Гель Иван

 437417.11.2006

Вельмишановний пане Євгене!

Знаменно все ж таки, що в сьогоденній Україні знаходяться люди, які хочуть ширити інформацію про український визвольний процес серед шкільної та студентської молоді, витягнувши на світ Божий із кагебистських архівів та академічних кабінетів матеріали руху та драматизм доль його учасників. Невдячна праця, але вкрай потрібна. Саме в такому форматі.

Адже на сьогоднішній день є декілька добрих і доволі повних монографічних досліджень з тематики визвольної боротьби другої половини ХХ ст., зокрема й Б. Захарова. Однак історію цього періоду не включено в навчальні програми шкіл, середніх спеціальних та вищих навчальних закладів, хоч, скажімо, в підручниках А. Жуковського та О. Субтельного цей матеріал стисло поданий.

Ваш покірний слуга читає студентам-дипломникам спецкурс з історії цього періоду й готує посібник для студентів та, зрештою усіх, кого цікавить процес боротьби останніх десятиліть. І хотілось би, щоб він став для молоді джерелом знань. Однак сумніваюся чи в Україні повсюдно цей розділ історії буде включено до програм навчання в найближчі роки. Разом з тим, якщо над цим не працювати, то ні Янукович, ні Кушнарьов, ні Табачник не тільки не включать у програми історії визвольного руху, а й вихолостять усе, що там є українського. Щобільше! Змусять вивчати історію СССР. А згодом захочуть повернути до цього імперського утворення або під іншим брендом. Та будемо оптимістами…

Тепер до питання: що б Ви хотіли, щоб молодь знала про УГГ та/або взагалі про дисидентський рух?

Насамперед те, щоб молодь знала, що в Україні упродовж усієї другої половини ХХ ст. діяв не дисидентський, а національно-визвольний рух за відновлення Української Самостійної Соборної Держави. Він був спадкоємним продовженням боротьби попередніх поколінь за цю Велику Мету українського народу. Дисидентським його назвали зловмисно аби приховати означену вище Мету і показати, що українці, мовляв, не прагнуть самостійної держави, виступають лише за демократизацію режиму, захищають права людини в рамках СССР. Терміном дисидентство змішували в одне увесь процес суспільного бродіння та виявів боротьби з режимом словом і легальними методами в СССР. А визвольний рух міг бути тільки збройним, хоч його інструментарій завжди був багатим і різним. Отже, ті, кому це було вигідним, свідомо змішали суспільні рухи в СССР в одному дисидентському котлі: національно-визвольні рухи поневолених народів, національний рух євреїв за право виїзду та культурно-національні права в межах СССР, релігійні рухи і загальнодемократичний, рух організаторами та рушійною силою якого також були євреї. Оцю суміш і подали як усеохопний дисидентський рух. А інші історики публіцисти, журналісти наївно підхопили свідомо підкинутий і оперують ним у своїх писаннях наче дитя «дурачком»: смокче-смокче, а поживи нема. Та нижче, як бачу зі змісту запитань, є окреме питання про дисидентство, то ще вернуся до нього, якщо встигну.

Тепер стосовно УГГ. Вище вже говорив, що від початку п’ятдесятих і до референдуму 1.12.1991 р. в Україні тривав спадкоємний національно-визвольний рух, що ставив собі метою відновлення української державності. Він мав різні форми і різні засоби боротьби – легальні і нелегальні, організовані і групові (наприклад, діяльність львівських шістдесятників високі чини КГБ називали «організацією без організації» і тому мене та М. І Б. Горинів судили і за ст. 64 КК УССР, яка звучала «організаційна» діяльність), такі, що не відкидали у відповідний момент і збройної боротьби, і ті, що використовували лише мирний інструментарій – слово правди про окупантів і тоталітарний режим, збори, мітинги, молодіжні вечори і, звичайно, Самвидав. Подам тільки назви груп: «Наша зміна» – 1950-1951; «Пробоєм» – 1948-1952; «Об’єднана партія визволення України» – 1953-1958; «Об’єднання» – 1956-1959; «Український Національно-визвольний Фронт» – 1964-1966; «Українська робітничо-селянська спілка» – 1959-1961 р.; діяльність шістдесятників; «Український Національно-визвольний Фронт» – 1972-1973 рр.; «Українська загальнодемократична організація» (УНФ-2) і, звичайно, УГГ, членами якої були люди вже названих організацій і молоді борці за волю України.

Отже, не можна виокремлювати УГГ з контексту усього визвольного процесу тієї доби. Бо якщо відповідати на сформульоване запитання, «щоб молодь знала про УГГ та/або…» то говорячи про одну УГГ, ми поставимо увесь рух у контексті діяльності УГГ і співставлятимемо неспівмірні величини: яким значним не був би внесок членів УГГ і самої УГГ у захист прав людини і відновлення державності України, одна УГГ і увесь рух – величини не співмірні. УГГ була складовою українського визвольного руху. В цьому контексті слід інформувати людей – українців і весь світ, виділяючи спочатку рух, стратегічною метою якого було здобуття незалежності, а вже в наступну чергу його складові, що їх було перераховано вище.

Саме в такому контексті діяльність членів УГГ заслуговує дуже високої оцінки. Група з’явилася тоді, коли внаслідок погромів і широких репресій початку—середини 70-х синусоїда визвольного процесу опинилась у нижній її частині. Своїм створенням УГГ засвідчила, що яких би жорстоких зачисток окупанти не чинили, в надрах народу знову виринають потужні сили, які ціною власної свободи і життя торують дорогу до свободи народу, готують новий народний потенціал до боротьби. Саме завдяки таким подвижникам формується і утворюється історична пам’ять народу, міцніє національна свідомість.

Окрім того, засновники Групи, здобувши в концтаборах значний політичний досвід, наполягли, щоб УГГ не була складовою якоїсь іншої аналогічної структури і діяла самостійно. Щобільше. Декларуючи захист прав людини своїм основним завданням, фундатори в усіх перших програмних меморандумах, на відміну від Московської Групи, пріоритетним ставили усе ж національне питання. Це – високий рівень політичної зрілості і разом з тим дуже висока міра самопосвяти. Адже ставлячи визначальним лиш захист прав людини, УГГ працювала б виключно на так званий загальнодемократичний процес. А її члени отримали б лиш мінімальні терміни ув’язнення або заслання. Сформулювавши в меморандумах вимоги національних прав, її творці отримали максимальні терміни ув’язнення – О. Тихий і В. Стус віддали за це свої життя.

І ще одне. Група «не склала зброї» – не саморозпустилась, хоч і була розгромлена – «у великій зоні» майже нікого не залишилось. Завдяки цьому УГГ знову потужно активізувала свою діяльність під кінець 80-х, коли з тюрем і концтаборів повернулися десятки досвідчених політв’язнів. Але і тоді УГГ очолювали не «чисті» угегесівці, а тріумвірат М. Горинь, З. Красівський, В. Чорновіл – політв’язні різних груп і різних років ув’язнення, з відмінною світоглядністю. Зеновій Красівський – учасник трьох етапів боротьби: підпілля 40-х, один із засновників УНФ і член УГГ. Михайло Горинь – також був прихильником організованої політичної боротьби. А В’ячеслав Чорновіл – «чистий» шістдесятник. Але усіх трьох об’єднувала домінантна ідея державності України. А правозахисна проблема була безумовно актуальною, однак похідною.

І останнє. Не менш цінною заслугою членів УГГ є те, що частина з них залишилися вірними своїй організації і продовжують дуже плідно працювати на цій важкій і такій потрібній ниві. Вони не порозбігалися по партійних нішах з претензіями на лідерство, на місця в парламенті etc. Вони збирають матеріали, громадять архівні документи, пишуть і видають книжки. Визбируючи камінчики – будують фортецю, історію визвольної боротьби, бо саме у цьому контексті місце УГГ.

2. Чи для Вас особисто за ті роки був вибір?

Очевидно, моє життя як ілюстрація до Вашого запитання є дещо нестандартним. Адже якщо людина вірить у Бога (по-справжньому, не лише ритуально) вихована у християнських засадах і щиро дотримується таких цінностей як практики в житті, якщо вона має також передане батьками і середовищем, почуття власної національної гідності і внутрішньо усвідомлює зміст поняття я – українець (литовець, грузин, чеченець) то в умовах окупаційного тоталітарного режиму нормальна людина вибору не має. Точніше, їй залишається єдино можливий варіант – усвідомлена боротьба з окупантами і їхньою тоталітарною імперією. Щобільше. Нормальна людина повинна всебічно, насамперед, морально, готуватися до такого вибору. Знаючи, наприклад, якими методами ведуть слідство енкаведисти та кагебисти, автор цих рядків, готуючись витримувати катування тюремників, у віці 15—17 років розпалював цигарку і її вогнем припікав собі руку, поки вона не згасла. Може у більш зрілому віці цього не робив би, але тоді це виховувало волю, гартувало юначі пориви. І не сумніваюся, що такий гарт допоміг «бути на рівні» під час 18-літнього ув’язнення. Зимою 2004 не оминув майдану, але не «маячів» на трибуні, а знаходився в гущі народу, серед молоді.

У сталінську добу «людину нормальну» (наприклад, студенти, що добровільно зголосились піти під Крути захищати Київ) фізично винищено. У підростаючих поколінь цілеспрямовано вихолощували найцінніші людські якості – віру і здатність до самопожертви. На місце людини нормальної прийшла людина сов’єтська – homo sovieti – cus – совок. Совок завжди має вибір. І не один. Візьміть хоча б Олександра Мороза. Але підростають нові покоління, поступово формують у собі людину. На молодь усі сподівання.

3. Про дисидентство.

Термін дисидент у перекладі  означає інакодумець, незгодний. Інакодумець бува, на мій погляд, в усі епохи людського буття. Історично він обумовлював еволюцію людства. З погляду філософського дисидент це – суб’єкт закону заперечення заперечення. Тобто творець наступу – винахідник, відкривач, митець. Отже, кожна творча людина за своєю сутністю – інакодумець. Копернік і Ньютон, Лев Толстой і Олександр Солженіцин. В останні десятиліття СССР – Олександр Гінзбург і Глєб Павловський.

З погляду суспільно-політичного дисидент – це людина чи група людей, що не поділяють офіційно утвердженої ідеології, а є носіями й творцями іншої (світогляду, поглядів) у сфері ідеології, культури й мистецтва, політики, економіки, про які публічно заявляють. Дисидентами були літератори й митці, що відмовлялися творити за методом соцреалізму, музиканти джазу та поп-арту, навіть любителі заборонених тоді довгих зачісок та вузьких штанів. Усе це разом узяте – інакодумство, дисидентство.

Принципова відмінність між дисидентством і учасником національно-визвольного руху – у визначеній собі меті. Дисидент лиш по іншому думає і намагається, скажімо, захищати (або добитись) права людини. Для учасника національно-визвольного руху – борця за державність України (Литви, Латвії, Грузії etc) – українського націоналіста права людини – це лиш мінімальна похідна мета. А визначальною метою є державна самостійність України з усіма її національними та міжнародними правами, і, звичайно, з демократичним устроєм, належним правовим захистом нацменшин і людини.

Дисидентство за змістом діяльності було неоднорідне. Покажу на конкретному прикладі. У Республіці Комі ми з Глєбом Павловським були на засланні в одній місцевості. Він приходив до мене час від часу. Велися різні розмови, політичні дискусії, часом гострі. В останній він мене попередив: у мєня заканчіваєтся срок. Хочу сказать тєбє напослєдок, что очєнь уважаю тєбя і високо ценю твої чєловєчєскиє качества. Особенно то, как ти во імя України бросаєшь сєбя на дзот ілі под танк. Но ти должен помніть, что Россія – вєлічіна постоянная. Она і єсть тот дзот, на которий бросаются українци, естонци, літовци, армянє, грузіни і т.д. Дзот такой мощі всєгда вистоіт, і єслі ви, українци попитаєтєсь создать Государство, ми вас унічтожим. И мнє будєт очєнь жаль, єсли в ето чісло попадєшь і ти. То де ж сьогодні дисидент Г. Павловський? – У команді найзапекліших імпершовіністів. Аналогічне перевтілення сталося з О. Солженіциним – опонентом сталінської моделі Російської імперії. Дисидент? – Так! До публікації трактату «Як нам облаштувати Росію». Виявилося, що між Павловським, Путіним і Солженіциним, по суті, немає розходжень стосовно границь Росії та її історичного призначення – усе повертається «на круги своя»: до «третього Риму», «русской ідєї», «мессіанізму православного русского народа», але обов’язково з малоросами та білорусами.

До дисидентського слід відносити єврейський національний рух за право вільного виїзду в обітовану землю – Ізраїль; за право культурно-національної автономії на території проживання – функціонування єврейських шкіл, синагог, театрів, газет etc.

Цей термін є також науково адекватним до так званого загальнодемократичного руху в СССР (в розумінні російського) з центром у Москві. Але чи був він «всесоюзним», всеросійським об’єднанням, що увібрало всі інші групи і було координаційним центром дисидентського руху? Ні. І ще раз ні. Про свідчить самостійна УГГ, що мала власну програму дій, а також відповідні групи в Литві, Грузії та Вірменії. Для усіх них Московська Група служила, скажемо так, перевалочною базою їхніх документів на Захід. Це важлива і шляхетна послуга, але Москва – не координаційний центр. Тобто паралельно існували національні рухи, що ставили своїм покликанням боротьбу за визволення власних народів з колоніального ярма (кінцева мета). А захист прав людини лиш тактична задача, то форма прикриття і самозбереження від розстрілів, адже від концтаборів вона не спасала. Відкрита ж декларація самовизначення України і організаційна боротьба за неї «тягнула на розстріл або як мінімум 15 років ув’язнення. Звідси «організація без організації» і декларація тактичних цілей.

І ще одне. Чи існував російський (національний) дисидентський рух? На моє глибоке переконання – ні. За винятком буквально декількох осіб (Ковальов, Марченко – українці за походженням) ми – сотні українських політв’язнів – чистокровних росіян не зустрічали. Це, зрештою, природне і закономірне явище тюремної інтернаціональної мікромоделі СССР: представники багатьох народів опинялися там на спільних нарах, а від панівної не було: у московитів немає внутрішнього поклику і потреби свободи як Богоданості. Московити упродовж століть імперський, панівний народ, але споконвіків вони – раби за станом душі. Їм потрібна не свобода, а гегемонізм і самоутвердження в статусі хазяїна, рабовласника. Тому так люто ненавидять свободу, а із ще більшою лютістю знищують її носіїв. Візьмемо сьогоднішню Чеченію, де їх «мочать в сортірах». Один вираз чого вартий! А його автор і його народ просто в захопленні від нього. І мочили в крові не лише чеченців. Згадаймо різню Івана IV Лютого у Новгороді і Пскові, Петра і Меншикова в Батурині, три українські Голодомори вже зовсім недавно. Чи еволюція людства змінила природу московита? Проаналізуйте расизм скінхедів, Рогозіна, Дугіна etc і все стане зрозумілим – чи змінилася Московія і природа московита відповідно до потреб вимоги ХХІ ст., а отже, й учасниками дисидентського руху в кінці ХХ ст.

Носіями так званого загальнодемократичного (в значенні всесоюзного, всеросійського) руху з центром у Москві, що ставили собі завданням захист прав людини і демократизацію режиму поза будь-яким сумнівом були євреї. І не Єврейський Національний рух був складовою частиною загальнодемократичного, а навпаки – останній був невід’ємною частиною єврейського. Достатньо проаналізувати національний склад одного і другого і все стане на свої місця. Скажімо діяльність Н. Щаранського і Й. Зісельса була зосереджена на єврейських проблемах в СССР, а діяльність А. Сахарова, Є. Боннер, Л. Алєкєєвої, О. Гінзбурга також захищала євреїв і охоплювала загальнодемократичні процеси, зокрема, захист прав людини, свободу совісті релігійних меншин, проте абстраговувались від участі у національно-визвольних рухах.

Саме за участь в єврейському національному русі у концтаборах чи не друге місце після українців займали євреї. Вони шляхетно тримали себе і брали участь майже в усіх заходах протесту політв’язнів. Концтабірні університети робили їх професійними революціонерами. Більшість з них усвідомлювали роль євреїв у більшовицькому перевороті 1917 р., то ж на адресу СССР саркастично-їдко і пророче кпили: ми єго создалі, ми єго і разрушім. Чи вони це зробили – інша тема, однак у розвалі імперії євреї зробили свій внесок.

Отже, на завершення теми про означення руху терміном дисидентство.

На мій погляд, назву будь-якого суспільно-політичного явища визначає мета, що її поставили перед собою носії цього явища, учасники руху. Не засоби боротьби – зброя чи слово, не ступінь організованості, а кінцева мета. Якщо певна група людей ставить собі метою пом’якшення тоталітарного режиму СССР, то їхні потуги – дисидентські. Та коли означені люди бачать своє покликання у боротьбі за відновлення державності поневоленого народу, то попередня мета є лише похідною складовою Великої Мети, яка в свою чергу вимагає найвищої міри посвяти та подвижництва носіїв цієї ідеї. Такий рух є національно-визвольним, а його учасники – борці за державну самостійність України або українськими націоналістами.

4. Про події, що підштовхнули до протистояння (не радянському – цей термін тотожний Раді козацькій, Центральній тощо, а в нас ідеться про іноземний, окупантами нав’язаний, щоб видати його за національний і цим прикрити сутність режиму та колоніального статусу нашого народу) сов’єтському режиму?

Вище вже зазначав, що моя участь у національно-визвольному русі не була випадковою, жодна подія не штовхнула мене на цю дорогу. Моя участь була обумовлена з самого дитинства, родинним вихованням, способом життя батька, матері, родинного середовища та життя селян, що окрім важкої селянської праці, все таки жили суспільними інтересами.

Мої батьки – звичайні селяни, проте глибоко віруючі люди з твердими правилами життя, що базувалися на заповідях Божих, християнських цінностях, українських звичаях та патріотизмі.

Батько Андрій Гель в роки польсько-української війни був стрільцем Української Галицької Армії, захищав ЗУНР від польських окупантів. Під час російської комуно-фашистської окупації був станичним і зв’язковим Окружного Проводу СБ, за що його засуджено у 1950 р., і до 1956 р. він знаходився в концтаборах.

Мати Февронія з родини Тершаковець, відомої в Галичині тим, що один з її дядьків у 26 років за рекомендацією І. Франка став дійсним членом НТШ, а згодом у діаспорі визнаний визначним літературознавцем ХХ ст.

Другий дядько – відомий громадський діяч і посол (нардеп) до Галицького, а згодом до польського Сейму. Його син – Зеновій, Крайовий Провідник ОУН. Загинув у бою в 35 років.

Дві рідні сестри матері – черниці  Васенп’янського Чину УГКЦ, учасниці національного і релігійного підпільного рухів.

Старша сестра Ольга – зв’язкова підпілля 40-х, згодом моя соратниця в придбанні друкарської машинки, паперу, копірки, розповсюдженні і зберіганні Самвидаву.

У дитинстві, коли в хату приходили партизани, вони брали мене на руки й питали чи хочу бути партизаном, чи піду з ними. Відповідь була тільки ствердженою, бо моя дитяча душа обожнювала їх, і слова «Бог і Україна» вже в дитячі роки були для мене священними. А що освячується в дитинстві – то на все життя. Тому ще малим я не мав іншого вибору, крім уже визначеної дороги. Особливо коли поліг «Вуйко Зеньо», якого усі, хто його знав, дуже любили і поважали.

У 1952, листопаді місяці, ще при житті Сталіна мене виключили з 10 класу за публічну відмову поступити в комсомол: у присутності 180—200 учнів старших класів я заявив: поступати в комсомол означає зректися Бога, тата і України. Така заява стала причиною того, що я потрапив під ковпак КГБ, не міг дуже довго здобути вищої освіти, поневірявся на різних роботах. Проте сьогодні певен, що це мене загартувало і уберегло від компромісів з окупаційним режимом. Вважаю, що найважливіше вчасно зробити правильний вибір, визначити свою життєву місію та призначення. Можливо, це трохи патетично звучить, але це так.

 Поділитися
MENU