ЯЦЕНКО ЛІДІЯ ІВАНІВНА
автор: Старюк Наталя
Наталя СТАРЮКГолос із Вирію
Люди таки виробили протидію без повороткості втрат. Вони кажуть: "Не уявляю світ без..." Протест УЯВИ як оселі всього невмирущого – це і є, власне, "вічна пам’ять".
Не уявляю світ без Лідії Яценко. Мистецтвознавець, провідний науковий співробітник Дніпропетровського художнього музею, борець за відродження Нашої віри, питомої церкви, рідкісний знавець української ікони, народної картини, портрета-парсуни. І всі ті окрайці-суфікси "-ець" та "-ник" наче передбачають постання солідної персони чоловічої статі. Між тим, Лідія Іванівна була маленькою і тендітною, назагал непомітною, аж поки не лунало її Слово. Утім, як на уважний погляд, риси її обличчя були сповнені якоїсь візантійської монументальності, і мене дивувало, що не помічали того художники. Хоча... один поважний майстер змалював Лідію Іванівну в груповому портреті колег. Усі там схожі на себе, а її годі впізнати: гадаю, автора підвела настанова на зображення "однієї з них". Лідія ж Яценко була винятком з правил, виступом з ряду, вистрибом з простолінійних координат. І все то не заради бучного самовияву, а ніби через природно-мимовільний подив: її талант і розум, що випереджали час, мусили щоразу в нього-таки вертатися – з отим палким подивом: хіба досі панує страх? Хіба досі не зірвано шори?
Лідія Іванівна мала коло однодумців – спочатку вузьке, відтак ширше, бо воля засяяла наприкінці 80-х. Але людям такого бунтарського духу, таких сміливих ідей, такого доглибного зору в Дніпропетровську жили велося сутужно. І цінували та шанували по-справжньому пані Ліду там, "де нас нема" – поміж науковців-україністів Києва. Всесвітньо знаний доктор мистецтвознавства Дмитро Степовик консультувався з Лідією Яценко, покладався на її думку. Удома ж, у рідному місті, у рідному музеї, якому віддала життя, була "вічним революціонером", дисиденткою, не такою, як всі, немов отой критерій "ВСІ" є і насправді ВІССЮ духовної правоти.
Число "24" було доленосним для Лідії Яценко. 24 грудня 1940 року вона народилася. 24 квітня 2005 року відійшла в інший світ. А поміж тими доконечними датами була в її житті ще одна, може, й не менш знаменна двадцятьчетвірка: 24 травня 1966 року Лідія Іванівна почала працювати в Дніпропетровському художньому музеї після закінчення філфаку та проби сил на педагогічній ниві.
Першим відрядженням її була поїздка до Петриківки, немов підключення до того струму, який живив у подальшому її творче єство. "Квітка і птах. Хрест і зоря. Жертва і подвиг". Цитую Лідію Іванівну з чорнового магнітофонного запису. Уже ця фраза з усної сповіді озивається незвичайною снагою асоціативності, місткістю роздуму, всеохопністю образних дуг. 1980 року було закінчено роботу над експозицією виставки "Петриківський розпис: джерела і сучасність", котра стала поворотним етапом у вивченні й осмисленні Петриківки як острівця, що лишився від могутнього материка Придніпровського символічно-декоративного малювання. Сама Лідія Яценко назвала ту пам’ятну Україні виставку "Євангелієм чотирьох", бо працювали над нею друзі-ентузіасти – головний зберігач фондів Віктор Якович Соловйов (витиснений з музею, помер на чужині), реставратор Віктор Ілюткін (убитий за нез’ясованих обставин), Лідія Іванівна Яценко та молода тоді Надія Молчанова. Кожна виставка, яку готувала Лідія Яценко, концептуально по-новому розкривала явища або геть не досліджені, або навпаки нормативно устійнені. Так осмислила вона народну картину, "Мамаїв".
Так поетично, піднесено і науково ґрунтовно дослідила, наче заново виплекала унікальне зібрання придніпровської ікони. Так кревно породичалася з героями катеринославських-січеславських портретів. До речі, і сама Лідія Іванівна належала до давнього тутешнього роду. Дід її Іван Ритів був активним просвітянином, брав участь у відродженні Української Автокефальної православної церкви. Бабуся Лідії Яценко, також Лідія, з роду священиків Небесових, на початку XX століття завідувала 4-м міським жіночим Троїцьким училищем.
Наша ж Лідія Іванівна була незмінною головою Преображенської громади. Голодувала в соборі, коли утиски стали нестерпними. Кажуть – була помилка. Але такою уродилась і сформувалася ця полум’яна людина: вона ладна була наразитися на сто небезпек, аби лише не ступити кроку до звичного і зручного угодовства. Наприкінці 80-х Лідія Іванівна без вагань вступила до забороненої тоді Української Гельсінської спілки. Вона не оминала вогню, бо той вогонь клекотів у самій її душі.
Лише рукописний часопис "Пороги" Івана Сокульського та ще хвилі нашого радіо простеляли білі стежки для рядків її віршів Поетка неповторної сили, Лідія Яценко читала вірші лише СВОЇМ, не дбала про публікації, не прагнула вступити до Спілки письменників, бо цінувала не офіційний пошанівок, а дещо інше, що зоріло їй усе життя. Хтось називав її дивачкою, хтось намагався втиснути цю могутню індивідуальність у поняття "богема". Але ми переконані: тільки надруковані, зрештою, хай скалочки її поетичного доробку виявляють істинну вагу того явища, яке мало ім’я "Лідія Яценко".
Захоплена радикальними російськими поетами-шістдесятниками, юна Лідія спочатку віршувала російською мовою. Перших слухачів-шанувальників мала у колах ленінградської інтелігенції під час навчання на відділенні мистецтвознавства Ленінградського художнього інституту ім. Рєпіна. Але українське переважило саме тоді, коли почалися нові утиски нашого слова. Перші українські вірші Лідія написала з посвятами бібліотекарці Ларисі Загнітко, Лорелії, як називали цю чудову жінку друзі, а згодом – Іванові Сокульському, якого мала за ідеал українського митця.
Вірші Лідії Яценко наче зростають із коренів рідної іконографії. Здається, кожен з них створено у ПРИСУТНОСТІ Богородиці, під омофором величної Оранти, ніжної Єлеуси, загадкової Праворучиці. А часом відчутний у них скорботний посвіт Богоматері Загублені дитячі душі.
Два роки тому Лідія Іванівна Яценко створила "з натури" сумний цикл про життя своє та інших злидарів із Лагерки. Слова "Бог" і "бомж" уперше постали в одному рядку. На диво співзвучним до них виявилося ще й слово "борг". Квартирні борги, обрізання газу, відключення електрики – доба кучмівських сутінок в житті гнаного и приниженого генія.
"А доля мчить на чорних коліщатах..."
Та вже на першому з помаранчевих мітингів маленька Лідія Іванівна стояла як стій, дарма що тільки-но з лікарняного. І все було, наче у буремні дні 15 років тому. Тільки її Олесь із "дитини революції" перетворився на ставного хлопця-студента. Та ще не Іван Сокульський стояв у центрі майдану, а пані Орися Сокульська вела мітинг. Лідія Іванівна сказала мені: "Який тепер міцний голос у Орисі".
Гартуються голови, і яріють барви, і рвуться з напруги аорти, а душі нетерпляче очікують на виліт. Душа Лідії Яценко лишається з нами. Так само, як і її голос. Понад усі дружні слова ціную фразу Лідії Іванівни, зафіксовану на плівці:
"Ви завжди даєте мені голос..."
Усі вірші Лідії Яценко подаємо з її голосу. Вірші у фонограмах виринають завжди несподівано, як продовження роздумів у контексті оповіді. Отже, вмикаю запис...
Де шлях Чумацький громами зорані,
Де йдуть понуро кудлаті хмари,
Засіймо зорі, засвітімо зорі,
Засяймо зорі, старий кобзарю!
А що талан той?
Блакить безкрая.
А що та вдача? Синь неозора.
На видноколі стану й заграю.
Засвітімо зорі!
***
Мов то ловня обвуглена й чорна
в золотавім і синім безмежжі,
Запорозька сумна Чудотворна,
лик святий потемнів від пожежі.
Лик її потемнів від пожежі,
слід її загубився в руїнах,
де Самарський собор, мов раїна,
занехаяне небо мережить.
Запорозька сумна Чудотворна
потемніла від сліз; як земля,
і важкі її руки порожні, –
загубила своє Немовля.
І нічого в світі не видно їй.
Самота стоїть, самота.
І меч душу прошиє самій, самій
від колючого древа хреста.
Богоматір Праворучиця
Праворучице, Божая мати,
Що Тебе не впізнали знавці!
Тільки Ти маєш право тримати
Бога Сина на правій руці.
Богоматір, або Бозка Матка,
Жалібниця за правих і лівих,
А праворуч сидить Немовлятко,
Осіняючи іменослівно.
І куди б не звилася дорога,
Чи й не був той успіх чи гріх,
Одесную припавши до Бога,
Ти, голубонько, молиш за всіх.
***
Шістдесятих марево років.
Мойсей уже би вийшов із пустелі,
а ми не вилізли із жебраків,
і досі в нас спустошені оселі.
Сторінки сліз вже морем натекли б,
і хвиля вже накрила б фараона,
а ми з неволі так і не втекли.
У рабстві залишилися до скону.
Герої вже загинули в борні,
а ми лишились – голі та німі,
зістарились в ярмі й померли у багні.
Амінь!
***
Дітям Нагорки
На вулиці заблудлі дітлахи,
стрибають зайченята-циганчата.
А доля мчить на чорних коліщатах,
не розбирає, де чиї гріхи.
Ні сліз, ні слів нема,
зате – є лицемір’я.
І тільки розмах крил, неначе начерк рук,
і на асфальті – наче жменька пір’я
Чи то хустинка, скинута на брук, –
хто сміє стверджувать: мовляв, не убоюся?
Піти завчасно, не загрузнувши у злі.
Ось казочка уся. Онука та бабуся
в могилі братській. Всі в одній землі.
А може, і не зовсім помремо ми
і є той світ, душі прекрасна мрія?
Побачимось, моя маленька Рома,
що на ім’я святе назвалася – Марія
http//www.smakota.iatp.org.ua
Вас може зацікавити
Спогади
Адвокатський вальс. Артем Марченков
Інтерв’ю
ЛИША Раїса Савеліївна. Інтерв’ю. Овсієнко В.В.
Персоналії / Український національний рух
КОСІВ МИХАЙЛО ВАСИЛЬОВИЧ. Овсієнко В.В.
Персоналії / Український національний рух
ҐЕРЕТА ІГОР ПЕТРОВИЧ. Овсієнко В.В.
Спогади
Спогади
Тіні забутих репресій. Євген Солонина
Персоналії / Український національний рух
ЯЦЕНКО ЛІДІЯ ІВАНІВНА. Овсієнко В.В.
Інтерв’ю
ЯЦЕНКО ЛІДІЯ ІВАНІВНА. Овсієнко В.В.
Інтерв’ю
РИБАЛКА ІВАН ДМИТРОВИЧ. Овсієнко В.В.
Дослідження
ПРАВОЗАХИСНИЙ РУХ В УКРАЇНІ. Овсієнко В.В.
Спогади
РУСИН ІВАН ІВАНОВИЧ. На Володимирській, 33. Підготував Овсієнко В.В.
Інтерв’ю
ЛУЦИК МИХАЙЛО ПЕТРОВИЧ. Овсієнко В.В.
Ґлосарій
Ґлосарій
АРЕШТИ УКРАЇНСЬКОЇ ІНТЕЛІГЕНЦІЇ 1965 р.
Персоналії / Український національний рух
ГУРДЗАН ВАСИЛЬ ВАСИЛЬОВИЧ. Овсієнко В.В.
Організації / Український національний рух
Клуби творчої молоді (КТМ). Борис Захаров
Інтерв’ю
ГРИНЬКІВ ДМИТРО ДМИТРОВИЧ. Овсієнко В.В.
Інтерв’ю
КВЕЦКО ДМИТРО МИКОЛАЙОВИЧ. Овсієнко В.В.
Інтерв’ю
ЗАЛИВАХА ОПАНАС ІВАНОВИЧ. Овсієнко В.В.
Персоналії / Український національний рух
ТАНЮК ЛЕСЬ СТЕПАНОВИЧ. Текст написав Л.Танюк. Червень 1998 р