Menu
віртуальний музей
Дисидентський рух в Україні

Каральна психіатрія та її жертви

13.09.2019 | Любов Крупник | tyzhden.ua

Окремих дисидентів не так турбувало ув’язнення в таборі, тюрмі чи заслання, як визнання неосудними й запроторення до психлікарні. Якщо з місця позбавлення волі можна було повернутися після відбуття терміну, то час перебування в психлікарні був невизначений.

Мітинг на захист радянських політв’язнів на Трафальгарській площі у Лондоні у 1977 році. Богдан Нагайло перекладає виступ Леоніда Плюща. На першому плані сидять радянський дисидент Володимир Буковський та британський актор Девід Маркхем, голова Комітету оборони Чорновола у Великобританії

 

Практика систематичного використання в СРСР психіатрії з метою ізоляції дисидентів сформувалася наприкінці 1950-х — на початку 1960-х років. Хрущовська «відлига» розбудила суспільство й цим налякала владу. Для приборкання суспільної активності стали використовувати каральну психіатрію. Особливу роль тут відіграв голова КГБ СРСР Юрій Андропов (1967–1982), який у квітні 1969-го направив у ЦК КПРС проект плану розширення мережі психлікарень і вдосконалення їх використання для захисту інтересів держави та суспільства. Окрім понад десятка спецпсихлікарень МВС СРСР (до 1961 року їх називали тюремними) існували також спецвідділення в психлікарнях загального типу Міністерства охорони здоров’я СРСР. Підставою для поміщення в психіатричну лікарню була копія рішення суду про направлення на примусове лікування (проте «лікували» й без рішення суду). 

Серед півтора десятка спецпсихлікарень МВС СРСР в Україні з 1968 року така лікарня існувала в тогочасному Дніпропетровську. У ній перебували такі українські дисиденти, як Леонід Плющ, Микола Плахотнюк, Анатолій Лупиніс, Володимир Клебанов, Йосип Тереля, Ярослав Кравчук та ін. 

Найвідомішою жертвою каральної психіатрії став генерал Петро Григоренко. Він був помітною постаттю правозахисного руху, а тому інакодумство радянського генерала намагалися пояснити божевіллям. У підсумку в психіатричних лікарнях генерал перебував упродовж шести з половиною років. 

Першим психіатром, який у 1971‑му підготував незалежну судово-психіатричну експертизу на основі переданих йому матеріалів Петра Григоренка, став киянин Семен Глузман. Його заочна експертиза визнавала генерала здоровим і доводила незаконність застосування до нього методів репресивної психіатрії. Тому Глузман сам став в’язнем (сім років таборів і три роки заслання). Хоча висновок щодо Григоренка був заочним, а тому недостатньо вагомим для фахівців, проте він мав велике значення для громадськості, його передали на Захід, де він викликав знач­ний резонанс. 

КГБ домагався спростування експертизи Семена Глузмана. У листі з табору він писав: «В сентябре 1973 г. ко мне приезжал сотрудник центрального КГБ Дыгас Георгий Трофимович. Без всякой санкции на то прокурора, тайком, я был увезен в дом свиданий ИТК-36, где в течении трех дней без свидетелей подвергался психологической обработке. Сделка не состоялась, я отказался. А по всему видно было, очень хочется кому-то моей помощи. А вдруг Глузман согласится опроверг­нуть «измышления» Запада о помещении здоровых людей в советские психбольницы». И цена предлагалась не малая». 

Примусове лікування завдавало серйозної шкоди здоров’ю людини. В ав­тобіографічній книжці «У карнавалі історії» Леонід Плющ детально описав своє «лікування» в Дніпропетровській спецпсихлікарні МВС: «Нейролептики та щоденні сцени притуплювали мене інтелектуально, морально й емоційно. Лікування і режим у психушці, як я побачив на власному прикладі, призначені відразу зламати людину й знищити її волю до опору. Хоч я намагався випльовувати таблетки, вони вбивали моє бажання читати або думати, і я швидко втрачав зацікавлення політичними справами, потім науковими, а тоді й дружиною та дітьми. Пам’ять моя різко ослабла, і моя мова стала коротка й уривчаста. У голові лишилися тільки думки про куріння і хабарі санітарам за додатковий вихід до вбиральні. Я навіть не хотів побачень, яких раніше так нетерпляче чекав. Я все більше боявся, що моя деградація невигойна і що я допоможу своїм катам тим, що збожеволію. Почуття безвихідності, необмеженості перебування в цьому пеклі спонукало багатьох здорових в’язнів думати про самогубство. Я теж втрачав волю до життя. Тримався тільки самозаклинанням: не розлютитися, не забути, не піддатися!». 

Леонід Плющ — математик, публіцист. Про хід судового засідання у його справі є заява групи свідків: «Процес відбувався в порожньому залі. Єдиним представником обвинувачуваного був адвокат, якому відмовили в побаченні з обвинувачуваним. Адвокат бачився з ним лише один раз під час закриття справи. У суд були викликані переважно ті свідки, які підтверджували звинувачення. Суддя Дишель сказав нам, що суд вирішує тільки питання про примусовий захід медичного характеру, а оскільки ми не психіатри, то він не вважає за потрібне запрошувати нас для дачі додаткових свідчень. Насторожує й лякає тут й інше, а саме впевненість слідства в результаті експертизи. Деяким свідкам ще на початку слідства казали: «Він же ненормальний» і «він не знає, що на нього чекає».

Ухвала колегії Київського обласного суду щодо Миколи Плахотнюка.
14 листопада 1972 року

Ухвала колегії Київського обласного суду щодо Миколи Плахотнюка.
14
 листопада 1972 року


Проте на захист Леоніда Плюща в Парижі, Лондоні та інших містах світу організували мітинги, підключилася Amnesty International. Керівники компартій Франції, Англії та Італії вимагали його звільнення. У результаті Плюща звільнили, дозволили виїхати до Франції, а західні фахівці визнали його здоровим, попри знекровлений стан. Також під тиском Заходу вдалося емігрувати генералу Петрові Григоренку, психіатру з Харкова Анатолієві Корягіну, але таких прикладів одиниці з-поміж великої кількості нікому не відомих жертв каральної психіатрії. Є приклади, коли до психлікарень потрапляли за носіння хрестика, читання Біблії і довго там перебували. Щоб мати шанс вийти, треба було визнати себе хворим. Але й тоді, за спогадами Леоніда Плюща, не лікарі, а «КДБ ставить діагноз, призначає лікування і вирішує, коли в’язень видужав і може бути звільнений».

Такою жертвою радянської каральної психіатрії став лікар-фтизіатр Микола Плахотнюк, який у психлікарнях пробув 12 років. У 1972-му його заарештували за антирадянську агітацію та пропаганду. Експертиза НДІ судової психіатрії ім. В. П. Сербського, Київський обласний суд направили його на примусове лікування до Дніпропетровської спецпсихлікарні, потім до Казані, а згодом до Черкаської обласної психіатричної лікарні загального типу. 

Досить красномовним є акт судово-психіатричної експертизи Плахотнюка: «Психическое состояние: испытуемый во время беседы держится подчеркнуто свободно, с чувством собственного достоинства. В категорической форме отказывается вести беседу на русском языке, заявляя при этом, что передать свои мысли и переживания он может только на украинском языке, поэтому настаивает на присутствии на беседе переводчика. При беседе по поводу предъявленного обвинения становится злобным и раздражительным, говорил, что боролся и будет бороться с несправедливостью и неправильным отношением государства к Украине, неоднократно повторял, что Украина должна быть свободна, что руссификация ее недопустима». 

У підсумку Миколі Плахотнюку було поставлено діагноз «хронічне психічне захворювання у формі шизофренії». Жертвам каральної психіатрії переважно ставили діагноз «уповільнена шизофренія», а також марення сутяжництва й марення реформаторства, маніакальний психоз. Щодо цього діагнозу психіатр Семен Глузман згадував такий випадок: «Лекцію читав тоді провідний психіатр, директор Інституту Сербського й водночас генерал-майор Морозов, і ось наприкінці хтось із судових експертів запитав, що таке «уповільнена шизофренія». Професор, академік Морозов усміхнувся й сказав: «Розумієте, колеги, це коли галюцинацій немає, марення немає, а шизофренія є».

Для захисту жертв каральної психіатрії 5 січня 1977 року при Московській Гельсінській групі була створена Робоча комісія з розслідування використання психіатрії в політичних цілях. Співпрацюючи з нею, психіатр із Харкова Анатолій Корягін давав незалежні експертизи інакодумцям. Серед добровольців, які виконували дуже важливу рутинну роботу зі збору та передачі інформації, був Йосип Зісельс із Чернівців. Опис речових доказів до його першої кримінальної справи (1979) містив картотеку на пацієнтів спецпсихлікарень та інформаційні бюлетені № 8 і № 11 Робочої комісії з розслідування використання психіатрії в політичних цілях, а свідки розповідали, що він інформував їх про злочини каральної психіатрії в СРСР. 

Представником Московської Гельсінської групи в комісії був українець Петро Григоренко, а консультантом із правових питань його адвокат Софія Калістратова. У 1977 році клопотання адвоката в справі Григоренка оприлюднене на конгресі Всесвітньої психіатричної асоціації в Гонолулу (США), де було ухвалено резолюцію про визнання факту зловживання психіатрією в СРСР. Було прийнято рішення створити Комітет із розслідування випадків зловживань та ухвалено резолюцію, яка засуджувала каральну психіатрію в СРСР. Спільними зусиллями демократичних сил вдалося домогтися того, що 31 січня 1983 року Всесоюзне наукове товариство невропатологів і психіатрів СРСР офіційно вийшло зі складу Всесвітньої психіатричної асоціації. 

У 1988-му до МОЗ СРСР було передано 16 психіатричних лікарень спеціального типу МВС СРСР, а 5 із них зовсім ліквідовано. З психіатричного обліку зняли 776 тис. пацієнтів. У 1989‑му з Кримінального кодексу вилучено статті, за якими антирадянська пропаганда й наклеп на радянський лад розглядались як соціально небезпечна діяльність. Проте, на жаль, і в наші дні на теренах колишнього СРСР, і Україна не виняток, остаточно не подолана практика злочинного використання психіатрії щодо здорових людей, зокрема в Криму. 

 


 

Алєксандр Подрабінек.  Правозахисник, журналіст, громадський діяч, один зі співзасновників (у 1977 році) Робочої комісії з розслідування використання психіатрії в політичних цілях при Московській Гельсінській групі. Автор книжки «Каральна медицина» (1977), частина якої була конфіскована КГБ, а інша поширювалася самвидавом. «Каральна медицина» була написана на матеріалах, які Подрабінек три роки збирав на понад 200 жертв радянської каральної психіатрії. Книжка була представлена Amnesty International на конгресі Всесвітньої психіатричної асоціації в Гонолулу (США) як доказ застосування каральної психіатрії в СРСР, а в 1980 році її видали в США. Зусиллями Алєксандра Подрабінека вдалося визволити деяких жертв спецпсихлікарень. За правозахисну діяльність його було ув’язнено. Один із найавторитетніших правозахисників на пострадянських теренах. 

Каральна психіатрія в Радянському Союзі була універсальним інструментом політичних репресій і застосовувалася до всіх інакодумців незалежно від їхніх соціальних, релігійних чи національних відмінностей. У кожній радянській республіці були жертви для політичного використання психіатрії. У кожній республіці були психіатри, які погодилися зрадити свій лікарський обов’язок та підтримувати беззаконня тоталітарної системи.

 

Роберт ван Ворен. Нідерландський совєтолог, правозахисник, генеральний секретар міжнародної організації «Глобальна війна в психіатрії», викладач університетів Грузії, Литви та України, автор книжки «Холодна війна в психіатрії», яка вийшла й була презентована в Україні 2017 року.

За часів СРСР, а найбільше в 1960-ті, 1970-ті й 1980-ті роки, психіатрією в політичних цілях зловживали майже в усіх радянських республіках, але найбільше до цього вдавалися саме в Росії та Україні. Тут були найнегуманніші психлікарні. Зокрема, в українському Дніпропетровську, де багатьох дисидентів піддавали тортурам медикаментами та іншими методиками. Але тільки після падіння Радянського Союзу ми бачили й розуміли, що страждали не лише політв’язні: справжні хворі були не в кращому становищі, система їх також ламала до самого кінця. За останні 30 років багато що змінилося, але залишки радянської психіатрії ще є. Сподіваємося, що нове покоління нарешті подолає наслідки радянського минулого...

Рекомендувати цей матеріал