Микола Курчик: Ретроспективний відступ: відлуння сталінізму зі сталінських часів

 412015.06.2012

author: Левко Лук’яненко

Микола Курчик
Ретроспективний відступ: відлуння сталінізму зі сталінських часів
Знову зустрівся з Курчиком і попросив його розповісти про життя у концтаборах за сталінських часів. Він погодився. Ми знаходили час для зустрічей, і він розповідав. Щось із того збереглося в пам’яті, а більше забулося. Позаяк мені судилося не втратити зв’язку з ним і після звільнення, то попросив переповісти його історію і написати мені головне, що я міг би викласти у своїх спогадах з нашого спільного зеківського життя. Микола це зробив. Стисліше, ніж мені хотілося, але достатньо, щоб читач міг собі уявити весь жах комуністичної імперської системи і залізну волю синів України, які за її самостійність витримували надлюдські страждання.
За сталінських часів політичні в’язні відбували кару разом з карними злочинцями. У карному контингенті, якого були мільйони, склалися свої правила життя і виживання. Вони структурувалися в кожній зоні. На цілий табір був пахан. Це сміливий, рішучий і сильний бандит. Мав кілька так званих шестірок, які його обслуговували й охороняли. Абсолютну владу над шестірками підтримував кулаком і ножем. До черевиків пахана вони зверталися на „ви": „Дозвольте вас, шановні черевички, переставити на 10 сантиметрів праворуч (чи ліворуч)". Пахан з допомогою шестірок тримав у повній покорі всю зону. Ця банда обкрадала кухню, забирала у політичних пакунки (якщо вряди-годи хтось із них отримував), кращий одяг, примушувала в’язнів-лікарів виписувати собі смачніше й калорійніше харчування та звільняти нібито за хворобою від роботи, на роботі знущалася з політичних, примушуючи їх до непосильної праці. Пахан зазвичай жив у дружбі з заступником [начальника] колонії з оперативної роботи (опером).
Коли чекіст вирішував авторитетного політв’язня убити, він доручав це оперу. Опер викликав пахана і називав прізвище людини, яка в зоні їм заважає. Бувало, опер сам давав фінку пахану. Пахан наказував комусь зі своїх убити політв’язня. Той убивав. Опер арештовував убивцю й садив у карцер або в БУР. Слідство було коротке, бо все ясно, мов Божий день, і вбивцю засуджували на один-два місяці БУРу.
Якийсь час бандерівці терпіли пограбування бандитами речей, харчів, убивства, жорстоке знущання неймовірно важкою чи шкідливою працею, а потім сказали собі: „Та що діється, хлопці? То ми не боялися зі зброєю в руках воювати проти армії й чекістів, а тут дозволяємо босякам знущатися з себе?! Ну-бо поставмо їх на місце!" І десь 1954 року по всіх таборах організували вбивства паханів. Повіяв инший вітер. Босяки принишкли. А влада хутенько змінила правила і стала за вбивство присуджувати страту. Хтось із політичних поплатився життям, але міжзеківська влада в таборах змінилася — перейшла до політичних.
Невдовзі політичних і карних розвели по різних зонах. Після амністій 1954, 1955 років та роботи комісій Президії Верховної Ради СРСР 1956 року з перегляду політичних справ із 20-25 мільйонів в’язнів залишилося менше двох мільйонів, а політичних іще менше.
— З кого складалися ці 20 чи 25 мільйонів?
— У концтаборах сиділа вся японська Квантунська армія, якої було, казали, мільйонів сім. Було багато офіцерів німецької армії та їхніх союзників. Мабуть, близько мільйона власовців. Українських, білоруських та російських поліцаїв, сільських старост, службовців місцевих управ, що керували відповідними поселеннями за німців, було також багато. А далі — учасники національно-визвольної боротьби з України та Прибалтики. Так ось, коли вбивати політичних руками карних злочинців стало неможливо і в’язнів значно поменшало, чекісти перейшли до індивідуальної роботи з політв’язнями. Атмосфера змінилася. Якщо раніше кожен думав про одне: як вижити сьогодні, то після табірних повстань і пом’якшення режиму виникли підстави думати про продовження життя, закінчення терміну, звільнення і повернення до рідних і життя на волі в сім’ї чи з рідними. Така перспектива породжувала бажання скоротити собі термін і швидше вийти на волю. Це декого спокушувало до ідейних поступок, розкаювання, співпраці з КДБ. Аби посилити контроль один за одним, ми встановили правило: ніхто сам не має права йти в штаб адміністрації зони для розмови з будь-ким, а тільки в супроводі иншої людини. З цього виникали сварки з офіцерами. Коли, скажімо, в кабінет опера приходив не один, а двоє, той казав, що викликав одного, а не двох, і наказував другому вийти з кабінету, перший заявляв:
— Я говоритиму з вами тільки в присутності цієї людини.
— Мені два не потрібні. Мені потрібен один!
Перший наполягав на своєму. Спочатку це закінчувалося тим, що обох заганяли в БУР. З часом адміністрації стало шкода здіймати рабів з праці, і тоді змирилися і вели розмову у присутності свідка. Позаяк у ці роки вже дозволяли мати папір, конверти й олівці і замість одного листа в півроку — один лист місячно, то чекіст значну частину агентурної роботи здійснював за допомогою нібито листування. Прослідкувати було важко, бо ж під машкарою листа додому сексот міг писати донос. А втім, і на цьому зловили не одного.
— А тут у цій зоні немає практики ходити до начальників зі свідком?
— Нема.
— А чому?
— Тут менше незнайомих людей і ніби кожна національна група знає своїх.
— Зрештою, те, що нині відбувається, я й сам бачу. А мене більше цікавлять конкретні факти з твоєї біографії. Тож повернімося в далеке минуле...
Отже, Микола Курчик, підпільне псевдо — „Верниволя", народився 1924 року в селі Адамівці на Рівненщині в селянській патріотичній сім’ї. З 1935-го до 1941 року ходив до школи в селі Великі Межирічі. Школа польська. Українська мова й література як предмет була дві години тижнево. За розмови на перервах по-українському карали. Найбільше вплинули, каже Курчик, на моє патріотичне виховання хрещена мати та рідний дядько. Брав участь у неофіційній (підпільній) молодіжній організації „Січ". Від патріотичних родичів знав про голод у підсовіцькій Україні 1932—1933 років, знав про польську офензиву, заґрадову шляхту, про життя українських політв’язнів у польських в’язницях, про способи слідства. Під час німецької окупації проходив військовий вишкіл повстанця та медичний і пропагандивний вишколи, що були організовані при штабі УПА-Північ. Літо — осінь 1943 року перебуваючи в селі Топча, став членом Організації українських націоналістів (ОУН).
На початку 1945-го випадково потрапив до рук енкаведешної облави. Місяць тримали в ув’язненні в містечку Великі Межирічі. Не встановивши вини, мобілізували до Червоної армії і спрямували до міста Білої Церкви, а восени того ж року завезли до Німеччини в окупайційні війська. Служив спочатку в місті Фюрстенвальде, а згодом у Берліні. У січні 1948 року Микола Курчик, Василь Стареправо та Василь Бондарчук покинули військову частину і звернулися до американської військової комендантури з проханням надати їм політичний притулок. Совіцьке військове командування, встановивши відсутність трьох, негайно сфабрикувало звинувачення хлопців в убивстві офіцера і спрямувало це звинувачення в американську комендатуру, при цьому оголосили через радіо, що в одній з військових частин у Берліні троє совіцьких солдатів жорстоко вбили офіцера й дезертирували. Американці повірили брехні, затримали українців і передали їх совіцькій військовій комендатурі, відтак ті опинилися в руках контррозвідки, яка посадила [їх] до підземної в’язниці й повела слідство, що тривало вісім місяців, протягом яких безперестанні допити, постійне позбавлення сну та абсолютно нізчимна їжа перетворили втікачів на живі скелети.
27 серпня 1948 року військовий трибунал засудив Курчика за статтями 58-1б Кримінального кодексу РСФСР до 25 років ув’язнення та 5 років позбавлення громадянських прав із конфіскацією майна. Після того перевезли до концтабору Заксенгаузен (в якому, до речі, всю війну, від 1941-го до 1945 року, німці тримали провідника ОУН Степана Бандеру). Навесні 1949 року „конопляною поштою" через пересильні в’язниці Брест-Литовський — Орел — Москва — Куйбишев — Челябинськ — Петропавловськ доставили в концтабір Кенгір Джезказганського району Казахстану. Дали концтабірний номер СО-948, прикріпивши відповідні налички на спині, на грудях, на нозі та на чепчику, після чого прізвище Курчик уже було непотрібне: людина втрачала свою індивідуальність і перетворювалася на статистичну одиницю. Наглядач при перевірках, виведенні до праці чи з праці і т. ин. вигукував: „Номер СО-948!", зек відповідав: „Я!" — і проходив у призначеному напрямку.
Цей табір, писав мені пізніше Курчик, розташований в Голодних степах, був поділений на три зони: жіночу (№ 1) і другу й третю для чоловіків. Там він зустрів своїх друзів по ОУН — Антона Коломийчука із села Харалуг та Володимира Вальчука з села Коловерти. Довідався, що в жіночій зоні відбувають кару подруги по ОУН Надія В’юн із села Невірків, Анна Бондар із села Велика Харуча та Віра Границька з села Залізниці. Перші дві каторжанки, третя мала вирок 25+5. У таборі було понад 3000 політв’язнів, які відразу зарахували Миколу членом керівного комітету. (У концтаборах політв’язні завжди створювали комітети переважно за національною ознакою. їх по-різному називали, але вони були необхідні для захисту своєї національної гідности, моральности та фізичної безпеки.) У таборах діяла кадебістська та инші агентурні групи, які провокують міжнаціональні чвари й різні провокації, що нерідко мали на меті убити авторитетних людей. Український комітет підтримував взаємини з керівними комітетами инших національностей. Усі суперечки зазвичай розглядали колегіяльно. Причому справу підозрюваного в злочині чи проступку розглядали одноплемінники і тільки вони мали право ухвалити рішення і страчувати винного. Були, щоправда, поодинокі випадки, коли одноплемінники відмовлялися від розгляду справи й передавали її на розсуд иншим.
У Кінгірі політв’язні будували мідноливарний завод. 1950 року по табору поповзла страшна чутка: формується етап на Нову Землю та в арктичні острови Північного Льодовитого океану. Там жахливі умови — вічна мерзлота. Звідтіля зеки, як правило, не повертаються. У списки смертників потрапив і Курчик. Та він придумав, як уникнути подорожі на вічну мерзлоту, — пробрався на господарський двір і заховався за ящиками, ніби десь зник, а коли етап відправили, „знайшовся", за що відбувся десятьма добами БУРу. Потім, у середині 1950 року, порушника режиму перевели до концтабору в м. Спаськ, прозиваного Долиною смерти, бо туди звозили з усього Казахстану інвалідів, калік, хворих, які тут і помирали. Поруч було кладовище, де й ховали десятки тисяч політв’язнів. Доставивши в цю зону, після карантину понад 5000 в’язнів автомобілями повезли в табір Павлодарської области будувати місто Екібастуз, де відкрито видобувають вугілля, і там запроторюють разом з групою штрафників до БУРу, а потім до режимного барака. У цьому концтаборі Микола побачив свого дядька Олександра Приходька з с. Невірків, старого члена ОУН Володимира Баланчука з с. Дашичів, а також знайомого з волі Олексу Ігнатюка з с. Коловертів і чимало націоналістів з навколишніх сіл Межиріцького району Рівненщини.
У грудні 1951 року переводять у цегляну в’язницю міста Спаська, де проти 31 в’язня порушують кримінальну справу, слідство з якої невдовзі припинили, бо після їхнього від’їзду в Екібастузі вибухнуло повстання, яке відвернуло увагу слідчих і врятувало нас від судової розправи. І вони, штрафники, потрапляють у Долинське управління Карлагу Чурбайнурського району, в зону посиленого режиму, на розбудову шахти.
Наприкінці вересня 1952 року спрямовують на етап, потім на баржу і річкою Єнісей за 28 днів привозять у порт Дудинка, а з Дудинки поїздом — у 5-й концтабір Горлагу міста Норильська. Через місяць перевозять на 4-й табір і знову в БУР, запхавши у маленьку камеру №3 півтора десятка в’язнів. І раптом ту камеру відчинив сержант, начальник охорони, і зі сльозами на очах сказав:
– Громадяни в’язні, помер наш великий вождь товариш Сталін.
Всі підхопилися і радісно закричали:
– Ура-а-а!..
Сержант гримнув дверми, за хвильку повернувся і при зачинених дверях став стріляти з автомата по дверях їхньої й сусідніх камер. Легко поранив в’язня Кочкана.
Після кількох таких випадків, коли конвоїри стріляли без попередження, п’ятий Норильський табір, у якому було понад 5 тисяч зеків, застрайкував. Курчик був одним з організаторів. Зупинився найбільший у Союзі мідноливарний завод. Виробництво паралізували. Після цієї пригоди і страйку в’язнів БУРу розвезли по зонах Горлату Норильська. Курчика повернули в 5-й табір і поселили в один з режимних бараків для неблагонадійних в’язнів, порушників дисципліни тощо. Близько 300-350 25-річників водили на будівництво Дома Советов (як тоді модно було називати адміністративну споруду) у центрі міста. Сяк-так перекантовуючись на тій роботі, будівельники співали українські патріотичні пісні, викликаючи оплески громадян, які виходили на балкони багатоповерхових будинків. А громадяни — майже 80% колишніх в’язнів, бо з Норильська після звільнення з концтаборів рідко кому дозволяли виїхати в Україну чи Прибалтику, або, як казали, „на материк".
3 травня 1953 року, після робочої зміни, 350 в’язнів зазвичай зібралися біля 14-го бараку, що був у кінці табору поряд з брамою, через яку водили жінок з роботи до їхнього 6-го табору. Коли їх вели, дехто почав озиватися до них, бо там були знайомі і навіть сестри. Охоронці не вельми звертали увагу на перегукування та кидання записок, а коли всі гуртом заспівали, та ще так злагоджено й гарно, начальник охорони став кричати, щоб перестали. Ті не припинили. Тоді сержант вихоплює автомат у солдата і строчить чергою. Поруч з Миколою відразу впали три в’язні. Решта обурилися. Розлючено кинулися з криками по табору, вигнали за межі зони наглядачів і все начальство й випустили з БУРу всіх в’язнів. Поставили свою варту перед прохідною і заявили начальнику, що в табір пропустять тільки медика та завідуючого їдальнею. Відразу створили міжнаціональний керівний комітет з 10 осіб, який розробляв план дій. Ось із цього моменту й почалися знамениті повстання норильських концтаборів.
Начальник Горлагу Норильська генерал Семенов, посиливши зовнішню охорону кулеметниками, зібрав зо дві сотні офіцерів, ті прорізали в огорожі проходи і за командою зайшли в зону. В’язні їх чемно пропустили й заманули до бараків. Тоді хтось із комітетників скомандував: „Вигнати із зони! Тільки не вбивати!" Декому наділи на голову парашу, в декого зірвали погони, багато хто, тікаючи, подер свої шинелі на колючому дроті їхньої ж загорожі. Сторожа на вежах і на землі стріляла поверх, підтримуючи в’язнів криками: „Так, хлопці, дайте їм бубни, а то вони хотіли нас послати в зону, щоб вас придушити!"
Отоді ми й побачили, згадує Курчик, як швидко кудись подівся офіцерський дух, — деякі з них цілували в’язням ноги, благаючи відпустити. Коли виганяли офіцерів, то й зо два десятка стукачів побігли рятуватися під вежі від справедливої помсти. Двоє померли від страху — з психічного напруження.
Вимога повсталих: тільки з представниками Москви вестимемо переговори!
Через 11 днів прибув заступник Берії генерал Сєров зі свитою, і керівний комітет виклав свої вимоги:
— звільнити малолітніх політв’язнів, інвалідів і хворих;
— переглянути судові справи (тоді політичні вироки не підлягали оскарженню);
— зняти з одягу номери;
— не замикати приміщення й бараки на ніч;
— зняти ґрати з вікон;
— дозволити побачення з рідними і близькими;
— дозволити писати листи не двічі на рік, а за потребою;
— робочий день зменшити з 12 до 8 годин;
— заробітну плату видавати двічі місячно, а в тяжких умовах праці (шахти, на кам’яних кар’єрах, на шкідливих виробництвах) — щотижнево;
— не стригти волосся;
— дозволити носити цивільний одяг як у житловій, так і в робочій зонах;
— завозити харчі як до кухні, так і до табірної крамниці нарівні з вільними їдальнями, і не другорядного ґатунку, як дотепер.
Усі ці побутові справи Сєров вирішив, а відносно звільнення малолітніх, інвалідів і хворих заявив, що то компетенція Москви. Далі — слово Миколі Курчику:
— Через місяць ми поновили повстання, бо вирішили підтримати вимоги третього каторжного концтабору, де заворушення не припинялося. Перед тим 120 в’язнів із п’ятої зони пішли на завод, що був між п’ятим і шостим (жіночим) таборами, — там до першого повстання працювали наші посестри, а ми хотіли потрапити туди з метою збільшити підконтрольну нам територію та полегшити зв’язок із жіночою зоною. Коли оголосили повторне повстання, ми не повернулися до табору. Нам не давали їсти, проте ми це передбачили і зробили певний запас. Приблизно 7—8 липня від керівного комітету мені передали наказ закликати жіночий табір приєднатися до повстання. Під псевдом „Яр" через зв’зкову Раїсу Кристенчук (із села Великі Межирічі) я написав шифрований ґрипс і перекинув його через вогневу смугу. Коли перекидав його, мене з вартової вежи сфотографували. Я бачив це і зневажив, бо головне було передати, а про наслідки не дбав. У жіночій зоні також діяв свій керівний комітет під проводом Лесі Зелинської та Марії Нич. Вони без зволікань ухвалили рішення підтримати наше повстання. Адміністрація різними хитрощами закликає нас повернутися в житлову зону. Ми не послухали її. Тоді заводять озброєних ґвинтівками (без набоїв) та киями чоловік 100 сержантів, а рядових — мало. Нас, в’язнів, загнали в одне двоповерхове приміщення. Я з кількома чоловіками, відбиваючи наступ, опинилися на даху цього будинку. Жінки побачили і зчинили шалений лемент. Один мент хотів проколоти мене багнетом. Я відбив атаку, і він упав. Другий ззаду вдарив мене по шиї. Б’ють києм. Падаю непритомний. Очунюю — бачу: тягнуть мене за ноги, щоб скинути з даху другого поверху. Я схопив одного з них за ногу й потягнув на себе. Той б’є києм по руці, але не попадає і кий сповзає мимо. У цей момент жінки пішли штурмом на вогневу смугу і прорвали перший і другий ряди колючого дроту. Нападники розгубилися. Я скористався моментом і збіг униз до дротяної огорожі жіночого табору. Дорогу перетяли солдати й сержанти, і я ледве вирвався з їхнього оточення. Тільки жіночий штурм врятував мене від смерти.
Нас порахували і хотіли вести до табору. Я і один литовець подали команду лягати й не йти. Підійшов до нас полковник і наказав вартовим взяти нас двох під окрему охорону. Колону в’язнів підняли і повели в тундру, а нас двох вели на 20-30 метрів позаду. Вели повз 5-й табір, і в’язні побачили цю процедуру. Рознісся крик: „Якщо розстріляєш тих двох, то ми маємо заложників з ваших і їх знищимо!"
Нас завели в тундру. Колона пішла далі, а нас двох поклали ниць на відстані 10–15 метрів один від одного і біля кожного поставили по два вартових. Коли колона відійшла на 200–300 метрів, підійшов офіцер, бере мене за ковнір, підіймає голову й каже: „Подивись останній раз, який великий Совіцький Союз!" І я побачив за 45—50 кілометрів гори, покриті вічним снігом. У цей момент пролунало: „Отставіть!" — якийсь військовий кричав і біг до нас. Догнав. Поговорив з нашим офіцером, і той каже: „Один із вас щасливий!". Наказав встати й доганяти колону. Ми наздогнали її. Колону завели в Медвежку — концтабір, в урочищі Медвежий Струмок. Тут в’язні добували мідну руду. Частину етапу завели в табір, а я потрапив у зону, в недобудовані двоповерхові будинки метрів за 150-200 від Медвежки. Два тижні неспроможний був підвестися і йти без допомоги. Поволі відклигав і через місяць потрапив аж на Колиму. Залишив свого доброго земляка Івана Ґонту. Той був хворий, мав високу температуру, і його не взяли на етап. Литовця ж завели в табір, і я не зміг навіть познайомитися з ним, а жаль. Бойовий був. Напевне з „лісових братів"...
Для придушення повторного повстання адміністрація Горлагу на чолі з генералом Семеновим ввела в житлову і робочу зони озброєні підрозділи, що розстрілювали в’язнів, які не виконували розпоряджень адміністрації чи їхнього наказу. У час акції в’язнів виводили в тундру і розвозили по різних зонах, тож загальна кількість убитих невідома.
Мене відправили через Дудинку річкою Єнісеєм до Красноярська і далі запроторили на рік до Іркутської в’язниці, після чого спрямували етапом до Совіцької гавані (бухта Ваніно) в пересильний концтабір.
Бухта Ваніно — о, це пекельне місце оповите легендами, як Соловки! У 20—30-ті роки слово „Соловки" вимовляли тихо, пошепки, зі страхом і жахом. Соловки були якоюсь наче діркою в земній корі, куди не можна заглядати, щоб, бува, ненароком не побачити, що там діється. І коли б хтось туди зазирнув, уже не мав вороття назад. Вона втягувала в себе людей якоюсь невидимою, мов магнітні лінії, силою. І хто потрапив під дію того магніту, той навічно зникав безслідно у цій бездонній дірці. Всякі спогади про людину закінчувалися Соловками. Після в’їзду в Соловки більше ніхто нічого про людину вже не чув — вона там зникала навічно! Такими ж чутками в 50-х роках був оповитий пересильний концтабір Ваніно. Перебувало там водночас близько 20 тис. в’язнів. Їх розвозили по концтаборах, де добували золото... А бувало, завантажували на пароплав повнюсінький трюм чергового етапу, щоб нікуди не везти й не перевезти, бо на суходолі йому вже не було місця. До такого етапу потрапив і Микола. На палубі конвой, котрий знає, що ворогів совіцької влади й соціялістичного ладу треба знищувати, бо товариш Сталін сказав, що з просуванням соціялізму вперед класова боротьба загострюється, отже, й зростає необхідність знищувати ворогів. Вороги — це ті, що у них під ногами — під палубою в трюмі.
А в трюмі набито повно людей — українські націоналісти, литовці, естонці, латвійці, власовці — усі 25-річники. Лягти ніде, розім’яти ноги ніде. Залишається сидіти або стояти. Якась одна маленька електролампочка кидала жовтувате світло в навколишню темінь.
Чи не цій порції рабів судилося із порту Ваніно припливти в нікуди? Ця думка й на хвилину не полишала кожного. Поволі до неї звикли, хоч коли б справді повірили, то й не звикли б. Почастішали репліки й розмови. А українці заспівали. Негучно й тужливо, може, щоб заглушити тугу:
Ревуть-стогнуть гори-хвилі
В синесенькім морі…
Не доспівали до кінця, як молодечий голос ввірвався в сумний настрій гучним кличем:
— Та що ви, хлопці! Не тої співаєте. Затягнімо наш бойовий гімн! — І почав бадьорим голосом:
Родились ми великої години
З пожеж війни і полум ’я боїв...
Кілька литовців та кубанських українців із власовської Російської визвольної армії влилися в загальний хор.
Із палуби по трапу спускається офіцер. Спочатку з’явилися чоботи, потім поперек з військовою попругою, далі плечі й нарешті голова. Коли голова опустилася нижче палуби і він міг бачити ближніх в’язнів, каже:
—Вам так весело, що ви розспівалися? Ану припинити!
— Лейтенанте, он у тому засіку, — показали пальцем, — якась підозріла вібрація. І щось скрипить від поштовху хвиль.
— Це не ваша справа. Капітан судна знає свій корабель. А ви якщо будете порушувати режим у час морського етапу, накажу варті стріляти.
З цими словами покинув трюм.
Зеки зі слів лейтенанта зробили висновок, що нас не викинуть у море, бо коли б планували викинути, то він би не погрожував стрільбою.
І таки не викинули. За три тижні Охотським морем відправили в Магадан. А після 20-денного карантину перевезли на рудник „Холодний", що за 500 кілометрів від Магадана в бік Верхоянська — у відомі ще з царських часів копальні золота.

Стукачеві — смерть! На колимському руднику „Холодний" Курчик розкрив стукача Карташова. Карташов не працював, бо нібито хворий. Часто бував у кімнаті КВЧ (культурно-виховна частина) і часом писав в’язням заяви. У КВЧ працювали художниками два українці — Павло Усик та Іван Яковенко. Одному з них доручили прослідкувати, де ховає Карташов папери, коли йде в їдальню чи куди-інде. Чоловік виконав завдання і точно доповів. Тоді Курчик з двома росіянами пішли в приміщення і вилучили папери Карташова. Це були звіти-доноси, в яких поіменно перелічено в’язнів — українців, росіян, инших національностей, і не тільки тамтешніх, а й деяких инших норильських таборів. Описано, яку ролю хто виконував у час повстання в Норнильську та хто яку ролю виконує на руднику „Холодний". Описував свою попередню діяльність, підкреслюючи совіцький патріотизм, і що викликало найбільше обурення — давав поради КДБ, як цих в’язнів ізольовувати, карати... і, ясна річ, найбільше звинувачень на адресу бандерівців.
Донос росіяни прочитали, а позаяк Карташов росіянин, то їхнє право судити й карати. Вони вирішили стратити. Визначили виконавців: Кривошеєв, Шаров, Родіонов. Ті виконали присуд. Кадебісти негайно завезли з півсотні в’язнів до Магадана і почали слідство. До групи підозрюваних потрапив і Курчик. На слідстві Шаров і Родіонов посвідчили, що основну ролю у вилученні доносу Карташова відіграв саме Курчик. Той вини не визнав і жодних протоколів зі зведень віч-на-віч не підписав. Тоді КДБ зібрав на Курчика характеристики з таборів „Холодний", Норильська і Казахстану й інкримінував організацію бандерівської групи з ліквідації тих в’язнів, що співпрацювали з табірною адміністрацією. 1-5 лютого 1955 року Магаданський обласний суд за статтею 59-3 Кримінального кодексу Російської Федерації засудив Курчика, Сокольникова і Кривошеєва до страти.
Доля Курчика у час розслідування справи ускладнилася тим, що в таборі „Холодний" було вже перед тим убито шість стукачів, і так сталося, що всі вони виявилися росіянами. КДБ з цього вигадав звинувачення в тому сенсі, що убивають бандерівці і вбивають людей саме через те, що вони росіяни. Негідники з табірних „свідків" хотіли тому вірити і збільшували обсяг слідчої справи, що й дало судді зачіпку засудити Курчика до страти.
Смерть — це таке явище, яке або є, або його немає. Якщо смерть є, тоді людини вже немає і їй не боляче. Якщо смерти ще немає, тоді людина ще є. І якщо смерть буде, то відстань від „буде" до „сталася" є очікуванням смерти. Це важкий період, бо, доки людина живе, вона неспроможна сказати собі „я мертвий" так переконливо, щоб у це повірити й відчути, а чекання смерти напружує нервову систему. Напруження буває таке сильне, що на грані зриву нервової системи. Тому совіцька каральна система, принаймні в 50-ті роки, не поспішала виконувати вироки смерти. Курчик розповідав, що після виголошення вироку про страту спочатку здригався від найменшого звуку чи скрипу дверей. Коли чув кроки в коридорі — перша думка: „Це вже йдуть за мною?!" Кілька ночей не спав, а пізніше трохи змирився. Став читати книжки, навіть покинув палити. Через 42 дні Колегія в кримінальних справах Верховного суду РРФСР замінила Курчику й Сокольникову страту на 25 років таборів особливого режиму і 5 років позбавлення політичних прав. Тоді виповнилося Курчику 30 років. А Кривошеєва таки розстріляли.
Після скасування страти Курчика переводять до першого концтабору в Магадані.
У травні 1956-го Комісія Верховного Совета СССР переглядала справи всіх політичних в’язнів. Курчику навіть не скоротили терміну, хоча переважну більшість політв’язнів тоді звільнили. Перший табір розформували, а тих, хто залишився, перевели на копальню ім. Тимошенка в Теньківському районі Магаданської области. Курчика з бригадою возять автом на рудник ім.. Матросова. (До слова, через багато років у цьому селищі відбував заслання Василь Стус). За три місяці переводять у табір-копальню ім. Будьонного добувати золото. У жовтні-листопаді 1956 року везуть до Усть-Омчука будувати гуртожитки.
У березні 1957 року вантажними автами по льоду річки Колими перевозять у селище-концтабір „Вітряний" неподалік від річки Колими, де добували золото.
26—27 жовтня 1958 року всіх політв’язнів Колимського краю перевозять у пересильний концтабір т.зв. „14-й кілометр" (від Магадана). У цьому концтаборі, каже Курчик, колись відбували кару наші політичні посестри. Через два місяці дві групи по 26—28 в’язнів літаками, з дозаправкою в порту Охотськ, перевозять у пересильну в’язницю м. Хабаровська. За два тижні спрямовують етапом на Тайшет, потім у селище Андзьоба. Перед Новим 1959 роком в Андзьобі заганяють до спецізолятора. У квітні 1959 року етапують до спецізолятора в с. Вихорівку. (Андзьоба і Вихорівка — Братського району Іркутської области). Через півроку перевозять у Вихорівський відкритий концтабір.
Навесні 1960 року з Далекого Сходу Курчика етапують в європейську частину Союзу у штрафну зону в селищі Леплей Зубово-Полянського району Мордовської АССР, а в грудні він потрапляє в Сосновку.
30.03.1961 р. Зубово-Полянський районний суд визнав Курчика особливо небезпечним рецидивістом, і його переводять в концтабір селища Ударного. Там збудували спецкорпус, Курчика перевдягнули в смугастий одяг особливо небезпечного рецидивіста. В Ударному карався до березня 1969 року. Потім перевели в Явас, у відкриту зону суворого режиму. 1970 року перевели в с. Барашево в зону №3 Теньгушовського району, де я й познайомився з ним. 1972 року його в числі 500 затятих політв’язнів переводять на Урал у село Кучино.
На тлі людської природи він цікава людина. Більшість людей хваляться про добрий план якоїсь справи, а потім для нього мало роблять. Чимало таких, у яких слова більш-менш збігаються з обіцяним. І менше людей, які менше обіцяють, але значно більше роблять. Саме такого Миколу Курчика я бачив в ув’язненні. Бувало, він стримував мене від якоїсь акції: почекай, мовляв, хай спочатку беруться молоді, адже справа дрібничкова... А сам ніколи не стримувався і завжди опинявся в центрі акції.
12.08.1974 року за рішенням Чусовського районного суду Курчика переводять із суворого режиму на особливо суворий і знову перевозять у мордовське село Сосновку до відомої маленької душогубки. 1977 року переводять у концтабір такого ж особливо суворого режиму в селище Ударний.
16 квітня 1979 року Курчика звільняють. І тепер, коли Україна стала незалежною державою, він каже, що не шкодує за тридцять одним роком і трьома місяцями життя, проведеними в гулагівському комуністичному царстві, бо ті безмежні муки, що їх довелося зазнати, — це частка його внеску у велику справу боротьби за самостійність рідної неньки-України. В одній з останніх наших зустрічей я спитав, чи він пам’ятає Кончаківського, такого здоровенного дядька надзвичайно доброї душі й щирого патріота. Де він? Що з ним?
— Ой-ой, Левку, нема Кончаківського. Справді, то був один з кращих націоналістів, яких мені довелося зустрічати в концтаборах: завжди уважно вислухає, завжди готовий допомогти, захистити від ментів, ніколи не злякався і не боявся, що відправлять на гіршу роботу. На таких людях трималася наша самостійницька ідея в концтаборах. Страшенно жаль... Коли скінчився його термін і він виїхав з Мордовії, то додому не доїхав — убили чекісти по дорозі!*
— Ще одна жертва! О Боже, як багато Україна мусить платити за свою свободу!..
*Микола Кончаківський помер восени 1977 року через тижнів три після звільнення з 28-річного ув΄язнення удома, в с. Рудники Сокальського р-ну на Львівщині. – Ред.
 Share this

It may be interesting for you

Праці дисидентів

БАБИЧ СЕРГІЙ ОЛЕКСІЙОВИЧ. Дорогою безглуздя. - Житомир: Рута. 2016. БАБИЧ Сергій Олексійович

Спогади

БАБИЧ Сергій Олексійович. Дорогою безглуздя. Бабич Сергій Олексійович

Інтерв’ю

КУРЧИК Микола Якович. Інтерв’ю. Овсієнко В.В.

Праці дисидентів

Звернення Українського національно-визвольного руху в справі української самостійности. Левко Лук΄яненко

Персоналії / Український національний рух

КУРЧИК МИКОЛА ЯКОВИЧ. Овсієнко В.В.

Інтерв’ю

КАМПОВ ПАВЛО ФЕДОРОВИЧ. Овсієнко В.В.

Інтерв’ю

ПОКРОВСЬКИЙ ІВАН МИКОЛАЙОВИЧ. Овсієнко В.В.

Інтерв’ю

КОНДРЮКОВ ВАСИЛЬ ОЛЕКСАНДРОВИЧ. Овсієнко В.В.

Інтерв’ю

ЧУПРЕЙ РОМАН ІВАНОВИЧ. Овсієнко В.В.

Інтерв’ю

ГРИНЬКІВ ДМИТРО ДМИТРОВИЧ. Овсієнко В.В.

Персоналії / Український національний рух

ЧУПРЕЙ РОМАН ВАСИЛЬОВИЧ. Овсієнко В.В.

Персоналії / Український національний рух

ГУБКА ІВАН МИКОЛАЙОВИЧ. Овсієнко Василь

MENU