Menu
віртуальний музей
Дисидентський рух в Україні

МОСЮК МИРОСЛАВ МИХАЙЛОВИЧ

02.03.2008 | Овсієнко В.В. | Інтерв`ю 10 лютого 2001 року

Інтерв'ю Мирослава Михайловича МОСЮКА
(На сайті з 2.03.2008. Виправлення М.Мосюка 11.04.2008).

В.В.Овсієнко.: 10 лютого 2001 року в Одесі ведемо розмову з паном Мосюком Мирославом Михайловичем. Записує Василь Овсієнко.
М.М.Мосюк: Звуся я Мирослав Мосюк, родом я з такого доброго старого, дуже древнього міста Володимира, котрий на Волині. Правда, він під впливом Володимира-на-Клязьмі перейменований на Володимир-Волинський, але, оскільки князівство було Волинське, а пізніше Галицько-Волинське, то так Володимир, як на мене, і повинен називатися Володимиром. Інші хай називаються Владімір-на-Клязьмі, а ми маємо своє.
Народився я 1949 року, там учився, всі мої літа змалечку там пройшли, ніде ми не виїжджали, не переїжджали, поки не закінчив я школу. Дуже гарні спогади про школу...
В.О.: Але дату народження назвіть.
М.М.: 11 березня 1949 року я був народжений. Сім'я наша була невелика – батьки, старший брат та я.
Оскільки розповідь має стосуватися українського правозахисного руху, руху опору, то я, коли почав це все пригадувати, то зі здивуванням собі відзначив, що нас батьки вберігали від того всього, абсолютно нічого не розказували. Ми нічого не знали, що та як. Уже набагато пізніше, коли я вчився і відовчився, мене ота радянська система зачепила тим жорстким, правду кажучи, крилом, то я дізнався, що чоловік моєї хрещеної загинув в УПА. І зі здивуванням дізнався, що батько мій – а батько був 1896 року народження, – виявляється, служив в Українському війську і воював за Українську Народну Республіку. Так трапилося, що вперше я про це трішечки почув, коли батько приїхав до мене в Одесу – знову ж таки, вперше приїхав від часів революції (це було в 1967 чи в 1966 році, я тоді важко захворів і лежав у лікарні в Одесі), і ми з батьком проходжувалися, так гуляли вулицями, а батько каже: "Оце тут був мітинг, отут ми стояли..." Місце мітингу, яке показав батько, було біля колишнього велотреку стадіону СКА (1967 р.). Тепер на цьому місці театр оперети.
Виявляється, в 1917 році йому якраз випало служити в царському війську в Одесі, і під час революції українська стихія підхопила і мого батька – звали його Михайло Йосипович – звіс-но, теж Мосюк. Я як зараз бачу обличчя батька, коли він казав: "Підійшли до мене й кажуть: пане-товаришу, Ви є українець?" – Українець." – "Ходімо з нами!" І пішов батько з ними, і так добре пішов, що назад в Україні опинився аж у середині 30-х років, десь після 1930 року, точ-ніше мені невідомо. Ніколи батько ані мені, ані братові нічого не розказував про це, як я вже казав. Лише коли батько вже був хворий (а помер він 1972 році), я приїздив на зимові канікули (я тоді якраз уже з політикою зазнайомився), то він один раз, востаннє, таки щось розповідав. І що цікаво – от я називаю своє прізвище, все життя я з ним прожив, воно моє, питоме, від дня народження, але я не знаю, чи це наше прізвище, чи ні. Батько ніби казав, що він родом з Волині, із Сокальщини, але братові казав, що їхнє село було десь навпроти Кам'янця-Подільського, через річку, і було в нього чи то ще 5 братів, чи їх усіх було п'ятеро. Мабуть, із якоїсь заможної родини були. Дивлячись на це все, мені здається, що він таки переховувався від того всього, бо не подарувала б йому радянська влада тієї війни. Знаю, що був він у Чехії, як колись казав, був у Бельгії, і що емігрантська доля була важкою. Оце єдиний, можливо, міс-ток між поколіннями. Але він завжди казав: тікай від тої політики, не лізь нікуди і ні в що. І як не смішно, але я виріс переконаним українцем, а мій старший брат виріс таки переконаним комуністом, і все життя ми з ним воювали. У свідомому віці в нас були дуже добрі, братерські стосунки – брат живе в селі в Криму (і його вже немає – помер у 2006 році. – М.М.), – але ідео-логічно ми з ним завжди чубилися. Але згодом життя його трошки повернуло, і він побачив Україну і, так би мовити, теж повернувся до батьківського спадку.
До Одеси я приїхав в 1966 році, закінчивши 11-й клас, поступив у наш Одеський державний університет на хімічний факультет, який і закінчив. За освітою я хімік-органік, трохи попра-цював за цим фахом. Життя крутило, як, мабуть, і кожного. Але все життя мені були цікаві книжки – бачите, тут є на що подивитися.
В.О.: Я бачу, що у Вас українська бібліотека – он Стус...
М.М.: Стуса я маю повний шеститомник. У нас тут є хлопці, котрі мають книжки, є люди, які тим займаються. Навіть у редакції був, маю там знайомих у видавництві. Книжок є, це все я люблю. І оце, бачите, на поличці ряд однакових палітурок – це серія "Життя славетних". Різні книжки, звісно, читаєш, а потім я зрозумів, що всього не вхопиш, і я зосередився на українсь-кій літературі. Особливо до поезії маю прихильність. Поезію, звісно, всю люблю, різних націй, а своя все одно якось рідніша. Мені здається, що це природно і нормально. Зацікавився я цією серією. Але дивлюся, вийшов у "ЖЗЛ" каталог. Бачу: щось одного, другого тому нема. Я пи-таюся в бібліотеці – а я в нашу університетську бібліотеку ходив, там, як завжди серед бібліо-текарів, багато таких палких, відданих цій справі людей, там є справжні ентузіасти цього діла – мій доземний уклін усім їм, усе життя якось вони мене приваблювали до себе. І я став питати про те та це, десь по магазинах вишукував, визбирував. Мені тоді й на думку не спадало, що якісь книжки можуть бути вилучені. На той час чи ще раніше була вилучена книжка про Юрія Кондратюка «Через терни до зірок». Потім була вилучена "Неопалима купина" Сергія Плачин-ди і Анатолія Колісниченка. А я вже нюх мав, і я її перед тим, гріх казати, в бібліотеку не здав, бо бачив, що вона буде вилучена. Розрахувався, все як має бути, але гріх таки на душі лежить, бо до університетської бібліотеки пієтет мусить бути високий.
Так про ці вилучені номери мені сказали, що вони є на кафедрі мистецтвознавства. Там є один чоловік, який знає українську літературу, такий собі Василь Барладяну – от Ви до нього підійдіть, і, може, він Вам скаже. Так ми з Василем і познайомилися.
В.О.: І коли то було?
М.М.: Це я якраз закінчив університет у 1973 році. То десь був рік 1973-74-й. Я тоді перший рік після університету вчителював. Рік попрацював після університету, але ми хіміки, нас ні-коли педагогічна робота не приваблювала, ми всі тоді рвалися в науку, в науку, щось робити більш важливе, хоча невідомо, що важливіше – мабуть, усе важливо. Але рвалися в науку. І я, пошукавши роботи, пішов зі школи. У нас же в Одесі є селекційно-ґенетичний інститут. (Тепер він називається селекційно-ґенетичний інститут – національний центр насінництва ти сор-товивчення. – М.М.). Прекрасний інститут з великими традиціями, і добрими, і поганими. Це сільськогосподарський інститут, селекційна робота, вирощування хліба – що нам завжди якось імпонує. Там була створена лабораторія молекулярної біології, де я тоді якраз займався елект-ронною мікроскопією нуклеїнових кислот. Зовсім новий напрямок, в Одесі цього нічого не бу-ло, але воно тоді фінансувалося більш-менш непогано і у нас було добре обладнання. Отам я працював.
Так ось, повертаюся до Василя. Познайомилися ми з ним. Дійсно, виявився толковий хло-пець, розумний. начитаний, дуже грамотний. Василь, до речі, був ленінським стипендіатом, а як би стипендія не називалася, але стипендіата за гарні очі не дають, а дають за знання і за пра-цю. Так почалося наше знайомство, яке далі переросло в кращі стосунки, можна навіть сказати в дружбу. Отоді з'ясувалося, що якісь книжки були вилучені з обігу. Я тоді був абсолютно не-винний у тих справах, я того всього не знав. Книжки читати – читав, в університетській бібліо-теці багато чого є, навіть деякі речі були не вилучені. У студентські роки і пізніше, коли я пра-цював у школі, в мене була маса часу. В школі я все встигав зробити – там посидиш трохи піс-ля роботи, поки учні прийдуть, когось проконсультувати, підказати і т.д. – а часу багато. І я собі став перебирати весь український відділ бібліотеки. У нас в університетській бібліотеці є каталог українських видань, і я його перебрав від "А" до "Я". Пам'ятаю, знайшов таку собі книжечку, брошуру Андрія Річицького під назвою: "Володимир Винниченко в житті і політи-ці", яку цілком спокійно виписав собі на абонемент і взяв додому читати. До речі, вона в біб-ліотеці по сей день збереглася. А деякі книжки пропадали. Був ще такий збірничок – по сей день в мене є картка – "100 найкращих українських пісень", де я з подивом побачив, що там є одна пісня, яку наспівувала моя мама: "Ми гайдамаки, ми всі однакі", "…проти вражого ярма" і т.д., тобто маковеївський "Марш гайдамаків". А там вона була опублікована. Тобто як не ховай шила в мішку, а воно десь вилізе...
Повертаюся до знайомства з Василем – ну, були розмови про те і про друге, про десяте. На той час в Одесі було якесь коло знайомств – от Тарас Максим'юк, мій добрий приятель, з яким ми вже, мабуть, 25 чи й 30 літ знайомі. Він краєзнавець, великий знавець української літерату-ри, географії, історії нашого краю, історії мистецтва.
Якщо казати про стосунки з життям політичним – не можу сказати, щоб вони в мене були особливо тісними. Це дружба з Василем, ми щось разом робили, щось нас, як то кажуть, обу-рювало, ми з тим були незгодні, про щось ми там говорили і плювалися. Я завжди спокійно, відверто висловлював свої думки. Звісно, в Одесі, як на той час, – ну, тепер набагато менше, але тоді людина, яка розмовляла українською мовою, висловлювала такі проукраїнські погля-ди, виглядала "білою вороною". Біла то біла ворона, що є в цьому місті, в Одесі, гарного – що люди можуть над чимось посміятися і т.д., але нема такого різкого спротиву і ворожості до протилежного. Бо, пам'ятаю, ми колись із Тарасом Максим'юком проходили містом, заходили десь на каву чи на чарку. Розмовляли з ним завжди українською мовою. (Тарас тепер у нас уже заслужений діяч культури України.) І коли ми розмовляли українською мовою, то в одному місці на нас дивилися-дивувалися, а в другому місці казали: "О, хлопці! Як приємно, що ви го-ворите!" Люди раділи цьому. Але, скажу, жодного разу мені не сказали закрити рота або ще щось, чи щоб ображати за українську мову і так далі. Інколи щось таке бувало, натякали, але, бачите, хлоп я здоровий – мабуть, не дуже хотілося сказати мені щось недоброго.
Пішов я тоді після школи в Селекційно-ґенетичний інститут. З Василем Барладяну часто спілкувалися, бачились, розмовляли. У мене був фотопапір, бо інколи треба було щось перезняти, перефотографувати. От я ж про книжку Плачинди згадував, у нас у фонді Петруня був географічний атлас Кубійовича, "Атлас України і сумежних країн". Який же все-таки то був придуркуватий час – оця книжка може бути вилучена! Що ж робити? Беру я ту книжку, іду до другого хлопця, беру плівку "Мікрат", якою робили фотокопії, і перефотографовую всю цю книжку – в чорно-білому варіанті, бо кольорової плівки тоді ще не було. Про всякий випадок, щоб воно не пропало. Десь та плівка у мене дуже довго валялася. Ось чого шкода було!
Тоді Василь уже почав мене трішки знайомити – я такий, що коли бачу книжку, то в мене зразу, як у хорта, шерсть дибки стає, мені цікаво, я скрізь свого носа пхаю: дай почитати, дай подивитися! Можу сказати, що жодного разу в житті моєму не було бібліотеки, де б мені не дали прочитати книжку, яку я хтів. Причому, були люди, які нікому нічого не давали. Може, я викликав довіру – хочеться сподіватися, що як людина порядна, бо завжди віддаю те, що беру чужого. Так колись я взяв у нього почитати солженіцинські твори – там була якась частина "Архіпелагу". Пам'ятаю, що брав у нього передруковане "В круге первом". До української літе-ратури якось не дійшло. І потім уже – Ви, мабуть, знаєте Марію Овдієнко? Колись я був у від-рядженні до Києва, і оскільки був вільний час, бо я їхав на довший час, то що ж вечорами ро-бити – сидіти в гуртожитку чи в готелі? Якось воно нуднувато. У бібліотеці теж довго не по-сидиш. То я поїхав до знайомих – Марії і Дмитра, її чоловіка. Я пригадав, що колись, будучи в бібліотеці, я брав, як завжди, хімічну літературу. А для розривки, для відпочинку брав собі щось з української літератури – так було в Ленінській бібліотеці в Москві, так було в Київській бібліотеці імені Вернадського, так само й тут. І якось ми розговорилися з дівчатами. Виявило-ся, вони з філологічного факультету. І ось тоді до мене, може, єдиний раз попав оцей вірш Ліни Костенко про Адама і Єву «Райська елегія» (Ліна Костенко. Вибране. – К.: Дніпро, 1989. – С. 170. – М.М.) – пам'ятаєте: «зажурилася Єва, і Адам заклопотаний ходить, і розсмикані хма-ри…» і т.д., оцей вірш. З усієї української літератури, що сьогодні з'являється, бачиш, якої си-ли і краси – ми були якось обмежені в цьому всьому, обкрадені. Це, як я бачу, найкращі вияви людського духу, гідності, честі і так далі.
І вже потім пішло діло. Василь щось писав, я, на жаль, а може на щастя (бо є багато тих, які пишуть так, що чи варто друкуватися) хисту до писання не мав, але щось допомогти, якісь книжки взяти... Пам'ятаю, колись я набрав в інститутській бібліотеці літератури, класиків мар-ксизму-ленінізму, бо Василь писав якісь свої статті, і я тим йому допомагав. Був момент, який і слідство не знало: він іще з деким щось передруковували, потрібен був фотопапір для копій, і колись мені Василь каже… А в мене в лабораторії, за своєю роботою, була машинка, бо мені треба було щось писати, друкувати наукові статті, то він попросив мене передрукувати одну його статтю. Якщо не помиляюся, називалась вона "Таков он, советский суд". Що, до речі, по-тім інкримінувалося мені як злочин, оскільки це чітко підпадає під статтю "Виготовлення та розповсюдження". Ну, розповсюдження ні, але "виготовлення антирадянської літератури". Треба – то треба. Допомогти приятелеві, товаришеві своєму – святе діло. Але я розумів, що то таке, і після роботи, коли вже нікого не було, я зачиняв двері в кімнаті лабораторії і клацав, все те тихо, спокійно. Ми молоді були, працювали багато, і то не викликало ніякої підозри ані в керівництва, ані в кого, що сидиш після роботи. Якийсь там колеґа, який так само засидівся, міг увечері зайти перекурити, посидіти, поговорити, трошки перепочити, зробити собі якусь хвилинну перерву в роботі.
Ось така була, так би мовити, політична зачіпка. Як на мене, то нічого тут такого не було. Ну, я розумію, що з точки зору влади за щось можна було людину стукнути і репресувати. Це ми з Василем спілкувалися вже, і досить тісно… Донька в мене народилася в 1973 році, тоді ми разом з дітьми гуляли, бо ми жили неподалік одне одного, там у парку бачилися, він зі сво-єю донькою, я зі своєю. Десь практично аж до його арешту, а це сталося 1977 року. І суд був у 1977 році.
Працюючи в інституті, мені доводилося порівняно часто їздити у відрядження до Москви, до Києва – і на той час десь у Києві стали за мною придивлятися наші «незабвенные органы». Бо я спілкувався з Дмитром Обуховим, Марією Овдієнко, ходив до них додому, бачився з ни-ми.
Тоді вже була вчинене не зовсім зрозуміла мені провокація. Коли я був на стажуванні в Ки-ївському Інституті молекулярної біології і генетики, то там зробили мені одне паскудство – звинуватили в тому, що я без дозволу свого консультанта взяв там програму для обрахунку результатів експерименту. Хоча, слава Богу, що вистачило якогось передбачення: я не сам це брав, а з колегами, співробітниками інституту. Я вже збирався повертатися до Одеси, а там треба було швидко зробити розрахунки. То ми з хлопцями посиділи ввечері і це все вони мені помагали зробити.
Десь у 1976-77 році Василь мене попередив, що його викликали до прокуратури, до КГБ. Каже, дивися, бо можуть зацікавитися і тобою. Цікавитися – то цікавитися, за собою я вини практично ніякої не відчував, окрім оцього, за що мене можна було взяти за шкірку, звинува-тити, так би мовити, в порушенні радянського закону. А ще – тоді до Василя приїжджали хло-пці з Західної України. І був один випадок – тоді події стали розвиватися досить стрімко, Ва-силя вже почали притискати… До нього приїздив один галичанин – я не пам'ятаю імені – і щось його ввечері хотіли хапонути, але той хлопець був такий як дуб, то він комусь бабахнув у лоба, від другого вирвався і втік.
І ось в один прекрасний день на роботі, надвечір, мені телефонують з відділу кадрів, ка-жуть: "Тут треба Вам якісь документи підписати, щось у Вашій справі, Ви б зайшли, підписа-ли." Я кажу: "Та я зараз зайнятий, може, пізніше?" – "Та ні, треба, щоб Ви сьогодні зайшли." Була десь година четверта, кінець робочого дня. Я кажу: "Та тут у мене експеримент..." – віль-но себе поводив з нашим керівництвом, це нормальний стан був, я в інституті користувався повагою, бо це ж зовсім інший, новий напрямок, а працював я з охотою і з великим бажанням. Це, мабуть, відчувалося, і тому стосунки з адміністрацією були добрі. Мені кажуть: "Ви таки зайдіть сьогодні. От будете іти додому – то по дорозі заскочите, тут тільки підписати." А в нас лабораторний корпус і адміністративний будинок – цілий інститут, то дуже велика територія, з полями, там багато лабораторних корпусів – десь так метрів 300. Я десь перед п'ятою годиною взяв собі портфеля і вже йду додому, а тут підходить до мене якийсь чоловік, питає: "Ви не Мосюк часом?" Я кажу: "Так." І я не зчувся, як мене – раз! – з двох сторін "под белы руки" і телеп у машину. І я вже сиджу на задньому сидінні в "Волзі"! Сидять по обидві сторони коло мене два хлопи, і я ще й кажу: "О, нівроку собі, я думав, що таке тільки в кіно показують. Ви-являється, буває і в житті."
Ну, привезли мене в усім одеситам знайому будівлю на тодішній вулиці Бебеля. А сьогодні ця вулиця Бебеля називається Єврейською, а провулок, який коло неї йде – Романа Шухевича. Правда, зараз ніби поміняли назад на Грибоєдова. Наша ж влада дуже крутить: не дай Боже, щоб було щось таке сильно українське. Але певний час називався той провулок Романа Шухе-вича. Ну, і привезли мене туди, де я вже познайомився із такою системою, яка називалась КГБ.
В.О.: А Ви дати того затримання не пам'ятаєте? Ну, хоч би місяць.
М.М.: Дати? Це було, мабуть, восени, бо погода була така холодно-морозна. Десь, мабуть, якщо суд був 1977 року – бо довго тяглося слідство – це десь було пізньої осені 1976 року.
В.О.: Василь Барладяну заарештований був 3 березня 1977 року. (Але перший обшук у цій справі в нього був уже 16.06.1976. – В.О.)
М.М.: Заарештований – так, 2.3.1977. Березень. Значить, це було все-таки восени 1976-го. Звісно, коли мене привезли – "Вам подписку, что мы Вас..." – Не пам`ятаю, чи я давав підпис-ку, що я не маю права розголошувати цього всього, що мене викликали, чи ні? Не пам'ятаю. – "Ну, а то, что Вы обязаны это все хранить в тайне..." – і т.д. Звісно, дуже їм хотілося зліпити з мене стукача. Та я ту всю шатію-братію добре бачу і це все відчуваю.
Але як-не-як я знайшов час, вискочив – ще Василь був на волі, під'їхав до нього, кажу, так і так, так і так, щоб ти був у курсі справи. Розказав йому історію, як мене взяли. Мабуть, вони розміркували, що як той хлоп утік, то вони боялися, щоб чогось такого і зі мною не вийшло. Хоча я завжди був ніби спокійний – відповідно до свого імені Мирослав, я людина миролюб-на. Ну, я кажу, так і так, викликали, те-то і те-то і те-то – за що мене можуть хапонути? Оце єдине – що друкував. Це привід, чітко, як має бути. Василь каже: "Знаєш що? В разі чого ти кажи так, що я до тебе приходив вечорами і друкував я." Це по-дитячому зараз виглядає, але він старався нібито мене вигородити і вберегти від того всього. Ну, але що було, то було, з ми-нулого ми не годні викинути чогось. Але зробив – зробив. Я це робив свідомо, я зовсім не зби-раюся від того відрікатися. Якесь отаке хлоп'яче ставлення було. Єдине, що можу сказати – в тюрму, звичайно, не хтілося, ні в тюрму, ні до табору.
В.О.: Авжеж. Кому ж туди хотілося?
М.М.: Хто ж туди хтів. Ну, і почалося – це один раз викликали, воно тяглося кілька тижнів. Раз, другий день. Перший раз мене привезли в КГБ, зі слідчим я говорив – Іван Олександрович чи то Задорожний, чи то Завгородній – не пам'ятаю точно прізвища, хоча й пізніше я з ним ба-чився. Один прийшов, другий прийшов. Потім повели мене – як у них це звучить: "Мы Вас по-ведем к генералу". Ну, то до генерала, велике діло.
В.О.: Що мені ваш генерал...
М.М.: І це був той, що загинув на "Нахімові", Куварзін. Ну, прийшли, він: "То-то-то-то-то..." – починає. Щось на мене генерал враження великого не справив, не відчував я отого верноподданичества, трепета в коленках. Ще й козирився спочатку там. Кажу: "О, слава Богу, хоч одна установа в Одесі, де нормально розмовляють українською мовою." Так посміялись. Довго це тривало. Десь від години п'ятої і до дванадцятої, а може і до першої.
В.О.: А чого вони хотіли домогтися від Вас?
М.М.: Чого вони хтіли? "Вот пишите." – "Що писать?" – "Вот, Барладяну есть такой вот... Кто ваши знакомые и так далее." – "Ну що, я повинен все описувати?" – "Да, ну вот есть неко-торые люди, мнение которых не совсем совпадает с политикой правительства". Тоді було клі-ше – «політика партії та уряду». В кінці мені дійсно пред'явили: отака і така стаття. "Вы знако-мы с такой статьей?" Я дивлюся: "На то он и советский суд". Та стаття, що написав Барладяну, а я її передруковував. Але я кілька статей допомагав йому друкувати, бо в мене була можли-вість. А він закладав, звісно, кілька екземплярів, бо він їх кудись посилав – я тоді ще не знав, що він ще з "Українським вісником" чорноволівським співпрацював. Василь мене в це діло не втаємничував. Це окремо.
Щось я не пам'ятаю... "Ну вот, такая статья. Где она была?" Я по цій статті бачу: так, це чіт-ко та стаття, що я друкував. І хоч не хоч – можна експертизу зробити, визначать по машинці. Результатів експертизи мені не пред'являли. "Так, я друкував" – а далі пішли розмови, тобто я був на гачку, чітко на гачку. Все – «виготовлення та розповсюдження». Бо одне діло передру-кувати в одному екземплярі, а друге – коли чотири чи там не пам'ятаю, скільки закладалося в машинку такого паперу – по-моєму, 4 екземпляри нормально пробивалося.
В.О.: Навіть 5 і 6 закладали.
М.М.: Але це коли тонкий папір, а от типу такого паперу – максимум 4 екземпляри і все.
"Ну добре, от ця стаття. Тут описаний якийсь випадок, який дійсно мав місце, так і так. Тут зовсім справедливо людина висловлює своє обурення з цього приводу. У нас же є свобода сло-ва? В Конституції записано? Має право людина писати?" – "Вот оно не совсем, так сказать, совпадает." До речі, спочатку розмовляли українською мовою, а потім раз-по-раз уже перехо-дили на російську, бо аргументували, спілкувалися на роботі, життя, праця – спілкування бі-льше було російське. І навколо того всього крутилося. Звісно, я там крутився, викручувався, як тільки можна було. Спочатку козирився, а потім каявся, що так і так, я схибив, тут нібито не так воно є. «Але ж ви порушили закон?» Я ще, пам'ятаю, пішов до бібліотеки, взяв книжечку "Государственные преступления", оскільки це все було в цьому розділі Кримінального Кодек-су. Спочатку, кажу, мене підвезли додому, потім мене зразу після роботи кілька разів чекала машина збоку. А боїшся ж на роботі! Бо з роботи полетиш – а тут праця, яку ти любиш, яка тобі подобається. Це все було зрозуміло – і ховаєшся з тим усім, їй-Богу, як з якоюсь дурною непристойною хворобою. Коли це згадуєш, то й згадувати його якось не дуже приємно. Таке враження, що ти з чимось гидким і препаскудним зіткнувся, що щось у руки попало таке…
І так воно тяглося довший час. Уже зараз, бачите, минуло 25 років з того часу, і вже забуло-ся багато нюансів того всього. Що там могли інкримінувати Василеві, я не знав, та й по сього-днішній день він якось не дуже любить про те все розказувати. Але в тому, що я визнав, що ту статтю я друкував, а стаття та була явно не радянською, тобто антирадянською, то я на суді мусив виступати як свідок звинувачення, що мені не подобалося, і неприємно про це згадувати і на сьогоднішній день. Але що було, то було.
В.О.: А в совєцькому суді не було свідків захисту – що б ти не казав, усе йшло в звинува-чення.
М.М.: Так-так. Мене туди тягали, потім я сам ходив, бо мене викликали – йшов туди, як те-лятко на невидимій мотузці, бо мусив іти. Знаю, що на роботі моїх колег опитували. І що я по-тім зміг оцінити – порядна людина десь у куточку тихенько до мене підходила й казала: Миро-славе, так і так, те-то й те-то, мене викликали, те й те питали – щоб ти був у курсі справи, що до чого. А я ще раз кажу, що особливо в лабораторії ми спокійно й відверто про все говорили, не криючись, не ховаючись, без жодних засторог. Тобто у нас дійсно панувала така демокра-тична атмосфера, ми спокійно могли висловлювати свої погляди. А інші люди не казали мені. Було, наприклад, одне подружжя, де жінка сказала, що її тягали, а чоловік ні. От і такі бували розломи. І звісно, це потім наклало свій відбиток на подальше спілкування.
І так воно діло тяглося, поки дійшло до суду. А суд відбувся 27 – 29 червня 1977 року. На суд мене знову-таки викликали. Ще, пам'ятаю, по дорозі до мене якась жінка підійшла і каже: "Ви відмовляйтеся від своїх свідчень, тому що може бути, що і на Вас це все перейде." – Мо-жуть виділити "в отдельное производство". Могло й так повернутися, але не повернулося. Сві-дчив я на суді, що так і так, все це я робив і, мабуть, на жаль, це грішне діло. Словом, свідчив я проти нього. Може, він міг би відмовитись, якось викрутитись – а може, й не міг би, то вже діло десяте. Ще, пам'ятаю, суддя мене штрикнув: «Как вы оцениваете…». Те та се. А я кажу: "Якщо Ви вважаєте, що я щось не так кажу, то я можу сісти й на ту лаву, поряд з підсудним". Вони побачили, що я шарпаюсь, то оці свідчення взяли і виставили мене за двері. А Ви ж па-м'ятаєте, що свідок зайшов і вийшов, він не мав права... Чи мав право, чи не мав права – по сей день не знаю...
В.О.: Той, хто дав покази, мав право залишатися в залі суду, але вони, як правило, виганяли.
М.М.: Після того огидно було це все. Звичайно, коли йшло слідство в КГБ, вони ніби обі-цяли, що не буде «оргвисновків», ніякого розголосу та адміністративних покарань. Вони сподівалися мене в сексоти взяти. І крутився я, як вуж на вилах, бо якась огида у мене до того під-лого діла. Я взагалі брехати не люблю – як кожен, я, звичайно, брехав у своєму житті, але не люблю. І пам'ятаю, що добре мене притискав мій слідчий. Потім мене викликали вже не в КГБ, не в прокуратуру, а викликали мене (і знову ж таки, хтів чи не хтів, а мусив іти) в наш готель "Чорне море". Якась спецкімната там у них була, і там я сидів. Пам'ятаю, що слідчий і крутить, і притискає, а я сиджу за столом, і по хребту, по спині піт тече – от наскільки воно... Ой! І коли все це закінчилося, пам'ятаю, було таке враження, що мені хребта поламали, що я розтоптаний, спаплюжений – чорті що! І тоді в першій моїй сім'ї і жінка здала, бо, як потім я з'ясував, що коли з тою системою погоджуватися, якось допомагати тій системі, то ВОНИ да-вали якогось там пряничка – потім вона зробила досить непогану службову кар'єру. Але недов-го це все тривало. А після того одне за одне, одне за одне – і невдовзі ми розлучилися.
В.О.: Так що КГБ до цього було причетне?
М.М.: Знову-таки, прямо сказати не можу, а брехати не хочу. Якоюсь мірою так, хоча особисті стосунки, знаєте, то таке… Воно просто додалося. Може, то була та соломинка, яка, за приказкою, зламала спину верблюду. Чи, може, ще якось інакше.
А на роботі було по-іншому. Колись я зі своїм керівником, завідуючим лабораторією, роз-мовляв. Він мені говорив, що це система. А кожна система, кожна держава себе захищає. Ти пішов проти неї – значить, ти винен. Логіка в цьому, безумовно, є. І радянська держава вміла себе захищати. Якби ще так наша держава сьогодні себе захищала, як ота – ох, як би то було добре! На жаль, нинішні керівники беруть з досвіду чорті що, а доброго – ні. Це дійсно добре – захист держави. Доброго вони брати не дуже хочуть.
Пам'ятаю, ще мене страхали тим, що оприлюднять це все, бо ми то все ховали, як якусь со-ромітницьку хворобу. "Вот давайте соберем собрание, – а тоді, 1977 рік, це мені вже було 28 років, я ще був комсомольцем, – соберем комсомольское собрание и вот там выскажемся." Я вхопив це, кажу: "Добре. Я не вважаю, що я ЩОСЬ таке зробив, – а в мене аргументом було, що те, що я робив, – це є моє конституційне право – свобода слова, свобода друку, це нібито моя справа." Ну, знайшов з ким бавитися в демократичні принципи! "Добре, – кажу, – я тоді стану на зборах і розкажу людям, що до чого та як. Хай вони висловлять свою точку зору." А інститут-то ж ніби як хліборобський, значить, більш український, значить, там все одно хтось знайдеться, хто скаже слово на захист. А знайдеться чи ні – то ще невідомо. Ну, але факт той, що вони від того діла відреклися.
Словом, суд закінчився тим, що на адресу інституту прийшло з приводу мене так зване "ча-стное определение", я мав бесіду зі своїм шефом, викликав мене директор інституту – не знаю, чи він ще живий чи не живий – Олексій Олексійович Созінов, академік.
В.О.: Созінов – та в Києві він!
М.М.: Кажуть, що він був свояком Щербицького, щось таке з родичів. Він викликав, розмо-ва була «в штири оці», чисто конфіденційна. Він каже: так і так, – ну, ми російською мовою розмовляли, – тут прийшла бумага. Ми повинні якось на неї реагувати. У Вас є Ваша робота, – а я займався тоді електронною мікроскопією нуклеїнових кислот – але я, інститут, – повинні якийсь рух зробити. Вам лишається вся Ваша тема і все те, що є, але ми Вас переведемо в дру-гий відділ. І мене з лабораторії молекулярної біології, так би мовити, чисто позірно перевели в відділ генетики. Але в нас могли бути якісь стимули – щось зробити, захистити дисертацію, поїхати в якесь відрядження на стажування, підвищити свою кваліфікацію, бо все-таки це тра-диційна наука, і що стосується селекції, то тут можна було щось зробити, а стосовно наукової роботи, особливо високотехнологічної – там, де дуже висока технологія, дорогі прилади і т.д., то воно було лише по якихось більших центрах, а Одеса до таких центрів не належала і не на-лежить і по сьогоднішній день.
Я кажу, що Созінову я не можу закинути нічого, зі своєї точки зору він був правий. Більше того, він мене одверто попередив, сказав, що та як, і розмова була коректною – нічого не можу я сказати. Переведений. І я зрозумів, що далі все, клямка. Тобто ніякого руху. Ну, як платили на той час науковим співробітникам, Ви, мабуть, теж знаєте. То були копійки, мізерія, і без на-укового ступеня ні на що не міг розраховувати. Потім я бачив і ставлення до себе. У нас тоді було введено таке – ніби заступник керівника відділу чи лабораторії – але на громадських за-садах. Тобто займалися всяким господарством. Я, наприклад, такий псевдотитул носив і за-ймався замовленням реактивів, обладнання – чисто господарчі речі. Уже тоді мій шеф помітив мене і довіряв це мені. А тепер бачу: вже відряджень нема, і на роботі якийсь вакуум навколо мене, я став його відчувати.
А ще на той час у сім'ї стався розрив, і в один прекрасний день я зібрав свої манатки – а ма-натків було в мене кілька здорових торб книжок та речі, що на мені, – і переїхав я в гуртожи-ток для аспірантів. Слава Богу, тоді в інституті було багато вільного місця. Причому не за про-пискою – я ж ніби мав право на житлоплощу там, де жив з дружиною, а був же в приймаках. Так що я, так би мовити, незаконно то в одному місці жив, потім у другому місці, бо – новий аспірант приходить. Поселили людей на законних підставах – то мусиш звільняти це ліжко, це місце. Так що трошки ганяли мене. Але якийсь час минув, я вже познайомився з другою жін-кою, з якою пізніше й одружився.
Я бачив, що вже в інституті мені робити нема чого. Настав час – я звільнився з інституту. Це в 1979 році я звільнився і перейшов працювати на завод.
В.О.: А завод який? Назвіть його, будь ласка.
М.М.: Завод радіально-свердлувальних верстатів, так звана "радіалка". Дуже великий завод був в Одесі – на жаль, на сьогоднішній день він теж майже загнувся. Я там працював із січня 1979 року. Працював я там більше 15 років. А я ж кажу: людина з вищою освітою, на робітниче місце тебе брати не могли. Я був молодий, відносно здоровий хлоп. Закінчилася моя, так би мовити, інтелектуальна кар'єра, і я мусив на такому місці працювати чи на іншому, заробляти собі на хліб. Тут уже мої нові родичі допомогли, хоча непросто було влаштуватися на роботу. Через родинні зв'язки пішов я на завод працювати. Взяли мене у відділ науково-технічної ін-формації.
Минув якийсь час, і покійний дід моєї дружини каже мені: "Что же ты ничего не сказал, что ты с КГБ дело имел?" А як же мені хвалитися тим ділом – хто ти мені? «Я ж не знав, туди-сюди – мені треба було сказати, я ж тебе влаштовував...». І т.д., і т.п. Ну, нічого. Тим більше, що платили небагато. Після того перейшов туди, куди після тюрми направляли – в ливарний цех.
В.О.: О, так-так!
М.М.: Майстром, правда. Але працював там довго, 7 років пропрацював я в ливарному це-ху. Причому, що цікаво, це мені подобалося – прості, відверті стосунки, нормальні, правда, дуже далекі від шкільного захоплення "рабочим классом". Коли зсередини, то бачиш, що то зовсім інше. Але було ще раз, коли я вже працював у ливарному цеху. В один прекрасний день викликали мене до начальника цеху, кажуть: "Щось тебе в партком викликають". А то ще якої холєри? Я з парткомом ніяких стосунків не маю, з комсомолом розрахувався, і після того в жодній партії не був, в тому числі, що природно, в комуністичній. Ну, пішов.
Приходжу, дивлюся – сидить моє щастя, мій колишній слідчий, підполковник: "Здравствуй-те, Мирослав Михайлович!" – "О! Давно не бачилися! Що ж то Вас сюди привело?" Отут я відчув якусь маленьку можливість дати трохи здачу. Я зайшов із ливарного цеху: морда чорна, весь лоб мокрий, у спецівці – ну, яким з ливарного цеху виходять? – і сидить секретар партко-му поряд, а я ще й питаю, чого він сюди прийшов. "Вот у нас к вам есть предложение". Те та се. Я кажу: "Що ви крутите, як циган сонцем?" Причому, говорю з ним отак, уже з правом роз-мови нарівні. "Вот Вы много читали, много знаете, Вы и сейчас все-таки интересуетесь всеми этими вещами." – "Якими вещами?" – "Ну, вот украинским движением и прочим." – "А звідки це Ви знаєте?" – "А как же Вы думаете – мы присматриваем, мы держим Вас в своем поле зре-ния". – "Добре держите, що я не помічаю." – "Вот мы бы хотели, чтобы Вы написали по пово-ду Вашего знакомого Барладяну еще что-то." Який це був рік, я не пам'ятаю – з 1979 року я на заводі, але це було трохи пізніше, десь, очевидно, 1979-80 рік, отак.
В.О.: Це вже тоді, коли закінчився перший термін Василя Барладяну і треба було дати дру-гий?
М.М.: Очевидно. Коли хотіли йому припаяти ще щось. Я кажу: "Ви ж знаєте, що з мене пи-сака ніякий." – "А мы Вам поможем, мы Вам дадим материалы". І тут я собі таки кажу: писати чи не писати – то одне діло, а от улізти б у вашу бібліотеку – ото було б! Бачите, то старий, ві-чний потяг отого книжкового черв`яка. Я кажу: "Ну, якщо так – ви ж знаєте, що я працюю – то робіть мені відрядження, оплачуйте його, як воно має бути – і тоді..." – "Нет Вы после рабо-ты..." – "А якщо після роботи – то ви самі пишіть після роботи! А я на роботі працюю, а після роботи я законно відпочиваю". Сидить секретар парткому, дивиться на мене, а очі в нього, ба-чу, не то квадратні, не то кутчасті якісь стають – з підполковником КГБ отак розмовляти! Якось теж незрозуміло. Я кажу: "Ото щоб ви знали: вдень чи на зміні я працюю, а потім я від-почиваю. Хочете, щоб вам щось робили? То за роботу платять." Потім до мене дійшло, що платять – то теж різна штука. Але, кажу, ото я вам сказав, а ви собі думайте. І без дозволу (!!), без нічого – повернувся та й пішов собі в цех. Якщо, кажу, треба, то ви знаєте, де мене знайти – бо ви ж знайшли!
І на тому наше спілкування з ними закінчилося. Правда, вже після 1991 року – у мене ж ко-лись вилучили кілька книжок, причому ж я, як дурень несусвітній, сам я їх приніс: "Історію" Аркаса, "Нариси історії Комуністичної партії України" під редакцією Петровського, довоєнне видання. Це все наш славнозвісний Старокінний ринок – там дещо попадалося в руки. Ну, я й відніс переглянути, без протоколу вилучення, без нічого – і так мені й не повернули. Дурницю зробив, але що ж казати – ніде правди діти, що було, то було. То я прийшов у КГБ – і знову ви-ходить оцей мій "хресний", так би мовити, Задорожний чи Завгородній. Він мені показував свою офіційну посвідку, що він такий-то, але мені не запам'яталося, не відклалося в пам'яті. То я прийшов і сказав, що хотів би познайомитися зі своєю справою – та й книжки ж ви вилучали свого часу? Він ля-ля, і те, й те, то довго, а воно вам треба... А часу в мене нема – всі ми люди зайняті. Це одне діло, коли є час гуляти, то ти міг раз та другий прийти, наполягти на своєму. А це мені колись випало в робочий час бути там біля КГБ, то я й зайшов. Але так я й не читав своєї справи, так я того всього й не бачив. І все.
Ото що казати? Якщо підсумовувати це все, про своє особисте, то ця система – може, це якісь банальні, штампові слова, – хто попадав під маховик тієї системи… Я казав, що залиши-лося оте відчуття поламаності, зім'ятості і, якби був жінкою, то сказав би зґвалтованості… Не знаю, слава Богу, що то таке…
Ми бачимо якусь, кажучи м'яко, недосконалість нашої нинішньої держави, але страшенно приємно, що це вже Україна, і що я можу спокійно говорити, і ніяка сволота мені пальцем не буде тикати "разговаривайте на нормальном языке", хоча ще й сьогодні вистачає таких дурнів, що можуть це сказати... Я щасливий, що маю свою Україну – нашу Україну. Це моя держава. У мене колись була змога виїхати, і на сьогоднішній день є змога поїхати, але це моя країна, яка вона не є. Вона як матір, я її люблю. Якщо своїм життям, своїми вчинками, своїм настроєм, своїми розмовами комусь десь допоміг стати, повернути голову в потрібному напрямку – бо дій за собою я якихось не бачу – то я вже щасливий, маючи свою державу. На цьому й закін-чимо, мабуть. Може, Ви щось хочете спитати?
В.О.: Так, дуже конспективно. Чи брали Ви участь у якихось громадських і політичних ор-ганізаціях уже під час тієї перестройки і боротьби за незалежність? Чи проявляли якусь актив-ність?
М.М.: На мітинги ходив, але я не люблю виступати. Я не з тих людей, абсолютно не често-любна людина. Це, очевидно, і вада, а може, і якась позитивна риса. Не люблю я лізти наперед. Дієво, коли був референдум за чи проти Союзу, якщо пам'ятаєте...
В.О.: Так, у березні дев'яностого.
М.М.: Ось тоді я пішов, у нас тоді була «Південна громада», Товариство української мови, – узяв від них посвідку, яка ще й досі десь у мене зберігається як пам'ять, – і пішов спостеріга-чем, і чесно від "а" до "я" ще з одним хлопцем з українців відпрацював. Причому ми чітко, на відміну від тих усіх, домоглися, щоб закон виконувався в повному обсязі, щоб ніхто не агіту-вав ні "за", ні "проти", щоб усе було чітко, щоб людина могла спокійно висловити свою думку. І, звісно, щоб і вони там не дуже крутили. Це був той момент, коли я побачив, що тут уже не можна сидіти.
Я все життя зі своїми приятелями, зі знайомими воював і сперечався, старався їх перетягти на свою сторону. Я пам'ятаю, було так, як то в кожної людини є якесь своє товариство, от дні народження. Ну, сіли там, чарку потягли: Це був десь рік 1988-89-й, це перебудова, коли газета "Літературна Україна" з рук виривалася. Я підійшов до одного: «Позич 5 рублів». – "Нащо то-бі?" – "Та треба. Позич 5 рублів." Я їх чоловік вісім набрав. А тоді передплата на "Літературну Україну" коштувала десь 5-60. «Ото ви мені дали по 5 рублів, я вам добавлю потрохи і всім вам, баранам, передплачу ту "Літературну Україну", щоб ви читали хоч трошки, щоб знали, а то ви мене розпитуєте.»
(Вдруге не витримав у 2004 році. Відпрацював членом дільничної виборчої комісії на вибо-рах Ющенка.
А останній раз узяло за живе в 2007 році. Протестували, причому дуже активно, проти пам`ятника царственній лахудрі… Ми програли напівокупаційній владі. Яка таки поставила цей пам`ятник. Думаю, що він не вічний. «Карфаген має бути зруйнований…» – М.М. )
Я, очевидно, наївся тої радянської системи стосовно всіляких організацій, партій, рухів, комсомолу, і тому остання організація, в якій я брав участь, – це була комсомольська. Бо ні до партій, ні до Руху ніколи не записувався – жодної політичної активності. Щось воно мені не хотілося того всього, не тягло.
В.О.: Чи то я не зауважив, бо я не спав, здається, Ви починали говорити про те, що мали бу-ти комсомольські збори і Ви викликались на тих зборах викласти все. І що з того вийшло?
М.М.: А слідчий зразу дав задній хід. Чому? Як я собі метикую зараз, та тоді вони теж не хотіли розголосу. Бо якихось особливих провин за мною не було. То ж дрібниці, ми з Вами прекрасно розуміємо – ай-ай-ай, передрукував статтю! Причому, там же не було закликів до повалення влади, до якоїсь війни чи спротиву – чисто критичного плану! І тут виявляється, що система за те лупки дає. Він, мабуть, хотів мене злякати тими зборами, а виявилося, що я не дуже того злякався. Тому він зразу дав задній хід.
В.О.: То могло проти них спрацювати.
М.М.: І тому продовження ця тема не отримала.
А от іще один цікавий момент я зараз пригадав – знову-так, як система не шкодувала гро-шей. Оце в той момент, коли мене ще КГБ тягало і я ходив – причому ходив я у це ж «Чорне море». А в сім'ї я вже тоді став окремо жити. В один прекрасний вечір дзвінок у двері – явля-ється до мене мій однокласник. Де Одеса, а де Володимир! Я очі на лоб: «Що таке, Гриша?» – "Та от, тут у мене відрядження, я приїхав до Одеси". Ля-ля і такі розмови, от десь вийдемо, пройдемо. А я тоді займався наукою і отримував якихось 100 чи 130 карбованців, тобто в ки-шені вічно пусто. "Давай підемо десь до ресторану." Я кажу: «Та я ж грошей же не маю». – "Та в мене є". Пішли ми в ресторан "Чорне море". І розмови, він мене розпитував про те, про се, і про Василя Барладяну. А Василь же вірші писав, кілька віршів у нього було дуже гарних. Ми з ним балакали, що ніяк видати він їх не може. А ці вірші юнацького часу мені подобалися. "От у нас там у Луцьку ансамбль є…"
Я до чого все це веду? В журналі "Березіль" десь за дев'яносто якийсь рік були спогади яко-їсь людини, яка була репресована – десь у мене є той номер журналу. І там чорним по білому написано було: Гришка Гридасов був сексотом, він стукав на своїх знайомих. До публікації в журналі я, звісно, не міг того всього звести докупи, а коли я це прочитав... То ж не пошкодува-ли грошей, щоб він приїхав сюди, щоб він зі мною зустрівся, щоб повів мене до ресторану! Так що, бачите, з КГБ я навіть мав зиск, бо в ресторані повечеряв за їхній рахунок. Отака цікава рисочка.
В.О.: Ну добре, мені, здається, нема чого більше питати. Хіба: де Ви тепер працюєте?
М.М.: Зараз якось так, слава Богу, виправилося, тепер я працюю в науково-технічному центрі. Моя справа – наукове обладнання, лабораторне обладнання, ми постачаємо обладнання до різних лабораторій. Я є провідним спеціалістом з лабораторної техніки. Такий мій ниніш-ній стан. (Нині не працюю – на пенсії, маю інвалідність – серце. – М.М.)
В.О.: Дякую Вам. 

Мирослав Мосюк. Знімок В.Овсієнка 10.02.2001.

Рекомендувати цей матеріал