Menu
віртуальний музей
Дисидентський рух в Україні

СВІТЛИЧНА НАДІЯ ОЛЕКСІЇВНА

19.07.2005 | Овсієнко В.В. | Інтервю ХПГ 23.09. 1998 року в Києві.

І н т е р в' ю  Н. O. С в і т л и ч н о ї

З виправленнями Н.Світличної у вересні 2003 року

 

Василь Овсієнко: 23 вересня 1998 року на Володимирській гірці в Києві бесідуємо з Надією Світличною. Вахтанґ Кіпіані веде відеознімання. На диктофон записує Василь Овсієнко.

Надія Світлична: Отже, я – Надія Світлична. Народилася на Луганщині 8 листопада 1936 року, в селі Половинкине Старобільського району. Нашу область перейменовували кілька разів то на Луганську, то на Ворошиловградську, то знов на Луганську. На сьогоднішній день, якщо я не помиляюсь, Луганська.

Треба щось сказати про дитинство – я не знаю, що говорити, бо воно чомусь забулося. Була війна. Пригадуються якісь дуже окремі події. Наприклад, я пам'ятаю момент, як поранило брата. Брат мій, Іван Світличний, народився за сім років переді мною (20.09. 1929 р.. – Ред). Тобто він на сім років старший від мене Між нами ще є сестра Марія, 1932 року. Я пам'ятаю день, коли поранило брата. Йому відірвало пальці на обох руках.

Батьки – селяни з діда-прадіда. Батько Світличний Олексій Павлович (1910 – 1955), мати Меланія Іллівна, з дому Твердохліб (1910 – 1994). 

Вчилася в школі. Школу трохи пам'ятаю. В перший клас я не ходила, пішла одразу в другий, бо я вже батькові на фронт листи писала, за старшими навчилася писати й читати. Ходила до сільської школи, де фахових учителів, по суті, не було. Вчили хто тільки міг.

Закінчила в сільській школі шість класів, а потім пішла до Старобільської середньої школи №1. То була єдина українська школа в той час. Я не знаю, скільки тоді було середніх шкіл у Старобільську. Пізніше їх було шість, але тільки ця, перша школа, була українська. Вся решта російські (мій брат закінчував російську школу). До речі, зараз, за незалежної України, і ця єдина українська школа також стала російською.

Після школи поїхала до Харкова. 1953 р. вступила до Харківського університету на філологічний факультет, на українську філологію. Чому до Харкова? Харків від нас за 240 кілометрів, є ближче Луганськ. Мабуть, тому, що туди вже протоптали стежку і брат, і сестра. Брат скінчив той самий філологічний факультет 1952 року, на той час він уже був у Києві, а сестра вчилася в сільськогосподарському інституті. Так що я поїхала, практично, до неї. Ми з нею разом жили на Основі, поки не дали мені місце в гуртожитку. На філологічному факультеті я вчилася до 1958 року.

Довго працювала за призначенням у селищі на Донбасі, яке тепер називається Антрацит. Раніше воно було Боково-Антрацит. Шахта "Центрально-Боківська". Працювала я там спершу вчителем, через півроку призначили мене завучем, ще через рік – директором тої школи. Це була школа робітничої молоді. Працювала в дві зміни. Там вчилися шахтарі або ті діти, які з тих чи інших причин не могли вчитися в загальноосвітній середній школі – закривали клас, чи ще щось таке було. Так що в нас були учні різного віку. І робота була своєрідна. Я була вчителька української мови, а українську мову тоді вивчали за бажанням. Двійка з української мови була в нас перевідною оцінкою, тож учителювати там було нелегко. Школа була російська, і я була єдиний у районі директор школи – не член партії. Я, щоправда, була комсомолка, навіть активна комсомолка, хоч і пізно в комсомол вступила, уже в університеті. А до партії не вступала – слава Богу, вдалося обминути. Працювала я в тій школі чотири роки.

Пізніше поїхала до матері в село: треба було їй допомогти, вона була хвора. Там попрацювала трохи на тимчасових роботах –  у медичному училищі, в бібліотеці, а пізніше поїхала до Києва і жила в брата від початку 1964 року. Отут почалося моє найбільше, мабуть, щастя. Може, тому я дитинства не пам'ятаю, що воно не було аж таким щасливим. А шістдесяті роки для мене були дуже щасливі, бо братове оточення було надзвичайне, просто рідкісне на той час. До нього приходили молоді, старші, гуртувалися коло нього. Були такі "суботи Світличного". Він придбав собі магнітофон "Весна". На той час це не було аж так дуже поширено, тоді не ходили по вулиці з магнітофонами через плече. Але він мав ту "Весну" і багатьох записував – тих, кого він хотів. Приходили молоді поети, наприклад, Іван Драч, Микола Вінграновський, Ірина Жиленко, Василь Симоненко – а вони були тоді молоді. Василя Стуса, на жаль, він у той час не записував. Бориса Мамайсура записував, Ліну Костенко... Ні, брешу, Ліну Костенко – коли колядували, то ми записали п'ять віршів як плату за колядку. У всякому разі, в Івана було що послухати і було що почитати. У нього була одна з найкращих приватних бібліотек у Києві, він був не просто книголюб, а книгоман. Його бібліотека могла змагатися, наприклад, з Кочуровою, ще з кількома. Це була добірна бібліотека. Він знався з букіністами, кожного вівтірка і кожної п'ятниці йшов у книгарню "Сяйво", йому там з-під прилавка і не з-під прилавка діставали, що його цікавило. Скрізь він мав замовлення, з усіма розраховувався книжками за всілякі послуги. У кожному разі, бібліотека в нього була дуже добра, і людей, переважно добрих людей, у нього в хаті не бракувало. Приходили, приїздили. Знайомства він заводив легко. У спілкуванні він був дуже притягальний, простий, ненав'язливий, з ним приємно було. Я любила навіть просто слухати, як він із кимось розмовляє. Ми з ним не так багато розмовляли сам-на-сам – тільки про те, що треба, а щоб на якісь абстрактні теми говорити – то бувало рідко.

Зате ми разом їздили в Карпати, часто бували в різних цікавих людей. Завдяки йому в 1963 році я познайомилася з такими людьми, як Борис Антоненко-Давидович. Тобто я почала київські знайомства ще до переїзду на постійне мешкання, бо приїздила до нього в гості, а він завжди брав мене з собою на все, що було цікаве, до всіх цікавих людей. Тоді на київському обрії появилася Надія Суровцова. Ми з нею познайомилися, потім листувалися, поки ще вона не жила в Києві. А пізніше, як вона вже була в Києві, я була до неї вхожа – чи на доручення Івана, чи вже сама по собі. З художницями, теж на той час молодими, – Галиною Севрук, Людою Семикіною, Аллою Горською – ми зійшлися, звичайно, завдяки Іванові, але потім уже товаришували самі по собі. Алла Горська спочатку навіть казала, що я дуже схожа на Івана, а пізніше – що Іван схожий на мене.

Життя в Києві в той час було дуже цікаве. Клуб творчої молоді я застала ще тоді, коли приїздила в гості до Івана, а коли переїхала в 1964 році до Києва, його якраз розганяли. Ще в березні я застала останній вечір Шевченка в Жовтневому палаці – то був надзвичайний вечір. Алла Горська робила на цей вечір запрошення.  Воно складалося гармонькою на п'ять частин. На кожній частинці було написано назву якогось твору або якусь цитату з Шевченка, а коли перегорталося останню сторінку, то поряд опинялися два написи: "Караюсь, мучуся, але не каюсь" і "В сім'ї вольній, новій". Ті запрошення зразу ж, навіть уже того вечора, вилучали, і пізніше під час обшуків вилучали, але в мене воно збереглося.

Програма того вечора була дуже цікава: був тільки Шевченко. На відміну від сьогоднішніх балакунів, там ніхто ніяких доповідей не виголошував, ніхто не читав своїх творів, а тільки Шевченка, і то три поеми: "Сон", "Кавказ" та "І мертвим, і живим...". Читав Євген Паламаренко. Читав десь за сценою, так що його й не видно було. На сцені, як я пригадую, була, здається, така бутафорна споруда, що імітувала Кавказ, і ще, здається, розгорнута книга – я не пригадую детально. То, мабуть, Лесь Танюк пам'ятає, бо це його Клуб творчої молоді робив.

Враження було надзвичайне. Атмосфера була просто наелектризована. Коли власті – звичайно ж, представники властей там були – коли вони відчули, що це може закінчитися не знати чим, що ці люди понесуть із собою з Жовтневого палацу... Такий мовчазно наелектризований зал був, і такі слова: "Раби, підніжки, грязь Москви, варшавське сміття – ваші пани..." і так далі оці слова звучали вибухово – і реакція була вибухова. Тоді швиденько десь там за чиїмось розпорядженням привезли самодіяльність із якихось училищ, оголосили не закінчення вечора, а перерву, антракт. Почалася друга частина програми, а там уже "Матільда", "матрьошки", танці і пісні різними мовами – пішло.

Та вони не врахували одного: що і в цій ситуації можна залишити настрій при собі. Люди, щоб його залишити, почали вставати і масово виходити. Просто вставали і демонстративно виходили з залу. Я не знаю, хто там до кінця залишився. Це була демонстрація. Тоді, звичайно, Клуб творчої молоді підписав собі вирок. То був останній його вечір.

Ще мала бути подорож до Одеси на Шевченківський вечір. Приїхав туди Василь Симоненко. Це було в травні або в червні 1963 року, я тоді бачилася з Василем. Це єдиний день, коли я з ним бачилася. Точніше, два дні. Спершу він приходив до нашої хати, ми разом мали їхати, але поїздку вже скасували, не дали тих автобусів, які обіцяв ЦК комсомолу. Поїздка не відбулася. Але Василь Симоненко з Аллою Горською та Людою Семикіною таки поїхали до Одеси, а ми, тобто я, брат, його дружина Леоніда, Галина Возна, Юрко Бадзьо, Анатолій Зубок, не пригадую, ще хто з Києва – ми мали намір потім з Одеси їхати в Карпати в подорож. Раз та поїздка не відбулася, то ми сіли на поїзд і поїхали просто до Львова. А до своєї групи додали ще львів'ян – Богдана Гориня, Івана Гречка, Романа Крип'якевича – я зараз усіх не пригадую, хто там ще був, бо поспішаю, щоб укластися в ваш регламент.

Але та поїздка була для мене, фактично, переворотом. Це був ще 1963 рік, я трошки проскочила назад. Чому? Бо саме та подорож мені й відкрила Україну. То була подорож з магнітофонами, з дуже цікавими зустрічами. Оскільки з нами були львів'яни, яких галичани знали, таких як Крип'якевич, Гречко, Марійка Перів, вчителька з Галича, яка тепер під Києвом живе – їх знали, їм довіряли, і завдяки їм довіряли нам. Ми там наслухалися дуже багато цікавих розповідей. Ті розмови при ватрах, сама та мандрівка – то було щось виняткове у моєму житті. Після того мені вже захотілося до Києва.

Ну, а в Києві, як я вже сказала, все товариство було сформоване, я тільки до нього долучила себе. Хор "Жайворонок" – Алла Горська мене до нього залучила. Це була якраз моя стихія. Я дуже люблю такі товариства, де можна зійтися, поспівати. А хор "Жайворонок" не обмежувався офіційними, формальними репетиціями та офіційними виступами перед публікою зі сцени. Мабуть, найголовніше і найцінніше, що було у «жайворонят» – після репетицій (а репетиції переважно відбувалися в Будинку вчених, бували інші варіанти), особливо після недільних денних репетицій, ми традиційно йшли Хрещатиком на схили Дніпра і весь час, очевидно ж, співали. Співали по дорозі, співали на схилах Дніпра. Люди підходили, слухали, відходили – це нікого ні до чого не зобов'язувало. Ми співали усталений репертуар, співали, хто що хотів – це було дуже добре. Для молодих людей це були незабутні зустрічі. Я думаю, що й сьогодні таке щось є.

Чим я займалася в Києві після переїзду? Всіх праць я не пригадаю. Спочатку, знаю, працювала в Боярці у сільськогосподарському технікумі у видавничій групі. Видавали навчальні матеріали. Я там редактором працювала. Пізніше працювала у видавництві "Радянська школа", також літературним редактором. Фактично там я вчилася бути редактором, бо я ним не була – не народилася і не була ним до того часу.

Пізніше, в 1965 році, коли почалися арешти і серед арештованих опинився мій брат Іван, – тоді вже мене почали виганяти з роботи за прізвище. Так що в мене було понад тридцять записів у трудовій книжці. Не знаю, скільки точно, і вже не пригадаю зараз усіх праць, не пригадаю термінів, коли і де я працювала. Не буду навіть напружуватися і згадувати. Можу кілька згадати, де довше працювала, скажімо, у видавництві "Техніка". Там виходило два журнали: "Деревообробна промисловість" і "Харчова промисловість", якщо не помиляюсь. Або "Легка" і "Харчова"... Забула, не пам'ятаю точно. В кожному разі, обидва ці журнали виходили українською мовою, але жодного матеріалу українською мовою за тих півтора чи два роки, скільки там я працювала, не надійшло. Усе було російськомовне, і так само, припускаю, читачі теж були російськомовні. Але чомусь ті журнали видавали українською мовою. Мабуть, щоб була якась кількість україномовних журналів. А вони виходили малим накладом, і то було вигідно для статистики. То я там працювала в 1965-1966 роках.

Найдовше я працювала в бібліотеці холодокомбінату. Це профспілкова бібліотека недалеко від бібліотеки імені Вернадського. Там я працювала чотири роки, аж поки мене арештували. Але це вже пізніша історія.

Чим я займалася в Києві, крім роботи? Очевидно, що, враховуючи такі "родинні" можливості, я багато читала самвидаву. Читала, бувало, що й редагувала, щось передруковувала. Не бувало, а таки часто, багато доводилося передруковувати різного плану і різного масштабу самвидав, починаючи від віршів Симоненка і кінчаючи більшими речами. Скажімо, редагувала "Більмо" Михайла Осадчого. Воно було потім у мене у звинуваченні, з моїми правками. Редагувала Сверстюкові праці – "Іван Котляревський сміється", "На мамине свято", "Собор у риштованні". Очевидно, що я на Євгена Сверстюка дивилася знизу вгору, мені ніяково було почувати себе редактором такого масштабу критика, але він завжди був вдячний за будь-які правки. І пізніше нам було приємно: він був свідком на моєму суді, а я була свідком на його суді. Це взагалі був "луч света в темном царстве" – мої свідки. В мене на суді було два свідки: Євген Сверстюк та Іван Світличний. Хіба можна мріяти про кращих свідків? Хоча, звичайно, вони рахувалися свідками звинувачення, бо інакших тоді не було.

Отже, перш ніж дійти до того процесу і до тих свідчень – що ми тоді робили в самвидаві? Та розповсюджували, як могли. Зараз навіть тяжко собі пригадати, як воно тоді відбувалося. Не було ж ніякої організації, не було навіть якогось чітко окресленого кола... Хоча коло, звичайно, було. Але було багато кіл, вони десь перетиналися між собою, а десь не перетинались. От, скажімо, зустрічаю я зараз... Ну, кого? Не буду зараз напружувати пам'ять, але зустрічаюсь я, скажімо, з Олександром Верхманом, з яким, виявляється, колись, у шістдесятих роках, на Печерську, на квартирі в одної старшої жінки ми фотографували працю Івана Дзюби. Я вже про це забула, а він мені нагадує, тоді й я згадую: так, ми там фотографували, потім це розповсюджувалося, передавалося...

А з Василем Лісовим, то в мене була взагалі детективна історія. Звичайно, наше коло робило це легально чи удавало, що ми це робимо легально. То навіть важко назвати конспірацією, але підпіллям то аж ніяк не було. Ми знали, що не вільно просто так, на вулиці комусь давати. Ми відчували це – не стільки знали, скільки відчували. Але щоб так прямо в детектив бавитися – того не було. Тільки один раз була історія, пов'язана з Лісовим, коли я мусила передати йому машинку. Я його не знала, він мене не знав. Очевидно, нам сказали – і йому, і мені, – хто як виглядатиме, хто що в руках триматиме. Пізніше, після цієї операції (ми її успішно виконали), коли я зустріла Лісового на вулиці і з такою радістю хотіла привітатися з ним, то він пройшов незворушно попри мене. (Сміється). Він був справжній конспіратор, а я собі думала: ну, то й що?

Передруковувалося багато, читалося багато, ходили по руках більші, менші речі. Скажімо, спогади Суровцової я читала ще тоді, в шістдесятих роках. Найпершим великим самвидавним твором були спогади Євгенії Ґінзбург "Крутой маршрут", а потім був Солженіцин, потім була всяка всячина.

Були дуже цікаві вечори – це вже поза самвидавом, хоча воно іноді перепліталося. Наприклад, влаштовувались «капусники» з якогось приводу. От у 1964 році влаштували «капусник» з нагоди сімдесятиріччя Алли Горської та Івана Світличного. Їм було по 35. Алла Горська народилась 18 вересня 1929 року, а Іван Світличний народився 20 вересня 1929 року. То вони завжди святкували разом, і святкували посередині – 19-го, а не 18-го і не 20-го. А того року, коли було 70 на двох, вирішили влаштувати велике свято. Там навіть лотерею розігрували, щоб зібрати кошти на магнітофон Євгенові Концевичу, паралізованому, в Житомирі. Там була ціла програма, досить чітко підготована, з промовами, з художніми виступами, зі всіляким оформленням. І, звичайно, всім цим керував Центральний Ювілейний Комітет, або скорочено ЦЮК. Очолював його Чорновіл, голова ЦЮКу, членами комітету були Сивокінь, Рябокляч, Білокінь і Возна. Висіли їхні портрети роботи Віктора Зарецького, стіл був застелений червоною скатертиною, була трибуна і скрізь, звичайно, були портрети голови Центрального Ювілейного Комітету. Були привітання від піонерів, від пенсіонерів, від усіх. Дещо там, правда, скорегували... Скажімо, придумали частівки для привітання від піонерів – то мали бути покійний уже Володимир Крекотень та Іван Драч. Крекотень був огрядний, а Драч був худенький, тоненький такий півник. Хотіли їх одягти в шортики, пов'язати краваточки, щоб вони читали привітання, але потім сказали, що то вже занадто, бо до нас можуть причепитися. Був і славень, тобто гімн, який складався з одного слова: "Слава!" Вадим Смогитель підготував хор. А потім співали такі частівки: "На столі стоїть горілка, хліб, салати і паштет. Це придбав для нас Центральний Ювілейний Комітет”. “Є в нас вельми мудрі діти – два Івани і Сверстюк: критикують все на світі, обминають тільки ЦЮК". І так далі. Було багато того всього, то були дуже веселі капусники, які запам'ятовувалися.

На тому ж сімдесятиріччі від групи ювілярів виступив Світличний. Звичайно, він дякував Центральному Ювілейному Комітетові за те, що той навчив, як жити, для чого жити, куди жити. А крім того, від групи ювілярів він брав зобов'язання прожити наступних п'ять років за два з половиною роки.

А наступного року (це вже був 1965-й) ми з Аллою Горською поїхали разом з бригадою художників-монументалістів – мене за помічницю взяла Алла Горська – ліпити мозаїки в Донецьку. Там оформляли мозаїки на школі. Чотири стіни з одного боку, чотири з другого – вісім стін по 12 квадратних метрів треба було зробити за одне літо. Я поїхала туди з нею. І якраз у той час у Києві відбулися арешти. Ми були в Донецьку, коли арештували мого брата, багатьох моїх товаришів і трясли всіх підряд у Києві. Поарештовували тих, що співали зі мною в "Жайворонку" – Івана Русина, Сашка Мартиненка, арештували Євгенію Кузнєцову, яку я не так близько знала, але знала. Обшуки були в дуже-дуже багатьох.

Я приїхала, коли відчула, що тут діється щось неприємне. Приїхала довідатися, що тут робиться. На мене всі дивилися переляканими очима. Я перед тим якраз одружилася, то покійна Оксана Мешко, моя свекруха, мене прямо відпроваджувала: "Їдь геть, бо непереливки!" Я повернулася назад, бо ми, зрештою, так і домовилися з Аллою, що я одразу ж приїду. Я повернулася, ми закінчували там ті мозаїки. Там, у Донецьку, мене викликали на перший у моєму житті допит, у справі брата.

Я інтуїтивно відчула, що кагебістам не можна вірити. Я тоді про них ще дуже мало знала, попри всі самвидави, які прочитала, попри всі розповіді, які я чула від старших каторжан, таких як Борис Антоненко-Давидович чи Надія Суровцова, чи Віктор Леонтійович Петровський, який так само відсидів 19 і з яким ми спілкувалися дуже близько (тісно). Більш інтуїтивно я відчула, що вірити їм не можна. І того першого в своєму житті протоколу я не підписала. Був дуже неприємний і гучний скандал, який навіть супроводжувався такою фразою: "Мало вас перестреляли в свое время!" Це сказав начальник КГБ у Донецьку. Всяке таке було.

Але мене не арештували і не затримували, хоч я весь час очікувала. Повернулися ми пізньої осені до Києва. Я в Донецьку ушкодила руку, вона була в поганому стані, тобто вже синіла-чорніла ціла рука, мене зустрічні перехожі зупиняли і пропонували якусь допомогу. Це була права рука, і я тішилася, що це добре, бо протоколів не буду підписувати. Але це мене не врятувало: кликали на допити, допитували. Хоча невдовзі, через вісім місяців після арешту, брата випустили без суду – за браком доказів. Випустили його, очевидно, передусім щоб скомпрометувати – бо кого ж випускають просто так? Ясно, що продався.

Але він поводився так, як і перед тим: ні перед ким не виправдовувався і нічого не міняв у поведінці. Зрештою ті, хто його знав і хто його бачив до того і після того, бачили зміну хіба що в очах: очі в нього були звичайно чи втомлені, чи напруженіші, ніж раніше. А більше ні в чому він не змінився. І в своєму поводженні він так само не змінився, тільки став трошки обачнішим. А щодо своєї діяльності, то я би сказала, що він її навіть посилив після арешту. Тільки він поводився обачніше, глибше все обмірковував, усвідомлював, що до чого, і більш конспіративно все робив. За ним, очевидно, стежили. До нього було офіційно приставлено дуже високопоставленого наглядача, який опікувався ним. На роботу йому більше ніколи вже не вдалося офіційно влаштуватися, хоча він багато разів пробував. Та він працював удома, як звичайно. Вставав о шостій і працював свій дуже чітко нормований робочий день. Мій брат був дуже дисциплінований. Я, на жаль, у нього в цьому не вдалася. Він багато писав, багато перекладав. Тоді він почав займатися перекладацтвом, а найбільше цим займався в тюрмі.

І в кінці шістдесятих бували обшуки, бували всілякі справи. Наприклад, у 1969 році була така справа №24, якщо я не помиляюся, «справа самвидаву». Була облава обшуків у Києві – в один день багато обшуків. Після того нікого не арештували, як я пригадую, але дуже багатьох допитували. Ми, звичайно, також потрапили в ту облаву. В центрі облави була праця Авторханова "Технология власти". Вона потрапила до Києва в фотокопії, і, як пізніше говорили, та фотокопія була "мічена". Тобто кагебісти її самі запустили в самвидав, щоб простежити, як вона ходить.

Так сталося, що одна частина тієї книжки була в мене, а друга частина в той час була в мого брата. Вилучили в мене, вилучили в нього, але по тому вилучали багато іншого. У мене, наприклад, спогади Данила Шумука вилучили. Я їх у той час редагувала. То було шість зошитів, списаних його рукою, і було там щось моєю рукою списано. Як не дивно, але, якщо не помиляюсь, мені тоді їх повернули, не забрали. Бували такі дивні парадокси.

Забігаючи наперед, скажу, що в мене, скажімо, був зошит із "Палімпсестами" Василя Стуса – перша версія «Палімпсестів», які він надіслав із заслання до Києва. То вже було пізніше, я перескакую, але була подібна ситуація з вилученням. Коли я вже виїхала до Америки, той зошит лишився у чоловіка, він його забрав на Уманській і перевозив на Борщагівку, де він жив. По дорозі його затримали, забрали все, що в нього було, в тому числі забрали й той зошит. І, як не дивно, той зошит через якийсь час повернули з КГБ. Але це я перескочила.

Значить, 60-ті роки. Кінець 60-х. Я ще працювала в бібліотеці. На початку 1970 року в мене народився син. Ще перед тим ми з Ніною Строкатою їздили в Мордовію. Було багато різних подій, про які хотілось би згадати бо, може, й варто було, або кому й цікаво, але "нельзя объять необъятного". Та не можна обминути подію, яка була визначальна для нашого життя. Наприкінці 1970 року ми з Євгеном Сверстюком поїхали до Василькова шукати Аллу Горську, яка мала повернутися від свекра і не повернулася вчасно. І там її знайшли вбитою. Я про це зараз не буду говорити, але то було дуже велике потрясіння для багатьох з нашого кола. (Алла Горська загинула 28 листопада у Василькові під Києвом, у будинку на вул. Юних комунарів, 8; похована 7 грудня на Берковецькому цвинтарі в Києві, сектор 39, ряд 8, могила 35. – Ред.)

У грудні 1971 року я жила вже з малим сином на Кіровоградському провулку поряд із Байковим цвинтарем. Приходила до Івана в гості, так само як і він до мене. Одного разу він пішов мене відпровадити до тролейбуса і по дорозі сказав, що заарештували Ніну Строкатову в Одесі. Це був грудень 1971 року (Заарештована 6 грудня. – Ред.).

Під Новий 1972 рік ще ходили колядники. Приходила колядницька ватага і до нас на Кіровоградський провулок. Микола Плахотнюк того року зібрав і привів, здається, студентів Політехнічного інституту. А потім їм ніде було ночувати, переспатися, тому всі вони прийшли до мене і полишали свої обладунки. Тобто «коза» залишила свій кожух, і все інше. На жаль, то так і лишилося, бо через два тижні після того відбулися в Києві арешти, вже фундаментальніші, ніж у 1965 році.

Поміж тим, 5 січня моєму синові сповнилося 2 роки. Прийшли привітати нас із тим святом, з другою річницею Яреми, і мій брат Іван з дружиною Льолею, і Василь Стус з дружиною (між іншим, він приніс книжечку з віршем, який написав спеціально Яремі), і Євген Сверстюк з Лілею. Було чимало людей, ледве вміщалися в хаті. Це була наша фактично остання спільна зустріч – 5 січня. Наступного дня, 6 січня, ще забіг до мене Микола Плахотнюк, бо він, здається, 5-го не був у Києві. Він прийшов і сказав, що йде до Зені Франко, щоб вона поставила свій підпис під документом про створення Комітету захисту Ніни Строкатової. Я не хотіла ставити свій підпис, бо не вважала свій підпис вагомим. Але ми домовилися з ним, що якщо Зеня не захоче, то він тоді поставить моє прізвище.

Більше ми й з Миколою не бачилися, хоча навіть жартували тоді – він ночувати в нас тоді лишився, і ми допізна з ним розмовляли. Це також була остання наша розмова з ним. Ми завжди з ним дурносміхами ставали, коли зустрічалися. Ми тоді жартували, що от би нам в одній камері опинитися. А потім так сталося, що ми таки були в одній камері з ним, тільки в різний час. Ми навіть були закохані одне в одного. І також, на жаль, у різний час. (Сміється). Але це вже інша історія.

12 січня мене не арештували, але з обшуком прийшли. Прийшли раненько, о сьомій годині ранку, коли я збиралася на роботу і ще перед тим мала занести сина до ясел. Зі мною жила братова теща, мати його дружини, покійна вже. Їй не було де жити і вона прийшла до мене. Коли постукали в двері, вона підійшла і запитала, хто. Сказали, що телеграма. Вона відчинила, але то не з телеграмою прийшли, а прийшли кагебісти, почали обшук. Ми якраз на той вечір домовилися з Ніною Обертас піти в кіно, вона мала квитки. Але всіх, хто тоді приходив до мене, за правилами затримували. Здається, тоді й Ніну затримали, затримали тоді й Грицька Міняйла, затримали ще когось. Уже не пригадую всіх, але в той час багато потрапило людей у ті сіті, і дехто цілком випадково.

Обшук тривав до пізньої ночі. А на другий день я поїхала до брата розказати, що сталося. То була якраз середа, по-моєму, бо в мене був семінарський день у бібліотеці – там раз на місяць по середах був семінарський день. Я заїхала до брата, але нікого не застала. Я ще не знала, що в нього теж був обшук і що його заарештовано. Подзвонила до Олени Юхимівни Яновської, яка була одружена з Шумуком, і вона сказала мені, що Данило також арештований. Здається, від неї я довідалася і про Івана. А може вона ще й не знала. Я не пригадую точно, від кого і в якому порядку я дізнавалася, але дуже швидко стало відомо, що багато людей арештовано. А, зрештою, й мене зразу ж почали викликати на допити, спочатку як свідка в різних справах. У справах тих, чиї твори у мене повилучали, насамперед Шумука. Потім почали допитувати вже як звинувачену, але ще на волі. Я мала підписку про невиїзд.

18 квітня 1972 року мені влаштували імітацію арешту. Тобто мені оголосили, що я арештована. Офіційно, в кабінеті слідчого оголосили, що я вже арештована, є постанова. В моїй присутності подзвонили до братової, до Льолі, і сказали, щоб вона забрала з ясел Ярему, бо я арештована. Так сказали. А потім прийшов начальник слідчого відділу (Чи не Пархоменко? – В.О.) і почав провадити зі мною свої виховні бесіди . Дали мені написати доручення. Я мала дитину, мала хату – не сплачену ще, але свою, в процесі оформлення. Мені просто не дали її оформити, вона була б уже своя, але вони дуже перешкоджали. Готували, видно, арешти і не хотіли, щоб була в мене хата. Я понаписувала ті доручення. Стан у мене був стресовий, я "розквасилася". Я плакала, у мене були сльози, були соплі і мені було дуже досадно на себе, було просто гидко, а не могла нічого з собою вдіяти.

Коли начальник слідчого відділу побачив, що в мене сльози через десяту губу, то він думав, що це мене легко взяти. Але насправді то навпаки – я в такій ситуації страшенно зла на себе і на те, що мене хтось такою бачить. Очевидно, що я "відгавкувалася", як могла крізь сльози. І коли він починав торгівлю, моаляв, "подумайте, ми вам можемо надати змогу, ми ж не звірі" – так, як вони уміють говорити, – то я йому крізь сльози сказала: "Кінчайте торгівлю і ведіть у камеру, якщо арештували". Наразі вони ще бавилися зі мною, але я вже їм не вірила. Навіть коли мені сказали, що вони мене звільняють і до завтра я ще можу подумати, я не вірила. Я знала, що якщо не цей крок, то наступний крок, не цей поріг, то наступний поріг буде останній перед неволею. І слідчий – вже мій слідчий, який потім провадив ціле слідство, Сірик Олександр Миколайович – він відпроваджував мене, ще й чекав унизу, він знову ставив приклад Зіновії Тарасівни Франко, що треба розумно поводитися, що він не винен, що якби він робив той обшук, то того б не було, а так дуже багато взяли всього і треба тепер з ним якось давати раду, вони не можуть мене просто так випустити. Я вже трошки опанувала себе і сказала йому, хоча не дуже хотіла говорити: "Олександре Миколайовичу, вибачте, але на вас я не можу зараз дивитися інакше, як на звичайного садиста". І він тоді теж припинив розмову.

Я думала тільки, коли мене арештують: чи в тролейбусі, чи після тролейбусу, чи дадуть побачитися з сином, чи не дадуть побачитися з сином? Але вони дали побачитися з сином і ночувати вдома ще цілий місяць – з 18 квітня до 18 травня я ще ночувала вдома і ходила до них на допити так само, як і раніше, тричі на тиждень, але вже з зубною щіткою і з пастою, з піжамою. Правда, в той день, коли вони мене арештували, я була без цих атрибутів – вони таки зуміли мене обдурити. Але тоді вже в мене не було стресу, тоді вже не було ніяких сліз. Моя "насєдка", тобто сусідка по камері, ніяк не могла повірити, що я перший раз сиджу. Бо я з першого дня в камері почала робити руханку і щодня робила її цілий рік, поводилася так, як могла, розважно, не давала волі своїм емоціям. Всяке бувало, звичайно, – слідство довге.

Слідство тривало до квітня 1973 року. Шість днів ішов суд, який почався наприкінці березня. 2 квітня виголосили вирок. Суд був формально закритий. У Івана, здається, був формально відкритий, але так само ні мами, нікого не пускали. Потім маму таки пустили на виголошення мого вироку. Дали мені 4 роки суворого режиму.

У червні повезли мене в Мордовію, куди перед тим я писала дуже багато листів, у шістдесятих роках, після 1965-го, коли поарештовували дуже багато моїх приятелів. Мої приятелі були, наприклад, Богдан Горинь, Іван Русин, Панас Заливаха – це були дуже близькі мені люди. Я їм посилала все, що тільки могла: рукавиці плели, шкарпетки плели, якщо можна було, книжки посилали. Тоді ще можна було, бо, скажімо, як Симоненкова збірка "Тиша і грім" вийшла... Ні, не "Тиша і грім", а, здається, "Вибране" (у рожевенькій суперобкладинці). То було літо, всі тоді пороз'їздилися, то я тоді в "Поезії" закупила цілу скриньку. Десь роздобула грошей і закупила цілу скриньку тих книжок, так що я в Києві забезпечила наше коло, а потім посилала в Мордовію багатьом. Наприклад, позавчора я була в Миколи Плахотнюка і бачу: у нього на столі маленька книжечка валяється – "Образне слово", чи щось таке. Я розгортаю – я не пам'ятала цього видання, воно мене зацікавило, – а там моєю рукою написано: "Івану Олексійовичу..." і підписано: "Надія Світлична і Микола Плахотнюк". Питаю, що це є, звідки? А він каже: "Це Ви (ми з ним на "Ви", бо ми куми) посилали – хто там Іван Олексійович?" Кажу: "Кандиба, певно?" – "Ну, то Ви Кандибі, мабуть, посилали, а вона повернулася, то Ви мені дали"...

Отже, Мордовія. У Мордовію з українок я тоді приїхала, здається, останньою перед Орисею Сеник, бо її арештували ще пізніше, в листопаді (17.11. 1973. – Ред.). Коли я приїхала, то була там, здається, двадцять третя. То був табір політичних в'язнів (селище Барашево Теньгушевського р-ну, установа ЖХ-385/3-3. – Ред.), зі старших українок там були Дарка Гусяк і Марійка Пальчак (вже покійна). Катруся Зарицька якраз перед тим звільнилася. З нашого "призову" були Стефа Шабатура, Ірина Калинець, Ніна Строката. Здається, все. А потім ще приїхали Орися Сеник і Оксана Попович – ще пізніше. (Нар. 2.02. 1926, ув'язн.12.01. 1945 – 07. 1956; 2.10.1974 – 2.10. 1987).

Для мене то було, звичайно, дуже велике відкриття – той табір. Приїхала після тюрми – а в тюрмі я поправилась на п'ять кілограмів. Ходила з червоним бантиком і казала своєму слідчому, що вони мусять мене випускати хоча б для агітації і пропаганди, що радянські тюрми – найкращі тюрми в світі. Я з червоним бантиком – значить я не є антирадянськи настроєна. Я навіть народилася 7 листопада. Я записана 8-го, але завжди вважала, що сьомого. Так мама казала, "на Жовтневі". Документів у мене не було, то ж це я вже тепер знаю, що восьмого. Тож я там поправилася на 5 кілограмів. Але вони чомусь не клюнули на це – не випустили.

У табір приїхала – все одно на тлі тих засмаглих каторжанок я виглядала синя, бо сонця ж не бачила більше року. А вони там уже чекали мене, вони там навіть припасли якогось меду і всякі запаси поробили. Я була остання, кого вони чекали. То влаштували мені таку пишну зустріч! Дарка Гусяк була коптенармусом, вона тримала всі харчі і видавала по одній чи по дві «подушечки» (цукерки), скільки належалося на день, ми їй усі довіряли. Пізніше, як мені привезли на побаченні лимон, цитрину, і я прийшла з тою посилкою, що мені вже належала, Дарка питає: "Як ви хочете розпорядитись? У нас кожен вільний розпоряджатись, як хоче". Хоча ми харчувалися разом, але посилка – це особиста справа: можете, каже, самі з'їсти, можете роздати, що хочете. Я кажу: "Хотіла б я цитрину на всіх поділити". А було тоді 26 жінок. Тільки ж як одну цитрину поділити на двадцять шість частин, щоб не було кривди нікому? Вона каже: "Ну, спробую". І вона розрізала ту цитрину на 26 рівнісіньких смужечок. Дарка все вміла робити. Як вона мала звільнятися, Ніна Строката почала їй казати: "Пані Дарко, от ви звільняєтеся – навіщо вам брати радянський паспорт? Ви ж не були радянською громадянкою? Вас арештували в Галичині, радянська влада ще тільки насувалася на ваші голови. Ви ж не мали радянського паспорта – навіщо він вам тепер?" А вона каже: "Мала два – сама з картоплі робила печатки, виготовляла ті пашпорти. Так що мала два".

У зоні, звичайно вже було жвавіше. Я побачила вишивані фіранки на вікнах. З мішковини Орися Сеник робила фіранки і чіпляла на вікна в бараку. Всі українки ходили з вишиваними комірцями – це було чудо, це були наші національні прикмети. А «бірок» не було – ми не носили «бірки» з прізвищами. Ми не хотіли – і не носили. Тоді ще якось можна було обстояти себе трошки. Пізніше вже там прикрутили, так що «бірки» були. Уже була пошта, вже були побачення, вже була якась самодіяльність. Ірина Калинець писала вірші, писала казки, я редагувала її або навіть щось там дописувала. Або ми перекладали на змагання: брали щось російське, якусь пісеньку, і перекладали – у кого краще вийде. А потім сварилися, у кого краще вийшло. Дуже було цікаво. Стефа Шабатура компонувала узори і компонувала книжкові закладки, але такі сюжетні, цікаві закладки. Орися Сеник вишивала майстерно – то вишивальниця була неперевершена! Як таких до неї не бачила. Пізніше вже бачила, а до того я не зустрічала таких вишивальниць, як вона, талановитих. Вона також компонувала узори. Наші нари, ці ліжка, були спарені з нею, то я не раз уночі спостерігала, як вона прокидалася і навпомацки щось там намагалася записати, замалювати. Їй приснився якийсь взір – і вона старалася занотувати, щоб до ранку не згубити його. Бо ж не було нічого – вона з нічого їх компонувала. Стефа Шабатура також малювала екслібриси. Вона намалювала багато екслібрисів, але їх потім вилучили.

Були всілякі «війни», бували всілякі акції протесту, всілякі голодівки. Щодо голодівок, то я перший раз голодувала в тюрмі. То була п'ятиденна моя перша в житті голодівка – я не знала, що воно таке, не знала, як я витримаю. А пізніше в таборі брала участь у різних недовготермінових голодівках. Але коли ми довідалися, що Василя Стуса з кровотечею забрали в лікарню (літо 1975 р. – Ред.) і що він потребує допомоги – якось нам швидко вдалося про те довідатись, – у нас кілька жінок оголосили голодівку, в тому числі і Нійоле Садунайте, яку щойно привезли до табору. Литовка, яка нічого про нас не знала, нічого не чула про український рух узагалі. Вона більше була пов'язана з національно-релігійним рухом у Литві. І вона сказала: "Я з вами буду голодувати". А як обґрунтувати? І вона придумала: вона чула, що Стус став на захист її земляка. Коли той помер, Стус запропонував ушанувати його пам'ять хвилинною мовчанкою, і тому вона вважає за...

В.О.: Як його прізвище?

Н.С.: Я забула прізвище.

В.О.: Клеманскіс.

Н.С.: Так, Клеманскіс. І Стуса потім покарали за це. То Нійоле написала: "Я вважаю своєю честю стати тепер на його захист". Ми пропонували йому свою кров, щоб перелили, і оголосили голодівку. Ми не сказали, на який термін оголошуємо голодівку, бо знали, що вони так чи так узагалі її зігнорують, а тим більше, якщо буде визначений термін. То поголодуйте собі, скажуть, та й усе. А між собою ми домовилися, що будемо голодувати, здається, п'ять днів. Бо нас могли розкидати в різні місця. Так воно і сталося: нас чотирьох забрали в божевільню. На території лікарні цілком звільнили барак тої божевільні, так щоб нікого там не було. Хворих десь перевели, а нам позабивали вікна дошками. Але між собою ми домовилися, що через п'ять днів припинимо голодівку – де хто б не був, щоб ми в один день припинили. А Стефу Шабатуру не взяли з нами, її залишили в бараку.

Потім бували різні приводи. Там Ніні Строкатій не дали побачення, там у кінці 1974 року, в День прав людини (10 грудня. – Ред.), ми оголосили страйк. Ми чомусь не називали словом «страйк» – не знаю, чи ми не додумалися? Ми просто назвали це «відмовою від праці», чи «відмова від примусової праці», але в кожному разі так делікатно це іменували – «відмова від праці», а насправді то був страйк. І нас, очевидно, почали карати.

1975 рік – то якраз був Міжнародний рік жінки. Здається, вони приготували амністію для жінок з малолітніми дітьми. За тими статтями амністії ми з Іриною Калинець підходили – і вона мала малолітню дитину, і я. Нас мали амністувати. Та ми якраз напередодні того 1975 року почали серйозний протест. Ми потім довідалися, що в інших таборах також борються за статус політв'язня у різний спосіб: голодівками і всілякими засобами. Ми вважали, що це ми започаткували ту боротьбу, але на перших кроках ми не називали це ані боротьбою за статус політв'язня, ані страйк страйком не називали. Хоча, по суті, за пунктами наших вимог це й була боротьба за статус політв'язня.

Нас тоді вже розкидали по карцерах, по ПКТ, було багато всіляких пригод. У мене термін був, порівняно з іншими, малий – 4 роки. Зо мною ж Дарка Гусяк досиджувала 25-річний термін, і по 15 сиділи люди, по 6 ув'язнення і 5 заслання мали, здається, Ірина Калинець і Орися Сеник 6 і 5 (Ірина Калинець, нар. 6.12 1940, ув'язн. 12.01. 1972 за ст. 62 ч. 1 на 6 р. і 3 засл.; Ірина Сеник, нар. 2.02. 1926, ув'язн.12.01. 1945 – 07. 1956; 2.10.1974 – 2.10. 1987, 6 р. ув'язн. і 5 р. засл. – Ред.). Порівняно з усіма, то тільки в мене і в Ніни Строкатої був такий термін – по 4 роки. А перед звільненням... То, між іншим, також було цікаво, але я не знаю, чи вистачить у нас і в машинерії терпцю все це вислухати, але цікаве в мене було звільнення.

Приблизно за півтора місяця перед закінченням терміну мені сказали збиратися на етап. Я думала, що нормально: везуть десь на перевиховання перед звільненням, ясне діло куди – до Києва. Я була переконана в цьому. Хіба ще до Саранська таких везуть на перевиховання. І раптом мене в Москві, вже після московської пересилки, саджають у літак. Тут така своєрідна процедура: мене завели в літак першою, коли ще ніякої посадки не було. Посадили на задньому сидінні, поряд зі мною було четверо... Ні, я не була в наручниках – ніколи, між іншим, не була, не пробувала, як у наручниках почуваються. Навіть руки назад тримати в мене перший раз завимагали, коли водили на суд, і я дуже здивувалася, бо звичайно в жінок не вимагають, як у чоловіків, щоб конче руки назад. А, може, не скрізь? У кожному разі, мені якось щастило. Мені щастило на начальників на роботі, тому що ніколи на мене начальники не кричали, бо я не знаю, як би я поводилась. Ніколи не було, щоб на мене хтось кричав, як, бувало, на інших.

Так само й тут мені не пощастило побувати в наручниках. Хотіла я побути в камері-одиночці хоч трохи. Я знаю, що люди бояться її, не хочуть. А мені хотілося – і теж не пощастило, я не була в одиночці. В божевільні була.

В.О.: А в карцері?

Н.С.: В карцері була.

В.О.: То там же ви були самі?

Н.С.: А, то правда, напевно, але в тюрмі – ні. У божевільні була. Під час слідства мене посилали на експертизу до божевільні тут, до Павлівської лікарні в Києві. Десь приблизно два тижні я була. Якщо не помиляюсь, то від 11 грудня і десь, може, до 29 чи 30 грудня 1972 року. Перед Новим роком мене привезли назад у тюрму з божевільні. Я була там на експертизі. То також цікава була пригода.

В.О.: Там Наталка Максимівна Винарська завідувала відділом судово-психіатричної експертизи, так?

Н.С.: Ні, хіба Винарська? Мені здається, трохи інакше. Я забула її прізвище – вона в Ізраїлі тепер, а тут була заввідділом експертним. Тяжко сказати... Вона була непогана жінка. Я не знайомилася тепер зі своєю справою, а коли закінчилося слідство, я теж майже не ознайомилась зі справою, мені мало показували, тобто обмежений був час. Вироку мені не давали на руки, що незаконно, звичайно. Я його теж майже не бачила – тільки показали в кабінеті начальника тюрми, потім забрали. Так що я його навіть не прочитала.

Але в божевільні було цікаво. Ось тільки такий епізод – як привезли мене туди. Перед тим, коли оголосили, що мене посилають на експертизу, я питала слідчого, на якій підставі, чому мене посилають на експертизу. Він каже: "Бо ви нещиро поводитеся". Питаю, в чому моє нещире поводження виявляється? "Ви відмовляєтеся давати покази". – "Але ж я щиро відмовляюся давати вам покази? Я обґрунтовую, чому я відмовляюся давати покази". Але це нібито було підставою.

Привезли мене ввечері до божевільні. І ця лікарка-психіатр, яка очолювала відділ, (Наталя Максимівна, здається. На жаль, не пригадую її прізвище), вона мене чекала і ознайомила з тим закладом, куди я потрапила. Я її запитала, скільки я тут маю бути. Каже: "Це залежатиме від вас, від вашої поведінки, але пересічно десь від двох тижнів до двох місяців". Питаю, що треба, щоб ближче до двох тижнів, а не до двох місяців, і що бажано вкластися в два тижні. Вона каже, що то від мене залежатиме. "А чому ви хочете швидше? І чому саме два тижні?" Я кажу: "Через два тижні Новий рік, а я забобонна – я не хочу зустрічати Новий рік у божевільні. Я волію в тюрмі". Я знала, що розкриваю свої карти, я знала, що навіть даю їм козирі в руки. Я справді була як божевільна, я дуже боялася божевільні, панічно боялася. Але я вирішила бути відвертою там, де я можу собі дозволити.

Вона справді вклалася в два тижні. Тоді я ще її питала, чи знає вона Стуса – бо я знала, що Стус там уже бував. Я ще була на волі, коли до мене дійшла чутка, що він у божевільні. "Знаю" – каже. А ще перед тим я запитала її, чи є бібліотека. "Була, – каже, – але всю скурили. Але я вам можу приносити з дому. У нас такого контингенту не часто буває, то я вам приноситиму з дому".

В.О.: Вона й мені приносила.

Н.С.: А ви теж були в неї? А я й не знала! І теж Достоєвського приносила?

В.О.: Так.

Н.С.: Вона мені казала, що і Стусові теж носила.

В.О.: Але я після вас був.

Н.С.: Після мене? Вона не згадувала? Ви не знали, що я там була?

В.О.: Про декого ми згадували, але вона не хотіла називати прізвищ.

Н.С.: Отже, ви не знали, що я була там.

В.О.: Але я знав, що Василь Лісовий був – це точно.

Н.С.: А я не знала.

В.О.: Ми ж там були після вас.

Н.С.: Ну так, але чи ви знали, що я там була?

В.О.: Ні.

Н.С.: Бо я про Стуса знала. І знала про Ґлузмана. Тобто я знала, що лікар-психіатр Ґлузман уже засуджений. Я про це знала, бо за весь час, коли я була в тюрмі, один раз вдалося піймати "ксиву" під час прогулянки у дворику. І то якраз була маленька записочка від Слави Ґлузмана, про якого я навіть не чула до того. А він дуже лаконічно написав: Семен Ґлузман, ст. 62, ч. 1, термін і, здається, камера. Я не пригадую точно, але буквально два малесеньких рядочки і така основна інформація. То я в неї спитала також про Ґлузмана – то ж колега її. А вона сказала, що не знає.

Повертаючись до табору, можна сказати, що в таборі було ще веселіше, ніж у божевільні. Божевільня теж порівняно з тюрмою певною мірою була відпочинком. В таборі до нас, звичайно, приїжджали всілякі бригади з волі – виховувати, перевиховувати, навіть бували такі, що з нашого табору їхали на Урал чи з уральського табору приїздили до нас.

Все вже зараз не пригадую, але в мене є вісім Іванових листів, які він мені прислав з табору в табір. Ми з ним листувалися, але не часто, тому що листування було обмежене, ліміт був два листи на місяць. Очевидно, що ті листи треба було писати до родини – родина найбільше чекала. Тим, що на волі, в багатьох відношеннях було важче, ніж тим, хто за ґратами. Тому треба було писати їм. Через них, звичайно, листувалися між собою в'язні, але хотілося безпосереднього листування, і ми домовилися раз на чотири місяці – вже точно не пригадую як, але в кожному разі обмінюватися безпосередньо листами. Я йому навіть послала одного разу вишитого козака – вишила такого козарлюгу як фрагмент закладки, що скомпонувала Стефа Шабатура, і послала йому. Написала там такий чотиривірш: "Роки й роки... У всі віки гуркочуть крильми вітряки. Та не втрачай к життю охоти – воюють з ними Дон Кіхоти". І він дістав – я не думала, що вишивку дадуть. Дістав.

Отже, перейдемо до звільнення. За півтора місяця мене взяли, як я сказала, на етап і в Москві посадили на літак, у якому я щойно від стюардеси довідалася, що ми летимо не до Києва, а до Луганська. І я впала в такий шок, попросту в паніку, бо в Луганській області в селі, де я народилася, у моєї мами, тепер уже покійної, був мій син, якому на той час уже було біля шести років. Зразу в мене стрілила думка: якщо в Луганськ везуть – значить, з ним щось сталося! Я розумом усвідомлювала, що якби щось сталося, вони б мені не сказали цього ніколи. Але це розум, а емоції – то щось інше. Коротше кажучи, у мене почався такий майже істеричний стан. Я всю дорогу тільки й боролася з собою, щоб якось більш-менш пристойно поводитися, щоб хоч не привертати уваги цілого літака. Бо й так, коли почали людей заводити в літак – де я була одна, не рахуючи конвою, – була дуже велика спокуса щось сказати, хто я. Дуже велика спокуса – перший раз ти бачиш людей з волі! І певно, що хочеться одною фразою, бо більше не дадуть, але одною фразою якось заявити про себе. Але я себе стримала, бо уявила, що зразу ж мені заткнуть рота, це зрозуміло, а людям дуже переконливо пояснять, що вони везуть божевільну. Це було дуже схоже – в тій чорній хустці, в тій ватянці, в тих "что ты, что ты" (в'язничні черевики – жарґонізм), зацьковані очі, такий вигляд – абсолютно вигляд божевільної. І я того не стала робити, але потім, я кажу, вже боролася тільки з тим, щоб якось більш-менш пристойно вийти з тої ситуації.

Вони мені ще тиждень не говорили, навіщо привезли мене в Луганськ, а кинули в загальну тюрму, бо там іншої немає. І щойно через тиждень почалися бесіди з таким майором Отставним (таке його прізвище – Отставной). Він чоловік приємний, бесідував на різні теми зі мною, а я не могла збагнути, що він від мене хоче. Враження було, що взагалі вони від мене нічого не хочуть. Але я знала, що щось таки вони хочуть.

Протягом того часу, що я там була, мене двічі возили на екскурсії – з тюрми на екскурсію в Краснодон, у музей "Молодої гвардії". Я іду по музею, боюся послизнутися, бо там на всіх відвідувачів вдягають такі капці, а в мене в очах паморочиться, бо перший раз простір бачиш після тісної камери. Зразу простір, люди – то все якось впливає, приголомшує, і дуже невпевнено почуваєш себе. Я знала, що там у музеї є остання велика мозаїчна робота Алли Горської. Я знала, що її побачу, та не знала, як я зможу опанувати себе перед тою роботою, якої я ще не бачила, між іншим. Алла, коли там працювала, навіть приїздила в село до мене. Вона привезла мені сукню, в якій мене згодом арештували, я сідала в ній на слідстві і це знову була в ній, тому що на звільнення дають той самий твій одяг... Я тільки боялася, як я витримаю. Але я витримала, і тільки як мені запропонували зробити запис у книгу відгуків, я відмовилася. Думала, що з мене досить, з мене всього вже досить на сьогодні, везіть у камеру.

А за якийсь час повезли ще на одну екскурсію – в Лисичанськ, до якого я через три дні їхатиму знову (Розмова відбувалася перед поїздкою Н.С. на Луганщину. – Ред.). В Лисичанську мені вже було вільніше. Їхали машиною довго, бо до Лисичанська від Луганська там відстань далеченька – я не знаю скільки кілометрів, десь, може, сто, може більше навіть. Я розумію, що всі, включно з шофером, – то були кагебісти, а не тільки майор Отставной. Приїхали – там зразу до районного відділу КГБ. І начальник районного КГБ (я забуваю завжди, чи він Лебеденко чи Лободенко) за ручку зі мною вітався, як належить, "Надія Олексіївна", все так галантно. Повезли мене до музею Сосюри. Коротше кажучи, то все дрібниці. На двох цих екскурсіях я побувала, повернулася в камеру.

Звільнили 18 травня 1976 року, рівно через чотири роки. Оскільки мене звільнили там, у Луганську, я зразу ж поїхала до мами, де був і мій син. Пізніше я зрозуміла, яка була мета того виховання і що було на меті цього "виховного процесу" майора Отставного. На меті було залишити мене в Луганській області. Мені пропонували Лисичанськ, мені пропонували ще щось, я вже не пригадую. Пропонували квартиру, пропонували прописку, одразу все. Я тоді думала, що це так, між іншим, а пізніше я збагнула, що це й була мета. У мене за вироком не було передбачено заслання, а їм дуже не хотілося пускати мене назад до Києва. Права такого вони не мали – не пустити. І я все-таки поїхала до Києва. Побула трохи в мами і поїхала до Києва. Вони змушені були мені написати маршрутний лист до Києва.

У Києві, певна річ, мене не прописували, у Києві мені відповідно не давали роботи. У Києві я не могла ані лікувати дитину, бо не прописана, і син не був прописаний, бо його виписали так само, як і мене, хоч він у домовій книзі й був записаний, але якось вони то зробили.

Вахтанґ Кіпіані: Хотілося б знати, які були зв'язки з сином під час ув'язнення.

Н.С.: Я з ним бачилася протягом ув'язнення тричі. Його привозили до мене на побачення три рази.

В.О.: А хто ще приїздив?

Н.С.: До мене завжди приїздили мама з Яремою і Льоля, братова дружина, яка супроводжувала маму і водночас їздила до Івана – вона так на одне побачення і на друге.

В.О.: І її пускали до вас?

Н.С.: Не завжди. В останній рік не пустили, вона чекала за брамою, поки ми з мамою мали побачення. Перший раз пустили, а потім я вже не пригадую, другий раз пустили чи ні. Я мала три побачення за ті чотири роки. І Ярему перший раз я побачила через півтора року. Я знала, що він мене не впізнає, звичайно. Я була готова до цього теоретично. Але теоретично і практично – це різні речі.

Але нічого, другий раз він мене вже впізнавав – принаймні, мені здавалося, що він мене впізнає. І третій раз теж. А вже коли я звільнялася, то він уже чекав мене, він уже прийшов аж до шляху мене зустрічати з бузком, якого йому нарізала мама. Перших два місяці він не відривався від мене, просто за спідничку тримався весь час, ну, буквально не відривався. Як приїхали до Києва, то ще було цікаво – я знову збочую, але то було цікаво, – як він весь час мене розпитував, коли десь побачить ґрати, то питав: "Мамо, це тюрма?" А тут же скрізь на першому поверсі і в житлових будинках, і в крамницях ґрати. Я кажу: "Ні, це крамниця". – "А це тюрма?" – "Ні, тут люди живуть". І так довго було. Аж потім він якось сказав: "Тільки погані люди в тюрмі сидять". І я тоді йому сказала... До того він не знав, що я була в тюрмі. Мама мені сказала, що він не знає, то я не хотіла робити маму брехухою в його очах. Підривати віру в маму не можна було. Коли він мене питав ще в таборі під час побачення, чи дядько Іван у тюрмі... Ні, він спитав мене, чи я в тюрмі, то я сказала – бо хтось, видно, з "добрих людей" йому вже сказав, так що він знав, але бабуся казала ні, то він не знав, кому вірити. Я сказала: "Ні, сину, тут не тюрма – тут табір і тут лікарня". А там видно було, що ходять у халатах. Кажу йому: "Бачиш, що тут лікарня? Табір цей на території лікарні споруджений". А потім він каже: "А дядько Іван у тюрмі?" Я йому тоді сказала теж: "Ні, твій дядько Іван теж у таборі, але він далеко на Уралі". Перевела на географію, сказала, що він теж хоче приїхати, і як тільки зможе, він приїде, а зараз він у таборі. Думаю, слово "табір" для нього не страшне, бо він чув про різні табори – піонерські та інші. І тепер у Києві, коли він почав мене питати про тюрму і сказав, що тільки погані люди живуть у тюрмі, я йому кажу: "Ні, ти помиляєшся, Яремку, не тільки погані люди сидять у тюрмі. І дядько Іван був у тюрмі, і Ленін був у тюрмі, і я була в тюрмі". Він проковтнув про дядька Івана, проковтнув про мене, але за Леніна вчепився: "Як? Ленін не був у тюрмі!" Для нього вже "дєдушка Ленін" був той, що не міг бути в тюрмі. Тоді я йому сказала: "Знаєш, сину, виростеш, учитимеш біографію Леніна і дізнаєшся, що він був у тюрмі". І тоді вже почала більше розказувати і про Івана, і про себе.

Під адміністративний нагляд мене поставили приблизно через рік. Я одружилася вдруге (З Павлом Стокотельним. – Ред.). Їхала на суд до Руденка... Перед тим ще бували всілякі виклики у справі Мирослава Мариновича і Миколи Матусевича, у справі Руденка, до Донецька їздила на допит. А потім поїхала до Дружківки на суд Руденка і Тихого як свідок Руденка (23 липня – 1 серпня 1977 р. – Ред.). Після того мене поставили під адміністративний нагляд. Була я під наглядом таким: від дев'ятої вечора до шостої ранку не мала права виходити з хати, з усіма іншими вимогами. Так що з Києва я ніде за той час не їздила, за винятком Кам'янця-Подільського. У 1977 році я поїхала до свекрухи, до чоловікової родини в Кам'янці-Подільському – перший раз із маршрутним листом на десять днів. І з нами поїхав Борис Антоненко-Давидович, ми його просто запросили. Якраз тоді припадав його день народження – 5 серпня, а ми з другим чоловіком навіть познайомилися в нього. І взагалі ми були близькі. Виявилося, що чоловік і його родина також зблизилися з ним. Ми навіть кликали його, хотіли, щоб він був нашим весільним батьком, але не вийшло – його якраз не було в Києві. І ми до нього одного разу також напоролися на обшук, вже після одруження, так що мусили там у нього лишатися.

У кожному разі, ми забрали його з собою, ще нелегально з'їздили до Хотина, в фортецю, в Кам'янець-Подільський, так що маю якісь там нездалі, але таки маю якісь фотографії з Борисом Дмитровичем. То було місто його юності – він там був ще в Українській Народній Армії під час визвольних змагань у 1918-19 році. Він там бував і мав знайомих. На старість він був дуже балакучий, так що з ранку до вечора говорив, розповідав, пригадував, читав Маланюка напам'ять, цілі поеми. Тобто він опинився в своїй юності, то було дуже цікаво.

Але тут, у Києві, продовжувалися провокації. В 1978 році, в травні, народився в мене другий син. І я не мала куди його забрати. Там в одній кімнатці, де ми жили удвох з чоловіком і з старшим сином, не було навіть місця, де поставити візочок для дитини – хіба на стіл. Я справді забобонна, я не хотіла класти дитину на стіл. І я пішла до братової – у неї теж однокімнатне помешкання, але вона одна. Я там поселилася з дітьми, а чоловік лишився у сестри, там, де ми жили раніше. Він щодня приходив з роботи, купали дитину, він вечеряв і йшов ночувати туди, а наступного вечора знов приходив. Була така дуже незручна ситуація, але не було виходу.

Найгірше те, що вони вчепилися за «порушення режиму адміністративного нагляду», хоча практично порушення не було, бо в межах населеного пункту можна жити де завгодно. Київ – великий населений пункт, і я в межах Києва жила, а на Борщагівці чи на Чокалівці – не має значення. Але вони вчепилися, що це порушення режиму і мене ще двічі судили. Перший раз мене везли з малим Івасем – два тижні йому було. Нас воронком везли на суд. За статтею, за якою мене судили, передбачається за порушення перших два рази грошовий штраф, третій раз – ув'язнення. Вони мене два рази судили до штрафу, а третій раз вже мали б саджати. Але я ще від осені 1976 року почала клопотання про виїзд за кордон.

Після того, як я побувала на побаченні з Іваном... А мені пощастило з ним побачитися на Уралі. Я думаю, що нам вдалося обдурити гебістів, виїхати з Києва, доїхати спочатку до Всехсвятської, а потім до Кучино. Його туди перекинули на час побачення, і вони не знали, що Льоля їде не сама, вдалося так. Там нас маринували-маринували, а потім таки дали побачення.

Після того, як я повернулася, ще трохи потикалася носом скрізь у зачинені двері, влаштувалася працювати двірником у дитячому садочку. Велика територія, багато було роботи. До мене приходили хлопці, допомагали. Я не могла сама впоратися, бо того листя кожного дня вигребти... Дуже велика територія, нелегко було. Але я там все-таки мала працю, і там же був мій син, у тому садочку. Тоді я ще не мала прописки.

Пізніше, як я вже прописалася на Борщагівці, то я залишила ту працю і знов пробувала десь влаштуватися. Мені на якійсь комісії пропонували влаштуватися в дитячий садочок вихователькою. А я хотіла коректором, десь там було місце. Казали, що коректором не можна, бо то ідеологічна робота. А пропонували вихователькою в садочку. Я кажу: "Але ж то більш ідеологічна робота – то ж виховувати дітей". – "Они маленькие, они идеологии не понимают". У кожному разі, я вже не працювала ніде після садочка, після того двірникування.

У 1978 році у вересні – оце в такий час, як зараз, чи трошки раніше, чи трошки пізніше, – я дістала дозвіл на виїзд до Америки. Я просилася до Німеччини, до Канади або до Америки, мене випустили до Америки. Я часто думала там уже, в Америці, чому мене випустили, бо нікого тоді не випускали. І мене люди питали час від часу, як мені вдалося виїхати, бо нікого з українців не випускали. Очевидно, що я не знала тоді і не знаю по сьогоднішній день їхніх намірів. Знала, що це не безкоштовно, знала, що якусь вигоду вони хотіли з цього мати. "Вони" – ви розумієте, кого я маю на увазі. Яку вони могли вигоду з мене мати? Я так думаю і по сьогоднішній день, що, мабуть, вони розраховували на те, що я там не витримаю і попрошуся назад.

Я приїхала сама, з двома малими дітьми. Старшому синові вісім років, молодшому – чотири з половиною місяці, коли я вже виїздила. Я не маю там ніде жодної родини. Я записала Софійку Геврик, яка прислала мені виклик, і на той виклик я виїздила. Я записала, що вона мені двоюрідна сестра і вигадала історію, де була частина моїх припущень. Я так і писала: "Я припускаю"... Я можу припускати що завгодно – то ціла історія, яка ґрунтувалася на правдивих відомостях, а далі я "припускала". Я припускала, що це моя двоюрідна сестра. І вони мене випустили. Ясно, що щось вони хотіли з того мати.

Пізніше я згадала, що влітку кагебіст Микола Іванович Стеценко мав розмову з Оленою Юхимівною Яновською і сказав їй: "Ми її випустимо, але вона сама попроситься назад. На колінах повзатиме, а ми її назад не приймемо". Олена Юхимівна мені про це сказала, але сказала під великим секретом, бо вона обіцяла їм не говорити. Я зараз це сміливо говорю, тому що вона мертва, я на неї не роблю наклепу. Вона справді все це сказала, і справді все це було. Але вона просила мене нікому про це не говорити. В таких випадках я стараюсь забути сама. І я справді на якийсь час забула ту розмову.

Минуло два місяці, і вони мені дали дозвіл, але я вже не пам'ятала того, що Олена Юхимівна мені говорила. Я тоді не повірила – мало що там сказали! Але потім, за якийсь час, я в Америці пригадала цю розмову. Коли я думала про це, то пригадала, що вони їй таке сказали. Та й сама почала калькулювати, що вони з мене можуть хотіти – це тільки те, щоб я назад попросилася.

Але я там зустріла дуже багато добрих людей. І такі, як я, міґранти з України, були там ще рідкістю. Ну, хто там приїхав переді мною? Леонід Плющ до Франції, ґенерал Петро Григоренко до Америки. Ще там був єврей з Чернівців, Штерн, думаю, великою мірою пройдисвіт, лікар. Його там дуже пишно зустрічали, йому якраз найбільше допомогли українці. А більше нікого не було на той час. Так що мені люди дуже помогли.

Я потрапила в надзвичайну родину – родину Гевриків, жила в них перших півроку чи, може, навіть довше. У них три хлопці приблизно віку мого старшого сина – трошки старший, трошки молодший. Вони разом до школи ходили. І я призвичаювалася до американського життя, бо то на кожному кроці щось нове, щось дивне, щось незвичне, незрозуміле. Навіть увімкнути газову плиту – виявляється, не треба сірників, а я до того не звикла. Ще пізніше, через кілька років, сідаю в автобус і раптом чую – зашипіло, і опустився автобус. Думаю, що він зламався. Виявляється, інваліда треба завезти в автобус, інвалід має заїхати візочком, то йому опускають платформу, щоб він заїхав у автобус. Багато такого, до чого я не звикла і не знала того. І Геврики мені допомогли дуже-дуже багато, просто як родина. Я їх і далі сприймаю, як свою родину, а Філадельфію сприймаю як свою американську батьківщину.

А крім того, було справді багато добрих людей, які допомагали. І перший, найрідніший, хто мене зустрів в аеропорту Кеннеді (там було багато людей, там прес-конференцію зібрали, багато зустрічаючих), але мені найрідніший був чоловік, якого я ніколи в житті доти не бачила живцем – це був генерал Григоренко. Я його знала тільки з розповідей. І він мене ніколи не бачив. Ми навіть мали колись зустрітися в Києві, але не зустрілися. Він про мене знав, я про нього знала, але він справді був мені як рідна людина. Відтоді він і лишився мені там найріднішою людиною. Дуже мені його бракує по цей день. Він, звичайно, старший, звичайно, досвідченіший за мене, мудріший. Я все ходила до нього за підтримкою, за порадою. А крім того, він організував Закордонне представництво Української Гельсінської Групи.

Одразу як я приїхала в 1978 році, то потрапила на конгрес СКВУ. Тобто конференцію Світового Конгресу Вільних Українців. Той конгрес називався "конгрес Конгресу". Там ми були почесними гостями, виступали. Там був і Леонід Плющ. Тоді ми домовилися заснувати Закордонне представництво Гельсінської Групи. Льоня Плющ на той час уже мав письмове доручення бути представником Групи. 

В.О.: Від Руденка.

Н.С.: Я навіть не знаю – то такими цікавими літерами вималюване, не знаю, хто то писав...

В.О.: То Руденко написав того листа.

Н.С.: Я навіть не знала, хто написав, але я маю копію того доручення. А потім Григоренко зорганізував представництво. Я фактично стала його правою рукою, хоч таких рук у нього й не було дуже багато. Ми потім вирішили видавати "Вісник репресій в Україні" (фактично я його робила), проводили конференції, писали різні звернення, клопотання. Весь час когось арештовували, інформація надходила страшно тяжко, дуже непросто було роздобути інформацію про кого-небудь. Ось про вас, пане Василю, ми роками нічого не знали, аж потім дійшло "Останнє слово", потім ще щось. Ми нічого не знали. Хотіли щось повідомити про когось – але як повідомиш? Тільки те загальне, що знаєш – то вже нікого не цікавить, треба щось нове повідомити. У "Вісник репресій" видзьобували такі дрібничкові інформації, але я старалася їх помістити. Потім виявлялося, що вони помилкові, що то не так було, і в наступному числі треба було вказати, що це помилка. Але все одно багато людей вважали, що це потрібне і користувалися ним.

В.О.: А ви не згадали ось про що. Ви ж, здається, не прямо до США виїхали, ви ще, здається, в Римі були?

Н.С.: Я виїздила з пашпортом, у якому було написано, що я їду "на постоянное жительство" до Америки. Але щоб в'їхати до Америки, треба десь пройти таке інтерв'ю, всілякі медичні перевірки. Переважно виїздили з Радянського Союзу на ізраїльські візи – то вони їхали через Відень. Там були ті табори чи не табори – у всякому разі, всі ці перевірки вони проходили у Відні. А ті, що їхали просто до Америки, мали проходити ті перевірки в Римі. Тому я була в Римі, а не у Відні, бо я їхала просто до Америки, не через Ізраїль. Я їхала на американську візу. У Римі я була щось зо три тижні, поки відбулося все це оформлення. А декому то бувало й довше. Я, коли їхала, не знала про це. Взагалі, коли я їхала, то думала, що це черговий жарт – що кагебісти мене знімуть...

Отже, перший рік я працювала в Гарвардському університеті – вони просто призначили мені стипендію на один рік, 16 тисяч. На той час це були великі гроші, а на сьогоднішній день це малі гроші, це зарплата, на яку б ми не прожили (незрозуміло, не чути). Але тоді це були чималі гроші.

Я не мусила там жити – я туди часто їздила на семінари чи ще щось. У мене був досить вільний режим, так що я могла їздити по українських громадах. Мене часто запрошували, я виступала, розповідала, щось робила. У тому Гарварді, скажімо, я ночувала прямо в інституті, милася холодною водою, бо гарячої не було, але мене це влаштовувало, мені було зручно, вигідно. Там я, скажімо, розшифровувала лист Юрія Бадзя. Прийшов відкритий лист Бадзя до ЦК і Верховної Ради. Написаний він не так, як Стусові записки "З таборового зошита", але все-таки треба було напружуватись, щоб його розшифрувати. Тоді в мене зір сів – дуже чітко пам'ятаю, що саме тоді у мене сів зір. Тоді я почала звертатися по окуляри. Це перший рік.

А потім я працювала в "Пролозі" – видавництво "Пролог", органом якого був журнал "Сучасність". "Пролог" – це перше видавництво, видання якого в 60-х роках до нас дійшли. Їхні видання тут робили революцію: Мирослава Прокопа "Україна і українська політика Москви", Івана Кошелівця "Сучасна література в УРСР" і багато інших видань "Прологу" приходили сюди різними шляхами. Видавництво "Смолоскип" заснувалося вже пізніше, і вони почали конкурувати між собою. Конкурувати прямо, непрямо, чесно, нечесно – то вже різне бувало. Я не пригадую, допоки я працювала в "Пролозі". У "Пролозі" вдалося видати збірку Миколи Руденка. При мені, що я впорядковувала, вдалося видати "Деталі піщаного годинника" Миколи Горбаля. І найбільше, чого я прагнула – це "Пaлімпсести" Василя Стуса, хоч я вже в той час там не працювала.

Пізніше я пішла на радіо "Свобода", куди мене запрошували з самого початку, але я відмовлялася, тому що боялася зробити клопіт братові і взагалі близьким. Радіо "Свобода" було дуже не в пошані у радянських властей, його далі пов'язували з ЦРУ, хоч воно від ЦРУ давно вже відірвалося. Я боялася, щоб там не було клопоту. А коли в Івана на засланні стався інсульт, тоді вже мені практично нічого було боятися – що йому могли зробити гірше? Я тоді погодилася і пішла працювати на радіо "Свобода".

В.О.: В якому році?

Н.С.: Ви знаєте, я забула, який це був рік, бо я перед тим позаштатно працювала. Я мушу знати це, бо це ж мій робочий стаж.

В.О.: Я вас чув уже в 1978.

Н.С.: Я в кінці 1978 року виїхала. Почала працювати там у штаті десь у 1982-83 році. Я не пригадую. Якийсь час я позаштатно працювала. Мене попросили зробити серію передач про свою справу. Я скористалася з тої нагоди, щоб розказати про людей, які були пов'язані зі мною по справі. Так що я таку серію передач про різних людей зробила, а канвою була моя справа. Це таке було в мене замовлення, коли я ще позаштатно працювала. Раз на тиждень я туди їздила записуватися. А потім уже в штат ввійшла (забула – мабуть, це 1982 рік). Працювала, аж поки в 1994 році закрили в Нью-Йорку корпункт радіо "Свобода". Я любила ту роботу, вже мала свій постійний радіожурнал для жінок, “Журнал надії”. Вчилася навпомацки, так, як пізніше і на комп'ютері, так і на радіо, – все навпомацки. Але очевидно, що мені допомагали добрі люди. Я там уже почувалася досить впевнено. Але закрили, і довелося знову лишатися без фаху.

Я, до речі, диплома не маю ніякого. Я там прожила без диплома, при виїзді мені не дали копії університетського диплому, хоча мусили дати. Не маю жодних документів: не маю свідоцтва про народження, бо на мій запит через консульство звідси прийшла відповідь, що я навіть не народилася. Про реабілітацію я не клопотала – клопотала моя братова. А я не хотіла, мені то було байдуже. Але вона виклопотала, привезла мені довідку про те, що я реабілітована. Вона її виклопотала в 1994 році, а довідка датована ще 1992 роком. Але то теж дивна посвідка. Я вам не показувала її копію? Я вам можу прислати – то такі цікаві документи, що їх треба бачити. Наприклад, свідоцтво про народження починається так: "Як повідомляють компетентні органи..." – ну, де ви сьогодні таке зустрінете? А в посвідці про реабілітацію написано, що я така й така, правильно моє прізвище, ім'я та по батькові – там я вже народилася, там я вже є... Написано, коли була арештована, коли була засуджена, на який термін – все правильно. Це заповнений бланк, з правильними відомостями, аж до пункту звільнення. Про звільнення ж написано (видруковано машинкою): "Відомостей нема". А далі: скільки років, місяців, днів перебувала в ув'язненні – скрізь прочерки. Не відбувала в ув'язненні нічого. Заслання – прочерки. На примусовому лікуванні – прочерки. Ніде я не перебувала. Але реабілітована.

Тепер я працюю позаштатно в Українському музеї в Нью-Йорку. Двічі на тиждень туди їжджу. Видаю журнал Об'єднання православних сестринств, який називається "Віра". І маю всякі такі побічні клопоти. Займаюся архівами. Пан Василь показує на цю книжку спогадів про брата Івана. Вийшла вона завдяки Івановій вдові – бо то вона витискала з усіх спогади, вона це зорганізувала. Ми разом з нею впорядковували. Я запропонувала зробити склад книжки, тобто надрукувати на комп'ютері, оформити все. Ви питали, чи то я сама макетувала. Тут усе – і склад, і макетування, і технічне редагування – це все я робила в Америці. (Доброокий. Спогади про Івана Світличного. Упорядники Леоніда і Надія Світличні. К.: Час. – 1998. – 574 с.).

В.Кіпіані: Я ще прошу, може, встигнете сказали для мене, що сьогодні 23 вересня 1998 року, Володимирська гірка, поруч Василь Овсієнко... Добре? Якщо вдасться, бо показує, що вже плівки нема. Бачите, я виключив, а воно вже не вмикає. Я ще спробую виключити...

В.Овсієнко: Воно ще трошки натягнеться, так би мовити...

На цім розмова з Надією Світличною 23 вересня 1998 року на Володимирській гірці з участю Вахтанґа Кіпіані закінчилася. На аудіокасету записував Василь Овсієнко, а на відеокасету Вахтанґ Кіпіані.

 

Знімок В.Овсієнка:

SvitlN  Фотоплівка 1150, кадр 21.  23.02. 2003. Надія СВІТЛИЧНА.
Рекомендувати цей матеріал