Menu
віртуальний музей
Дисидентський рух в Україні

ТРІНЧУК ЯРОСЛАВ ІВАНОВИЧ

23.03.2008 | Овсієнко В.В. | Інтерв`ю 2 - 5 квітня 2001 року
Інтерв'ю Ярослава Івановича ТРІНЧУКА
(На сайті ХПГ з 23.03. 2008).

В.В.Овсієнко: Другого квітня 2001 року в Січеславі (досі Дніпропетровськ) у помешканні пана Ярослава Трінчука ведемо з ним бесіду. Записує Василь Овсієнко.
Я.І.Трінчук: Ярослав Іванович Трінчук. Народився 17 березня 1940 року на Прикарпатті, село Старі Богородчани. Красиве, мальовниче село. У сільській селянський родині. Родина шляхетна, працьовита. Жили ми більш-менш заможно, і родина наша була авторитетна в селі. Батько, Іван Миколайович Трінчук, керував церковним хором, був дяк. Коли він був молодий, його дівчата любили, як мені сказали. Мав голос надзвичайно гарний. Його закидали ґранатами в бункері 1945 року, коли йому було 33 роки. Воювати він починав у 1939 році в кінноті польській. Ви знаєте, оце в 1939 році на німецькі танки кидалися польські кіннотники – так от серед цих кіннотників було два моїх родичі. Це мій тато і мій вуйко – моєї мами брат Іван, який пропав без вісти. Було двоє богородчан у кінноті польській. Там відбір був дуже прискіпливий. Як космонавтів відбирали. Із села відібрали двох: тата і мого вуйка – маминого брата Івана. Старший стрий, мого тата брат, Василь, у 39 років загинув у Станіславі. У 1939 році його екаведисти забрали. Я підозрюю, що його вбили в Дем`яновому Лазі.
Молодший брат тата, Богдан, мій стрий, воював уже у Радянській армії. Попав у полон. Втік з полону. Був важко поранений і убитий 1945 року в 25 років. Вбивство відбувалося так. Він уже був в УПА і йшов з донесенням, попав в облаву. З кулемета стріляли. Йому декілька куль прошили шинель. Він упав у картопляну борозну – це було якраз на початку літа. Відповз до дороги, яка була у такому невеличкому яру. Там недалечко за пагорбом дорога. Вже туди з кулемета не могли дістати. Він встав, щоб піти цією дорогою. А там була засідка, сиділи енкаведисти. І один каже: "Вот бандеровец ползет. Давай возьмем его живым". Другий каже: "Да на хрен он тебе живой?" І з пістолета прямо в обличчя вбив його. Це капітан Бєляєв вистрілив. Убили і покинули. Він ще довго був живий – бо пом`ята була картопля коло нього. Це був перший і єдиний легальний похорон повстанця. Все село прийшло на похорон. Потім уже не дозволяли.
До нас прийшло дружина Богдана, Наталя Бортник, яку він урятував з Німеччини, з-за колючого дроту. У нашій сім`ї дуже поважали цю жінку. Наталя сказала, що до неї зайшов цей капітан Бєляєв, питає російською мовою: "Де твій чоловік?" А та російську мову знала, відповіла: "Чоловік воює там, де всі". А він побачив фото на столі і впізнав того, в кого стріляв. Пішов до сусідів і сказав: ідіть скажіть, хай вона забере. Я пам'ятаю, як батько привіз на возі вбитого мого 25-річного стрия Богдана. Я його дуже любив.
Мені 4 роки було, як загинув стрий, і 5 років, як загинув тато. Я не знаю, що в мені з дитин-ства перше було – чи любов, чи ненависть. Тому що всю сім`ю мою вбивали. Перед цим дідо загинув. Він воював в австрійській армії проти російської армії. Ногу йому відбили. Прийшов поранений, без ноги і помер потім. Прадід воював з поляками – теж загинув…
Сім'я наша була гарна, авторитетна, бо працьовиті були. А були працьовиті – були й замож-ні. Були коні свої, був ліс свій. Ми жили, співали, вміли радіти життю, як мені розказували. Відчували життя. Відчували життя краще, ніж ми зараз відчуваємо. Тому що ми зараз відчува-ємо дуже великий негатив з усіх боків, хочемо ми чи не хочемо того. Ми їсти, може, маємо більше й краще, ніж тоді мали. Але тоді ми не мали цих негативів. Тоді знали: ось оце – ворог, а за спиною в тебе той, кого ти повинен захищати. Мої родичі добре розуміли цю проблему за-хисту. Батько добровільно пішов в УПА. Нас було троє дітей – покинув троє дітей, пішов в УПА. До честі родини: коли вже нам відрізали землю попід вікна – аж тоді мама, остання у Старих Богородчанах, написала заяву до колгоспу, щоб порятувати нас від голоду. Але ніхто – ні мама, ніхто в сім'ї – ні разу не дорікнув татові за те, що він так учинив, а не якось інакше.
Чому нас не вивезли? Нас приходили вивозити багато разів. Мама переховувалася, а бабуся була в хаті. Бабусі було 76 років. Приходили, шарпали її. Я не хочу сказати неправду, Боже спаси, але пам'ятаю, що в неї матка витікала, вона така страшна була. Приходили вивозити: «Ну як ви мене будете вивозити? Ось що...» Вони матом на неї, шарпали її. Я не можу сказати, чи били. Але крик був, і я кидався, щоб захищати бабусю. Кілька разів приходили вивозити, а мами нема, мама переховувалася. І нас не вивезли.
Коли мені було 18 років – наче парубок був нічого, хоч на голодних хлібах виріс, – мене викликають до райкому партії. І один із секретарів каже мені так: "Ми за тобою вже слідкуємо, дивимось". А було що: я побив секретаря райкому комсомолу на танцплощадці, на танцях. По-бив його, бо він чіплявся до мене. І всі: ой що буде, ой що буде! Виявляється, що це був доб-рий мерзотник. Усі знали, що він мерзотник, і навіть раділи, що його хтось побив. Отака побу-това, елементарна банальна подія вплинула на всю мою подальшу долю. Викликали в райком партії з метою запропонувати мені роботу і щоб я був їхній. Я кажу: "Нема проблем. Хочете, щоб я робив з вами кар'єру – буду робити з вами кар'єру." – "Але ти мусиш написати малесе-ньку таку заміточку – на неї ніхто й уваги не зверне. Ми наберемо маленьким шрифтом так у кінці газети, що ти відмовляєшся від батька." – "Я від батька не відмовляюсь". – "Ну напиши, що батько помилявся". Кажу: "Батько не помилявся". І через 2 місяці я вже сидів у тюрмі. Я відсидів півроку. Через півроку був пересуд, мене відпустили. Там не було за що садити в тю-рму.
В.О.: За оцю бійку Вас посадили?
Я.Т.: Ні. Справа була інша. Мені десь через 2 роки сказали, що я сиджу за те, що я не хотів відмовлятися від батька.
В.О.: Означте дати, коли це було.
Я.Т.: Це був 1959 рік. Я перезимував у тюрмі, а влітку вийшов. Це було три місяці в Івано-Франківській тюрмі і три місяці – є там такий табір Товмачик у Коломийському районі… Я пізніше декілька разів машиною приїжджав повз цей табір. Знаєте, як це не дивно – це ж кримінальна тюрма, не політична, – але як там було багато порядних, шляхетних людей. Той шо-фер, когось збив, той щось украв, той ще щось зробив. А той, хто вкрав, – то не був злодій. Там дуже багато було гарних людей. Я ж пам'ятаю ті розмови. Я пам'ятаю, як мене вчили. По-тім у Казахстані була моя академія, що іншої такої академії в світі нема.
В.О.: А формально яке було звинувачення?
Я.Т.: Я завідував тарним складом. Пішов дощ, намочив мішки, багато ящиків почорніло. Нарахували там велику суму – нібито розтрата. Воно фактично не розтрата, тому що все було, але зіпсоване. То таке дурне, що нема про що говорити. Але мене покарали. Мені нарахували 18 тисяч рублів, які я виплачував 20 років. Розумієте, що за мною тяглося? Через 2 роки мені сказали, що це за те, що я не відмовився від батька. Надалі я знав, які в них методи.
Як мене черговий раз звільняли з роботи? Я хочу саме на цьому зупинитися, тому що це дуже цікава, комедійна історія. Мене перед цим знімали з різної роботи багато разів. Щоб я не міг займатися педагогічною діяльністю, мені приписали, що я зґвалтував ученицю. І записали в трудову книжку. Усіх випадків не можу зараз згадати, їх багато. Коли я оформляв пенсію – а я пенсію оформляв 8 місяців – у мене була повністю списана трудова книжка.
Я добре запам'ятав, як мене одного разу знімали з роботи. Знімала Биканова, зараз вона Кравченко. Тоді була інструктор райкому партії, а зараз вона заступник голови обласної адмі-ністрації, Швеця, з питань культури. Її подруга, Блоха Людмила, не знаю як по батькові – мо-же, в неї батько був порядною людиною, то я не буду його згадувати. А її Блоха. Це детектив, гарний детектив. Я не можу роботи знайти. А тут у нас є річковий порт, є гуртожиток для мат-росів – п'ють і б'ються. Убивство було. І там нема вихователя. А по штату потрібний для робо-ти з ними вихователь. Як зараз психолог. Начальник відділу кадрів річпорту – колишній міч-ман, такий морський вовк, сильна людина. Він теж зі словом не рахувався, як наш Кучма. Ма-тюкався, як наш президент. Я приходжу і кажу йому: "Ось так і так – я хочу на роботу." Він: "Я тебе взяв би, але ж мене виженуть через тебе." Я кажу: "Знаєте що, давайте я напишу заяву на роботу і зразу напишу заяву на звільнення. Раптом щось таке – то ви мене звільните за за-явою. Заява вже є. І нічого вам не буде." Бо мені робота потрібна, а йому потрібна людина. Він бере мене в гуртожиток вихователем. Я йду в гуртожиток: "Хлопці, я чоловік такий, що давай-те просто домовимось." В мене було таке до них прохання: коли б'ються, то щоб не кричали, і щоб порнографію зі стін познімали і поховали на внутрішні двері шафи і тумбочок. Вони мене спитали: "Ти будеш з нами чи з Білим домом?" Білий дім – це управління. Кажу: "Хлопці я з вами, безперечно". Та сталося так, що один щось натворив, його треба було захистити, і я з цим мічманом захистив його. Пішов до цього мічмана, начальника відділу кадрів, кажу: "Треба хлопця захистити". Він каже: "Нема питань". Ми захистили цього хлопця. Вони познімали по-рнографію зі стін і не так уже й билися. Випивали трішки – хлопці як хлопці. Випивають так випивають. І навіть я інколи з ними випивав – нічого страшного в цьому не було. Але мене послухали і навели порядок. Порядочок такий, все чисто, ліжечка застелені, нема жодної карти-ночки непристойної. Більше того, один навіть вивісив "Мадонну" Рафаеля, яка в Ленінграді, "Мадонна Констебеля". Тоді вона вийшла тиражем 200 тисяч, знаєте ж. Він собі повісив, у та-кій файній рамці. Отака картиночка над ліжечком – ну прекрасно, хлопець мав гарний естетичний смак.
Так от, слухайте далі. Приїжджає комісія перевірити наслідки роботи. А я там усього місяць працюю – що можна за місяць зробити? Я бачу, що оця Блоха крутиться по кімнатах. Скрізь порядок, і вона страшенно незадоволена, тому що нема до чого причепитися. Заходить вона в оцю кімнату і, коли побачила оцю картину, страшенно зраділа. А я не знаю, чого вона зраділа. В мене вже душа зів'яла трішечки, повага до неї з`явилася, ну, зраділа – побачила твір мистец-тва. Я її вже сприймаю, як свою людину. А в неї, бачу, якась така усмішка… "Ярослав Ивано-вич, а это что за Богородица? Вы что, им разрешаете иконы вешать?" Я все зрозумів, і цю усмішку теж. Кажу їй говорю: "Шановна Людмила, – по батькові не пам`ятаю, може, батько в неї був порядний. – Це ж Рафаель, і це вже кожен негр знає." Хай мені пробачать благородні африканці, але я так сказав. Її щось пересмикнуло і вона втекла. Нема, пропала: була жінка – нема жінки. Втекла. Мені смішно, всім смішно.
На другий день я трішки спізнився. Я вже за місяць мав авторитет. Я вже міг спізнитися, коли мені треба, міг піти раніше з праці. Всі ждуть мене. Відразу: "Бігом до відділу кадрів." Іду я у відділ кадрів. Тільки приходжу, а він до мене з криком: "На хрена ты эту лекцию зака-зывал?" А я: "Яку лекцію?" – "Ну что ты прикидываешься? Ты в обществе «Знание» заказывал вот эту, как её…" Я кажу: "Я не замовляв ніяку лекцію". – "Ну как нет? Вон директору выговор, заместителю выговор, мне выговор, что мы приняли националиста на работу, а он заказы-вает лекцию в обществе "Знание" "Секс на Западе". Нібито я замовив у товаристві "Знання" лекцію "Секс на Заході"! Не замовляв я таку лекцію, бо я знав, що такої нема. Я сам у товарис-тві "Знання" інколи читав дещо, правда, напівлегально мене там тримали. Я знав, що такої ле-кції в товаристві «Знання» бути не може. Значить, Биканова це вигадала, що він отакий-сякий, що він не просто націоналіст, а ще й таку лекцію замовив. А мічман уже й забув, що в нього є моя заява: "Пиши заявление на увольнение!" Я кажу: "Навіщо писати? Там є. Давайте я поста-влю дату." Я поставив дату. Він так зрадів. Я кажу, що це порядна людина, цей мічман. Він прийняв на роботу як дипломованого фахівця, диплом з відзнакою. Отака ситуація.
І ще я запам'ятав одну історію. Я її було вже забув, але мені її нагадала однокурсниця з уні-верситету Валентина Свириденко. Вона була староста, а я заступник старости. Мені було три-дцять один рік, коли мене прийняли до університету. Прийняли мене чисто випадково.
В.О.: Це було якого року?
Я.Т.: Це було 1971 року. Вступив я до Дніпропетровського державного університету на філологічний факультет. На заочний відділ. Я декілька разів подавав. Розумієте, я в дев'я-тьох чи в скількох школах навчався. Я наледве закінчив школу. Я атестат отримав неймовірно важко. Але я отримав таки атестат за десятий клас і декілька разів хотів до університету – мене не приймали. Я тинявся по Радянському Союзу: я не мав місця, мене ганяли, ганяли, ганяли. А тут професор Шиловський, Царство йому Небесне, нормальна людина, допоміг мені якось. Мене прийняли з тим, що мене не випустять. Тобто до випуску я там не добуду. Зразу було сказано. Опікувався мною Володимир Семенович Бондар, Царство йому Небесне, теж громи-ло, біцепси отакі. Коли з ним у ліфті їдеш, то здається, що горила з тобою, зараз розтрощить всі кісточки твої. Навчався я непогано. Я екстерном склав екзамени і швидше закінчив, 1976 року отримав «червоного диплома» з відзнакою. Але як я одержав диплом? Мене попередили: ти науковий комунізм не складеш. Оцей Володимир Бондар. Я написав добру дипломну роботу. Голова комісії сказав її оформити як кандидатську дисертацію. Тільки оформити – така бу-ла добра дипломна робота. Так чи інакше, а вже я диплом з відзнакою отримав. Так от, слухайте далі. Коли мені сказали, що ти науковий комунізм не складеш, то я знав, що не складу. Ви самі знаєте: тобі ставлять таке питання, на яке ти не відповіси. Я був самітник. Мені колись одна дуже мудра людина так говорила: "Якщо ти щось робиш, ти нікого не втягуй у цю справу. Будеш відповідати сам". Я отаким самітником і пройшов усе життя. Але мені трішечки припекло, коли я дізнався, що не отримаю диплома. А я хотів навчатися, хотів мати диплом і хотів зробити дисертацію. Я б її зробив. Розмовляю якось з головою екзаменаційної комісії, а він дивиться у свій записничок і каже: "Якби оце не ваш екзамен 22 числа, то я би 18-го поїхав додому до Києва". Голова екзаменаційної комісії – Волинський Кость Петрович, син знамени-того Петра-філолога. Я цього Костю Петровича страшенно поважаю. Тому що він хотів чи не хотів, але так сталося, що він мені допоміг. Яким чином? Він сказав цю фразу, а в мене зразу мелькнуло: перенесіть екзамен. Він каже: "Як перенесіть екзамени?" Я кажу: "А Ви перенесіть екзамени. Я студентів забезпечу, а Ви викладачів." І він переніс екзамен з 22-го на 8-ме. Два дні було до екзамену. За два дні ми з цією Свириденко Валентиною, яка була старостою, об'-їхали, обдзвонили всіх студентів з області, і ми провели 8 числа екзамен. О восьмій годині плочали, а вже о пів на десяту я мав п'ятірку з наукового комунізму.
А через день-два мені приходить повістка до воєнкомату. Це так мене в КГБ викликали – повісткою до воєнкомату. Я їду в воєнкомат, а там чорна машина, мене заштовхують у неї: "Поїхали". Привозять у кабінет до Бондаря. Бондар кулаком з усієї сили по столу: "Ты подлец, Тринчук!" Я кажу: "Я знаю". А він другий раз: "Все равно ты работать не будешь!" Я кажу: "Я це теж знаю". Отакі дві малесеньких деталі.
Один раз я мав нормальну роботу. Це півтора року, 1994-95 роках, я був директором Дніп-ропетровської обласної філармонії. Але грошей мені не платили. Ну, дуже мало платили. Десь порядку 10 доларів на місяць. То я пішов з тієї роботи.
Усе це наслідки мого конфлікту з КГБ, що стався, коли мені було 18 років. Я ніколи не мав нормальної роботи. По-друге, я ніколи не мав помешкання. Я досі живу в чужому помешканні. Це помешкання мого тестя.
Мене весь час пекла проблема КГБ. Я знав, що це зло. Я знав, що мене хочуть вбити аби знищити, бо ми різні. Але я не давався. Мені було знаєте коли важко? Десь так восени 1985-го, коли вже Стус помер, і пізніше, ми це вже знали. Уже відбувся жовтневий пленум. Уже Горба-чов, якась там перебудова почалася. У мене були гості. Сидять наші люді. Декілька чоловік – п'ять сімей було чи скільки. Я проголошую тост: "За незалежну Україну!" Гості розбігаються.
В.О.: Це якого року?
Я.Т.: Це було пізньої осені 1985 року. Ще було рано, безперечно.
В.О.: Рано, але ж «перестройка» начебто почалась. З весни вже Горбачов був.
В.О.: У лютому відбувся пленум, коли прийшов Горбачов. Я повинен Вам сказати, що мене це врятувало. Тому що мене було заплановано знищити. Отримав таке завдання Тарабан – на-зиваю його прізвище, в КГБ працює. Зараз він успішний бізнесмен. Отримав завдання «локалізувати». Я не знаю, що означає «локалізувати».
В.О.: Ну, мабуть, щоби якесь зло не поширювалося, його можна локалізувати. Скажімо, проводили збори трудящих, і колектив просив: "Просим оградить нас от такого-то". Це в пере-ладі на українську мову означало: заарештуйте його. Одні з останніх таких зборів були на Дніпропетровщині у Васильківці у квітні 1978 року: «трудящі» просили владу "оградить” їх від Віталія Калиниченка.
Я.Т.: Але Тарабан не справився з завданням. Йому потім догану записали. Коли мене забрали в КГБ, один кричить: "Ты такого человека подвёл!" Він мав посадити мене. Як мені потім сказали, мені мали дати 8 років – нібито я зґвалтував ученицю. Чому я не сидів? Я написав розписку, що не буду займатися антирадянською діяльністю. Це було як магічний ритуал. Я їм таких розписок сотні дав. Як тільки мене викликали, я їм писав таку розписку, що не буду займатися антирадянською діяльністю – і ця розписка локалізувала їхню дію на мене. Ніякого покаяння я ніколи не писав. Писав єдине, що не буду займатися антирадянською діяльністю. Одного разу Тарабан сказав: "Ярослав Іванович, дивіться, ми Вас більше викликати не будемо". Це перед тим, як вони мені організували, нібито я зґвалтував ученицю. "Ми Вас більше викликати не будемо".
Я був сам собою, вихований у Старих Богородчанах у родині. Любов до своєї землі, до Прикарпаття, до Карпат, любов до України, повага до людини – так у нас було. А коли мені тоді в райкомі сказали, що відмовся від батька, я зрозумів що ця система (я тоді не вникав у систему) вимагає мерзотників, а не порядних людей. Якщо вони мене не хочуть як порядну людину, а хочуть мерзотника – то все, наші дороги розійшлися. І це тривало до недавнього часу. Тут до мене приходив один кагебіст, Груба Євгеній. Він мені казав, що вивчає українську історію, хоче написати книжку з української історії. Приходив, приходив – з якимись економічними питаннями. Це вже за незалежної Україні, 1996 рік. А тут до мене приходив ще один чоловік. І вони тут познайомилися, в моїй кімнаті. І той Груба вкрав у нього 8 тисяч доларів. Кагебіст Груба Євгеній – мерзотник із мерзотників. Він нібито хотів писати історію…
Був у мене такий випадок. Теж цікавий, він описаний у мене в книжці. Я покажу. Я знав, що доносить один на мене. Так здогадувався, підозрював, що він доносить. А мені досить було маленького підозріння, щоб я порвав стосунки. Я обірвав стосунки з багатьма людьми, з якими спілкувався. От від сьогодні – більше не телефонував. Він мені якось зателефонував: "Чому не дзвониш?" А я його прошу: "Ваню, позич мені грошей. Багато." Як тільки починаєш просити позичили грошей, їх заклинює і вони потім довго не телефонують. А коли телефонують через півроку, я прошу суму в два рази більшу. То він більше не телефонує. Десь через років п'ять зустрічаємось. Це вже дев'яносто якийсь. Він страшенно зрадів: "Як живеш?" Я кажу: "Ліпше від тебе". Він здивувався: він номенклатура, а я – безробітний, і я йому кажу, що ліпше від нього живу. Він так дивиться на мене, а я кажу: "Ваню, в мене совість чиста". А в нього очі почали бігати, коли я йому це сказав. Але він не знає, яка в мене є інформація. Я теж не знаю, в якій мірі він дає інформацію про мене. Закінчилось тим, що я йому сказав: «Ти на мене писав у КГБ доноси». А він каже: "Ну розумієш, у нас же світогляд інший". – "Який світогляд, – ка-жу, – чоловіче? Який у тебе світогляд, якщо ти писав доноси? Ми з тобою їли, пили, ти прихо-див до мене додому, я тебе пригощав, тости проголошували – а ти написав донос!» Він почи-нає виправдуватися. Я кажу: "Ти знаєш що? За те що ти писав – я тобі можу пробачити. А за те, що виправдовуєшся, я скажу (а що я можу зробити?) – я розкажу твоїм дочкам". А в нього дочки були такі вже сучасні. Вони вже абстрагувалися від цієї імперської мерзоти. Він на ко-ліна – в житті такого в мене не було: "Ярославе, молю тебе – не кажи дочкам!" Я тоді легенько відштовхнув його і кажу: "Ну, я не знаю – чи скажу, чи ні". А я вже знав, що не розкажу. Мені не потрібне його вибачення. Я повинен сказати, що я такого щастя ніколи в житті не відчував, як тоді. От я йду, багато людей, а мене щось аж підносить! Нема в світі жодної людини , яка б могла повестися зі мною так, як я з ним повівся! Жодної. Ось що значить бути самим собою.
Оце ж я кажу, що розбіглися, коли я тост проголосив за Україну.
В.О.: Так усі й пішли геть?
Я.Т.: Ну, вже випили, а я кажу: "За незалежну Україну". Всі тоді: "Ой, я забыла утюг ви-ключить!" За чоловіка – і бігом. І через кілька секунд нема нікого – всі щось забули вдома! Як були налиті чарки, так залишилися. Якби мене вдарили по обличчю, то так би не образили, як оцим вчинком.
Але ж дивіться продовження. Вони втекли. Але ж треба виправдатися. А як виправдатися? Трінчук – провокатор. Пустили фразу: "Трінчук – провокатор!"
Стоїмо з хлопчиками-землячками біля кінотеатру "Україна". Рік, по-моєму, 1987-й або 1988 рік. Той рік, коли вперше в журналі "Україна" була надрукована позитивна стаття про Мазепу. Іде розмова про Мазепу. Кілька наших землячків-інтелектуалів. Говоримо про історію. Той Мазепа ніякий не зрадник, він нікого не зрадив. Він що, свою Україну зрадив? Він якраз хотів її звільнити. Петро – зрадник, тому що не дотримав принципів, яких повинен був дотримува-тися. Хоча б дотримувався тих статей, які підписав нещасний Юрасик Хмельниченко, отих других Переяславських. Кажу, що Мазепа не зрадник. Ще й привів аналогічний приклад угорського Ракоці. Хлопчики розбіглися, залишається один, щоб мені сказати от що: "Ярославе, ти не є порядна людина." – "Чому?" – "Ти розумієш, у яке ти мене поставив становище?" – "В яке?" – "Я не знаю, що мені робити. Я точно знаю, що вони завтра підуть донесуть, що ти таке говориш, а мене будуть лаяти, що я не доніс." Я кажу: "Хлопці, ви мерзотники настільки рафіновані, що більших мерзотників, як ви, нема". І пішов.
Через місяць в "Україні" оця стаття про Мазепу. Ті хлопчики до мене підходять: "Ярославе, Ви що, змовилися з тим автором?" – "Та ні – кажу, – хлопчики. Ми з ним з одного джерела іс-торію вивчали". Розумієте, оцей страх бути самим собою, бути нормальною людиною – це є дуже бридкий страх. Він мені противний, як противні кагебісти. Один кагебіст казав: "Я виконую свою роботу. Як ти думаєш, це нормально – виконувати свою роботу?" Я кажу: "Треба нормально виконувати свою роботу". Він намагався виправдатися. У мене нема до нього пре-тензій. Він по той бік, а я по цей бік. І він нормально виконував свою роботу.
Але в мене дуже велика претензія до оцих, які втекли, коли був проголошений тост за Укра-їну. Бо це наші українці. Це хворобливе боягузтво – воно шкідливе. Але були й гарні люди зі мною. Це Михайло Федорович Куліш – інженер-будівельник. Він написав роман "Імперія зла" у п'яти томах. Коли мене ганяли, коли я ходив без роботи, він мені давав рукописи, аби я дру-кував їх на машинці. Я йому віддруковував, бо він на машинці не міг. Він гарно платив, і я мі-сяцями цим жив. Я знав, що це гарне письмо, гарний роман, гостросюжетний, він дуже добре інтригу будував. Прекрасна інтрига, динамічний розвиток сюжету. Є в нього те, чого дуже бракує нашій літературі, – драматургічний конфлікт. Він міг побудувати конфлікт. І що найбільше мені подобалося – коли він розмовляє, то як у музиці нарощує крещендо. Нарощує, на-рощує і нарощує – і вибух. Прекрасний був письменник. На жаль, він помер молодим. Михай-ло Федорович Куліш у 1990 році помер. Дуже любив Україну. Тільки з ним можна було пого-орити як слід. Він якось приходить і каже: "Ярославе, на тебе говорять, що ти такий. А я ска-зав: та ви брешете! І вони від мене втекли."
В.О.: А коли той роман був написаний?
Я.Т.: У вісімдесяті роки. Вже в період Горбачова. Він писав його довго, десь у сімдесяті. Це була спроба реалізувати себе. Був інженером-будівельником. Я говорив, що в нашій літературі є три Куліша: Панько, Микола і Михайло Федорович Куліш. Дуже гарна, порядна людина. В одному з романів він описує фантазію про вибори в Західній Україні. Два кандидати: один від УПА, один комуністичний. Проходить, безперечно, комуністичний, тому що всі бюлетені вки-нули. І цей проходить у його кабінет у Києві, стає на порозі, щоб сказати йому: «Ти мерзотник, а не депутат».
Другий – це Іван Петрович Михлик, учитель української мови і літератури. В нього була своєрідна манера протесту. Він переписував книжки. Їздив у Московську Ленінську бібліоте-ку. Брав там книжки і переписував їх. І я прочитав тоді один із томів Грушевського в рукопи-су, що він переписав. Івана Огієнка "Вірування давніх українців". У нього була ціла величезна бібліотека, яку він за своє життя переписав руками. Я вважаю що це подвиг. Михлик Іван Петрович, учитель. Помер, уже старенький був. Йому років так під 70 було. Мало того, що він об-робляв город, щоб вижити, мало того, що він мав навантаження як учитель, – на літні канікули він їздив у бібліотеку і переписував книжки. Це теж один із варіантів спротиву, неприйняття отого життя. Але він не був ні з ким – він сам собі з дружиною.
У Казахстані
В.О.: А чому Ви там опинилися?
Я.Т.: В Казахстані я теж був не зі власної волі. Це 1961-62 рік. Мені допомогли звідти вир-ватися
В.О.: А як не зі власної волі – то як? Та якщо не хочете казати, то не кажіть.
Я.Т.: То була така справа. Після того, як я вийшов з тюрми, я не мав роботи, не мав куди їхати. Я поїхав з хлопцями в Одесу шукати заробітку. З Одеси тоді, пам'ятаєте, на Кубу від-правили муку, другий сорт. А кубинці порізали мішки і тією мукою наш екіпаж обсипали: що ви нам чорної муки? Це тоді, коли в нас не було хліба. Тоді в Одесі застрайкували моряки. А ми – нас декілька чоловік – коли штрейкбрехерів везли, організували пікет, щоб підтримати цих страйкарів. Нас похапали, в машину – і на поїзд. Сказали, документи видадуть в Екібасту-зі.
В.О.: Ага. Фактично вас депортували.
Я.Т.: Депортація була. Ніякого ні суду не було, ніхто нам нічого не говорив. Видали документи в Екібастузі. Це Казахстан. Там потужні пласти вугілля. Ото була моя академія. Тому що там на вічному поселенні були ті, хто відсидів 20-25 років. І я зіткнувся з тими людьми.
В.О.: Це були повстанці?
Я.Т.: Аякже. Новела "Вигнанці" – вона є в цій книжці "Кожному своє" (Тернопіль, 1998. – 276 с.). Це з екібастузького життя. То були люди шляхетні. Я дивувався, як можна зберегти в собі людину такого ґатунку, відбувши 20-25 років у тюрмі. Солженіцин був пізніше – я там дізнався про ці всі страхіття. Тут, у книжці, трошки описано. Там є Петро, який відсидів 25 ро-ків. Він не знав, за що. Взяли, посадили. І єдине, чого він хотів – подивитися Україну. Але на Україну не пускали, бо мав вічне поселення.
Як наслідок оцієї всієї кагебістської катавасії, я не зміг створити сім'ю. У мене нормальна сім'я склалася, коли мені вже був 51 рік. Так і робота. Я не хочу про все розповідати, це не ва-рте, щоб про це писати…
Отже, я сказав, що не буду займатися антирадянською діяльністю. Дають мені пробу – погодинно в університеті. Українську мову. Я ж закінчив з червоним дипломом.
В.О.: І коли це?
Я.Т.: Це мені дають у 1976-77 навчальному році. І в хорі університетському співаю. Їдемо на гастролі. Були в Кишиневі, були у Львові. Я то давав розписку, але залишаюся сам собою. Дав розписку – і забув. Говорю те, що розумію. Я нікого не готував на повстання чи на бари-кади. Але я говорив: нема українських шкіл – ганьба, що закрили українську школу. У нас на весь Дніпропетровськ понад 150 шкіл – 8 українських. Вісім. Причому, одна десь у Підгородні, на задвірках. Там усього 200 учнів. Чи початкова на 20 учнів – це вважається українська шко-ла.
Перед тим мене КГБ влаштувало на роботу в 97-му школу. Перевіряли кожне речення, яке я давав учням. Ось випадок. Даю речення із Симоненка. З оцього вірша "Пощезнуть всі перевер-тні й приблуди..." Пам'ятаєте, так?
В.О.: Ага. "І орди завойовників-заброд".
Я.Т.: Я даю оце речення. Повністю, увесь катрен. Мене викликають на мікропедраду – це з передових з учителів, парторг. І директор кричить: "Что это за предложение?" Я кажу: "Склад-не, складносурядне, безсполучникове. У Вас є якісь претензії до цього чи інша точка зору?" – "Вы что – издеваетесь над нами?" – "Та ні – кажу, – тут, по-моєму, наді мною хочуть познуща-тися.." Ще раз: "Что это за предложение?" Я беру збірочку: видана видавництвом ЛКСМУ. "У Вас є претензії до видавництва?" – "Нема". – "Так а чому у Вас до мене претензії?" Тому що, розумієте, на злодієві шапка горить. Всі зрозуміли, кому адресовано цей вірш, прекрасно зро-зуміли, і ми мовчки розійшлися. Це один із випадків.
А коли я вже працював погодинно в університеті, то сам собі вигадував усякі анекдоти. 30 анекдотів.
В.О.: А, так це Ви один із тих, хто анекдоти вигадує! А я думаю: хто це їх вигадує, ті анек-доти?
Я.Т.: І кожному сам-на-сам розказував один анекдот. У мене дуже погана пам'ять – я все пам'ятаю. Телефони за десять років можу пам'ятати. То мені дуже легко було. Я всім розказав по анекдоту...
В.О.: І пам`ятали, якого кому розказали?
Я.Т.: І пам`ятав, якого кому розказав. Анекдот, який я видумав, ніхто ніколи не повторить – це для чистоти експерименту. Ну, от ми розмовляємо про цього нещасного Ярослава Галана. Кажу, що він ніякий не письменник. Ну, "Покара" – то нормальна новела, реалістична, а "Гори димляться" – це списано, сюжет запозичений. А що пише всілякі антицерковні, антирелігійні дурниці – це абсолютний нонсенс. І що його за це вбили кагебісти. Він їм служив – вони його і вбили. Оце як Вам розказую – так я розказував цілій компанії, яка чомусь дуже сильно запере-чувала. На мене почали кричати. Я ліг спати. А через кілька днів мене викликають. Викликають, що я займаюся антирадянською діяльністю. Я вже знаю, що це хтось із цієї компанії до-ніс. Але тепер мені треба дізнатися, хто саме? Тут я про Ярослава Галана зовсім не говорив. "Так ти ще ж і анекдот розказував" Я питаю: "Який анекдот?" І він мені розказує мій анекдот. Я йому кажу: "Шановний Володимир Семенович, чекайте. Розумієте, я говорив про творчий метод Ярослава Галана. Класицизм, реалізм, сюрреалізм… Але викладач політекономії міг не розібратися". Він так довго дивиться на мене – і вже не кричить. Каже: "Посидьте". І пішов ку-дись. Надовго пішов. Десь приблизно дві години я чекав. Я сам сидів, навіть газети мені не за-лишив. Приходить. Уже не кричить на мене за анекдоти. Говорить мені компліменти, що я розумний. Я кажу: "Я знаю, я не кажу, що я «подлец». Я знаю, що я розумний". Я не сказав, що Федір Іванович Щербатих доніс. Але я всім сказав у хорі, що я оцей анекдот розказував Федо-ру Івановичу Щербатих, викладачеві політекономії. А Бондарю я сказав, що викладач політ-економії не розуміється на літературі і щось наплутав. Бо я говорив про творчий метод Яро-слава Галана. Отака була ситуація. Мені інколи було цікаво з ними пограти. Бо вони знущали-ся з мене.
В.О.: І Ви над ними?
> Я.Т.: А я трішечки грав. У них абсолютна відсутність почуття гумору. Вони не знали, що таке гумор. Можна було казати що завгодно і як завгодно – вони все сприймали серйозно.
Потім я мав роботу у вечірній школі. Робили мені розклад на дві зміни такий: одна година вранці, скажімо о десятій годині, а дві години – ввечері. Отак знущатися помаленьку. Зараз це сприймається навіть весело, а тоді це не жарти були. Я не хочу комусь бути суддею, це не в моїй натурі. Але коли я чую, що когось переслідували, з партії виганяли – то все дурниці. Хто тебе просив туди? Чого ти туди ліз у ту партію? А потім відновлювалися у партії. Яке це пере-слідування? Це ваші комунальні справи. Я абсолютно точно знав, що це ворог, і з ворогом треба бути як ворог. Але в мене сили значно менше, ніж у цього ворога. Але в мене розум був, і я врятувався.
Оці півроку, що я сидів, – основна тема розмов там зводилася до суїциду. І там були всілякі спроби – один кинувся на високовольтний дріт... Ця суїцидальна тема популярна була.
В.О.: Це Ви правду кажете. В тюрмі кожен думає про самогубство.
Я.Т.: Так. Якщо по великому рахунку, то зараз, безперечно, важко багатьом. Бо криза перс-пективи у людей. Я переконаний, що так, як зараз люди живуть, за всю тисячолітню історію люди не жили в Україні. Зараз у багатьох трішки менше їсти, ніж колись було. Але колись теж не було що їсти. Але тепер криза перспективи в людей. Я сам по собі знаю. У мене була мета: обійти, вижити, проявити розум, проявити волю, щоб здолати, не піддатися, щоб не зігнули і не зламали. І вони мене не зламали. Я зберігся.
Уже під час перебудови мене шпетили, що я один у школі не перебудувався. Спеціальна педагогічна рада з одного-єдиного питання – що Трінчук не перебудувався. Всі доповідають, як вони перебудувалися, 100 учителичок сидить і вчителів. Одна учителиця гарна така. Вона парторг. Я її інколи вщипнути міг. Людина як людина, я залицявся до неї. І вона начебто добра до мене. І їй хотілося, щоб я перебудувався. Стоїть одне питання: що Трінчук не перебудувався. Усі розказують, як вони перебудувалися, і як було б добре, якби і Трінчук перебудувався. Я встав і сказав, що я не збираюся перебудовуватися: я був нормальний до того і нормальний буду після цього. І що Ви думаєте? У мене півшколи ворогів було, зі мною не хотіли розмов-ляти. Отакий простий приклад.
Ми живемо в дуже складний період. Не тому складний, що складна економічна ситуація, що грошей нема. Безперечно, бідність – це є страшне, тому що бідність породжує сором, сором породжує непевність, непевність породжує слабкість, слабкість породжує гнів і ненависть, а це веде до лихої справи. Але людині треба бути самій собою. Людина повинна відповідати сама за себе, а їй було би дуже добре, якби хтось відповідав за неї. І вона цьому "хтось" делегувала б дуже багато свого "я". У тому числі і відчуття свободи.
В.О.: Навіть наш президент радий був би, якби за нього відповідав Путін або Кваснєвський.
Я.Т.: Так, він би делеґував їм усю незалежність України. А наш прем'єр каже, що свобода – це не є дуже солодка страва. Свобода накладає відповідальність. Нема свободи без відповіда-льності. А людина відповідати не хоче. Їй бажано, щоб хтось відповідав. Отакі складнощі. А бути самим собою – це величезна розкіш. Треба дякувати Богові за те, що він дав життя, пока-зав світ і дав можливість бути самим собою. Я цю школу – бути самим собою – пройшов ще маленьким, коли дізнався, що нас убивають, бо хочуть забрати наш кусок хліба, кусок землі, хату. У нас забрали все. Стодола була – і ту забрали. Ми хату так і не змогли побудувати. І стодолу забрали. Не москалі, не жиди – стодолу забрали свої ж землячки. Могли б і не забрати. Якби оті мужики, які розбирали нашу стодолу, хоч трішечки мали відповідальності – могли б і залишити вдовиці стодолу, хай собі з неї хату зробить.
Дивишся зараз на ці політичні процеси, на цей наш політичний дріб'язок... Ось Яворівський приїхав, він проводив тут обласну конференцію Демократичної партії. Я був запрошений як редактор журналу "Монастирський острів". Даю Яворівському три номери – перший, другий, третій. Щоб Яворівський підтримав – він же депутат, у нього зв'язки, може, має з Павлом сто-сунки, а в Павла грошей досить. Доволі було сказати: "Павло Іванович, подивіться". Павло Іванович Лазаренко дав би грошей на журнал і він існував би. Але Яворівський, коли я дав йо-му цей журнал, розсердився і сказав, що ми дійдемо до того, що кожна вулиця буде видавати свої журнали. Яворівський не є талановитий письменник. "Кортеліси" – це не його заслуга. Це наше нещастя. Він скористався документами. Але, як сказав Василь Стус, "культ бездарних Яворівських, їхній час, їхня година". Талановиті автори або мовчать, як Роман Андріяшик, або займаються бозна чим.
Повернімося до шістдесятників. Була «хрущовська відлига», послаблення, і проявилися та-ланти. Але сам талант – дуже крихке створіння. Талант хтось має підтримати, інакше він зів'я-не, змарніє. Величезна заслуга нашого Максима Рильського, що він підтримав шістдесятників. Всіх підтримав! Тому збірочку видати, тому квартиру добився. От я перечитую його 18-й том, листування. Я маю страшенну насолоду, бо я бачу, яка це була благородна людина. А шістде-сятники замкнулися в собі, в своєму егоїзмі. Драч, Яворівський, інші – вони не підтримали ні-кого. Вони самі себе ледве підтримували. А треба було поставити завдання: інтеґрація україн-ської культури в суспільство. Раз тебе підтримали, тебе підтримав Рильський – підтримай і ти когось. Того ж Андріяшика, а не щоб через двадцять років видати його роман «Сторонець» – книжку про Юрія Федьковича. (Андріяшик Р. В. Сторонець: Роман // Вітчизна. – 1989. – № 9. – С. 18 – 67; № 10. – С. 100 – 158; окремою книжкою: – К.: Укр. письменник, 1992. – 175 с. – В.О.). Гарна книжка, за неї премію дали. Але ж як письменник він не реалізувався. Він у свій час не був суб'єктом культури, він був відторгнутий від суспільства.
Так от, шістдесятники, Драч – з ним уже рахувалися – повинні поставити завдання інтеґру-вати українську культуру в українське суспільство. І зараз можна поставити це завдання, але наші хлопці не розуміють цього. То я їм хочу підказати: хлопці, треба організувати пасіонар-ний спалах розуму і честі української нації. Щоб інтелект був загострений, як бритва, і щоб цей інтелект був інтеґрований у суспільство. Щоб створити суспільство не рабів-погоничів, а суспільство вільних особистостей. А це може зробити тільки культура. А ми зараз маємо псев-докультуру. Нам нав'язали колонізаційну американсько-російську псевдокультуру і ми її жує-мо. А своя культура – на задвірках, на маргінесах. Людей, які могли б щось зробити – їх відсунули, їх відкинули. Залишилися крикуни. Ну, досить на сьогодні.
В.О.: 3 квітня увечері продовжуємо розмову з паном Ярославом Трінчуком.
Я.Т.: Мої телефонні розмови і мої стосунки з людьми контролювались, але я не знав, до якої міри. От, скажімо, я з товаришем збирався поїхати на велосипеді в Західну Україну. Ми вже домовилися по телефону. Пішли ще на Дніпро, щоб трішечки покупатися. І ось тут до нас підходить один чолов'яга, такий кремезний, гарний. Розговорилися. Він нав'язав розмову. Ми йому сказали, що хочемо їхати в Карпати на велосипедах. Він каже: "Візьміть мене". Ну, раз чоловік просить – у нас не було ніякої підозри. І ось ми поїхали. Де ми зупиняємось – то вже я потім розкрутив, – він заводив провокаційні розмови про конституцію. Тоді якраз конституція приймалася. Я кажу: "Це гарна конституція. Єдине, що треба викинути – це шостий пункт". Там – керівна і спрямовуюча роль комуністичної партії.
В.О.: Ця конституція була прийнята 5 жовтня 1977 року – то це була мова про проект?
Я.Т.: То була мова про проект. І ще багато чого було. Це я вже потім розкрутив, що це був кагебіст. Але сталося так, що в Карпатах нас запросили на весілля. Він поводився бридко. Зне-важав гостей, напився дуже так...
В.О.: По-свинському?
Я.Т.: По-свинському. Мені було так незручно за нього перед цими людьми – страшно. Це мене образило. Правда, я ще не знав, з ким я маю справу. "Ну що ж ти упився, як свиня? – ка-жу йому. – Все. Геть, щоб тебе не було." Їдемо. Тоді він почав на мене кричати: "Ти будеш ро-бите те, що я тобі скажу!". І я тоді відразу зрозумів. Кажу: "Ні, хлопчику, все. Відтепер їдь сам собі". Ми його залишили там. Як він добирався з Карпат, я не знаю. Ну, то вже його справа. Але десь через місяць мене звинуватили в тому, що я заперечував конституцію. Ну, я вже знав, що це він доніс. Кажу: на кожному кроці я був як під охороною.
В.О.: Під мікроскопом.
Я.Т.: Як під мікроскопом. Дуже примітивні провокації. От стеження за мною. Я вже знав – це щоб нерви потріпати. Я йду – якийсь хлопчисько стоїть переді мною. Йду назад – стоїть той хлопчисько. Я йду додому, заходжу в під'їзд – знов цей хлопчисько переді мною. Одного разу я добре взяв його за барки. І кажу: "Ще раз тебе побачу – я тобі голову скручу". Так струсонув його. Нема. А пізніше зустрічаю його. Якась конференція, бачу – він. Підхожу – а він тікає. Як я побачив його на конференції – потім його вже там не було. Отаке примітивне – але щоб потріпати чоловікові нерви. Мені було легше, ніж тим, кого викидали з партії, потім вони проси-лися і їх знову приймали. Чому? Тому що в мене була ясність. Я розумів, яка то бридка ідеоло-гія і які бридкі люди її здійснюють. Десь колір синій і жовтий співпаде – то вже страшна проблема. А колір співпав чисто випадково…
В.О.: Тяжко було дисидентам – відступникам від комунізму. Але інша річ, коли людина ма-ла зовсім іншу ідеологію в голові.
Я.Т.: Так, мені було легше. Тим, що просилися: «Прийміть мене назад у партію» – я їм по-людськи співчував. Але я як письменник не відбувся до цього часу. Хоча я знаю, що в мене є вартісні твори. І не тільки я знаю – це знають люди, з якими я спілкувався.
Письменник у Радянському Союзі виконував функцію ідеологічної поліції. Спілка письменників виконувала функцію ідеологічної жандармерії. Не йшла мова про творчість. Досить було написати декілька доносів – і ти вже член Спілки письменників. Ну, ще зварґанити якийсь катрен про колгоспників. Ніхто не питав: що ж ти пишеш, чоловіче? Таких дев'яносто відсотків. А якщо хтось пише нормально – то Ви ж його долю знаєте. Я це розумів. Тому я пи-сав собі в стіл. Це глибокі новели – так визнають фахівці. Ось професор Мисливець – вона фа-хівець високого рівня. Вона знає предмет. Вона знає, що таке драматургічний конфлікт і як він будується. Вартість прози вона знала. Але коли Олесь Гончар вийшов з партії, Господи, як во-на кричала: "Зрадник! Зрадник!"
В.О.: І вона кричала?
Я.Т.: Так. Я не можу дорікнути щось цій людині. Ця людина мала якийсь штамп у голові, і вона намагалася зберігати його чистим. Вона не знала, що таке комунізм, що таке комуністич-на ідеологія. Вона розуміла, що треба бути порядними. І вона вважала, що якщо вона комуніст, то вона порядна. Таке пропаганда робила з людьми. Ось їй підсунули мій роман "Кожному своє". Вона прочитала і каже: "Дуже густа проза, – це найвища похвала від неї, – але страшен-но ворожа нам". Ну, я її розумію, в мене нема до неї ніяких претензій.
Був такий випадок. Один банкір не хотів дати грошей художникам, а художники насміялися з нього: хтось там лівою чи правою ногою намалював якусь дурницю, таку абстрактну. А цьому банкірові хтось на вухо нашептав, що це геніальний твір. То він купив її за 1000 доларів. Небагато, правда, але вони потім над ним сміялися.
Нема літературної критики, культура і література не інтегрована в суспільство – культура сама собі, а суспільство само по собі. І це вина наших шістдесятників. Вони замкнулися в собі. Отака психологія павича – хвіст розпустить: ось я. Безперечно, є там і гарні письменники. Але скільки людей досі на марґінесах, скільки творчих людей у музиці, в малярстві, в письмі. Таку силу мобілізувати і примусити суспільство прийняти ці цінності… Прийняли каналізаційну культуру, а справжня культура десь собі збоку. Вона нібито є – і нібито її нема. Це теж вина сучасних політиків. Візьміть будь-кого з сучасних політиків – не хочу називати прізвище – вийміть будь-кого з Верховної Ради – він не розуміє, що таке культура, що таке література.
Я балотувався до Верховної Ради по сотому округу. Виступає претендент – не хочу назива-ти його прізвище. Вчитель української мови був колись. Залу таке невинне питаннячко: "Ану процитуйте напам'ять щось із Шевченка". А він запанікував. Він, виявляється, нічого не знає з Шевченка. Зал підказує йому "Реве та стогне Дніпр широкий". Скандує зал. Я вмираю – а він не може продовжити! Оце такий рівень нашого політикуму. І вони хочуть до Європи! Там ди-віться, що робить Франція. Ми знаємо всіх французьких художників – хочемо чи не хочемо. Бо Франція нав'язала світові свою концепцію мистецтва і культури. Своїх художників вона ви-дала мільйонними тиражами, повидавала альбоми і книжки різними мовами.
Хто з нашого політикуму розуміє, що таке й нам треба робити? Та жоден з них не знає, що треба видати альбом Зарецького. У нас нелегально або на рівні самвидаву видається Алла Гор-ська. Держава не розуміє, політикум не розуміє, що тільки мовою культурі можна говорити про європейський вибір. Тільки культура, а не скільки він грошей украв та куди перегнав. Не прийме Європа некультурних. Я про це намагаюся говорити. До речі, кагебісти це розуміли краще, ніж нинішні наші політики. У них були штампи, але з цими штампами і навколо цих штампів можна було навіть у дискусії вступати. Хоча власної думки в них бути не могло.
Ви то розумієте, пане Василю, що з розпадом СССР збереглися дві міцні структури – Московська Православна церква і КГБ. Вони існують паралельно, вони діють нагло, сильно, гра-мотно, вони розробляють концепції, теорії, ідеї і намагаються їх здійснити. А ми – не знаємо що робити, ми сваримося і ділимося, сваримося і ділимося. А наша нація ні в чому не поступа-ється перед іншою нацією. Скажімо, на Заході є критерій рівня заробітної плати. Якщо ти ба-гато заробляєш, то ти дуже розумний. Українці в Америці були бідні, а після війни зрівнялися англосаксами і з німцями. Ми б і в себе вдома могли би бути ліпші, та вина всьому – політи-кум, який вийшов з надр КГБ. Кучма – це продукт КГБ, оці всі Вітренко, Симоненко, оці всі ліваки, Мороз – це є теж продукт КГБ. Великою мірою й «правиця», Рух є продуктом КГБ. Туди за завданням повходили такі як Ярошинський (Богдан Ярошинський – голова УРП в 1995-98 рр., народний депутат 1994-98 рр..– В.О.) Я б голову дав на відріз, що вони його як активованого елемента "внедрили" на розвал, що він і зробив, причому успішно, тому що в них продумано деякі ходи наперед. Це й нам треба робити. Скажіть, чи хоча в одній партії є якийсь аналітичний центр?
В.О.: Ми в УРП про це тільки балакали, але не створили його.
Я.Т.: Що таке аналітичний центр? Це має бути розвідка, як от у Разумкова. Ми могли б за-раз проводити таку політику, що треба дружити з Росією, але ж не йти на поступки. Що вона повинна бути дружня до України, бо це і їй вигідно. Але нема оцієї загальної культури, нема політичної культури. Тому основне наше завдання – інтеґрація власної культури і світової культури в суспільство. І нікого не треба питати, хочеш ти чи не хочеш, як не питають, хоче ходити дитина до школи чи не хоче – вона йде в перший клас і починає вчити азбуку. Має бу-ти і книжкова інтервенція. Росіяни захопили український книжковий ринок. Але це ж не росі-яни винні – це ж винні наші недолугі депутати, телепні, такі як Яворівський, який сказав, що це нормальний закон. Це не нормальний закон, який обкладає книжку податками. Щоб надру-кувати книжку, я повинен сплатити ПДВ – так це ж шизофренія! Який ПДВ від книжки, яку я щойно написав? Та візьміть податок з прибутку, якщо він буде. Тоді можна було закидати ро-сійський ринок українською книжкою, і не тільки українською, а світовою літературою – ви-давати гарні альбоми українською мовою. Чому коли, скажімо, приїде якийсь російський чи-новник – він жодної фрази українською мовою сказати не годен, не хоче, не вміє? А британсь-ка королева приїхала в Грузію, то по-грузинськи декілька слів сказала. Приїхав би Путін та сказав: "Добрий день, шановні українці". Що йому – язик усох би від цього? Ні!
В.О.: Папа Римський каже.
Я.Т.: Так Папа Римський каже шістдесятьма мовами. Далі. Звернувся б він до своїх, сказав би: "Хлопці! Ми друзі, вивчайте українську мову!" Що, від цього щось би постраждало? Та зараз не стоїть питання одномовності – зараз стоїть питання, щоб люди знали багато мов, але державною мусить бути одна мова. Не може бути держава з такою рихлою мовною політикою. Це ж і думка в голові буде рихла, бо нема ясності в культурній політиці держави.
В.О.: Ви ще мою статтю «Між нами, філологами, кажучи» не прочитали?
Я.Т.: Я її читав ще тоді, коли вона була надрукована. Я слідкую за Вами, я читав те, що Ви про Марчука писали.
В.О.: А сьогодні Ви зауважили, що сказав Кучма? Він сказав, що Україна без Росії не може прожити, а Росія без України може. Я чув інших авторитетів. Скажімо, Бісмарк – перший німецький канцлер, сказав чітко: "Ампутація України була б для Росії смертельною". І був ще один по-своєму авторитетний у світі чоловік, називався Володимир Ілліч Ленін. Він казав так: "Потерять Украину – потерять голову". Це означає, що російська імперія неможлива без Укра-їни. Вона може бути великою територією вроді Канади, і то Канада більш-менш стабільна, а над Росією постійно висить загроза розпаду. А Кучма про це й не чув!
Я.Т.: Ні, він це знає, але говорить про інтеграцію України в Росію.
Я кажу про культуру. Приїхав сюди – скажи кілька слів українською мовою. Видайте в Росії українську книжку, відкрийте український театр, як це ми тут зробили. Щоб був паритет. Зараз досить українцям усвідомити, що вони українці – і більше нічого.
Я зараз проведу паралель: для того, щоб українство вижило, воно мусило заговорити російською мовою. Російська мова якоюсь мірою порятувала нас як етнос. Так, як греко-католицька церква врятувала українську мову і культуру на тій території, де мала вплив Польща. Якби не була утворена уніатська, греко-католицька церква, то різня була би страшенна і тривала б не-відомо скільки і не знати, чим би вона закінчилась.
От ми несемо на собі українство, як тяжкий камінь на спині. Я 61 рік прожив, і я оце україн-ство тримаю як величезний камінь на спині. Скинув би я в свій час цей камінь – і злетів би. Ін-телект був, воля була – а я його тримав і тримаю досі. Є в нас продюсерський центр 34-го ка-налу. Там мені сказали: "Ярославе, тебе твої не підтримають ніколи, хочеш – давай ми тебе підтримаємо". Але мені треба було б відмовитись від деяких концепцій. А я ж незламний, бо все ж таки я не на хліб заробляю, а думки виправляю. Думка – це дуже вагомий і важкий жит-тєвий досвід, інтелектуальний досвід, культурний досвід. Я усвідомив світову культуру, літе-ратуру, філософію, і я з цього шляху вже зійти не зможу, якщо досі цього не зробив.
В.О.: Продовжуємо розмову з паном Ярославом Трінчуком 4 квітня 2001 року увечері.
Я.Т.: Вони, кагебісти, абсолютно позбавлені почуття гумору. Вони не знали, що таке гумор. Вони не вміли сміятися. Вони сприймали все серйозно. Але, незважаючи на це, підхід до лю-дей у них був дуже своєрідний. Інколи вони хотіли бути за панібрата, хотіли викликати довіру, мовляв, ми розуміємо, ти розумний чоловік. Але взагалі людину вони не ставили в гріш. Вони інколи навіть не вважали, що коло них сидить людина. От підполковник Володин Павло. Він, як мені сказали, зараз одержує ґенеральську пенсію. Хай одержує, це його справа. Він мені ба-гато зла не зробив. Він навіть видавав себе за інтелектуала. Він все-таки дещо прочитав, дещо знав з української літератури. З ним навіть поговорити можна було, як з людиною. Але інколи він вважав, що то коло нього якийсь пеньок сидить. Говорив він про полювання з кимсь там по телефону. Такі капосні речі говорив, що при сторонніх їх не можна говорити. Тобто він мене взагалі за людину не вважав. Так як мебля собі сидить. Розказує історію, як зняли з роботи се-кретаря райкому. Пішли на ведмедя, а там заповідна зона. Він поранив ведмедя, а ведмідь за ним, він утікати – і на дерево. Але ведмідь трошки проліз і впав без сили, бо поранений був. Кажуть секретареві: злазь – а він не хоче. Дуже довго не міг злізти, не хотів. Не хочу і все. Полковник сміється: зняли секретаря не за те, що ведмедя підстрелив, а за те що в штани на-клав.
Ще одну історію розказував. Десь у Львівській області був такий секретар райкому, що ду-же любив жінок. Не знаю, це для них похвала чи осуд. Прийшов до цього районного центру один молодий хірург із гарною жінкою. І цей секретар почав за нею волочитися. А сам був со-бою привабливий, ну, і спокусив жінку. А хірург не був людиною злобивою. Він насипав у ко-ньяк снодійного і пішов собі на роботу. Приходить уночі додому, а вони вже сплять собі. То він зробив йому операцію – повну кастрацію. Поставив йому будильник на дванадцяту годину. Той встає. Година вже пізня, йому треба на якусь нараду, він злякався, тягне на себе, що є. Щось болить дуже, а він не знає що. І коли прийшов до тями – катастрофа, пропав чоловік. Пішов у лікарню, а там лікар дивиться і каже: "Е, чоловіче, так тебе ж кастрували, ти ж валах, у тебе ж усе тут вирізано!" Він утратив свідомість і вже більше до роботи не повертався. Жінка його покинула. А хірурга таки посадили на чотири роки, та через декілька місяців відпустили. Там я багато таких історій наслухався.
В.О.: Такий їхній світ.
Я.Т.: Їхній світ такий. Вони ці історії розповідали так, ніби не вважали мене за людину.
В.О.: 4 квітня 2001 року в Січеславі продовжує розмову пан Ярослав Трінчук.
Я.Т.: Отже, культура – це повинно бути домінантою в політиці. У кожного політика, почи-наючи від голови сільради і закінчуючи президентом, – культура. Мені страшенно імпонує Че-хія, Вацлав Гавел. Його статті зрідка з'являються в газеті "День" чи в "Дзеркалі тижня" – ото розумна людина, такій треба керувати! Я думаю: Господи, хоча б один із наших, з Адміністра-ції президента чи з Верховної Ради, щось розумне написав. Якісь мляві, ледачі, недужі всі. Але я Вам ось що скажу, пане Василю: такі й потрібні владі, бо влада такими може маніпулювати, як захоче. У них нема власної думки, у них нема власного бачення – ось влада так сказала, отак вони і працюють.
Ось ми кажемо: "незалежна Україна". Незалежна, безперечно, це само собою зрозуміло, тут уже питань бути не може. Те, що є якась економічна залежність від Росії, від Заходу – це не так страшно. Багато держав у світі взаємопов'язані економічно. Німці, французи теж мають щось спільне, в світі це прийнято, і серед розумних це розумно вирішується. Але оскільки вла-да не прийняла української культури (вона взагалі ніякої культури не прийняла, а української тим більше), – то вона є чужорідним тілом в Україні. Вона чужа, вона живе, як серед чужих, вона ненавидить цей народ, і хоча живе на цій землі, вона хотіла би занапастити цю землю. Вона інстинктивно відчуває, що елемент культури міг би зробити з неї нормальних людей. У вісімнадцятому році поети, музиканти писали пісні для січових стрільців. Це була інтелектуа-льна еліта, справжні аристократи духу, які знали, що тільки таким чином можна утвердити українську владу. А тепер я не бачу по телебаченню розумного політика. Телебачення – це те-пер основний засіб спілкування зі владою. А я десять років не чую музики Євгена Станковича на телебаченні, я українського народного хору десять років уже не чую, капели бандуристів. Зате оця Вєрка Смердючка – я не можу того дивитися, вся сім'я не може, вимикаємо… "Co zanadto, to nie na zdrowie". Оце рівень. Я не маю нічого проти Данилка як талановитого актора.
В.О.: Та це явище взагалі поза культурою.
Я.Т.: Як актор він талановитий, але що з нього роблять режисери…
В.О.: Продовжуємо 5 квітня.
Я.Т.: Одного разу я образив одного вояку. Він був полковник, воєнрук у школі. Такий сите-нький був, нахабний трішечки. Я не знав, що він полковник. Молодий, воював. Я сказав, що не люблю тих, хто воював. Я сказав, що ви воювали – це добре, що одержали перемогу. Але ви одержали перемогу над удовицями. Ви воювали і забрали собі все, а вдовиці залишилися голо-дними. Ті, хто загинув, – без уваги. Він страшенно образився на мене. Чому я був не зовсім ко-ректний з ним? Тому що він не воював – він енкаведистом був. Він вийшов на свято – у нього груди в орденах більше, ніж у Брежнєва. Я згодом дізнався, що він був енкаведистом.
У нас такий сусід був, Петро Писарчин. Глухий був, бідний. Ішов у ліс, а ці енкаведисти стояли і один каже: "Дай вінта". Я сам чув постріл, а сусід бачив своїми очима… Один друго-му каже: "Дай вінта". А той глухий далеко так під лісом. Приклався гарненько, пальнув йому в спину – той навіть не побачив, звідки смерть прийшла.
В.О.: Що це: "дай вінта"?
Я.Т.: Ну, карабін. Отак просто вбив людину ні за що. Це 1945 чи 1946 рік. А ця жінка, Пет-риха Писарчина її називають, досі живе. Її чоловіка вбили і завжди їй казали, що вона жінка вбитого бандерівця. Він не був бандерівцем, бо він був глухий. Енкаведист його вбив. І такий енкаведист зараз отримує ґенеральську пенсію. А вдовиці? От десять років незалежної Украї-ни. Виступає Кучма, виступає Плющ, виступає Ткаченко – і жодного слова про бідну, нещасну вдовицю. Я й зараз залишаюся при своїй думці, що несправедливо поділена слава і перемога. Користуються благами ті, хто до цієї перемоги не має ніякого стосунку. Він був у НКВД, він стріляв ззаду. А ті, що загинули, – їх списали, їх нема. А вдовиці бідували, їхні діти не отрима-ли освіту, деякі діти спилися, хтось пішов хибним шляхом, але він пішов не тому, що поганий, а тому що держава ністілечки не дбала про нього. А скільки зараз у вашому Києві в підземел-лях цих старих бабок? Та це ж ці вдовиці, спитайте кожну – чоловік її загинув. І ні словечка – ні президент, ніхто про цю вдовицю не скаже. Таке несправедливе суспільство – воно не має майбутнього. Бо воно аморальне – приблизно так тоді я говорив. Правда, на той раз мене з ро-боти не зняли.
Виходячи з подій, які ми спостерігаємо останнім часом, виходячи з трагічної історії людства, я хочу висловити одну думку. Ми не розуміємо природи влади. Візьміть усі ці сто партій – і в програмі кожної влада заради влади, щоб командувати людьми, забирати в людей те, що во-ни заробляють, а залишати їм крихітку хліба. Зараз забирають усе. А влада повинна бути для того, щоб керувати інформаційними потоками, не більше. Людина повинна мати договір з ди-ректором, з керівником: я тобі те, а ти мені те – і все, і ніякої влади наді мною ніхто не має.
Нам нав'язали каналізаційну культуру – ми повинні нав’язати справжню культуру, щоб змі-нити людину, щоб назавжди поставили заслін пограбуванню людини, щоби людина знала: оце її, оце вона заробила і ніхто ніколи не може у неї цього забрати.
Повернутися до того кагебіста, якого я образив. Сто років Валер`яну Підмогильному, створюється комісія. Леонід Череватенко, якого я дуже поважав, пропонує в ювілейну комісію ре-дактора газети "Зоря" Гамольського Леоніда. Гамольський усе життя лаяв український буржуазний націоналізм, він їздив у політичні табори – КГБ його посилало туди, він писав...
В.О.: Він, здається, проти Івана Сокульського писав, і цим відомий.
Я.Т.: Так. Гамнольський – це людина, за яку мораль ніде не зачепилася. А Леонід Черевате-нко пропонує його в комісію. Там гроші виділяються на вшанування століття Підмогильно-го… Я не розумію Леоніда Череватенка.
Повернемося до того, з чого ми починали, – з проблема жертовності. Я не можу збагнути людину, якій дозволили захистити дисертацію, а вона вважає, що це є її заслуга перед Украї-ною. Коли говоримо про жертовність, то ми мовчки несемо свій камінь. Коли я говорю про жертовність – я знаю, що я не відсидів би двадцять років, я щось зробив би, щоб поставити на тому край. Але моя сім'я, моя родина принесла величезну жертву, багато людей загинуло. За-гинули три брати – батько і два його брати, мамин брат, загинула мамина сестра, маминої не-вістки сестра загинула, маминої сестри чоловік загинув у таборі, забрали – і через три роки він помер. Це був би величезний список із кількох десятків чоловік, які загинули молодими. Вели-ка жертовність. Але якщо ти несеш цю жертовність, то ти ж не хвалися нікому, що от я приніс у жертву свої роки. Ніхто ж вас не примушував, ви знали, на що йшли, ви знали, що обминути цього не можна – така ваша доля.
Ще я не можу зрозуміти людину, батько якої був тридцятитисячником, і вона хвалиться, що її батько тридцятитисячник. А тридцятитисячники – це ті, що голодомор організовували. Коли це вигідно, він говорить, що його батько тридцятитисячник, а коли це не вигідно, він про бать-ка мовчить, а потім каже, що його переслідували. Я не є суддя, ні прокурор, ні адвокат, я сам у собі. Я розумію, що жертовність – це очищення, і, безперечно, ці величезні жертви, які прине-сла нація, вони не будуть даремні. Нація відродиться і нація скаже своє слово, бо її потенціал великий. У нас обірваний кумулятивний процес культури. У нас же після голодомору нічого не залишилося, після війни нічого не залишилося – але після того був спалах культури. У нас же є музика світового рівня – Станкович, Грабовський, Карабець; література, поезія є світового рівня – але вона не прочитана, вона не інтеґрована в суспільство. Але які б штуки не витворяли оці медведчуки із суркісами, то їм нічого не допоможе. Ну, гроші будуть вони красти, тому що це їхня професія. Але творити вони не можуть і не будуть.
Рекомендувати цей матеріал