СІРЕНКО ВОЛОДИМИР ІВАНОВИЧ

 690509.03.2009

author: Овсієнко В.В.

Слухати аудіо файли

І н т е р в' ю Володимира Івановича  С і р е н к а
В.В.Овсієнко: Першого квітня 2001 року в місті Кам'янському (Кам'янське), досі Дніпродзержинськ, на вулиці Локтюхова, 8, квартира 39, ведемо розмову із Сіренком Володимиром Івановичем. Телефон його: код 05692, а номер 359-14. Записує Василь Овсієнко.
В.І.Сіренко: Кожної весни на мене нападає ностальгія за рідним краєм і так тягне, так тяг-не, що я хоч на кілька днів вириваюсь у рідне своє село на Приазов'я. Я народився прямо на березі моря, є таке село Новопетрівка – колишня Петрівська фортеця. Вона майже вся заселена задунайськими запорізькими козаками, які повернулися з території Туреччини, з Задунайської Січі. Але в цьому селі я майже не жив. Перебуваючи в цьому селі, я думаю: "Отут я народив-ся". А я й не знаю, в якій хаті. Там збереглося дуже багато хат ще з тих часів, повоєнних, пе-редвоєнних.
В.В.Овсієнко: А це який район тепер?
В.І.Сіренко: Це Бердянський район, Запорізької області. Батько переїздив у різні села – по-силали на роботу, бо він працював то головою споживчого товариства, то в райвиконкомі, йо-го перекидали з села в село. А я постійно жив у своєї бабусі Параски Антонівни Мамченко. Тому й мама моя в дівоцтві Мамченко Тетяна Антонівна. У цьому селі, по суті, пройшло моє дитинство майже до початку війни. Бабуся була зовсім неграмотна, малограмотна була мама, але в мами була якась надзвичайна селянська природна мудрість. Любила вона пісні. Вона бу-ла непогана модистка, шила дуже гарно, і це нас рятувало в голодні роки. Сидить, бувало, за машинкою і співає. Голос був у неї гарний. Вона співала, а я там щось у кімнаті роблю чи уро-ки готую. Це я від неї всотував оту народну творчість. А співала вона тільки народні пісні, і звідси в мене, мабуть, любов до народної пісні, взагалі до фольклору.
Мабуть, це й послужило поштовхом до того, що я змалку почав писати вірші. По матері я із задунайських запорізьких козаків. А по батькові – він із села Миколаївка цього ж Бердянсько-го району Запорізької області. Так от, Миколаївка заселена була державними селянами, пере-селеними царем чи царицею, і вони жили, оці селяни, бідніше за козаків. Козакам, коли вони повернулися з-за Дунаю, уряд надав дуже великі права. Вони повинні були охороняти від на-паду турків узбережжя Азовського моря, тому на роботу в степ вони завжди їхали зі зброєю, у них позаду були осідлані коні. Раптом там би десь було щось у районі Новопетрівки помічено – вони негайно повинні були все кидати і їхати туди. Тому їм надано було дуже багато землі. У кожного було не по одній парі коней, багато худоби, овець було багато. Тоді ж землі неораної було дуже багато, це зараз усе порозорювали. А в тих степах таврійських було де випасти ско-тину. Жили дуже багато, заможно. Там, коли почалося розкуркулювання, брали таких, ну, маг-натів, бо це ж треба було буквально кожний двір розкуркулювати – за поняттями якогось ін-шого села.
А от у Миколаївці було, по-моєму, по дві десятини на душу, на дитину, яка народжувалась. І то тільки чоловічої статі, на дівчат не було. І мій дід, Сіренко Андрій Федотович, жив не дуже багато, але його рятувало те, що він був на всі руки майстер – він і коваль був, і тесля, робив вози, сам виковував і паяв – все, все він міг робити. І тому він, коли організували колгосп, був надзвичайно поважною в колгоспі персоною, його цінували і шанували.
От там я виріс, потім я ще вчився і жив трохи в німецькій колонії Долинське цього ж райо-ну. Потім з цього села ми й евакуювалися, коли почали насувати німці. Ми евакуювалися на Північний Кавказ. Спочатку на бричці. Ми гнали скотину. Так як батько був інвалід був, його в армію не призвали. Йому було доручено гнати скотину з кількох колгоспів на схід. Ми гнали скотину. Німці – підлітки та жінки – були погоничами. Вони їхали з нами, але дізнавшись, що німці насідають нам на п'яти, відмовилися далі гнати скотину. Тоді батько з колони людей, які відступали, набрав погоничів. Наприклад, я, хлопчак, який ледь тримався в сідлі, з іншими хлопчаками гнав величезний табун коней. Ми буквально не злазили з сідла. А спека була! От їдеш, їдеш, і чуєш, щось до рота потекло тепле. Мазнеш пальцями – а то кров від напруження, перегрівання. У мене навіть є вірш "Коні", він починається таке: "Я Сталіна виконував наказ – гнав з хлопчаками коней на Кавказ."
В.В.Овсієнко: Це ж вам тоді скільки було? До речі, Ви дату народження не сказали.
В.І.Сіренко: Я народився 1931 року, 7 грудня. Ось у цьому році я вже маю отримати від до-лі сімдесят років. Я вважаю, що до сорока ще можна відзначати дати народження, після сорока це вже не свято. Коли мені було п'ятдесят років і приїжджав мене сюди вітати, привіз віталь-ного листа Василь Скрипка – його підписали Борис Антоненко-Давидович, Олена Компан, Іван Бровко, Ліна Костенко, – то я тоді розіслав усім таких листівок: "Прошу прийти до Сірен-ка і з ним посумувати над чаркою з нагоди його п'ятдесятиріччя." Це вже ніяке не свято.
На людське життя я дивлюся так: от якби внизу намалювати колиску, а тоді з неї вгору по-вести лінію, нагорі намалювати цифру 40, а тоді від цієї цифри трикутник униз, а внизу щоб труна була. Ото коли пішло від сорока на низ, – до речі, тоді на низ дуже швидко котишся – тут уже не до весілля. От коли на сорок лізеш, ще можна веселитись.
Батько й мати в мене були однолітки, 1906 року. Вже їх немає. Батько помер у 1985 році. Це якраз мене збиралися судити і вислати в Астрахань. Він так і помер, я йому не сказав, що наді мною таке лихо. А мати на сім років раніше померла, 1978-го. Вони поховані там, у селі.
Село, де зараз моя сестра живе – болгарське. Там же, на Приазов'ї. Як казав Самійленко: "Тут живе народів всяких превелика мішанина, і за це цей край зоветься Русь єдина, Русь єди-на." Там, на Приазов'ї – і греки, і болгари, і українці, і російські є села. Так от, сестра, мама і батько в останній час жили в болгарському селі. Батько там працював головою сільради.
В.В.Овсієнко: А де ви там на Кавказі були?
В.І.Сіренко: На Кавказі? Спочатку в Арзірі. Є в Ставропольському краї такий районний центр Арзір. Ми там здали скотину. Яка її подальша доля, невідомо, але батько відчитався, здав її, чи в колгоспі – не знаю, куди. А потім німці почали й туди піддавлювати, і ми виїхали далі в напрямку Дагестану. Є таке село Величаївка Урожайницького району Ставропольського краю – це на річці Кума. І коли німці нас там притисли, то батько пристроїв нас у людей, а сам пішов далі. До речі, це село Величаївка було дивне. Воно все заселене переселеними розкурку-леними українцями. Тому не дивно, що вони до радянської влади і до Радянської армії стави-лися не дуже люб'язно. Село стояло прямо над стіною очерету, висотою з хату. Цей очерет тя-гнувся десь кілометрів п'ятдесят у низи. Болота там були. От, наприклад, їхати в Урожайне, в районний центр – це треба по дорогах, вимощених дрючками, – отака дорога через болота.
Ми там залишилися. Село це не було окуповане. Там не було ніякої влади. Там було так. Німці зранку заїжджають – ввечері тікають. Звечора заїжджають партизани. В очеретах там був російсько-українсько-калмицький партизанський загін. А німці боялися партизан, як вог-ню. Оце ледь-ледь починає смеркатися – вони збираються й ушиваються з села. Бо хати прямо понад очеретом. А в очерет вони й не заглядали. Намагалися палити, але ж таку величезну те-риторію, 50 кілометрів, не запалиш ніколи. Там якась річечка протікає – вогонь дійде і зупи-ниться. Озера там...
Коли німці почали відступати, з'явився батько, і ми почали буквально за фронтом іти назад. Ми дійшли до Донбасу. Їхали поїздами, перекладними – як тільки можна було. Клунки на пле-чах... І я, і малолітня моя молодша сестра – всі ми по отакому величезному на спині клунку тя-гли у дощ, у сніг, у мороз.
Ми доїхали в Донбас, батько там пішов на шахту на роботу, ми трохи пожили. Добре, що батько, коли ми поверталися через Арзір, узяв мішок солі. Там є солоні озера, то він назбирав мішок солі, ми перли його з собою. І ця сіль урятувала нас від голодної смерті. Ми продавали сіль, а стакан солі тоді був двісті рублів. За цю сіль ми добиралися додому.
Добралися ми взимку перекладними, поїздами. Поїзди ходили погано, але ми приїхали. А бабуся і тітка не знали, де ми пропали. Війна... Знають, що виїхали, евакуювалися. А тут ми приїхали, один солдат нас, дітей, машиною підібрав у Бердянську з поїзда, привіз і висадив. Бабуся вийшла – така радість велика: всі живі-здорові.. Наварила вареників, я з голодухи так наївся вареників, що захворів. Це ж так допався… У теплі, хата натоплена...
Потім батько знов пішов працювати. Був головою кількох колгоспів. Ми переїздили з села в село, тому я вчився то російською мовою в російській школі, то в українській, то в болгарській – отака мішанина. Потім батька послали в Приморський район, село Камишеватка, це сусідній район. Зараз він Приморськ називається, а був Нагайськ. Це місто якийсь дурень узяв пере-йменував. І ми туди поїхали.
Там мене вже було прийнято в комсомол, я був секретарем колгоспної комсомольської ор-ганізації. В 1947 році там голова був дуже чесний, Баранов, пам'ятаю. Із розкуркулених. Його батько розкуркулений, а він в армії на фронті вступив у партію. Забули, що батько розкуркуле-ний, – поставили головувати в колгоспі.
Колгосп бідний, все розвалене, нічого немає, але вони з батьком прийняли рішення, за яке ледь не поплатилися. Треба ж людям чимось на трудодні платити. Вони з солдатів, які повер-нулися в село, організували рибальську бригаду, а море поряд, і воно тоді кишіло рибою. На останні гроші купили баркас, купили сіті, збудували халабуду на березі моря і кожного дня привозили в комору рибу і видавали її людям на трудодні. У нас на Приазов'ї у 1947 році май-же не було смертних випадків – людей врятувала риба. Там начурхаєш насіння щириці, з ри-бою перемелеш… А риба була така жирна, що сама, без води кипіла.
Мій батько був дуже чесний, хоча безпартійний. Не крав, не брав. Мати йому, бувало, каже: "Ну от дивись, як інші голови живуть: у них є все." А ми жили, як і всі в селі.
У 1947 році я вимушений був завербуватися на відбудову народного господарства. Так я по-трапив у Дніпродзержинськ.
В.В.Овсієнко: Це вам шістнадцять років було.
В.І.Сіренко: Так, шістнадцять. Попав я спочатку в ФЗН, потім у ремісниче училище №1. Воно там, у центрі, тепер, по-моєму, двадцять четверте. Там навчався майже в тому часі і На-зарбаєв. Там готували сталеварів, підручних сталеварів, прокатників – це для металургійної промисловості. Я був зачислений у групу підручних сталевара. Там я пізнав роботу сталевара, ми ж ходили кожного дня на завод. Важка. Підходиш до корита, скидаєш свою сорочку, у воді пополощеш, а потім викрутиш і знову одягаєш на себе – і вона парує на тобі, тому що там десь 45-50 градусів жари коло печі. Я закінчив це училище. в 1950 році. Це я в 1948 поступив. Од-ночасно ходив у вечірню школу. Це зараз училища дають документ про середню освіту, а тоді цього не було. Я десятирічку закінчив без відриву від виробництва.
Вже тоді я писав вірші, друкувався в газетах. Якось мене зустрів кореспондент "Правди" по Дніпродзержинську і Дніпропетровську Микола Титаренко, покійний, на жаль, Царство йому Небесне. Хороший був чоловік, тільки пив багато, але то його справа. І от він якось мене зу-стрів і каже: "Володя, ти пишеш гарні вірші – чого ти там на мартені? Чи не пішов би ти в мі-ську редакцію радіомовлення літпрацівником?" Я кажу: "Та я ж, мабуть, не зможу." – "Та що ти не зможеш, я тобі допоможу, буду приходити, консультувати." І я ото дав згоду. Я трошки на заводі попрацював, а тоді ж треба було, як і зараз, мабуть, три роки відпрацювати. То він пішов в обком, пішов в Управління трудових резервів і таким чином я отримав, як Тарас Гри-горович Шевченко, відпускну і пішов у редакцію.
У редакції мені дійсно зразу сподобалося, я зразу ж показав свій хист і став спочатку літп-рацівником, а десь через півроку мене поставили літредактором – літературне редагування, стилістика матеріалів. Потім трохи попрацював у Бердянську в газеті "Більшовицька зірка". Трошки там попрацював, а потім приїхав сюди і не зміг знайти журналістської роботи. То я пішов – сам іще молодий, це мені було, мабуть, років 20 – вихователем у гуртожиток робітни-чої молоді. Ще мене треба було виховувати, а мене послали вихователем... Я відчував себе не в своїй тарілці, я там просто відсиджував. Потім десь у 1952 році я одружився. А в 1953 мене в армію загребли.
Дружину звати Тетяна Тимофіївна, сама вона з Сумської області. Дівоче прізвище Ключни-кова. Дуже гарна жінка, господиня хороша, але у сприйнятті світу, в освіті ми з нею абсолютно різні. Це проста робітниця. А я напишу вірша, мені хочеться комусь прочитати... Вона мало читала, хоча бібліотека в мене он яка – десь більше двох тисяч книжок. Тому я шукав якихось інших контактів, напишу – треба комусь прочитати. А вона ревнива була. Та, мабуть, зараз не-має нікого не ревнивого, особливо жінок. Ото в нас були конфлікти. Але це не головне, голо-вне, що вона надзвичайно порядна людина, гарна господиня, я й зараз переконаний, що вона досьогодні мене любить і поважає. І діти в нас – дві доньки – люблять мене і поважають, і чет-веро внуків-хлопців у мене.
В.В.Овсієнко: А назвіть, будь ласка, імена доньок і яких років вони народилися.
В.І.Сіренко: Доньок? Погана у мене пам'ять на цифри. Старша, Люда, 1953-го, а молодшій, Олі, зараз 37. Вони обидві робітниці. Одна вже на пенсії, бо на шкідливому заводі працювала, у 45 пішла на пенсію. А друга ще працює на ДМК – Дніпровському металургійному комбінаті, оператором прокатного стану, у прокатному цеху. Всі робітничої кістки, всі працюють. Один онук теж працює на ДМК, закінчив коледж, другий закінчив СПТУ, зараз працює шофером у радгоспі, оце нещодавно влаштувався. Отака в мене сім'я зараз. З дружиною ми не живемо, во-на живе з донькою, але ми з нею в дуже гарних стосунках, дружимо.
Потім мене призвали в армію. Уже Люда народилася, вже їй десь півроку було. Попав я в парашутно-десантні війська у Пскові. Закінчив школу молодших командирів. Трохи побув ко-мандиром відділення. Я дуже гарно співаю, у мене й зараз голос, а в ті часи тим більше. Я ще в ремісничому училищі брав участь у самодіяльності, навіть виконував сольні номери. А в армії всі шукають, де сачконути... І мене помітили, затягнули в ансамбль пісні і танцю. Навіть Ро-венський, артист волгоградської оперети, колись приїздив сюди, знайшов мене (він, мабуть, уже на пенсії, а може й живого нема, це ж скільки часу минуло) – то ми з ним виконували пісні дуетом. А потім мені це набридло, то оскільки я в багатьох газетах друкувався, в тому числі в ленінградських з дописами і віршами виступав… Ага, я тоді ще російською писав вірші, і пе-рша книжка в мене російською вийшла. Мене забрали в редакцію дивізійної газети. То я звідти й демобілізувався у званні сержанта. В армії я чесно відбув від дзвоника до дзвоника три роки, до 1956. Маю 24 стрибки з літака – з амуніцією, нічні, на групових ученнях. Так що я парашу-тну справу знаю добре.
Повернувся я в Дніпродзержинськ. Мене залишав майор Комлєв, редактор дивізійної газе-ти, і казав: "Володя, залишайся тут. Я йду скоро у відставку. Я тебе поставлю редактором, тобі присвоять офіцерське звання. Спочатку лейтенанта, а там воно піде й піде, будеш керувати ре-дакцією." Я йому сказав: "Ні. Я без України не можу. Мені тут дуже ваша природа подобається – ліси, озера, але, – кажу, – я тут не зможу." І я таки виїхав в Україну.
Тільки я сів у поїзд, десь до півдороги, до станції Дно доїхав, щоб пересісти на поїзд Ленін-град – Дніпропетровськ, як полк підняли по тривозі, навантажили ним літаки і кинули в Уго-рщину. Якби я затримався там ще трохи – скасували б моє звільнення, бо я вже останнім часом крім того, що в редакції працював, ще й відповідав за узгоду правління батальйону (???? Щось незрозуміле. Виправте). Ото все – скасували б – і я поїхав би в Угорщину.
В.В.Овсієнко: Були б теж окупантом.
В.І.Сіренко: Був би окупантом. А там багато полягло, може б і вбили. Мені потім розпові-дали хлопці, яких я зустрічав.
То я приїхав сюди і пішов працювати в редакцію "Знамя Дзержинки" – це газета Дніпропе-тровського металургійного заводу. Спочатку літпрацівником працював, потім відповідальним секретарем, потім заступником редактора. Редактором у нас був, Царство йому Небесне, лю-дина, яка мала свого чорна, він казав "лодка-малодка". І оце як весна, то газетою, по суті, я ке-рував і підписував її. Подзвонить: "Ну як там, Володя?" Кажу: "Та нічого." – "Ну, то підписуй газету." Колектив був непоганий, талановиті хлопці підібралися. Вони потім позакінчували ВГІК – Всесоюзний госінститут кінематографії – і працювали десь в інших місцях.
А потім мене загітували редактором на багатотиражку вагонного заводу "Вагонобудівник" А чому? Ця "Знамя Дзержинки" була російськомовна, а в мене вже тоді ворушилося бажання розірвати з російською мовою. А то українська, думаю, піду я туди. Пішов я туди редактором. Там був редактор і один працівник. Це вже десь 1963-64 року. Це ще була хрущовська «відли-га».
В.В.Овсієнко: Може, навіть закінчувалась.
В.І.Сіренко: Вона навіть закінчувалась. Я перебував під впливом правдолюбства, шукання правди. Мене ця хвиля затягнула. Там, у Москві, виступають поети, тут виступають драчі, ви-ступають коротичі. Читали, до речі, у "Літературній газеті" гидотне інтерв'ю Коротича?
В.В.Овсієнко: На жаль, я не прочитав, але мені казали про нього.
В.І.Сіренко: Це абсолютно аморальна людина, я прочитав – гидотне враження справляє.
Тоді я вирішив порвати з російською мовою назавжди. А мені дуже важко було з російсь-кою мовою рвати. Я вже тоді випустив першу книжку. Вона називалася "Рождение песни", ви-йшла 1964 року у видавництві "Промінь", зараз воно "Січ". Мої вірші друкувалися в "Комсо-мольской правді", в "Правде" поряд з такими іменами, як Шолохов, Алігер, Прокоф'єв. У мене десь зберігається літературна сторінка, де перші публікації "Они сражались за Родину" і тут же вірш – "Владимир Сиренко, Днепродзержинск". В "Новом мире" – великому журналі – пуб-лікувався... Мені дуже важко було прощатися з таким набутком. Але я вирішив поставити хрест на російській мові.
В.В.Овсієнко: А все ж таки, які мотиви? Як народжувалося так переконання?
В.І.Сіренко: Мотиви? Це дуже цікаво. Я ж тоді слухав радіо "Свободу" – все. Вечорами – це в мене було ефір прощупувати. І от я слухаю. Передача з Болгарії – я трохи болгарську мову знаю, розумію, – дитячі передачі йдуть болгарською мовою. Угорські – йдуть угорською. Осо-бливо мене вражало, що й дитячі. Польська – польською мовою. А в нас тут – російською. То-ді раптом мені приходить така думка: так а хто ж я? Росіянин я? Я не росіянин, хоча я корис-туюсь тільки російською мовою. І то не краще користуюся, ніж, скажімо, кондовий, як вони кажуть, руський. Значить, я не росіянин. За національністю я українець. Чи ж українець я? Ні, бо я не користуюся рідною мовою, я тільки в паспорті називаюсь українцем. Я дійшов виснов-ку, що я просто гівно. Як ото в степу вітер котить кураїну – ото куди котить, туди воно й ле-тить.
В.В.Овсієнко: Перекотиполе.
В.І.Сіренко: І я задумався над цим дуже серйозно. А потім зустрів поета Чхана Михайла, покійного, і поділився з ним отакими своїми роздумами. Кажу, що я от, мабуть, перейду на українську мову, але в мене скільки надруковано російською, мене знають у Москві... А він мені каже: "А ти, Володю, візьми, і які ти вважаєш кращі свої російськомовні вірші, перекла-ди." Що ти думаєш? Таке бажання в мене з’явилося, я приїхав додому і в той же вечір сів і до другої годин не вставав із-за столу. За цей вечір я переклав п'ять віршів. По суті, я їх не пере-клав, а переспівав.
В.В.Овсієнко: Написали заново.
В.І.Сіренко: По суті, так. І зразу, як тільки надрукував, бігом розшукав Чхана, а він якраз був у Спілці, інші письменники там сиділи. Я прочитав – може, вони трошки і підіграли, щоб мене заохотити, – вони в захваті були! І от після того – все, я порвав.
В.В.Овсієнко: І коли це сталося?
В.І.Сіренко: Це сталося десь, мабуть, у 1964-65 році. У цей час я буквально за тиждень на-писав свою останню російськомовну книжку "Остается народ". Що всі вожді – це все скоро-минуче. Я там критикував владу, компартію. Наприклад, такий вірш там був: "Мы льем по-всюду дифирамбы, мы восхваляем вся и всех, а нам потише бы, а нам бы, чтоб не слепил глаза успех, чтоб видно было, как в колхозе хлеба погибли на морозе и их снегами замело, как ря-дом на заводе план и завершен успешно вроде, на самом деле – лишь ноли. Напрасно славим мы, трубя. Когда трубим, себя мы гробим и гробим, Родина, тебя." Отакий був вірш.
В.В.Овсієнко: А яке ж видавництво видало ту книжку?
В.І.Сіренко: Нема-нема! Вона в рукописі залишилось, але я ці вірші на виступах з пись-менниками читав. Я ж тоді дурний був, наївний, не знав, що за мною на всі виступи письмен-ників їздив працівник КГБ. Я читав про вручення чергової нагороди Брежнєву. Тоді вже, з жо-втня 1964-го, Брежнєв був. Він виступив і сказав: "Я эту награду воспринимаю, как аванс." Пе-рший рядок цього вірша був: "Не выдают авансом ордена, за них собою доты закрывают. Как матерей Отчизны седина... елки стынут у Кремля...", отак щось було, не пам'ятаю зараз. (Мо-же, згадали?). Я оце все читав, а вони все намотували собі, намотували.
У цей час я написав кілька віршів українською мовою, надзвичайно різких, засуджуючи ру-сифікацію. Один російською, а другий українською. Я, наївний, ще ж не знав тоді стосунків з КГБ, почав читати ці вірші на виступах з письменниками. Я не ще був тоді членом Спілки. Почав читати ці вірші. А на кожний виступ письменників, там у район чи куди, обов'язково їздив один кагебіст. Та навіщо – там і серед письменників стукачі були. Не треба й посилати. Вони все мотали на вус, мотали.
Аж ось одного дня, коли я був редактором на вагонобудівному заводі, мене викликають у заводоуправління. Я прийшов, дивлюсь, сидить у кадровика якийсь товариш спортивного ви-гляду. Знайомиться: «Я працівник КГБ». Чистокаляний – прізвище.
В.В.Овсієнко: Чисто..?
В.І.Сіренко: Чистокалянний – значить, людина, яка чисто обісралася, Чистокаляний. Тут у його значок майстра спорту, видно, з мордобою чи з боротьби. "Ви зможете приїхати до нас, Володимиру Івановичу, в Управління на Пеліна?" Кажу: "Так." "Там чекає і хоче з вами пого-ворити представник обласного управління." А я ж ще наївний, не знаю, як воно, то, думаю, чо-го би це в КГБ раптом?
Приїжджаємо ми на його чорній "Волзі" туди, в кабінеті сидить, знайомиться майор Тутик. "Сідайте. Воладимир Іванович. А чому Ви перейшли на українську мову?" – перше запитання. Я кажу: "Можу пояснити. Я українець, батько і мати в мене українці, їхні батьки – українці, я народився на українській землі, і це не ваша справа, якою я пишу. Ви мене не питали, чому я, українець, пишу російською мовою? Тому це не ваша справа. Якби я навіть почав писати ту-рецькою – це теж не ваша справа. Я вільний вибирати мову для своєї роботи." Він бачить, що така різка відповідь, то: "Ну, це не головне, це я так запитав. От у вас є такі от вірші?" Кажу: "Є". "Ви їх читали прилюдно?" Кажу: "Читав". "Слухайте, а не могли б Ви нам показати руко-писи цих віршів?" Ну, я ж наївний, дурний, це я згодом, через рік набув досвіду. А я ж був член партії, ще в армії мене прийняли.
В.В.Овсієнко: Ще в армії? А ця розмова коли відбувається?
В.І.Сіренко: А це вже десь у шістдесят шостому, отак. Кажу: "А чого, я зараз приїду і при-везу." Поїхав додому, дурний, узяв рукопис, привіз. "А Ви можете до завтра нам залишити?" Кажу: "А чого, можу."
Я весь час їм доводив, що я не критикую владу, не критикую партію. Я показую недоліки, як лікар-діагностик встановлює діагноз, а ви, будь ласка, лікуйте, виправляйте ці недоліки – оце завдання літератури.
Залишили вони рукописи. Я прийшов на другий день, віддають. Якби ж я був досвідчений, то я б прибіг додому, взяв би той рукопис та сказав дружині: "Слухай, одвези куди-небудь." Дав би адресу. Або: «Заховай туди». А тоді прийшов би: "Ви знаєте, не знайшов. Усе перерив. Де він подівся? Я так пам'ятаю деякі." А я, дурень необстріляний, приніс… Вони мені люб'яз-но повертають: "Спасибі". А вони передрукували, показали начальнику Управління КГБ гене-ралу Мажарі, показали Ватченку.
В.В.Овсієнко: Самому Ватченку?
В.І.Сіренко: Самому Ватченку. У мене була справа аж до Щербицького. Дуже гучна була справа. Показали Ватченку, а той упізнав себе в одному вірші. Точно таке, як із "Собором"...
В.В.Овсієнко: Може пам'ятаєте, як він звучить?
В.І.Сіренко: Я пам'ятаю, зараз прочитаю. Він як затупав ногами! А він жирний же ж був. Це свиня була.
В.В.Овсієнко: «Губошльоп». Такими вустами, як у нього, добре цілуватися вареники їсти.
В.І.Сіренко: Так, так, так. Це свиня. Йому ж останнім часом лікарі заборонили були маши-ною їздити на роботу, і він з вулиці Ворошилова аж униз по проспекту, в супроводі генерала Мажари йшов в обком.
В.В.Овсієнко: Пішки?
В.І.Сіренко: Пішки. А коло обкому стояла машина Мажари і відвозила його на Короленка, 33.
В.В.Овсієнко: А чого тут Короленка, 33? То в Києві КГБ на Короленка, 33.
В.І.Сіренко: Ні, у Києві Володимирська, 33.
В.В.Овсієнко: А вона раніше називалася Короленка.
В.І.Сіренко: І тут була Короленка, 33. Я так і написав, коли мене туди викликали: "Короле-нка, 33, не зітри мене, не зітри."
В.В.Овсієнко: То як той вірш про Ватченка звучав, пам'ятаєте?
В.І.Сіренко: Пам'ятаю. Російською мовою... Гаразд, оскверню вуста: "Стена". На вулиці Ворошилова він жив, в особняку з сім'єю – 100 кв. м особняк. Глуха стіна, у ній невеличка ме-талева хвірточка, у хвірточці вічко. Я колись заглянув у те вічко: там у дворі ходить міліціо-нер з собакою. Я написав такого вірша:
Крепка стена, крепки ворот запоры,
Милиция, овчарка – подойди!
Отгородясь от города забором,
Живет подонок, вылезший в вожди.
Он днем, пыхтя не от стыда – от сала, –
С трибуны справедливости орет,
И слушает его тот, что в подвале, (порушено ритм!)
В бараке, в уплотнении живет.
И думает с тоской, не между прочим:
Какой же ты подлец, ядрена мать!
Ну, а ему-то что – он непорочен,
Ему на всех сегодня наплевать.
Он вечером, собой доволен,
Доволен службой и женой,
В машине едет добрым моим городом
И прячется за каменной стеной.
Кого же он боится среди ночи?
И от кого отгрохал он забор?
Неужто я и мой сосед-рабочий
В моей стране убийца или вор?
Молчит стена, во мне клокочут вены,
Я весь, как динамит и как тротил:
О, если б встал сейчас товарищ Ленин,
Он под стеной его бы похвалил!
Він це як почув, то себе впізнав.
У мене було два варіанти. Один: «Во мне клокочут вены, я весь, как динамит, как аммонал, А если б встал сейчас товарищ Ленин, он под стеной его сейчас бы расстрелял.» А я потім по-думав: та ні, Ленін би його похвалив – він сам у Горках займав великий графський будинок. Коли він захворів і йому треба було оздоровитися, він же не пішов у Горках до якогось селя-нина і не попросив собі одну кімнатку чи дві, щоб пожити в селянському будинку трошки, по-правити здоров'я – він узяв цілий величезний палац у Горках. Так я після цих роздумів зробив іще один варіант кінцівки. Але я не пам'ятаю, який читав – по-моєму, "он под стеной его бы расстрелял" він читав.
Була нарада ідеологічних працівників у Дніпропетровську, і коли приїхали дніпродзержин-ські представники, він заявив: "Вот в Днепродзержинске работает редактором газеты на ва-гонном заводе поэт. Он пишет антисоветские стихи, в последнее время с националистическим уклоном начал писать." І як тупнув ногою, то як він тільки не провалився! А там унизу харчоб-лок був, їдальня. Може б він у котел упав і зварився? Смороду було б до біса – на всю область! Як закричить: "Ему не место в партии!!!" Коли я почув, що він таке заявив – а я вже трошки досвіду набув, – я вже приготувався, що в проміжку 3–4 днів буду вигнаний з партії і з роботи. Бо як із партії виганяють – зразу автоматично ти летиш з роботи.
Справді, скликали збори. Спочатку хотіли, щоб я стояв на обліку в партійній організації управління вагонобудівного заводу, а там інженери сказали: "А что такое? Надо еще разоб-раться!" Вони відчули непевність, і мене – в робітничу парторганізацію вагоноскладального цеху перевели. Там збори організувала Музальова – третій секретар міськкому партії по ідео-логії. Коли мене там виключили з партії і я повертався з роботи, мене наздоганяє один моло-дий робітник, який на зборах по написаному мене проклинав. Каже мені: "Вибачте, Володи-мире Івановичу, що я так виступив – мені дали листок і примусили прочитати". Я йому кажу: "Та я на тебе не маю образи, але шкода і трагізм партії в тому, що такі, як я – я б листок не взяв і не читав би, – що такі як я, ідуть з партії, а такі, як ти, залишаються. У цьому трагедія партії, це приведе до того, що вона вмре."
Після цього мене з роботи знімають, я на 22 роки попадаю в кігті КГБ.
В.В.Овсієнко: А Ви дати тих зборів не пам'ятаєте? Бо це важливо.
В.І.Сіренко: Десь у мене документ. Мені один товариш, який в архівах длубався, знайшов рішення райкому, який затвердив (чи, може, це в цій книжці?) моє виключення. Пам'ятаю, що ці збори в цеху були восени 1967 року. Чому я запам'ятав – бо це був ювілейний рік, 50-річчя радянської влади. Я його відзначив своєрідно.
На другий чи на третій день райком затвердив рішення партзборів, я поклав квиток – і мене зразу автоматично вигнали з роботи. Кинувся я роботу шукати. В одне місце – нема, в друге – нема. У мене тоді було три таких випадки, що я поступлю на роботу, попрацюю тиждень – а кагебісти дізнаються, де я влаштувався, подзвонять... Можливо, вони й не казали, що ви його виженіть. Але коли КГБ з директором поговорить, скаже, що до вас такий-то поступив, то ба-гато директорів намагалися позбутися такого.
Я поступав на редагування рукописів в експериментальну лабораторію міністерства – тут же було Міністерство чорної металургії. Мене вигнали. Я йду в міськком і кажу: "Я маю вищу освіту, я непоганий журналіст, поет, у мене вже є книжки, мене знають у Росії – я виїду з краї-ни. Бо мені ж треба працювати". І ця Мозальова каже (як вона наважилася – не знаю): "Воло-димир Іванович, ідіть у робітничий гуртожиток вихователем – Ви там колись працювали, зараз у вас є досвід. Тільки ж дивіться там! Ми вас поновляємо на роботі".
В.В.Овсієнко: Ви казали про виїзд з України чи з країни?
В.І.Сіренко: Казав, що виїду з країни.
В.В.Овсієнко: Тобто з Совєцького Союзу?
В.І.Сіренко: Так, так. Тоді ж країна одна була – "единая Русь неделимая".
Отже, я йду на "Азот" – тут є азотнотуковий завод – у гуртожиток. Робітники всі старші, ві-шати їм локшину на вуха нічого. Тоді були такі настрої – там кожного робітника можна було саджати! Я, бувало, заходжу в кімнату ввечері: "Хлопці, добрий вечір!" А вони зразу ж: "Воло-димир Іванович, новий анекдот хочете?" І такий антирадянський анекдот мені видадуть, і всі регочуть! Або ото коли новий орден повісили Брежнєву – вони його портрет у газеті показу-ють: "Володимир Іванович, награда знайшла героя!" З гумором таким. Я з хлопцями-робітниками контактував гарно, бо я просто поводився. Якщо треба щось організувати, то я організую.
А тут навесні 1968 року починається кампанія проти Олеся Гончара за роман «Собор». Я пишу лист на підтримку Гончара. До самого Гончара. Тепер цей лист у журналі "Бористен" на-друкований, десь він і в мене зберігається, але це треба поритися. Я підтримав Гончара, напи-сав, що це потрібний роман, це як ковток води, як свіжого повітря вдихнули. А всі оці полто-рацькі – це люди, які служать режиму, вони не мають власної думки. Що Ви описали, так воно і є. Я живу в такому місті – це точно та ж Зачіплянка. Я все це впізнавав.
Цього листа перехоплюють. Мене, щоправда, Гончар поздоровив з днем 1 Травня: "Отри-мав Ваш лист, поздоровляю Вас зі святом." Десь той лист у мене теж зберігається. Але тоді вся пошта, яка виходила від мене і приходила до мене, перлюструвалася. Вони вже так знахабніли, що от приходить бандероль – розірвана, вони її навіть не запечатували.
І от мене проганяють і з цієї роботи. Починаю я нові пошуки. Шукав я, шукав... І, до речі, раз на тиждень – виклик на співбесіду в КГБ. Бесіда триває годин вісім, без перерви на обід. Їх двоє, вони поміняються, сходять пообідають, а я сиджу. Тоді я кажу, що в мене електричка – давайте закруглятися. Голодний, як собака.
Одного разу я вийшов – і так мені ніби хтось у душу наклав величезну купу. У таких випад-ках людині хочеться з кимось поділитись. Я пішов туди, де Спілка. Я людей не цурався – люди мене цуралися, а я йшов у люди. Біжить Заремба. А я щойно звідтіля. "Ну, ти там співпрацюєш із КГБ?" Я так став біля нього і думаю: ну що (я колишній десантник, трошки знаю прийоми) – приліпити тебе до стіни, щоб на тебе все видавництво подивилося? Він у видавництві працю-вав, що рекламу, гасла видавало. Думаю: от взяти тебе та й приліпити до стіни? Але не буду зв'язуватися. У нього така манія, що всі співпрацюють, крім нього. А може він якраз і співпра-цював?
Мені було закрито друкування, виступи з письменниками, робота. У мене сім'я, дві доньки, треба ж чимось годувати їх. І я, щоб не сидіти жінці на шиї, поїхав до свого батька в село. У селі ми почали рибу ловити. В Андрівці, де батько жив. Село Ново-Спасівка в дванадцяти кі-лометрах від цієї Андрівки. Мопед був у мене. Ми цілу ніч ловимо рибу, я приїду до тітки, привезу кілограмів 10-15 риби – коропи там і карасі – і кажу: "Тьотю, я лягаю спати, а Ви йдіть на базар і попродайте рибу." А в селі був великий базар. Отак я там перебивався.
Але мені туди хтось (до цього часу не знаю, хто) прислав грошовий переказ. Я так і не вста-новив. Коли я пішов шукати за зворотною адресою тих, хто вислав, то там такі не жили. Було в мене таке.
Побув я там, приїжджаю сюди, без роботи вештаюся. Зустрічаю одного свого товариша. Га-рний такий товариш – от, забув я його прізвище, – і він каже: "Слухай, іди в Інститут мінера-льних ресурсів – там мій друг працює вченим секретарем. Я його підмовлю, тебе приймуть, я гадаю." Ні, я спочатку працював в інституті "НИИЧермет" – Науково-дослідний інститут ав-томатизації чорної металургії. Вичитував їхні наукові праці. Це останнє місце, звідки мене ви-гнали. Викликає мене директор і каже: "Володимир Іванович, розкажіть, що з вами сталося?" Я йому розказав чесно, як воно було. "Нам прийдеться, мабуть, з вами розпрощатися. Ми не мо-жемо..." Я з горя пішов у Спілку письменників через дорогу і розказую це, по-моєму, Чемерису Валентину. Бідкаюся. А він каже: "Слухай, я тобі зараз дам телефон, подзвони до Пащенка, секретаря з пропаганди, поговори з ним". Пащенко одного часу керував Держкомвидавом. Я набираю номер, кажу секретарці, що це письменник Сіренко, мені треба терміново поговорити з Пащенком. Вона з'єднує мене з ним, і я йому кажу, що мені вже так накипіло, я вже тут не можу собі заробити на шматок хліба. (А тоді якраз була компанія виїзду євреїв). Я виїду з України, як мені це не боляче . Я не можу без України, але я це переборю, бо мені треба прос-то існувати. Я, кажу, знайду там собі застосування. Він як закричить на мене: "Що Ви мелете! Де Ви працювали?" – "В Інституті автоматизації чорної металургії." – "Ідіть на роботу! І не ви-думуйте! Я зараз туди зателефоную. Що Ви в голову таке дурне взяли – мені соромно за вас! Ідіть на роботу!"
Я там ще трошки посидів, приходжу. Секретарка бігає по всьому коридору: «Де Сіренко? Терміново до директора!» Я заходжу до директора. "Сідайте, Володимир Іванович". Сів. А ди-ректором був Алексеєв. А там був його заступник Савойський – подвійне прізвище було, друге не пам'ятаю. Він заходить у кабінет. "А Вы что тут еще сидите? Вас уволили – чего вы здесь ходите?" А Алексеєв каже: "Успокойтесь. Владимир Иванович будет у нас работать." Той по-м'явся-пом'явся...
І ото я там залишився. Я взагалі з усіма контактував, але там був начальник, який мені не подобався. Зустрів я свого гарного приятеля – теж вискочило прізвище з голови, бо воно ж там уже висихає... І він каже: «Йди, у мене там Бабенко вчений секретар (до речі, він загинув у авіакатастрофі – хороший чоловік був), я з ним поговорю. Гадаю, що буде все в порядку».
Я йду до Бабенка. Він каже: "Після 9 березня прийдеш і будемо оформлятися». Я перед 9 березня був у нього, не пам'ятаю якого року – скоріше всього, це був 1971 рік. А вже не вірю, я зневірився. Кажу: "Давайте зараз – у мене всі документи є!" Він поніс мої документи директо-ру, Алексеєву, і, деревина ж, розповів, хто я, – і директор раптом мене бере! Каже: «Пиши за-яву». Я написав заяву десь чи не 7 березня.
Цей директор Алексєєв був передова людина. Через місяць він мене викликав і каже: "Во-лодимире Івановичу, розкажіть мені свою історію". Я йому як є все розповів і кажу: "Так що, мені знову писати заяву на звільнення?" – "Почему? Нет, оставайтесь работать". Мабуть, впли-нуло те, що Пащенко доповідав і в КГБ, що він мене влаштував, то щоб не чіпали. Каже: "Нет, почему – работайте, пожалуйста. Это их дело."
Так я там і лишився. Редагував їхні наукові звіти, документацію редагував, бо там геологи бували й розумні, знали свою справу, а написати не завжди могли як слід.
А потім я зустрічаю Савченка (він теж без роботи вештався) і кажу: "Вітя, йди в наш інсти-тут – по-моєму, там більш-менш до нас ставляться не ворожо." Веселов – от згадав директора! (Виправте вище, де Веселов, а де Алексєєв) Молодий такий, енергійний був на той час. "Став-ляться до мене, – кажу, – трохи демократично. Іди." Згадав і того друга свого – Блаженко Ми-хайло, який з оцим ученим секретарем переговорив. Кажу: "Іди, там Блаженко і я допоможемо тобі з Бабенком, цим ученим секретарем. Гадаю, він умовить. Не приховуй, що ти був засу-джений." І Савченко пішов хіміком у лабораторію, ми з ним багато років пропрацювали разом. У нас були нормальні стосунки. Але коли в мене зробили перший обшук, то був такий психіч-ний стан, що хотілося з кимось поділитися. Я приїхав після обшуку вранці на роботу і думаю: ну що, сказати Савченку в лабораторії? Біс його знає – може, там підслуховування є. Думаю, я його піймаю в коридорі, може, там поговоримо. А перший обшук – це ж потрясіння! Я ще по-вернуся до обшуку... Кажу йому в коридорі упівголоса: "Вітя, у мене вчора був обшук". Він на мене так подивився і сказав: "Спасение утопающих – дело рук самих утопающих". І пішов. Я став у коридорі, ніби мене хтось величезним молотом голові вдарив. Я прийшов до нього по-ділитися, бо він же був засуджений... Але це не зіпсувало наших стосунків – я така людина, що я багато чого прощаю.
А пізніше, (Може, раніше??? Іван Сокульський заарештований 14.06.1969) коли його тяга-ли кагебісти у справі Івана Сокульського (Іван сидів у слідчому ізоляторі КГБ, Микола Куль-чинський теж сидів), я зустрічаю Савченка на проспекті Карла Маркса. Йдемо так униз, і він каже: "Володя, мене, мабуть, посадять." Я кажу: "Вітя, якби тебе збирались посадити, то ти б уже сидів, як Кульчинський і Сокульський. Не хвилюйся." Зайшли ми в книжковий магазин. А я знав – за мною невідступно ходили, я це відчував, і то одна і та ж людина, я вже тоді набув конспіраторського досвіду. Я почав його утішати, кажу: "Вітя, не хвилюйся, все буде гаразд." Я враховував те, що вони почують і стукнуть: Сіренко перед судом інструктував Савченка. Во-ни чомусь вважали, що я тут керую якоюсь підпільною організацією. Савченко пішов трошки з полегшенням. Я не міг пройти мимо його біди. Я співчував йому, бо це такий же, як і я, страж-далець, у такій ситуації треба його підтримати. Я знаю, що в цей час усі будуть його сахатися. А найстрашніше – це коли довкола тебе вакуум. Я кажу: "Нічого не буде! Тобі або умовно бу-де, або штраф. Тепер, коли ти розказав, яка твоя участь у справі, і сам факт, що ти не заареш-тований – якби вони збиралися ув'язнити тебе, то ти вже сидів би. А ти ж ходиш на волі – за кілька днів до суду."
І ото так ми з ним розійшлися. Ми з ним підтримували гарні стосунки, але, скільки ми не працювали, він був занадто обережний, занадто! Особливо після суду. Він перестав спілкува-тися з усіма людьми. В Олександра Кузьменка збиралося українське товариство – він перестав туди заявлятись і взагалі тримався осторонь. Але я не засуджую людей – в одних більше в ха-рактері мужності та сили, в інших – менше. Це залежить від того, якою людина народилася.
Я ще хочу сказати – це безвідносно до Савченка, – що всім, хто йшов у дисидентство, я тоді казав: ти повинен знати, що тебе може чекати ув'язнення, позбавлення роботи, всього, бага-тьох прав, і якщо ти відчуваєш, що не витримаєш, – не йди, бо ти завдаси шкоди собі і ще бі-льшої шкоди – своїм товаришам. Коли Якір покаявся в газеті, я написав (тоді я вже писав укра-їнською, а то я чомусь російською написав): "Инакомыслящий Якир задумал перднуть на весь мир – надумал и наклал в штаны на удивленье всей страны! Мораль: коль тонкая кишка – сиди и пшикай сподтишка!" Я це часто їм повторяв: запам'ятайте.
Але все одно у нас стосунки з Вітею були дуже гарні. Після суду він відсторонився від усьо-го. Правда, не уникав, коли ми зустрічалися, та ми й працювали разом. Не уникав інших людей при зустрічі, але сам на це не йшов.
Тоді були виклики, вуличні провокації. Приїздить до мене Микола Береславський. Увечері я прийшов з роботи – дзвоник у двері. Відчиняю, дивлюся – Микола стоїть. Чемоданчик такий невеличкий, валізка. І мені кинулось у вічі, що він у куфайці, якась фуражечка на ньому. А він же ж акуратист, він одягався, він любив – ось фото, він молодим такий красивий був, такий інтелігент рафінований, гарно вдягався. А куфайку він ніколи її не носив, тільки коли в садок піде обрізати чи полоти. І в центр села йде, то вдягається – зразу видно було, що інтелігентна людина. Мене здивувало, що він у куфайці, але я не питаю, кажу: "Проходь. А куди це ти зі-брався?" – "Та до лікарів у Київ." Кажу: "А чого це ти так одягнувся?" – "А чого – у поїзд..." Я кажу: "Зараз повечеряємо, поговоримо." – "Я сьогодні в Київ, це я заїхав. Я збігаю до аптеки, де тут аптека?" Я кажу: "Ось, отут" – показав йому. Побіг він і приніс отаку пригоршню ліків. І коли він їх клав у чемоданчик, я побачив великий аркуш ватману складений. Я не спитав його, що це таке, але побачив цей аркуш ватману.
Сіли ми. Вже ось-ось іти на поїзд, і він мені каже: "Я їду в Київ демонструвати, ото там у мене гасла: "Свободу українській мові і культурі!" Я почав його відмовляти. Кажу: "Коля, ти будеш демонструвати рівно п'ять хвилин – негайно приїде міліція, КГБ, тебе вкинуть у маши-ну і дадуть тобі п'ятірку. Ну, побачать тебе кілька чоловік. Ти ж гарний публіцист, вправно во-лодієш пером – напиши таку працю, як Іван Дзюба, і десь примірників три в університетах на підвіконні залиш. Воно дійде до людей. Якийсь студент знайде, вони його передрукують, і во-но піде. Можна просто залишити в тому ж Київському університеті, де історичний факультет абощо. Там вийдуть і побачать, що лежить рукопис. Тоді якщо тебе візьмуть, то ти знатимеш, за що. А так – ти просто..." – "Іван Дзюба вибрав собі такий шлях, а я вибрав такий.» Я його і по дорозі до вокзалу умовляв – ніяк. Ну, їдь – купили квиток, сідай у поїзд. Посадив я його в поїзд. Перед тим, як сісти йому в вагон, кажу: "Приїдеш у Київ і перше, що зроби, це квиток Дніпродзержинськ – Київ викинь. Тобі ж ніде звітувати не треба. Викинь, бо зразу дізнаються, в кого ти був, і, можливо, ще й скажуть, що я тебе туди послав."
Так воно й сталося, бо він не викинув квитка. Його там схопили і знайшли цей квиток: "А-а-а! Це він був у Сіренка." І приїжджають до мене з обшуком.
В.В.Овсієнко: Давайте встановимо дату. Спроба самоспалення Береславського була 10 лю-того 1969 року. Він зайшов у вестибюль червоного корпусу університету, так?
В.І.Сіренко: Я повинен уточнити. Він мав намір самоспалення, але я дізнався про це, що він мав намір спалити себе, тільки на суді. Суддя сказав, що коли його затримали, то знайшли в нього дві півлітри бензину.
В.В.Овсієнко: А, то він вам не казав, що їде на самоспалення? А тільки демонструвати?
В.І.Сіренко: Ні, ні. Демонструвати. І коли на суді його питали: "А чому ж Ви поміняли міс-це і пішли демонструвати з плакатом в університет?" Він це пояснив так, що було дуже холод-но. На Хрещатику, було дуже мало людей, і він прийняв інше рішення. Він пішов до універси-тету, щоб демонструвати, коли якраз студенти виходитимуть. І отам його взяли. Він поміняв плани. Я про це дізнався вже на суді, бо я був свідком у його справі.
І от до мене приїжджають, показують ордер на обшук у справі Береславського. А він мені сказав: "Можна в тебе паспорт залишити?" Я питаю: "А навіщо?" Він каже: "Та я назад буду їхати і заберу." Кажу: "Ну, хай полежить." І як вони дізналися, що тут його паспорт? Вони за-ходять і питають: "Що у вас є Береславського? Тут у вас паспорт є." Я кажу: "Так, він забув його." Я удаю, що нічого не знаю. "Вже коли, – кажу, – я провів його на поїзд і повернувся до-дому, дивлюся – що це лежить у папері? Я розгорнув, а це паспорт. Ну, думаю, полікується і повернеться." Перерили тут усе. Усе перерили… Був такий капітан Шконда, вів обшук сам-один. Перерив усе і знайшов самогонки три літри. Каже: "Ну, це теж наша справа, але я цього не бачив." Кажу: "Якщо Ви не бачили, то от закінчимо обшук і по склянці самогонки вріжемо." Я бачив, що йому, цьому Шконді, не дуже хотілося щось знайти... Він, видно, дізнався десь, хто я такий, і йому не хотілося... Якби він був ретельний, то зачепився б і за самогон. А то ка-же: "Я це не бачив." Він перерив усе і знайшов листи Береславського до мене, де він пише, що я правильно зробив, що з партії вийшов, партія – це злочинна організація. Отаке прямим текс-том. Забирають листи. Кажу: "Ви не маєте права забирати. Це особисте листування." Але вони забрали ці листи, де написано: «Ти не намагайся поновлюватись, нащо вона, оця злочинна ор-ганізація, тобі потрібна?» Отакий у мене перший обшук був.
Я був викликаний на суд його як свідок. Приїхав я туди, зустрів там Надю, а ми з одного села, односельці, один одного дуже гарно знаємо.
В.В.Овсієнко: А суд був 30 травня 1969 року. Київський обласний суд.
В.І.Сіренко: Надя, дружина Береславського, приїхала з клунками. Бачу, ще односельці сві-дками викликані. Нас не пускають, суд закритий. Але коли ти вже там відбалакав, дав свідчен-ня, то можеш залишатися. Не вистояли деякі односельці – говорили проти нього, що він у Ні-меччині вчився, виписував німецьку газети. Притому вони відбалакали своє і негайно змилися, ці товариші з села, а я ото залишився до кінця.
Там ще одне цікаве було. Крутиться один чоловік серед цих свідків. У піджаку, гарно одяг-нений. Я кажу: "Ви, мабуть, з університету, як свідок викликаний?" – "Так, – каже, – я з уні-верситету, свідчити буду." Отак ми з ним перекинулися словом.
Мене викликали, я почав свідчити. І на самому початку кажу: "Все, за що судять Миколу Береславського, я поділяю. Я поділяю його думки». – Суддя з прокурором переглянулися. – "Тому, що йде русифікація. Ось я в Києві тільки якщо десь у редакцію журналу зайду чи десь письменника якогось зустріну – тільки й поговорю українською мовою. Скрізь усі розмовля-ють російською мовою. Багато написів, реклама, афіші – все російською мовою. Дорогі судді, чого далеко ходити, поверніться назад, подивиться, що на дверях вашої дорадчої кімнати на-писано." А там російською мовою написано. "Навіщо далеко ходити – ось у вас що діється." Вони подивилися: "Як Ви можете прокоментувати те, що вам писав Береславський?" Кажу: "Це хай відповідає автор листів. Я не берусь його коментувати і не буду коментувати."
А найперше запитання було таке, як тільки я зайшов: "У яких Ви стосунках з Береславсь-ким?" Кажу: "В дружніх був, у дружніх є, і в дружніх я з ним залишусь." Я зразу сказав, що я поділяю всі його думки. Це страшно розлютило суддю. Коли оформляли мені документи на повернення грошей, він кричав: "Я повідомлю в КГБ, як Ви тут себе поводили!" Я кажу: "Ох, Ви їх здивуєте! Повідомляйте." Так ми розійшлись із суддею. Він кричав страшенно там, у ка-нцелярії, на мене.
І цікава річ: стоять по кутах автоматники – вистава. Начальник караулу – молодий лейтена-нтик. Спочатку ці охоронці дивляться на Береславського з таким злом: ворог сидить. А коли виступив я, коли виступив Береславський, я помітив, сидячи в залі, що охоронці, ці хлопчики, розслабилися, зовсім у них іншій вигляд. Розслабився і цей лейтенант. І коли закінчився суд, я підходжу до цього лейтенанта і кажу: "Дорогий товаришу, ти теж, мабуть, українець?" Він ка-же: "Українець." Кажу: "Чув, що тут діється? Це, – кажу, – український патріот. Ти ж караулиш його, то візьми передачу йому. Коли будете садити у машину..." Він каже: "Добре, я зроблю." Він так і зробив, цей лейтенант. Дружина передала йому їжу. Ті односельці повтікали, я сам залишився до самого кінця. Ми з Надею тоді сіли на поїзд і поїхали назад.
Але перед цим мене викликали в Київ в Обласне управління КГБ. Запам'ятався мені Берес-товський.
В.В.Овсієнко: О, я знаю Берестовського!
В.І.Сіренко: Капітан він був чи що?
В.В.Овсієнко: Так, капітан.
В.І.Сіренко: Мене поселили в готелі на початку Васильківської вулиці. Як же він звався?
В.В.Овсієнко: На Васильківській – мабуть, "Мир".
В.І.Сіренко: О, так. Я приходжу після першого допиту, а там уже лежить на койці якийсь товариш. І каже мені, що він із Херсона, механізатор. А я помітив, що він лежить, тримає кни-жку, а руки в нього – ось навіть у мене є мозолі, – бачу, руки такі випещені. Не схожий він на механізатора – я ж із села. Він каже мені: "Давайте я піду зараз візьму пляшечку винця хоро-шого та поспілкуємось, вип'ємо." Я кажу: "Я щойно спілкувався з сатаною, мені так хріново. Я ось купив шматочок ковбаси, то з’їм і ляжу спати." Беру свій портфель під голову і лягаю спа-ти. Вранці "механізатора" не було.
Завтра знову ті ж самі питання. Берестовський розлютився і каже на третій день: "Ми вже два протоколи порвали. Ви не те свідчите, що нам треба!" А я кажу: "А Ви що ж думаєте – я за 500 кілометрів приїхав сюди обгидити свого односельця, товариша? Я на це не піду – знайте." Останній раз він питає: «А що ви думаєте про нього, а як ви те і те?» Я кажу: "Ви з ним розмо-вляйте на цю тему. Питайте, що вас цікавить." Я дав йому характеристику найкращу, вона їм не підходила. Вони мене три дні тримали, і оце зранку до вечора – пишуть. А на третій день десь в обід кажуть, що зараз поїдемо в Республіканське управління КГБ.
В.В.Овсієнко: А цей допит вели на вулиці Рози Люксембург, в обласному управлінні?
В.І.Сіренко: Так.
В.В.Овсієнко: Леонід Іванович Берестовський починав мою справу в 1973 році, десь місяця півтора вів...
В.І.Сіренко: Такий добре одягнутий, худорлявий.
В.В.Овсієнко: Так, з претензіями на інтелігентність.
В.І.Сіренко: Мені чому запам'яталося прізвище? Якісь близькі – Береславський і Берестов-ський. Сідаємо ми в машину, привозять мене на Володимирську, 33, заводять у підвал і ка-жуть: «Зараз буде очна ставка з Береславським.» – «Добре», – кажу.
Заводять Миколу, садять до столу, прикованого до підлоги, на такий же стілець. Я встав і птитаю: "Можна привітатися?" Встав, підійшов до нього, потиснув руку, так трошки його і за плече взяв. А він же не знає, в якому я тут стані – може, я теж заарештований?
Ставить перше запитання: "От у Миколи Береславського під час обшуку знайшли записані рукою Береславського вірші Миколи Холодного. Як він сказав, Ви йому переписали. Це Ви йому дали?". Це вони хочуть шити мені розповсюдження, а Микола не знає. Я кажу: "Микола Береславський щось плутає – нічого я йому не переписував. Я йому з пам'яті міг прочитати. А в Береславського феноменальна пам'ять, він міг переписати. Я йому нічого не переписував." Цей майор на мене починає напирати – чи Воловик, низенький та товстий...
В.В.Овсієнко: Було в КГБ таке прізвище.
В.І.Сіренко: А я, щоб не стільки його посадити, скільки дати інформацію Миколі, кажу: "А чому Ви на мене підвищуєте голос? Я ж не підслідчий, ви викликали мене як свідка – чому Ви на мене підвищуєте голос?" – "Ладно, об этом не будем!" А я так сказав, щоб Микола зорієн-тувався, хто я такий, у якому статусі тут.
Микола виправився і почав усе відкидати – все, що йому закидають, почав відмітати. Ця очна ставка була провалена. "Ну все, Володимире Івановичу, Ви йдіть". Я кажу: "Дозвольте попрощатися?". Підійшов, за руки взяв його і кажу: "Миколо, тримайся – я був і залишаюся твоїм другом. Тримайся!" І це його окрилило, він пішов. А Воловик мені каже: "Ну Ви й горі-шок!" Кажу: "Причому тут горішок? Ви мене попросили правду казати – я вам правду й казав. Брехати, та щоб оббрехати свого товариша, свого односельця – ніколи! Я не можу так. Вам що – треба зварити справу, а я вам повинен допомогти? Так не дочекаєтеся цього – я кажу те, що є. І зараз я з ним розмовляв так. Він під тиском, може, ви йому і ліки якісь давали, може, щось і не те сказав – я поправив його".
Другий обшук був у мене у справі Миколи Холодного. Я листувався з ним. А коли Холод-ного заарештували...
В.В.Овсієнко: Холодного заарештували 1972 році, але не 12 січня, а 20 лютого.
В.І.Сіренко: Так-так-так. Приїжджають сюди – у справі Холодного обшук. Приїхав лейте-нант Гусак і чи майор, чи підполковник Соломін – удвох. Беруть мої вірші – тільки один лист Холодного знайшли. Я їм дав, він безневинний. Дивлюся: відкладають мої вірші. Я кажу: "А це куди ви кладете?" – "Так ми ж у протокол занесемо." –
В.В.Овсієнко: Володимир Сіренко, друга касета, 1 квітня 2001 року, продовжуємо.
В.І.Сіренко: Кажу: "Ні, ви візьмете тільки те, що стосується Холодного – у вас так в ордері на обшук записано. Ви не маєте права брати мої вірші". – "А от ваш щоденник ми маємо право взяти?" – "А щоденник – тим більше! Навіть читати його ви не маєте права." Я ще не знав Процесуального Кодексу, що не можна виносити – я інтуїтивно відчув закон і сказав, що не можна. Він бере трубку і дзвонить: "Тут отак і так, є щоденник, є вірші." – "А він що, протес-тує?" – "Так, він протестує." Той щось йому сказав, він усе мені віддає. Так вони й поїхали з одним листом.
Але що цікаво? Ми загубили ключі від квартири. Я і донька перерили все – не знайшли. А вони десь там рилися і питають: "А це що за ключі?" Я кажу: "А тепер я бачу користь від об-шуків. Ми шукали всією сім'єю і на знайшли!" Вони знайшли в мене портрет Сталіна, журнал з того часу, коли він помер. Кажуть: "О, Володимир Іванович, у вас зберігається портрет Сталі-на!" – "А чому ви дивуєтеся? Те, що сьогодні відбувається – якраз у дусі сталінізму. Ви при-йшли туди, де шанують Сталіна."
А найцікавіше ось що. Отут стоїть Гусак коло столу і читає мій вірш "Антисеміт". Прочитав і каже: "Володимире Івановичу, а ви знаєте, що за цей вірш вам в Ізраїлі дали б державну пре-мію?" А я йому кажу: "Товариш Гусак, ви мені не даєте роботи – то чи не потурбуєтеся ви пе-ред урядом Ізраїлю, щоб мені цю премію присудили? Я б тоді мав гроші і до вас не мав би претензій." Він посміхнувся, але так нічого й не зробив.
Оцей кагебістський Гусак згодом пішов в університет, став деканом, виховував нове поко-ління незалежної України. У мене з ним була зустріч. Я сідаю в університеті в ліфт, стоять якісь жінки, забігає Гусак з якоюсь книжкою. Його жінки питають: "Що, це ви купили якусь книжку?" – "Та от, купив політекономію, нове видання. Вы знаете, как нам вешали на уши ла-пшу, как нам тогда врали об экономике. Я вот сейчас просмотрел – совсем другие взгляды! Как нам парили мозги, как обманывали нас!" Він мене не бачить, а я ззаду подаю голос: "Това-риш Гусак, якби років десять тому, коли ви були в КГБ, я таке сказав, ви б мене згноїли в Мо-рдовії!" Він як оглянувся – я стою за спиною! А тут ліфт зупиняється на якомусь поверсі – мо-же, йому й не треба було виходити, але він вилетів, як куля з ліфта! А ці жінки питають: «А що?» – "Він з КГБ – ви хіба не знаєте? Він у мене обшуки робив." – "Да ну! Серьезно?" – "Сер-йозно. А тепер от, бачите, він виховує людей, нашу зміну і каже крамолу – який демократ, який сміливий чоловік!"
Так що в мене були два обшуки. Було багато викликів. Наприклад, треба було їм зробити обшук. Я виходжу з вокзалу, біля трамвая до мене підходять двоє в цивільному... Ні, спочатку два міліціонери: "Можно вас? Проедем с нами в городское управление милиции." – "З якої на-годи?" – "Вот точно с таким портфелем, как у вас, убили девушку, и нам надо осмотреть ваш портфель." – "Поїхали." Сідаємо в машину, кажу: "Тільки ж недовго, мені на роботу треба." Приїжджаємо ми туди: "Викладайте все з портфеля." Я викладаю стопочку паперів. Майор, начальник слідчого відділу, тягнеться рукою до одного зошита. Я його – по руці: "А це, – ка-жу, – не чіпайте, портфель оглядайте." Вони: "А, ну, хорошо, это не тот портфель."
На другий день я знову виходжу на вулицю – підходять вже два в цивільному: "С таким портфелем..." Я кажу: "Вчора я у супроводі двох міліціонерів із цим портфелем був..." – і нази-ваю прізвище начальника слідчого відділу. – «Уже цей портфель оглядали». Вони розсміялися, розвели руками: "Ну, добре, йдіть." У них була нестиковка: не доповіли, що вже оглянули.
Такого було маса: приставання на вулиці, провокування на бійку. Я завжди це терпляче пе-реносив, я знав, що, не дай Боже, я того провокатора хоч у плече штовхну, як із-під землі ви-ростуть міліціонери, і тоді все – напишуть, що от правдолюбець, а сам хуліган. Чи напишуть, що я п'яний. Я завжди це терпів. Багато було таких провокацій. А головне – це виклики, ви-клики, виклики.
У мене в сімдесят якомусь році вийшла книжка "Батькове поле". А як? Про мене дуже часто передавав "Голос Америки", що не дають мені роботи, переслідують, не друкують як поета. Передавали "Свобода" українською мовою, "Голос Америки", навіть одного разу "Німецька хвиля" передала. І як тільки передача – на ранок мене викликають до секретаря обкому. Ото вже, значить, у нього лежить, як вони називали, "перехват". Я колись запитав: "А це що, якісь секретні документи, що ви їх перехвачуєте? Його ж слухають усі, цей "перехват"". – "Да это у нас такая терминология."
Був у нас Васильєв – секретар обкому з ідеології, – русак такий. Але чим він мене подобав-ся? Тоді вже начальником КГБ в нас був не Мажара, а Щекотуров. Він (Васильєв чи Щекоту-ров?) із партійних діячів. Закінчив він тим, що "поїхав" – в нього «шиза», його зняли, генерала цього. Але з ними двома можна було розмовляти. От Васильєв: якщо він щось пообіцяє – така чисто російська вдача – він обов'язково виконає. Він нічого не боявся: він не українець – йому не повісиш націоналізм, якщо він щось і скаже. Інколи він таке скаже, що думаю – провокація. Він не боявся, прямо так і казав. І Щекотуров був трошки демократичний, як на той час, а го-ловне, що він був розумний чоловік, не салдафон. Він вийшов із партійних працівників, а пар-тійні працівники люблять і анекдот розказати... Я ще коли редактором працював, був з ними на одному гулянні за Дніпром, то наслухався політичних анекдотів. Бачив, як вони дівчат при-везли і під музику їх топтали, як півні… Я добре знав життя номенклатури. Отак слухаю їхні анекдоти і думаю: оце бери кожного і ший справу.
Він (Васильєв чи Щекотуров?) каже: "Владимир Иванович, надо дать отповедь нашим идейним врагам." Це для "контрпропаганди". – "А що таке?" – "Да вот, перехват..." Кажу: "Ану, читайте." Він читає. Прочитав один абзац, питаю: "Правда?" – "Правда." Читає другий. "Правда?" – "Правда," – це Васильєв. Третій, останній, читає. "Правда?" – "Правда." Я кажу: "Ось генерал Щекотуров завжди закликає мене бути чесним громадянином Радянського Сою-зу, а ви мене зараз хочете зґвалтувати, щоб я правду спростував. От якби там було хоч за щось зачепитися, я б написав." – "Владимир Иванович, ми надрукуємо вашу відповідь, ви зразу бу-дете мати роботу, де ви захочете, в газеті... Яка у вас квартира?" – "Двокімнатна." – "Ви, – ка-же, – зразу будете мати трикімнатну квартиру, і не в Дніпродзержинську, а в Дніпропетровську ми вам дамо квартиру, щоб ви оце не їздили сюди. Але треба відректися від своїх переконань і засудити, до деякої міри, своїх однодумців." Я кажу: "Іван Васильович, це ви мене знаєте до чого закликаєте? Це я повинен вийти на площу Леніна перед універмагом, роздягнутися голя-ком, взяти віник, вмочити його в лайно і себе прилюдно – зібрати побільше людей – по сраці, по сраці цим віником, по сраці!" Кажу: "Ні, таким методом я не хочу ні квартири, ні грошей, нічого. Це надзвичайно непорядний, виключно непорядний метод отримання якихось благ. От, – кажу, – якби було за що тут зачепитися, я б написав, що вони брехуни. Я чесна людина. А там же все правда."
По-моєму, Щекотуров питає: "А як оці матеріали про вас їм дістаються?" Я кажу: "Я охоче вам про цей шлях скажу." А він аж зрадів: "А як?" Кажу: "У мене в Києві чоловік сто друзів, у Ленінграді чоловік п'ятдесят, у Москві чоловік п'ятдесят. Як тільки мене викличуть у КГБ чи що-небудь, я негайно телефоную з міжміського, а як удасться, то й з домашнього, і розказую їм усе. От серед цих двохсот чоловік і шукайте, хто передає. Я сам не передаю, в мене нема радіостанції." І тоді кажу: "От ви кажете, що мене не друкують. А ви друкуйте. Ті, що переда-ють, побачать, що вони брешуть, і ті, що їх слухають, побачать, що вони брешуть. Отак треба спростовувати."
Вони переглянулись і Васильєв питає,: "У вас є де-небудь у редакціях газет рукописи ле-жать?" Кажу: "Лежать." А цього не було. "У видавництві лежить рукопис?" – "Лежить." – "Од-ну хвилинку, я зараз прийду." Очевидно, побіг до секретаря радитись, а може й вище по пря-мому проводу. Ми сидимо зі Щекотуровим про те, про те, говоримо. Прибігає: "Владимир Иванович, будем вас печатать." Потискує мені руку. Я кажу: "Добре. Отак треба спростовува-ти, а не я повинен себе віником по сраці бити. А тепер, – кажу, – в мене є ще одне прохання. Мені постійно дихає в потилицю стукач генерала Щекотурова. Я прошу припинити це. Якщо ви за стільки років не переконалися, хто я такий, то гріш ціна вашій службі і вам теж." Той так подумав, Щекотуров, каже: "Я дам вказівку" Ні, він спочатку каже: "Володимире Івановичу, це у вас якесь марення." Кажу: "Ви, може, ще пришиєте, що мені треба на Ігрень (це психатрич-ка), що я несповна? Це вам не вдасться. Давайте так, – кажу, – товаришу генерал, ви немолода вже людина, ми мужчини, давайте будемо відверті. Ви мене завжди до відвертості закликаєте – то давайте будемо відверті." Він помовчав і: "Ладно, я распоряжусь."
Я прибігаю додому – ніде ж у редакціях нема моїх рукописів – і до ранку сиджу, клепаю в три закладки вірші, висмикнув одне передруковане оповідання. О дев'ятій годині я вже був у редакціях. Ну, хлопці там до мене ставилися добре. Я їм розказав, що от учора була така зу-стріч, що я відверто набрехав. "Залишай." Коли дивлюсь, через тиждень у газеті "Прапор юно-сті" – оповідання, тоді дивлюся – "Зоря" добірку віршів дала. А тоді дзвонить мені Книшов, директор видавництва "Січ" – "Промінь" тоді був, – і каже: "Володя, быстро сюда, есть указа-ние издавать твою книгу." Відредагували, редактором у мене був Міщенко Володя, може, зна-єш його? Гарна людина, мені повезло, він у мене три книжки редагував. Дуже гарна людина. Коли я був у засланні, він мене навіть гроші присилав на день народження. Там зі мною ще один литовець був: "Зі своїм Айдісом вип'єте на день народження."
Я здав книжку і збираюся у відпустку, коли мені дзвонить Міщенко: "Твою книжку обком забрав. Іди в обком." Я приходжу. А там був такий Петренко – згодом нацкомісію радіо і теле-баченню очолював. Тоді був інструктором чи заввідділом. Як почав він викреслювати: де сло-во "Україна" – все править на "Батьківщина", де слово "український", "козак" – усе це викрес-лює, де є український дух у вірші. Як "Батьківщина", то воно хоч у риму і ритм лягало. У двох віршах я відстояв. На другий день прийшов у видавництво. Сидять Віктор Корж і Міщенко. Приходить Петренко: "Володимир Іванович, вам доведеться зняти цикл "Мама". Тут я вже пе-рейшов у атаку. Кажу: "Вам, партайгеноссе Петренко, нічого не дороге – ні мати, ні Батьків-щина, вам тільки оте крісло, куди вас посадили нещодавно, і де гріється ваше гузно, і зарплата, ваш портфель – більше вас нічого не цікавить, я переконався." А це ж їхній начальник – Корж за голову схопився, сидить, сопе у кутку, а Міщенко – його сміх розбирає, він отак закусив зу-бами піджак, його душить сміх, а він стримується. Пішов він. Тоді Міщенко як розреготався! І каже мені: "Приходьте завтра, я думаю, що полагодимо." Я таки відстояв цей цикл "Мама".
Я цього Петренка питаю: "Віктор Михайлович, що ви так стараєтесь, чому така прискіпли-вість?" – "Володимир Іванович, на вашу книжку чекають не тільки у нас." Це я зрозумів. А по-тім була така фраза: "Володимир Іванович, ну що ви упираєтесь? Ну, я недавно тут працюю, мені дали завдання, мені треба його виконати – ну чого ви так упираєтесь?" А я навпроти ньо-го сиджу і кажу: "Віктор Михайлович, ви хочете по моїй спині кар'єру собі зробити? Дулю з маком, дулю, не зробити ви цієї кар'єри! Я, – кажу, – знімаю книжку, забираю рукопис!" І вже збираюся йти, як він мені: "Володимир Іванович, та не гарячкуйте, ми все владнаємо, владнає-мо." Тут я подумав, що якби не було вищої вказівки видати мою книжку, то він сказав би: "Ну й забирай." А то вчепився: "Ні, ні, не треба, не треба." Тоді я став нахабніше поводитись – від-стояв багато віршів. Про цю книжку тоді радіо звідти говорило. Отак вийшла моя книжка.
В.В.Овсієнко: І якого це року вона вийшла?
В.І.Сіренко: Вона вийшла 1981 року. Видавництво "Промінь", "Батькове поле", Дніпропет-ровськ. Тоді дехто був здивований, може, у декого виникли підозри, що мене ганяють – і рап-том виходить книжка. А вона вийшла отаким побитом, як контрпропаганда. Коли вийде книж-ка місцевого автора – у книгарні 120 примірників, а моєї тільки 60 поступило. Я пішов у облк-ниготорг, а вони кажуть: "Частина тиражу, пішла, – показує, – туди..." Не сказав, куди – туди... Я тоді зрозумів, що пішла вона, видно, за кордон, як контрпропаганда.
Не дивлячись на те, що вийшла книжка, стеження за мною продовжувалося. У 1984 році проти мене порушили справу. Мені стало відомо, чому вони не порушили її раніше. Я вже, ма-буть, розповідав, як мене захистив працівник КГБ?
В.В.Овсієнко: То ви не на диктофон розповідали, ще розкажіть сюди.
В.І.Сіренко: А, так. Я весь час дивувався, що вони: "Ну, Володимире Івановичу, ми ж вас оберігаємо, ми хочемо, щоб ви ніде не вступили, не влізли в якусь організацію, щоб ви не пе-редали які-небудь вірші, ми вам хочемо добра," – отаке мені часто говорили. А в Києві началь-ником контррозвідки у Республіканському КГБ працював мій друг дитинства. Ми з ним виро-сли на одній вулиці, гралися в одній пилюці – Гав'яз Михайло Іванович, полковник. А що таке начальник контррозвідки? Це права рука начальника КГБ. Перша їхня робота – це контроль. Та все, по суті, до того і зводилося. Він мені про це пізніше розповів. Приїхав у село, сіли ми ввечері, випили по чарці, і я кажу: "Михайле, у мене є підозра, що ти якось вплинув на мою долю. Мене б за оту першу книжку без усяких розмов загребли б у Мордовію." Він мені розпо-відає: "Коли почалася твоя справа, до мене подзвонили з обласного управління: "Ми вас навіть не питаємо, чи знаєте ви Сіренка. Бо ми знаємо, що ви з одного села, на одній вулиці з пуп'янка виросли, аж поки пішли вчитися. Він до вас заїздив, – вони знають усе, – ночував у вас у Києві, вже гнаний. Ось він написав такі й такі вірші, ми завели на нього справу. Що ви можете сказати?" А він каже: "Сіренко – це наша людина. Його батько працював на радянській роботі головою райвиконкому, у сільраді, головою колгоспу, головою споживчої кооперації. Він – наша людина. Єдине в нього, що він дуже любить правду. Багато хто любить правду, але він, – каже, – ще й говорить про це, бо дуже балакучий. Те, що він думає, він викладає. Він уже в та-кому віці, що ви його не переробите. І я просив би вас не вдаватися до крутих заходів, а прово-дити з ним профілактичну роботу." Є таке поняття "профілактична робота". "Це ваш обов'язок, я так і доповів Федорчуку, що ми його будемо профілактувати." І оце мене врятувало від Мор-довії. Вони боялися, думали: а біс його знає, права рука Федорчука, може, вони в дуже гарних стосунках, а ми тут накрутимо, не виконаємо його прохання, і в когось полетять зірки, попа-демо в немилість. То в цьому відношенні Михайло зробив добру справу – хитро спас мене від Мордовії.
А в 1983 році Михайло йде у відставку. У 1984 році вони починають фабрикувати справу проти мене. Справа коротка. Я працював в інституті мінеральних ресурсів і завідував відділом оформлення. Це, значить, у мене машиністки були, "Эра", синьковалка, фотолабораторія – самі жінки. А потім на мене повісили ще – може, й за вказівкою з КГБ, щоб причепитися до мене, – забезпечення інституту бланками звітності. Це розрахункові чеки, відомості на зарплату. Я зв'язався з друкарнею в місті Кобеляки, там був директором Володимир Іванович – не знаю, якщо він живий, то дай йому Боже ще пожити, порядна людина. Я почав привозити туди замо-влення.
А тоді вже почалися проблеми з папером. Він каже, що нема паперу – і ми теж іще не отри-мали. Я кажу: Володимир Іванович, зроби, будь ласка, на відходах, на чому завгодно, а коли ми привеземо рулон, ти нам із нього відрахуєш." Він не раз так робив. Якось я зайшов до них у бухгалтерію, дивлюся – вони на рахівницях кісточками клацають. Я приїхав до нашого нача-льника постачання і кажу: "В бухгалтерії друкарні ще кісточками рахують. А в нас є списані машинки, зняті з обліку. Даймо в нашу лабораторію, там хлопці-автоматники полагодять, по-чистять спиртом контакти, доведуть їх до робочого стану, виберуть з п'ятдесяти штук дві, я відвезу і віддам їм у бухгалтерію. Вони нам роблять добро – чом би й їм не зробити?" Він ка-же: "Давай". Був такий єврей Патлах. Він на мене і написав. Я його називав Падлах. Чи його примусили, чи він сам – не знаю.
Я відвіз. А вони вчепилися за це і почали копати справу, що я списав машинки, оформив і передав за гроші цьому директору. Директор друкарні на слідстві казав: "Ніяких грошей не бу-ло. Щоправда, за те, що він нам зробив послугу, ми в першу чергу виконали його замовлення. Та й сам він сподобався мені як людина. Ми з ним контактували." Та вони зварґанили справу і передали в суд. Суддя. Лисенко.
В.В.Овсієнко: А суд якого рівня?
В.І.Сіренко: Районний, Амур-Нижньодніпровського району. Суд відбувається так. Примі-щення оточене міліцією, дружинниками. Засідання майже закрите, людей туди не пропуска-ють. Але хлопці прорвалися, і Борис Довгалюк був на суді. Ідуть допити – і все не проти мене, усе слідство розбивається об свідків. На суд послали Лебедєва, головного інженера інституту. В інститут суд написав, щоб прислали або громадського захисника, або звинувачувача. Дирек-тор написав: «Направляється на суд головний інженер такий-то». Ось суддя й питає: "Лебедєв тут є?" – "Є". – "А в каком качестве вас сюда прислали?" – "А я хрєн його знає! Мені сказали піти – то я й пішов". Він дурачка зіграв, Жора Лебедєв. Там геологи – демократичний був ін-ститут. Усі стали на мій захист.
І найголовніше, без чого не можна було зварити суп – не було позову. Щоб судити, потрібен позов – або від цивільної людини, що я в неї щось украв, або від організації. Викликають як свідка нашого бухгалтера. Хороша така жінка. "Какой вы иск предъявляете товарищу Сирен-ко?" Вона каже: "Никакого иска – машинка была списана, снята с учета. Ну хай заплатить тро-ячку або п’ятьорку за металолом – і ми з ним квити." У залі регіт. Тоді суддя повернувся до одного кивали, до другого кивали – мені дуже подобається цей термін, "кивали". Я спочатку не знав, а потім мені в'язні сказали, що таке "кивали".
В.В.Овсієнко: Це «народні засідателі», які тільки головами кивають?
В.І.Сіренко: Так, я був вельми втішений. Суддя каже: "Суд переноситься на завтра." Зірва-ли – не було навіть державного звинувачення.
Ми приїжджаємо на другий день. Призначили на десяту годину – нема засідання, на одина-дцяту – нема. На дванадцяту – нема. І тільки о першій годині приходить суддя і каже: "О про-должении суда будет сообщено дополнительно."
Як мені потім шепнув захисник, – а захисник у мене був такий, що я від нього відмовився і сам захищався, ні риба, ні м'ясо: "Вот эти четыре часа уговаривали судью Лысенко, чтобы он продолжал дело. А он наотрез отказался. Сказал, что такое дело он вести не будет – дела нет, он фальсифицировать не будет." І його не зачепили, він залишився на посаді.
Тоді вони передають справу голові суду, Притуляку. Він уже й захисника державного, і все організував. Хоча все йшло на мою користь, та він продиктував протокол секретарці і два таки притулив мені два з половиною роки примусових робіт. Я не під конвоєм їхав, ні – якщо Тара-са Шевченка в ті краї везли з якимось фельд'єгерем...
В.В.Овсієнко: За вісім діб його завезли з Петербурга в Орську кріпость!
В.І.Сіренко: А мені видали документ, куди я повинен з'явитися. Я сів на барнаульський по-їзд і поїхав в Астрахань.
В.В.Овсієнко: Тут написано, що суд був у травні 1985 року – дати ви не пам'ятаєте? У вас, може, вирок є?
В.І.Сіренко: Двадцять третього. Мені не дали вирок на руки. А в червні я вже поїхав. Коли мене вперше викликав слідчий: "Владимир Иванович, вам предъявляется обвинение…"
В.В.Овсієнко: А за якою статтею? Який номер? Що, «крадіжка державного майна»?
В.І.Сіренко: Так, "Крадіжка державного майна" і «Підробка документів». Викликав мене перший раз слідчий Горячев – молодий хлопець, такий верткий. Йому ж сказали, що давай-крути. Він сказав, що пред'являє мені звинувачення. Питаю, в якій справі – от у такій. Я йому доводжу: оце є, а цього нема, оце є, цього нема. "Є факт крадіжки?" Він каже, що нема. "Є у вас доведений факт, що я підлог зробив?" – "Нема." – "Є зловживання службовим станови-щем?" – "Нема." – "Так що ж ви хочете? Ну, йдіть." І він радісний побіг до начальника – він хотів спекатися цієї справи. А там йому сказали: дивись, бо це КГБ крутить – крути, Горячев. Він мене викликає на другий день – і що робить? Знімає телефонну трубку, набирає одиницю і каже: "Володимир Іванович, ваша справа виїденого яйця не варта. У нас стільки нерозібраних справ по району – убивств, справжніх крадіжок на мільйони. А я оце повинен витрачати на це час? Я вже викликав свідків, вони свідчать на вашу користь – і я повинен оце натягувати? Але, Володимир Іванович, за моєю спиною стоять." Я кажу: "Ви в ролі шістьорки?" Він посміхнув-ся й каже: "Так". Я кажу: "Ну що ж поробиш – то така організація". Коли він мене викликав із захисником і дав ознайомитися зі справою – все було на моєму боці. Як воно було, так він і записав, цей слідчий.
В.В.Овсієнко: Так що в справі зафіксована вся правда?
В.І.Сіренко: Вся правда зафіксована. Він так і сказав: "Владимир Иванович, читайте. Тут усе за вас." Я нічого не мав проти. Але ним усе-таки крутили.
Коли я приїхав у Астрахань, то я повинен був стати на облік у гуртожитку "хіміків". Я при-ходжу стомлений. Мене повинні були послати на хімічний комбінат, що будувався. Комарня там, болота... Я приїхав у обласне управління вже під вечір. Там черговий капітан. П'ятий від-діл, що відповідає за "исполнение наказаний". Розказав йому, показав свою книжечку, сказав, що я поет, це мені кагебісти зробили, це ніяка не справа." Я вас одне тільки прошу – ви вико-навець, не посилайте мене на будівництво. Пошліть мене в якийсь район, куди завгодно – мо-же, в Астрахані мене тут залиште, але не посилайте на будівництво. У мене хронічний бронхіт, мені не можна в тих болотах". Він каже: "Сегодня переночуете в одном общежитии, я вам сей-час напишу записку, а завтра утром приходите."
Я приходжу. Бачу, що він уже до мене тепло ставиться, – може, вже подзвонив. А міліція патологічно не любить КГБ – це патологічна ненависть! Бо вони ж їхніми руками все загріба-ють. Та ще й контролюють їх. Я приходжу вранці, він мені каже: "Володимир Іванович, їдьте на цегляний завод за Астрахань." Я пруся в ті піщані дюни – до обіду дійшов. А там начальник подивився мої медичні довідки: "Так кого він прислав? Мені тут треба в газу цеглу тягати – кого він прислав? Прислав інтелігента, поета прислав! Їдьте назад." Написав йому записку, що я йому не годжуся.
Повертаюся до цього капітана. Він каже: "Володимире Івановичу, їдьте в районний центр Камизяк. Там на будівництві начальник хороший чоловік – десь він вам роботу знайде. Я при-їжджаю стомлений під вечір, заходжу до цього майора – сидить такий повний чоловік, добре обличчя в нього, видно, що в нього є нюх – де інтелігент, а де хто. Я зайшов у кабінет: "Здрав-ствуйте, я прибыл к вам". Він із двох фраз зрозумів: "Садитесь." Так він нікого з кримінальни-ків не запрошує. "Ну, рассказывайте, что такое." Я подаю це направлення. "Не похоже, расска-зывайте." Я розказую йому всю історію. Він каже: "Гандоны штопаные, негодяи! За это дело не судят, это или Вы путаете, или они что-то." Я йому кажу: "Товарищ майор, – Булич прізви-ще, – я страшно стомився, ви мені дайте переночувати і щось подумайте. Поки в мене є гроші, я погуляю, освоюсь у районі, а прийде моя справа – вона за мною прийде, – ви прочитаєте і все зрозумієте."
Справді, днів п'ять я ходжу, тільки переночую в гуртожитку. І раптом він викликає мене: "Садитесь, Владимир Иванович. Да, вы правы были, эти негодяи это сделали. Владимир Ива-нович, у меня увольняется комендант в общежитии – 80 рублей вам хватит на еду?" Кажу: "Ці-лком." – "Вы же тут долго не будете. Одежда у вас есть?" – "Це мене цілком, – кажу, – влашто-вує." – "У вас обов'язки будуть: реєструвати, коли хто повертається з роботи, чи був на роботі по нарядах. Кожний відмічається. І, – каже, – там щось по господарству простежити. Я вам дам шестьорок, поселю вас у гарну кімнату." Я кажу: "Годиться." І ото я виконував обов'язки ко-менданта гуртожитку.
В.В.Овсієнко: А тут жили хто? Оці «хіміки», так?
В.І.Сіренко: «Хіміки», так. Вони там на бетоні працювали. Пізніше я там одного литовця виручив – зняв з бетону. Я був вільний. Оце вранці відправлю людей на роботу і цілий день ходжу. О п'ятій годині вони повертаються, я сиджу у віконці, тут черговий, я відмічаю, див-люсь, де відмічено бригадиром, – був на роботі. Там були узбеки, казахи, туркмени – коли во-ни дізналися, що я знаю Кодекс, юридично підкований, що маю вищу освіту, університет, то почали до мене ходити писати скарги. Вони мене замучили. Я вже з цим литовцем, Гайдісом, жив в одній кімнаті. Я лежу, стукають: "Володя, ходоки прийшли". Кажу: "Хай заходять." Беру їхні вироки, читаю. Особливо великий потік пішов після того, як я одному написав скаргу і його помилували. Це розлетілося по всьому колективу – до мене повалили. А як ото прийдуть посилки, то вони мені урюк несуть, ковбасу.
І ось раз мене майор питає: "Володимире Івановичу, ви у них мулла чи що?" Я кажу: "Чо-го?" – "А йдете ви з Гайдісом, я, – каже, – спостерігав, йдете з Гайдісом, ідуть вони у смугас-тих халатах, три узбеки, на дорозі відходять на узбіччя, складають отак руки і з вами вітають-ся. Ви що – мулла у них?" Я розреготався, кажу: "Та ви що, товариш майор, я, – кажу, – пишу їм різні прошенія." Отак я там добув, і писав, писав, писав скрізь. Відповіді приходили станда-ртні.
А коли відбувався ХХVII з'їзд партії, я написав у Президію. Я писав у республіканський суд, то мені хтось прислав таке "определение", що, по суті, там визнано, що я невинний. А там у мене друг із Дніпропетровська був, Вася Земляний. Видно, йому попалася ця справа, то він з товаришами зварґанив це "определение". Зняли мені рік. Я показав його майору, він каже: "Слушай, перепечатай его в нескольких экземплярах и везде направляй – тут же все за тебя!" Я написав великого листа у Президію ХХVII з'їзду і приклав це "определение". Приходить лист: Генеральний прокурор Рекунков виніс протест за скасування всіх судових рішень у моїй спра-ві, справа направлена у Верховний суд України. Десь у травні приходить до мене лист, що Верховний Суд скасував усі судові рішення. Я радий, показую майору, а він каже: "Владимир Иванович, – я один там був, із ким він на "ви", – я вас и сейчас отпустил бы, но пока я такую бумажку не получу... Идите рыбу ловите в Волге, – якраз нерест пішов, – идите ловите рыбу."
Я це запам'ятав на все своє життя… Я пішов там недалеко в казахський аул. Якраз перед тим, як я від'їздив з Кам’янського, помер мій батько. А це була роковина батька. Я накупив торбу цукерок. А там казахські жінки з дітьми ждуть хліба, по-своєму гомонять. Я ж не розу-мію, що вони говорять. Набрав цукерків і кажу: "У нас, православних слов’ян, є такий звичай: поминати померлих." От я по жменьці всім дітям роздаю. Вони там щось: "Аллах, аллах". Роз-дав я. Одна жінка підходить до мене і каже: "Мы здесь, в ауле, слыхали, что в спецкомендату-ре живет украинский писатель, которого сюда КГБ заслало за правду." Я кажу: "Так оце я. Але, – кажу і дістаю довідку, – ось я вже скоро додому поїду." Як вона вихопила цю довідку, бігає по колу, щось їм по-казахськи гукає. Вони: "Аллах, аллах". Вона, видно, каже, що ось він уже скоро поїде додому. Потім я там зайшов ще до одної казашки, вона мені молока налила, не за-хотіла грошей брати.
Я йду, несу в гуртожиток по барханах це молоко, цукерки, і мене сльози душать. І я написав такий вірш, який, де я не читаю, не залишає людей байдужими.
Чорна, згорблена казашка
У землянці край села
Молока мені у пляшку
За "спасибі" налила.
Степом вицвілим, гарячим,
По барханах дві версти
Молоко несу і плачу
Від людської доброти.
Оце життя такі дає сюжети. Я прийшов у гуртожиток, роздав хлопцям цукерки. А пити там не можна. Я пішов, узяв таємно пляшку, ми сіли. А в мене був куток загороджений, там книж-ки в мене. Я поставив фотокартку батька, запалив свічечку, і ми з хлопцями тайком пом'янули батька, по сто грамів випили, посиділи.
Уся міліція, всі охоронники до мене ставилася як до свого. Аж трапилося таке. Один лейте-нант каже: "Твою справу і ще одного робітника взяли у спецвідділ КГБ району." Я обурився, думаю: "Та, туди його в качель, що це таке!" Пішов до начальника. Заходжу, якийсь чи Птіцин, чи Куріцин сидить. "Скажіть, що Сіренко прийшов." Заходжу, він люб'язно мене зустрічає, по-чинаємо з ним говорити. Питаю: "Ви взяли мою справу." – "Та хто вам сказав, зачем?" Я кажу: "Товариш підполковник, – по-моєму, підполковник, – ну, ми ж з вами майже однолітки, ну на хрєна нам оце крутити? Вам прийшов запит із Дніпропетровського КГБ, щоб Ви написали, як я себе тут поводжу." Тоді він каже: "Владимир Иванович, я уже разговаривал с людьми, с осу-жденными. Я на вас напишу только хорошее. А потім, нащо ви мені тут потрібні? Ви тут тим-часова людина, а у мене от, дивіться, листівки розповсюджують, тут дезертири досі в комишах сидять. Навіщо ви мені? У мене своїх справ отак-от. Я напишу хороше про вас." Тоді він ро-бить паузу і каже: "Володимир Іванович, а не могли би ви зі мною співпрацювати? Що гово-рить міліція, що кажуть засуджені – ви періодично мене щоб інформували. У нас є вже отакі дані, що міліція оте й те..." Я зразу зрозумів, що в них уже є свій стукач, міліцейський. Я роз-реготався і кажу: "Товариш підполковник, якби я цим займався, то я б сюди не приїхав. Я був би там, у Дніпропетровську, та ще й хорошу посаду мав би." – "Ну, що ж, Володимире Івано-вичу, я вас проведу. Все ж таки заходьте".
Ми почали згадувати повоєнне дитинство, перейшли на таке людське. Чи я йому сподобав-ся – ми так тепло розійшлися. Він мене аж на вулицю виводить, на прощання за плече обіймає. А тут проїжджає директор нашого підприємства з нашим майором Буличовим, бачать сценку, що кагебіст мене обіймає за плечі. До того директор підприємства на мене чортом дивився, а то зустрічає, руку мені тисне – як рідний брат. Майор не дивно – він до мене добре ставився. Але, мабуть, теж подумав, я пішов кагебісту служити.
І ось я йду з цього КГБ і думаю. А я ж їх ненавиджу. Слово "комуніст" сьогодні для мене... Я ото, як Геббельс сказав, що коли чує слово "культура", то хочеться схопитися за автомат. Отак коли я чую "комуніст" або "кагебіст" – я теж схопив би автомат. Підлішої організації у світі за всю історію не було! Гітлер, наприклад, знищував інших, не знищував своїх, а ці ж сво-їх винищили більше, ніж чужих. Вона побудована на найпідлішому. Що є в світі чорне, гидот-не – це політика партії.
В.В.Овсієнко: Ну, свої – які ми для них свої? То була окупаційна влада.
В.І.Сіренко: Ні, я маю на увазі, що вони ж у Росії своїх знищували. Я йду і думаю: "Ну, що таке? Який не є, але дім, я тут живу. Мені все-таки треба поважати тих, хто створив мені умо-ви для життя. До мене ставляться добре.
Приходжу. Заступник Буличова був майор Трус – високий такий, членоподібний ніс. Знав російську, англійську – притому, англійську добре знав, – але найкраще він знав матюки.
В.В.Овсієнко: "О, великий, могучий, прекрасный русский язык"!
В.І.Сіренко: "Феню" він добре знав, але матюки в нього були вивершені. От він уранці 200 чоловік вишикує перед відправкою на роботу: "Мужики! – Матюк. – Вы думаете меня обма-нуть, обвести вокруг пальца? – Матюк. – Не пройдет! – Матюк. – Единственное – это честно признаваться, я люблю прямоту." – І матюки. Оце він так перед строєм. Я до нього прийшов, кажу: "Товариш майор, мені треба з вами поговорити. Я був учора в КГБ, зі мною розмовляв начальник. Із розмови я зрозумів, що у вас серед міліціонерів є стукач. Він поніс мені таку ін-формацію, що її до нього міг донести тільки міліціонер." Він каже: "Я здогадуюсь, хто." – там був один капітан. Кажу: "Він мене схиляв бути стукачем – я відмовився навідріз. Я йому прямо сказав, що якби я цим займався, а мене і в Дніпропетровську часто агітували, я б не приїхав сюди." Він: "Спасибо, Владимир Иванович, что сказали. Слушайте, а вы с ним встречаетесь? Ви ж з ним зустрічаєтесь, то що він каже про нас, будете нам доповідати." Я розреготався: "Товариш майор, це перевербовка, – кажу. – І у вас я не буду працювати. Я поважаю вас, ви до мене по-людськи поставилися – це мій дім, хай який він є, але гидити в цьому будинку я не маю морального права. Йдеться про те, де я живу і з ким я спілкуюсь. Він мені сто років не по-трібний. Але й вам я не буду служити, бо це не відповідає моїй моралі." Я відмовився.
Після цього бачу, що міліція мене возлюбила ще більше! Їдуть на рибалку – везуть мене на рибалку, їдуть на пікнік – мене беруть, на суботу-неділю якийсь офіцер бере мене додому, щоб я там переночував у нього, з дітьми там побавлюся. Зовсім змінилися. Ну, Буличов – цей видав матюк десь поверхів на п'ять на адресу кагебістів. Отак я там добув.
Повернувся я сюди дев'ятого травня, в День Перемоги, 1986 року.
В.В.Овсієнко: У святцях написано третього травня.
В.І.Сіренко: Ні, дев'ятого травня я приїхав. Коло монумента музика гримить. Я приїхав ти-хенько. У мене були ключі – відчинив двері, зайшов, а там дружина спить і онук, який усе си-дів на отому вікні. А там мав поїзд проходили, то він не спускав очей: може, дєдушка приїде. І от я тихенько зайшов: "Андрюша, Андрюша." А він спить. Розбудив я його, він як лупнув очима – я такої сили не бачив у чотирирічної дитини! Він як підскочить, як крикне: "Дедушка приехал!" І як схопив мене отак кругом шиї – він мене ледь не задушив! Отака сила у малої дитини. Тоді розбудили дружину, сіли снідати. Поснідали, я взяв ключі з собою і кажу: "Ну, ходімо, Андрюша, гуляти". Ми пішли понад залізницею прогулялись.
Потім мене викликають слідчі. Якийсь там сопляк починає на мене кричати. Я кажу: "Ви що, знову будете?" – "Вы, такой антисоветчик..." Я кажу: "Слухай, сопляк, я таких, як ти, ба-чив! Зі мною так не розмовляли генерали. Нижче полковника в КГБ я не спілкувався». (Так трапилось, що вони зі мною розмовляли тільки полковники або підполковники, у крайньому разі.) «Я буду говорити з генералом Щекотуровим. А ти тут як себе поводиш? Я піду накапаю на тебе. Де преступник? Я виправданий – ось бачиш?" Пішов до начальника слідчого відділу, кажу: "Приберіть ви від мене оцього". І мене передають майорові, на "-ський". Він старша лю-дина. Викликає мене цей майор. (Як же його прізвище? Вискочило.) Він мені дуже сподобався. До речі, він, по-моєму, західняк. Бачу, він викликає свідків. Я йому кажу: "Ви що, знову варите справу?" А він каже: "Ні, Володимире Івановичу, Ви не кип'ятіться. Ви ото на того Рощина по-перли. Як на мене, то він грубо розмовляє. Щоб закрити справу, ми повинні для формальності ще поговорити з вами і з тими свідками. Мене спитають: от ти, слідчий, закрив справу – на якій підставі? Правильно? Я ж у суд подам, суд буде приймати рішення про реабілітацію". Я заспокоївся. Викликають мене в суд, поновляють на роботі в інституті, виплачує мені держава гроші за всі витрати. Отак я почав.
Потім мене прийняли в Спілку письменників. Зразу, як тільки я повернувся, у Києві вийшла книжка "Корінь мого роду". І так пішло, пішло, пішло.
Але от недавно я йшов по вулиці, зустрічає мене одна інтелігентна людина і питає: "Воло-димир Іванович, от бачите, що робиться в Україні? Чого ви досягли, що ви завоювали? У вас, – каже, – зарплата невеличка, пенсія не дуже, ви не купаєтесь у достатках – що ви завоювали і народ?" Я йому відповів так: "Я завоював те, що не всі зрозуміють. 90 відсотків не зрозуміють, що я завоював. А завоював я таке неоціненне, що ніякими грішми не оцінюється, ніякими ба-гатствами! Я сьогодні йду по Дніпропетровську і по Дніпродзержинську з гордо піднятою го-ловою. Я нікого не продав, я нікого не заклав, я не потоптався по собі. Зі мною сьогодні старі кагебісти зустрічаються і поштиво потискують мені руку. Якби я повівся по-інакшому, вони б мене викинули, як гандон використаний, і не звертали б на мене увагу. Бо людина психологіч-но побудована так, що вона думає: а якби я? Я зараз навіть підсвідомо шанована в них людина. Я йду з гордо піднятою головою. А найголовніше, коли я буду помирати, мені не соромно буде востаннє подивитись в очі своїм онукам. Це не вимірюється ніякими грішми, ніякими багатст-вами. А якщо ще казати, то для мене незалежність – це все. Про це мріяли наші діди, прадіди, і я вклав туди свою краплю".
Я хочу ще розказати, як я тоді кинувся, дурний, поновлюватись, і поїхав у Москву і в Київ. Приїжджаю в Київ...
В.В.Овсієнко: Де поновлюватись?
В.І.Сіренко: У партії. Дурний же ж, гарячка... Я приїхав у Київ. Тоді парткомісію вів Гру-шецький, голова парткомісії. Мені дали направлення до одного інструктора. Українською мо-вою розмовляє, навіть із таким західним акцентом. Мило зі мною розмовляє, каже: "Володи-мире Івановичу, а ви знаєте, оці вірші колись будуть надруковані." Я кажу: "Так чому ж я тут? Що ви, не розумієте?" Він каже: "Володимир Іванович, я б вас просив: на засіданні ви якоюсь мірою визнайте вину. Що згустили фарби, захопилися дуже. Мені здається, що так треба. Я там довідку подам, вас можуть поновити. Ви нікуди не поспішаєте?" Кажу: "Ні". – " А що, як я вас зачиню в своєму кабінеті, мені треба хвилин на 40-45 відлучитися?" Кажу: "Будь ласка". – "Он, – каже, – вода, отам кава, кип'ятильник, можете кави випити. Ну, добре, не сумуйте." І отак кладе руку на мою справу і мені її під ніс через стіл просуває. Це, по суті, партійно-кагебістська справа. Там і стукачі записані. Чую – клац. Яка там кава! Я схопився за цю справу, дещо виписую, там характеристика, там десь факти, думаю, може мені колись згодиться. Усе там повиписував, що мені треба було, проконспектував. Через годину чи більше чую – ключ у замку. "Ну, ви тут не сумували?" Я кладу руку на справу і, як він, посуваю в його бік: "Не сумував". От я забув його прізвище! Це в ЦК, інструктор ЦК КПУ.
В.В.Овсієнко: Господи! Це ж він теж боявся підслушки?
В.І.Сіренко: Так-так. Викликали мене на засідання. Грушецький сидить, старі пердуни там сидять, обвішані, як ото бульдоги на виставці, цими бляшанками. Я почав захищати вірші, що вони не антирадянські, що тут не проти влади, не проти партії – тут проти недоліків. Грушець-кий каже: "У меня такое мнение, – російською ж мовою засідання ведеться, – у товарища Си-ренко в голове какой-то мусор. Давайте через год возвратимся к этому вопросу – может, он кое-что поймет". І тут мене зачепило, я кажу: "Товариш Грушецький, я отут два дні ходжу по ваших коридорах і дивлюся: пішли пижикові шапки. Люди в таких, – кажу, –розкішних шап-ках ходять, у таких розкішних шапках! Чи не написали б ви записку, щоб і мені видали таку шапку? Отоді я, мабуть, під тою шапкою буду думати так, як ви". Ці старики захихикали, а він: "Вон! К такой-то матери!" – кричить, матюком мене. Я вилетів, за мною вилітає той інструк-тор і ледь не плаче: "Володимире Івановичу, ну що ж ви..." Кажу: "А чого ж він так зі мною? Що я йому, пєшка?"
До речі, точно таке знайомство було в мене і з Ватченком. Він же ж, як партійний бос, міг на "ти" звертатися, навіть коли вперше людину побачать. У цьому вони вбачали демократизм. От він так у напівоберта до мене сидить: "Садись". Я сів. "Ну, как поживаешь?" Тут сидить на-чальник КГБ Васильєв. Кажу: "А ты как поживаешь?" Він отетерів. Я до нього теж на "ты". Бо мене заїло, думаю: "Що, я з тобою свиней пас, лайно таке?" Ну, справді, чого ти зразу на "ти"? Начальник КГБ засміявсь. Про Васильєва в мене залишилась непогана згадка. Ватченко раз – і перейшов на "ви". Я побачив, що він теж так трошки посміхнувся, не сприйняв це як образу. Зрозумів це як натяк: ми ж незнайомі.
Як було, коли я поїхав у Москву поновлятися. Засідання вів Гришин. Там у коридорах я зу-стрів Назаренка – був такий літературознавець, його теж виключили з партії за націоналізм. А як я з ним познайомився? Він приїхав у Москву в брилі, вишита сорочка – такий театральний українець. Папка у нього, портфель – зачовганий, замусолений. У портфелі в нього ножиці, і він, де в газеті щось про літературу побачить – раз-раз-раз, – вирізає і складає в портфель. Ка-жуть, що в нього вдома такі архіви... Назаренко, Юрій Назаренко... Помер уже, Царство йому Небесне. Я українською мовою звертаюся у віконце: "Мені потрібна перепустка, мене викли-кали". Чую, за спиною голос: "О, звідки цей динозавр узявся?" Повертаюсь – дід сидить у бри-лі. Я взяв перепустку і підійшов до нього. "А звідки ви?" Я сказав. "Та я чув, – каже, – ваше ім’я по радіо з-за кордону". Отак ми з ним познайомилися. Я там теж захищав свої вірші.
В.В.Овсієнко: Ви сказали, Гришин вів засідання. А тут написано Соломенцев.
В.І.Сіренко: Ні, то вже інший випадок. Переді мною зайшов Назаренко. Чую, там страш-ний крик. Він цитує Леніна, а Гришин кричить: "У Ленина этого не было! Вы знаете, что Ле-нин издан уже в другом издании?" А той кричить: "Так ви зробіть його кишеньковим форма-том, отак зведіть його". Як зчепилися! Ну, звичайно, він вилетів, його не поновили. Я за ним пішов – другий націоналіст. Я теж захищав там свої вірші. Там була, до речі, ще ленінська ко-муністка – Стасова чи Фотієва, – яка дожила до цього часу. Сидять усі старі пердуни, пісок під кожним… Я відбивався, а Гришин каже: "Давайте вернемся к этому вопросу позже. Может, Владимир Иванович что-то поймет". Цей у культурній формі.
Я вийшов, і мене якийсь дурацький сміх розібрав, а тут уже стоять: "Поздравляем". Питаю: "З чим?" – "Та ви ж вийшли веселий, вас поновили." Я став – а тут проходять ці морди – і кажу словами Маяковського: "Если бы выставить в музее плачущего большевика, весь день бы в му-зее торчали ротозеи. Такого не увидишь в века!" Повернувся до Назаренка, кажу: "Ходімо". Там ще не поновили одного вчителя школи – "за неправду". Він працював в елітній школі. Си-ни начальства жили з учительками, а він виступив проти цього. І його з'їли, виключили з партії і тут не поновили. Він вийшов і плакав – «парень из Калуги». Ми, націоналісти, взяли його і повели – "Тот {тріумф??? Незрозуміло} был русским кабаком", як писав Єсенін, – в кабак, ви-пили там по склянці вина, втішили його і поїхали додому.
Я запам'ятав настанову, якою мене спас Назаренко. Він каже: "Володю, от ти можеш там проповзти по колу в них на килимі, – я б цього, може, і не зробив, але він мені це каже. – Ти міг би побити себе, свої вірші проклясти – і тебе б поновили. І ось ти береш партквиток, вида-ють тобі гроші за дорогу, ти за ці гроші купуєш квиток, лежиш у вагоні на полиці. Скажи, що б це їхало – це б їхав Сіренко чи гівно якесь?" Це він сказав перед тим, як сам мав заходити ту-ди, ще переді мною. "Оце, – каже, – найголовніше: ти будеш їхати безпартійним, але ти будеш їхати людиною."
Ще розкажу про Соломенцева, і ми цю тему закінчимо. Тут теж цікава історія. Я написав у листі на Президію ЦК, що мене спочатку виключили з партії, а потім з роботи. І раптом бігає по інституту парторг – я тоді в інституті працював, – розшукує мене: "Владимир Иванович, вот вам, – показує листок, – в ЦК партии, в Москву звоните этому человеку с любого телефона". Я дзвоню, представляється чи не Кириленко. Українською мовою: "Володимире Івановичу, при-їдьте сюди в Москву, це в ваших інтересах, мені треба встановити деякі факти". Я йому сказав, як воно було. "Я вас прошу, Вы приедьте сюда." Думаю, чого?
Раптом негайно збираються комуністи інституту, мене туди тягнуть і дають таку характери-стику, що мене треба до ордена представляти! Думаю, що це? Викликає мене секретар райкому і каже: "Володимир Іванович, у нас затребували документи на поновлення вас у партії". Пи-таю: "А чого мене не спитали, хочу я поновлюватися чи ні після цього?" Тоді викликає мене Дубина, голова обласної парткомісії: "Володимир Іванович, зараз я вам дам на квиток, ось бронь, ідіть беріть квиток, щоби завтра були в Москві". Я кажу: "Не поїду, я хворий, почнуть там мені нерви тріпати, я не хочу цього". – "Ну, подумайте. Не завтра, так послезавтра, я вам даю два дня. Вы должны..." Він не каже мені, але ж бачить, що це таке, і: "Ви будете поновлені у партії".
Я прийшов додому, ліг і почав думати: "Ні, треба поновитись. Я поновлюся, приїду сюди партійним, стану на облік, а через півроку-рік покладу їм партійний квиток на стіл і напишу заяву. А тут ще ХХVIII з'їзд. Думаю, якраз я їм до з'їзду – подарунок. То вони мені зробили по-дарунок..." То ж був останній з’їзд, ХХVIIІ. Прийшов – а там така повага! Там цей Кириленко, чи хто, зразу всіх вигнав з кабінету: "Владимир Иванович, я вам читатиму довідку, приготова-ну на засідання, ви візьміть олівець, де що неясне, що треба виправити – виправте". Прочитав, бачу – мене реабілітують як письменника. Хтось із письменників дав на мої вірші дуже добру рецензію. "Там щодо літератури, – каже, – я не знаю, а політично – це те, що треба. Пішли к Соломенцеву." Ідемо ми «к Соломенцеву». У кабінет заходимо, він сидить. "Над чем Вы сей-час работаете как писатель?" Я кажу: "Та я ще не зорієнтувався. Мабуть, напишу про те, що я пережив. Зараз так іноді вірші пишу». Російською кажу: «Стихи пишу». – "Владимир Ивано-вич, а зачем вам нужен партбилет, если вас восстановят?" Я кажу: "Єдине: щоб я приїхав із оцим партбілетом, на якому силует Леніна, і цим партбілетом жирним мордам у Дніпропет-ровську – по морді, по морді, по морді!". Він переглянувся з цим інструктором, посміхнувся. "Ну, Володимир Іванович, ідіть знайомтеся з Москвою. Ви ж у ній не були? Ідіть по магазинах. Перепустка буде на вас, післязавтра приходьте." Ні, він ще одну фразу сказав: "А знаете, поче-му мы решили подать на ваше восстановление? И подавать будем со сбережением вашего двадцатилетнего стажа." А я кажу: "Скажіть". Соломенцев каже: "До самой перестройки Вы боролись – следовательно, Вы настоящий коммунист". Кажу: "Спасибі за комплімент". – "Ідіть, – каже, – знайомтеся з Москвою, післязавтра прийдете."
Приходжу, а там же ж такі старі пердуни сидять, по-моєму, там Стасова сиділа – стара-а-а рухлядь.
В.В.Овсієнко: Як сова вдень.
В.І.Сіренко: Так-так, Стасова. Сидить один: "Вопросы есть?" Другий: "Над чем Вы работа-ете сейчас, Вы же писатель?" Я кажу: "Я мало чого зробив. Я щойно повернувся з заслання, я ще не зорієнтований, зберуся з думками". – "Еще будут вопросы?" – "Нет." Зачитують наперед заготовлену довідку – я бачу, що заготовлена, надрукована: "Восстановить с сохранением два-дцатидвухлетнего стажа".
Я пішов на телефонну станцію, подзвонив своїй співробітниці.
Чому я погодився на це поновлення? Бо все почалося з виключення з партії. Я все повернув на круги своя. А потім з цим партквитком я розпрощаюсь елементарно. Я вийшов з партії за-довго до її розпаду. На другий день після ХХVIII з'їзду на телебаченні я поклав заяву
В.В.Овсієнко: Це 1989 року?
В.І.Сіренко: Та я не пам'ятаю. Отже, я подзвонив своїй співробітниці, що поновлений, ви-їжджаю. Доти парторг інституту на мене чортом дивився, а коли я повернувся – ніби нова лю-дина. Іду я по коридору, а парторг мені назустріч, став, поклонився: "Володимир Іванович, здрастуйте!" Усі мене вітають, ніби я друга людина.
Мене обком партії послав працювати на телебачення
В.В.Овсієнко: Тут написано, що ви у Соломенцева були у 1987 році. А яка то була пора ро-ку?
В.І.Сіренко: Це було, по-моєму, десь восени. У готелі зі мною був артист абхазького теат-ру, і він уже розповідав, як у них розгоряється конфлікт із грузинами. "Точно, – каже, – як у вас: мова, культура – все душиться, все грузинізується."
У мене багато було в житті курйозів, ось ще один я розкажу. Викликав мене Щекотуров. Це ще в ті часи. А я дружив і зараз дружу з художником Феодосієм Гуменюком. Я ремонтую го-динники, я взагалі все ремонтую. Гуменюк мені каже: "На тобі годинник, відремонтуй, якщо можеш". А він ще довоєнний, такий великий. Я взяв його, відремонтував, думаю, віднесу Гу-менюку в майстерню. Там недалеко від КГБ, на Артема. А тут дзвонить Щекатуров: "Володи-мир Іванович, зайдіть". "Ну, – кажу, – добре, я буду йти в одне місце, зайду."
Заходжу в приймальню, спустився капітан, його ад'ютант, вивіз мене ліфтом наверх, допо-вів йому і каже: «Залишайте портфель тут, у приймальні, а самі йдіть». Я кажу: "Я без портфе-ля не піду. Я знаю вашу братію: поки мене Щекотуров буде тримати якомога довше, ви тут у мене все перекопіюєте – техніка зараз гарна – і все. Чи щось підкладете. Я не піду, докладіть Щекотурову, що я без портфеля не піду". Тоді він дзвонить: "Хай іде з портфелем".
Я заходжу, він так сидить, тут такий довгий стіл, я сідаю в кутку, портфель собі під ноги. Починається розмова, а він якийсь незібраний, розгублений, якийсь не свій. І тоді запала тиша, а я чую під столом: цок-цок, цок-цок, цок-цок. І він, видно, подумав, що я зайшов сюди з під-ривним пристроєм – камікадзе! Я беру портфель і кажу: "Володимир Опанасович, я зрозумів вас. Погано працюють ваші нишпорки, бо вони ж не знали, що в мене є ще таке хобі – ремон-тувати телевізори, пральні машини, годинники. Ось я, – кажу, – Гуменюку відремонтував го-динник, зараз від вас занесу йому". У нього спочатку сповзла оця дурнувата посмішка, він роз-слабився і каже: "А я вже хотів хапати ваш портфель і викидати у вікно". Значить, з п'ятого поверху. Я кажу: "От би ви мене, товаришу генерал, здивували, якби він упав там і вибухнув".
Ой, було, що мене возили на підписку до головного прокурора Оберемка. Там такий крик мені влаштували! Я послав у Чехословаччину і в Польщу в українські газети вірші. "Ви посла-ли за кордон." – "Та, – кажу, – це все одно, що в Запорізьку область. Який закордон, схаменіть-ся!" – "Давайте підписку." А підписка – що? Ти підписуєшся, що як тільки вчиниш якесь мале-ньке порушення, то це дає право тебе заарештувати. Кажу: "Нічого я не буду підписувати". Так прокурор кричав! Сидить Соломін: "Вот Соломін тоже воевал за Украину, он любит украинс-кий народ". А я кажу: "Ви подивіться йому в очі, як він на мене дивиться, і скільки там любо-ві!" Соломін як підскочить: "Что?! Что вы себе позволяете!" А я тоді кажу: "Знаєте що, това-риші, давайте закінчувати цю комедію, я голодний і мені треба їхати у Дніпродзержинськ". Тоді Оберемок встає – хороше прізвище для прокурора – брати в оберемок, – підходить до ме-не, кладе руку на плече: "Володимир Іванович, ви не ображайтеся, ми поговорили, трохи кру-то. Я гадаю, що ми з вами ще зустрінемось". Я кажу: "Де? На лаві підсудних?" – "Та, чого, ви-п'ємо винця." Я кажу: "Де? Он лоток? Давайте підемо, візьмемо стакани і роздавимо". Я ви-йшов, а секретарка як глянула на мене, у неї очі отакі: ніколи вона не чула, щоб відвідувач розмовляв на таких високих тонах – там сидять кагебісти, сидить прокурор.
В.В.Овсієнко: А як ви домоглися ще й вибачень?
В.І.Сіренко: О, я напосідав на них страшно. До речі, там у мене ж і з Потебеньком була пе-репалка. У мене забрали вірші при обшуках і не повертали. Я написав листа. Мені відповіда-ють, що повернути вірші немає можливості, бо вони визнані антирадянськими... ні, "идеологи-чески вредными". Я пишу в Прокуратуру України. А Потебенько на той час був заступником прокурора. Це було вже після ув'язнення, я вже працював на телебаченні. Мені присилає лист Потебенько, він і зараз у мене зберігається: "Вашу скаргу розглянуто. Повернути вам вірші не-ма можливості, так як вони визнані ідейно шкідливими. Зам. Прокурора України Потебенько". Я міг би мати на нього зло, але те, що він зараз робить – це мені до душі. Мене не цікавить, чи за якимось завданням, але що він робить зараз – мені це подобається. Чи в нього вийде що-небудь, але те, що робиться зараз у Прокуратурі, я схвалюю. Тільки треба було раніше цим за-йнятися.
В.В.Овсієнко: А все ж таки, як ви добилися вибачення?
В.І.Сіренко: А, я почав їх атакувати: ходити, листи писати... Тоді вже була трохи гласність. Кажу: "Я буду в міжнародні організації звертатися. Підніму такий хай, що не дай Боже! Це по-рушення прав людини. Або подам у суд. Ви образили мене – я виправданий, я поновлений у партії. Ви образили честь комуніста з такого-то року, я поновлений зі збереженням стажу. Як так? Ви повинні вибачиться". І вони прийшли в інститут...
В.В.Овсієнко: Хто це вони?
В.І.Сіренко: Представник прокуратури. Зібрали збори. Дуже короткі були збори. "Ми виба-чаємось, – каже, – перед Володимиром Івановичем за наших колег і вибачаємось перед вами, колективом, що ми кинули пляму на вас." Майже точно з такими словами прийшов і представ-ник КГБ. А потім і вірнопіддана КГБ газета "Зоря" – бо її редактор точно був кагебістом-стукачем, вона писала проти мене статтю. Я прийшов до редактора, сидить він – от забув прі-звище. Я заходжу: "Добрий день!" – Він отак на мене дивиться. Я показую йому довідку про реабілітацію, показую йому партквиток – це ота дія, що «по морді, по морді».
Він прочитав. Питаю: "Ну, що? Що будемо робити? Ви мене обгиджували в тому матеріалі, в тому…". – "Я не знаю, що робити", – каже він. Я підказую: "Я прийшов до вас, щоб ви публіч-но вибачились переді мною в газеті. Якщо ви цього не зробите, я знайду на вас управу". Не дають. Тоді я пішов ще раз. Кажу: "Так ви що, серйозно? Скажіть мені, що не будете давати вибачення". А сам брешу, що в мене диктофон у кишені. "Скажіть, що ви не будете друкувати вибачення." – "Ну, добре, Володимире Івановичу, подумаємо, щось, видно, дамо." Коли див-люся, у газеті з'явилося: «У таких-то роках було надруковано те і те... Незаконно засуджено... Ми вибачаємося...» Душа моя заспокоїлась.
В.В.Овсієнко: У святцях записано, що у грудні 1992 року ви одержали лист від начальника Управління СБУ Дніпропетровської області В.М.Слободенюка з вибаченням і довідку про ре-абілітацію.
В.І.Сіренко: Так, так, вони вибачились.
В.В.Овсієнко: А ще, ви казали, що є членом Спілки письменників, а з якого року – ви не сказали.
В.І.Сіренко: Член Спілки? По-моєму, з дев'яностого, зараз я подивлюся. Так, ось членський квиток. Дев'яностий.
В.В.Овсієнко: І ще. Ви згадали, що закінчили Дніпропетровський університет, філологіч-ний факультет, але якось так ніби між іншим. А в яких роках ви навчалися і яка то була форма навчання?
В.І.Сіренко: Це було так. Я навчався на філфаці, російське відділення. Коли мене зараз на виступах питають: "Як же так, Володимире Івановичу, ви український письменник, а закінчу-вали російське відділення університету?", то я їм відповідаю: "Я ж повинен був якусь іноземну мову вивчити?"
В.В.Овсієнко: А коли ви навчалися?
В.І.Сіренко: Це в мене у 1964 році вийшла перша книжка. Я ще ходив в університет, а книжка вже вийшла. Отже, вступив у 1958-му, закінчив у 1964 році. Це було заочне навчання. Я в редакції тут працював. Я також член ради Спілки письменників України.
В.В.Овсієнко: А вже в дев'яностих роках що ви робили, які книжки вийшли?
В.І.Сіренко: Зразу, як тільки я повернувся з заслання, вийшла в Києві книжка "Корінь мого роду". З радістю за неї взялися Володя Коломієць і Міщенко – він уже в Київ перейшов. "Ко-рінь мого роду" – 1990 року, видавництво "Радянський письменник". Потім тут, у видавництві "Поліграфіст", 1992 року вийшла книжка "Голгофа", яка набула дуже широкого розголосу. По-тім вийшла "Навпростець по землі", в 1994 році, видавництво "Дніпро", Дніпропетровськ. Во-но зараз називається "Поліграфіст". 1999 року – "Все було", теж поезії, видавництво "Полігра-фіст". Я там оселився. Ось у мене лежить рукопис документальної повісті "Ватчина".
В.В.Овсієнко: "Ватчина"? О, це від Ватченка?
В.І.Сіренко: Так, "Ватчина". Там епіграф із листа Бориса Антоненка-Давидовича. Він мені в одному з листів пише: "Ну, як там на вашій Ватчині?" То я взяв такий заголовок. А підзаго-ловок такий: "Про переслідування інакодумців на Дніпропетровщині і в Україні в 70-80-х ро-ках".
В.В.Овсієнко: Дуже добре, що ви це написали.
В.І.Сіренко: Книжка ця лежить у "Січі", зараз Держкомінформ розглядає питання, щоб ви-друкувати її за державний кошт. Ще коли віце-прем'єром з гуманітарних питань був Іван Ку-рас, була постанова Кабінету Міністрів, Держкомвидаву про видання літератури, потрібної для виховання людей, за державний кошт. У цій книжці є глави про Антоненка-Давидовича, про Оксану Мешко, про мого друга Тихого Олексу.
В.В.Овсієнко: Ви й Олексу знали?
В.І.Сіренко: Отут, на цьому дивані, скільки разів він спав! Я часто, як лягаю спати, згадую: "Отут Олекса в мене ночував". Про Береславського, про Сокульського, про Мешко. Чим цінна ця книжка – що там є нариси про них. І все це через мою долю.
В.В.Овсієнко: Ця книжка може скоро вийти?
В.І.Сіренко: Та може. У мене – он-он, зелена, бачите? – лежить третій примірник, а один – у видавництві. Там на друкарській машинці коло чотирьохсот сторінок. З фотографіями...
В.В.Овсієнко: Судячи з вашої усної розповіді, то має бути дуже містка річ.
В.І.Сіренко: Так, так, так. Редактор "Січі", Василь Васильович Левченко, прочитав і каже: "Взяв її на вечір і до трьох годин не ліг спати, поки не закінчив. Я там і плакав, – каже, – і смі-явся, настільки вона мене захопила". Рецензію на неї дав професор Анатолій Поповський, ду-же гарна рецензія. Пересилали в Держкомінформ.
В.В.Овсієнко: У 1999 році в Дніпропетровську вийшла книжка "Відроджена пам'ять. Книга нарисів", видав науково-редакційний центр обласної редколегії по підготовці і виданню тема-тичної серії книг "Реабілітовані історією". Це том перший. У цьому томі є нарис про Сіренка Володимира Івановича на сторінках 570–580. Нарис називається "Жодного друга не зрадив і в жоднім рядку не збрехав". Про Віталія Калиниченка нарис під назвою "Бунтівник", сторінка 553–560. Про Віктора Васильовича Савченка нарис під назвою "Незважаючи на слабкість ар-гументів...", сторінки 561–569. Автор усіх трьох нарисів Рем Терещенко. Ксерокопії їх додаю.

Знімок В.Овсієнка. Володимир СІРЕНКО на вулиці Дніпродзержинська. Плівка 3482, к.28. 1.04. 2001.

 

 Share this

It may be interesting for you

Спогади

ЧХАН Михайло. Прокопенко Гаврило

Спогади

АНТОНЕНКО-ДАВИДОВИЧ Борис. Гомза Ярослав

Інтерв’ю

ЛИША Раїса Савеліївна. Інтерв’ю. Овсієнко В.В.

Інтерв’ю

АРСЕНИЧ ПЕТРО ІВАНОВИЧ. Овсієнко В.В.

Інтерв’ю

СМОГИТЕЛЬ ВАДИМ ВОЛОДИМИРОВИЧ. Овсієнко В.В.

Персоналії / Український національний рух

БОЙКО ПЕТРО ТОДОСЬОВИЧ. Овсієнко В.В.

Персоналії / Український національний рух

КУЗЬМЕНКО ОЛЕКСАНДР ОЛЕКСІЙОВИЧ. Овсієнко В.В.

Персоналії / Український національний рух

ЛИША РАЇСА САВЕЛІЇВНА. Овсієнко В.В., Лиша Р.С.

Інтерв’ю

САВЧЕНКО ВІКТОР ВАСИЛЬОВИЧ. Овсієнко В.В.

Персоналії / Український національний рух

САВЧЕНКО ВІКТОР ВАСИЛЬОВИЧ. Овсієнко В.В.

Персоналії / Український національний рух

САРМА-СОКОЛОВСЬКИЙ МИКОЛА ОЛЕКСАНДРОВИЧ. Овсієнко В.В.

Спогади

ЗМУШЕНИЙ ЛИСТ. САРМА-СОКОЛОВСЬКИЙ МИКОЛА ОЛЕКСАНДРОВИЧ

Інтерв’ю

ХОЛОДНИЙ МИКОЛА КОСТЬОВИЧ. Овсієнко В.В.

Інтерв’ю

МАТВІЮК КУЗЬМА ІВАНОВИЧ. Овсієнко В.В.

Персоналії / Український національний рух

КУЧЕР МИКОЛА ІВАНОВИЧ. Сіренко В.І., Овсієнко В.В.

Персоналії / Український національний рух

СІРЕНКО ВОЛОДИМИР ІВАНОВИЧ. Овсієнко В.В.

Інтерв’ю

ДОВГАЛЮК БОРИС ПЕТРОВИЧ. Овсієнко В.В.

Персоналії / Український національний рух

ДОВГАЛЮК БОРИС ПЕТРОВИЧ. Овсієнко В.В.

MENU