ВІНС ГЕОРГІЙ ПЕТРОВИЧ

 663918.04.2005

автор: С.Карасик, В.ОВСІЄНКО

(нар. 04.08.1928, м. Благовєщенськ – п. 11.01.1998, м. Елхард, шт. Індіана, США)

Проповідник, секретар Євангельських християн-баптистів (ЄХБ).

Батько Георгія, баптистський проповідник, загинув у таборі 1943 р.. Мати була заслана в Сибір, 1964-1967 рр. ув’язнена в таборах, активно працювала в Раді родичів в'язнів ЄХБ.

В. закінчив Київський політехнічний інститут за фахом інженер-економіст.

Ще в 1945 р. приєднався до Всесвітньої Ради церков (РЦ ЄХБ).

Одружений, батько  п'ятьох дітей, у т.ч. Петра ВІНСА, члена УГГ.

На початку 60-х у середовищі баптистів стався розкол. Частина громад прагнула більшої автономії, ніж це було передбачено новим законодавством про релігійні культи 1961 р., зокрема, свободи релігійного виховання дітей, свободи проповідування, добродійності і т.д. Рух очолила ініціативна група, а пізніше Оргкомітет скликання Всеросійського з'їзду євангельських християн-баптистів, членом якого В. був обраний у 1963 р.

Як Секретар Оргкомітету влітку 1964 р. В. брав участь у важливих переговорах з Радою у справах релігійних культів при Раді міністрів СРСР.

Того ж року В. полишив роботу в науково-дослідному інституті і став мандрівним пастором. 1963-1965 рр. за доручення Оргкомітету підписав численні скарги і листи в урядові установи і до віруючих, у тому числі з вимогою зустрічі з М.Хрущовим.

Вигнаний із середовища “офіційних” баптистів м. Києва, він об'єднав довкола себе київських ініціативників. Київська громада незабаром стала найчисельнішою і найактивнішою в Україні. Тоді ж почалися переслідування В. з боку влади. Поки що вони мали адміністративний характер – численні затримання, короткочасні арешти, обшуки і штрафи.

Кримінальна справа проти В. вперше була порушена 1965 р., однак незабаром її закрили у зв’язку зі зміною релігійної політики після усунення Хрущова від влади.

19.09.1965 р. В. взяв участь у зборах оргкомітету, які постановили реорганізувати Всесвітню Раду церков. Він обраний секретарем Ради.

Підписав лист О.Косигіну, в якому повідомив про створення Ради церков ЄХБ.

19.05.1966 р. В. був арештований біля приміщення ЦК КПРС у Москві. 21-30.11 того ж року разом з головою Ради церков ЄХБ Г.К.Крючковим засуджений Московським міським судом за ст. 142 ч. 2 КК РСФСР („Порушення законів про відокремлення Церкви від держави”, аналог ст. 138 КК УРСР) на 3 р. таборів загального режиму. Винним себе не визнав. Йому інкримінували організацію демонстрації 16-17.05 і поширення релігійної літератури, спонукання батьків-баптистів прилучати дітей до релігії.

У вересні того ж року представники адміністрації табору запропонували В. стати „стукачем”, погрожували новим терміном, але він відмовився. З 20 по 30 вересня тримав голодівку на знак протесту проти погроз.

19.05.1969 р. звільнений і повернувся в Київ. У тому ж році на Тульській нараді переобраний секретарем РЦ ЄХБ.

24.08 того ж року під виглядом обряду одруження двох членів Київського об'єднання церков РЦ ЄХБ скликав збори, у яких узяли участь понад 500 осіб. Організував видавництво "Християнин", Раду родичів в'язнів — членів церков ЄХБ і бюлетень Ради. Брав участь у виданні журналів "Братський листок", "Вісник спасіння", "Юність", у складанні Статуту РЦ ЄХБ та підручника на біблійні теми "Пісня пастуха", опублікував статті про мученицьку смерть в армії баптиста Моісеєва І.В., статті "Вірність" і "Великі принципи Біблії".

24.01.1970 засуджений умовно на 1 рік як ”дармоїд“ з відрахуванням 10% зарплатні та визначеним місцем роботи на одній з київських фабрик. Того ж дня у селищі Борове Київської обл. і 10 червня того ж року в лісі біля Пущі-Водиці під Києвом організував збори, де виступив із проповідями.

28.08 заявив протест Київській прокуратурі з зв’язку з порушенням проти нього справи і заявив, що полишає роботу, дім і йде в підпілля. 29.11 того ж року заочно засуджений за “дармоїдство”.

31.03.1974 р. заарештований на Уралі, звинувачений за ст. 138 ч. 2 (порушення законів про відокремлення церкви від держави), 187-1 ("наклепи на радянський державний і суспільний лад"), 209 ч. 1 (посягання на особу під виглядом виконання релігійних обрядів) КК УРСР. Слідство провадилося в м. Києві. 31.01.1975 р. засуджений Київським обласним судом на 5 років таборів і 5 років заслання з конфіскацією майна. В. відмовився від адвоката-атеїста і просив запросити як захисника норвезького юриста Герема. Крім того, В. заявив ще 17 клопотань, серед них: направити запит до Ради у справах релігій при РМ СРСР про справжню причину ліквідації Спілки баптистів у 1935 р. й оголосити відповідь у суді; повідомити, скільки віруючих засуджено за віру і померли в неволі з 1929 р. до січня 1975 р. Суд відхилив усі клопотання. В. заявив відвід усьому складові суду і відмовився від участі в процесі. До початку процесу 12 діб голодував. Прокурор розпочав свою промову з того, що Конституція СРСР ґарантує свободу сумління і що Ленін заповідав боротися з віруючими тільки ідейно. Разом з тим зажадав 5 р. таборів і 5 р. заслання. Суд задовольнив вимогу прокурора. Винним себе у вчиненні злочину В. не визнав.

Покарання відбував у Якутії, сел. Табага, табір ЯД 40/7.

У жовтні 1976 р. Палата представників конґресу США схвалила резолюцію з закликом до керівництва СРСР звільнити В.

Група французьких адвокатів, що приїхала до Києва, марно домагалася зустрічі з керівництвом МВС, щоб побесідувати про справу В.. В СРСР А.Д.САХАРОВ, Г.Под’япольський, С.А.КОВАЛЬОВ і Т.ВЕЛИКАНОВА звернулися з відкритим листом на захист В. до Всесвітньої Ради Церков і Міжнародної Амністії. З таким же зверненням, адресованим Папі Римському, виступив московський Християнський комітет захисту прав віруючих в СРСР.

Адміністрація табору зберігала Біблію В. на складі, на руки її не видавала, мотивуючи тим, що ув'язнені мають право користуватися тільки книгами, виданими в СРСР, а це закордонне видання.

Привезену влітку 1976 р. дружиною на побачення Біблію, що видана в СРСР, відповідальний працівник КГБ Якутії пообіцяв передати В., але восени книга повернулася в Київ поштовою бандероллю з листом, підписаним тим само працівником: "Оскільки ця книга суперечить духові марксизму-ленінізму, вона не може бути допущена в місця позбавлення волі".

У січні 1977 р. В. знову звернувся до прокуратури з проханням дозволити тримати при собі Біблію і знову одержав відмову.

21.01.1977 А.Д.САХАРОВ звернувся до Президента США Дж. Картера з проханням допомогти негайно звільнити політв’язнів, які потерпають від хвороб. У доданому списку було й прізвище В.. З аналогічним проханням звернулася до президента США і родина В.

У лютому 1977 р. В. два тижні провів у Якутській обласній лікарні МВС у зв’язку з приступами стенокардії, гіпертонії, що почастішали, хворобою нирок, кровотечею ясен, фурункульозом як наслідком виснаження й авітамінозу.

Наприкінці 1978 — на початку 1979 р. В. двічі возили у Москву, де утримували у в’язниці Лефортово.

Уночі з 27 на 28 квітня 1979 р. у Нью-Йоркському аеропорту ім. Кеннеді В. був обміняний разом з чотирма політв'язнями на радянських громадян – колишніх службовців ООН, звинувачених у шпигунстві.

Жоден з п'ятьох не знав про майбутній обмін, згоди ні в кого не питали  — акція була оформлена як позбавлення їх радянського громадянства і видворення з країни. Відповідний указ був зачитаний кожному в Лефортовській в'язниці в Москві.

13.06.1979 родина в повному складі (8 осіб) вилетіла в США для возз'єднання з В.

Рада церков ЄХБ підтвердила, що В. і в еміґрації залишається секретарем Ради й одночасно є її закордонним представником.

Видавав „Prisoner’s Bulletin Voice of Persecuted Church in the Soviet Union”. Пам’яті В. присвячений спецвипуск ж. „Живой поток”, 1998, № 7.

Бібліоґрафія:

Хроника текущих событий. — Нью-Йорк: Хроника, 1975, вип. 34.— С. 50, 51; ХТС. — Нью-Йорк: Хроника, 1977, вип. 44.— С. 28, 48, 57-58, 103; 1977, вип. 45.— С. 43; 1980, вип. 53.— С. 7, 99, 150; .

Хроника защиты прав в СССР.— Нью-Йорк: 1976, вип. 22.— С. 44, 62; 1979, вип. 34.— С.5, 6, 60; вип. 35.— С. 52; вип. 36.— С. 30, 51.

Вести из СССР. Т. 1. 1978-1981.— Мюнхен: Права человека.— 1979, 11-22, 20-27, 24-34.

Захаров Борис. Нарис історії дисидентського руху в Україні (1956 – 1987). / Харківська правозахисна група; Худож.-оформлювач Б.Захаров. – Харків: Фоліо, 2003. – С. 42-44.

Міжнародний біоґрафічний словник дисидентів країн Центральної та Східної Єв-ропи й колишнього СРСР. Т. 1. Україна. Частина 1. – Харків: Харківська правозахисна група; „Права людини”, 2006. – C. 99–102. http://archive.khpg.org/index.php?id=1113844410&w

Рух опору в Україні: 1960 – 1990. Енциклопедичний довідник / Передм. Осипа Зінкевича, Олеся Обертаса. – К.: Смолоскип, 2010. – С. 110–111; 2-е вид.: 2012 р., – С. 122–123. 

Софія Карасик. Харківська правозахисна група. Останнє прочитання 3.08.2016.