22 ТРАВНЯ 1967 РОКУ. Інтерв’ю Володимира ПЕТРУКА та Олег ОРАЧА

 329110.03.2013

автор: Овсієнко В.В.

22 ТРАВНЯ 1967 РОКУ.
Інтерв’ю Володимира ПЕТРУКА та Олег ОРАЧА
Петрук Володимир Іванович, науковий співробітник Київського національного університету ім. Т. Шевченка.

В.Овсієнко: Яке в нас сьогодні число? Шосте березня 2000-го року. Зразу назвіть себе і розповідайте про 22 травня 1967 року.
В.Петрук: Петрук Володимир. Я розповідаю про 22 травня. То було дуже визначне свят-кування, бо вперше таке було в Києві, що велика колона людей звідти [від пам΄ятника Шевченку] прийшла до ЦК партії. Але почалося це зовсім традиційно. Люди 22-го числа, як завжди, приходили до пам’ятника Шевченка, читали там вірші, співали пісні на слова Шевченка. Але серед людей, які туди приходили, зрозуміло, були підіслані. Це були молоді люди, в основному випивши вони були. Ми вже їх спостерігали, бачили по них. Чи вони самі, чи їх пі-дпоювали, але вони приходили і намагалися що зробити – якийсь такий непорядок, щоб була причина зачепитися. А робилося це ось як. Люди стояли якраз напроти Шевченка і хтось, скажімо, читав вірш. Тоді вони серед тих, хто скраю стояв, починали штовхатися так, щоб виштовхнути хоч одного, хоч кого-небудь, на зелене поле. І як тільки на зелене поле когось вдавалося виштовхнути, тут уже міліція свистіла, прилітають, бо ніби порушення громадського порядку. Всі прекрасно знали, що весь парк Шевченка оточений, з усіх боків стоять машини. І там вище теж дві машини в цей день стояли. 22-ге число – святий день, але [через парк Шевченка] не можна було прийти. Та що би там не було, а 22-го треба було прийти, щоб засвідчити, що Україна жива, що ми тут є, у Києві, що пам’ятаємо своє національне свя-то, свого генія Тараса Шевченка.
І що вони зробили? Виштовхнули одного чоловіка – я не знаю його прізвища, – а коли його почали вже у цей чорний "ворон" тягнути, то він не йшов, а ноги попустив по асфальту – і несіть. Вони його тягнуть, а він ноги волочить. Так вони одного, другого, нахапали до семи чоловік. А було вже так по дев’ятій вечора. Терпіння лопнуло, люди почали казати: "Ходімо всі до ЦК партії, будемо протестувати, щоб їх випустили, бо тут на місці це питання не вирішиться". Організували колону. Зразу така рада була: як ітимемо, бо треба йти так, щоб ніде не заходити в підземні переходи, бо в переходах можуть заблокувати всіх і всіх полови-ти. Вирішили йти так: з парку виходимо вгору, на Володимирську, потім бульваром Шевченка, потім по вулиці Рєпіна (тепер Терещенківська), переходимо на теперішню Богдана Хмельницького, на Хрещатик. І так помалу йшли. Але ж ці провокатори, які навмисно намагалися вчинити громадський непорядок, – вони теж всунулися в ту колону. Так їх брали під руку, під пахву і вели, щоб вони не могли по дорозі якогось бешкету зробити, їх просто тримали.
Доки дійшли до ЦК, було вже близько 11-ї години ночі. За цей час, ясна річ, всі міліцейські органи дзвонили і знали, що йде така колона. Коли підійшли на вулицю Банкову, на початок її, де зараз Спілка письменників (там далі стояли старі будинки), то всі ворота були на-глухо замкнуті, всі заблоковані. А коли ми по тротуару йшли, то вони викликали поливальну машину і ця поливальна машина їхала під самим бортиком тротуару і всіх обливала до пояса. З-під газу, водій навмисно газував і поливав водою буквально всю колону. Колона, вже мокра, знизу дійшла до лінії, де починається ЦК партії. Там було перекрито – такі фургони, воєнні машини стояли, міліція кругом стояла, не пускали, далі вже йти – зась.
І що ви думаєте, об 11-й годині ночі підняли Головченка, а він тоді був голова КГБ Укра-їни. (Іван Головченко очолював тоді Міністерство охорони громадського порядку. Туди ж прибув заступник голови КГБ при Раді Міністрів УРСР з питань ідеології генерал Калаш. – В.О.). Оце той Головченко, що потім написав гарні романи.
В.Овсієнко: Удвох із Олексою Мусієнком.
В.Петрук: З Мусієнком, так. І от подумайте собі, що все-таки траплялися на таких поса-дах українці, в тому числі цей Головченко. Він до цього поставився, я би сказав, зовсім по-людяному. Це одинадцята ночі. Інший прийшов би і не знати що натворив, а він сказав так: "Ну, хлопці, що ви, власне хочете, чого ви добиваєтеся?" Йому розповіли, що так і так, що це святий день, що ми прийшли до Шевченка, нічого ж не робилося такого, що було протизаконно: вірші читалися, пісні співалися – так, як завжди. А тут наших людей ті, що стоять по-серед вулиці – бо вони вийшли з колони, оті підіслані п’янюги, що безлад робили…
Головченко каже: "Ну так що ви хочете?" – "Так і так, от наших хлопців похапали, кудись позавозили, то ми хочемо, щоб їх випустили, бо вони ні в чому не винні". – "Добре, давайте так домовимося, – каже, – от ви зараз усією колоною спускайтеся, йдіть униз", – це колишня площа Калініна, а тепер, слава Богу, Майдан Незалежності називається. Так от: "Ви ідіть туди, а ми… Хто зі мною поїде?" Там декілька чоловік ближче стояли, сіли з ним у машину, поїхали на міліцейські постерунки, тобто дільниці. Через півгодини ми спустилися вниз, а там, де ото зараз фонтан, трошки ближче теперішнього фонтану...
О.Орач: Там відділення міліції.
В.Петрук: Ні, на Майдані Незалежності, навпроти пошти – туди їх привезли, випустили. Це була така велика радість, Боже! Всі, хто там був, пережили якесь надзвичайне духовне піднесення, тому що це була перша перемога. І, я ж кажу, добре, що такий розумний чоловік попався нам, Головченко.
В.Овсієнко: Правда, що він був у вишиванці? Бо така легенда ходила.
В.Петрук: Я цього не пам’ятаю і не зауважив. Але, на наш подив, після цих поливань, після цих брутальних методів – хапають, тягнуть людину… І оце, до речі, щоб ви знали, тоді вперше зазвучало слово "ганьба". Зараз його гукають – та що, "ганьба, ганьба", а тоді воно як молотом било, коли кричали: "Гань-ба!" От вони волочать людину по асфальту, а в цей час усі повертаються і буквально як ото ковадло і молот: "Гань-ба!" Як ударить те слово… Воно було дуже сильне, воно набуло тоді якоїсь надзвичайної сили. Після цього воно почало зву-чати, а до того цього слова ніколи не вживали так публічно. Якраз тоді воно народилося.
В.Овсієнко: Я знаю, що один зі схоплених був Віктор Могильний. А хто ще був схоплених, не пам’ятаєте?
В.Петрук: Важко сказати, тому що в такій ситуації, коли стоїш у натовпі, прізвища зразу не приходять до голови.
В.Овсієнко: Там Плахотнюк Микола зіграв провідну роль. Оксана Мешко там була, з Головченком саме вона розмовляла. (Микола Плахотнюк. Колóворот: Статті, спогади, документи / Упорядкування та коментарі В. Чорновіл. – К.: Смолоскип, 2012. – С. 314: «Спра-вді, схоплених біля пам΄ятника Шевченкові привезли до поштамту о 1-ій год. 30 хв. Ними виявилися Ігор Луговий, Ротштейн, поет Віктор Могильний, студент театрального інституту Володимир Коляда).
В.Петрук: Може й була. По-моєму, був іще… От зараз він у міськраді...
В.Овсієнко: Сергієнко Олесь. Це син Оксани Мешко.
В.Петрук: От він то точно був, бо я його добре з тих часів пам’ятаю, він такий високий, видний чоловік. Я його добре пам’ятаю, то він був. Кого там ще сказати?
В.Овсієнко: Ну, хоч декого. Дякую за таку інформацію, бо я цими речами цікавлюся. Я записую колишніх політв’язнів і учасників національно-визвольного руху, бо збираю матеріал для «Словника дисидентів». Добре, а Ви, пане Олег, щось додасте?
О.Орач: Ні, не до цього. Я з іншого приводу. Можливо, Ви – а навіть не можливо, я впевнений у цьому – підкажете мені, це ж я і до Михайлини [Коцюбинської] звернувся, і до Дмитрика [Стуса]. Я минулого місяця в присутності ще двох серйозних чоловіків у видавництві "Український письменник" провів перемову з Вадимом Скоморовським, який дуже шляхетно і по-людськи поставився до ідеї перевидання книжки спогадів про Василя Стуса, де ж і Ваш, Василю, спогад є. (Не відлюбив свою тривогу ранню...: Василь Стус – поет і людина: Спогади, статті, листи, поезії / Упоряд. Орач (Комар) О.Ю. – К. : Укр. письменник, 1993. – 400 c). Він уже років три-чотири тому мені казав, що якби знайшлися ще спогади, то можна було би перевидати доповнене видання. Треба це робити. Ми переговорили з ним, він каже: "Я не відмовляюся від своїх слів, хоч як ми важко не виживаємо, але Ва-силь – це історія. Будемо щось робити". Коли воно вийде, що воно вийде, де ті гроші знайдуться, як буде змінюватися видавнича ситуація – але треба, перш за все, покласти додаток до книги про Василя Стуса. Я вас прошу, допомагайте. Де що було надруковано, візьміть собі на замітку. Хто не написав – хай напише. Я ніяк не додзвонився в готель, де два вірменина жили. Вони ж обіцяли, а не дали спогадів.
В.Овсієнко: А, це Паруйр Айрікян, так? Айрікян був у нас восени 1999 року. Михайло Горинь, він, я і Вахтанґ Кіпіані ходили на могилу Василя Стуса, він там розповідав. Я запи-сав його розповідь. Уже навіть списано на папір.
О.Орач: Ой, Боже, яка добра розмова в нас сьогодні. Значить, від Айрікяна вже можна одержати, через Вас. Так і напишемо: спогади Айрікяна за записом Василя Овсієнка.
В.Овсієнко: Який у Вас тепер телефон, скажіть мені?
О.Орач: Будь ласка – 227-19-98. І потім ще ж, Господи, я дзвонив йому, він обіцяв… Хто там у нас на Західній Україні, де греко-католицька парафія 1000 гривень чи карбованців дала на пам’ятник Василеві:… Ми з кобзарем Миколою Литвином там виступали. Якесь невеличке місто, райцентр, він сидів зі Стусом...
В.Овсієнко: А, то це Зорян Попадюк із Самбора, так?
О.Орач: О, Зорян Попадюк. От у Зоряна треба взяти, він обіцяв і не написав.
В.Овсієнко: З нього треба видушити. Я оце в нього був, записав його автобіографічну розповідь.
О.Орач: Василю, як мені тепер вийти на Зоряна?
В.Овсієнко: Дуже просто... [Вимкнення диктофона].
В.Овсієнко: Питання до пана Володимира Петрука. Ким ви тоді були, скільки вам тоді років було, якого ви року?
В.Петрук: Я сорок третього року, але в Києві я живу з шістдесятого. У шістдесятому ро-ці я поступив у КПІ, Київський політехнічний інститут. Перші два курси на вечірньому вчи-вся, працював на заводі, тепер він називається імені Корольова, а тоді це називалося «п/я», такий радіозавод був на хуторі Відрадному. А з третього курсу був я на денному факультеті. А стипендію одержував на заводі як заводський стипендіат. Три останніх курси я з заводу був і там одержував стипендію. Десь на третьому курсі, у 1963 році, я почав ходити у Будинок вчених, там хор був, якщо знаєте, "Жайворонок".
В.Овсієнко: "Жайворонок", знаю.
В.Петрук: Там збиралася вся українська київська громада. Десь тоді я в Музеї Івана Макаровича Гончара побував.
О.Орач: Мене Стус туди водив.
В.Петрук: Читав тоді вірші Ліни Костенко. Василя Симоненка страшенно я любив. Я на заводі проводив вечір, бо культоргом був на заводі серед молоді, то я на заводському вечорі читав вірші Василя Симоненка. Страшенно це все мені подобалося. Його вірші взагалі мене захоплювали як молоду людину. А в шістдесят четвертому році я прийшов одержувати стипендію на завод, а там підходять два чоловіка і раз, до мене: «Давайте пройдьомтє». І вперше мене, ну, не арештували, але затримали на три дні на Рози Люксембург [в обласному КГБ], провели зі мною профілактику, як вони називають. Причин таких явних не знайшлося, щоб більше мене покарати. Я повернувся до навчання і закінчив КПІ, і один на всю групу... Тоді ж оце Шелест, пам’ятаєте… Був такий період, коли нібито, навіть у КПІ, пробували ввести навчання українською мовою. Але, на жаль, все це діло було потоплено. Було так: дали ви-кладачам півроку підготувати лекції. А через півроку Шелеста зняли, зробили з його книжки "Україна наша радянська", що ніби вона «УНР» називається. У результаті, коли дійшло до п’ятого курсу, вже Шелеста на було, але я один на весь факультет захистив диплом – "Елект-роорган" у мене тоді був, модна така тема, я ж був на радіофакультеті? – українською мовою. Що цікаво, коли записку приніс, українською мовою написану (там усі розрахунки), то про-фесура ще більш-менш... Ну, тоді ще київське видавництво технічні книжки українською ви-давало, то це ще було нормально сприйнято. А коли я розвішав усі креслення, десять листків, і все на кресленнях підписано по-українськи – ну, то був страшний фурор! Вони, ця профе-сура, очі повитріщали, дивляться: що це таке, як це може бути, щоб креслення були підписа-ні українською мовою?
Оскільки я був заводський стипендіат, то повернувся на завод. На заводі я і далі працював спочатку в СКБ, а потім був головним технологом у цеху. Там було слідкування, це від-чувалося. От розповідав про події 22 числа. А зараз я вам розповів цей епізод...
Я йшов на початку колони. До мене тоді приїхав зі Львова друг Юрко. І ми одного з тих провокаторів тримали попід руки, мало не несли його, щоб щось таке не учвóрив. Може, че-рез це, а може й через те, що мене й раніше знали, але ось такий факт. Людей випустили вже десь пів перша ночі на теперішньому Майдані Незалежності. Ми з радістю пішли по домах, але вже пізно було, вже транспорт не ходив. Я йшов додому пішки, це Індустріальна вулиця, це аж за колишнім заводом "Більшовик". А жив на квартирі в одної родини, приватний будинок, старий, дореволюційний ще. Він стояв у такому місці, що пройти до нього у провулочок можна було тільки однією хвірточкою. Я дійшов: було три години ночі, я повертаю за п’яти-поверховий, і тільки туди сунувся – стоїть міліцейська машина "бобик" просто на цій хвірто-чці. Стоять? покурюють. Там вони ніколи в житті не стояли, а от стоять.
Ясна річ, що я сприйняв це так, що мене, мабуть, чекають. Думаю, ні, додому я цього разу не піду. Я раз, крутнувся, пішов по іншій вулиці до Гарматної, а там був гуртожиток за-водський. Я зайшов у гуртожиток, стоячи до батареї притулився, і так ніч минула. Але на за-вод я пішов раніше, не о восьмій годині, через прохідну пів на восьму пройшов.
В.Овсієнко: Заздалегідь.
В.Петрук: Так, заздалегідь пройшов. Пішов собі в цех, ходжу по цеху і думаю, що ж воно буде з цього всього? Але минулося, хвалити Бога. Але от наступного року, коли чеські події були в 1968 році, Боже, ходив перевіряючий кагебіст по цеху. Я був і ще там був такий Вовчак у нас у цеху...
О.Орач: А що перевіряв, настрої?
В.Петрук: Вони знали, що в цеху є два таких українці, що з робітниками дружили, якийсь ми вплив на колектив мали. У день, коли вони ввели війська в Чехословаччину, – це я вже пізніше знав, що була вказівка по всіх установах направити людей, щоб заблокувати будь-яку можливість протесту. І от він ходив по цеху цілісінький день, нічого не роблячи, назад-уперед, назад-уперед. Буквально цілий день проходив.
О.Орач: Це його робота.
В.Петрук: Така робота в них була, так. До нас не підходив, але ж ми бачили, в цеху всі знають один одного, хто і що.
В.Овсієнко: Для зв’язку скажіть свій теперішній телефон.
В.Петрук: 268-06-33. Петрук Володимир Іванович, науковий співробітник Київського національного університету ім. Тараса Шевченка.
В.Овсієнко: Ще назвіть свою дату народження і місце.
В.Петрук: Житомир моє місце народження. А народився я 13 лютого 1943 року в родині, щоб Ви знали, тих партизанів, підпільників. Радянських, ясна річ. Батько і мати мої такі учасники бойових дій.
О.Орач: Я прошу, хай би Володимир Іванович іще назвав дату публікації в "Літературній Україні", коли було надруковано його філологічну статтю. Він технар, але так це подав – на заздрість нашим філологам. А ще я одного разу чув, як він на науково-практичній конференції Демократичної партії України виступав і говорив про рух племен і народів. Він так вільно поводився з термінами, що я, історик-філолог, того не можу, а він, технар, так знає про рух народів у Європі, історію слов’янства. Я би хотів, щоб Володимир Іванович сказав, як та стаття називається і коли це було.
В.Петрук: Стаття називається "Чи є артиклі в українській мові?" Оце та проблемна стаття, якщо Ви її пам’ятаєте.
В.Овсієнко: А-а-а, я щось таке пам’ятаю. Це коли було?
В.Петрук: Я за неї одержав авторське свідоцтво, бо це був абсолютно новий, нетрадиційний підхід до мови. Коли я приніс цей матеріал в Агенцію авторського права, то вони через два тижні кажуть, що ніде ніякої літератури, нічого такого взагалі нема. Так що мені моментально видали авторське свідоцтво.
В.Овсієнко: То коли була ця публікація?
В.Петрук: Це було у квітні місяці, а от якого року? Сімнадцяте чи двадцять друге квітня, бо там у мене різні публікації.
О.Орач: 1998 року, мені здається. Чи сьомого.
В.Петрук: А книжку Ви мою маєте? Я вам дам зараз, по-моєму, у мене є ще одна. Якщо є, а ні, так вибачайте, іншим разом.
Оскільки мова зайшла про гуманітарні науки… Справа в тому, що я після закінчення радіотехнічного факультету КПІ у 1965 році, зразу в 1966 році поступив на філософський факультет Київського національного університету і закінчив його. Тобто я маю дві освіти – технічну і гуманітарну. І через це інтереси мої полягають у двох сферах: я працюю практично серед кібернетиків і математиків, а разом з тим я вже член Спілки письменників.
О.Орач: Недавно прийняли.
В.Петрук: Написав ось книжку, називається вона "Країна Великочудія".
В.Овсієнко: Великочудія?
В.Петрук: Так, "Країна Великочудія". Це теоретичне дослідження. Вона спочатку мис-лилися як публіцистична реакція на різні публікації, а вилилися у монографію. Бо я на роботі займаюся проблемою створення комп’ютерного атласу історії України. І от, займаючись цими проблемами, написав книжку, яка стосується нашої історії до періоду Київської держави, і особливо визначення трьох теперішніх країн: теперішньої РФ – Російської Федерації, теперішньої Білорусі і теперішньої України. Я особливо чітко показав, що вся ця структура сформувалася ще до переселення... Ще жодною ногою слов’янин не ступав на фінські землі, які тепер на території Росії, а вже країна така існувала. Від Фінляндії аж до Уралу – це все була величезна зона. Сталін страшно боявся – я там цитату приводжу, що він у 1939 році намагався обґрунтувати напад на Фінляндію, то казав, що Фінляндія хоче захопити всю північну Росію аж до Уралу, що це буде велика Фінляндія. Такі гасла висував. А пам’ятаєте, що в 1991 році серед громадськості Росії були такі гасла: "А где же наша Родина?" Пам’ятаєте такі га-ла? "А где же наша Родина?" І ще казали: "А где мы будет русскую республику организовывать?" Пам’ятаєте, таке було?
В.Овсієнко: Ага, так.
В.Петрук: Постало таке питання. Я в цій книзі увійшов у полеміку з Леонідом Залізняком, є такий теоретик у Києві.
В.Овсієнко: Знаю такого.
В.Петрук: Так от, він розробив концепцію, яку повторив багато разів у різних варіантах. Є його рекомендований підручник стародавньої історії, я днями його придбав, і там те саме повторюється. Традиційна концепція, що слов’янство розселялося на північ. От з України панівний народ – він проводить аналогію до інших європейських імперій – розселявся на північ. Хоч Залізняк намагається боротися з поняттям «колиски трьох братніх народів», але він же сам його стверджує ще раз, тільки в інший спосіб. Виходить, що українці розселилися на північ. Що росіяни – це ті ж самі українці, тільки змішалися з фінами. Такий парадокс виходить. Я в цій книзі спирався на офіційні джерела. Навмисно. У період розпаду імперії, що характерно, трапляються в науці чи в мистецтві епохальні речі. Зокрема, був виданий 20-томник – всі томи не вийшли – "Археология СССР". Дуже важливі для нашої історії томи вийшли – скіфо-сарматський і далі. Фінноугорський том, слов’янський том, що дуже важливо, вийшли. Так от, у слов’янському томі явно видно, що автори намагалися всіляко підігнати матеріал під старі концепції, а воно просто вилазить…
О.Орач: Виламується.
В.Петрук: Виламується. Сєдов – головний редактор цього видання. Видно, що воно прямо лізе з того всього: ніякі українці туди не переселялося ні у восьмому, ні в дев’ятому столітті. Туди почали переселятися з Польщі, з Прибалтики теперішньої, тільки німецької, звід-ти, де острів Рюйген, де почався загальноєвропейський процес відкату. Спочатку народи з півночі на південь котилися на Римську імперію, а потім цей процес загас і вони відкочувалися назад, уже християнізовані. Так теперішні німці відкочувалися назад, почали тиснути на слов’ян, на отих полабських слов’ян. А в цей час у Скандинавії був сильний рух, як ви знаєте. Ми називаємо їх "варяги", а вони норманами називалися, пам’ятаєте? Вони всюди розселялися, набіги чинили і втягнули в цей процес слов’ян. Вони до Іспанії, до Рима і до Сицилії до-ходили. То що їм було захопити найближчі затоки Балтійського моря? Вони їх усі напам’ять знали. І почалася така – я її назвав спеціальним терміном – «озерна колонізація». У чому вона полягає? Вони запливали кораблями в озера, от, скажімо, в Ільмень-озеро. Не Новгород, а Псков так перший був заснований... Цілий масив фінських народів, від Фінляндії до Уралу, величезний лісовий масив. Вони запливали річками, протоками в озеро, робили там форте-цю, воєнну факторію, укріплювалися. А далі навколо починалося завоювання, експансія. І наступне озеро, і так далі. Там же буквально все точно доводиться археологічними даними. У Сєдова є такі фрази, я їх цитую, що нема жодного спільного елементу з півднем, з Україною – ні в зброї, ні в одязі, ні в будівництві – ну нічого спільного нема. Усе спільне з Кашубською територією, це Польща і колишня НДР. Територія нинішньої північної Росії була заселена звідти. Потім вони звідти починають експансію на південь. Втягнули в цей похід Олега. Хто в ньому брав участь? Це оті кривичі, втягнули туди навіть мерю. Отут усі народи – весь, мерь, чудь вони називали. А чого я назвав "Велика країна великочудія"? В Європі народи хоча й говорили різними мовами, та все ж таки вони відчували, що їхня мова індоєвропейська, тобто вони один одного могли розуміти, так чи так, всі слова чи не всі, але могли зрозуміти. А коли дійшли до фінських народів – ну зовсім нічого, жодного слова не розумі-ли. І кажуть: "Чудной какой! Ну, чудь". І вони це повторювали – «чудь і чудь». А ця чудь, ці фінські народи, не встигли утворити єдину спільну державу. Вони були лісові мисливці. Слово "фін" по-скандинавському, по шведському – мисливець, лісовий мисливець. Так от усі ці фінські народи єдиної держави не встигли утворити, а тут найшли оці скандинавсько-слов’янські загарбники.
О.Орач: Підім’яли їх.
В.Петрук: Так, з одного боку. А з того боку вже тюрки проникли на Волгу. Перше Булгарія. Почався тиск із того і з того боку. Великочудія – це велика Фінляндія. Я назвав її Великою Чудією не для сміху, а що так воно і є, що ця країна по-справжньому не Росія має називатися, а Великочудія.
В.Овсієнко: Я вам дякую. Візьміть, отут є адреса, телефон.
О.Орач: Пане Василю, якщо розшифруєте, – по-моєму, прекрасне інтерв’ю записано Василем Овсієнком...
В.Овсієнко: Шостого березня 2000 року, по дорозі від Спілки письменників через Хрещатик аж до площі Толстого...
О.Орач: У присутності Олега Орача, який засвідчує автентичність запису.
В.Овсієнко: Дякую.
Опрацьовано 10 березня 2013 року
 Поділитися

Вас може зацікавити

Події

Ты помнишь, товарищ, как вместе (сражались?). Эммануил (Амик) Диамант

Дослідження

Бабий Яр, или Память о том, как в народ превращалось строптивое племя. Эммануил (Амик) Диамант

Праці дисидентів

Зиновій Антонюк. Між двох кінців “Етичної драбинки”: і на гору, і в долинку. Сповідальні спогади.

Події

Помер Зіновій Антонюк

Події

Огляд історії дисидентського руху. Лекція Євгена Захарова

Персоналії / Український національний рух

КОЦУР (КОЦУРОВА) АННА. Василь Овсієнко

Персоналії / Український національний рух

КОСОВСЬКИЙ ВОЛОДИМИР ІВАНОВИЧ. Василь Овсієнко

Події

Дисидентство в Україні. Євген Захаров у програмі «Твій ранок» (відео)

Дослідження

Стус без шансу на захист: ведмежа послуга Медведчука. Роман Титикало, Ілля Костін

Персоналії / Український національний рух

АДАМЕНКО МИКОЛА ПЕТРОВИЧ. Василь Овсієнко

Спогади

Помер Михайло Хейфец

Події

РФ: У Пермському Меморіялі – слідчі дії. ХПГ-інформ

Спогади

Помер Володимир Буковський. ХПГ-інформ

Спогади

ХЛОПЦІ, ЩО ВІДКРИЛИ НАГОТУ КОРОЛЯ. Олекса Різників

Події

60 років з дня арешту Олекси Різниківа

Події

Серіал «У доступі відмовити». Марина Агальцова

Події

Серце, самогубство чи вбивство? Як загинув Василь Стус. Василь Овсієнко

Дослідження

Роль адвокатів на судовому процесі «Спілки визволення України». Любов Крупник

Dissidents / Ukrainian National Movement

SOROKA Mykhailo Mykhailovych. Lesia Bondaruk

Dissidents / Democratic Movement

TYMCHUK Leonid Mykolayovych. Vasyl Ovsiyenko

MENU