ОРЛОВ ЮРІЙ ФЕДОРОВИЧ

 331814.07.2007

автор: Зубарєв Дмитро, Кузовкін Геннадій

ОРЛОВ ЮРІЙ ФЕДОРОВИЧ (нар. 13.08.1924, Москва)

Фізик, правозахисник; засновник і керівник Московської Гельсінкської групи. Громадський діяч.

Народився в пролетарській родині; раннє дитинство провів на селі в бабусі на Смоленщині. З 1931 жив у Москві. В перші роки війни працював на військовому заводі; у 1944 призваний в армію, після закінчення артилерійського училища відправлений на фронт у званні молодшого лейтенанта. В армії став кандидатом у члени КПРС (вступив у партію в 1948). Брав участь у боях за Прагу. Демобілізований у 1946.

У 1947–1952 - студент Московського фізико-технічного інституту, потім фізичного факультету Московського університету. У 1952–1956 – науковий співробітник теплотехнічної лабораторії Міністерства середнього машинобудування СРСР (згодом — Інститут теоретичної й експериментальної фізики АН СРСР). Спеціалізувався в галузі фізики елементарних часток, підготував і опублікував дисертацію, але захистити її не встиг.

Послідовно критичне ставлення до радянської системи сформувалося в О. ще в середині 1940-х завдяки власним спостереженням та під впливом відвертих бесід з офіцерами – товаришами по службі (в армії навіть мав намір пристати до якого-небудь підпільного гуртка). Однак лише в 1956, ознайомившись із доповіддю М.С. Хрущова на ХХ з’їзді КПРС, О. до кінця усвідомив репресивний характер існуючого режиму. «Настав той момент, до якого я, по суті, готувався все життя, вдивляючись напружено в це дивне, смертоносне, пожираюче саме себе суспільство. Я повинен висловити відкрито все, що я про нього думаю» (зі спогадів).

Незабаром випала нагода це зробити: у лабораторії були призначені партійні збори, присвячені обговоренню доповіді Хрущова. О. виступив на цих зборах одним з перших. У своїй промові він назвав Сталіна і Берію «убивцями, що перебували при владі» і висунув вимогу «демократії на основі соціалізму». Виступ підтримали інші оратори.

«Антипартійній вилазці» у теплотехнічній лабораторії був присвячений спеціальний закритий лист ЦК КПРС; 21.04.1956 у газеті «Правда» з’явилася стаття «Комуністична партія перемагала і перемагає вірністю ленінізмові», присвячена цій же темі. Четверо промовців, – О., його колеги Авалов, Нестеров і Щедрін, – були звільнені з роботи і виключені з партії. Кілька місяців О. був без роботи; на допомогу йому та іншим звільненим вчені-фізики збирали гроші (тоді О. познайомився з В. Турчиним, який став його другом).
У серпні 1956 директор Фізичного інституту АН Вірменської РСР А. Аліханов прийняв О. на роботу в свій інститут, наступні 16 р. він жив і працював у Єревані. Там він захистив кандидатську (1958), а потім і докторську (1963) дисертації, а в 1968 був обраний членом-кореспондентом республіканської Академії наук. У 1972 повернувся в Москву, де влаштувався на роботу в Інститут земного магнетизму, іоносфери і поширення радіохвиль АН СРСР.

У вересні 1973, під впливом газетної кампанії проти А. САХАРОВА, відновив громадську активність. Відправив Л.І. Брежнєву відкритий лист під назвою «Про причини інтелектуального відставання СРСР і пропозиції для його подолання» (відомий також як «Тринадцять питань Брежнєву»). Автор висував пропозиції про ослаблення державного контролю за економікою і вимагав демократизації радянського суспільства. Це звернення широко розповсюджувалося в самвидаві. Незабаром О. знайомиться з низкою відомих московських дисидентів; у жовтні 1973 організовує (разом з В. Турчиним і А. Твердохлєбовим Радянську секцію «Міжнародної амністії». До неї увійшов також М. РУДЕНКО.

На початку 1974 О. знову звільнили з роботи; з цього часу він жив репетиторством.

Брав участь у кампаніях на захист О.Солженіцина, А.Воронеля, Ю.Гастєва, П.Айрікяна, В.Осипова, С.КОВАЛЬОВА, А.Твердохлєбова, М.Джемілєва, Л. ПЛЮЩА. Учасник прес-конференції, присвяченої Дню політв’язня в СРСР (30.10.1975). У 1974 організував у себе на квартирі семінар для вчених, усунутих від наукової діяльності за політичними мотивами.

У самвидавній статті «Чи можливий соціалізм нетоталітарного типу» (грудень 1975) висунув концепцію «соціалізму з децентралізованою приватною економічною (і політичною) ініціативою» без приватної власності, вважаючи на даному етапі найважливішим розвиток «етичного антитоталітарного руху».

Після підписання Прикінцевого акта Гельсінкської наради з безпеки і співробітництва в Європі обговорює з деякими своїми знайомими (зокрема, з А.Амальриком і А.Щаранським) ідею створення в країнах, що підписали Гельсінкський акт, незалежних від урядів національних комітетів з контролю за виконанням його гуманітарних розділів. З початку 1976 почав втілювати цю ідею в життя. 12.05.1976 на прес-конференції у квартирі А. САХАРОВА було оголошено про створення Громадської групи сприяння виконанню Гельсінкських угод (див. Московська Гельсінкська група, МГГ) на чолі з О.

«З терпимістю до чужих поглядів і умінням поєднувати людей, не нав’язуючи їм свою волю, О. виявився прекрасним керівником. Гельсінкська група послужила мостом між різними напрямками опозиції – правозахисним, національним, економічним, між інтелігенцією і робітниками, а Захід спонукала реагувати на порушення радянським урядом Гельсінкських угод» (Зі спогадів А. Амальрика).

У 1976–1977 за прикладом МГГ виникли аналогічні групи на Україні, у Литві, Грузії і Вірменії (див. Українська Гельсінкська група, Грузинська Гельсінкська група, Литовська Гельсінкська група, Вірменська Гельсінкська група). Згодом Гельсінкський рух вийшов за межі Радянського Союзу.  Міжнародна Гельсінкська федерація була однією з найвідоміших і шанованих правозахисних асоціацій у світі.

Виникнення Гельсінкського руху було важливим етапом розвитку правозахисного руху не тільки в СРСР, але і в усьому світі. Саме з цього часу проблема дотримання прав людини усередині будь-якої країни стає важливим фактором міжнародної політики. Міждержавний акт було повернуто у людський, правозахисний вимір.

Діяльність МГГ зустріла різку протидію влади. Уже 15.05.1976 О. був викликани у КГБ, де йому зачитали «попередження» про можливі наслідки його «протиправної діяльності». Повідомлення про це було негайно опубліковане в зведеннях ТАРС для закордону під характерним заголовком «Попередження провокаторові».

За О. було встановлене постійне демонстративне стеження; його постійно викликали на допити, а в січні 1977 у нього був обшук. Проте О. продовжував правозахисну діяльність, і не лише в рамках МГГ. Він підписував листи на захист інакодумців, як і досі, брав участь у зборах Радянської секції «Міжнародної амністії». Був одним з авторів звернень з приводу переслідування авторів чехословацької «Хартії-77», польських членів Комітету солідарності з робітниками, югославського літератора Михайла Михайлова та ін.
10.02.1977 О. заарештований і поміщений у слідчий ізолятор КГБ (Лефортово). Під час слідства, що тривало більше року, винним себе не визнавав, доводив правдивість інформації, що містилася в документах МГГ.

15–18.05.1978 справа О., який був звинувачений за ст. 70 ч. 1 КК РРФСР, розглянув Московський міський суд. Винним себе не визнав. В останньому слові сказав: «Я переконаний, що такі суди не допоможуть усунути ті лиха і недоліки суспільства, про які свідчать документи Гельсінкської групи і про які я намагався тут говорити». У день винесення вироку біля будинку суду зібралося близько 200 осіб, були затримані А.САХАРОВ і О.Боннер, які намагалися проникнути в зал, і ще кілька людей. О. був засуджений до 7 р. таборів суворого режиму і 5 р. заслання.

Обвинувальний вирок О. став причиною бойкоту радянських наукових заходів багатьма західними вченими. На захист О. була організована широка міжнародна кампанія за участю видатних учених і громадських діячів зі США, Великобританії, Франції, Західної Німеччини, Швейцарії.

Відразу після прибуття в пермські політичні табори О. заявив, що залишається членом МГГ і вважає себе спостерігачем. Це була не просто декларація: так, доповідь МГГ «Про становище ув’язнених у таборах СРСР» від 25.04.1979 була складена на основі тексту, написаного О. з участю кількох інших політв’язнів.

Незважаючи на перешкоди з боку табірної адміністрації, О. продовжував наукову роботу і намагався передавати свої праці на волю.
Був висунутий А. САХАРОВИМ на Нобелівську премію миру 1978; у 1979 Міжнародна ліга прав людини нагородила О. своєю премією. У тому ж році Академія наук Вірменської РСР таємно позбавила його звання члена-кореспондента.
Заслання відбував у Якутській АРСР.

Наприкінці вересня 1986, напередодні зустрічі Ґенерального секретаря ЦК КПРС М.С. Горбачова і Президента США Р. Рейґана в Рейк’явіку, було оголошено, що СРСР згоден звільнити О. в обмін на заарештованого в США радянського розвідника. О. був літаком етапований у Москву, в Лефортовську в’язницю, де впродовж трьох днів його інтенсивно допитували. Потім йому був оголошений Указ Президії Верховної Ради СРСР про позбавлення радянського громадянства (повернене в серпні 1990) і вислання за кордон. 5.10.1986 його депортували в США.

За кордоном О. активно включився в громадсько-політичну діяльність: брав участь у роботі нарад з безпеки і співпраці в Європі (Відень, 1986 і 1988; Париж, 1989, Москва, 1991), проводив кампанії на захист радянських політв’язнів. Наприкінці 1986 був обраний Почесним головою Міжнародної Гельсінкської федерації.

Починаючи з червня 1989 регулярно приїжджає в СРСР і пострадянську Росію. У 1989 закликав демократів наслідувати польську «Солідарність» і терміново створювати масову партію, у 1990–1991 активно підтримував Б. Єльцина в боротьбі проти союзного центру. У 1996 запропонував своє посередництво для врегулювання російсько-чеченського конфлікту. Бере участь у роботі відновленої МГГ.
У 1991 видав англійською мовою книгу спогадів (вийшла в Росії в 1992 і 2006).

Громадську діяльність поєднує з науковою працею. Нині О. – професор Корнельського університету (Ітака, штат Нью-Йорк, США).

Бібліоґрафія:
І.
Возможен ли социализм не тоталитарного типа? // Самосознание: Сб. ст. – Нью-Йорк: Хроника, 1976. – С. 279-303. Те ж // Самиздат века / Сост. А.Стреляный и др. – М.; Минск: Полифакт, 1997. – С. 321-332.
Dangerous Thoughts: Memoirs of a Russian Life / Orlov Y. – New York: W. Morrow, 1991. – 348 p.; Те ж рос. мовою: Опасные мысли: Мемуары из русской жизни. – М.: Аргументы и факты, 1992. – 347 с.; М. Хельсинк. гр., 2006. – 314 с.
Опасные мысли: Мемуари из русской жизни. – М.: Моск. Хельсинк. группа, 2006. – 314 с.: ил. (Укр. переклад: Юрій Орлов. Небезпечні думки. Мемуари з російського життя. Переклад з російської Петра Ромка. Передмова Євгена Сверстюка. – К.: Смолоскип, 2012. – 406 с.)
ІІ.
Дело Орлова: Сб. / Сост. Л.М.Алексеева. – Нью-Йорк: Хроника, 1980. – 326 с.
Ludmila Alexeyeva and Paul Goldberg. The Twaw Generation. Coming of Age in the Post-Stalin Era. – 1990. – Index. (Рос. мовою: Людмила Алексеева, Пол Голдберг. Поколение оттепели / Пер. с англ. З.Е. Самойловой. – М.: Захаров, 2006. – C. 74, 94, 231, 289-307, 321, 322, 327, 328, 333, 340).
Щаранский Н. Не убоюсь зла. – М.: Век: Олимп, 1991. – С.19, 51-52, 98-99, 116, 128, 149, 249, 274, 295, 310, 320.
Амальрик А. 1991. – С. 374, 384-385, 387, 394-399, 403, 405, 411, 416, 419, 421, 424, 426-428.
Жизнь как политический детектив: Через сорок лет диссидентства Юрия Орлова принял президент России: [Беседа в редакции] / Подгот. А. Политковская, // Общая газ. – 1996. – 23-29 мая (№20).
Сахаров. 1996. – См. имен. указ. в Т. 2.
Григоренко. 1997. – См. имен. указ. – То же. Пер. на англ. яз. Grigorenko. 1982. – Index.
Документы Московской Хельсинкской группы. – М.: МХГ, 2006. – За іменним покаж.
Міжнародний біоґрафічний словник дисидентів країн Центральної та Східної Європи й колишнього СРСР. Т. 1. Україна. Частина 2. – Харків: Харківська правозахисна група; „Права людини”, 2006. – C. 535–540. http://archive.khpg.org/index.php?id=1184444159
Інтерв’ю Л. Алексеєвої та Ю. Орлова 18.07.2008 у «Смоллоскипі», http://archive.khpg.org/index.php?id=1454950509.

Рух опору в Україні: 1960 – 1990. Енциклопедичний довідник / Передм. Осипа Зінкевича, Олеся Обертаса. – К.: Смолоскип, 2010. – С. 478–480; 2-е вид.: 2012 р., – С. 524–543.

Дмитро Зубарєв, Геннадій Кузовкін. Московський „Меморіал” для Харківської правозахисної групи. Переклав і підготував В.Овсієнко. 14.07.2007. Останнє прочитання  17.07.2016.

 

 Поділитися

Вас може зацікавити

Події

Помер Зіновій Антонюк

Події

Огляд історії дисидентського руху. Лекція Євгена Захарова

Події

Список Юрия Дмитриева. Сергей Кривенко, член правления Международного общества «Мемориал»

Dissidents / Democratic Movement

ORLOV Yuri Fyodorovych. Dmitriy Zubarev, Gennadiy Kuzovkin

Події

Звернення до Президента України. Василь Овсієнко

Дослідження

Люди октября 1956 года. Алексей Макаров

Праці дисидентів

БАБИЧ СЕРГІЙ ОЛЕКСІЙОВИЧ. Дорогою безглуздя. - Житомир: Рута. 2016. БАБИЧ Сергій Олексійович

Спогади

Всесвіт за колючим дротом (про нову книгу Мирослава МАРИНОВИЧА). Інна Сухорукова

Інтерв’ю

АЛЕКСЕЄВА І ОРЛОВ. Овсієнко В.В.

Спогади

БАБИЧ Сергій Олексійович. Дорогою безглуздя. Бабич Сергій Олексійович

Інтерв’ю

РУДЕНКО Микола Данилович. Інтерв’ю про створення УГГ. Овсієнко В.В.

Персоналії / Український національний рух

КРАЙНИК МИКОЛА МИХАЙЛОВИЧ. Овсієнко В.В.

Персоналії / Рух за свободу еміграції

РУХ ЗА СВОБОДУ ЕМІГРАЦІЇ. УТІКАЧІ З СРСР. Софяник Олег Олексійович

Інтерв’ю

ШЕВЧЕНКО ОЛЕСЬ ЄВГЕНОВИЧ. Овсієнко В.В.

Інтерв’ю

ГЕЛЬ ІВАН АНДРІЙОВИЧ. Інтерв’ю. Вахтанґ Кіпіані та Василь Овсієнко

Інтерв’ю

ОВСІЄНКО ВАСИЛЬ ВАСИЛЬОВИЧ. Овсієнко В.В., Захаров Б.Є.

Події

Вечер памяти Льва Копелева в «Мемориале». Николай Гладких, Международный «Мемориал»

Персоналії / Український національний рух

ЛИТВИН ВАСИЛЬ СТЕПАНОВИЧ. Овсієнко В.В.

Спогади

РУСИН ІВАН ІВАНОВИЧ. ЕТАПИ

Персоналії / Український національний рух

ЛИТВИН МИКОЛА СТЕПАНОВИЧ. Овсієнко В.В.

MENU