Menu
віртуальний музей
Дисидентський рух в Україні

ШОВКОВИЙ ВАСИЛЬ-ІВАН ВАСИЛЬОВИЧ

08.07.2005 | Овсієнко В.В. | Інтерв"ю ХПГ 21.03. 2000 р.

І н т е р в' ю  В. В. Ш о в к о в о г о

 

В.Овсієнко: 21 березня 2000 року в селі Печенiжин ведемо розмову з паном Василем Шовковим у нього вдома. Його називають Василем, а за документами він Іван. Записує Василь Овсієнко. Присутній Микола Мотрюк.

В.Шовковий: Народився я 7 липня 1950 року в селі Печенiжин, тоді був Печенiжинський район, а тепер Коломийський. У 1957 році пішов у школу, та не закінчив її, бо після дев'ятого класу, 1965 року, я поїхав у Чернівці і поступив там у професійно-технічне училище на спеціальність столяра-червонодеревника, яке й закінчив. Там закінчив і вечірню школу, одинадцять класів, поступив був до індустріального технікуму на вечірній відділ. Я його теж не закінчив, бо армія завадила. Призваний у 1969 році восени. Два роки прослужив. Півроку – в навчальних таборах у Криму, в Євпаторії, протиповітряна оборона, ракетні війська, півтора року – у Львівській області, в Пустомитах.

Після армії я повернувся в Чернівці. Там мене не хотіли прописувати. Почалася тяганина: є робота – нема прописки, є прописка – нема роботи. То я повернувся додому в Печенiжин. Майже півроку, від осені аж до весни шукав роботу. Влаштувався на ДОЗ (Коломийський деревообробний завод) і працював там фактично до арешту.

В.Овсієнко: А хто ваші батьки були?

В.Шовковий: Мама – Шовкова Євдокія Миколаївна, з дому Пнівчук. Народжена вона 1927 року, померла в 1993 році. Батько – Шовковий Василь Iванович, народжений 1921 року, помер у 1988 році. Батько був учасником війни, тяжко поранений. Їх буквально неозброєних погнали форсувати Одер. Там їх дуже багато полягло. Якби він не знав польської мови, то напевно, й залишився б там. Але вони там наступали разом з польським батальйоном, то польські санітари питали, хто поляк. І хто знає польську мову, того підбирали. Отаке було.

У мене є сестра, тепер на прізвище Чупрей Люба Василівна, з 1959 року. Є ще двоюрідні сестри, а рідна одна.

В.Овсієнко: Перше ніж розповідати про арешт, поміркуйте собі, що вплинуло на формування вашої національної свідомості?

В.Шовковий: Тут було природне середовище. Був відгомін старої партизанки. Наше покоління, фактично, на тому зростало. Хоча в школі про це не говорилося.

М.Мотрюк: Ну, а татова сестра?

В.Шовковий: Татова сестра була в якийсь період зв'язковою в партизанів УПА. Не кажу, що вона мені багато про це розказувала. Але розказували інші люди, то ті, то ті. Джерел такої інформації було дуже багато.

В.Овсієнко: Хлопці розповідали, що ви регулярно слухали  радіо "Свобода", були радіолюбителем.

В.Шовковий: Ну, яким радіолюбителем? Ремонтував радіоапаратуру. Якщо це можна назвати радіолюбительством, то так. Були в школі такі курси чи то гурток. Багато хлопців займалося цим. Це, можна сказати, якоюсь мірою дало мені ще одну професію.

Пам'ятаю радіопередачі про арешт Валентина Мороза 1 червня 1970 року. (Історик. Нар. 15.04. 1936. Заар. у вересні 1965 р., 4 р. таборів суворого режиму за ст. 62 ч. 1; вдруге – 1.06. 1970, за ч. 2 – 9 р. таборів особливо суворого режиму та 5 р. заслання), про арешти 12 січня 1972 року. Це ми чули по радіо, тоді багато про це говорилось. І про російських дисидентів, зокрема, про Володимира Буковського. Я це хлопцям розказував, ми ділилися враженнями. Наша організація виникла не на порожньому місці.

Одного вечора зібралося в мене нас десь шість хлопців. Це вже після арештів 12 січня, десь під кінець січня, бо якраз, хто був студентом, поприїжджали на канікули.

В.Овсієнко: А хто був ініціатором зібрання?

В.Шовковий: Я би не сказав, що хтось був ініціатором, то все виникло якось само собою. Бо це висіло в повітрі. Ініціатива була приблизно всіх однакова. Ну, Дмитро Гриньків те оформив.

В.Овсієнко: Ця розмова відбувалася в оцій кімнаті і за оцим самим столом?

В.Шовковий: Ні, це вже новий стіл, але на цьому самому місці. Ми зробили, може, й на дитячому рівні, дещо таке наївне було...

В.Овсієнко: Але з елементами урочистості?

В.Шовковий: Так. Це було. Ми взяли форму оунівського підпілля, називали себе псевдами.

В.Овсієнко: Кожен сам собі вибирав?

В.Шовковий: Так. Я вже й не пам'ятаю, хто як назвався. Ми збиралися багато разів. Але ми хотіли з кимось зв'язатися, щоб була якась інформація, щоб і ми могли щось передавати. Тоді ми чули, що виходить "Український вісник", є література самвидаву. Це нас більше цікавило.

В.Овсієнко: А до вас доходив  самвидав?

В.Шовковий: Тільки через радіо. На наших зборах говорив здебільшого Дмитро Гриньків. Він казав: "Щось і нам треба робити. Он кілько хлопців пішло". Це про заарештованих у Львові та в Києві. Тоді кожний щось від себе додавав. Я розказував про останні арешти, бо я тоді більше слухав приймач і був в курсі питання.

В.Овсієнко: А потім Дмитро Гриньків взяв ножа і вгатив його в стіл, усі поклали руки на колодку... Так він розказував.

В.Шовковий: Це було для урочистості. Сталося це під час символічного застілля. Посиділи, поговорили і розійшлись. Це тривало з годину. 

В.Овсієнко: Тоді ж були розподілені обов'язки?

В.Шовковий: То вже пізніше, коли ми збиралися 1 травня у Дмитра Демидова вдома. Дмитро Гриньків приніс туди малокаліберну ґвинтівку – він її взяв у ДОСААФі. Після того ми у Дмитрові двері постріляли були.

В.Овсієнко: Постріляли? А якби там хто ходив?

В.Шовковий: Та ніхто там не ходив. Там ще недороблена хата була. Опівночі ми віднесли Довбушеві вінок з жовто-синіми стрічками, до його пам'ятника. Потім розійшлося.

В.Овсієнко: А які на вас були покладені обов'язки в організації?

В.Шовковий: Ми збиралися створити свою службу безпеки. Але це на той час було несерйозно, бо не було з чим це робити. Дмитро Демидів потім нам признавався, що це треба було зробити зразу. Карабін ми вже у Зумера взяли, а в школі малокаліберну ґвинтівку. Також офіційно брали з ДОСААФу малокаліберні пістолети, бо ми були записані в ДОСААФі, ходили стріляти. Раз ходили в ліс стріляти з того старого карабіна.  Дмитро Гриньків був керівник ДОСААФу в своїй організації, мав доступ до зброї. Через ту організацію він брав патрони. Я знаю, що при арешті в нього забрали багато патронів.

В.Овсієнко: Казав, десь шістсот штук.

В.Шовковий: Якщо не дві тисячі. Бо то мали стріляли члени ДОСААФу. Патрони мали стояти десь там в організації в сейфі. А він усе це мав удома чи на роботі в каптьорці. Там у нього на роботі, де роздягалися, був якийсь тайник, там стояла малокаліберна ґвинтівка і патрони. І карабін там був. І вдома були патрони.

В.Овсієнко: А у вас що було?

В.Шовковий: А у мене був такий самопал без ручки. Я його зробив ще десь у класі четвертому-п'ятому.

В.Овсієнко: Он коли ви "стали на злочинний шлях"! Цікаво, як той самопал був облаштований? Це що, присмал, чи він був з бойком?

В.Шовковий: Це було з бойком зроблено. То був кусок цівки від ґвинтівки, засвердлений такий, як середньовічний револьвер чи пістолет. Заряджався просто з дула, зверху. Тут було засвердлено і прикручено шматок такої маслянки. І ставилася капсула рушнична. І був бойок. Стріляв мій самопал через раз, через два – як попадало (сміється). Він у мене стояв як музейний експонат у шухляді в столі, може, років з десять. Там ручка була відбита. Нікому він не був потрібен.

В.Овсієнко: А КГБ знадобився!

В.Шовковий: Так. То було основне звинувачення мені: виготовлення та зберігання вогнепальної зброї.

В.Овсієнко: Але ж ви тоді були ще неповнолітнім, коли виготовили? За зберігання мали б винуватити, а за виготовлення, мабуть, ні?

В.Шовковий: Є стаття і за виготовлення, і за зберігання, 222 і 223.

В.Овсієнко: Усіх вас звинувачували в антирадянській агітації. Як ця агітація проводилась? Це були розмови тільки між собою?

В.Шовковий: Майже так, це були розмови між собою. Що прочитали, чули. Я особисто читав спомини генерала Шухевича з тих зимових походів на Київ: Одеса, Фастів. Це була книга видавництва "Червона калина" були. (Мабуть, ідеться про спогади ґенерал-хорунжого Юрка Тютюнника про Другий Зимовий похід 1921 року, як він під Базаром зазнав поразки від Г.Котовського. Найвідоміша його книжка "З поляками проти України", що вийшла в жовтні 1924 року. ─ В.О.)

В.Овсієнко: Але тієї книжки у вас не знайшли?

В.Шовковий: Я її брав у Дмитра Гриньківа. Найбільше таких книжок нам діставав Василь Кузенко. Був там є у нас один такий букініст, що збирав старі книжки. То ми в нього діставали. Не прямо, а через когось. Він так би не дав. Ми повертали. Про долю тієї книжки я не знаю. В основному, наша "агітація і пропаганда" – це передача новин закордонних радіостанцій. Я для цього переробив приймач на 19 метрів. Тоді 19 метрів не глушили, то я дізнавався більше.

В.Овсієнко: А от незадовго до арештів вам стало відомо, що щось готується проти вас, і тоді Дмитро Гриньків дав команду познищувати чи поховати все, навіть провести в себе самого обшуки. З чого зчинилася ця тривога?

В.Шовковий: То було як? Наприклад, моїй мамі вчителі сказали: "З твоїм сином щось негаразд, ти дивись, ним КГБ цікавиться". Потім на роботі навіщось стребували мого паспорта і військового квитка. Так квитка й не повернули. Це відділ кадрів. Чого це так негайно їм треба було? Я був якраз перед арештом у відпустці.

В.Овсієнко: Ви підозрювали кого-небудь зі своїх колег?

В.Шовковий: Був отут Дмитро прийняв такого хлопця, що здав нас.

В.Овсієнко: Чи можете назвати його прізвище?

В.Шовковий: Ну, Стадниченко. Я з ним мало, кілька разів зустрічався. Він робив гравером у Коломиї в універмазі.

В.Овсієнко: То це він узявся печатку організації виготовити?

В.Шовковий: Так, так.

В.Овсієнко: Дмитро Гриньків сказав, що він цю печатку, ще недороблену, приніс йому напередодні арешту, і Дмитро її не сховав.

В.Шовковий: Якщо можна назвати кусок бронзи печаткою... Це була тільки заготовка. Печатки ще не було. То просто кусок бронзи. Дмитро дав токареві п'ять рублів за нього.

В.Овсієнко: Але у справі це фігурувало як печатка. А печатка – це вже ознака організації.

В.Шовковий: Для солідності.

В.Овсієнко: Намір радянським законом кваліфікувався і карався так само, як і злочин.

В.Шовковий: Може, навіть гірше. І це відчувалося. На роботі почали так прискіпливо цікавитися нами. Дуже підозріло пропав був Михайлюк Василь. Ми були в близьких відносинах, разом з робили на деревообробному заводі. Їздили разом на роботу. Він не все, але дещо знав про організацію. Був тут такий Бондаренко – він уже виїхав у Росію. То він десь там підпоїв Михайлюка і його забрали у витверезник. Він там просидів тиждень. Випустили якраз тоді, коли нас арештували.

Ну, я не думаю, щоб він зміг дати всю ту розкладку, бо він не міг знати деяких моментів. А КГБ знало фактично все. Там був ближчий, оцей Тарас Стадниченко, він знав практично все. З Дмитром Гриньківим він зустрічався кожний день у Коломиї.

В.Овсієнко: Дмитро сказав цікаву річ, що під час цієї тривоги було скликано зібрання і фіктивно оголошено про нібито саморозпуск організації. Це була інсценізація саме для цього Стадниченка.

В.Шовковий: Можливо, це й прискорило арешти.

В.Овсієнко: Бо КГБ стривожився, що не буде організації. Треба негайно заарештовувати, поки вона ще є.

В.Шовковий: Я не пам'ятаю, хто тоді був першим секретарем Івано-Франківського обкому КПУ, здається, Добрик. Десь у Дмитра Гриньківа є лист Добрика до Щербицького, датований 14-м березня (а нас арештували 15-го), що викрита така-то і така-то націоналістична група. Це Дмитро має в такій офіційній книзі.

В.Овсієнко: Я маю доповідну записку Щербицького до ЦК КПРС від 27 серпня 1973 року. Там ідеться про засудження вашої "Спілки української молоді Галичини" та групи з села Росохач, яка піднесла синьо-жовті прапори над Чортковом уночі проти 22 січня, 50-у річницю Незалежности.

В.Шовковий: А цей лист датовано 14-м березня. Нас арештовують 15 березня, а Щербицькому вже описано, що група арештована. За день до того. Так що вони все прекрасно знали.

В.Овсієнко: Як саме вас затримали? Цікаві самі ці обставини.

В.Шовковий: Це було 15 березня, в четвер (це я добре пам'ятаю) 1973 року.

Репліка М.Мотрюка: Ще 14-го ми були в мене, приймач ремонтували.

В.Шовковий: Так. Приймач ремонтували. На другий день, десь година шоста була. Прийшов майор Рудий.

М.Мотрюк: Рудий був?

В.Шовковий: Так. Я не знаю, в якому званні був Гончаренко. Це два основні. Майор Рудий вів слідство, а цей Гончаренко все ходив у цивільному, так що я не знаю, якого він звання. Він з Коломийського ГБ. А цей слідчий Рудий – з Франківського, з обласного управління.

Вони зразу, прямим ходом кинулися до шухляди в столі. "Ой, що знайшли!" Поняті були хто? Перцович М.І., він лікархірург, прекрасна людина. На жаль, уже покійний. Його кудись викликали, а ці гебісти його завернули, бо там хтось хворий, хоч умирає, а тут є важливіше – тут треба арештовувати.

І почалось: "Що є? Магнітофон, – щоб я зразу показав, – зброя, антисовєцька література? Викласти!" – "Яка в мене зброя? Такого нема". Ну, вони зразу в столі знайшли саморобний самопал. Магнітофона в мене не було. У Гриньківа був магнітофон.

В.Овсієнко: Вони знали, де і що шукати.

В.Шовковий: Так, це ясно! У мене забрали самопал і більше, фактично, нічого. А, ще в мене була фотоплівка, що ми сфотографувалися. Мене обшукали. Я якось ту плівку встиг із кишені витягнути і тримав у кулаці. Так що я її довіз до Франківського ГБ і викинув там у туалеті. Це мені вдалося.

В.Овсієнко: А що на тій плівці?

В.Шовковий: На плівці ми були сфотографовані. Здається, з карабіном. Там один такий кадрик був. Ми з Кузенком мали зробити ту фотографію. Я ту плівку вхопив...

В.Овсієнко: Але же вони робили вам особистий обшук у хаті?

В.Шовковий: Робили. Але не роздягали. А мені вдалося таким ловким рухом перекидати плівку з руки в руку. І вдалося викинути її аж у Франківську.

В.Овсієнко: Бо не було іншої нагоди?

В.Шовковий: Ніяк не міг я викинути, бо всюди за мною ходили.

В.Овсієнко: Їх же тут була повна хата?

В.Шовковий: Їх було так: два цих понятих і, здається, три їх було. Та було їх тут багато, бо вони одночасно робили обшуки у всіх.

В.Овсієнко: То була грандіозна операція. У стількох місцях обшуки й арешти! Всі гебістські сили кинули на фронт.

В.Шовковий: Ще забрали в мене цілий кошіль усякої радіоапаратури. Приймач був,  ну, і, звичайно, підсилювач низької частоти, якого я зробив. Вони потім експерта закликали, щоб він увімкнув того підсилювача (майже піввата). Ми тільки сміялися на те все. Написали таке, що я навіть не підписував ту експертизу. І присоромив їх: "Ви що, люди..."

Мене три дні до Івано-Франківська в тюрму не везли, а тримали, як цих п'ятнадцятисуточників. Але окремо від них. У камері попереднього ув'язнення. Через два дні на третій перевели в тюрму Івано-Франківську.

В.Овсієнко: Як ви сприйняли цей арешт?

В.Шовковий: Може, увімкнулася якась захисна функція. Десь із тиждень це мені здавалося як сон. Так ніби це не зі мною робиться. Я навіть не сприймав цього всього... На першому допиті я дізнався, що вони все знають. Але я не знав, хто сидить. Що Дмитро Гриньків – знав. А більше ні за кого я не знав. Аж до того, коли мене кинули в камеру, з якої я бачив, кого виводять на допит у КГБ. В Івано-Франківську тюрма і будинок КГБ поруч. З тюрми на допити вели в КГБ.

В.Овсієнко: Звідти було видно?

В.Шовковий: Ні, не було видно. Я знайшов у кишені одну копійку і я згадав хімію зі школи. Там дають сіль і тюльку. Я хлібом приліпив цю копійку до ґратів, що були з тонкої штаби. Вона була іржава, а я ще там приліпив цю копійку з сіллю і вона так мені проржавіла, що з'явилася дірочка трошки більше, як три міліметри. Через неї я дивився, хто йде. Мені якраз видно було ту хвіртку в стіні між тюрмою і КГБ. Це поруч. Я дивився: ось його, Миколу Мотрюка, ввели, потім Романа Чупрея. Довго не було Дмитра Демидіва. Я був крикнув там раз, то мене моментально з тієї камери забрали. Сказали так: "Ага, знаєш, хто вже є!" – "Знаю". – "То дуже цікаво".

З 15 березня майже до кінця квітня мене тримали в одиночці. Я не знаю, може, могли на мене впливати якимись хитрими штучками, бо такий був пригнічений стан, що я ходив, як муха притруєна.

Коли перевели в іншу камеру, то кинули там до мене одного. Ну, зрозуміло, що то був їхній працівник. Він щось таке городив... Але було з ким поговорити. Він дуже цікавився: що та що? Закінчилося це тим, що я тріснув ним до тих ґратів, і його забрали від мене. Він забагато почав цікавитися. Після того перекидали мене з камери в камеру. Там уже було легше. Бо зразу нам пред'явили статтю 56-у – це "зрада Батьківщини". Це пахло від десятки до 15-и. А посередині слідства замінили на 62-у. А там до семи років, то я вже й заспівав. Ну, буде 5, вже ж не 10 років.

В.Овсієнко: Психіатричної експертизи ні над ким не проводили? Майже всіх звинувачених в антирадянщині перепускали через експертизу. Тобто погрожували психіатричною розправою.

В.Шовковий: Ні. Уже після звільнення, коли я мав тут з ними деякі церемонії (мене три роки тримали під адміністративним наглядом), то мені сказали: "Ліпше б ми вас не садили, а просто так добре налякали. Це дало б набагато більший ефект".

Слідство тривало в нас півроку. На початку серпня був суд, 9-го винесли вирок. Адвокатів нам дали таких, з російськими прізвищами. Слідчий у мене був майор Рудой, адвокат Суслов.

М.Мотрюк: У мене Санько.

В.Шовковий: А Романа Чупрея – Андрусів. Це місцевий гебіст. Я зустрічався я з тим слідчим Андрусівим, уже як мене хотіли притягнути як свідка у справі Валерія Марченка (16.10. 1947 + 7.10. 1984, ув'язнений 25.06. 1973 на 6 р. і 2 р. заслання). Бо я в зоні займався писанням. Один час навіть вів хроніку 35-ї зони...

(Про «Хроніку» перенесено далі. – В.О.)

Отже, суд наш був на початку серпня 1973 року. Нас ще до середини жовтня тримали в тюрмі, поки етап зібрали. У Харківській тюрмі, на Холодній Горі, зустрілися  ми – Микола Мотрюк, Дмитро Демидів, Роман Чупрей.  Дмитро Гриньків зустрілися з  Зоряном Попадюком (1953 р.н., ув'язнений 23.03. 1973 р. на 7 р. та 5 р. заслання за ст. 62 ч.1)  та Любомиром Старосольським (1955 р.н., ув'язнений у серпні 1973 р. за ст. 2 ч.1 на 2 р.). Їх було два, нас кинули в одну камеру, ми доїхали до Мордовії. Там їх зсадили.

В.Овсієнко: На станції Рузаєвка чи в Потьмі?

В.Шовковий: Я не знаю, як там везли, бо то по долині, нижче Московської області. Нас везли на Урал, а їх скинули тут ближче.

В Свердловську... Ні, вже в Пермі ми були 7 листопада. Майже місяць минув. Враження від етапу дуже колоритні: і обкрадали нас, і билися. Було там усяке.

В.Овсієнко: Але ж ви групою їхали?

В.Шовковий: Так, групою. Я, Микола Мотрюк, Дмитро Демидів, Роман Чупрей,  Дмитро Гриньків.  Але це можна собі уявити: камера десь чоловік під двісті. Там і групою не можна нічого зробити.

В.Овсієнко: Хіба вас не тримали окремо від кримінальників?

В.Шовковий: Привозили і кидали всіх разом. Я, наприклад, як з Уралу повертався, то сидів добу з малолітками. Це було дуже добре, бо я там хоч нормально попоїв.

У Пермській тюрмі ми ще сиділи разом з посправниками, але окремо від кримінальників. То нам принесли були лист Дзюби. Сам начальник тюрми приніс: "Глядите!"

В.Овсієнко: Цей була покаянна заява Івана Дзюби, опублікована 9 листопада 1973 року в газеті "Літературна Україна"?

В.Шовковий: Так, так. Це була десь середина листопада. Я не пам'ятаю, чи це була газета, чи відбиток з газети. Здається, тоді ще ксерокопій не було.

В.Овсієнко: Тоді вже була машина, що робила відбитки, "Ера" називалася. Ті машини дуже пильнували.

В.Шовковий: Ну, може в КГБ була. Здається, нам не газетний варіант давали, а такий окремий аркуш. Сам начальник тюрми приніс.

В.Овсієнко: Мені теж сам начальник слідчої тюрми приніс, підполковник Сапожников, але ще в Києві, на Володимирській, 33.

В.Шовковий: Тоді Миколу Мотрюка, Романа Чупрея і Дмитра Гриньківаа забрали з Пермі щось на тиждень раніше. А перед тим нас там усіх пробували вербувати, прямо, відкритим текстом. Там був такий латиш оперативник з КГБ Кронберґ. Прямо говорив: "Надо сотрудничать". Я відповів: "Я подумаю". Так що я думав...

В.Овсієнко: П'ять років?

В.Шовковий: Ні, коли я приїхав у зону і там хлопці взяли мене в оборот, то капітан Утеро  так десь через місяць каже: "Ну, напевно, тебе вже нема чого питати за ту розмову в Пермській тюрмі". Я кажу: "Борони Боже, ніяких розмов не було". – "Ну, то нікому не кажи". – "Я вже давно розказав, як ви пробували агітувати мене на свою сторону". – "Ну, добре", – каже.

У 35-й зоні, що на ст. Всехсвятська, зустрів нас Василь Підгородецький (1925 р.н., повстанець, ув'язнений 1953 р. Загалом у неволі провів 32 роки), ви його знаєте.

В.Овсієнко: Так, так. Я щойно 21 січня відвідав його у Львові. Він у доброму гуморі, бо ще були останні  святкові дні.

В.Шовковий: Здоровий, веселий?

В.Овсієнко: Веселий!

В.Шовковий: Головне, що веселий. Він ніколи не журився. У зоні він був перукарем. Тож після етапу нас треба підголити, підстригти, все як має бути. Питає Дмитра Демидіва: "Скільки років?" – "П'єть". – "А, – сміється, – в мене двадцять вісім..." Так він нас зустрів.

Там щось типу карантину було кілька днів. Тоді підвезли нам Миколу Мармуса і його брата Володьку Мармуса – це з Росохацької групи. (Організація з 9 юнаків, створена восени 1972 р. в с. Росохач Чортківського р-ну на Тернопільщині, уночі проти Дня незалежності, 22 січня 1973 р., піднесла 4 українські прапори над Чортковом і вивісила 19 листівок. Заарештована в березні – липні 1973 р.. Зокрема, лідер групи Володимир Мармус, 1949 р.н, ув'язнений на 6 р. і 5 р. заслання, його брат Микола, 1947 р.н., на 5 і 3). Так що нас уже чотирьох вивели в зону. Зустрів нас Микола Горбаль (Нар. 10.09. 1940, ув'язн. 13.04. 1971 за ст. 62 ч.1 на 5р. і 2 р. засл., вдруге ─  23.10. 1979 на 5 р., утретє ─ 10.10. 1984 на 8 р. та 5 р. засл., звільн. 23.08. 1988) і... Хто ж другий? Уже не пам'ятаю. Хтось зі старих... А на дверях бараку стоїть Володимир Буковський. Кажу: "Таке знайоме прізвище... Перед самим арештом я слухав про вас по "ворожих голосах". Він засміявся. Так ми познайомились. Потім нам улаштували таку теплу зустріч, з чаєм. Чай мав бути обов'язково. Нас кагебісти попереджували: не дай Боже пити чай, бо серце посадимо.

В.Овсієнко: Ходили такі забобони.

В.Шовковий: Так. Відразу на другий день – на роботу. Там була, в основному, металообробка. Мене там навчили бути токарем. Це стало моєю основною професією. Хоч я перед тим вчився трохи і мав уявлення про токарну справу, але більше там навчився.

Ми багато чого не знали, то вчилися. Якраз настало 10 грудня, день Декларації прав людини ООН. Треба писати заяву. Кажу: "Я абсолютно не маю уявлення, поясніть мені, що до чого". На мене напався був Іван Кандиба (7.06. 1930 – 8.12. 2002, член-засновник Української Робітничо-Селянської Спілки, згодом член-засновник Української Гельсінкської Групи. Ув'язнення: 1961 – 1976, 1980 – 1988),  що то треба було заяву написати. Хтось там каже: "Пане Іване, треба було хоч пояснити що, до чого. Що ти молодих зразу так бентежиш?" Ну, а потім уже пішло. Там у 1974 році весною голодовка була. За Буковського почалося. Тоді його якраз у тюрму забрали. Так нас відсунули від тієї голодовки, сказали: "Хлопці, ви ще молоді, ви ще не знаєте толком що, до чого, як". Ми тоді щось по три дні поголодували. Я знаю, що Дмитро Демидів десь на сьомий день вийшов з тієї голодовки. Його, здається, і в карцер не забирали. А далі почалося: в 1975 році і далі багато було дрібних голодовок, день, два, три.

В.Овсієнко: Хто на 35-й зоні був у начальстві?

В.Шовковий: Начальство було таке: майор Піменов – начальник зони, капітан Кетманов – замполіт. А кум хто був? Там тих кумів мінялось багато, я не пам'ятаю, хто був опер.

М.Мотрюк: Букін.

В.Шовковий: Букін, так. "Молодой" лейтенантик був, Букін. Грав з нами в більярд.

В.Шовковий: Я не знаю, то після мене було. Це потім Жилін, начальник цеху, він щось там мав з вірменами, чисто побутове.  

У нас там була акція відмови від громадянства. Щось до сорока чоловік брали участь. Я кілька разів писав такі заяви до Верховної Ради, а відповіді приходили такі: "Осужден правильно". Це було після Гельсінкської наради 1975 року. Була ціла серія відмов від громадянства, ми домагалися статусу політв'язня. Різкі заяви писали. А тоді, коли приймали брежнєвську Конституцію (7 жовтня 1977 року), провели акцію мовчання. Щось упродовж тижня вона тривала. Написав заяву, що я мовчу, бо нема свободи слова, – так по кілька чоловік. (Див. про це в публікації Миколи Горбаля  «Хроника "Архипелага ГУЛАГ". Зона 35 (За 1977 г.)» у журналі "Зона", ч. 4, 1993 р., с. 141: "4 октября в рамках недели молчания обьявили голодовку Сорока, Шовковый, Гимпу"; с. 142: 9 октября... В рамках недели молчания п/закл. Шовковый направил заявление в Президиум Верх. Совета, в котором еще раз подтверждает отказ от советск. гражданства и намерение после освобождения из лагеря добиваться выезда в Голландию. (...) 11 октября КГБисты Утыро и Щукин вызывали п/закл. Микитко, Шовкового, Гимпу и Сороку для уточнения предполагаемого после освобождения места жительства. (...) Шовковый тоже назвал своим местом жительства Голландию".

Як сказано в передмові, цю  "Хроніку " вивіз на волю Яромир Микитко. Це він розповідає в інтерв'ю, даному мені 27 і 30 січня 2000 р. – В.Овсієнко).

Я переписував заяви і їх передавали на волю. І моя мама передала, бо якраз на побачення приїжджала. Я тоді багато чого через неї передав. Вона все це відвезла у Львів до Олени Антонів. Це була жінка Зиновія Красівського. В якому це році вона померла?

В.Овсієнко: Вона загинула 2 лютого 1986 року.

В.Шовковий: Трамвай її вдарив і під машину впала. Це вже за Горбачова було. (О.Антонів, 17.11. 1937 – 2.02. 1986; З.Красівський, 12.11. 1929 – 20.09 1991, п/в 1948-53, 1967-78, 1980-85. – Ред.),

Я переписував документи, всякі статті, заяви десь років два, аж поки... Чи знаєте ви Захарченка Василя?

В.Овсієнко: Василь Захарченко зараз живе в Черкасах. Кілька років тому я зустрічався з ним. Він талановитий письменник, лауреат Шевченківської премії.

В.Шовковий: Ну от, його помилували. Була його стаття....

В.Овсієнко: У "Літературній Україні" десь 1977 року.

В.Шовковий: Так. І після тої статті ГБ всю розкладку знало, хто цим займається в зоні.

В.Овсієнко: Так?

В.Шовковий: Ну, ясно, що не без того, він мусив щось виказати, щоб його звільнили. Доказів я не маю, але Ігор Калинець (9.07. 1939 р.н., ув'язнений 11.08. 1972 р. за ст. 62 ч.2 на 6 р. і 3 р. заслання) казав, що розповідав Захарченку про деякі речі.

Я вже згадував, що в зоні один час навіть вів хроніку 35-ї зони. Мабуть, попалися їм у руки якісь заяви, статті з зони. В основному, це стосувалося Валерія Марченка, але це було написане моєю рукою. Не написано, а переписано.

В.Овсієнко: Ви так дуже дрібненько переписували?

В.Шовковий: Так. Я писав дуже дрібно і креслярським шрифтом. Вони не могли довести, хто це писав. Мені Семен Ґлузман (Нар. 30.09. 1946, ув'язн. 11.05. 1972 за ст. 62 ч. 1 на 7 р. та 3 засл.) казав, що ніяка експертиза не встановить. "Це, – каже, – несерйозна річ. Не можна за таким почерком довести, що це ти писав". (Див. про це в ж.  "Зона", ч. 4, 1993 р., с. 137: "11 августа в зону приехал работник КГБ Гончар. Он вызывал на беседу (в присутствии майора КГБ Утыро) пзкл. Шовкового и Пронюка. Гончар запугивал и угрожал Шовковому, угрожал судебной расправой, ссылаясь на то, что у КГБ будто бы имеются данные, что он, Шовковый, причастен к передаче материалов из концлагеря 35. В конце потребовал у Шовкового статью для газеты по образцу В.Захарченко, но Шовковый отказался").

В.Овсієнко: Це, мабуть, хотіли використати в другій справі Валерія Марченка, яка порушена була 21 жовтня 1983 року?

В.Шовковий: 1983 року, десь 25-26 листопада мене знову в допитували, вже в Івано-Франківську. Приїздив слідчий з Києва у справі Валерія Марченка. Мені почали показувати багато з тих речей, які писав Валерій, а я переписував. Усе це було збільшено в багато разів. Здається, там був і лист Валерія до діда. Я відмовився. Цілий день мене тримали в ГБ. Переписував передову газети “Прикарпатська правда” три рази різними розмірами почерку. Хотіли мене взяти як свідка, щоб підтвердив, що це написав Валерій, а я переписував. Я сказав: ”Ви мене в це не вплутуйте”. Та навіть рік не минув, як Валерій Марченко помер (7 жовтня 1984 р. – Ред.).

(Про Сергієнка, про переміщення в'язнів – перенесено далі).

Так от, в ГБ знали всю розкладку, хто цим займається. Це був 1977 рік, тоді приїздили делегації "громадськості" з Києва, а ми не йшли на розмови. (Див. про це в ж. "Зона", ч. 4, 1993 р., с. 142-143: "14 октября в зону прибыла так назыв. "делегация общественности" Ивано-Франковской области (Зап. Украины), возглавляемая кагебистом Ковтуном и Андрусенко. На беседу вызвали Квецка и Шовкового. Распространяли слухи о "процветании" Сов. Украины и т.п. Шовкового уговаривали отказаться от намерения уехать после освобождения за границу, мотивируя "безработицей и ужасами" капитал. системы. Привезли ему письма от сестры, явно написанные под диктовку кагебистов". Приїздив полковник з Москви, довго розмовляв з Ґлузманом на роботі. Вони знали, що з зони виходить інформація, але зловити її не могли. Потім вони зловили жінку Маті Кірінґа, естонця, ще когось там виловили. Пізніше виловили в Києві архів Олеся Шевченка (Нар. 22.02. 1940, заар. 31.03. 1980 р., 5 р. ув'язн. і 3 засл.).  ГБ дізналося багато чого. Я Василеві Підгородецькому переписував якусь заяву, то мусив дві сторінки з'їсти. Ну, не було куди діватися. Це так Дмитро Верхоляк (Дата народж.,25 р. ув”язн., роки ув'язнення?) мене прикривав. Дід заснув. Я оглянувся – біля мене вже є два наглядачі. Ну, то я з'їв усе. Після того я рік не мав як написати листа. Мусили перевірити мене десять разів, що я пишу? Без наглядача я листа не писав. Як я сідав щось писати, то наглядач приходив, дивився, що я пишу. Але й після того ми з Ігорем Калинцем склали інтерв'ю, воно пішло було на радіо "Свобода". Це нам вдалося передати десь у кінці 1976 року. Вони і там, і після звільнення, уже в Франківську, двічі вимагали, щоб я написав щось там, розкаявся. То я написав три слова, що не маю до цього відношення. Що в інтерв'ю все сказано правильно, але я того не передавав. А хто брав у мене інтерв'ю – це вже не мої проблеми. Я можу говорити, що я хочу і кому хочу. І з вами, кажу, говорю так само, і не встидаюся. Вони мені через це дали три роки нагляду після ув'язнення. Спершу на рік, а потім ще продовжували.

В.Овсієнко: Я нагадаю, що коли з'явилася в "Літературній Україні" заява Василя Захарченка, то його кум Василь Стус уже з заслання, з Магаданської області, вдарив йому телеграму з двома словами: "Фе, Василю!"

В.Шовковий: А він там таке понаписував... Дуже зачепив Ігоря Калинця, ще когось. От написав був і Тарас Мельничук з психіатрички (20.08. 19.. + ... 01. 1995. Ув'язн. ... ... 1972 за ст. 62 ч. 1 на 4 р., вдруге ─ ... січня 1979 за ст. .... на 4 р., лауреат Шевченківської премії 1992 р.), в обласний газеті було. То Тарас писав про атомні бомби, але нікого не зачіпав. Такими загальними словами, бо то, видно, йому треба було рятуватися звідти. То таке...

А ще там був Олесь Сергієнко (Нар. 25.06. 1932 р.н., ув'язнений 12.01. 1972 р. за ст. 62 ч. 1 на 7 р. і 3 заслання). Ви знаєте, що вони з Дмитром Демидівим перейшли з лікарні в нашу зону? Перелізли там через паркан. Як я зрозумів зі слів Дмитра, Сергієнко там почав казати, що їх труять. То вони вдосвіта перебігли в нашу зону. Пробудився я вранці – стоїть переді мною Дмитро. Думаю, як це він тут опинився, коли він на 36-й зоні? Тоді ГБ зробило таку перетасовку: Ігоря Калинця, Івана Світличного (20.09. 1929 – 25.10. 1992, ув'язн. без суду 30.08. 1965 – 30.04. 1966; 12.01 1972 за ст. 62 ч.1 – на 7 р. і 5 заслання), Валерія Марченка, ще когось – забрали на 36-у. А сюди вони кинули Сверстюка. (Сверстюк Євген. Нар. 13.12. 1928, ув'язн. 14.01. 1072 за ст. 62 ч.1 на 7 р. та 5 заслання.) Потім все одно Марченка повернули, бо його треба було постійно коло лікарні тримати. Його влітку привезли до лікарні, потім випустили сюди, до нас. А, ще Ґлузмана перевели на 36-ту.

В.Овсієнко: Ви весь строк провели на Всехсвятській?

В.Шовковий: Так, на 35-й зоні, нікуди мене не перекидали.

В.Овсієнко: А зі здоров'ям як там було?

В.Шовковий: Та нічого, молодий. Витримував усе. Це ж за рік після армії. Звичайно, це був психологічний удар, а так з їдою для мене проблем не було.

М.Мотрюк: Принаймні хліба там було доволі.

В.Шовковий: Там у нас латиші були на кухні. Це були чесні хлопці, вони нічого не крали. Та й табір малий. Коли ми прийшли, було десь двісті п'ятдесят в'язнів, може трохи більше. А потім меншало. Коли ми виходили, то Мирослав Симчич  (5.01. 1923 р.н., командир Березівської сотні УПА, загалом 32,5 р. ув'язнення) каже: "З ким я тут буду? З тими білорусами?".Тоді якраз саджали білоруських партизанів. Цілі батальйони виловлювали, показові суди проводили у військових частинах. (В чому їх винуватили? Це кампанія «Никто не забыт, ничто не забыто?»). Щомісяця приходили білоруси в зону. Кажу: "Та не переживайте! Буде ще!" Якраз тоді почали по другому разу крутити за Гельсінкську Групу. 

В.Овсієнко: Такі йшли на особливо суворий режим.

В.Шовковий: Так, але й по першому разу багато йшло. Маринович і Матусевич прийшли (Члени-засновники Української Гельсінкської групи Микола Матусевич, 1947 р.н., і Мирослав Маринович, 1949 р.н., заарештовані 23 квітня 1977 року і засуджені на 7 р. ув'язнення та 5 р. заслання. Звільнені 1987 р.), Хмара, два Шевченки (В одній справі за ст. 62 ч.1: Хмара Степан, 12.10. 1937 р.н., ув'язн. 31.03. 1980 на 7 р. та 5 засл.;  Шевченко Віталій, нар. 20.03. 1934, ув'язн. 14.04. 1980 на 7 р. та 4 засл.; Шевченко Олесь, нар. 22.02. 1940, заар. 31.03. 1980 р., 5 р. ув'язн. і 3 засл.). Тоді вийшла була хитра стаття: хто заробив собі кримінальну статтю в таборі, той може йти в побутовий табір. Вважалося, що звідти можна легше достроково вийти. Василь Підгородецький і Мирослав Симчич мали такі додаткові строки і захотіли піти. А їх там ще "розкрутили". Я Симчичу потім казав: "То що? Не вийшло на моє?"

В.Овсієнко: А як вас звільняли? Зі Всесвятської чи привезли етапом в Івано-Франківськ?

В.Шовковий: Сюди привезли. Я казав: "Положь, где взял". 23 лютого 1978 року, в день Совєтської Армії, взяли мене на етап, це я добре пам'ятаю. Я встиг тільки з Анатолієм Альтманом попрощатися. Мене вхопили так, що потім самі наглядачі мої речі принесли. Несподівано. Десь перед шостою годиною, навіть перша зміна ще не вставала.

В.Овсієнко: Щоб не встиг "зарядитися" інформацією.

В.Шовковий: Так і везли. Майже місяць. Я довго сидів у Харківській тюрмі. Приїхав у Франківську тюрму, як до рідної хати. Роман Чупрей казав, що вони з Дмитром Демидівим приїхали у Франківську тюрму разом. Ішли четвертим поверхом і співали про Бандеру. Співали на цілий поверх. Надзиратель каже: "О-о! Видиш, свої хлопці є!" Я впізнав одного, що мене обшукував, тоді ще з личками був, а тепер дивлюся – одна зірочка. Кажу: "Слухай, я приїхав сюди з Уралу. Що ти в мене годен знайти?" Я мав там у наволочці кілька книжок, шматок сухого хліба, що у Львові мені дали. "Ну, ти все одно, – каже, – висипай". Я висипав. Не знаю, ким він був. "Ну, розказуй! Треба хоч з півгодини посидіти". – "Про що тобі розказувати? Як перший раз мене ГБ взяло?"

Привезли мене вранці львівським поїздом, воронком у тюрму – і зразу ГБ мене зцапало. І відразу за те інтерв'ю. Я на него напав: "Що ви тут мені якесь інтерв'ю?" А на Уралі оперативник Букін і гебіст Утиро показували мені ксерокс (вже досить чіткий, виразний) з заяв, які я переписував. І відбитки з якоїсь американської газети, де їх передруковано. Про відмову від громадянства. Каже: "Дивися, це може другим строком пахнути". Я думаю так: раз мене привезли в Франківськ, то не для другого строку.

А у Львові в мене хрестика були відібрали, то я там пробував було голодувати. Швидко повернули. Завели в камеру і повернули.

В.Овсієнко: Вони мали науку з хрестиками. Відбирали на етапі в Києві під час обшуку в Богдана Ребрика (Нар. 30.07. 1938, ув'язн. 6.02. 1967 на 3 р. за ст. 62 ч.1, вдруге ─ 23.05. 1974 за ч.2 ст. 62 на 7 р. та 3 заслання. ─ Ред.). А Ребрик голий вискочив на стіл і сховав хрестика в рот. Тоді майор поліз йому в рот пальцем витягувати. А Ребрик – кламц! – і відкусив йому одну фалангу пальця. Майор почав скакати на одній нозі і тріпати рукою. Вони Ребрика геть змісили і кинули в карцер. Очуняв – лежить на підлозі, а поруч одяг. А потім Ребрик сам клопотався, щоб проти нього порушили кримінальну справу, що відкусив пальця майору. Приходили відповіді: "У нас всі майори з пальцями". Мабуть, того майора підвищили в підполковники.

М.Мотрюк: І в мене хрестика зірвав такий п'яний наглядач. Тоді мене з лазні – в карцер.

В.Шовковий: А-а, як поверталися, то я вже нічого не боявся. Я там у зоні хрестиків переробив дуже багато. Навіть Сверстюкові, а потім я вже вдома зробив і послав йому на заслання.

Я просидів у Франківській тюрмі днів три. Мене вкинули після обіду до таких засуджених, які ждуть етапу, а вони на роботі були. Потім увечері мене з ними повели в кіно. Їх брали на роботу, а я сидів цілий день у камері.

Звільняють мене. Приїхали мама і тато. Перебрали все, виписали ті папери. Наглядач, що стояв на прохідній, каже: "Ну, тримайтеся, хлопці!"

Як приїхав, то з тиждень сидів удома, не хотів іти по ті документи в міліцію в Коломию. Тоді якраз міняли паспорти. Люди по півроку не могли паспорт одержати, а мені десь за п'ятнадцять хвилин був зроблений паспорт. Так чітко. Поки я сходив у військкомат забрати військовий квиток – паспорт уже був на столі готовий. І зразу дають мені адміністративний нагляд. Сидіти вдома з десятої вечора до шостої ранку. Виловлять – біда буде. (Стаття 196-1  КК УРСР "Порушення правил адміністративного нагляду" передбачала до 3 р. ув'язнення).

Ну, першого року я режиму не порушував. Не порушив – а нагляд продовжили ще на рік. Через ті "восьмі суботи". Я на роботі, а в міліції кажуть: "Мене ніякі "восьмі суботи" не цікавлять, ти мені повинен бути тут, як штик, до десятої години ранку".

В.Овсієнко: Що таке "восьмі суботи"?

В.Шовковий: Робочий день. Робочий тиждень був 42 години, то виходило, що раз на два місяці робоча субота.  Отаке в мене порушення. Міліцію це не цікавить, а тут мені кажуть, що я повинен бути на роботі. Ну, з роботи я міг і відпроситися. Але їм потрібен був привід для продовження нагляду. Міліціонер Білоус каже: "Я цим не завідую. Ти собі йди до сусідньої хати, з ними май справу". А там міліція і КГБ – сусіди. "Ти, – каже, – йди до них виясняй, бо не я це зробив. Я тебе міг би вже звільнити від цього нагляду".

А на третій рік – що я їхав з Коломиї автобусом і трохи припізнився, на хвилин 15. Так мене міліція виловлювала. Аж потому я переговорив з кагебістом Бородою. Він уже помер. Ви його знаєте? Він був у Мордовії куратором зон.

В.Овсієнко: Був у Мордовії кагебіст Борода.

В.Шовковий: Не знаю, чого він тут, у Франківську, сидів. Були з ним такі "душевні розмови", з кавою, з коньячком. Я кажу: "Ну, скільки можна? Молодий чоловік, сиджу щовечора вдома, коли я си вженю? Ви що, хочете, щоб я ще раз пішов у тюрму?" Щось він хворий був, на рак, чи що. Видно було по ньому. В 1984 році я спитав нашого слідчого Рудого (вже на той час підполковником був, мабуть, за нас дістав зірочку): "Ну, як там пан Борода?" – "Помер", – каже. Я кажу: "Жаль. Хороший був мужик". Так з ним переговорили.

По разів два на рік вони як не приїздили до мене на роботу, так викликали в сільраду або десь. У ГБ не кликали. Випробовували "на гниль". У 1989 році якийсь Колосков і ще один. Я кажу: "Та візьміть будь-який журнал, "Новый мир" чи "Огонек",  прочитайте: там таку антисовєтчину гонять! Що вже я годен вам написати? Я вже відстав від них".

Востаннє я з тим Колосковим зустрівся, коли ми ставили хрест на цвинтарі. Їх там ціла зґрая, тих гебістів, крутилася. Він мені каже: "Добрий день!" А я несу малу на плечах і відповідаю: "Слава навіки!" Ще думали мене зачепити. Але побачили, що вже нема як.

В.Овсієнко: А як у вас було з роботою?   

В.Шовковий: Після звільнення я працював тут недалеко коло хати в комбінаті комунальних підприємств. Перших півроку слюсарем, а потім став токарем. Я досі там рахуюсь на роботі, але фактично вже десь три роки ніякої зарплати тут нема, то я й не ходжу.

В.Овсієнко: І ще одне запитання. А де ви таку гарну Анну знайшли і коли? Може, й я туди піду?

В.Шовковий: У 1983 році ми си поженили. Якраз через два роки після того, як мені зняли нагляд.

В.Овсієнко: А коли 1987, 1988 року почали створюватися різні громадські організації, то ви брали в тому участь?

В.Шовковий: Народний Рух тут ми зачинали. Не в керівництві, а так більше як радники. Направляли молодих. Біда, що не ті, що потрібні були, в цей Рух влізли.

В.Овсієнко: А Гельсінкська Спілка 1988 року, Товариство репресованих?

В.Шовковий: Товариство репресованих ми відразу створили.

В.Овсієнко: 3 червня 1989 року були на установчих зборах на Львівському майдані в Києві?

В.Шовковий: Я про це знаю, Євген Пронюк казав (Голова Всеукраїнського товариства політв'язнів і репресованих, 1936 р.н., ув'язнений 6.07. 1972 на 7 р. та 5 заслання за ст. 62 ч.1. – В.О.). Ми були вже в 1990 році на зборах у Будинку кіно. Нас запросила Божена Равчук. Ми ночували в неї на Бехтерівському провулку. Там один з Кривого Рогу каже, що то треба на Бандерівський перейменувати. Біля кубинського посольства. Я Києва не знав, то аби не питатися, купив карту і все швидко знайшов.

М.Мотрюк: У неї тоді нас чоловік десять ночувало, а на другий день нам дали готель.

В.Овсієнко: А назвіть, будь ласка, імена ваших славних дівчаток.

В.Шовковий: Старша дочка Оксана, 11 листопада 1985 року народження, а молодша – 16 квітня 1992 року народження, Наталка.

В.Овсієнко: Дякую. А все-таки, як ваше ім'я – Василь чи Іван?

В.Шовковий: За документами Іван, а вдома мене всі кличуть Василем.

В.Овсієнко: Це для того, щоб вас ніяка нечиста сила не могла вхопити?

В.Шовковий: Щоб ніхто не здогадався.

В.Овсієнко: Але КГБ таки здогадалося і вхопило. Ну, думаю, та нечиста сила нас уже більше не хапатиме. Ми з вами все-таки щасливіше покоління, бо наші попередники поклали свої голови, а не побачили незалежності. А ми як-не-як її добилися. Я сподіваюсь, що оці дівчатка наповнять ту незалежність українським змістом. Я вам щиро дякую. Це був Василь-Іван Шовковий, 21 березня 2000 року в Печеніжині. Яка ваша адреса?

В.Шовковий: Вулиця Богуна, 7.

В.Овсієнко: Дякую. (Далі розмова на вулиці). Пане Василю, а чому це ви печеніги, чому ваше село називається Печеніжин?

В.Шовковий: Є така легенда, що в старі часи тут були розбиті печеніги. В урочищі Діброва, коло школи, ходили діти і знаходили кістки та зброю. Офіційно святкувалося 550 років Печеніжину.

В.Овсієнко: Але ж печеніги були ще давніше.

В.Шовковий: Археологічні розкопки показують, що поселення тут було набагато раніше.

В.Овсієнко: А ви відчуваєте в собі щось печенізьке?

М.Мотрюк: Є такі версії, що начебто тут були поселені полонені печеніги. 

В.Шовковий: Тут у нас був історик, але він уже помер. Він був січовим стрільцем. Розказував, яка родина від кого походить: ті від монголів, ті від татар. Бо є в нас люди з монголоїдними рисами. Цей ген проявляється час від часу.

До речі, тут трохи далі, де пам'ятник Довбуша, є давнє воєнне поховання, 27 братських могил. Робили розкопки, але там нічого немає. Тут була величезна битва, але коли, між ким – ніхто не знає. Питався в наших істориків – ніхто нічого не знає. Отам знаходять крем'яні сокири. Там люди жили.

В.Овсієнко: А як цей гірський хребет називається, що поблизу Печеніжина?

В.Шовковий: Варатики. То ще не гори. То підгір'я. Тут сімсот метрів нема. Була стара військова мадярська карта. Там чітко позначені висоти. Нема сімсот метрів.

Д.Демидів: О! Гайдук! Отак він називається – Роман Гайдук.

В.Шовковий: Роман Гайдук, з Городенки.)

В.Овсієнко: Цю розмову ми закінчували на автобусній зупинці о 19.15. Випроводжали мене до Коломиї Василь Шовковий, Дмитро Демидів і Микола Мотрюк.

[Кінець запису]

Фото:

Shovkovyj  Василь ШОВКОВИЙ в юності.

Фото В.Овсієнка:

Shovkovyj1  Плівка 9629, кадр 15А. 21.03. 2000, сел. Печеніжин.  Василь-Іван ШОВКОВИЙ.

Shovkovyj2  Плівка 9629, кадр 14А. 21.03. 2000, сел. Печеніжин. Василь-Іван ШОВКОВИЙ, його дружина Анна, доньки Оксана та Наталя. 

Рекомендувати цей матеріал