Один з останніх в'язнів сумління в СРСР, засуджений за «крадіжку» книг із синагоги на Подолі, автор оповідань, що здобув популярність під псевдонімом Абраша Лук'яновський, рабин Натан (Носон) Вершубський виступив на запрошення головного рабина Києва й України Якова Дова Блайха на місці «злочину» — у Головній синагозі Києва. Про дотримання шабату в радянському виші, стукачів у кіпах і оперів у погонах, арешт і слідство, підставу від адвоката — Віктора Медведчука — і втручання в долю в'язня Маргарет Тетчер — в ексклюзивному інтерв'ю для «Хадашот».
— Раве Носоне, як хлопчик із московської інтелігентної родини (батько — журналіст, мама — інженер) став «релігійним мракобісом»?
— Мої світські друзі про таких, як я, зазвичай кажуть: «вдарився в релігію», чомусь вважаючи, що до віри приходять лише в пошуках виходу зі складної життєвої ситуації. Але в мене було щасливе дитинство — я просто хотів виправити історичну несправедливість, відновити перерваний ще батьками й дідами зв'язок.
— І діди — у широкому сенсі цього слова — прагнення не оцінили?
— У родині точилася війна з цього приводу. Свого часу тато пішов на фронт добровольцем, обманувши військкомат і приписавши собі чотири місяці, яких йому не вистачало до 16-ти. Опинився на передовій, дійшов до Берліна, де його — уже 18-річного — призвали на строкову службу. Бабуся написала Ворошилову — не допомогло, ще три роки відслужив у Німеччині.
Коли повернувся — усі груди в орденах — міг вступати куди завгодно, — ветеранів приймали без іспитів. Обрав філфак, мріючи стати журналістом, — і таки став ним. Але потім заборонив нам — своїм дітям — іти гуманітарною стежкою. Я, втім, математику завжди любив, навчався у фізматшколі при МДУ, перемагав на олімпіадах з фізики та математики, вступив до Московського інституту інженерів транспорту (МІІТ).
Ми сперечалися цілі ночі, батько був агностиком і переконаним комуністом, але нічого не міг вдіяти з моєю переконаністю й почасти сам був у цьому винен — він змалечку привчав мене до самостійності. Я з дуже раннього віку їздив у транспорті, тато вчив мене всього — від правил виживання взимку в лісі до вибору друзів. І тепер не міг мене переспорити, коли я сам обрав цей шлях.
 |
 |
| У колі родини, поч. 1970-х | У 16 років |
— Одна річ — внутрішній спротив, синагога на свята, самвидав по ночах та іврит за самовчителем, і інша — практичне дотримання заповідей. Як це поєднувалося з навчанням у радянському виші?
— Непросто. Оскільки перед кожною суботою я мусив брати лікарняний у поліклініці МІІТ, то розробив свій метод імітації гіпертонічного кризу. Просте самонавіювання.
— І завжди по суботах?
— Намагався, звісно, варіювати — іноді приходив у четвер. Це виручило мене, коли, на початку 1980-х, нависла загроза відрахування з інституту, і я зіграв на випередження, взявши академічну відпустку за станом здоров'я.
— А за що відрахувати хотіли?
— За сукупністю. По-перше, було відомо, що я ходжу в синагогу. По-друге, активно вербував аудиторію для друга — Ілюші Когана, який готував прекрасні лекції з юдаїзму для початківців. Я приводив йому десятки людей — стояли в коридорі, стільців не вистачало, і про це теж знали.
Був ще один гріх. Я виявив джерело єврейської літератури в Московській історичній бібліотеці, куди пускали лише істориків і студентів профільних факультетів. І, завдяки клопотанню з кафедри суспільних наук, став завсідником — для конспірації брав пів дюжини книг, серед них лише одну на єврейську тему. Потім через ту ж кафедру отримав доступ до спецсховища, де були і Єврейська енциклопедія, й «Історія євреїв» Греца, і безліч дореволюційних видань. Пів року я звідти не вилазив, поки в ректорат не надійшов лист від директора бібліотеки зі списком усіх замовлених мною єврейських книг — саме єврейських, а не взятих про людське око. Це був скандал. Відраховували за значно менше.
— Як реагували однокурсники, викладачі?
— Дехто приємно здивував. Пам'ятаю, мав бути іспит з вищої математики — «вишки», якого всі боялися як вогню. Викладач Григорій Іванович Макаренко — українець з-під Полтави на прізвисько Паче Чаянія. Заходжу в аудиторію, Макаренко підіймає голову: «Двері замкніть, будь ласка…». І продовжує: «Викликав мене вчора проректор Носарєв. Знайомі з ним? Бачу — знайомі... Так от, велів мені поставити вам двійку. Я порядна людина — робити цього не буду. Давайте заліковку, ставлю чотири. Покличте наступного, будь ласка…».
Гебіста Носарєва я знав прекрасно, він мав на мене зуб ще відтоді, як цей чекіст на прізвисько Мюллер побачив мене з магендавидом на шиї. Але Макаренко виявився людиною, яких одна на мільйон.
Професор Григорій Макаренко
Помилявся я і щодо нашого комсорга Сьоми, якого обходив за кілометр. У критичній ситуації, коли мене хотіли вигнати з інституту, цей хлопець із класичною єврейською зовнішністю та прізвищем встав і заявив, що комсомольська організація знає Вершубського тільки з хорошого боку й не клопотатиме про відрахування. Я дізнався про це через багато років і був вражений…
— Ви — корінний москвич, але сіли за «крадіжку книг» із синагоги на Подолі. Що привело до Києва в лютому 1985-го?
— Почнімо з того, що і мій дід-швець, і бабуся — кияни, які переїхали до Москви в 1925-му. А я в Україні в єврейських справах бував досить часто. Ми в Москві в ті роки були щасливчиками — нам було в кого вчитися: по-перше, залишалися ще старі, по-друге, раз на два тижні приїжджали іноземці. Була налагоджена ціла система — люди з Лондона чи Манчестера, Нью-Йорка чи Балтимора давали уроки юдаїзму, привозили книги, тфілін, кошерний сир, зрештою. Далі Москви вони рідко вибиралися, тому я та мої друзі відчували, що маємо ділитися цими знаннями. Тим паче, що, бувши студентом МІІТ, я мав право на безплатний проїзд. Одні їздили в Прибалтику, інші — до Пітера, а я обрав український напрямок.
Та й наречену я знайшов теж у Києві. Через рік після весілля Марина була на дев'ятому місяці вагітності — і ми вирішили відвідати її батьків, що жили на Сирці, — це була остання можливість до пологів. До того ж батьки дружини теж починали дотримуватися традицій, і їм була потрібна наша допомога. Тож я використав відгули, зароблені на овочевій базі, і ми приїхали.
Насамперед треба було поставити хупу тестю й тещі, які були одружені 25 років. Для цього потрібен міньян, а де зібрати в Києві десять релігійних євреїв? Старі на підпільну хупу не підуть — бояться. Отже, треба об'їхати всіх сіоністів, відмовників, учителів івриту — тим і займався.
— І де ж вас узяли?
— Прямо біля хвіртки синагоги. Щойно я вийшов, двоє молодців, які стояли біля білої «Волги» з гебістськими номерами, підхопили мене під руки і привезли на Володимирську, 33. А потім цілий день думали, що мені пришити. Ідеї були різні. Погрожували провести обшук у московській квартирі та знайти антирадянську літературу. Я чесно зізнався, що всю антирадянську літературу з дому давно вивіз. «А ми знайдемо», — почув у відповідь.
Будівля КДБ УРСР на Володимирській, 33
Якраз тривала низка посадок — щомісяця брали когось із релігійних євреїв. Одного — це було в Самарканді — посадили за те, що він нібито побив голову релігійної громади чайником по голові. Насправді він викладав дітям традицію — це, справді, було серйозно. В іншого під час обшуку знайшли пістолет «Вальтер» і набої до нього — знайшли одразу, видно, знали, де шукати, на відміну від господаря, який бачив пістолет уперше в житті. До третього — нинішнього спікера Кнесету Юлія Едельштейна — прийшли з обшуком і, виявивши пахощі для авдали, заарештували за зберігання наркотиків. Літнього киянина-єврея заарештували за побиття шести міліціонерів у якомусь провінційному місті, якщо не помиляюся, Новоград-Волинському, куди він приїхав на могилу тестя. На що вже мені ображатися?
— Ви розуміли, що цим може скінчитися, були готові до того, що доведеться сісти?
— Абсолютно ні. Батько попереджав: «Посадять», але я йому не вірив. А вірив у два міфи, що розвалилися в момент арешту. Перший міф — садять, мовляв, велику рибу, а я дрібнота — з іноземними кореспондентами не зустрічаюся, пресконференцій не даю, петицій не підписую, просто вивчаю і викладаю Тору. Другий міф — про те, що людей залякують, перш ніж узяти, викликають до КДБ, попереджають про наслідки тощо. Так теж бувало, але не в моєму випадку.
— Наскільки я розумію, хтось мав дати на вас неправдиві свідчення, і їх дали…
— Саме так. Зараз при вході до синагоги ми бачимо мармурові дошки з іменами спонсорів, а тоді красувався один великий напис — НАШ ГОЛОВА. Головою був у ті роки Мейше Пікман. Ще в Москві Ліпа Мешорер — сам у минулому киянин, знаючи про те, що я їжджу до Києва, попереджав: «Мейше — мусор ще з довоєнних часів, у нього руки по лікоть у крові».
Втім, з Пікманом я не спілкувався, а говорив із його заступником — Мільманом. І коли в КДБ вирішили судити мене за крадіжку книг із синагоги, вони просто привезли цих двох джентльменів і в сусідньому кабінеті при відчинених дверях диктували їм текст заяви — я це чув. Вони написали все, що їм веліли: мовляв, я питав, чи можна взяти книги, вони відповіли, що ні, а я все одно їх виніс. Треба розуміти, що тоді в усіх синагогах Радянського Союзу горища й підвали були завалені старими єврейськими книгами, звезеними дітьми й онуками релігійних євреїв — удома вони були не потрібні, цих літер ніхто вже не пам'ятав. У синагозі на Подолі вони просто лежали на лавках, на підлозі, на підвіконнях — їх їли пацюки і на них гадили голуби — Мільман мене просив: забирай, що тобі потрібно.
Синагога на Подолі. У центрі — голова громади Пікман, праворуч — заступник Мільман
Але якщо треба посадити, то пахощі перетворюються на наркотики, під книжковою шафою знаходять «Вальтер», а пенсіонер-єврей, як Шварценеггер, лупцює шістьох міліціонерів. У моєму випадку чотири книги, знайдені в сумці, виявляються вкраденими з київської синагоги.
У суді (мене вже поголили, а до арешту я був із бородою) я питаю Пікмана: «Ви мене пам'ятаєте, це я до вас підходив?»
— Так!
— А я був із бородою чи без?
— Як у протоколі написано, так і є.
— І все ж, дайте відповідь на моє запитання.
— Я відмовляюся відповідати!
І суддя задовольняє його відмову відповідати. А ми з ним навіть не знайомі, я говорив тільки з Мільманом, який не з'явився до суду через хворобу...
— Ви пробачили цих людей?
— Навіть не знаю, чи доречно говорити про прощення… На цих нещасних старих було шкода дивитися — я не вважав їх ворогами. Вони стали лише інструментом, якби не вони — мене б усе одно посадили.
Я був сьогодні в тому суді — зараз це Подільський районний суд на вулиці Хорива. А тоді вже після процесу якийсь співкамерник-урка, який знав на їдиш більше слів, ніж я, сказав, що в цій залі судили Бейліса... Хоча Вікіпедія це не підтверджує.
— Адвокатом у вашій справі була дуже відома нині в Україні людина — Віктор Медведчук. Яке він справляв враження?
— Мої родичі, звісно, шукали адвоката. Але всі, до кого вони зверталися, дізнавшись, що справа перебуває під контролем КДБ, навідріз відмовлялися мене захищати. Бабуся моєї дружини — у минулому член Верховного суду УРСР — зберегла зв'язки в цьому середовищі, але і їй відмовляли. Батько знайшов у Москві хорошого й сміливого адвоката, який готовий був узятися за мою справу, але чесно попередив, що йому просто не дадуть доїхати до Києва — аж до того, що поїзд зійде з рейок.
Аж поки хтось не підказав, мовляв, є в Києві один адвокат — сам капітан КДБ, але за такі справи береться. У результаті, звернулися до Медведчука. Ні на що він, звісно, вплинути не міг, та й адвокат був ніякий. Я сам, сидячи в камері, студіював КК СРСР — і цим заробляв: за денну пайку цукру складав прохання зекам, скарги прокурору з нагляду, вимоги про перегляд справи тощо. Так само я сам підготував питання до експертів у моїй справі, які оцінили «вкрадені» книги в 700 рублів, хоча вони не могли прочитати, що там написано.
Вул. Хорива, 1980-ті роки. Фото: starkiev.com
Медведчук не поставив експертам жодного питання. Щоправда, щоразу, приходячи до мене в Лук'янівську в'язницю, він проносив у кишені сорочки кошерну шоколадку, упаковочку кошерного сиру й листа від дружини — хоча робити це був не зобов'язаний, у СІЗО листи заборонені. Нічого ми з ним під час цих зустрічей не обговорювали — він чекав, поки я з'їм шоколадку, щоб забрати обгортку, і напишу відповідь дружині.
Втім, одну підлість він таки зробив. Незважаючи на всі його вмовляння, я відмовлявся визнавати провину. А він наполягав: визнаєте провину — я подам на помилування. Уже в суді, коли я сидів у підвалі в клітці для підсудного в перерві між засіданнями, Медведчук передав мені, мовляв, батько вважає, що я маю визнати провину. Контактів із батьком у мене не було, він узагалі насилу потрапив до зали засідань. Коли залу відчинили о 9-й ранку, всі місця вже були повністю зайняті студентами юрфаку. Відкритий судовий процес, на який насправді нікого не пускають. Тато пред'явив паспорт: судять мого сина. Тоді одного студента відкликали, і мій батько зайняв його місце.
Того дня Медведчук і передав мені прохання батька. Тому, коли засідання поновилося, я заявив про часткове визнання провини. Уже після звільнення, почувши про цю історію, батько зробив великі очі: «Я взагалі ніколи з твоїм Медведчуком не розмовляв. І ніколи б не вказував, що тобі визнавати, а що ні». Цієї підлості я адвокатові не пробачив. А в іншому він був просто листоношею, що приносив мені шоколадки й листи від дружини — під час слідства я з'їв дві шоколадки та дві скибочки сиру.
— Спочатку прокурор вимагав восьми років позбавлення волі, що за розкрадання чотирьох книг — навіть дуже цінних — усе ж таки перебір. І раптом, на наступному засіданні він з тією ж переконаністю просить лише два роки. Що сталося?
— У КДБ мене від самого початку схиляли до співпраці. Коли тільки-но привезли на Володимирську, то в обмін на згоду стукати взагалі пропонували відпустити без протоколу. Після передання справи до суду обіцяли два роки (і звільнення через рік) за підпис під документом про співпрацю. Відмовишся — отримаєш свої вісім років і вийдеш інвалідом… А в мене син народився під час слідства. Я, проте, відмовився.
Усе в руках Всевишнього. Через два роки людей, які пропонували мені стукати, уже не було в живих, вони — двоє оперів та їхній начальник — загинули під час аварії теплохода «Адмірал Нахімов». А ще через п'ять років не стало й тієї країни, безпеку якої вони так ревно від мене захищали.
 |
 |
| З первістком на руках | Постер із вимогою звільнення в'язня Сіону Вершубського, сер. 1980-х |
Існувало два способи боротьби за звільнення політв'язнів. Гучний: демонстрації, петиції, пікети, відозви — я просив обійтися без цього. І був шлях тихої дипломатії. Він і спрацював, щоправда, ланцюжок вийшов досить довгим. Якийсь американський єврей-бізнесмен, що летів транзитом через Москву, дізнався від друзів про мою справу, зателефонував своєму рабинові в Балтимор, той смикнув когось іще — у результаті рабин Манчестера зустрівся з головним рабином Великої Британії лордом Якобовіцем, який на прийомі в королеви передав прем'єр-міністерці Маргарет Тетчер список із восьми релігійних євреїв, заарештованих останнім часом в СРСР. Я йшов під сьомим номером.
Через якийсь час Тетчер на зустрічі з Горбачовим передала йому цей список — нікого не випустили, але доля всіх була значно пом'якшена. Через багато років, гортаючи свою справу, я виявив лист від Генерального прокурора СРСР Рекункова до Києва з вказівкою вимагати у справі Вершубського два роки позбавлення волі, а не вісім. Відповідно, наступного ранку прокурор озвучив вказівку, а в політичних процесах суддя точно задовольняв вимогу прокуратури. Як судили кримінальних злочинців? Якщо стаття передбачала від року до трьох, і це перша ходка — давали два роки. З політичними це не працювало. Ані характеристика (а в мене, хоч як дивно, була хороша характеристика з місця роботи), ані новонароджена дитина ні на що не вплинули, хоча Медведчук намагався робити на цьому акцент.
— Як вам сиділося?
— Я був хлопчик-кульбабка з інтелігентної родини, і раптом — бац. Урки, блатні — стаття ж кримінальна. Справи тоді позначали — червона смуга в один бік — «схильний до втечі» (так званий склонник), смуга в інший бік — справа на контролі КДБ. Таких людей намагалися не тримати в одній камері, постійно переводили, в оперчастині боялися розкладницького впливу на інших зеків. Тому, хоча за правилами я мав сидіти з першоходами, у слідчій в'язниці був сусідом будь-кого — і злодіїв у законі, і навіть один день зі смертником.
— Вдалося зберегти себе?
— Я бачив багатьох людей, які зламалися, — це важко зрозуміти тим, хто не сидів. І дійшов висновку, що ці два роки у в'язниці допомогли мені не зламатися й після звільнення. Крамольна думка іноді закрадається — відправ ці гебісти мене 1985-го не в Лук'янівську в'язницю, а в ізраїльську єшиву — вчити Талмуд — це не стало б такою хорошою школою. Тюремний досвід дав мені сильне загартування. У книзі я пишу про дві речі, які дозволили не зламатися. По-перше, листи з волі. Люди, які отримували багато листів, рідше ламалися. Як і люди релігійні. Ті, хто мав зв'язок зі своїми і зв'язок зі Своїм. Коли людина відчуває, що вона тут не просто так, що Всевишній веде її. У найважчі моменти я думав, що опинився тут з волі Всевишнього, і він знає, скільки я зможу витримати. Так і сталося…
Розмовляв Михайло Гольд