Статтю написано у 1986 році.
Бабин Яр перетворився на загальну назву. Як Варфоломіївська ніч, ГУЛАГ, Хіросіма, Чорнобиль... Масове вбивство — ось сенс цих слів, назв, понять.
Яке з цих понять страшніше — навряд чи варто в цьому розбиратися. Але кожне з них мало свій відтінок. Розправитися з гугенотами, рабська праця, поставити на коліна Японію, з Чорнобилем — що насправді сталося, досі не зрозуміло.
Із Бабиним Яром — з'ясувалося після першої кулеметної черги. Євреїв треба знищувати — і все!
Три дні їх знищували — 29 вересня, 30 вересня і 1 жовтня 1941 року. Кажуть, що в ці три дні було розстріляно 70 тисяч людей... Із них лише одна людина врятувалася — акторка Київського театру ляльок Діна Миронівна Пронічева, мати двох дітей. Єдина людина на весь світ, яка могла й розповіла про те, що ж відбувалося в цьому глибокому яру на околиці Києва в ті страшні три дні. Докладну, моторошну розповідь її повністю наведено у відомій книжці Анатолія Кузнецова «Бабин Яр».
Читаючи її, ставиш собі тисячу запитань. Але головне з них — яка сила, яка міра злоби може довести людину, людей, які брали участь у цьому вбивстві, до того, що сталося? Як міг народитися вислів «людина-звір», «звіряча розправа», «звіряча ненависть»? Жоден звір, найлютіший, не знущається зі своєї жертви так, як людина з людини... Звір хоче їсти, захистити своє дитинча, садизм йому невідомий. Євреїв Бабиного Яру, старих і дітей, перед тим як розстріляти, били палицями, роздягнувши догола...
У наступні два роки в Бабиному Яру розстрілювали не тільки євреїв. Наводять цифру — 30 тисяч. Чи били їх, чи роздягали — невідомо. Але перші три дні і били, і роздягали людей тільки тому, що вони були євреями. Мовою Гітлера це називалося «остаточне розв'язання єврейського питання».
І ось скінчилася війна. Київ звільнили. На Нюрнберзькому процесі згадували Бабин Яр, наводили цифри. А в самому Києві?
Коли я, майже через двадцять років, намагався заїкнутися про пам'ятник на місці розстрілу (ледь не написав «звірячого», але відразу схаменувся), на мене дивилися, як на божевільного: «Який пам'ятник? Кому? Пам'ятник ставлять героям. А тут — люди добровільно пішли, як кролики в пащу удава...» І відразу було віддано наказ — Бабин Яр замити. Щоб і сліду його не лишилося...
Не мені захищати фашизм. Але там було сказано: євреї — нелюди, їх треба знищити! Ясно! У нас же — братня сім'я народів — усі рівні! Ну, а трагедія Бабиного Яру? Яка трагедія? Ніякої трагедії. Забудьте! І перейменували його на Сирецький Яр. А потім замили. Насосами, пульпою — сумішшю глини з піском. І перетворився яр на пустир, зарослий бур'яном...
1961 року сталася катастрофа. Прорвало дамбу, що стримувала намиту частину Бабиного Яру. Мільйони тонн пульпи ринули на Куренівку. Десятиметровий вал рідкого піску та глини затопив трамвайний парк, зніс будиночки й садиби, що тулилися до укосів. Було багато жертв... Про це через місяць з'явилися три рядки у «Вечірньому Києві».
Як відомо, логіка — не найсильніша риса комуністичної ідеології. Спочатку вирішили забути й замити Бабин Яр. Потім знищили старе Єврейське кладовище, що межувало з Бабиним Яром. Сплюндрували й розбили пам'ятники... Потім розігнали людей, які в день 25-х роковин розстрілу зібралися на тому місці, де загинули їхні батьки, брати, сестри. Учасників цього нібито «сіоністського збіговиська» почали проробляти, викликати на партбюро. Зокрема і мене...
Через два тижні поруч із шосе, що веде на Шулявку, раптом з'явився камінь із написом, що тут буде споруджено пам'ятник жертвам тимчасової фашистської окупації міста Києва. Невдовзі було оголошено конкурс на цей пам'ятник.
В умовах конкурсу було сказано, що монументи мають «художнім чином відображати героїзм, непохитну волю, мужність, безстрашність наших людей перед лицем смерті від рук німецьких катів, повинні показувати звіряче обличчя гітлерівських загарбників, а також мають виражати всенародну скорботу за тисячами непомітних героїв».
Якби я брав участь у конкурсі, я зайшов би в глухий кут... Кролики перетворилися на героїв, а залякані, безпомічні та побиті старі, виявляється, мають відображати непохитну волю, мужність і безстрашність перед лицем смерті від рук німецьких катів. Маячня якась...
Проте ця маячня ще через десять років перетворилася на дійсність. Я не бачив пам'ятника в натурі, з фотографії зрозуміти, що там відбувається, дуже важко, але м'язів і впевнених поглядів у світле майбутнє більш ніж достатньо...
До речі, згаданий вище конкурс виявився напрочуд цікавим. Результатів він не дав жодних, премій ніхто не отримав, а споруджені — вже пізніше — м'язи та впевнені погляди належать різцю покійного скульптора М. Г. Лисенка зі співробітниками. Мені ж запам'ятався дуже виразний пам'ятник роботи В. Мельниченка, А. Рибачук та А. Мілецького з вигравіюваним на ньому написом, який так і не побачив світу:
«Вам, павшим не на поле боя и не с оружием в руках,
лишенным возможности защищать и защищаться
вам, погибшим безвинно и бессмысленно,
вам, братьям и сестрам, матерям и отцам,
друзьям детства,
вам, которых мы не встретили,
вашим жизням —
вашей жизни
этот памятник поставили живые,
вашим мыслям,
вашим талантам и способностям,
ненаписанным книгам,
не сыгранным для нас симфониям,
не сделанным для нас открытиям,
вашей любви
и вашим надеждам,
трудам ваших рук, которые мы не успели пожать.»
Ці сильні рядки написані Адою Рибачук. На жаль, вона не змогла сказати всього, що думала. А якби могла, то, можливо, сказала б коротше:
«Тут розстріляно людей різних національностей, але тільки євреїв убито за те, що вони євреї...».
