ЛІСОВИЙ ВАСИЛЬ СЕМЕНОВИЧ. АВТОБІОГРАФІЯ
author: Лісовий В.С.
Лісовий Василь Семенович. Автобіографія
Я народився 1937-го року в селі Старі Безрадичі (хутір Тарасівка) Обухівського району Київської області. Що стосується дня народження, то зі слів матері запам’ятав, що народився за день перед чи після «Першої пречистої» Богородиці. У селах не було традиції святкувати дні народження. Дату 17 травня було довільно вписано в сільраді, коли виписували свідоцтва про народження взамін зниклих під час війни. Як мене потім мене запевнили мої родичі точна дата мого народження 29 серпня. Мати – Лісова (дівоче прізвище Ткаченко) Єфросинія Миронівна (1905 – 1968), народилася в с. Нові Безрадичі. Батько Лісовий Семен Петрович (1904-1943), родом зі Старих Безрадич, загинув під час війни 1943 року (мобілізований до армії після вступу радянських військ 1943 разом з іншими свідомо кинутими під німецькі кулемети в селі Круті Горби Таращанського району на Київщині). Батько і мати з родин хліборобів: в обох родин були відібрані землі під час колективізації (не були розкуркулені, добровільно-примусово стали колгоспниками). Виростав у багатодітній родині, мав трьох братів і двох сестер (старша сестра померла, коли їй було чотири роки). Сьогодні, на 2008 рік, з живих маю лише сестру Любу (живе в Києві).
Враження дитячих років подвійні – позитивні і негативні. Позитивні – від природи і звичаїв: в селі ще зберігалися фрагменти традиційних народних обрядів, в тім числі поєднаних з християнськими; матері зберігали вишиті сорочки для дівчат, які одягали у свята. Негативні – від картин війни та почутих розповідей про невдалу боротьбу за незалежну Україну 1917-20 років, колективізацію, розкуркулення, голодівку 1933-го року. Разом з іншими зазнав голодування навесні 1947 року. В 1945 році поступив в Безрадицьку неповно-середню (семирічну) школу, яку закінчив в 1952-му році. Після закінчення семирічної школи протягом одного року (1952-1953) не навчався, біля місяця працював з односельцями на будові в Києві, куди нас щодня возили вантажною машиною. У 1953 році поступив у Великодмитрівську середню школу, яку закінчив з золотою медаллю 1956 році. У тому ж році вступив до Київського університету, на історико-філософський факультет (відділ філософії). Спеціалізувався в університеті з психології, університет закінчив 1962 року (перед останнім курсом мав річну академічну відпустки у зв’язку з хворобою матері, яка залишилась самотньою в селі). Протягом 1962-1966 викладав філософію в Тернопільському медичному інституті. У 1966 році поступив в аспірантуру при Київському державному університеті зі спеціальності логіка, яку закінчив 1969 року. Після закінчення аспірантури був зарахований молодшим науковим співробітником Інституту філософії Академії наук УРСР, у 1971 році захистив кандидатську дисертацію «Логіко-філософське дослідження звичайної мови» (зі спеціальності логіка).
Протягом аспірантських років займався розмноженням і поширенням самвидаву серед аспірантів та науковців. Найбільшу частину копій з текстів самвидаву, які я роздавав, виготовив у вигляді фотокопій Микола Хоменко, родом з села Зеленьки Кагарлицького району. У 60-і роки він працював фельдшером у медпункті с. Старі Безрадичі, тоді я з ним і познайомився. В другій половині 60-х на початку 70-х працював рентгенологом в Кагарлицькій районній лікарні. Наприкінці 60-х на початку 70-х я викладав логіку для філологів і журналістів в КДУ. З допомогою Василя Овсієнка (тоді студента українського відділу філологічного факультету) поширював тексти самвидаву серед студентів КДУ. У 1969 році написав (для поширення в самвидаві) «Відкритий лист до депутатів ВР УРСР», підписаний псевдонімом «Антон Коваль» (був опублікований за кордоном, в ж-лі «Сучасність» – жовтень, 1969). У 1971 році написав статтю «Ідейні обрії поезії Б.-І. Антонича», яку редагував Іван Світличний (опублікована у моїй редакції в журналі «Генеза», №1, 1994 р.). У 1971 році одружився з Вірою Павлівною Гриценко (дівоче прізвище, тепер Лісова), родом з Кагарлика (Київська область). Вона закінчила вечірнє відділення українського відділу філологічного факультету КДУ, працювала в УНДІП (Український науково-дослідний інститут педагогіки) та вчителювала в київських школах. Після мого арешту підтримувала взаємини з дисидентським середовищем, захищала мене, звертаючись у різні інстанції (в тім числі і до керівників французької та канадської компартій), брала участь у діяльності Фонду Солженіцина – у розподілі допомоги родинам українських політв’язнів. Це стало підставою для КГБ, щоб завести на неї оперативно-слідчу справу та переслідувати її.
Я був арештований внаслідок відкритого протесту проти масових арештів 1972 року: протест написав у вигляді «Відкритого листа до членів ЦК КПРС і ЦК КП України» (був членом КПРС). Редагував Листа Юрій Бадзьо (пізніше був також арештований та засуджений). Разом з Євгеном Пронюком, співробітником Інституту філософії АН, вирішили виготовити наступний номер самвидавського ж-лу «Українського віник», що його (до арештів 1972-го року) укладав та редагував В’ячеслав Чорновіл. Після відправки 5 липня свого Відкритого листа поштою на ім’я Брежнєва і його передачі Листа в Експедицію ЦК КПУ на імۥя Щербицького 6 липня 1972 був арештований. На час мого арешту дружина була вагітною (син Оксен народився 21 липня 1972 року). Слідство (в слідчому ізоляторі КГБ, на вул. Володимирській, тепер – приміщення Служби безпеки України) тривало до кінця листопада 1973-го року. У ході слідства було заарештовано також Василя Овсієнка, справу всіх трьох (мою, Євгена Пронюка і Василя Овсієнка) об’єднали в одну. Київським обласним судом (судовий розгляд тривав від 26 листопада до 6 грудня 1973) було визначено покарання Євгену Пронюку максимально (сім років таборів суворого режиму і п‘ять років заслання), мені – сім років таборів і три заслання, Василю Овсієнку – чотири роки таборів.
Спочатку відбував покарання в Мордовії: табір у селищі Барашево (ЖХ 385 3-5), де пробув до початку січня 1975-го. Тут спілкувався з Василем Стусом, В’ячеславом Чорноволом та ін. У січні 1975-го року мене перемістили у 19-й табір в селищі Лєсноє (ЖХ 385-19). 18 жовтня 1975 р. літаком відправлений в Київський ізолятор КДБ для «розмов» з метою «перевиховання», в якому пробув до початку січня 1976-го. У другій половині серпня 1976-го відправлений у пермські табори. Спочатку у 37-й табір, селище Половінка (ВС 389-37), наприкінці листопада перемістили у 36-й табір (ВС-389/36), поселення Кучино. У червні 1977 року мене вдруге відправлено в київський слідчий ізолятор КГБ, в якому тримали від 18 червня до 18 вересня 1977 року. У 36-му таборі наприкінці березня на початку квітня 1978 року написав Відкритого листа до депутатів Верховної ради УРСР з критикою нової, «брежнєвської» Конституції та у звۥязку з підготовкою відповідної нової Конституції УРСР. Лист закінчувався пропозицією проголосувати за вихід України зі складу УРСР. Наприкінці травня 1978-го року перемістили з 36-го табору в 35-й (ВС-389/35) на станції Всехсвятська. З цього табору був вивезений на заслання 5 червня 1979-го року.
Протягом всього часу перебування в таборах часто кидали в штрафний ізолятор (ШІЗО), до 15 діб, два терміни відбув у ПКТ (помещение камерного типа) – табірна тюрма (терміном до 6 місяців). Мета цих покарань – добитися визнання вини і написання покаянної заяви. У таборах спілкувався з багатьма українськими політв’язнями – Євгеном Сверстюком, Ігорем Калинцем, Олександром Сергієнком, Василем Долішнім, Миколою Матусевичем, Ігорем Кравцівим та ін. Заслання відбував в Бурятії, спочатку в поселенні Нова Брянь. Тут написав протест проти введення військ в Афганістан, який відправив у ЦК КПРС. Був засуджений на рік кримінальних таборів «за дармоїдство». Під час слідства у цій «справі» в слідчій тюрмі Улан-Уде був поміщений в так звану «прес-хату», в якій терпів знущання деяких кримінальних злочинців, інспіроване КГБ. Після звільнення продовжував відбувати заслання в Бурятії, в селищі Ілька: працював токарем на місцевому авторемонтному заводі. На заслання переїхала дружина з донькою Мирославою та сином Оксеном, вони навчалися у місцевій школі. Термін заслання завершився, влітку 1983 році наше сімейство повернулося до Києва.
У Києві не міг влаштуватися на працю без дозволу КГБ (керівництво установ і підприємств боялося приймати на працю «антирадянщика»). Коли постала загроза чергового ув’язнення «за дармоїдство», був змушений написати відповідну заяву в КГБ, після чого був улаштований на працю в Музеї історії Києва, в ньому працював до 1987 року. Звільнився за власним бажанням. Протягом 1987-1989 року працював учителем у Великодмитрівській середній школі, яку свого часу і закінчив. У 1989 році ВАК СРСР (Вища атестаційна комісія) поновила ступінь кандидата філософських наук (ВАК позбавила ступеня після арешту). У 1990 році був поновлений на посаді наукового співробітника Інституту філософії НАН України, пізніше переведений на посаду старшого та провідного наукового співробітника. Від 1997 року дотепер завідую відділом історії української філософії. У 2009 року за власною ініціативою відмовився від посади завідувача відділу на користь молодшого співробітника Йосипенка С. Л.
Якщо йдеться про інтелектуальну еволюцію, то самохарактеристика у даному разі є важливою, бо ж філософську позицію не можна було відверто оприлюднювати в публікаціях в часи комунізму. Становлення способу мого філософського мислення відбувалося під впливом аналітичної філософії. Критична оцінка аналітичної філософії в усіх її різновидах була мною повніше усвідомлена лише в 90-і роки. Виокремлюю кілька найважливіших «поворотів» у своїй інтелектуальній еволюції. Перший (наївний) період позитивізму у вигляді логічного позитивізму – наприкінці навчання в КДУ. Цим пояснюється моя радикальна критика діалектики як недисциплінованого, спекулятивного мислення. Вважав, що більшовики обрали саме такий спосіб мислення, щоб надати видимості теоретичного обґрунтування ідеології тоталітаризму. В аспірантурі переходжу від логічного позитивізму до «філософії звичайної мови» (Ordinary Language Philosophy) – приймаю концепцію значення як способу використання висловів з урахуванням різного роду контекстів. Під кутом зору прагматичної концепції значення і була написана моя кандидатська дисертація.
У 1971-72 роках важливим для мене стало знайомство з англомовною книгою «Практичне міркування» (Gauthier David P. Practical Reasoning. Oxford, 1963). Написання тексту філософом є різновидом практичної дії. А будь-яку практичну дію можна зрозуміти тільки ураховуючи мотиви дії, а, отже, ціннісні орієнтації індивідуального чи колективного діяча. Відповідно в 90-і роки в Інституті філософії я з ентузіазмом сприйняв ідеї комунікативної практичної філософії (Габермас, Апель та ін.), прихильником якої є Володимир Єрмоленко, з яким маю плідні інтелектуальні спілкування. Отож вслід за впливом лінгвістичного повороту у 70-і роки у 90-і роки я зазнав впливу герменевтичного повороту, став прихильником критичної герменевтики, поєднаної з практичною філософією.
Щодо моєї діяльності від кінця 80-х років до сучасності, то їх можна поділити на кілька напрямків. Перший – написання текстів освітнього призначення. Маю на увазі тексти з філософії як загальноосвітньої дисципліни у вищих навчальних закладах (частково опубліковані). До текстів освітнього призначення належать тексти з історії української філософії (опубліковані в «Історії української філософії» – К., «Либідь», 1994 та у другому виданні цього підручника – К., «Академвидав», 2008). З цим поєднується моє викладання філософії (наприкінці 90-х років викладав філософію у Міжнародному інституті лінгвістики і права, тепер Київський міжнародний університет, а протягом 1998 –2001 рр. – політичну філософію в Національному університеті Kиєво-Могилянська Академія.
Другий напрямок моєї інтелектуальної діяльності – написання наприкінці 90-х років, на початку нового тисячоліття текстів (біля трьох десятків) для «Філософського енциклопедичного словника» (вид-во «Абрис», К., 2002) та багатьох статей для Енциклопедії сучасної України.
Протягом 90-х років брав участь у різного роду конференціях і дискусіях з питань ідеології та політики. Співавтор підручника. Опублікував більше сотні статей на теми філософії, а також книги «Культура – ідеологія – політика» (К., 1997), «У багатоголоссі політичних дискусій» (К. 2007). Входжу в редколегію «Енциклопедії сучасної України», для якої написав кілька десятків статей на філософські теми. Перекладаю філософські тексти з англійської та німецької мов. Опублікував переклад книги К. Поппера (з англ. мови) «Злиденність історицизму» (К., «Абрис», 1994). Співукладач антологій «Консерватизм» (К. «Смолоскип», 1998), «Націоналізм» (К. «Смолоскип», перше вид. 2000, друге – 2006 «Лібералізм» (К. «Смолоскип», 2002). Уклав «Філософські твори» Дмитра Чижевського у 4-х томах (К., «Смолоскип», 2005). Автор Спогадів (опубліковані в ж-лі «Сучасність», 2003 – №5, №6, №10, 2004 – №1, №4, №11, №12, 2007 – №7 ).
Василь Лісовий,
8 – 11 червня 2008
It may be interesting for you
Дослідження
«Генеральний погром»: як це було. Борис Захаров, Євген Захаров
Праці дисидентів
БАБИЧ СЕРГІЙ ОЛЕКСІЙОВИЧ. Дорогою безглуздя. - Житомир: Рута. 2016. БАБИЧ Сергій Олексійович
Спогади
ДОРОГА ВАСИЛЯ ЛІСОВОГО. ЛІСОВИЙ ОКСЕН
Спогади
СВІТЛИЧНА Леоніда. Перший день „Великого погрому”. Світлична Леоніда, Танюк Лесь
Інтерв’ю
АЛЕКСЕЄВА І ОРЛОВ. Овсієнко В.В.
Спогади
СЕВРУК Галина. Підготував Овсієнко В.В.
Спогади
БАБИЧ Сергій Олексійович. Дорогою безглуздя. Бабич Сергій Олексійович
Інтерв’ю
22 ТРАВНЯ 1967 РОКУ. Інтерв’ю Володимира ПЕТРУКА та Олег ОРАЧА. Овсієнко В.В.
Події
Сорок років від дня «Генерального погрому». Борис Захаров
Інтерв’ю
ОВСІЄНКО ВАСИЛЬ ВАСИЛЬОВИЧ. Овсієнко В.В., Захаров Б.Є.
Інтерв’ю
ШАБАТУРА СТЕФАНІЯ МИХАЙЛІВНА. Овсієнко В.В.
Праці дисидентів
Спогади
ЛІСОВИЙ Василь Семенович. Спогади. Лісовий В.С.
Інтерв’ю
«Жучки», агенти КДБ і дисиденти. Олег Стецишин
Інтерв’ю
КАМПОВ ПАВЛО ФЕДОРОВИЧ. Овсієнко В.В.
Інтерв’ю
БАБИЧ СЕРГІЙ ОЛЕКСІЙОВИЧ. ДОРОГОЮ БЕЗГЛУЗДЯ. Бюлетень «Страничка узника» №№ 7 і 8 1989 року, Москва
Дослідження
ПРАВОЗАХИСНИЙ РУХ В УКРАЇНІ. Овсієнко В.В.
Інтерв’ю
ЛІСОВА ВІРА ПАВЛІВНА. Овсієнко В.В.
Спогади
СТУС ВАСИЛЬ СЕМЕНОВИЧ. Овсієнко В.В.