Menu
віртуальний музей
Дисидентський рух в Україні

МЕЛЕНЬ МИРОСЛАВ ОЛЕКСІЙОВИЧ

10.11.2005 | Овсієнко В.В. | Інтерв"ю М.Меленя 3.02. 2000 р. у м. Моршин.
І н т е р в' ю
Мирослава Олексійовича М е л е н я

З виправленнями М.Меленя 9 листопада 2005 року.
Перші два розділи і частково третій М.Мелень у жовтні 2005 року переписав наново, однак тут залишено кілька фраз із наговореного тексту. Підзаголовки інтерв’юера.
Деякі уривки переставлено місцями задля часової послідовності.
Специфічні наголоси мовця виділені жирним курсивом.

В.В.Овсієнко: 3 лютого 2000 року у місті Моршині, по вулиці Зіновія Красівського, 11, записуємо розмову з паном Мирославом Меленем. Веде запис Василь Овсієнко.

РОДИНА
М.О.Мелень: Я – Мирослав Мелень, син Олексія, народився в селі Фалиш Стрийського району 13 червня 1929 року в багатодітній селянській сім'ї. Батькові корені з Буковини. З того древа походить і Теофіль Мелень, один з організаторів пресової квартири в леґіоні Січових стрільців 1914 – 1916 років. Загинув у бою з москалями 1916 року в селі Викторів.
Батько мій слідом за сімома братами 1910 року виїхав в Америку. Повернувся 1920 року, після війни. Був наймолодший. Зі старших його братів не повернувся жоден. Але всі віддали зароблені на той час гроші татові. Він повернувся на Україну й одружився зі вдовою Катериною Печеняк, яка мала сина Василя від Павла Печеняка. Він був січовим стрільцем у курені Букшованого. У бою з москалями на Болехівській горі, що біля села Лисовичі, в рукопашному бою він був важко поранений і через день чи два після бою друзі доставили його до рідного села Фалиша (приблизно за 8 кілометрів від місця бою), де його й поховала 22-річна вдова Катерина з маленьким синком Василем, 1910 року народження. Згодом – це моя мама, а Василь – мій рідний брат, але тільки по мамі. Пам’ятаю, що в нашім домі свято оберігали пам’ять Павла, а тато мій ціле життя до пасинка Василя ставився як до рідного. Василь вчився в Стрийській ґімназії. Це вимагало великих коштів, і тато їх давав. Ніколи жодним словом мамі не дорікнув. Василь вчився разом з Бандерою Степаном, з Тичієм-Лопатинським, Юліаном Гошовським (згодом крайові провідники ОУН). Стрий тоді був вогнищем українського відродження та зародження першої мережі підпільної ОУН. Закінчивши ґімназію, з огляду на політичне становище, мусив був покинути рідну землю й еміґрувати в Чехословаччину, в Подебради, де після війни осіла вся націоналістична еліта України.
Повернувся брат 1941 року з леґіонами „Нахтіґаль” та „Ролянд”. Пам’ятаю (мені було 11 років), як односельці збігались подивитись на „Американового Василя” (брата і сестер моїх і досі в селі звуть „Американові”). Він – у ґранатовому мундирі, з реґаліями хорунжого, вільно володів німецькою, чеською, польською мовами, вітався з рідними і близькими зі сльозами на очах. Мені дав погратися „маузером” (звичайно, без патронів), то я вважав себе найсильнішою, геройською людиною. Однолітки, обступивши мене, просили дати хоч раз „потиснути на цинґель”, хоч потримати хвилинку. Той мент мені й досі перед очима зі всіма реаліями, хоча давно вже всі відійшли у світ духів предків, розгубились по чужих світах чи пропали безслідно.
Василь за завданням Організації Українських Націоналістів пізніше став начальником “Веркшутц-поліції” в селищі Рипне на Станіславщині. Взяв з собою і брата Володимира (він з 1925 року народження). Під час німецької окупації постерунок „Веркшутців” плідно співпрацював з оунівським підпіллям, забезпечуючи його, найперше, інформацією та зброєю і харчами.
Перед приходом більшовиків 1944 року весь постерунок у складі 22 чоловік зі зброєю пішов у лави Української Повстанської Армії, але хто і в яку групу і частину, мені не відомо. Знаю тільки достеменно, що Василь попав у курінь Різуна-Андрусяка і займав посаду курінного ідеолога. Брат Володимир був мобілізований у сотню рядовим стрільцем, яка зі Станіславщини одразу пішла в рейд на Закерзоння. Василь мав псевдонім „Боровик”, а Володимир „Білий” (він був світлий блондин). Василь 1946 року загинув перед Великодніми святами на Рожнятівщині і похований у братській могилі в селі Цинява. Разом їх спочиває 32 воїни легендарної УПА.
А ще 1945 року на сам Святвечір зранку до нашої хати в село Фалиш прийшли облавники робити обшук. Робили обшук майже цілий день: розвалили печі, зірвали підлогу, на стриху (горищі) поскидали все – шукали, як у пісні того часу співали: „Поламали скрині, шукали бандьорів”. А надвечір забрали тата і хотіли арештувати. Тато, вийшовши з сіней, одразу кинувся вбік, хотів утечи, але автоматна черга скосила його. Уже на лежачого п’яний чекіст з матюганними вигуками кинув ґранату. Після зриву я з сусідом Дмитром Моричем забрав тіло (руку я підібрав зі снігу за п’ять метрів) і до ранку поховав без труни, бо в іншому разі його забрали б москалі і до сьогодні ніхто не дізнався би, де воно поділося. Як тепер відомо всім, це був такий метод замітання слідів варварського упокорення народу. Такий метод знищення націй чи народностей започаткований був у Московії ще „государем Іваном Грозним”, коли він „приєднував” народи Поволжя.

У ПІДПІЛЛІ
Я, неповнолітній юнак, тоді навчався у Стрийській середній школі №5. У цій школі викладацький колектив був весь зі Стрийської ґімназії. Учнівський теж. Я, щоб уникнути репресій, перейшов до родини в село Дашаву (15 км від Стрия) і вчився там у середній школі. Я там напівофіційно-напівнеофіційно закінчив 1947 року десятий клас.
Ще навчаючись у Стрийській ґімназії, я був залучений до Спілки Української Молоді (СУМ). Я вступив у юнацьку ОУН 1943 року урочисто на пластунській ватрі на горі Ключ (місце бою УССів з москалями 1916 року) під зверхністю професора Кокольського і священика Гаврилишина, які були зверхниками у сеньйораті ОУН (вони в 1944 році еміґрували на Захід). Нас тоді було більше двох десятків юнацької чети, що присяглась текстом „Декалогу Українського Націоналіста” Ленкавського: „Здобудеш Українську Державу, або загинеш у боротьбі за неї”. Чого всі дотрималися свято. Тільки один з тодішніх юнаків став зрадником – Степан Одинак, а решта не зламали присяги. Більшість погинула у вирі Визвольних змагань, або відбула московську каторгу без покаянь і зради. Наприклад, Бабій Демко, наймолодший з нашої чети, в 1946 році загинув геройською смертю в одному бою разом зі своїм татом і братом Миколою в сусідньому селі Станків. Остап Барабаш із села Конюхів підірвав ґранатою себе і двох кагебістів, коли попав у безвихідь.
У Стрию більшовики зробили арешт 1947 року якраз у день видачі атестатів, коли всі прийшли. Арештували в тій 5-й школі всіх, хто був у молодіжній організації. Я зі своїм другом не попав до арешту, бо ми в той час були в Дашаві. Одержували ми атестати уже майже підпільно – добрі люди зробили.
З приходом більшовиків 1944 року юнацька ОУН у середній школі № 5 виконувала різні завдання: одні розповсюджували агітаційну підпільну літературу, інші були зв’язківцями, треті (в основному, міські юнаки, такі як Маркус Остап, Масляник Ромко, Злубко Володимир та інші) де могли здобували різну зброю, а я і мій побратим Володимир Морич доставляли її в умовне місце кущовому провіднику Орленкові. Або Сомкові – надрайонному. Соколенко – то мій тіточний брат (загинув 1948 року в рідному селі Фалиш), справжнє прізвище – Павлій Іван. А Сомко – Клепуц Степан з села Кам’янка, що на Сколівщині. Сомко трагічно загинув тут же в нас, у Дашавському Корчунку (так називається присілок) – не здався ворогам. Їх ціла боївка загинула. А Сомко, ранений, ще підпустив до себе – думали більшовики, що він уже вбитий, підійшли до нього, а він тримав у руці ґранату, і наостанок відпустив "Ф-1". Його розірвало, але ще й двох більшовиків з собою знищив.
І ось трапився такий випадок. Ми з покійним моїм найближчим другом, який помер чотири роки тому, взяли коні, якими молочар з сіл возив молоко до Стрия, до гуртовні. То ми взяли у вуйка Петра коні і начебто веземо молоко. А в сидженні з горохов'янки – десять автоматів і ще зброя. Їдемо через стрийський міст, який дуже суворо охоронявся. Вуйко Петро зліз і втік. Як утік? Пішов, сказавши: "Ви їдьте самі, хлопці". І ми поїхали, доставили зброю.
Якось над ранком прийшли гінці з села Фалиш, де я народився, що нема мені чого повертатися в село, бо хата зруйнована, підлога зірвана... Шукали, приходили ще за мною, бо батько вже вбитий, сестри немає. І я тоді – куди діватись? Як розконспірували нашу організацію, то ми пішли в кущ самооборони до Орленка. Повністю пішли в підпілля, вже зі зброєю в руках. Ще неповнолітні, але, тримаючи зброю в руках, ми відчували подвижницьку наснагу, почували повну відповідальність за свою націю.
І ось що сталося 1947 року. Тоді Україна була голодна. Ходило тут, по Галичині, багато людей з Бессарабії, з усіх кінців. Зібрались ми на Спаса, 19 серпня, на святкову вечерю в селі Фалиш, на окраїні, за річкою. Підходить жінка й каже: "Будьте, хлопці, обережні!" Стрільців-повстанців було шість і нас два малолітніх. Стрільці були зі зброєю. Отже, жінка попереджує, що ходять якісь, просять милостиню, але молоді, здорові. І тільки вона оте сказала, ще не встигли ми зорієнтуватись, як застукали у двері ті два непрошені гості. Десь віку 25-28 років, з мішками за спиною. Орленко, кущовий, запросив їх до хати, нагодували їх і: "Хто ви є?" Хлопці вже мали в тому досвід, розуміли, що це підіслані аґенти КГБ. Один з них був білорус за національністю, другий українець: прізвища Гальчинський і Раєвський. Українець дуже виступав, з апломбом: "Вам кінець буде! Ви – бандити! Ви не виграєте справи!" Вони прийшли з тим, аби переконати, що треба здаватись...
Їх обох вивели на подвір'я... Як я пізніше дізнався, перша думка була переконати їх, що українські повстанці борються за ідею. Ми не знищуємо, як пропагують тут більшовики, інородців – ми воюємо проти системи. "І ви йдіть, будьте людьми, і скажіть, хто ми такі". Та Гальчевський заявив: "Ви бандити, і ми де тільки зможемо..." – в такому безкомпромісному дусі говорив.
Очевидно, що їх вирішили просто фізично знищити. Бо як були б їх так відпустили, то все те господарство було б вивезене і знищене. Іншого виходу не було. А тоді боротьба була: або життя, або смерть. У підпіллі ми не мали ні тюрми, ні слідчих органів. То вирішувалось блискавично. Нам сказали: "Хлопці, зав'яжіть їм руки". І ми, як могли, тремтячими руками, але зв'язали їх. "Ідіть за нами!" Вони пішли попереду. То вже була темна ніч, дощ накрапав. Раптом я почув постріл, потім другий, третій. Тому Гальчинському вдалося втекти, а другого куля догнала...

АРЕШТ
Коли 1947 року в зіткненні з кагебістською аґентурою ми через кілька днів попали в руки облавників, то аґент Гальчинський, якому вдалося втечи з рук повстанців, уже впізнавав нас пов’язаних на дижурці КГБ разом з іншими зрадниками, які прийшли з повинною на звернення МВС УРСР і добре знали нас обох з обличчя. Той епізод з мого життя, мабуть, був найжорстокіший!
...За наказом кущового ми відійшли в сусіднє село Братківці. Кущ самооборони пішов, бо мав свої стоянки, бункери в лісі, а ми, як підлітки, пішли в село, до родичів, щоб переночувати, а завтра буде видно, що як. Над досвітком родич каже: "Мирославцю! Збирайся! Йди корову пасти, бо облава, облава! Забирають усіх, кому більше п'ятнадцяти, усіх мужчин забирають, зводять до клубу, а там що буде – будемо бачити". Я, взявши його корову на мотузок, воловик, як його називали в нас, жену за село пасти. А мій побратим, Володимир Морич, – у другого сусіда, так само босоніж. Ну, скільки нам тоді було? Не повних сімнадцять. Все одно нас побачили і забрали. Тримали в клубі майже два дні. Деякі люди знали, хто ми є. Пішла поголоска по цілому районі, що був бій, що шукають, хто брав участь у тому бою. Ніхто не сказав, що ми з сусіднього села. Люди мовчали. Аж прийшов оцей, що продав нас ще в школі, Одинак Степан. Тільки подивився в зал, побачив нас – і через хвилин десять-п'ятнадцять капітан краснопогонників заходить і називає по прізвищах: "Мелень и Морич! Выходите! Мы знаем вас – ты и ты". Нас обидвох зв'язали руками докупи, в "студебекер" поклали обличчями до дна кузова, приступили ногами. Повезли в районний центр Стрий, у КГБ.
У КГБ нас зустріли ті яничари, що здалися на заклик Берії, колишні оунівці-повстанці. Їх було небагато, але були. Був тут у нас дуже знаменитий колись бойовик Лімонко. А це виявилося – провокатор. Дуже знущався над усім українством. Бомбик, Гринь – це я називаю їх за підпільними псевдонімами. Вони нас знали, і я їх знав. Отже, Лімонко один з перших, пересипаючи вже свою мову російськими матюками, почав від бійки. Не зволікаючи, вивів мене на подвір'я (Володимира взяли в другу кімнату). На подвір'ї була велика купа гною, бо там було багато коней, машин було менше, кагебисти всюди роз'їжджали кіньми. На гною я побачив у цельті замотане щось. Лімонко, вдаривши мене, змусив розгортати. Тільки я стягнув ізверху цельту – побачив обличчя Василя Ріжка, з яким ми тільки позавчора разом вечеряли в одній хаті. Він був старший, з 1926 року. Він не був у підпіллі, прийшов важко ранений з фронту. Але його батько був у підпіллі. І от я побачив його вбитого. Він у святковому одязі, вишита сорочка. Кучері, запеклі кров'ю, кров з одної і з другої скроні, без ока. Одним словом, автоматна черга, очевидно, далася по голові. Лімонко промовив: "Як не будеш говорити правду, таке саме буде й з тобою".
Слідство розпочалось дуже активно і тривало без перестанку як день, так і ніч, поки я міг стояти на ногах. Коли слідчий ішов обідати чи на хвилину десь відривався, то коло мене стояв вартовий наглядач і не давав присісти й очей заплющити, щоб ще й безсонням виморити мене до безтями. І сказав: "Все одно, що з тебе! Ми тебе розстріляємо". Як повалився на долівку, то ті, що прийшли з повинною – Лімонко з села Добряни, Бомик з села Завадів, Грім з Братковець (усі ці села на Стрийщині) за ноги з другого поверху тягнули по сходах аж у підвал, так що я черепом стукав по кожній сходинці. У підвалі прийшов до тями десь на третій день. Пам’ятаю, що щиросердно молився, дякуючи Богу за силу терпіння: і витерпів, і не зрадив, бо я в підвалі. В іншому випадку водили б мене по селах і я мусів би показувати, де ночував, хто давав їсти і т. д. Бо від мене добивались тільки аби сказати, де, в якій хаті ми їли чи ночували. Тоді було б, мабуть, півсела вивезено за большевицьким методом. Одначе Бог дав мені сили, так само й моєму побратимові Володимиру, – ми все витримали й нічого не сказали. Що ми самі на свою руку ховалися, як могли, так і добували їжу. Тоді був такий метод: “Нічого не знаю. А на нет – и суда нет".
Я ще неповнолітній, ніколи не був у такій ситуації, хіба з розповідей чув щось подібне. Дуже це мене вразило. Завели мене знову в кімнату, і тоді з другої кімнати виходить той самий Гальчинський, якому два дні тому була пригода, яку я вище розказав. Як накинувся на мене він з бійкою, і всі вони, то я не пам'ятаю, що було далі. Били мене різними способами, відливали водою і знову били. Минуло багато літ з того часу, а я й зараз ті шпіцаки відчуваю цілим тілом, кожним нервом. Ще підставляли під капаючу воду і тримали у воді набосо по коліна. Кожна крапля, здавалося, кувалдою б’є по голові. Досі не можу збагнути, що це могла робити людина – гомо сапієнс. Не можу змиритися з християнською догматикою: „Б’ють у праву щоку – підставляй ліву... Молися за того, хто тебе переслідує... Прощай найлютішому ворогові... Будеш спасен...” Мій батько не раз у розмові зі шваґрами в зимові вечори твердив, згадуючи світову війну: „Прийшов до тебе з добром – зустрінь його хлібом-сіллю, а ввірвався до тебе з мечем – мечем і проганяй його! Не зраджуй, але ніколи й зради не прощай, бо сам станеш зрадником!”
Отямився я в підвальному приміщенні, в камері холодній і сирій, і сам-один. Маленька кімнатка десь метр на два – очевидно, мало там бути приміщення для чогось іншого.
Я тоді вперше відчув у собі велику силу духа, який „тіло рве до бою”, як казав поет. Я тоді вперше відчув задоволення від моральної перемоги над ворогом, і ця впевненість, що витримаю, опісля не покидала мене ніколи. І справді похвалюся, що завжди я був один з перших у всяких конфліктах: чи то в рубках з „блатними” й рецидивістами по етапах, чи потім в опорі совєтській владі в ГУЛАГах, чи на волі.
Приблизно через два тижні нас обох перевезли до Львова на Судову, 7, де ми провалялись по слідствах більше року. Умови були дуже важкі: без будь-яких передач і побачень, без вістей про маму і рідних. Митарства допоміг припинити односелець Дмитро очною ставкою. Врешті, засудили нас. Уже кара смерті була скасована – а нам обіцяли, що засудять на кару смерті. За статтею 54-1а, пункт 11 – „терор” дали нам по 25 років і 5 років позбавлення прав. Як співали ми в камері: „а на більший ще страх дали п’ять по рогах, щоби більше, мовляв, не грішили”. І вічне заслання „в отдаленных районах Советского Союза”.
В.В.Овсієнко: Чи пам'ятаєте ви дату арешту і суду?
М.О.Мелень: Мене арештували 1947 року, 23 вересня, на облаві в Братківцях – це село Стрийського району. А судили мене 1948 року в червні. А яка дата? Так само 23-є число, здається.

ЕТАП
19 серпня 1948 року, знову ж таки на свято Спаса, нас етапом із Заморстинівської тюрми, зі Львова, всіх повезли на Північ. Переважно молодь. У вагонах-пульманах, триповерхові нари.
Їхали ми дуже довго. Дорога важка. Нас везли у вагонах у такий спосіб. Давали раз на три дні трішки кільки і сухарів. Води давали тільки раз на день. Сто двадцять чоловік у вагоні, а давали якусь одну цебрину на вагон. Поїзд ставав десь у безлюдному місці, в степу. Безконвойні набирали води з озера чи з якоїсь калабані, заносили нам у вагон. Пили, бо була страшна спрага. А після того люди почали хворіти – дизентерія кинулась.
От мій односелець, Василь Пастущин, – ми з ним зустрілись уже на етапі. Він з 1922 року народження, повстанець. Взяли його в бою контуженого, без тями. Підлікували і дали 25 років. Не доїхав до Норильська. Десь під Красноярськом помер, маючи тяжку дизентерію.
Кожного вечора і ранку перевіряли. Василь не встав, то безконвойники стягнули його з других нар за ноги (бо нари були триповерхові), кинули на підлогу. До сьогодні не можу забути цієї страшної картини: як голова ударилась об підлогу вагона. А потім стягнули з вагона на каміння. Щось між собою говорили, сміялися: “Одним бандьорою менше”. Ніхто не знає, чи його закопали, чи там лишили в степу.
Два паровози ФД (так званий "Феликс Дзержинский") тягнули десь більше сімдесяти вагонів-пульманів з в'язнями. Були різні люди, на кожному вагоні написана крейдою велика буква "Б" і обведена колом. Чи вони мали на увазі "бандити", чи "бандьори", як вони називали нас, не знаю, але це були, в основному, політв'язні. Було між нами дуже багато „власовців” з РОА (Русской Освободительной армии). Були безпосередні учасники УПА, але найбільше тих, що допомагали в тій революційній визвольній боротьбі. Багато з Наддніпрянської України. У Харкові, на Холодній Горі, приєднали до нас багато українців зі Східної України. Це були люди, які стали на сторону національної боротьби. Ніхто не вникав у політичну ситуацію – тільки б звільнитися від московського окупанта. Було багато свідомої інтелігенції.
Тільки в Челябінську чи Омську нас повели на „прожарку”, бо дуже кинулися воші. Зробили дезинфекцію. Аж на саму Покрову 1948 року нас розвантажили в Красноярську, на станції Знаменская. Повели колону до пересильного пункту, десь кілометрів двадцять. Повели пішки через поле (дороги не було), болота страшні. Конвой кінний, тільки собаководи піші. А нас вели колоною по п'ять. Не сміли ми обійти ніяку воду, ні калабаню, йшли навпростець, як командував конвой. Бо: "Шаг вправо, шаг влево – считаю побегом, стреляю без предупреждения!"
Дуже тяжка дорога. Одягнені хто як, а там уже холод, то ж Красноярський край, 14 жовтня 1948 року. Як вранці нас висадили, то тих 20 кілометрів ішли ми, мабуть, 5 годин, а може й довше. Дощ, вітер – дуже погана погода. Я був у літніх мештиках (так у нас туфлі називають), легко вдягнений, без ніякого плаща, без куртки, а так – піджак, штани, сорочина. Ноги намокли, мої мешти розсунулись. Таких, як я, було багато. До пересилки, де нас приймали і реєстрували, я дійшов зовсім босий. Земля холодна, ішов дощ зі снігом. Але, слава Богу, пережив.
На пересилці у Знаменському приймають нас по формулярах. Кожного за прізвищем: ім'я, по-батькові, номер статті, термін і так далі. Виходить до нас нарядчик з бородою. Як пізніше виявилось – це польський офіцер, який дивом урятувався від розстрілу чи в Катині, чи під Харковом. Я з ним ближче не говорив, бо тоді був зовсім молодим. Щойно він вчув, що це львівський етап, то щиро прийняв нас і без боязні сказав: "До вас будуть підходити, вас будуть грабувати, вас будуть бити. Але ви відбивайтесь, як можете, і ніхто вам нічого за це не скаже. Бо тут закон тайги: хто кого".
Пересилка велика, поділена на сектори: жіноча зона – побутовці, політичні, каторжани. І так само чоловіча: побутові, каторжани і політичні з особливим режимом.
Пересилка – це пара будиночків на стовпах і дах, а стін не було. І пара будиночків, що мали стіни, але без вікон. Отже, кожний старався потрапити в них, бо почався дуже дошкульний дощ і вітер. Ми, група молодих хлопців, знайшли пару дощок. Це Ярослав Скавінський, Віктор Митарчук (він з Київщини, не знаю, де подівся), Іван Матвійчук з Бродів, Іван Огородник зі Стрийщини, Володимир Морич і багато інших, що трималися разом ще з тюрми. Молоді, майже ровесники. Зробили горище на бараці, де ще не було стін. Вилізли туди. Уночі чуємо крик, бо ввірвалися до нас побутовці. Їх наглядачі спеціально впускали. І кричить хтось: "Бий! Бий! Бий!". Ми схопилися, бо вже й до нас хтось виліз. Хлопці підхопили того, що підліз, і викинули. Тільки гепнуло об землю – і він більше не піднімався.
Вранці на перевірку прийшли наглядачі, перерахували нас і тільки запитали: "Что это такое?" – "Ми не знаємо". І більше ніхто, справді, не питався: хто це був, хто це зробив. Приїхали безконвойні, взяли їх на підводу і вивезли.

ГОРЛАГ
У кінці жовтня 1948 року ми прибули в Норильськ Красноярського краю, в „Государственный особорежимный лагерь №4».
Дуже тяжка історія: голод, холод, а ми виснажені вкрай. Повантажили нас у баржі й через два тижні привезли в Дудінку. Це був останній етап того року, бо з материка на Таймирський півострів, у систему Нориллага, можна було дістатися тільки по Єнісею або Льодовитим океаном через Карські ворота – і в гирло Єнісею. Або повітрям. То ГОРЛАГ – “государственный особорежимный”.
У Дудінці смертей було стільки, що їх не порахувати. Скільки нас доїхало, скільки приїхало – ніхто не порахує й по сьогодні. «Государственный особорежимный №4» у Норильську мав завданням будувати найбільший мідеплавильний комбінат кольорових металів – подарунок до дня народження Сталіна. Оце звідкіля я й пам'ятаю день народження Сталіна – 21 грудня, його сімдесятиріччя було в 1949 році.
У табір звезли з різних кінців Совєцького Союзу десь більше десяти тисяч в'язнів. Цікавий континґент. Я застав там членів уряду Латвії, Литви, Естонії, які Москва окупувала 1940 року. Була там українська інтеліґенція, були інженери з Донбасу. Пам'ятаю, Крячко Михайло – крупний інженер гірничих робіт. Були росіяни в так званій "справі Горького". Були в'язні 1937 року, з Соловецьких островів. Вони дивом потрапили сюди. Говорили вони між собою про українську інтеліґенцію, навіть згадували прізвище Леся Курбаса. Але я тоді не знав, хто це. Це тільки тепер усвідомлюю.
Одна з найбільших особистостей, яка вплинула на мене – професор, доктор Михайло Дмитрович Антонович. Син того Антоновича, що був міністром закордонних справ Центральної Ради. Він був професором Берлінського університету. Більшовицька аґентура викрала його з Парижа 1947 року. Він розказував, що отямився в тюрмі на Луб'янці в Москві. Теж засудили на 25 років. У нашому бараці був днювальним. Антонович енциклопедично освічена людина. Був зі мною Михайло Пилипчук, член Спілки письменників. Зараз живе в Миколаєві на Львівщині. Він про Антоновича багато написав.
Там було багато інтеліґенції, як ґенерал Бєлов – власовець. Був колишній посол Совєтського Союзу до Канади Ойхман, єврей, якого судили в 1937 році. До речі, в січні 1953 року в Кремлі розгорілася «справа лікарів». Ми прийшли з роботи і гучномовець заговорив, що викрито єврейську лікарську групу, яка мала на меті отруїти Сталіна. То Ойхман на весь барак сказав: "Посмотрите, что будет. Они забыли, кто их привел к власти!"
І справді, через два місяці ми досвітком – там ще полярна ніч тривала – йдемо на роботу. Колона, десь коло чотирьох тисяч, вистроєна по п'ять. Тільки крик нарядчиків і наглядачів: "Подтянись! Побыстрее!" – як раптом із вахти з гучномовця лунає: “Сегодня из-за кровоизлияния в мозг Иосиф Виссарионович...” – і так далі. В ту ж хвилину з грудей тих рабів нещасних, замучених, замордованих виривається у ціле заполярне піднебесся: "Ура! Ура!" – кидають шапки вгору, тішаться, радіють смерті «вождя». Капітан Нефедьєв, черговий на вахті, синіє. Я тільки бачу, як його жилава пропита пика червоніє від напруги, коли він кричить: "Успокойтесь! Тише! Тише!" Врешті дає команду – і з вишок понад нами постріли з автоматів, черги. Так ми заспокоїлись. Усе стихло, далі все пішло своїм руслом. Ми пішли на роботу, але вже бадьорі, веселі, бо відчули, що будуть великі зміни в суспільстві.
То ж Ойхман сказав: «Побачите, що буде». Не минуло й два місяці, як 3 березня сталось "кровоизлияние" Віссаріоновичу. Я й досі переконаний, що масоно-жидівська мафія керує всім і всіма, в тому числі й нами зараз.
Хлопці всіх національностей там жили дружно. Ми особливо дружили з прибалтами, особливо з литовцями, з грузинами, бо в совєтських таборах-гулагах були, мабуть, усі нації, які заселяють Європу.

НОРИЛЬСЬКЕ ПОВСТАННЯ
І ось розгортаються такі події. У травні там починається полярне літо. Перехід зими в літо стається відразу, весни майже немає. Перші квіти в тундрі дуже яскравих кольорів, як полярне сяйво. Але вони без запаху, без аромату. Два-три дні – і пропадають безслідно. І починається літо. Літо, як літо – таке буває, що й десять градусів тепла, бували дні, що й п'ятнадцять.
Ми прийшли з роботи. А вже сонце не заходить – полярний день почався. Молодість бере своє: як ми любили, зійшлися перед бараком і починаємо співати. Співаємо. І я в тому колі стою. Йде зміна конвою і кричить: "Разойдись!" Хоч він ніколи досі цього не робив. А тут раптом кричить: "Разойдись!" Ми не звертаємо уваги. Він знімає автомата з плеча і – чергу по нас. Дві жертви: Гайсюк з Бережан і другий – прізвище я забув. То Євген Грицяк описав.* *(Євген Грицяк. Норильське повстання (Спогади і документи). Видання друге, виправлене і доповнене. – К.: Видавництво імені Олени Теліги. – 79 с.). Дві жертви моментально. Це стало поштовхом – збурився цілий табір. Відразу передалося у п'яту, в шосту зону жіночу. За якусь добу про це вже знав увесь Норильськ. А в управління Нориллагу входило понад сто сорок відділень, ОЛПів (отдельный лагерный пункт). Я маю ці дані записані. Лише в самому Норильську було більше двадцяти таборів. У Норильську було коло 150-160 тисяч в'язнів. Усі працювали на Росію. Ми все там робили. Тепер остарбайтерам виплачують компенсацію – а коли нам будуть виплачувати? Там 70% в'язнів були з України.
В.В.Овсієнко: І ми Росії досі ще так багато винні!
М.О.Мелень: Так, ми ще й винні – ми вічні боржники! Як пригадати ті перші кроки – у тому таборі навіть нари не з дощок, а з круглячків неотесаних. Ніхто не мав поняття, що є якийсь матрац, що є якесь покривало, чи подушка, чи ложка, чи казанок. Їли, хто як міг. Найціннішою в нас тоді була консервна банка. Ударив ґонґ – обід. Не поїв – ніхто не цікавився, чи ти їв, чи не їв. Усі бігли в буквальному розумінні цього слова. Не було з чого, то я скидав шапку: "Наливай баланду в шапку!" – і так лиґали. А хто мав казанок або якусь консервну банку, то швиденько випивав і давав другові, один одного рятував. Отак було до 1949 року.
Нас у 4-му таборі Горлагу було десь коло 10 тисяч. Навігація починається в кінці травня і закінчуються в жовтні. То від жовтня 1947 до кінця травня 1948 року з тих десяти тисяч лишилося десь не цілих дві з половиною. А решта всі... У безконвойних було дві пари коней... Побутувала пісня "Пара гнедих". Померлих кожного ранку складали у штабель, а як їх забирали, то на вахті конвой ще проколював кожного в скроні та в груди – такий був порядок – і вивозили під Шмідтиху... Гора Шмідтиха. Я тут маю у книжці...
В.В.Овсієнко: Про це і в Євгена Грицяка написано.
М.О.Мелень: Так, так. То можна уявити собі, яке в нас життя було. Робочий день 12 годин, від 8-ї до 8-ї, без вихідних, без ніяких лікарняних. Так звані лікарняні були тоді, коли вже не міг вставати: день-два з зони не виводили. А хто відмовився йти на роботу, то влаштовували таку демонстрацію: брали у безконвойного коней, роздягали в'язнів догола – три чи скільки там їх було, прив'язували за ноги до орчика і ногами вперед коні тягнули їх через цілу зону на вахту. А начальство зганяло всіх: “Дивіться! Таке і з вами буде, як не будете на роботу йти!" Їх протягнули по зоні, витягли за зону – і ніхто ніколи їх уже не бачив.
Ішлося до повстання. Я би не сказав, що то було організоване повстання, як його звичайно розуміють. Маю своє трактування. Я був у страйковому комітеті, про що є документ. Ми зійшлися самотужки. У Грицяка про це теж написано. Вони приїхали новим етапом з Караганди. А ми, ті, що приїхали ще 1948 року, трималися разом, робили все спільно. Була розгалужена система сексотства. І в великій зоні, тобто в державі, і в малій зоні сексотство заохочувалося: той, хто співпрацює, має легшу працю.
Домовилися, що будемо протестувати проти свавілля, бо вже Сталіна-диктатора немає, а ми – невинні жертви. Там було багато людей без громадянства, в тому числі й я, бо ж нас окупували в 1944 році. Ми молоді, жертви війни, вимагаємо переглянути справи.
Дехто описує повстання так, що мені неприємно читати. І чужинці часом дивляться на нас із подивом. Ми вдалися до засобів протесту, допустимих совєтським правом. Бо за інший спосіб вони б нас просто постріляли. Дехто каже і пише, що проти нас кинули танки, літаки... Це – абсурд. Ніхто танки не пускав. Ми були беззбройні, безборонні, голодні, виснажені. Вони шукали причини, влаштовували провокації, і якби знайшли були ножа, то це була б причина вистріляти нас до ноги. Ми самі себе оберігали, ніякого збройного силового протесту не може бути. Один тільки засіб – не йдемо на роботу, страйк і голодівка. І дати інформацію за зону. Робили паперові змії з листівками: «Допоможіть нам, рятуйте нас». Це є записано. Один єврей написав (прізвища зараз не пам'ятаю), Клімович з Білорусії, прибалти, француз Жак Россі, Євген Грицяк, і я писав. Ми ж не кажемо, що були зі зброєю. Я не хочу нікого принижувати, але вважаю, що ми вчинили великий подвиг, виступивши тоді проти терору. Не треба більшого геройства, бо ніхто не наважився в тій системі виступити так, як ми. Ми в Норильську трималися 70 днів. Завжди порівнювали: Паризька Комуна – 71.
В.В.Овсієнко: А що це у вас за документ? Може б ви його зачитали? Повністю.
М.О.Мелень: Я не роблю з себе героя, але хочу зачитати довідку, яку мені дали з управління КГБ Красноярського краю, де донині зберігаються наші справи. Читаю мовою оригіналу, з поясненнями:
"Совершенно секретно. Номер 51 (щось нерозбірливо). Справка. 6 июня 1953 года бригадой работников МВД СССР была проведена беседа с представителями, выделенными заключенными 4-го лаготделения Горного лагеря. В качестве представителей от заключенных выступали: Гальчинский, Недоростков (це були від росіян, я зараз поясню), Грицак (від українців), Генк (від німців), Климович (від білорусів), Мелень (від українців), Дзерис (від литовців).
Беседа длилась в течение 3-х часов. В начале беседы заключенные заявили о том, чтобы местное лагерное руководство не присутствовало, а затем спросили, с кем они будут говорить, на что получили ответ, что говорить они будут с комиссией, назначенной Л.П. Берия.
Зам. нач. 5 отдела УМВД Красноярского края капитан г/б Сигов".*
*(Опубліковано: Євген Грицяк. Норильське повстання (Спогади і документи). Видання друге, виправлене і доповнене. – К.: Видавництво імені Олени Теліги. – С. 27.).
Комісію від Берії очолив полковник Михаїл Кузнєцов. Перед його приїздом до нас звернулися по мегафону чи гучномовцю: “Он со всеми говорить не может, вас много – выберите каждая нация от себя делегатов, и мы будем говорить с вами. Вы претензии изложите, а мы постараемся их рассмотреть".
Отже, настав такий момент, що треба когось посилати. Перед тим я весь час спілкувався з Михайлом Дмитровичем Антоновичем. До речі, він мені вперше розказав про Євгена Маланюка, він особисто знав діячів ОУН, добре пам'ятав Мельника і багатьох інших. Про Івана Багряного багато розповідав. Він мене виховував. Каже: "Йди! Йди!" Ну, що говорити – то ми вже домовились. Скажу, що пішов я не тому, що дуже щось знав, але тому, що, мабуть, дух узяв гору. Бо коли ми йшли, то знали, що ініціаторів більшовики завжди знищували.
Стіл зустрічі зробили за зоною, за вахтою. Випроводжали нас багато. Були хлопці зі Стрийщини, зі Львівщини. Ми попрощалися і розійшлися, бо я не думав, що ми повернемось. Але, слава Богу, нас повернули. Очевидно, настав інший час. Кожний з нас висловлював свою думку, вони записували. Що цікаво, Кузнєцов сказав: "Странно. Такая строгая изоляция между лагерями – и как вы договорились, что...” Що всюди одні й ті ж питання, ті ж вимоги. Це говорить, мабуть, про щось інше. Але це питання ще не досліджене і не знаю, чи буде коли досліджене – як то всі так мобілізувалися, бо за кілька днів застрайкували всі табори. Зупинився весь Норильськ. А то подія немалого значення – про нас заговорив світ! Це тепер ми знаємо, а тоді ми не знали цього. Сімдесят днів ми не виходили на роботу, хоч нас примушували. Вони погодилися переглянути справи. І наші люди вже не витримували, і вони. Дехто вирішив іти на роботу. Інші хотіли ще триматися. Але перед досвітком у зону увірвалися червонопогонники. Обступили кожний барак окремо. Били безбожно, до смерті, до півсмерті і виганяли за зону. Хто взяв якісь свої речі, хто не взяв. Нас вигнали в тундру, а там "суки", стукачі, показували – і нас сортували, кого куди. Таких нейтральних старичків повертали в зону, а нас – кого відразу в слідчу тюрму, кого в штрафний, кого на етап.
І ось я потрапляю в штрафну зону, називалась вона Купец, або Каларгон. Привезли туди десь коло вісімдесять хлопців. У цій штрафній зоні ми були недовго. Умови там були жахливі. Звідтіля забирають нас у тюрму Норильська. То була страшна тюрма. У підземеллі більша, як наверху. Там мордували, мучили і розстрілювали. Ось як приймали в цю тюрму: заводять на подвір'я, усі стоять по одному. У коридорі перед канцелярією роздягають усіх догола. Пускають до камери – і ззаду б'ють по голові. Не знаю чим – я стратив пам'ять. Опам’ятався в камері.
Опинився в камері – голий, а коло мене речі. А били так, щоб не було якихось синяків. Піднімали за руки, за ноги – і до цементу пластом кидали. Холодно, не опалюється. Там уже лежить Іван Огородник з Конюхова Стрийського району, Славко Скавінський з Сокаля. Що з нами є? Оправитись хочу, йду на парашу. Нічого не проходить, кров запечена куснями. Страшні болі. А вранці, як на глум, іде чекістка: "Больные есть?" – питає в кормушку. – "Есть". – "А вас надо добивать". – І зачинила. Це щоб поглумитися над нами. Багато з нас повмирало. Мені допоміг Бог вижити, дякую Йому. Мене віра спасла і надія.
Розпочинається слідство. Тривало майже рік. Ми думали, що нас постріляють. Але тоді вже кари смерти не було. Ну, що: добавлять термін. Але терміну ми не боялися, бо всі ми мали по 25. Нам присудили „критку”. Мене на три роки. Нас п'ять: Митарчук Віктор, Микола Попчук з Тернопільщини (був повітовий провідник ОУН), Матвійчук Іван з села Гаї Дідковецькі Бродівського району, Скавінський Ярослав з Сокаля і я.

ПО ТЮРМАХ
Нас, групу, знову повезли в Дудінку, потім у баржу – і знову починаються митарства по етапу. Аби ми не засиджуватись в одній тюрмі і не наводити контакти, то нас в одній тюрмі довше, як три чи чотири місяці не тримали. Нашій групі (не знаю, як іншим групам) довелося, завдяки тим большевицьким порядкам, об'їхати майже всі більші тюрми СССР: Красноярськ, Омськ, Томськ, Челябінськ, Петропавловськ-на-Уралі. Звідти, з Уралу – Горький, з Горького – у Володимир, з Володимира – в Харків, з Харкова – у Ростов, з Ростова – у Грозний, а потім по Волзі знову баржею – і до Горького. Так ми поверталися в Норильськ аж до 1956 року.
Отак мене застала «хрущовська відлига». Вже три роки по тюрмах ми відбули, треба повертатися в Норильськ. Привезли в Красноярськ, але оскільки навігація вже закінчилася, то нас відправили на “Ворошиловські заводи”. То були якісь золотоочистні заводи, я в то не вникав. Довелося чекати весни – і знову відправлять у Норильськ.
Але тут нас розділяють. Мене забирають “с вещами” і везуть. Куди? Не маю поняття. Листування з домом я не мав три роки. Абсолютно ніякого, ні з ким. Що ще цікавого? В Оренбурзі ми були (тоді місто Чапаєв) в тій тюрмі, де колись Шевченко: Оренбурзька кріпость.
Привозять нас у чергову тюрму. Ми мали табірні номери. Вигукують твоє прізвище, а ти повинен відповісти ті формулярні дані: ім'я, по-батькові, стаття, термін і так далі. Було заведено так: відповідаєш ім'я і по-батькові, але статтю і термін не кажеш, була одна фраза: "До конца советской власти". Знову б’ють, але ми принципово тільки так відповідали. Кожний. Викликають, наприклад: "Мелень Мирослав Алексеевич! Статья?" – мовчу. "Срок? Говори!" – "До конца советской власти". І відразу: "Ах, ты..."
Нас тоді називали “берієвцями”. Досі не з'ясовано цей момент: 1956 чи 1957 року за наказом Берії був відкритий кордон до Польщі. (Берія був заарештований уже 23 червня 1953 року. – Ред.). Недовго, щось місяць чи скільки. І був кинутий клич: "Національні кадри!" То нас зробили «беріївцями», бо Берія вже був розстріляний, а ми, мовляв, хотіли розвалити Совєтський Союз. Цю тему чомусь по сьогодні ніхто не висвітлює, що то було таке. Чи то провокація, чи дійсно Берія хотів поставити національні кадри, я не знаю, але такий факт був. Бо багато приїжджих москаликів сполошилися, що всюди мають бути тільки місцеві кадри.
У Красноярську застає нас весна і та «відлига». Уже було набагато легше. У тих красноярських таборах, на «Ворошиловських заводах», були переважно власівці з Русской Освободительной Армии. Багато білорусів, які служили в німецькій цивільній поліції. То люди трошки іншого мислення. Чекісти сказали, що до них їдуть головорізи. А нас небагато, нас усього п’ять хлопців. Зустрічала нас під вечір ціла зона – «головорізів з Норильська». Уже в таборах дозволили носити волосся, вже не стригли, дозволено годинники. Я потрапляю в бригаду грузина Дакішвілі (по одному нас розкинули). Не пам'ятаю імені, але що Дакішвілі – добре пам'ятаю. Він був уже напомпований чекістами: "Слюшай, если будешь подымать хвост, так я тебя сам прикончу!" Ось така була розмова з ним. Але ми зуміли повести себе з ними так, що пізніше вони всі були на нашій стороні.

НА ВОЛЮ
Настають Великодні свята. Ще навігація не почалася. Я кажу грузинові: "Слухай, ми ж християни! Великдень! Зробімо щось". Там уже був доступ до цивільних вільнонайманих людей – шофери та інші. Просимо купити трохи горілки. Я до того горілки в роті не мав, не пробував її. Так ся склало. Мене неповнолітнім арештували, а в нас те не заведено було. Таке виховання було. І ми зуміли пронести пару пляшок. Мене заловили, як я з роботи йшов і ніс у рукаві чвертку. Наказують: "Іди зараз на вахту, повечеряй і прийдеш у штаб". Тобто щоб я сам демократично зголосився. Але я не зголосився – три дні, цілі свята переховуюся в зоні. Роблять перерахунок, а я десь під нари залізу...
Аж минули свята, і начальник наглядацької служби (він був українець, капітан Черняк), зустрічає мене в зоні (вже всіх знали в обличчя). Я ховався, доки не зловлять, а все одно буду в БУРі сидіти. Бо куди дінуся? Така трошки комічна ситуація. А він мене зустрів: "Ах ты, пацан! Что ж ты прячешься, ты хочешь подполье сделать в лагере? А ты знаешь, что тебе надо идти на свободу? Ты малолетка. Вот, пришли пересматривать дела". А я ж не знав про це. Говорили, що буде перегляд справ. "За что ты боролся – пересмотреть дело?" – Вони то все знали. – "Ну що, – кажу, – робити, гражданин начальник?" – "Иди в барак, собирайся, тебя завтра на этап отправляют!" – "Куда?" – "Я не знаю, куда, но будет пересмотр дела".
І справді забрали. За ту горілку нічого мені не було. Були б посадили, але сталося інше. Везуть на Україну. Везли по пересилках "столипіном". Набито, як тюльки. З Литви, з України, з Білорусії, з Латвії. Кожний мав свою справу, але то вже нікого не цікавило.
Такий випадок. Заводять нас у Харкові, на Холодній Горі, в пересильну камеру. Велика, десь коло шістдесят чоловік, якщо не більше. Набито так, що немає де лягти. Сидять хто з клунками, а кого везуть на перегляд справ, а хто тільки арештований. Багато блатних побутовців. Я сам, але скомпанувався з двома литовцями, нас три. Я розумів, що їду на перегляд справи. І ось такі здорові дядьки з повними клунками. Очевидно, передачі. Щойно засуджені. Підходять до одного побутовці і: «Мужик!». Відбирають у нього клунок, забирають харчі. Ми, з табору, не мали сміливості сказати: “Дайте мені щось з’їсти”. А ці відбирають. А то такі здорові мужчини, дядьки, мабуть, в армії свого часу служили. Котрийсь був якимось головою... І не сміють обізватись за себе хоч би словом. Тоді литовець, Іванкус: "Что вы молчите? Да бейте их!" І вийшло, що ми піддали їм духу. Дядьки як схопилися, як почали молотити блатних! Зчепилася жива маса докупи, і не знати, хто кого б'є! Відчиняється кормушка, аби нас заспокоїти, поливають водою...
Я їду на перегляд справи, а ті литовці теж. Нам можуть пришити новий злочин. Ми моментально відірвались – і в кут. Розбирають справу. Наглядачі побачили, що ми сидимо в куті, бо вже знають, хто звідкіля прийшов. – "Скажите, кто начинал?" Ми ж бачили, що творилося. Блатні вже пороздягали дядьків, позабирали хто чоботи, хто светра, хто сорочку. Наглядачі вивели блатних у коридор (були добрі, видно, хлопці) та ще їм доправили. А ми дали таку настанову: “Дядьки, їдете в тюрму. Якщо будете такими смирними, як ви були тут, то пропадете, як попові качата. Стояти треба за себе!”
У мене у Львові перегляд справи: малолітній.
В.В.Овсієнко: Коли це ви прибули до Львова?
М.О.Мелень: На початку червня 1956 року. Слідство велося щодня, перевіряли. Тут, у Фалиші, лишилося двоє з того куща, що я з ними був. Один минулого року помер, другий ще живе, йому вже за вісімдесят. Вони аж після смерті Сталіна здалися органам, 1954 року. Від них залежало наше майбутнє – моє з побратимом Володимиром Моричем. Вони добре свідчили: то, мовляв, були діти. І нас, пам'ятаю, на самого Петра, 12 липня, випускають.
Випустили нас обох з Бриґідок львівських під вечір. Я одягнений по-зимовому, не мав навіть кашкета. Ватні штани... Львова я не знав. Ми вийшли, як перелякані курята. Куди йти? А я завжди з собою носив у рушник завинену зубну пасту, мило і пару книжок. Шевченко, мій улюблений поет, і мадярський поет-революціонер Шандор Петефі. Дуже його люблю по сьогоднішній день. Релігійних книжок не дозволяли, та в нас їх і не було, хоча сиділо багато сектантів. Їх судили за антирадянщину. Отже, я мав ці дві книжки – і все. Вийшли на вулицю Городецького. Нам видали квитки до Стрийської станції. Куди йти? Одні сміються, а другі, наші люди, підступають, плачуть, показали, куди нам їхати, що і як.
Уночі приїжджаємо до Стрия. Зі Стрия до Фалиша є сім кілометрів. Ідемо. Тут люди з нічної зміни пристають до нас, а потім: "О, ціла подія!". Впізнали. Приходжу я під свою хату... На хвилиночку перервіть... Приходжу я під свою хату. Постукав в вікно... Ті люди, що йшли з роботи, стоять на дорозі... І мама старенька... Їй 82 роки, встає: "Хто?" – "То я, я – Мирослав". – І мама впала (М.О.Мелень плаче). Я вибиваю двері – люди допомогли... Три роки вона не мала вістки. Вже служби Божі за мене правили, парастаси, панахиди по мені, все, що можна було. І – являється син... Я зараз трохи заспокоюсь – прошу, вимкніть. (Вимкнення диктофону).
Вибачте, що я зараз плачу, але зараз уже і нерви, і вік не той. А коли мені треба було якнайшвидше батька поховати, бо більшовики забирали б тіло... А потім де вони вбитих дівали? У нас тисячі невідомо де поховані, що знаходимо нині по смітниках... Нагадую, що батько був убитий під хатою на самий Святвечір. То я, неповнолітній, ховаючи тата, сльози не пустив. Я тільки зарубав собі, що я мушу пімстити за смерть брата, за смерть тата. Я мушу пімстити. І, як міг, я боровся з тією владою. А сьогодні вже розслабився, плачу, ви вибачте мені.
Як нас випускали, то прокурор давав настанову, щоб не розголошували таємниці, бо є такі й такі закони. Я питаюся, чи маю право поступати вчитись. Я тоді не розумів, що таке реабілітація. Він сказав: «Ви є повноцінний гражданін, можете вчитись». Це мене дуже обрадувало. Починаються вступні іспити. До кінця липня, ще не маючи паспорта, я поїхав поступати у Дрогобицьке музичне училище.
В.В.Овсієнко: А як було кваліфіковане те звільнення?
М.О.Мелень: У мене десь є довідка, кваліфіковано так: "Нет состава преступления". І як неповнолітній. Мотивувалося там за законом про перегляд справ тих, хто був заарештований неповнолітнім.
В.В.Овсієнко: Це була таки реабілітація?
М.О.Мелень: Так, це була реабілітація. Нас усіх тоді реабілітували – і мого друга Володимира Морича, і тих, що мали невеликі терміни, по 5 років. За ОУН, але тільки за листівки. А в нас з Моричем була інша стаття.
Я тоді відразу поступив у Дрогобицьке державне музичне училище на дириґентський відділ. На другий рік паралельно поступив у Львівський університет. Коли збігалися сесії, то я просився скласти першим, брав таксі і зі Львова до Дрогобича їхав на екзамен. Було й таке.
В.В.Овсієнко: А який факультет у Львівському університеті?
М.О.Мелень: У Львівському – філологічний. Я хотів на журналістський, але такого тоді ще не було. З третього курсу було журналістське відділення, та в дипломі написано "український, філологічний". Я працював і в школі, і писав, так досьогодні. За три роки я закінчив чотирирічний курс училища. Я музику трошки знав і любив, то з першого курсу екстерном склав на третій і закінчив училище в 1958 році. А університет закінчив у 1961 році.

УКРАЇНСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ ФРОНТ
Тут і починається нова моя епопея. Коли ми складали вступні іспити, в коридорах університету нас було багато. Набирають тільки одну групу, 50 чоловік, а нас набралося сім груп абітурієнтів по 50 чоловік. Бачу по обличчях, хто є хто, бо таких, як я, було багато. І ось там я познайомився з Зіновієм Красівським. Він приїхав з Караганди і теж поступає в університет. Розговорилися ми – інтуїція підказала. Він уже в Караганду після іспитів не поїхав. Я беру його додому у Фалиш і ми тоді зійшлися як духовні побратими, по ідеї, по боротьбі, по всьому. Бо його теж уся родина – два брати загинули, батьки вислані, померли.
Живучи в мене у Фалиші, ми часто розмовляли на болючі теми. У нас ще були хлопці-побратими. Ми не могли примиритися зі страшним наступом на все українське. А особливо тоді примушували колишніх учасників визвольних змагань, членів ОУН, УПА виступати з розкаянням. Майже кожного свята, чи в суботу, чи в неділю в якомусь селі робили загальні збори на тему осуду ОУН і УПА. Це була страшна справа. Я непомітно побував в одному селі, в другому. Нас це дуже ображало. Що робити? Чи примиримось ми і будемо мовчки слухати, як топчуться по наших національних український ідеях, по державництві?
Ми обговорювали різні варіанти. І ось настає 1963 рік. Приїжджає до нас із Витвиці – то є батьківщина Зіновія Красівського – його знайомий, старший за нього, Богдан Равлюк. Він працював учителем історії там же, в селі Витвиця. Йому болить те ж саме, що й нам. Він ніяк не може примиритись. Вони як родичі між собою розмовляли. А потім мені Зіновій розказав, що є люди, які теж не можуть з тим примиритися. Богдан Равлюк через деякий час приїхав до нас знову і розказує, що в нього теж є однодумець, учитель історії, працює, здається, в селі Кропивники на Калущині. Це – Квецко Дмитро. Теж носиться з тією ідеєю, щось уже пробує писати – як бути далі.
Я знаю закони конспірації, що де два – то вже не секрет, а де три – то розголос на ціле село. Але поговорив з Зіновієм – і приєднуюсь. Десь через місяців два приїхали до нас Богдан Равлюк і Дмитро Квецко. Ми з Зіновієм тоді вже перебралися до Моршина. Зіновій жив на своєму боці, а я в своєму. Ми разом будували хату, разом усе робили, у нас все спільне. Ніхто ніколи нікого не питав, скільки що де коштує: що могли – діставали, як хто міг працював. І ось приїжджають вони до Моршина. Вирішуємо створити організацію, яка б продовжила традиції визвольних змагань Організації Українських Націоналістів.
В.В.Овсієнко: Важливо зазначити, коли відбулося це зібрання.
М.О.Мелень: Це зібрання відбулося напровесні, десь у березні 1964 року. Обговорили питання, що ми складаємо кістяк. Я тоді познайомився з Квецком, але відразу застерігав: як, не дай, Боже, чогось, я не знаю вас, а ви не знаєте мене. Бо я знав, як за совєтським законом судять групову справу, а як одиночку. Так ми й домовилися. Потім, коли слідство довело, що він ікс разів був у Моршині, то я сказав, що не знаю його, а приїжджав він на парубоцтво до сестри. Бо моя жінка має п'ять сестер, одна, Стефа, – жінка Красівського. То я, мов, тим не цікавився, я його не знаю. Так я на слідстві вів до кінця відносно Квецка.
Отже, вирішили. Але щоб щось організувати, треба мати якийсь засіб, щоб була якась трибуна, якесь друковане слово. Бо так переговорив – підтримка є, співчуття є – і на тому кінчалось. Не хочу сказати, що наші шістдесятники зробили мало або щось не так, але з погляду члена ОУН я відверто скажу, що в нас, на Галичині (я маю на увазі Михайла Гориня і багатьох інших) – то було чисте культуртреґерство: зібрались, поговорили, прочитали вірша, заспівали. Це дуже добре, був великий поступ! Але не було ніякого статуту, зобов'язань. А в нас? Ми працювали за статутом, так би мовити, за канонами Організації Українських Націоналістів. У нас, хто приєднувався, то мусів знати Декалог і правило «Про справи говори з ким треба, а не з ким можна», і що «здобудеш або загинеш», і все те, що було в Організації Українських Націоналістів. Зараз не час на збройну боротьбу, але, якщо треба буде, то ми повинні взяти і зброю. Все це засади ОУН, абсолютно.
Вирішили ми видавати журнал. Думали, як його назвати. Але найперше: як назвати організацію? Бо назвати її Організацією Українських Націоналістів – то буде якесь плагіатство. Не можна, бо ОУН, як відомо з історії, була вже нейтралізована після вбивства Романа Шухевича. Були намагання якось продовжити її. Після смерті Шухевича Василь Кук (псевдонім Леміш, він зараз у Києві проживає) заступив Шухевича, очолив збройну і теоретичну боротьбу всього національного підпілля. Він тримав у руках її керівництво до арешту в серпні 1954 року.
До речі, хочу сказати, що коли його арештували, то ми були в Норильську. Приходили нові люди і сказали, що арештували Кука. Ми знали – і я, наприклад, і ті, що були зі мною, – що підпілля після Шухевича очолює Василь Кук. Дуже загадкові обставини його арешту породили різні чутки та версії. Більше було негативних. Ось навіть Іван Губка, який був з нами тоді в Норильську, та й інші хлопці казали, що не можна простити все це. Хто повернеться, той мусить вияснити це питання до кінця. Ну, тепер час уже все вияснив, що Кук – людина чесна, що він не має на сумлінні нічого нечесного щодо нашої ідеї, нікого він не запродав. Його підступно зловили. А більшовики вміли те робити.
Ось я знаю з Ходорівської групи Федора Дроня. Один з них, Сорока, дістав кару смерти, і розстріляли його. А Дронь Федір лишився. То вони робили так. Їх у групі судили 40. І тим, що мали менші терміни, більшовики раптом дають помилування. І кидають тінь, бо помилування – то він, напевне, мусить бути стукач. Людина Богу душу винна, але недовір'я посіяно. Раз тебе помилувано, то ти щось там мусив зробити, за красиві очі не милують. І вже маєте розкол, уже нема єдності в організації. І вже до смерті не буде. А скільки зійшло з арени у безслав'я незаслужено! Вороги знали, як топтатись по нашій честі, тим більше використовувати ментальність того багатосотлітнього хохла. Ось таке сталося й тут.
Я хочу повернутися до цієї теми. У Норильську, в першому ув'язненні, нам забороняли збиратися. То ми таємно змовлялися: слухай, ось ювілей Шевченка. То після роботи прийдемо до такої секції, в такий-то барак. Там той скаже кілька слів, а ти пам'ятаєш вірша, то прочитаєш, або заспіваємо потихеньку. Як наглядачі дізналися, то саджали нас за це. Я брав активну участь у таких вечорах. У Норильську ми готували фраґменти з "Назара Стодолі" Шевченка. Хтось там знав ролі напам'ять, але найбільше професор Михайло Дмитрович Антонович. Понаписував нам: "Хлопці, так і так". Він там писав історію України і ми ті рукописи вивчали. 25-літники – хто знав, що ми повернемося? Але ми про це не говорили. Який був дух! То 25 років! Де я перебуду в тих умовах? Але працювали і про те не думали: вернусь чи не вернусь. Ідея була понад усе. Ось цей момент я хочу підкреслити.
А коли я потрапив у друге ув'язнення – я забіжу трошки вперед, – то в'язні в Мордовії осуджували будь-яку участь у самодіяльності. Я потрапив у Мордовію зі Львівської телестудії. Моршинська самодіяльність була показова на весь Совєтський Союз. Ми виступали на профспілкових з'їздах медичних працівників у Палаці з'їздів. То я там мусив співати "Партію славлю", бо іншого не було. А в Мордовію мені дружина привезла акордеон, я зібрав людей і ото співав "Вівці, мої вівці...", ще щось на «біс». То мене за це дехто осуджував, що „допомагаю партії”, співпрацюю з тими... Я кажу: „Чому? То я ж не співав що «славлю партію». Я співав те, чого душа моя хоче співати, українське”. Але мені навіть у вічі потім дорікали, і Горинь, і інші. Ну, я відповів: "Як хочете кажіть, але я не обезчестив українську ідею, що я заспівав "Вівці мої, вівці...", чи „Ясени”, чи „Червону руту”, чи „Два кольори”.
Та повернімося до справи. Значить, організовуємо журнал. По-перше, як назвати організацію? ОУН – не можна. ОУН паралізована, ми не візьмемо на себе місію відновлення ОУН – ми не маємо таких повноважень. Скажуть, якесь плагіатство. Не треба. Дмитро Квецко багато над тим думав. Він, так би мовити, був «паровозом», тут треба віддати належне. Квецко йшов першим у справі. На суді йому смертної кари просили. То він: "Національний фронт". Усі відразу підхопили – ідея чудова: "Український національний фронт".
Тепер журнал. Хтось пропонував «Воля», Михайло Дяк пропонував «Сурма». Але колективно народилася назва "Воля і Батьківщина". Я трошки малювати вмів, а тут ще досі живе художник-самоук, здібний хлопець. Він теж перший раз сидів за визвольні змагання. Я уявив собі тризуб у терновому вінку і оте кліше "Воля і Батьківщина", приблизно нарисував, а він удосконалив. Потім Зіновій Красівський вирізьбив – він умів робити печатки всякі, мав здібність до того. Як зробить печатку, нехай гербова, не має значення – один до одного. Як уперше тікав з Караганди, то сам зробив собі документи. Потім його зловили, дали п'ять років за втечу. Він не був засуджений перший раз, його вивезли з батьками в Караганду в 1945 році. Я ще повернуся до цього, бо тут є деякі непорозуміння з терміном ув'язнення. Я це знаю так, якби він, бо ми два найближчі друзі були багато років і в одному домі жили.
Коли Зіновій Красівський вивезений був, то вирішив утекти з Караганди сюди, до Львова. То він зробив собі довідку, сам підробив собі печатку і втік. Тут його заловили через кілька місяців і дали термін 5 років за порушення паспортного режиму. Потім він жив з батьками, працював у шахті. Там попав у страшну катастрофу, дістав інвалідність другої категорії, пенсію дістав. А вже як були ми тут, він одружився з сестрою моєї жінки. У моїй хаті було його весілля. Тут народилися його діти – Мирося, що зараз у Канаді, а Славик ще тут. Ми разом жили і працювали, а потім нас разом судили.
Отже, вирішили – журнал "Воля і Батьківщина". Перший номер друкувався в цій хаті, з того боку, в кімнаті Красівського. Перший номер, другий і третій. Як збирали матеріали? Квецко писав, Красівський писав і я частинно, але менше. Найбільше писали Квецко і Зенко. Я дещо відкоректовував. Я практично не мав часу, але де було дістати новини? Зв'язків з закордоном тоді не було. Отже, ми розподілили обов'язки. Маю "ВЕФ" – радіо, той "Урал" лямповий. От я слухаю Бі-Бі-Сі, а ти слухай "Німецьку хвилю". Що зможеш, запиши.
У такий спосіб діставали новини, бо журнал охоплював політичні справи, але були й новини зі світу, і навіть спортивні. Журнал охоплював усе потрошку. Я ще заанґажував професора Гузора Зіновія. Працював і зараз працює у Дрогобицькому педагогічному, пенсіонер. Він багато підкидав матеріалу. Друкували ми статтю «З приводу процесу над Погружальським», Івана Дзюбу та інше. Коли вийшов перший номер журналу – тішимося. Я кажу (правда, Квецка тоді тут не було, але Зенко був, Голубовський): "Хлопці, якщо ми будемо працювати і протримаємося півроку в такому плані, то ми щасливі від Бога". А ми, слава Богу, протрималися три роки. То феномен у той час, унікальний випадок. Бо якби ми писали та під підвалини ховали – ну, то можна було й дотепер те робити, і ніхто б не знав.
Жартували, що ми протримаємось не більше, як півроку, якщо будемо працювати такими темпами і такими методами. А інакшого вибору не було. Раз зобов'язались – будемо працювати. Тоді відбувався з'їзд – я не знаю, який за номером, – Комуністичної партії. Ми вирішили відправити на з'їзд Комуністичної партії заяву-декларацію, що ми є.* *(Див. «Меморандум Українського Національного Фронту ХХІІІ з'їзду КПРС». Березень 1966 року. У книзі: Український Національний Фронт: Дослідження, документи, матеріали / Упоряд. М.В.Дубас, Ю.Д.Зайцев – Львів: Інститут українознавства ім. І.Крип’якевича НАН України, 2000. – С. 274-275). Бо до того трактувалося так, що кожний націоналістичний прояв – то є закордонна провокація. А ми хотіли довести, що ми є тут, що то не провокація. Гарно скомпонували декларацію. Її відвіз до Києва Михайло Дяк. Він старший лейтенант чи капітан міліції. Його Квецко залучив до своєї групи.
Михайло в міліцейській формі відвіз і кинув так, що вже на другий чи третій день на з'їзді партії того листа читали. Щербицький викликав Нікітченка, який тоді очолював КГБ при Раді Міністрів УРСР: розібратись і доповісти. Відтоді починається активний пошук.
В.В.Овсієнко: Цікаво, як то можна було проникнути на з'їзд?
М.О.Мелень: Він укинув на пошті в Києві. Була якась там поштова скринька з'їзду. Він особисто відвіз, аби вкинути безпосередньо в скриньку. Я не знаю, де, бо я там не був. Так що вже на другий день той лист був у руках Щербицького.
Ми почали працювати дуже активно. Я мав досить багату бібліотеку, що лишилася мені ще по братові, по батьках, але вона була по людях. Я звіз сюди. Я ще маю досить таки велику бібліотеку. Коли нас засудили, то від Зенка Красівського і від мене вивезли цілу бортову машину книг, ЗІЛ. Потім продавали її ліцитовану, бо присудили конфіскацію моєї частини майна. Жінка виплатила книжками. Деякі люди, що купували, віддали їх мені, коли я повернувся. Я повертав їм гроші, а більшість пропало.
Як починалася наша діяльність? Я за Івано-Франківську групу Дмитра Квецка нічого не знаю. Знаю, що вона існує – і все. А хто, що? Я, знаючи закони конспірації, добираю людей. Ось ці люди, називаю конкретні прізвища: Іван Губка у Львові (він зараз обласний провідник Конґресу Українських Націоналістів). Дуже активно працював. Організував Львівську групу, аж на Волинь пішла його мережа – Корольчук та інші (це потім виявилось). Тут зі Сколього Горошко Євген, з Дрогобича професор Зенон Гузор. З Чернівців Грицько Прокопович. У Львові Богдан Криса (ми вже говорили про нього). А вони далі знаходили людей. Як було в них – то їхня справа. Я на телебаченні ще залучив дуже активного Олександра Герановича (зараз в Америці). Був головний режисер музичних передач Львівського телебачення.
Багато кому я давав літературу (давав, кому вірив), але аби я сказав, що вони були заанґажовані, зв'язані присягою – того не було.
В.В.Овсієнко: А яка кількість журналів видавалася?
М.О.Мелень: Видавався один заклад – шістнадцять чи сімнадцять.
В.В.Овсієнко: На тоненькому папері, так?
М.О.Мелень: На тоненькому папері. Як то Зенко робив? Аж тепер дещо з'ясувалося. Як почалося друкування журналу – бачимо, в хаті не можна. Бо тут було багато відпочивальників. Зенко друкує, машинка стукає... Треба шукати якесь інше місце. Дмитро Квецко організовує бункер. Він вам розкаже, де конкретно. Ну, я тепер уже знаю, де. Я попереджував, аби ніхто не знав. Підібрав собі одну людину, вони вдвох викопали. Ми матеріали збираємо, тут відкоректували – і Зенко на суботу чи коли там бере наплечник, їде в Болехів, а з Болехова – туди.
Кілька разів мені казав: "Та поїдьмо разом!" Я йому відмовляв категорично. І підкреслював: "Зенку! Конспірація! Де нас буде три, то вже потім будемо один на другого валити. Знаєш ти, знає Квецько – і досить". Коли Зенко сказав, що там холоднувато, треба зробити обігрівання, то я замовив хлопцеві (який теж був анґажований нашою організацією), він зробив і відвіз тільки до Болехова. Звали хлопця Сардинець Степан. Живе в Тернополі. І добре, що так сталось. Бо як потім нас заарештували... Але спершу закінчу про бункер.
Отже, заарештували. «Де то робилося? Де? Поведи! Покажи!» Я хоч би й хотів їм сказати – не знаю. То була бита карта. Я не кажу, що сталася зрада, але повіз їх туди Красівський. Тепер книжка виходить, що Юрій Зайцев випускає. Там навіть є фотографія, як він нам показував*. (*Український Національний Фронт: Дослідження, документи, матеріали / Упоряд. М.В.Дубас, Ю.Д.Зайцев – Львів: Інститут українознавства ім. І.Крип’якевича НАН України, 2000. – С. 335-336). Отже, повіз їх Красівський туди, де друкував. То не є якась зрада, але тільки крапка над "і". Але ходили такі плітки – може, й до вас доходило, – що „Мелень видав той бункер”.
В.В.Овсієнко: Я нічого такого не чув.
М.О.Мелень: Але до мене доходило, бо Горинь натякав, що десь хтось там обмовився – чи Квецко, чи Зенко. Я того не досліджував, але то мене дуже боліло. А виправдовуватись – перед ким і з чим? Ну, кажуть: час – таємне стане явним.
Ми думали і планували так, щоб, по можливості, відгукуватись на кожну подію. Вийшло таких номерів журналу в нас, по-моєму, шістнадцять. Я їх брав, Грицько Прокопович приїжджав. Хто як скільки міг, передруковував і розповсюджували кожний собі, а перший примірник для архіву залишали, який був у Богдана Чернихівського.
В.В.Овсієнко: То ж невеликий тираж – одна закладка. То його ще розмножували?
М.О.Мелень: Так, ще розмножували, бо ми не могли забезпечити всіх. Грицько брав. Я казав йому: "Ти, Грицю, сядь за машинку або підбери людину, то й передрукуйте чотири-п'ять екземплярів". І так далі розмножувалось. Тоді ще ксероксів, розмножувальної техніки не було. Але праця йшла на високому рівні.

АРЕШТ УНФ
Починається вислід. Ми відчули, що за нами «пасуться». Коли нас заарештували, я в тюрмі не зміг зрозуміти, хто нас продав. Пізніше я спитав Дмитра Квецка. Він заанґажував покійного тепер Ярослава Лесіва, вчителя фізкультури. Дуже великий патріот, молодий хлопець, був наймолодший з наших, дуже відданий ідеї. Після закінчення фізкультурного училища його послали десь на Донеччину. Він там хотів когось залучити, комусь там дав журнал. Той зіграв „свого хлопця”, але відніс у КГБ. У нього запитали, звідки, що і як. Так пішло слідство, аж поки не дійшло до Моршина.
Перед 23 березня 1967 року я готував на телебаченні велику музичну передачу "Бойківське весілля" – то і музика моя, і лібрето. Типу оперети. Тоді запроваджували «нові традиції»: шлюб дає в сільраді жінка, так нова сім'я народжується. Записуємося ми день, два. Самодіяльність була дуже сильна: танцювальна група, оркестр... Запис тривав три дні. Вони їдуть додому, а я залишаюсь. Був останній день перед арештом. Мені кажуть, щоб залишився – в обкомі буде обговорення з етнографами: деякі обряди і традиції треба змінити. Залишились. Приходимо. Привели у відділ агітації обкому, чи як він там називався. Кажуть мені, що треба дещо змінити. Бо за сценарієм у мене закінчувалась Лисенківським «Де згода в сімействі, там мир і тишина. Їх Бог благословляє...». Як це «Бог благословляє» радянську людину? Починається дискусія.
Виходжу звідтіля, переночував і вранці їду додому. В автобусі підсіли до мене два. Привезли зі Львова до Стрия на вокзал. Тільки виходжу з автобуса – вони відразу мене під руки. Так наче колеги на пиво, що я не встиг і зорієнтуватись, – і відразу у "Волгу". Перед тим було питання: "Оружие есть?" До чого вони? Знають, що їду зі Львова, – я би з «оружієм» їхав? Але то вже в них, видно, така традиція.
Привезли в тюрму, в одиночну камеру. Довго наше слідство тривало. Чую гук: там, там, там. Я вже знав, що Губка сидить заарештований, Прокопович сидить. Ми кожен по одиночках. А Зенка немає. Десь через місяць, два чи три дізнаюсь, що Зенко в Івано-Франківську, Стефа туди передачі возить.
Колись було так: "Ні, не знаю". А тепер вони мали весь матеріал, як на карті викладено. Я читав звернення Бандери до української молоді – назва приблизно «Про перспективи української революції». Він каже, що треба відстоювати ідею на належному рівні. Та ми вже й самі дійшли до того, що не відмовлялися: "Так, я це зробив". І Зенко каже: "Так, це я зробив. Я це написав". Слідчий тоді: "Так хто ж із вас це зробив?" Кожен брав усе на себе.
Вступаємо в дискусію на слідстві. Слідчий, полковник Клименко, він справу Зенка вів, а Кирста – мою. То як зав'яжеться розмова – я його заганяю в глухий кут, бо вже відверто говорю про совєтську дійсність. То Клименко врешті: "Давай перестанемо! Я на роботі. Відповідай на запитання!" Розумієте: "Я на роботі". Бо відповісти він уже нічого не може – щодо мови, культури, історії, економіки.
(В.В.Овсієнко: 3 лютого 2000 року в машині по дорозі зі Стрия п. Мирослав Мелень доповнив.
М.О.Мелень: Щойно почалося слідство, нас поодинчо, кожному окремо (бо ми сиділи в окремих ізольованих камерах) казали вбратися чистенько, поголитись, і машиною возили з тюрми на Лонського в Управління КГБ на Дзержинського.
Ось мене заводять у кабінет. За столами якісь невідомі люди. За столом сидить і представляється: "Я – Нікітченко (імені не пам'ятаю) – голова Комітету державної безпеки при Кабінеті міністрів. Ми хочемо поговорити з вами, продискутувати деякі питання. Ось перше питання: що вас штовхнуло на антирадянську діяльність?" Тими питаннями морочили нас по два-три дні. Вони досліджували: може, програма в університеті не така, що спонукає нас на антирадянську діяльність. Адже антирадянщики – то переважно є гуманітарії, хоч були і технарі.
Репліка (п. Зеленський): Що за ґрунт?
М.О.Мелень: Так-так, який ґрунт антирадянщини, чим ми незадоволені, хто пробуджує антирадянські настрої. Потім керуючий Управлінням ґенерал Полудень мені особисто казав: от ви маєте сім'ю, маленькі діти, ви тільки починаєте ставати на ноги, всіляко вихваляв, що „розумний” і друге-десяте, а тим паче „працюєте на телебаченні”, ми знаємо, що ви вмієте писати – пишіть. А якщо ні, то ми напишемо, ви дайте згоду або виступіть і розкайтеся в націоналістичній ідеї – і йдіть додому, працюйте на здоров'я. Одначе ніхто з нас на це не погодився. Усі ми були молодими, усі ми мали сім'ї – але жоден не погодився на якесь розкаяння. Усі ми були засуджені і відбули своє, – те, що нам присудили.)
М.О.Мелень: Під кінець слідства дають мені побачення з дружиною. Вона питає: "Брати адвоката?" Кажу: "Нащо? Шкода грошей. Ну, що воно мені дасть?". Але Клименко каже: "То ваша справа. Ми дамо державного, якщо ви не візьмете". І жінка таки бере. Бере з огляду на те, щоб хоч сказав, коли суд буде, бо то все було таємне. Поговорила з тим адвокатом – то жінка, ковпаківка, колишня партизанка. Каже мені: «Аби хоч мала можливість дітей підвести, як тебе будуть на суд з воронка вести... Я сповіщу». Це ж дуже важливо, ви те переживали, то знаєте.
І ось після закінчення слідства знайомство з адвокатом. Клименко вийшов, залишає матеріали справи. Я найперше питаюся: „То ви будете мене захищати?” – Вона говорила російською мовою, так ламано, «суржиком». – „Ось ви вже знайомі з моєю справою? Скажіть, як ви будете мене захищати? Чи я добре робив, чи я зле робив? Чи щось було добре, а щось зле?". А вона так дивиться на мене та й каже: "Вы же умный человек: если я буду защищать вас в таком аспекте, как вы говорите, то завтра надо будет меня защищать". Така була роль адвоката.
Судили нас кожного окремо. Мені дали шість років. З Грицьком Прокоповичем на етап пішли разом.
В.В.Овсієнко: А коли суд був?
М.О.Мелень: Суд був у вересні... Я вже не пам'ятаю дати. Нас заарештували 23 березня 1967 року, а в Мордовію ми прибули вже в 1968 році. Майже рік тривало слідство. Суд десь у вересні, в кінці літа.* *(Львівський обласний суд виніс вирок у справі М.Меленя 26 серпня 1967 року: 6 років таборів суворого режиму та 5 років заслання за ст. 62 ч.1 КК УРСР «Антирадянська агітація і пропаганда». – Ред.).

МОРДОВІЯ
Нас аж у 1968 році привезли в Мордовію, на 11-й табір. Усіх разом. А Гриць як казав? Бо нас судили приблизно в той самий час. Ще будете з Квецком говорити. У вироках є, коли то було.
Привезли нас у Мордовію. Комісія – кого, куди. Мене – в аварійну бригаду, де треба було розвантажувати вагони. Там я зустрічаю тих хлопців, які мають восьмий пункт – терор. Я з ними сидів ще в 1948 році. Вони вже досиджували 25-річний строк. Це Соколик Василь з села Станкова, сусід Сидор Попович, Кудибін Іван, Долішний Іван, Підгородецький Василь. От ми там усі разом і зустрілися.
В.В.Овсієнко: Одинадцятий табір – це селище Явас?
М.О.Мелень: Явас. Там уже були Зеленчук Михайло, Горинь Богдан, Гель Іван, Заливаха Опанас, Михайло Дяк, потім Лесів Ярослав з нашої організації. Коробань Микола з Броварів.
В.В.Овсієнко: Може, Андрій Коробань?
М.О.Мелень: Ні, то Микола, він з-під Києва. Була з нами в Мордовії цікава група Огурцова – Садо з Ленінграда. Садо – перс. Були Анатолій Радиґін, Юрій Вудка, Юрій Гендлер (З Ленінграда, він запротестував проти введення військ у Чехословаччину 1968 року.– В.О.) – ті жиди, що добивалися виїзду. Порядні хлопці. У всіх була вища освіта, було з ким поговорити. От Солженіцин... Ні не Солженіцин, а той, що зараз у Франції веде журнал "Континент"...
В.В.Овсієнко: Синявський?
М.О.Мелень: Так, Андрій Синявський. Він був днювальним... Я вже працював у бригаді на ДОКу токарем. Оті футляри і годинники-кукушки робили. Досі як побачу їх, то мною трясе, бо я там і палець трошки обрізав... Синявський замітав у цеху. Як була вільна хвилина, в нас виникали дискусії. За українство – з тим Євгеном Ваґіним. Тато його десь послом був. Пам'ятаю, десь 1970 чи 1971-го року приходить «Археологічний журнал», чи як він називався? Коли на Даманському острові були конфлікти з Китаєм, то москалі хотіли довести, що то «исконно русская» територія. Велися розкопи, що там поховані...
В.В.Овсієнко: "Истинно русские"?
М.О.Мелень: Так, «істинно руські». Виникло питання про походження рас. Я десь чув, то у Грушевського є, що москалі є монголоїдні, а ми європеїдні, білоруси так само європеїдні. То які ми брати? У тому журналі ніби навмисно це було. Читаю: "Так дивись. Які ми брати? Як одна мама може породити монгола і європейця?" Отакі були дискусії. Але толерантні, без образ. Дуже цікаві дискусії, бо це люди освічені, патріоти Росії. Але завжди ми мали неузгодженість, чому Україна відокремлюється, адже то, мовляв, одна нація. Малоросія, як Солженіцин написав у книжці "Как нам обустроить Россию". Особливо гострі розмови були з Ваґіним із групи Ігоря Огурцова.
В.В.Овсієнко: Я знаю Ваґіна і Авєрочкіна з тієї групи.
М.О.Мелень: Так-так, Авєрочкін, Садо.* *(Згадані тут Ваґін, Авєрочкін, Садо, Огурцов – члени ВСХСОН – «Всероссийский социал-христианский союз освобождения народов». Ця монархічна організація виникла в Ленінграді 1964 року. Засуджені 1967 року. – Ред.) То були толерантні хлопці, помірковані. Їм за такі справи давали по 4-5 років, а в нас на Україні розстрілювали. Має зв'язок з НТС, зброю, гроші, літературу – і йому дають 4 роки! А нам лише за якусь статтю давали по 10 та ще з засланням. Українська феміда була дуже вислужливою. Це вимагає дослідження. Я дуже похвально ставлюся до тих братів Вудків, жидів, які дуже об'єктивно досліджували питання про ставлення до них, чому до них є така ненависть. А Хейфеца я не читав – думаю, що якось дістану.
В.В.Овсієнко: Хіба були брати Вудки? Я знаю одного Вудку і його книжку „Московщина”. І скоро вийде тритомник Хейфеца, гадаю, достатнім тиражем. (Див.: Юрій Ар'є Вудка. Московщина (Мемуарний есей). Українська видавнича спілка. – Лондон, 1978; Михаил Хейфец. Избранное. В трех томах. Харьковская правозащитная группа. – Харьков: Фолио, 2000).
М.О.Мелень: У Мордовії багато хто писав. Там було трошки легше – мож було щось і передати. А от перший раз – то була жорстка ізоляція.
В.В.Овсієнко: Це не йде ні в яке порівняння.
М.О.Мелень: То не можна порівнювати. Там були зовсім інші умови. Ми під час Норильського повстання ставили вимогу про вихідний день і восьмигодинний робочий день, вивезти інвалідів, зняти з бараків ґрати, бо все було закрито. Страшні умови. Не можна було й птахові перелетіти через зону (хоч там вони й не водилися). А спілкування яке? Два рази на рік листа – і то якщо начальник дозволив і ви не маєте порушення режиму. От і весь контакт із волею. А в Мордовії набагато легше. Я маю ту перевагу, що можу порівняти перше і друге ув'язнення.
В.В.Овсієнко: Пані Євгенія, дружина пана Меленя, розповідає про поїздку на побачення.
Є.М.Мелень: Був один цікавий момент, коли я зустрілася з дружиною Синявського – Марією.
В.В.Овсієнко: Де і коли це було?
Є.М.Мелень: Ви знаєте, я не можу пригадати, який то рік.
М.О.Мелень: Десь 1969-й, Явас, Мордовія.
Є.М.Мелень: Ми йдемо на побачення, і я разом з нею. У той час дуже, як москаль каже, „тщатєльно”, дуже ретельно все перевіряли. Не дай Бог, щоби ти чогось не переніс – чи чогось алкогольного, чи якогось металу. А наглядачами були мужчини. Першою іде Марія, за нею я. І ось Марію спеціально руками обмацують – це треба було пережити, щоби тебе руками обмацували. Заставляють стягати з себе верхній одяг. Марія, щоправда, розібралася, стягнула одежу, стоїть у сорочці. Насміхаються: «Ще й те зніми». Та вже ж під сорочкою нічого не можна сховати! Наглядач починає її гладити руками. Марія не витримує і вдаряє його по обличчю. Тут уже сталося дійсно непередбачуване – всі побачення закрили, не дозволили. Довелося чекати ще зо два дні. Але це стало поштовхом до того, що вже потім нас перевіряли не мужчини, не гладили і не тикали руками, куди треба й куди не треба. Уже з того часу були жінки. Того добилася дружина Синявського.
В.В.Овсієнко: Доти були менти, а тепер ментовки.
Є.М.Мелень: О, о! Хто на якого попадав, чи хто був кращий, хто гірший, але той момент дуже чітко мені запам'ятався. Яке то страшне приниження – пройти той контроль на побачення з чоловіком! Напевно, таке чекало й мене, якби Марія не підняла на нього руку.
М.О.Мелень: Але ви разом ночували. Скажи про дискусії з національного питання.
Є.М.Мелень: Вони були націоналістами, але Росії. Я не відчувала їхньої великої любові та прихильності до України. Хоч у нас побачення було в одному таборі, але сказати, що світилося в них якесь дружнє ставлення до українського народу – я того не відчувала.
М.О.Мелень: Навпаки, вони насміхались, що Україна – то щось таке...
Є.М.Мелень: Ні-ні, того не було.
М.О.Мелень: Але я знаю Синявського – він так, як і Солженіцин: Україна – то Малоросія, окраїна Росії. Такі дискусії в нас були роками!
Є.М.Мелень: Може, це й губить нас сьогодні як державу і як націю, що ми не маємо такої свідомої інтелігенції, як вони. Хоч вони євреї, але ж євреї російські. Вони тільки за Росію, за Союз. Любові чи співчуття до тих, хто бореться за самостійність, у них не було. Це було ніби предметом насмішки: мовляв, ви – та ще й самостійники.

БЕРІЇВЦІ
М.О.Мелень: Це було в Мордовії. Мені випало так, що я жив у бараку, де були беріївці. Я спав на верхніх нарах, а вони майже всі, бо то були старші люди, – на нижніх нарах. Піді мною спав Атакашієв Салім Ібрагімович – він колишній міністр чи внутрішніх справ чи КГБ Азербайджану. Я не вникав у ті справи, але він був високою посадовою особою за Сталіна.
І ось на "октябрьские праздники" нас на роботу не вивели. Я вранці вийшов, зробив зарядку і повертаюся в барак. А він каже до мене: "Что там, Мирославчик, на завтрак в столовой?" Я відповідаю йому так жартома: "Салім Ібрагімович, сьогодні там беф-строганов, біфштекс!.." Сміюся, і він сміється. І каже мені – якийсь у нього був приступ меланхолії чи ностальгії за чимось: "Садись сюда, я тебе расскажу, сынок". Я до нього ставився по-людяному, як до старшого чоловіка. Бо інші хлопці ставилися дуже вороже. І він мені починає розказувати: "Вот, – каже, – бывало такое время, був такий час, що я брав найстаршого сина, з'їжджалися ми в Кремль, а Йосиф Віссаріонович скликав нас усіх, і ми йшли на мавзолей приймати парад". Почав так дуже зворушливо, навіть так по-старечому просльозився. Син його, він розказував, десь інженером працює, але переслідуваний. Я кажу, що вже давно Хрущова немає, уже Брежнєв, то це Хрущов вас завалив? То тепер ви повинні бути реабілітовані – адже ви кажете, що то не так було? А він каже: "То справа не Хрущова і не Брежнєва – то справа партії, і нас тепер відпустити – то компрометація партії. Бо тоді треба осуджувати всю партію і Центральний Комітет, а вони на це ніколи не підуть. Отже, я знаю, що нам виходу немає, бо так сталося".
Питаюся: "Чи ви знали, що таке радянська влада, про ці концтабори?" – "Да, мы знали приблизительно, але не такою мірою. Таких знущань я собі не уявляв, що таке в нас може бути. Бо ми демократи..." І почав популістську комуністичну пропаганду. Кажу: "Добре, а за що ж вас судили?" – "За те, що ми були на стороні Лаврентія Павловича Берії. Маленков, а потім Хрущов зробили неправильно – не треба було осуджувати Сталіна і його політики". Він згадує: "Коли мене арештували, то мої ордени і медалі не на штуки рахували, а на кілограми: у мене забрали 6 кілограмів орденів і медалей!". Скільки то було, я не уточнював, тільки питаю: "А за що ви дістали ті ордени? Адже ви на фронті не були?" То він мені відповів дуже коротко: "Так, я на фронті не був, але тил був страшніший фронту, і в нас фронт тривав з 30-х років". Отже, він те визнав: "Я тоді ще не був при такій високій владі, бо був ще молодий, але в Радянському Союзі, особливо під час війни, фронт був більший, як на передовій. Мені за те дали ордени". – "Ну, то тепер ви на кого нарікаєте?" – "Ні на кого, нема кому – нас ніхто не зрозуміє. Я знаю, що я приречений". Отака була його розмова.
Вони завжди між собою кучкувалися. Був ще Ланґфанґ – прізвище якесь шведське, – він був прокурором військ КГБ, з Берією вони були на "ти", як він розказував. Був Аксьонов – комендант якоїсь частини в Кремлі. Про нього оцей Атакашієв казав, що це був "великий человек – он к Сталину без стука входил". Усі вони там були на рівні пенсіонерів, у нашу табірну їдальню дуже рідко ходили, одержували дуже великі пакунки – хто їм присилав, не знаю. Здебільшого, коли люди йшли обідати, то вони збиралися у Ланґфанґа – він був завідуючий коптьорки. Там вони їли. Ходили в кабінет до начальника табору полковника Усова. Як вони йшли по зоні, то полковник Усов, який був начальником 11-го табору, віддавав їм пошану так, ніби ґенералам, що дуже дивно було, яка субординація і повага була до тих кагебістів... Хоч для нього всі вони були в'язні.
Було таке. Змусили нас копати котлован – встановляли якусь велику нову пилораму. Бо до зони завозили ліс, а кінчалося меблями. Я був в аварійній бригаді, копаємо котлован. І раптом натрапляємо на кістки. Якісь черепи, приглянулися – а то людські кості. Ми відмовилися – не будемо копати. Моментально доповіли в управління, впродовж години з Яваса приїхало багато начальства, чоловік 8 – 10, найвищі чини. Оглянули, нас у сторону. Я почув таку фразу: "Сволочи! Даже следов не могли замести за собой!" Це ми, в'язні, почули. Ми більше не копали – категорично відмовилися. Той котлован докопували безконвойні, а таки поставили там пилораму на кістках. То було в Явасі, на 11-му лагпункті, десь 1968 чи 1969 року.
Пам'ятаю, як звільнявся один берієвець. Він був начальником контррозвідки – так говорили в таборі, але що берієвець – то точно. Прізвище його Кокучая, грузин. Симпатичний мужчина, йому вже було в той час десь під шістдесят чи за шістдесят, але дуже атлетично складений, фігура – красивий мужчина. Звільняється. Ми всі вийшли подивитися. Житлова зона була так під гірку розташована, то видно було весь низ і дорогу. З'їхалося десь більше 15 "ЗІМів", були й інші машини. Кокучаю випроводжали, як якогось начальника на пенсію. Начальник табору полковник Усов бігав коло нього, і капітани, і чергові, і міліція, і наглядачі. Дивно було, що в'язневі так прислуговує та кагебешна рать. Яка субординація: звільняють в'язня – і служать йому. Ось що значить дух кагебіста, дух комуніста. З іншого боку, це навіть похвально, треба приклад брати, як шанувати один одного.

ЗВІЛЬНЕННЯ
Я там так само писав вірші, писав дуже багато. Контакти були вже кращі. Виїжджав в Ізраїль Юрій Гендлер, то я передав йому дещо. Він каже: "Я там може щось..." Пропало. Не знаю, чи він їх вивіз, – ніякого відгуку досі немає про ті тюремні поезії. А якби то файно зібрав, що пропало... Так мені шкода, бо то все моє... Ну, як пропало, то не повернемо.
Звідти я і звільнився.
В.В.Овсієнко: Що, ви весь час були в 11-му таборі?
М.О.Мелень: Я до 1973 року був в 11-му, а потім мене звільнили. Жінка приїздила на побачення, сказала, що написала на помилування. Так їй порадила та адвокатша. І мені простили заслання. Ув'язнення я відбув.
Коли я повернувся додому, то Зенко Красівський уже сидів у Смоленську в психлікарні.
В.В.Овсієнко: Розкажіть, будь ласка, про свою дружину. Коли ви одружились? Діти ж у вас є... Хай би було записано.
М.О.Мелень: Одружився я в 1956 році, як тільки повернувся, бо жити мені було дуже прикро. Мама старенька. Я запізнався з дружиною в інституті, вона закінчувала Дрогобицький педагогічний інститут.
В.В.Овсієнко: А як її звати?
М.О.Мелень: Євгенія Михайлівна, дівоче прізвище Юрович. Я підробляв трошки, бо був музикант. Вечорами грав у ресторані в Дрогобичі. Заробляв на хліб насущний. І вів хор у педагогічному інституті. Підробляв, як усі студенти. А вони мали факультетні хори. Там ми запізнались і подружились. Вона швидше закінчила інститут і прийшла працювати в моє село. Я добився, щоб вона жила з моєю мамою, а я ще закінчував науку. 1958 року в нас народилася старша дочка Оля, та, що зараз у Львові. Вона закінчила консерваторію. Піаністка, фортепіанний відділ. Але тепер працює зовсім по іншому профілю. Зять, чоловік її, кандидат технічних наук, працював у Політехнічному інституті у Львові. Але коли нам стало дуже матеріально прикро, він запізнався з українцями з Голландії, створили вони спільне підприємство. Дотепер працюють, рибні вироби виготовляють. І дочка закинула музику. Вона там директорує. Люди привикли до розкрадання, то їх двоє: вона – директор, і він директор – спільне підприємство. Дуже важко, але їм матеріально краще виходить, як би були викладачами.
В.В.Овсієнко: А друга?
М.О.Мелень: А другий – син. Закінчив медичний інститут. Що характерно, він тут закінчив десятий клас на "чотири" і "п'ять". Чотири роки поступав. З дитинства дуже хотів бути лікарем. У Львів – завжди півбала бракує. У червні поїхав до Ужгорода, на медичний факультет при університеті – півбала бракує. Поїхав у Дніпропетровськ – а там у нього навіть документи не прийняли, хоч то було протизаконно. Хлопчина приїхав: "Ты откуда?" – "Зі Львова". – "Ты почему там не поступаешь?" Повернувся, каже, що документи не прийняли. То я знайшов знайомих у Новосибірську – він поїхав і поступив там. Я зробив документи, щоб він дістав «білий білет», хворий для війська. Навіть мої сестри не знали, де він є. Бо якби кагебісти дізнались, то напевно б його виключили. Він там навчався до третього курсу. Як настала Україна, я його перевів у Львів. У Львові закінчив навчання.
В.В.Овсієнко: Але ви не назвали його імені та року народження.
М.О.Мелень: Любомир, 1964 року. Коли виникла наша організація – того року він народився. Син Красівського Зіновія, Ярослав – його ровесник. Вони народилися майже одного місяця. Той теж має вищу освіту. Мій син зараз працює судовим медичним експертом тут, у районі. А дочка у Львові.
Ми лишилися з дружиною, але син живе тут з нами. Зараз він на роботі. Чуєте, то його дитина? Його сім'я – то наша сім'я.
Я повернувся додому 1973 року. Я ще в Москву заїздив. Повернувся я, шість років відбувши. Місяців на два-три раніше мене випустили, щоби кинути між нами, посправниками, кістку: ну чого тебе помилували?
Я повернувся до сім'ї, а мене не прописують. Відразу викликали мене в Стрийське районне КГБ, потім – у Львів. Не прописують. Мотивація така: "От бачите: вас люди не хочуть. Ми знаємо вашу освіту, ми знаємо ваші здібності. Їдьте десь на Схід. Ви ще й директором школи будете, але їдьте, виїжджайте звідси". – "Ні, я нікуди не поїду". Так місяць, другий, третій. А щотижня викликають. Тоді заявляю, що більше на ніякі виклики не прийду. Як маєте щось, то арештуйте. Хочете, щоб я виїхав, – вивозьте мене, але сам я не поїду. Врешті мене прописали. Десь на роботу йти – не прописаний. А не прописують, бо ніде не робиш. Коло замкнулось. Що робити? А сім'я є, двоє дітей, школярі. Жінка працювала педагогом. Але її на роботі весь час морально репресували. Вона ніколи після мого арешту не мала ставки 18 годин. Найбільше 14. Класне керівництво не давали. Робила в одній середній школі – раптом переводять в неповну середню, а потім переводять у третю школу на групу продовженого дня, аби зовсім уроків не мала. Зрештою зовсім звільнили – знайшли причину. То вона понад три місяці взагалі була без роботи. Написала скаргу в прокуратуру, бо місцева влада не реагувала. Щоби поновити на роботі, виплатити те, що опустили. У тому відношенні вже було трошки краще, бо то вже був інший час. Але все одно більше 20 уроків вона не мала. Як тільки виробила стаж праці, 25 років, то зразу пішла на ту сорокавідсоткову пенсію. Більше нічого їй не дали. Досі на пенсії.
Я хотів піти музикантом, щоби вранці відпочивальникам фіззарядку грати, є така професія, – ні-ні! Влаштували кочегаром, а по сумісництву я часом грав зарядку, коли не йшов на кочегарку літом. Кочегарка влітку закривалася. Мав я оклад сорок один рубель і дві копійки. То я завжди, коли одержував зарплату, казав, що карбованець можете не давати, але дві копійки обов'язково.

ПЕРЕБУДОВА, ЗІНОВІЙ КРАСІВСЬКИЙ І ОУН
Настають уже 80-і, перестройка, Горбачов. Тут, у Стрию, наш поет Романюк організовує клуб "Аргумент". Починається таке – то вже десь 1988-1989 роки, – виступають з такими гострими промовами... Я поїхав раз, думаю, що таке? Так відверто говорять, безкомпромісно. Наш прапор вивісили. Начальник КГБ не встає, каже, що ми вас то-то. Думаю: чи провокація, чи ні? Кажу Зіновію Красівському... А-а, я ще дуже багато пропустив про Зіновія Красівського.
Коли я повернувся, то Зіновій Красівський сидів у Смоленську в спецпсихлікарні. Він вважався неосудним, то опікуном була його колишня жінка Стефа – рідна сестра моєї дружини. Хоч вона вдруге вийшла заміж. Другий її чоловік був міліціонером. Я знайшов шляхи у виконкомі в Стрию, щоб оформити опікунство на мене. До місяця ми оформили опікунство. Тепер ту пенсію забирав я і давав його дітям – хлопцям. Я йому відсилав посилки, їздив до нього на побачення. У КГБ як дізнались про це – то була така історія! Начальник КГБ каже: "Ну, смотри, один другим опікуються". Мов, Красівський до арешту мною опікувався, а я ним після арешту. Але добиваємось – його переводять у Львів. У Львові є мої родичі. Один і зараз головним лікарем є, Гульчій прізвище. Переводять Зенка в село Бережниця, у психіатричну лікарню. Отже, в 1976 році Красівський уже в Бережниці. Він не має права вийти за зону лікарні, навіть мусить бути тільки в закритій кімнаті. Але я домовляюся з головним лікарем, щоб Зенко приходив додому вечорами. І Красівський через ліс десь кілометрів п'ять приходить додому. Врешті його знову беруть до Львова на перегляд справи – і звільнюють під моє опікунство!
В.В.Овсієнко: Це якого року?
М.О.Мелень: То було 1974 чи 1975 року – я не пам'ятаю. Таки 1974 року, бо в 1976 році його вже забрали досиджувати за Гельсінкську Групу.
В.В.Овсієнко: Гельсінкська Група тільки створилася 1976 року, 9 листопада.
Є.М.Мелень: Якраз мала бути Олімпіада...
В.В.Овсієнко: Так то 1980 рік.* *(Тут слід уточнити. З психлікарні З.Красівський звільнений у липні 1978. У жовтні 1979 він став членом Української Гельсінкської групи. Заарештований у Моршині 12 березня 1980 року і відправлений у Мордовію досиджувати невідбутий термін покарання за вироком 1967 року — 8 місяців і 7 днів таборів та 5 років заслання в Сибіру. – Ред.).
М.О.Мелень: На весіллі він був старостою, як моя дочка заміж виходила 1976 року. А що головне – він повертається додому, то дружина і на поріг не впускає. Він заходить до нас. Він жив у мене два роки, як одна сім'я. Я тоді, щоб вибороти йому хату, подаю в суд.
Є.М.Мелень: Ні, то не так було. Коли він жив у нас, то я якраз була дуже проти, щоб моя сестра виходила заміж за Олега-міліціонера. І батьки наші були проти. Приїхали сюди: «Що робити? Як би ти порадила?» А сестра вже живе з Олегом. Ну, звичайно, не треба її винуватити, та все ж таки на одному подвір'ї два чоловіки. Вона справді спочатку не знала, як їй бути. Красівський більше року жив у нас. Але батьки наполягли, особливо мій тато (він уже був лежачий хворий) сказав Стефі: "Якщо ти не відпустиш хату Красівському, то на мій похорон не приходь". То вже навіть не словами: тато написав листа. Тоді вона погодилася передати хату без суду, бо Мирон уже справді хотів подавати ту справу до суду, щоб відвоювати помешкання. Але я переговорила з мамою, що як же то судиться жінка з чоловіком? Тим більше, що хату будував він. Він тоді навіть продав свою машину. Ми вже тепер не пригадуємо – мені здається, старенького "Москвича", чи що то було? Він продав ту машину, щоб купити хату разом з нами. Ми купили цю осідлість – це була ще зовсім не закінчена хата. Ми її купили разом, бо й ми не мали грошей. То, мабуть, уже не цікаво записувати... Та хата була конфіскована, як нажита за нетрудові доходи, вона за безцінь продавалася. То лише так називалося, що ми її купили. Але ми навіть тої мізерної суми не мали. Її відібрали у колишньої директорки школи, яку вигнали з партії за нетрудові доходи. Бо вона була директором школи, де колись був монастир, і коли там робила перебудову, коли розкидали стіни, то знайшли золоті чаші. Ну, які наші люди: спочатку той робітник погодився поділитися, але, видно, вона собі взяла більше того золота, а йому менше, то він заявив. Її викидають з партії, конфіскують цю хату, яку вона почала будувати. Ця хата нам, по суті, майже за безцінь дісталася. Це все сприяння Буділова – був тут такий єврей, який керував курортами Західної України. Був дуже людяний, він багато приписав людей, які повернулися з Сибіру. І нам допоміг. По суті, завдяки йому ми й опинилися в Моршині разом із Красівським.
Коли сестра віддала без ніяких судів і домовленостей хату, то й Зенко пішов на уступки. Поділили ту хату. Ми ще й своєї площі відступили, щоб сестра побудувала коридорчик і другий вхід. Так що та половина має ще два ходи.
То знаєте, треба було збоку подивитися. Як у теперішніх серіалах: два чоловіки й одна жінка – і миряться. Так само й Красівський. Навіть коли він уже з Чорноволовою Оленою оженився, то вони приїжджали сюди і з моєю сестрою цілувались, як найближчі рідні. Той Тарас Чорноволів тут багато бував. Не так із самим Чорноволом, як із Чорноволовим сином Тарасом, Оленою Антонів, Красівським, моєю сестрою Стефою та її другим чоловіком Олегом Стасівим були дуже а дуже людяні, гуманні, можна сказати, стосунки. Вони жили на одному подвір'ї, як рідні брати. Не завжди такі рідні брати, як той Стасів, другий чоловік сестри, і Зеньо Красівський. Так що не завжди бувають вороги два чоловіки однієї жінки.
В.В.Овсієнко: То вже які люди трапляться.
М.О.Мелень: Ось починається те відродження. Я пішов на один клуб "Аргумент", послухав, звертаюсь до Зенка: "Послухай, що робити? Дивися – так і так". То Зенко відразу став у таку позицію, що ця відлига дана спеціально чекістами, аби спливло все, – і вони заберуть нас. До речі, коли Зенка забрали сидіти за Гельсінкську Групу, тут часто бував Тереля Йосиф. Питаюся: "Йосифе, як ти до того ставишся? – а він їздив тоді до Москви. – Ану запитайся, як там ставляться до нашого національного відродження, до національної справи? Бо права людини можна тоді боронити, якщо є держава. А ми не маємо держави". То не знаю, хто там відповів, чи Сахаров, чи Григоренко, чи хто, але Йосиф прийшов і каже: "Сказано так, що тепер національне питання не на часі, а найперше – права людини". То я відразу кажу: "Зенку, третій раз будемо сидіти за жидів". Тоді ще він був на такій позиції, що треба використати трибуну, можна слово сказати, де б не був. Бо все одно наша пісня відспівана. "Добре, ти давай". А я, може, тоді трошки спасував. Але як настав 1989 рік, тоді я й кажу: "Давай!" А він уже каже: "Ні". Розумієте? Ідея лишилась та ж, але метод, як досягти її, змінився. Тепер, каже, все так зроблено, що ми всі спливемо – а в один прекрасний день нас заберуть. Уже почалися ті перетворення, так звана "бархатна революція", Рух. Зенко до того ставився категорично: "Ні".
В.В.Овсієнко: А все ж таки він був одним із секретарів Української Гельсінської Спілки?
М.О.Мелень: Так. Але коли почалися відродження 1989 року, то він від УГС відійшов: "Ні, ні, ні". Він тоді вже плекав надію про відродження ОУН і ще чогось того. Ми багато мали розмов про це. Я активно включився в діяльність, він – ні. Добре, я його запрошую на мітинг, коли тут, у Стрию, перший на Україні прапор піднімали. Це навіть в «Історії» Субтельного написано. То я був ініціатором, і ще Романюк. Якраз журавлі летіли – сталося таке диво природи – 14 березня, як ми прапор виставляли.
Потім вибори. Я був депутатом обласної Ради, того Романюка обрали у Верховну Раду. "Зенку, ходімо!" – "Ні! Ви – колаборанти, і Чорновіл. Ні, ви угодовці". І так до кінця.
Потім Красівський поїхав у Мюнхен у справах ОУН. Дали й мені запрошення. Я стояв на таких позиціях, що ОУН, оскільки вона нейтралізована, треба відновити обов'язково. У який спосіб? От Слава Стецько жива, Мечник, Кашуба ще жив, Петро Дужий. Преса вже в наших руках, бо то йде 1991 рік. Уже референдум відбувся, Президента вже маємо, то звертаємось до патріотів – не обов'язково тільки членів ОУН, бо їх залишилися одиниці. Готуймо звернення до патріотів, підготуймо з'їзд, зробімо проект статуту, програми. Проведемо Установчий з'їзд, оберемо Провід – і будемо діяти. То Слава відразу мене перебила так: "А у нас Провід є!" То я в своєму запалі кажу: "Який Провід? Кого ви репрезентуєте, скільки вас тут є – п'ятнадцять стариків?" Їх то страшно образило! Який Провід? Та нас тисячі сиділо, люди чекають відновлення ОУН. А ви – Провід? Добре, хай сьогодні буде ваш Провід. Якщо вас виберуть і надалі, то будьте Проводом. Але треба робити Установчий з'їзд, відновлювати ОУН.
Мої пропозиції не прийняли. Дужий пропонує зробити щось перехідне, таке підготовче: ДСУ – "Державна самостійність України". Добре! Хай буде! Зенко привозить багато розмножувальної техніки, я працюю в редакції і відкриваю видавництво в Стрию. Видаємо брошури, журнал "Українські проблеми". Іван Кандиба був – от я маю там у книжці і про Установчі збори. Ось якраз Красівський виступає, тут побачите. Це було в Стрию. (Див.: Мелень Мирослав Олексійович. Нерозстріляна пісня. – Стрий: Щедрик. – 1999 р. – С. 35). Добре, хай працюють.
Запрацювали – не біда. Та раптом Зенка знову запрошують у Мюнхен: "Їдь, треба". Приїжджає Зенко десь через два тижні, але вже з іншим заанґажованням: є рішення Проводу в Мюнхені, що він є провідник Організації Українських Націоналістів у краю. Організація не відновлена, ніхто не має поняття – а треба припинити діяльність ДСУ, розпустити ДСУ. Я кажу Зенкові: "Ну, яка ОУН? Зеню, ми же знаємо – нема її". Зенко так трошки того – я вже не говоритиму, – але трошки впав в амбіції: „провідник”. Яка ОУН? Де вона є? Та її треба організувати. А то ОУН ще нема, а ДСУ вже розпустити. Отаке щось невідоме...
І от у тому моменті почалися розколи. Чуйко відразу виступає проти, Кандиба – проти, Сливка – проти, Грицай тут, у Стрию, проти... І зробилися з ДСУ чотири організації націоналістів: ОУН в Україні, ОУН Чуйка, ДСУ Романа Коваля в Києві, Іван Кандиба – ОУН-державники... І ось маємо зараз, що більше десяти організацій працюють під стягом Бандери. До чого ми дожили! Конґрес Українських Націоналістів, мельниківці, є еміґраційні двійкарі та угавеерівці. Вони ще ділилися. Я зараз вам розкажу про тих двійкарів, бо я все то досконало вивчив і про це пишу.
Далі ми на Україні: ДСУ розкололась на ОУН в Україні. Конґгрес Українських націоналістів. ОУН в Україні розкололась на чуйківців та кандибівців. Під прапором Бандери працюють соціал-націоналісти (Криворучко), далі УНА-УНСО: Корчинський – Вітович. Вітович зійшов зі сцени, а Корчинський робить велику українську імперію. Та це провокація! Ось його книжка "Війна в масах". То мені передав Скачок Павло. Він тут буває часто. Ось такий маємо зараз спектр націоналістичних організацій.
Був я на зустрічі з Миколою Лебедем, коли він уперше приїхав на Україну. Микола Лебідь – діяч великої потуги, головний чинник в Організації Українських Націоналістів. Коли в 1941 році було проголошено відновлення державності на чолі зі Стецьком, то скоро тих усіх, що проголошували державність і майже весь Провід ОУН було 5 липня заарештовано, навіть не через тиждень. З чільних провідників Проводу Українських Націоналістів залишилися тільки Лебідь та Шухевич. Але Шухевич під той час був зі своїми дружинами націоналістів "Нахтігаль" і "Ролан" у Білорусії. Тоді доловлювали більшовицькі залишки. Лебідь мені розказував, він знає тут декого. Тут є ще Венцель – він жив у Брюховичах. Дуже добре знає історію ОУН. Повернувся Петро Мірчук – найбільший літописець наших визвольних змагань, «Історії УПА», його перший том «Історії ОУН». Я з усіма мав зустрічі, довго і неодноразово. То до них їхав, то вони сюди приїжджали. Я є одержимий націоналіст-бандерівець.
Розказав Лебідь, що, як і чому. Питаюся: "Чому у вас зайшло найперше розходження, протистояння з Бандерою?" Він мені відверто заявляє те саме, що пише професор Анатолій Камінський у "Закордонних частинах ОУН". Можливо, маєте цю книжку, бо я маю.
Отже, було таке. 5 липня 1941 року заарештували всіх, а він, Микола Лебідь, лишився. Через півтора місяця, у вересні, він скликає надзвичайну конференцію залишків і залучає до Проводу нових людей, бо ОУН, практично, обезголовлена. Восени на Волині Бульба-Боровець організовує Поліську Січ, кущі самооборони. Ми знаємо, що День українського війська, УПА – 14 жовтня 1942 року, на саму Покрову. Та УПА діяла вже до того. Питаюся, хто запропонував назву «Українська Повстанська Армія»? Бо ця назва ніби з неба впала.
В.В.Овсієнко: Але ж Українська Повстанська Армія була вже і в 1921 році. Нею командував ґенерал-хорунжий Юрко Тютюнник. Тільки тоді казали «Повстанча», а не «Повстанська». Вона була розбита червоними під Базаром 17 листопада.
М.О.Мелень: Це Другий Зимовий похід Тютюника? Може бути. Але хтось то мусив запропонувати. І ще питаюся Лебедя: "Чи ви мали хоч якісь зв'язки з Бандерою, зі Стецьком?" Бо вони сиділи в Аушвіці, в концтаборі. То Лебідь мені особисто сказав: "За майже чотири роки їх ув'язнення була єдина записка, як тоді казали, ґрипс, естафета, що нас найбільше цікавило: чи він живий? Бо контактів ніяких не було. То єдиний раз був ґрипс від нього, що він живий". Все. І цілим підпіллям, збройною боротьбою тоді керували Лебідь і Шухевич, котрий уже повернувся сюди з Білорусії.
І от у 1944 році на Самбірщині організується УГВР – Українська Головна Визвольна Рада. Організатори Мирослав Прокіп, Євген Стахів. Там левова частка заслуги Шухевича і Лебедя. Шухевича лишають головою ОУН і УПА, а Лебедя призначають головою секретаріату закордонних справ УГВР. Його відправляють за кордон робити авторитет УПА, що бореться. Так він з'являється за кордоном, після війни зустрічається і провідником ОУН Степаном Бандерою – і починається конфлікт. Те саме мені підтверджує полковник Крук, який у Детройті живе, а він у тому соці варився: "Скажіть мені, чи професор Камінський правду пише?" – Абсолютно так само відповідає: коли на західних теренах заявився Лебідь і заявив про постанови Української Головної Визвольної Ради, то Бандера запротестував: "Я провідник! Я керую!" І з того почалось протистояння. То вже був 1945-1946 рік. "Я провідник!" Не визнав підпільного парламенту. Точніше, визнав, але: "Здати, то я керую". З того і почалось.
Друге питання. Анатоль Камінський дуже чітко визначив: "З ким воюємо – з москалями чи з режимом?" Бо розуміють так, що ми воюємо з Росією. Як колись Ґонта сказав: "Ріж, бий усе, що ляхом звалось". Така була й пропозиція Бандери. А тоді Лебідь каже: "Як ми так будемо воювати, то йдемо на явну погибель. Ми з режимом воюємо, а з нацією не можна". Тоді ще була різня з поляками і таке інше. Анатоль Камінський описав, як поетапно розвивалося розходження.
Щодо УПА. У книжці священика-капелана дивізійників Гриньоха дуже гарне вступне слово. От прочитайте собі. Далі маю зустріч з Миколою Плав'юком, з мельниківцями. Сам напрошуюся, Богдан Вовк мені повідомляє, коли він буде. Зустріч була у редакції газети "За вільну Україну" у Львові, в присутності Марії Базелюк, яка редагує "Шлях перемоги". Цікава розмова. "Скажіть мені таке. Я знаю, що у всіх націоналістів найперше: «Здобудеш, або загинеш». Держава є, вже ми її здобули. Яка вона – інша справа, але вона є. Тепер що – треба утвердити українську державу? То скажіть, пане Миколо, а що нас розділяє зараз? Бо що об'єднує, то ясно, – а що розділяє?"
Він так, знаєте, трошки скептично посміхнувся і каже мені: "А як ви собі уявляєте наше об'єднання?" Я те саме сказав, що казав Славі Стецько: "Договорімося, розішлімо матеріали по всіх структурах, скличмо Установчий з'їзд. Приймімо статут, програму. Виберімо, хоч тимчасово, Провід". – А він відразу так щиро розсміявся. Я подумав, що сказав щось дурне. Кажу: "А що таке, пане Миколо? В чому справа?" – "Я тоді маю більше шансів попасти в Провід, бо я на шість років молодший від Слави, чи на сім". Я таке: "Що, вас цікавить Провід чи ідея? Чи боротьба?" – І на тому ми розійшлися. Випили кави – і я пішов.
Потім мельниківці скликали якийсь з'їзд. Питаюся Губки, чи було якесь запрошення – було. Поїхав хтось? Хтось поїхав – не знаю, хто. Роблять Великий Збір КУН – запрошують мельниківців. Ніхто не був. «Раз мельниківці кажуть, що ми – братовбивці, то не підемо з ними». До сьогодні то виношують. Я розумію ситуацію. То був такий час.
Дивіться, ви з такою книжечкою знайомі?
В.В.Овсієнко: "Чорні дні Волині. Спогади колишнього зв'язкового обласного Проводу ОУН. 1941-44 рік". Видано: Володимир-Волинський, "Світязь", 1992 рік. Ні, я тої книжки не читав.
М.О.Мелень: То пише мельниківець. Того так само читати без брому неможливо. Як і всю нашу історію, як казали наші попередники. Але факт є факт. Мельниківці кажуть на бандерівців: братовбивці. Бо Сеник, Сціборський, Сушко за невідомих обставин загинули в Житомирі. У цій книжці багато про це сказано. Та пора б то вже забути...
В.В.Овсієнко: І нащо було переносити свої міжпартійні чвари сюди, в Україну?
М.О.Мелень: «Чорні ради». Я то сказав Славі Стецько досить грубо: "Вас п'ятнадцять стариків – і ви не можете між собою знайти спільної мови. Що ви ділите? Кажете, ви Провід? Хто?" От були вона в Проводі і Мечник. Потім Мечника викинули з КУНу. І Петра Дужого вона виключила. Лишилася з Сергієм Жижком. Діяч великий? У музеї атеїзму працював у Львові. Понині кажуть, що списали дві золоті чаші, бо десь пропали. От і маємо те, що маємо. А скажеш правду – стаєш ворогом. І не сказати не можна. Тут є в нас такі науковці – етнограф і фольклорист Григорій Дем'ян та Павлюк. На Маківці ми розмовляли: "Не можна те сміття виносити з хати". Та доки ми будемо кваситися в тому смітті? Але як скажемо раз, другий, третій, то, можливо, хтось четвертий зрозуміє, що недобре робимо. Але то вже наша ментальність.
Отже, стається те, що мало статись. Я відійшов від політичних організацій. Але 1990 року до мене підійшли Василь Кубів та Іван Губка: організуємо Спілку політичних в'язнів у Львові. Потім в Івано-Франківську, а потім були установчі збори в Києві.
В.В.Овсієнко: Але, чекайте. Установчі збори Товариства політв'язнів у Києві відбулися 3 червня 1989 на Львівському майдані. Їх вели Євген Пронюк та Богдан Горинь. Пронюка обрали головою. А тоді було об'єднання львівської Спілки з київським Товариством.
М.О.Мелень: Ось маю матеріали утворення Спілки політв'язнів України. Бо я вів установчі збори у Львові, а Кубів організовував. Першим головою на мою пропозицію обираємо Івана Губку. Потім їздили на об'єднання до Києва. Та невдовзі Спілка політв'язнів розкололася. Один відлам – Петро Франко, другий – Малицький. І тут ділимося...
В.В.Овсієнко: На радість ворогові.
М.О.Мелень: То все амбіції.

ПРО СМЕРТЬ ЗІНОВІЯ КРАСІВСЬКОГО
Є різні версії, різні тлумачення. Отже, заявляю як найближчий його друг, побратим і шваґер. Було так. Красівський допомагав у будівництві жіночого монастиря в Гошеві. Тут його постійними гістьми були сестри-монахині. То дуже благородна справа. Коли я був у Німеччині, то і мною передавали великі кошти на монастир. Ми в Моршині хотіли організувати для Панаса Заливахи музей творів мистецтва, краєзнавчий музей. Але Зенко самовільно вирішив, без дозволу влади і згоди нашої організації, віддати той пляц монахиням. Вони там будують, там має бути кляштор, жіночий монастир. І от раптом у липні 1991 року в Красівського вилив крови. Був вечір. А вранці кажуть – зразу подзвонили, тут через стіну, – що в нього вилив крові, інсульт. Мова була паралізована, він лежав нерухомий.
Я відразу поїхав у лікарню до Стрия, домовився з Лафінчуком, головним лікарем нашої лікарні, аби палату виділили. Люди і міська управа поставилися до того доброзичливо – допомогли, як могли. Завезли ми Зенка. Я особисто його відносив з хлопцями. Приїхала швидка допомога з санітарами, ми його винесли і відвезли в лікарню. Лікуючий лікар був Машталер, він живе й по сьогодні, наш місцевий хлопець, патріот. Десь до двох тижнів Зенкові стало набагато краще. Мова відновилась, почав ходити. Тільки рука не працювала і одна нога трохи, але вже ходив без палички. Обслуговували його медсестра і монахині. І монахині умовили його: їм там, у лікарні, трудно, бо там є лише ліжко і тумбочка. Їм би краще, якби додому, там їм легше буде доглядати. І йому вже легше.
Лікар Машталер мені каже: "Не беріть, йому краще, слава Богу! Йому тепер треба абсолютний спокій. Як буде спокій, буде все добре". Але монахині його вмовили. Одного разу я приїжджаю додому, дивлюсь – Зенко по подвір'ю ходить, ногою трошки так закошує. Я подивився: "Е-е, – жартую, – Зенку, та ми ще футбольну команду зробимо! Ти ще будеш грати в футбол!" А він: "Так, дивись!" І на землю – руками відтискається. А лікар мені казав, що спокій треба. Кажу: "Зенку, а то не зашвидко? Як ти?" – "Та тут сестрам ліпше буде. Вони коло мене. Вони сказали, що лікар тут у Моршині є, то не проблема".
Добре. Не знаю, скільки часу минуло, може, тиждень, може півтора. Я на роботі. Чую дзвінок: "Приїжджай, Зенко вмирає!" Я на машину, бо сам водив редакційну машину, через хвилин п'ятнадцять зі Стрия вже тут був. У хаті два лікарі, роблять штучне дихання (вони й досі живуть). Один лікар мені каже: "Станьте на стіл, підніміть крапельницю вище", – щоб тиск був більший. Бо там був якийсь тромб, забилося щось. То Зенко вже не говорив, тільки дивився на мене такими благальними очима. Він розумів, але не міг сказати... Я дивлюсь на нього. Славко, син його, каже: "Рятуйте тата, вуйку!" Потім Зенко лише захрипів, серце йому тиснуть... Все, сталось. Все. І монахиня тоді йому якесь помазання зробила...
Є.М.Мелень: Але ти ще не сказав, що до нього тоді приїхав хтось із таких досить знаних людей, я не пригадую хто. Зенко раптово зірвався з ліжка, хотів поставити касету – чи ту, що він привіз із Німеччини, чи яку. Як зірвався вставляти касету – впав. Ще подивився – то тебе ще не було тут, а він ще сказав: "Аж тепер уже все". Він ще свідомо сказав: "Аж тепер уже все".
М.О.Мелень: Тут невідступно коло нього були монахині. Невідступно: і вдень, і вночі.
В.В.Овсієнко: Це сталося 20 вересня 1991 року.
М.О.Мелень: Так-так. Я тоді був депутатом обласної Ради, відомий чоловік. Якраз Михайло Зеленчук приїхав, бо жінка його звідсіля, з Моршина. Я подзвонив до нього: "Приходи, прибігай, Михайле". То Зенко був ще, так би мовити, теплий. Я відразу сідаю за телефон. Десь упродовж двох годин додзвонився в Лондон до Мазура (номери диктував Зеленчук), у Мюнхен до Слави Стецько, у Київ (тоді йшов передпрезидентський марафон) до Чорновола, до Лук'яненка, до Горинів – до всіх я додзвонився. Усі були на похороні, крім Чорновола. Чорновіл був десь у Дніпропетровську. Лук'яненко приїхав вранці, побув – а ввечері мав бути в Донецьку – передвиборна компанія. Я ще організував машину. Була з Лондона Крушельницька Богданна. Був із Церкви, з Ватикану Дацько. Був з Української Всесвітньої Координаційної Ради Аскольд Лозинський, з Америки. Був голова КУКу – Комітету українців Канади. Були Іван Гель, Калинці – Ірина та Ігор. Усі тут були, похорон був дуже великий.
Ще треба сказати, хоч то, може, не для преси. Коли робили ми поминки, то почалась розмова про пам'ятник, який треба поставити. Бо все-таки, як би не було, але то є єдиний крайовий провідник ОУН, похований так офіційно в Україні. Гроші були, тоді вже прислали досить порядні суми, але я в ті гроші не втручався. Була розмножувальна техніка, відеокамера – то все Красівський привіз для організації. Ту техніку забрав Зеленчук. Хотіли забрати й машину. Я кажу синові: "Машини не віддавай". Не віддали. Та Богданна з Англії каже: "Я займуся пам'ятником". Вона забрала не пам'ятаю яку точно суму, але більше, як дві тисячі фунтів штерлінґів і ще якусь суму доларів. Пам'ятник уже стоїть, а вона ні телеграми, ні відгуку – як кажуть, "ни ответа, ни привета". Вона минулого року померла.
Приїхав на похорон і його лікуючий лікар. Перше його питання, як зустрівся зі мною: "Навіщо ви його забрали? Навіщо ви його забрали – йому потрібен був спокій!" Я відповів, що я його не забирав. Я теж казав, аби його не брати, але його вмовили монахині, бо їм легше буде його вдома обслуговувати, а в лікарні умови не такі. Отак сталося – тут уже ніхто не допоможе. Але якби він побув у лікарні ще хоч місяць-півтора, то міг би жити по сьогодні.
В.В.Овсієнко: Так, люди ж виходять з інфаркту.
М.О.Мелень: Виходять. То тяжка хвороба, але виходять.

А ЩЕ ЯК БУЛО З ОЛЕНОЮ АНТОНІВ...
Знаю конкретно. Зенко зійшовся з Оленою – це колишня дружина Чорновола. Я в їхні стосунки не вникав, але періодами – вона приїде сюди, живуть тут, у Моршині, то він їде до Львова, на Сонячну – чи то Спокійна вулиця?
В.В.Овсієнко: Спокійна, Спокійна.
М.О.Мелень: То син Тарас приїжджав. Тарас женився на Гуцульщині, їхали на весілля, дуже було привітно, дуже гарно... І раптом уночі дзвінок: "Олена загинула!" – "Як?" – "Приїжджайте!" Ми на другий день вранці приїжджаємо, з Моршина багато людей поїхало. Як то сталося? Зенко розказує: ішли вони на день народження до відомого нашого історика Ярослава Дашкевича, по-моєму.
В.В.Овсієнко: День її загибелі 2 лютого 1986 року.
М.О.Мелень: Так-так. Вони йшли на день народження, вже висіли з одного трамваю, робили пересадку на другий...
Є.М.Мелень: На таксі. Їхали на таксі – я пам'ятаю, як Зеньо розказував, – їхали вони на таксі і зійшли якраз на якомусь повороті. І, каже, я так розраховуюся за таксі і дивлюся на Олену, а вона дивиться на мене, з квітами. І забулася, зійшла з тротуару і стала на землю. І в цей час їде трамвай, і трамвай різко повернув і краєм ударяє її в бік, а голова відразу попадає...
В.В.Овсієнко: Хвостом, так?
Є.М.Мелень: Так-так.
М.О.Мелень: То була вантажна машина з причепом, а шофер не бачив, бо вона впала під заднє колесо. Шофер навіть не винен. Каже Зеньо: я дивлюся – голова під колесом, і так хруснула, як гарбуз. Хруснула – мозок... Ось що сталося. Ми приїхали – вона ще була в трупарні, там підробляли обличчя, бо не можна було впізнати взагалі – голова була розтовчена.
Є.М.Мелень: Просто завили хусткою, марлею, голови не було.
М.О.Мелень: Отак сталося. Були версії, що спеціально – ні, неправда, бо то Зенко сам стверджував: не треба, каже, говорити – чого не було, того не було. То не є навмисне вбивство – то є трагічний випадок. Це слова Зенка.

ДЕВ’ЯНОСТІ РОКИ
З 1989 року я активно включився в роботу Товариства української мови. Ми поставили тут перший на Україні пам'ятник на могилі замордованих, у формі тризуба. Я об'їздив цілі райони за священиками, аби хтось відправив – ніхто не йшов, боялися. То я навчив хор співати, і ми без священиків співали. Як вийшли ми з лісу на Зелені свята 1989 року, на Свято Героїв, з прапорами – синьо-жовтими і червоно-чорними... Це хлопці з Долини, я з Петром Січком домовився. Як підняли ми червоно-чорний прапор – половина людей розбіглася, бо не знали, що буде. Але ми це зробили. Ми пройшли тоді через Моршин парадом. Той прапор вивісили на котельній, на трубі. То була подія! Казали, що нас поб'ють, постріляють. Такі люди залякані були.
Потім робимо тисячоліття хрещення України. Гарно вирізьбили великий дубовий хрест. Він досі стоїть, написано "Тисячоліття хрещення України", з тризубом. Народу з'їхалося з цілого району. Тут я вже священика знайшов. Йосип, православний – він прийшов. І ще один. А решта всі відмовилися.
Січень 1990 року – перша Львівська експедиція на Крути. Чотири "Ікаруси", я очолюю. Відправляє нас Іван Гель, який це організував. Я як старший їду зі своїм хором. Ось є фотографії, як нас під Крутами зустрічали, як не пускали, як ми закопали хреста – то ціла подія. Ми вперше з моршинським хором на Великій Україні заспівали "Коли ви вмирали, вам дзвони не грали", гімн "Ще не вмерла Україна", "Боже, великий, єдиний". То була дуже велика подія. Я, як згадую, то дуже тішуся. Хоч то здається самохвальством, але то є факт.
В.В.Овсієнко: Що зроблено – то зроблено!
М.О.Мелень: То я не позичив і не вкрав нічиє. Потім мітинги, збори всякі, Маківка. Ось перший наш мітинг на нашій карпатській Маківці 1 чи 2 серпня 1990 року, в неділю. Це я організовував зі студентським братством "Спадщина". Там студенти співали. Перші виступи були Василя Січка та мій. Ще виступав Іван Макар.
Потім – відкриття пам'ятника Шевченку. А потім демонтували перший пам'ятник Леніну – в Червонограді. Як ото я почув – організовуємо з Романюком демонтаж вождів на Стрийщині. Райком партії як почув – але ми це зробили. Знайшли великий німецький кран – і за один день знімаємо в Стрию Леніна, Примакова, Зою Космодем'янську і ще якийсь знак комсомолу, до якогось -річчя. Їдемо до Моршина, демонтуємо Леніна. Тут, у книжці, все це є. Хлопці закидали мотузки, кран піднімає, людей зібралося, в тому числі з оздоровниці. Я думав, що будуть ексцеси, бо в Трускавці два рази приступали – і не дали. Аж уночі приїхали хлопці і так зняли. А ми за першим разом. Тут я вже знайшов контакт з міліцією. Рух був дуже сильний, ми переговорили, щоби не було ексцесів. Були вигуки, але ми зняли і все. Ще, може, з півроку на місці пам'ятника Леніну тут, у Моршині, квіти клали. Але з Леніна ми зробили Шевченка – переплавили. Шевченко там стоїть в іншому місці, але на тій же площі. Дуже велика подія.
Тоді я очолив газету. Друкуємо, що хто захоче. Я давав право абсолютно всім. По судах мене багато тягали, навіть програвав я справи, бо закону не було. Але справа не в тому. Чую в тому задоволення.
А потім я вирішив, що беруся впорядковувати свої справи. Ця книжка – перша ластівка. Маю багато чого готового. Але треба буде коштів.
В.В.Овсієнко: Це книга "Нерозстріляна пісня", вийшла минулого року в Стрию, видавництво "Щедрик". Розкажіть, будь ласка, як ви редагували тут газету, і взагалі про свою діяльність в останні роки.
М.О.Мелень: Ще до проголошення України – ще не було Верховної Ради першого демократичного скликання – я був активним учасником Руху. На зборах Руху ми вирішили нашу районну газету – вона називалася "Будівник комунізму" – перейменувати на "Гомін волі". Провід Руху Стрийського району вибрав мене редактором. Але я ще до того був у складі її редакції. Редакційний колектив був той самий, що й за "Будівника комунізму". Люди були менш-більш добрі. Щоправда, було зо два таких запеклих, то я їх відразу звільнив з роботи. Тоді міськком і райком партії тримали ще більшовицьку "Голос Стрийщини". Її після ГКЧП ліквідували кінцево.
Редакційний колектив нормальний, патріотичний. Працювали ми добре, злагоджено. Тоді основне було – то політичні статті, відродження. Тепер це вже інша газета, вона має інше обличчя, більше інформативна, побутового характеру. Чомусь бояться писати щось таке політичне, виступити проти влади. Такого зараз ніхто не хоче друкувати, бояться. Особливо перед виборами. Так і далі триває, як і всюди. Газети, що мають незмінну позицію – "За вільну Україну", "День", "Українська газета". Вони справді незалежні, а все решта...
В.В.Овсієнко: І доки ви були редактором?
М.О.Мелень: Був я редактором до 1995 року. А потім пішов на пенсію, хоч я був пенсіонером уже працювавши в редакції. Було переобрання редактора, я мав деякі непорозуміння з місцевою владою, то відійшов. Відійшов і не жалкую за тим. Я почав активніше працювати у львівській газеті "За вільну Україну". Час від часу в "Вечірньому Києві" друкуюся. Ну, і впорядковую свої справи.
В.В.Овсієнко: Чи написали ви спогади, статті автобіографічного характеру – про вашу справу, про повстанський рух, про УНФ?
М.О.Мелень: Статей було надруковано багато. Найперша була велика стаття про УНФ у газеті «За вільну Україну». То була річниця нашого арешту і розгрому. Ще редактором був Василь Базів, газета щойно організувалась. Стаття була з продовженням у кільканадцятьох номерах. Приблизно те саме, як я тут вам розказав, але там ліпше опрацьовано. Відомий у нас журналіст Роман Пастух написав про Норильське повстання – за моєю розповіддю. Я писав і на історичні теми, про місцеві бої. Тут вийшов альманах "Хвилі Стрия" – велика книжка, там є теж багато моїх матеріалів. Ось "ОУН-УПА на Стрийщині" – як тут у 40-х роках розвивалося підпілля, як тут воювали – у Моршині, у Фалиші. У нас тут було дуже багато боїв з більшовиками. Дуже багато чого написано, але все розкидано. Якби зібрати докупи...
В.В.Овсієнко: Треба все те зібрати докупи, підрихтувати, щоб була цілісна книжка.
Є.М.Мелень: Тепер хочуть видати другу його книжку: що ти написав і що про тебе написали. То було би добре.
М.О.Мелень: Я тепер задумав другу книжку. Я вже маю біографію, "Коротку історію УПА". То зібрано з Мірчука та з Лебедя. Дуже коротко, конспективно, для школярів. Коли я сидів у кочегарці, то мав час досліджувати дуже актуальне питання: Ленін і Україна. Багато я тоді прочитав Леніна і написав таку працю: "Ленін проти України".
В.В.Овсієнко: Добра назва.
М.О.Мелень: Мені здається, що вона написана з позицій не націоналіста, а націонала. Вона готова, можна вже видавати. Але найперше я мушу впорядкувати свої мемуари. Я хочу це зробити на художньо-документальному рівні. Навіть придумав, що перша частина (вже написана) буде називатися "Чорні етюди з червоного пекла". То є фрагменти з подій, про які я вам оце розказував. Про арешти, облави, про Норильськ. Про ту різанину, вбивства – таке трагічне, що страшно й думати і говорити, але то було. Як ми повстали у таборі і за одну ніч щось тринадцять чи чотирнадцять стукачів, тих "сук" – от рано встали, а той сокирою зарубаний, а той придушений подушкою, коцом... Весь оперативний відділ Норильського управління на ногах: що ся стало? – Ніхто нічого не знає. Правда, двох хлопців розстріляли – забрали за підозрою – і все. Ну, я про те знаю трохи глибше.
Або такий випадок. Ми в БУРі (барак усиленного режима). Нас ведуть на роботу окремо – ремонт вузькоколійки. Там і латиші були, й інші. Бригадир Сікорський – поляк, який якось уцілів від польської "Офензиви", але зсучився, бо виживав. Тільки з блатними, з тими «суками» спілкувався. Він сидів ще з 1939 року. А це вже 1948-49 роки, він уже 10 років сидів. І от виводять на роботу. Били в'язнів Бухтуєв, Хурдаєв і Сікорський – то була гроза. Потім ще Семафор приїхав. І стається таке: виводять на роботу. Конвой вогонь розклав, бо в тундрі – куди тікати? Вони коло вогнища з карликової берізки, гріються. В'язні роблять ремонт. Одні носилками – бо тачкою там нема можливості проїхати – носять шутер, під шпали підбивають. Інші щось там теж роблять. А бригадир Сікорський лише дивиться, що хто не так – відразу бив.
І ось до такого Ромка Гладуна (я йому присвятив вірша) підійшов литовець і каже: "Що то може бути, що він поляк, а такий жорстокий?" Що йому відповів Гладун, я точно не пам'ятаю, але так: "Бачиш, людина – пристосуванець, бо якби мала національну гідність, то того б не робила". Сікорський зачув, прибігає і того литовця почав по голові бити. Литовець упав. Конвой нічого не каже, а Гладун, як мав лом у руках – так його ззаду по голові кропнув. Голова та, як гарбуз, у буквальному розумінні, розскочилася. Конвой за автомати, а Гладун спокійно, нічого не кажучи, лом кинув – все, пісня відспівана.
Страшна подія. Конвой відразу зняв нас з роботи – і в зону. Коло того трупа хтось там лишився. Як узяли Гладуна – більше його ніхто не бачив. Отака новела – то є наше життя наше, то не вигадка. Таке ми пережили. Ішли на жертву, обороняючи один одного. Так захищали національну гідність, бо так само й литовці чи інші заступалися. Це тепер здається ніби з домішкою легенди. Але то не казка. Бо про Освенцім, про Голокост багато розказано. А що з нами було?
Кінець.
 
Рекомендувати цей матеріал