Menu
віртуальний музей
Дисидентський рух в Україні

ВИННИЧУК ПЕТРО МИКОЛАЙОВИЧ

12.07.2005 | Овсієнко В.В. | Інтерв"ю ХПГ 3.04. 2000 р. в с. Росохач

Петро ВИННИЧУК

(с. Росохач, 2 квітня 2000 року, у хаті Миколи Мармуса, присутні також Володимир  Мармус та Микола Слободян)

та його батько Микола ВИННИЧУК

(3 квітня,  у його хаті, присутні Петро Винничук, Микола Мармус та  Микола Слободян)

Аудіо-фрагмент інтерв'ю з Петром Винничуком
mp3-file (1051.245 kb)

П.Винничук: Я, Винничук Петро Миколайович, рік народження 1954, 16 серпня. 1970 року закінчив я в Росохачі 8 класів. Працював у дорожній бригаді приблизно рік. А до арешту працював робітником на цегельному заводі тут, у Росохачі.

У нас удома завжди справляли церковні свята, особливо Миколая, бо батько Микола. У нас удома на святах я чув, як співали повстанські пісні, як тоді казали, оунівські. У час тих змагань хлопці складали багато пісень і співали їх.

Мій батько в молоді роки трохи брав участь у визвольних змаганнях. Допомагав, що треба було: інформацію передавав, естафети носив, а як треба було, то й у збройних акціях брав участь, наскільки я знаю від нього самого. З нашого села був сотник Іван Кульчицький, його псевдо Сич. Він загинув десь у Садках. Він тут, у Росохачі, часто бував зі своєю сотнею, у цих наших лісах. Я чув про те все. Так що тій комуністичній пропаганді серед молоді про УПА я вже не вірив.

Після школи я почав зустрівся зі старшими хлопцями: з Мармусами – Володимиром та Миколом, зі Слободяном, з іншими. Ці хлопці розуміли, що то минуло, що ми зараз не можемо такими ж методами з більшовизмом боротися. Володимир мені зачав підказувати, що нам треба вивішувати листівки, розповсюджувати самвидав, техніку би мати, щоби друкувати. Оскільки я все то добре сприйняв, то він для мене був, можна сказати, як провідник у цій справі, він мені відкрив очі, як треба вести боротьбу. Так складався мій світогляд.

Володимир мені каже, що треба нам створити організацію і відзначити 55-ту річницю незалежності України. Треба в Чорткові вивісити листівки, українські прапори, аби народ трохи піднявся духом. Бо, каже, я вже й сам бачу, що навіть такі люди, які дійсно були патріотами, – вони вже кволі стали. Вже віру втрачають – довгий час минув, а здвигу ніякого нема. То нам треба, каже, людям додати духу, щоб бачили, що не все пропало – люди є, думають. Але треба це робити підпільно, щоб кагебісти тих людей не вирахувати.

1972 року – це якраз був мій призовний рік – Володимир каже так: щоб воно серйозно виглядало, нам як організації, так само, як ОУН, як УПА, щоб ти був вірним своїй Україні – ти повинен присягу приймити. Це не така присяга, що ти повинен її боятися – просто урочисто даєш слово друзями, то ти береш на себе обов'язок бути людинов твердов, щоб якщо ти навіть коли попав у руки ворога, то щоб ти не міг видати своїх друзів.

Дехто, може, думає, що під присягов – це ніби для застрашки, щоб хто ся бояв. У нас такого й близько не було. Присяга для того приймалася, аби ти себе відчував дійсно так, як в ОУН чи УПА. В деякій мірі так ми себе так і відчували.

Десь у листопаді* (*5-го. – В.О.) я, Володимир Мармус, Петро Вітів і Володимир Сеньків вирішили скласти присягу. Ми взяли дві свічки, образ Пречистої Діви Марії, хрест і ще щось. Хрест – це я добре пам'ятаю, Сеньків Володимир навіть зберіг його. Ми пішли на галявину в лісі і склали присягу. То було таке місце, що там колись часто бували оунівці. Там недалеко була криївка. Ми вирішили скласти присягу так, як ОУН-УПА, щоб себе відчути такими ж людьми. Володимир читав текст при свічках, ми всі три при тім вклякнули на коліна. Правда, прапора в нас не було, бо з матеріалом не так-то просто було, аби пошити український прапор. Ми чотири чоловіка склали присягу.

Тоді ж ми заприсягнули, що зараз підемо в село – а то якраз перед тими Жовтневими вони повивішували щось чотири чи скільки прапорів у селі – так ми їм заберемо ті прапори, най вони ся не гордять. Ми пішли по селі, зібрали всі червоні прапори. Це була перша наша акція.

Після цього друга наша акція була – помстити їм за могилу, що була на честь січових стрільців у нас тут символічно насипана людьми. Тут наші парторги – ну, я так розумію, це була вказівка з району, – вони воєнного бульдозера сюди загнали і зруйнували могилу. То ми сказали собі, що їм за то здалося відомстити – знищити пам'ятник "воинам-освободителям", як то вони називали цього воїна-загарбника, який на українську землю приніс поневолення, а не волю. Його пошкодили якраз перед їхніми святами – то для них дуже страшне було. Це зробили Сеньків Володимир і Вітів Петро – пішли й пошкодили пам'ятник. Вони прийшли туди з піонерами, дивляться, а там не пам'ятник, а виродок! Вони забігали, не знають, що робити. Його вилито з бетону, то не так просто було пошкодити. Довелося сокирою – ніс відбили, шолом побили... Коротше, зробили з него виродка – ось най си подивлять на свого «визволителя». Декотрі люди нас, може, зразу й не зрозуміли, але по тому зрозуміли правильно.

Це були наші такі перші акції, які ми в селі провели. Але Володимир каже, що це, хлопці, дрібнички. Ми повинні таке зробити, щоб люди дійсно воскресли духом. Бо ті сільські начальники все це зам'яли, голову туди-сюди тихо відрихтовували і навіть нікуди не давали знати, що там прапори пропали, хоч вони були зобов'язані повідомити. Але оскільки голова сільради був такий чоловік, що він трохи оунівцям співчував і, може, сам боявся. Знаєте, то гроші невеликі, можна було прапорів ще пошити, і так ніби нічого й не було. А по тому вже на слідстві кагебісти тиснули нас, кажуть: «Чи то не він часом вас на це й намовив, якщо він з таким запізненням дав інформацію? Ми би вас мали ще тоді вишукати, як ви першу акцію зробили».

Почалася підготовка до Дня незалежності. Володимир каже: "Поки що нас є чотири, а на той час, якщо треба, буде і 8, і 9. Хлопці є, вже підібрані, так що ми це зробимо". Каже, що треба підготувати папір. Я сам купив рулон паперу в нас у магазині за два місяці до того. Люди масу того паперу брали, так що продавці не могли собі таке запам'ятати, що я там прийшов і взяв папір. Так що тут підозри, Володимир каже, не буде ніякої, що ти там візьмеш. А на прапори він десь матерію синього кольору знайшов, а жовту – то була велика проблема. Я не знаю, чи у Львові знайшов, чи десь. Навіть казав, що, може, доведеться прапорів не вивішувати, бо нема жовтого матеріалу ніде. Каже, наша держава запускає супутники в космос, а жовту тканину не годна випустити. Такий страх для неї був.

З наших рядів вибув Сеньків Володимир – пішов в армію. Ми з одного року були, але мене щось затримали, дали відстрочку, що я восени не пішов, мене мали в квітні брати на другий рік. Тоді складають присягу Мармус Микола, Андрій Кравець. Вони до того вже фактично були членами організації, але членство рахувалося від присяги. Я не пам'ятаю, де кого приймали, але я раз був, коли приймали трьох чи чотирьох.* *(За вироком, Микола Мармус,  Андрій Кравець, Микола Слободян і Микола Лисий склали присягу 14 січня 1973 року в хаті Кравця. – В.О.). Текст присяги склав Володимир Мармус.

Одного разу ми поїхали в Чортків, вибрали місця, де маємо розвішувати прапори, листівки – такі якраз, щоб людні були і де більше молоді. Акцент був на молодь, щоб зрозуміла, за що треба боротись.

Ми вже підготувалися, а тоді Володимир сказав, що є ще одна проблема. Ми питаємо, яка? – «Сапеляк ходить за мнов, каже: «Я відчуваю, що ти щось зачинаєш готувати, щось ти хочеш зробити, а мені не кажеш». Можемо мати біду, якщо зробимо це без нього. Він може ходити й говорити: «У нас хлопці там таке зробили в Чорткові!..». Тому спробуємо його залучити до себе: він прийме присягу, може, це його спинить, він буде більше конспірації дотримуватись, і нам, може, безпечніше буде». Що я буду говорив: я й сам був проти цього, і хлопці були проти, але вже на прохання Володимира таки дали згоду. Кажемо: «Ну, добре, беремо його в свою організацію».

Тоді 20 січня 1973 року в нього в літній кухні ми си зійшли – всі, нас 7 чи 8 чоловік було. Засвітили свічки при образі, він склав присягу, так, як ми кожний, що буде вірний організації, буде дотримуватись конспірації.

Я вже там вступав у бесіду, що він мав на таку і на таку годину бути в Чорткові, бо ми знали дорогу і будемо йшли до Чорткова приблизно  40 чи 50 хвилин. На той час він мав бути коло кінотеатру "Мир".

Микола Мармус пішов з Петром Вітівим шукати його – нема ніде. Повернулися до нас – його нема. Ми десь годину часу крутились. Володимир каже: «Нам чим борше це зробити. Заки з кінотеатру вийдуть, то вже повинні то бачити й читати, а не в той момент нам робити, коли буде багато молоді йшло. То й нам небезпечно, і заважає, бо всякі люди ходять». Ну, я не знаю, де вони Степана зустріли. Наскільки пам'ятаю, Володимир посварив його за цю справу вже тоді на місці.

Пішли ми розклеювати. Почали з української школи № 4, згори до долини. Уже ми вивісили прапор і пару листівок на педучилищі, поверталися, то коло військкомату бачили, що вже промчав "бобик". Володимир каже, що це не дарма той "бобик" полетів зі включеними фарами, так уночі він не повинен би їздити. Та ще й неділя була. Каже, вже, напевне, хтось помітив листівку, вже шум у місті є. Тоді ми тим же шляхом повернулись додому. А перед тим, як ми мали вертатися, Володимир дав, можна сказати, наказ Сапелякові: «Приїдеш у Львів – нікому би ти перший не розказував про це. Зовсім, так якби ти нічого не знав. Би ти на себе не давав ніякої підозри, що ти хвилюєшся». На тім розійшлися – ми пішли додому, а Сапеляк поїхав до Львова. Ми знаємо, що він приїхав без пригод – ніхто його ніде не спиняв. За ним не було ніяких слідів.

Через деякий час я їздив у Чортків до родича, він робив зубним техніком. Володимир каже: «Будеш їхав, то походи, послухай, яка бесіда йде». Я зайшов там у забігайлівку, в якій уголовники, я так зрозумів, за столом сиділи, бо там більше по-російськи балакали. Кажуть: «Ну, чекісти дають нам перцю! Недавно мене так били, що я ледве йшов – питають, чи не знаємо, хто би вивішував листівки чи прапори». І то говорячи, оглядаються на всі боки, чи нікого нема.

Пішов я до свого родича, він у поліклініці робив, там сходилося майже все місто – і начальники жінок водили лікувати зуби, бо він був дуже добрий спеціаліст. То він знав майже всю історію цієї справи. Вони на півгодини чи що не вгадали час, коли ми почали розвішувати листівки. Той родич (уже нині покійний) з захопленням казав: "Ну, хлопці – молодці, зробили! Це, напевно, студенти звідкись приїхали до нас і таку акцію вчинили". Я думаю: е, то нас цінять високо – ніби ми з університету чи звідки. Ну, думаю, наша справа марно не пропала. Значить, варто було ризикнути й цю справу зробити.

Якось Микола Мармус довше працював і пізніше добирався додому, а ми були у Володимира. То він сказав нам, що Сапеляка там у Львові викликали. Володимир запитав, чого то його мали викликати? Каже, що перепитували те й се. Але він правду не казав, чого викликали. А того викликали, що він тоді як приїхав до Львова, де лаборантом працював, то студентам сказав: "У вас Львів вважається таким патріотичним містом, але у вас так тихо. А в нас у Чорткові прапори, листівки вивішені всюди". Ті студенти на суді виступали свідками і все це казали – що, хто і коли їм сказав. Ото через його язик кагебісти на нього й вийшли.

М.Мармус: Вони навіть сказали, де саме були вивішені прапори.

П.Винничук: Ще й на яких точках – біля райкому, на лісгоспі, на критому ринку... Звідки така інформація? Це вже треба було зовсім таких, щоб не зрозуміли, що цей чоловік там точно мусив бути! Так що він сам на себе їх навів – він просто не дотримав слова присяги. А ті люди, які не дотримують слова – це ви самі розумієте... От і результат – нас дев'ятьох дев'ятьох чоловік постраждало за кілька слів, коли чоловік не вміє зберечи таємницю. І присяга йому не допомогла. 

Ми хотіли з ним поговорити, та він утік десь до вуйка. То ми з Володимиром – Володимир навіть підносив мене на руках під вікно, і я заглядав, чи він є в хаті вуйка. Дійсно, він з вуйком сидів за столом. Я зліз і кажура: «Ми його си не дочекаємо – якщо він уникає нас, то щось нам, напевне, загрожує». Володимир каже: «Ну, що вдіємо – ходімо по домах, та ж не будемо цілу ніч пильнували його. Він, може, поверне до мене». Та він до Володимира не повернув, а через деякий час, вже самі знаємо, до нього примчало дві машині...

Вперед Сапеляк почав казати їм, що це він сам зробив, та йому не повірили. Тоді він назвав Володимира, що то вони оба з Володимиром. Слідчий каже: «Ну, як ви два туди могли вилізти і то все зробити за такий час – не виходить так». Кажуть йому, що там коло педучилища вартовий бачив вас щось шістьох чи сімох, що там крутилися. Там був якийсь воєнний склад. Вартовий навіть підійшов, то ми вдавали перед ним, що п'яні, а хлопці за той час клеїли гасла і вішали прапор. Думаємо, бо він ще придивиться, щоб часом не пішов не подзвонив, бо там усе освітлено – то не в темряві.

І тут ми вчули про арешт Сапеляка. Ми ся зібрали й гадали: «Що будемо робили? Може би ми десь виїхали?» Але по тому ми передумали робити це, бо вирішили, що така справа нам нічого не дасть. Вирішили подивитися, що вийде з того далі. Так воно й сталося – невдовзі забрали Володимира Мармуса, а десь через місяць Миколу Слободяна, а по тому вже Миколу Лисого. Вже нас лишилися чотирьох. Микола Мармус каже, що коли він їде на роботу чи з роботи, то його постійно супроводжують, так що він навіть не має можливості підійти до когось із тих людей, які можуть щось сказати.

Тут приїздив у Росохач один наш односельчанин, який десь піді Львовом жив, а колись був суджений – як його прізвище? – Мацишин Ярослав. Він відсидів довгий термін за участь у повстанському русі. Він хотів з Миколою Мармусом переговорити, то я навіть не знаю, яким способом вони там говорили – чи ховалися далеко, а за ними бігали ті «хвости». Так що дуже важко було.

Наближається квітень. Я пройшов призовну комісію – визнали, що я здоровий, "для службы годен", як вони по-російськи писали, бо по-українськи майже нічого не писали. «Чекай повістки», – така бесіда. Я хлопцям кажу. Хлопці: «Може, підеш в армію і так си лишиш там». 

Там, де я жив, за корчму вулиця, вечір хто довго світить, то лампочка або розбита, або що. Пес також напуджений гавкає. Та що страшне – постійно чорна "Волга" тут біля костьолу на повороті висаджувала десант кагебістів. Вони в кирзаках. А в мене вдома собаки теж були досить злі, то батько виходив пару раз із рушницею, бо, казав, чи злодії, чи що лазять – кукурудзянка всюди тріщить, пес туди ганить їх. Але я батькові сказав: «Це вони за мнов дивляться. Я знаю хто це, ви їх лишіть». Ну, батько каже, що раз так, то мусимо...

Так тривало до 11 квітня. Пам'ятаю, що рано було, розвиднілося, була четверта чи п'ята година. Чую – стук у двері. Батько встав, пішов до дверей, питає хто. – "Відчиняйте, КГБ". Батько відчинив двері – зразу підполковник Бідьовка влетів до хати. Я думав, що він мав якогось звіря вдзріти чи що – таким поглядом дивився. А то просто хлопчина – мені було вісімнадцять з половиною років чи трохи більше. "То оце-о син?" Батько каже: "Та в мене один син – оце мій". – "Ви Винничук Петро?" Кажу: "Я". – "Вставайте." Я встав, вони завели понятих – їх усіх четверо було в хаті. Двох понятих мали, десь із Борщівського району одного привезли. Де вони їх набрали о такій порі, я так й не зрозумів. При двох понятих: «Прочитайте санкцію прокурора».

В.Овсієнко: На обшук чи на арешт?

П.Винничук: Ні-ні, на обшук. Я пам'ятаю прекрасно, що взяв у руки – санкція написана російською мовою. Я відмовився читати, сказав: «Я по-руськи не вмію читати». Бідьовка на це звернув увагу: "Ти дивися, він вже навіть... А що, у вас у селі по-руськи не вивчали?" – "Вчили, але моя мова українська, я-то читати знаю як, але я не розумію змісту того, що буду читати. То краще ви". Він тоді вбирає окуляри, такий незадоволений, крутить головою і починає читати: чи є в мене антирадянська література, зброя – це перше питання було. То батько зразу сказав, що зброя є – мисливська рушниця, бо він мисливець. Той каже: "Ні, я маю на увазі пістолети та інше". – "Ні, такого в нас нема". – "Ну, нема – будемо шукати, бо нам стало ясно, що у вас таке є – антирадянська література, зброя". Батько каже: "Якщо так, то шукайте, будь ласка".

І вони почали трус. На стриху ще ліхтариками світили, бо там темно. Там вони знайшли мамині папери, що вона вчилася в польській ґімназії і мала там файні оцінки. Запитали, звідки це, то мама їм сказала, що тут у нас польська влада була, як зараз руська. Він виправив, що то не руська – то українська в нас влада.

Обшук зробили – нічого не знайшли. Підписалися ті поняті, і батько, здається, підписався, і мати. Тоді Бідьовка каже до мене: "Поїдеш з нами". – "Чого я маю з вами їхати? Ви не знайшли ні антирадянської літератури, ні зброї, нічого забороненого". – "Ну, нам треба щось вияснити, на 2-3 дні поїдете з нами". До батька: "Ось вам адреса, бо він їде в Тернопіль. Щоб ви тут у Чорткові не ходили ніде – ми його беремо в Тернопіль. Туди до нас і звернетесь, але через два-три дні він повинен бути вдома".

Мене зразу привезли в Чортків, тут на першім поверсі завели в якусь камеру. Правда, за мною відразу там два чоловіки сіло. Один – я не знаю, хто то був, – каже: "За що тебе сюди взяли, ти хоч знаєш?" – "Та я звідки знаю? Ось приїхали, забрали, а за що толком? Шукали за антирадянською літературою – не знайшли, але все одно мене взяли". – "То нічого, якщо не знайшли, то тебе випустять". Я кажу: "То я так і думаю, що так повинно бути – раз шукаєте за одним, не знаходите, то чоловік же невинний". Посиділи ми десь, може, годину, може, півтори. Я так зрозумів, що вони робили перерву від машини до машини, бо нас того дня чотирьох узяли.* *(11 квітня 1973 року заарештували також Миколу Мармуса, Андрія Кравця та Петра Вітіва. – В.О.) За той час устигли всіх завести – я так собі подумав.

Привезли мене в тернопільське КГБ. Це ще старе КГБ, тут, коло залізничного вокзалу. Там недалеко з лівого боку нова пошта. Я тільки підніс голову – там пошти є чи не чотири поверхи – то повно скрізь молодих дівчат та хлопців, заглядали. То один кагебіст навіть сказав до другого: "Ану, подзвоніть, хай позатуляють вікна шторами". Це щоб не заглядали з двору. Я вже видів, що є дві машини переді мною, чи, може, й три. 

В.Овсієнко: А якою тебе машиною привезли, "воронком"?

П.Винничук: Ні-ні, «газиком». Це я точно пам'ятаю, бо там і "Волга" була. Когось брали у "Волгу".

Зразу обшук – капітальний. Але перед обшуком мене Бідьовка завів у свій кабінет, розімкнув сейф, витягнув звинувачення на мене: ""На, читай". Там – що 22 січня 1973 року...

Репліка: Каже: "Для того, щоб полегшити справу, відразу визнавайте себе винними".

П.Винничук: Мені зразу пред'явив звинувачення: "Ось ознайомся, аби ти довго не морочив нам голови, щоби ти зрозумів, що ми все вже знаємо про вас, що ви зробили". Я кажу: "Що ви там понадрукували такого, що я й близько того не знаю". – "Читай, читай". Я читаю. Дійсно, там пише все так, як воно було. Кажу: "Я такого не робив. Ну, це чоловік якийсь написав... Як він то зробив, то він хай і відповідає. А я то не робив і підписувати не буду". – "Так?" – "Так". – "То зараз я тобі покажу". Раз, на дзвінок, приходить надзиратель, такий  мордатий. Він мав на увазі, що я си мав наполошити: я хлопчина, а то такий бугай приходить, з голою головою – такий там був старий... А ще він був якийсь східняк, бо так і балакав. Він на вигляд не був чоловік душевний. Ну, ведуть мене. Думаю, зараз, напевне, він буде мені ламав кості, цей костолом – така моя думка була. Згори по сходах звели в підвал, там зразу в камеру, в дижурку, пальці відбили на справі* (*Дактилоскопія. – В.О.). Все, мене вже оформляють, на сто процентів я вже зрозумів, що це вже все. Чую: "В третю камеру його!" – щось так я пригадую, що в третій я сидів.

Приходжу в третю камеру – там уже сидить молодий такий хлопака. Познайомилися з ним, у двох-трьох словах він сказав, що з Заліщиків. Назвався Чуб Сергій. Почав мені байки розказувати. Каже: "А за що тебе взяли?" Кажу: "Я не маю поняття за що, бо мене схопили на тротуарі, ніби за антирадянщину, якусь книжку я мав би мати, а я не маю поняття". Він каже: "То тебе тут довго не будуть тримати, повинні відпустити". Я кажу: "Так, і я так думаю".

Просидів я з ним один день, другий день. Дивлюся, цей мій Сергій починає дуже цікавим бути. Починає розказувати, що вони там мали криївку, якусь зброю, книжки заборонені мали сховані. Я зразу зрозумів, що це за чоловік – це просто-напросто підсадний. Підсадили такого, щоб він мав щось з мене витягнути, щоб я мав йому щось розказати. Я з ним просидів десь 4-5 днів, аж доки не сказав: "Сергію, мені здається, що ти є стукачок". Я йому просто так і сказав по такому блатному. Через день його забрали від мене.

Що я хочу ще сказати – я так десять чи одинадцять днів не давав ніяких показів, нічого не підписував, я казав, що не винен і нічого не знаю. Тоді Бідьовка викликав прокурора по нагляду – я от не пам'ятаю, чи то Іванов, чи то як його прізвище було? Він мене навіть полошив: "В суде я тебе покажу". Бо то був москалисько. Каже: «А от його і ще одного – то я тепер зрозумів, що то Миколу Мармуса, – їх до психлікарні треба забрати, аби їм мізки прочистили».

Бідьовка теж мене полошив. Батько якраз мав будуватися, звозив камінь, матеріал. А в нас як – то десять років треба було стягувати матеріал на якусь хатину. То він мені що сказав: «Не то – сконфіскуємо все, заберемо». Я кажу, що якщо воно є, то на то є й документ. Як на камінь, то батькові не тяжко в себе в конторі документ узяти, бо він там робив каменярем. А от на ліс – то ж ніхто не мав паперів, це ясно. І мене то почало трохи тривожити. Оскільки вони мені пред'явили покази Сапеляка, то я ж бачу, що він усе описав 100 процентів як воно було. Той прокурор мені просто сказав: «Якщо ти навіть розумний, то будеш дурнем». І правда, думаю, краще, напевне, визнати вину, бо я не відкручуся, а то дійсно зроблять з мене... Я си побояв того. Ми слухали радіо "Свобода", то знали, що вони робили з людьми: здорових робили психічно хворими. Так що вони цей варіант застосовували до мене. Тоді я вже підписав той протокол. І ще один протокол підписав, може, пам'ятаєте, що вони мають право до тебе зброю застосовувати в разі спроби втечі. Я щось довго його так само не хотів підписувати, ще навіть довше. Я йому сказав, що ви мене можете через поріг застрелити і сказати, що була спроба тікати – і маєте документ підписаний, що я був ознайомлений.

Так почалося слідство. Ми щось півроку під слідством знаходились чи скільки, Володю?

В.Мармус: Сім місяців. Але цікаво, що Володимира Сеньківа довго не було. Під самий кінець його підвезли.* *(В.Сеньків заарештований 28 червня 1973 року. – В.О.).

П.Винничук: Вони його привезли під суд.

Почалося наше камерне життя. Було, що я сам-один у камері сидів тижнів три. Дуже тяжко було одному сидіти. По тому, само собою, привезли старого стукача. Ми його пізніше викрили, це вже Микола Слободян допоміг. Цього стукача знали по Чорткову, з Миколиної камери. Микола вже на суді мені сказав, хто той чоловік зі мною. Дійсно, в нього зовсім інше прізвище. А вирок у нього був – бо ж йому потім при мені принесли вирок у камеру, я читав його, – що знайшли в нього 10 доларів, золоті монети, пістоль "Кольт". Це в нього був такий «політичний» вирок. А насправді він у Чорткові був затриманий за несплату аліментів жінці. Був справжній аліментник, а виявився таким досвідченим стукачем, що його аж у Тернопіль кидали по камерах, як от до мене, так, може, й до інших.

Після того, як першого стукача від мене забрали, то я щось тижнів зо два сидів сам. І от була така справа... Я не міг того добре запам'ятати... Одного ранку щось мені виглянуло, що зі мнов щось було – я не зрозумів що. Я ніби через сон чув, що хтось заходив у камеру. І якось так виглядало, що зі мнов могли щось зробити. Я по тому вранці йшов умиватись – мене нараз узяла така кволість, що я не міг на ногах триматись. Там коридор не дуже широкий, так що я руками від одної стіни до другої так і йшов, а надзиратель навіть не спитав, що зі мною. Значить, він знав, що зі мною. І на очі я добре не бачив. Це було один раз, по тому такого зі мною ніколи не траплялося. То щось незрозуміле. Як через сон я чув, що камеру замикали після того, як я почав трохи приходити до тями. Я все думаю, що вони щось мені зробили, але що конкретно, я не годен сказати. Але ж молодий чоловік, організм мав здоровий – і такий раптовий занепад був...

Коли скінчилося слідство, почали нас на суд возити. Як я вже сказав, ми не довго конфліктували з кагебістами і плутали справу, щоб вони не змогли вийти на всі сліди. Їм це вдавалося через те, що язики таки роблять свою справу.

Почався суд. На суді ми всі зустрілися, дуже ми раді були, почали обійматись. У "воронках" кожного в окремій кабіні тримали, так що ми один одного не бачили вже півроку. А тут судді здивувалися, бо вони думали, що ми йдемо один другому чуби рвати або ще щось таке, а ми, навпаки, хто заходить – вітаємося, обіймаємось.

В.Овсієнко: Вас усіх посадили на одну лаву чи як?

П.Винничук: Ні, лави було дві. Трьох сиділо спереду, а чотирьох позаду. Суд був закритий.

З тих радощів ми почали говорити. Тут конвоїр накинувся на Слободяна Миколу, бо Микола щось там сказав. Вони його в наручники: "Мы тебе покажем!" Начальник конвою дуже хотів героя грати – брав аж два пістолета з двох боків, дві кобури має, показує, що він дуже озброєний. У конвої були вірмени. Я би сказав, що ці хлопці були дуже сумлінні, я не можу півслова на них сказати. Вони до нас ставилися навіть з деякою симпатією. А цей старший конвою дуже страшив – чи він москаль був, чи хто, трудно сказати, аж його по тому суддя спинив. 

А батько розказував, що вони чекали на дорозі під судом. Каже: «Вас привозять, "воронок" заїздить чуть не завалить двері – так стає, щоб ми навіть не бачили, як ви виходите, які ви там, що там». Ну, а батькам то найголовніше – хотіли на нас подивитись. Каже батько: «Підходять два кагебісти і давай нас гонити відтіля». Батько тоді: «Чому ми маємо йти – це мій син, і я тут буду стояти, ти чого мене в зал не пускаєш, щоб ми своїх дітей побачили?». Батько навіть сказав, що, може, ви позбивали їх так, що ховаєте тепер від нас, щоб ми навіть не подивились, що ви з ними там зробили. Я кажу, що батько мій не з полохливих був, він з ними справу мав. Потім, каже, вони трохи далі почали ставати від дверей.

Скінчився суд. Мені дали 4 роки суворого режиму і 3 роки заслання. Але ще скажу: батькам оголосили, що вирок будуть зачитувати на другий день. Нас після того привезли в суд з полудня. Але батьки все одно щось не вступалися, туди-сюди ходили. Бо добиратися треба на поїзді, автобуси вже на ту пору на Чортків не ходили. Ну, і хтось там затримавсь трошки довше, а ті вже хотіли на вокзал іти. А воно ж там і КГБ близько, навіть коли вони ходили по вулиці, то часом ми їх чули, кричать: «Петре!», чи «Володимире!», чи «Миколо!». Бо камери були попри самого тротуару. Хтось там сказав, що хлопців у "воронку" повезли до суду – батьки назад сюди. Ну, і зайшли в зал, ми їх бачили.

Конвой потроїли: що був до десяти чоловік, а стало понад двадцять. Я пам'ятаю це по свічках, бо тут вимкнули світло і кожний солдат мав запалену свічку. Ми додумалися, що як ми приймали присягу при свічках, так і зачитали кару при свічках. Хотіли нам кагебісти показати, що от ми вас при свічках і судимо. Ну, вони помилилися в тім, бо ми духом не впали, а, навпаки, піднеслися.

Тоді після суду до мене в камеру привели Степана Сапеляка.

В.Овсієнко: А ти був один чи з кимось?

П.Винничук: Я з тим провокатором сидів. Кидають ще Сапеляка до мене в камеру. Ми ся обняли, так як звикле, як односельчани, за звичаєм. Почали ми розмову, він почав си викручувати. Мені все це не сподобалось: навіщо казати, що там Лисий і Слободян десь у Чорткові співали якісь пісні, їх затримали і так, мовляв, на нас вийшли. Я кажу: «Ти так не говори, бо мені давали твій протокол допиту, ти зразу показав на нас усіх. І ти, кажу, ніколи це більше не балакай, аби я не чув, що ти на хлопців наклеп зводиш. Він трохи си стримав. Я кажу: «Ти дивись, бо це дуже нездала справа, ми тобі нічого не кажемо, бо ти так само терпиш, як і ми – тобі строк так само дали. Як є, так і є, але будь справедливим і такого більше не говори». Ну, цей стукач усе це слухає – він для того і є між нами.

Почали нас сюди-туди гнути. Коротше кажучи, приїхав з Києва Рубан – може, пане Василю, він вам відомий?

В.Овсієнко: Така величезна пика зі шрамом?

П.Винничук: Так-так, шрам на щоці і наколка на руці – рожа, він у Києві матрос колись був чи щось таке. Чорний такий. Це київський вербувальник, він вербував аґентів. Ну, він, напевне, з нами всіма вів справу.

В.Овсієнко: Зі мною він теж говорив – і саме на цю тему, і в той же час – на початку 1974 року я після суду чекав етапу в Київському КГБ. 

П.Винничук: Він починає мені розказувати, який я молодий, як я можу вийти борше на волю і так далі. Я йому сказав, що я на таке не спосібен. Коротше кажучи, ще довго ми вели бесіду з ним, він нічого не добився від мене, бо я ухилявся. Я йому так у вічі не сказав, що пішов ти геть зі своїм КГБ, а просто – я таке не вмію, я того не можу... Він зі мною поговорив, бачить, що щось не дуже виходить.

Підключився Паламарчук чи Паламаренко. Це, кажуть, тернопільський кагебіст. Він до того си добалакав зі мною, що каже: "Ну, добре, а як ми на вас вийшли, ти хоч знаєш?" Це я кажу так, як на сповіді святій. Я сказав: "Та я знаю, як ви на нас вийшли". – "Ну, а ти звідки маєш знати?" Я кажу: "Як звідки, зі мною Степан Сапеляк сидить в камері, він же мені казав, що ви йому обіцяли, що не будете його судили, а ви його тепер посадили". А він каже: "Ну, і дурень той Степан". Я не знаю, хто з нас був прав, що він мав на увазі, але я зрозумів так, що, значить, я йому правду сказав, що якась там бесіда була. Хоч він себе й уявляв таким мудрим, а я його, значить, перемудрив. Мені того визнання фактично й не потрібно було, просто-напросто я сказав, що мені й так зрозуміло, кого першим узяли і як усю решту взяли – тут не треба такої великої мудрості.

Паламаренку теж нічого не вдалося. Тоді викликає Гнинюк – начальник Тернопільського управління КГБ. Це вже перед етапом він нас викликав, зараз десь через три дні ми поїхали.

В.Мармус: За три дні нас забрали.

П.Винничук: Так, ви борше їхали, а потім ми. Бо то всіх викликали. Сапеляка вперед, за Сапеляком мене, бо ми з однієї камери. І Гнинюк туди само гне: «Ти в Чорткові листівки вмів розклеювати, а нам написати, хто і що – ти не вмієш». Кажу: "Певне, що я таке не вмію робити". Він сидить за таким столом, як би й ми, а тут два – Степанян з одного боку, а другий опер з другого. Не знаю, як його прізвище, він не представлявся. Бо того вірменина Степаняна ми всі знали, він був оперуповноважений КГБ. І так свердлить мене очима той Гнинюк, що я вже не годен крутитися, бо той звідси, а цей звідси на мене. Це такий на мене психологічний тиск чинили. Отак десь із півгодини. Ми так нічого з ними не домовилися, він мене відправив у камеру. А цей Гнинюк мені ще таке говорив: «Якщо полковник КГБ тобі каже, що ти борше вийдеш, то ти не віриш мені?» – "Та я вам вірю, але я таке не вмію робити, що ви хочете, я на таке не спосібний". Так він каже: «Заберіть його». І до Степаняна: «Заведи його в свій кабінет, візьми з нього розписку, що він, якщо розголосить цю таємницю, то понесе кримінальну відповідальність». Я молодий був, то написав їм ту розписку, що якщо я, такий-такий, розголошу, то я понесу кримінальну відповідальність. Тому коли їхали-смо на етапі – то Микола Слободян пам'ятає, що я йому розказував: "То мені треба тепер мовчати, бо ті стукачі донесуть і мене ще раз посадять!" (Усі сміються).  

Отож із Тернополя етапом нас довезли до Києва. Я вздрів нашу столицю через ґрати, з вагона-столипіна. Там у коридорі солдати, собаки, нас гонять, як рабів. 

Привели нас на перший поверх. Тюрма, напевно, ще Катериною будована, там, напевно, ще кістками нашого славного козацтва встелено, це, напевно, для них Катерина будувала тюрму. Зразу почався шмон. Наглядачі попідносили молотки, кажуть, що це молоді «бандьори» прибули. Один навіть сказав, що побив би тут усіх нас молотком. Ти пригадуєш це, Миколо? І замахнувся навіть: "Ви знаєте, скільки я ваших перевозив із Західної України? Якби ви то знали!" Отаку ми зразу зустріч мали. Я собі по тому думаю: як таке на Україні зачалося, то що в Росії має бути?

Ну, нічого – з Києва перевезли в Харків. У Харкові нас у ту саму камеру завели, де перед тим брати Мармуси були, Сеньків і Сапеляк. Там сидів харківський сектант Здоровець, інвалід на руку. Він був дуже імпульсивний, дуже жваво розказував, що от тут були брати і з ними все гаразд. Нам трохи стало відрадно, бо вчули про своїх хлопців. А вони перед нами рухалися за тиждень чи днів 10.

З Харкова ми поїхали на Рузаївку, це вже в Мордовії. В Рузаївці тамошні зеки-кримінальники сказали нам, що якщо підемо з Рузаївки вгору, то це на Урал, а якщо повезуть униз – то на Мордовію поїдете, звідси якраз роз'їзд. Дійсно, звернули вниз, на Мордовію. Проїздимо – Потьма-1, Потьма-2. Там усе секретні станції, що їх ніде на картах не було. Заводять нас у камери, пишуть на дверях, що політичні, – там усе поділено, щоб ніхто чужий не потрапив у камеру.

У камері сиділи три латиші. Ще воєнні – СС чи як там у них та команда називалася. Ті старі латиші дуже здивувалися і втішилися, що ми такі молоді попали як політичні. Здається, двох їх з нами потрапило в 19-у зону, посьолок Лєсной Теньгушовського району.

Приїздимо ми в зону – сніг лежить. Я кажу: "Дивися, як живо зима настала – а ми недавно з Тернополя виїхали, там іще осінь, а тут уже зима". Нас там перебрали, як звикле, видали нам зеківський мундир. Заводять у той їхній штаб. Там засідає штаб зони – начальник режиму, лікар, «кум» і вся та лагерна свита. Але з коридору нас викликають по одному. Ми чекаємо. Дивлюся – підійшов якийсь чоловік, схожий на українця, стоїть собі збоку, слухає. А ми з Миколою Слободяном так перешіптуємося, а потім беремося голосно говорити, що це, напевно, наш земляк, бо щось він до українця подібний. Він прислухався, а потім підходить сам: "Здоров, хлопці!" – "Здоров!" – "То ви з Тернополя?" – "З Тернополя". – "Ми вже давно чули, що до нас мають приїхати хлопці вдвох із Тернополя. Я з Івано-Франківщини, я Дмитро Синяк". Кажуть, зараз він уже покійний, хоч він іще й не в таких старих роках був. Забрала смерть хорошу людину.* *(Дмитро Синяк, 1926 р.н, з с. Гвізд Надвірнянського р-ну, підступно взятий КГБ 14.09. 1955 р. Помер 1992 (?) р. – В.О.)  Це я вперше зустрів такого бойового, можна сказати, побратима. Дмитро Синяк був референтом надрайонної пропаганди, це свідомий чоловік був, сміливий, мав троє поранень у боях. Ми знаємо, що хто мав двоє, троє поранень, ті нагороджувалися високими українськими нагородами. Мені відрадно стало, як я вчув, що він закінчує строк – він мав 20 років каторги. Казав, що мав смертну кару, йому замінили на 20 років каторги, він 18 уже просидів, десь через 2 роки звільнення. То проти моїх чотирьох років! То я скріпився духом, думаю: чоловік міг витримати скільки, а я вже чотири роки не можу? Це має бути навіть смішно. Я став зовсім другим чоловіком, як то кажуть, твердішим. Я побачив людей, які стільки витерпіли за незалежність, за ідею, бо не хотіли змиритися з тою московською комуною.

Вперед Микола Слободян пішов у штаб. Виходячи, він не міг мені нічого сказати, бо тут зразу й мене в двері. Сидить начальник режиму...

В.Овсієнко: Підполковник Вельмакін.

П.Винничук: Вельмакін, а "кум" – я прізвище його забув, і лікар.

В.Овсієнко: Начальником зони був капітан Пікулін, а лікар був Сєксясєв.

П.Винничук: А лікар – що мене здивувало – той, що наше здоров'я повинен охороняти, він найбільше говорив, у яке місце нас всунути, щоб нам було гірше. Подивився мою картку, каже: "Цей ще молодий, здоровий, він балани буде катати – його в розкройний цех". Не режим мене не посилає, не начальник, а лікар... І, каже, зі Слободяном, з посправником, не будуть на одній роботі, будуть окремо. Це лікар говорить – ну як такій медицині ми можемо вірити і чекати, аби вони нас лікували? Я це на свої вуха слухав, що про нас лікар каже.

Вийшов я звідти. Дмитро Синяк відразу: "Ти, Петре, куди попав?" – Кажу: "В розкройний цех". Він каже: "Вже по роботі можна бачити, що ви хлопці – те, що треба". Кажу: "А як ви так визначаєте?" – "Бо сумнівні не попадають на такі роботи – ні в кочегарку, ні в розкройний цех. Туди попадають такі, що начальству не до вподоби – на важкі роботи. Так що ви так попали, як я й думав".

Отож мене призначили в розкройний цех – п'ята бригада, другий загін. Микола попав у перший загін – бригада, я не знаю, яка там у тебе була.

М.Слободян: Обслуга – перша бригада. 

П.Винничук: Ну, увечері почалося знайомство. Тут молоді львів'яни – Старосольський Любомир* (*Зі Стебника, 1955 р. н., 2 р. за ст. 62. – В.О.), Попадюк Зорян* (*Із Самбора, 1953 р.н., 7 р. ув'язнення та 5 р. заслання за ст. 62. – В.О.) , з Харківщини Кравців Ігор (1938 р.н., 5 р. за ст. 62. – В.О.), Матвіюк Кузьма з Хмельниччини* (*Ув'язнений в Умані 1972 р. за ст. 62 на 4 р.), Гриць Маковійчук з Кременчука* (*1935 р.н., 3 р. за ст. 62. – В.О.), повстанці Роман Семенюк з Сокаля на Львівщині* (*1930 р.н., ув'язнений 1949 р., відбув 28 р. Загинув 1992 р. – В.О.), Микола Кончаківський зі Львівщини, з Миколаївського району* (*30 років ув'язнення, помер через місяць після звільнення восени 1978. – В.О.), Василь Долішний, зараз покійний, з Івано-Франківщини* (*З села Підлужжя Тисменецького району. Ув'язнений за участь у повстанському русі 1946-1956, за поширення самвидаву 1973-1983, за звинуваченням у «хуліганстві» 1984-1987 рр. Помер 31.12. 1995.). Мирон Іван*  (*З с. Бичків Рахівського р-ну, Закарпаття, 25 р. ув'язнення.  Живе в Бичкові. – В.О.), Михайло Журахівський* (*З Ясені під Говерлою, 25 р. ув'язнення, уже помер. – В.О.), Лукашевич Денис – греко-католицький священик старенький, який відтерпів 25 літ за те, що не хотів перейти на московське православ'я, так само терпів, бідолаха – і дотримався до кінця, його потім дочка забрала, приїжджала з зятем у Мордовію, вони десь на Львівщину чи де переїхали. Ну, і багато інших хлопців, так зараз не всіх перечислив.

Попрацювалося деякий час. Підійшов, здається, місяць квітень – говорять, що приїхав учитель з Київщини...

В.Овсієнко: Я приїхав 12 квітня 1974 року.

П.Винничук: Ми, перша зміна, повертаємося з роботи. Іде друга зміна. Я кажу: "Там приймайте земляка – з Київщини приїхав до нас учитель, дуже хороший хлопець". Ми вже познайомимося – пан Василь Овсієнко. Це був 1974 рік, квітень. Це я запам'ятав. Відтоді ми дружили, доки нас з Миколою Слободяном не перевезли на Урал, а пан Василь залишився в Мордовії. Нас забрали десь у кінці серпня 1975 року.

М.Слободян: Мені залишалося ще десь шість-сім місяців до звільнення.

П.Винничук: Десь через місяць часу, як ми прибули в 19-у зону Мордовії, за нами взимку приїхав цей же Рубан, кагебіст із Києва, який обіцяв, яке там на нас страшне життя чекає і який був би рай, якби ми дали згоду працювати на нього. А перед цим хлопці якраз проводили акцію протесту. Ми з Миколою, правда, участі в цій акції не брали, це я добре пам'ятаю.

В.Овсієнко: Ну, то на початку всі приглядалися.

П.Винничук: По-перше, нас ніхто не просив – просто сказали: хлопці, тут отаке буде. Що я буду говорив? Ми цю боротьбу ще не дуже розуміли, то поставилися чесно, що відмовилися. Нас викликали – був такий кагебіст, наш земляк Стеценко, я його прекрасно пам'ятаю, – він нас викликав і похвалив, що ми молодці, що відмовилися. Він уже знав. Ми почали говорити з хлопцями – з Семенюком Романом, з Синяком... При цьому ми вирахували провокатора. Він був із побутової зони, просто-напросто програвся там у карти...

В.Овсієнко: То Сірик Микола з Луганщини.

П.Винничук: Так, він викинув там якусь афішку, Гітлера намалював, то йому вже політичну статтю дали – і як свого агента до нас привезли. Але він там нікому й не потрібний був, бо його всі зразу зрозуміли, що він за чоловік. Але факт той, що ми хлопцям підказали, що раз нас кагебіст похвалив, то хтось уже доніс.

А ще стримувалися тим, що батьки мають приїхати на побачення. Ми думали, що як вони стільки кілометрів проїдуть, а нас позбавлять побачення, то недобре буде. До мене батько, мати, сестра приїхали. Пан Василь Овсієнко уже був у зоні, бо я навіть показувався йому через віконце – так світили ми сірниками, це наш такий знак був. Батько курив, сірники були при ньому, Микола Слободян курив, а я вже показував. То вже всі наші спеціально проходжуються біля будинку побачень, а я показую: той звідти, той звідти, як кого звати. 

Ми в Мордовії пробули неповних два роки. Збирають нас на етап. Пана Василя Овсієнка в списках не було, а ми попали. Зоряна Попадюка не було, Кузьми Матвіюка, Гриця Маковійчука, так само не було Ігоря Кравціва. Ми з Миколою попали і ще хтось. А в основному тих руських вивезли – солдатів-перебіжчиків, таких молодших хлопців.

Не пам'ятаю, скільки ми їхали. Приїхали в 37-й Пермської області раненько. Ми не зразу ввійшли в зону. Спочатку там нас у баню завели. Ми зразу спитали, чи є Мармуси, Сеньків – банщик сказав, що Мармус є, але один, і Сеньків є. Ми зразу попросили викликати їх, бо нетерпіння мені було, я вже хотів си здибати зі своїми хлопцями – яка там мені баня! Кажу, що я в баню ще встигну, а ти нам покажи, де вони. Він каже, що нема як, а я кажу: «Давай, чоловіче, роби це для нас». – «Ну то, – каже, – ходіть». Він нас відвів, ми зустрілися там з хлопцями. Вони ще спали, але встали заради нас. Ми там обнялися, туди-сюди, кажемо, що мусимо бічи в баню, але добре, що ми є разом. Спитали, де Микола Мармус. Володимир каже, що Миколу не хочуть перевести з ним, але, каже, ми зробимо, що вони змушені будуть привезти його.

Почалося наше життє. Кагебіст десь із Сумщини, українець, Грива писався, зачив си з нами знайомити. Спочатку всіх руських перебрав, а по тому естонців, євреїв, а нас напослідку, як земляків. Правда, не можу сказати, що він схиляв нас до чогось, бо розумів, що ми люди не ті, з якими можна так говорити, що працюйте на нас – він це навіть близько не говорив. Так узагалі говорив, що хотів би з нами мати дружні стосунки, бо якби щось, то він може нас і захищати, як земляків своїх. Обіцянки в нього були широкі.

Тут розпочалася, тепер уже можу сказати відкрито, наша боротьба зі владою. Я от не пам'ятаю – може, Володимир краще пам'ятає, – ми робили першу акцію протесту з голодівкою... По добі ми голодували, писали заяви протесту – я не знаю, чи то до Брежнєва з вимогою, чи була якась річниця.

В.Мармус: Тоді, по-моєму, відбувався партійний з'їзд.

П.Винничук: Так, то з'їзд, мабуть, був – чи то XXV, чи то XXIV. Ми зверталися до з'їзду, що Україна за Конституцією має право вийти зі складу Совєтського Союзу. Я не пам'ятаю, скільки нас брало участь – чи 10 чоловік, чи 9. Це дуже сполошило керівництво зони. Зразу кагебісти налетіли: як! Ми їм усі умови створили, ледве не телевізор поставили (телевізора не було, але вони обіцяли) і таких більш-менш смирних підібрали, академіків та високих письменників між ними нема – а що ж таке сталося?

І тут з'являється в нас у зоні такий оперуповноважений Терентьєв. Він був про себе дуже високої думки – що він великий Шерлок Холмс. Володимир Мармус писав багато шифровок, то все треба було переховувати. Терентьєв це відчував і почав за Володимиром та іншими українцями пильно стежити. Намовляв тих росіян-стукачів стежити за голодівками, за протестами – бо за мій час перебування там ми провели десь 6-7 протестів.

Незабаром до нас привозять пана Євгена Пронюка* (*1936 р.н., ув'язнений 6.07. 1972 на 7 р. та 5 заслання за ст. 62 ч.1. – В.О.). Це вчений чоловік, то вони й на ньому зосередили увагу. Але ж ми й до того заявляли протести. Пронюк запропонував провести акцію, ми готувалися до неї.

В.Мармус. Це була річниця підписання Гельсінкських угод, 1 серпня 1976 року. Пронюка повертали назад у 36-у зону, а там була домовленість, як інформацію передавати.

П.Винничук. Люди вже були вписані в інформацію, що пішла за зону, приблизно 10 чоловік, а 4 було таких, що ми їм маємо сказати нині, а вранці вже вони мали віддати заяви на перевірці, бо ті люди в нас були під підозрою. То щоб оперативники борше не дізналися про наш задум і не зірвали акцію (могли вивезти з зони Володимира, Пронюка чи ще когось), Пронюк радився, як то зробити. Кажу: оцим ми кажемо, щоб писали заяви, я оцього беру на себе і буду за ним слідив. Це була субота, а в неділю кіно привозили. Кажу, що цього я буду так пильнував, що він не зможе нічого передати, бо він буде під моїм наглядом.

Чуючи, що я за ним ходжу, він уже си бояв. Не буду його називати зараз, він росіянин. Я так: він у кіно – я теж за ним і сідаю неподалік, він виходить у секцію – я йду за ним, він в умивальник – я так само. Я – тінь його. Що хочу сказати: ми його недарма си бояли. Коли він вийшов з кіна – а він жив неподалік, так через коридор, як зараз пам'ятаю, де його ліжко було, – я став під двері і раз – відчинив їх. Аж опер наставляє до нього голову! Але він нічого не встиг почути, бо вже я об'явився. Я вважаю, що це не було випадково. Чому це, як він зайшов, то вже й опер є? Так випадково вони не могли зійтися.

Так ми за ним простежили. Відбій. Євген Пронюк підходить до нього і каже, що завтра пишемо протест, оголошуємо голодівку. Він уже не хоче відмовити, щоб себе не виявити – і немає як оперу дати знати, бо вже ніч.

М.Мармус: Так треба було, щоб прізвища, подані в інформації,  зійшлися з дійсністю.

П.Винничук: Ми знали, що він любив себе показати таким героєм, що він у критій тюрмі був. Отак ми використали навіть стукачів.

Там почалося справа про ліжка. Ті ліжка були такі, що на них не можна було спати. Замість сітки там такі широкі бляхи, але рідко, то матрац між них провалюється. Ми туди підкладали собі картон, папір – а наглядачі все викидають з-під нас. А ми подумали: скільки ж будемо терпіли – давайте повикидаємо їх геть! Там два таких непевних рушило. Вони-то не думали, що з цього почнеться акція, а ми хотіли зачіпки. Вони рушили – а ми й собі, бо не ми ж починали, ми підтримали. Кажемо: «Хлопці, всі ліжка викидати в коридор, будемо на матраци лягали». Це тривало два тижні – нас ходили умовляти, то було страшне. Справу з ліжками ми виграли: вони до них більше не пхався, ми підкладали під матраци, що хотіли.

Потім за Мармуса Миколу ми вели з кагебістами боротьбу, щоб його перевели з 35-ї зони в нашу. Ми таки добилися свого, але вони застерігали: «Будемо бачити, як ви будете поводитися». Вони нам ще й умови будуть класти – що чоловіка з неволі в неволю переводять, а ми вже маємо дуже ґречні бути. Ми казали, що будемо – в міру можливостей. Ця акція теж була успішна.

Але Терентьєв посилив стеження за Володимиром, бо він зрозумів, що Володимир інформацію пише. Були канали, інформація з зони виходила, але от чи доходила до місця – це інше питання.

В.Мармус. Ми там писали хроніку всіх подій, які відбувалися в зоні. Я там ховав її в одному місці. Її мав брати Берничук. Потім брат Микола завіз дещо в Москву, то там його ще й шовіністом обізвали, у Сергія Ковальова.

П.Винничук: Мені Володимир Мармус на день ангела, на Петра, намалював на великому аркуші файного запорозького козака. Там усе наше товариство було підписане. Я його зберігав вісім місяців. Наставав день звільнення.

5 квітня 1977 року я мав іти на роботу в першу зміну, а мене не пускають – кажуть, що я повинен у зоні бути. Я зрозумів так, що мене мають брати на етап. Цей Терентьєв, який на нас зуб мав, присилає по мене і каже принести з собою всі ті речі, які я маю забрати, щоб їх проглянули, чи нема там якоїсь інформації. То я відніс із тим дерев'яним чемоданом, який мені подарував ще в Мордовії Кончаківський Микола, а другий, здається, Палійчук Дмитро вже тут, на Уралі, на 37-й зоні. Він з Івано-Франківщини, оунівець, старий політв'язень, 25 років відсидів. Так що я дві пачки туди відніс. Вони переглянули, і якраз те, що мені треба, він відкинув, сказавши, що таке не може пройти. Кажу: "Ну то ви ніколи козака не виділи намальованого?" – "Козак козаком, але тут підписи". – "То ви вже й на картині боїтеся козаків?" Я йому категорично заявив, що як він не віддасть мені того, я з зони сам не вийду – я взагалі відмовляюся виходити з зони своїм ходом. Так ми з ним побесідували, він наказав мені йти. Це вже підвечірок, він там іще хотів дзвонити. Я вже навіть не йшов на вахту, кажу: "Я прощаюся з друзями, так як слід. Я прийду". Думаю, треба нам з хлопцями випити на дорогу чаю – за нашим звичаєм попрощатися. Я кажу, що виходив з тієї зони майже зі слізьми на очах – я прощався з друзями, бо на волі буде важко знайти таких друзів, якими там ми були. Ми там один за одного стояли, ми не рахувалися ні з чим.

Випили ми чай, попрощалися. Я зрозумів, що Терентьєв не віддасть мені речей. А я ж пообіцяв, що з зони не вийду. Тоді ми живо з Володимиром сіли в їдальні, я написав начальнику КГБ скаргу на цього Терентьєва, що він провокує нас. Я написав те, чого він заслуговував, нічого не вигадав. Просто ми хотіли з ним звести рахунки, бо він за п'ятами ходив.

Прийшов я на вахту й кажу: «Оскільки мене викликали на етап, я прийшов. Ви мені віддаєте мої речі?» – "Не віддаємо". А він уже зібрав десь чотирьох солдатів біля прохідної і цілий конвой, 6 чоловік наглядачів стоять, оточили мене. Кажу: "Я сказав, що своїм ходом не піду – я вам ясно сказав". А до етапу було щось 4 години часу. Терентьєв питає: "Не підеш?" – "Ні, не піду!" Вбирають мене в наручники, але вбирають через ґульку, так щоб один бік мені притискало. Кажу: "Тисни, але я ці жилізка витримаю. Я сказав, що не піду – таки не піду!" Тоді мене взяли 4 чоловіка – два спереду за ноги і два ззаду за руки, занесли в карцер. Я там пробув 4 години в наручниках, їх мені не знімали. Я не просився. Через 4 годині прийшли, але ж скаргу я вже віддав черговому офіцерові. Терентьєв два рази присилав чергового офіцера, аби я порвав ту скаргу. Я сказав, що якщо я відіслав, то вона повинна потрапити за призначенням. Якось його прізвище – чи то Мильський він писався, той лисий? Начальник управління КГБ – бо то ми йому писали.

Там у карцері тоді ще сидів Юрій Дзюба, з Харківщини. Коли мене виносили, то вже наручники зняли, але я сказав до Дзюби: "Перекажеш хлопцям, що я так зробив, як ми домовилися, що мене виносили, я своїм ходом не йшов". Не знаю, чи він їм там сказав, той Дзюба. Ага, ще на вахті я зустрів Авакова, він зі Свердловська родом, руський. Його везли, як вони казали, на "промывку мозгов". Так вони говорили: "Этого на промывку мозгов, а этого на ссылку" – це на мене.

М.Мармус: Він там подав заяву на зміну прізвища – Авакян мав бути.

П.Винничук: Так, він Авакян мав бути. Коли наглядачі принесли мене на вахту, тут уже конвой солдатів, так з десять чоловік. Солдати питали: «Як то ми будемо чоловіка нести? Що ви з ним зробили?». Правда, здоймили з мене наручники. Я кажу: «Солдати не будуть мене несли». Я вже думаю: якщо воронок через чотири метри від зони, а ще й солдати до мене звертаються: «Хлопче, то ми що тобі винні? То он ті – а ми що винні? Та швидше, аби ми встигли до поїзда». І той їхній офіцер почав мені: "Ну що я ментам здєлаю, як вони видиш які. Ми ж зовсім інші". Я погодився й пішов у воронок.

Приїхали ми в Свердловськ. Там начальник ізолятора зразу: "Так, этого на второй этаж, этого – в карцер". Це на мене. Зразу, навіть не знаю, що таке. Просидів я години 2-3, гримаю до чергового: "Давай мені ручку й папір, я буду скаргу писав прокурору по нагляду". – "А що таке?" – "Давай, я вимагаю. Чому мене в карцері тримають? За яке порушення?" Приходить той самий і каже: "А порушення те, що ти – враг народа. Это раз, а во-вторых, я тебя не имею права сажать с другими – ты будешь пропаганду вести". – "Все одно, давай – я пишу прокурору по нагляду, бо ви мене не маєте права в карцері тримати".

Я майже добу там просидів, аж на другу добу мене посадили в досить велику камеру одного, більше до мене нікого не кидали. Був я там з тиждень, сам сидів той карантин. Звідти повезли до Томська. Я не знав, куди їду, аж у солдатів почав питати. Там попався такий конвой – вони до блатних носили всяке, а я окремо сиджу, то вони й до мене. Кажу: «Та я бідний, у нас гроші не ходили, я такого не маю, як ті». А ті мали гроші, купували чай, горілку. Ну, то їхня справа. А я з одним конвоїром розговорився, попросив: «Подивитися в мою справу, куди мене везуть?». Він подивився: "У тебя конечная остановка Томск". Думаю: в Томську Микола Слободян, Кравець Андрій – може, я десь близько попаду. Я собі думав, що то невеличкий край чи область. Думав, що я з хлопцями обов'язково зустрінуся.

Що я пропустив. Коли ми виїжджали з зони, нам примусово робили якісь щеплення. Якщо не підеш, то тебе мало не в наручниках ведуть те щеплення робити. Це тим, хто йшов на звільнення чи на етап. І я теж те щеплення одержав.

Виїхав я з зони 5 квітня, а в Томську, як і Микола розказував, нас із псами в той «столипін» набили. Я вже йду не як політичний, а як засланець, там уже менше звертають уваги на статтю, мене вже з тими всіма карними везуть, не зачиняють окремо.

У Білий Яр я приїжджаю рівно 30 квітня 1977 року, якраз перед Першим травня. Тримають мене, бо нема кагебіста. Андрій Кравець тут недалеко в селі на засланні, в тому самому районі.

Репліка: Але ж ти не знаєш?

П.Винничук: Знаю, бо я маю адресу, Андрій нам написав. Я вже мав з собою записаний його район і назву села. Питаю, де це. Кажуть, що недалеко – десь 25 км. Це, думаю, близько. А було таке положення, що ми мали право вибирати собі місце в межах району. Той кагебіст (Мозольов, здається, він писався) питає: "Куди ти хочеш?" – "Та я б, напевно, в село пішов, бо я сам із сільської місцевості. Які тут села близькі є?" – "Та є Лисиця за 50 км, по воді треба їхати, ще Палочка, десь приблизно 50 км, лісом треба добиратися". – "А я би хотів у Полудьоновку". – "А, хочеш до свого посправника?" – Я думав, що він не знає. – "Та ти добре знав". – "А як я хочу?". – "Андрія Кравця зараз нема, він поїхав додому в відпустку, та якщо хочеш – давай, я зараз подзвоню, то трактор за тобою прийде, бо інакше ти туди не доберешся. Там дорога тільки будується". Її закінчили 1980 року, коли я звільнився. А тоді трактор – два паки ззаду на сергу, мене в кабіну. Інший транспорт не пройде, бо сніг тільки си топити почав.

Привезли мене. Дивлюся – таке маленьке сільце, але заслання є заслання, що зробиш. Я не мав ні копійки, навіть додому не міг написати. І Андрія немає, а там нема в кого позичити. Я кажу до того керуючого, що мені треба якось жити, щоб помістив мене в ту хату, де Андрій жив. А там іще один чоловік живе – засланий аліментник. Він ще бідніший, ніж я. Я хоч якийсь бушлат мав та чоботи, а він і того не мав. То ми й сміємося обидва: "Я бідний, а ти ще бідніший, хоч і на волі жиєш".

Я почав листи писати, навіть до вас, пане Василю, написав був лист, якщо пам'ятаєте? Ви мені написали більше, а я вам менше. Відтак до мене дійшов лист і від Чорновола, зараз покійного* (*Вячеслав Чорновіл тоді був на засланні в сел. Чаппанда в Якутії. – В.О.). Чорновіл написав мені, що збирає відомості, хто як сидів, у якій місцевості, і якщо я знаю адреси хлопців, то щоб йому написав. То я написав йому адреси Мармусів, вони в Тюменській області знаходилися, дав адресу Володьки Сеньківа. Ти, Володимире, написав мені: «Спали мої листи, бо наді мною хмари згущуються». Пам'ятаєш? Я так і зробив, зразу. І від Чорновола отримую другий лист. Я йому відписав, що районний кагебіст уже приходив до мене після того. Він мою пошту, видно, контролював. Сказав, що як напишу Чорноволу, то все одно той лист до нього не дійде – так відкрито й сказав коло хати, в якій я жив.

У тім селі Полудьоновці я познайомився з дівчиною. Стосунки були як у молодих людей. Вона ще вчилася в школі, а я вже був, як кажуть і з тюремним стажем за плечима. Оскільки їхня родина си не бояла, що я політв'язень, хоч інші казали, що я такий-сякий, але ні батько, ні її мати на то уваги не звертали. Вони відповідали: «Ми бачимо, який він чоловік – як такі всі «вороги народу», то це би дуже файні люди були. Її дівоче прізвище Людмила Іванівна Смишляєва.

Я був при здоров'ю, а тут десь напевно, в серпні я відчув велику слабість в організмі, щось зі мнов вже не те стає. Десь у кінці вересня хвороба мене таки зламала. Я не хотів іти в лікарню, та Людмила, моя дівчина, з якою я дружив, і її брат, покійний уже, відвели мене в лікарню. Я не хтів туди йти, бо бачив, яка медицина. Я казав, що маю отруєння і воно має минути. Та коли я прийшов на перевірку, то в мене вже було 60% зараженої крові – вірус у крові був. Мене зразу поклали в стаціонар Боткіна, оскільки думали, що в мене жовтяниця. А головний лікар була з України, з Дніпропетровщини – досить кваліфікована, молода українка, хоч вона й російською мовою говорила. Вона до мене зразу чогось поставилася з симпатією – може, що я українець. Каже: "Петре, я бачу, що ти не п'єш, але в тебе хвороба від укола. Ти, може, коловся?" Кажу: "Та що ви – смієтеся? Який з мене наркоман може бути?" Щоправда, вона зразу спитала, чого я туди приїхав. Я з таким смішком відповів, що «за запахом тайги» приїхав, кажу: "Ви що, не знаєте, як сюди їдуть з України, тому що кажуть, що тут великі гроші?" Ну, граю дурника такого – я не хотів сі розповсюджувати. То й що з того? Через три дні санітарка каже: "Приходив кагебіст, такий малий – ви його знаєте?" – "Знаю". – "Він з головним лікарем усе балакав, – а вона підслухала під дверима. – Він казав, що ви – враг народа, що ви страшний злочинець. Але я, скільки вас знаю, нічого такого не бачу".

Під вечір приходить лікарка. А я себе дуже слабо чую. Вона мені пояснює: «Ти якби був не прийшов ще зо дві доби, то міг би померти. Ми вже тобі не змогли б допомогти. Чого ти не прийшов?". – "Бо я в медицину не дуже вірю". – "Тепер я розумію, чому". – "А чому?" – "А ти Мозольова знаєш?" – "Знаю". – "Він мені все розказав, хто ти є. Я йому сказала, що то мене не обходить, хто ти, – чоловік слабий, я повинна лікувати людину. А як він такий страшний, то ви собі його тримайте десь. Але він у мене в палаті, він слабий, я повинна його лікувати". 

Вона мені сказала, що зараження крові в мене від голки: "Ану згадай". Я кажу: «Примусові щеплення нам робили». – «От і все. Тобі щеплення те й зробило. Бо ж ти не наркоман і не пияк. Якби ти був пияк, якби в тебе було слабе серце чи печінка, ти би був не витримав такого навантаження – яка в тебе кров була».

То я пролежав там майже три місяці, і що скажу: оця моя Людмила через день була у мене. Купувала мені яблука, хоч у Сибіру їх не так легко дістати. Масло мені можна було, то вона його теж приносила, а її мати навіть привозила морс клюкви (журавлини), брусниці – вони до мене ставилися, як до якогось свого родича. Так що я не можу сказати, що рускі люди нездалі, чи що – взріли, що хлопець у біді, і то фест у біді, а ще як лікарка сказала тещі, яка була проїздом і принесла мені морсу, варення, фруктів, що то очищує кров, – де там набереш фруктів? – то Люда купувала в тім інтернаті і фрукти, і масло, бо в інтернат постачали, а як гроші платиш, то продавці продають. Я їй давав грошей, вона мені все те купувала, і так я вичухався. Мене виписали. Правда, я на ногах ще ся не тримав добре, та лікар сказала, що тих двадцять рубінів наженеш удома, вони вже не в силі тут зігнати. У мене, напевно, зо дві путні вкапали, очищали кров, я під крапельницями був. За тих три місяці я багато чого переніс.

Ми не одружувалися там на місці – я шлюб брав і розписувався в Росохачі. І сина хрестив тут, бо в ту руську церкву не хтів, хоч і в нас на той час було руске православ'я, іншого не було. Але я казав, що все одно не хочу там до церкви їхати, а то треба було досить далеко їхати. У 1978 році 12 вересня в нас на засланні народився син Микола.

Десь, напевне, в січні 1979-го Чорновіл написав мені ще один лист. Він тоді був у Якутії. Щось він попросив відносно того словника, що він збирає. Отак сьогодні я отримую лист, а завтра з Тернополя кагебіст приїжджає, і з цим Мозольовим викликають мене в контору, щоб я віддав лист Чорновола. Я кажу, що не одержував ніякого листа. Вони на 100% знали, що лист уже в мене. Я сказав, що як отримаю, то передам їм цим Мозольовим, але в мене зараз листа немає. Того кагебіста я пам'ятаю – здається, Микола Гринчук. Він мені казав, що вже був у Сеньківа Володимира і заїхав до мене по того листа. Я здивувався, чому то, а потім чую, що Чорноволові справу сфабрикували. Я зрозумів, що кагебісти хотіли ще й той лист до справи пришити. І щоб я його добровільно віддав – що я такий дуже файний. Через деякий час я чую, що йому справу сфабрикували і дали 3 чи 5 років....

В.Овсієнко: П'ять, «спроба зґвалтування».

П.Винничук: То таке, що я навіть не хочу говорити, бо то неймовірне і неправда. Влада з нами тоді робила, що хотіла.

Невдовзі Андрій Кравець повернувся з дому. Його там пустили на 10 чи на 15 днів у відпустку з заслання. Він навіть не знав, що я є в Полудьоновці. Заки мій лист дійшов у Росохач, то Андрій уже був у дорозі на заслання. Він казав: "Був би-с дав телеграму, та були би з дому передали щось". Пару рублів та, може, якісь штани чи светр, бо там не було за що мені купити. Поки ту першу зарплату отримаєш, то ти не знаєш, як... Миколо, ти сам знаєш.

Зустрілись ми з Андрієм по-братерськи, обіймились. Він чоловік був досить упертий, такий, як ми, українці – він мусив довести свою справу до кінця. Не хотів він коритися цій комуністичній владі, що би йому не говорили.

Ми там узяли стару хату, зробили ремонт, грубку поправили і там поселились оба. У тій хаті ніхто з місцевих не хотів жити, бо говорили, що вона нездала, зимна хата.

Працювали ми на фермі кожен день тижня. Свят, вихідних ми не мали, підміни нам не було. У комендатуру на відмітку мали ходити через 10 днів. Щоправда, часом той керуючий сам за нас клопотав, що ми лишаємо роботу. Там десь 25 кілометрів, заки-м доберешся попутним транспортом – маршрутного нема. Можеш на якусь фіру си вчепити, або машина як є попутна, то добре, то живо заїдеш, а то й пішки. Так що майже цілий день ішов, а заміни він не має. То вже нам таку поблажку зробили, щоби ми дзвонили по телефону до коменданта. Він чує голос і керуючий підтверджує, що дійсно ми дзвонимо, тоді він одразу добрий, він там крапку кладе. Отаке нам робили гейби добро.

Ми з Андрієм не повний рік там разом пробули на засланні. Він звільнився, я його випровадив, як Бог приказав: зробили прощальний вечір, скликали друзів таких, котрі того вартували. Андрій поїхав додому, а я лишився там ще на два роки. Тоді в тій хаті ми вже з майбутньов жінков жили до кінця заслання.

У кінці березня 1980 року я приїхав додому. Що ми їхали на заслання під конвоєм, то нам набігло скількись днів. Я на два місяці менше сидів. Переїзд "столипіном" рахувався один за три дні. У 1980 році я з дружинов і малим сином переїхав у батькову хату. До тої пори Андрій Кравець теж одружився, вже в него теж син народився. Шкода, що він у таких молодих літах пішов з життя.

Приїхав я додому, тут КГБ зачало в Чортків викликати, щоб у колгоспі працювати. А в колгоспі що я міг заробити – тих 2-3 рублі в день. Ну, в батька то я жив у хаті, міг жити рік, два, а далі мені ж треба за своє житло думати. Отже, треба їхати на заробітки далі, щоб якось можна було прожити.

В.Овсієнко: А нагляд був?

П.Винничук: Я офіційного нагляду не мав, мене обминуло. То можна було їздити на заробітки. Перша поїздка була в Чернігівську область, Новгород-Сіверський район, де є Золоті Ворота, чи як вони там си називали... Ще не встиг приїхати в село, як приходить парторг і каже, що дзвонили з КГБ, чи такий і такий чоловік тут є. Я не сам їздив – мій двоюрідний брат мав бригаду, нас було чи 8, чи 9 чоловік, залежить, яка робота. Працювали по 4, по 5, по 6 місяців.

Так помалу, помалу – і я купив стару хату. Переїхав за міст жити. Жінчині родичі нам допомогли, дали їй деяку суму, а то трохи я підзаробив, та якось із, як то кажуть, Божов поміччю купилося то обійстя. На свою хату я вже перейшов з двома синами – в 1981 році, в березні народився в мене син Іван. Я так кажу, що перший – сибіряк, а другий уже росохацький.

Десь у 1989 році зачили ми створювати в Чорткові «Меморіал», я там теж брав участь. Потім створювали Рух, вступили в Українську Республіканську партію.

В.Мармус: Як вступили? То ж ми її створювали!

П.Винничук: Та ж фактично створювали. Уже Микола Слободян говорив, як нас у парку біля стадіону міліція розганяла при створенні «Меморіалу». Спочатку начальник КГБ Черниш приїхав "бобиком", а потім два чи три наряди машин з міліцією нас оточили, поводилися з нами, як зі злочинцями.

М.Мармус: Що цікаво, ми на диктофон записували, а вони той диктофон хотіли вирвати.

П.Винничук: У тих зборах брав участь Левко Горохівський з Тернополя* (*1943 р.н., ст. 62 ч.1, 1969-1973, член-засновник Української Гельсінкської Спілки, народний депутат України 1990 – 1998 рр. – В.О.) . Євстахій Жизномирський* (*Член-засновник УГС. – В.О.), здається, не був. Більшість у нас була з сіл – от із Нагірянки хлопці були, з Шульганівки були, і нас із Росохача трьох було. А пізніше вже вздріла інтелігенція, що це так сильно не карається – значить, можна й не боятися. То вже почали вступати викладачі, лікарі. Володимир Мармус ходив по лікарнях, переконував, що нема чого боятися, вже треба їм ставати на ноги. Він дуже багато роботи в Чорткові провів, заки довів свою правоту, що не треба нам боятися – навпаки, треба нам єдиними ставати, ми єдиним фронтом можемо не боятися нічого. Треба дякувати йому – він у Чорткові дуже багато зробив, хоч тепер то вже дехто призабував. Але їм би ся здало нагадати, як воно було і що.

Перша в Чорткові панахида була дуже багатолюдна. Декотрі люди взагалі вперше вздріли український прапор – такі були, що просто плакали. Мені й самому було якось так, як я видів те піднесення – все місто, звідси, від старенької церкви, звідти, з-за мосту, від залізничного вокзалу – там ще люди були і вже на Горі звертали до цвинтаря та мосту. То сильний здвиг був.

М.Мармус: На кілометрів три колона людей розтягнулася.

П.Винничук: Прапорів багато. Тоді сильне піднесення духу було. Хоч мені й не треба було додавати духу, та я чув у собі, що це вже встала сила – значить, ми вже доб'ємося того, що нам треба.

М.Мармус: Тоді зібрали 2170 з чимось рублів. Ми на ті гроші склали акт і лишили на «Меморіал», на поправку могили січовим стрільцям.

П.Винничук: Був перший відкритий мітинг. Виступає секретар райкому, комуніст, виступають патріоти. Секретар до мікрофона, а його засвистали, ніхто не хотів слухати. Тут почав виступати Євстахій Жизномирський, дуже файно виступив, та й Левко Горохівський виступав, Володимир Мармус. Люди вже вздріли, як той Жизномирський сказав, що "Комуна та – як капшук пробитий, дух спускає, бо де б не латав, а діри кругом". Люди з піднесенням це вздріли, що вороття до старого вже нема і страху ніякого нема. А влада сіла потихеньку і, як то кажуть, руки склала – все, вже ся не пробувала більше бороти.

М.Мармус: Був цікавий випадок, як уперше на відкрите засідання «Меморіал»у були запрошені всі жителі міста. Прийшли секретар райкому і голова районної ради тих народних депутатів. Вздріли, що ми поставили синьо-жовтий наш прапор і прапор Радянської України. І кажуть: «Ми при націоналістичному прапорі брати участь не будемо, не будемо говорити – нехай заберуть зі стола той прапорець, тоді я ввійду». Люди їх засвистали, а зразу боялися. Ну, то вже 1989 рік доходив...

П.Винничук: На закінчення я хочу сказати, що зараз у мене два сини. Старший син Микола вже відслужив військо. Зараз молодший син служить у війську в Луганській області. Восени повинен звільнитися. Ну, і дружина – така от моя родина. Є батько й мати, вони 1927 року. Є в мене дві сестри, але братів у мене немає. Старша Марія, 1950 року, молодша Оксана, 1966 року.

* * *

В.Овсієнко: Пан Микола Винничук, 1927 року народження, батько Петра Винничука.

Микола Винничук: Я розповідав Петрові про партизанів, а він собі то під увагу взяв. Мені доводилося партизанам допомагати. Прибудуть сюди до лісу Галилеї – треба їм щось на кухню доставити. Вони давали нам гроші, ми платили ґосподарям там за якусь ялівку чи за бичка. По тому різали на подвір'ї – і на фіру, відвозили туди на кухню. Одного разу на Великодні свята – тут галунки, бо у нас галунки на Великодні свята (тобто крашанки). Всюди дівчата-зв'язкові по селі. А ми зарізали з Ґульчиком Іваном ялівку, я пішов за кіньми, те м'ясо на фіру й веземо в ліс. А тут розвідка: "Куди ви їдете?" – "Веземо на кухню м'ясо". – "То ви вже тепер, певно, до нас не доїдете, а вернетеся – то заїдете в руки більшовикам. Тому що на нас із трьох сторін ідуть – і з Млинців звідси від Залісся, і від Росохача, і звідти від Сосулівки. Так що ви дивіться, кудись дівайтеся з тим". Але ми встигли – тут є хати, рівець, а там ніби Свинарка. Ми з фірою туди вткнулися, кажемо до жінки: "Коні – до стайні, а м'ясо куди хочете дівайте собі". І пішли.

За якоїсь півгодини – два "кукурудзяники" летять. А там дуже густі корчі, то вони не помітили нікого. Пішли на ліс Галилей, а там уже Бистрий є. Там їх помітили, почали бити по тих літаках – збили одного «кукурудзяника», а оден утік. Минуло, може,  20 чи 30 хвилин – зачався там бій. Сильний бій, але недовго, десь 40 хвилин чи півгодини. І втихло. Казали, що там упало 400 більшовицьких вояків, а Бистрий відступив собі в глибину лісу, в сторону хутора Пеньки. Той Бистрий – Петро Холочук, уродженець села Чорнокінці Чортківського району. 

Я Петрові усе таке розказував, а він, хлопчинка, до того прислуховувався. Але я казав йому, щоб він не дуже розбалакувався, щоб нікому того не казав, бо ще не спокійно, ще за таке тягають.

Я от відбув нібито за якесь дезертирство – мені пришили, що я ніби не хтів бути в школі ФЗО* *(Фабрично-заводское обучение. – В.О.) .Мене ніби воєнкомат посилав, а я втік. Я Петрові розказував, що ми хтіли до Бистрого піти, а партизани нас завернули й казали пристроюватися вже до мирного життя. То нас усе одно взяли. А судити за допомогу партизанам не могли, тому що не було доказів, то засудили за ФЗО. Це було в 1949 році, дали 4 роки, я то все відбув. Я повернувся в 1953 році, у 1954 він си народив. Я йому це все розказував, а він собі те все взяв у голову і те полюбив.

Розказував я йому, що в нас був районовий провідник під псевдом Шум. Був тут такий хутірець Звіринець. Казали, що там є такий Натолочений, який грає і з нашими, і ними – руська розвідка до нього приїжджає. Як ти хочеш, а ти повинен їх живими взяти – це мені таке завдання дали. То що я маю робити? Це був уже 1946 рік, червень або липень уже надходив. Був такий Яшко Басистий, я, і ще треба зо удвох хлопців сільських, щоб то зробити. А вже нам сказали, що мають вони приїхати до нього. Була якраз неділя, ми засіли там. Їдуть німецьким мотоциклом. Кажемо до своїх хлопців: "Ви два стріляйте, а ми два заскочимо їх, щоб вони нам си здали. Стріляйте, але не по них". Бо наказу не було по них бити – тільки живими. І вони скажуть – чи це агент, чи не агент, цей Натолочений.

Нам не вдалася ця справа, тому що це розвідка – вона була більше досвідчена, ніж ми. Чи, може, ми не мали дару до того. Вони втекли, а ми за ними гналися, гналися, а по тому вони опинилися вже далеко,  ми не могли їм нічого зробити.

Або не раз приходили: "Так, є хлопці, ти повинен по зв'язку їх туди-то й туди-то завести". То стараєшся якимись такими теренами вести, щоб не попасти. Але то все не встережеш, бо всюди військо. Воно не буде на файних дорогах – воно все по таких закутках засідає. То партизани, вони по закутках. Отак ідемо нас кілька вперед, а решта все позаду йде. Береш бінокль, бо в бінокль уночі видно ліпше, ніж очима. Дивишся – йде навала. Кажу: "Хлопці, залягайте, бо йде наша погибель". Підпускають якнайближче, під вогонь автоматів і ґранатів – такий наказ. А тоді: "Стій! Хто йде?" Якщо по-нашому відповідають, то, значить, свої. Тоді перевіряєш пароль – свої здибалися. Значить, пройшло благополучно, без бою.

А хлопчисько то все собі любив слухати, взяв собі під увагу і то полюбив – та й то повторив!

В.Овсієнко: А ви знали про те, що Петро став членом організації в 1972 році? Він вам про це розповідав?

М.Винничук: Ні. А коли сюди в село кинулося КГБ, то я кажу, що, видно, що то з нашого села вже щось є, раз вони тут крутяться. Вони зразу нікого не чіпали – місяць або й два. Так що хлопці собі думали, що вони нічого не знають. А вони знали. Я кажу хлопцям, що вони вже знають, я ж їх наскрізь бачу – так їх вивчив уже. Коли я це сказав, то Петро си признає. Я його попросив розповісти все, як воно було. Він розповів. Питаю, що вони тепер собі думають, як вони собі радять, що робити. "Та що, – каже, – думаємо чи тікати кудись, чи що". – "Нічого не вийде – вони вас перестріляють усіх". – "А що ж робити?" – "Доводиться чекати того дня, коли вас заберуть, та й по суді мусите відбути всю свою кару, хоч ви тої кари й не заслуговуєте. День проголошення незалежної України Михайлом Грушевським – це, кажу, все правильно, але відбути вам доведеться. Кажу вам: і не ховайтеся ніде, і нікуди не тікайте – ходіть собі в село, на кіно, як хочете. Йдіть, поки вас не взяли".

Слободян приходив, питав: "Що, вуйку, робити?". Кажу йому: "Ви нікуди не виїдете, бо вони все всюди засікли. Вони вже вас злапали, але ватажка ще нема. Вас би давно забрали, але вони хочуть, щоб ви, може, показали їм дорогу, щоби ще більше вас визбирати, якщо такі є". – "Може, хтось і є, а може й нема". Досить того, що така була відповідь, я не допитував більше, мені непотрібно було того.

В.Овсієнко: Щоб на вас не було підозри.

М.Винничук: Я не хтів того, бо й так на мене цілий час дивилися скоса через того капітана... Я мав багато сутичок з одним капітаном. Хтось на мене доказував, а я відмовлявся. Мене за нього не судили – не було доказів. А  шарпання того було, чотирьох нас тягали. Той умер, а ще два наших є.

Я Петрові розказував, може, ще про одну справу. Притягли таку велику парову машину, щоб по селу всі хліба перемолотити і забрати. Це щоби бандерівцям люди не мали що їсти дати. А Чумак мені дає завдання, що я її повинен знищити. Нині вже вона має бути знищена.

Я беру ще одного чоловіка – він іще є, такий Іван Данилів пишеться, – беру кулемет, стою з кулеметом, а його пхаю, кажу йди в околіт і підпалюй. А її охороняли, спеціально серед села коло сільради поставили й охороняли. Треба було дуже уважно це зробити. Ми це зробили, вона згоріла дотла. Дуже трудно було підійти, але ми підійшли.

Таке я розказував своєму синові Петру. Він казав, що треба й далі те робити, але я кажу, що то вже пізно, то вже давнина. Ти комусь розказуєш, а вони того не слухають, вони думають горілку пити. 

В.Овсієнко: Так що для вас не було несподіваним, що Петро виявився в підпільній організації і був заарештований? Ви, мабуть, чекали того арешту?

М.Винничук: То я чекав і казав їм: хлопці, сидіть і нікуди не рухайтесь.

В.Овсієнко: А як то відбулося? От першого взяли Степана Сапеляка, потім Володимира Мармуса, потім стали інших брати. А коли до вас прийшли – як то було? 

М.Винничук: Ви хочете, щоб я розповів толком, як воно було?

В.Овсієнко: Так.

М.Винничук: Значить, так. Була така чутка від них. За день до того, коли хлопці мали йти ті плакати і прапори вивішувати, появився Сапеляк. Володимир до нього, що таке й таке ми думаємо робити. «І я хочу брати участь». – «Ну, якщо ти хочеш брати участь, то твоє завдання буде таке: їдь до Чорткова. Там біля Будинку культури є такий корч верби чи щось там таке. Там сховаєш древка до прапорів і щоб ти за дві години був у Львові, на своїй квартирі. А ми навмання прибіжимо і все то зробимо. І ти будеш учасником, бо ти завіз і поїхав собі на квартиру, а ми все зробимо самі».

Він поїхав автобусом до Чорткова, потім пішов до своєї рідні, кинув то все за ліжко. Там була дівка і ще був охоронець тюрми, сусід. Степан кинув, взяв дівку і пішли вони в Будинок культури. Хто знає, чи там той охоронець або домашні не подивилися, що він там кинув? Може й не дивилися, це таке – кинув то й кинув. Повів дівку в Будинок культури. Але виходив частенько – чи хлопців ще нема. Вийшов – є вже, прибули. Владько зразу: "Ти чого тут? Ти чого не у Львові?" – "Та я то, я то...". – "Та ми там сиділи, ти нас викриєш, тому що тебе виділи першого".

Кагебісти зразу по школах кинулися – кого в школах не було в той день, тих і тягали. Не знаю, чи то рано було, чи як – він іще не доїхав до квартири, як по дорозі його вже лапнули. Тому що він іще дівці казав, коли виходили з Будинку культури: "Он, дивись, що висить!" І до Львова він не доїхав, його десь по дорозі, по-моєму, щось я таке чув...

В.Овсієнко: Ні, у вироці записано, що його 19 лютого заарештували. Майже через місяць. 

М.Винничук: Це 19 лютого його притягнули до відповідальності, але він усе сказав борше, зразу.

В.Овсієнко: Може й так.

М.Винничук: Так, я кажу вам. Він навіть не доїхав. Його пустили і ще викликали.

Ага, як Владзько сказав йому: «Чому ти тут, а не у Львові, ти нас цим викриєш», то деякі хлопці почали побоюватися, казали: «Ми будемо сиділи, але мусимо виконати своє». Сапеляк сказав: «Не бійтеся за мене, не переживайте». Взялися за роботу, а Лисий побоявся чіпляти свої плакати, їх спалили в лісі.

В.Овсієнко: А як Петра заарештували?

М.Винничук: Це було тут, удосвіта, ще ми спали – чую тупіт, летять. Я казав, що не сьогодні, то завтра вже будуть брати, бо вже взяли Владька, взяли того й того – то вже й по тебе прийдуть десь нині чи взавтра. І якраз чую тупіт – уже йдуть. Забомкали, я відчинив – так і так, каже цей підполковник Бідьовка: «От маємо двох свідків, привезли до вас на обшук». Кажу: «Беріть, шукайте». Шукали-шукали всюди, все переглянули, а тоді кажуть: "Ми вашого Петра забираємо. Якщо винен, то не прийде, а не винен – то прийде додому". І все, забрали.

В.Овсієнко: Вони що-небудь тут знайшли? Забрали щось?

М.Винничук: Нічого не забрали. Нічого не знайдено було. У мене було ще колись таке – пістолет, то не знайшли. (Сміється). Було би на дахівочку си піднести... Але не знайшли. Думав, нехай буде як пам'ятка. Я після цього обшуку викинув його.

Дочекався я того суду. Пустили нас на вирок. Зачитують. Був такий адвокат Сальтісон...

В.Овсієнко: Може, Кацнельсон?

М.Винничук: Так, Кацнельсон. Каже: "Громадяни судді! Я би просив, щоб Сапеляку дати найменше покарання, тому що він допоміг нам розв'язати цей злочин". Ну, я став і дивлюся – що це має значити? А вони в клітці всі були, коли їх судили. То Сапеляк голову додолу, а я думаю: якби на тебе якась напасть була, то ти би не так поводився. Він голову опустив, мама його немила сидить. Це не тільки я сам чув. Кілька нас там було...

А це було вночі, вирок читали при свічках. Люди питають, чого при свічках? Мовляв, що світло загасло. Кажу ні, то не в тім справа. Хлопці, видно, приймали присягу при свічках, то й вирок мусив бути при свічках. Коли ми вийшли, то в усіх домах світло горіло, тільки в суді загасло. (Сміється). То я кажу, що це тому, що в них була організація, присяга була. Ми обоє з жінкою зразу це розв'язали, вона теж цієї гадки була.

В.Овсієнко: Розкажіть про Петра далі. Зараз це вже розповідати не так тяжко – а як то воно тоді переживалося?

М.Винничук: Пережиттє то було... Ще й за себе, тому що я мав колись дочиніння зі владою, а тепер думав, що він має. Правда, мене не чіпали. Нема чого казати, щоби мені погрожували чи щось таке. Мені нічого, навіть коли доводилося передачу нести в Тернопіль. Сказали, що заживо, то не нині, а завтра. Їден день різниця була. Наглядач не хотів приймати, то я пішов до слідчого Бідьовки. Він вийшов і попросив: «Прийми, прийми. Тато його приїхав». То взяли ту передачу. Так що від КГБ я не мав нічого такого. Лише тільки того, що там, де я робив, а я робив тяжку роботу, в кар'єрі, на фундаменти каміння бив, – я там пристосувався був, підривники були знайомі хлопці, то я купував у них вибухівку. То я підривав собі камінь, щоб легше було на руки. Так усі робили і так жили – бо що я міг інакше робити? То мені заборонили робити в кар'єрі – веліли закрити, компресор від мене забрати, молоток бурильний і штанги. А до того бурив, підривав, та й так ми собі трохи ґендлювали – що на колгосп давали, а що продавали трошки. Треба було якось жити, то таке. А як Петра заарештували, то кар'єр закрили. Приїхали з якоюсь апаратурою дві баби і ще два. Всю зону обслідували. Що вони там шукали – чи золота якогось? Не маю поняття. Але всю ту територію передзвонили. Нарешті по тому заборонили там нам робити, закрили той кар'єр. Забрали від мене компресор, затягнули його на тракторну бригаду. Пішов я у будівельну бригаду і там до пенсії доробив.

В.Овсієнко: А до Петра ви в Мордовію чи на Урал їздили?

М.Винничук: У Мордовію їздив. Якраз тут муруємо, тоді як я мав їхати, аж приходить до мене Ілько, якось його прізвище... Він сидів там із Петром, у Мордовії. Вони в районі Бучача побили райкомівців, по тому їх посудили, по 25 років вони відбули. Слободян повинен його знати, бо він у Слободяна теж був. Миколо, ходіть! От я зараз запитаю. Слухай, ти цього Ілька, що приїздив з Бучача, знаєш?

М.Слободян: Його прізвище Стойко, він політв'язень, у тюрмі став єговістом.

В.Овсієнко: Я Ілька Стойка теж знаю з Мордовії, він мав 25 років за УПА, йому в таборі додали ще 5 років за єговістську літературу. Так що 30 років він відсидів.

М.Винничук: То я на Урал не їхав, бо ми вже півхати збудували. Він три рази був у нас. То Ілько розказував, які там порядки. А на Урал я не їздив – то вже хату почав, половину вимурував, то не було як. Ми вже не їздили, як Петро на Урал був переведений.

 

Опубліковано:

Юнаки з огненної печі / Харківська правозахисна група. Упорядник В.В.Овсієнко. – Харків: Фоліо, 2003. – С. 93 – 97. 

 

Знімок:

Vynnychuk  Петро ВИННИЧУК в юності.

Знімки В.Овсієнка:

Vynnychuk1 Фотоплівка 9779, кадр 7, 2.04. 2000, с. Росохач. Петро ВИННИЧУК. 

VynnychukM Фотоплівка 3933, кадр 7, 23.01. 2003, с. Росохач. Микола ВИННИЧУК, батько Петра Винничука. 

Рекомендувати цей матеріал