Menu
віртуальний музей
Дисидентський рух в Україні

ДЕМИДІВ ДМИТРО ІЛЛІЧ

20.07.2005 | Овсієнко В.В. | Інтер"ю ХПГ 21.03. 2000 р., сел. Печеніжин.

 

ДМИТРО  ДЕМИДІВ

 

Василь Овсієнко: 21 березня 2000 року в селі Печеніжин розповідає про себе Дмитро Демидів.

Дмитро Демидів: Я, Демидів Дмитро Ількович, народився в селі Печеніжин Станіславської, тепер Івано-Франківської області, Коломийського району (тоді був Печеніжинський район) 3 листопада 1948 року.

Батьки мої – прості селяни. Батько, Демидів Ілько Михайлович, 1910 року народився, помер в 1963 році, коли мені йшов 15-й рік. Мати, Демидів Олена Олексіївна, з дому Деделюк, народилася в 1910 році, померла в 1970. Єдиний син у своїх батьків.

Мої батьки у визвольному русі не брали участі, але мій стрий, батьків брат, був у партизанах, служив службі безпеки. У 1946 році був по-зрадницькому вбитий у селі Малий Ключів, недалеко від Печеніжина.

Пішов до школи, як звичайно, у 1955 році. Непогано вчився, мав деякі здібності в математиці, у фізиці, до природничих наук особливо. Зразу після школи 1966 року поступив у Львівський політехнічний інститут. Закінчив його в 1971 році, вже після смерті мами. Лишився сиротою. Був направлений на роботу на Північний Кавказ, у місто Георгіївськ Ставропольського краю. Якраз тоді там зачинав кар'єру Горбачов. Тоді він був "председатель горкома Георгиевского комитета Коммунистической партии Советского Союза". Я там не міг працювати. Три місяці я там відпрацював, відробив підйомні і в 1971 році, таки в жовтні місяці, повернувся назад. Мені там оті п'янки, гуртожиток... Ні. Тягнула мене рідна земля, я не міг у тім середовищі працювати. З листопада почав працювати у Коломийськім заводоуправлінні будівельних матеріалів. Аж до арешту в 1973 році – майже півтора року попрацював.

Був відгомін 60-х років. Ще була якась відносна свобода слова, ніби був знятий той ковпак, можна було спілкуватися з людьми і не дуже таїтися зі своїми поглядами. І на роботі я не приховував, що національно свідомий. Про Україну, про її долю – такі бесіди я мав з багатьма людьми. Але коли ми створили організацію, я замовк, бо треба було берегти таємницю і не звертати на себе увагу. Були суперечки на національному ґрунті, бесіди. Тоді якраз було відродження української пісні, української естради, Володимир Івасюк – це так допомагало, це так захоплювало, так підіймало!

Тоді гриміла стаття Івана Дзюби* (Довідки про осіб, згаданих в інтерв’ю, та про інші реалії винесені в кінець і розміщені в алфавітному порядку. – Ред.) “Інтернаціоналізм чи русифікація?”. Назва ж яка! Відразу з самої назви можна зрозуміти, що під маскою інтернаціоналізму проводиться політика русифікації, нахабно і вперто нищиться все українське, а особливо мова як основа українського національного буття. Також роман “Собор” Олеся Гончара і дискусії навколо нього. Звичайно, ми мали тільки анти-“соборівську” критику офіційної преси, але та лють і лайка сприймалися навпаки. Так що офіційна пропаганда давала протилежний результат. Уміли ж люди читати і розуміти радянську пресу! Не тільки інтеліґенти, а й прості люди. Хоча для більшості джерелом інформації була радянська преса. Плюс західне радіо. Самвидав до нас не доходив.

І тут раптом починають арештовувати дисидентів. Почалося з того туриста, що приїхав під новий 1972 рік, як його...

В.О. Це Ярослав Добош*, член СУМу (Спілки української молоді) з Данії.

Д.Д. Добош. Яка до речі, його доля? Я чув, що його відпустили?

В.О. Його потримали декілька місяців, він виступив з покаянням по телебаченню, потупивши очі. Десь у червні 1972 року його випустили, а потім він спростовував за кордоном, що його, мовляв, чимось там обробили і він говорив не знати що.

Д.Д. Де він був, з ким здибався, тих почали арештовувати. Це нас страшенно розлютило. Як тільки з'явилися ознаки якогось відродження, їх починають витоптувати, вирубувати – скільки можна!

В.О. А як ви про це дізналися?

Д.Д. Та це радіо "Свобода". Про це люди говорили, тоді цим люди інтересувалися – тепер так не цікавляться. Тоді простий народ цікавився, таке в нас було середовище. Люди за цей час дуже змінились. А тоді інформація передавалася з уст в уста. Наприклад, про київські арешти я почув від когось з людей, навіть не знайомих мені. Просто на зупинці говорили, що в києві заарештували купу народу, в тому числі Івана Світличного*, Євгена Сверстюка*, Василя Стуса*, а також у Львові Вיячеслава Чорновола*, Ірину та Ігоря Калинців* та інших.

Мав коло друзів, яким довіряв. Це друзі дитинства, такі, що можна з ними поспілкуватись, ніхто не видасть, нікому не скаже – це основний кістяк нашої групи, який по тому був заарештований, репресований: Гриньків Дмитро, Чупрей Роман, Шовковий Василь, Мотрюк Микола, ще Чупрей Іван – це двоюрідний брат Чупрея Романа. Одного разу, 31 січня 1972 року, ми зібралися у Шовкового в хаті і, так би мовити, офіційно декларували створення нашої організації "Спілка визволення", "Спілка української молоді".

В.О. Спочатку були такі варіанти назви? А чи був варіянт “Вільні комуністи”?

Д.Д. Це був мій варіант.

В.О. А як відбулося створення організації?

Д.Д. Гриньків мені переказав, подзвонивши на роботу, щоб я під'їхав до Шовкового ввечері 31-го. Це був понеділок. По дорозі я зустрів одного друга і привів його на це зібрання, Михайлюка Василя Володимировича. Він потім відіграє певну роль у нашій групі. Тепер його вже нема в живих, вбили його 11 грудня 1999 року.

В.О. Про це казав мені Дмитро і просив розпитати про обставини його загибелі.

Д.Д. Отож я з тим Михайлюком прийшов до Шовкового. Вечір, зразу після роботи, у мене нікого не було, я ще був неодружений, сам-один, міг собі ходити, куди хотів, як кіт. Забрав з собою Михайлюка, пішов до Шовкового. Це було перше наше зібрання. Там були Чупрей Роман, само собою Гриньків Дмитро Дмитрович, бо це його ініціатива, він був нашим ґенератором і локомотивом, Шовковий Василь Васильович, але по паспорту він є Шовковий Іван Васильович. Я навіть не знав, що він Іван. Коли арештували, то сказали, що сидить якийсь Шовковий Іван. Були на зборах також Мотрюк Микола Миколайович, Микитюк Федір Васильович, і цей Михайлюк. Гриньків запитав мене, що за чоловік. Кажу, що нормальний, можна довіряти.

Ми склали присягу, поклялись у вірності Україні та нашій організації – так почалося наше зібрання. Потім були ще зібрання. Я не пам'ятаю дат, коли то відбувалося. На першому зібранні дали завдання, хто що має виконувати, що ми можемо робити, що ми не можемо робити: берегти таємницю, нікому не розказувати і не залучати нових членів без згоди основного складу. На цьому зібранні визначилося керівництво: головою вибрали Гриньківа Дмитра, мене заступником, Шовковий – заступник з безпеки. Чупрей Роман Васильович тоді був студентом Львівського політехнічного інституту, то йому також дали завдання залучати студентів до Спілки. Він там знайшов одного чоловіка. Я зараз не знаю його долі, бо він і на суді не був. Кажуть, що його вже немає в живих. Коли був суд, він поїхав і його не могли знайти. Коли заарештували Романа, він утік. То Чупрей має розказати про нього. Це одинадцятий член нашої групи. Я його ніколи не бачив. (Це Богдан Романишин. – Ред.)

В.О. А була розроблена якась програма?

Д.Д. Програма ще не була розроблена. Це було моє завдання – розробити програму, але що тут розробляти? Програми були розроблені ще й до нас. Так що то й не обов'язково було. У нас рух опору не переривався фактично ніколи. На Західній Україні виникали група за групою. Ми робили те, що й інші. Поки ми не стабілізуємося, не організуємось так, щоб стати на солідну основу, то будемо користуватися тими розробками, які є, виходячи з обставин.

Узагалі то програма, можна сказати, в мене була. Я обдумував основні засади і положення програми, але не квапився викладати їх на папері. По-перше, ще не визрів кінцевий варіант. Було дуже багато ідей, бо я думав і вдень, і вночі. По сучасному кажучи, запустив свій комп'ютер. Наприклад, проникати в партію, в державні структури. Робити, так би мовити, “кар'єру” в органах влади, в партійних структурах, тягнути туди своїх людей, і не обов'язково членів нашої групи, а своїх по духу. Це необмежене поле діяльності, бо якби були свої люди в партійно-державних органах, то уявляєте, яке б це було діло за нинішніх умов, після досягнення Україною незалежності? Але я добре розумів, що це робота на перспективу. За тодішніх умов навряд чи можна було сподіватися, що ми доживемо до таких часів. Ми були молоді, гарячі – не той характер, не та психофізика, не той темперамент! Було багато інших ідей: видання журналу, летючок і такого іншого. У нас були здібні хлопці, з неабияким літературним хистом: Гриньків, Мотрюк. Та головне: як уберегтися від провалу? Як тепер стало відомо, проіснував же УНФ-2 аж 18 років! Нам же судилася інша доля. Яке то тепер має значення!

Тим часом ми діставати літературу, техніку, радіоприймачі, щоби слухати зарубіжні радіостанції, засоби проти глушилок, якщо можна, бо глушили тоді дуже сильно. У нас це було Шовковому доручено, він у нас був радіотехнік. По можливості, про всяк випадок діставати зброю.

Я ще з дитинства знав, де можна дістати зброю. Одного разу я розказав... Хоча я був проти, щоб ми забирали ту зброю, бо це в мого друга, котрого я не міг залучити в організацію. Прізвище не буду називати. Я "обробляв" його, і коли натякнув йому... Він усе розуміє, він національно свідомий і, може, набагато більше знає, як я, але, коли я йому сказав, що треба щось робити, треба боротись, треба створити організацію (я йому не сказав, що організація вже є) – тоді він каже: "Ти що, здурів? За це розстрілюють, за це дають по 25 років (вже, правда, тоді 25 не давали, але звідки він знав?), психушки... Ти що, Дмитре? Так собі знати можна, але організовуватись – не дай Боже!" Так що він не вступив у нашу організацію, цей чоловік.

Ми забрали мисливський карабін з тайника в серпні 1972 року. Потім у справі нам ця зброя постійно заважала. Десь там Дмитро Гриньків малокаліберку роздобув і ще якісь будівельні пістолети. Ну, про це вже він сам розкаже детальніше. Отакий у нас був арсенал. Це по тому нам дуже пошкодило. Якби в нас не було зброї, то нам не могли би екстремізм ліпити у справі. Була б тільки 62-а стаття, "антирадянська агітація і пропаганда". Ми старалися вести тільки усну агітацію, листівок не робити з тактичних міркувань, бо то вже є документ. А сказав – це ніде не зафіксоване, це тільки свідчення: той сказав так, той так, того, може, не зрозуміли, те переплутали. Основну увагу звертати на усну бесіду, усну пропаганду і говорити з тими, з ким можна. Якщо ми собі раніше дозволяли говорити навіть з противником України, сперечатися з ними, то тепер це вже не допускалося, бо може викликати провал. Говорити тільки з людьми, які цим цікавляться і цим переймаються. По можливості залучати нових членів, створювати бойові п'ятірки, при цьому дотримуватися конспірації, щоб не знали один одного, тільки через сітку зв'язкових. Але цієї роботи ми не розгорнули, через те що перше наше ядро не встигло залучити нових людей. Через скорий наш провал. От ми залучили до нашої групи одного неперевіреного чоловіка, який нас потім і зрадив.

В.О. Дмитро Гриньків називав того чоловіка.

Д.Д. Стадниченко Тарас. Він навіть прикинувся національним патріотом, але зразу ж таки побіг у КГБ. Це видно було з матеріалів слідства. Відколи Стадниченко з'явився в групі, ГБ знало події. Вони користувалися його доносами (хоча нам їх не показували). Літопису ми не вели, а вони кожну подію, кожне слово, яке він приносив, – усе фіксували. Вони краще знали, ніж ми, що ми коли робили.

Відколи в нашій організації з'явився стукач, ми відчували якісь перешкоди: ГБ давало вказівки стукачеві і він впливав на нас, спонукав до активних дій. Такий відчайдух був, такий активіст! ГБ хотіло спонукати нас через свого аґента вчинити якусь акцію: вивісити прапори, видати летючки або щось у такому дусі, щоб спіймати нас на гарячому в момент вчинення акції. Оскільки вони контролювали ситуацію, то це був для них найкращий варіант. А для нас це був би такий удар, що ми були б абсолютно приголомшені. Це була б для нас катастрофа. Але в них із цього нічого не вийшло: ми зуміли виявити лапу ГБ. Тому вони змушені були  арештувати нас за іншим сценарієм, ніж планували.

Це дуже добре видно на моєму прикладі. Я якраз тоді, в червні 1972 року, одружився і, так би мовити, з побутових причин, не так активно брав участь у роботі організації, але деколи здибався з хлопцями, то обговорював  справи, підказував. Цей Стадниченко мене майже не знав. Так десь улітку ми зустрічалися, Гриньків познайомив мене з ним, але він про мене мало що знав, хіба зі слів інших. Тому ГБ не мало на мене матеріалів, лише знало, що я є заступник Гриньківа і більше нічого. І що я сказав, де є ґвинтівка, що ми забрали – це все зі слів інших. Потім мене вже самого слідство крутило і я, фактично, сам дав на себе матеріали. Я потім аналізував хід слідства. Мені дали такий вибір: або на себе говорити – або на хлопців, які вже сиділи. А сиділо їх чотири. Мене арештували 13 квітня 1973 року.

В.О. А за яких обставин вас заарештували?

Д.Д. Мене заарештували так. Перед тим щоднини мене інтенсивно викликали до Франківська на дев'яту годину. Тоді було легше їздити. Вже на дев'яту годину був у ГБ, давав покази як свідок. В основному, на себе, і ці покази стали основним матеріалом у моїй справі. Понеділок, вівторок, середа... У четвер я вже ніде не був, пішов на роботу.

Я виходив після допитів – відпускали мене в місто на обід. І якось  (це був останній день допитів) – сидів перед поштамтом, раптом мені серед ясного квітневого дня стало темно: зір тимчасово відмовив повністю, на кілька хвилин. Таке було напруження. Я сидів там на лавочці, а тут підійшов Микитюк Федір. Ми з ним розговорилися. Він такий веселий чоловік і безтурботний. Каже, що його також тягали і тягають: "Ти не переживай, якось то обійдеться, не бери то близько до серця, ніхто про тебе погано не подумає". Таке-о. Так що він мене трошки розговорив. Після цієї розмови пішов я в ГБ. Повертаюся додому.

У п'ятницю, 13 квітня, я пішов на роботу. Дзвонять із ГБ і кажуть, що там ще треба щось уточнити, завершити покази, ще щось там є, приїде слідчий. Я приїхав у Коломийське ГБ і сиджу там. Дали мені журнали читати, кажуть зачекати, бо ще нема слідчого, зараз буде. Заговорював мене Гончаренко. Був такий, тепер вже небіжчик. Розпитував, як жінка, бо в мене тоді народився старший син Дмитро. 15 березня, якраз у день арешту Гриньківа, Шовкового і Мотрюка. Я був ще на волі, і така тяжка обстановка: хлопці заарештовані – я на волі... Пустили чутку і донесли сюди, що вже всіх заарештували, більше нікого не будуть арештовувати. Я думаю: що хлопці про мене думають? Коли я говорив, то розумів, що наговорюю на себе, що можуть мене за це арештувати...

Отож я діждався, що приїхав слідчий, той Рудий Іван Дмитрович. Приїхав Рудий, і мене таки в коломийському ГБ "пов'язали", тобто заарештували. Привели понятих – якихось людей хапнули з вулиці, переляканих чоловіка й жінку. ГБ їх загребло. Чого – їм не сказали, а коли оголосили, що це мають мене арештувати, а не їх, то на їхніх обличчях розцвіли усмішки, вони почали жваво балакати. Думаю, які ви сволочі, люди – тільки щоб не мене... Рудий оголосив, що вони будуть присутні при затриманні, щоб дивилися, що ніяких порушень закону нема. Я ту процедуру вже й забув, як це було. Ну, коротше кажучи, з того часу я став арештований.

В.О. Пред'явили якесь звинувачення?

Д.Д. Я лише попросив, щоб дали знати дружині, щоб вона не переживала, що я пропав, що десь мене вбили, чи що. Що я в надійних руках. А дитині ж ще нема й місяця. Ну, я в надійних руках – там, де хлопці. Відтак гора з плечей звалилась, не стало оцих моральних гризот. Усе добре. Заарештували. Повезли у Франківськ. Протримали три дні в КПЗ*. Ще якогось там стукача до мене кинули. Я його зразу розкусив. Він мені почав щось жвиндіти, балакати, але я не подавав виду, що я його розкусив. Він коло мене потерся-потерся, що ніби він теж політичний. П'ятнадцятидобовик. Питаю: "А чого ви не стрижений?" – "А я, – каже, – політичний". Щось таке сказав, що йому дали за те 15 діб. Нічого я йому не сказав на це. Ну, сказав, хто я, що.

Перевели мене в тюрму і майже місяць на допити не водять. Потім почали водити, щоб я підтвердив те чи те. В один момент я хотів відмовиться від тих показів, що я дав, але цей номер не пройшов. Ще трохи мене поводили.

Вдалося мені поговорили зі своїми хлопцями. Там не така тюрма ГБ, як ви в Києві сиділи. У Франківську ГБ не мало своєї тюрми. Ми сиділи розкидані серед кримінальних в'язнів. То там через цих кримінальних ми більш-менш мали зв'язок. Як почуваєшся, як здоров'я – таке от. Ти ж не можеш сказати, як тримаєшся на слідстві, як самопочуття. Часом бачу через дірочку на прогулянці, то як я не крикну: "Здоров!"? Не було там такої жорсткої ізоляції.

В.О. А в камері під час слідства ви були самі чи були якісь люди?

Д.Д. Я був самий. Мені найліпше було якийсь час самому побути. Оце кажуть, що дуже тяжко самому сидіти. Це терористові тяжко, що в нього в душі нема нічого, лише чорна порожнеча. То певно, що страшний чоловік зі страшним не може сидіти. Тобто сам з собою. Це найгірше для нього. А мені нічого, я міг сидіти цілий строк самий. Бувало, що конфлікти виникали в камері. Цілий час бачити одне і те саме рило... А я ще й фізично не дуже міг дати опір... Бувало й таке, що я мусив підкорятися, бували й сутички.

Слідчий мій Рудий Іван Дмитрович. Він був у мене, Шовкового і Гриньківа. Головний слідчий. А було ще два слідчих: Санько і Андрусів.

В.О. Якогось насильства до вас не застосовували під час слідства?

Д.Д. Ні, не застосовували. Тільки психологічний тиск.

В.О. Психіатричкою не погрожували? Бо майже всіх політичних переводили через психіатричну експертизу.

Д.Д. Ні, психіатричкою не погрожували. Це навіть дивно, що нас не брали на психіатричну експертизу. Навіть не заїкалися. Уже потім у зоні Семен Ґлузман* дивувався, що в нас не було психіатричної експертизи.

Згадав епізод, коли слідчий разом з прокурором знайомили мене зі звинуваченням. Що я, такий-то, звинувачуюсь за статтями 56, пункти «а» і «б» і ст. 64 КК УРСР. Пункт «а» – «посягання на територіяльну цілісність», пункт «б» – «змова з метою захоплення влади». Що мені світить від 15 років ув'язнення плюс 5 років заслання або розстріл і конфіскація майна.

Я відповів, що категорично не згоден з такими звинуваченнями. Тому що, по-перше, про ніяке захоплення влади на жодному нашому зібранні не було ні півслова. По-друге, за Конституцією УРСР Україна має право на самовизначення аж до відокремлення. Прокурор заперечив, що відокремлення і є посягання на територіальну цілісність. Я зробив висновок: «То Конституція – «фількіна грамота», пастка для наївних?» Нічого конкретного мені не відповіли ні один, ні другий, але це їх дуже розлютило.

Потім нас судили, з 3 по 9 серпня 1973 року. Суд був закритий, нікого не пустили, тільки родичів на читання вироку.

В.О. Може, пам'ятаєте прізвища своїх суддів?

Д.Д. Суддя Василенко, жінка. Прокурор... якесь російське прізвище... Єгоров. Адвокат мій Посполітак.

Касаційний суд усе затвердив вирок. Відповіді стандартні: "Осужден правильно, жалоба не обоснованна". Після суду нас готували до етапу. Узяли нас на етап, здається, 17 чи 19 жовтня. Прибули ми в Перм 3 листопада – добре пам'ятаю, бо це мій день народження. У Пермі потримали нас, і десь у другій половині листопада привезли на 35-у зону. ВС-389/35, станція Всехсвятська, посьолок Центральний. Там я був два роки. Коли був ХХУІ з'їзд КПРС, у лютому 1976 року, – якраз під час того з'їзду мене перевели на 36-у зону, в Кучино. За місяців два перед тим привезли були до нас на 35-у Миколу Мотрюка, а потім мене перевели в 36-у. Я там відбував до кінця свої 5 років.

Що ми робили на зоні? Особливо активний, буремний був 1974 рік. Голодівки за голодівками, заяви за заявами. Була акція на 35-й, ми відмовилися від радянського громадянства. Ми захищали свої права – протестували проти жорстокого поводження в карцері. Потім була велика голодівка за Ігоря Калинця*. До нього приїхали на побачення, а його позбавили, не допустили родичів до Ігоря. То ми тоді масову голодівку провели. Я тоді голодував 10 днів, а Калинець, Ґлузман*.. Ні, не Ґлузман – Леонтович. 4 чоловіка оголосили безстрокову голодівку.

В.О. А хто? Варто б їх назвати поіменно. 

Д.Д. Калинець. Балахонов. І, здається, Світличний* ... Не пригадаю. Їх потім насильно годували.

В.О. Скажіть, а з ким ви на 35-й зоні були в ближчих стосунках?

Д.Д. Там короткий час був Володимир Буковський. Був Іван Світличний*. Була велика група євреїв. Це прекрасні люди: Йосип Мішенер, Альтман Анатолій, Бутман Гілель Ізраїлевич (колишній капітан міліції), Ягман Лев. Був з євреїв Суперфінн Гарик – прекрасна людина. Ми були дуже близькі з євреями.

В.О. Союзники.

Д.Д. Так, це були наші найкращі союзники. Було кілька вірменів. А зі старих українців були Василь Підгородецький*, Дмитро Басараб*, Володимир Гнатюк (а Василь Гнатюк був на 36-й), Тарас Мельничук* – поет. Його привезли потім на 35-у. Він там розцвів. Тут його взяли під свою опіку Світличний, Калинець. Вдалося дещо передати звідти з віршів Мельничука, ті вірші за ґрати вийшли. Збірка «З-за ґрат».

В.О. Добре товариство було. Не гірше, як на волі?

Д.Д. Я жалів за тим товариством і жалію досі. У 36-й був Олесь Сергієнко*.

В.О. Мабуть, у 36-му таборі умови були значно гірші?

Д.Д. Так, трошки гірші. Не значно, приблизно таке само було, трошки гірше. Взагалі, в цей період, що ми сиділи, тільки 1974 рік був дуже тяжкий, а ці роки були... Вже по тому, з 1979 року, коли ми звільнились, то казали, що почали в таборах затискати. У нас були постійні обшуки, шмони, але нам так вдавалося переховувати, що майже нічого вони не могли знайти. Особливий дар до такої підпільної роботи був у Ґлузмана, він цим дуже добре володів.

В.О. Ідеться про тексти, які готувалися для передачі на волю?

Д.Д. Так, тексти. І зберігання самого паперу. Писали на конденсаторному папері. Так що аркуш паперу як з учнівського зошита скручувався в таку кульку, як горошина. Таким дрібним почерком писали. Хлопці мали гарні почерки, мали такі кулькові паркеровські ручки. Фірми «Parker». Кулька така тоненька. Нею можна вести дуже тоненьку лінію. Бо звичайною не напишеш. Я не писав, бо не виходило в мене. Я стояв "на атасі". Як це переправляли – знаю один спосіб, а хто там передавав... Я навіть старався цього не знати. І так витренував свою пам'ять, що пам'ятаю, що говорилося, коли говорилося, як говорилося, а хто говорив – як кажуть, запрет, не пам'ятаю. Ось так витренував пам'ять. Хоч би й хотів сказати – і обмовитися не можу. Через те я не називаю прізвищ.

Був там Олесь Сергієнко*. Мирослав Симчич* також був з нами. Був ще такий гарний чоловік, він звільнився незадовго після того, як ми з'явились в таборі – Василь Пірус*.

В.О. Про нього Михайло Горинь* гарно розповідав.

Д.Д. О, то прекрасна людина. Я його знав тільки місяць, бо він уже в грудні звільнився. Поїхав десь у Челябінськ. До когось написав листа, а потім заблокували листування, не мож було дописатися до зони комусь із колишніх в'язнів.

Хочу назвати кілька імен, які ніде не фіґурують. Усе одні й ті самі. Мамчур Степан* – двадцятип'ятилітник. Попав у 1958 році. Карався в Мордовії разом з Йосифом Сліпим* і був з ним у дружніх стосунках. Казали, що Йосиф Сліпий таємно рукоположив Мамчура в сан священика. І справді, від цієї людини ніби випромінювалися хвилі доброти, умиротворення і якогось душевного спокою. Року і дати його народження я не знаю. Виглядав він десь так на 60. Хворів на гіпертонію, від якої й помер – крововилив у мозок. Помер раптово на руках друзів у зоні. До лікарні не встигли донести. Це сталося вже після мого етапу на 36-у зону, десь наприкінці 1976-го або на початку 1977 р. Іван Світличний присвятив йому цикл віршів. Мене п. Степан навчив основних положень християнської віри, головних молитов. До того я знав тільки «Отче наш» і «Богородице Діво», яких у дитинстві навчила мати. Маю пам'ятку від світлої пам'яті п. Степана – він подарував мені натільний хрестик.

Василь Маложенський. Старший чоловік, десь йому було за 60. Термін у нього був 15 років. Посадили його в кінці 60-х років. Він був станичним – щось таке ніби завгосп-постачальник, а також розвідник. Чистий підпільник, перебував на нелегальному становищі. Потім довелося переховуватися, і ГБ його не замело. У кінці 60-х вийшов з підпілля. Думав, не посадять, бо минуло чимало часу, у бойових операціях та інших акціях участі не брав. Усе одно замели. Треба було показати, що ГБ дарма харчів не переводить. У нас у зоні він переховував усю інформацію перед відправкою на волю, а також запаси паперу. За весь час жодного разу не попався, навіть у дрібницях. Пригодилася практика з підпілля. Справжній професіонал. Сторонній навіть не подумав би, що через руки цього старого і не зовсім здорового на вид чоловіка проходить уся інформація табору. Отакого би нам консультанта, коли ми створювали нашу «Спілку»! Тоді нелегко було б ГБ нас виявити.

Слободян Михайло Климович, 1937 р.н., місяць листопад. Село Трач Косівського району нашої області. Десь у 1971 році разом з друзями створив організацію «Український національно-визвольний союз «Гомін». 1972 року вивісили прапори у селі Дебеславці Коломийського району, а потім 1974-го – у м. Косові. Арештований у 1975 році. Посадили тільки його одного, зате вліпили 11 років таборів і 5 заслання. Йому навісили цілий букет статей з частковим додаванням термінів, от і вийшло 11 років. У їхній організації теж було десять чоловік. Хтось зрадив і доніс у ГБ. Зрадника не вирахували й дотепер. До арешту Михайло Слободян працював дільничим міліціонером, а на час арешту завклубом. За прапори у Дебеславцях посадили сторонню людину – якогось тракториста на прізвище Ткач. Відбував термін у Мордовії. Був страшенно деморалізований і пригнічений, що рідна влада посадила його задурно і не може знайти справжнього винуватця. Помер з горя до закінчення терміну на другому році покарання. Слободян же страждав від виразки шлунку, 1977 року переніс тяжку операцію – була шлункова кровотеча. Ледь вижив. Звільнився по закінченні терміну в 1986 році. Ми зрідка зустрічалися, востаннє – 1996 року. Організація М. Слободяна була останньою такого роду. Вже після нього подібних груп не виникало: рух опору набув правозахисного характеру.

Склад в'язнів у таборі такий: політичні антисовєтчики, солдати, які перебігали кордон, невдала втеча за кордон. Наші партизани, які досиджували ті величезні строки по 25 років і більше. До кожного свята старалися зловити якихось нещасних, які під час війни з німцями співпрацювали, було там що чи ні. Власівці були. Але цей  континґент був деморалізований. Вони як донощики не могли нічого донести, бо ми їх не приймали в своє коло, якщо їх засилали. Як мені потім уже Шовковий розказував, конспірація побудована була в таборі колами. В центрі – коло особливо довірених, туди ніхто не може пробратися.

В.О. А на периферії небагато що урвеш.

Д.Д. Звільнився я у квітні 1978 року. Щоправда, нас, таких активних, з табору не звільняли, а відвозили додому етапом, щоб ми по дорозі не повертали до Москви, до інших центрів.

В.О. Щоб не давали інтерв'ю іноземним кореспондентам. А як вас звільняли?

Д.Д. Забрали мене десь за місяць до закінчення терміну, у березні. Везли тим самим маршрутом, щоправда, у Свердловськ уже не повертали: Перм, Казань, Харків, Львів, Франківськ. У Франківську віддали жінці під арешт. Викликали жінку на звільнення. Вона вже знала. Та й хлопці швидше звільнилися, то вона вже знала, як це буде. Приїхали разом додому. І відразу посадили під ковпак, під нагляд. За межі села не виходити. А якщо десь виїздиш, то треба дозволу. А вдома сидіти від десятої вечора до шостої ранку. Не відвідувати громадські місця. І на підписку в міліцію їздити щосуботи.

В.О. Відразу дали адміністративний нагляд на рік? Не продовжували?

Д.Д. Зразу на рік дали і не продовжували. Шовковому 3 роки продовжували.

В.О. Чи вдалося вам зразу влаштуватись на роботу? Були якісь труднощі?

Д.Д. Так, по інженерній справі не вдалося. У липні пішов слюсарем на меблевий комбінат у Печеніжині. Три місяці відпочив і пішов на роботу.

В.О. Чи були якісь дочиніння з кагебнею, переслідування, утиски?

Д.Д. Були спроби вербовки, за що обіцяли роботу. Навіть дали роботу, але почали мені так мізки компостувати, що я плюнув і знову пішов у робітники. У таборі я навчився точити, то й тут був токарем. Це така робота, що й щось собі можна зробити, і з людьми спілкуєшся, бо тому треба те, тому це. Так що нічого страшного не було. Я не дуже напирав, бо, по-перше, робити інженером – то це своє коло людей. А в мене вже втрачені всі старі зв'язки, на мене дивилися, як на білу ворону.

В.О. Цікаво, як оточення сприймало людей, які повернулися з ув'язнення?

Д.Д. У нас не було ніяких проблем, щоб до нас оточуючі ставилися негативно.

В.О. Тут були ще свіжі традиції опору, то колишні політв'язні сприймалось нормально.

В.О. А це хто прийшов, чи не ваш син Дмитро?

Д.Д. Ні, це не Дмитро. Це Петро, наймолодший.

В.О. Мене звати Василь Овсієнко. А назвіть, будь ласка, дату свого народження.

Петро Демидів: 21 лютого 1983 року.

В.О. А донька як?

Д.Д. Оксана, 1979 року, 30 травня. Отож коли почалася економічна криза, то я те все передбачав і пішов у фірму, як я думав, більш-менш стабільну, яка буде триматися до останнього – дорожнє управління. Я зробив правильний вибір. Вона й тепер працює, але тепер дефіцит робочих місць. Мене не можна було ні на п'янці зловити... Не кажу, щоб я колись не випив, я не є абсолютно непитущим, але я ніколи над собою контроль не втрачав. На роботу приїздив вчасно, машина возила. І мене звільнили – нібито реорганізація, ліквідація підприємства. Ну, скорочення – то скорочення, але як? Токар один – як його можна скорочувати? Це ж необхідно. Через деякий час приходжу по розрахункові (сказали, щоб я прийшов, коли будуть гроші) – вже є токар! Приймили іншого – начальник свого кума прийняв... Мене скоротили, а скорочують же не людину, а штатну одиницю. Але я нічого не добивався, бо в такій атмосфері...

В.О. Пані Маріє, а чи був вам несподіваним арешт чоловіка 1973 року?

Марія Демидів: Це як грім з ясного неба, це просто неможливо передати. Я ще така молода була, 19 років. Навіть без двох місяців. Я 1954 року, 29 червня, родом  з Печеніжина. Ми прожили з чоловіком 10 місяців і 10 днів. Лишилася дитинка... Коли його перший раз КГБ забрало 14 березня і не відпустило додому, то вночі почалися перейми, я пішла родити дитину. Народила я дитину без чоловіка. Він прийшов до мене в пологовий дім і каже: "Я був у КГБ". А я навіть не знала, що то таке КГБ. Якби сказав, що в міліції, я б мала страх, а КГБ – то КГБ, мабуть, по роботі його викликали у відрядження. Потім прийшли до мене подружки і кажуть: "Ти знаєш, таке сталося, у нас поарештували таких хлопців". Тоді Дмитро підійшов до мене, а я питаю: "Що сталося?" А він: "Так, я з ними в одній групі".

Я побула в пологовому будинку 4 дні – і додому. Хочу знати: за що? чого? Чотири тижні так: на слідство – зі слідства. Приїде додому – і назад на слідство. Потім 13 квітня пішов на роботу і вже не повернувся. Так я залишилася з цією маленькою дитиною. Тоді платили декретних тільки два місяця після родів і все. Ми жили з мамою, мама брала 12 рублів пенсії. І це з дитинкою цілий місяць на цьому! Платили 9 рублів за молоко дитині, бо в мене відразу з оцього всього молоко пропало, 3 рублі нам лишалося на місяць на господарство. Отак ми прожили.

Їздила на побачення. П'ять місяців слідство йшло – квітень, травень, червень липень, серпень, – то їздила у Франківськ, возила передачі. Дуже хотіла його побачити, але до суду неможливо було побачити.

В.О. А зразу після суду дали побачення?

М.Демидів: Мені просто страшно згадати. Я тепер уже більше знаю, що таке життя, як воно і що, а тоді я була ще дитина, можна сказати, 19 років. Я їздила у Франківськ, возила передачі, прошу, плачу: прийміть ту передачу, прийміть...  Суд відбувався – то мені не повідомили, коли суд. Шовкові якось дізналися, не знаю, хто їм сказав. Ми поїхали до суду. Зайшли. Кажуть: "У цьому залі буде суд іти". Чекаємо, бо дуже хочемо побачити. Прийшла півдев'ята година – і нас з зали суду взагалі вигнали на вулицю. Я стою крайня біля дверей і так подивилася у вікно, в шибку, а їх ведуть з чорного ходу, як страшних злочинців... Просто страшно подумати! Вони такі нещасні, молоді всі. За тих п'ять-шість місяців (бо хто сидів 5 місяців під слідством, а хто 6), то вони такі поробилися схудлі, тільки кістки, щелепи видно. А ми так до дверей, та нас воєнні не допустили, щоб ми навіть у шпарку в дверях не дивились. Кожна хотіла побачити свого сина, чоловіка, так не дали нам ні побачення, нічого. Поки йшов суд, то ми бачили їх тоді, коли заводили в зал і виводили з залу – отоді ми могли побачити, ну, так, хвилинку. А після суду дали побачення, я поїхала з дитинкою.

В.О. Це побачення було, мабуть, через стіл?

М.Демидів: Через стіл, так.

В.О. На годину чи дві?

М.Демидів: Та де година? Хвилин 15, може, півгодини. То малесеньке побачення.

В.О. І на Урал ви потім їздили?

М.Демидів: На Урал їздила кожен рік на побачення. Дитинку лишала з мамою.

В.О. Це ж які витрати – туди добратися! То дві-три тисячі кілометрів.

М.Демидів: Було все. Народила, потім пішла на роботу. Отримувала 60 рублів – на хазяйство, на дитинку, ще й складала кожен місяць, бо треба поїхати на побачення. Раз на рік посилку можна було вислати...

В.О. І то лише після половини терміну, до 5 кілограмів.

Д.Д. Особливо тяжкий був перший рік – то страшне було.

М.Демидів: Я ж кажу, що то було страшне – як грім з ясного неба. І ніхто, навіть сусіди не питалися. Наче він уже на тому світі. Я лишилася без дров. Дрова є коло хати, але треба їх порубати, поколоти. Я сама не рубала дров ніколи – удома батько рубав, а коли вийшла заміж, то вже чоловік рубав. Я й сокиру в руках добре не тримаю – отак гримаю-гримаю, мордуюся коло них. А сусід подивиться з-за паркана – і нічого. Я гримаю, але скільки я там зможу гримати – щоб запалити, та й усе. Суд скінчився, я беру сокиру і йду далі гримати. Дивлюся – сусід підходить: "Ой, Марійко, вибачай! Я не приходив тобі помагати, бо я боявся, аби ще й мені не пришили того, що Дмитру. І тому я тобі не прийшов помочи. А тепер я тобі ці дрова поколю". Він уже вмер. Дай йому, Боже, Царство Небесне, що він мені допоміг. Але які були люди перелякані, що хотіли допомогти, а боялися... Боялися тієї комуністичної зарази – бо я інакше за них не можу сказати. Мені гірко і прикро тепер, бо без роботи лишилася, до пенсії не доробила, зарплату не дали з роботи, бо нема. Дуже прикро, але за тими комуністами, як згадаю, що вони в той час у мене забрали найдорожче – мій молодий вік, він пішов у ніщо... Ми тільки поженилися – і його забрали на 5 років. Цілий перший рік я проплакала, а потім я ні про що не думала, тільки про те, щоб поїхати на побачення, як дочекатися, аби ця моя маленька дитинка не казала: "Мамочко, я хочу татка!" Я кажу їй: "Ти маєш татка". – "Ні, діти мають, а я не маю". Кажу: "Маєш". І показую на портрет, на фотоґрафію. Він каже: "Я хочу живого татка!" Отаке.

Так п'ять років пройшло. Викликали в КГБ... Я була молода, не мала нізвідки нічого.

Д.Д. А по тому вже була допомога, посилки почали трошки надходити.

М.Демидів: Стало мені легше після того, як я поїхала на побачення з Дмитром. Він мені дав адресу в Москві повернути там до однієї жінки. Я зайшла до неї. Якщо вона живе, то дай їй Боже здоров'я, а якщо померла, то Царство Небесне...

В.О. А як її прізвище?

М.Демидів: Ясиновська Флора Павлівна. Спочатку я повернула до Литвинової Тетяни Максимівни, вона мене познайомила з братовою жінкою, цією Ясиновською. "Бо, – каже, – я виїжджаю в Лондон і мене, напевно, не буде. А скільки, Машо, будеш їздити на побачення, то повертай до Ясиновської". Вони мене дуже підтримали. Для дитини я привозила одежу, іграшок вона старалася мені дати, навіть присилала посилку з іграшками, дитячу одежу. Оце вони мені дуже-дуже помогли. Кожен рік, як на побачення їздила, то я повертала туди. Я захворіла була в перший рік, то вона мене відвела в Інститут кардіології.

В.О. Знаєте, у них там, у Москві, був трохи легший режим, ніж у нас, в Україні.

М.Демидів: Наші українці страшенно були перелякані тим комуністичним терором.

В.О. Та хто тут залишився? Усіх, хто був більш-менш активний, пересаджали, а залишилися жінки політв'язнів, котрі й самі тяжко страждали. І все-таки допомогу організовували, дещо було й своє, окрім фонду Солженіцина.

М.Демидів: З того фонду Солженіцина мені Павленкова висилала на квартал коли 100, коли 70 рублів – як у який квартал. Оце була вся допомога. І так ми перебивалися. Я старалася, аби я мала за що поїхати на побачення, бо Урал – це неблизька дорога. Треба було поїхати, з роботи відпроситися.

В.О. А де ви працювали?

М.Демидів: Я попросилася працювати в Коломийський лісокомбінат. Пішла на чорну роботу, найчорнішу, щоб тільки влаштуватися, аби було хоча щось – щоб була забезпечена дровами, бо звідки я мала взяти дров? Було страшне. Думалося, що воно ніколи не мине. А потім мені вже трошки стало легше.

А що було на роботі? Приходжу на роботу, мені кажуть: "Слухай, приходив секретар парторганізації Дем'янюк і цікавився, яка в тебе зарплата, скільки ти заробляєш". Питаю дівчат, чому – не знають. Приходжу на другу зміну, він мене викликає в кабінет і каже: "Яка у вас зарплата? Чи ви задоволені?" Кажу: "Задоволена. А що, хтось дасть більше?" – "Вам приходять посилки". – "Які посилки? Це раз у рік допомога". – "Ні, ви не повинні їх брати. Ви повинні відмовитися від цієї допомоги, тому що ви забезпечені. Ви що, не маєте в що вдягнутися чи не маєте що їсти?" – "Я маю що їсти, але ця допомога мені не заважає. Вона мені помагає. Тому що цих 60 рублів стає на молоко і таке інше, але щоб я могла забезпечити взуттям і дитину, і себе – то мені це приходить якраз влучно. Я від цього не можу відмовитися". – "Ви не є радянська людина". – "Я вже давно не радянська людина. Давно – відколи посадили чоловіка, то я вже не була радянською людиною".

І все, більше він мене не викликав, але на мене дивилися на роботі крізь пальці. Начальник мені ніколи нічого, лише оцей секретар парторганізації.

А тепер, коли настала незалежна Україна, то він великий націоналіст! Я як подивлюся, що він носить синьо-жовтий значок – мені здається, що я сама би йому той значок вирвала!

В.О. Це той-таки парторг?

Марія Демидів: Той-таки парторг, Дем'янюк – він великий націоналіст зробився.

Дмитро Демидів: А може він у душі ним і був? То його заставили, Маріє, його заставили з тобою провести бесіду!

 

 

Довідки про осіб, які згадуються в інтерв’ю Д.Демидіва

 

Басараб Дмитро, повстанець, заарештований 1952 р., 25-літник, карався, зокрема, в Пермських таборах.

Горинь Михайло, нар. 17.06. 1930. Один з лідерів шістдесятництва. Ув'язнений 26.08 1965 за ст. 62 ч. 1 на 6 р., вдруге ─ 3.11. 1981 за ст. 62 ч. 2 на 10 р. і 5 заслання., звільнений 2.07. 1987. Член УГГ, УГС, народний депутат України І скликання, голова УРП в 1992-95 рр., нині голова Української Всесвітньої Координаційної Ради.

Гриньків Дмитро Дмитрович, лідер „Спілки української молоді Галичини” (1972).  Нар. 11.06.1949 у с. Марківка Івано-Франківської обл.. Заар. 15.03 1973 в Коломиї. За звинувачений за ст. 62 ч. 1 («антирадянська агітація та пропаганда», 64 («участь в антирадянській організації»), 81 („викрадення державного майна”), 140 („крадіжка”), 223 („викрадення зброї та амуніції”) КК УРСР засуджений до 7 р. таборів суворого режиму та 3 р. заслання. Карався в таборі ВС-389/36 у с.Кучино Пермської обл. Звільнений 1978. Письменник. Живе в Коломиї.

Ґлузман Семен, нар. 30.09. 1946, ув'язнений 11.05. 1972 за ст. 62 ч. 1, 7 р. увיязнення та 3 заслання. Нині Голова Асоціяції психіятрів України.

Дзюба Іван – нар. 26.07.1931, один з лідерів шістдесятництва. Автор книги “Інтернаціоналізм чи русифікація?” (1965). Заарештований 18.04 1972, засуджений. за ст. 62 КК УРСР до 5 р. таборів і 5 р. заслання. У жовтні 1973 звернувся до Президії Верховної Ради УРСР з проханням про помилування.. Звільнений 06.11 1973. Літературний критик, академік НАНУ, міністр культури України в 1994-94 рр., лауреат премії ім. Т.Шевченка 1991 р., Герой України.

Добош Ярослав. Член Спілки Української Молоді Бельгії. Як турист під новий 1972 р. приїхав в Україну. Арешт його 4.01 1972 як “емісара зарубіжних націоналістичних центрів” поклав початок чергової хвилі репресій проти української інтелігенції. Звільнений 2.06. 1972 і видворений.

Калинець Ігор, нар. 9.07. 1939, ув'язнений 11.08. 1972 р. за ч.1 ст. 62 на 6 р. та 3 заслання. Поет, лауреат Шевченківської премії 1991 р.

Калинець Ірина, нар. 6.12 1940, ув'язнена 12.01. 1972 за ст. 62 ч. 1 на 6 р. і 3 заслання. Поетеса, народний депутат України І скликання.

Мамчур Степан, мав 5 р. увיязнення в польській тюрмі (1934-39). Учасник похідних пропагандистських груп на східноукраїнські землі. Був станичним. У 50-х рр. осів в Ірпені під Києвом. Заарештований 1957 р., увיязнений на 25 років. Помер 10.05. 1977 р. у таборі ВС-389/35 у Пермської обл. Перепохований в Ірпені 26.07 2001 р. 

Маложенський Василь, повстанець. Переховувався до кінця 60-х рр. Засуджений на 15 р. Сидів у Пермських таборах. Переправляв інформацію за зону.

Мельничук Тарас (20.08. 1938 + 29.03. 1995. Ув'язнений 24.01. 1972 за ст. 62 ч. 1 на 3 р., вдруге ─  в січні 1979 за ст. 207 («хуліганство») на 4 р., лауреат Шевченківської премії 1992 р.).

Мотрюк Микола Миколайович, нар. 20.02. 1949 у с. Казанів Коломийського р-ну Івано-Франківської обл.). Член „Спілки української молоді Галичини”. Заар. 15.03. 1973, засуджений  ст. 62 ч.1 („антирадянська агітація і пропаганда”) та 64 („створення антирадянської організації”) до 4 р. ув’язнення. Карався в таборах Пермської обл.

Підгородецький Василь, нар. 19.10.1925 р., повстанець, заарештований у лютому 1953, увיязнений на 25 р. позбавлення волі, 5 р. заслання і 5 р. поразки в правах. За організацію страйків повторно за засуждений на 25 р. Звільнений 29.03 1981, ще двічі суджений “за порушення пашпортного режиму”. Загалом у неволі провів 32 роки.

Пірус Василь, повстанець, 25-літник, у 70-х рр. карався в Пермських таборах. Нині живе на Херсонщині.

Сверстюк Євген, нар. 13.12. 1928. Літературний критик, публіцист, один з лідерів шістдесятництва. Ув'язнений 14.01. 1972 за ст. 62 ч.1 на 7 р. та 5 заслання. Карався в Пермських таборах та в Бурятії. Доктор філософії, Лауреат Шевченківської премії 1993 р. 

Світличний Іван, 20.09. 1929 – 25.10. 1992. Визнаний лідер шістдесятництва. Ув'язнений 30.08.1965 на 8 міс. без суду; вдруге ─ 12.01. 1972 за ст. 62 ч. 1 на 7 р. та 5 р. заслання. Лауреат Шевченківської премії 1994 р., посмертно.

Сергієнко Олесь, нар. 25.06. 1932. Ув'язнений 12.01. 1972 за ст. 62 ч.1 на 7 р. та 3 р. заслання. Карався в Пермськй обл., у Хабаровському краю.

Симчич Мирослав, 5.01. 1923 р.н., командир Березівської сотні УПА. Увיязнений 4.12. 1948 на 25 р., за участь у страйку повторно на 25. Звільнений 7.12. 1963 р. Без суду 28. 01 1968 увיязнений ще на 15 р., під кінець терміну – на 2,5 р. Загалом 32 р. 6 міс. і 3 доби неволі. Живе в Коломиї.

Сліпий Йосиф. Нар. 17.11.92, з 1944 – митрополит УГКЦ. 11.04 1945 заарештований органами НКВС. Помилуваний 23.01 1963 і відпущений до Ватикану. 1975 оголошений Патріярхом УКЦ. Помер  07.09 1984 в Римі.

Спілка української молоді Галичини”, (СУМГ) – підпільна молодіжна організація. Виникла в січні-лютому 1972 у с. Печеніжин Коломийського р-ну Івано-Франківської обл. Ініціатором створення Спілки був слюсар Дмитро Гриньків. СУМГ вважала себе спадкоємцем ОУН за нових умов, її метою було створення незалежної української соціалістичної держави (на зразок Польщі або Чехословаччини). Гриньків та інженер Дмитро Демидів розробляли статут і програму СУМГ, але прийняти її не встигли.  Група нараховувала 12 осіб, її члени (робітники та студенти) проводили зустрічі (своєрідні семінари), роздобули кілька ґвинтівок, училися стріляти, збирали літературу ОУН, спогади, повстанські пісні.  СУМГ був розкритий КДБ, у березні-квітні 1973 члени групи були заарештовані, п'ятеро з них засуджені (Дмитро Гриньків, Дмитро Демидів, Микола Мотрюк, Роман Чупрей, Василь-Іван Шовковий).

Стус Василь нар. 7.01. 1938 – 4.09. 1985. Заарештований 12.01. 1972 за ст. 62 ч.1, 5 р. увיязнення та 3 р. заслання (Мордовія, Магаданська обл.). Вдруге – 14.05. 1980, загинув у карцері табору особливо суворого режиму ВС-389/36 в Кучино Пермської обл. уночі проти 4.09 1985. Член УГГ, поет, премія ім. Т.Шевченка 1993 р., посмертно. 19.11. 1989 р. перепохований на Байковому цвинтарі разом з Ю.Литвином та О.Тихим.

Чорновіл Вячеслав, 24.12. 1937 – 25.03. 1999. Один з лідерів шістдесятництва. Ув'язнений 3.08. 1967 за ст. 187-1 на 1,5 р., вдруге – 12.01. 1972 за ст. 62 ч. 1 на 6 р. і 5 заслання, втретє ─ у квітні 1980 на 5 р., у 1983 звільнений. В Україну повернувся в травні 1985. Редактор журналу “Український вісник” (1970-72, 1987-90), член УГГ, народний депутат України І – ІУ скликання, лідер НРУ, лауреат премії ім. Т.Шевченка (1996), Герой України (посмертно).

Чупрей Роман Васильович, нар. 1.07.1948, с. Печеніжин, нині Коломийського р-ну Івано-Франківської обл., чл.. „Спілки української молоді Галичини”. Заар. 15.03. 1973, засудж. за ст. 62 ч.1 (антирадянська агітація і пропаганда) та 64 (створення антирадянської організації) до 4 р. ув’язн. Карався в таборах Пермської обл.

Шовковий Василь-Іван Васильович, нар. 7.07.1950, с. Печеніжин, нині Коломийського р-ну Івано-Франківської обл. Член ”Спілки Української Молоді Галичини”. Інкриміновані ст. 62 ч.1 („антирадянська агітація і пропаганда”), 64 („створення антирадянської організації”), 140 ч. 2 („крадіжка”), 222 ч.1 („виготовлення і зберігання зброї”), 223 ч.2 („викрадення зброї”). Ув’язнений до 5 р. таборів суворого режиму. Карався в Пермській обл.

Чупрей Роман Васильович, нар. 1.07.1948, с. Печеніжин, нині Коломийського р-ну Івано-Франківської обл., чл. „Спілки української молоді Галичини”. Заар. 15.03. 1973, засудж. за ст. 62 ч.1 (антирадянська агітація і пропаганда) та 64 (створення антирадянської організації) до 4 р. ув’язн. Карався в таборах Пермської обл.

 

 

Знімки В.Овсієнка:

Demydiv  Плівка 9629, кадр 7А, 21.03. 2002, сел. Печеніжин. Дмитро ДЕМИДІВ.

Demydiv2  Плівка 9629, кадр 6А, 21.03. 2002, сел. Печеніжин. Дмитро ДЕМИДІВ, його дружина Марія, онучок Дмитрик, син Петро.

Знімок:

Demydiv1  Дмитро ДЕМИДІВ в юності.

Рекомендувати цей матеріал