Menu
віртуальний музей
Дисидентський рух в Україні

БАРЛАДЯНУ-БИРЛАДНИК ВАСИЛЬ ВОЛОДИМИРОВИЧ

22.02.2008 | Овсієнко В.В. | Інтерв`ю 11 лютого 2001 року
Інтерв'ю Василя Володимировича БАРЛАДЯНУ-БИРЛАДНИКА
(Останнє прочитання 19.02.2008)

В.В.Овсієнко: 11 лютого 2001 року в Одесі ведемо розмову з паном Василем Барладяну-Бирладником. Записує Василь Овсієнко.
В.В.Барладяну-Бирладник: Я – Василь Барладяну-Бирладник. По-перше, хочу сказати, що я не Барладяну-Бирладник. Це прізвище, яке дали моєму батькові Володимиру Андрійо-вичу Гулому-Гуленку в 1921 році люди, які всиновили мого батька після того, як мій дід Андрій Гулий-Гуленко, ґенерал-хорунжий армії УНР, у 1921 році вивів з Кишинева 300 шабель на лівий берег Дністра. Дід був страшенно поранений, не зміг забрати мого батька. Діда при-везли до Одеси, вилікували, і до 1926 року (це те, що я знаю про діда) намагалися завербува-ти, щоб він співпрацював з ЧК. Дід не співпрацював. Як далі, після 1926 року, склалася його доля, я не знаю. В Енциклопедії українознавства написано, що він загинув у 1926 році. Але те, що я знаю, говорить, що він у 1926 році ще був живий. (В Енциклопедії сучасної України про А.Гулого-Гуленка сказано: «Заарештований 19.07.1922 р. в Одесі, 25.05 1925 засуджений до 10 р. ув`язнення. Подальша доля невідома»; Я. Тинченко подає дату засудження 02.03.1925: «У 1927 р. звільнений за амністією. За власним бажанням виїхав до Донбасу на посаду агронома. Подальша доля невідома» – Тинченко Ярослав. Офіцерський корпус Армії Української Народної Республіки (1917–1021): Наукове видання. – К.: Темпора, 2007. – С. 126-127. – В.О.).
Про тата мого під Варшавою в 1944 році довідалися, що він – син Андрія Гулого-Гуленка. Його репресували, відправили на 10 років у концтабір. Все, що я зумів довідатися про тата, – що тато помер у 1945 році. Але Ірина Сеник 22 вересня 1946 року була порятована моїм ба-тьком, який був у 7-му Заозерному спецконцтаборі головним лікарем і лікував знаменитого українофоба Бермана. Це мій батько відправив Ірину Сеник у Красноярськ, і її вилікували. Коли я мав у 1990 році їхати до Канади і звернувся в Кишинівське КГБ з проханням, щоб мені визначили справжню дату смерті мого батька, що він не в 1945 році помер, а ще жив у 1946 році, мені видали довідку, що він помер 27 вересня 1946 року, тобто через три дні після того, як він урятував Ірину Сеник. Коли він помер, я не знаю.
Мені не світило одержати освіту.
В.О.: Чекайте, а де Ви народилися?
В.Б.-Б.: Тато в 1941 році вивіз усю нашу сім'ю з Одеси. Мама моя – одеситка.
В.О.: А як маму звати, як її дівоче прізвище?
В.Б.-Б.: Маму звати Євгенія-Зиновія. Вона українська греко-католичка, одеситка. Її спра-вжнє прізвище Іванів. Тато в 1941 році вивіз нас і її в Придністров'я, і там я народився 23 серпня 1942 року. А взагалі я все своє життя прожив в Одесі.
В.О.: А це село як називається?
В.Б.-Б.: Село Шибка, Григоріопольський район, Молдова. Шибка – це, давньоукраїнсь-кою мовою, впадина. Я там прожив до 6 років, а потім ми переїхали до Одеси, і я виріс в Одесі. Я не народився в Одесі, але я себе маю одеситом. Моє село страшенно схоже на Оде-су, і тому я себе маю за одесита. Я вважаю, що Одеса – це одне з українських сіл.
У 1964 році я закінчив школу військових кореспондентів в Одесі.
В.О.: Чекайте – а середню школу коли?
В.Б.-Б.: Середню школу я закінчив у 1960 році, але Хрущов вигадав тоді, що треба два роки працювати, та я не зміг працювати – мене відправили на Кубу в 1962 році...
В.О.: Військовослужбовцем?
В.Б.-Б.: Так-так, а коли кубинське питання було вирішене і ми повернулися, то друг мого батька маршал Бабаджанян зробив усе, щоб я залишився при окрузі. Я служив у роті супро-водження військових вантажів. Він, Бабаджанян, повністю змінив мені біоґрафію, щоб я зміг вступити в університет. Я хотів поступити на факультет журналістики Львівського вищого політичного училища, а він казав: «Тебе там розкриють. Хто ти такий?» І він залишив мене в окрузі та допоміг мені поступити в Одеський університет. Я завжди спеціалізувався як жур-наліст.
У 1970 році я закінчив Одеський університет. Став завідувати кабінетом мистецтвознавст-ва. В 1971 році я закінчив, за півроку пройшовши все, історико-філологічний факультет Бу-харестського університету. У 1972 році я закінчив історико-філологічний факультет Софій-ського університету. Допомагали мені румуни, зокрема, Олександр Барладяну, який до 1966 року був головою Державної Ради Румунії. Потім його прогнали за студентські заворушення в Молдавії – він узяв це все на себе… Після того, як знищили Чаушеску, він став головою Румунського Сенату. Це він у 1992 році не дав Кравчуку знищити мене . Він розмовляє гар-ною українською мовою, вже старенький дід. Коли мене везли до Львова, щоб знищити, він подзвонив Кравчуку і сказав: «Якщо з голови Василя впаде хоч одна волосинка, то ти в Єв-ропі будеш злодієм».
В.О.: Повернімося до 60-х років.
В.Б.-Б.: 1968 рік – це рік, коли мною зацікавилося КГБ. У 1968 році я проходив практику в Празькій Національній картинній галереї. Коли туди ввели радянські війська, мене схопили, набили і привезли вертольотом до Львова і відпустили. Це було 2 вересня.
На філфаці в Одесі виступає Дмитро Урсул, який зараз професор Сімферопольського уні-верситету. Він возив студентів у Словаччину. Розповідає, що відбулося в Чехословаччині – з позицій газети "Правди". А я виступив зі своїх позицій, розказав, що я чув і бачив. Дмитро Урсул іде в партком і здає мене. Але в парткомі не було співробітника КГБ, там сидів Леон Хачикович Калустян – вірменин. Він йому каже: "Дмитре, ми цього Барладяну так покарає-мо, що він не радий буде". І присилає до мене доньку… А цей Дмитро Урсул знає, що вже мною будуть займатися, приходить до мене і не каже, що це він доніс у партком, але починає говорити, що не слід було розповідати про Чехословаччину те, що я бачив. Щойно він пішов, як приходить доня Леона Хачиковича Калустяна і каже: "Тато просив передати, щоб Ви більше ніколи про Чехословаччину так не говорили. Тато все зробить, щоб це не пішло далі, бо ж Вас заарештують. Тато страшенно боїться за Вашу долю."
З цього моменту мною зацікавилися. В 1972 році довідалися, що я – Гулий-Гуленко. В 1974 вигнали з роботи в університеті, вигнали з партії (я був член КПРС) і в 1977 році поса-дили. Коли на суді обласний прокурор сказав, що я внук Гулого-Гуленка, то це так вразило мого адвоката, який був кагебістом, що він спитав: "А чому Ви не кажете, хто Ваші батьки були?"
Так що мене почали переслідувати в 1968 році.
В.О.: А коли Ви навчались, які у Вас були наукові зацікавлення? Ви готувалися до аспіра-нтури?
В.Б.-Б.: Я ніколи не готувався до аспірантури. Я такого поняття, як аспірантура, не ви-знаю. Я вважаю, що людина, яка може писати наукові роботи – на біса їй аспірантура? Мені справді треба було залишитися в університеті. Я своїй покійній матері поклявся, що мене ви-несуть з головного корпусу Одеського університету.
В.О.: А мами коли не стало?
В.Б.-Б.: Мами не стало в тому ж році, в той же день, коли мене звільнили з в'язниці. Мати моя ходила в кирзових чоботях, але була аристократка. Вона була дуже грамотна жінка. Ро-била все, щоб ми, її діти, вчилися. У неї було 5 дітей. Її ім`я Євгенія-Зиновія, по батькові Мефодіївна. Мої брати: Грицько, Михайло, Василь і я Василь. Перший Василь помер у 1941 році, а в 1942-му я народився, то мене теж назвали Василем. І сестра Оленка.
Ми виховувалися в українському дусі. Я в 1950 році прийшов у школу – мені було 8 років. Мати нас не віддавала в 7 років у школу, вона вважала, що слід у 8 років. Мама в 1950 році купила мені у Фрунзівці книжки для 1-го класу – читанку, букварика. Я приходжу – а школа російська... Це було найстрашніше, бо грошей у нас на російські підручники не було. Ми жи-ли в нашому селі до 1952 року. У 1952 році ми повернулися до бабусі в Одесу. Мати боялася: нас четверо, це ж треба прописатися…
Василю, ти не можеш собі уявити, що таке Одеса і те, що ми називаємо Придністров'ям. Як над нами знущалися! На другий у школі вчителька кричить: "Кто пойдет к доске?" Я ро-сійською мовою: "Я пойду к доске!" Вона вирячила очі та й каже: "Василь, ти ж такий хохол. Откуда ты по-русски знаешь?" Я кажу: "Для слов'янина жодна слов'янська мова не є інозем-ною." Вона мене ні разу не викликала. Ставила мені з російської мови і літератури автомати-чно. Хоча я на перервах розмовляв з нею тільки українською мовою.
В.О.: Після того, як Вас звільнили з роботи в університеті, як далі події розвивалися?
В.Б.-Б.: Та велося до мого арешту. Я приїхав до Києва, в Музей народної архітектури і побуту. Беруть мене заввідділом соціалістичного села. Прописуюсь. Мене ловлять на Хреща-тику, беруть мій паспорт і виписують з Києва, дзвонять директору Музею, щоб мене звільни-ли. Я їду до Якутська. Друг мій там працював. Подаю документи в Якутському університеті, мене включають на кафедру зарубіжної літератури. Але ж усі матеріали подаються в КГБ – Якутський університет мені відмовляє. Я повертаюся в Одесу, подаю документи в Музей за-хідного і східного мистецтва на посаду старшого наукового співробітника. Довідується КГБ, мене звільняють, навіть не віддали мені трудову книжку. Досі вона не віддана. Кажуть, що нібито я не подав її. Я йду звідти. А в 1977 році садять мене, я в Рівненській області сиджу...
В.О.: Тут треба трохи детальніше. Як то відбувалося?
В.Б.-Б.: Просто відбувалося. Український буржуазний націоналіст – оце все. Там подро-биць не треба. У 1976 році в мене роблять обшук і довідуються, що Ян Друбала – це Барладяну.
В.О.: Що, знаходять якісь твори?
В.Б.-Б.: Ні, я друкувався як Ян Друбала. Ян і Друбала – це Барладяну. Вони довідуються, що це я. Все, мене ведуть до арешту.
В.О.: Я знаю, що до арешту Ви мали якісь стосунки з Миколою Руденком.
В.Б.-Б.: 18 грудня 1976 року я приїхав до Миколи Даниловича. Я прочитав свої вірші – а там сидів цей фантаст...
В.О.: А, Олесь Бердник?
В.Б.-Б.: Так, Бердник. Згодом я зустрічався з ним у Москві, то він почав казати, що я ге-біст. То йому дружина Петра Григоренка сказала: "На цю людину не пріть. Це вища за Вас людина."
Мене заарештовують 2 березня 1977 року. Я передав свої твори через Людмилу Алексєєву. Все пішло на Захід. Це мене порятувало. Тому що все, що я передавав через Руденка, через Бердника, через Оксану Мешко – все вилучалось. І вони до 9 травня – мене заарештували 2 березня – до 9 травня вони не давали про мене ніяких повідомлень на Захід. Тільки Москва знала.
В.О.: Ну, Руденко сам був заарештований 5 лютого 1977 року...
В.Б.-Б.: Я тобі розкажу одну цікаву річ. Руденко під впливом Бердника називає на допи-тах мої роботи антирадянськими. Приїжджає з Києва майор Плужник – знайди його, Василю, майор Плужник – це український патріот. Плужник кладе свідчення Руденка догори ногами, розумієш? До себе догори ногами, щоб я читав. І так повільно перегортає, я читаю. Прочита-вши це, я даю, Василю, інші свідчення. А тоді Руденко змінив свої свідчення. Та мене судили на підставі його перших свідчень.
Майор Плужник – він із київського КГБ. Він довго водив мене по першому поверсі одесь-кої тюрми, шукав місце, де нас не прослуховують, розумієш? Знайди – про таких людей тре-ба написати! Він зараз, можливо, пенсіонер, якщо він живий. Якщо знайдеш його, то по-шлешся на Василя Володимировича Барладяну і скажеш: я хочу, щоб Ви залишилися в істо-рії України як патріот!
Коли Руденко довідався, що його перші негативні свідчення використали проти мене, він був незадоволений. Що він назвав був мене антирадянщиком.
В.О.: Ви знаєте, що Бердник – то єдиний член Гельсінкської Групи, який згодом покаявся.
В.Б.-Б.: Він ще два роки після, як написав свою заяву, сидів у таборі. Мені продовжують термін, приносять його заяву в камеру. Там він на Руденка, на Лук'яненка… Василю, цю лю-дину треба викреслити з історії боротьби за незалежність.
В.О.: Ну, як то? Він був, де ж його подінеш?
В.Б.-Б.: Ні, був, але треба показати, чим він займався.
В.О.: А що Ви написали до арешту? Чи ходили Ваші твори в самвидаві? Чи видавалися за кордоном?
В.Б.-Б.: Мої твори з 1968 року на Заході друкувалися під псевдонімом "Ян Друбала".
В.О.: Що то було – вірші?
В.Б.-Б.: Ні. Я вважаю, що коли йде боротьба за незалежність, то не вірші треба друкувати. Це були статті: "Історія національного питання в Російській імперії і в СССР"; "Я – українсь-кий католик"; "А як же інакше?" А як же інакше? Чи можу я не боротися за незалежність України, коли зараз у нас 1% преси українською мовою? А при комуністах було 40%. Хоч вона ворожа була, але все-таки українською мовою. А як же інакше? Це вони піймали.
До речі, 16 червня 1976 року заарештували мого друга Вікентія Гончарова. Він зараз у Нью-Йорку живе. Заарештовують і знаходять у нього мою адресу. І роблять у мене обшук. Сталося так, що Вікентія мають випускати – мене садять, мене мають випускати – Вікентія садять. Оце Левко Лук'яненко написав, що не було з Кіровоградської області, де Євген Мар-чук працював у КГБ, нікого заарештованого. Так от, Марчук заарештовував Гончарова. Десь запиши це собі. Я хочу сказати: ти Лук`яненка гарно зачепив...
В.О.: Ну, не будемо зараз про це. Яка була ситуація перед Вашим арештом?
В.Б.-Б.: Я, коли працював у Якутії, заробив дев`ять тисяч грошей. Коли я одружувався, то ми купили лотерею і виграли "Москвич". Ми продали ту машину і за ті гроші, що я привіз, ми купили хату. Але я був прописаний під Одесою у свого двоюрідного брата, в селі Василі-вка. Кагебісти мене виганяли, але посадити мене було страшно, бо відповідно до усиновлен-ня мого батька, я – племінник Олександра Барладяну, близького до Чаушеску. Але вони мене таки зрештою посадили.
В.О.: За яких обставин Вас заарештували?
В.Б.-Б.: Було так. Я зранку вийшов, вивів доню в дитячий садок. Це недалеко від автовок-залу. Іду, зрозумів, що за мною стежать. Я пішов до Сірих і не виходив звідти. Прийшли о другій ночі з 1 на 2 березня і зламали двері...
В.О.: У Сірого?
В.Б.-Б.: Так-так, і мене заарештували. Там ще був азербайджанець-міліціонер, хотів мене набити, коли ми спускалися вниз з 9-го поверху, а я цим гебістам кажу: тільки мене зачеплять, я вас усіх повбиваю.
В.О.: А Ви хлопець здоровий?
В.Б.-Б.: Я дзюдо володію. Кажу: я вас усіх знищу, ви ж знаєте, хто я такий. Кажу: одведіть від мене оцю мерзоту, щоб я її більше не бачив. Вони його зразу відправили. Він тільки один раз ударив мене ліктем.
Мені спеціально дали статтю 187-прим, щоб я не сидів у таборах для політв'язнів. Вони Михайленчисі (Ганні Михайленко. – В.О.) сказали: «Що батько його не відсидів, здох, – то він відсидить роки, які батько не відсидів».
В.О.: А хто вів слідство?
В.Б.-Б.: Слідство вів Ясинський, прокурор Одеси. Ще слідчим був Гуленко – мій двою-рідний брат. Він хотів показати, що ми не родичі, він знущався наді мною, як хотів. Правда, я йому по морді надавав.
В.О.: Але ж Ви могли це опротестувати, коли родич?
В.Б.-Б.: Та що я міг опротестувати? У Радянському Союзі нічого не можна було опротестувати. Він же не писав, що він мій родич. І я ніде не писав, що він мій родич. Це мерзота. А знаєш, він на ліву ногу кульгав, як і прокурор. Та це чорти, ти розумієш?
В.О.: А слідство тривало скільки?
В.Б.-Б.: 6 місяців. І я 6 місяців голодівку тримав.
В.О.: То Вас що, штучно годували?
В.Б.-Б.: Ти знаєш, як вони там годували. Штучно. Я за перші 3 роки проголодував 13 мі-сяців.
В.О.: Боже! А під час слідства в чому Вас винуватили?
В.Б.-Б.: В українському націоналізмі.
В.О.: Конкретніше.
В.Б.-Б.: Я скажу. В 1970 році на Міжнародній конференції «Україна – Болгарія» я висту-пив з доповіддю "Ренесансні риси в мистецтві і літературі Другого Болгарського царства і України-Руси. 1118-1395 роки". Чому України-Руси? Бо Київська Русь за межі українських земель не виходила, це видно з літописів. Це пройшло, було надруковано. І за мене взялися. Також виявили, що Барладяну – це Гулий-Гуленко, український буржуазний націоналіст. Дуже допомогла сестра Олекси Різниківа. Коли судили Олексу і Ніну Строкату (4–19 05. 1972. – В.О.), вона через нашого спільного знайомого каже, щоб я прийшов – вона мене буде чекати на розі вулиць Леніна і Дерибасівської. А я мав їхати до Болгарії – це 1972 рік. Я там її чекав-чекав, мене зафіксували. Я поїхав додому, взяв валізку та й пішов на корабель, поїхав до Варни. Дочекалися, коли я повернуся з Варни, і раптом на мене посипалося, що я такий-сякий, мені треба йти з університету. У квартирній черзі я стояв – мені й там відмовляють.
В.О.: То Вам і ця історична розвідка інкримінована, і ті матеріали, які Ви передавали за кордон?
В.Б.-Б.: Так, під псевдонімом Ян Друбала. Я вже в 1976 році перестав під Яном Друбалом передавати. Після того, як розкрили, я почав тільки під Барладяну.
В.О.: А як відбувався судовий процес? Ви й під час суду голодували?
В.Б.-Б.: Так, так, так. На суд приводили дівчат з юрфаку, зал заповнювали. Думали: о, що там перший курс юридичного факультету! Але приходили люди до моєї колишньої дружини і передавали все, що відбувалося на суді.
Я не визнав себе винним. Взагалі, хочу сказати, що ті публікації під Яном Друбалом – я ніякої неправди не писав. Я писав, що відбувається. Я не визнав себе винним. А їм просто треба було дати мені три роки, відправити мене в табір для кримінальників по 187-й статті. А потім ще додали... Хоч я гіпертонік.
В.О.: А куди Вас відправили? Розкажіть про перебування в таборі.
В.Б.-Б.: Перебував у Ровенській області, є там таке село Полиці Володимирецького райо-ну, ОР-318/76. Мене відправили туди спеціально, щоб там додати термін. Але там були мен-ти, які мали відношення до УПА. Вони мені сало носили.
В.О.: Нащадки вояків УПА, очевидно.
В.Б.-Б.: Так-так-так, вони ставилися до мене добре. Коли мене вдруге там посадили, то їх повиганяли з роботи.
В.О.: А які там були умови утримання?
В.Б.-Б.: Ми граніт довбали. Дробили на щебінь, що засипається на залізниці. Там камінь не будівельний, з того каменю не можна щось збудувати, тільки роздробляти його. Там мене садять у ПКТ на тій підставі, що я за 3 роки не став на шлях виправлення – ну, не покаявся. Вивозять мене до Рівного, додають мені термін. Начальник в'язниці робить усе, щоб мене не послали знов на ту саму каторгу. Перевозять мене в Торез Донецької області. А там так: ро-боти немає, я сидів читав газети, книжки. КГБ, коли довідалося, що я в таких умовах, відпра-вило мене у 82-й табір, де я працював слюсарем.
В.О.: Є згадки, що коли робилась ця друга справа, то були залучені як експерти доцент Рівненського інституту водного господарства Максимов і доцент Рівненського інституту Лещенко. Вони виявили у Ваших наукових статтях наклепи на радянську дійсність і дружбу народів, щоправда, переплутали при цьому монгольського хана Мамая з однойменним геро-єм українського фольклору. А що Ви можете сказати про це слідство і фабрикування цієї справи?
В.Б.-Б.: В Одесі цим займалися Михайло Раковський, Іван Дузь.
В.О.: Дузь? Оце той доктор філологічних наук? Він і на Стуса писав пасквілі. (Див. ж. «Прапор». – 1984. – № 2. – С. 98.).
В.Б.-Б.: Так. Він і на Олексу Різниківа писав, і на Святослава Караванського. Запиши, Ва-силю. Я з цим Максимовим зустрічався під слідством – сидів у гарних таких, знаєш, туфлях, показував мені. Отак я сиджу в зеківській робі, а він сидить, знаєш, у гарних туфлях... Ця ме-рзота робила те, що його просили. Та вони повинні бути вигнані – він досі працює…
З ним я бачився один раз. Його слідчий спеціально привів, він прийшов мені доводити, що я націоналіст, "расист". Знаєш, те, що я націоналіст, я ніколи не заперечую. Націоналізм – це народовство в перекладі з французької мови. Я люблю свій народ – і це є націоналізм. А те, що вони нам нав'язують – це є расизм. І воно сиділо в гарному костюмі, хизувалося, що воно нормальна радянська людина. А переплутав хана Мамая з козаком Мамаєм – хіба це норма-льна людина?
В.О.: Перевезли Вас у 82-у зону. Це Сніжне на Донеччині. Які там були умови?
В.Б.-Б.: Начальником режимно-оперативної частини там був мій односельчанин Всеволод Поліщук. Там також працював Володя Пеліпас. Він мене страшенно просив, щоб я ніколи його ім'я ніде не називав. Ці два мої односельчани все зробили, щоб мені там не додали тре-тій термін, щоб я вийшов на волю.
Я там закінчив курси електриків – одержав 5-й розряд. І звільнився 28 лютого 1983 року. За-арештований 2 березня, але там були вихідні дні, то звільнили на дві доби раніше. Вони все зробили – Поліщук і Пеліпас – щоб мені не додали термін. Знаєш, Василю, я тобі одну річ хочу сказати. Я не знаю, як ти там сидів – бо ти ж сидів у політичних таборах…
В.О.: Я теж був у криміналі.
В.Б.-Б.: Так я тобі хочу сказати, як до мене ставився цей Поліщук. Іду я, знаєш, по пром-зоні – він іде назустріч: "Василю, йди сюди, – він ховається. – Приїздили рівненські кагебіс-ти, хочуть тобі продовжити термін. А я сказав, що ти нормальна людина, тебе треба звільня-ти. Дивися, я підішлю до тебе людей, вони будуть робити все, щоб тебе звільнити. Що тобі мої люди скажуть – так і роби." Він не міг сам до мене підходити в зоні. Я хочу сказати, що таких людей ми повинні підносити. Він зараз пенсіонер, та й той Пеліпас пенсіонер. Ні їм, ні мені вже нічого не загрожує, я вже можу сказати, що вони мені допомагали. Це мужні люди. В.О.: Вас звільнили прямо з зони?
В.Б.-Б.: Так-так. Приїхала до мене Марія Овдієнко. Її чоловік – мій троюрідний брат. Приїхали ми до Києва, звідти я переїхав до Одеси. Прописатися я вже не міг, бо моя колиш-ня дружина зробила все, щоб я не прописався у неї в хаті. Пішов я на канатний завод, у гур-тожиток. Мене там прописали. Потім кагебісти мене одружили на актрисі російського теат-ру. Я одержав нормальну прописку, та через деякий час я зрозумів, що маю справу з гебіст-кою. Я розійшовся з нею. До 1990 року я жив у центрі міста. А в 1990 році – пам'ятаєш, мене вбивали?
В.О.: Я пам'ятаю, що зустрівся з Вами у вересні 1988 року. Мене звільнили в кінці серпня, у вересні я приїхав до Львова і три дні жив у Чорновола. Тоді Ви приїздили – ми з Вами по-знайомилися. Тоді Ви вже були членом редколегії "Українського вісника". От про це якби Ви розповіли – як Ви зійшлися з Чорноволом, з "Українським вісником".
В.Б.-Б.: По-перше, ми з ним родичі. Я на нього схожий – мене декілька разів замість ньо-го затримували. По материнській лінії ми з ним двоюрідні брати. Я його знав із 1965 року. Коли я їхав до Києва, мені мама дала адресу, щоб я заїхав до його мами. У 1987 році, коли Йосип Тереля мав їхати за кордон, я поїхав до нього. Йосипа не застав, повертаюся, зайшов до Михайла Гориня. Михайло повів мене до Богдана Гориня, я там переночував, а на другий день ми зустрілися зі Славком Чорноволом. Коли Славко побачив мене, це була для нього велика радість. Я став членом редколегії журналу «Український вісник», тобто співредакто-ром. Але зі Славком ми остаточно розійшлися 7 квітня 1990 року, коли він повернувся з Пра-ги і став на антиукраїнську позиції. Я порвав з ним. Як брати ми зустрічалися – скільки він сюди приїздив, то в мене в хаті він бував, ночував у мене, але ніколи вже як політичні діячі ми не розмовляли. Я знаю, що його знищили – знищили, бо в Славка була одна прекрасна риса: коли він розумів, що коли він наламав дров, то він починав змінювати свою позицію. Правда, не каявся. Політик передусім повинен покаятися. Ти знаєш, що таке політика. От ди-вися – хто зараз скаже, що Олександр Мороз не патріот? Але дивися, як він ішов – з комуніс-тами, під червоними прапорами, так чи не так? Я і ти його не підтримували. А він ішов далі. І зараз ми ж усі знаємо, що він патріот – так? Це велика людина. Я хочу ще одну річ тобі ска-зати: коло нього повинні згуртуватися всі українці. Тоді він отак поведе головою та й скаже: та пішли ви... До Симоненка скаже: пішли ви...
В.О.: Ну, це теперішні речі, а нам треба трошки назад. Я знаю, що Ви їздили за кордон. Це якого року було?
В.Б.-Б.: В 1990 році. Мені прислали гостьовий виклик. Коли я прийшов у ВВіР, то мені сказали: тільки з кінцями.
В.О.: Щоб не поверталися, так?
В.Б.-Б.: Так. Я собі думаю: я поїду до Канади, але ж якщо мене не позбавити громадянст-ва, то я в будь-яку хвилину сяду в літак і повернуся додому. Я написав у Канаду людині, яка мені прислала цей виклик, щоб він прислав мені виклик на постійне проживання. Я квиток узяв туди-назад. Прилетів, зразу сказав, що зі мною сталося, чому я приїхав. Я побув там пів-року і повернувся додому. Оце я заробив грошей на цю хату.
В.О.: А як заробили, в який спосіб?
В.Б.-Б.: Лекції читав, по українських громадах їздив. Я володію англійською мовою. У Торонтському університеті, у Нью-Йоркському університеті, у Вашинґтонському – туди я їздив, читав лекції. Заробив грошей і за це зміг повернутися. Я ніколи не можу покинути свою Батьківщину. Знаєш, Одеса – це моє село… Ота кімната – я там не живу. Я живу тут, де мої книжки.
В.О.: Ну, а чому то так? Вам достатньо місця? Я бачу, у Вас тут така обстановка – філологічна, історична
В.Б.-Б.: Я можу працювати й на кухні.
В.О.: А коли Ви повернулися з-за кордону – від тих пір де Ви працюєте?
В.Б.-Б.: В Одеському університеті. Я створив кафедру українознавства. Зараз її антиукра-їнські сили ліквідували. Я працюю на кафедрі української та зарубіжної культури на філо-софському факультеті. Я радий, спокійний. Декан цього факультету Чайковський – дуже порядна людина. Хоч народився в Калькутті, але український патріот. Я воював з ним, бо мене постійно на нього нацьковували. Писав проти нього. І раптом, коли ми зустрілися, я зрозу-мів, що маю справу з нормальною, прекрасною людиною. Я зараз щасливий, що я з ним працюю. Як політв'язень я маю 18 років робочого стажу за 6 років ув`язнення. У мене виходить, що стажу більше, ніж мені років.
В.О.: У мене теж, між іншим, під 60 років стажу. А в Лук'яненка взагалі понад 100. Я знаю, що Ви деякий час працювали в Києві.
В.Б.-Б.: В Академії Київського патріархату читав історію української літератури. Я взага-лі не читаю історію української літератури, а там я читав. Студенти були вражені. Це було за життя Патріарха Володимира Романюка. Ми любили один одного, я допомагав йому – ідео-логічно допомагав. Це були 1993 – 1995 роки – я викладав у Духовній академії історію украї-нської літератури. Коли Патріарх Володимир помер – ця смерть була для мене тяжка. По-перше, то була людина, з якою можна було розмовляти. Хоча я в дуже гарних стосунках і з Патріархом Філаретом. Коли Патріарх Володимир нас знайомив, я кажу: "Як Ви ставились до моїх статей, що проти Вас я писав?" Він каже: "Пане Василю, якби Ви писали про мене позитивно, я би тут не сидів". Так що Патріарх Філарет – це прекрасна людина, правда, ото-чення в нього… Я Філарета страшенно люблю, я ставлюся до нього з великою повагою. А що він Чорноволові начепив орден – ти ж пам'ятаєш, як Чорновіл сказав: «Я атеїст правосла-вної орієнтації»?
В.О.: Цікавий вислів.
В.Б.-Б.: Це, мабуть, може бути й атеїст католицької орієнтації?
В.О.: Пане Василю, що Ви можете розповісти про своїх одеських друзів? Зокрема, про Ганну Голумбієвську.
В.Б.-Б.: Ганну Голумбієвську вигнали з КПРС у 1974 році. Вона працювала в школі, чита-ла російську мову та літературу. Вона 1937 року народження, одеситка, закінчила педагогіч-ний інститут, історико-філологічний факультет. Її в 1974 році вигнали, зробили з неї викла-дача праці. Чому її не заарештували? По-перше, вона була страшенно комунікативна жінка. До неї йшли всі, кого називають дисидентами, – я не дисидент, Василю... В.О.: Ну, такий термін гуляє в Європі...
В.Б.-Б.: Ні, запам'ятай, Василю, назавжди: я – український націоналіст. А дисидент – це... Каже Брежнєв: побудуємо концтабір з виходом на Північний полюс. А Чорновіл каже: ні, з виходом на південь. Бо звідки ж завозити в'язнів? Оце дисиденти.
В.О.: Я згоден з Вами, але цей термін гуляє по європах.
В.Б.-Б.: Ніколи й ніде не пиши, що я дисидент. А Ганна Вікторівна... Через оцю її комуні-кативність вони зрозуміли, що все, що відбувається в Одесі, можна фіксувати в її квартирі. Тому вони її не заарештовували. Коли мені додали термін, я написав їй листа, щоб вона ви-йшла за мене заміж, щоб була людина, яка б до мене їздила на побачення. Їй підсунули кім-нату. Вона цього не зробила. Вона одержала кімнату, а мене не відвідувала… А звільнившись я вже не міг, ти розумієш? Я до неї добре ставився. Я маю одного вірша російською мовою, якого присвятив їй.
В.О.: А чому їй – російською? Хіба вона російською говорила?
В.Б.-Б.: Вона тільки російською розмовляла. Хоча вона була патріотка України. Вона ро-зуміла, що не можна викладати в Одесі російську літературу, бо всі ми любимо акацію, вино-град, терен. Я хочу сказати, що то була велика жінка, але цю її великість використало КГБ, щоб нас усіх контролювати. Там було прослуховування.
Що стосується Ганни Василівни Михайленко, то я до неї ставився, як до мами. Ганна Ва-силівна, коли довідалася, хто у нас стукач, то сказала: "Василю, треба горло перегризти". Ва-силю, ми філологи з тобою, і ні ти, ні я не будемо горло перегризати – це неможливо.
У мене є друг – Володимир Олександрович Шлапак, отут в Інституті сухопутних військ фізику викладає, доцент. Ця людина все своє життя присвятила мені. Людина, яка завжди була патріотом і робила все, щоб мені було легше. Його за це страшенно карали, вигнали з університету. І він зараз – видатний фізик – працює в цьому дурному Інституті сухопутних військ.
Крім Голумбієвської, Михайленчихи, Шлапака у мене тут нема людей, хто б мене серйоз-но підтримав. І в той час було нешироке коло спілкувань. Найближча мені – це Ганна Василівна.
В.О.: А Марія Овдієнко? Вона тепер у Броварах під Києвом живе, я її час від часу бачу.
В.Б.-Б.: Вона була, Людмила Авдієвська – сестра керівника цього ансамблю імені Григорія Верьовки. Авдієвська і Овдієнко – це мої студентки. Марія навіть хотіла розвестися зі своїм чоловіком, щоб я поселився біля Києва. Але я цього не міг зробити, бо Діма Обухов, Маріїн чоловік, – він мій брат. Вона приїхала, забрала мене з тюрми… А Авдієнчиха зараз живе десь у Молдові, я вже давно не бачив її. Прекрасні люди.
Ще розповім про мою участь у боротьбі за незалежність. 1968 рік. Сергій Оксавін, це чуваш, Микола Суховецький та Іван Кушта видають журнал "Коло", в якому розробляють про-граму, як українці повинні прийти до влади навіть у Москві. Один примірник цього журналу віддають Толі Колісниченку.
В.О.: Це той, що написав у співавторстві з Сергієм Плачиндою "Неопалиму купину"?
В.Б.-Б.: Ні-ні, не той. Колісниченків багато. Значить, дають йому, а він несе в партком. Суховецький повіз цей журнал у Харків, Оксавін повіз до Києва, а Кушта до Львова… Тоді я мав одержувати стипендію Лесі Українки, а Суховецький мав одержувати стипендію Тараса Шевченка. То мені віддають стипендію Тараса Шевченка, а Лесі Українки нікому не дають. Суховецькому наставили двійок. Оксавін кінчає життя самогубством, Іван Кушта кінчає життя самогубством. Суховецький ще й зараз заїкається після того, що йому зробили…
Коли почали переслідувати Овдієнко та Авдієвську, я їх підтримав. Коли їм мали настави-ти двійок, я шукав викладачів, домовлявся, щоб їм не ставили двійок. Так я боровся за їх збе-реження в університеті. А потім уже й сам був вигнаний.
Ти не читав оцю "Ще одну історію Одеського університету"? Зараз вона вийде в Лондоні без помилок. Я там показав, що вся історія Одеського університету – це історія боротьби з українством. Мене, знаєш, ненавидять в університеті. Прогнати мене після цієї рецензії на історію університету вони не можуть, бо це зразу стане це однією антиукраїнською акцією. Мені хіба тільки в розкладі замінять першу пару на другу пару і я десь мушу гуляти. Отакими речами займаються.
Отаке, Василю. Чай заварити?
В.О.: Це був пан Василь Барладяну.

Рекомендувати цей матеріал