Menu
віртуальний музей
Дисидентський рух в Україні

ІВАСЮК ВОЛОДИМИР

04.08.2007 | Лемик Ярослав | Майдан, 30.05. 2007.

Ярослав ЛЕМИК: Спогад про Володимира ІВАСЮКА
30-05-2007 // // URL: http://maidan.org.ua/static/lvivmai/1180534246.html

„Не час минає, а минаєм ми.”
Л.Костенко

На перегляді документального фільму про Володимира Івасюка його сестра Галя попросила мене написати спогад про брата. Пообіцяв. Тепер роздумую, з чого починати. Хіба зі знайомства, а потім товаришування з Любомиром Крисою – чоловіком Галі.
Ще в 1955 році у середній школі № 1 у місті Львові з 8-го класу я заприятелював з Ігорем Чорнієм, який до цього вчився в іншій школі з Любомиром. І нас усіх об`єднали спочатку спільні погляди та захоплення фотографуванням.
Родину Крисів переселили з Надсяння. Жили вони традиційним сільським життям на околиці Львова, що звалась тоді Боднарівка. Тепер це забудована висотними будинками частина вулиці Стрийської. У ті часи, другої половини 50-х років ХХ століття, там усе виглядало, як на селі. Я сам виходець зі села, і мені то дуже імпонувало. Батько Любомира – Степан Криса – тримав коня, корову, пасіку, мав кавалок городу і четверо дітей. Любомир найстарший, потім Ліля, Володимир і Дарця. Підробляв у Львові перукарем, або, як тоді називали, фризиєром. Господарював: орав, сіяв, доглядав бджіл і, що мене найбільше вражало, а навіть привабило, часто в суботу збирав групу троїстих музик – і просто робили собі концертні забави. Мати, теж Стефанія, працювала в домашньому господарстві, виховувала дітей і доброзичливо, з гумором, ставилася до таких концертів. Мені було завжди дивно, що ця музикальна „капела” грала не для когось, а для себе – просто, аби розвеселитись. Степан Криса грав на скрипці, але, видно, мав музикальні здібності, бо, який би інструмент не взяв до рук, умів заграти на ньому.
Діти не вдалися музикантами. Тільки сини його рідного брата Василя Криси стали відомими скрипалями: Олег і Богдан набули світову славу скрипалів. Зате Степан не вдався до своєї родини Крисів – бо всі вони були крамарями і, певно, найкращий з них був рідний брат Василь, який хотів, за його розповідями, навчити Степана торгувати, але з цього нічого не вийшло. Степан мав артистичну вдачу і з торгівлею розминувся. Я часто бував вдома у Крисів. Гарна, здорова галицька родина, яка у Різдвяні свята гуртом ходила колядувати, любила співи, музику. Ми з Любомиром щось фотографували, дискутували, сперечалися, самі проявляли фільми, друкували знимки. Вже десь у кінці 60-х років, як всі діти закінчили середню школу, а ми з Любомиром вернулися зі служби в совєтській армії, до родини Крисів почав приходити Іван Дмитрович. Як нам тоді здавалося, поважний чоловік, який закохався в Дарцю. Потім вони одружилися. Іван Дмитрович у Львівському медінституті був на високих посадах і, певно, за його сприяння, з Чернівців до Львівського медінституту перевелись Володя Івасюк і Галя – його молодша сестра. Він допоміг їм в отриманні двокімнатної квартири, бо Іван Дмитрович мав якісь великі сентименти до Володимира Івасюка. Тоді й запізнався Любомир Криса з молодою студенткою медицини Галею. На той час ми з Любомиром були вже „старші парубки”, мали різні кавалерські пригоди і, спочатку, при знайомстві, Любомир не сприймав це серйозно. Зате Галя закохалася в нього „по вуха”. Отоді й почалось наше товаришування з нею і знайомство з Володимиром Івасюком.
Не можу похвалитися, що я такий був обізнаний з музичними здобутками Володимира, та й узагалі з музичним світом Львова. „Червону руту” чи „Водограй” співали всі, від Владивостока до Торонто. І це було так звично, а Володя тримався завжди скромно, що сприймалося як закономірне явище. Деколи на квартирі в Любомира, який жив тоді окремо, Володимир міг заграти і заспівати під гітару нову мелодію пісні. Ми з цікавістю слухали, щось коментували. Інколи вдома на піаніно награвав мелодію, але ніколи не чекав від нас похвали чи критики. Напевно, здогадувався про наші „музикальні” обізнаності. Це сприймалося як щось буденне, бо я вважав, що він є композитор, і якось не здавав собі справи, що найкращий. Це вже сьогодні, з погляду часу, я можу судити про його геніальність. Назавжди запам`яталася його скромність і безпосередність у спілкуванні, навіть з таким невігласом в музиці, як я.
У травні 1973 року я одружився з Лідією. Шлюб давав нам о. Герелюк-Купчинський, що був підпільним греко-католицьким священиком, на квартирі, де жила Ліля з братом Олесем. Звичайне двокімнатне помешкання на 7 поверсі в сучасному будинку. Ліля запросила Галю за дружку, Любомир був у мене за дружбу. Весілля скромне, невелика кількість близької родини з обох сторін і Галя з Володею. Маленьке прийняття, яке влаштувала сама молода. Володя тоді більше часу спілкувався з присутніми там підлітками – моєю і Ліліною племінницями. Навіть коли гості вже трохи підпили, попросили, аби щось він заспівав, – той скромно відмовився. Дійсно, при такому застіллі, можна співати хіба народні пісні, а не авторські естрадні.
Не можу забути один випадок, коли я раптом захворів. Грип чи застуда. Гарячка, температура доходила до 40 градусів. Був вечірній час, поліклініка не працювала. Ліля не знала жодних лікарів. Зателефонувала до Галі. І та відразу приїхала з Володею, як більш досвідченим лікарем, який привіз зі собою пігулки і жартував, що він лікар хіба за сумісництвом. Але поставився до цього випадку відповідально і дуже поважно.
Ми часто бували разом в товаристві. Уродини, іменини, тощо. Як завжди, і тоді молоді могли заспівати після якогось келишка вина. Але, забігаючи наперед, скажу, що совєтська пропаганда у всіх газетах представляла Володимира мало не алкоголіком, – це мене дуже обурювало і навіть ображало. Бо, якщо він пив, то в нашому суспільстві таких „пияків” було 99 відсотків. А решта відсоток – це баптисти і хворі, що цілком не могли пити. Ніколи я його не бачив п`яним, хоча не раз ми бували в товаристві за столом. Пили всі, але ніколи не напивалися. Це зараз я можу зрозуміти, що він був особливий, мав вразливу натуру. Деколи запально міг сперечатися. Молодість – хочеться виглядати поважнішим. В його любительських фільмах він завжди з цигаркою, аби підкреслити, що є старшим, ніж виглядає.
Трохи згодом я пізнав і родину Івасюків. Це зовсім інша родина. Інакша, ніж Криси. Міська, інтелігентна, врівноважена і трохи замкнута. Ця закритість, може, і призвела до трагедії, хоча в цьому нікого не можна звинувачувати, враховуючи тернистий життєвий шлях Михайла – батька Володі. Йому ще в молодості довелося „скуштувати” всіх благ совєтської системи.
1970-і роки – роки агонії московсько-комуністичної імперії, яка вчинила найбільші злочини в українському суспільстві. Арешти, суди, багатолітні тюремні ув`язнення, нищення молодої інтелектуальної української еліти. Численні обшуки, вигнання з роботи, виклики в КГБ, цькування і переслідування за вільне слово, залякування. Українське суспільство було паралізоване і застрашене велетенським і могутнім, як тоді здавалося, спрутом КГБ. Вони були всюди, вони мали своїх сексотів серед усіх. І тому та закритість родини Івасюків пояснюється закономірно. Напевне, Володимира не раз викликали в КГБ, старались його „перевиховати”, завербувати, зламати національний стрижень, зробити звичайним космополітичним, або, ще гірше, московським бардом, який мав би оспівувати комунізм і московську систему. А вміли вони цькувати добре. У пресі, консерваторії, побуті. Твердість і непоступливість літературних дисидентів була в їхній згуртованості, підтримці один одного, в гласності про переслідування і арешти. Деякі ламалися, але майже всі вистояли перед совєтським монстром. Навіть у тюрмах і таборах.
Володя ж був сам у Львові. Товариші, які його оточували, не мали такого міцного гарту та імунітету до тоталітарної системи, а він не мав до них повної довіри. Та й Володимир був творчою натурою. А Москва вже мала великий досвід нищення української пісні. Бо відомо, що пісня – це душа народу. Тому-то зараз усі засоби електронної інформації замість української пісні поливають і отруюють нас московською попсою. Тому-то зараз такі, як Данилко, – герої дня в Україні. Москва знищила композиторів Кирила Стеценка, Миколу Леонтовича. Окупанти добре знають: аби знищити націю, мало голодомору. В основному треба нищити культуру: палити бібліотеки, привласнити українську культурну спадщину, дітей виховати московськими яничарами, заборонити народні традиції і релігію, вбити пісню. І в тому, що Івасюка, за наказом Москви, замордувало КГБ, не можна навіть сумніватися. Цьому є багато побічних доказів. Навіть те, що експертизу проводили спеціалісти, призначені КГБ, або про те, що справа про розслідування його смерті знаходиться в Києві…
Пропав Володимир Івасюк у половині травня 1979 року. Наступного дня після моїх уродин, 17 травня, Галя сказала нам, що нема Володі. На той час у Львові була спекотна погода. Родина була в тривозі. Тоді мама Софія жила з Володимиром у місті Львові, а Володя завжди обов`язково давав телефоном про себе знати, якщо раптово кудись від`їжджав. Це так було звично, що на другий день мати відчула тривогу, а серце матері ніколи не зраджує. Міліція, чиновники, до яких вона зверталася, були байдужі. Тривога передавалась усім… Ми з дружиною Лідою майже щодня спілкувалися з Галею. Вона на той час була одружена з Любомиром і переходила останні тижні в тяжі зі своєю первісткою Софією. Звичайно, всі її заспокоювали, як могли. І тут раптове повідомлення, що знайдено мертвого Володимира Івасюка в брюховицькому лісі.
Тепер можемо змоделювати, як це сталося.
До консерваторії під`їхав автомобіль „Волга”, і є свідки, які бачили, як Володимир сідав до нього з двома чоловіками. Такої марки автомобілем користувалися радянські службовці. Після цього випадку його вже ніхто не бачив.
В ті часи в брюховицькому лісі, за високим парканом, стояла будівля КГБ, про що знали всі мешканці Брюхович і старались її обминути. (Десь на початку 90-х років, з відновленням української державності, будівлю розібрали гебісти. Замітати сліди – вони в цьому мали великий досвід). Знайти Володю швидше, ніж вони планували, допоміг випадок.
У травні, в місті Бережанах на Тернопільщині, в тюрмі з неповнолітніми кримінальниками стався бунт, і на волю вирвалось кілька сотень неповнолітніх в`язнів. Частина була спіймана і повернена під варту, а решту радянські каральні органи шукали всюди. Військо прочісувало ліси довкола міст, бо в таку теплінь можна було жити і в лісі. Одна з таких акцій проходила в брюховицькому лісі, де випадково солдати натрапили на підвішене тіло Володимира Івасюка.
Розрахунок КГБ був простий – у ті спекотливі дні підвісити вже мертвого Івасюка в лісі. За короткий час не можна би було нічого визначити. Як потім мені розповідав Василь Криса, який був допущений з родиною у морг на опізнання, жодних ознак того, що Володя вчинив самогубство повішанням, не було. (Ні висунутого язика, нижня білизна чиста, зате було явно видно сліди побоїв). Я вже згадував про призначення спеціальної експертизи і брехливі пропагандистські небилиці в газетах (а вся преса була під контролем комуністичної партії і КГБ) доводять їхню причетність до цього злочину.
На час похорону 22 травня 1979 року Галю відправили до моєї мами Анастасії в родинне село Солову, аби це не вплинуло на її здоров`я та здоров`я майбутньої дитини.
У Львові був не похорон, а маніфестація-протест. Труну влада не дозволила відкривати. До Личаківського цвинтаря молодь несла її на плечах. На початку процесії з портретом Володі йшла студентка медицини Оксана Патик. Тисячі і тисячі людей, сотні вінків, море квітів. Ростислав Братунь над могилою емоційно виголосив палку промову, за що його потім було знято з посади голови Львівської обласної організації спілки письменників і головного редактора журналу „Жовтень”. Гебісти не прощали такі неконтрольовані речі.
Це перший величний протест українців проти окупаційного московського режиму. Виклик владі офірував своїм життям Володимир Івасюк. Друга його офіра – фестиваль „Червона рута” в Чернівцях у вересні 1989 року. Мітинг-протест у пісні. Національний вибух, що поклав початок поваленню прогнилої московської імперії і давав можливість українцям відновити Незалежну Соборну Державу.
Контакти з автором тексту – через Майдан-Захід, lviv@maidanua.org

Рекомендувати цей матеріал