Menu
віртуальний музей
Дисидентський рух в Україні

МИХАЙЛЕНКО ГАННА ВАСИЛІВНА

12.07.2005 | Овсієнко В.В. | Інтерв"ю ХПГ 10 і 12. 12. 2001, м. Одеса.

І н т е р в' ю  Ганни Василівни М и х а й л е н к о

 В.В.Овсієнко: 10 лютого 2001 року в місті Одесі ведемо розмову з пані Ганною Михайленко. Тут присутня пані Ольга Ковальчук. Записує Василь Овсієнко.

Г.В.Михайленко: Я – Михайленко Ганна Василівна, дівоче прізвище Смолій. Я народилася 30 квітня 1929 року в селі Михневець Турківського повіту Львівського воєводства. А за новим адміністративним поділом це Стрілківський район, Львівська область. Село моє відійшло до Польщі в 1950 році – поляки забрали, Сталін зробив обмін територіями у зв'язку з тим, що був збройний рух опору, і нафтові терени поляки міняли на вугільні в Раві Руській.

Я народилася в багатодітній сім'ї. Нас було семеро дітей. Батько Смолій Василь Григорович, мати Смолій Ганна Федорівна, з роду Ламанців. Батько помер дуже рано, в 1936 році. В той рік я тільки йшла в школу, в перший клас. Батько був грамотний, так само його брат Микола Смолій, самоучка. В австрійській армії батько дослужився до чину фельдфебеля. Воював на італійському фронті, пізніше був перекинутий на австро-російський фронт і воював проти генерала Брусілова. У фортеці Перемишль їх оточили, відрізали воду і продовольче постачання і вже тільки голодом змусили здатися. Таким чином мій батько попав у російський полон, у Середню Азію. Визволила його революція. Це про батьків.

Ми залишились без батька в 1936 році. В основному малі діти, мати з нами набідувалася. Ми тяжко працювали на землі – в нас було 12 гектарів землі, тяжко було її обробляти. Сяка-така конячина була, дві корови, якесь порося, але треба було тяжко працювати. Найстарша сестра моя Марія, сестри Катерина, Ольга, Парасковія, Настя, брат Йосип. Брат Михайло помер в ранньому віці, я його не пам'ятаю. Сестри Катерина, Марія і Ольга вже на сьогодні померли, залишилася сестра Парасковія – живе в селі Агафіївці Любашівського району Одеської області.

Ми виховувались у родині не дуже заможній, але національно свідомій. Батько займався громадською діяльністю, читав книжки людям, які приходили до нас. Ще до Першої Світової війни батько держав невеликий шинок, куди люди могли прийти, випити чарочку, поговорити, тому що жиди-корчмарі, яких було в селі три, споювали людей, пускали з молотка їхнє майно і люди мусили еміґрувати. Сільська рада постановила, щоб батько відкрив шинок, де б людей ніхто не обманював: якщо він бере у борг, то його вже ніхто не обмане, буде мати гроші – то віддасть. Отаким чином. У Першу Світову війну це все, безумовно, зруйнувалося. Вже нічого не було. Батько не дожив до радянських часів – то він безумовно де-небудь у тюрмах помер би.

Дядько Микола Смолій був доброволець Української Галицької армії. В числі чотирьох чоловік із нашого села добровільно пішов в УГА, воював на фронтах. Дядько був інтернований в Чехословаччину в 1921 році. Повернувся, сидів у концтаборах у німців, так само сидів у концтаборах у совітів. Він уже помер у селі Агафіївці від раку.

Родина весь час брала участь в русі опору. Противилися і польській окупації, і жидівським визискуванням. У селі в нас був хор – великий, на всю округу славний, була читальня "Просвіти", велика бібліотека. Будинок "Просвіти" збудований методом народної будови, я ще пам'ятаю. Там ставили спектаклі, концерти, читалися реферати, часто були танці, були дуже славні музики – скрипки, барабани. В селі не було п'яниць, не було злодіїв, до Другої Світової війни ніхто в селі не знав, що можна красти або п'янствувати. Була церква, священик підтримував дисципліну і суспільну мораль, і це було непогано.

Біди наші почалися з приходом радянської влади. Я добре пам'ятаю: як у 1939 році вони прийшли – відразу все щезло з магазинів. Ні матерії, ні цукерків не було де купити, ні взуття – нічого-нічого. Нас “ощасливили” прикордонники: коли вони приїхали, то в магазині появився ситець і кукурудзяна крупа. Люди були раді хоча б і це купити, бо нічого вже не було, всі запаси закінчувалися.

Почались арешти. В 1940 році заарештували мого брата Йосипа. Він 1919 року народження, зараз проживає в місті Долина Івано-Франківської області, вулиця Котляревського, 1. Брат разом з групою іншої молоді зі зброєю в руках намагався перейти радянсько-німецький кордон. На жаль, якийсь провокатор видав, їх там зустріли прикордонники. Павло Смолій підірвав себе гранатою, щоб не попасти в руки, інших було заарештовано. Брат мій одержав 6 чи 8 років – я вже точно не пам'ятаю. Після ув'язнення, коли вже почалася так звана Вітчизняна війна, його звільнили з тюрми як польського громадянина – це було по договору з Польщею. Його мобілізували на шахти Казахстану, він працював у Карагандинському басейні. У 1946 році він повернувся додому. Коли він повернувся, в нас був обшук за обшуком. Ловили сестру Катерину за співучасть у партизанському русі УПА, вже й за мною була сильна погоня. Був донос, що я під час війни набрала багато зброї і закопала її. У нас перерили весь город, як робили обшук, в хаті все розвалили. Ніякої зброї, певно, не знайшли – не змогли найти, зброя-то була. Ще й досі є карабін, захований в межі, і патрони закопані. Але вони вже, мабуть, нічого не варті, бо це в Польщі.

Коли прийшов брат Йосип, у нас не було навіть хліба. Прийшов – уже ввечері, холодно, після обшуку все розвалене, розсипане – і витягнув з мішка чорну хлібину. Тут ми вже поїли, бо були дуже голодні.

Мені вдалося втекти. Я втекла в інший район і вступила в Нижньоустрицьку середню школу. Мені вдалося закінчити цю школу в 1950 році.

В.О.: А пішли Ви в школу якого року?

Г.М.: 1947 року я вступила. По три дні не їла. То був 1946-47 рік, голод страшенний, хліб страшенний, тільки на карточки, не було кому мені помагати – прийду додому, намелю собі муки в жорнах, спечемо хліб, несу на плечах той хліб – і більше нічого такого не було, крім яєчок. Отак, упроголодь я вчилася і, бувало, по три дні не їла.

Але вже тоді, в школі, почали мене переслідувати кагебісти. Яка була причина? Наш клас довго опирався, щоб не вступати до комсомолу. Пояснили це так, що нібито я навчила. І вже мене тягали в КГБ, вже навіть збиралися заарештувати. Одного разу заарештували і під конвоєм відвезли до Дрогобича. Там я дні три проходила слідство. Їсти мені не давали нічого, я була дуже голодна. Я ні в чому не признавалася, і слідчий мене відпустив. Це було приблизно в 1949 році. Утримували мене спочатку в Нижньоустрицькій тюрмі, в КПЗ. Недовго. Вони мене заарештували, скажімо, ввечері, а десь пізно вночі повезли. А тюрма – “Бриґідки”. Там двоє дверей, які відчиняються. Страшенні черги з передачами. Отак з однієї сторони і з другої вузенькій прохід, і коли я йшла, люди запитували: "Звідки? Звідки?" Кагебісти кричали: "Молчать!", але я сказала, що з Устрик, і всі люди почули.

Повели мене в слідчий відділ, там мене держали і допитували. Відпустили через три дні без документів. Документи на руки не дали. Добратися не можна було ніяк, бо це "погранична зона-2", у паспорті стоїть штамп. На машину ніяку мене не брали, і на КП усі машини перевірялися прикордонниками. На поїзд без квитка не пускали і без паспорта зі штампом зони. Мені з трудом вдалося обійти КП, машина мене там почекала (наші люди), взяла і довезла мене до Самбора. Із Самбора йшов поїзд до Устрик. Але знов не пускають без паспорта. Мені вдалося отако перед самим відходом прошмигнути – я була прудка – попід руки прикордонникві, стрибнути, і поки вони кинулися, я вже змішалася з людьми і поїзд рушив. Але по дорозі в потязі прикордонники ще раз перевіряли паспорти. Коли виявилося, що в мене нема паспорта, вони мене зачинили в купе і довезли до Устрик на погранзаставу. Там мали б мене КГБ віддати, але я вже там не переживала, бо ж кагебісти знають, чому мене заарештували. Але ж вони мене не в КГБ. Було десь вісім годин вечора, темно. Я попросилася, що, мовляв, вибачайте, хочу в туалет. Туалет тут поруч, я добре знаю, бо поруч була школа, де я вчилася. Якщо прийдете в одну кабінку, то там можна через стіну перелізти на другу сторону. Вони мене пустили, я зайшла, швиденько перелізла на другу сторону – і вже була вдома, на квартирі тобто. Я була на квартирі в одної вчительки. Вони шукали мене, шукали, та, мабуть, не знайшли. На другий день я вже в школу прийшла, правда, заснула на уроках, бо була дуже втомлена і три дні не їла. Це така історія.

У 1950 році я закінчила школу. За велінням КГБ мені не давали атестат зрілості. Дали за моїми скаргами десь аж восени. Виписали сяк-так. У 1951 році я вступила до Львівського вчительського інституту іноземних мов. Вже тоді наше село, наші райони переселяли згідно з договором з Польщею від 30 червня 1949 року про обмін територіями. Уже виселяли всі села. Мати моя з сестрами поїхала 1950 року восени, а я трохи затрималась, оскільки мала в цей інститут вступати. У травні 1951 року, зійшовши з ешелону, я пішла складати екзамени в інститут – без єдиного підручника, без нічого. Там був плач і скрегіт зубів. Українську мову приймала Кисліцина, росіянка. Я мову знала досить непогано. Мені попався білет "Ненаголошені голосні". Я щось трохи знала, але взагалі я не дуже звертала увагу на це правило, то вона мені за усну поставила "двійку" . Виручила мене письмова робота, бо я написала на "4", то мені вивели "3". Німецьку мову я склала на "5", історію і географію на "четвірки", російську мову теж, по-моєму, на "четвірку", наскільки я пам'ятаю, які були екзамени. Таким чином, я пройшла у Львівський інститут іноземних мов, на факультет англійської мови. Я в школі вивчала німецьку мову, і досить непогано, я була відмінниця по німецькій мові. Не з усіх предметів. Але я досить непогано закінчила школу – за всіх тих умов.

Інститут я закінчила в 1955 році. Це вже нас переселили на Одещину, то я мусила перейти на заочний. Ми влаштувалися в Агафіївці. Дали нам глиняні хати, страшенно холодні, недобудовані. Їсти не було що – щоб виписали пуд хліба, треба було розписатися, що хати ми приймаємо, що вони закінчені і дуже гарні. Щоб помирати з голоду, люди мусили розписуватися. Багато людей там померло. Переїхали в село Агафіївку Любашівського району Одеської області моя мати, Смолій Ганна Федорівна, 1888 року народження, сестра Ольга і сестра Параска. І я приїхала, коли перейшла на заочний відділ. Мене прийняли на роботу в школу, я там викладала німецьку мову. Оскільки я німецьку мову знала непогано, то на мої уроки часто ходили, мене часто перевіряли – ну і хвалили.

Але як люди з Західної України ми відразу попали під нагляд. Я особливо – очевидно, якісь документи з Західної України були переслані за мною слідом. Відразу приїхали кагебісти і вели зі мною всякі бесіди. Очевидно, дали розпорядження, щоби адміністрація школи за мною наглядала. Наглядали, стукали, у 1958 році мене навіть викликали на перевірку до одеського КГБ. Тиждень проводили зі мною слідство, бесіди, чи я можу виховувати радянських дітей. В кінці цих бесід прийняв мене генерал КГБ Анатолій Іванович Куварзін, який поставився до мене досить доброзичливо і сказав: "Мы вас проверяли и пришли к выводу, что вы можете воспитывать советских детей. Но скажите, пожалуйста, что было там, в Западной? С бандеровцами вы работали?" Я кажу: "Помилуйте, Анатолій Іванович, я була дитиною." – "О, мы знаем, какие были разведчики эти дети!" Тепер уже, коли почалася перебудова, а на нас, дисидентів, гоніння, вони все на мене казали: "Это разведчица".

В селі Агафіївці в 1979 році мама померла. Вже їй було 90 з чимось. А я вже мала підписку про невиїзд. На мене вже склепали другу кримінальну справу, Спочатку була склепана справа по першій школі в Одесі, де я працювала (у 1964 році я переїхала працювати в Одесу). Тут з 1977 по 1980 рік проти мене було сфабриковано 3 кримінальні справи. Будь що посадити! Але спочатку були сфабриковані справи по загальнокримінальних статтях.

Але я повернуся ще трошки назад. В селі Агафіївці я викладала німецьку мову, а коли в 1955 році закінчила факультет англійської мови, то мене перевели по спеціальності в Цебриківський (???) район – я там працювала в Цибулівській (???) школі. А потім я переїхала в Ізмаїл разом з одною вчителькою. В Ізмаїлі я 3-4 роки викладала англійську мову в школі-інтернат №1 і була там вихователем. А в 1964 році я переїхала до Одеси. Тут тяжко було влаштуватися на роботу в школу, в Одесі було 3000 вчителів без роботи. То мені з трудом вдалося влаштуватися вихователем у гуртожитку робітничої молоді 1-го автобусного парку – він робив пасажирські перевезення по місту Одесі. Там я працювала з людьми, старалася знайти свідомих людей.

У 1968 році склалася така ситуація. Водії стояли в чергах на квартири. Питання з житлом було вирішуване, але адміністрація не хотіла вирішувати. Там пристроїлись єврейчики, які по-чорному крали, нічого не будували і на чергу не ставили, навіть сімейний гуртожиток людям не давали. Люди обурювались і доручили мені, щоб я цим зайнялася. Я переговорила з усім начальством – ніякого сімейного гуртожитку людям не давали, "Пусть заработают". Тоді ми вирішили так: ми переобрала раду гуртожитку, обрали таких досить надійних хлопців. Був там Жердицький, Віктор, по-моєму, я точно імені не пам'ятаю, – голова. Ми тихенько домовилися, що поставимо адміністрацію перед фактом: що хлопці будуть вести жінок, товариші будуть один одному поступатися місцем і будуть займати гуртожиток силою.

Були два гуртожитки – на Терешкової і на Краснова (це такі вулиці). Я домовилась: коли я працювала на вулиці Терешкової – йдуть жінки, а хлопці йдуть у гуртожиток на Краснова.

Комендантом гуртожитку була єврейка. Вона доповіла адміністрації  автобусного парку, то хлопців примушували виходити з того гуртожитку. Жінок виганяли. Привели міліцію, скаргу до прокуратури написали (Ви чи вони? – Ред.) і силою намагалися виставити жінок. Не прописували їх. Але закон був такий, що коли людина працює, то не можна її вигнати з гуртожитку. І все ж таки вони намагалися переселити людей десь в інший гуртожиток. Жінок залишити, а самих водіїв переселити. Ми зустрілися, порадилися: “Оголошуємо страйк. Ви не маєте нічого проти?” Немає нічого проти.

Це був 1968 рік, літо. Ми мали поставити один автобус впоперек виїзду. Хто буде пробувати виїхати – будуть бити вікна в автобусі штрейкбрехерам. Усі вже погодились: страйкуємо. Коли вночі стукач, був такий Перепелиця, молдаван, він ще ходить, член КПРС і стукач кагебістський, доповів. Тут збіглося все начальство міське, навіть обласне. Зробили загальні збори. Декілька днів начальники ходили неголені. До обкому партії дійшло, навіть до Києва. А в той час уже були страйки водіїв у Миколаєві і в Херсоні. Там шукали по кишенях, чи водії не залишили собі гроші. Мітили ті гроші фосфором і таким чином намагалися пересаджати водіїв.

Так от, у нас до страйку не дійшло, але був величезний шум. Ми домоглися, що їх не будуть переселяти. Поставили умови: або не переселяєте, робите гуртожиток сімейним, або страйк таки відбудеться. Не вигнали жінок, зробили гуртожиток сімейним.

Секретар парторганізації Романенко, покликаючись на донесення коменданта гуртожитку Шкриниченко, єврейки, і профком  – усі прийшли до висновку, що це я навчила. І вирішили звільнити мене з роботи. Але звільнити з роботи не було за що, бо я добре працювала. Казали, що так ще ніхто не працював. То вони вирішили звільнити мене за скороченням штатів. Але яке скорочення, коли є один вихователь? Вони там ще декілька технічок звільнили, але їм сказали, що їх потім влаштують на роботу, лиш би виховательку звільнити.

Звільнили мене за наказом, профком дав згоду. Я на суд. Треба було бачити, як дружно пішли захищати мене водії! Оці ударники комуністичної праці, члени ради гуртожитку, бригадири, такі шановані люди. Суддя був Лебедєв (казали, колишній кагебіст) три рази відкладав суд, викликав усе начальство, посадив його на лаву підсудних – усі єврейські морди. Засідателі були дві жінки. Хлопці в перерві підійшли і сказали засідателям: “Дівчата, якщо ви цю нашу виховательку.... Бо її жиди хотять з'їсти”. Треба було бачити, який то був спектакль! На те начальство накинулися і суддя, і засідателі, вони їх так чистили, так їх чехвостили... Мене поновили на роботі. Я адвоката  мала. Мене після суду зустрічали з квітами. А всьому начальству по догані записали з занесенням в особові справи.

Ну, я там довго не затрималася. Мені вдалося влаштуватися перекладачем технічної літератури в інститут “Скломаш”. Це проектний інститут в Одесі. Знаходився на Приморськму бульварі, 1.

В.О.: Це вже який рік?

Г.М.: 1968 року я звільнилася, десь, може в зимі, і перейшла працювати в “Скломаш”. 4 роки працювала технічним перекладачем. Справа ця була для мене нова, я не інженер, але я вже досить засвоїла предмет, вивчила. Там усе єврейчики, дуже вони погано ставилися до нас, українців, всіляко придиралися, переслідували. У загальній кімнаті працювало багато людей, то вони капості робили. Двері на пружині. Вони заходять до телефону і дверима трах-бах! Трах-бах! І так цілий день. Жидочки дверей ніколи не зачиняють по-людськи. Коли я їх просила: “Ну, будь ласка, зачиняйте тихенько двері, я ж працюю”. У мене ж складна праця, іноземні патенти перекладати, статті з технічних журналів. Це дуже складно було. То вони ще більше капостей робили. До роботи вони не могли придертися. Навіть у московському інституті “Скломаш” знали, що в Одесі хороша перекладачка.

Мене намагалися  звільнити вже в 1972 чи в 1971, за скороченням штатів. Я поїхала в Москву до директора Орлова і питаю: “За що ви мене звільняєте? Бо покликаються на ваш наказ”. Він подивився: “Я же знаю, что там хорошая переводчица”. Я кажу: “Це єврейська камарилья. Вони виживають українців, щоб туди посадити своїх людей”. Каже: “Я даже не помню, они мне подсунули проект приказа с кучей документов. Я подписал, не посмотрев. Ну, я им дам! Я знаю эту камарилью, я знаю, как они выживают! Как  дают «волчий билет» человеку, с каким он нигде не может устроиться”. Я йому розказала, які шіхери-міхери роблять. “Едьте в Одессу и работайте” Помилковий наказ скасувати, відновити мене на роботі.

Але після того прийшла Діна Могильницька. Я познайомилася з нею десь у травні 1970 року. Вона запросила мене в школу № 1, що на вулиці Фрунзе. Вона тоді викладала там українську мову. Могильницька взяла мене в бібліотеку (вона спочатку в бібліотеці працювала). Сказала, що дуже велика заборгованість, книжки на руках, але вона допоможе їх зібрати. Ми домовилися так по-дружньому.

Я так зрозуміла, що це патріотка. Могильницькі брали участь різних культурологічних заходах. Коли народний хор приїжджав, то вони ходили на концерти. Я була задоволена, що це українці, допомагала їм всіляко. Навіть коли їх були вигнали з квартири, то я прихистила їх, сама будучи на квартирі. Я це до чого говорю? Пізніше вже, коли проти мене в 1979 році була порушена кримінальна справа, Могильницька Діна Петрівна (це братова Галини Анатоліївни Могильницької, тепер голови удовенківського одеського Народного Руху), була козирним свідком проти мене. Розказала, що я збирала гроші для переслідуваних, що я Україну хотіла відторгнути. Такі всякі нісенітниці, чого не треба було говорити.

Отже, в мене була кримінальна справа. Її мені сфабрикували в тій першій школі. Спочатку ніби за недостачу книг, але діти принесли книжки, я поклала їх на місце. Після того на парткомі вирішили, що треба порушити проти мене кримінальну справу, що ніби то я дітей била. А я в бібліотеці працювала, була в мене астма страшенна. Діти сиділи коло мене як курчата, особливо маленькі. Чого це я буду дітей бити? Могильницька Діна Петрівна виставила проти мене зі свого восьмого класу сім свідків, що ніби я їх колись била. І протягом п'яти років цього ніхто не знав. Таємно била. Чи це взагалі можливо? Слідство тривало півроку. Але справа потрапила під амністію. Мене виручила прокуратура Одеської області. Вони були дуже незадоволені, що кагебісти фабрикують таку справу. У прокуратурі говорили, що нема складу злочину, а є сильний тиск згори. Я їм писала скарги на КГБ. Вони викликали мою кримінальну слідчу справу і дотягнули до амністії. Тоді мене не вдалося посадити.

А вже на той час я брала участь у правозахисному русі. Тоді посадили Ніну Строкату (Строката-Караванська Ніна Антонівна, 31.01 1926 - 2.06 1996, Одеса, політв’язень 1971-75 рр., член-засновник Української Гельсінкської групи. – Ред.), Олексу Різникова (Різників Олекса Сергійович, нар. 24.02. 1937, ув'язн. 1.10 1959 р. за ст. 7 Закону про кримінальну відповідальність за державні злочини до 1,5 р., вдруге ─ 11.10. 1971 за с. 62 ч. 1 на 5,5 р.. Поет, кілька книг про дисидентів Одеси. – Ред.), і Олексу Притику (заарештований ще 9.08. 1971. – Ред.), ми створили правозахисну групу. Тут у мене ми з Галиною Могильницькою і Марією Овдієнко готували документи для захисту Олекси, Ніни, всю ніч сиділи, а вранці вже були там під судом, але нас не пустили туди. Але ми своїми криками давали зрозуміти, що ми тут. Вони в машині сиділи. (Суд тривав від 4 до 9 травня 1972 року. Н.Строката дістали 4 р. ув'язнення, О.Різників – 5,5, О.Притика –  2. – Ред.).

Пізніше була справа Леоніда Тимчука. Його впродовж року саджали по загальнокримінальних справах два рази, щоб забрати квартиру. А як посадять, то там уже знайдуть яку-небудь справу. Ми виручили того Тимчука, ми не дали його посадити. На суді Тимчука нас було 30 чоловік.

Далі була  справа Василя Барладяну (Барладяну-Бирладник Василь Володимирович, нар. 23.08.1942, с.Шибка Григоріопольського р-ну, Молдова. Заар. в Одесі 02.03. 1977: 3 р. в таборі ОР-318/76, с. Полиці Володимерецького р-ну Рівненської обл.. Заар. 29.02. 1980: табір № 28 у м. Сніжне Донецької обл., з 17.01. 1981 - табір  № 82 у с. Гостре Червоноармійського р-ну Донецької обл. Звільн. 28.02. 1983. – Ред.). Зі справи Барладяну виділили справу нас трьох: Ганни Голумбієвської, Олени Даніелян (вона зараз в Америці, Бостоні, це напіввірменка, напівєврейка, дуже хороша дівчина, журналістикою зараз займається) і мою. Проти тих двох нічого не сфабрикували, а за мене взялися так страшенно, що вже не можна було вулицею пройти. Всякі провокації, обшуки в квартирі... Так що мені було дуже-дуже круто.

Я познайомилася з Ніною Антонівною ще до суду над нею 1971 року. Яким чином познайомилася? Моя сестра Грицик Катерина Василівна, яка на той час звільнилася з ув'язнення (вона 10 років сиділа за УПА), слухала радіо “Свобода”, “Голос Америки” і все мені говорила:  “Сестро, там, в Одесі, є така Строкатова Ніна Антонівна, весь час про неї говорять. Розшукай її, допоможи. Боже мій, такі люди ще є в Одесі. Невже є такі люди в Одесі? Вона чоловіка захищає, Караванського, він сидить у тюрмі”. (Караванський Святослав Йосипович, нар. 24.12 1920, Одеса, 31 рік ув’язнення: 1944-60, 1965-79. Член УГГ, письменник, мовознавець. Виїхав до США 30.11. 1979. – Ред.)  

Я дуже довго розшукувала Ніну Антонівну, ніяк не могла розшукати. Сказали, що вона десь у лабораторії працює. Але лабораторії є на кожному факультеті в медінституті. Питала, не могла знайти, ніхто не знав. Аж коли 1971 році з'явилася стаття в газеті “Знамя коммунизма”, називалася “С кем же вы, Строкатова?”, тоді я дізналася, що  вона працює в центральній лабораторії. Поки я знайшла ту центральну лабораторію, то вже був страх. І все-таки я допиталася в медінституті, на вулиці Бєлінського, 9. Я там познайомилася з Ніною Антонівною. Чим могла, допомагала, писали ми петиції на захист Караванського, відкритки всякі посилали, передачі готували, навіть Світличому готували передачу. (Світличний Іван Олексійович, 20.09. 1929 – 25.10. 1992. Визнаний лідер шістдесятництва. Ув'язнений 30.08.1965 на 8 міс. без суду; вдруге ─ 12.01. 1972 за ст. 62 ч. 1 на 7 р. та 5 р. заслання. Лауреат Шевченківської премії 1994 р., посмертно. – Ред.).  Художниця була львівська – я їй теж пару посилок послала, на Уралі вона відбувала  заслання, я забула прізвище.

В.О.: Шабатура, може, Стефа?

Г.К.: Так, Шабатура. Така хороша жінка. (Шабатура Стефанія Михайлівна, нар. 1938, художниця-гобеленниця, зар. 12.01. 1972, строк таб. та заслан­ня: 5+3. Член УГГ. – Ред.).

Ніна Антонівна познайомила мене з Оксаною Яківною (Мешко Оксана Яківна, п-в 1947-56, 1980-85, член-засновник УГГ. – Ред.) в Києві, головою Гельсінкської Групи. Уже вся Група сиділа в тюрмах. Олесь Бердник (Бердник Олесь, 25.12 1927 – 18.03. 2003, письменник, політв’язень у 1950-55, член-засновник Української Гельсінкської Групи, заарештований 6.03 1979, звільнений 14.03. 1984. – Ред.) нею керував, а фактично він нею вже не міг керувати. Родина його дуже голодувала, а його дитина Ромашечка, 4 рочки їй тоді було, була така, наче їй років зо 30. Страшенно зажурена, то були очі старої людини. Жахливо було дивитися на ту дитину, закатовану морально. І голодні вони були. Вони жили на той час у квартирі Руденків, Раїси і Миколи. (Руденко Микола Данилович, нар. 19.12. 1920 – 1.04. 2004. Письменник, правозахисник, голова УГГ (9.11. 1976), заар. 5.02. 1977, звільн. у жовтні 1987. лауреат Державної премії ім. Т.Шевченка, дійсний член Української Вільної Академії, Герой України; Руденко Раїса Панасівна, Нар. 20.11.1939 р. в с.Петрівка Синельниківського р-ну Дніпропетровської обл.. Заарештована 15.04.81. 5 р. ув’язнення і 5 р. заслання. Табір ЖХ-385/3, Барашево, Мордовія. З квітня 1986 - на засланні в с.Майма на Горному Алтаї. Звільн. в жовтні 1987.

Коли я познайомилася з Оксаною Яківною, то почала туди їздити.

Я оскаржила свою кримінальну справу в ЦК про переслідування, обшуки, напади на вулиці, всякі провокації. ЦК не хотів у мене брати документів. Тоді Оксана Яківна порадила мені звернутися до Драча Івана Федоровича. Драч прийняв мене в себе вдома. Він мав вхід до Щербицького. Я показала йому протокол обшуку, що забирають книжку Олеся Гончара “Собор”, навіть забрали “Кому на Руси жить хорошо?”, ще якусь літературу, яку не треба було забирати. Драч обіцяв піти до Щербицького. Попросив зателефонувати через тиждень. Я йому зателефонувала. Він сказав: “Нічого не вдалося зробити”. Але це він, мабуть, сказав з міркувань безпеки. Очевидно, він таки до Щербицького ходив, бо через деякий час виїхала до Одеси комісія для перевірки скарг трудящих. Комісія була таємна, мене не викликали, але слідчі міліції Іллічівського району мені тихенько сказали: “Підіть до тієї комісії – вона зараз є в міському управлінні міліції – і поговоріть з ними”. Я їх шукала, але не знайшла. Але все-таки тоді зняли з роботи прокурора Іллічівського району Глобу, зняли другого секретаря Іллічівського райкому партії м. Одеси Сорокіну, директора школи, де я працювала, Ніколенко. Усі вони мали відношення до фабрикації справи проти мене. Я вже  сказала, що потрапила тоді під амністію і мені вдалося уникнути ув'язнення. Ця справа почалася в 1977 році. У 1979 році була друга. У 1980 – третя.

Очевидно, ця комісія розмовляла з КГБ і сказала їм так: “Якщо є мотиви для обвинувачення за 62-ю статтею “Антирадянська агітація і пропаганда”, то ви пред'являйте звинувачення по суті справи, а не влаштовуйте всякі провокації, які не є законними”. Тоді кагебісти так і зробили. Вони забрали в мене всі скарги. А я вже редагувала в Оксани Яківни матеріяли Гельсінкської групи в Києві. Оксана Яківна була під вогнем, спостереження за нею було страшне. Вона водила мене в Києві до всіх дисидентів, просила все записувати. Кілька разів мене намагалися на вулиці побити.

Сталося так, що добірка документів, чи то 19, чи 21, потрапила в КГБ. Кагебісти одного разу зняли кур'єра, коли він їхав до Москви (якусь жінку Оксана Яківна послала). Другого разу знайшли добірку документів у сквері біля Київського університету імені Шевченка. Ніби в коробочці від дитячих іграшок були ті документи. Якийсь студент Середа Олег Михайлович, який жив на вулиці Чекістів, доповів у КГБ, що він знайшов такі документи. Зробили експертизу, і десь у квітні 1978 року вони вже знали, що це мій почерк. Тут проти мене була порушена кримінальна справа.

З Оксаною Яківною я познайомилася 1978 року. Вона старанно до мене придивлялася, вивчала, як я пишу, яка я є. Дуже була паніматка прискіплива (сміється), але всім казала: “Пише”. Я все фіксувала, куди вона мене водила. Я приїжджала до Києва, редаґувала всі матеріяли, які до неї потрапляли. Кагебісти дали команду з роботи мене не відпускати, вихідні дні мені завантажувати, знімали мене з поїзда, а я все таки ухитрялася їздити і редаґувати ті матеріяли. Над Оксаною Яківною була така тотальна опіка, що не можна вже було тих документів вивезти. Вона сказала, що на той час уже зробила з матеріалів Української Гельсінкської групи добірки до 18 випусків журналу “Хроника текущих событий”, що виходив у Москві.

Оксана Яківна запропонувала мені стати членом УГГ. Я кажу: “Оксано Яківно, у мене ж кримінальна справа, мене відразу посадять”.  Вона подивилася на мене з докором і сказала: “Як ви всі боїтесь... А я?” Тоді я заплакала і сказала: “Я погоджуюсь. Тільки я буду допомагати вам неофіційно, буду неоголошеним членом Групи” . Вона дала мені друкарську машинку (вона зараз у Києві у Пронюка (Пронюк Євген Васильович, філософ, 1936 р.н., 6.07. 1972 увיязнений на 7 р., 5 заслання за ст. 62 ч.1. Незмінний голова Всеукраїнського товариства політв'язнів і репресованих, створеного 3.06. 1989. Народний депутат України ІІ скликання. – Ред.).

Оксана Яківна дала мені список усіх на тоді 16 членів Української Гельсінкської групи і сказала, щоб я всі матеріали готувала в Одесі і щоб підписувала під документами всіх цих членів Групи, оскільки вони дали на це письмову згоду. Написали ми звернення до Григоренка (Григоренко Петро Григорович, 16.10. 1907 – 21.02 1987, п/в 1964-1965, 1969-1973. Член-засновник УГГ. – Ред.), який тоді вже був представником Групи за кордоном. Ішли наші матеріяли про суди. Був такий суддя Дишель у Києві, на нього був написаний фейлетончик. Одне слово, багатенько матеріялів.

Але кагебісти вже зрозуміли, що я зв'язалася з Гельсінкською Групою, і якщо в Одесі буде Гельсінкська група, то їм буде невесело, що вони таке допустили. Мене вже вирішили заарештувати. Мало заарештувати – вони вирішили прибрати мене фізично. Двічі вривалися в квартиру кримінальні злочинці. Один раз був увірвався страшенний кримінальний злочинець, п'яний був. Він змовився з моїми квартирантками, познайомився з ними на вулиці...

В.О.: Це було тут?

Г.М.: У цій квартирі, на тій половині. Він уже зайшов у кухню. Коли я рубала дрова в дворі, він побіг за мною, підставив ногу під двері, не дав двері зачинити. Я з ним довго боролася і сокирою, і кип'ятком. А він все-таки ногу підставляв, ухилявся, я не могла його відігнати. Був п'яний страшенно. Мені вдалося заскочити в кімнату, замкнути двері на ключ. Він пробував той ключ витягнути ножем, але це йому не вдалося, бо я ключ держала. Дівчині, яка була там у кімнаті, квартирантці, я сказала: “Лідо, ти держи ключ, а я вилізу через кватирку і зараз подзвоню в міліцію. А він не знав, що в мене нема кватирки і що я нікуди не вилізу, думав, що це насправді, і втік.

Таким чином він мене не вбив, так другий раз десь о першій годині ночі два чоловіка підійшли до воріт. Знали, в яке вікно стукати (це сусідові). Сусід встав, подивився: “Вы к кому?” – “К Анне”. – “У нас две Анны. Вы к которой” – “Вот к этой, в восьмой квартире”. У нього стояла в дворі машина,  єврей був (уже покійний). Він побоявся, що в нього машину розікрадуть, розкорожать. Може б він пустив, а може б і не пустив, не знаю, бо йому було все одно. Але він подивився на них і сказав: “Такие как вы, к ней не ходят” І зачинив ворота. Таким чином, їм знову не вдалося мене вбити.

Вони мене на вулиці підстерігали, по вечорах дружинники налітали на квартиру. Щоб яку-небудь провокацію влаштувати, щоб загальнокримінальну справу проти мене порушити. То страхіття, що було. Я вулиці не могла перейти. Коли це не вдалося, то вони зробили обшук, забрали документи. Це вже були матеріяли Гельсінкської групи, то порушили кримінальну справу за 62-ю статтею.

20 лютого 1980 року о сьомій годині ранку мене вже чекали на вулиці. Заарештували, зробили обшук у квартирі, ввечері завезли в КГБ. Там мене вже ждали два прокурори – перший заступник прокурора області по КГБ Гузеєнко, старший помічник прокурора Садікова і старший слідчий Ґраджан, по-моєму, слідчий Мерешко і ще хтось, я не пам'ятаю.

Запропонували мені каятися. Я сказала: “Що? З мене горобці з усіх дерев будуть глузувати, як я буду перед вами каятися. Покаянь не буде!” Прокурор сказав так: “Эту ночь переночуете здесь”. Так мене втішив. Я багато ночей ночувала в тюрмі КГБ, була тут цілий рік. Сказали: “У нас есть железные доказательства”. Зв'язалися з Києвом, зі Львовом, було допитано 63 свідки, з них 13 погодилися давати проти мене свідчення, в тому числі Діна Петрівна Могильницька.

Спочатку була бригада з трьох слідчих, а потім з шести. 5 чи 6. Що вони робили, ті всі слідчі? Частина працювала тут, а частина всюди, де я працювала, щоб на мене компромат зібрати.

Були рукописи з правками Оксани Яківни, були інші матеріяли. “Хто вам дав ці матеріяли, де і що?” – допитували.  Коли я не могла пояснити так, щоб вони відчепилися, то я сказала: “Відмовляюся відповідати на це запитання. Ні про кого з інших осіб я говорити не буду, лише про себе. Це моя така умова”. – “А мы считали, что вы вовсе не будете давать показаний”, – підказує мені. Це означає, що коли я не буду зовсім давати свідчень, то вони мене в психушку. Я кажу: “Ні, я, безумовно, буду давати свідчення, які стосуються мене. “Да, это в ваших интересах” . Вони дуже розуміли, що в моїх інтересах...

Три місяці тривало слідство. Страшенно добивалися показів. Два рази я оголошувала голодівку, коли до мене підсадили куруху, яка страшенно курила і провокації всілякі робила. Намагалися мене примусити, щоб я відповідала “так” або “ні”, намагалися, щоб я не писала свої додаткові поправки на протоколі, бо за це прокуратура робить їм  зауваження. Після  того я відмовлялася давати свідчення. Так було два рази впродовж тижня. Приводили мене: “Будете давать показания?”  – “Ні, не буду. Хіба за умови, що я буду відповідати на запитання, як я вважаю за потрібне, а не як ви будете мені вказувати, так чи ні”. А їх уже притискували строки. Уже дозвіл на продовження терміну слідства давав Ґенеральний прокурор. Тому вони змушені були погоджуватися. Навіть слідчий запропонував: “Щоб я не був винен – є така стаття Кримінально-процесуального кодексу – можете самі писати відповіді на запитання”. Кажу: “О, це прекрасно!” Через деякий час вони зрозуміли, що я пишу для історії. Знову почали мені заважати, не давати писати власноручно. Щодня хід слідства доповідався генералу і вносилися корективи, як мене “крутити в баранячий ріг”. Погрожували мені карцером. Було дуже тяжко.

Так слідство тривало три місяці. Я заявила слідству, прокуратурі, з чого розпочалася моя кримінальна справа. 1977 року кагебісти вербували мене в агенти. Я мала 5 зустрічей з підполковником КГБ Іваном Олександровичем Завгороднім з Одеського КГБ в готелі “Черное море”. Це по вулиці Леніна. Я категорично відмовлялася. Вони мене брали з роботи. Я не хотіла йти: “Дайте повістку, тоді я піду”. Тоді вони мене після роботи забирали і бесідували. Уся розмова записувалася. Брали з мене підписку про нерозголошення таємниці. Зрештою, я їм таки не далася. Я їм сказала: “На вас я працювати не буду. Інша справа дати свідчення, коли там щось злодії крадуть, а що стосується політичних справ, то це не по моїй частині. Бо я боюся, що ви будете переслідувати невинних людей. Але ж відомо, що хто не погоджувався співпрацювати з ними – усіх кидали в психушку. Були такі прецеденти. Він сказав: “Учтите, что мы с вами живем в одном городе, мы вам сделаем”. Розізлилися страшно.

У 1972 чи 1973 році вони пред'явили мені попередження згідно з указом Президії Верховної Ради від 25 грудня 1972 року про “антисоветскую деятельность”. Стояли “на струнко”. А в мене була одна зламана нога, я з костуром. У КГБ мені зачитували це попередження. Питаю: “Мені теж устати по “на струнко”? – “Нет, вы можете сидеть, потому что вы с костылем”. – “Дякую”.

Був страшний терор. З 1977 по 1980 рік порушили проти мене три кримінальні справи. Мене дуже серйозно намагалися посадити. Посалили лише у 1980 році.

Свідчення я ні не кого не дала. Кримінальна справа гучно провалилася. Вони планували дуже велику справу, посадити багатьох людей і вислужитися. Я сказала: “За мене ви зірочок не одержите. Ви мене на коліна не поставите. А та ваша мораль відбивається від мене, як горох від стінки. Я можу сама хоч кого загітувати”. Тоді я стала агітувати слідчого, що він погано працює в КГБ, що невинних людей саджає. Що він захищає несправедливу справу. Тоді вони сказали: "Она и его сагитирует”. Я його загітувала. Після моєї справи він покинув КГБ, десь у Києві в Аерофлоті працює.

В.О.: А як його звати?

Г.М.: Мережко Сергій Володимирович. Такий досить пристойний чоловік. Жінка його, по-моєму, вчителька.

Слідство йшло за тими матеріялами, що я їх редагувала. “А хто вам дав ці матеріяли?” Мені дуже складно було  викрутитись. Мені ставили не запитання, а висували звинувачення. Тоді я запротестувала: “Я не буду давати показів, коли ваші запитання вже є готовими звинуваченнями до вироку. Ви повинні мене лише запитувати”.

Ішла мова про голод 1932-33 років, про відторгнення України від СРСР. То я їм кажу: “А хіба ж цього не було?  А що б ви робили, якби ваша дитина помирала голодна на руках? Ви б не протестували? Ви б про це не говорили? Про це говорити не можна? А скільки наших дітей повмирало! Матері померли, а діти повзали голодні...” Ви знаєте, на нього це подіяло. Він так осів, коли мова зайшла про його дитину, закліпав очима. Зрозумів, що це дуже погано.

Після цього була мова, чи правомірно вносити в обвинувачення, що хтось хоче відторгнути Україну від СРСР? Кажу, по-перше, є стаття в Конституції, що Україна  має право на вихід. По якому праву ви мені виносите обвинувачення? Допустимо, що я хотіла. Ну і що з того? “Хотеть не вредно”. А які практичні заходи? Що я, відламала Україну як шматок хліба, відірвала від СРСР? Ваше звинувачення неправомірне.

Проводили графічну експертизу.

Коли мене вели довгим коридором, ніхто не мав права виглянути. Мигали лампочки, наглядач мав радіосигнал у руці. Коли виводили в'язня, то по коридору лунало: пі-пі. Ніхто не мав права в той час з'явитися в коридорі. Але відчинялися двері кабінетів і звідтіля тихенько виглядали. І жінки-експерти. Під кінець слідства почав з'являтися в коридорі солідний мужчина – це був начальник слідчого відділу – і все дуже пильно дивився на мене. Після того він прийшов зі мною розмовляти. Далі почали з'являтися на коридорі два літніх мужчини. Один сивий уже був. Видно, начальники, бо мій конвоїр навіть боявся писнути на них. Це, очевидно, був сам генерал Бандуристий, начальник Одеського КГБ. І ще хтось. Я їх в з виду не знала і ніхто не пояснив, хто це такі.

Був ще такий цікавий факт. Коли вже слідство закінчувалося, слідчий каже: “Та посидьте трошки, поговоріть, бо нема з ким поспілкуватися. То ми з ним на побутові теми поговорили з годину. Десь о 7-й годині він викликав конвой і мене забрали до тюрми. Ведуть мене довгим коридором. Коли доходжу до тюрми, чую запах  підгорілої каші. А для нас у тюрмі не варили, нам привозили з кримінальної тюрми. У цій тюрмі варили лише для обслуги. Я думаю, то в хлопців каша пригоріла. Коли підходжу до такого страшенного підвалу. Там величезна сітка, він накритий він, замок висить. А дим коромислом із того підвалу. Значить, хтось там сидів у глибоких підвалах, звідки ніколи не виводили. Когось ховали. Я тепер збираюся зробити запит, хто там сидів. Слідчий про це не знав. Коли я йому сказала, він дуже здивувався. До речі, слідчий не мав права заходити до тюрми.

А ще був випадок у тюрмі на вулиці Орджонікідзе. Мені розповів один чоловік, мати якого працювала наглядачкою в тій тюрмі. Сиділа там жінка, яка вчилася десь за кордоном, якась визначна революціонерка, політична, вже старенька. Сиділа мабуть, років з 30. Отже ховали в тюрмах людей, яких ніколи не виводили навіть на прогулянку. Ніколи я не чула, щоб когось виводили на прогулянку вночі, бо там ходили б, собака гавкала б.

Як мене посадили в психушку? Зайшла мова про те, як мене кагебісти вербували. Я написала заяву, що з цього й розпочалася моя кримінальна справа. Я там називала прізвища всіх кагебістів. “Будете говорить об этом на суде?” – “Буду”. – Тут я дала маху. Вони підняли документи про підписку і забоялися, що це для них на суді буде погано, і вирішили не допустити мене до суду. Вони попросили це моє пояснення написати на окремому аркуші. Спочатку не хотіли, щоб я писала. “Ні, я таки напишу, щоб ви знали”. Це після того, як я довго не давала свідчень, ми довго сперечалися і я нарешті погодилися, що напишу на окремому аркуші. Я наполягала, щоб він був у протоколі. “Він у протоколі буде”. Він досі є в кримінальній справі. Я довго думала, для чого їм це потрібно. А їм було потрібно цей документ заховати, коли зверталися до прокурора Руденка за продовженням строку утримання мене під слідством, під вартою. Таким чином, вони вирішили мене посадити в психушку, щоб я на суді не говорила.

У кінці слідства  мене відвези на експертизу. Коли я написала на постанові слідчого протест проти експертизи, що нема для цього ніяких підстав, то слідчий сказав: “Антисоветская агитация считается в Советском Союзе явлением ненормальным”. Мене повезли на “п'ятихвилинну” психіатричну експертизу сюди, в Слобідку. Експерти мене подивилися і зрозуміли, що я ніяка не хвора. Але, очевидно, КГБ дав наказ, щоб мені виставили діагноз. 

Головою експертної комісії був Маєр. Завекспертним відділенням була Кравцова. Коли мене привели, її не було, кудись поїхала. То їй сказали, що потрібно мене залишити на  стаціонарну експертизу, бо ця “п'ятихвилинка” нічого не дала. Мені сказали: “Не бойтесь, десять дней побудете, вас тут колоть не будут”. Мене швидко роздягли, поклали.

Але (ще на волі? – Ред). одна жінка, її прізвище Ляміна, влаштувала мені розмову з психологом, який підтримував контакт зі “Свободою”, з дисидентами. Він сказав, що якщо буде такий варіант, як в Іґрунова, що йому виставили діагноз і він два роки побув тут на вільній лікарні, то було б непогано. Іґрунов зараз депутат російської Державної Думи, навіть заступник голови комітету.

Голова комісії дав мені завдання щось там намалювати. Я намалювала. Хай виставлять якийсь діагноз, непогано, якщо залишать на вільній лікарні. Але Іґрунов писався росіянином, а я ж “українська націоналістка”. Як кажуть в Одесі, “это две большие разницы”. Вони мене не збиралися залишити у вільній лікарні.

Коли вони якимось чином пронюхали, що тут мені можуть діагноз не виставити, то через два дні забрали в КГБ. Через деякий час нова постанова: “У Донецьк або в Харків. Вибирайте”. Я мусіла вибрати Харків. Там я була три місяці. Було три комісії. Перша не прийшла ні до якого висновку. Були дуже детальні обстеження. Лікар Радишевський сказав так: “Никто меня не заставит выставить вам диагноз. Я никому не буду подчиняться”. Він єврей був. Але кагебісіти тиснули, страшенно тиснули. На третьому місці зібралася експертиза з 5 чоловік. Завкафедрою психіатрії Харківського медичного інституту професор Бачерніков, професор Погибко з Інституту психіатрії і неврології і три лікарі-експерти. Допитували, з'ясовували, всякі тести давали, після цього друга експертиза в Харкові на чолі з професором Бачерніковим виставила мені діагноз: шизофренія. Це під тиском КГБ, бо був страшенний тиск з боку КГБ. Але професор Погибко з Інституту психіатрії і неврології акт не підписав. Це дуже відомий психіатр і невропатолог. Я не знаю, живий він іще чи ні. Він відмовився підписати, замість нього підписав якийсь заввідділенням Артамонов, який мене в очі не бачив. Це при тому, що крім експертів ніхто не має права підписувати акт експертизи. Він порушив процесуальний закон.

Таким чином, мене завезли назад до Одеси. Після того був суд. Я чекала суду до лютого 1981 року. Були два суди. Один закритий, перевіряли ті матеріали, як вони мене вербували. Про це, по-моєму, не згадується в слідчій справі. Другий суд був ніби відкритий, 13 грудня 1980 року. Але сестру на суд не допустили, мене на суд не допустили, тому що я нібито вже "невменяемая".

В.О.: То суд відбувся без Вас?

Г.М.: Без мене, аякже, бо мені виставили діагноз. Все, суд без мене, розказати я нічого не можу, захищатися не можу. На суд запрошували експерта з Харкова, того Радичевського, який клявся: “Ніхто мене не примусить виставити діагноз, я буду захищати”. Його кагебісти таки примусили, щоб він просив мене на “спец” послати. Рекомендація була на вільну лікарню, що теж жахливо, бо будь-яка психіатрична лікарня жахлива, але “спец” – то страшенна катівня. Особливо в Казані – це тюрма особливого призначення. Це “критка”, де люди сидять, як оселедці, така тіснота. Нема де ногою ступити. Ми постійно закриті – коли на прогулянку виведуть, а коли й не виведуть. Жахливі знущання, жахливий догляд, жахлива бідність – ні відра нема, нічого. Баня така, що 30 жінок під три душі штовхнуть, нічого там не опалюється – ні передбанник, нічого. Жахливі там були умови. Заколюють ліками. Якщо хвору людину заколюють, то це одна справа, а тут здорову просто катують. Вони мене так катували тими ліками, що я оніміла, не нічого не говорила, вся тряслася. У мене посипалися зуби, трясуся, хитаюся, качаюся, страшенна непосидючість, а походити нема де. Господи, думаю, яке щастя в тих людей, які можуть походити і вони йдуть, куди хочуть. Господи-Господи, як тяжко там було прожити один день!

Там були дійсно хворі люди, то їм могли не призначати ліків, а мені кожен раз призначали аміназин, сильно болючий, такі шишки після нього... Коли 100 міліграмів дадуть, можна впасти втратити свідомість, бо тиск сильно понижується. І сильні нейролептики, і тизерцин давали, і інші ліки. А ще намагалися мене на інсулін посадити. Це шоки. Там дуже часто застосовували електрошоки та інсулінові шоки. У мене нема ніяких показань, та й вік у мене вже не той – мені 51 рік, а інсулінові шоки роблять до 47. Ніякі докази не допомагали: “Ничего, ничего, мы делаем вам омоложение”. А справа в тому, що в мене поліпи, я носом не дихаю. Коли я втрачу свідомість, як введуть інсулін (тоді люди втрачають свідомість) – рот мені закриється, носом я не буду дихати – я задихнуся, я просто помру, це вірна смерть. Я ж бачила, як людей заколюють інсуліном. Тоді я попросила медсестру – бо лікар “вухо-горло-ніс” не допоміг. Вредна така була медсестра, татарка Фаріда, але я попросила: "Фарідушка, я помру, я не дихаю носом, і ви будете відповідати за це". Вона подумала-подумала і викреслила мене. Думає, буду ще мати клопіт. Це було диво, що вона мене викреслила з того інсуліну, а вона вже ті бригади набирала (Незрозуміло про бригади. -В.О.).

Таким чином я там не померла. То вони мене по-іншому відправляли на той світ. У мене була страшна астма, а мене посадили в кімнату, де 12 жінок, і не дозволяли відчиняти кватирку, не провітрювали. Волого, щодня наливають відро води на долівку, розмазують, стіни чорні, аж [нерозбірливо]. Я задихаюся, а вони заглядають у віконечко, чи я вже померла. З собою інгалятор не маю права взяти, щоб хоча би зупинити приступ астми, ліків мене не дають. "Лечитесь своим ингалятором", – каже мені лікар Кочеровський.. Інгалятор не лікує, а лише знімає на деякий час спазм. А щоб прискорити мою смерть, вони завели мене серед інших у баню, коли ми намочилися, то відключили воду. А там холодно, бо надворі – 37 чи 47 градусів. На півтори години воду відключили. І все – в мене ж астма, бронхіт страшенний, запалення легенів. Я вмираю – я вже ходити не можу, лише верхівки легень трошечки дихають, вже кімнату не можу перейти. Тоді дівчина із Пскова стала давати мені меду – батько їй прислав. І цей мед допоміг мені врятуватися. А ще деякі медсестри давали мені сульфадимезин – я просила. А це заборонялося без дозволу лікаря. Цю сестру звільнили б з роботи в два рахунки. Таким чином я там не померла.

Коли здійнявся за мене сильний галас – і за кордоном, і тут уже люди стали писати. Українська організація “Агро......... ......... ....” [назва нерозбірливо] в Америці, особливо мною клопоталися пані Ольшанівська і "Міжнародна Амністія". Президент Рейґан у 1987 році приїхав до Москви і дав список дисидентів, де було 5 жінок – вірменка, грузинка, дві росіянки – це Олена Саннікова і Анна Черткова – і я. До мене приєднали ще тих чотирьох жінок, щоб був “інтернаціонал”, і подали Рейґану. І він Горбачова впросив. А то мені вже було б зовсім звідти не вийти, я вже зрозуміла, що мене обов'язково на той світ відправлять. Коли це сталося, Горбачов відразу прислав комісію з Інституту імені Сербського, 3 чоловіка, і ці казанські всі зібралися. Сказали, що мене можна виписувати на вільну лікарню, там де ...... ......... ... [нерозбірливо]. Спочатку “спец” знімають, а потім відсилають у вільну лікарню. Але вони мені написали так: “паранояльная шизофрения” – це ж небезпечно для суспільства – “с изменениями в эмоционально-волевой сфере”. Це якби трошечки раніше, особливо в ленінградських “Хрестах”, то мені б зробили лоботомію. Отут вирвали б “эмоционально-волевую сферу” – і людина вже ні на що не реагує, тільки усміхається. Так політичним робили в Ленінграді, Мул вам про це розкаже.

В.О.: Хто розкаже?

Г.М.: Мул. Він сам із Краснодарського краю. Його в Росії притягували, він був у Ленінграді.

Отже, мені на прощання виставили такий діагноз, якого мені початкова експертиза не встановляла. Це вже було за Горбачова, це був уже 1987 рік.

В.О.: То це Ви скільки років там провели?

Г.М.: Я в Казані була 7 років.

В.О.: 7 років?!

Г.М.: Рік тут, у тюрмі КГБ, три місяці “на Слобідці”, поки суди йшли – в психіатричній лікарні. А там було неможливо. Один день прожити – це щось жахливе було.

В.О.: Чи не пригадаєте, коли була та горбачовська комісія?

Г.М.: Зараз я вже не пригадую, але десь у жовтні 1987 року. Я подивлюся документи. Сьогодні дуже тяжкий день, магнітні бурі, мене болить голова... Вже остаточну експертизу заввідділом Інституту імені Сербського Печернікова. Вона всіма тими політичними відала. Тоді був Ландан (?), був Азаматов, і, по-моєму, ще один експерт, – їх з Москви приїхало троє. І були місцеві: головний лікар цієї лікарні, лікуючий лікар – багато їх було. Після того вони всіляко намагалися ще що-небудь зробити, щоб я порушувала режим. Не там сіла, не там встала, не з тим заговорила, чого в вікно виглянула – ну страшний терор! На прогулянку не виводять. Жахливо. І ще 4 місяці вони зволікали справу. Документи пішли в Одесу, щоб суд зняв з мене "спец". А там суд виявив, що немає якоїсь печатки – вони навмисно не поставили якусь печатку. Суд спецпоштою посилає документ у Казань, Казань ставить печатку, спецпоштою посилає в Одесу. Так минуло 4 місяці, поки вони мене відпустили. Це жахливо було чекати. Так і підстерігали.

Зрештою 22 лютого 1988 року мене посадили на літак і повезли до Одеси. Але то б не були кагебісти, щоб вони мене до Одеси довезли. По дорозі застукав мотор у літака. Літак нахилився так, що крилом уже в хмари. Страшно, всі зблідли. Думаю, Господи, все, щось зробили! Поки літак долетів, він запізнився. Дуже довго його ремонтували. Він уже готовий був вилетіти, та раптом прийшли техніки, перевірили – є несправність. Вони доремонтовували його ще півтори години. Нарешті вилетіли – застукав двигун. Ледве дотягнули до Донецька. У Донецьку посадка, там ще ремонтували більше години. Коли прилетіли до Одеси – вже десь 8 година вечора. Літали понад гаванню, літали, нарешті посадили. Я вже на землі – у вухах дзвенить, 5 годин польоту, їла не їла – щось мені давали, мабуть, не їла зовсім.

Отак привезли мене сюди. Викликали машину швидкої допомоги, привезли конвоїри мене сюди, на Слобідку. А тут жидівка – черговий лікар – усе мене дошкуляє: "А что, опять будете этим заниматься? Что, чем вы там занималась?" – починає мене допитувати. Я кажу: "Доктор, ви хоча би пожаліли, що я втомлена і цілий день не їла, що я хвора, по-вашому, у мене ще у вухах дзвін. А ви мені починаєте читати нотацію. Мені вже достатньо начитали тих нотацій. Будь ласка". Вона тоді припинила. Мене повезли в 10-е відділення. Там нагляд був дуже суворий: не давали ні ручки, ні паперу, не давали листів – з-за кордону листи були. Але на них був такий страшний тиск – на всі органи, починаючи від Горбачова до місцевої влади: листи, листи... Від міжнародних організацій, "Міжнародної Амністії", з Мюнхена, із багатьох держав – страх як їх засипали, аж вони запросилися: “Скажите своим друзьям, чтобы они уже столько не писали”. Кажу: “Це від мене не залежить”.

Тоді мене почали обмежувати, нічого не давали. Навіть побачення з сестрою в присутності медперсоналу, 10 хвилин. Я запротестувала, подала скаргу головному лікареві. Головний лікар і начальник експертної комісії прочитали, показали професору Москеті – завкафедрою психіатрії був. Коли почитали мою скаргу – відразу всі прибігли. Начальник експертної комісії, Майєр – він вже помер, єврей, він мені робив експертизу, ще як я була тут, – питає: "Анна Васильевна, вы меня помните?" Я кажу: "Да, Жан Осипович." – "Как? После семи лет этой больницы?" А професор Москеті подав мені руку і каже: "Такие заявления больные не пишут. Немедленно разрешить свидания, снять все ограничения". А я написала, що в мене тюремні обмеження, що на вільній лікарні це не передбачено, це порушення всяких прав і кодексів. Зняли, вже почали мене потрохи виводити на вулицю. А то навіть на вулицю не виводили, що жахливо.

11 травня 1988 року відбувся суд, який зняв з мене примусове лікування, і 19 травня мене звільнили вже зовсім. Група людей – від церкви, від правозахисних організацій – з квітами зустрічала мене біля лікарні. Так я вийшла на свободу. Але я ще цілий рік боролася, бо вони ж наклали на мене опікунство. Хотіли й опікунство зняти. Коли я виписувалась, то начальниця відділення сказала: “Да, я могу снять”. Але я подумала і сказала: “Мені ж треба сестру прописати”. Бо вони в мою квартиру поселили чужу людину, а сестру вигнали, поміняли замки. І щось зі мною трапиться: “Треба сестру прописати”. А якщо я маю опікунство, то сестра має право прописатись у мене. Лише таким чином я прописала сестру. Через рік зняли те опікунство. Але ж це було цілий рік тяганини: вони боялися, що я опікунство оскаржу в суді. Цілий рік тяганина – у мене ж ноги опухлі, я ходити не можу, я ж там засиділася і промерзла. Сиджу з сестрою в суді цілими днями...

Ну, все познімали. Тоді я почала діяти. "Просвіта" вже створилася, я ходила туди, на Пересип. А далі почалися барикади: Українська Гельсінська Спілка, тоді УРП, тоді УКРП. Уже в 1990-му ми організували Комітет солдатських матерів. Улаштували їм такий гучний пікет, навіть одеське радіо транслювало. З вулиць не сходили, вчили одеситів пікетувати. Підняли синьо-жовтий прапор. Кодинчук (???) піднімав перший прапор, а ми його підстраховували. Били того Кодинчука страшенно.

19 серпня 1991 року ми виставили пікет біля міської ради – проти ГКЧП. Брала участь частина працівників торгового об'єднання "Пасаж", і наші люди були. Боже, збіглася міліція, що то було, які були крики: "Что вы ее слушаете, она 12 лет в тюрьме сидела!" І все-таки півтори години ми відстояли. Заарештували Кодинчука з синьо-жовтим прапором – там у вас десь є документ. Тоді, мовляв, синьо-жовтий прапор не був державний, тому його заарештували, а мене не посміли заарештовувати.

Я ще багато чого не сказала, може, іншим разом розповім, хто був членами нашої правозахисної групи, що ми робили. Бо було б несправедливо не згадати Леоніда Тимчука, Олену Даніелян, Анну Голумбієвську, Василя Барладяну, Зіну Донцову, Василя Варгу, Тетяну Рибнікову, Розалію Баренбойм і ще цілий ряд людей. Тоді ми всі – і євреї, і українці – всі разом і пікетували, і підписували петиції на захист дисидентів, московських і київських. Так що в нас була правозахисна група.

В.О.: Це ще в часи Української Гельсінкської групи?

Г.М.: Ще раніше, ще раніше.

В.О.: Ви, бачу, стомилися розповідати, то треба зробити перерву.

Г.М.: Сьогодні в мене дуже болить голова, сьогодні “сатанинський день” – повний місяць. У мене внутрішньочерепний тиск. То, може, трохи перепочинемо?

В.О.: Так, давайте відпочинемо.

Г.М.: А може, в інший день, чи не буде часу?

В.О.: Це була пані Ганна Михайленко, 10 лютого 2001 року. Продовжуємо розмову 12 лютого 2001 року в неї ж таки вдома.

Г.М.: Михайленко Ганна Василівна продовжує розповідь. Десятого числа так у мене боліла голова, піднявся тиск, то вийшла дуже непослідовна розповідь. Тому я перепрошую, сьогодні буду дещо додавати.

Я хочу розказати про 1976 рік. Цього року було святкування річниці сталінської Конституції. У Москві на той час біля пам'ятника Пушкіну вже збиралися цілі мітинги, поети читали свої вірші, були різні протестні промови, Москва вирувала – Москва дисидентська, Москва опозиційна. І ми в Одесі теж вирішили взяти приклад з неї. В останній день сталінської Конституції – 5 грудня 1976 року – ми вийшли до Пушкіна – це пам'ятник у нас в Одесі на Приморському бульварі – і влаштували мовчазну демонстрацію. Вона присвячувалась правам людини, зневаженим в СССР. Нас було всього 11 чоловік. Про демонстрацію кагебісти вже знали. Очевидно, десь підслуховували. Я прийшла перша. Як побачили мене міліціонери, які вже там стояли, то одразу передали по рації, приїхали машини. Тут же підійшли інші наші люди, було нас 11. Хто ще був, крім мене? Ганна Вікторівна Голумбієвська, вчителька 130-ї школи, Василь Володимирович Барладяну – це відомий публіцист, викладач Одеського університету, Валентина Михайлівна Сіра і Леонід Михайлович Сірий – це були робітники. Було четверо учнів Ганни Вікторівни Голумбієвської – це Рибнікова Тетяна і Донцова Зіна два хлопчики, прізвища яких я не знаю. Був ще Василь Варґа. Може, я когось не назвала, але нас було 11 чоловік.

Щодо нас відразу вжили заходів. Ми стали напівколом біля Пушкіна, коли бачимо – по Приморському бульвару, десь там зі схилу, підіймається школа ШМО – морехідна школа. Тобто КГБ кинуло на нас оцю школу, щоб битися. Ми не злякалися. Ми, жінки, стали спереду, а чоловіків пропустили назад, щоб якщо курсанти почнуть битися, штовхати нас, то спочатку будуть мати справу з жінками, а тоді вже з чоловіками. Підійшли вони ближче, стали задиратися,і штовхали нас, всіляко зачіпали, але до великої бійки не дійшло. Ми відстояли півтори години під великим тиском, а все-таки першу свою справу зробили.

Ми ходили до пам'ятника Шевченку – 9 березня і 22 травня, коли тіло його перевозили з Петербургу в Канів. Одного разу я намагалася організувати велику демонстрацію чи, так би мовити, зібрання біля пам'ятника Шевченку в парку його імені в Одесі. Це було десь на початку 70-х років, ще було страшенне засилля КГБ. Я домовилась з одним студентом з політехнічного інституту, що він принесе камеру, буде знімати. Написала вчителям української мови, в школи, щоб вони вивели учнів. Не знаю, чи попали до них ті листи, чи не попали, але вчителі не вийшли. Вийшло нас декілька чоловік, приходили люди, клали квіти і відходили, озираючись. Коли туди підійшли ми, то вже стояло повно кагебістів і міліції, Кругом, за кожним кущем. Ми поклали квіти, постояли і пішли. Нас ні кагебісти, ні міліція не зачіпала, але нас, безумовно, сфотографували.

Так ми приходили кожного року. Одного року – десь приблизно 1977-го – я вийшла з дітьми 1-ї школи, привела 5-й клас. Пропонувала вчителям української мови, щоб ті теж пішли з учнями і щоб ми скинулися на квіти. Дуже тяжко було з квітами, тому що 8-го березня всі квіти розкуповують, а 9-го їх уже майже й не було, тяжко було купити. Я дала 3 рублі, ще 2 вчительки дали по 3 рублі, а що стосується Діни Могильницької – вона вже тоді дуже дружила з секретарем парторганізації Ніною Волошиною і вже тоді готувалася бути мені свідком – вона не дала, а вже під час слідства похвалилася в КГБ: "Вона просила в мене 3 рублі, але я не дала".

Я взяла 5-й клас, ми пішли в магазин, купили живі квіти в горщиках і понесли до пам'ятників. Так запропонувала дівчинка з 5-го класу, її прізвище Оксана Сиріцька. Ми ті квіти поставили, стали півколом і діти вигукнули: "Привіт тобі, Тарасе!" Після того діти розказували вірші Шевченка, які знали. А тут приходять письменники. Одеські письменники приходили в день народження Шевченка, приносили квіти. А тут вони побачили школярів. Вони страшенно здивувалися, що ще є люди, яким небайдужа ця справа, бо вже все було задушене і затиснуте. Я пам'ятаю, Станіслав Стриженюк, письменник, підійшов і став дякувати нам: “Дякую, дякую вам, дякую. Яка це школа?” Кажу: “Перша школа, п'ятий клас”. Усі письменники, які вже хотіли відходити, повернулися, всі стали дякувати, слухали, як діти вірші розказують. А діти були дуже окрилені. Коли письменники пішли, я відпустила дітей, але вони ще довго снували біля пам'ятника, гралися – сонечко якраз виглянуло. Там я познайомилася з одним громадянином, Миколою Буйненком, який теж був прихильник української справи, а пізніше став мені свідком. Його кагебісти примусили свідчити про те, що я давала йому читати "Архіпелаг ГУЛАГ". У нього забрали цю книжку.

Організувалась у нас правозахисна група. Ми її організаційно не оформляли, але я постійно шукала людей, з якими можна спілкуватися, з якими можна робити якісь протестні акції, відстоювати права людини і робити українську справу.

Коли я вже працювала в бібліотеці 1-ї школи – це було з 1972 по 1977 рік, я там 5 років працювала, – я познайомилася з Ганною Вікторівною Голумбієвською, вчителькою 130-ї школи. Яким чином? – У бібліотеку приходила її учениця, Зіна Донцова. Я відразу поцікавилася її поглядами. Я завжди з'ясовувала, що людина думає, чим живе, чим дихає. Я приглядалась до багатьох знайомих і старалася промацати їхні погляди. Зіна Донцова сказала мені, де живе Ганна Голумбієвська. Вона жила недалеко від нашої школи. Зіна розказала, як її переслідували, як вона викладає, як вчить дітей мислити. Вона виховувала в дітей російський патріотизм. Усе марила білими берізками, середньою смугою Росії, а пізніше вона стала марити українськими білими хатами і відчувала себе патріоткою України.

Я пішла до Голумбієвської, познайомилася з нею, зі ще однією її ученицею – Танею Рибниковою. Туди приходили й інші жінки, які згодом брали участь у правозахисному русі чи не брали, але все ж таки щось мислили і, можна сказати, мали революційний дух. 

У Ганни Вікторівни я познайомилася з Розалією Менделівною Баренбойм. Це була вчителька математики, я вже не пригадую, якої школи. Про неї було багато статей в одеській газеті "Знамя коммунизма". Це компартійна газета. Лаяли її і знімали з роботи, як вона сказала, сім разів. Вона сім разів судилася зі школою, була наполеглива, дуже енергійна. Пізніше вона поїхала до Ізраїлю і там померла. Чим я її запам'ятала – це її рішучість.

Я познайомилася з Леонідом Тимчуком. Сталося це якраз після арешту Ніни Строкатої. Я прийшла додому до Ніни Строкатої, а її там вже не було, там жила інша жінка з Нальчика. Я спитала, чи та жінка знає, як там Строкатій ведеться, де вона зараз знаходиться, чи можна послати посилку. Ця жінка каже: “Я не підтримую з нею контакту, але сюди приходить чоловік – її представник. Як тільки він прийде, я до вас його пошлю”. Минуло небагато часу. Приходить до мене Тимчук Леонід Миколайович. Ми домовляємося, як передавати Ніні Антонівні передачу, що він поїде, якісь там копійки збираємо. Виявляється, Ніна Антонівна Строката вже написала листа, просила деякі речі, щоб їй привезли, список склала, і ми з Леонідом Тимчуком ходили по магазинах ті речі купували, добирали. Після того він їздив до неї аж у Мордовію, в табір. Каже: “Не пускали там, а вона сперечалася з ними. Чую її голос із-за воріт, чую, йде Ніна Антонівна, чую її голос. Так вона їх чехвостить – в хвіст і в гриву, такими всякими її словами”. Дали побачення, передачу передали. Хоча точно я не пригадую, чи побачення дали... Передачу передали. В усякому разі, він її бачив. Скільки те побачення тривало, я вже не пригадую. Він через Москву їхав, зустрічався з дисидентами, купив там яблук, повіз туди. Пізніше, коли Ніна Антонівна звільнилась, то розповідала, що ті яблука вони зберегли на Різдво і що хто мав поклали на стіл і колядували, згадували Батьківщину. Ті яблука так їм пахли Батьківщиною, пахли Одесою, пахли Україною. Вона була задоволена з того, що одержала таку передачу. Відомо, що п'ять кілограмів можна було передати.

До цієї правозахисної групи примкнув Василь Барладяну. Він нам часто розказував про свою справу, дещо про мистецтво, наприклад, історію одеського художника Михайла Жука, як він помер у бідності, як його тероризували, переслідували. Це видатний художник-кубіст, який написав багато портретів українських діячів. То ми з задоволенням слухали про це.

Після суду над Строкатою, Різниківим і Притикою – то був травень 1972 року – КГБ відразу накинулось на Тимчука. Вони вважали, що він є основним “резидентом”. Справу погіршувало ще й те, що він жив один у квартирі. Очевидно, кагебісти пообіцяли міліціонерам: якщо вони його посадять, то візьмуть його квартиру. Що той міліціонер візьме квартиру Тимчука.

Тимчука тоді два рази за рік посадили. І то як? Іде він на роботу чи з роботи – під'їжджає міліцейська машина, його хапають, кидають у машину, везуть уже з собою свідків, завозять у міліцію, складають протокол, що він нецензурно вилаявся і вдарив тих двох жінок. Тимчук така стоїчна людина, яка ніколи не вийде з себе, не розхвилюється, не зробить нічого зайвого, причому він абсолютно ніколи не пив. Так що це було дуже дивно.

Якимось чином ми виручили його. Бачимо, що його дуже довго нема вдома. Приходимо – нема вдома, нема вдома. Залишаю записку – записка в дверях, Тимчука нема. Ми тоді перелякались, давай шукати його по моргах, по міліціях. Кругом, де тільки можливо, ходили, бігали і знайшли нарешті в міліції. Спочатку йому дали 15 діб, держали на Мантенському [ назва нерозбірливо] спуску, тут була така п'ятнадцятидобова тюрма. Я носила йому туди передачу, через вікно з ним перемовлялася. Він спав лише на нарах, не давали йому ні матраца, нічого. Відбув він тих 15 діб. Через деякий час, коли була страшна стихія – була така ожеледь, обмерзали дерева і ламалися, навіть стовпи телеграфні лежали зламані, як оце недавно стихія була.

В.О.: Тимчук не пригадав, якого року була така зима. А Ви не пригадаєте?

Г.М.: Я точно не пригадаю, але це той рік, коли його вдруге судили.

В.О.: Він і того не пригадав.

Г.М.: Він не пригадав? А в Різниківа є записано. Він усе це описав. Це може бути зима 1973-74 року. 

В.О.: Його перед Новим роком випустили.

Г.М.: Ожеледь страшенна, вода по самі кісточки, а ми ходимо, шукаємо Тимчука. Знову розбіглися по моргах шукати, по міліціях, до прокуратури. Я ходила до прокуратури області, Розалія Баренбойм теж окремо ходила до прокурора. Писали скарги. Нам удалося дізнатися, що він заарештований і його в той день мали з міліції, з КПЗ везти на Чорноморську дорогу в слідчий ізолятор. Якщо б ми не кинулися і його не виручили, то був би страх. Ми, мабуть, два дні сиділи під міліцією, під прокуратурою, писали скарги, протестували, добивалися. Я пішла до чергового прокурора області – пам'ятаю, був єврей, літній юрист такий. Коли я зайшла, він встав, як джентльмен, дуже чемно, з розумінням зустрів мою заяву, вимогу звільнення, протест проти незаконного арешту. Сказав, що вже була одна людина, яка сказала, що цей Тимчук її учень, дуже схвально про нього відгукувалася. Прокурор, очевидно, написав або зателефонував до міліції. Тоді ми пішли в Іллічівський райвідділ міліції, запротестували проти арешту. Ми познайомилися зі слідчим, я написала заяву до слідчого, щоб він віддав нам під особисте “поручительство”, як це по-російському називається.

В.О.: Тоді казали "на поруки".

Г.М.: Поруки це одне, а “поручительство” – це інше. На поруки може брати, скажімо, трудовий колектив, а це під особисте поручительство – так я написала. Нас тоді підписало троє – я підписала, Зіна Донцова підписала і Розалія Баренбойм. Я їй запропонувала підписати, а вона сказала: "Нет, я не подпишу, это ничего не даст, такого еще в СССР не было. Нет, я не подпишу". Я сказала: "Розалія Менделівна, якщо Ви не підпишете, ми самі подамо, але Вам буде соромно". Розалія Менделевна підписала, "скрепя сердце". Ми подали заяву слідчому. Це вже було ввечері, десь о восьмій годині. Слідчий тут же сказав нам: "Я зрозумів, що тут щось негаразд." Він поїхав в ізолятор і привіз машиною Тимчука. Такого ще не було в СССР, щоби з тюрми когось вирвати! Ми всі ведемо його до Голумбієвської – у Голумбієвської якраз день народження. Вона запекла качку, зварила си........ ......  .. [нерозбірливо] і плов. Вона була майстриня варити той си..... ...... ......  [та ж назва] плов. Сідаємо всі за стіл і просимо Леоніда їсти, бо він голодний, страшенно голодний, тому що їсти йому не давали, передачі ми не знали, куди нести. Це була, мабуть, перша наша перемога – ще ж нікого не вдавалося виручити з тюрми.

Відтоді Леонід Тимчук постійно був з нами. Нас була ціла група. Був Петя Бутов, був Петя Рей – це єврей-християнин, вихрестився. Коли відбили Тимчука, то проводжали з роботи і на роботу, бо вчинялася провокація за провокацією. Щоб йому дійти з порту – він працював матросом у порту, – треба було нам іти його супроводжувати. Ми його по черзі водили. Старалися вчинити провокацію в транспорті. В тролейбусі їдемо – підсилають якусь сумнівну жінку, вона кричить, що він її штовхнув. Тому я ставала між такими сумнівними людьми і ним, не давала нікому підходити близько. А іншого разу стою на морвокзалі, поки причалить його катер. А його якось довго нема, до мене пристають якісь невідомі. Одного разу він зовсім не прийшов. Я не знаю, де він, чи раніше пішов, чи що. Я добре намерзлася, і мені довелося піти.

Тимчука ми відстояли – слава Богу. Його не заарештували. 

А ще з ним була така історія, що він її, очевидно, розказував. Зі стіни своєї квартири, яка виходила на завод "Холодмаш", він збив підслуховуючий апарат. То був такий великий пристрій, ще примітивний дуже, але все одно підслуховував. Він устав о четвертій годині ночі, заліз на дах і – бах, бах, бах по цьому ящику.

В.О.: Казав, це було якраз після 8 Березня, коли всі, в тому числі й міліціонери, були п'яні.

Г.М.: Так. А той апарат був під сигналізацією. Там навпроти будинок міліції, прокуратури. Там одразу ввімкнулося світло, замиготіло, забігала охорона – щось таке робилося. А він тим часом уже встиг вийняти електромагнітні котушки, забрати основні прилади і втекти. Прибігає до мене в бібліотеку: “Уже зробили в мене обшук. Я забрав оці деталі”. Кажу: “Давайте мені в бібліотеку, я покладу їх у школі, в школі обшук не зроблять”. Він каже: “Ні, я добре заховав”. А як він заховав? У вугілля. Приходять кагебісти, перевернули все і знайшли, забрали і сказали: "Ты у нас попляшешь, мы тебе сделаем." За це вони намагалися його вдруге посадити. 

Якось ішли вони з Василем Барладяну, а за ними йдуть. Буквально за ногами, особливо за Барладяну. Уже намічався арешт того і іншого. Вони хочуть відірватися, а кагебісти погрожують: “Будемо морду бити”. Забігли до мене в школу. Я сиділа в бібліотеці. Вони все розказали, я дала Барладяну грошей, скільки в мене було, бо ми всі були бідні люди. Я повела їх через двір в інший корпус. Там був харчоблок. Тудою не можна було ходити, але я попросила шеф-повара, щоб їх пропустили. З харчоблоку був вихід на закриту будову. Там їх не ніхто не міг побачити. Вони благополучно вийшли через харчоблок у двір тієї будови, перелізли через огорожу. Василь Барладяну в той день сів на поїзд і поїхав до Москви. Він дуже хотів виїхати за кордон, їздив на зустріч з Сахаровим, щоб допоміг йому виїхати. Але Сахаров мало йому допоміг.

Розпочалася справа Барладяну.

Г.М.: Його заарештували в 1976 році, десь у березні (2 березня. – Ред.), але його до того переслідували декілька років, щоб сфабрикувати якусь кримінальну справу. Тоді він писав статті, в яких відстоював інтереси Румунії в Радянському Союзі. Він твердив, що Радянський Союз незаконно захопив Трансністрію, що це румунська територія. Тоді Василь Володимирович марив Румунією – він їздив туди збирати матеріали для своєї дисертації і, очевидно, йому сподобалося бути румуном. Деякий час він так і говорив, що він є румун.

Він відіслав ту статтю Брежнєву. Хотів викликати якийсь конфлікт, навіть якщо його заарештують з політичних мотивів, то він відсидить там якийсь рік, буде дисидентом і матиме право еміґрувати. Він вирішив, як на мою думку, саме так. Дружив він з Федором Денисовичем Нерійчуком. А той мав тісні контакти з КГБ, запеклий був агент. Але Василь з ним дружив, Нерійчук часто бував у його домі. Я не знаю, чи Василь з ним домовлявся – як напише чергову крамольну статтю, Нерійчук доповідає в КГБ, КГБ іде робить обшук, забирає всі ті статті. І отак після тих статей, а також за усну пропаганду й агітацію, проти Василя порушують кримінальну справу за статтею 187-прим – "клеветнические измышления". Барладяну ще повезло: його заарештовувало КГБ, але справу вів слідчий прокуратури на прізвище Голенко. Він з Василем поводився досить коректно, можна сказати, не перегинав палку. Ми боялися, що 187-му статтю перекваліфікують на 62-у. Але Голенко ще мав трохи совісті, і Василеві дали 3 роки.

Коли був суд (27 – 29 червня 1977 р. – Ред.), ми теж усі зібралися, нас не пускали, ми протестували, писали скарги. Ми добре там шуміли, щоб усі люди бачили. Я намагалася пройти в суд з чорного ходу, бо я там лабіринти знала, але всюди стояла охорона. Не пропустили. Нас пропустили лише на читання вироку. Барладяну був дуже худий після голодівки.

В.О.: Він і під час суду голодував?

Г.М.: Я цього не знаю, чи він голодував під час суду, але знаю, що до суду голодував. І Голумбієвська дала йому квіти – вона просила дозволу.

В.О.: Як це їй удалося? Коло нього ж охорона була?

Г.М.: А вона чи то кинула, чи подала. Вона просила дозволу дати квіти – чи в охорони, чи в прокурора, я вже точно цього не пригадую. 

Ми були дуже обурені. Справа набрала розголосу. Ми поводилися, як вони казали, "вызывающе".

Перед тим ми Василя довго захищали, супроводжували його на роботу, з роботи, ходили до нього під час обшуків, щоб він не був сам. Він часто зупинявся в мене, ходив до Сірих (це були дуже активні чоловік і жінка, зараз вони до Америки виїхали). 

Ще я не сказала про Олену Даніелян. Це молода дівчина – про неї я говорила, здається, – наполовину вірменка, наполовину єврейка. Мати її дуже була проти того, щоб Олена встрявала в дисидентський рух. Але це була дуже стійка дівчина, дуже симпатична, дуже добра, чесна, порядна. Пізніше їй вдалося виїхати в Сполучені Штати. Вона десь там працює журналісткою, живе в Бостоні.

Василя Барладяну  в таборі “розкрутили” ще на 3 роки. Рівненської області (табір ОР-318/76, с. Полиці Володимирецького р-ну)везли його до Львова на психіатричну експертизу, Ми з Валерієм Гнатенком намагались проникнути до тої лікарні і того відділення, зав'язати контакти з персоналом. Але нам сказали, що його вчора забрали.

Валентина Барладяну не могла поїхати, вона попросила мене, я зв'язалася з Гнатенком, і ми туди їздили. Гнатенко мав пухлину біля вуха. Молодий художник був, дуже перспективний, патріот, працював для України. Я з ним зустрічалася – забіжу трошки вперед – у Нью-Йорку. Там була виставка його творів. Виставку організовувала вже його дружина Стефанія. Я була туди запрошена, написала відгук. Я так і написала, що ми з Валерієм зустрічаємося вдруге, що бачила його живого, а тепер зустрілася з його творчістю.

В.О.: Ви б про Голумбієвську розказали детальніше. 

Г.М.: Про Голумбієвську я розказала мало. Це була видатна особистість. Це була дуже добра людина. Спочатку вона вважала себе, може, одеситкою по національності. По матері вона Денищенко, а по чоловікові Голумбієвська. Чоловік її єврей, як людина дуже недобрий. Він її весь час тероризував. Забирав з її блокнота записки, заносив у КГБ. Вона весь час повинна була йому гроші платити. Як що-небудь дочці купить, то приходить до неї і каже: “Ты мне должна столько-то, потому что я Ане купил то-то, то-то”. Так що вона постійно була йому винна, постійно жила в безгрошів'ї, тому мала великі витрати. До неї приходило багато людей. Які б не були статки, вона завжди ставила нам чай, печиво, бутерброди або плов си...  .... ............ [нерозбірливо]. Ну, хто міг, той приносив туди щось із продуктів. Коли я приїжджала, або моя сестра, то ми приносили що-небудь. Навіть собачки її – в неї завжди було дві болонки – знали, що такі-то люди щось приносять, і радісно зустрічали їх. 

Її переслідували. Вона викладала учням "Майстра і Маргариту" Булгакова, пояснювала дітям, що це таке. Це викликало опір так званого вчительського колективу. Її засуджували на зборах, її паплюжили, звільняли з роботи, вимагали, щоб вона покинула вчителювання, її переводили в молодші класи і вимагали, щоб вона перейшла в дитячий садок. Намагалися не допустити її до дітей. А мені ще раніше сказали: "Мы вас к детям не подпустим на расстояние пушечного выстрела". Так само було і з Голумбієвською. Ми її підтримували в той тяжкий час. Якось я теж одного разу запропонувала: "Може, все-таки, вам піти в дитячий садок?" Вона сказала: "І не кажіть, я нізащо не піду". Але їй таки дали молодші класи, по-моєму, п'ятий клас, де вона не могла вже пропагувати всякі ідеї.

У мене є газета з викладом тих зборів, де її “розбирали”. Там чудеса можна прочитати. Це була дуже ерудована, освічена, людина, вона закінчила Одеський педінститут. По-моєму, вона була 1938 року народження, блондинка, трошки округлих форм, дуже щира і, разом з тим, стійка. Я від неї дуже багато доброго засвоїла. Я йшла до неї в дім, як до найкращого друга. Там панувала позитивна енергетика, у неї всім людям було добре, привітно. Щоправда, там збиралися жінки, які курили, і вона з ними навчилася курити. Прийде Галя Могильницька – страшенно курить, прийде Зіна Донцова – страшенно курить, ще одна жінка курила, і Анна Вікторівна курила. В неї були з нирками негаразди, одна з нирок перестала функціонувати. Пішло загальне зараження організму, вона мучилася, була дуже худенька.

Анна Вікторівна Голумбієвська померла 19 червня 1994 року. Ми хоронили її  і всі дуже плакали. Ми втратили прекрасного друга. Особисто я їй завдячую тим, що вона захищала мене, моя сестра до неї приходила, вони разом організовували мені захист, коли я в тюрмі сиділа. Вона писала Горбачову прохання, щоб мене відпустити, дуже, між іншим, цікаве, я Вам дала його копію.

Вона написала статтю про мене "Дума про человека", де вихваляє мої людські якості. Може, трохи перебільшує, бо всі ми люди грішні. (Див.: Ганна Голумбієвська. Дума про людину / Український вісники. Вип. 8, вересень 1987.  – Український вісник. Громадський літературно-художній та суспільно-політичний журнал. Випуск 7, 8, 9-10. Серпень, вересень, жовтень-листопад 1987. – Балтимор – Торонто: Смолоскип. – 1988. С. 286-291.  А  сама вона була людина прекрасна. Залишилася в неї дочка Аня, вона живе зараз в Одесі по вулиці Моїсеєнка, 8, квартира 13, там, де жила мати. Є двоє внуків у Ганни Вікторівни – хлопчик і дівчинка. Дочка пішла в матір, вона більше в батька, нічим не цікавиться.

Ганна Вікторівна відіграла визначну роль в організації дисидентського руху в Одесі. Вона мала дуже багато знайомих, до неї часто приїжджали московські дисиденти. Ми підписували петиції на захист московських дисидентів, яких уже почали заарештовувати, скажімо, Орлова, Щаранського, інших. Часто бувало так, що петиція потрапляє до Києва, її Саша Подрабінек привозив, Ірина Осипова. Там підписували, тоді везли сюди – і ми тут підписували, ставили номери паспортів.

Я завжди буду її пам'ятати – прекрасна людина, прекрасна подруга, прекрасна громадська діячка. Вона була душею нашого колективу. Земля їй пухом. І я думаю, колись в Одесі буде стояти пам'ятник, а вулицю Моїсеєнка перейменують на вулицю Ганни Голумбієвської. 

В.О.: Ви хотіли розповісти, як розвивалися події після того, як заарештували Василя Барладяну. 

Г.М.: Зі справи Барладяну виділили мою справу, справу Олени Даніелян і справу Ганни Голумбієвської. Їх ж дуже тероризували, а заарештували тільки мене. Я родом із Західної України і взагалі для них страшний враг була, тому основну свою увагу кагебісти зосередили на мені.

Коли я сконтактувала з Українською Гельсінською Групою в Києві і Оксана Яківна Мешко доручила мені редагувати матеріали в Одесі, перевести всю цю справу в Одесу, щоб відвести увагу від Києва. Я мала право підписувати документи за всіх 16 членів Української Гельсінської Групи, але себе я не підписувала, бо я була не оголошеним членом. На мене вже велася кримінальна справа, я не могла бути оголошеним членом, бо мене тут же заарештують і я нічого не встигну зробити. Я зв'язувалася з Києвом, часто їздила туди до самого арешту. В хаті обшук за обшуком, вулиці не дають пройти, терор страшний. Роботи не дають, моє прізвище в чорних списках у всіх відділах кадрів – куди не піду, мене не приймають. Все це закінчилося трьома кримінальними справами. За першою і другою не вдалося мене посадити, а 20 лютого 1980 року заарештували. Пробула я в арешті до 19 травня 1988 року. Після того були ще судові процедури з відновлення прав. Потім – на барикади.

Я досі беру участь у громадському русі в інтересах України. Працюю в  політичній партії, в УКРП, в "Просвіті", створили ми блок політичних партій. Зараз організовуємо акцію "Україна без Кучми". Робимо, що можемо. Сили, щоправда, вже мало, мені в квітні буде 72 роки. Дуже мала в нас пенсія, тому нам дуже важко. Але все ж таки душа лине, пішки б пішла до Києва і допомагала б там. Недавно одна моя знайома, Ліна (???) Дмитрівна Тимофеєва, каже: “Я не можу жити, в мене болять ноги, але я так переживаю, як ця акція може бути без мене, я хотіла б пішки піти до Києва, щоб узяти участь”. В Одесі багато патріотів, але люди пригнічені економічною ситуацією. Свідомість потроху підвищується, все більше синьо-жовтих кольорів на вивісках, навіть на одягові діток, більше української мови чути, ніхто вже не озирається на українську мову. Я, наприклад, всюди демонстративно говорю по-українському. У державних установах я завжди говорила по-українському. Зі мною навіть чиновники переходять на українську мову, іноді ламану, але говорять.

Наша правозахисна група і нинішні політичні партії багато зробили для українізації Одеси, але повзуча русифікація триває. Нема українських кадрів. Українців тут становлять більшість, а приїздять наші діячі з Києва і говорять російською мовою. Навіть Мороз і Яворівський. І Масол, коли приїжджав, говорив російською мовою. Вони думають, що української одесити не зрозуміють. Це ганебно. Одеса – морська столиця України, нашому урядові треба було б прикласти всіх зусиль, щоб зробити тут кадрові зміни. Єврейство так знахабніло, воно свої організації, спішно готує кадри, проникло в усі державні структури, тіньова економіка їхня, вони крадуть страшенно, руйнують всі підприємства, все захоплюють у свої руки. Одним словом, вони вважають, що це єврейська держава номер один. Навіть на морвокзалі поставили пам'ятник скульптора Неизвестного: у шкорлупі таке опецькувате жиденя лежить – це символ: в Одесі зароджується єврейська держава. Тут є ціле підземне місто, де, як кажуть, є склади зі зброєю, є продукти, є верстати, де гроші друкують, і є лабораторії. Вони намагаються будь що Одесу не випустити з рук. Як я не буду жити, то заповідаю, щоб Одесу не віддавати, щоб особливу увагу звертати на Одесу і на її кадри. Я вірю, що Одеса буде українською повністю. Українці поступово відроджуються, наша духовність відроджується, але нам треба часу, щоб вирішити економічні проблеми.

Я закінчила. Може, дещо непослідовно висловлювалась, може дещо забула, бо в такому напруженні все робиться, але багато чого сказала. Решту доповнять документи, які я даю пану Василеві Овсієнкові. Дякую йому дуже за цю подвижницьку працю, що він їздить і збирає пам'ять про нас.

В.О.: Я Вам теж дякую за цю розповідь. Це було 12 лютого 2001 року в помешканні пані Ганни Михайленко, вулиця тепер називається Ніжинська.

В.О.: Дякую.Г.М.: Я ще хотіла розказати про сестру свою Смолій Парасковію Василівну. Вона 1931 року народження, двома роками молодша за мене. Проживає зараз у селі Агафіївці Любашівського району Одеської області. Коли мене заарештували, вона їздила до мене в Казань, ходила по слідчих і судах, подавала скарги. Ганна Голумбієвська їй весь час допомагала. Посилала мені посилки два рази на місяць. Було так, що я змушена була перейти на інвалідність, мені платили 50 рублів, я їх пересилала сестрі, щоб вона посилала мені посилки. Щоб не їздила, оскільки мене намагалися умертвити в тій казанській тюрмі-психушці. Її теж намагалися посадити, винуватили, що вона виносить інформацію з психушки і передає на радіо "Свобода". А радіо "Свобода" й інші радіостанції таки говорили про мене, дуже багато листів і протестів ішло на Одесу. Так що кагебісти зацікавлені були й сестру посадити. Вони страшенно знущалися над нею. Коли в неї була тяжка операція в онкодиспансері, то вони домовилися з головним лікарем, щоб він її виписав, бо вони хочуть її засудити. Вона навіть 10 днів не лежала.

Проти моєї сестри Параски за два роки сфабрикували 4 кримінальні справи. Вона шофером працювала. Візьме піввідра солярки промивати деталі колгоспної машини. Так усі шофери роблять, то не крадіжка. А її судять за крадіжку. По чотири місяці не видають заробітної плати, а коли вона обурюється, то складають протокол, що когось там ображала. Касирка, яка мала видавати зарплату, навіть укусила її за палець. Будь що робили, щоб її посадити. Стріляли по вікнах – намагалися її вбити. Коли вона приїхала з онкодиспасеру після операції і лежала ще хвора, вриваються о дев'ятій годині міліціонери, хапають її, садять у "воронок" і везуть у КПЗ в Любашівку, в район, за 8 кілометрів. Там її тримають три дні. І нема кому їй допомогти – я ж сиджу. Якимось чином дізналася адвокат із Одеси Пономаренко Валентина Іванівна. Вона помчалася в Любашівку, побігла до прокурора, запротестувала: “Яке ви маєте право саджати цю людину? За що?” Вона вивела сестру з того КПЗ. Вони намагалися її не випустити. А сфабрикувати кримінальну справу – це раз плюнути.

Сестра брала участь у створенні Руху, в усіх його акціях. Вона завжди цікавилася долею всіх дисидентів. Коли я до Строкатої ходила, то сестра теж старалася передати якихось продуктів з дому. У селі Агафіївці, де переселенці з Західної України складають половину села, ще при СССР на телеграфному стовпі не без її допомоги був піднятий синьо-жовтий прапор. А це дорога Одеса – Полтава, на цій дорозі машини їхали і бачили. Коли той прапор зірвали, я порадила їм пофарбували під колір прапора бляху. Підняли той бляшаний прапор. Він висів дуже довго. Десь перед самою незалежністю його міліція таки постаралася зірвати.

Коли проголосили незалежність, це було 24 серпня 1991 року, біля 9 годин вечора я була біля Верховної Ради в числі 60 одеситів. Ми принесли до Верховної Ради прапор, оточили Верховну Раду, щоб не випустити депутатів, доки не проголосували за незалежність. Два дні ми там стояли.

А сестра на другий день зібрала селян, в основному жінок – чоловіки були на роботі. А може хтось із чоловіків боявся, бо один чи два виглядали з-за спин жінок. Зібрала вона і місцевих мешканців, і тих, що з Західної України. З такими сяючими усмішками – а прапори вже були, я передала туди два прапори – вона попереду несе синьо-жовтий прапор, ідуть оті жінки, усі дуже сяють! Вони щасливі, що проголошена Україна.

Стільки років тероризували мою сестру, стільки катували, що я не знаю, як вона мала силу все це витримати. Бідна, нещасна. Зараз вона живе в Агафіївці, вже на пенсії, хвора. Поганенька хатина. Їй ніколи не давали можливості город виорати, їй відрізали воду. У криницю закидали щурів і всякий хлам, щоб вона не могла брати воду. Ніякої допомоги їй ніколи не давали, всякі пакості робили. Кагебіст постійно ходив за ногами. Особливо як я приїду до сестри – ходять за нами обома. Як ми приїдемо, то доповідає в Любашівку кагебістові, а якщо я повертаюся в Одесу, то біжить голова сільської ради, стукач, доповідає, що вже поїхала, зустрічайте її там.

Одним словом, страшний терор. Оце тільки десь останні два роки нема терору. Вже колгоспи розпалися, голови колгоспів уже не мають такої влади. Але моя сестра, можна сказати, героїня. Якщо я вижила в тій Казані, то я великою мірою завдячую не тільки світовій громадськості та дисидентському рухові України, але й своїй сестрі, такій жертовній.

Десять чоловік з нашої родини сиділи в тюрмах СССР. Один не повернувся, загинув, Іван Пришляк. Дядько, Микола Смолій, був у німців у концлагері і в радянських тюрмах ще 1941 року. Брат Йосип сидів у тюрмі. Катерина Грицик, сестра, сиділа в тюрмі. Чоловік її, Микола Грицик, сидів у тюрмі. Двоюрідні сестри, троюрідні сестри... Одна з них – Ітина (???) Катерина, зараз живе в Запорізькій області, в Мелітополі. Вона була в Кінґірі. П'ятнадцять років одержала за УПА і тільки дивом уціліла, коли там було повстання і танками людей душили. Вона вискочила на сходинку бараку і таким чином її танк не зачепив. Інша сестра, Танчак Катерина (вона померла в Радієвському (???)  районі декілька років тому), була засуджена на 25 років. Я не пригадую, чи не 15 років вона відсиділа. Вже при “хрущовській відлизі” її відпустили додому. Отак десять чоловік постраждали. Ми постійно голодні, обшук за обшуком, спокою нам не давали. Можна сказати, що робили з нашою родиною, те робили і з Україною. Але ніхто з нас не здався, ніхто з нас не розкаявся, ми ніколи ні на кого не стукали, ми залишилися патріотами і до самого загину будемо ними. [Вимкнення диктофона].

Г.М.: Розкажу один епізод з виборів. На всіх виборах я стояла спостерігачем. Дуже тяжка обстановка: на спостерігачів нападають, повне свавілля, що хочуть, те й роблять. 1998 року я стояла в 122-й школі. Вибори до Верховної Ради. Ідуть туди страшні вороги України. Іде Льова Ремович Гіммельфарб, прибране прізвище – Лев Вершинін, страшний українофоб. Обвішав усю Одесу своїми портретами і сказав: "Нацисты, вон из Одессы!" Тобто українці. "Бандеровцев – в зоопарк". І всі єдині – Україна, Росія, Білорусія. Другий кандидат – Крупник. Є всі підстави вважати, що це сатаніст. Теж єврей. Мені вдалося голову виборчої комісії схилити на свою сторону. Я з нею переговорила, що являють собою ці два вороги і як їх потрібно не пропустити, яким чином не дати їм сфальсифікувати вибори. Вона погодилася зі мною, хоча була росіянка, і сказала: "Я буду всех посылать к Вам, Ви ведите выборы." Я стала з Марією Чивікіною і керувала виборами. Євреї валом валили, росіяни всякі, без паспортів – то “забыла, то то, то другое”. Валили валом, щоб оцих своїх кандидатів провести. Я подумала так, що трупом тут ляжу, але я їх у Верховну Раду не пропущу. Це дуже велика виборча дільниця. 

Я робила це коректно, але наполегливо їх відшивала. Як я їх лякала? Коли на мене наступали, я пошепки казала: "Извините, граждане, тут находится сотрудник СБУ, он внимательно смотрит." Тоді вони лякалися і відходили. Я була в костюмі з синьо-жовтим значком, це їх корчило. Коли вони побачили, що провалюються, прийшов Крупник, послав своїх найманих представників і вони намагалися мене силою витягнути на вулицю. Один з його представників представився прокурором, показав якесь посвідчення і намагалися мене вивести. Я тут швидко зателефонувала до міжнародних спостерігачів, а на чолі тих спостерігачів була моя знайома з Америки Марта Перейма, вона зараз працює в посольстві Сполучених Штатів у Києві. Вони прибігли і не дали мене витягти.

Ці два люті вороги України вибори програли. Вони сказали: "Ты домой сегодня не дойдешь." Я дійшла додому пізно ввечері, але ворог до Верховної Ради не пройшов.

В.О.: Я пам'ятаю ті російсько-шовіністичні листівки. Хтось їх до Києва нам передав. Чи не Ви?

Г.М.: Так, я передавала. Ми що зробили? На їхніх листівках з одного боку написали "Вершинін", а з другої "Льова Гиммельфарб" і сіоністську зірку намалювали. Зверху написали: "Два русских кандидата в украинский кнессет" і пообклеювали всі урни для сміття. 

В.О.: Мене найбільше дивує, коли євреї виступають російськими великодержавниками. Нащо то їм? Хіба українці казали: "Бей жидов, спасай Россию"? То ж не українці.

Г.М.: Вони українців не люблять. Росіян ще так-сяк, але українців не терплять абсолютно. И им же границы не нужны, они хотят кататься туда-сюда – "Одесса – вольный город, зачем нам Украина?" Вони до цих пір говорять "одесские журналисты" і "украинские журналисты", "Одесса" і "Украина". Так відкрито і в пресі пишуть.

В.О.: Одеса – окрема держава і окрема нація?

Г.М.: Так, окрема держава. На єврейському цвинтарі будете мати ту державу. Вони будь-якою ціною ставлять мерами жидів. У 1993 році тут був українець мер, Чернега, а то все  жиди. Жид Печерський, агент Моссаду, організовував весь час проти нього  демонстрації, виводив усіх лапсердаків – таке творилося, що страх. Десь пізно восени, у жовтні 1993 року, він вивів страшно велику демонстрацію – і музикальні училища, і всяких придуркуватих, і скривджених – це за гроші, він заплатив. Ми вирішили контрпікет зробити. Я подзвонила голові Центрального райвиконкому Бараболі: “Давайте людей, на заводи подзвоніть". – "А на мене будуть казати, що я втручаюся". – "Нічого, давайте рятувати Чернегу, мера-українця”. Він таки подзвонив на заводи, люди прийшли. Вони не знали, що робити. Міліція на жидівській стороні, бо тоді головою Жовтневого райвиконкому був Гурвіц, усі працювали на них. Але дуже багато вийшло наших людей. Ми стали з такими гаслами: "Вільна економічна зона для всієї України, а не для одеської мафії!", "Одеса – це Україна", "Одеса і Крим – це Україна", "Руки геть від мера Чернеги!" Боже, вони нас навіть подряпали. Адвоката Вознюка так подряпали, що кров текла. Рвали гасла, ми від них відбивалися. А козаки стояли ззаду, ляси точили. Тоді чотири “бейтарівці” – це їхня молодіжна напіввійськова організація "Бейтар" – оточили мене, їхній косоокий керівник Тенер, і ні з місця мене не випускають. Я не можу вирватися! Якось я покликала людей, їх повідштовхували. Я їм там натикала і вирвалася від них, пішла на самий центр. Нас затискали. Міліція мене зараз не дуже хоче штовхати, не дуже хоче зі мною заводитись...

В.О.: З Вами тільки заведися...

Г.М.: Ну, то будуть мати...  

Оце недавно ми зустрічали Віктора Ющенка, 12 червня 2000 року. Вийшло нас 20 чоловік до обласної адміністрації, там, де Гриневецький сидить, голова адміністрації. Дали приказ міліції, щоб нас не підпустили до Ющенка. Ющенко був недалеко в банку "Україна", біля обласної адміністрації. Став там на цих сходах і дивиться далеко. А ми стоїмо десь за метрів 150. А вони виставили перевдягнений чи то ОМОН, чи то спецназ, щоб нас навіть не було видно. Я хочу підійти, а вони мене штовхають. Крутили нам руки – страшенно, що було. Так ми Ющенка й не привітали. Я понаписувала скарги. Усі відписали, що в нас мітинги дозволені на Куликовому полі, там далеко, за 5 кілометрів, де Ленін стоїть. Адміністрація тут, Ющенко тут, а ми підемо його вітати на Куликове поле – таке знущання!

Ми проводили багато всяких акцій. У перші роки ми з вулиць не злазили. Пікетували сесію, особливо коли 1993 року Боделан хотів проголосити радянську владу і цю адміністрацію розпустити, [нерозбірливо] представник президента був. Мені подзвонили з обласної адміністрації і спитали: “Що будете робити?” – “Ми пікетуємо”. Ми виставила такий величезний пікет, що вирував. Ми взяли червоний прапор і коли йшли депутати, вся та комуна – кинули його на сходи, я підійшла і витерла ноги: “Прошу, витирайте ноги, щоби з чистими ногами заходили”. І роздаю листівки про злочини КПРС. Ви знаєте, їм тоді не вдалося зробити переворот. То фактично була спроба державного перевороту – якщо сесія обласної Ради проголошує радянську владу і ліквідує президентське представництво. Це їм не вдалося, і представник президента такий був радий, що коли приїхав Кравчук, він мені особисто подзвонив додому і запросив на зустріч з Кравчуком.

В.О.: Он як! Дякую. То була пані Ганна Михайленко. Ми побігли далі.

Знімок В.Овсієнка:

Mykhajlenko  Плівка 4946, кадр 28А. 10.02. 2001. Одеса. Ганна МИХАЙЛЕНКО у себе вдома.

Рекомендувати цей матеріал