборі було своє нелегальне культурне життя: справляли релігійні й національні свята, діяв літературний гурток. Г. писав на клаптиках паперу вірші, зокрема, сатиричні. Вивіз звідти “підбушлатну” повість "Зірвані квіти" (опублікована 1997 р. в журналі "Київ", ч.3 –4).

Звільнившись, майже 20 р. не мав можливості працювати за фахом журналіста, ані на “ітеерівській” посаді, а на робітничу не приймали, мотивуючи тим, що мав вищу освіту. Висіла загроза виселення з Києва за звинуваченням у “дармоїдстві”. Працював сезонним різноробочим, вантажником, кочегаром. Спроби кагебіста Анатолія Литвина схилити Г. до співпраці обернув на пропозицію разом написати книжку.

У часи “гласності” й “перебудови” почав публікувати в неформальній, а згодом і в іншій пресі вірші, публіцистичні статті. Працюючи в журналі "Пам’ятки України", редаґував книжку Л.Лук’яненка "Вірую в Бога і в Україну", написав до неї передмову. Редаґував його книжку "На землі Кленового Листка" (видана 1998 і 2002). Був членом проводу Всеукраїнського товариства політичних в’язнів і репресованих, з 1999 р. член Національної Спілки Письменників України. У 2000 – 2004 рр. – заступник голови Київської організації НСПУ, нині очолює творче об’єднання сатириків та гумористів цієї організації.

Крім численних переважно публіцистичних публікацій у періодичній пресі, повісті “Зірвані квіти” та великої добірки віршів “Мордовські мотиви”, вміщеної у збірнику невільничої поезії “З облоги ночі” (К., “Укр. Письменник”, 1993 р), видав шість сатиричних книжок: “Болячка” (К., “Молодь”, 1991 р.), “Українські псальми” (К., “Гарт”, 1999 р.), “Тінь Дракона” (К., “Гарт”, 2000 р.), “Сподвижники” (“Гарт” – Київ – “Кентавр” – Харків), “Пересмішник на Парнасі”  (“Деміур”, К., 2001), “Бліда Поганка, або Презумпція невинности” (К., “Юніверс”, 2004).

У жодній із партій ніколи не перебував.

Бібліоґрафія:
І
Інтерв’ю з Г.Гайовим 16.06.1999 http://archive.khpg.org/index.php?id=1120845382&w
Начерки до політичного і творчого життєпису (Уривок) // Гриць Гайовий. Постамент для пам’ятника з окрушин навколородинної та колежанської хроніки в авторській редакції. –К.: Гарт, 2007. – С. 3 – 20.
ІІ.
Олекса Мусієнко. Олтар скорботи // Літературна Україна. – 2000. – 30 лист.
Василь Товстенко. Шестидесятник / газ. Макеевский рабочий. – 2001. – 19 січня; Готовий іти // газ. ”Вечерняя Макеевка”, 21 лист. 2002 р.).
Аркадій Сидорук. Вільний у невільному світі // Народна газета, №4 (531). – 2002 р.
Олексій Неживий. Григорій Гайовий на Луганщині: легенди та реалії” // Бахмутський шлях, № 3-4, 2002 р. – С. 156; П’ять літ за відмову кривити душею // Українська газета, № 44 (280). –2003. – 27.лист.; Здоров був, Гайдамако! // Зона, ч. 18. – 2004 р.. – С. 162.
Юлій Шелест. Захалявна перед- і післяісторія шістдесятих // Літ. Україна”, 2002. – 10 жовтня 2002 р.
Ярема Ткачук. Буревії – Львів: Вид-во “Сполом”. – 2004. – С. 129.
Міжнародний біоґрафічний словник дисидентів країн Центральної та Східної Європи й колишнього СРСР. Т. 1. Україна. Частина 1. – Харків: Харківська правозахисна група; „Права людини”, 2006. – C. 119–122. http://archive.khpg.org/index.php?id=1116603554&w
Рух опору в Україні: 1960 – 1990. Енциклопедичний довідник / Передм. Осипа Зінкевича, Олеся Обертаса. – К.: Смолоскип, 2010. – С. 127–128; 2-е вид.: 2012 р., – С. 142–143.

Василь Овсієнко, Харківська правозахисна група. 12.03.2004. З виправленнями Г. Гайового у травні 2005. Останнє прочитання 4.08.2016.

 Поділитися

Вас може зацікавити

Персоналії / Загальнодемократичний рух

МАР’ЯН БОРИС ТИХОНОВИЧ. Овсієнко В.В.

Інтерв’ю

МАР’ЯН БОРИС ТИХОНОВИЧ. Інтерв’ю 25. 09. 2012. Овсієнко В.В.

Інтерв’ю

Інтерв’ю братів Василя та Мирослава ПЛОЩАКІВ. Овсієнко В.В.

Інтерв’ю

ҐЕРМАНЮК БОГДАН ВАСИЛЬОВИЧ. Овсієнко В.В.

Персоналії / Загальнодемократичний рух

МАР’ЯН БОРИС ТИХОНОВИЧ. Овсієнко В.В.

Персоналії / Український національний рух

ПЛОЩАК МИРОСЛАВ ФЕДОРОВИЧ. Овсієнко В.В.

Персоналії / Український національний рух

ТКАЧУК ЯРЕМА СТЕПАНОВИЧ. Овсієнко В.В.

Персоналії / Український національний рух

СТРУТИНСЬКИЙ ІВАН. Овсієнко В.В.

Персоналії / Український національний рух

ГЕРМАНЮК БОГДАН ВАСИЛЬОВИЧ. Овсієнко В.В.

Інтерв’ю

ГАЙОВИЙ ГРИГОРІЙ ТИТОВИЧ. Овсієнко В.В.

Персоналії / Український національний рух

ЛУК’ЯНЕНКО ЛЕВКО ГРИГОРОВИЧ. С.Карасик. Виправив В.Овсієнко

MENU