РОЗУМНИЙ ПЕТРО ПАВЛОВИЧ

 1342730.12.2005

автор: Овсієнко В.В.

Слухати аудіо файли

МАНДРІВКИ ЖИТТЯ

Інтерв’ю Петра Павловича РОЗУМНОГО
11 і 13 грудня 1998 року, 29 квітня і 25 листопада 2001 року.
З виправленнями П.Розумного.

Опубліковано в журналі «Кур’єр Кривбасу» 2006 року, ч. 196, 197 і 198,
а також на сайті Харківської правозахисної групи http://archive.khpg.org (Музей дисидентського руху).

В.В.Овсієнко: 11 грудня 1998 року бесідуємо з паном Петром Розумним у помешканні Василя Овсієнка – Київ, вулиця Кіквідзе, 30, помешкання 60.
П.П.Розумний: Я, Розумний Петро Павлович, 72 роки, народився 7 березня 1926 року в селі Чаплинка Магдалинівського району Дніпропетровської області. Мої батьки того ж року, як я народився, переїхали за переселенням на правий берег Дніпра, де були вільні землі, які не оброблялися з часів революції. Це були перелогові і цілинні землі. А переїхали тому, що тут, на новому місці, давали більше землі, по 12 десятин на сім'ю, і на певний час звільняли від податків.
Отже, дитинство моє пройшло в новоствореному селі Пшеничне. Воно було створене і назване так піонерами – переселенцями з лівого берега Дніпра.
Батько мій, Павло Петрович Розумний, – наймолодший син у сім'ї, народився 1898 року. Мати – Денисенко Федора Степанівна, народилася 1896 року. Вони побралися на початку 1917 року. Як мати розказувала: „Йде революція, а ми женимося”.
Я гублюся, що казати і в якій послідовності... Спробую продовжити цю розповідь, зосередившись на власних спостереженнях.

ДИТИНСТВО. ГОЛОД
Дитинство моє пройшло в широкому степу, де, скільки оком кинеш, не було жодної деревинки, а тільки могили і тернина. Дерева, які тепер прикрашають нашу місцевість, були посаджені піонерами і місцевими мешканцями.
Коли виникало питання, чому батьки переселилися з обжитих місць на нову землю, то мати завжди говорила, що вона не хотіла переселятися, але батько мусив переселитися, бо він побоювався, що може бути підданий репресіям за те, що був учасником підпільної організації у 1921-22 роках, яка називалася "Хлопці в шелюгах". Шелюга – це така лоза, що росла у дніпрових долинах. Я згодом розпитував у свого дядька і дізнався, що якийсь учитель з Галичини організував кілька десятків людей, які чинили збройний опір експропріації, яку чинили більшовики, і ховалися в цих шелюгах. Вони зустрічали підводи, вантажені хлібом, роззброювали і проганяли варту, яка, як правило, тікала, і хліб вертався назад. Хлопці теж розбігалися, а потім знову збігалися, як повстанці. І мій батько вів такий подвійний спосіб життя. Мати, бувало, як уже батька не стало, казала, що їй таке життя не подобалося, що вона погрожувала батькові донести владі, якщо він не покине сам. А він сказав їй: „Прийду і уб'ю й тебе, і дітей твоїх, а якщо не я, то прийдуть інші та вб'ють”. Мені здається, тільки це й стримувало матір. Вона часто скаржилася на батька, що от він такий-сякий, ніколи її не слухав. А вже ж було двоє дітей – старша сестра моя Єлизавета, 1917 року народження, і молодший брат Іван, нині покійний, 1919 року. То мати казала: „От у тебе вже діти, а ти куди ходиш і що ти робиш? Тебе заберуть – а я що робитиму?” Але він ніколи не слухав її і, навпаки, погрожував. Мати не наважилися донести, і таким чином дожили вони до 1926 року. А коли трапилася нагода переселитися, то переселилися, бо вже починали виловлювати тих, хто чинив опір.
На новому місці батьки мої обжилися. Хоча було шестеро дітей, але батько за кілька років став найзаможнішою людиною в селі. Він уперше організував кількох господарів ув артіль, придбали реманент, навіть молотарку. З групою людей придбав двигун з приводом для молотарки. Отже, батько, тяжко працюючи, зажив слави господаря, який умів розпорядитися на землі. За це пізніше його оголосили куркулем, бо він був найбагатшим у селі.
Треба сказати, що мій батько походив із заможної сім'ї. Мій дід, Петро Леонтійович, який помер від голоду в 1933 році, мав 50 десятин землі і став у кінці ХІХ століття біднішим тільки тому, що він мусив цю землю поділити між своїми старшими синами і залишився з маленьким шматком землі. Бо то такий був звичай: ділити землю між дітьми. Оскільки мій батько був наймолодшим сином, то при ньому жив і його батько, а мій дід Петро Леонтійович.
Коли розпочалася колективізація, то – я так собі уявляю – деякі люди знали, що незабаром буде комунізація, і дешево продавали свій реманент. Дядьки, які були організовані і які не зважали на те, що там буде в майбутньому, а жили сьогоднішнім днем і дбали про сьогодні, – вони просто дешево скупили цей реманент і тому так багато його мали. Це мої висновки з того, що я чув пізніше. Моя мати не могла мені цього пояснити і, пам'ятаю, дядько Денис, брат мого батька, також не міг цього питання пояснити. Вони говорили, що весь час існувала загроза комунізації, про неї говорили постійно, але господарі на це не зважали – вони просто господарювали, працювали на землі, мали свої плани і намагалися їх виконувати. Той, хто добре працював, той і жив заможно, а ті, що працювали не дуже дбало, то жили собі як-небудь на землі, яка заростала бур'янами, а вони ледве себе прогодовували.
Я пригадую, яка була реакція батька на те, що в наш двір приходила бригада більшовиків, які організовували колгоспи. Батько не хотів іти в колгосп. Він був із тих, що в колгосп не пішли, а пішли на каторгу. Одного разу – я вже пам'ятаю цей епізод – десь на початку 1932 року прийшли забрати коні. Четверо – двоє з нашого села, а двоє активістів із сільради. Секретар сільради з наганами за поясом. Батько сказав, що він не буде віддавати коней. Вони спитали, як то він не буде віддавати? Батька сказав: "Ось як!" Узяв лопату – і вони позадкували з двору. Мати до батька, а він з лопатою на плечі обійшов кругом хати. І поки він обійшов, активісти втекли з двору. Більше вони по коні не приходили.
Але незабаром вони прийшли брати самого батька. 16 листопада 1932 року ціла ватага цих розбійників прийшла до хати, арештувала батька, відвезла в сільраду, а потім у сусіднє село. Через тиждень судили його під приводом невиконання хлібоздачі. Насправді він її виконав удвічі, та його засудили на 10 років ув'язнення. Заслали його на будівництво каналу "Москва – Волга", де він і помер від виснаження. Як свідчили люди з сусідніх сіл і двоє з нашого села, які теж були засуджені, вижили і повернулися, батько організував чи то взяв участь у втечі з того табору. Вони спочатку тікали в ліси десь на північ від Москви, а потім повернули на південь, і тут їх схопили. Їх по дорозі дуже били. Вони були доставлені назад у табір дуже виснажені. Батько з того побиття вже не видужав, так і помер від виснаження і – як я здогадуюся з того, що розказували – від гангрени, яка в нього утворилася на нозі внаслідок тих побоїв. Отож, він умер у Великодній Чистий Четвер 1933 року. Я порахував – це, здається, було 10 квітня.
Ми незабаром дізналися, що батько помер, а нас лишилось шестеро. Насувався голод, але нам вдалося вижити, бо батько наш подбав про нас... Ішла тотальна експропріація зерна, всіх пожитків. Забрали в батька й велосипед, що був на ходу, а другий батько закопав саду розібраним, у спеціальному ящику. Його теж знайшли і забрали. Батько заховав три ями з зерном. Мати знала, де ці схованки. Нас урятувало в голод саме це зерно. Якби не ці три ями, ми абсолютно не мали б шансів вижити, бо все було забрано. Забирали так ретельно, що навіть на горищі змітали послід з зерна – це зерно з усяким сміттям. Десь там у глечику була квасоля – забрали. Де була ще якась жменя чогось – повимітали й позабирали. Але батько зумів сховати зерно в трьох ямах. Дві ями було у дворі, і вони їх не знайшли, хоча штрикали кругом залізними прутами. А одна яма була у полі. Мати розказувала, що він застосував таку хитрющу методу: вони штрикали попід стінами всередині кожного приміщення, а він відступав півтора метра від стіни, копав яму і потім трамбував її. А вони посередині не штрикали, не могли здогадатися, що яма саме під ногами, а не прихована під стіною. Каже, штрикали десятки разів, обштрикували все приміщення – і не знайшли. Така була маленька хитрість, яка вдалася. Так покійний батько допоміг нам вижити. Йому було вже однаково, він помер, але нам доводилося дуже тяжко.
Нам доводилося ховатись з тим, що ми їмо. Бо село вимирає, вмирають люди – а ми не вмираємо. Активісти саме цим і цікавитися. Я пам’ятаю, як прийшов у двір гурт цих розбійників на чолі з таким Верґуном Гнатом Макаровичем, першим партійцем у селі. Вони всі стали таким рядочком, викликали матір і допитують. Цей Верґун поставив питання так: "Де хліб? Федоро, де хліб?" – "Який хліб, дядьку? Я не розумію, про що ви говорите". – "Ти мені не бреши! Де хліб? Ти подивися, – а ми стоїмо поруч, – ти подивися: в неї діти всі живі, і ніхто не вмирає. Значить, хліб є. Де хліб?" – "Немає ніякого хліба!" – відповідає мати. "Підеш у сільраду". Повели матір у сільраду. А це п'ять кілометрів. Її там тримали до вечора, лякали, наганом під носом водили. Вона не призналася. Так минулося, більше її не чіпали. А хліба не знаходили.
І ще був один епізод. Ці розбійники зробили, так би мовити, експеримент, щоб довести, що ми їмо щось таке, що нас тримає на світі. Це, очевидно, зерно, яке десь сховане і про яке мати не хоче розказувати. Один із тих активістів пішов у нужник і кописткою дістав екскременти, в яких видно було не повністю перетравлене зерно. Мабуть, воно було недостатньо витовчене в ступі, то в шлунку не розварилося. Приніс на копистці, підніс матері цей наочний речовий доказ. Покликали всіх: „Дивіться, вони їдять пшеницю, ось, подивіться”. І знову матір тероризували та допитували, де хліб. То мати надалі ховалась від них, тікала десь у кущі, коли вони приходили, або в хаті десь ховалася. А ми зачиняли двері. Вони вікна, на щастя, не виламували, бо якби виламали, то були б виявили матір і потім знову забрали б у сільраду, нащо вона зачиняє двері. Ми гукали, що матері нема вдома, а ми не відчинимо. Ну, вони шиби витягали, гукали в витягнуту шибу, а вікна не виламували: "Відчиніть двері!" А ми не відчиняли. Бо мати сказала нізащо не відчиняти. Боялися страшенно, але не відчиняли. От таким способом вижили.
Дід мій жив не при нашій сім'ї, а в дядька, тобто у свого сина, Дениса Петровича, який був старший від мого батька. Дядько Денис, дітей не маючи, втік від цього насильства. Покинув дружину, батька і матір (мати, тобто бабуся моя Лукія, також там жила) і не появлявся деякий час. За той час дід Петро помер, ми його похоронили. Я цей похорон пригадую. Вмер він, маючи дев'яносто років. Він був літня людина. Щось він їв, була в них якась їжа, вони сховали пшеницю, діставали і їли, але через похилий вік він не міг витримати того напівголодного існування. Він не витримав – помер. Нікому було його хоронити. Невістка, тобто жінка мого дядька, яка була вдома, не хотіла хоронити. То мати моя взялася похоронити його, хоч ми жили в іншій хаті. Мати покликала нас, старших: мене і старшого брата Михайла, двадцять другого року народження. Ми мали такий ручний візок на двох колесах. Загорнули діда в якесь ганчір'я, поклали також дві лопати на той візок, щоб закопати, і так повезли вздовж села. Людей немає. Ні до кого звернутися. Мати каже: "Може ж когось попросимо, щоб нам поміг похоронити, бо то ж треба копати яму". Край села стоїть чоловік на воротях. Мати звертається до нього: "Дядьку, ходімте, поможіть нам похоронити". – "Нікуди я не піду – я й сам туди поглядаю. Я сам ледве живий". От ми докотили того візка до кладовища, викопали якусь таку зовсім неглибоку ямку і поклали дідові останки. Закопали самі. Це ми робили півдня, бо дуже ми всі ослаблені були, півдня цим займалися, до вечора. Насилу ми це зробили. Так ми похоронили діда, який помер з голоду. Це епізод з голоду.
У деяких сусідніх селах людоїдства не було. А в моєму селі було. Це був факт, як би сказати, дуже резонансний на всю околицю: жінка зарізала дочку. А було це так. Дочка була з сімнадцятого року народження. Звати її було Єлизавета. Вона була красива дівчина, мала шістнадцять років. Вона ходила в Кічкас раз на тиждень. Кічкас – це сьогоднішнє Запоріжжя. Так тоді називали сторону Запоріжжя. А там будували греблю. Чоловік цієї жінки і три сини, які були ненабагато старші від нас, десь так десятого року народження, – усі повтікали з дому і десь там працювали на тій греблі. І тим вижили, що там працювали, бо їм там давали якусь невелику порцію, якусь поживу та щось на доварок – жменю крупи чи ще щось. Завдання цієї Єлизавети було (вона єдина дочка була, а то все браття) принести щось від братів собі й матері, щоб не вмерти з голоду. От вона й ходила пішки в Запоріжжя – це так навпростець полями кілометрів 45 – 50. За день дійде, за день прийде. Ну, щось довго її не було, кілька днів. За ці кілька днів мати збожеволіла від голоду. І коли дочка прийшла з якимись пожитками, тоді, як здогадуються, вона накинулася на неї і зарубала сокирою. Відрубала голову, кинула в колодязь і заходилася варити м'ясо з неї. Це м'ясо склала у два казани. Як потім стало ясно, вона наїлась того вареного м'яса і тут же вмерла. Люди помітили, що вона щось довго не виходить з хати. Сусіди покликали, як то кажуть, понятих, щоб не самому заходити в хату. Зайшли – вона була мертвою. Побачили, що то людське м'ясо, всі ознаки були. Заглянули в колодязь – знайшли там голову. Один з тих активістів, який перед тим ходив по селу, вимітав рештки в кожного господаря, що вмирав від голоду, тепер також умирав з голоду, бо йому вже не давали нічого з тих продуктів, нічого було брати. Влада вже ним не опікувалася, він гинув з голоду, і коли побачив це варене м'ясо, почав його тут же, на очах у людей, їсти з того голоду. Тут з’явилися представники влади, схопили його як співучасника злочину, та поки довели до сільради, він помер.
Це був чоловік на прізвище Козинка. Я навіть пригадую, як цей Козинка вже як прохач прийшов до нас у двір і просив що-небудь дати. "А ти ж, – казала йому мати, я це добре пам'ятаю, – а ти ж сам ото забирав у людей". – "Забирав, – каже, – я винуватий, але ж ти бачиш який я тепер, дай мені що-небудь". – "Що ж я тобі дам? – каже мати. – Я тобі дам жменьку зерна кукурудзи – що тобі з неї?" – "Та дай, а я поб'ю його молотком, зварю і з'їм". Де не взялася старша сестра Єлизавета – їй уже було шістнадцять років, вона добре пам'ятала, хто ходив і як вони вимітали й вибирали все з двору, корову забрали і все. Старша сестра каже: "Не давайте йому нічого – геть з двору!" І виштовхала його в плечі з двору, того слабого чоловіка, голодного. А незабаром він з'їв шматок того людського м'яса і помер.
Оце такі епізоди з голоду я пам'ятаю. Пам'ять, мабуть, добре працювала, бо то було дуже загострене відчуття: що б його з'їсти, щоб не вмерти з голоду. Отже, ми пережили дуже тяжкий час.
В.В.Овсієнко: А в яку пору року це було?
П.П.Розумний: Це було в 1933 році, починаючи від зими і кінчаючи... Дід помер 10 травня, ще голод тривав, бо в травні ще нема чого їсти. Хоча жито вже повикидало колоски, але активісти ходили ловили, хто колоски брав – страшенно били дітей, хто колоски збирав. Страшенно били дітей батогами. Вони на конях були, як ото в кіно показують. А дві сім'ї навіть виселили в Комі АССР за те, що рвали колоски – під приводом. Бо то був план: дві сім'ї з села треба було вислати. Не знали, кого схопити, а тут на тобі: одна жінка порізала колоски – її хап з двома дітьми і вислали. І один чоловік також послав дітей на колоски, і його схопили. З жінкою і дітьми вислали. Тоді дві сім'ї вислали. Оці дві сім'ї повернулися всі живі з того заслання. Вони повтікали звідти. Їх привезли в Комі АССР і покинули десь там на пустирі. Вони помандрували, десь там у селах перебули, хтось там їх підгодував, і так ішли пішки, до Москви дійшли і пришли пішки аж сюди. Вже по теплішому краю йшли. Там були багатіші люди, що давали їм трохи їсти, бо то були малі діти і жінка.
Оце від зими 1933 року був голод у селі такий, що люди почали пухнути і вмирати. До врожаю, я б сказав, до червня, бо в червні вже з’явилась якась рослинність, яку вже можна було їсти. З неї робили, як називали у нас, моторженики і ліпеники. В інших селах це інакше називалося. Усяка така суміш трави з чимось там. Десь, може, якась зернина. Усе це замішували, пекли і їли. Їли лободу, квіти акації. Вони солодкі. І таке інше, що можна було їсти. Ті епізоди з голоду треба описати. Я трошки описав у своїй біоґрафії, як то просив покійний Зіновій Краківський, але коротенько. А таких деталей я не описував, бо то не було доречно в автобіоґрафії.
Я хотів би ще згадати, як саме в голод я почав ходити до школи. Батько нам завжди твердив і мати казала: "Я не залишу дітей неграмотними. Вони всі будуть грамотні". Батько не здійснив цього, бо його знищили, але він таки допоміг нам, і ми всі справді стали грамотними. Четверо нас із шести одержали вищу освіту. Брат Іван був офіцером в армії, а сестра Єлизавета – медичною сестрою. Усі ми вчилися, мали якийсь фах – учитель, інженер, так що батьковий заповіт здійснився без батька.
Мені не було 7 років, як я почав ходити до школи. Навчав нас такий Олесь Потапович Дерґачов, я б сказав, українізований москаль. З тих москалів, що їх у XVIII столітті пригнали етапом на Україну для освоєння нових земель. Їх, як у нас казали, міняли на собак. "То ті, що їх на собак міняли". Чи то з літератури, чи то з розповідей це передавалося: „Це з тих, що їх на собак міняли”. Таке було до них презирливе ставлення. Бо їхня частина села дуже відрізнялася від української частини. Там, де жили кацапи, яких на собак міняли, – там не було біля хати жодного фруктового дерева, а росли тільки випадкові дерева: десь там клен сам посіявся, акація – і гола хата. У них майже так само до цього часу. Щоправда, вони майже всі порозбігалися по містах. Але ті, що лишилися – все одно біля їхніх хатин ну раптом два дерева фруктових – більше немає. Там де українці живуть, там видно, що вони господарі, вони знають, що дітям треба їсти не лише вишеньки, то саджають дерева. Тим вони відрізняються.
Отже, з тої когорти був мій перший учитель, який, до речі, до цього часу живий. (Розповідь записано 11 грудня 1998 року. – В.О.). Йому 94 роки. Я в нього кілька років тому взяв інтерв'ю. Я побоявся, краще сказати, не зважився поставити йому основне запитання, хоча він мені частково відповів: чи не жалкує він, що брав участь в експропріації в селі, допомагав отим розбійникам ходити по селу і тероризувати людей?
Як він це робив? Безпосередньо сам він не брав участі, скажімо, в штриканні залізною палицею навколо хати, в шуканні тих ям, де мав би бути хліб. Він мав рушницю і ходив слідом за цією командою розбійників. Він знав, до кого йдуть, бо то не ходили до всіх підряд, а вибирали, хто живий, хто має, так би мовити, вигляд живої людини, до того йшли, бо там мав би бути хліб, інакше він би вже вмер. Це була основна прикмета: якщо живі всі діти, то там треба йти шукати, бо вони мають хліб. Так цей Дерґачов Олесь Потапович зі своєю рушницею завжди не доходив метрів сто до хати, де шукали хліб, і там ніби роздивлявся на небо, де ворона летить, і час від часу стріляв: бабах, бабах. І цим нагадував, що вони тут церемонитися не будуть – будуть стріляти тих, що хліба не віддають. Це була його метода. Отже, якщо ці розбійники, оця ватага шукачів зерна при ділі, то Дергачов їх супроводжував так на відстані, стріляючи в повітря, або якщо собака траплявся – собаку вбивав. Убив і нашого собаку, між іншим, у дворі. То вже був голод, і мати його використала: ми того собаку з'їли.
Що ми ще їли таке нетрадиційне – я ж не сказав, чому ми вижили: ранньої весни, на Явдоху, вилазить з нори перший ховрах. Старший брат Михайло вмів добре їх ловити. Ми їх ловили і їли. Вони дуже смачні, я пригадую. Думаю, що й зараз їх можна було б їсти. Вони тварини, які їдять траву, зерно. Цілком чисті, красиві тварини, гризуни. І ми їли їх. То була велика подія – коли піймали ховраха, то мати варила цілий казан супу чи борщу, який поїдали з великою користю, бо це м'ясо. То одна зі статей, що дала нам можливість вижити. Ловив ховрашків старший брат, а я був тільки зв'язковим. Він піймав – я тоді бігом до хати, приносив. Брат був щасливим ловцем. Йому вдавалося їх ловити майже щодня. Було трудно знайти нору, де вони живуть чи де вилазять. То найголовніше було – знайти, а якщо знайде, то вже три дні ловитиме, але піймає його. Це був спосіб виливання, але трудно було воду носити. У нас їх виливали й пізніше, коли вже не треба було їх їсти.

ШКІЛЬНЕ НАВЧАННЯ
Так от, я хотів сказати, як нас учитель, Олесь Потапович Дерґачов, навчав. Це були перші уроки, як себе поводити при радянській владі, які громадяни мають вирости при радянській владі. Школа була в хаті дядька, якого вигнали, і він десь подався на Кічкас (Запоріжжя). Перше питання було: "Діти, хто знає, хто чув, що хтось з батьків, батько чи мати, брат чи сестра що-небудь казали проти совєцької власті?" На це питання ніхто ніколи не відповідав, бо не було зрозуміло, що проти совєцької власті. А він щоразу питав. Правда, він ніколи не розшифровував дітям це питання на прикладах, але завжди питав це. Я тепер думаю, що його зобов'язували це питання ставити. Воно завжди було однаковим, і завжди на нього ніхто нічого не відповідав.
Але друге питання, яке він ставив, – це: "Хто бачив, чи може чув, як хтось з батьків ховав хліб?" Мовчать. Ну, хліб – це зерно: пшениця чи ячмінь, чи щось інше. Піднімає руку такий Мишко Мостовий – потім він умер з голоду, всі п'ятеро дітей померли, і батько їхній помер. "Я хліба, – каже, – не бачив, а зерно бачив, як ховали батьки". Розказав де. Тоді наш учитель, Олесь Потапович Дерґачов, прикриває нас на защіпку: "Сидіть, читайте!" І пішов туди, де зерно ховали. Очевидно, покликали когось із сільради. За годину-другу бачимо: їде віз, на возі якісь мішки. Значить, зерно знайшли. І ведуть того дядька за возом. Іде той дядько, два вістових з сільради супроводжують його.
Отакі в нас були щоденні вправи на "хто що бачив". Другий раз той самий Мишко розказав, як його сусід через дорогу, на прізвище Лляний (чи Льняний), ховав у стіжку соломи на городі плуга. Це дорівнювало зерну – плуг треба було здати в колгосп. Сам не йдеш у колгосп – а плуг здай! А він не здав, а заховав. Тоді наш Олесь Потапович Дерґачов теж замкнув нас і пішов до сільради. Того плуга на возі везуть, а Льняного ведуть. Іде він за возом пішки, за ним ідуть озброєні вартові.
Так що народжувалися павлики морозови всюди.
Я питав у своєму інтерв'ю Олеся Потаповича: "Чому ви брали участь у цьому? Ви могли й не брати". – "Не міг я не брати". – "Чому? Інші ж не брали?" Назвав я таких, що не брали у тім всім участі, хоча в них забрали все. – "Ну, що ж, – каже він, – якби я не брав участі, то й мене забрали б". Такий у нього був арґумент. "Ну, – кажу, – вас забрали б чи не забрали, але ви посприяли, що ті люди померли з голоду". – "Ну, таке врем'я було, – і розводить руками. – Бо якби, повторюю, я не брав участі в цих походах по селу, то мене б забрали. Мене б знищили, бо мій батько був оголошений куркулем".
Але я не осмілився спитати основне, бо тут прийшла його дочка, а вона була велика активістка. Вона трохи молодша за мене. Була в райкомі, чи як воно називалося?
В.В.Овсієнко: Райком чи райвиконком.
П.П.Розумний: Райком – то це ті, що там служать. Але були нештатні активісти, з десяток людей. Та дочка прийшла, глянула косим оком – бо вона знала про мої настрої. Я не хотів при ній питати, бо вона могла кинутися на мене, така собі вона неврівноважена. То я не спитав головного: чи не жалкує він за тим, що позбавляв людей матеріальних засобів і півсела вимерло з голоду? Я не спитав цього. Якщо доживу і як він буде ще жити, то поїду і спитаю. Мушу спитати, бо то для мене важливо.
Це коротенько про моє навчання в молодших класах.
Нас переводять у школу в сусіднє село, і я вперше побачив, що в сусідньому селі вимерло людей більше, як у нас. Сусіднє село називається Круте – це давнє село, не переселенське, а корінне. Там я побачив хати, в яких люди повимирали повністю або їх виселили.
Здається, нашому селу ще повезло, що до нас надіслали тільки одну сім'ю кацапів. Їх інакше не називали, тільки кацапи. Не росіянами, не москалями, а кацапами. У хати, які спорожніли від людей, що повмирали, втекли з села, чи їх виселили, поселяли кацапів. У нас появилась тільки одна кацапська сім'я. Але в сусіднє село Круте, куди я ходив до школи в 3 – 4 клас, – півсела кацапів наїхало. Я вперше побачив їх. Такі довгов'язі якісь, у лаптях, у якихось таких жахливих, жалюгідних сіряках. І найголовніше – всі гучно матюкались. Я вперше почув ці непристойні слова, що йдуть з уст людей так, ніби якесь благословення. Бо, я пригадую, в нашому селі дядьки перш ніж сказати якесь непристойне слово, оглядалися навколо, чи немає дітей і жінок поблизу. І тільки тоді видавлювався з себе цей матюк, і таким тихим голосом. А тут я раптом почув, що матюк – щось таке, що як ото "добрий день", тобто звичне слово. Ми так на них задивлялися і роздивлялися їх зблизька, як на невідомих людей, як якесь невідоме плем'я, яке дуже кричить, матюкається і суєтиться. Бо вони, я пам'ятаю, займалися тим, що спилювали і пиляли повздовж дерева, навіть осокори, які росли по старих селах. Поспилювали їх на дошки. Вони зробили такі спеціальні пристрої, пиляли і страшенно гучно постійно і завжди матюкалися. Їхнє підприємство було на подвір'ї школи, то ми все це чули і на перерві, і перед навчанням, після навчання. Було досить цікаво бачити цих новоприбулих людей.
У наступні роки, в п'ятий та інші класи, я ходив до школи ще в інше село, вже дальше.
В.В.Овсієнко: Як воно називається?
П.П.Розумний: Село Безбородькове. Я туди ходив до кінця школи. Щоденне ходіння 5 кілометрів туди, 5 кілометрів назад. Тяжка була справа. Ми часто були напівголодні, але витримували, бо хотілось учитися. Я пригадую, що найбільше, чого я вчився в школі – це перечитував книжки зі шкільної бібліотеки. А було там, як я згодом оцінив, дивлячись на вже післявоєнні бібліотеки, досить багато добрих книжок. Я, пригадую, прочитав Майн Ріда українською мовою, Жюля Верна і Діккенса українською мовою я читав, хоч я мало що там розумів, тільки сюжет. Вальтера Скотта, пригадую, українською мовою я читав. Ці книжки, перекладені з англійської, з французької, абсолютно щезли після війни. Я їх у бібліотеках уже не бачив.
Вчився я так собі, посередньо, але не найгірше, я би сказав, на четвірки. Тоді четвірку позначало слово "добре". Я думаю, на четвірку вчився стабільно. Тоді в табелях була така графа – "особливі нахили до окремих дисциплін". Мені вчителі завжди писали: "До української мови". Очевидно, я був просто начитаний. Вчителі це знали, а може це виявлялося в моїй мові. Я пам'ятаю, щоб граматику знав добре. Ще пригадую, що коли поступив в інститут, то швидко ознайомився з українською граматикою, і вона мені не була трудною. Я відновив ці знання.
В.В.Овсієнко: Ви коли закінчили школу?
П.П.Розумний: Я сказав би так: я покинув школу в 1941 році.
В.В.Овсієнко: А скільки класів закінчили?
П.П.Розумний: Я не закінчив 9 класів.
В.В.Овсієнко: Чому ?
П.П.Розумний: Бо я покинув. Я скажу так: дожилися ми до таких злиднів, що моя робота мусила бути вже підмогою у дворі – ну, ні в що взутися, нічого на себе надіти. Ото старший брат якось закінчив школу з великими труднощами, з великою бідою – педагогічний технікум. Його направили на роботу десь у Магдалинівський район, у райвно там щось робити. Але він не поїхав. Я тепер розумію, чому він не поїхав. Я би сказав, що він у повному розумінні слова був без штанів. Абсолютно обідраний, обшарпаний. Він не мав у чому появитися на людях. То змовився з одним своїм співучнем, з яким разом ходив до школи, і вони втекли десь на Кавказ.
В.В.Овсієнко: Як ім'я брата?
П.П.Розумний: Михайло. Тепер покійний уже. Втекли на Кавказ. Так ото зараз тікають бездомники. Вони бачать, що дома треба все покинути і працювати в колгоспі. Він цього не хотів. Так він розказував пізніше. Але треба ж якось жити. Подалися – хтось їм розказав, що на Кавказі легко жити. Десь вони мандрували, десь підробляли. Збирали цитрусові, як він потім розказував. Війна його застала на Північному Кавказі. А сюди вже німці прийшли. І він з Північного Кавказу в 1942 році восени прийшов пішки аж додому. А я вже був у Німеччині на той час.
Отже, я покинув школу в 1941 році. Просто злидні допекли вже до того, що не маю сили триматися. Іти в школу і нічого не їсти або... штани по коліна, нема чого на плечі взяти, бо мати сама не могла нас забезпечити тим усім. Жили з городу. Платили тоді на трудодні по 300 грамів зерна – якщо платили. Мати за день не заробляла й трудодня, як заробляли ті, що були на постійній роботі. А такі, як вона, заробляли, як то називалося, "50 сотих", півтрудодня, а 70 сотих – це вже багато. Я зразу пішов до телят. Доглядав телят з однією старшою жінкою. Тобто більше допомагав. Зразу пішли мені трудодні, почали давати на трудодні якесь зерно. Принесу кілограмів п'ять зерна, товчемо, їмо кашу. Молодші – брат Степан (1928 року народження, пізніше став інженером на залізниці), сестра Катерина (1930 р.н., пізніше стала лікарем) ходили до школи, а я покинув. Якось я вгадав її покинути, бо війна почалася в 1941 році, то вже ніхто до школи не ходив. А при німцях школу відновили на один місяць, але потім розпустили і не було її під час війни.
Тобто я вже став у сім'ї годувальником. Це вже було величезне полегшення, бо я заробляв на себе і трохи на братів, на сестер, а мати на себе заробляла, тобто можна було якось прожити. Легше стало. Я хотів піти в ремісниче училище, бо тоді вони створювалися. Мене не відпустили, бо пускали тоді тих, хто зовсім не вчилися, а я вчився на четвірки. Таких директор не відпускав. Це було й пізніше, і після війни таке було, що хто добре вчився, того нікуди не відпускали. А хто погано учився – йди собі в ремісниче училище! Мене не відпустили. Я був розчарований тим, і це була одна з причин, чому я покинув школу. Я сказав би так, що мати сприяла цьому, а я не заперечував.

ВІЙНА
Відчуття не підвело мене, бо та школа через два місяці закінчилася, а на канікулах почалася війна.
В.В.Овсієнко: Коли до вас прийшли німці?
П.П.Розумний: До нас у серпні. Коли почалася війна, я вже був повноправним працівником у сім'ї. Приносив прибутки до хати, хоча грошей не було – були трудодні. Але я вже живо пристосувався до того, до чого пристосувалися колгоспники: красти. Якщо можна вкрасти – крав десь там те чи друге, чи третє. Словом, учився жити за радянськими законами. Бачу, що старші крадуть – і я з ними разом.
Я зібрав ватагу хлопців, пішли ми у лісосмугу грати у війну. Бачимо через пшеницю, через лан вершник до нас скаче. Кінь уже, видно, втомлений був, скаче неохоче з сусіднього села навпростець, не по дорозі, а прямо через пшеницю. Доскакав до нас. Ми були на краю села на дорозі. Він, не переводячи подиху: "Війна почалася. Війна з німцями. Німець напав". І поїхав до контори розказувати. І ми за ним пішли слідом. Я хлопцям кажу: "Це не може бути такого – з німцями в нас є договір про ненапад". Я вже читав газети. У нас сусід передплачував і давав мені читати, і ми філософствували: кого там бомбили, де бомби падали, про Лондон – там уже йшла війна. В 1939 році Польща була завойована. Війна вже йшла. Повідомляли, як бомбили, хто і кого. "То неправда, – кажу собі. Такий я філософ тоді був і політикував уже. – То не може бути, бо був пакт про ненапад". Так його розхвалили, той пакт, що в кожній газеті малюнки, рукостискання: підписали Молотов, Ріббентроп, дружба, договір – усе таке. Дружба була. Пакт про ненапад був. І я не повірив на слово, але коли вершник розказав дядькам, які десь там гуляли, лузали насіння біля майстерні, бо то була неділя, то я вже почав вірити. Бо дядьки вже почали заклопотано про це говорити поміж собою: "Війна почалася. Війна почалася".
Ну, війна почалася. Готуються до евакуації. Спочатку скотину. Посилають мого дядька Дениса гнати скотину на той бік Дніпра – то від нас кілометрів тридцять. Там було споруджено поромну переправу, на пором скотину заганяли і переправляли. А туди її гнали своїм ходом. Мій дядько розказував, що скотину догнав до Луганська, а там німці доганяють. Він утік від тої скотини і повернувся назад. Покинув, бо німці їх там „накрили”.
А тим часом голова колгоспу, який був з сусіднього села, присилає до мене вістового, щоб я відвіз його, голову, додому на „бідарці”. "Бідарка" називається, двоколка така. Я його відвіз додому, бо то вже був пізній час. Я був такий слухняний. Завжди що скажуть – я зроблю. Надійний я був працівник, старанно робив усе, що мені скажуть. Пригадую, як тільки вістовий прийшов, я тут же накинув на себе одежину, взяв батіг і майже разом з вістовим прийшов. Голова колгоспу похвалив мене: "Оце з такими ми Гітлера розіб'ємо!" Той бідний голова колгоспу поїхав в евакуацію зі своєю родиною. Запряг пару добрих коней, найкращого воза спорядив, та коли виїхав на запорізьку греблю, то в цей момент її підірвали, і він щез там десь у Дніпрі. Дехто вцілів, бо підірвали тільки частину моста – машинний відділ, і саме там він загинув. Його прізвище було Гамзин, голова колгоспу. Так він загинув без війни, без німців – від своїх.
Був такий епізод, уже з приходом німців. Скотину-то наші погнали, для нас це було непомітно – вигнали та й усе. Але коли почали масово гнати скотину з інших реґіонів, то ви не можете собі це уявити, це трудно описати! Це був суцільний, без перерви поміж чередами потік корів, коней, овець. І свиней гнали. Свині швидко підбивалися, то їх заганяли десь у ярок, де можна було напитися води, і вони там лежали. Люди їх крали. І я в тому числі крав, поки вони валяються. Тоді ми почали м'ясо їсти, бо воно паслося навколо нашого села. Це суцільний потік скотини, яка йшла маленьким кроком, і йшла, і йшла, і йшла.
Саме перед цим потоком, коли він іще не йшов так масово, мене й одного дядька посилають з фондовими кіньми. Був такий фонд у кожному колгоспі, десяток або й більше коней, яких для війська годували, їх не мали права запрягати. Це були справжні коні, красиві. Ми їх об’їжджали, учили, щоб вони хоч не боялися хомута, але їх не можна було ні на які роботи брати. І от раптом їх вирішили відвести у Верхньодніпровськ – є на Дніпрі таке містечко – і здати їх у військо, бо вони були призначені для війська. Ми запрягаємо пару коней у гарбу, а гарба – це такий довгий драбинчастий віз для соломи, ви знаєте. А в нас гарби такі великі, яких я ніде більше не бачив. У вас на Поліссі немає таких возів. Вони їдуть легко. Ними возять солому і снопи – накладають повно, та ще й піднімаються такі два риштаки, і вона така три метри вгору гарба. Пара коней її тягне. Отже, до цієї гарби ми прив'язали навколо десятеро коней. Ну, я помічник, а дядько Лука Юрченко коней не боявся, він верхи їздив на тих фондових конях. Приїхали в райцентр Солоне. Нас направляють у Верхньодніпровськ. Нам у колгоспі не сказали, куди далі їхати. Дали нам у Солоному по хлібині, такі красиві паляниці, по півкілограма топленого масла – отже, дали нам пайок як таким, що вже ніби мобілізовані.
Ми за день приїжджаємо у Верхньодніпровськ. Там уже конов'язі готові, ми прив’язали, годуємо коней, напуваємо – така наша робота. На другий день нам навіть прислали концерт – артисти таецювали, співали. А це коні з усього району. Я в своєму житті не бачив так багато коней, це сотні й сотні. І всі коні найкращі – фондові, спеціально їх годували, вони не запрягалися, тільки для війська.
І от такий епізод. Конов'язі такі – сто метрів, сто метрів, сто метрів. Полковник зі „шпалами”, як пам'ятаю, сухопарий, з ним свита офіцерів, якісь цивільні ходять, оглядають коней. Біля них були ветеринари, в зуби заглядають – кінь дармовий, а йому ще й у зуби заглядають! Цей епізод цікавий тим, що було два виступи цього полковника перед нами, бо за один день він не міг обійти всі коні, оцінити їхні зуби, ноги та й усе. Але в перший день він трохи обійшов, коней роздивився, а потім збирає нас докупи і розказує нам: "Ми розіб'ємо німця! Обов'язково розіб'ємо, бо ми застосували таку тактику: оце запускаємо німців до себе, тоді оточуємо їх і винищуємо. У такий спосіб фронт просунувся трохи сюди, мовляв, по цей бік совєцького кордону, але це тому, що ми їх запускаємо, щоб потім знищити. У такий спосіб ми їх винищимо". Деякі дядьки, які повірили цій казці, кажуть: "О, то вони мудро роблять – запускають їх, а потім оточують і знищують!" Мій дядько не був такий наївний. Був мовчазний, він махнув отак рукою. А фронт ще був далеко – німця й близько немає. А пригадую, літаки літали прямо понад землею, таким бриючим польотом, угору не піднімалися, бо вгорі їх уже німці бачили, а внизу вони якось іще ховалися за ландшафтом, їх не було видно.
Але на другий день, коли полковник уже оглянув коней, то сказав так: "Оці коні, що ви привели мені сюди на огляд, нічого не варті, вони нікуди не годяться. Це не коні, а клячі. Забирайте їх, ведіть додому, годуйте, щоб вони були придатні служити в армії, і щоб за їх допомогою ми розбили німців, які напали віроломно!"
І ми, ця ватага людей, з якими були сотні коней, прив'язуємо їх до гарб і їдемо назад. А коли вже їхали назад, то не можна було їхати по дорозі, бо по всій дорозі йшла скотина, включаючи вівці, і щоб не підбивати ноги, то все йшло помаленьку – коні, корови і вівці. Ми мусили з'їжджати з дороги і їхати десь більше ніж за сто метрів від дороги, щоб не потрапляти в цей суцільний потік худоби. Довгенько ми їхали полями. Крутили туди-сюди... Доїхали додому, наступного дня я відпочивав, на роботу не пішов, бо приїхав з відрядження, і мене не кликали. Дивимося ми з молодшим братом Степаном – літаки летять з південно-західного напрямку. Летять помаленьку, дзижчать, як ото мухи осінні, і такі якісь, як оце в нас У-2, біплани, з двома крилами, неповороткі. Ми стали сперечатися, чиї це літаки, бо в газетах (а газети ж я читав і показував молодшому брату) були намальовані літаки – німецькі, румунські – які вони. Брат запам'ятав, що такі літаки-біплани – румунські. А я не запам'ятав. Він каже, що це румунські, а я кажу, що ні, це совєцькі літаки, у німців не було такого типу літаків. Поки ми сперечалися, раптом почули свист – свист, бомби падають на дорогу там, де ото скотина йде. І евакуйовані люди, які чомусь через наше село тікали з Вінницької області, з Молдавії, з Миколаївської області. Ці шість літаків вирішили розбомбити увесь цей суцільний потік скотини і людей. А на село жодна бомба не впала – якось усе впоперек дороги і під гострим кутом вони падали. На дорозі впали, як ми простежили, три бомби, а решта впала на полі, де росла суданка. Кожний літак тільки по бомбі кинув – такий був у них порядок.
З того дня рух скотини і евакуйованих припинився, на дорозі нікого не було. Скотина взагалі припинила рух, розбіглася, а ті, хто хотів тікати далі, дорогою їхати вже не наважувалися, а тільки полями і вночі, а вдень сиділи десь там під деревами, по гаях ховалися. А німецькі літаки літали, хоча вони нас не чіпали, але спостереження вели.
Був такий епізод мародерства з мого боку, якщо казати сьогоднішньою мовою. Хтось там сказав, що десь там у ярку вівці пасуться, яких вівчарі покинули. Пішли ми втрьох – я, брат мій молодший і там іще один – пішли подивитися на ті вівці, як вони себе почувають. Піймали по штуці і тягнемо їх так навпростець. Відтягли так уже, до села наближаємося, коли якийсь шелест чуємо. Оглянулися – прямо на нас летить літак. Так на нас спускається, уже видно ту його рамку, через яку він прицілюється, довгі колеса-шасі. Це літак-розвідник, як я потім дав йому визначення, він у газетах називався "рама". І прямо на нас летить. Ми принишкли, до землі пригорнулися, а він летів, ну, може, сто метрів од землі. Ми не встигли злякатися, як він вивернувся, полетів угору і пішов геть. А ми овець не покинули. Тобто він роздивився, що там нема чого стріляти, і не стріляв. Розказують, що німці стріляли у все що попало – а цьому не варто було стріляти, тому що побачив три вівці і хлопців. Він спустився так низько, щоб добре бачити. Отакий епізод мародерства.
Ми наїлися м'яса і хліба, бо врожай уже був зібраний, заготовок совєцьких уже не було, а доки німці прийшли, ми набрали хліба за потребою – скільки хто хотів, стільки брав. Так багато було пшениці на токах зібрано, що її не розібрали. Брали помірно чи я не знаю, за якими ознаками – чи по заробітку, чи що. Люди перестали брати. А коли німці прийшли, то наклали на той хліб арешт, але то вже не було ні для кого ніякою бідою, бо кожний мав у хаті зерна, скільки треба.
Ще я б хотів розказати епізод, про який раніше натякнув. Він, може, не дуже вдалий. Як я став українцем, з чого то почалося. Я пригадую, в батька по неділях збиралися члени його товариства зі своїми жінками. Бувало їх 8 – 10, вони всі разом випивали пляшку горілки, не більше – всі десятеро пили, і випивали пляшку горілки. Були дуже веселі, співали і ремствували на те, що забирають хліб, що все забирають, тому що Україна завжди була... Пам'ятаю, один постійно цитував: "Украина хлеборобная, немцу хлеб отдала, а сама голодная". От на таку тему завжди розмовляли, і то мені запало в голову, що Україна хліб виробляє, а німець забирає. Який німець, де німці? Але коли вже німці йшли, то я думав, що то, мабуть, ті німці, що оце зараз ідуть.
З якогось приводу пішли ми якось у поле – дядьки, по-моєму, вирішили подивитися, як там пшениця зібрана чи як снопи лежать. Тоді снопів багато було. Молотили трохи, а то все було немолочене, але в копах. І назбирали листівок. Один, найграмотніший, поки всі збирали, почав голосно читати: "Українці, мешканці Кривого Рогу! Розбиті більшовики, панічно тікаючи, знищують плоди вашої праці". Це я відновив точно або майже точно, у мене десь то було записано. "Не давайте їм робити їм це!" І розказують, як не давати: "Убивайте їх, проганяйте їх, пам'ятайте, що вам залишатися на цій землі, вам треба жити на цій землі і користатися її плодами. А без цього ви помрете голодною смертю. Не давайте виганяти скотину, палити хліб" і т.д. От мене це найбільше вразило: "Українці, мешканці Кривого Рогу!" Я оглянувся на цих українців – це тільки на мене таке враження справило, ні на кого більше. З того часу я пам'ятаю, що ми українці, хоч і не мешканці Кривого Рогу, але щось таке осібне. Отак.
Але от німці зайняли Дніпропетровськ і приїжджають у наше село на відпочинок. Це повне село автомобілів. А село наше було дуже в деревах – дерева біля кожного двору, і лісосмуга навколо села. У нашому селі можна було сховатися – це був єдиний спосіб маскуватися від літаків. Могла б, мабуть, і дивізія сховатися. У селі було автомобілів зі 150. Були автомобілі, а озброєння важкого не було, тільки автомати, кулемети на деяких автомобілях, а гармат та іншого спорядження не було, і снарядів я не бачив.
Отож цих відпочиваючих німців – це також мене вразило – щоранку і щовечора збирають на сільському майдані і вони моляться. Їхній капелан, як тепер я знаю, перед ними щось говорить або читає-читає, потім стають на одне коліно, постояли-постояли, встали. Це нам було цікаво спостерігати. Ото вже ми знали: німці щодня двічі моляться.
Про це вже якесь поняття було, бо, пам'ятаю, мати-батько возили мене на Великдень святити паску. Це в сусіднє село, там була парафія. У нас був священик із сусіднього села, його дружина-попадя була моєю хрещеною. Так що мій батько віруючим був. Цього священика, до речі, активісти вбили, і його дружину-попадю, тобто мою хрещену матір, убили, ще й насміялися над трупами: склали їх так у непристойній позі. А вбили так. Була в нас голова сільради Пєтухова, кацапка з тих, що переселилися колись з Білорусії. Їх називали "литвини", вони такою мовою говорили, як ото білоруси говорять, якоюсь такою напівкацапською. Очевидно, це були білоруси, але я це й до цього часу не з'ясував. Їх називають литвинами, і село називається Сурсько-Литовське. Але вони російською мовою говорили і зараз говорять. Ця Пєтухова була вічно п'яна, пістолет підв'язаний до шкірянки, непристойно матюкалася, била мужиків отак ручкою нагана, коли їй щось не подобалося. Така була розбійниця. То вона викликала священика і поставила питання так, щоб він припинив правити Службу Божу. Розказують, священик відмовився, сказав, що буде служити Богові, і закон дозволяє йому відправляти Службу Божу, і ніхто не може заборонити. "Я тебя угроблю, поп!" – сказала вона, і потім її цитували. Справді, того вечора прийшло троє, убили попа й попадю, познущалися над ними – і все, після цього ніхто нікого не шукав. Знали, хто вбив. Двоє з них швидко покінчили з собою. Один спився – так пив, що згорів, а другий повісився. А третій, на прізвище Липка, і після війни ще був десь начальником міліції на лівому березі в якомусь районі – це можна з'ясувати, бо то відомо. Липка прізвище. Той заслужив аж начальника міліції за такі подвиги. А священик був убитий ще до війни цими терористами.
Я, здається, щось почав уже про війну говорити. Тож німці приїхали відпочивати, і нам було цікаво спостерігати їх. Одного разу німець кличе мене: "Komm! Komm!" Витягає словничок і читає: "Золома". Я не розберу, а другий німець підходить до нього: "Солома". Де солома? То я показую де. Поїхали, я показав, де солома. Був у нас недобудований клуб – тільки стіни з глини, і все. Вони наслали соломи і там спали. В хатах вони не розміщалися, а спали всі на соломі – теплий час, дощів не було.
Потім був такий епізод. Вони пішли на молитву, а ми пішли пошастати по їхніх автомобілях, що стояли. Я знайшов таку довгу і пряму шаблю – не козацьку, а будьоннівську. Я її взяв, ми йдемо, нас ціла ватага, і по черзі рубаємо дерева. Один дядько зустрів нас, посварив і сказав негайно покласти назад, бо нас німці перестріляють. Я нікуди не поклав, а на горище до себе приніс, і навіть не знаю, де вона, та шабля, поділася. Я її тоді не шукав, а німці теж не шукали.
А то ще раз, пам'ятаю, німці міняли – нічого не забирали в нас, але міняли яйця на запальнички, на камінці до запальничок. То ми мусили принести скількись там яєць. Якщо хочеш мати запальничку, то неси сюди яйця. Носили їм яйця, міняли.
Колгосп іще ж був, була невелика свиноферма. Я пригадую, вони першим зарізали і привезли на кухню кнура. Не кабана, а кнура вбили, і він пішов на кухню. То навіть дядьки дивувалися і сміялися, як вони кнура їдять, бо дядьки ніколи б не їли, у кнура немає смачного м'яса, а таке якесь з запахом. То німці брали з колгоспу, але не в дядьків – не було такого, щоб хтось у когось щось узяв. Кажуть, якісь там німці були в сусідніх селах, що курей ловили, не хотіли нічого, крім курей. А в нас німці цим не займалися.
Основна маса німців поїхала геть із села, залишилося небагато. Була ремонтна майстерня в селі, десь там десятків два німців, які, очевидно, комунікації підтримували, поміж селами прокладали дріт прямо по землі. Це телефонний зв'язок. Вони ремонтували кулемети в нашому селі. Там було таке місце з земляним насипом, і в той насип вони стріляли. Там вони якусь лінію малювали і по тій лінії стріляли. А ми роззявляли роти і бігали навколо них, щоби подивитись, як це робиться, і нам щодня пропонували: ану постріляй – ти постріляй, ти постріляй. Хто тільки не хотів, той не стріляв. Натискати на гашетку і – р-р-р-р – це було так цікаво з кулемета постріляти! Вони були такі приязні – ніхто їм нічого не шкодив, ті комунікації ніхто не рвав, і ніяких репресій з боку німців я не пам'ятаю.
Утворилася комендатура в сусідньому селі, там де сільрада, то ми зобов'язані були з кожного села чергового туди посилати. І мене посилали, бо я найслухняніший і наймудріший інколи. Я там бував щотижня при тому комендантові. Він посилав з пакетами. Я брав пакет за пазуху і верхи на коні на такому імпровізованому сідлі зі стременами їздив виконувати це. Раз на тиждень траплялося їздити в сусіднє село на маслозавод. Була записка, щоб цьому комендантові давали півкілограма масла на тиждень. По цій порції привозили і вручали. Там не було такого, що бери скільки хочеш, а брали ту порцію, яка їм належала. Я уявляю собі, скільки б совєцький комендант собі одпанахав.
Пам'ятаю, зима 1942 року була така сувора, що тим німцям було страшно тяжко. Це були, очевидно, тиловики, а не ті, що на фронті. Одягнені вони були в свої шинелі, і вони просто-напросто гинули від того холоду. Тільки що – і в хату. Забігали в першу-ліпшу хату, грілися, скаржилися, що "хольодно-хольодно". Холод паралізував їх, бо то було для них нечувано. А зима була сувора, і дуже багато снігу було.
Пам'ятаю такий епізод. У нас завелося, відома річ, сало. Цього ще без батька не було, щоб у нас було сало. Я казав, ми вживали прибутки з тої худоби, яка кругом блукала. Прийшло два німці в хату взимку 1942 року і показують сувій грубої, як брезентина, матерії, хоч вона якась така і м'яка, і досить товста. І хочуть за ту матерію сала. Мати подивилася, чи з того щось вийде, прикинула, що будуть штани, які вона потім мені пошила. Мати відкрила такий великий ящик, повний сала соленого. Німці кажуть, що три штуки. Це три четвертини сала. Мати дає тільки дві. Німці наполягали на своєму, мати не уступала. Мусили погодитися.
В.В.Овсієнко: Петро Розумний. Касета друга, 11 грудня 1998 року.
П.П.Розумний: Взяли мене на роботи, пов'язані з налагодженням доріг. Дороги були, відома річ, в неналежному стані, тому що їх розтрощили під час великих переходів після початку війни. Нас послали на дорогу Дніпропетровськ – Кривий Ріг, щоб ми там підправляли її, підсипали щебінь, пісок нам підвозили. Ми цим займалися, правда, на своєму утриманні, німці нам тільки привозили воду і керували цими справами, а ми харчі брали з дому. Працювали посильно, ніхто не намагався норму нам дати чи вимагати, щоб ми робили обов'язково скількись там – просто так помалу працювали без усякого насильства над нами, робота йшла помаленьку.
Здається, тоді я вперше відчув, який я самотній на світі. Пригадую, заліз я в очерет понад річечкою, і стало так на душі сумно. Я подумав, що я в світі сам зі своїми проблемами, як сьогодні кажуть, і що мені ніяка сила не допоможе – тільки сам собі. Якийсь смуток на душі. Пригадую той епізод як відчуття нового життя, яке вже мені настало, бо я вже підріс, підліток – 15-16 років вже мені. Я відчув якусь таку відповідальність перед майбутнім і мав відчуття, що я сам, сам... Страх перед майбутнім... Я б назвав це, що отак я в собі прокинувся, але то недовго.

OSTARBEITER
Нас раптом відпускають по домах, і відпускають, як потім виявилося, для того, щоб потім мобілізувати на Німеччину. На кожне село була призначена певна кількість людей, їх треба було виділити. Виділяли самі, виділяв староста в пораді з іншими. Я б сказав так, що виділяли справедливо: брали до уваги, скільки дітей у сім'ї, брали до уваги, скільки хлопців, скільки дівчат, бо то було важливо, скільки хлопців, скільки дівчат. Пізніше брали підряд, але в 1942 році ще, можна сказати, рахували і комбінували. Отже, було призначено на село чотири хлопці і дві дівчини взяти, і жеребок – це не був жеребок, але тільки було визначення – упав на мене, ще на трьох хлопців і двох дівчат. Ми, можна сказати, спокійно, добровільно поїхали до Німеччини. Везли нас возами, проводжали, як у далеку дорогу проводжають, все село вийшло проводжати. На вози склали свої харчі. Харчів було досить, напекли тих коржів, що не піднімеш. Що можна було взяти, то взяли, а брати було що. Набрали з собою добрі торбини, німці-то спонукали до того. Одежі, звичайно, такої не було, були напівроздягнені. Нас привезли на станцію.
В.В.Овсієнко: Яка це була пора року?
П.П.Розумний: Це було 22 червня 1942 року, рівно через рік, як почалася війна. Нас привозять на станцію, там завантажують у вагони. У кожному вагоні два німці на гамаках висять у повітрі, а ми покотом лежимо на підлозі вагона. Ми взяли з собою деякі речі, щоб підіслати. Німці їдуть у відпустку без зброї і за нами наглядають, щоб був порядок, щоби не тікали, наприклад. Ніхто не тікав, бо німці дивилися, і також не було настрою тікати, я пригадую. Я не збирався тікати, я думаю, що інтуїтивно вгадав, що тікати нема куди, треба їхати, бо ось тут, у Харківській області біля Лозової, ще точилися бої. Правда, в 1942 році вони вже посунулися далі на схід, а взимку ще точилися бої. Я пригадую, навіть німець розказував, що там бої, показував: "Лозова, Лозова..." Розказував, як німці день і ніч не вимикають двигуни танків і автомобілів, бо не можна було на тих морозах запустити двигун. А як наступ совєцького війська – не можна рухатися, отже день і ніч працювали двигуни.
Нас привезли в Дніпропетровськ і в той же день повезли в напрямку П'ятихаток. У П'ятихатках ми були в той же день надвечір. Там нам організували першу гарячу їжу. Нас випускали з вагонів – німці стояли збоку і дивилися, щоб ніхто не тікав. Нам сказали взяти з собою миски. Підставляв миску, наливали туди гарячої їжі, це був якийсь суп. Ми їли з тими коржами, що мали. Хліба не давали, бо хліб ми мали всі. Ми їли вже першого дня ввечері, хоч мало хто хотів. У перший день ми майже не хотіли того всього, бо поїхали з дому, настрій – їдеш кудись, невідомо куди, що то буде – апетиту не викликав у нас. Пам'ятаю, в П'ятихатках майже ніхто не скористався, майже ніхто, виходили з вагонів, щоби трошки провітритися.
Я вперше побачив, як якісь хлопці чи то симулювали, чи вдавали з себе божевільних, ненормальних. Вони йшли прямо на німців, спотикаючись, німці їх штовхали, німці їх били, вони падали і знову йшли, отаке. Було це видовище дуже неприємне – це перше прикре видовище, яке я побачив, що над людиною чинять насильство без явної причини, бо ті люди виявляли себе як неспроможні мислити і керувати своїми діями. Таких я помітив двох. Вони добре дістали по ребрах. Вони підставляли свої ребра, і німці не соромилися по тих ребрах пройтися чоботом, бо вони йшли прямолінійно і хотіли геть піти, а цього німці не дозволяли. Отже, порушували те, що було заведено, – ніхто нікуди не йде, а всі їдуть на Німеччину.
Другого дня, пам'ятаю, нас так само зупинили і годували гарячою їжею в Шепетівці. Там дехто вже почав їсти, бо не всі так запаслися їжею, а були такі, що їх, мабуть, із дому не спорядили, як слід, або не було кому дати. То там уже ту баланду їли більше людей. На четвертий день... Ото з Шепетівки до Варшави доїхали, мабуть, за два дні, як я пригадую. І у Варшаві годували нас так само. Було якось так цікаво, що у Варшаві кухарки були вже полячки, які говорили якоюсь незрозумілою мовою і якось одягнені були не так, як наші люди – чистенько і гарно одягнені. Вони мали більші достатки, ніж ми, і до війни, і в час війни, очевидно. Пригадую такий надзвичайно цікавий епізод, що вийшли з вагонів дівчата, хлопці, всі молоді. А полячки були років 40 – 50, не менше, і вони заманювали: "Йдіть сюди, тікаймо", "Idz tu – tiakaj ze mna!" Я не бачив, щоб хто скористався цим, але я гадаю, що можна було б скористатися таким запрошенням втекти, бо німці не так уже наглядали, вже нагляд був ослаблений, а нас було багато, і рух був великий, що можна було б відокремитися від гурту і втекти. Пам'ятаю, до мене підійшла одна полячка, шарпонула мене за плече і каже: "Де твої груди, де твоя сила, що ти за такий слабкий?!" – я маленький, мабуть, був і на вид не дужий. Але було видно, то були тільки слова, що вона мене за плече тягне кудись в інше місце, тобто від гурту відтягує під тим приводом, що вона турбується про мій вигляд, який її не задовольняв. Ну, а я якось так до неї повернувся боком, відвернувся і на цьому кінчилося. Був там якийсь торг: ті жінки, з незрозумілих для мене до сьогодні причин, хотіли когось відокремити і когось забрати з собою. Я думаю, не випадково, бо то молоді люди їхали, а серед тих, що це робили, як я пригадую зараз дуже точно, – молоденьких не було. А воно все – жінки, відтак, може, такі, що й без чоловіків, бо то війна пройшла, скільки їх уже повбивали і вбивство продовжувалося. Отакий був у Варшаві епізод.
Рівно за тиждень, 29 червня, ми приїхали до Галле. По дорозі нас вражало: на переїздах поїзд зупинявся. Люди чекали. Вражала якась їхня, як на мене тоді, святковість: всі ніби в святковому одязі. Усі ті жінки з візками... Спочатку я не розумів, що це за візки, а то були дитячі коляски. Вони нас роздивлялися, як екзотичних звірят, бо то їде звідти, зі Сходу, завойоване плем'я. Яке воно було на вигляд. Їх мабуть-таки цікавило, що це за молоді, красиві люди, як я сьогодні думаю. То були різного віку люди, переважно жінки – і молоді жінки з дітьми, старші, які доглядали внуків своїх, але тих візків було так багато з обох боків переїзду... Це було видовище – ці люди збиралися, поки стояв поїзд, щоб нас роздивлятися, а ми їх роздивлялися.
Нарешті приїхали в Галле. Хлопців тут відокремлюють від дівчат. У вагонах ми були разом, так, як із села їхали, так і були. Я спав біля однієї дівчини, і отак ми люб'язно обіймалися-цілувалися, бо то було якось так, як колись на вечорницях, – без таких спеціальних намірів, а були якісь такі люб'язні взаємини. Я мав тоді дитячу уяву про це все, але ж – парубчак... Нас відокремлюють, ми проходимо санітарну обробку. Роздягають нас, намащують місця, де росте волосся, таким смердючим лоєм. Ми пройшли добру лазню, душову, нас почали групувати в невеликі команди. Ми там переночували, ото скупалися, переночували, а на другий день нас уже групують. Сорок осіб нас беруть і везуть сорок кілометрів на захід – містечко Айслебен Лютерштадт. Я колись сказав одному німцеві, тут у Києві, що я був у Лютерштадті – Айслебенлютерштадт, він каже: „А, Лютерштадт... Лютерштадтів по Німеччині сотні. Там, де бував Лютер, там Лютерштадт на його честь. Така звичка у німців”, – так мені пояснив цей німець. У цьому Лютерштадті насамперед помітили три величезних труби, які димлять – це було наше підприємство, яке, як з'ясувалося, плавило мідну руду на напівфабрикат.
Нас поселили прямо на території заводу на триповерхових нарах. Оскільки ми свої продукти вже доїдали, то нас годували баландою і вже давали хліб. Дехто вже був добре голодний і це все поїдав. Я спочатку не міг пристосуватися до того морков'яного супу, я не міг їсти шпинат – ну не міг і все, він мені був такий бридкий, як ото варена лобода. Не міг їсти брукву, але голод, правда, примусив через пару днів все це поїдати. Для нас така їжа була настільки несприятлива, що я відчував, що від тої їжі загинеш. Це я згодом оцінив, що то була найкраща їжа з тих, що я мав у своєму житті, де я перебував на казарменному становищі, цебто в Німеччині, в армії і в зоні – по три роки я там був. То отут годували найкраще, тобто найраціональніше. Ота овочева їжа дійсно підтримувала. Овочева їжа – не постійна каша або кашовий суп, як в армії давали: плаває там де-не-де зернинка варена, а то все вода-баланда, а цей – густий овочевий суп, зварений на бульйоні – був доброю їжею. Потім звикли, було вже краще.
Послали нас, як кого розподілили: де міцніші, послали кокс розвантажувати з вагонів вилами в чотирнадцять зубків. Такі вила, коротенький держак, то треба не розгинатися, бо як розгинаєшся, то німці кричать: гей, давай! Вагони затримувати не можеш, кокс скидай. Двері відчиняються на обидва боки, скидаємо якомога швидше. Вагони, правда, невеличкі, не такі, як у нас, і коротші, найбільші на 22 тонни, а були по 16 тонн – це порівняно малі вагони. Отже, якщо махнув вилами аж до кута, то можеш кинути аж сюди. Мене, як серед них не найміцнішого, а, навпаки, може, найслабкішого, як на вигляд і на кондицію, та й з дороги я, –мене туди не послали, бо то була найтяжча робота, справді-таки пекельна. Послали мене на так званий шторц. Це була поза територією заводу отака шлакова гора, на яку вивозили розплавлений шлак і виливали там. Він там застигав, обливав колію з залізними шпалами, і наше завдання було отой шлак, який потрапляв на колію, на шпали, збивати ломом униз, у прірву. Збиваючи його, ми поступово видовжували цю гору, тому що шлак ішов та йшов весь час, а потім що три дні колію підсували ближче до прірви, щоб шлак виливався вниз. То було наше завдання: коли ломами по команді підсували її – zwiken німці називали. Цебто коли лом підкладаєш і щось посуваєш, тоді це називалося zwiken, є таке дієслово у них.
Отже, робота була порівняно неважка, і то на повітрі. А така гора висока, що далеко видно, і внизу колія, йдуть поїзди – в одному напрямку повільно йдуть, бо то на гору, а в другому напрямку швидко, бо то вниз. Там такий рельєф різаний, і ото все залежало, бо то паровози тягали, а вони не були такі потужні, як тепер. Коли ешелони йшли повільно, то ми роздивлялися, що везуть на Схід, бо туди повільно йшли, а на Захід швидко. То ми й роздивлялися: амуніцію всяку везуть. Одного дня навіть німці розказували, що Гітлер їхав тією колією, бо спочатку їхали дрезини, потім пара вагонів, потім ще пара вагонів, потім ще пара вагонів – все було таке заплутане... А в кінці дрезини кулемети стояли. Так то все промчало швидко, що ми... А німці шепотіли: "Гітлер, Адольф Гітлер...” Або "Фюрер, фюрер...".
А керував нами дід, інвалід такий, офіцером він був у першу війну, без обох ніг, але на протезах, але ходив сам без ціпка, Отто Ульріх. Він до мене добре ставився, бо я там став уже, сказати б, перекладачем, і з усіх питань до мене зверталися, бо я там якісь слова пам'ятав зі школи, потім рік прожив уже при німцях – щось запам'ятав. Коротше, мав якийсь набір слів, що можна було порозумітися, тому я був за перекладача, бо там складних розмов не було. І вони мене посилали за кавою. Ото в певний час через пару годин після початку зміни був Fruehschtuek – німці сідали, їли бутерброди, а ми нічого не їли, бо ми той хліб, що нам давали вранці, поїдали ще в казармі, і крім того нічого не було, але каву пили. То була така чорна-пречорна кава, не натуральна, а якась зварена зі злаків, очевидно, з ячменю паленого. Вона була такою смачною, що її можна було пити, як пиво. Вони нам давали: пийте скільки хочете, тільки щоб наливали у свій посуд. Один такий Kaffeekann – такий високий чайник – я приносив, доручали мені носити каву. По дорозі я ж міг сміття накидати... Я приносив, ставив, вони сідали і їли. Будка така, в ту будку я не заходив, нас туди не пускали. Нам нічого було їсти, то ми мали пити каву, хто хотів, хто мав посуд, німці наливали. Німці придивлялися до нас і інколи так таємно підгодовували – той приніс шматочок бутерброда, той бутерброд приніс. Підгодовували в першу чергу мене, бо я був найменший. Отой Отто Ульріх, що керував цією справою, два рази запрошував мене до себе додому. А домівку його було видно з гори, він показував мені. Отак з гори видно села кругом, церкви в кожному селі. Запрошував мене додому, не боявся, то для них не було чимось таким. Він, очевидно, був член їхньої партії, пригадую, носив значок члена націонал-соціалістичної партії. Запрошував і там намагався розпитувати про наше життя. Я розказував, як міг і що міг – пізніше-то я міг трошки більше розказати.
Працювали з нами по черзі французи, бельгійці – цивільні. У 1943 році – полонені англійці, коли Сицилію взяли. Коли дуче вкрали під тим приводом, то саме в той час появилися полонені англійці, яких захопили на Сицилії, очевидно. Це була невелика група, осіб двадцять, вони носили свою форму, ззаду був намальований квадрат. У французів був намальований на формі полонених трикутник, у нас був знак "Оst". Хоча на роботу не зобов'язані були його носити, та коли виходили в інше місце, нас зобов'язували носити знак "Ost", ми пришивали. У мене є фотографія з тим знаком.
Тут цікаво сказати, який був у нас рівень свободи, це дуже важливо. Ми не були в концтаборі, ми були в Arbeitslager, як називали вони, і це було напіввільне існування. Ми могли після роботи йти спокійно до міста і в поле. Часто це заборонялося, але нам дозволяв шеф, він мав якийсь вплив у своїй партії в тому місті. Він нам дозволяв ходити, тільки докоряв, коли хтось щось крав і ловився, або хто ламав дерева, замість того, щоб вирвати плоди, ламав гілки – це було таке.
Був такий цікавий епізод, про який варто розказати, як один перекладач, Штефан, поляк, перекладав те, що казав шеф, – то окрема розмова.
Отже, ми працювали на цій горі, і це було нашим порятунком. Там не було важко працювати, там було красиво, ми завжди могли спостерігати, який красивий німецький пейзаж у тих місцях – це такі невисокі гори, красиві ліси, це така синява. Для мене то було новинка, бо я жив і виріс у степу, такого не бачив, і для мене це була екзотика спостерігати, які красиві місця є на світі. Не бачив я лісів, і мені зажди кортіло піти в той ліс.
Оскільки ми вели таке існування, що дозволу в нас офіційного не було, але хто ходив, то йому не перечили. Ми ходили по місту, підробляли в німців, кому там треба вугілля вкинути... Вони підвозили вугілля під віконце, що веде в підвал, туди всередину вкидали вугілля, закривали віконце, і там воно зберігалося. Там висипано вугілля, там висипано. Якщо ми йшли, то німці вже знали: "Kom, kom". Давали за роботу шматок хліба або й хлібину, або давали карточку. Карточка, коли в кого була, на неї платили гроші. Я пам'ятаю, мені платили, як малому, найменше серед усіх, але це було 36 марок. На ці гроші можна було купити багато хліба, а якби були карточки, то навіть ковбаси можна було купити. Пізніше ми й купували. Коли американці почали з літаків кидати у вигляді економічної, так би мовити, диверсії карточки на хліб і на м'ясо, то тоді німці заметушилися. Вони почали дуже уважно придивлятися, хто її дає. А нам удавалося отоварювати карточки навіть через німців, бо німцям довіряли, а нам не довіряли – бачать, що остарбайтер, то де взяв? А якщо поліцай, то ще й поб'є. То доводилося не повний лист давати, а обривати. То я кажу ще раз, що ми підробляли, а як сезон, то рвали яблука, груші рвали. Давали нам груш таку торбу, що й не піднімеш – неси собі. Тільки ж єдине було, що як побачиш поліцая де навпроти, то краще зайди в провулок або кудись сховайся. Він не ловить, спеціально не ганяється, але як ти навпроти, то він може запитати: "Ausweiss?" – чи є документ. Треба було Ausweiss мати. Поліцаї за нами не ганялися, треба було тільки уважно дивитися: як іде навпроти – зверни набік у вуличку чи де під дерева, чи десь геть набік туди, і він за тобою не буде йти, хоча він і бачить, що то щось підозріле. А поліцай носив таку високу кокарду, що видно було далеко – така, як ото у Вільгельма II шапка на ньому висока.
Я пристосувався: одній бакалійниці, фрау Кауфман, яка жила на Гіттештрассе, я щодня приносив яблука, які я заробляв, віддавав їй усі, а вона мені давала крупи, вермішелі, отакого всякого – за ті яблука. І вона хотіла, щоб я приносив, бо вона ще потім комусь віддавала. Отож у німців усе було по карточках. Груші, яблука – те все мусило бути по карточках. А коли нам це давали, то це також було порушення, але іншого виходу в них, видно, не було, бо ми дармова сила – на ці десять кілограмів яблук ми працювали кілька годин і заробляли їх. А потім я ще пристосувався взимку. Зима там у них снігова, то можна було ходити в яблуневі сади і серед того листя шукати яблука, що падали, непомічені збиральниками. Це була така підмога вітамінозна, що ви не уявляєте. Зараз не збирають тих мезлих яблук. Вони маленькі, але цілком їстівні.
А потім ми навчилися не тільки заробляти, а й красти. І німці на це дивилися крізь пальці. У них по полях скрізь бурти з картоплею, морквою, буряками, а по амбарах, які також розміщені на полях, були складені снопи зі збіжжям, немолочені. Вони якось не поспішали молотити, молотили його цілу зиму. З одного боку, повно збіжжя, метрів 5 – 6 вгору накладені снопи, а тут молотарочка стоїть, і вони помаленьку його молотять цілу зиму. А ми пристосувалися влазити в той амбар, бо там така щілинка була. За пару годин намнеш руками, тільки треба було тихенько це робити. Принесеш кілька кілограмів пшениці – це вже щось, бо пшениця – це крупа. Довго вариш її, але варити можна було довго, це було взимку. Посеред кімнати, де були дерев'яні нари, стояла плитка, яка горіла постійно. Лазили ми по буртах, приносили картоплю, ховали її під підлогою, а там подвійне дно – ховали туди її. Німці, які за нами наглядали, прекрасно це знали, але ніколи туди не заглядали. Вони ж бачили, що ми варимо картоплю, то ми ж десь беремо її, ту картоплю, бачили, що пшениці нам не дають, а ми її варимо. "Звідки це?" – кричить один шуцман. – "Та нам один дав..." Покричав-покричав – то тільки форма, ніколи вони не шукали. Я би сказав, що ставлення було поблажливе.
Одного разу мене піймали на картоплі. Ходили-ходили цілу ніч, шукали, картоплі не хочемо, пшениці не хочемо – наїлися, хочемо моркви. І шукали моркву до світанку. Вертаємося, коли вже видно, ідемо через станцію, і тут нас поліцай схопив на колії. Колія була під табором. Мій старший напарник Іван Карпенко з Київської області, Макарівського району, побіг, а поліцай якраз біля мене опинився. Я вже не міг нікуди тікати, він же з пістолетом. Той побіг, а він – бах, бах – угору два рази вистрелив і зупинився, і той зупинився. Він його за руку, мене попереду пустив, пішли. Привів до начальника табору. Начальник табору герр Треплер вислухав, замислився, за щоку взявся, потім встав – а той поліцай розказав, як хто поводився, мовляв, цей тікав, а цей не тікав. То він тому по щоках раз-раз! Це йому за те, що тікав, а мені нічого. Посадив нас на три дні в карцер. У карцері годували так само, як на роботі, але там було холодно. Посиділи ми три дні в карцері за таке діло і все.
А було нас піймали на картоплі. Пішли ми картоплю в буртах брати, і якось довго її добували, поки дорилися: мерзла земля, по картоплині тягнеш-тягнеш... Бачимо, з другого боку бурта (а бурти такі довгі-довгі) якісь там вогники. Йдуть кілька людей, німці. Як вони нас помітили так далеко? Чи то хтось доніс, чи то хто бачив. Нас четверо було. Йдуть іншими рядами і раптом навпроти нас повертають прямо до нас, і – "Halt! Sonst werde ich schissen!" – "а то буду стріляти". Ми вже не тікали. "Руки вгору!" – підняли руки вгору. "Руки опустити, пішли". Привели нас до себе в будку, там тепло. Сів такий старенький дідусь, задумався. Рушниця в нього стоїть. "Ну чого ви оце прийшли?" Тут я почав: "Та нема що їсти, ми голодні, то й вирішили..." – "І я голодний, хоча я живу тут. Вам же дають, і мені стільки дають, так я ж не йду красти", – в такому плані пожурив нас дідусь. Потім відпустив: "Ідіть додому". Такий був епізод.
Але й інший епізод був. Хлопці з Михайлівки – тут село таке є – накинулися на діда, який їх спіймав, рушницю в нього вирвали з рук, кинули набік і тікати. Хоч би розрядили. А той, недовго думаючи, ту рушницю схопив і дістав їх, хоча вони далеченько втекли: поранив їх у ноги, не знаю, всіх чи двох, їх там також було четверо. Тоді два дні всім нам ноги оглядали, заголювали зад – чи немає десь ознак того поранення. Я думаю, що німці, які оглядали для форми, побачили і промовчали, але нікого не арештовували саме за те, що рушницю відібрали і викинули.
Єдиний, кого послали в концтабір – так це одного, який з дівками знюхався, і десь там у неї чи переночував, чи переспав, чи в кущі завів її. Ту німкеню посадили окремо, а його послали на три місяці в концтабір. Три місяці концтабору – це було страшне діло, півроку мало хто витримував. А цей витримав три місяці і повернувся живий. Цей концтабір дорівнював смертній карі під час війни. Ми були в таборі праці, а не в концтаборі. У нас були умови найкращі, які можна було уявити, бо нам дозволявся вихід у вільний час за межі табору, а німці крізь пальці дивилися на те, що ми вночі ходили по полях, і що можна було поцупити, цупили. Бо ті поля були повні картоплі, буряків, моркви, навіть пшениці, а дехто знаходив навіть квасолю – то вже були щасливчики, бо квасоля поживніша, ніж пшениця, і вариться краще.
Оце такий у мене побут у Німеччині був. У трьох місцях я був. Одне місто – це було Айслебен, де виробляли напівфабрикати, друге місто – Гельбра, п'ять кілометрів, – також напівфабрикати, а третє місто Геттштедт називалося, чотирнадцять кілометрів, де вже з цих напівфабрикатів плавили чисту мідь, чистісіньку. Такі циліндричні форми, тигель, їх заливали металом, міддю. Моє завдання було величезною металевою залізною ложкою брати з печі розплавлений метал і доливати в форми, щоб був певний рівень. Просто з крана не можна було залити рівно, де метал падав, там утворювалася ямка. Щоб не перелити через верх, мусили доливати метал цією ложкою. Я це робив, поки не обпалив собі ліву ногу. Так обпалив, що аж три тижні лікувався. Ото як метал линув мені на ногу – то страшне діло. Хоча ми ходили в дерев’яних пантофлях, обмотаних онучами, – то все прогоріло. і я обпік ногу.
Мене перевели на іншу роботу, електроліз називався. Там шляхом електролізу з мідних пластин виплавляли срібло, воно випадало окремими шматочками, а мідь залишалася. Такі пластини краном подавали в бетонну ванну, де була якась кислота чи суміш кислот (ми ще в школі вивчали електроліз), і на дно випадало срібло. Цей басейн зі сріблом охороняв озброєний шуцман, він пильно дивився, щоб ніхто нічого не вичерпував з тої кислоти. Це була тяжка робота, вона була страшенно шкідлива. Та й інші роботи я виконував, легші. Інші працювали в цементному цеху, також тяжкий був Staub – такий тяжкий порох.
Нас там застало визволення. Американці прийшли 14 квітня 1945 року, визволили наш табір. Ми, пам'ятаю, вранці 14-го (це була субота) бачили, як з гори йшла колона автомобілів. Тоді колон не було, бо німці боялися на дорогу виїхати автомобілем – літаки літали і буквально полювали, хто появиться на дорозі, розстрілювали його: чи то велосипедист, чи то мотоцикліст, чи то автомобіль. Німці не появлялися. А тут бачимо ціла колона іде – то, мабуть, уже американці, бо німці казали, що американці йдуть з Заходу. Бачимо, німці десь поділися. Біля струмка, що протікав біля табору, хлопці знайшли покинуті пістолети, набої, підібрали все це, бо цікаво – це німці покидали, наші шуцмани. А вище за нас був табір англійських полонених. Ми були посередині, вони були вище, а внизу був польський табір. То вони спочатку відкрили польський табір, ми побачили, як поляки вийшли, а тоді під’їхали до нас. Ми побігли до воріт, хотіли відкривати, та американець каже: "Прибирайтеся" – наїхав на ворота, розчавив їх бронетранспортером, залізні стінки розтрощив. Ми тиснули йому руки. Там вісім чоловік було на платформі. То була ціла процедура, цілу годину тиснули руки американцю. Весь табір вийшов, 450 людей, по-моєму, там було – свобода!
Американці від’їхали, ми негайно кинулися через ярок на станцію – там була маленька залізнична станція. Стояли вагони, ми їх почали відкривати і те, що там знаходилося, присвоювати, грабувати. Хлопці виявили, що там стоїть дві цистерни спирту. Почали спирт брати, всякий посуд шукати і наливати. А вже були чутки, що цим спиртом отруювалися багато, сліпли багато, його називали дерев’яний спирт, якийсь неочищений. Пам'ятаю, я той спирт цілий тиждень навіть ховати не хотів. Він був цілком пристойний, люди напивалися, а напившись ходили до німецьких хатів, які були поблизу, намагалися грабувати їх. Американці припинили це. Ми збитки німцям робили, звичайно, навіть стали озброюватися. Я запасся спортивним пістолетом – довгий, і стріляв чотирма набоями. Так красиво стріляв, що одна втіха. То такі дрібнокаліберні набої. Нам дозволили грабувати станцію цілий день. Я там узяв собі взуття, були там якісь евакуйованих речі, які перевозили в інше місце. То я взувся, бо був напівбосий. Узяв якусь таку красиву шинель, підбиту хутром, якесь пальто, як потім виявилося, жіноче. Все, що під руки попалося, бо того всього багато, і кожний тягне, мені попалося те, що ніхто не брав. Ото таке було. Воно і непотрібне, бо то було літо. Таке, як сорочка чи що не придумали взяти. Я пам'ятаю, як зі станції вийшов, то цивільні німці нас оточили і на все це дивляться з таким подивом і заздрістю, бо й вони б не проти, але хто їх туди пустить – найперше ми би не дозволили. Американські солдати збоку стоять, навіть на нас не дивляться, а ми все це шмонаєм. Як тільки я вийшов з тими речами, зразу перевзувся, те своє викинув, а це несу, німкеня одна підбігає до мене й каже: "Та то жіноче пальто, нащо воно тобі?" Я глянув: "Ну, тоді бери", – віддав їй те пальто. А шинель ту я віз із собою, вона якраз наче на мене була, невеличка, молодого, видно, офіцера. То в мене її потім одібрали совєцькі солдати. Я не скористався нею, бо літо було, вона непотрібна була, але я возив усе те з собою.
На другий день американці вже заборонили шмонати, там уже не було нічого, то наші переключилися на пияцтво. Я ще раз кажу, що цілий тиждень не брав спирту в рот, я просто боявся, то хотів побачити наслідки того випивання. Потім почав і я пити, бо було безпечно пити той спирт. Нас почали підгодовувати американці. Привозили прямо під табір м’ясні консерви і роздавали їх. Хто підійшов двічі, той двічі взяв по одній банці. Негр роздавав – тоді багато було негрів – американських солдатів. А консерви були німецькі. Хто раз підійшов, той раз мав. Хліб нам привозили печений, давали на тиждень по хлібиночці.
Англійських полонених солдатів швидко відправили на аеродром і відвезли додому, поляків також вивезли швидко, а ми там були цілий місяць. Одного дня, через тиждень-два після того, як нас визволили американці, нас раптом саджають на вантажні автомобілі „студебекери”. Посідали ми. Там, по-моєму, по тридцять уміщалося. Повезли на захід, у містечко Нордгаузен. Нордгаузен – це містечко, де робили "Фау-1", "Фау-2". Там був підземний завод. Цей Нордгаузен – я ото вперше побачив – був абсолютно знищений, до останнього будинку. Який будинок був не знищений, його, видно, розстріляли, спеціально кинули на нього бомбу. Це треба було придумати, щоби ні одного цілого будинку! Я потім довідався з газет, що знищували містечко для того, щоби знищити всіх спеціалістів, які займалися тими "Фау". Оте підземне досягти не можна було знищити, а спеціалістів можна було, бо вони зверху жили – їхні сім'ї і вони.
Отже, така була система. Чомусь нас довезли до того Нордгаузена – і раптом розвертають і везуть назад. Це цілий день везли до того Нордгаузена. Я думав собі, як же швидко американці їздять. Це була швидкість кілометрів вісімдесят, відстань від автомобіля до автомобіля два метри, до вашого відома. Два метри – це не можна уявити! І швидкість 80 кілометрів. Ми думали, що неодмінно буде аварія, але з 50 машин мчалося і ніякої аварії не сталося. Цебто такі вмілі були їздці на автомобілях. Раптом розвертаються, привозять нас назад, розвантажують – все, навіть не сказали, куди нас везли. Нас просто хтось повернув з якоїсь причини. Потім я вже здогадався, що то аґенти совєцької армії робили все можливе, щоби наші люди всі повернулися в Совєцький Союз, бо то, мовляв, власовці, зрадники. Були агітатори і в нашому таборі – такий капітан з'явився, але в цивільному. Дуже вихваляв Совєцький Союз, казав, що Сталіна не буде, колгоспів не буде, вертайтеся назад. Сталін оце, поки війна, то він править, а як війна кінчається, то він уже забезпечив собі відпочинок, бо він вже має право на відпочинок, хай уже молодші керують – так він сказав. Сталіна не буде, так що немає перешкод, вертайтеся всі назад, там буде дуже розкішне життя, вас там чекають ваші родичі. А саме тоді крутили без кінця по радіо промови Сталіна у зв'язку з закінченням війни, дев'ятого травня це було. А нас визволили чотирнадцятого квітня. Я питаю одного капітана: "Як оце Сталін керує державою, яка говорить російською, а він говорить з таким кавказьким акцентом?" А я тоді вперше почув голос Сталіна, що він так белькотить – бель-бель-бель. Капітан на мене подивився так довго, що це, мов, такий досвідчений сучий син, і каже: "Він керувати вже все одно не буде, керувати будуть нові люди, молоді, а Сталін уже, можна сказати, віджив своє, так що хай сидить і белькоче, не переживайте".
Між іншим, був у мене епізод в Айслебені, що прийшов у нашу команду на шлакову гору такий рудий-рудий присадкуватий німець міцної статури, в окулярах, червоний на виду. Німці на нього показували пальцем: "комуніст". Я пам'ятаю, як його звали: Отто Гайнріх. Я до цього часу пам'ятаю цей цікавий епізод. Цей Отто Гайнріх придивлявся до нас. Такий мовчазний, але філософствував серед своїх німців, а вони переглядалися і сміялися з тої філософії, бо то він щось таке говорив для них антирадянське. Він з концтабору прийшов. Його випустили. Так років був він 55, а може, більше. Він до мене якось ласкаво почав ставитися, приносив мені бутерброди, яблука приносив і розказував, що його син служить у Парижі, в авіації, що в нього дружина вдома, що вона запрошує мене прийти попрацювати, картоплю не то копати, не то кагатувати, не то саджати одночасно. Отже, він затяг мене до себе.
Це було село, кілометри, може, три від тої гори. Я прийшов до нього раз, він показав мені свій красивий город – такі вузенькі стежечки, доглянуте все, що жінка не стає ногою на ту землю, де щось росте, а ходить тільки по тих стежках і дістає до рослини зі стежки, отже земля не затоптується ніяк. Поливає те все, доглядає. Там росте все таке пишне – кольрабі, шпинат. Усе росте якось так густо, красиво. І салат росте, й інша трава, яку вони їдять, і вона вирощується у великій кількості на маленьких діляночках. Це показала мені його дружина, чорнява така, не руда, а чорнява. А тоді нагодувала мене: дала цілий баняк картоплі, чимось там присмачила, я її їв скільки хотів, бо то було смачно ту картоплю їсти, то незвична їжа, бо ми ж тільки баланду їли. Поскаржилася, що не знає, що варити, бо немає з чого. Я кажу: "Так у вас картопля смачна". – "А, та картопля, вона набридла вже".
Заводить мене Отто Гайнріх в бічну кімнату, включає приймач, ловить Москву. Я почув, що Москва таким глухим голосом говорить. Диктор розказував, як на одному підприємстві у Москві люди щось там виробляють для фронту, з яким ентузіазмом вони виробляють кілька норм і відмовляються від зарплатні – на будівництво танків. Він мене питає: "Що то розказують?" Я до пуття не міг йому пояснити, бо то для мене були складні речі: „виконувати план” – це не та лексика, якою я володів. Але якось мені вдалося йому пояснити. Він каже: "Ну, то це не цікаво". І він мені більше не включав. Я думаю, що то небезпечно було, бо то заборонялося – слухати чуже радіо. Приймача треба було зареєструвати. Він був до мене ласкавий і запрошував ще і ще. Бачу, що він не цікавиться ніякою моєю роботою, бо я від ніякої роботи не відмовляюся, але тільки ото нагодує мене і такі балачки всякі веде.
Одного разу він знову кличе мене в ту кімнатку і каже: "Petro, kanst du mit Рistole schissen?" У 1944 році він мені сказав, що Львів узято. Коли Львів було взято, ви не пригадаєте? Це орієнтир, коли я з ним мав цю розмову. У 1944 році, очевидно, навесні то було? Він сказав: "Lemberg, Lemberg, Lemberg...", а я навіть і не знав, що таке Lemberg. Коли він показав по карті, я здогадався: а, то ж Львів. Отже, він питає мене, чи вмію я стріляти з пістолета? Кажу: "Ні". Німці (ще в Пшеничному) давали стріляти з кулемета, з пістолета – то було єдине місце, де я міг навчитися, ну, не навчитися, але я стріляв. "Добре, – каже, – ти будеш споряджений пістолетом, добрий костюм на тебе надінемо, прийдеш одного дня до мене, дамо тобі квитка, ти поїдеш з помічником в одне місце. З якимось помічником я мав би поїхати кудись, невідомо куди. Я на це нічого не сказав, очевидно, я не зреагував на це, як на його думку, позитивно.
Я прийшов до табору, у мене був друг-приятель із сусіднього села, він уже покійний. Я покликав його набік і розказав це все. Це для мене був несподіваний поворот: що мені робити? Я не уявляв, що мені робити – чи згоджуватися, чи не згоджуватися? Після того, здається, була ота кампанія убієнства змовників проти Гітлера. Це було після 20 липня. На нього 20 липня замах був. Я не можу сказати, чи то було пов'язано. Цей друг мені порадив більше до того Отто Гайнріха не ходити. Та я й сам злякався, відверто скажу. А чого я буду їхати? Я не знаю, що вони мають на увазі, я в когось маю стріляти, де? Була розмова про пістолет, він спитав, чи я вмію стріляти з пістолета. То вже ж ясно, що я мав би в когось стріляти. Як він хотів використати мене, поняття не маю. Я до нього не пішов більше. Я з ним вітався, але не розмовляв. Віталися, як правило, німці, та й ми віталися, коли, як належиться, на роботу приходили, але я відсторонився від нього, і він зрозумів, що я не йду на його намову. Він був дуже сумний, дуже мовчазний, і, я думаю, занепокоєний, але безпідставно боявся мене. А я тільки одному хлопцеві сказав, а він нікому не міг сказати, бо був такий боягуз, як я, а може й більше. Точно більше, бо він ніколи не ходив красти ні буряки, ні картоплі, а тільки їв те, що я приносив, і мене, так би мовити, обслуговував: варив, приніс – їж. Я ж бо постачальник продуктів, а він тільки споживач. Він боявся, він ні разу не вийшов у поле вночі красти, боявся навіть про це говорити, тобто він боягуз був більший. Оскільки він мені порадив це не робити, сказав, що вони мене десь уб'ють, налякав мене, то я пообіцяв подумати. Другого німець побачив мене і зрозумів, що я не погоджуюсь. Я ще раз кажу, що він був дуже сумний, дуже занепокоєний, мовчазний, ми з ним взагалі перестали говорити. Він перестав до мене звертатися, як раніше, нічого мені вже не розказував, а тільки обходив мене, так ніби ми нічого не знаємо. Ну, обійшлося, бо я ж нікому нічого не сказав. Я його бачив до кінця війни. Сподіваюсь, що він не попав ще раз у якусь халепу.
Так що я в Німеччині мав шанс прославитися – і відмовився. Я не був героєм, я скажу, ні при яких обставинах я не був героєм, але й не був дуже таким великим боягузом – я був таким середнячком, який, може, інтуїтивно шукав золоту середину, і, може, якимось відчуттям, мені невідомим, я обійшов ці рифи.
І пізніше були такі епізоди в житті, що я на ризик не йшов. Отут уже, коли я вступав у Гельсінкську Групу, то я вже вирішив остаточно і сказав собі, що я свідомо вирішив, що ризикую життям, але мушу, бо я вже далі не можу. Я мусив іти, я себе примусив. То випливало, так би мовити, з усього з мого життя, я мусив приєднатися. Я, може, не був би такий переконаний і не приєднався б до Групи, якби регулярно не слухав радіопередачі "Голос Америки" і "Свобода", які практично мене до того підготували. Можна сказати, залізно підготували.
Більше нічого такого цікавого в Німеччині я не запам'ятав, щоби варте було уваги. Нас вербували в Бельгію на шахти, в Австрію, і, хто згоджувався, везли без роздумів автомобілями на аеродром – і на літак. Я не наважився це робити, хотілося додому, я не захотів більше нікуди їхати, для мене було достатньо німецької неволі, я уявляв собі, що краще не буде й там. І, мабуть, я правильно уявив, бо ті люди, що поїхали в Бельгію, в Англію – я навіть знаю декого з них – вони там меду на мали. Вони матеріально були захищені краще, але це люди, яких було взято на шахти, в основному на шахти. Це та робота, на якій би я, мабуть, ніколи не згодився би працювати. Я тільки єдиний раз спустився в шахту. Там, де ми працювали в Німеччині, поміж тими заводами були терикони породи, викинутої з підземелля, де добували мідну руду. Мідна руда в Німеччині була дуже слабка. Німці казали, що міді там було півтора відсотка, і вони її добували. Тоді як у Конго такий відсоток доходить до тридцяти, отака там руда. А там півтора відсотка – і вони її добували. Правда, вони використовували частину шлаку, робили з нього таке форменне каміння, яке продавали в Голландію, Францію, видно, за якісь такі бартерні операції, бо це було під час війни. Ми виготовляли той камінь – заливали форми гарячим шлаком і навантажували його на вагони. Так що відходи від виплавлювання використовувалися добре, того каменю було дуже багато і він був дуже якісний. Цей камінь, думаю, тисячі років стоятиме. З того каменю пороблено було дороги і тротуари; тротуарні камінчики були десять на десять, а ці були двадцять на п'ятнадцять, по-моєму. Були такі довгасті красиві камені глибиною сорок сантиметрів. Кладеш у землю – вічно стоятимуть, то був чудовий будівельний матеріал.

ФІЛЬТРАЦІЙНИЙ ТАБІР
Отож нас рихтують додому. Цілком добровільно ми повертаємося додому. Можна було їхати в інше місто, але я не поїхав, бо не захотів. Всі радилися, говорили – не хочу, додому, додому, додому. Поїхали ми додому. Нас саджають у вагони, везуть цілий день – повільна була їзда, там те, там друге, там зупинки довгі. Привозять до якоїсь річки, де був підірваний міст, висаджують – то була Ельба, а по той бік Ельби вже було совєцьке військо. Нас переправляють, тобто ми переходимо пішки через понтонний міст – і там уже совєцькі чинники працюють. Якийсь в уніформі без погонів... Перед нами виступали негідники без погонів, щоб можна було – я потім зрозумів – про нього думати, що він і високий офіцер, і нижчий офіцер – як хочете думайте, а він себе поводить, як великий пан. Погонів не було, то, певно, так було поставлено, щоб нас залякувати своїми чинами, а може, щоби...
З нами почали поводитися дуже непоштиво. По-перше, нам дали зрозуміти, що ми всі зрадники, негідники і що нас будуть перевіряти, чим ми там займалися в Німеччині. На всі ці натяки була відповідь така: масова втеча. Тікали, але більшість ловили. То була неприємна історія – коли ловили, то тих уже пакували в вагони і везли в Совєцький Союз, а там судили як зрадників, і вони всі пішли на уранові шахти. Там їх тримали по вісім-десять років, а коли випускали, паспорт не давали – то були в повному розумінні раби, то були нещасні люди.
В.В.Овсієнко: А коли вас передали?
П.П.Розумний: Передали 16 травня 1945 року. Це був місяць і два дні з часу визволення. Я підкреслюю: я добровільно повернувся, я не мусив рухатися на захід. Американці нас повезли б у якісь там табори для переміщених осіб, такі табори вони вже робили. Displaced persons, "Ді-Пі" називалися ті люди по-англійськи – переміщені особи. Якби ми хотіли, нас би повезли в ті табори, але нас повезли на схід, бо ми так хотіли. Я кажу, розчарування настало того ж дня, коли нас передали совєцькій стороні. Уже була охорона, був уже кордон, наші солдати стояли над Ельбою – вже не переїдеш, не перейдеш, хіба хто... А тікали – вплав кидалися. Ельба не була широка річка. Вона, правда, швидка, хто міг плавати, хто міг у воді барахтатися, його по діагоналі приб'є до берега, і хто умів орієнтуватися по течії і вибрати місце, тікали через річку вплав. А ми ж кожний має торбу, у нас почали, перш за все, торби наші перевіряти і забирати, що їм подобається. П’ять-шість негідників у тій формі без погонів виводять нас чоловік 50, так ніби нас будуть десь... Подалі від усіх інших, у різні сторони виводять, вишиковують в один ряд і: "Відкривай сумки!" – і шмонають. Що їм подобається – набік, набік, набік. Нас же примушують потім пакувати це і кудись там потім відправляють.
Коротше кажучи, все позабирали, що тільки можна – по кишенях, у кого який годинник... Ми ж трошки обжилися, бо німців шмонали добре по хатах. А дехто прилаштувався біля садиби, по селах та по містечках, де жили в окремих будинках, шукати закопані скарби. А німці закопували – вони ж також були евакуйовані під час боїв на захід, тому закопували такі цінності, що не можна було з собою взяти, десь у землю чи десь там у сарайчику. Наші хлопці вміли шукати і те все знаходили. Це був срібний посуд, це були якісь фарфорові цінні речі, красивий посуд. Те, що в землі не пропадало. Усе це хто в мішки з собою брав і його пер – усе було забрано. Протестувати ніякої можливості не було, бо той найстарший шмонар погрожував, що відкриє нам "особые дела", а потім – туди – показує на Сибір. Туди от відправлять, так що мовчи. Отже, протестувати ніхто не міг, то вони брали, що хотіли. Забрали в мене ту шинель. І добре, що забрали, бо вона непотрібна стала.
Щодня викликали в "особый отдел" – ОО – і сто запитань: коли забрали в Німеччину, з ким їхав, звідки куди привезли, що робив, де робив? Я думаю, що то вони ловили на тому, що кожний раз одні і ті ж питання задавали, а хто плутав карти, хто не так відповідав, як раніше, того брали під підозру. Ну, то старші від мене люди, бо я ще був молодий, такий молодий, що в армію мені ще не треба було йти. Тих, що брали під підозру, відокремлювали – набік, набік. Видно, перевірки проводили, бо і в мою сільраду присилали кілька разів листи, щоб звідти, з села, владні структури повідомили, хто я, що я, звідки я – ну таке все, від діда-прадіда починаючи.

В ОКУПАЦІЙНОМУ ВІЙСЬКУ
Отже, нас, наймолодших, відокремлювали. 1926 рік вилучили у військо брати, там же, на місці. А це місце до Ельби туди, трошки далі на схід, Сілезія. То вже було місто Вроцлав, Ліґніца. Це було місце, що вже призначене до передачі Польщі. Вже туди почали приїжджати поляки. Ми їх бачили, коли вони їхали на відкритих платформах зі своїм майном, на піввагонах без даху – хто на чому міг. Але то було на коліях, вони на плечах нічого не перли. Їм давали тут хати, покинуті німцями, цілі села були покинуті, і вони там мали деякі речі для першої потреби – посуд, підвали були повні такого добра: картопля, банки з консервованими овочами, фруктами і все інше. Цього всього у німців було повні підвали. Я знаю, що поляки, які захоплювали такі місця, не були розграбовані, бо того нікому було поїдати. Солдати були не голодні і не всюди заглядали.
Мене мобілізовують до війська. Уже в серпні, чи в кінці серпня, я визначаюся як рядовий роти охорони. Охороняли трофеї. Те, що було докупи звезене, те, що було на купі – це амуніція, це склади зі зброєю, особливо зі снарядами і бомбами, а були міни, гори мін, і таке майно, як труби. Щоб ніхто не розграбовував того добра, щоб не дісталося воно полякам, бо то поляки поселялися. Ми називалася рота охорони. Оскільки це добро було розкидане по різних місцях, то ми, можна сказати, жили в контакті з поляками. Поляки постійно приходили і чогось хотіли – то труби, то якісь ванни хотіли брати, то ще якесь майно, дроти якісь – все те, що воно потрібно в господарстві. Крім мін. Мін не брали. А нам приносили харчі, горілку. Запам'ятав одну пісню: „Ми млоди, ми млоди, нам бімбер ніц не шкоди” (бімбер – самогон). „Ми п'єм його літрами, хто з нами, хто з нами?" Не то по-польськи, не то по-українськи така пісенька там побутувала на мелодію фокстроту "Розалінда". Це, між іншим, мелодія, яку під час війни часто грали німці, бо то був дуже популярний фокстрот, грали його американські оркестри, а коли ми приїхали в Совєцький Союз – і совєцькі грали. То в мене кінець війни асоціюється з цією дуже гарною мелодією. Я пам'ятаю, як грали американці, то це наслухаєшся – така красива, бадьора мелодія. А танцювали німкені, які були біля американців! Вони не втримувалися, приходили танцювати – і хлопці ходили, і молоді, і старі. Німці вміли забавлятися: де оркестр появлявся, туди всі збігалися танцювати. Навіть совєцькі оркестранти – і ті вже знали цю мелодію, бо вона дуже приваблива. Для мене ця мелодія асоціюється з закінченням війни, з тією радістю: пережив війну, скільки загинуло, а я пережив, слава Богу – отаке було відчуття.
Отже ми охороняємо те добро, ті трофеї. Приїжджають сапери і підривають склади з бомбами, зі снарядами, з мінами. Тоді ми припиняємо охороняти там, де підірвано, а там, де ще залишається майно, ми його роздаємо, скільки можна роздати, – за пляшку, за шматок (кавалек, казали поляки) масла, печеного хліба доброго, якого ми не їли у війську: бери, тільки неси сам, якщо зможеш нести. І щоб по дорозі не йшов, а десь там бічними дорогам, щоби не бачили наші офіцери, що ми роздаємо, бо воно було без обліку. Коротше кажучи, вчилися красти. Пізніше у війську, коли я вже служив у ремонтному батальйоні, то красти ми вже вміли. Я знав, що це добрий спосіб добавляти до солдатського пайка.
В.В.Овсієнко: Школа соціалізму.
П.П.Розумний: Школа соціалізму. Потім уже крали не тільки ми, а й офіцери. Вони спонукали нас до того, розказували нам, як красти, де дають кращий самогон. Бо не скрізь давали добрий, хитруни були й там, у Польщі – часом не дуже міцний самогон робили. Закінчили охорону складів восени. Пізньої осени нас змусили картоплю охороняти, яка вже була викопана і зсипана в купи, але скоро вже йшло до морозів, то забирали-забирали, розвозили по полках, а ми її охороняли, бо поляки постійно крали. Я пригадую, що на полюванні вбили козу. Навіть мені самому вдалося козу вбити. Далеко з карабіна з коліна прицілився. Далеченько, з кілометр було, не менше. Ми пекли її самі і їли, бо, по суті, ми були на самообслуговуванні. Раптом кажуть, що там, кілометра півтора, біля буртів злодії крадуть картоплю. Наш сержант швидко розпорядився всім карабіни видати і туди – в лісі таке підвищення під церквою було. І справді, подивилися в бінокль, там копошиться кілька людей. Півтора кілометра. Прицілилися (у нас були німецькі карабіни, добре стріляти). Як ті люди почули свист куль, то почали тікати в лісок поблизу, тікали ті люди з усієї сили, чоловік шість. Більше вони не приходили, бо то був справжній обстріл. Ні в кого ми не попали, але стріляли. Стріляли без страху, що уб'ємо, бо то було далеко. Таке було.
Скінчилося наше сторожування, нас переводять у батальйон ремонту автомобілів. Звозять оці нещасні наші ГАЗ-АА, „полуторка” її називали, і ЗІС-5, і ми мали їх відновлювати – підфарбовувати, двигуни підправляти, устаткування. Нам казали, що земля не обробляється, усе це дуже потрібно, так що ви виконуєте велику місію. Ми цю місію виконували справно, постійно їздили на тих автомобілях. Це, як правило, були автомобілі, ще придатні для їзди, ми вміли їх запускати. Їздили через прохідну і вивозили бензин – тоді поляки шукали скати, колеса, різні запчастини, особливо від американського автомобіля, вкладиші там усякі, помпи та інше. Коротше кажучи, була така торгівля, що ми, я би сказав, розкрадали величезну частину того складу, особливо бензин. Я був там „бензокоролем” – завідуючим бензином і всякими мастилами. Там такі бочки з бензином стояли, я мусив відмірювати його, видавати по накладних, там розписувалися. Але ніхто його не міряв, ніхто там точно не знав, скільки є бензину, скільки його спалили. В основному його крали, але командир робив вигляд, що він того не знає, що ми розкрадаємо, бо й він мав з того. Що він мав? Мабуть, горілку. Я сам не крав, але видавав цей бензин на крадіжку. Одного разу було так, що й мене вивезли – я такий хоробрий. Ковбаси їмо, білий хліб на польські злоті. Виїхали ми вдвох на „полуторці”. Шофером був не я, я сидів збоку. Їдемо ми по центральній вулиці, а з бічної вулиці летить прямо на нас згори "Додж-3/4". Це американський автомобіль середнього типу, він возив гармати. Вдаряє в кузов. Якби в кабіну, то ударив би безпосередньо мене, бо я сидів з цього боку. Кузов відлітає, наче його й не було, а ми поїхали далі. Шофер оглянувся, але не зупинився. Ну, нічого їхати без кузова, бо ми щось хотіли вкинути в кузов, то ми вже вертаємось назад. І уявіть собі: ніхто не спитав, де кузов подівся!
Коротше кажучи, я там побачив таке розкрадання, що це трудно собі уявити. Усе: динамо-машини для автомобілів, фари, лампочки, особливо свічі – а це був великій дефіцит – значна частина всього цього йшло на розкрадання, бо поляки дуже всього цього потребували. Вони його перепродували в іншому місті, бо знали, де воно потрібно. Таким чином вони жили і нам немало перепадало.
Але закінчилася і ця лавочка. Наш батальйон розганяють, мене переміщують у механізований полк. Теоретично цей механізований полк за три години мав причепити до автомобілів (там були американські автомобілі „студебекери” і „шевроле”) все, що є в полку, з гарматами і амуніцією, з усім особовим складом, і переїхати на інше місце – такі ми були механізовані. Полком керував вірменин на прізвище Ісакян, який носив якісь такі дивовижні чоботи. Він був сильно кривоногий і не вмів говорити по-російському. Я потім придумав, що то якісь ділки на Кавказі піймали його і зробили полковником. Очевидним було, що він не вмів говорити, а те, що говорив, було екання, мекання і якась жестикуляція. Єдине, що я пам'ятаю: щодня перед вечірньою перевіркою він ставав на трибуну, кожний батальйон мав пройти біля нього, віддати честь, салютувати, вигукнути "ура!". Хто йому не подобався, то він показував отаким жестом: "Е". Значить, цей батальйон набік, він має пройти ще раз після всіх. Таким чином, той батальйон, що підпав під знак "Е", довго ще не спатиме, бо його будуть ганяти по плацу, щоб він правильно ходив перед полковником. Така була дурна й непотрібна муштра.
Я колись мав з ним клопіт. Мене поставили завідуючим складом. Офіційно не призначили, бо я не мав відповідного звання: там мав бути сержант або старшина. Я потім зрозумів, для чого вони поставили мене, солдата, який ніякої відповідальності не несе, – для розкрадання запчастин. Це вже були американські запчастини, вони були дуже дефіцитні, поляки їх купували, особливо свічі – це було таке дефіцитне, що ви не уявляєте, як поляки просили: давай свічі. Вони були дуже дорогі. Колеса. Колеса знімали прямо з живих автомобілів. Там крали неймовірно. Майора, який завідував технічним станом і підписував накладні, потім з посади звільнили і направили на Далекий Схід.
В.В.Овсієнко: 13 грудня 1998 року, на Андрія, продовжуємо запис розмови з Петром Розумним.
П.П.Розумний: Я мушу сказати, що служба у війську була якимось постійним горем. Я дізнався, як то в нас людину контролюють. Я це чув теоретично, але пізнав і на собі. Щотижня нас гуртом і по одному викликали в особый отдел і щось там розпитували. Заходиш в одні двері, виходиш в інші... Ми мусили думати, що нас із кожного приводу можуть покликати в особый отдел і допитувати, що ми робили, куди їздили, хто і коли в „самоволку” ходив. А це, мабуть, було пов'язано з тим, що було багато таких солдатів, що пробували тікати на Захід. Бо кордон на Ельбі був порівняно недалеко. Їх ловили і судили. Може, комусь вдавалося втекти, але ми про таких не чули. Пригадую, як звели докупи всю дивізію чи полк і відбувався суд над трьома хлопцями, українцями, які тікали. Їх було троє підсудних, так двоє трималися скромно, а один досить розв'язно себе поводив. Суддя питає: "Так поясніть, чому ви втікали?" А цей так бадьоро і з усмішкою, щоб усі чули, гучно сказав: "А в нас же було гасло: "Вперед на Захід!"" Вся дивізія засміялася, бо то було доречно сказано. Суддя скривився і більше нічого не сказав. Їх засудили всіх до семи років, бо така була мірка. Хто дезертирував, сім років діставав.
Один із нашої роти втік і з німкенями жив кілька тижнів. Його також піймали і сім років присудили. Так що бажання втекти було дуже велике, дуже часто тікали, тому за нами дуже пильнували. Бо той контингент молодих людей був, в основному, з тих, що побували в Німеччині, таких, як я, вони могли порівняти, які порядки тут і там, де вони перебували. Та всі знали, що на Заході жити краще, ніж у Совєцькому Союзі, і то, мабуть, був найбільший стимул. Тому нас постійно контролювали. Хоча кордон був закритий і втекти, як потім з'ясувалося, було важкувато, бо майже всіх ловили і про це повідомляли в полку, але про багатьох і не повідомляли – очевидно, їм вдавалося втекти. Там і рельєф такий: річки, пагорби, що можна було ховатися і тікати. Тікали зі зброєю і без зброї. Втікали переважно з нарядів, так що в наряди посилали людей тільки перевірених, на яких була надія, що вони не тікатимуть. То була постійна тема розмов: хто втік і хто ще не втік. Я пригадую, до мене персонально були приставлені такі люди, які намовляли тікати. Але я знав, що то приставлені люди. Один був з Донецької області, Прилепський – така хитромудра людина, все він хотів тікати, але я по ньому бачив, що він не те що тікати, а він із казарми не хотів виходити – лежав би, наївся і знову лежав би – такий ледачий був. Я кажу: "Прилепський, ти як почнеш тікати, то тобі ноги заболять, ти впадеш і будеш лежати – нащо тобі тікати?" Я так сміявся з нього, бо бачив, що він провокує. Там було запущено оте шпигунське ремесло, яке мало виявляти, хто має настрій тікати, бо то була проблема номер один. Я думаю, що нас так часто викликали в особливий відділ для розмов, з яких вони могли з'ясовувати психологічний стан людини – чи вона настроєна тікати, бо спокуса була велика. Кордон близько, кілька кілометрів, там американці, якщо вдало втік – ти вже в іншому світі.
Одного дня, вже в 1948 році взимку, приїжджає до полку командуючий усім тим нашим військом (воно й називалося окупаційне військо), по-моєму, Рокоссовський, з великою свитою ґенералів, і оглядає полк. Він такий високий і прудкий маршал, що за ним ґенерали не встигали. Він сам попереду біг, а вони були ззаду метрів двадцять. Ніхто не встигав за ним, він нікого не очікував. Я якраз був на складі біля цеху і сидів біля дверей. Він пройшов мимо мене, я став струнко, він зупинився, покликав командира полку, цебто полковника Ісакян. Це був такий полковник, якого піймали десь у вірменських горах і зробили полковником. Він не вмів говорити по-російськи, тільки мекав. Наприклад, зустрічає солдата і цей солдат йому чимось не сподобався, то він показував жестом солдатові: „Ко мне”. Не говорив, а тільки показував, бо говорити йому було дуже важко. Отакий полковник був. Я пам'ятаю, розказували про нього всякі анекдоти, як він снідає, як обідає, як його взувають – два солдати його взували, два солдати роззували – отаке. Полковник прибігає, бо Рокосовський його кличе – це все на моїх очах, бо якраз так вийшло, що я стояв біля дверей свого складу запчастин для автомобілів, яким завідував. Рокосовський жде, поки полковник прийде. Полковник проштовхався поміж тими ґенералами до маршала і щось там забелькотів. Маршал його не слухав, каже: "Полковник, вы превратили полк в харчевню!" – бо він уже оббіг весь полк і подивився. Той сказав: "Так точно!" Побіг Рокосовський далі...

СЛУЖБА В КАРЕЛІЇ
В.В.Овсієнко: Петро Розумний. Касета третя, 13 грудня 1998 року.
П.П.Розумний: В той же день ми почули, що наш полк розформовується і нас розсилатимуть по різних частинах. Так воно й вийшло. Нас посадили у вагон і повезли на Схід. Їхали ми через Польщу, потім через Литву, зупинилися в Ленінграді, далі на північ через Карелію аж у Заполярне Коло. Привезли нас у Кандалакшу, на Білому морі. Вперше в армії я зрозумів, що таке голод – прямий голод, який виснажує людині всі сили. Доки я був у звичайній частині, то там якось ще можна було десь щось роздобути. Перестрибнути через паркан, щось купити, якщо були гроші. А тут ніде нічого – пустеля, сопки, сонце на горизонті ходить від сопки до сопки, як колесо крутиться, весь час видно, немає ночі. Посилають наших хлопців на Біле море – а воно ж поруч – ловити рибу, щоб себе прогодувати. Це людей, які не вміють, не кваліфіковані. Немало там потонуло. Керували тими маленькими човнами якісь необережні люди, які на морі не могли себе поводити. Люди падали у воду, їх ніхто не рятував. Отак ми харчувалися: якщо піймали рибу, то їли, а як не піймали, то не їли. Жахлива була ситуація.
Пригадую, зібрав нас полковник з нагоди підписання на позику: кожний мав підписатися на місячне, як то вони казали, довольствіє, в тому числі полковник давав свій місячний оклад на позику. То ж була відома річ: кожний рік підписувалися на позику. І солдати мали підписувати на суму свого місячного, як вони називали, довольствія, скількись тих рублів. Полковник оголосив, що він підписується на 4000 рублів – це, видно, був його оклад – і запросив усіх підписуватися. Полк був вишикуваний навколо полковника, він стояв посередині, розказував. Полковник був українець за прізвищем та й за мовою. Хтось із гурту солдат вигукнув: "А когда будет нормальная кормежка?" Подивилися кругом, не знаю, чи виявили того крикуна, але полковник сказав, що буде, тому що налагодили ще два човни, які будуть виловлювати в Білому морі рибу і таким чином підгодовувати нас.
Отак я почав службу вже на території Совєцького Союзу. То було відчуття якогось розгрому організму. Немає ночі, весь час світло, весь час сонце – десь з-за сопки вийшло, а за другу зайшло. Здавалося, що ти потрапив у світ, який тебе руйнує – отаке було відчуття.
Але якось нас зібрали в команду і повезли по Карелії на південь. Команда була десь із п'ятдесят осіб. Повезли на південь „виконувати завдання Ґенерального штабу”. Ми не уявляли, що це таке – „завдання Ґенерального штабу”, але потім ознайомилися. Нас висадили в карельських лісах і пішли ми пішки по талому снігу – то вже була весна, сніг такий ослаблений, його ще багато лежало. Йшли ми кілька днів, ночували в покинутих карельських хатах. Порожні села були, хіба де який дід або баба, і то якісь такі непривітні карели, що навіть не хотіли з нами розмовляти, не хотіли нічого нам дати. Ми самі лазили в льох по картоплю, по живність, щоби підгодуватися. Нас по дорозі підгодовували, давали якусь банку консервів на двох, але то було як собаці муха.
В.В.Овсієнко: А карельські села покинуті неспроста, мабуть?
П.П.Розумний: Неспроста, бо то ж була війна, а Карелію просто розтоптали... Карели ж підтримували, як я потім розпитував, фінів, то їх просто виселили. А то повбивали чи в Сибір вивезли. А з територій, де фіни були, карели з фінами пішли. Отак і залишилося в отих порожніх селах по кілька людей.
В.В.Овсієнко: Це якого року ви були в Карелії?
П.П.Розумний: 1948 року це вже було. Я вперше спостеріг, як війна спустошила цілий народ. Я теоретично знав, що там жили карели, але їх не було по селах. Залишилися тільки хворі або ті, що просто не встигли кудись податися. Порожні села. І ото ми через ті порожні села йшли, ночували в них, навіть розбирали споруди і палили, щоб зігрітися. Ішли ми кілька днів до якогось невідомого місця, якого не називали, бо то „воєнна таємниця”. Прийшли ми на якесь озеро. Там були покинуті хати. Нам сказали рубати хвою, щоб підмостити під себе і на ній спати. Стіни будинків були дерев'яні, ми наклали всередину хвої і там розмістилися. "Отут будемо рубати дерева і на це озеро сплавляти, – пояснив нам офіцер. – А коли розтане сніг і піде крига, то все це зрубане дерево попливе, і ми таким чином виконаємо завдання Генерального штабу по сплаву деревини".
Ну що, люди не вміли обходитися з тими пилками – а пиляли переважно вручну – зразу кількох покалічило. Була там якась маленька механізація, але нас до неї не допускали. Пиляли вручну, якісь коні тягали. Це було настільки примітивно, що це було просто винищення людей. Люди перехворіли. Одного разу два офіцери пішли в розвідку по річці на південь, взяли мене і ще одного солдата з собою. Розвідка означала подивитися, по якому руслу будуть сплавляти цю деревину. Я по дорозі побачив, що там були розбиті палатки, в яких жило по кілька солдатів. Вони мали бути супроводжувачами деревини. Мали при собі зброю, тобто карабіни, і живилися тим, що вбивали щось у лісі і їли, бо більше нічого не було. Якесь дикунство було, повною мірою. Ми прийшли до першої палатки й побачили, там на дереві висить якась частина, по-моєму, оленя, чи лося. Вони його вбили, дерли, різали і їли – тим і жили. І ми там повечеряли, переспали, ще пройшлися трохи, цілий день ішли по річці, бо ще крига була, а потім повернулися назад.
Я, очевидно, дуже сильно простудився там, бо то така була мандрівка, що й казати нічого: мокрий весь, а то вже була весна. Я захворів і лежав з температурою, а все одно мене не відправляли. Вважалося, що фельдшер тут на місці вилікує. Не відправляли хоча б до найближчого населеного пункту, щоб полікувати, так деякі солдати й помирали. Я побачив, що й мені таке буде, бо видно було, що ніхто ні за кого не подбає: захворів – ну й лежи собі, переживеш – добре, не переживеш – закопаємо та й спишемо. А було оголошено, що 1925 рік іде на демобілізацію у 1948 році, а я 1926 року, то я не підлягав. Я виправив у своїй книжці – тер-тер, підтер і переправив у своїй книжці 1926 рік на 1925 рік, і пред'явив своєму начальникові, що йду на демобілізацію, я хворий і з температурою. Він чи не додивився, чи що – відправляє й мене назад у полк, аж у Кандалакшу. Я не сказав, що то було місто Кандалакша, де ми перебували?
В.В.Овсієнко: Сказали.
П.П.Розумний: Отже, я підробив цифру, і мене відправили разом з іншими. У полку, щоправда, додивилися і сказали, що то я підправив. Кажу: "Я не знаю, хто то підправляв чи не підправляв – така в мене книжка". З'ясували, що я 1926 року, і мене не демобілізували, але поклали в госпіталь, уже не відправили назад, бо я ж хворий, температура в мене. Так я вижив, бо якби не підробив цього папірця, то, мабуть, там і лишився, бо ж люди вмирали. Ну, яка там допомога? Дають якісь таблетки, мабуть, фальшиві, бо вони нічого не допомагали. Лежи собі на хвої, де поруч горить вогонь, мокрий, ноги завжди мокрі. Не було там умов, щоб вижити. Харчування було з консервів. Це було якесь нечуване знущання, якого я не спостерігав ні перед тим, ні після того. Очевидно, тільки на фронті траплялися такі умови, коли людей отак ставили в тупик. Умер – не вмер, яка різниця – ніхто за це не відповідав.
Отаким обманним способом мені вдалося повернутися до полку, поклали мене в госпіталь. А тут виявилася лікарка – по-моєму, українка, хоча нікому й не казала про це. Вона до мене поставилася якось із симпатією, бо я щось розповідав їй із того, що бачив, вона любила розпитувати. І вона мене комісувала по хворобі. Написала таку довжелезну історію хвороби – десь вона в мене є – і на цій підставі мене демобілізували, хоча мій рік служив ще два, дехто три роки. Я мав би служити сім років у армії. А я підробив рік, і хоча це було так грубо зроблено, що потім виявилося, що це підробка, але вона спрацювала на мою користь. Потім попалася така докторка, яка любила розмовляти зі мною. Молода жінка, якесь зацікавлення в неї було до мене. Допомогла мені демобілізуватися... Вона зробила з мене інваліда, чи як то називалося формально... Коли я одужав, мене виписують, я їду додому.
В.В.Овсієнко: Це коли сталося?
П.П.Розумний: Це сталося у червні 1948 року. Так вийшло, що я виїхав із дому 22 червня 1942 року, а приїхав додому 22 червня 1948 року. Отже, рівно шість років я пробув у Німеччині і в армії – у молодечих мандрах. Це в Ґете називається мандрівки життя. Оце такі в мене були мандрівки життя.
У той час моя старша сестра Єлизавета жила в Москві. Вона писала мені. Вона пройшла війну. Але виявилося, що то зовсім не Москва, а Клязьма, під Москвою. Я до неї заїхав, вона намагалася мене просвітити, показати мені всі варті уваги місця в Москві, тягла мене в Мавзолей. Я не захотів, вона страшенно обурилася, кричала на мене і тупала ногами. Я кажу: "Я не піду туди, не піду і все! Зараз поїду додому". Вона побачила, що зі мною нічого не вийде. Я запитав: "Ти мене привезла в Москву для того, щоб я пішов у Мавзолей? Та нащо він мені? Я подивлюся місто". Подивився на той Кремль, на Красну площу, по магазинах пішли. Потім вона повела мене в якесь кіно, таке дурне, таке непотрібне... Більше я в Москву не їздив, не хотів я туди більше. Я побув у сестри два чи три дні і поїхав додому. Прибув додому рівно 22 червня, в той же день, у який з дому поїхав у 1942 році, а у 1948 прибув. Отакі мої одіссеї, мандри в житті.

СТУДІЇ
Почався новий етап, уже цивільного життя. Скрізь усе було зруйновано, скрізь були міліціонери. Куди не поїдеш – на вокзалах, на станціях, на вулицях – перевіряють документи. Мені це здавалося ненормальним. Приїдеш до Дніпропетровська – перевірок не менше 15-20. Вічно хтось перевіряє, перевіряє, перевіряє...
Мій старший брат Михайло сказав, що мені треба вступати в інститут іноземних мов, він таке оголошення показував. Кажу: "Який інститут, я не маю навіть десятирічки". Я ж не закінчив навіть дев'ять класів. Він каже: "А ми зараз зробимо документ, який засвідчує, що ти закінчив десять класів, а печатку зробимо з картоплини”. Я до того всього не був готовий психологічно. Шість років минуло після дев'яти класів... Скільки часу пройшло... Згодом виявилося, що той документ пройшов. Очевидно, розуміли, що він „липовий”...
В.В.Овсієнко: Картопляний.
П.П.Розумний: Картопляний. Той документ спрацював, ніхто його не перевіряв. Мені його потім віддали. Десь він подівся... Лежав латинському словнику, а я книжки комусь давав і хтось його витягнув. Отже, я на „липовому” документі без екзаменів вступив в інститут і закінчив його.
В.В.Овсієнко: То який, дніпропетровський?
П.П.Розумний: Дніпропетровський інститут іноземних мов.
В.В.Овсієнко: Ви вступили того ж 1948 року?
П.П.Розумний: Сорок восьмого року, але навчання почалося не у вересні, а в жовтні. Виявилося, що я там серед студентів був не найгірший, а, може, ще й найкращий. Тільки один молодий хлопчик був з Дніпродзержинська, що закінчив десятирічку по війні, а то всі такі, як я. Виявилися, що ще й менше, як я, вчилися, теж липові документи представили і вступили, і ніхто нікого не перевіряв. Директор, між іншим, родич Мануїльського, Мирончук Дмитро Ісакович, до цього часу живий і мене пам'ятає. Пам'ятає тому, що коли кагебісти мною цікавилися і приходили до інституту. Вони поблажливо до мене поставилися, бо він позитивно про мене висловився. А в інституті були розборки мене, такі розборки, що зібрався весь інститут, і мене хотіли покарати.
Отож мене впхнули в інститут. На відділі англійської мови було всього вісім хлопців, а всього студентів було 150 – усе дівчатка. На французькому факультеті з 70 осіб був один-єдиний студент. Спочатку було тяжко, бо я і граматику, і все позабував. Але я почав учитися краще від інших, тільки один молодий хлопець із Дніпродзержинська, який закінчив десятирічку, – той вчився краще від мене, а інші гірше, деякі набагато гірше. Одержав я диплом з відзнакою. То не було щось таке складне, бо мені хотілося вчитися, хотілося кимось стати.
Так от, на французькому відділенні був студент на прізвище Гейштор Володимир Костянтинович. Він – уявіть собі! – приїхав із Китаю вчитися в Радянський Союз. У Китаї тоді була революція, а його батьки були білоеміґранти, поселилися десь там у Маньчжурії і жили до цієї Китайської революції. У революцію батько був убитий, а мати сказала, що поїдемо в Бразилію. Цей Гейштор Володимир не захотів їхати з матір'ю. Він уже був цілком дорослий. Начитався в книжках і в газетах, що в Радянському Союзі велика свобода, що там кожна людина розвивається за своїми здібностями, ніяких перешкод у тому немає. "А мати сказала, що там деспотія, – це як він потім розказував, – що там жити не можна. Я їй не повірив, пересварився з матір'ю. Вона поїхала в Бразилію в еміґрацію, а я поїхав у Совєцький Союз". Так він появився у Совєцькому Союзі. Їх ціла група білоеміґрантів повернулася, серед них одна молода японка була, яка, як з'ясувалося потім, мала види, що він з нею одружиться.
Їх поселили на Уралі. Як тільки вони приїхали на Урал, їх роз'єднали. Десь та японка пішла на якусь жіночу службу, а його на шахту послали. І то так безцеремонно, каже, тільки він приїхав, не встиг облаштуватися, розмістити свої речі (а він з Китаю привіз деякі речі, які в 1947 році мали в Радянському Союзі вартість, бо то все було голе). Отже, склавши свої пожитки десь там у казармі, він того ж вечора спустився в шахту. А коли виліз із шахти, то виявилося, що все в нього вкрали. Лишилося тільки те, що на ньому. Так він там лишився голий і босий. Отак він дістав у Совєцькому Союзі перший урок, як тут живеться, як то людина себе буде почувати, яка повірила в ті байки, які вони поширювали по світу про рай на землі. Отже, він лишився без нічого, почав нове життя. Вдалося йому в 1948 році вирватися з Уралу на Україну. Я допитувався, чого він на Україну приїхав, то він казав, що всюди казали і кажуть, що якщо в Совєцькому Союзі можна десь жити, то це на Україні – там, принаймні, не голодні. Справді, на Україні були найбільші статки, хоч би як її не обдирали, та люди працювали, земля родила, і порівняно з іншими краями було краще.
Отже, він приїхав і вступив у наш інститут на французький факультет, бо англійську мову знав. Практично знав, бо якийсь час був у моряках на англійському кораблі. Скажу, що цей Гейштор, хоч як його не покривдила радянська влада, залишився шовіністом від голови до ніг. Він мене називав позаочі сепаратистом. Ми з ним спілкувалися найближче, бо навіть на одній квартирі десь півтора року жили. Бо то трудно було одному наймати кімнату, а вдвох легше. Так що він мене сепаратистом називав, а я спочатку навіть не знав того. А коли я в 1979 році переселився з Івано-Франківська в своє село, щоб тут жити, то він раптом до мене приїжджає, цей Гейштер. Я його не запрошував, не листувався з ним. Приїжджає ні з того, ні з сього. Я здивувався, що він приїхав до мене, але до мене дійшло, що його прислали випитати, чого я переїхав сюди, у Східну Україну, покинув там хату синові, тому що син одружився. Я йому не став довіряти, бо відчув, що його послали як людину, яка може щось випитати в мене. Я знав, що він сам по собі антисовєтчик, у нього були на це вагомі підстави, але що він був шовіняка і за "единую и неделимую", то тут вони його за це й підчепили. Йому останнім часом навіть дали роботу в Горлівському педінституті, він читав французьку мову. А наш інститут розформували ще в 1956 році. Йому не випадково дали там роботу, бо він був довіреною особою, це однозначно. Я його допитував: „Як так, що тобі дали роботу в педінституті?” Він нічого не міг сказати. Але я забіг наперед... Я хочу про нього розказати, бо то є важлива подія.
В.В.Овсієнко: Дивіться, якщо ми вкладемося в час. У мене є ще одна касета.
П.П.Розумний: Ну, добре, це треба буде написати. Бо то є людина, яка вважала себе демократом, але хотіла свободи тільки для себе, а для інших свободи вона не хотіла. Він давно вже покійний. Посидів у тюрмі, його звинуватили в шпигунстві. Та японка, яка з ним хотіла одружитися, а він не хотів, звела на нього наклеп, що він американський шпигун. Але доказів ніяких не було, то його посадили просто як антисовєтчика. По амністії 1956 року його звільнили. Він до мене писав листи, я йому в тюрму посилав трохи грошей – тоді ще можна було посилати. Він сидів у Кривому Розі, а потім десь в іншому місці. І після того він не покаявся – так і залишився шовіністом. Тому його взяли в Горлівський інститут. Він мав прізвище Гейштор, батько в нього був латиш, а мати росіянка.
В.В.Овсієнко: Нас цікавить колізія вашого життя, і саме дисидентська колізія...
П.П.Розумний: Я про інститут скажу, та й, може, на сьогодні досить. Запишемо іншим разом.
У мене був в інституті такий епізод, який можна назвати цілим процесом. Я помічав, що з нас, восьми осіб, окрім цього Гейштора, всі були заанґажовані, хіба крім одного Шевченка. Один колись навіть признався мені, що служив у НКВД, потім його перевели в інше місце, а потім знов у НКВД. Коротше кажучи, це ті люди, з якими ніколи нічого не можна було говорити. Вони, по-моєму, збирали на мене досьє. Один приносив мені книжки, які були привезені з Західної України. У них трактувалася поведінка москалів під час окупації України зразу після Переяславської Ради і пізніше. Я допитувався, де він брав, а він ніколи не казав. Я їх читав з задоволенням, бо то були добрі книжки. Такі невеличкі оповіданнячка, антимосковські, видані були в Галичині – то я бачив по мові. Пізніше я зрозумів, що то були провокаційні дії. Це був такий добродій Гончар, він був наймолодший серед. Нині покійний. Він ходив близько біля мене і хвостом виляв. Але я читав ті антимосковські книжечки, повертав йому і нічого такого не траплялося.
Але я читав і іншу літературу. Я познайомився з одною дамою з бібліотеки, така підтоптана дівка, ще й, здається, інвалід. Я заходив до неї з цим Гейштором, вона відчиняла шафи, де були книжки – вона їх накрала в бібліотеці, де працювала. Чудесні книжки! Включаючи англійські – це була знахідка! За її посередництвом нас із Гейштором запросили розбирати бібліотеку в одному місці, де треба було відокремити іноземні книжки, тобто німецькі, англійські, французькі, зробити їм реєстр. Я порпався в тих книжках і добре накрав книжок. Накрав, бо як я міг не вкрасти, якщо вони не були зареєстровані, а валялися з часів революції. То були книжки ще дев'ятнадцятого століття, серед них багато англійських. Там я викрав брошуру – десь вона в мене до цього часу є – критика Веселовського, критика Бєлого. Мені врізалося в пам'яті, як вони характеризували Льва Толстого. Я в армії прочитав багато книжок, читав Толстого, в тому числі "Войну и мир". А Веселовський характеризує Толстого як базіку, який, будучи графом, ходив босий, будучи письменником, ходив за плугом. Я це запам'ятав і почав пропагувати такі ідеї, що його писанина не варта такої великої уваги, як їй приділяється. А ще у Франка я вичитав, що роман "Война и мир" дуже розтягнутий, розвернений по всьому світу, його тяжко читати, зібрати до купи.
Отже, я все це розказую своїм хлопцям, а їм це треба, щоби доносити. Одного прекрасного дня Сидоренко Максим Іванович, кагебіст із мого села, – він на мене ніколи й не глянув, хоча часто бував у моєму інституті... Він займався нашим інститутом, студентами. Мені подобалося, як Веселовський кепкує над Толстим. Я це розказував хлопцям як про своє власне надбання, бо ті хлопці нічого такого не читали. Гейштор цікавився тільки французькою, англійською, а я брав і італійську. Я там знайшов і твори Григорія Косинки, наших письменників двадцятих років. Ми місяців два розбирали ту бібліотеку безплатно і добровільно. Я дістав добру освіту на тих книжках, які вкрав. Або так позичав. Ми в тієї дами вибирали собі книжки, читали і брали їх з собою. Отак я начитався добрих книжок. У неї була українська література, яку вона мені просто дарувала, бо казала на мене не сепаратист, а самостійник. Каже, читай, раз ти так любиш читати. Я їх присвоював. Вони потім якось розійшлися, деякі я дав пізніше Євгенові Сверстюку.
На мене складається досьє про мою неправильну поведінку. Я не знаю, як воно формулювалося. Збирають комсомольські збори, а я не був комсомольцем. Мене дивувало, чому мене ніколи не запрошували до комсомолу. Я ще був молодий, двадцять третій рік ішов, коли я вступив в інститут. Могли ще запросити. Але не запрошували. Мені вже це було якось підозріло. Я сам не збирався вступати, але якби тягли, то, мабуть, вступив би.
Отже, збирають збори, на яких, виявляється, будуть розбирати моє питання. Збирають тільки перший курс нашого англійського факультету. Перед зборами ходить за мною в коридорі цей Гончар Іван. Я схвильований: от зараз мене будуть розбирати, може виключать, а він за мною ходить. Я перед тим прочитав у Франка: "Судіть мене, судіть мене, судіть..." Я процитував йому, а він потім розказав кагебістам.
Отже, питання постає таке, що я, Розумний Петро Павлович, не люблю російської літератури, не вважаю її видатним явищем світової літератури і, зокрема, світоча російської літератури Льва Толстого не вважаю за авторитет. Я на те нічого не міг сказати – я справді набалакав так багато, що вже забув, кому я що казав, особливо про того Толстого. Це було після ждановських постанов ЦК, отже, це була спроба просто налякати мене персонально і інших. Мене звинуватили тільки в тому, що я Толстого називав не талановитим письменником і не великим письменником. Студенти-росіяни дуже допитувалися, що я читав Толстого. Я їм пояснив, що я читав тільки оповідання і роман "Война и мир", а більше нічого не читав. "Мало ви читали". – "Ну, – кажу, – може, ви більше читали, треба й мені прочитати більше!" Директор сидить за столом, нічого не каже. Але завідуючий кафедрою, з кагебістів-енкаведистів, – той мене все допитував. Питають: як я думаю далі жити? Це мене здивувало. Я думав, що мене будуть виключати. "Ну, – кажу, – буду нормальним радянським студентом, радянським громадянином. А більше не знаю, що вам сказати". На цьому кінчилося.
Отаке було судилище. Відтак я знав, що мене оточують донощики, то не говорив нічого зайвого. Це був єдиний такий епізод. Пам'ятаю, коли мене в 1961 році заарештували і повезли в Тернопіль, то майор Черезов сказав: "С вами там возились в институте". Я кажу: "Я не пригадую, про що ви говорите". – "Вы все не пригадуєте." І більше нічого. То була єдина згадка про цей епізод.
Інститут закінчити дали. Як я зрозумів, той кагебіст, Сидоренко Максим Іванович, родом з мого села (він давно вже покійний), очевидно, посприяв мені. Були такі розмови, що він десь мене відстояв, а могли виключити.
В.В.Овсієнко: Якого року ви закінчили інститут?
П.П.Розумний: Я закінчив інститут у 1952 році. Про інститут треба буде написати більше, бо там були цікаві речі.

УЧИТЕЛЮВАННЯ
Я собі думаю, куди поїду працювати, але без мене вирішили послати мене в Тернопільську область. Я зрадів, я подумав, що це якраз туди, куди мені треба. Я хотів ближче познайомитися з бандерівським рухом, як він називався.
Ще в 1950 році я вперше поїхав на кораблі в Київ по Дніпру. Пішов у Лавру, оглянув обидві печери – дальні і ближні.
Там до мене пристав якийсь такий красиво одягнений молодий, трохи старший за мене, чоловік з Галичини, зі Львова. Не я озвався до нього першим, але він до мене, і дуже наполегливо розказував мені, що Бога нема. Я його не дуже слухав, але він весь час крутився коло мене. Я думаю, що то був один із таких підозрілих епізодів. Колись я напишу про цей епізод у Лаврі.
Я зрадів, що мене туди посилають, і поїхав. Мене послали в Скалат Тернопільської області, а коли приїхав у Тернопіль, то виявилося, що мені треба їхати у Почаїв. То Бог мене послав у Почаїв: я в Почаєві зустрічаю Євгена Олександровича Сверстюка, який приїхав туди після закінчення Львівського університету, факультет української мови, літератури і психології – отака спеціальність. Я думаю, що наша поява там була як свіжий подих повітря. Ну, не моя особисто, а Євгена, бо той Євген був мудрець замолоду. Перше, що він там зробив, це зорганізував навколо себе школярів, які влаштували вечір у школі. На той вечір зійшлися всі вчителі. Це було щось таке, чого там ніколи перед тим не робили. Школярі щось читали з літератури. А потім організували вечір Шевченка. То було не зовсім вчасно – восени 1952 року. Там серед учителів була конкуренція. То ми розказуємо про них якісь анекдоти... Директорка була така придуркувата, і її сестра, – вони керували, як деспоти. Ми їх так висміяли, що їм незручно було роздзявити рота.
На першій же районній нараді вчителів інспектор з області Смоляр почав нападати на Євгена. Що появилися деякі молоді вчителі, які не знають, як себе поводити. Де він цього набрав – наслухався від директорки. Конкретно нічого не сказав, але: осудити їх треба! Євген сидів спереду, а я ззаду за ним. Євген тоді встає і демонстративно покидає зал. Я пішов за ним. Це було перед Різдвом. Тоді якраз на Святвечір робилися всілякі заходи, щоб учителі не брали участі в святкуванні Різдва. Євген демонстративно виходить, я за ним, і він каже: "Поїхали до мене додому". – "До мене додому" – це в Горохівський район. Ми ще встигли на автобус. Глибокої ночі добралися до його Сільця – село називається Сільце. Ще й вечерю спожили різдвяну.
Отак ми демонстративно пішли. Це, звичайно, викликало обурення. Євген був звільнений з роботи, направлений в облвно. Його послали в іншу школу, а я залишився на місці, мені нічого не було. Так що він тільки півроку попрацював зі мною.
Тут, у Почаєві я швидко зійшовся з людьми, які постачали мені таку літературу, про яку я й не підозрював, що вона на світі є. Я перечитав хронікера Волині... як він називається?
В.В.Овсієнко: Улас Самчук?
П.П.Розумний: Так. Трилогія „Волинь”. Прочитав його роман "Марія" – це все красиві речі. Це для мене було, як би сказати, друга освіта. Знайшлися люди, які мені довіряли, давали ці книжки. Вони, як правило, були пошкоджені, бо лежали під землею, як я тоді здогадувався, закопані. Їх розкопували вже у 1952-53 роках. Коли Сталін дуба врізав, стало якось легше, то люди почали їх відкопувати. То була моя націоналістична освіта, я би так сказав. З Євгеном я підтримував контакти листовні, їздив до нього в Богданівку Підволочиського району, де він працював. Того ж року він пішов в аспірантуру.
В.В.Овсієнко: Це якого року?
П.П.Розумний: В аспірантуру в Києві він вступив 1953 року, на відділ психології. А я тоді покинув Почаїв з метою поїхати у свої краї. Мене з охотою відпустили, бо не дуже хотіли, щоб я там залишався. Тоді був такий порядок, що звільняли на місці, але направляли в облвно, бо облвно розпоряджалося кадрами. Поїхав я в облвно, мене направляють у село Великі Ходачки під Тернополем, за 12 кілометрів. Це було колись польське село, але поляків звідти вигнали, велику частину повбивали. Село було населене новими поселенцями. Вони були з Лемківщини. Звідки ото Горбаль Микола. Отже, населене було новими людьми, і я був новий. Там було шкільне приміщення, був костел, у якому розмістилася МТС.
З Євгеном я далі підтримую зв'язки. Він аспірант, і йому потрібно піти на практику. Він вибирає мою школу, живе в селі Великі Ходачки, збирає матеріали для дисертації. Ми з ним організовуємо вшанування письменника Тимотея Бордуляка, який у цьому селі був священиком, умер і похований на сільському цвинтарі. Цей епізод залишив добрий слід у селі. Могила була добре впорядкована. То був такий склеп з хрестом. Ми знайшли латунну гільзу від снаряда, хлопці красиво вибили на ній напис, що то Бордуляк. Влаштували відкриття, привели всю школу на цвинтар і вшанували Бордуляка як письменника, патріота. А пам'ятаю його оповідання ще з дитинства. Воно було в хрестоматії, виданій ще в двадцяті роки. Оповідання Тимотея Бордуляк таке на зразок Стефаника.
Євген був у мене кілька місяців, і ті кілька місяців були постійною підготовкою і виконанням якихось заходів – той вечір, той вечір... Те, що тоді дозволялося, але ж ніхто нічого не робив. А от Євген вніс таку іскру Божу, що то мусили робити вчителі. Доти я не мав навичок робити такі речі, але з того часу і я почав дещо проводити. Тобто Євген мене навчив цього. Жили ми в одній хаті, в одній кімнаті, він займався своїм ділом, я своїм. Він був навантажений якимись ідеями, які треба було втілювати в життя. Це робило з мене нову людину. Тому я вважаю його своїм наставником. Те наставництво підтверджує такий епізод.
У 1955 році ми з Євгеном – він уже в Києві – змовляємося поїхати на Закарпаття. Він там не бував, і я не був. Він їде з Києва, я зі своїх Великих Ходачок, і зустрічаємося у Львові, де домовилися. А рік був такий, як оцей – дуже часто дощі йшли на Закарпатті. Були такі дощі – на день три дощі, лило страшенно. Ми вже думали вертатися зі Стрия. Але знайшлися сісти в автобус, поїхали в Мукачів. Приїхали, а дощі не вгавають, не можна вийти з готелю. Тільки минув дощ – другий дощ. Ми хотіли пройтися по Закарпаттю, вже й маршрут собі вибрали – не можна було. Тоді ми побули два дні в Мукачеві в готелі і вирішили вертатися назад. Але як вертатися? Поїхали в Сколе, а зі Сколього зрізати путь на Болехів. По дорозі вирішили зайти на скелі Довбуша – там є такі дуже барвисті скелі, як ви там не були, то я б вам радив туди поїхати. Це такі високі камені серед дерев, з яких витесано: в одному випадку це схоже на ведмедя, в іншому випадку схоже на лося. Над тими каменями, мабуть, попрацювали люди Олекси Довбуша, а може інші. Але ті скелі називаються Довбуша.
Ми вирішили так і зробити, бо погода не давала нам можливості рухатися, куди ми хотіли. Отже, в Скольому ми повертаємося назад. Літо тепле-претепле, але ж дощі нас полощуть, і нам треба перейти через річку. Річка в ту дощову пору така бурхлива, що страшно дивитися вниз. Там будують міст через ту річку. Поклали чотири кльоци як основу повздовж від берега до берега і треба по тих кльоцах іти. Вони стесані плоско, але ж можна посковзнутися і впасти. Євген пішов так, ніби він усе життя ходив по таким дрючках. Пішов легко і швидко, бачу, він уже на тому боці. Я глянув на нього одним оком, але дивлюся вниз. Потім привчив себе не дивитися вниз, пішов по одному дрючку, пройшов десь третину – а там усього метрів шістдесят, не менше. І сів, боюся далі йти, бо впаду в воду. А вода така бурхлива і глибока, що як упадеш, то там однозначно капут. Євген подивився на мене з того боку і йде до мене таким само ходом – спокійно йде і руками махає так, ніби він на прогулянці. Дійшов до мене: "Вставай". Я встав, він узяв мене за руку – і я абсолютно перестав боятися. Десь на середині річки він пустив мою руку, а я йшов собі так, наче в мене з’явилася якась сила, спокійно, не боявся. То я кажу, що з того часу я відчуваю його руку, яка мене вела й веде.
Ми пішли далі босі, вже не звертаючи на дощ, який нас полоскав. Дійшли до села Поляниця, з якого треба було ліворуч іти в гори до скель Довбуша. Там перейшли ще одну річку, вже меншу, вбрід, але треба було брати з собою жердину, щоб вода не звалила – така була сильна вода. Перейшли річку вже надвечір. До скель було кілометрів чотири-п'ять, то щоб повернутися в село і влаштуватися ночувати завидна, ми побігли. Бігли так довго і так легко – як тільки може бути в горах. У горах все легко відчувається. Ми побігли, скелі подивилися, навіть попробували вилізти. Там видовбані такі печери, що й возом можна розвернутися. Повернулися в село, переночували і другого дня прийшли в Болехів. Євген поїхав до Львова, до свого Сільця, а я в Івано-Франківськ – тоді ще він був Станіслав, – щоби спробувати знайти там собі роботу. Захотів туди податися, виїхати звідти, з Ходачок.
Приїжджаю в Станіслав, зайшов у відділ народної освіти, чекаю кілька годин прийому. Вийшли двоє на травичку, щоб посидіти перепочити. Дивлюся: Лисов Іван Іванович, а другого не пам'ятаю прізвище. Москалі з Почаєва. Питаю: "Де ви взялися тут?" Такий москалик, п’яниця, дурня з себе корчить, те-друге-третє. Я зрозумів, що то вони за мною стежать, куди і чого я поїхав. Цей Лисов викладав фізкультуру в Почаївської школі. Був такий епізод. Зібралися ми на квартирі в Почаєві – ще Євген там був, це в 1952 році восени, це була неділя. Вчителі, що подружилися, – Наливайко, Павлюк (уже покійний), Сверстюк і я. Вчотирьох зібралися, випили вина і щось балакаємо собі. Приходить цей Лисов незапрошений, без усякої причини: хі-хі, ха-ха, да-да. Ми переглянулися і зрозуміли, для чого він прийшов. Він бачить, що ми його не приймаємо і не сприймаємо. Думаємо, що він хоче? Хай розказує. Він балакав-балакав кілька хвилин, а тоді – гоп – через вікно вискочив з хати. А вікно було відчинене. Через вікно – стриб, як придурок. Наливайко – він читав українську літературу – каже: "Це тип нової радянської людини, яка всякі перешкоди долає і нема для неї перепони ні в чому". Ми сміялися з того.
І оцей Лисов сидить у Станіславі, дурня корчить, розказує якісь анекдоти. Я пробував влаштуватися десь на Івано-Франківщині. Мені відмовили і я поїхав назад. Але цього 1955 року я одружуюся з Зиновією Тимофіївною Литвинчук. Мене нікуди не відпускають, та й дружина не хоче нікуди їхати, вона зі Збаража Тернопільської області. Направляють нас тільки в Почаїв, бо там є вакансія і для мене, і для неї – вона українську літературу мала читати.
Ну, направляють так направляють. Я не хотів був спочатку, а тоді думаю: Почаїв – це добре місто. Я знов поїхав у Почаїв, і Євген до мене приїжджав. Живемо з дружиною на території монастиря, квартиру нам дали в монастирському приміщенні. Стару школу, яка була на території монастиря, перетворюють у божевільню, туди поселяють божевільних з усієї області. А нову школу побудували в іншому місці. Тут умови були трошки кращі, бо монастирські приміщення були непристосовані для школи, такі дуже високі зали, завжди холодно було.
У цю школу привозить свою команду випускник Кременецького педінституту, колишній політрук в армії Стародуб Іван Никанорович, родом з Хмельницької області. Я вперше був вражений, які люди нас оточують, яке несприятливе середовище створилося для існування людини, тим більше для праці. Це були всі, як на підбір, мерзотники. Що донощики, то само собою зрозуміло. Це були якісь аморальні люди, це були матюки в учительській, якісь непристойні анекдоти. Цей Стародуб, цей Гавриш – це середовище позаінтеліґентське. Уявіть собі, що тепер мене, вже міченого, до якого пізніше слово "дисидент" підходить, оточує отака зграя людей. Постійно провокують. У класі, яким я керую, учні дають такі питання, на які відповідати трудно, але я намагаюся. Мені весь час доручають вести якісь бесіди на атеїстичні теми. Я відмовляюся, кажу, що я не спеціаліст. Кажу, дайте мені на філологічну тему. Мені нагадують, як у 1953 році, коли Сталін врізав дуба, я застрайкував у цій почаївській школі. Застрайкував тому, що за положенням тоді викладачам іноземних мов і за дві години мали платити ставку, вони ж мені не хотіли платити, а навантажили мене предметами, які я не хотів читати, по-моєму, психологію, гігієну, ще щось. Я до того не готовий, чого я буду тим займатися? Вони мені не виплачують тих 600 карбованців, а платять 450 за те, що я читаю англійську в двох класах. Я обурився і не виходив на роботу кілька днів, страйкував. Це було нечувано в той час. Тоді мене викликає комсомольський ватажок, такий Погорєлов, і каже: "Ви на роботу не ходите чи що?" – "Не ходжу, – кажу, – і не буду ходити, дайте мені відкріплення, я поїду звідси. Не платять мені повної ставки, як належить". – "То це вам, – каже, – що, в Італії чи що?" Кажу: "Начебто не в Італії, але я на роботу не піду". Я домігся того, що вони почали платити мені повну ставку тільки за англійську. Роботи небагато, але ж зарплата моя згідно з положенням, за яким треба платити ставку тим, кому не вистачає годин, особливо де запроваджується англійська мова. Місяць тривав цей страйк.
Вони згадують цей страйк. Посилають якось з інспектором райвно в якусь школу на перевірку викладання німецької мови. Німецьку я не дуже знаю. На перевірку "в тому числі німецької мови". Поїхали ми. Цей інспектор добрий був пияцюга. Він з Київської області. Організували нам такі випивки, що якби пив усе, що давали, то ніколи вгору було б глянути і очі розплющити – то була постійна пиятика. Одні на уроки пішли, а другі пиячать, ті прийшли – з ними треба пити. Безперервно пили. І той інспектор це все витримує. Я попив-попив трохи, а потім перестав, кажу: "Знаєте що, дайте мені чи якогось супу гарячого, чи чаю, бо я не можу отого всього терпіти". А цей інспектор каже: "Чай я і вдома вип'ю, а тут вино, горілка..." – накричав на мене начальник. Я промовчав, але перестав пити. Чаю мені, правда, принесли. Я приїжджаю до школи і, між іншим, розказую, що були ми з Петром Володимировичем – Вашека його прізвище – у такій-то школі і там він сказав, що чай він п’є тільки вдома. Я собі отак побалакав, а вже ввечері перший секретар райкому проводить нараду і каже: "Є в нас такий інспектор райвно Вашека, так він чаю не хоче пити, а тільки горілку". Вийшло, що я ніби доніс... Так що треба було обережніше з цим...
Учителі цієї школи якось так несподівано обрали мене головою профспілки. Ну, обрали, то почав я виконувати свої обов'язки належним чином. Іду до директора з цим, іду з тим. Учителі висловлюють скарги – я їх доношу і вимагаю виконання. То вони ще раз зібрали профспілкові збори і переобрали, вигнали мене. Це була така команда, що я такої ніде більше не зустрічав, – це були якісь потворні, огидні створіння. Один із них розказував, що був у команді, яка охороняла якогось можновладця в Києві, чи не Коротченка, і вони мали право вбити, кого підозрювали, і він справді вбив когось.
Отака була команда. І вони всі закінчили дуже тяжко: якоюсь наглою померли – і Сандулівський, і Гавриш. Мені аж дивно, як швидко настала відплата людям, які ведуть себе абсолютно непристойно.
Подружився я вже з випускником Львівського університету Каліщуком (?) Петром Дмитровичем. Згодом я так з ним зійшовся, що він став моїм кумом. Визріває ідея зробити якусь організацію. Організація, яка боролася б...
В.В.Овсієнко: Тут пан Петро стомився і не захотів більше розповідати. Розмова продовжилася аж через два з половиною роки.
В.В.Овсієнко: 29 квітня 2001 року пан Петро Розумний продовжує свою розповідь, яку розпочав 11 – 13 грудня 1998 року. Обставини ті ж: у моєму помешканні в Києві.
П.П.Розумний: Пан Василь зауважив, що розповідь моя має бути про те, як я став переконаним українцем і про все, що з цим зв'язано.
Я, здається, вже говорив, що завжди був українцем, від того часу, як почав думати про себе, – так мені здається. Дитинство моє пройшло під знаком того, що більшовицька влада забрали в 1932 році батька і більше він не повернувся. Я весь час чув і від матері, і від родичів, і від сусідів, що нами керує банда, яка гірша від тих панів, про яких казали, що вони погані, що ця банда до добра не приведе, що вона зла. З цього появилася моя неприязнь до влади. А ще розмови, які велися в нашій хаті між родичами і сусідами, зводилися до того, що Україну грабують, що вона віддає все, що забирає, – то німець, то Москва, а нам нічого не лишається. Отакі були розмови. Особливо на цьому наголошував дядько Денис, тепер уже покійний.
Друге – я дістав гарт від дуже багатьох перечитаних книжок. Ще з шостого-сьомого класу я почав читати Вальтера Скотта, Майн Ріда, Жюль Верна. Наша шкільна бібліотека була повна українських книжок. Був і Діккенс, пам'ятаю. Я полюбив його за стійкість його героїв, за бажання захистити тих, що страждають, особливо в ув'язненні, в фортеці. Я разом з ними переживав і співчував їм. Думаю, ці книжки гартували якось мою волю.
А пізніше, як я вже десь сказав, прийшли німці, які прямим текстом називали нас українцями, що ми поневолені більшовиками. Це підсилило моє українство. Протягом трьох років, коли я був у Німеччині, я читав щотижневі газети. Це була газета "Українець" і, здається, "Наше слово". Одну з них редагував Ігор-Богдан Кравців. Я запам'ятав це подвійне ім’я і таке незвичне для мене прізвище. Згодом він і, по-моєму, {Івасів чи Василь?} часто виступав по радіо "Свобода". Ці газети навчали нас, що ми є народ, який має визволитися, що ми народ, який поневолений Москвою. Я думаю, що молоде покоління, яке жило після війни, не маючи такої інформації, – воно позбулося можливостей ставати самими собою. У зв'язку з цим я навіть вважаю, що часи війни були для мене таким романтичним тлом мого життя, про який завжди приємно згадувати. Хоча неподалік падали бомби, стріляли понад головами, але якось Бог дав вижити, і я завжди з пієтетом думаю про той час, особливо про своє перебування в Німеччині.
Але повернуся до хронології своєї розповіді. Почаїв. Я вже говорив, що мені пощастило. Я ще в інституті мріяв, як би мені, закінчивши інститут і пішовши в люди, зустріти таку людину, з якою можна б не тільки говорити, але й щось робити. Бог послав мені знайомство з Євгеном Олександровичем Сверстюком, який у 1952 році теж приїхав працювати в Почаїв після закінчення Львівського університету. Ми подружили, і я підтримую дружбу з ним до цього часу. Це також був великий стимул, бо він розказував мені багато такого, чого я не знав. Наприклад, розказував подробиці убивства Ярослава Галана. Розказував, що його брат був учасником повстанського руху. Розказував, як і його, коли вже був студентом, хотіли повстанці завербувати, розшукували його, але все не траплялося нагоди його побачити. Коли приїжджали, то його вдома не було. І він не знає, як би то було, чи не пішов би він з ними в ліс. Я йому на це сказав, що я й сьогодні готовий піти в ліс, якби мене хтось повів і сказав, що робити. Така розмова була в Почаєві в 1952 році восени. Він на мене так уважно подивився і каже, що той час минув. До мене дійшло, що я пересолив, моя розмова могла здатися аж провокативною.
Я, здається, розказував, як ми з ним на Святвечір 1953 року демонстративно покинули учительську конференцію. На Святвечір у Почаєві організували районну конференцію вчителів. Інспектор, на прізвище Смолій, напався на Євгена: ось тут, мовляв, приїхав зі Львова такий мудрагель. Чи то його вчили, чи не навчили, чи він перевчився, чи недовчився, і от з ним морока, він усе знає, він розумніший від усіх. Євген слухав-слухав це, зібрався і пішов. А я сидів позаду від нього скраю. Я також пішов за ним. Мені нічого не казали. У той же вечір ми поїхали до нього в село Сільце Горохівського району на Волині. Якось так вдало доїхали, що ще й на вечерю встигли.
У цьому Почаєві в мене зародилася думка, як би створити якусь організацію, яка б щось робила. Бо всяка національна боротьба має бути організована. Я похвалився своєму другові Борису Скороплясу, похвалився Василеві Стучинському, тепер уже покійному, і вони цю думку схвалили. Як це почати? Ну, давайте почнемо з того, що зберемо внески і подумаємо, як би це організувати. А коли я похвалився про це Євгенові, то він сказав, що ця справа приречена на невдачу, причому дуже швидко. "Поки вас є троє, ще вона може існувати, як тільки дійде до четвертого, до п'ятого – це вже ризик". Для мене дійшло, що так воно і є. Я поговорив зі своїми хлопцями і ми закінчили на тому, що будемо завжди говорити людям те, що треба, тобто агітувати, як зможемо в цих умовах, коли за слово можуть посадити в табір і до в'язниці. Це можна назвати пасивним опором. Я особисто ніколи владу не підтримував, ані словом, ані ділом.
Директором школи в Почаєві був комісар часів війни, Стародуб Іван Никанорович. Він досі живий – такий дебелий мужик. Він підмовляв деяких учнів старших класів, щоб вони ставили мені якісь провокаційні питання, а сам ходив по коридору і підслухував, що я там кажу. Питав про Сталіна. Хоча Сталін уже був офіційно розвінчаний, та жив у головах як вождь і вчитель. Цей директор брав хабарі за те, що видавав фальшиві атестати. Його звільнили, то він зі мною страшенно подружив, набридав мені своїми відвідуваннями, усе розказував, яка то слабка радянська влада, що якби під час війни не було загороджувальних загонів, то ми б програли. Мене це дуже дивувало, я його розпитував, як це воно було. Він розказував, що займався дезінформацією, як творилася дезінформація в Радянському Союзі, особливо на окупованих територіях і пізніше, коли виганяли німців з України. "Шукали оце, – каже, – бабу таку балакучу, що вона все село обійде і розкаже. Казали їй якусь пряму неправду і заказували, щоб вона нікому не казала. Обов'язково, каже, сказати, щоб вона нікому не розказувала, то вона тоді обов'язково розкаже". Мене дивував цей єзуїтський спосіб. Але він хотів знати мою точку зору. І так він жалкував, що я йому не дав ніякого матеріалу, щоб він погрів на мені руки.
У цей час заїжджає до мене Гончар Іван Тарасович, з яким ми разом училися. Він тоді з дружиною працював у Кривому Розі в педінституті. Чого ти приїхав? Я його не запрошував. Він каже, що їде до Львова розв'язувати питання про вступ в аспірантуру. А до мене заїхав, бо, так би мовити, по дорозі. Ну, заїхав, то заїхав. Він був два дні. Перебалакали ми багато. Я йому сказав два слова про можливість організації, та не підозрював, що він інформатор. Я сказав, що всякі справи робляться через організацію. – "Яку організацію? Як ти собі уявляєш?" – "Ну, – кажу, – як? Так, як це ми читаємо в літературі".
В.В.Овсієнко: Петро Розумний. Касета четверта, 29 квітня 1999 року.
П.П.Розумний: "Спочатку небагато людей, потім більше. Програма і так далі". Через те, що я так сказав на перший день, він і другий день сидів, та я більше до цієї теми не повертався. Як потім з'ясувалося, він це виклав перед КГБ, і вони мене довго, цілий день мучили, коли арештували в 1961 році, саме на цю тему: яку там ти організацію створити хочеш? Кажу: "Ніяку, не чув я такого". Я не признався, але здогадався, хто це їх проінформував. Цей бідолашний Гончар давно помер. Мені жаль, що він на таку стежку пішов. Він зовні краща людина, аніж як він себе поводив.
Він до мене приїжджав і пізніше в моє село, але я переконався, що він агент. Я його не запрошував, та він знайшов мою хату (я жив на околиці села, так що трудно було знайти). Бачу, іде Іван Тарасович до мене. "Як ти знайшов мою хату?" Каже: "А по вивісках на вулиці".
Мене дивує, що цей директор школи, Іван Никанорович Стародуб, привіз із собою до Почаєва команду, яка складалася виключно з донощиків і провокаторів. Учитель фізкультури, вчитель біології, вчитель фізики – всі люди мерзотні... Вчитель російської літератури хвалився, що його предок був великим графом польським – Горохольський. І всі вони згодом мусили себе демаскувати, бо трапилося таке.

АРЕШТ 1961 РОКУ
1958 року я переїхав жити в Кременець, покинув педагогічну роботу, бо захворів я. Найнявся співробітником музею. А десь у 1961 році ми з Борисом Скороплясом, моїм другом, з яким ми планували організацію створювати, але так і не створили, поїхали в Дубно до одного його приятеля. Провели час за балачками. Той друг, як пізніше виявилося, свідчив проти Бориса.
Ми зайшли в книгарню в Дубному. У тій книгарні доступ до книжок був безпосереднім, а під стелажами стояло таке велике скло, якого не можна було бачити, бо воно наскрізь прозоре. Борис Григорович якось необережно повернувся і розбив те скло. До нас підійшов крамар і сказав, щоб ми платили за скло. Я сказав, що за скло ми платити не будемо, бо в такому місці, де є доступ до книжок, не повинні стояти сторонні предмети. А якби ви, кажу, поклали тут бомбу і шнурок до неї, а ми зачепили і вона вибухнула, то хто був би винуватий?
В.В.Овсієнко: Хто платив би за бомбу?
П.П.Розумний: Хто платив за бомбу, якби вона вибухнула? Він побачив, що ми не ликом шиті, і на цьому скінчилося. Ми поїхали додому, той Борис Григорович у мене заночував. На ранок з'являються до нас кагебісти з обшуком і арештом. Я думаю, що їм донесли про цей епізод, що тут такі були, що розбили скло і не захотіли платити. Вони побачили, що то була якась поїздка, яку вони не контролювали. Вони стежили за мною, я вже це добре знав, але ця поїздка до Дубного виявилася поза контролем, то вони негайно приїхали до нас із обшуком. Ми ще спали, коли вони прийшли з обшуком. "А хто це у вас тут такий?" І зразу по кишенях. Показали ордер – я вже знав, як виявити їхнє право. Два майори, якийсь лейтенант і якась неозначена особа, яка знала англійську мову, бо він заглядав у англійські книжки. Під час обшуку заглянув у „Оксфордський словник”, який мені прислав старший брат (уже покійний) із Польщі. У ньому було багато прикладів на совєцьку тему, і то дуже цікавих прикладів, як би на сьогодні сказати, антирадянських. Вони цікаві мені були з боку англійської мови. І він, сучий син, знав англійську мову, перегорнув цей словник – а то триста сторінок чи більше. Узяв та ще й попідкреслював, позакладав, і потім: "А оце що, а оце що?" Кажу: "Ви ж бачите, що там написано". Правда, „Оксфордський словник” мені не інкримінували.
Тоді забрали в мене деякі матеріали, які вже видавалися самвидавом. У мене був початок поеми Володимира Сосюри, "Навколо радості так мало". Був вірш Павла Тичини "На Аскольдовій могилі" – я записав його з "Голосу Америки". Кілька років записував, поки записав слово в слово. Так само записав я вірш Олени Теліги "Ніч була розбурхана і тьмяна". Записував я, по-моєму, три роки, але таки записав по куплету, бо то не зловиш заразом усе. Один провокатор – такий Лясевич, я з ним грав у шахи – приніс американський журнал "Тайм", англійською мовою. Там на першій обкладинці був портрет Хрущова. Це 1961 рік. Хрущов тоді їздив до Америки і там його сфотографували. Портрет, написаний якимось художником Шаляпіним. Там Микита був такий огидний, страшнесенький. Я сказав цьому Лясевичу, що він якийсь начебто не дуже подібний. Він це доніс, але залишив мені журнал, щоб я прочитав. Цей провокатор приніс і книжку, яка називалася "Сто тисяч", Тарнавського (?). Я її читав, вони її у мене виарештували. Я спочатку не говорив, звідки вона, та коли мені дійшло, що то він мені навмисно їх приніс, тоді я сказав: "Та то Лясевич приніс мені". Вони заспокоїлися і більше мене не питали про ці книжки. Була в мене книжка, яку він приніс мені, ще і продав – „Ілюстрована історія України” Михайла Грушевського. Я її з радістю купив, навіть попросив, щоби він мені її продав. Він спочатку не хотів, а на другий раз продав. Грушевського тоді вже наукові кола читали по бібліотеках, він фактично не був заборонений. Цей однотомник був виданий під час революції, я пам'ятаю.
Тоді вони забрали багато моїх листів. Я так думаю, що вони помічали, які листи вичитали, а які ні. Вони допитувалися, що там я писав, чому писав. Я тоді працював у Вишнівці, а квартира моя була в Кременці. Так вони обшукали мене в Кременці, відтак повезли ще й у Вишнівці шукати. А мій господар був такий циганоподібний суб'єкт, обурився, що як це я посмів у його хаті бути таким, що прийшла міліція арештовувати мене, обшукувати – це я його опозорив. Кажу: "Не хвилюйтеся". Він, правда, заспокоївся, але потім, коли дружина моя приїхала до нього по мої речі, він виказав їй, як хотів, вилаяв мене заочно.
Повезли мене окремо від Бориса Григоровича Скоропляса – "Волгою". Доїхали ми до Збаража і та "Волга" поламалася. То вони пересадили мене в попутну машину, довезли до Тернополя. Я це згадую, бо коли мене заарештовували у 1979 році, то також везли "Волгою", так само посередині затиснули мене на задньому сидінні і знову вона поламалася. Я й кажу цьому підполковникові, який мене супроводжував: "Мені вже таке було, що везли-везли – і машина відмовилася їхати". Він так на мене подивився через плече. Але машина перестала їхати зовсім, так пересадили в іншу, ту машину покинули.
Привезли мене в Тернопіль у КДБ і зразу допитувати, що то в мене таке, бо всі мої записки взяли, всі мої виписки з книжок. Мені Євген постачав філософську літературу: Монтеск'є, Монтень, Гельвецій, Шопенгауер, Ніцше – це все я від нього дістав, оці найголовніші їхні твори. Я читав, виписки робив, які мене цікавили. Вони все це забрали – то була ціла купа – і розпитують мене. Я сказав, що оце "Навколо радості..." Сосюри взяв у вагоні. "Ви всі у вагоні, – каже, – дістаєте, а чомусь не кажете, де." – "Якщо у вагоні, так у вагоні, що ж я буду..."
Отак шість днів вони тримали мене в таких безглуздих і непотрібних допитах. Шантажували, приходили такі мордовороти, натягали якісь перчатки на руки і махали руками – залякували мене. А той мій слідчий ніби й не бачив їх. Слідчий разів кілька на дні телефонував: "Та коли ж ви мені дасте дислокацію лагерей?" Він казав, "дислокацию лагерей". Я спочатку не розумів, а тоді дійшло до мене: та це ж він мене залякує, куди мене саджатимуть. Ще суда не було, а вже він мені розказує "дислокацию лагерей". Прийшов прокурор, такий дідок вусатий, не дуже розвинутий, як я зрозумів. "Що ж ви, – каже, – оце таке пишете, що Достоєвський випльовував слово "революція", так він ненавидів тих революціонерів, а його друкують сьогодні, а українських письменників, які ніколи навіть не згадували про революцію, не друкують". Кажу: "Так так же ж є". – "Ну як же ж так є?" Тоді вже Достоєвського дозволили читати. Прокурор доводив, що я неправ. "Я не кажу, що я цілком прав, але я так думаю, що Достоєвського друкують, але він менш корисний для радянської влади, аніж ті письменники, які не виступали проти революції, не казали, як Достоєвський, що революція забере сто мільйонів жертв". Десь у нього є така сентенція, я запам'ятав. Раз прийшов прокурор, другий... Мене тримали там вдень і вночі, годували кефіром і булочками, а вночі сидів за столом якийсь черговий кагебіст і читав усі мої записки. Там же цілі томи, їх не можна нормальній людині прочитати за один день, і за два дні не можна, я багато написав. Де ж вони? Мені частину віддали.
На третій день приходить слідчий з прокурором. Той нічний сторож біля мене, а я сплю на дивані сидячи, інколи прилягаю – він дозволяє мені прилягти. Той помічник слідчого, він же нічний сторож наді мною, каже: "А він займається філософією". Той так муркнув щось, нічого не каже – то ж для того тобі дали читати, щоб ти познайомився, чим він займається. У передостанній день ведуть мене в готель "Центральний", там заводять у кімнату: "Отут ви будете ночувати, тільки нікуди не йдіть". Він мене умовляв, ніби як під підпискою. Кажу: "Я підписку не давав". – "Все одно нікуди не йдіть". Там був мій друг, Борис Григорович Скоропляс, що нас разом арештували, привезли ще одного кума мого, з яким я хрестив сина Тараса, Каліщук Петро Дмитрович. Нас залишили ночувати втрьох в одній кімнаті. Я зрозумів, що вони хочуть нас підслухати, і сказав, що балакати нічого такого не будемо, а просто поговоримо, як у кого здоров'я і як кого годували. Я кажу, що оце шостий день сиджу, а Борис Григорович каже, що він тільки три дні, а другий сказав, що його сьогодні спеціально привезли в Тернопіль. Я кажу: "Давайте поспимо добре, а то я там сиджу, на них дивлюся, а вони на мене, і мені вже, – кажу, – осточортіло так, краще поспати нормально". Переспали ми, мене вранці прийшов забрав, а їх відпустив. Тобто з'єднали нас для того, щоб ми троє переночували разом в одній кімнаті.
Заставили мене писати свою біографію. Я спочатку думав: писати чи не писати? А потім думаю, що я можу написати – напишу, так би мовити, в стриманих тонах, основні віхи свого життя. В основному, зупинився на тому, як у Німеччині жив, як там перекладач Стефан, польського походження, мучив нас – німці так нас не мучили, як він. Я цілий день помаленьку писав... Я хотів би тепер цю біографію від них забрати. Коли ми з вами жили разом на Борщагівці, то я писав у КГБ, щоб повернули мені мої папери. Мені сказали, що всі архіви знаходяться на вулиці Аскольдовій. Я так туди й не пішов, а треба було піти. Я збираюся коли-небудь забрати всі свої листи, мені хотілося би забрати ту біографію, записки... Коли мене арештовували в 1977 році в Івано-Франківську, то при мені майор Харченко, який керував цією командою, яка мене допитувала, зажадав, щоб негайно замовили копії моїх справ із Тернополя. Вони їх замовили і показували мені. Так що вони мусять бути і в Івано-Франківську. Я мушу їх роздобути.
Я би сказав так, що не було в них матеріалу для того, щоб мене тримати. У деякі дні їм самим було вже скучно зі мною. Був такий майор Смирнов, серед них найкультурніший, а другий, майор Черезов, взагалі був баран. Ці були найстарші. Незабаром після того, як мене відпустили, я бачив одного і другого – майорів Черезова і Смирнова. До мене брат приїжджав у Тернопіль, ми ходили в гастроном, і вони, видно, навмисно показалися мені в гастрономі. Обидва вже мали звання підполковника. Я думаю: "Дешево даються вам звання, за таку операцію – підполковника. Обидва були майори – через тиждень стали підполковниками”. Той Черезов був такий єхидний і крикливий, визвірявся до мене, перекривляв мене. Я кажу: "Ви перебаранчаєте мене, це якось несолідно". Тоді він перестав. Він якось підійшов до мене впритул: "Ти що, хотів бути гетьманом?" Я кажу: "Як сказати? Так само, як ви хочете бути генеральним секретарем, так я хочу бути гетьманом, мабуть". А тоді генеральних секретарів не було, тоді ще був Хрущов – першим, а не генеральним. Він замовк і більше таких питань не давав мені. Я би сказав так. Цей арешт був якийсь безглуздий, непотрібний і без матеріалів.
В.В.Овсієнко: Це який рік?
П.П.Розумний: Шістдесят перший. Це було 25 березня, під час канікул. Ми мали можливість і нагоду з Борисом Григоровичем Скороплясом поїхати в Дубно, а вони думали, що ми в Дубному щось таке взяли – і от вони нас би й накрили.
Як ця історія скінчилася? Отак. Відпустили мене через шість днів, я третього квітня приїхав у Кременець, продовжив роботу у Вишнівці учителем англійської мови. Але зі мною вже ніхто не хотів розмовляти, усі були насторожі. Хіба крім учителя історії, Безрогий. Він до мене ставився, можна сказати, лояльно, я про це скажу трошки пізніше. Мене у Вишнівці покликав якийсь капітан і сказав, щоб я звідси виїжджав, а то вони мене звідси вишлють. Я порадився з дружиною і ми вирішили, що треба мені подати заяву і поїхати звідси в Дніпропетровську область, у свій район, і там спробувати знайти собі роботу. Так ми домовилися, і я це зробив. Я подав заяву, влітку виїхав і влаштувався на роботу. А Борис Григорович втік геть у Запорізьку область, не писав до мене з півроку. Його не можна було знайти. Може, КГБ знало, але я не знав, де він жив.
Я доживаю до тридцятого серпня у Солоному Дніпропетровської області, де вже влаштувався на роботу. Приходить із міліції мені повідомлення з’явитися. Я з’явився. Вимагають від мене негайно їхати у Вишнівці Тернопільської області. Я кажу: "Я не маю грошей, я не поїду". – "Тоді їдьте в КГБ Дніпропетровської області, у відділ КГБ, вас там викликають." Думаю: "Поїду". Поїхав я. Те ж саме мені кажуть: "Треба поїхати". – "Чого, – кажу, – їхати?" – "Там буде громадське обговорення вашої поведінки" Я кажу: "Ну, як треба, поїду, але, – кажу, – в мене грошей немає". Дають мені гроші. Довго при мені оформляли, розписуються за ті гроші – видно, також була серйозна боротьба з розкраданням, але дали. Я забув сказати, а назад же як? Дали тільки туди, а назад не дали. Але я подумав, що раз дають, то вже дають. Десять рублів тоді дорога коштувала.
Я приїхав – і що ж? На третє, як я зараз пам'ятаю, вересня призначені загальні збори вчителів усього Вишневецького району, і там мають обговорити моє питання і Скоропляса: він теж працював у Вишневецькому районі. Приїхав капітан з командою, двома лейтенантами, вони й ведуть ці збори. Посадили мене спереду, зібралися всі вчителі, така урочиста обстановка, всі перелякані якісь, вже знають, що тут буде, бандерівці чи щось таке.
Спочатку виступив капітан і розказав, що от люди, які займаються антирадянською пропагандою, завелися й у вас. Це рецидиви бандерівщини, яка сьогодні проявляє себе в різних іпостасях. Я попрошу товаришку Дорошенко, – таке красиве прізвище, а типова кацапка, – вона розкаже, що таке бандерівщина, якщо, може, комусь ще невідомо. Це ж був 1961 рік, дехто вже й позабував. І вона розказувала таким патетичним тоном, як то кацапи вміють, крикливим, галасливим, як її чоловік працював у відділі КГБ у Вишнівці, як він боровся за радянську владу, як бандерівці застали його десь у чайній у якомусь селі і закололи виделками. Отака смерть, думаю... Виделками треба довго колоти, тому що вони алюмінієві, спробуй ними заколоти.
Ще одна виступила, вже не кацапка, а якась така стриманіша. Виступив учитель історії Безрукий – між іншим, я хотів би нього зайти, як буду у Вишнівці, якщо він живий – він молодший, має бути живий, – я здивувався: абсолютно толерантно виступив і не засудив мене так, як хотілося би тим організаторам. Говорив тільки про моральні аспекти цієї справи, що історію можна тлумачити так чи сяк і не обов'язково робити з того такі великі клопоти – приблизно в цьому тоні. Виступив директор школи, прізвище Потриденний. Я також здивувався, що він виступив не в руслі, бажаному для кагебістів. Він навіть розказав, на подив мій, що був на зібранні, де Сосюра читав свій вірш "Любіть Україну" публічно, при великій аудиторії, і ніхто нічого. А в мене цей вірш забрали і продемонстрували, що цей вірш є засуджений. Цей вірш був уже опублікований після осуду. Були рішення партії, але зараз, мовляв, інший час, відлига.
Тоді надають мені слово. Я розказав, що все те, що в мене взяли, – Грушевський, Тарнавський – це сторінки історії, які ми не можемо отак собі зібратися і стерти. Я сказав, що Грушевського сьогодні використовують наші історики, я назвав прізвище автора підручника "Історії України", яка саме тоді вийшла, Рибалко, чи Рибальченко. Кажу, цим підручником можна проілюструвати те, що я кажу. Грушевського використовують, утилізують і одночасно забороняють. Це, кажу, якась дивна практика. Капітан перебиває, каже, що я повинен нагадати, що Розумний себе поводив на допиті не... як то він сказав? ...не чесно, не відверто, а так, що на прямі питання відповідав вивертами, щоб ви не думали, що він тут такий мудрець. На цьому закінчилися допитування і виступи.
Виступив секретар райкому по ідеології – я б його також хотів тепер побачити. Він так завівся, що кагебіст мусив його спиняти: у нього вже піна на губах, як ото в коня. Він забув, про що говорить: "Як то в історії буває, що, може, бувають деякі ображені люди, але це не значить, що треба ці образи тримати постійно”. Він теж говорив не агресивно, а в плані "мораліте". Так що я не сказав би, що мене там засуджували, крім кацапки. Але резолюцію запропонували таку: просити відповідні органи позбавити Розумного Петра Павловича можливості працювати в школі. Це робота ідеологічна, і калічити дітей ми не дозволимо нікому. Комуністичне виховання такий педагог не забезпечує, ми рухаємося не в тому напрямку, як Розумний... Отже, „просили компетентні органи”. На цьому й кінчилося.
Отже, це було 3 вересня 1961 року, якраз почався навчальний рік, як мене викликали, дали десять рублів і я поїхав у Вишнівець на цей суд. "Де, – питає мене цей капітан, – цей Скоропляс подівся?" Кажу: "Я не знаю, він мене не повідомляв, де він подівся". – "Ну, ми до нього доберемося", – мовляв він. Він мав би також приїхати на цей суд, а засудили тільки мене одного.
На цьому скінчилося, вчителі розбіглися, я поїхав додому. Ніхто мене не чіпав, але підіслали нових людей, які мене оточили. Ні з того, ні з сього приїхав із Дніпропетровська кандидат сільськогосподарських наук з Інституту кукурудзи Грінченко, який, виявилося, добре знає англійську мову. Якось познайомився зі мною за шаховою дошкою. Так само за шаховою дошкою познайомився зі мною і донощик Лясевич у Кременці. І цей підійшов і завів зі мною дружбу. Я бачив, що ніби симпатична людина, можна з ним розмовляти. Він запропонував мені писати листи до нього англійською мовою, а він буде відповідати. Я не побачив у цьому нічого дивного чи підозрілого і написав йому листа. Він відповів англійською мовою таким досконалим почерком, з дуже грамотним вступом і прощальними словами. Це мене вразило, я так би не міг написати. І головне – абсолютно американський почерк. Навіть не англійський, а американський, бо нас вчили писали англійською каліграфією. Нам казали, вона значно відрізняється від американської. Наприклад, буква "Ай" пишеться велика. Я побачив, що то людина дуже грамотна. Коли він приїхав до мене, то я запитав, де він вчився. Він мені розказав, що вчився в одній школі, а потім покинув ту школу. До мене дійшло: видно, на шпигуна його готували. Я його не боявся після того. Він не викликав мене на якісь розмови. Видно, інструкція була така, що з мене багато не візьмеш, бо я нічого такого й не роблю, проте можу мати плани, бо хотів створити організацію. Може, я пропустив, що в Тернополі від мене два дні вимагали, яку організацію я хотів створити? Я казав їм, що ніякої організації я ніколи не планував. Але я здогадався, хто це їм сказав – той Гончар Іван Тарасович, який до мене заїжджав.
Цей Грінченко приїжджав до мене багато разів і писав мені добрі листи. Мені навіть цікаво було подивитися: таким каліграфічним почерком, що я зачарований був тими листами. Десь вони в мене зберігаються. Я втратив контакт із ним вже після того, як у 1969 році мене знову обшукували і знову була проблема з кагебістами вже з Дніпропетровська.
Отже, я починаю працювати в Солоному. Кілька разів до мене підходив такий симпатичний завідуючий райвно і допитувався: "Чого ти їздив у Вишнівець?" Я придумав формулу: як свідок, там велася одна справа. Він мені не повірив, бо, думаю, був поінформований, але просто він хотів мій коментар до цього. У Солоному я не знайшов собі ніяких спільників, крім усяких скандалів, у яких мене оголосили націоналістом. А чому націоналіст? Тому, що ніколи не переходить на російську мову, ніколи нею не користується. Одна сказала: "Он ужасный националист". Мені це донесли, і я питаю: "Тамаро Йосипівно, а чого я "ужасный"? Ну, хай буде просто націоналіст. Я вже звик до того, що я націоналіст, а чого „ужасный?" Колись я згадав їй про це (вона ще жива), то вона вирішила, що я ображений до цього часу. Вона дуже знітилася. Але я тоді не був обурений. Я пригадую, що колись після арешту 1969 року якийсь тракторист підійшов до мене – я пив пиво в буфеті – і питає: "То правда, що ви націоналіст?" Кажу: "Правда". – "Ну, ви ж обережніше, щоб якось..." Я кажу: "А для чого?" Я це записав, вів такий маленький щоденничок. Вони в 1977 році вже в Івано-Франківську це вичитали і допитувались, чого це я признавався, що я націоналіст. Що це таке – націоналіст? Я розказував їм, чому я націоналіст.

СПРАВА ІВАНА СОКУЛЬСЬКОГО
Тут я вже познайомився із Іваном Григоровичем Сокульським.
В.В.Овсієнко: А коли саме?
П.П.Розумний: Я думаю, це було в 1965 році, коли я почув, що арештували Панаса Заливаху, Івана Світличного, Горинів. Це я чув по радіо і від Євгена Сверстюка почув, бо я до нього їздив.
В.В.Овсієнко: А Сверстюк тоді де був?
П.П.Розумний: А Євген тоді був у Києві, працював секретарем в Інституті ботаніки, по-моєму, під керівництвом Зерова.
1968 року появляється роман Олеся Гончара "Собор", який наробив великого фурору взагалі на Дніпропетровщині, і особливо в Солоному. Я його встиг купити. Його розкупили геть. Пам'ятаю, щойно я купив, як райкомівці прибігли після мене: один біжить, другий із райкому – всі купили по екземпляру. Тоді ще не було гоніння на Гончара, роман щойно з'явився у продажу.
В.В.Овсієнко: Він з'явився в першому, січневому числі журналу "Вітчизна", а десь так уже в березні з'явилася книжка в серії "Романи і повісті".
П.П.Розумний: "Романи і повісті". Я також купив і в твердій обкладинці.
В.В.Овсієнко: Так, вийшов і книжкою в білій обкладинці.
П.П.Розумний: Ми з Сокульським бігом цю книжку вичитали, обговорили. Пам'ятаю, він написав такий детальний, добрий коментар до неї. Ми підтримували зв'язок. Він до мене приїжджав, я до нього приїжджав. Я брав у нього друкарську машинку і почав учитися працювати на ній, бо я ще ніколи не друкував. Це була стара машинка, типу як ото у вас, але трошки більша.
В.В.Овсієнко: Може, "Москва"?
П.П.Розумний: О, типу "Москва", правильно. Отакого типу, і досить-таки тяжка вона була, я пам'ятаю, добре бив нею руки. Я брав у нього пару разів, учився і так передруковував дещо. У 1966 році я подаю на розлучення зі своєю з дружиною і виїжджаю працювати в село Піщаний Брід Кіровоградської області. Це село населене з ХVIII століття переселенцями з Молдавії і Сербії, вони зовсім не українці, і що предивно: вони всі українізовані, але співають молдавські пісні, і оркестр щонеділі в Будинку культури грає молдавські мелодії. А говорять усі українською мовою. Отаке було село.
В.В.Овсієнко: Я тут маю знімки могили Івана Сокульського.
П.П.Розумний: Я цього хреста не бачив, треба буде поїхати колись.
В.В.Овсієнко: Я зовсім недавно там був.
П.П.Розумний: Коли я в 1966 році розлучився з дружиною, то я не знав, де себе притулити. Поїхав до Євгена Сверстюка, він познайомив мене з молодим чоловіком на ім'я Валерій Ілля. Він тоді займався садовими справами: сторожував у саду ціле літо, за це платили маленькі гроші, а потім платили яблуками, ці яблука продавали і так якось кінці з кінцями зводили. Отож і я поїхав з Євгеном до нього в сад. Це десь у Яготинському районі. Там і мене прийняли за сторожа, собаку мені подарували, такого молодого вівчура. Я там пробув ціле літо, але, оскільки ми з дружиною поділили дітей – вона забрала маленького Павлика, а я взяв старшого, Тараса, – то я мусив закінчити цю роботу і шукати десь собі постійну, щоб із дитиною жити, бо в саду не будеш жити цілу осінь. Я вирішив наприкінці літа влаштуватися на роботу. Поїхав у Херсонську область, дали мені в селі Дутчани роботу вчителем. Це прямо на Дніпрі. Я вибрав собі на Дніпрі, недалеко від Нікополя. Я там би й затримався був, але мені треба було перевезти свої речі із Солоного в Дутчани. Я домовився з директором школи, щоб він перевіз. Він гроші з мене взяв, а не перевіз. Не перевозить і не перевозить. Мені набридло це, я сказав: "Давайте мені гроші назад, я не хочу у вас працювати". Я побачив, що то якийсь шахрай. Він віддав мені гроші, вилаяв мене останніми словами, а я сказав йому на прощання: "Я вам прощаю те, що ви мені казали. Дивіться на своїх лебедів. Я бачу, у вас лебеді". У нього в хаті лебеді, такий примітивний малюнок – лебеді цілуються. Це основна окраса його вітальні. Він на мене подивився і зрозумів, що то я насміхаюся: "Дивуйтеся на своїх лебедів, тільки не чіпайте мене".
Я сів на автобус і поїхав у Кіровоград. Дають мені роботу: "Зателефонуйте у Добровеличківський район." Я зателефонував, завідуючий каже: "Я вас не бачу, як мені взяти вас на роботу?". Кажу: "Не бачите, але мені сказали не їхати, а зателефонувати до вас. Якщо вам потрібно вчителя, то я приїду". – "Ви признайтесь, чи ви п'яниця, чи ні?" Я признаюся: "Не п'яниця". – "Ну, тоді їдьте".
Дають мені роботу в Піщаному Броді. Я вже казав, що це молдавське село. Я з сином Тарасом там поселився на квартирі в одного діда й баби, вже досить старенькі були люди. Я повідомив Валерію Іллі та Євгенові, що я вже на роботі. Туди повідомив, де з ними познайомився, а також з Миколою Холодним, який також там зі своїм собакою підвизався і сторожував, заробляв так само, як Валерій Ілля. Оскільки ми з ним познайомилися – я йому написав кілька листів. – то він вирішив приїхати до мене зимувати. Кажу: "Приїжджай. Кімната велика, нас двоє, будеш третій, – я описав ситуацію, – приїжджай".
Він приїжджає до мене десь так пізньої осени, коли вже одержав ті яблука і продав. Валерій Ілля змусив його купити для мене одіяло: „Купи, – каже, – може, він без одіяла”. Привіз він такий гарний новий коц, він досі є у мене, вже старий, але я його використовую. Це було восени 1966 року. Микола Холодний, з яким я познайомився ближче, почав користуватися моїм бібліотечним абонементом. Йому надсилали книжки. Не йому, а бібліотеці, він їх брав додому і читав, дозволяли йому.
Я через нього познайомився з творами багатьох письменників двадцятих років, яких у мене не було, зокрема, з Михайлем Семенком. Я зачитався Семенком, і Микола його дуже любив читати. Потім цю літературу розглядали як недозволену. Та головне, мабуть, було те, що дід, у якого ми жили, ходив до школи разом із дружиною Нестора Махна. Він називав її Одаркою. Чи то правда, Одарка вона, ви знаєте це?
В.В.Овсієнко: Не знаю.
П.П.Розумний: І я ніколи не перевіряв, але пам'ятаю, що він називав її Одаркою, що вона дочка жандарма, дочка інтелігента, за тодішніми мірками. І що Махно, коли відступав, то зупинився в Піщаному Броді, тобто в рідному селі його дружини, і стояв три тижні. І що Махно мав дисципліноване військо, що дуже карав за непослух і мародерство, що в його присутності він розстріляв двох мародерів, які вкрали корову і зарізали, хотіли зжерти, але він їх розстріляв власноручно. Це дід розказував. Коли на станції Помічна – це сім кілометрів від Піщаного Броду – з'явилося якесь військо (дід не знає, яке військо, два ешелони прибули), то Махно вирушив туди своєю тачанкою, обстріляв із двох кулеметів ті ешелони, і ті ешелони щезли, як корова язиком злизала, втекли з тої Помічної. А з боку Махна тільки троє поїхало – такий він був завзятий. Це дід розказував як таке, що він бачив на свої очі.
І от Махно вирішує зі своїм військом відступати далі – це 1920 рік – і забирає діда в обоз. Махно мобілізовував мужиків із бричками і кіньми перевозити його добро й амуніцію, мобілізовували й діда. Каже, постійно нападають партизани чи то якесь військо. Махно відбивався, маневрував, і небезпечно вже стало, що можуть напасти більшим військом, то й мене, каже, вб'ють. Так я, каже, вирішив утекти. Але як утекти? Один, каже, переді мною втік, так його догнали і розстріляли. Ну, то я перестав думати про втечу, але якось трапилося, що до нього наблизилася ця Одарка на коні – вона керувала кавалерією в Махна. Каже, я схопився за стремено і питаю: "Впізнаєш мене?" Впізнала. Попросив у неї, щоб вона його відпустила. Вона дала йому записку. Він передав амуніцію іншим і три тижні добирався додому лісами і ярами, але добрався.
Це справило на Миколу Холодного таке враження, що він вирішив написати про Махна поему. Я її не читав. Ви її читали?
В.В.Овсієнко: Ні.
П.П.Розумний: Коли ми святкували 60-річчя Миколи Холодного (в Будинку літератора в Києві 31 вересня 1999 р. – В.О.), то згадували про цю поему "Нестор Махно". Я думаю, розповіді цього діда були стимулом. Дід багато розказував про Махна, він був ним зачарований, дід любив Махна.
У тому Піщаному Броді я побув тільки рік і вирішив поїхати назад, бо моя колишня дружина вирішила заміж виходити, а я зайняв ту квартиру, на якій ми жили раніше.
В.В.Овсієнко: Пане Петре, колись ви розповідали, як були з Миколою Холодним на передвиборних зборах письменника Василя Козаченка.
П.П.Розумний: Точно, там таке було. Весна 1967 року. Тоді були вибори до Верховної Ради України. Нас повезли на зустріч із кандидатом у депутати Василем Козаченком. Я про нього тільки тоді й почув, про його письменницькі подвиги. Саме тоді в районній газеті згадувався його твір, називався "Листи з патрона". Ніби на окупованій території якийсь великий патріот Совєцького Союзу пише листи і ховає їх у патрон, щоби вони не пропали, щоби майбутні покоління почитали про те, як героїчно були настроєні радянські люди. Словом, це була якась така нісенітниця агітаційна. І от коли нам представили його як кандидата в депутати – це був перший секретар бюро райкому та всі інші чиновники, – то його в основному називали автором цих "Листів з патрона" як видатного твору сучасності. Я сидів спереду, Холодний сидів поруч зі мною. Я пишу кандидатові записку, що от такі люди, як Світличний, як Заливаха, сидять у концентраційних таборах ні за що, ні про що, то чи збирається він, коли ми оберемо його до Верховної Ради, виступити з якимись законодавчими ініціативами, щоб таких арештів і засуджень більше не було? Отаку приблизно записку я написав і передав йому. Козаченко її прочитав, зітхнув і заховав, як я пам'ятаю. Але коли після цього зібрання був фуршет, куди запросили й Холодного, бо він був знайомий з ним чи якось так, може, зголосився, що він знайомий. Микола розказував: "Козаченко як випив першу чарку, то сказав: "Фу, і тут вони є – у Києві є, і тут вони є". І показує мою записку Холодному.
А був ще такий епізод у Піщаному Броді. Приїхав лектор із обкому з міжнародною лекцією. Торочив-торочив теревені, яку Радянський Союз веде вдатну політику на міжнародній арені, який він авторитетний, як трудящі всього світу люблять Радянський Союз. Я йому ставлю пряме запитання: "Як це розуміти: Радянський Союз підтримує таких гарних хлопців, як Гамаль Абдель Насер у Єгипті, як Кваме Нкрума з Гани – це ж диктатори, які одноособово керують, які створили деспотичні форми правління, а ви їх вихваляєте як якийсь зразок?" Як він на мене визвірився, цей лектор: „Це ворожі погляди! Гамаля Абделя Насера не можна називати хлопцем – це друг Радянського Союзу, а ви його так зневажливо називаєте!"
В.В.Овсієнко: Він „іде по соціалістичному шляху”.
П.П.Розумний: Ага. "А Кваме Нкрума – це наша надія на берегах Західної Африки". Я замовк і більше нічого не казав. Він накричав на мене, запам'ятав мене і показав на мене пальцем: "Ото, – мовляв, – вороже уявлення про наших друзів за кордоном".
В.В.Овсієнко: А чи не в тому селі жінки вас вітали зі „святом усіх чоловіків” – 23 лютого, а ви їх потім з 8 березня?
П.П.Розумний: Я пам'ятаю, як це було.
Отже, ми завели дружбу з Іваном Григоровичем Сокульським і часто з ним бачилися. Він до мене приїжджав разом із Кузьменком Олесем (вже також покійний). Інколи приїжджав вантажним автомобілем, на якому працював Кузьменко. Завелися в нас добрі взаємини, ми почали обмінюватися самвидавськими матеріалами. Я брав у нього друкарську машинку. Брав і віддавав, брав і віддавав. Учився працювати на ній.
В.В.Овсієнко: А що ви друкували на цій машинці?
П.П.Розумний: Я зараз розкажу. Спочатку я передруковував "Іван Котляревський сміється" Євгена Сверстюка, передрукував інші речі Євгена. По чотири екземпляри закладав, бо та машинка тонкий папір погано відбивала. Вона була якась розхлябана, старезна, але якось виходило, можна було читати. Перших два відбитки більш-менш, а третій-четвертий зовсім погані були, але можна було читати.
Восени 1968 року беру в Івана машинку з метою передрукувати "Інтернаціоналізм чи русифікація?" Івана Дзюби і кажу: "Я тобі віддам усі екземпляри, а собі залишу два – для себе і ще для когось, як я надрукую". Я її тримаю цілу зиму – це був грудень, січень і лютий. Я тоді вже працював кочегаром і мав багато часу: добу працював, а добу вдома сидів. Непогано заробляв, утримував дитину і себе утримував, бо то робота була більш-менш оплачувана. Тоді в наших краях була велика снігова буря. Така буря, якої я ніколи в житті не бачив. Десь півтора місяця з маленькими перервами – темне небо, темне сонце. Отой східний ґрунт, піднятий у повітря, йшов на Україну і, може, аж до Молдавії доходив, а в наших краях він був найгустіший.
В.В.Овсієнко: Це він із Казахстану чи з Північного Кавказу?
П.П.Розумний: З Північного Кавказу, казали, а може, з Казахстану.
В.В.Овсієнко: Розорали степи, про які пророк Магомет казав: „Не смій і носком чобота колупнути цю землю”.
П.П.Розумний: Так, очевидно, аж із Казахстану. Під цим покровом я надрукував три закладки по чотири екземпляри праці "Інтернаціоналізм і русифікація?". Отже, дванадцять штук. Це була така пекельна для мене робота, бо я не мав доброї практики.
В.В.Овсієнко: То величезна робота! Скільки то сторінок?
П.П.Розумний: У мене виходило, як я зараз пам'ятаю...
В.В.Овсієнко: Певно, сто – сто п'ятдесят?
П.П.Розумний: Та ні – двісті! Двісті виходило, бо друк у мене був з такими великими полями. Двісті з маленьким гаком, як я пригадую, сторінок було. Я друкував тільки з одного боку, бо папір тонкий. Отже, я надрукував і пізніше дивувався: ніхто не зафіксував. Кругом були донощики, зверху жив донощик колишній мій шкільний приятель Кабальченко. Та буря всіх заспокоїла, я під її покровом зробив цей подвиг. Я би сказав, що це в моєму житті єдиний великий подвиг. Я так побив свої руки, що мусив потім руки обмотувати бинтами. Працював тільки двома пальцями. То неможливо – я думав, що в мене пальці взагалі пропадуть – так вони боліли, що я не чув їх уже. Спочатку побив я їх голими, а тоді обмотаними. Я працював так завзято, що мені й спати не хотілося – так мені подобалася ця робота. Я ще раз прочитаю, я ще раз прочитаю... Я передав Сокульському десять екземплярів, а два собі залишив. І одвіз машинку, пригадую, в мішку: отак узяв мішок на плече, ніби там щось таке безформне, і повіз. Домовилися ми з ним, де зустрінемося. І нічого – він узяв той мішок і повіз додому. Якби зафіксували це, то негайно нас би заарештували, бо машинка тоді була серйозний кримінал: незареєстрована. Пройшов номер.
Влітку 1969 року я вирішив їхати в сад з Валерієм Іллею сюди, у Вишгород, тут є село Петрівка. Нас прийняли на роботу. Євген Сверстюк тоді жив на Андріївському узвозі. Я купив собаку, а потім так само продав його, бо без собаки не приймали на роботу сторожем, собака потрібний був. Ми працюємо, щодня слухаємо радіо „Свобода” і чуємо, що заарештований Сокульський Іван Григорович, знаходиться у дніпропетровській в'язниці. (Іван Сокульський був заарештований 14 червня 1969 року. – В.О.) Я собі думаю, що без мене, мабуть, те діло не обійдеться. І так уже потерпаю, що мені робити: чи їхати додому, чи не їхати? Я взяв з собою в сад сина свого на канікули. Вони, очевидно, не посміли мене з сином возити туди-сюди. Приїхав до мене голова сільради з якимись двома депутатами, досить підозрілими, то, мабуть, кагебісти були. Приїхав і каже, що от на вас поступила заява, що ви когось тут побили. "Нікого я, – кажу, – не бив". – "Не бив? Ну, напишіть пояснення". Кажу: "Чого я писатиму, як я нікого не бив? Хай напише той, кого ніби я бив. Спочатку хай він напише. А він, – питаю, – написав заяву? Він же вам не подав заяву, а я чого буду писати?" І вони відчепилися від мене. Я пізніше здогадався, що то була розвідка. Тобто вони знали, де я, – пізніше я почув від них, що вони знали, де я, – але не чіпали мене. А Іванове слідство вже йшло на повну потужність. Я приїжджаю додому – це вже було в жовтні – і відчуваю, що мене можуть узяти. Бо то чую, що Івана тримають, – отже, без мене не обійдеться, то само собою зрозуміло.
Тільки я приїжджаю додому, зразу ховаю свої матеріали. Там у мене були і фотокопії – Євген мені дав – книжки Івана Кошелівця "Сучасна література в Радянській Україні". Ще щось було – не пригадаю інших авторів – то був такий добрий пакунок. Був у мене один екземпляр "Русифікації" Івана Дзюби. Один я вже віддав Борисові Скороплясу, а цей у мене був. Що робити? Думаю, заховати в льоху? Полізуть туди – справді, лазили туди, і, якби я там заховав, знайшли б. Що я роблю? Наважився я ризикнути. У мене там три кімнати було, коридорчик такий само вузенький, як оце у вас, і така вішалка, як у вас. Там навішано старих шинелей. Матраца не було, нічого – злидні такі були – шинель я мостив під низ. Так я позапихав це все, що мав – кілограмів, може, п'ять, не менше – в рукава. І так туди глибше – а там дуже багато було навішано. І нічого.
А наступного дня вранці встаю і бачу, що я оточений. По чому я побачив? Один донощик стоїть там, другий там, із вікна видно обох. І нікуди не йдуть, стоять на місці. Один у редакції працював, другий завідував спортивним відділом – такі були їхні працівники. У мене так якось на душі неспокійно. Я рушив у гастроном іти. Тільки я вийшов туди метрів триста, коли назустріч мені йдуть двоє, представляються – один майор Соломін, другий лейтенант Калюжний, здається, – що вони мають ордер на обшук. Кажу: "Покажіть його". – "Ходімо до вас у квартиру, покажемо". Ведуть мене додому, вже поняті в них підготовлені – зверху жила жінка і одна сусідка, і ті прийшли. Пред'явили мені таке, що, згідно з даними арештованого Сокульського, у вас можуть знаходитись матеріали, які порочать радянський...
В.В.Овсієнко: ...державний і суспільний устрій.
П.П.Розумний: ...державний і суспільний устрій, тому їх здайте нам. Кажу: "Нема в мене таких матеріалів". – "Ну, як нема, тоді ми починаємо шукати їх, ось є дозвіл". Показали ордер, право на обшук. Ті двоє пойнятих сидять перелякані. Лейтенант шукає кругом, а майор Соломін за столом сів. Той подає книжки, він їх гортає. Знайшов у мене в одній книжці намальований синьо-жовтий прапор – я синові показав, який у нас прапор, а він його намалював. Знайшов три фотографії порнографічного змісту, які я привіз іще солдатом із Німеччини. Тепер такі фотографії скрізь, а тоді це була порнографія. Знайшов, протокол завів, записує до протоколу. І більше такого нічого не знайшов. У мене є копія того протоколу, треба буде відновити, що вони в мене взяли тоді. Пішли спочатку в бібліотеку, оглянули там, повитягали таке, що воно не мало істотного значення, і були явно розчаровані. Я бачу, вони між собою переглядаються, бо щось нічого немає, де ж воно поділося? Я потім дізнався, що вони бачили ці матеріали. Я потім розкажу, як виявив сліди того, що вони бачили. А тоді, коли лейтенант підійшов до цього місця, де матеріали висять у рукавах, – ви не повірите – я сиджу на ліжку і бачу, мені як набік повернути голову, то все добре видно, – у мене серце почало стугоніти – ви не повірите – як молотком. Я думаю, зараз цей Соломін почує, що в мене серце так стугонить, бо я ж його чую – як молот б'є, молот! – і здогадається, що я тут щось заховав. А той лейтенант так обнімав-обнімав той одяг, нічого не зняв, щоб оглянути, а тільки так обнімав. Так шастав руками і не намацав того твердого в рукавах тієї товстої шинелі. Думаю, все – як скеля з плечей моїх упала. Повів тоді мене до льоху десь там на подвір'ї, оглянув усе – і там не було нічого. Повертаємося назад, складаємо протокол. Коли складаємо протокол, то немає ж про що писати. Тоді ця одна пойнята, що зверху, Варвара, каже: "Слухайте, я щось не бачу, чого ви сюди до цього чоловіка прийшли і що ви тут знайшли?". Майор був знічений та каже: "А оце що? Ви ж дивіться, він малює петлюрівський прапор". Я кажу: "Це прапор Української Народної Республіки. Під час революції, – кажу, – його використовували як прапор УНР". – "Оце петлюрівський прапор!"
Зашикав він ту жінку, вона замовкла. А мені – думав, що будуть арештовувати, – ні, сказали приїхати завтра в КГБ, виписали мені повістку, щоб я з’явився. Кажу: "Я на роботі". – "Ми повідомимо на роботу." – "Добре, – кажу, – я приїду"
Наступного дня – це було, мабуть, 29 жовтня 1969 року, я їду до них на побачення. Там уже мене чекають, ведуть мене в кабінет. Двоє ведуть, так ніби я... Правда, наручники не накладали. Приводять. Цей Соломін, майор, що мене обшукував, і лейтенант сидять у кабінеті, розпитують. Спочатку що, до чого, хто я такий, яка освіта, такі загальні питання. А тоді вимагають, щоб я розписався за те, що я буду давати правдиві свідчення. Я подивився і кажу: "Ви пишіть, будь ласка, українською мовою протоколи, бо інакше я не буду підписувати. Я ще жодного разу не підписував, як протоколи іншою мовою були написані". Він обурився: "Та ви знаєте, та ви розумієте..." Я кажу: "Я розумію, але не буду підписувати. Ви, – кажу, – собі пишіть, але я не буду підписувати, хоч би вони й були для мене прийнятні". І в них заминка сталася – вони не знають, що зі мною робити. А кабінет же прослуховують із сусіднього кабінету. Вбігає такий підполковник Маркін, начальник слідчого відділу. До мене не звертається, а бігає по кімнаті: "Мы защищаем всех: азербайджанцев, грузинов, русских, украинцев. Какая разница?" Тобто це для мене, але до мене не звертається. Я собі сиджу. Побалакав-побалакав, пішов.
Тоді саджають лейтенанта, бо цей Соломін не вміє писати українською мовою, він її не знає. Цей лейтенант починає писати протокол. Я підписував такі протоколи, які підходили мені. Зайшла мова про те, як я з Сокульським познайомився і які в мене з ним взаємини були. "Дружні." – "Що ви робили?" – "Розмовляли." – "Що, де, про що?" – "Про літературу." – "А як він висловлювався про КГБ?" Кажу: "Я не знаю". – "Так ми знаємо, як". Я кажу: "Як ви знаєте, так нащо питаєте?" Отак три рази мене викликали. Я дивився всі ті протоколи. Що вони понаписували в тих протоколах, то й половини не було того, що балакали. Я побачив, що то пустопорожні протоколи. Другий раз вони починають мені зачитувати, що Іван свідчив, є його підписи, дають мені читати і самі зачитують. І третій раз – так само: що я і машинку брав, і друкував, і десять екземплярів... Ну, неможливо... Я був страшенно вражений і здивований, що Іван виклав такі деталі, які можна було б приховувати, бо про них ніхто не питав. Я думаю, це його вже геть деморалізували, думаю, може, впливали якось, як тепер кажуть, психотропними засобами, бо то не можна було зрозуміти, чому він балакав про те, що тільки нам двом відомо могло бути і було, а він його розказав. То був такий точний доказ, то були такі деталі: коли він приїжджав автомобілем до мене, що балакали, ще як Кузьменко пляшку горілки витягав, яку хотів пити, але тільки показав, що він хоче пити, але буде пити пізніше – отаке всяке. Що то воно таке було?
В.В.Овсієнко: Це щоб було переконливо.
П.П.Розумний: Отож-бо. Це настільки мене вразило, що я почав уже боятися: що воно сталося з Іваном? На четвертий раз викликають мене – це з інтервалами в кілька днів, по суті, жити мені вже не дають – очна ставка. Саджають мене спиною до дверей, у які має зайти Іван. Я, правда, не протестую, поки що я не уявляю, як то воно буде. Сказав мені не обертатися назад, тільки відповідати на питання, коли мене будуть питати, а так сидіти і дивитися на нього. А двері ззаду. Чую, зайшли. Я схоплююся, повернувся, бачу, Іван у фуфайці такий замучений, неголений, такий бідолашний... Я швидко йду до нього, даю йому руку, тисну руку. Ех, той Соломін як підскочив: "Порушуєте правила, які введені тут, порушуєте мій наказ, я зараз вартового до вас поставлю!" Ну, я вже більше не... Кажу: "Чого мене поставили спиною? Чому я маю відповідати, коли?.." Тоді повернули мене так у профіль. Я запротестував, що спиною поставили. "Як я, – кажу, – буду слухати людину спиною? То що, глухий?"
Тоді починається. Перечисляється все, що Іван давав у своїх свідченнях. Іван усе підтверджує, я заперечую. Я кажу: "Я такого не пам'ятаю, я не знаю, звідки ти взяв це, думаю, що це вигадка, незрозуміла для мене", – отакі приблизно слова я вживаю. Я його, звичайно, не картаю, але мене дедалі більше це збуджує – я думаю: нащо так багато зізнаватися? „Інтернаціоналізму” Дзюби, скажімо, могло ж бути менше, ну хоч би два екземпляри, але аж десять – це точно так і було! Тоді вони зупинилися, перепитали всі ці пункти, які я мав би підтвердити чи заперечити. Я заперечив усі пункти, за якими Іван підтвердив наші взаємини як такі, що були для них ворожими, для слідства потрібними. Тоді мене Соломін питає: "А як розуміти, що ви кожне його твердження заперечуєте, а він щоразу каже і підтверджує, що він казав? Це він написав і він це каже усно при вас, а ви не визнаєте? Чому він так робить, на вашу думку?" Я кажу: "Мені бридко це коментувати, я не хочу це коментувати". Отак я сказав – "бридко". Вони цього в протоколі не записали.
Була ще якась розмова, а потім була обідня перерва. Я пішов у магазин, купив книжку Драй-Хмари, якраз тоді вона вийшла.
В.В.Овсієнко: Жовтенький такий томик?
П.П.Розумний: Красива книжка, так-так. Я купив три екземпляри, щоб і Іванові вручити. Думаю, продовження ще буде. Я хотів йому вручити. Вони Івана вже відвели. Тоді він до мене: "Що то за книжка? Ану, покажіть". Я показав їм. "А зачем вы купили аж три?" – "Ну, – кажу, – для чого – треба, значить". – "Кому ви ще будете давати?" – "Та, – кажу, – кому прийдеться, буду давати". Отак у нас на очній ставці все це зупинилося. Я зайшов до Олеся Кузьменка, розказав йому це все і записав на книжці Драй-Хмари про цей епізод очної ставки як ордалії, які я сьогодні пережив. Мені зуб викришився. У мене після кожного арешту викришувався якийсь зуб, я його щоразу мало не з'їдав. І цього разу, чую, вже в мене щось у роті негаразд. Узяв руками – зуб розпався на шматочки, я його витяг. Так що ті нервові переживання мені зуби нищили. Я зайшов до Кузьменка, розказав йому і подарував Драй-Хмару. Він каже, що точно так було і з ним: всі ті діла, що ми балакали, все він розказав, а я заперечив – точно так, як я. Тобто я на мигах йому пояснив, що те саме й зі мною було, бо то ж за мною ходили, слухали, а я цього не хотів. Бо Євген завжди говорив, що то самодонос – коли говориш голосно про такі справи. Це самодонос. Цього треба уникати.
Ця очна ставка була в жовтні 1969 року. У 1970 році, я не пам'ятаю коли, його судять. (Іван Сокульський засуджений Дніпропетровським обласним судом 27 січня 1970 року за ст. 62 ч. 1 на 4,5 р. ув’язнення в таборах суворого режиму. – В.О.) Мені Кузьменко повідомив, коли буде суд. Я поїхав на суд, нас пустили, я був на суді. Іван на суді поводив себе також якось так як розбита людина, як якась знівечена, як людина, якій страшно тяжко то пережити і так неприємно людям в очі дивитися. Мені було відверто жаль його. На його фоні Кульчицький Микола виглядів... Кульчицький Микола, знаєте його, з Полтави?
В.В.Овсієнко: Так-так, знаю.
П.П.Розумний: ...ну, таким героєм, прямо скажемо. Він виступив із такою доброю промовою. Мовляв, коли у В'єтнамі борються за свою незалежність, так це героїзм, а в нас, коли люди тільки говорять про незалежність, чи навіть не про незалежність, а про якусь літературну свободу, про українське слово, яке ніде не звучить, так це вже злочин. Добре було сказано. А в'єтнамці – це герої.
Судили тоді також і Савченка Віктора. Я перед тим був із ним знайомий, у нього дружина актриса, він нас водив у театр по контрамарці. Він також нічого такого особливого не казав, тільки що знав дещо з тих речей, що він робив у Дніпропетровську. Сокульський, скажімо, спілкувався зі студентами, давав їм читати Дзюбину працю, статтю Валентина Мороза "Репортаж із заповідника імені Берії". Вона і в мене була колись, я передрукував фрагменти, не була повністю. Коли оголосили вирок чотири з половиною роки, Іван був здивований – я побачив це по його виразу обличчя. Кульчицькому, по-моєму, два роки, а Савченка взагалі виправдали й випустили.
В.В.Овсієнко: Ні, дали рік умовно.
П.П.Розумний: Умовно, умовно. Ну, мене вразило... Ми вийшли в коридор і бачили, як Савченко обіймав дружину. Мати, ще там хтось стояв. Він радів якось так... Це була сцена, як на мене, непристойна... Отже суд відбувся. Я тоді, пам'ятаю, зробив візит до його матері, висловив співчуття. Вона не дуже радісно мене прийняла, але й не заперечувала проти мого візиту. На цьому скінчилося наше спілкування.

КАТАСТРОФА ІНТЕЛІҐЕНЦІЇ 1972 РОКУ
Я тоді регулярно їздив до Києва, і в 1971 році ми з Євгеном стали кумами – Світлична Надія кумою, а я кумом. Без офіційного оформлення, без попа, але – куми та й усе.
В.В.Овсієнко: А кого це ви хрестили?
П.П.Розумний: Віруню, Віруню, його дочку, Віру. Я пам'ятаю, у нього вже настрій був такий... Ми пішли на Хрещатик, пригадую, перестрибуючи через калюжі на асфальті. Він якось перестрибнув, зупинився і сказав: "Зайдемо купимо молока". Кажу: "Зайдемо". І далі: "Там молока не дадуть". Я спочатку здивувався: "Де?" – "Куди нас збираються запроторити". Це було в жовтні 1971 року. Потім я згадував це як про передчуття катастрофи, арешту. І таки стався арешт у 1972 році – ця катастрофа української інтеліґенції, як її тепер називають. Таке передчуття, можна сказати, витало над нами, і Євген це висловив у такій фразі: "Там молока не дадуть". От ми сьогодні купимо молока і нап'ємося, а там молока нам не дадуть... Згадую цю фразу як трагічну.
Я продовжував їздити до Євгена, постійно брав у нього матеріали, він їх мав, фотографічні й інші, передруковані. Ще коли в 1965 році я був на місячних курсах підвищення кваліфікації у Києві (на вулиці Паньківській був наш гуртожиток), то щодня заходив до нього. Він тоді жив на вулиці Франка. І майже щодня бачив кого-небудь: або Дзюбу, або Світличного, а раз, по-моєму, була і Ліна Костенко. Ліна Костенко принесла туди, до нього на квартиру, підписи на... Але це було трошки пізніше, Ліну Костенко я бачив пізніше, то вже було, коли вона зібрала підписи на захист Світличного, Заливахи і Горинів, де, пам'ятаю, підписався навіть директор авіазаводу Антонов. Вона мені показала пальцем, я пригадую, Антонов підписався першим, після нього дехто з тих великих начальників підписався. Вона до них мала доступ і там теж зібрала підписи.
Про арешти 12 січня 1972 року я дізнався з передач радіо „Свобода” і зразу поїхав до дружини Євгена. Вона розказала, як то було. Поїхав до нього додому. А перед тим зайшов до Світличної – вона тоді жила десь там у районі...
В.В.Овсієнко: На Уманській?
П.П.Розумний: Ні, виставки.
В.В.Овсієнко: А, це не Леоніда, а Надія?
П.П.Розумний: Надія Світлична. Тоді Світлична жила у районі виставки. Пам'ятаю, надав їй маленьку допомогу, бо то відчувалося, що й вона буде арештована. Її постійно викликали після того. Каже: "Тільки дитина рятує мене". Я перед нею грішний дуже. Вона мене запросила перед Великоднем приїхати. Я не зміг, бо була якась робота – я працював у найманій бригаді, був там бригадиром, покинути все це було просто неможливо. Можна було, але я, очевидно, спасував, не приїхав. Невдовзі після того вона була арештована.
В.В.Овсієнко: Вона була заарештована 18 травня 1972 року.
П.П.Розумний: Ото десь у ті дні був Великдень, як вона була арештована. Мені довго було соромно – я і зараз згадую це як один із тих моментів життя, коли мені було соромно за себе. Якби я приїхав, вона мала щось мені сказати. Вона вже довіряла мені повністю, не було проблеми зі всілякими секретами.

МЕНІ САМОМУ СТАЛО ТЯЖКО ЖИТИ...
Я працював то кочегаром, то будівельником, то так ким-небудь. Тільки якась причина – мене зразу виганяють з роботи. Одного разу тому, що не давали респіраторів, я не захотів розвантажувати з вагону цемент, який був насипом насипаний. Я кажу: "Буде респіратор, я розвантажуватиму". А в них респіраторів немає. То мій виконроб каже: "Вы умничаете, вам респіратор, а он працюють без респіраторів". Я кажу: "Хай працюють, а я не буду працювати, – кажу, – техніка безпеки порушується". Ну, мене й прогнали. А другий раз прогнали за те, що я не захотів брати премію три рублі. Собі премію не знаю яку виписали, а нам, бригаді робітників, дали по три рублі. Я кажу: "Я не хочу брати, така мізерна премія". Через деякий час вигнали мене з роботи.
Я вирішив поміняти свою квартиру і зробив оголошення. Приїжджає один єврей зі Львова, який живе по вулиці Коперніка, і хоче помінятися зі мною на Дніпропетровськ, запрошує мене приїхати подивитися. Я поїхав у Львів, подивився: однокімнатна квартирка, під вікном смітник. Я б поміняв, якби мені дозволили. Але мені тоді не дозволили. Мені не дозволяє голова райвиконкому, Момот, той, який зараз ходить вихваляє радянську владу. "Чому, – питаю, – ви не дозволяєте, чому, ви мені скажіть ясно?" – "Я вам скажу: а мне здесь жидов не надо". А цей справді був єврей, з ким я збираюся мінятися. "То им хлеба нет, то масла нет". Я описав цей епізод нашому голові адміністрації. Він перед нами вихваляв цього Момота, який написав нібито історію своєї трудової діяльності на посаді голови райвиконкому. Я написав йому таку записку: "Додайте, будь ласка, до цієї історії оцей епізод".
В.В.Овсієнко: Петро Розумний, п'ята касета, 29 квітня 2001 року.
П.П.Розумний: Коли я зайшов до нього на предмет обміну квартири, то він сказав, що не обміняє мені квартиру, тому що "жидов здесь не надо", бо вони хочуть чи масла, чи хліба їм не вистачає. То кажу, що Момот тоді знав про дефіцити, але він вихваляє себе, що він добре хазяйнував. Але не було ні масла, ні хліба вволю. Я згадав йому, цьому брехунові.
Я був у першого секретаря райкому і кажу: "Я маю право поміняти квартиру і я хочу поміняти". – "А мы держим под контролем это дело". – "Ну, – кажу, – держіть собі під контролем, але скажіть мені причину, чому мені не міняють. Причому тут ваш контроль? Контролюйте на здоров'я", – кажу. Так мені й не сказали, чому вони не хочуть міняти. Але потім з'являється у мене один клієнт із Івано-Франківська на обмін квартири. Я поміняв би і на Нікополь, і на будь-яке місто, якби хтось зголосився, але, виявляється, колишня моя учениця вийшла заміж у Франківську і хоче повернутися назад. Вона зголошується, що хоче зі мною помінятися. Прийшла до мене на оглядини, тоді я до них поїхав, а з нею вже міняють мені квартиру. Я цю процедуру провів і в той же рік поселився, у 1974 році – саме тоді, коли Солженіцина виганяли з Совєцького Союзу. Це було чи в лютому, чи в січні, як я обмінявся і там прописався.
Сина мого Тараса забирають в армію, я залишаюся сам. Я найнявся працювати на лікеро-горілчаний завод провідником вагонів з горілкою. Це була велика розкіш, блатна робота, я все дивуюсь, як вони мене влаштували. Я шукав-шукав і не міг роботу знайти. Бачу, що я здохну з голоду. Я продав тут, у Солоному, свій льох мурований, добрий, то на ті гроші й жив поки, гараж у мене був, я вимурував – не сидів склавши руки – і його продав. То ж грошенята маленькі були на перший випадок, але бачу, що їх потрачу, бо місць роботи нема, другий місяць роботи нема. Бачу оголошення – на лікеро-горілчаний завод. Я зайшов у відділ кадрів – сидить відставник, кацап, і каже: "А чого ви хочете влаштуватися на цю роботу?" – "Ну, як чого – оголошення ж є?" Каже: "Тут робляться такі неприємні речі, на цій роботі..." Я кажу: "Я не знаю, які це неприємні речі". – "Підіть познайомтеся, що то за робота". Я й не уявляв. Провідник вагонів з горілкою – ну то що?
Мене пустили на територію заводу, я пішов, подивився. "Скільки ви заробляєте?" – питаю. "І сто сорок буває, і більше, в залежності від того, скільки разів ми їхали, скільки кілометрів наїздили, скільки вагонів відправили". Здається, добра робота була би для мене. Зароблятиму стільки, а аліменти ж платити треба було, бо один син уже дорослий, а другий ще малий, та й так жити в місті трудніше. Я вирішив продовжувати наполягати, щоб мене взяли. Начальник відділу кадрів каже: "Як ви наполягаєте, я вас влаштую, але щоб мене тоді не проклинали". Нічого собі заявочка... "Ідіть, – каже, – у відділ збуту, скажіть, що я вас влаштовую на роботу, хай він вам проведе лекцію". Я пішов у відділ збуту, питаю: "Хто тут начальник?" Бачу, там усі п'яні, а один на столі лежить. "Ото, – кажуть, – на столі лежить начальник відділу збуту". Мертвецьки п'яний, яка там бесіда може бути? Сьогодні ніяких бесід не буде. Я повернувся до цього начальника кадрів, кажу: "Його там немає і, кажуть, завтра, може, не буде". – "Ну, – каже, – поговоріть з ним завтра і до мене зайдете". Я зайшов уранці, він ще не був п'яний, але очі підпухлі, бідний він такий, уже хоче випити, дуже хоче – і з самого ранку. Він так подивився на мене підозріло, виміряв мене, бо вони ж там усі злодіяки, то думає, когось уже підсилають. Один провідник так потім і питав: "А ви не капітан міліції?" Кажу: "Ні, не капітан міліції". Добре. "Ну, – каже, – якщо ви хочете, то оформляйтеся. Робота важка, ви ж бачите, вона зв'язана з поїздками, відрядженнями весь час". Я спитав, скільки заробляють, він розказав по правді, я пішов, мене оформлюють, іду до директора на підпис. Прізвище директора Мамонтов – такий кацапура тяжкий, густим, хрипким голосом говорить. Видно, добре пропитий. Він подивився: "Зачем вы здесь оформляетесь?" – і так себе шкрябає по щоці. "Бо треба ж десь працювати? Я другий місяць не працюю, знайшов вашу афішу, вона по всьому місту висить. Афіша, що запрошує робітників". – "Это, знаете, неприятная работа. Они тут иногда некоторые злоупотребляют. Если думаете злоупотреблять, то лучше не устраивайтесь". Кажу: "Не думаю зловживати". Я не знав ще, що таке зловживати на тій роботі. Красти? Як же красти, коли вона ж порахована?
Ну, влаштувався на роботу. Перша моя поїздка у Рахів. Мені було страшенно цікаво туди поїхати: їдеш уночі високогір'ям, там Яблунівський перевал... Інший край... Я почув, як гуцули вночі співають, і мені згадалося Стефаникові слова: "Так співали за Великого князя Володимира", а я собі подумав: "Так співали ще за князя Володимира". Таким гортанним голосом, якимось таким сумовитим і одночасно таким близьким і зрозумілим. Така гуцульська манера співати з перепадами. Мене це вразило. Поїхали ми туди раз. Здали горілку. Для мене був окремий вагон, але відповідальний той провідник, який мене стажирує. Я повернувся назад, кажу начальникові відділу: "Я ще не дуже зрозумів, як це все робиться, я хочу ще раз поїхати як стажист".
Посилають мене в Молдавію вже з другим провідником. І тут я дізнався, в чому справа. Виявляється, що вони дають 20 тисяч пляшок – тисяча ящиків уміщається в той критий вагон. Це на 80 тисяч рублів, як перевести на гроші. Це горілка "Екстра", а якщо інша, то дешевша. Виявляється, вони розкупорюють пляшки, з кожної пляшки відливають по 100 грамів, доливають ті пляшки водичкою і знову закупорюють. Цей мій новий провідник каже: "Я не знаю, чи ви капітан міліції, чи ні – про вас кажуть, що ви капітан міліції, – але зараз будемо спиртувати". Думаю: "Що таке "спиртувати"?" Думаю, спирт крадуть... Коли бачу: такий мішок гумовий, у них це "подушкою" називалося. Я подумав, що він пити буде – ні, там літрів тридцять води, три відра, не менше. І вся ця вода пішла у пляшки, і то в моїй присутності. Я вжахнувся, у мене волосся полізло вгору, я почав боятися всього цього. Думаю, хтось прийде... Але мовчу собі, думаю, хай робить, бо за те не я відповідаю, а він. Цілу ніч він працює, я собі дрімаю. Він за ніч перепсував ото на три відра води пляшок, долив, може, дві сотні пляшок. Причому роблять так. Відкривається дорожча горілка, "Екстра", вона така чиста, сорокавідсоткова горілка. В цю пляшку вливають дешевшу горілку. Шилом обводить кругом раз, другий раз, виймає корок і ставить так, щоб видно було – цей самий корок пізніше лягає в ту саму пляшку. Доливається все і з шнурком закручує.
Пройшло це діло, він мені дає додому пляшок три горілки, справжньої, непрепарованої. Я беру і ми роз'їжджаємося. Оскільки я не капітан міліції, то нікому не доносив. Я почав їздити сам, але я цим не займався, жодної пляшки, хоча до мене у вагон заходили і пропонували. Одного разу з десяток пляшок один – їхали в Молдавію – зіпсував, але я більше не дозволив. Кажу, заховайте їх, розкладіть по різних ящиках. Я не хотів цим займатися. За мною дуже пильнували, і якби я хоч раз це зробив, вони би неодмінно спіймали мене на цьому ділі. Та й не вмів я цього робити. Це складна робота, це як слюсар – треба точно відкривати і не зіпсувати, закривати і не зіпсувати. Я й так заробляв непогано.
Я там працював років два з гаком. Одного разу читаю "Литературную газету", а там на останній сторінці, на шістнадцятій, була рубрика "Сделайте подпись". Якийсь колаж фотографічний, або карикатура, або якась особлива фотографія – "придумайте підпис". Була фотографія: якась халупа, на якій написано по-російськи "Вино-горілка", а поруч гасло на предмет боротьби з алкоголізмом. Я думаю: тут я зроблю підпис як спеціаліст. Я, по-моєму, зробив три варіанти підпису, один пам'ятаю дуже точно: "Двуликий Янус социализма". Це серйозно звучало. І що ви думаєте? Днів через десять, як я послав цього листа, збирають профспілкові збори і розказують, що треба трьох провідників скоротити. Виходить, що мене треба скоротити і ще двох. Я питаю: "З якої причини?" – "Треба скорочувати, бо виробництво скорочується". – "А чому мене? Може, конкурс оголосити чи жеребки кинути?" – "Які жеребки? Тут рішення профспілки вже є". Показує рішення профспілки скоротити мене і ще двох. Цікаво, що мене скоротили і вигнали, а тих двох через три дні прийняли назад – так замаскували цю справу.
Тоді я влаштувався на роботу в філармонію. Також оголошення висіло: потрібен адміністратор філармонії, організатор концертів. Директор мене покликав і довго намовляв, щоб я туди не йшов, бо то, каже, брудна робота, багато адміністрація зловживає. Я йому кажу: "Я був на роботі, де також інколи ("інколи" – щодня!) зловживали, а я не зловживав, то й тут, – кажу, – я також, думаю, не буду зловживати". Він старший за мене, був священиком під час німецької окупації, сам із Косова, але тепер директор філармонії. Узяв мене на роботу так, по-батьківськи. Я там також не зловживав, тобто не крав, не домовлявся з директорами будинків культури, щоб гроші мені давали. На Франківщині публіка була досить культурна, на концерти ходила. На села їздили, а там села великі, мають будинки культури дуже пристойні, приходило так багато людей, що не поміщалися.
17 березня 1977 року – вже син прийшов з армії – з'являються до мене з обшуком. Що будуть шукати? За якимись там даними в мене мають знаходитися антирадянські матеріали. Я тоді пригадав: я підозрював, що до моєї хати залазять якісь невідомі люди, коли я буваю у відрядженні. І син уже був вдома, але він десь працював уночі, то вони залазили. Як я помічав? Я прив’язував такі тоненькі, як павутинки, ниточки, що їх вони непомітно обов'язково рвали. Раз бачу, другий. Думаю, хто залазить? Думав, що вони, бо я вже мав досвід. Залазять до хати, нічого не беруть, Та що було взяти – крім бібліотеки, нічого немає. Я вже назбирав чималий пакунок матеріалів: Євгенові речі були, "Інтернаціоналізм чи русифікація?", ще щось із закордонних авторів... Протокол обшуку у мене є.
Цілий день вони обшукують мене. Сина привели, щоб він також бачив, понятих привели. Коли в мене щось вилучали, то один з них казав: "Так це ж видно, що це ворог". Він не читав, що там таке, але йому видно, що я ворог.
В.В.Овсієнко: А з чого такий висновок?
П.П.Розумний: Такого понятого привели, який казав, що по всьому видно, що я ворог. Я кажу: "Мені треба йти в філармонію, там у мене зараз робота, я не повідомив директора". А як вони потай обшукували? Директор мене викликає, а вони обшукали і переконалися, що в мене є. Вони вже мали досвід, що можна не знайти, бо я добре переховував. Я помічав, що вони таємно обшукували, а тут вони вже довго мене не відвідували, то хочуть відвідати і детально оглянути, що в мене є.
Посилає мене директор у Косів. А в мене на руках є план концертів на місяць. За тиждень я маю замовити концерт. До Косова ще два тижні, а він посилає мене в Косів. Я не хочу їхати, я кажу: "У мене є ближче концерт у Тлумачі". Директор, Барчук його прізвище, слухав-слухав, а потім кулаком об стіл як ударить: "Я вам кажу, що ви повинні поїхати!" І сердиться на мене. Я кажу: "Тоді, може, ви мене з роботи звільните за це? Я не хочу так працювати. У Косів я ще встигну, у мене ж є план". – "Негайно треба їхати в Косів!". Отже, директора примусили послати мене з дому. Я їду в Косів, зціпивши зуби, і хочу повернутися нічним рейсом, тоді багато автобусів ходило. Але що вони роблять? Я прийшов у їхній будинок культури, а директор посилає мене до відділу культури – такого ще не було ніколи. А відділ культури оглянув мій план: треба спочатку замовити концерти в селах. Посилає мене в село Химичі – а це вже значить, що я буду ночувати там, я вже не встигну повернутись.
Коли я повернувся звідти, на другий день до мене прийшли з обшуком. Щойно я прокинувся – вони вже з обшуком. Припиняється вся моя концертна діяльність, я мушу витримати ці ордалії ще раз.
В.В.Овсієнко: А як та ваша посада називалася?
П.П.Розумний: Адміністратор філармонії. Посада серйозна, але вона була дуже невдячна, тяжка робота. Я там трошки заробляв, бо концерт розміщав, глядачів багато – не крав, але все одно заробляв так десь сотню чи більше.
Отже, вранці приходять з обшуком – і зразу стало ясно, що вони й послали мене в Косів для того, щоб тут уночі детально все обшукати і спіймати мене з тим, що вони побачили вночі. Вони й побачили, знайшли, бо де там у хаті приховаєш? Забрали в мене цілий пакунок матеріалів. Їх троє було: старший був капітан, два лейтенанти і два понятих. Виписують мені повістку завтра прийти на допит у КГБ у Франківську.
Я пішов. Призначають мені такого молодого, недосвідченого, видно, стажера. Чорнявий такий, видно, східняк, українською мовою погано говорить. Він робить мені екскурсію по приміщенню КГБ, два поверхи. А там стіни обвішані такими трагічними сценами: бандерівці убили того – підписано, тоді-то, там-то. Убили, розтерзали якусь сім'ю. Розказує мені і показує, я мовчу і за ним ходжу. Він мене нічого не питає, і я нічого не кажу. Що я буду казати? Я не дозволив собі нічого казати, але він зрозумів, що мені казати – це означає вступати в дискусію, а дискусія не входила в його плани, я так розумію. Я кажу: "Я не хочу коментувати, то ваші діла, ви їх і коментуйте. Ви мені розказали, я тепер знаю". Він і не питав мене. Він проводить мене в кабінет і так невміло все це робить – тобто на мені він учився. Треба, щоб я підписав документ, що не буду займатися антирадянською пропагандою. "От, дивіться, у вас, – мовляв, – які матеріали знайшли – це антирадянщина. Кому ви її давали?" – "Нікому не давав". – "Де ви її взяли?" – "У вагоні їхав. Я, – кажу, – спілкувався з якоюсь людиною, не знаю, де він живе". Підходить помаленьку ще один, ще один.
Чотири рази викликали мене. Четвертий раз збирають команду. Я сиджу посередині, а вони якось так кругом мене, стіл такий дивний, що я оточений не менш як шістьма особами. Головуючий сидить – як я потім дізнався від дружина Панаса Заливахи, то син священика, я забув зараз прізвище. Якийсь такий вульгарний, місцевий, галичанин. Погрожує мені, показує через вікно, де КПЗ, що він мене посадить, що я там буду голодний, що буду там вошей годувати. Я думаю: "Якийсь придурок". Я кажу: "На такому рівні я з вам не хочу говорити. Такий рівень мені не підходить". Тоді його прибрали – десь підслуховують там, чи що. На четвертий раз кажуть: "Єдине питання: щоб ви підписали, що ви не будете цим займатися". Я кажу: "А я не займаюся. Те, що я мав, – на це заборони немає. Заборона професії є? Немає. Ну, то я працюю собі". Тоді чую, щось принишкли всі, приголомшені сидять, нічого не питають, і я сиджу.
Раптом у двері входить такий страшний на вигляд чолов’яга, рудий, вилицюватий. І що в ньому страшне? У нього так викладене волосся на голові, що здається він якийсь дідько, а не людина. Я гадаю, що це перукар попрацював. Мені справді стало якось страшнувато. Ті – я вже звик до них, хай торохтять, КПЗ так КПЗ, то ваша справа, кажу, вирішуйте ви. Але цей майор сів, не поспішаючи, щоб я на нього роздивився добре, і бере головування на себе. Я кажу: "Представтеся". "Майор Харченко", – представляється. Ну, я такого волосся більше ніде не бачив! Я думаю, що то на нього перуку наділи – така, знаєте, якась циганська шевелюра, на яку страшно дивитися. Я відчуваю, що не його злякався, а його такої розмальованої, викладеної шевелюри.
Він так само почав, але якось твердо, без особливого натиску, що якщо я не признаюся, то мені буде дуже погано. Я кажу: "Мені й так не дуже добре. От ви мене четвертий раз викликаєте, я роботу пропускаю, мені заробітку немає, так що мені нічого доброго немає". – "Що ви займаєтесь антирадянською пропагандою, це видно з ваших матеріалів, які ми вилучили, а що ви не хочете зізнаватися, то є нещирість ваша", – так почав він мене умовляти. Я кажу: "То різні оцінки моєї діяльності, тобто мого життя". Він почав зачитувати мені мої записки з різних джерел, які я робив у Франківську. Я думаю, мені підсували різні націоналістичні видання тридцятих років. Там були то віршик, то вислів – я їх повиписував. Записав один вислів, який почув по "Голосу Америки" чи по "Свободі": "Мы все на бой пойдем за власть советов и, как один, умрем в борьбе за это". Висновок: "Нащо ж тоді йти на таку боротьбу, що всі загинуть? А кому потрібна ця боротьба?" – це мій коментар. Він прискіпався до цього. "Ви пишете, що ви націоналіст – як ви це розумієте?" Я кажу: "Мене назвали націоналістом – я визнаю, що я націоналіст. Це питання мені поставили давно. Але я патріот, а кожний патріот є націоналіст". Він проковтнув те, промовчав.
Коротше кажучи, вони ото чотири рази мене викликали – і без наслідків, облишили мене.

УКРАЇНСЬКА ГЕЛЬСІНКСЬКА ГРУПА
Іван Сокульський тим часом повертається зі свого ув'язнення (14.12. 1973), заходить до мене з панною Орисею Лесів, яка тоді була вже його нареченою. Я через Кузьменка переказав йому, якщо він повернеться (а я вже строк знав), то хай він до мене заходить спокійно – я все забув, щоб не думав, що я там щось пам'ятаю. І він справді зайшов, сказав, що він поводив себе дуже погано, а я поводив себе найкраще. Я подякував йому за похвалу, побалакали. Почали ми знову спілкуватися. Він тут у Франківську часто бував, ми заходили до Панаса Заливахи, наше знайомство відновилося на повну потужність.
Я вже знав про утворення Української Гельсінської Групи (9.11. 1976). Я щороку їздив у відпустку додому, точніше, до матері, і при цьому намагався зв'язатися з Оксаною Яківною Мешко, яка була афішована як член Групи – адреса. На предмет щоб вступити. Я вже вирішив вступати, але як же вступити? Не скажеш же кому-небудь, тільки Оксані Яківні Мешко. Я її не бачив і не знав, тільки у 1979 році побачив її вперше. Ні, у 1969 році я її бачив. Правильно, я її бачив, але не знайомився з нею, бачив тільки збоку. Біля собору Святого Володимира вона ходила з групою людей, а я ждав Сверстюка. Я це написав у спогадах про неї. Тоді вона звернула увагу на нашу групу – нас було троє: "Що за люди?" Вони обходять кругом собору кілька разів і все нас бачать. Я тоді кажу: "Це ми ждемо Євгена Сверстюка". Він там поруч жив, на вулиці Франка. Ото й усе було знайомство, я тільки обличчя її пам'ятав.
І от 1979 року я вирішив зайти до неї додому. Я знайшов ту Верболозну, 16. У 1977 і в 1978 роках я до неї теж заїжджав. У 1977 році заїхав, чи то до мами їдучи, чи назад, швидше як назад їхав, то вийшла якась дівчинка і сказала, що Оксана Яківна поїхала до Москви. Через рік я знову заходжу, та сама дівчинка виходить і каже теж саме, що вона поїхала до Москви. Я засумнівався, думаю, що таке, та Москва мені так на перешкоді. Але за фіранкою якийсь рух був. Я стояв з лівого боку від хвіртки. Пізніше, коли мені Красівський пояснив, що вона бачила мене, але оскільки ми не були знайомі, то не схотіла зі мною зустрічатися. Тобто не захотіла мене пускати в хату – так я собі пізніше сконструював. У 1979 році я знову хочу до неї заїхати, але тут приїжджає Ярослав Лесів – брат Орисі. Приїжджає до Сокульського в гості, то я до них зайшов, бо я завжди заходив, коли він приїжджав, і його запрошував до себе. А він, Ярослав Лесів, покійний, навіть напрошувався до мене поїхати в гості в село Пшеничне.
Одного дня пішли ми в поле гуляти, бо вдома розмовляти Ярослав не захотів. То було небезпечно, за ним пильнували, можливо, більше, як за мною, але й за мною також пильнували. Всі мої сусіди були, ну, не донощики, а сприяли доносам, бо тримали тих, що приїжджали зі слухавками. Мені потім розказали. Ми йдемо в поле кілометра півтора-два від села, і він мені каже: "От, – каже, – Красівський Зиновій, – я не знав тоді його, – має нову ідею відносно діяльності Гельсінкської Групи. Як ви приїдете, то ми розкажемо вам. Чи не вступили би ви в Групу?" – "Я вступлю, – кажу. – Я двічі їздив до Оксани Яківни – у 1977 році і 1978 році, – але мені не вдалося її навіть побачити". – "Ну, ви, – каже, – пізнаєте цю проблему ширше, коли побачимось". Так ми перебалакали, я дав принципову згоду подати заяву.
Поїхав я тоді до Моршина. Там якраз був Лесів. Він там постійно був, майже весь час. Красівський повів мене в парк. Я вперше познайомився з ним на святкування Нового 1978 року на квартирі Олени Антонів. Там був і Михайло Горинь – я вперше побачив тоді Михайла Гориня і Зіновія Красівського.
Красівський сказав так: "Ходімте, побалакаємо там десь, на стороні". Він сказав майже дослівно так: "Українська Гельсінська Група зараз агонізує. Тих, що були зголошені, поарештовували, а нових Оксана Яківна не набирає. Нових людей вона не приймає – то жид, то підозрілий". Так він і сказав: той жид, а той підозрілий – отак розложисто він сказав. "Тому є потреба обійти її і створити паралельну, щоб Група не померла. Вона помирає, бо зав'язана тільки на Оксані Мешко, а треба, щоб вона розширила свою діяльність. Якщо ви згодні, – каже, – подати заяву, а Сокульський також згоден, то, я це приймаю, і ваша заява піде знаєте яким шляхом і буде оголошена". Я згодився. Красівський каже: "Тоді їдьте до Сокульського і оцю розмову повідомте, щоби він також написав заяву, він раніше також згодився".
Якось так вийшло, що я ще раз туди поїхав. Сокульський дає мені свою заяву. Я свою не пишу, а приїжджаю у Франківськ, щоби мене не спіймали з моєю заявою. Пишу там свою заяву і якось так таємно повертаюся додому. Я несподівано допровадив заяви до Лесіва на квартиру, а він жив у Болехові, а від нього вони попала в руки Красівського. Так ми з Сокульським вступили в Групу через Красівського, я завіз обидві заяви.
В.В.Овсієнко: Ви дату пам'ятаєте? Хоч би місяць.
П.П.Розумний: Я дату зараз не можу сказати, але це було наприкінці серпня – на початку вересня 1979 року, не інакше – ще теплий час був. Я не тільки привіз заяви, а тоді він дає мені завдання, щоб я поїхав до Стуса Василя, який уже повернувся до Києва з заслання (я знав це з радіопередач), до Сверстюка Євгена в Бурятію, до В’ячеслава Чорновола, щоб я запропонував першим двом вступити в Групу, а Чорноволові очолити Групу.
В.В.Овсієнко: Так Чорновіл же був у 1979 році...
П.П.Розумний: У 1979 році він був на засланні в Якутії. Красівський дає мені 400 рублів – то були немалі гроші. Тоді сто з чимось коштував проїзд тільки до Іркутська. Я взяв. Я починаю зі Стуса, тому що він так і сказав: "Спочатку до Стуса, а тоді їдьте до Євгена, а після Євгена до Чорновола, щоб вони дали принципову згоду вступити, ці перші два". Він детально допитувався про Євгена – хто такий Євген Сверстюк? Чи не такий ото поет, що розпустив нюні, скиглить? Такі поети є.
Може, ми припинимо на сьогодні розмову?
В.В.Овсієнко: Чому? Дивіться, я ладен слухати й до ранку.
П.П.Розумний: Я думаю, це важливе для історії питання. Я тут говорю абсолютну правду, яка була перед моїми очима і в моїх вухах. Красівський дає мені 400 рублів і каже, як знайти Стуса. "Їдьте”, – дав адресу Віри Павлівни Лісової. Вона скаже, де Стус, вона знає". Бо він також не знав, де Стус – чи він у Києві, чи в Донецьку. Я приїхав до Києва, переночував у Бровка Івана Бенедиктовича. Я довіряв йому повністю і повідомив, що я маю завдання побачити Стуса, а далі не розказував, бо то вже було б занадто. Як заїхати, де така вулиця? Він усе мені пояснив, я швидко знайшов Віру Лісову. Я підійшов під двері, вона якраз проводжала дітей до школи. Отак проводжала: "Ідіть, ідіть" – і тут я появився. Я спитав її, чи це вона Віра Лісова. Вона сказала: "Заходьте". Мені здалося, що вона мені якось так зразу повірила, не було ніякої недовіри. Я кажу, що я від Красівського, він попросив сказати, де живе Стус. Ми довго не балакали, бо, відверто кажучи, я не знав про Василя Лісового багато, я його, мабуть, не бачив серед дисидентів, про яких ішла мова. Я про нього дізнався більше, коли приїхав до Євгена в Бурятію. Він мені розказав, що десь тут поблизу, в Бурятії, також і Лісовий відбуває заслання. Дізнавшись адресу Стуса в Донецьку, їду в Донецьк. Їду до Стуса в Донецьк із такою ж пропозицією. Пропозиція мала бути вступати до Групи, сказати, що Оксана Яківна справу завалює, Група перестає існувати, а цю справу не можна завалювати, її треба підтримати. Фактично було сказано, що Оксана Яківна припинила прийом до Групи. Ще було сказано так: вона так оточена, що який би матеріал до неї не надійшов, він попадає руки КГБ. Оце так твердо він мені сказав, оце я передав Стусові. Я всім передав цю фразу. Вона була в пам'яті, я нічого не записував.
Стуса не було вдома, то я прийшов у другій половині дня. Я сказав матері і сказав Валентині... Валентина її звати?
В.В.Овсієнко: Хто, сестра?
П.П.Розумний: Дружина.
В.В.Овсієнко: Дружина Валентина Попелюх.
П.П.Розумний: Валентина там була. Вона була якось невдоволена моїм візитом, так зі мною й не поговорила. Я скажу вам відверто, що мені самому було неприємно. Я з тими жінками завжди мав клопіт, коли заходиш до якогось чоловіка. Жінки на мене завжди сердилися, а мені треба було балакати з чоловіком. Жінки бачили, що я з тих, що небезпечні. Так не раз було на Волині, було і в Дніпропетровську. Я вже мав такий досвід. Так що я не дуже переживав за це. Коротше кажучи, вона була не дуже вдоволена, але зі мною також балакала Василева мати, то те, то се, а тоді поставила питання прямо: "Чого ви приїхали до Василя?" Я кажу: "Я його знайомий, я його знаю". А я справді колись бачив його раз з Євгеном Сверстюком, Євген мене познайомив із ним – ото і все було. Тоді Євген на вулиці Пушкінській чи то Рєпіна жив. Та вулиця, де Ботанічний сад... Тоді, я пам'ятаю, була така розмова. Вийшла малесенька, мініатюрна книжечка Андрія Малишка, красиво так оформлена. Євген витягає її з кишені, показує Стусові і іронічно щось про неї каже: „Така невеликого штибу річ, а так красиво оформлена”. Стус каже: „Ти, Євгене, на Малишка не кажи такого”, – щось таке сказав. І розмови більше не було. От я пам'ятаю цей епізод і більше нічого. Отже, я кажу матері, що знайомий з ним, хочу його побачити. "Ну, а чого ви хочете з ним побачитись?" – мати. Я відчув, що мене, як би сказати, не дуже тут люблять. Я сказав: "Ну, то я піду за ворота і там почекаю. Я хочу його побачити. Як я, – кажу, – тут заважаю, я можу піти". – "Ні, не йдіть". Так погодилися, бо побачили, що я не швидко здаюся.
В.В.Овсієнко: Я нагадаю, це вулиця Чуваська, 19, у Донецьку, а Василеву маму називають Їлина Яківна, її дівоче прізвище Синківська.
П.П.Розумний: Я вже не пам'ятаю адреси, але то була материна хата, вона там була і була Валентина. Це було на початку вересня, не раніше і не пізніше, бо я звідти одразу поїхав до Євгена Сверстюка в Бурятію. Може, квитки десь зберігаються, я можу підтвердити точно, коли я їхав до Євгена, треба їх знайти.
Отже, мати, так би мовити, від мене відчепилася, бо побачила, що я не збираюся здаватися і не збираюся пояснювати, чого я приїхав. Прийшов Василь, я з ним познайомився. Я йому сказав, що знайомився вже з ним колись, якщо він пам'ятає. Не знаю, чи це на нього вплинуло, але він так прикинув... Я сказав, що ми з Євгеном куми, що приятелюю з ним давно, з 1952 року, показав фотографію. Він так узяв, подивився на фотографію, вже зеківська фотографія була. Нічого не сказав, пішли ми обідати. Нам приготували, по-моєму, картопляне пюре, поїли смачно, а це було вже надвечір. Я йому натякнув, що маю щось сказати. А казати нічого не казав, тільки так – загальні розмови, але якось так усе мовчазно було. Я питаю: "Чого ваші жінки невдоволені моїм візитом?" Так воно і виявилося, що цей візит був чи не фатальним. Я знаю, що і без мене він вступив би у Групу, але коли всі пішли спати, я йому почав розказувати, а він почав слухати, пишучи. Тільки так можна говорити – пишучи. Я зробив маленький вступ, спитав, чи знає він Красівського – він його не знає. Кажу, що і я його недавно знаю, але коли я дізнався, в якому він оточенні, то Стус тоді повірив. Горинь то був, коли зустрічали 1979 рік у Львові. Я коротенько пояснив ситуацію, так, як оце вам розказував. І запитав, чи він вступить. Він сказав, що вступить. Він весь час жував яблука такими неміцними зубами, як я це тепер розумію, бо і в мене таке було, що ясна ослаблені і кусати яблуко належним чином не вдається. Але він їх смоктав: відріже скибочку, кине в рот і смокче. Видно, йому була приємна ця кислота на ясна, а може вона допомагала як вітаміни. Він жував-жував довго, тримав у роті і ковтав. Цим він займався цілий вечір після тої вечері, яблука тоді вже були стиглі, це була осінь.
То була повільна розмова: поки напишеш, поки відповідь – довго було. Я його попросив, як то мене проінструктував Красівський, заяву зараз не писати, але пам'ятати, що така його обіцянка вже є. Як я ще раз приїду, тоді відберу від нього заяву. А тим часом я їду... Я сказав, куди я їду: до Євгена Сверстюка і до В’ячеслава Чорновола. Після того, як повернуся, побачу Красівського, я вже тоді до нього заїду і заберу заяву – отак було домовлено. Так я його більше після того не бачив.
Я поїхав до Євгена. Поїхав із Дніпропетровська на Іркутськ: я плутав карти, на аеродром потрапив так, щоб утекти від тих переслідувачів. Я так думав, що втік. Нема квитка до Новосибірська. Був на Улан-Уде. Я поїхав на Іркутськ. Я знав, що то близько, літаки ходять – через Байкал перелетів і все. Я взяв квитка на Іркутськ, тоді на Улан-Уде. З Улан-Уде я вже знаю, який літак літає, це мені вже було легко. Я приїхав до Євгена і бачу, Євген – це ж без попередження – спохмурнів трошки, що я приїхав. Я це відчув і сказав: "Місія". "Чого приїхав?" – так очима питає. Розмови зразу не було, тут не можна було говорити. Пішли ми на гору, там недалеко біля нього була сопка.
В.В.Овсієнко: А як це місце називається?
П.П.Розумний: Багдарин. Це Бурятія. Це 600 кілометрів від Улан-Уде на північний схід, місто золотошукачів. Там такий примітивний аеродром, галькою посипаний. Туди літав Ил-14 – це військовий літак, переобладнаний для пасажирів. Такий тісний, що не можна було випрямитись: як сів, так дістаєш до стелі – як гуркнеш головою об стелю! Дуже незручний, тісний літак. Я розказав про це Євгену.
Ви читали де-небудь його пояснення, чому він не захотів вступати в Групу? Він писав про це.
В.В.Овсієнко: Не пригадаю зараз.
П.П.Розумний: Я не пригадаю, де він це писав, але він категорично сказав тоді, що вступати не буде. Він вважає це непотрібною жертвою. Сам вступ означає негайний арешт і повернення як рецидивіста в неволю, щоб знову гнити в таборах.
В.В.Овсієнко: То ж правда...
П.П.Розумний: Це була правда, істинна правда. Це виявилося правдою. Я йому сказав, що вже подав заяву, що їду до Чорновола. Він не схвалив мою ідею їхати до Чорновола і тим збив мене з пантелику. Я відчув, що моя місія втрачає сенс. Я скажу Чорноволові, що Євген не вступає, то що з того може бути? Я повертаюся назад. Я так собі прикинув, що Чорновіл поінформований не менш, як я, що він це вже знає і, очевидно, вступить. Але я не поїхав до Чорновола. Не знаю, чим би це скінчилося, якби я поїхав. Не уявляю, як би я шукав його в тій Якутії.
В.В.Овсієнко: Записано в матеріялах, що Чорновіл з 22 травня 1979 року член Гельсінкської Групи.
П.П.Розумний: Де він вступив? У таборі, так?
В.В.Овсієнко: Ні, він був тоді вже був на засланні в Чаппанді, в Якутії.
П.П.Розумний: Я би сказав, що Красівський не був поінформований. Могло ж таке бути, що він не був поінформований? Він мені дав завдання його побачити. Більш того – щоб Чорновіл очолив Групу. Ви знаєте, я, коли їхав після Стуса до Євгена, то відчув таку асоціяцію... Виникла така аналогія зі становищем націоналістів за кордоном. Розкол, який відбувся між націоналістами. Його назвали "бунт Бандери". Цей термін "бунт Бандери" фігурував у тих антинаціоналістичних, антиукраїнських брошурах. Чередниченко, Євдокименко, великий професор Римаренко написали фундаментальні праці на цю тему. Скрізь – "бунт Бандери" як розкольника. То я подумав, що ми переступаємо через голову Оксани Яківни, яка є головою Групи, і беремо на себе – ну, не ми, а Красівський – ініціативу замінити її. Так це було. Хочете, це пишіть, хочете – не пишіть, але я ще раз кажу, що як би я поступив інакше? Мене Оксана Яківна ніколи не запитала, як і чому я вступив у Групу, вона мене не благословляла. Вона дізналася по радіо, що я вступив, але вона мою заяву не приймала, заява пішла через Красівського – і моя, і Сокульського. Тепер ви розумієте ситуацію?
В.В.Овсієнко: Так-так.
П.П.Розумний: Я хотів би, щоб ви розуміли, бо це ота правда, яку я не хочу, щоб вона не була висвітлена. Вона була така. Я ще раз кажу, що в літаку на висоті 5000 кілометрів чи більше мені прийшла в голову ця аналогія з "бунтом Бандери", як то називали мельниківці. Хтось із мельниківців написав книжку "Бунт Бандери" про розкол.
Це історія, яку треба знати точно, бо в нас і сьогодні з цим є проблеми.
В.В.Овсієнко: Ця поїздка до Сверстюка коли була?
П.П.Розумний: Це був початок вересня 1979 року. Я ж заяву подав у 1979 році.
Отже, я був, звичайно, спантеличений. Негайно їду до Красівського, розказую йому, як було. Він каже, що зі Стусом уже зв’язки налагоджені, а зі Сверстюком, каже, облишимо. Я йому хочу повернути гроші, які залишилися від поїздки, я їх не витратив – він не захотів їх брати. Так би мовити, подарував їх мені. Сто з чимось лишилося у мене.
В.В.Овсієнко: Але ж це була друга ваша поїздка до Євгена Сверстюка?
П.П.Розумний: Друга.
В.В.Овсієнко: Бо перша була десь на Великдень?
П.П.Розумний: Перша була у квітні, на Великдень. Я думаю, того року 14 квітня був Великдень, і ми до нього поїхали з Іллею Валерієм.
В.В.Овсієнко: З Валерієм Іллею? Ви цього не розказували. А перша поїздка чого була?
П.П.Розумний: Візит ввічливості, до друга. Я це планував давно. Я знав, коли закінчується його термін, і як тільки одержав листа з заслання, так і поїхав.
В.В.Овсієнко: Це саме тоді у вас забрали ножа?
П.П.Розумний: Ні, ножа забрали другий раз. Та я спершу закінчу це. Отже я повернувся назад, повідомив Красівському ситуацію. Він не був цим задоволений, але сказав так: "Зі Стусом все налагоджено". Мені не треба було знову їхати до Стуса. Як і коли він вступав, я тепер не можу сказати. Тобто коли він вступив, якого числа, я не пам'ятаю.
Я хотів би два слова сказати, як я їздив до Євгена першого разу.
Перший раз я вирішив їхати до Євгена у квітні перед Великоднем. А перед тим я поїхав до матері Євгена на Волинь. Побачився з матір'ю, була там, здається, братова – порівняно молода родичка. Обмінялися думками та й усе. Я не насмілився сказати, що їду до Євгена, я хотів це зробити конспіративно. Я був такий боягуз, що боявся признатися і матері, і тій родичці, що їду до Євгена! Євген мені за це потім докоряв: "От, – каже, – цього б єврей ніколи не зробив". Я кажу: "Може й так, я згоден, але я хотів, – кажу, – зробити це абсолютно таємно". Я боявся, що затримають десь, арештують – ну то ж банда, з ким ми мали справу. Навіть привіт не привіз, бо не сказав, що маю намір їхати до Євгена. Я просто поїхав до них побачити ситуацію і розказати Євгенові.
Я їду до Києва і заходжу до дружини Євгена, Валерії Андрієвської, і розказую, що збираюся поїхати. Вона дає мені деякі поради. Тоді їду до Валерія Іллі і йому кажу. А його не пильнували, не був він небезпечний. Він тоді жив на проспекті Тичини по той бік Дніпра. Балакав-балакав я і кажу: "От би треба до Євгена з'їздити, і нема мені напарника, от як ми живемо. І не знаю, до кого звернутися, щоб хтось поїхав зі мною. Самому туди їхати тяжко і страшнувато". Його це сколихнуло до глибини душі, і він тут же зголосився їхати. Тобто я його спровокував, скажу прямо. Не знаю, чи була задоволена цим Валентина – мабуть, не дуже, бо я не бачив у неї ентузіазму. Та на другий день їдемо вже брати квитки.
В.В.Овсієнко: Валентина – це його дружина, поетеса Отрощенко? Ми разом вчилися в університеті...
П.П.Розумний: Дружина його. Другого дня їдемо брати квитки на літак. Він десь гроші знаходить... А я не пам'ятаю, де я гроші роздобув. Свої гроші, ніхто мені не давав грошей на літак. Що туди купити? Яблук. "Яблука купимо, – кажу, – в Москві, тут немає добрих яблук, там добрі. Цибулі тут купимо, тут цибуля дешева". Купили цибулі, часнику, ще якісь овочі. У Москві докупили яблук. Я хотів би згадати, що нас, коли ми брали квитки, супроводжувала його дружина Валентина і явно була незадоволена. Але то вже було пізно, він уже вирішив: ми їдемо.
Ми прилетіли в Улан-Уде. Літак буде десь через добу, бо він не щодня, здається, літав.
В.В.Овсієнко: А куди летітиме?
П.П.Розумний: До Багдарина. І Валерій – що ви думаєте? – командує їхати попутними машинами. Я кажу: "Це божевілля по цьому Сибіру їхати попутними машинами! – Кажу, – подивіться на карту, то північний схід, тут і дороги не позначені так, як слід, щось таке, тільки пунктири". А він уперся і все. Він був якийсь такий, я би сказав, уже невдоволений цією поїздкою, що хотів швидше відбути її. Так, як коли я на суді був: швидше засуджуйте мене, мені вже страшно тяжко це все переживати, швидше оголошуйте вирок, то я вже заспокоюсь – отаке було в мене на суді відчуття. І що ви думаєте? Допитуємось серед людей, яка дорога на Багдарин веде. Виходимо на ту дорогу і голосуємо, як придурки. Це на ніч, у другій половині дня.
В.В.Овсієнко: А там же, мабуть, сотні кілометрів?
П.П.Розумний: Шістсот кілометрів! То божевілля! Я кажу: "Нам доведеться не раз голосувати". Так воно й вийшло. Їде якийсь "бобик", підбирає нас. Куди він їде? А він заїжджає по дорозі на ферми. Ферми, правда, при дорозі. І чого він заїжджає? Там одержали зарплату і вже по три дні не напувають корів.
В.В.Овсієнко: Самі п'ють, а коровам не дають.
П.П.Розумний: П'ють, цілком правильно. Випивають усю воду. Їздимо ми по цих фермах, пізньої ночі заїхали у якусь Романівку, там цей літак, що летить у Багдарин, робить проміжну посадку. Ми там у сутінках шукаємо готель. Знайшли двоповерхове дерев'яне приміщення – воно виявилося готелем. Ночуємо там до ранку. Вранці знову на перекладні. Ідемо до річки, яка замерзла так, що по ній ще їздять. У квітні ще їздять автомобілями по льоду – так вона промерзла до дна, та річечка. Нам показали, що як виберемося через річку, то там їздять машини, які можуть іти на Багдарин. От нас підбирає в кабіну КамАЗ. Шофер молодий, так поглядає на нас... Валерій схожий на грузина, то він на нього поглядає, чи можна з нього багато грошей узяти, бо у грузинів же багато грошей, відома річ. У нас же грошей дуже небагато – тільки на квитки назад і все. Я вже відчуваю, що ми не те робимо, що ми попали впросак. Їдемо-їдемо, ще кілометрів триста їхати, а день же там не такий і довгий. Їхали ми до ночі, їдемо вночі. Навпроти їде якийсь автомобіль, блимає. Наш шофер виходить, довго балакає з тим шофером, що їхав навпроти. Ми вже переглядаємось – щось не те, нас тут можуть пограбувати чи інше щось зробити, бо то ж пустеля. Але якось обійшлося. А в мене є той ножик, єдина зброя, той, що в мене згодом забрали. Той ножик мені подарував Микола Холодний, як ото був у мене у Піщаному Броді Кіровоградської області. Я його сам попросив у Холодного. От ми якось зі страхом великим, я би сказав, нарешті пізньої ночі доїхали до Євгена, розшукали його – чи то був уже ранок, я зараз не пригадую. Їхали всю ніч, а на ранок приїхали – так, здається, було. Кілька разів ми в дорозі ночували. Ну, Євген дуже зрадів, це був якраз Великдень. Він дуже зрадів із того всього. Цілий день ми розкошуємо, п'ємо чай, він розказує – ну, радість велика і нам, і йому. Не сподівався – бо то ж ми без попередження. Без кінця розмови і розмови.
На другий день якось зайшла розмова, що може бути з нашої поїздки, які покарання випишуть нам наші "наставники". Євген якось так із притиском сказав: "Та то, – каже, – не вам випишуть – то, можливо, мені щось із цього буде. А разом зі мною і вам можуть виписати якийсь рецепт як, так би мовити, конспіраторам". Я бачу: мій Валерій позеленів, пожовтів і замовк, категорично замовк. Що ви думаєте? Прокидаємося ми рано-вранці наступного дня, а Валерія не бачимо. Нема Валерія, зник Валерій. Аеродром там – палицею кинути. Виявляється, Валерій уже відлетів.
В.В.Овсієнко: А як ви дізналися, що він відлетів?
П.П.Розумний: Хвилиночку, воно було трошки інакше. Євген пішов на роботу, а я ще спав. Приходить Євген на обід і виявляє, що Валерія немає. Я кажу: "Його немає". Ідемо на аеродром і довідуємось, що Валерій поїхав. Там же реєструють, хто їде. "Ну як це, – каже Євген у такому розпачі, – ну як це так можна поїхати, ну як це?" А я кажу: "Та це, може, зв'язано з тим, що ти вчора зробив таке сміливе припущення стосовно нашого спільного майбутнього у зв'язку з цим приїздом". Він просто втік, не сказавши. Євген був страшно спантеличений і знервований. Я побув ще день-другий і поїхав. Отак скінчився мій перший візит. Ну, а про другий візит я вже розказав.
(За другим разом ?) Євген передав записку для Івана Дзюби (вона до цього часу в мене є, в блокноті записана, без адреси, без нічого. Я хотів би її колись Євгенові вручити назад, у мене той блокнот зберігається) і попросив, щоб я зайшов до Дзюби, попросив, щоб я в Москві зайшов до Сахарова. Я не зайшов, я й не збирався – нема мені чого до Сахарова заходити. Як я таку місію виконую, чого мені до Сахарова заходити? І до Дзюби я тоді не потрапив, бо мене незабаром арештували. Я тоді поїхав до Красівського, туди-сюди роз’їжджаю. Повертаюся одного дня – мені повістка з’явитися в міліцію. "Обійдуться", – думаю, і поїхав далі. Поїхав до Сокульського, розказав йому, що мене повісткою в міліцію кличуть нащось.
Але перед тим я скажу, як у мене з’явився цей ніж. Два ножі в мене було. Я поїхав у сусіднє з Багдарином містечко, називається воно Малене, здається. Там було якось так культурніше, там були порівняно великі магазини. Зайшов у залізний магазин і побачив, що там продаються мисливські ножі, сім рублів ніж. Я питаю, чи можна купити. Можна, за сім рублів. Ніхто не питає ніяких документів, ніяких дозволів. Я купив його. Приніс і показую Євгенові – він такий ще змащений. Він так подивився на мене, мовляв, що дитина, грається ножами. Він нічого такого особливого не сказав.
Євген підготував таку передачу, що я мав її приховати. В Улан-Уде в очікуванні літака я поїхав у місто на цілий день. Там кілометрів, може, п'ятнадцять від аеродрому. Мішок був важкий, незручний, що ж я буду носити його цілу добу? Здав його в камеру схову. То вони, мабуть, наперед обшукали його і під час посадки вилучають: треба подивитися в мій рюкзак. Дивляться і зразу знаходять – довго не шукали – ті ножі в кишені рюкзака. Вони знали, де лежать. Тут же склали протокол, тут же є поняті, з тієї причини затримали літак години на дві. Віддають мені назад мисливський ніж, а той кишеньковий забирають. Так і в протоколі догляду було записано, і свідки розписалися, що так було.
Я їду додому, заїхав до Франківська до сина Тараса, завіз йому той ніж, думаючи, що в мене вже повістка на міліцію є, то віддам синові той ніж. Думаю, щоб не забрали, я його відвезу Тарасові. Приховав там у нього за книжками на полиці – вони потім знайшли його там, у Тараса також робили обшук.

АРЕШТ 8 ЖОВТНЯ 1979 РОКУ. СЛІДСТВО
У мене цього ножа питали, коли обшукували. Вони з'явилися до мене восьмого жовтня. Я в той день пішов уранці на поле збирати горіхи – там у нас є такий горіховий гай. Прийшов, приніс торбинку з горіхами, бачу, щось біля мого двору синій автомобіль, біля сусіднього – автомобіль, іще біля сусіднього з другого боку теж автомобіль. Думаю: "Що за наїзд автомобілів?" Ще не здогадуюсь, що то по мене приїхали, ще мені здається, що міліція зі мною жартує. Коли в двір – іде мені назустріч підполковник такий під стелю, метрів два. "Це ви Розумний?" – питає. "Так, я", – кажу. – "Ну, ходімте." А в хаті вже кипить трус – трусять уже, уже дрова повикидали, мати перелякана стоїть, двоє понятих. Кажу: "Що це тут за розбій? Мене вдома немає, можна було почекати, чи що". Розбій – так я це назвав, вони промовчали, ніхто не обурювався. "Збирайтеся, поїдемо." Я кажу: "Як? У мене роблять трус, а мені збиратися?" – "Збирайтесь, поїдемо". Ну, я збираюся, але кажу: "Ви не маєте права мене брати з хати, поки не закінчиться трус". – "Маємо." І тягне мене – давай-давай, мовляв, швидше. Кажу: "Хіба це обшук? Це грабіж". Нічого, проковтнули й це. "Розбій" сказав і "грабіж" сказав. А мати моя перелякана навіки – що я з ними не дуже чемно розмовляю.
Повезли мене в міліцію і призначають мені такого капітана Ткаченка. Йому скоро присвоїли майора, під час слідства показував при мені своєму другові, що йому присвоїли звання майора.
Отже, дата арешту – 8 жовтня 1979 року, я точно пам'ятаю. Я ж їм сказав: "Учора тільки відсвяткували день Конституції, а сьогодні порушуєте Конституцію". Тоді сьомого числа була Конституція. То, здається, була неділя. Цей Ткаченко – невисокого польоту слідчий, я так зрозумів, – почав писати протоколи. Я кажу: "А чого ви зі мною говорите по-російськи? Я хочу, щоб зі мною говорили по-українськи. Ви, – кажу, – мене тягаєте все життя за українську мову, то вже хоч говоріть українською мовою зі мною". Він задумався, взяв свої папери, швидким кроком вийшов і десь зник, навіть мене нікому не доручав. Довгенько не було його. Появився і почав писати протокол українською мовою і говорити такою, як умів, але все-таки українською. Відтак уже до кінця протоколи були тільки українською мовою. Він цілий день до вечора щось мене питав, писав протоколи, усе це робив повільно. Йому було незвично українською писати.
Тоді ввечері мене везуть кудись. Привезли в обласну прокуратуру. Сидить заступник прокурора, мені його представляють – Обіход, чи таке якесь прізвище.
В.В.Овсієнко: Був якись Обіход...
П.П.Розумний: А тепер Обіход заступник Ґенерального прокурора.
В.В.Овсієнко: Ага, може, це той самий? (Миколи Обиход, родом з Житомирщини, на Дніпропетровщині не працював. В.О.).
П.П.Розумний: Таке коротке українське прізвище. Він спитав спочатку: "Які у вас претензії до трусу?" – "Які претензії? Мене взяли під арешт, не дочекавшись закінчення обшуку". – "Закон дозволяє". – "Тоді, – кажу, – дозвольте мені подивитися протокол обшуку". Мене дуже цікавило, що там вони в мене знайшли. У нього протокол обшуку був під рукою – дає мені протокол. Я його прочитав – нічого там немає такого, щоби я захвилювався, все в порядку. Сидять по периметру кімнати підполковник, полковник, майор, мій капітан. Усі перелякані перед прокурором – мене здивувало, що вони такі, як діти, перед ним. Один я там нікого не боявся, мені здається, що сидів собі спокійно. Ну, не так уже й спокійно, а так собі, принаймні без зовнішнього страху. Прокурор оголошує мені постанову про арешт. Ну що, я дякувати не збирався. Вивели мене.
Вивели, везуть у тюрму. Везли-везли – велика така брама, метрів п'ять угору, залізна. Як гримнуло тією брамою за мною, то я тоді відчув, як у мене душа пішла десь у п'яти – не то переляк, не то спантеличення, не то якийсь напівненормальний стан. Але я швидко схаменувся, думаю: добре, я їх буду зараз боятися... Та я все життя тільки те й робив, що підставляв їм ногу, а тепер я буду їх боятися? Та вони ж мене мусили колись схопити? І це мені зразу всякий страх зняло, і стало мені майже весело в тюрмі.
Оце такі мої перші враження. Ну, а ті переживання – вони нецікаві.
В.В.Овсієнко: Вас одразу відвели в камеру?
П.П.Розумний: Ні, мене завели на якийсь поверх і, уявіть собі, завели в ту кімнату, де наглядачі, а за столом сидить щось наче знайоме, всміхається до мене: "Ну, що, Петро Павлович, прибули сюди?" Я кажу: "Я вас наче пам'ятаю". Був такий у мене учень у Солоному на прізвище Толмачов. Видно, з тих українізованих москалів, але я не чув, щоби він коли-небудь говорив російською, він був звичайний собі учень. Тепер він працює в тюрмі і, так би мовити, поблажливо до мене поставився, як я так зрозумів з його слів: "Ну, куди вас розмістити? Ми, мабуть вас розмістимо в "обіженку"". А що таке "обіженка"? Ви знаєте, що таке "обіженка"?
В.В.Овсієнко: Так, знаю, знаю.
П.П.Розумний: Ну, я тоді дізнався також. Ану, а як ви знаєте?
В.В.Овсієнко: Це та камера, куди скидають зґвалтованих, побитих – „обіжених”.
П.П.Розумний: Зґвалтованих, побитих, потрощених за щось там... Я ще не знав, що воно таке, а той наглядач не зміг для мене знайти звичайну камеру. Виявляється, в "обіженці" сидять нормальні люди, вони не б'ють один одного, бо й самі побиті. Вони весь час демонстрували в тій "обіженці" – камера, здається, номер 90 – побиті задниці. Синя-синя, нема живого тіла на ньому, побита спина... Не мені особисто, а один одному показують. І я там опинився. Їм дають передачі, вони мене підгодовують, ці „обіжені”. Вони мені шматочок сала, хліба дають. Кілька днів я там був, а потім переводять мене в звичайну камеру, дев'яносто другу, де має бути 18 людей, але там їх було і 28, здається, і більше.
В.В.Овсієнко: Ого-го.
П.П.Розумний: Там другий поверх був... Суцільно лежали...
В.В.Овсієнко: І весь у диму, так?
П.П.Розумний: В диму, страшне, і сморід. Тут же туалет, параша... Не параша, а ватерклозет. Параша була в інших місцях... Це все дико і незвично. Мене ведуть до „пахана”. Пахан, лежачи, так ніби в маренні, на мене не дуже й дивиться, бо його, як я побачив, уночі наглядачі пригощали наркотиками, він там був для них довіреною особою. Він допитується мене, де, як, що, до чого, яка стаття, і зразу вердикт, що це стаття 222-а – не те, що вони хотіли, у мене щось інше. А тоді: "В якій камері ви були?" Я назвав. Ех, вони всі як позбігалися на мене дивитися: „О, в "обіженці" був?” Пахан їх заспокоїв. Він був попереджений, так я розумію, бо в "обіженці" люди, яких зневажають, яких б'ють і убивають, а в мене не було ні з ким конфлікту. Мене в перший день посадили в "обіженку". Кажу, тільки привели – зразу й посадили туди.
Приймають мене. На другий день мене ведуть відбитки пальців робити. Я вперше побачив, як це роблять: тоді ввечері прикладали тільки вказівний палиць, один і другий, а тут уже повну долоню. Якийсь сержант, такий похмурий, привів мене і розказує лікареві, чи хто він такий у білому халаті, що вчора вони на такому-то проспекті в ресторані так набралися, що сьогодні... Трясе головою. Думаю: "Нічого собі команда". Тоді на мене: "А таких убивать надо". Я пригадав, як Євген мені розказував, коли я до нього вперше приїхав, як він був на пересильній в Іркутську, до нього прийшов начальник тюрми і каже: "Таких убивать надо!" А Євген йому каже: "Якби свині роги, вона б усіх людей переколола". І я, не обертаючись, кажу: "Якби свині роги, вона б усіх людей переколола". Він на мене кинувся з кулаками, але цей: "Стоп-стоп-стоп" – не дав. Обійшовся я без кулаків. "Якби свині роги, вона б усіх людей переколола" – як Євген, так і я сказав.
Ну, мене „благословили”, я в тій камері сидів усе слідство до суду. Побачив ту систему, зрозумів її. Як цей пахан іде кудись ніби лікуватися, як він наїдається, десь йому дають марихуану чи що, що він приходить і командує. А команди його всі виконують: кого бити, кого помилувати. Як вони витискували з тих людей соки, як били тих молодих людей, які не признавалися слідчим. Їх катували не тільки слідчі, а й співкамерники. Якось спіймали братів з Криму, вони займалися злодійством, але ніколи нічого не видавали, що і де крали. Один з них сидів у нашій камері, а другий десь в іншому місці. То його так били, що я не можу собі уявити, як він жив після тих побоїв. Його так побили кілька разів, він більше не з'являвся, я думаю, він у лікарню пішов.
Я більше не буду розказувати про тюремне життя, воно нудно слухати, я колись опишу його більш-менш детально, називаючи деякі імена. Але от ще один епізод. Привели одного такого молодого, красивого, з борідкою, з вусами – ну, можна було з нього писати портрет Ісуса Христа. Він заліз в універмаг "Славутич", десь там сховався перед закриттям, одягнув на себе пару костюмів і хотів уранці вийти – його схопили. Він був такий гарний, привабливий чоловік, що вони його вирішили зґвалтувати. Можете собі уявити такого бугая, молодого придурка – його на другий поверх послали, той бугай під ковдрою мовчки творив цю наругу... Молодик пручався, та його били кулаками з обох боків, так що він уже не міг пручатися, бо вб'ють на місці... Його з камери винесли, він був шокований, напівживий. Я його більше не бачив.
А ще мене саджали в камеру з наркоманом. Удвох ми сиділи. Камера на чотирьох, тюрма переповнена, але нас тільки двоє. Так що навмисно вони його зі мною посадили. Він на другому поверсі, я на нижньому. Я спочатку навіть не міг спати, бо відчуваю, що він на мене може накинутися. Він якийсь абсолютно здеґрадований наркоман, уже не перша судимість у нього. Але потім я до нього придивився ближче: він майже нічого не їсть, тільки п'є воду. Думаю, я з ним справлюся: якби він накинувся – подужаю його. Ну, він на мене не кидався, але мені було неспокійно.
Тоді переселили мене в іншу камеру з убивцею – такий метис грузина і естонця, як він мені сказав, на прізвище Педер, бо батько естонець, а мати грузинка. Але в нього грузинські замашки, грузинський акцент, грузинський цинізм. Він ходив до коханки, яка була заміжньою, і її чоловіка було вбито. Ніби чоловік на нього накинувся, але він його вбив. Таксистові заплатили 700 рублів, щоб він вивіз його. Ну, їх схопили, і її теж. Він з цієї камери, де ми сиділи, перестукувався через трубу з дружиною, яка сиділа нижче. Мабуть, їх навмисно так посадили, щоб вони могли балакати між собою. А це категорично заборонено, це ж серйозна справа. Він казав, що та жінка вийде, бо ні в чому не винна. Вона дитячий стоматолог. Вона чекатиме його. А як він вийде на волю, то вони поїдуть у Ригу і будуть там жити щасливо. Я кажу: „Як ви зможете жити щасливо, як ви вбили людину?” – „Але я не винуватий!” – і так на мене визвіряється. Сто разів мені розказував, як той чоловік на нього накинувся, як перед ним усе життя прокрутилося, ніби в калейдоскопі. Бо ніби той чоловік його мав убити, але він його вбив.
Я думаю, цього досить на сьогодні.
В.В.Овсієнко: 12-а година.
Так пан Петро Розумний 29 квітня 2001 року закінчив свою розповідь, а решту пообіцяв записати на касету сам.
Я більше не буду розказувати про тюремне життя, воно нудно слухати, я колись опишу його більш-менш детально, називаючи деякі імена. Але от ще один епізод. Привели одного такого молодого, красивого, з борідкою, з вусами – ну, можна було з нього писати портрет Ісуса Христа. Він заліз в універмаг "Славутич", десь там сховався перед закриттям, одягнув на себе пару костюмів і хотів уранці вийти – його схопили. Він був такий гарний, привабливий чоловік, що вони його вирішили зґвалтувати. Можете собі уявити такого бугая, молодого придурка – його на другий поверх послали, той бугай під ковдрою мовчки творив цю наругу... Молодик пручався, та його били кулаками з обох боків, так що він уже не міг пручатися, бо вб'ють на місці... Його з камери винесли, він був шокований, напівживий. Я його більше не бачив...
Я думаю, цього досить на сьогодні.
В.В.Овсієнко: 12-а година, північ.
Так пан Петро Розумний 29 квітня 2001 року закінчив свою розповідь, а решту пообіцяв записати на касету сам.
П.П.Розумний: Отже, після довгої перерви спробую продовжити розповідь про своє минуле. 25 листопада 2001 рік, село Пшеничне.
Моє слідство йде дуже повільно, мій капітан Ткаченко викликає мене на розмову раз на тиждень, говорить якось мляво, прискіпливо ставиться до моїх слів, часто перепитує. Явно видно, що він не має про що говорити зі мною, нема предмета розмови. Але слідство йде. Одного разу виклик на слідство навіть супроводжувався приходом якогось іншого офіцера, і вони, мій капітан і той капітан, що прийшов, завели розмову про підвищення своїх військових звань. І так довго про це говорили, що забули про мене. Мій капітан пообіцяв пошити новий мундир під погони майора. На цьому мене й відпустив.
Так ішло моє слідство. У камері № 92, де я спочатку сидів, мене ніхто не чіпав і я нікого не зачіпав, ні з ким не зв'язувався так, щоб аж до конфліктів доходило. Та раптом мене чомусь вирішили перемістити в камеру на так званій вилці. „Вилками” у дніпропетровській в'язниці називають такі відгалуження від основної будівлі в'язниці, які компонують московську літеру "Е", бо в'язниця побудована ще за часів сумнозвісної цариці Катерини, і на її честь така важлива будівля була скомпонована архітекторами як літера "Е", або українське "Е". На цих „вилках” окремі камери на двох, на чотирьох і навіть на одного. Отже, туди мене й переміщають у камеру на чотирьох, а проте нас тільки двоє.
Якийсь молодий чоловік невизначеного віку, десь так тридцять з маленьким гаком, зразу виявив до мене страшний інтерес. Пристав до мене і не давав мені змоги нічого про себе розказати. Хоч нічого й не питав, але сам про себе розказував неймовірно багато. Виявляється, він має прізвище Педер, мати у нього грузинка. Він має якісь такі зелені очі, попелястий колір волосся і такий хижий, я би сказав, оскал азіята. Він уже в котрий раз переповідає мені свою історію. Наполягає на тому, що ніби пішов до якоїсь жінки в гості, але прийшов її чоловік і зав'язалася бійка, і нібито його, цього Педера, хотіли там убити, але він випередив наміри чоловіка своєї коханки, десь у нього взявся молоток, яким він убив цього чоловіка. А убивши, викликав таксі, заплатив таксистові 700 рублів, вивіз труп убитого і викинув десь у Дніпро. Оскільки його коханка, тобто жінка вбитого, також учасниця вбивства, то й вона сиділа. Що цікаво – вони сиділи в таких камерах, що могли перестукуватися через залізні труби. Вони щодня регулярно в певний час перестукувалися або розмовляли через кружку. Найцікавіше, по-моєму, в цьому епізоді було те, що після кожної розмови він детально переказував мені, що вона йому говорить, як то вони побудують своє життя в майбутньому. Вона, виявляється, є дитячим зубним лікарем – рідкісна професія. Ця рідкісна професія дасть їм велике матеріальне забезпечення і вони будуть щасливо жити після закінчення цієї епопеї, яка, на його думку, закінчиться для нього дуже сприятливо, бо він не вбивав. Тобто він убив, але з необхідності, нібито захищаючись. Це він мені довго і багато разів переказував. У його уяві прокручувався калейдоскоп подій минулого життя, як це буває у людей напередодні смерті – це відомо психологам. І цей калейдоскоп він мені переказував, крутив головою, повторював одне й те ж, і явно видно було, що він його завчив для того, щоб переказати слідчим і суддям. Цей аргумент був заслабкий, бо він усе натякав, що його мати живе в Грузії і наїжджає до Дніпропетровська та зустрічається з відповідними людьми, які можуть вплинути на їхню долю. Вони будуть удвох щасливі, коли це закінчиться. Якщо коханку випустять, а його ні (вона допускає, що його таки засудять на якийсь термін), то вона буде під воротами тюрми сидіти день і ніч і не відходити, поки він не вийде. А як вийде, тоді вони виїдуть у Риґу і будуть жити щасливо. Я слухав це оповідання, слухав, а потім кажу: "Та як же ви думаєте жити щасливо після такого убієнства? Все ж таки, як не як, але на вашому сумлінні вбивство людини в її хаті за дуже несприятливих для вас обставин". Цей грузин дуже вишкірився, хижо дивився на мене, бігав по камері, наскільки це можливо було по камері бігати, жестикулював і страшенно завзято доводив, що це вбивство з його боку було абсолютно вимушеним і що цей вимушений крок не може бути криміналом.
Отак минали наші дні з тим Педером. Я вже не чіпав і не турбував тими моральними питаннями його світлого майбутнього у Ризі, як він його уявляв з тою коханкою. Так побуло десь тижнів два, і мене переселяють в іншу камеру. Знову ж таки у так званій „вилці”, у чотиримісну камеру, але нас знову тільки двоє. Молодий чоловік, цілком блідий, якийсь хирлявий на вигляд, прізвище його Чорноіваненко, а „кликуха” в нього, як він розказує мені, "Чорний". Він наркоман, наркоман першої гільдії. Він коловся наваром макової соломки і в цьому вбачав щастя життя. Сидів він двічі, третій строк оце йому був напередодні. Він його заробив навмисно: хотів повернутися назад у зону, бо на волі йому нічого робити. У зоні в нього були дуже добрі умови, в зону постійно різними способами йому передавали соломку, вони її варили і кололися – чи що там вони ще робили з тою соломкою. Але вони там були цілком щасливі, бо робота була необтяжлива і харчування достатнє для такого, як він. Горілка йому не потрібна – наркомани горілки не п'ють, і йому там було цілком добре. Він рішив попасти туди третій раз. Більше того, він розказав мені, яким способом там, у зоні, вони навіть заробляють на цій соломці. Ця соломка потрапляє до них вже як навар. Вони його купують. А гроші в зоні водяться. Вони в зоні мають добрі гроші. Очевидно, ним з одного боку керувало бажання бути нашпигованим цим зіллям, а з другого боку, бажанням заробити на цьому. Він, отже, з таких меркантильних міркувань вирішив повернутися в зону. Як він це зробив? Пішов до сестри, яка живе в приватному будинку десь на околиці Дніпропетровська. На подвір'ї стояв великий холодильник. Він його відчинив і повикидав звідки м'ясо та інші продукти, які там лежали. Сестра з зятем зателефонувала до міліції. Міліція прийшла, забрала його, і він оце сидів і очікував своїх кілька років за дрібне хуліганство. "А чого ж ти, – кажу, – до сестри пішов, а не до когось іншого, якщо вирішив спровокувати собі новий строк?" Він каже: "В іншому місці могли б побити, а тут сестра і зять, вони не намагалися бити, обійшлися мирно". Отак легко він пішов на третій строк.
Я спочатку дуже тривожився своїм співкамерником, бо то наркоман. У нього бліде обличчя, випуклі очі, якась гугнява мова – він мав досить ослаблений тими наркотиками організм. Він, наприклад, не поїдав тої баланди або каші, що нам приносили. Він, в основному, пив, а пити не мав чого, крім води, то він воду пив і цим жив.
Я думаю, що це була одна зі спроб, щоб наркоман зі мною поквитався. Бо у своїй агресивності, яка в них настає часом, – йому ж не дають матеріалу, який потрібний для піднесення настрою, – він міг би накинутися на мене, пошкодити мені щось або навіть задушити мене. Я з самого початку відчув, що в нього такі наміри могли бути і що він на таке був здатний. Він лежав на верхній полиці по діагоналі, а я лежав по діагоналі внизу. Я його бачив і він мене бачив постійно. Я часто прокидався вночі і бачив, як він на мене дивиться. Це мені, звичайно, спокійного сну не додавало. Якийсь тиждень я прожив у тривозі, а потім заспокоївся. Я відчув, що якби він на мене накинувся з якимись злими намірами, то я міг би з ним справитися, незважаючи на те, що він молодий. Та він не демонстрував своєї сили – він її просто не мав. Він постійно планував, як би когось обманути. Тих в'язнів, що приносили нам баланду, він постійно анґажував на якусь справу. І справді, одного разу йому принесли чоботи, за які він пообіцяв дати 50 рублів. Чоботи він забрав, 50 рублів не дав, і на цьому закінчилося, тому що там нема до кого таку справу оскаржити. Вони в когось узяли ці чоботи і хотіли за це гроші, але за таку справу їх буде покарано. Тому промовчали. Він навіть зі мною подружився – я відчув, що він до мене прихильно ставиться. Він слухав мої оповідання, мою біографію, і це імпонувало йому. Аж до того, що хотів би подарувати мені ті чоботи, коли я йшов у зону. Але я відмовився від тих чобіт: думаю, хтось впізнає їх або ще щось. Тоді він попросив, щоб я закупив йому на свої гроші якнайбільше сигарет. Я зробив йому таку послугу, набрав і собі сигарет, хоча я не курив тоді активно, а так, тільки інколи. То дозволялося купувати на свої гроші.
Отак я коротав час до свого суду. Був ще один цікавий епізод. Нам давали літературу з тюремної бібліотеки. Усі книжки були дивовижно пошарпані. Таких книжок я не зустрічав ніде в житті: кожна з них була порвана, пошматована, у них погризені, повиривані листи, усілякі там написи – але все-таки книжки. Потрапив мені до рук якийсь журнал без назви, без обкладинки, де йшла мова про американо-англійські конвої, що постачали Совєцькому Союзу під час війни спорядження, амуніцію і харчі через Північне і Баренцове море до Архангельська, до портів на Білому морі, навіть до Нової Землі. І от мене зачепив цікавий епізод. Якийсь капітан військового корабля містер Сміт потопив німецький підводний човен, і коли на поверхню води спливли члени екіпажу потопленого німецького човна, то за міжнародними правилами поведінки на воді цей військовий корабель Британії мав би підібрати цих людей, що плавали на хвилях Північного моря. Капітан Сміт розпорядився не підбирати нікого з німецьких підводників і поплив своїм курсом. Це закінчилося тим, що адміралтейство, дізнавшись про цей епізод, викликало капітана, зняло його з посади і призначило його на транспортний корабель, який конвоювали, коли він перевозив продовольство і амуніцію для Совєцького Союзу. Отже, капітана Сміта сильно понизили: він був одним із кільканадцяти капітанів кораблів, що пливли у так званому сімнадцятому конвої. Цей конвой німецька авіація, що базувалася на норвезьких аеродромах, буквально розтрощила. Тільки два пошкоджені якось дивом судна врятувалися. Один пристав до Нової Землі, а ще один прорвався до Архангельська – якось йому вдалося обійти атаки німецької авіації. Німецька авіація за кожний потоплений корабель платила одним бомбардувальником "Юнкерс-78". То були пілоти-смертники, які йшли на явну смерть, але зате скидали бомби точно в ціль, і корабель неодмінно тонув. Це викликало в одного капітана англійської флотилії, який вцілів, зауваження: "Щось нове відбувається в засобах ведення війни, цілком нове". Та мене найбільше вразив тут епізод, про який оповіли далі. Майже всі кораблі були потоплені, багато моряків рятувалося на плотах. Їх підбирали німецькі підводні човни, які були поблизу, і невеликі надводні кораблі, які прийшли в цю зону. Коли підібрали всіх, кого можна було, то виявилося, що серед тих, кого підібрали, нема одного капітана – капітана Сміта, який свого часу не підібрав німецьких підводників, які врятувалися після потоплення їхнього підводного човна. Мене це так вразило, що я мусив поділитися зі своїми співкамерниками цією новиною. Мої співкамерники уважно вислухали це і прокоментували приблизно так: „Так йому й треба, тому капітану Сміту”. Отакий був коментар.

СУД У СОЛОНОМУ
Мій капітан Ткаченко, а тепер уже і майор, оголошує мені, що суд відбудеться в Дніпропетровську. Навіть призначають дату: 14 грудня 1979 року. Але через день-другий мене викликають і оголошують, що суд буде в Солоному, знову ж таки 14 грудня. Отже, 14 грудня рано-вранці мене везуть на спеціальному "воронку" в Солоне. Коли зупинявся автомобіль, мені дивно було бачити через щілинку у вікні ноги громадян, які пересувалися через перехрестя. Пам’ятаю, в мене навіть виникла думка: чи не соромно цим громадянам, що їхні співвітчизники їздять от у таких закритих екіпажах чи автомобілях, що їх возять, як скотину? І згадав себе: а чи мені було соромно, чи я думав про це? Мені здавалося, що я думав. Мені хотілося почути відповідь від інших – відповіді не було.
Привозять мене в Солоне і заводять у камеру. Тут усі знайомі міліціонери, всі такі офіційні й непідкупні, хоча я до них і не звертався, не намагався заговорити. Розмови зі мною не було жодної, а все було сухе, непривітне і жорстке. Привели мене до залу. А перед тим мені якось вдалося повідомити, що буде суд. Я навіть не пам'ятаю, як це було, але, здається, приїжджали до мене мій син Павло і колишня дружина на побачення і я їм сказав, що буде суд такого-то числа. Приїхали вони, приїхали деякі знайомі: Іван Сокульський, Федір Клименко. І все, більш нікого не було. Але порядкував у коридорі, як мені потім повідомили, такий Гаркуша – колишній завідуючий відділом освіти, негідник першого ґатунку. Він виганяв тих, що хотіли потрапити на суд, він не пускав їх. Наприклад, моїй племінниці Надії Михайлівні він так і сказав: "Там тобі нічого робити, не йди туди". Вона каже: "Чому ви кажете, нічого робити? Там судять мого дядька." – "То й що?" Коротше кажучи, не пустив і все. Цебто він заміняв міліцейських, щоб міліція цим не займалася, бо це порушення закону. Порушенням закону займався партійний функціонер Гаркуша.
Отже, мене судять. За столом сидить відомий суддя Данильченко, якась райкомівська шльондра Якименко і колишній суддя Яременко – людина без принципів і моралі. Це „народні засідателі”. Ну, сподіватися від такого суду чого-небудь годі було, і я вирішив використати свій козир з відведенням суду. Я виголосив судді Данильченку недовіру. Я мав три пункти недовіри – я їх скомпонував перед тим, бо так і думав, що за це може взятися суддя Данильченко – він був там головний суддя і головна довірена особа партії та уряду.
Першим пунктом я нагадав таке. Свого часу мене звільнили з роботи в пекарні за допомогою мату. Я виклав свою заяву з підписами свідків і зажадав, щоби того директора пекарні Третяка було покарано як негідника і хулігана, що мене образив. Він, суддя Данильченко, сказав, що це дрібне хуліганство. Я кажу: "Якщо це дрібне хуліганство, то покарайте, будь ласка, як дрібне хуліганство. Такі речі не можна пропускати, бо вони компрометують людину і владу". Суддя Данильченко сказав: "Если вы и дальше будете умничать, я вызову милицию". Я вирішив далі не "умничать", а піти від нього. Це був перший арґумент, чому я такому судді не міг довіряти. Другий момент. Я звернувся до судді, що нашій бригаді не доплатили на роботі. Ми працювали згідно з договором понад 6 місяців, тому нам треба доплатити відповідно до закону як постійно працюючим. Ми подали такий позов тому ж самому Данильченку. Той Данильченко розглянув нашу справу і виніс таке рішення: оскільки бригада заробляла стільки, як металурги, тобто 300-400 рублів у місяць (це була підрядна робота за договором, ми будували дерев'яні качатники), то нам нема чого доплачувати, бо ми й так заробляли на рівні металургів, отже, маємо бути цілком задоволеними. На моє зауваження, що він не враховує в цьому рішенні букви і духу закону, він сказав, що хотів би, щоб я перестав „умничать”, а слухав, що каже суддя. Хто тут старший – він, суддя, чи позивач? Отже, він відмовив нам у позові, ще й арґументував таким примітивним способом. Це був другий аргумент, чому суддя Данильченко недостойний вирішувати мої справи, – бо він уже двічі вирішував несправедливо, не згідно з законом, а всупереч закону і правилам поведінки людей.
Суддя Данильченко був занепокоєний цими арґументами, їх уважно слухали присутні, і вони здавалися абсолютно обґрунтованими. Тому він сильно занепокоївся. Він шепотівся зі своїми помічниками, тобто з так званими народними засідателями. Але всупереч моїм арґументам вирішив продовжити судове засідання і звертається до мене так, ніби нічого не бувало. Я встаю і кажу ще раз: "Я відмовляюся брати участь у такому засіданні, де суддя не викликає жодної довіри. І, будь ласка, до мене більш не звертайтеся. Це є моє законне право – відвести суд, я навів арґументи, яких цілком достатньо". Це вже зовсім шокувало мого суддю. Він схопився, взяв обох своїх засідателів, вони пішли в дорадчу кімнату, сиділи там хвилин 30, не менше, вийшли і оголошують: "Перенести судове засідання на 21 грудня у зв'язку з тим, що треба викликати додаткових свідків". – "Отакої", – подумав я. Замість того, щоб сказати правду: у зв'язку з недовірою судді, він вигадав арґумент – "додаткові свідки".
Так і сталося: суд закрили, мене відвезли в тюрму, я чекаю судового засідання до 21 грудня в Солоному. У Солоному мене розмістили в камері. У коридорі тих камер ніби випадково зустрічається зі мною якийсь добродій з мого села. Давно вже виїхав, але родом з мого села. Усміхаючись, він питає, що б я хотів переказати чи передати своїм. Провокаторів і донощиків ніде не бракувало, але такий примітивний спосіб мене здивував. Я сказав, що все й так відомо, нічого переказувати.
На 21 грудня знову підібрали континґент публіки – це райкомівці. Як я подивився – половина з них мої колишні учні. Кажу: "Добре я навчав вас, що ви прийшли, так би мовити, статистами на мій суд". Це представники різних служб. Кагебістів троє-четверо чоловік, не менше. Принаймні, біля Федора Клименка сидів точно один такий, що готовий був негайно заламати руки назад. Біля Івана Сокульського такий ніби випадково підсів. Була ще Надя, моя племінниця, привезли Тараса, мого синочка, нібито як свідка. Ну, такий свідок мав бути неодмінно, бо я справді залишив той злощасний ніж у нього на квартирі, між книжками його поклав. Коли вони обшукували, то знайшли цей ніж. Тобто Тарас міг виступати як свідок, бо ніж таки був знайдений у його хаті.
Той суд був найнудніше видовище, яке можна спостерігати. Матеріалу немає, а суд є. Призначили суддею якогось мені не відомого з Дніпропетровська, як видно за акцентом, галичанина, добре володіє українською мовою. Але засідателі ті ж самі, що були в попередньому суді. Я вже їм відводу не давав, бо в мене не було таких причин. Цей суддя на прізвище Леон – така бліда істота, виснажена від злості чи недоїдання, чи ще з якоїсь причини. Зовнішній вигляд мав такий, що від нього нічого доброго сподіватися не можна було. Він був якийсь злий сам по собі, бо він фізіологічно страждав – видно, хворий на шлунок або ще щось. Прокурор суворо вимагав покарати за таку провину, як носіння зброї. Ну, і адвокат, якого я не просив, але мені його призначили, – така слизька істота, який також просив покарати, але пом'якшити покарання у зв'язку з тим, що ножі не застосовувалися на практиці. Якби застосовувалися, то треба було б покарати, зауважив адвокат, належним чином. Ніхто не сказав ні слова, що покарання може й не бути.
Мені надали останнє слово – я його написав, я його опублікую окремо. Я його не зачитав як слід, а так шматками. Суть була приблизно така. Ніж, про який іде мова – кишеньковий, маленький і ніяким предметом злочину не міг бути. Другий ніж мисливський. Він справді є холодною зброєю. Але зброєю, пояснив я, є всякий предмет, який може завдати шкоди людині, тварині чи майну в руках певної людини. Отже, ніж у руках лояльного громадянина – то не є загроза нікому. Наприклад, кавказькі народи, які входять до складу Совєцького Союзу, носять ножі за поясами і до того ніхто не має претензій. Але в нас на Україні ця справа поставлена так суворо, що носіння чи посідання холодною зброєю або ножем є великий злочин. Це вже є форма дискримінації. Приблизно так я висловився. Це одне. Потім я попросив продемонструвати той маленький ніж. Суддя на моє прохання показав його – і це викликало якесь зітхання, як зойк, у залі: що то за ножик, про що тут можна говорити? Цей ножик визнаний харківською експертизою як холодна зброя.
У кінці свого останнього слова я поставив кілька риторичних запитань.
"Що це, – показуючи жестом у напрямку ножів, – меч хрестоносця, дамаська шабля, домаха, козацька крива шабля, турецький ятаган чи меч самурая?" Це моє запитання викликало в залі якийсь такий шумок. "Та це звичайна жабоколка. Такий ніж, – показую я на той менший ніж, – у моєму дитинстві називали жабоколкою, і ніхто нікого не підозрював у жодному криміналі. Якщо ми, – закінчив я, – декларуємо на кожному кроці, що будуємо справедливе суспільство на базі розвинутого соціалізму, – тут я зробив паузу, – то я впевнений, що ще сьогодні ввечері я, виправданий цим судом, буду пити каву в себе вдома." На цьому я закінчив. Каву я не пив: через 20 хвилин мені оголосили три роки ув'язнення в зоні загального режиму. Мене повезли назад до тюрми...

МОЄ ЖАЛІБНЕ СЛОВО
перед суддями, прокурором та адвокатом – всі ці люди складали єдине ціле, і те ціле вимагало моєї крові.
Десь у лютому 1977 року на автозупинці села Пшеничного я знайшов ніж. Це саморобний витвір невеликого розміру, рукоятка виготовлена із кольорової пластмаси – справжній сувенірний ножик, місце якому на полиці сувенірного маґазину. Виготовлений із доброї сталі, лезо в кінці звужене – цей гарненький ножик добре служив при відкриванні бляшаних консервних банок, і взагалі цей ніж добре виконував звичні для кухонного ножа функції. Іноді я носив його з собою. Ідеш, наприклад, у поле пекти картоплю. Береш цей ніж сало різати чи картоплю чистити. Або на баштан – без цього ножа не ходив.
Я, розуміється, й сам приблизно уявляю, що можна назвати холодною зброєю, проте з мого боку на цей ніж підозріння не падало. Крім об’єктивних уявлень, сприяло цьому й те, що працівники міліції в ранзі офіцерів двічі бачили в мене цього ножа. Так, 17 березня 1977 року на моїй квартирі в Івано-Франківську робився трус (обшук). Керівник цієї операції ст. лейт. Панило вийняв із шухляди письмового стола цей ніж, оглянув його і поклав назад. У своїх свідченнях він цього не заперечує, твердячи, що ніж удома не є криміналом.
Вдруге цього ножа в мене бачили 12 квітня 1979 року в Києві перед посадкою на літак, що летів до Москви. Лейтенант міліції оглянув ножа і повернув мені назад.
Ці подвійні оглядини згаданого ножа додатково переконали мене, що мова йде про звичайний столовий ніж. Адже, треба думати, при найменшому підозрінні на предмет його належності до розряду холодної зброї працівники міліції неодмінно би ним зацікавилися.
Але при посадці на літак в Улан-Уде 24 квітня 1979 року під час огляду моїх речей у рюкзаку на цей ніж звернули увагу, відібрали його, склавши протокол. Через півтора місяця мені повідомляють, що ніж експропрійовано і що проти мене кримінальна справа порушуватися не буде. Повідомлення це підписав капітан міліції Бернштейн. Та через деякий час уже інший капітан, на прізвище Коляденко, вирішив проти мене кримінальну справу порушити, внаслідок чого ось я перед вами нині змушений робити відчайдушні зусилля, щоби довести найочевиднішу істину: цей жалюгідний витвір фантазії ординарного слюсаря не є предметом кримінальним.
Експертиза Харкова визнала цей мініножик холодною зброєю на підставі прецеденту: такого типу ножі відносяться до розряду холодної зброї. Визнання це абсолютно непереконливе, бо в його основі лежить принцип так званої подібності. Адже гранично ясно, що для подібного визначення має бути юридичний документ – я назву його кодексом – де були б зазначені й описані параметри предмета, що давало б законну підставу для такого висновку. На превеликий свій подив я виявив, що такого кодексу в цій державі не існує і що в кожному випадку слідчі вдаються до послуг експертів. Подібна практика, дозвольте зауважити, здатна допускати довільне тлумачення у визначенні характеру предмета і, зрозуміло, містить у собі небезпеку свавільного рішення і визначення. Адже з таким підходом, з такими критеріями можна йти до будь-якої хати, знаходити ножі і відносити їх до небезпечної для суспільства категорії холодної зброї.
Експертиза визначила дискутований ніж як такий, що має середні розміри. Це визначення можна доповнити епітетами жалюгідний, мізерний, мініатюрний, сувенірний. Напрошуються метафори, що дуже точно характеризують висновки експертизи: що сіре, те й вовк, або у страху великі очі. В дитинстві, я пам’ятаю, подібні витвори йменувалися жабоколками. Характеристики ж харківської експертизи, що ніж „коле і ріже” переконливими для суду бути не можуть, позаяк кожний і всякий ніж і коле, і ріже.
Виходить, що справа тут у тому, в чиїх руках знаходиться подібний предмет. Слідство, наприклад, не встановило, що я маю нахил до хуліганських вчинків або ж що я планував бодай когось заколоти цим ножем чи вчинити кримінальну різанину. Розглядати питання носіння ножа абстрактно – поза всяким сумнівом перти проти здорового ґлузду і не бути в ладах із духом закону, який створюється для людини, а не проти людини.
Адже з того часу, як людина в кам’яному віці навчилася виготовляти ножі з твердого кремнію, з того часу, отже, ніж став і донині служить предметом першої і щоденної потреби. Поява ножа в людини кам’яного віку наклала відбиток навіть на саму структуру людини. Уже не треба було дерти пазурями здобич – м’ясо чи коріння рослин – це робилося ножем. Рука людини стала елеґантнішою, замість пазурів появилися нігті, що так принадно виглядають у дам після манікюру. У мене навіть виникає спокуса знати, чи кремінний ніж часів палеоліту харківські експерти також визначили б холодною зброєю і чи до моїх прапредків, які жили в печерах і носили кремінні ножі, можна було застосувати статтю 222 ч. ІІІ КК УРСР і відповідно статтю 218 ч. ІІ КК РРФСР і зачинити їх до буцегарні.
Наш великий поет написав такого вірша на тему холодної зброї:
Ой виострю товариша,
Засуну в халяву
Та й піду шукати правди
І тієї слави.
Ой піду я не лугами
Та й не берегами.
Ой піду я не шляхами,
А понад шляхами.
У такому контексті мова йде, поза сумнівом, про холодну зброю. Цитуючи Т.Шевченка, я натякаю на те, за яких умов може йти мова про холодну зброю. Адже ножі – одвічні супутники людини протягом усього її існування, чого не можна сказати, наприклад, про зброю вогнепальну.
Напрошується, отже, таке риторичне питання. Про що власне йде мова у моєму випадку? Може, це меч римського воїна, козацька шабля, турецький ятаган чи меч самурая? Ні те, ні друге, ні третє, ні четверте. Мова йде про справжню жабоколку, яка так настрашила харківських експертів і спричинила в суспільстві 20-го століття, в могутній державі світу, що має на своєму озброєнні атомні і водневі бомби, надзвукові літаки, могутню техніку, отже, в супердержаві спричинила попередній арешт мирної людини, запроторила її до жахливої в’язниці і, нарешті, поставила цю людину перед судом та перед перспективою тривалого позбавлення свободи, що по суті своїй є нечуваним актом у цивілізованих країнах сьогодення. Як тут не повторити твердження песимістів, що мораль людини плентається у хвості проґресу! Я дозволю собі з цілковитою певністю заявити на підставі літературних та історичних свідчень, що в Україні 18 – 19 ст. жодна мирно настроєна й лояльна людина не була покарана будь-яким способом за носіння навіть холодної зброї, не кажучи вже про такого примітивного ножа, що лежить перед очима суддів сьогодні.
А якщо врахувати ту обставину, що мільйони людей, що замешкують в СРСР, зокрема, народи кавказькі, взагалі завжди і постійно носять солідні ножі-кинджали на поясі, то стає цілком очевидним явний парадокс: мирного і лояльного громадянина в тій же самій державі притягають до суворої відповідальності за носіння предмета першої потреби – кухонного ножа.
Оповідають, що в 20 – 30-х рр. цього століття – один епізод я й сам пам’ятаю – в окремих хатах на стінах були розвішані криві козацькі шаблі, турецькі ятагани – предмети гордості громадян, нагадування про те, що предки власників цих предметів козакували або чумакували. Нині ці предмети передано до музеїв. Але мова у даному разі йде про те, що у згаданий час володіння такими предметами не складало криміналу, бо, підкреслюю, в руках мирних і лояльних громадян подібні предмети в жодну історичну епоху, крім епохи нашої, загрозою для суспільства не вважалися.
Але в моєму епізоді справу з цим злощасним ножем органи міліції обставили так, ніби мова йде про небезпечного розбійника, який тільки тим і займався, що різав і колов всіх навколо себе цим карикатурним ножем. На двох автомобілях 8 жовтня 1979 року приїжджає цілий загін міліції на чолі з майором, на мене накидаються, виштовхують із хати і везуть до Дніпропетровська, а обшук у моїй хаті і серед моїх речей роблять без моєї присутності. O tempora, o mores! О часи, о звичаї!
У квітні цього року, перебуваючи в Бурятії в містечку Богданин, де на становищі політичного засланця живе мій друг Євген Сверстюк, я зайшов у господарчий магазин, де за сім рублів купив мисливський ніж. Треба сказати, що я давно збирався вступити до товариства мисливців і рибалок. Трапилася нагода придбати мисливський ніж як предмет екіпірування. Коли в Улан-Уде робили обшук, то після обшуку цей ніж мені повернули, і я привіз його додому. Цей ніж я визнаю за холодну зброю, оскільки він має всі ознаки такої зброї. Твердження свідків із Улан-Уде, що я нібито заявляв про те, що маю мисливського квитка, є брехливим.
Я збирався зареєструвати цей мисливський ніж якнайшвидше, зважаючи ще й на те, що ніж цей зафіксовано в документах міліції.
Ми маємо честь жити, як відомо, в загальнонародній державі, у державі розвинутого соціалізму, де існує нова конституція з її, як це відомо, найгуманнішими принципами. Я дуже надіюся, що судді при вирішенні моєї, скажемо відверто, проблематичної справи, в якій злочин можна побачити при дуже сильній фантазії і за допомогою дуже збільшувальної лінзи, будуть об’єктивними. Отже, судді при вирішенні моєї справи, я надіюся, наповнять повноцінним змістом слова, що характеризують найдемократичнішу в світі державу.
Такого наповнення більше ніж досить для цілковитого і повного виправдання мене як перед законом, так і перед неписаним моральним кодексом, і я ще сьогодні вечері питиму каву у себе вдома.
25 грудня 1979 року, селище Солоне Дніпропетровської обл.

Правду кажучи, якесь мляве це останнє слово. Не вийшло говорити юридичною мовою. Навіть коли цитував Цицерона – O tempora, o mores! – прокурор не переставав спати. Його не зворушив навіть такий оратор.
На доповнення до судового процесу. Якось у процесі суду я згадав, що 21 грудня 1979 року – це століття з дня появи на світ виродка, втілення сатани і диявола, тирана і деспота всіх часів і народів, породження московсько-азійської деспотії Йосифа Сталіна. І ще додам, що у вироку було зазначено, що з мене треба вирахувати 66 рублів за переклади на українську мову паперів із московської мови. Цього я зажадав під час слідства, вони це зробили, але за мій рахунок, виявляється.

КАМЕРА ДЛЯ ЗАСУДЖЕНИХ
Тепер мене вже розмістили в камері для засуджених, і я мав певну свободу: можна було виходити в коридор, більше нікуди, в двоє-троє дверей. По тому дали доручення розносити їжу на поверсі, цебто підносити до кожної „амбразури”, як ми називали, наливати і подавати в камери. Я не наливав, а тільки носив той бак, наливав інший. Ми практикували з першого дня віддавати все. Перед тим нас інструктували, що все, що залишається, не можна роздавати на добавку, бо це категорично заборонено, за таке діло будемо покарані. Але ми роздавали все. Я казав: "Роздавай все, вичерпуй до дна". Мій напарник згоджувався. Якщо лишався, бувало, хліб то теж віддавали. Через деякий час це помітили, хтось доніс, видно, і мене звідти виганяють як такого, що порушує правила.
Мене розмістили в камері з правом ходити в сусідню кімнату в душ. А це вже великий привілей, бо до лазні не водили. Причому мила не було, але я купався і таким чином полегшував своє існування. Отже, чекаємо на етап.
У кінці року хтось мені повідомив (газет, звичайно, ми не мали), що почалася війна в Афганістані. "Як почалася?" – питаю. – "А так: ввели радянське військо в Афганістан." – "В Афганістан?" Я зразу пояснив, що таке Афганістан, як там можна вести війну і який буде результат. Афганістан у ХII столітті пробували завоювати татаро-монголи – їм це не вдалося. Чингізхан домовився з племенами про дозвіл пройти через Афганістан на Кавказ і в Крим і повернутися назад. Тобто він купив таке право за гроші. Пройшов без війни шляхами Афганістану на захід, у напрямку Європи. "Але, – кажу, – пізніше в Афганістані намагалися закріпитися англійці – не вдалося. Якщо в Індії вони були довше, то з Афганістану були швидко вигнані. Таким чином, там довго ніхто не утримується. Кажу: "Це небезпечна війна, вона може бути безкінечною, бо там немає великого війська, але там є великі природні фортеці – гори, які дають змогу ховатися і з-за кожної скелі стріляти". Мої слухачі уважно це вислухали і хтось із них доніс мої думки про Афганістан. Мене викликає так званий опер (оперативний працівник), китаєць за фізіономією. Посадив мене, мружить очі, крутить головою, білками очей блимає, що то я веду в камері несприятливу пропаганду. Я кажу: "Яку пропаганду? Я не розумію, про що ви говорите". – "Что-то вы там про Афганистан говорили?" – "Я говорив, – кажу, – як є з історії воєн в Афганістані." І повторюю йому в дещо загладжених тонах те, що я казав у камері – що за територія, які там люди живуть і які "успіхи" в лапках мали ті, хто спробував туди прийти. Він це послухав, порадив мені „не болтать много”, як він сказав, і відпустив. Ото було моє перше афганське хрещення.

ЕТАП
Нас готують до етапу. Перегнали у величезну кімнату на першому поверсі. В кутку стоїть переповнена параша, з неї ллється, нікому діла до того немає, щоб її винести. Мені є діло, але ж треба, щоб був дозвіл. Я по своїй наївності звертаюся до першого-ліпшого наглядача, який з'явився, щоби винести парашу і щоб не було такого жахливого смороду, зрештою, щоб було куди оправитися. Як він на мене визвірився, як він тупотів ногами, як він пообіцяв не парашу винести, а мене винести уперед ногами! Тоді я перестав клопотатися про ту парашу, так вона й текла – довгий струмок поперек кімнати. Його переступали, туди ж оправлялися, і все це було в такій атмосфері смороду, неприємного до краю. Я переконався, що ці етапи, підготовка до етапів – це спосіб найтяжчого знущання над людиною, який тільки можна придумати. Це московський витвір, який, я думаю, ніде більше не застосовується. Ніде не дозволяється така нелюдяна атмосфера, нелюдяні взаємини. Скрізь є якісь правила, навіть у напівдиких народів є правила, які не дозволяють над людиною так збиткуватися.
Нас виводять до „воронка”, щоб відправити у вагонах, у так званих „столипінах”. То є потреба обов'язково заганяти з собаками? Стоїть черга, кожен береться руками за поручні, стає на підніжку і так поступово підіймається. Але конвоїрові треба спеціально підганяти, він бавиться, він пса напускає, пес ззаду ледве не кусає. До кусання він не допускає, але кожний вскакує на колінах, кожний поб'є собі коліна, поб'є руки, перше ніж влізе в той вагон, бо там тісно кругом, незручно. Ну, посадили нас у вагони. У вагонах той самий порядок. "Молчите. Кто будет шуметь – выведем, будем бить", – попередили конвоїри. В туалет будуть водити тільки по певних годинах. То або ввечері, або вранці, і все. Куди їдемо, ніхто не каже – секрет. Але досвідчені, що вже не перший строк відбувають, чули, що їдемо ми спочатку в П'ятихатки, потім у Жовті Води, потім у Кривий Ріг, потім у Нікополь, потім у Запоріжжя, а потім в Дніпропетровськ. Раз на тиждень відбувається такий круг етапу в'язнів. Їх розвозять по зонах цих районів, із зон забирають до тюрми – або на нове слідство, або для переведення кудись в інше місце. Усе це робиться через тюрму. А вагони ці тільки для того, щоби в них перебували в'язні і нікуди не втекли.
Отак привезли в П'ятихатки. Поставили десь у тупик. Оправлятися дозволяють тільки ввечері і вранці. Вранці ми просилися, ми галасували, але ніхто на це не зважав. Деякі в'язні запаслися поліетиленовими пакетиками і оправлялися в ті пакетики. Можна уявити собі, яке було становище в тому нашому "купе". Нарешті мене повели в туалет, і я ніяк не міг це зробити, бо засидівся, залежався, води не пив. Конвоїр кричав на мене, щоб я швидше справлявся, я попросив його почекати трохи, бо я ж ще нічого не зробив. Я так до нього звернувся, він насторожив вуха: "Бандера, что ли?" Я кажу: "Та ні, я не бандера, я власовець". Він задумався, і поки він думав і розпитував свого напарника, що то таке власовець, я встиг оправитися. Це мені допомогло. Власовець допоміг мені.

ЖОВТІ ВОДИ
Повезли мене в зону Жовті Води. "Ну, – подумав я, – нема нічого підлішого, як придумати в Жовтих Водах створити зону на 2000 і більше людей." Концентраційний табір у Жовтих Водах – це натяк на те, що свободі нашій поставили надійний заслін, адже саме у Жовтих Водах 300 років тому Богдан розпочав війну за незалежність України. За задумом москалів, ми повинні пам'ятати, що Жовті Води перестали бути нашою надією. Жовті Води – це наша вічна в'язниця, це концтабір без строку, назавжди. Отак я почувався в Жовтих Водах. Рівнина кругом – можна було дещо побачити, коли піднімешся на другий поверх. Нас розмістили по казармах. Їх там було доволі – на 2000 в'язнів, здається. Та нас розмістили там три тисячі. Так ущільнювали весь час.
У мене зразу знайшлися знайомі, підійшли до мене, впізнали мене, завели розмови. Одного з них, може, я й не бачив, але чомусь обличчя його видалося мені дуже знайомим, воно було якесь дуже типове. Це добродій із Березніватівки, який сів у зону за те, що в автокатастрофі когось там убив, йому дали сім років. Він зразу почав мені оповідати, як він їздив у район і як на кожній нараді – а він був у колгоспі головним інженером – згадували про мене. "Як ви дізналися про мене?" – "А от подивився в список, тут Розумний, то я й згадав." Виявилося, він у зоні над усіма зеками, так би мовити, зеківський начальник (нарядчик): розподіляє роботу, розподіляє по бригадах. Він уже дістав завдання почати зі мною переговори. Я його ніби впізнав – десь я його бачив, і не раз бачив. Я приїжджав у Березніватівку до свого знайомого, Григорія Івановича, може, там і його бачив. Він пообіцяв, що зробить мені якусь поблажку. Ну, я не надіявся на якусь поблажку, але поблажка полягала, видно, в тому, що мене призначили в бригаду, яка займалася електрозварюванням. Я з самого початку відмовився брати в руки приладдя для зварювання як таке, що мені не підходить. День-другий це було на рівні скандалу з бригадиром 22-ї бригади і начальником отряда, чи як воно називалося. Але потім я все-таки домігся свого: мені доручили не зварювати, а тільки затирати спеціальним наждаком, який тримають у руках, ті вузли, які утворюються при зварюванні. Робота була не така важка. Завжди я не догоджав, завжди були якісь придирання до мене, але якось я виконував ту роботу. Доводилося піднімати залізні ящики – не самому, а вчотирьох, і складати їх у штабелі. А ящиками я називаю такі ящикоподібні структури зі спеціальними вухами, які треба було заварювати точно по стандарту. Вони йшли на заводи і фабрики, щоби пакувати в них залізні вироби, скажімо, болти, гайки, кронштейни. Ті ящики були досить складної конструкції, вони були різних розмірів і мусили бути абсолютно точними. Це виявлялося в кінці зварювання. Хто робив неточно, той діставав покарання у вигляді заборони на посилку, чи гроші не виплачували повністю, чи позбавляли побачення, не можна було купити продуктів у ларьку на 9 рублів, а лише на 7. І нас карали. Але в кінці виявлялося, що ці ящики десь так на третину були нестандартні, неправильні, і вони бракувалися. Для того потрібна була ретельність і уважність, і, мабуть, найбільше – спеціалізація. А хто ці зварювальники, які працювали в цій бригаді? Та це були люди, які вчора цього не бачили і не знали, протягом тижня чи двох тижнів навчилися щось там сяк-так робити, то й продукція їхня була сяка-така. Отже, кожний третій ящик доводилося бракувати, коли вже його зварювали повністю. Виявлялося, що він неправильно зварений – чи менший, чи більший, чи косий, чи якийсь недолік у нього був. І той бракований ящик різали. То вже не ми, а інша бригада – бригада металолому.
Це була „залізна зона”, як я її спочатку назвав, або світ металу. Це був метал, метал, метал, це були штабелі бляхи різної товщини, з якої різали, рубали, варили, штабелі швелерів, різних заготовок – те, що називається прокатом. Це була неймовірна кількість металу. Глянеш – склади, сотні й тисячі тонн металу. І все це треба було перетворити на якийсь виріб. Отак відбувалося це перетворення, це псуванням матеріалу. Я зразу визначив у розмові з нашими хлопцями, що така робота непродуктивна і невигідна – ми робимо значно більше шкоди, аніж користі. Метал дорогий, а ми його псуємо. Доводиться різати нашу роботу, везти переплавляти. Це непродуктивна праця. Але були й досвідчені зварювальники, їм доручали робити складніший "посуд", наприклад, для танкових акумуляторів, які потім вантажили на вагони, везли аж у Сибір. У Сибіру закладали в них танкові акумулятори і везли кудись до танків. Частина ящиків ішла на експорт. Їх і фарбували відповідним чином. Зварювали їх кращі спеціалісти. До тих ящиків контролери мали вищі претензії, їх мусили робити краще.
Ще був цех фарбування, цех рубання або різання металу, пресовий цех. Там була найбільша кількість травматизму – через недогляд, з незвички. Молоді люди, яких ставили до верстатів, мали рубати залізо різної товщини. Там кожний третій ходив травмований, кожний третій став інвалідом – той без руки, той пів руки, той без пальців, тому щось ударяє в плече і він калікою стає. Це був цех, де одна третина ставали інвалідами. Це був найгірший цех. Як і всюди, там рубали абияк, і половину всіх тих виробів, які вони вирубували з металу, ішли назад у домни, їх перетворювали на металобрухт. Отака була робота.
Ще був цех виробництва щіток, цех дерев'яних ящиків. Що цікаво, що як тільки тих ящиків збиралася добра купа, метрів так з десять угору, то вони чомусь негайно загорялися і згоряли дотла, вщент. Ту купу складали два тижні, а потім вона згоряла. Те ж саме робилося і з цехом фарбування. Фарбують, фарбують тиждень, другий – і раптом загоряється цілий цех. Згоряє все – електропроводка, фарба. Те все горить таким чорним димом, люди тікають. Тоді тиждень-два ремонтують, підмальовують, ставлять нове електричне устаткування, все починають спочатку. Пройде місяць – знову загоряється цех фарбування. І так без кінця. Я з того зробив висновок, що ця зона вкрай непродуктивна, вона робить більше збитків державі, аніж користі. Це і всі інші зауваження, як я дізнався, дійшли до вух особіста, прізвище якого було Шестериков. А прізвище начальника зони було Харитонов.
Життя в цьому вибраному товаристві злодіїв, казнокрадів, брехунів, убивць, алкоголіків, наркоманів було досить-таки важке. Єдині люди, з якими мені приємно було спілкуватися, це сім-вісім баптистів, адвентистів сьомого дня та інших віруючих, яких судили переважно за те, що вони відмовлялися від служби у війську, не хотіли брати зброю в руки. З ними я при нагоді зустрічався щотижня, ми разом пили чай і бесідували. У них, по-перше, було чомусь немало грошей, вони могли купувати і пити чай, навіть пригощати мене. Вони мали Біблію маленького формату і щоразу її приховували, де це треба було. Я навіть переписав з їхньої Біблії Нагірну проповідь Ісуса Христа. Так що це було товариство, з яким можна було спілкуватися. Проте мене здивувало, що, наприклад, баптист із Дубного їздив на Закарпаття агітувати за свій баптизм (по дорозі зробив аварію, за те його й судили), але все це було російською мовою. Пісні, які він мугикав, – російською мовою, а сам українець, і дружина в нього мала бути українкою, і батьки українці. Я зауважив: „Як це ви можете нести віру, в якій ви переконані, чужою мовою?” Але вони не знали, що говорити на цю тему, вони просто віднікувалися, відповідали ухильно і не хотіли на цю тему говорити. Як правило, так було.
А загалом цей склад в'язнів цікавився цим, як би один другого обдурити, як би десь чаю купити або випросити, як би ухилитися від роботи, як прожити сьогодні – на цьому були зав'язані всі проблеми буття. Чим цікавилися? Наприклад, раз ціла делеґація прийшла до мене і хотіла з'ясувати, як у людини освіченої – таку репутацію я там мав, – скільки було на світі ґенералісимусів. Це запитання мене дуже здивувало, але я так подумав собі, чим може бути заклопотаний середньоарифметичний зек? Я сказав, що знаю тільки двох ґенералісимусів – це Чан Кай-Ші і Сталіна, а більше не хочу знати, я цим ніколи не цікавився. Це їх розчарувало, і вони групою написали листа в якусь газету. Через деякий час прийшло повідомлення, скільки було тих ґенералісимусів, їхні імена, навіть де вони перебували. Це дуже втішило в’язнів, вони ходили по всій зоні, показували і розказували, і це викликало, так би мовити, ажіотаж.
Було ще одне питання до мене – знову приходила ціла делеґація: скільки державних посад посідав батько Сталін? Я кажу, що Сталін керував усією державою, по суті, всі посади були його, а хтось там номінально ніби керував. Усюди керував Сталін. Це також не сподобалося, вони мусили писати в газету.
Що в таборі було найсвітліше – що можна було передплатити деякі книжки. Каталоги приходили. Я, щоправда, передплатив небагато, бо грошей багато не було, але придбав деякі добрі книжки, особливо словники.
Сидів у нашій зоні харківський диспетчер, звинувачений в аварії літака, який віз футбольну команду, і вона загинула десь біля Дніпропетровська. Він запевняв, що це не він винуватий, але, як стрілочник, відсиджував строк. Він запевняв нас, але не казав, хто винен.
Загальна ситуація була більш ніж тяжкою. Нам не видавали або дуже мало видавали мила. Не можна було добре вимити руки, не було чим. Мило було такий дефіцит, що просто неймовірно. Мило не можна було в передачах і посилках одержувати, тому що підозрювали, що в милі може бути схований якийсь наркотик, зброя чи якийсь інший небажаний предмет. Купання було також, як правило, без мила. На всю зміну – це було десь 500 осіб, не менше – було не більше п'яти пунктиків лазні, де можна було скупатися. Але ці душові мали блатарі і їхні друзі, а рядовим зекам не можна було ні руки вимити в гарячій чи хоч би в теплій воді, чи помитися. Я зробив визначення, що комунізм будуємо за допомогою брудних ший, брудних рук і вошей, які також заводилися. Нас регулярно перевіряли... Не перевіряли, а ми самі пред'являли, що є воші. Тому все здавали на дезинфекцію. І все одно це не допомагало, бо завжди були обмаль мила і гарячої або теплої води.
У теплі погожі дні зеки виходили на подвір'я і грали в шахи. Я там грав у шахи з великим успіхом, був би в тої братії чемпіоном, якби такий чемпіонат організували. Але я цього не хотів, просто не було потреби. Зате ставили на мене: що я виграю. І на мені вигравали. Дійшло до того, що мене викликав особіст Шестериков і ставить питання: "Чому ви граєте на інтерес і організовуєте такі ажіотажні ігри навколо шахів?" Я кажу: "Я не граю на інтерес і не беру нічого. То вони ставлять, але то їхня справа, а не моя". Він більше нічого не питав на цю тему, але запитав: "Чому ви не любите співачку Аллу Пугачову?" Я кажу: "Вона мені не імпонує. Вона співає якісь такі розв'язні мелодії, а тексти цих мелодій на найнижчому рівні, жодного тексту я не пам'ятаю, щоб він був для мене привабливим." – "Ви називаєте її пісню, – каже, – дур-оперою." Я кажу: "Не її пісні, а оцю, що ви щодня крутите, крутите і крутите без кінця, що можна здуріти від тої мелодії – "Женщина, которая поет". Кожний куплет кінчається „женщина, которая поет”... Це якась така оперетка в сучасному стилі, але від неї в нас уже психічний розлад. Я назвав це дур-опера, бо вона додає людям одуру." Він поцмокав, ніяк, правда, не прокоментував, але після цього цю дур-оперу припинили крутити в зоні по репродукторах. Крутили, правда, інший такий самий непотріб, але вже не Аллу Пугачову.
Раз оголосили по радіо в зоні, що приїде прокурор. Хто бажає з ним зустрітися, той хай подасть у відділ питання, з яким він хоче звернутися, а ми, мовляв, підсумуємо і дозволимо зустрічатися з прокурором. Я швиденько написав своє питання: чому позбавляють права на посилку, позбавляють права на побачення, права на листи – мої листи ніколи ні до кого не доходили. Коротше кажучи, всього позбавляють. І найголовніше – постійне порушення законів, ними же створених. Перед приїздом прокурора – а він справді приїхав – мене запрошують до особіста і там тримають. Прийшов якийсь незнайомий офіцер – і балачки, балачки всякі – те, друге, третє – балагурив, ні про що говорити. Нарешті через деякий час до мене дійшло, що мене просто тримають, щоби я не пішов до прокурора на розмову. Я сказав це офіцерові, а він наче не почув, не звернув уваги, продовжував далі. І тільки коли прокурор закінчив виступ перед зеками, мене відпустили.
Сказати, що харчування було поганим – це значить нічого не сказати. Воно було просто нестерпним. Досить сказати, що ні взимку, ні влітку нам не поступали свіжі овочі, навіть капуста була кисла. Хто її робив кислою? Кисла капуста, кислі всі ті супи, борщі кислі, і це така жалюгідна баланда, яку не можна описати. Одного разу лікар, така престаріла Тамара, приходила на деґустацію. Я бачив, як вона це зробила, і спитав, як вона, лікар, може терпіти таку баланду? Чи вона пробувала колись протестувати проти того, що людей годують такою нестравною їжею? Вона страшенно обурилася і покликала контролера: от, мовляв, тут займається пропагандою. Контролер, правда, послухав і пішов геть, а вона мене запам'ятала. Розказували, що контролери цілу ніч крали шматочки м'яса, які нам належали за нормами, поїдали його до ранку смажене, а нам залишався якийсь там навар від кісток. Але до того ще й кухарі роздавали своїм друзям кращі шматочки, варили окремо для себе і для своїх друзів. Отак нас харчували.
Ці контролери були такі нахабні. Пригадую, один супроводжував мене, коли приїхав брат зі мною побачитися. Розмова була по телефону через скло. У кінці розмови бачу, що брат передає для мене пакунок якоїсь їжі, де була ковбаса. Поки брат вийшов, поки я перейшов в інші двері, поки контролер підійшов до мене з тою торбою харчів, ковбаси не було. Я спитав його, де ковбаса поділася. Він на мене гримнув, штовхнув у плечі і показав, куди йти. Отакі були злодіяки.
Взагалі, я би сказав, що 9 років свого життя я перебував у рабстві. І це рабство виявилося найгіршим. Тут харчування було найгірше. Три роки в Німеччині, три роки в армії і три роки ув'язнений – це дев'ять років життя у рабстві. Але про харчування треба сказати, що найкраще воно було все ж таки в Німеччині під час війни. Чому найкраще? Тепер то я точно знаю, чому. По-перше, тому, що та порція, яку належалося віддати нам, завжди віддавалася, німці не крали і просто не доручали нашим готувати і роздавати їжу. Німці готували і роздавали самі – і хліб, і баланду. Видавали все персонально, точно по вазі, згідно з нормами. В совєцькій армії взагалі був жах. Там голод був набагато гірший, ніж у Німеччині. А ще гірший у зоні. Отож з тих дев'яти років, що я перебував у рабстві, три роки в Німеччині були, з точки зору харчування, найблагополучнішими. Це такий мій висновок.
Що ще було особливо тяжким у тій зоні? Це мова. Мова, звичайно, була ні українська, ні російська, це була блатняцька мова, мова суспільного дна, яке виробило свій жаргон. Вона завжди була гидка. Я завжди мусив перепитувати, а якщо хтось пояснював, то я не брав те до уваги, бо він щось меле й меле, і хоче, щоб я його розумів без пояснень. Таке було не раз. Навіть були скандали на цю тему. Але деякі дядьки, які туди потрапили, пристосовувалися до цієї мови і намагалися її наслідувати. Я з цього робив предмет насмішки. Один чолов'яга з Миколаївської області, з яким я познайомився, розказував, що в нього доросла дівчина, ходить до школи. Його вина була в тому, що він зрізав три дерева в полі і притягнув їх додому трактором – він трактористом був. Спочатку був домовився з бригадиром, що ці дерева можна зрізати, але коли бригадир побачив, що ці дерева вже в нього на подвір'ї, то розсердився, подав заяву в прокуратуру і цього заарештували як руйнівника лісосмуги, хоча це була не лісосмуга, а три окремі дерева, як він казав, у полі. Отже, цей чолов'яга вживав замість слова "запізнився" блатняцьке "продрочив". Це до мене якось дійшло, і я питаю його: "Що це ви таке кажете, що це за слово "продрочив"?" Він щось відповів. Я почекав, поки більше людей зацікавилися нашою розмовою, і кажу: "От ви, коли ваша донька, скажімо, спізнювалася до школи, ви їй коли-небудь казали, що вона „продрочила”?" – "Та ні, чого б це я казав, хіба можна з дитиною так говорити?" – "А чого, – кажу, – тут кажете? Вас що, за язика хтось тягне „продрочив” казати замість запізнився, спізнився, не встиг?" Йому стало соромно і він справді перестав користуватися тим жалюгідним жаргоном.
І ще одна особливість – оце плювання. Де їх збирається двоє чи троє, то зразу оплюють кругом себе – нема тому ніякої ради. Все запльоване – і підлога, і дорога, і де вони стоять, і де вони сидять, і лавочка, – просто було бридко спілкуватися з ними.

„ХІМІЯ” В НІКОПОЛІ
Я вже 13 місяців у зоні, і мені належиться, як такому, що відбув одну третину строку і не порушував режиму, їхати на "хімію". (Запроваджена в хрущовські часи „хімізації народного господарства” форма „умовно-дострокового звільнення”: після відбуття 1/3 терміну ув’язнення, за відсутності порушень режиму, відправляти в’язнів „на будови народного господарства”, здебільшого, хімічної промисловості. – В.О.). Мене призначають їхати на "хімію" і вже споряджають туди. Це знову етап. Ну, "хімія" – то щось привабливе, бо то певна свобода. Але етап – це щось страшне, про що думаєш з великим небажанням туди потрапляти. Етап той самий – етапний поїзд описує оце коло з Дніпропетровська через Кривий Ріг, Нікополь, Запоріжжя і знову Дніпропетровськ. Отже, їду я на етап. Позабирали в мене все, що можна було забрати – шапку, теплу одежу – оті холодні, голодні діти, мовляв, їдеш на свободу – там усе матимеш. Я віддав шапку, віддав теплішу одежину, бо в’язні справді мали проблему в цьому.
По новому етапу привезли мене, правда, дуже швидко, бо то недалеко – до Нікополя. Там розвантажують і поселяють нас у так звані комендатури. Комендатура – це приміщення біля вокзалу, яке охороняє міліція, має три-чотири поверхи, і ми там почали жити.
Мені дають роботу найтяжчу з усіх, яку могли дати, – це робота на цегельні. Це вибирати цеглу після того, як вона стала готовою. Це спека, це сухий гарячий порох, таке страшне, дихати немає чим, це темп роботи, важка лопата, вагонетка. Я робив, як міг, не встигав, скільки встигав – стільки й було. Мене підганяли, але то не допомогло. Якось пристосувався і працював там.
До мене приїхали родичі, деякі друзі, допомогли мені матеріально, деякою одежею. Допрацювався я до того, що мав неприємну хворобу – радикуліт. Пролежав я тижнів три, як колода, без рук, без нічого. Пізніше мені ці дні не зарахували в строк, я їх мусив відсиджувати, незважаючи ні на що. Така була „гнучка система”.
Можу згадати кілька епізодів про конфлікти, які виникали в комендатурі в Нікополі. Одного разу я приходжу з роботи і бачу, що мої речі викидані з тумбочки, лежать на підлозі книжки, газети. Все розкидано наче навмисно, як ото діти розкидають. Я обурився, але коли я прийшов увечері, то не було з ким говорити, начальства не було. Вранці я написав заяву і чекав, яке буде рішення відносно цього. Через деякий час викликає мене капітан на прізвище Пролетарський і: "Що ви там пишете?!" У такій маленькій кімнатці, бачу, по периметру сидять міліціонери, осіб п'ятнадцять, і дуже зацікавлено дивляться на мене. Я кажу: "Ви порушили найголовніше право людини – її право на майно". Як тільки я сказав "порушили право людини", всі аж підскочили, як за командою, а цей капітан Пролетарський, який керував цією групою, вискочив з-за столу і кинувся до мене начебто аж битися. Але до того не дійшло, щоб аж бився, бо я поводився не агресивно, рухів ніяких не робив. Тут він відчитав мене, мовляв, слухаєте радіопересилання, де про права людини говориться, всю оту брехню. Це був наочний приклад тим міліціонерам, як я зрозумів, як треба виховувати зеків, які в них під владою. Ніяких наслідків тої заяви не було, він просто-напросто вилаяв мене і сказав, щоб я більше не приходив з такими заявами ні до кого. Я пообіцяв написати прокуророві. Я справді написав, але то не помогло, ніхто не звертав уваги.
Другий епізод був такий. Був у мене начальник цеху на цегельні, де я працював – цегельня ця була в Нікополі посеред міста розташована. Він любив брехати і дуже вихваляти, яка то благословенна радянська влада, а її дехто паплюжить і бреше на неї. Це він щоразу мав на увазі, звичайно, мене, коли ідеологічно обробляв своїх працівників, замурзаних від тої пиляки цегельної. Деякий час не було його на роботі, а потім появився і розказує, як він їздив у Болгарію у туристську поїздку. Так бадьоро розказує, як то було там добре. А головне, що він розказував – це не про архітектурні споруди або звичаї, а як він і його друзі, з якими він їздив, спритно обманули митників і провезли відповідну кількість горілки – грошей у них було мало, – продали ту горілку в Болгарії і з того мали певну користь: купили деякі предмети, які вони могли б і не купити, якби не була продана та горілка. Так смачно розказував, що аж зацікавив мене. Я раптом, навіть не бажаючи того, якось підняв руку. Він зразу помітив: "Що ви хочете?" Я кажу: "Я хочу поїхати в Болгарію". Це було як маленька бомба розірвалася! Всі спочатку оніміли, а потім усі хором засміялися, та таким сміхом, що аж по животах себе били. "Я хочу поїхати в Болгарію" – це було так принизливо для того оповідача, як він їздив у Болгарію, як він ту горілку приховував від очей митників, що він на мене, звичайно, почав мати великий зуб і незабаром організував мені відправлення назад у зону.
Одного разу привезли до нас у комендатуру таку собі замучену на вид учительку. Вона мала нам лекцію прочитати. Вона говорила московською, звісно, про се, про те і, в основному, яке то лихо в Нікополі, що люди повсюдно лузають насіння, смітять і плюють, заводять антисанітарію, що це дуже шкідлива звичка –лузати насіння. Слухачі позіхали і дрімали, а я спитав пані: „А якщо припустити, – почувши українську, пані глянула на лейтенанта запитально: що це у вас таке завелося? – що лузання у нас національна прикмета. У Німеччині, кажуть, на вулиці їдять смажену кукурудзу – і нічого, ніякої антисанітарії. Та й треба враховувати, що люди, лузаючи насіння, добавляють калорії до щоденного раціону”. Моя лекторка визвірилася: „Не національний, а націоналістичний!” І глянула знову на лейтенанта, мовляв, розберіться з ним.
З Нікополя я завів листування з пані Іриною Калинець. Вона з чоловіком була на засланні в Читинській області. Десь там поблизу відбував свій строк Василь Лісовий. Йому загрожувало повернення в зону, але вона залагодила справу своїм дипломатичним втручанням. (Ой ні! Василеві Лісовому таки сфабрикували на засланні в Бурятії справу про „дармоїдство” і ув’язнили на 1 рік. Лісовий Василь Семенович нар. 17.05. 1937 на Київщині, філософ, увיязнений 6.07. 1972 на 7 р. та 3 р. заслання за ст. 62 ч.1. Звільнений у липні 1983. Калинець (Стасів) Ірина Онуфріївна, нар. 6.12. 1940 р. у Львові. Заарештована 12.01. 1972, ув'язнена за ч. 1 ст. 62 на 6 р. таборів та 3 р. заслання. Каралася в Мордовії та Читинській обл.. – В.О.).
Поблизу Нікополя жив і зараз живе мій син, і я якось зібрався поїхати до нього, щоб того ж дня повернутися назад. Без дозволу, звичайно, бо дозволу не давали. Вони підстежили, що я поїхав, десь у районі Орджонікідзе висадили мене з автобуса, привезли в Орджонікідзе, посадили в КПЗ в міліції. (Камера предварительного заключения – по-українському „камера попереднього ув’язнення”, або КПУ. – В.О.). З Нікополя приїхали забрали мене, посадили в КПЗ в Нікополі. Я там два дні посидів – відпустили. Тут не було проблеми: не готові були мене отаким чином оформити і повернути назад у зону. Бо то було найбільше покарання – повернути назад у зону. Я не мав права виїжджати за межі Нікополя без дозволу, а я виїхав.
Одного разу я пишу заяву – минув деякий час, місяців три, здається, щоб мені офіційно дозволили поїхати в моє село, до себе додому. Дозволяють їхати, я вже збираюся. Показують маршрут. Дуже довго мені виробляли цей маршрут, так що я вже почав підозрювати, що вони хочуть мене затримати, щоб я аж на ніч приїхав додому. Мені це не сподобалося, я почав уже нервуватися і сказав, що я сьогодні їхати нікуди не хочу. Вони передумали і відпускають мене. У супровідному документі вже маршрут не вказують. Я сам вибираю, як мені їхати. Я вирішив поїхати в Апостолово до свого сина, одягнутися відповідним чином, бо такий обшарпаний їхати в село не хотів. Мені два дні дозволялося там побути.
Я поїхав в Апостолово. Там іще на трасі людей, які мають їхати в Апостолово, зустрічає автобус, бо там кілька кілометрів треба було йти пішки. Висаджують нас біля готелю. Як тільки я вийшов з автобуса – через дорогу йдуть до мене два лейтенанти, беруть під руки, ведуть у апостолівську міліцію і саджають у КПЗ.
Отже, я вже в Апостоловому цілий тиждень чекаю суду і знаю вже, який буде вирок: втеча з комендатури, втеча з-під варти. За це карається, як мінімум, поверненням до зони. Суддя на прізвище Галущинський прийшов у післяобідню пору. Пообідав дуже смачно і дуже поживно, як я на нього придивився, і так йому спати захотілося після обіду, що він, бідолаха, під час судового засідання позіхав так безпосередньо, що хотілося допомогти йому: перепочинь, чоловіче, від тої судової справи і спробуй зайнятися підсудним. Він, суддя, мало що говорив, мало що мене питав, але доручив це робити засідателям. Ото якась запекла комуняцька морда допитувала мене. Я наполягав на тому, що їхав за маршрутом, мені треба було в Апостолово заїхати, щоб потрапити на станцію Єлізарово, з якої йти пішки додому. Я наполягав на тому, що не порушив, що це провокація, не варта виїденого яйця. Тоді ця пані взялася мене навчати географії і показала мені на карті, що станція Павлопілля ніби пряміша, аніж Апостолово. Я пояснив, що на станції Павлопілля не живе мій син, де я міг би одежу собі перебрати на іншу, кращу, і тому я мусив їхати саме так. Але те не допомогло, і мене відправляють назад.
Знову я на етапі, знову мене відправляють етапним поїздом цим же колом з Нікополя на Запоріжжя, з Запоріжжя на Дніпропетровськ. Я знову в тюрмі. Це був цікавий етап. Два дні абсолютно не давали ні хліба, ні баланди ніякої – абсолютно нічого не давали. Оскільки я нічого з собою не брав, понадіявся, що буду на так званій свободі – мав кілька рублів, то куплю собі по дорозі їжу... Це була форма економії, як я потім довідався. Мені досвідчені зеки пояснили, що так дуже багато економлять. На етапі чоловік 150, то вони списують харчі на всіх 150 за два дні, але нічого нікому не дають – навіть хліба, нічого. Пий воду та й усе. Витримав я й це. Знову мене етапом відправляють у Жовті Води.
Отже, я знову у Жовтих Водах. В той же день, як мене привезли, викликає мене особіст на прізвище Шестериков і так єхидно, з притиском: "Ну як?" Я кажу: "Ну як, мене відправили назад через провокацію". Він: "Мене не цікавить, як ви це оцінюєте. Мене цікавить, як ви далі думаєте жити. Чи збираєтеся ви допомагати нам виховувати молодих людей, серед яких трапляються такі, що невідповідно поводяться, мають гроші, дістають наркотики через якісь канали. Нам би треба це все знати, щоб навести лад". Я йому пояснив, що цим ділом я не займався, не займаюся і не буду займатися, бо то не моє діло. І він від мене відчепився. Це він викликав, щоб показати, яка в нього велика влада і хто він такий.
Іншого разу викликав не знаю чого. Я стукаю в двері, він дозволяє зайти. Бачу, довгий стіл перед ним, він сидить у глибині. За цим столом він, очевидно, проводить якісь наради. Кінець столу, прямо біля дверей, у які я зайшов, стоїть на колінах один злодій кишеньковий з Дніпропетровська (він сам це казав). На колінах, кланяється до землі, чолом б'є. Я подумав, що він мені не дозволяє заходити. Тільки ж я чув, що дозволив. Але це було навмисно розіграно, щоб я побачив, як перед ним інші кланяються, і щоб і собі спробував нахилитися – так я припустив. Той Шестериков у моїй присутності кидає йому по столу пачку чаю. Як той злодійчук схопив той чай обома руками, як він почав дякувати! Той показав йому пальцем – "геть, забирайся звідси", і той пішов геть. Так цей "кум", як вони його називали, цебто той, що вербує собі стукачів чи донощиків, поводився зі своїми підлеглими, які допомагали йому "виховувати" інших людей.

ЕТАП НА СИБІР
Оголошують етап у Сибір, а точніше в містечко Хор Хабаровського краю. Це було заздалегідь відомо. Напхали нас повний вагон. Дивлюся: я там єдиний "патріарх" – найстарший серед усіх. Тут усе діти, яких посилали на Московщину, щоб вони там згодом знайшли собі дружбу серед москалів і там позалишалися. Але не про це зараз. Нам дали по кілька хлібин у торбу і сказали, що призначені якісь там гроші, на них нам закуплять продукти на дорогу. Закупили продукти в Харкові – це нам повідомили, – бо якщо їхати далі поза Харків з грошима, то можна нічого не купити, крім тюльки і гнилих оселедців. Отже, наші супроводжуючі знали цю справу і на всю дорогу закупили продукцію в Харкові. Вагон закритий, так званий столипін, купейний. Глухо, як у танкові, тільки чути звуки, які зі станції линуть. Якось увечері почулися безкінечні звука "а-а-а-а". Тоді до нас дійшло, що це ми вже в Азії. Азійська мова. Справді, це була Уфа. В Уфі я почув це азійське "а-а-а", так ніби бойовий клич. А це всього лише станційні розмови.
Ми рухаємося 12 діб. Лягти не можна було, тільки сидячи, стоячи якось переночувати. Нестерпно тяжко було їхати: 12 діб таких мук, яких я, очевидно, в житті ще не знав. Дехто залазив наверх, там, зверху, були якісь полиці, а туди лізли тільки молоді і дуже блатні, і нікого більше туди не пускали. Та й там не можна було вилежати весь час. Вони спускалися вниз і мусили тут сидіти, бо тут і повітря було чистіше, і так ніби прогулянка. В туалет водили тільки один раз на добу, так що треба було дуже обережно себе поводити. Я, правда, їв дуже мало, пив ще менше, і цим самим, так би мовити, економив своє здоров'я. Це тяжка справа – триматися годинами без виведення в туалет.
Отже, через 12 діб ми приїхали у цей Хор – містечко біля залізниці. По-моєму, на Далекому Сході, та і в Сибіру взагалі, все життя розміщається біля залізниці. Коли наш вагон підганяли до Хора, то він зійшов з рейок і багато з нас трошки покалічилося, потовклися внаслідок цього. Швидкість була невелика, але коли вагон зійшов з рейок і раптом зупинився, то люди попадали з полиць, один другого вдарили. Коротше кажучи, була маленька аварія. Я подумав: навіть залізо не витримало того знущання і зійшло з рейок.
Це було містечко „хіміків”. Тут робили якийсь особливий технічний спирт і щодня вивозили його багатьма цистернами. Робився він з дерева в основному, якщо я не помиляюся.
У Хорі нас розмістили у вагончиках і ми чекаємо на свою долю. Я помітив, що той спирт зеки п'ють. Вони щодня його діставали і споживали, хоча він був, як мене запевняли, дуже шкідливий. Але це не перешкоджало його пити. Там атмосфера була дуже тяжка. Ми побачили п'яних людей, як звірі, по-друге, голодних, як звірі, і, по-третє, людей з якоюсь розладнаною психікою. Там було страшнувато навіть думати жити.

БІКІН
Мені страшенно повезло: нас два дні потримали у вагончиках, а потім завантажили в автобуси і повезли далі на південь Хабаровського краю. Повезли у містечко Бікін, що стоїть на річці Бікін. Розмістили там у комендатурі для „хіміків”. Ми мали вести будівництво, отже, я став будівельником.
Містечко Бікін – це тисяч десять населення і тисяч десять солдатів, які жили, правда, окремо, але їх дуже часто можна було бачити на вулицях, особливо офіцерів. Вони окупували єдиний ресторан – вдень і вночі ресторан не мав перепочинку, тому що офіцери стояли в черзі до того ресторану. Можна було добре бачити, як вони себе поводили.
Увечері видно було вогні Жоахе – поселення в Китаї. Китай був вісім кілометрів на захід від Бікіна.
Ми приїхали в кінці листопада 1981 року, а вже була температура 30 градусів морозу. Влітку температура також була 30 градусів, але вже спеки. Це була місцевість з яскраво вираженим континентальним кліматом. Містечко в ямі – така глибока долина, оточена тайгою. Дуже бідна місцевість. Земля оброблялася тільки біля річки. Її трохи там шкрябали і садили капусту, корейці переважно. Колгоспи мали якусь там худобу, яка влітку паслася під лісом і рятувалася від ґедзів у річці Бікін. А загалом місцевість була симпатична, дуже багата природа – гарні ліси, дерева й гори, оточені горами. Ми жили в оточенні гір.
Тут була певна свобода, ми могли навіть поїхати кудись за межі Бікіна в гості до когось після роботи. Нас і запрошували. Нас нікого не ловили і не погрожували повернути в зону. Повернення в зону в тих краях означало дуже тяжку справу. Зона була в Росії, московська, жорстока. Наші люди про це знали й боялися самого слова "повернення в зону". Та нас там і не дуже притісняли, щоби обмежувати наш рух. Можна було спокійно поїхати в тайгу, назбирати ягід, якоїсь трави – там збирали всякі трави. Або погуляти на березі річки, позбирати красиві камінчики.
Робота була як усюди на будівництві. Платили маленькі гроші, за які можна було себе прохарчувати – не більше.
Я тут зв'язався з усіма тими нашими людьми, хто був у Сибіру на засланні чи просто перебував у Сибіру. Це був, перш за все, Євген Олександрович Сверстюк, який у цей час був на засланні в Бурятії. Другий Зиновій Красівський, який у Тюменській області відбував на засланні свій строк. (Красівський Зіновій, 12.11. 1929 – 20.09 1991, політвיязень у 1948-53, 1967-78, 1980-85. Член-засновник Українського Національного Фронту (1964 – 1967), член Української Гельсінкської Групи. – В.О.). А найбільше я був зв'язаний з Оксаною Яківною Мешко, яка тоді була на засланні у містечку Аян на березі Охотського моря. (Мешко Оксана Яківн, нар. 30.01. 1905 у Старих Санжарах на Полтавщині – п. 2.01. 1991. Ув’язнена 19.02. 1947 на 10 р. за звинуваченням у намірах убити Хрущова. Член-засновник Української Гельсінкської Групи. Заарештована 13.10 1980 і засуджена на 6 міс.ув’язнення та 5 р. заслання. Її спогади проф. Василь Скрипка опублікував у ж. „Кур’єр Кривбасу” в 1994 р. – В.О.). Ми з нею були, так би мовити, в одному краю, в одній адміністративній одиниці – Хабаровському краї, і я зразу назвав нас краянами. Їй це сподобалося. Ми дуже активно листувалися і активно вели телефонні перемови. Перемовлялися ми майже щотижня – якщо не я телефоную, то Оксана Яківна. Це не дуже дорого обходилося. Можна було спілкуватися – і ми спілкувалися. Таке активне спілкування якось підбадьорювало і давало надію на те, що ми якось виживемо, що ми не одні в світі, що про нас пам'ятають, знають, що нас не забули. А що нас не забули, то мені це було доведено предметно, так би мовити: мені переслали посилку, яка прийшла, здається, з Берліна – з кавою, з якимись прянощами, з чаєм і з такими всякими продуктами, які були дорогі і часом недоступні в тому Бікіні. Там у магазині була тільки риба – сортів десять всякої риби, а більше майже нічого не було. М'яса там я не бачив ні разу, незважаючи на те, що ніби район виробляв м'ясо, навіть був м'ясокомбінат у містечку. Усі ті вироби м'ясокомбінату кудись вивозили, у продажу їх ніколи не було.
Отже, ми живемо в умовах Далекого Сходу. Я вже казав про певну свободу. Вона полягала в тому, що ми могли поїхати організованим порядком у ліс збирати папороть – так звану папороть-орляк. Ту папороть тут же на місці купували японці. Вона йшла на експорт у Японію. Японці дуже люблять цю штуку, вона в них делікатесна, вони її закуповували всю. Її засолювали в бочках і вивозили в Японію на продаж. Ми могли поїхати також на екскурсію – так просто подивитися ліс. По ягоди їздили влітку далеченько – аж у Приморський край, там збирали ягоди. Це була дуже корисна і цікава забава.
Зиновій Красівський застерігав мене від якоїсь надмірної поведінки, за яку би мене знову посадити в тюрму, і дуже не хвалив тих людей, які самі якоюсь мірою спровокували своє засудження на повторний строк. "Нам, – натякнув він, – не потрібно, щоб ви сиділи, нам потрібно, щоб ви були на свободі." Отака була, так би мовити, непряма інструкція. Він мене дуже підтримував у цьому питанні, і я так зрозумів, що він давав такі поради й іншим. Воно так і було. Він просто казав, що от зараз Ярослав Лесів гниє в колонії серед карних злочинців. Нам це не потрібно, нам потрібно, щоб Лесів і йому подібні були на волі. (Лесів Ярослав нар. 3.01. 1941, с. Лужки Долинського р-ну Івано-Франківської обл. Член Українського Національного Фронту (1964-67), Української Гельсінкської групи. Ув’язнений 29.03. 1967 на 6 р., карався в Мордовії. 15.11. 1979 р. звинувачений у зберіганні наркотиків, 2 р. в Сарнах Рівненської обл. У травні 1981 р. йому знову підкинули наркотики, 5 р. ув’язнення. Один з ініціаторів відродження УГКЦ, священик. Загинув в автокатастрофі. – В.О.). Це звучало досить переконливо. Він разів зо два навіть присилав мені якісь продукти харчування, якусь одежу, яка там була мені потрібна. Бо він уже мав досвід і знав, що потрібно. Таким чином мене вдягнули, взули, і я був більш-менш забезпечений матеріально.
Пробував я, коли минуло півстроку, звернутися до прокуратури, щоб мене відпустили як такого, що не порушує порядку і не порушує режиму. Але мене не відпустили, відмовили, і так я мусив перебувати там цілий той рік, що залишився мені до кінця строку.
Будували ми в Бікіні п'ятиповерховий будинок. Виконробом був молодий німець на прізвище Ваґнер. Він був такий лагідний, ніколи не сварився з нами і крізь пальці дивився на те, як розкрадали то цемент, то вапно, то ще щось. Але якось одного разу він поговорив зі мною. Каже: "Я розумію, за що вони сидять, – а за що вас засудили? Мені, – каже, – незрозуміло." Я йому сказав: "За национализм". – "То есть как?" – спитав він. Я кажу: "Украинский национализм". Він подумав, а потім: "А для чего это?" Я хотів щось сказати, але він відчув, що його запитання недоречне і зам'яв цю розмову. Він потім почав говорити, що оце ми будуємо п'ятиповерховий будинок, а нагору, аж на п'ятий поверх, вода ніколи не буде доходити. Та й житимуть тут бічі – це ті люди, які на літо на цілий сезон ідуть в тайгу, ловлять рибу, збирають ягоди, а взимку повертаються в місто. Це для них ми будуємо. Одного разу він навіть продемонстрував, що то за люди приїжджають у Бікін. Каже: "Он там, підіть подивіться, в тому вагоні приїхали ваші земляки". – "Які земляки?" – "А от побачите, підіть." Пішов я до того вагона, привітався. Висувається якась волохата голова, нечесана жінка, невмивані діти. Я питаю: "Звідки ви? Мені казали, що ви земляки". – "З Запорізької області." Ага, з Запорізької області. "А як ви сюди потрапили?" А вагон товарний. "Ми переселенці, переселяємося сюди жити." Хтось із них спитав мене: "Де тут можна здати порожні пляшки?" Отакі кадри приїжджали туди на поселення, на далекий-далекий схід, і для таких кадрів ми будували п'ятиповерховий будинок.
Взагалі це слово "біч" там дуже поширене. Жінки, наприклад, у черзі стоять і, коли згадують про свого чоловіка, кажуть "мой бич" – „мой бич ушел, мой бич пришел, мой бич” ще щось – у них це нормальне слово.
Раз на тиждень до моєї кімнати приходив такий молодий кагебіст. Казав, що він зі служби безпеки, але він цікавиться, як тут люди живуть, як вони тут працюють і все таке. Але чомусь завжди йшов у мою кімнату і довго сидів, слухав усякі оповідання і так крадькома поглядав на мене. Я інколи втручався в розмову. Якось один шофер з Дніпродзержинська, який сидів за крадіжки, розказав, що в них був епізод з побиттям міліції за те, що міліція жорстоко повелася з якимись арештованими. Розказав він це так барвисто, навіть зі смаком, як цю міліцію там потовкли. Кагебіст слухав-слухав, а потім каже: "У нас це неможливо, ми цього б ніколи не допустили". І замовк.
У цьому ж Бікіні стояло величезне приміщення, яке називалося тютюнова фабрика. Але вона ніколи не виробляла ні сигарет, ні тютюну, а тільки була побудована і також закинута, як непотрібна. Побудували, але потім виявилося, що нема що переробляти, самого тютюну немає.
Коли поховали непохитного ідеолога московського більшовизму Суслова, Євген Сверстюк мені пише: "Щось дуже скромно його хоронили, так непомітно, ніби він і не велика шишка", – приблизно так написав він. Але ось незабаром помирає сам вождь Брежнєв. Пам'ятаю, як його хоронили, як кинули в яму ту труну, а вона загуркотіла. Це на всіх справило таке веселе враження – цілими днями згадували, як його кинули к такій матері, як казали, туди в землю, щоб тут його не було. Хлопці надіялися на амністію, хоча, по правді сказати, амністія нам уже не потрібна була, бо практично наша "хімія" вже закінчувалася – більше року не було ні в кого.
До мене зачастили мої персональні донощики. Один такий молоденький хлопчик із Закарпаття все приставав, щоб я висловився відносно смерті Брежнєва. Що я думаю про смерть Брежнєва? "Як це, що я думаю? – кажу. – Жаль людину, яка вмерла. Ми її гріхи не згадуємо, щось погане про неї не говоримо." Цього для нього виявилося мало, він ще і ще раз підходив – що все-таки я думаю про Брежнєва, про його смерть? Цей же хлопчик наполягав, щоби я відповів йому, яким способом я буду рухатися додому. Тобто їхати поїздом чи літаком від Хабаровська летіти, чи, може, якось автомобілем. Я до останнього так і не сказав, що збираюся їхати тільки літаком. Я так і збирався, у мене був маленький запас грошей, мені його вистачало на літак. Я так і не повідомив цьому допитувачу, як я хочу їхати, а йому конче треба було знати, яким видом транспорту я буду їхати.
До Хабаровська я доїхав поїздом, там узяв квитка на літак і цілий день мусив провести в Хабаровську, розглядати це місто. Місто справляє враження якоїсь пустелі, яка недоречно претендує на статус міста. Ніякого ладу, тротуари нікчемні, ні газонів, ні деревинка ніде не росте така, щоб вона була деревинкою – словом, то якась пустеля, як запущене кацапське село. Так виглядав Хабаровськ. Центральний ресторан Хабаровська – я думав, що він таким є – виявився дуже пошанованим місцем: він не зачинявся ні в день, ні вночі, працював безперервно. Виявилося, що в цьому ресторані постійні клієнти – золотошукачі. Вони десь тут неподалік намивають золото, приїжджають у Хабаровськ і тут же всі гроші, що заробили, пропивають. Для того, щоб вони їх пропили, так би мовити, ґрунтовно і до кінця, ресторан не зачинявся, працював день і ніч. Звідти, я бачив, не раз виносили ногами вперед і везли геть тих, що вже напивалися до смерті, очевидно.

„НА ЯСНІ ЗОРІ, НА ТИХІ ВОДИ”
Попрощався я з Оксаною Яківною телефоном. Кілька телеграм подав, що їду я вже „на ясні зорі, на тихі води”. Повідомив Федору Клименкові, бо з ним листувався. Полетів я до Москви, бо до Києва літака не було, а звідти до Києва, відтак добрався додому 1 грудня 1982 року. Матері моїй було вже 87 років, вона вже не рухалася, потребувала догляду, і я без усяких вагань залишився жити в селі, в батьківській хаті, доглядаючи матір. Влаштувався працювати в колгоспі – там приймали завжди, бо робота завжди якась була, безробіття не було.
Працював, слухав передачі різних "голосів", зокрема "Свободи", був у курсі всіх подій. Довідався, що десь у Казахстані перебуває Богдан Ребрик (Нар. 30.07. 1938, ув'язнений 6.02. 1967 на 3 р. за ст. 62 ч.1, вдруге ─ 23.05. 1974 за ч.2 ст. 62 на 7 р. та 3 заслання. Член Української Гельсінкської Групи. Повернувся з Казахстану влітку 1987 р. Народний депутат України І скликання. – В.О.), передали його адресу, я записав. Також дали адресу Мирослава Мариновича – і її записав. (Нар. 04.01. 1949, член-засновник Української Гельсінкської групи, заарештований 23.04. 1977, засуджений на 7 р. ув'язнення та 5 р. заслання за ст. 62, ч. 1, карався в Пермських таборах, на засланні в сел. Саралжин Актюбінської обл., Казахстан. – В.О.). Зв'язався з цими людьми, і цей зв'язок був продуктивним. Мені повідомляли, як вони поживають, а я навіть дещо посилав їм.
Був навіть такий епізод, коли Богдан Ребрик попросив допомоги, і я йому цю допомогу надіслав. Він був у критичному становищі. Надіслав листа, як він, Богдан Ребрик, хотів підвищити життєвий рівень тих людей, з якими працював. Він запропонував їм піти до директора і поставити умови про підвищення зарплати, бо зарплата дуже низька. Вони схопили вила і ганялися за ним півдня, погрожуючи заколоти за таку сміливість – вимагати підвищення зарплати. Я, каже, перестав пробувати підвищувати життєвий рівень тих людей і, так би мовити, змирився з їхньою бідою.
Найінтенсивніше я, звичайно, листувався з пані Оксаною Мешко, навіть виконував її дрібні доручення, постійно посилав їй щось. Листувався з Євгеном Сверстюком, з Зіновієм Красівським, з Ярославом Лесівим. До мене написав Йосип Тереля (Нар. 27.10. 1943, п/в 1962-66, 1966-76, 1977-82, 1982-83, 1985-87. Нині живе за кордоном. – В.О.), я відповів і листувався також і з ним. Це все складало продовження моїх контактів із товариством як із Української Гельсінкської Групи, так і поза Групою.
Зайве говорити, що "Свобода", "Голос Америки", Бі-Бі-Сі, "Дойче велле", Італійська програма, навіть Іспанська програма – все це були супутники зв'язку, через які я довідувався про те, хто, що, де, коли. Інформація була активною, об'ємною, повною і великою. Завдяки цій інформації було все відомо, що і до чого. Заглушування цих передач не допомагало, бо при наполегливому розшукуванні в ефірі цих станцій їх можна було знайти. Ці станції якось уміли уникати заглушування, і поруч із глушильником, поруч із гуркотінням можна було добре почути слова.
До мене приїхав Борис Скоропляс – нас арештовували разом у 1961 році. Він переїхав, власне, втік, у Запорізьку область, потім у Крим зі своєю дитиною, дівчинкою, і тут поневірявся. Він поїхав аж у Казахстан, бо там себе почував, очевидно, безпечніше, він міг спокійно пережити лиху годину. А тепер він повернувся в Крим, я його запросив до себе. Я йому сказав, що навколо мене створюється щільне оточення. Сусіди активно допитують мене, активно підглядають за мною, активно висловлюють усякі підозри. Були чутки, що і шпигун, і радіостанції слухає, і служить Америці, і німцям, і ще комусь служить... Кажу, що будуть ще обшуки, будуть арешти – нам так на роду написано, ми мусимо все це витримати. Борис погодився з цим, ми мусили жити в цих умовах.
Одного вечора годині о дев'ятій стукають у двері. Я спокійно, нічого не підозрюючи, вийшов, засвітив світло. Бачу, стоїть переді мною такий типовий москаль – видно по фізіономії, по поставі, по мові. Він навіть не привітався, а хоче в мене переночувати. У мене переночувати? Мені як у калейдоскопі блиснуло: такі "ночуваки" були у Миколи Леонтовича (Видатний композитор, убитий 1921 р. в с. Марківка на Поділлі. – В.О.), такі "ночуваки" були у Левка Платоновича Симиренка (Видатний помолог, убитий 6.01 1920 р. в с. Мліїв, нині Черкащина. – В.О.). Я, по правді сказати, злякався його – у нього був вигляд убивці, карного в’язня – такий жорстокий. Він нахилив набік голову і слухає, що я буду казати. Я кажу: "Але в мене тут є люди, ночують, вам ніде переночувати". Він відступив крок назад і дуже здивовано – аж поточився назад – сказав: "Я не знал, что так". Я його питаю: "Яким транспортом ви приїхали так пізно?” Бо ніяких автобусів у цей час нема. Він під'їхав попутною машиною і прийшов саме до мене ночувати. На щастя, я якось вчасно збрехав, що в мене хтось ночує, на щастя, він повірив і пішов геть. Гадаю, що це був посланець сатани у мою хату.
Чинилися різні провокації такого типу. Я проганяв сусідських курей зі свого городу. Кагебісти організували так, що сусідові привезли десятків два колгоспних курей і заставили цього сусіда, щоб пригнав їх на мій город. Я їх буду проганяти і, можливо, зав'яжу бійку, а він це сфотографує і мені пришиють хуліганство. Так, принаймні, цей сусід згодом розказав. Сусід той на ту вудочку пішов, очевидно, неохоче. Коли я побачив, що на мій город суне така лавина курей і їх підганяє сусід, то я підійшов і кажу: "Що ти робиш, для чого ти це робиш?" У нього був переляканий вигляд, він каже мені: "Осторожно, осторожно". Я кажу: "Що ти мені "осторожно", я тебе питаю, для чого ти їх сюди женеш? Вертай їх назад". Він зупинився, ці кури стали на місці, я їх погнав геть від межі. Провокація не вдалася, бо мій сусід не виявив тої активності, якої від нього вимагали. Він мав гнати їх до мене, я мав його виштовхати зі свого двору, і цього було б достатньо, щоб засудити мене як хулігана. Очевидно, такий був план.
Сусід згодом розказував мені, як вони демонстрували йому записи, що робиться в моїй хаті. Тобто вони записали на плівку весь мій вечір: що я слухав, які передачі. Мовляв, він прослуховує всі ті „голоси”, веде антирадянську агітацію і настроєний по-антирадянськи, націоналіст і що завгодно. Це на нього враження ніби не справило, більше він ні на які провокації мене не викликав. Він мені сказав, що мати йому заборонила встрявати в будь-які провокації, бо то великий гріх.
А як вони записували моє життя-буття? Їм треба було дізнатися, як цей чоловік проводить час. Були якісь факти, документи чи що? Вони домовилися з сусідкою через дорогу і розмістили в неї в хаті такий ящик, який треба було вдвох нести. І той ящик привезли. Я не бачив, як той ящик привозили, але якось випадково побачив, як його забирали. У тому ящику були якісь прослуховуючі пристрої. Вони таким чином мали на мене докази того, що я активно слухаю ефір, та й тільки, бо нічого вони більше не могли знати. Оце таке було моє життя-буття. Але оскільки я дуже багато часу тратив на догляд за матір'ю, яка лежала майже паралізована, оскільки я щодня бував на роботі, то мені трудно було щось пред'явити. Ніяких далеких поїздок я не робив. Бо той на засланні, той арештований, а той далеко – було непереливки з цим питанням.
Але ось мене запрошує до Києва Євген Олександрович Сверстюк і каже, що є потреба допомогти приїхати Оксані Мешко додому. Закінчується її строк заслання. Це був листопад 1985 року. Вона просить, щоб хтось приїхав у Хабаровськ, зустрів її і допровадив додому. Мені це було зрозуміло, тому що вони по дорозі могли би вчинити з нею що завгодно. Такий план справді був, як потім з'ясувалося. Її ще до Хабаровська, десь у Комсомольську-на-Амурі, здається, висаджували на проміжній станції з літака, і вона тільки напористим своїм характером домоглася того, що її не залишили на летовищі. Вона вскочила в літак і полетіла далі. Потім вони планували її зняти з літака і невідомо, що вони хотіли зробити з нею.
Кияни дали мені гроші, бо я не мав таких грошей, і я полетів до Хабаровська. Мені вдалося долетіти до Хабаровська, хоча це було нелегко – насилу я взяв того квитка. Я думаю, що мені навіть хтось таємно допоміг, бо я з аеродрому їздив у центр Москви у білетні каси, сюди-туди, ніде не можна було взяти квитка. Але от я приїжджаю на аеродром, може, третій раз – і мені без будь-яких перешкод дають квитка. Думаю, що то кагебісти пильнували за мною і вирішили все ж таки дати мені квитка, щоб подивитися, що з того далі буде.
Мені ще в Києві сказали, що хоче поїхати зустріти Оксану Яківну якийсь Льоня Васильєв. "Ну, – кажу, – я того не знаю, не чув, але якщо він планує, то хай їде, то його справа, але моя справа поїхати самому."
У тому Хабаровську в аеропорту практично ніякої інформації ніхто не дає. Десь якийсь літак прилетів із Москви чи ще звідки, то ще повідомляють, а про місцеві рейси абсолютно нічого не повідомляють. Я відчув, що я не буду знати, коли вона прилетить – якщо прилетить з Комсомольська-на-Амурі. Даремні будуть мої потуги. Якось цілком інтуїтивно – а сидів я на другому поверсі, – якось наче не бажаючи того, вкотре спустився вниз до турнікета подивитися, що робиться на летовищі. Бо туди не пускали, можна було тільки подивитися через двері і через вікно. Раптом я бачу: іде група пасажирів, так рядочком ідуть, – і серед них Оксана Яківна! Такий заклопотаний, схвильований погляд, водить на всі боки очима, когось шукає, але, на щастя, я її впізнав. Вона мене, очевидно, не впізнала, бо бачила мене, може, раз у житті, і я її також раз у житті бачив перед тим, але зі страху можна було легко впізнати. І от тільки вона з-за турнікета вийшла – я до неї підходжу і представляюся. Як вона зраділа, як вона мене почала обнімати, як вона почала мене вихваляти, за те, що я так вдало зустрів її! Вона відчула полегшення, вона аж заплакала від тої радості, що має якусь опору. Але тут підходить ще один чоловік, який представляється Васильєвим Леонідом із Москви. Оксана Яківна спитала, хто він такий. "Я друг украинцев", – сказав він. "Який то ще тут друг? – сказала Оксана Яківна, – Ну, добре, поїхали." – "Куди?" – "Та поїхали в готель спочатку", – бо то холодно і треба – то був листопад – думати вже про рух далі.
Але нас зустрічає не тільки цей Васильєв, а зустрічає ще якийсь Василь Іванович із пошти, якась така чорномаза молодиця років під 40, здається, Надя. Василь Іванович, виявляється, знайомий Оксани Яківни, він приїжджав до Аяна в справах пошти, у справах телефонів і там вони познайомилися. Він її також зустрічав, хоча вона його не попереджала, що їхатиме, не казала йому і не писала йому листів, коли вона їде звідси і коли прибуде. Отже, цю інформацію він дістав з якихось інших джерел. Отакі були наші зустрічаючі. Так що якби я не встиг, то ці люди таки Оксану Яківну зустріли б. Вони прийшли до турнікету, невідомо ким послані, оголошень жодних не було, ніде не можна було дізнатися, коли літак прилітає. А я випадково і цілком інтуїтивно відчув потребу спуститися вниз і випадково зустрів Оксану Яківну там, де треба.
Отже, ми їдемо до готелю, розміщаємося. А цей Василь Іванович і ця жіночка – ну абсолютно не можна від них відірватися – вони хочуть зробити Оксані Яківні екскурсію по Хабаровську. Я кажу, що екскурсія їй непотрібна, хай вона відпочине, хай ми пообідаємо і відпочинемо, нам не треба екскурсії. Квитки треба далі брати. Цей Васильєв також згоден на екскурсію поїхати. Мусив і я згодитися. Сіли ми в один автомобіль, поїхали по Хабаровську, кілька вулиць відвідали, подивилися на ту пустелю через автомобільне вікно. Насилу ми одірвалися від них.
Я сказав, що досить екскурсій, ми займаємося своїм ділом. Взяли ми квитка до Москви, до Києва не можна було взяти. Цілу добу мусили чекати в готелі. Була радість, були розмови, але Оксана Яківна не забула допитати цього Васильєва, хто він, що він. Єдина рекомендація, яку він на себе дав, це що він любить українців, що його син служить в армії на Україні, і він радий, що він на Україні служить, а не деінде. Оксана Яківна не була задоволена цим поясненням, допитувалася в нього не раз і не два, кого він у Москві знає з тих людей, яких усі знають, наприклад, Сахаров, Орлов та інші. Він цих людей не знає, але чув про них. Жодної знайомої людини, яка б переконала Оксану Яківну, що він своя людина, він не назвав. Отже, Оксана Яківна дала йому однозначну оцінку: людина ненадійна.
На щастя, нас більше не чіпали. Ми прогулялися берегом Амура, назбирали красивих камінців, дивилися, як рибалки ловлять рибу. Вода вже при березі була замерзлою. Подивилися на річку – вона широка, красива. Це єдина краса, яку можна було побачити в цьому місті Хабаровську.
І от ми вже летимо. Я сиджу біля Оксани Яківни, той Васильєв не відстає і все набридає якимись розмовами. Вона його відшила. У Москві ми вже рухаємося на Київський вокзал, а цей Васильєв неодноразово: "За нами йдуть, за нами стежать, ось ідуть двоє, ось-ось будуть поруч". Оксана Яківна зупинилася і сказала йому: "Перестаньте мене тут залякувати, я вже це все пройшла. До побачення. Дякую, що зустріли мене". Отак вона його відшила. Він так і не пішов, він провів нас аж до вагона, але більше нас не залякував тим, що кагебісти нас оточили і невідомо, що вони хочуть. Вони таки справді нас оточили, бо їм було відомо, що ми їдемо, і вони мусили за нами пильнувати, але не чіпали, якщо ми на них не звертали уваги, це також точно.
Микола Руденко на Алтаї з дружиною, від нього надходять вістки на супутник зв'язку, і ми знаємо дещо про нього. (Руденко Микола Данилович, нар. на Луганщині 19.12. 1920 – 1.04. 2004. Письменник, філософ, правозахисник, голова Української Гельсінкської Групи (9.11. 1976), заар. 5.02. 1977. Лауреат Державної премії ім. Т.Шевченка, дійсний член Української Вільної Академії, Герой України; Руденко (Каплун) Раїса Панасівна, нар. 20.11.1939 р. в с. Петрівка Синельниківського р-ну Дніпропетровської обл.. Заарештована 15.04.81. 5 р. ув’язнення і 5 р. заслання. Табір ЖХ-385/3, Барашево, Мордовія. З квітня 1986 - на засланні в с.Майма на Горному Алтаї. Звільнені з заслання у грудні 1987 року. – В.О.). Олесь Бердник пише покаянного листа і запрошує Миколу Руденка приєднатися до його думки про відмову від так званої антирадянської діяльності. (Бердник Олесь Павлович, 25.12 1927 – 18.03. 2003, видатний письменник-фантаст, художник, політв’язень у 1950-55, член-засновник Української Гельсінкської Групи, заарештований 6.03 1979. Звільнений 14.03. 1984, покаянна заява опублікована в газеті „Літературна Україна” 17.05. 1984. – В.О.). Я страшенно потерпав: якщо Руденко згодиться – це буде катастрофа, це буде таке нещастя, така компрометація нашого руху! Але Микола Руденко виявився твердим горішком, він ніколи не схибив і засвідчив усім своїм життям, який він стійкий українець.
Влада живе у конвульсіях. Гарячково приймають рішення, які покликані якось поправити справи. Економіка країни в занепаді, працювати люди не хочуть, інфляція, насувається катастрофа, яку Кремль почав нарешті відчувати. Як приклад їхнього конвульсійного керівництва було рішення Андропова перевіряти людей, які вештаються по вулицях, чому вони не на роботі, перевіряти їхні сумки, якщо вони щось купують у гастрономі – що вони купують, чому вони в робочий час купують. Його назвали "Торбохватом". Я навіть сказав одному партійцеві-начальникові: конвульсивна влада і торбохвати. Здається, він не доніс, бо мене ніколи про це не питали.
Пішли чутки, що Андропова вбили чи, в усякому разі, помогли йому вмерти. А коли вже став біля керма Черненко, то стало ясно, що занепад держави рухається семимильними кроками. Коли цей добродій врізав дуба, то прихід Горбачова, його виступ на з'їзді, його ідея перебудови і нового мислення – це був промінчик надії в темряві нашого буття, який став рятівним колом для всіх народів, що населяли цю жахливу тюрму народів. На душі стало спокійніше, листування, спілкування стало надійнішим і сміливішим. І далі доводилося розв'язувати матеріальні питання, які завжди стояли на черзі дня, а проте це було не головне. Головне, що ми помаленьку діставали свободу спілкування, свободу висловлення, свободу слова, і це нам допомагало і підбадьорювало нас.
Заглушування іноземних передач ослабло, а то й зовсім припинилося. Було вже зовсім доступно послухати новини і познайомитися з тим, що робиться у світі. З Москви висилають євреїв на Захід, з України шлють у концтабори, росіяни несміливо приєднуються до перебудованого руху.
Левко Лук'яненко на засланні. (Лук'яненко Левко Григорович, нар. 24.08 1928, ув'язнений 20.01. 1961, засуджений до кари смерти, за ст. 56 та 62 ч.1 за створення Української Робітничо-Селянської Спілки, відбув 15 р.; вдруге ─ 12.12. 1977 за ст. 62 ч.2 на 10 р. та 5 заслання як член-засновник Української Гельсінкської Групи. Звільнений з заслання 8.12. 1988, виїхав з Томської обл. у січні 1989. – В.О.). Я з ним зв'язався листами. У нас зав'язалося листування (треба буде ці листи познаходити). Він мені повідомляє, що в нашій області є такий Володимир Забігай, який до нього звернувся. Він дав йому мою адресу. Я не встиг звернутися до цього Забігая, як раптом бачу одного дня: якийсь чолов'яга зупиняється біля мого двору, заходить у двір і представляється як Володимир Забігай. Я його спитав, чому він не звернувся до нашої організації, яка є тут, до нашої Групи, до Сокульського, наприклад, – а звернувся зразу до Левка Лук'яненка. Він на це нічого путнього мені не сказав. Ця людина ніколи не була в нашому повному довір'ї, він викликав якусь не то підозру, не то недовіру. Якась невпевненість у ньому була. Дуже вже він свої походи, свій патріотичний чин красномовно і красиво розписував, хоча ні з ким ніде ніколи не був зв'язаний. І це найгірше, як на мою думку, що він вийшов не на організацію, яка вже існувала, а прямо на Левка Лук'яненка.
Якось до мене приїжджає чоловік, який представляється Павлом Скочком (Журналіст, політв’язень. – В.О.), і повідомляє, що він має повноваження спитати мене, чи підпишу я Декларацію про утворення Української Гельсінкської Спілки замість Української Групи сприяння виконання Гельсінкських домовленостей. Я, звичайно, згодився, дав йому ще якихось грошей на дорогу, які він потім зареєстрував як добродійний внесок. (“Звернення Української Гельсінкської Групи до української та світової громадськости” про відновлення її діяльности було опубліковане 11.03. 1988 р. Його підписали 19 членів УГГ, які вже були на волі чи на засланні. – В.О.).
Почалося нове для нас життя. Ми перетворили Українську Групу сприяння виконанню Гельсінкських угод у нову структуру – Українську Гельсінкську Спілку. (Декларація принципів Української Гельсінкської Спілки була оприлюднена 50-тисячному мітинзі у Львові 7 липня 1988 року. – В.О.). Засновниками цієї Спілки були В’ячеслав Чорновіл, Михайло Горинь та інші.
Того ж року, 1988-го, я поїхав у Дніпропетровськ до пані Орисі Сокульської, у якої був центр усіх наших зібрань, а там якраз був Чорновіл з дружиною. Я там познайомився з ним близько, і ми домовилися, що я влаштую йому екскурсію по нашій області, зокрема, у Запоріжжя, на Хортицю. Чорновіл з дружиною переночував у моїй хаті і ми автомобілем мого брата Степана здійснили таку екскурсію. Ми вперше записали у книзі відгуків у музеї на Хортиці, що ми члени Української Гельсінкської Спілки – і не менше.

Інтерв’ю до друку підготував Василь ОВСІЄНКО за програмою Харківської правозахисної групи.
Опубліковано в журналі «Кур’єр Кривбасу» 2006 року, ч. 196, 197, 198.
А також на сайті Харківської правозахисної групи http://archive.khpg.org (Музей дисидентського руху).

 

Петро РОЗУМНИЙ 9 листопада 2001 року в Києво-Могилянській Академії на конференції з нагоди 25-річчя Української Гельсінкської Групи. Фото Віктора Зільберберга.

 

 

 

 Поділитися

Вас може зацікавити

Інтерв’ю

ЛИША Раїса Савеліївна. Інтерв’ю. Овсієнко В.В.

Інтерв’ю

ВАСИЛЕНКО (ГУБЧЕНКО) ЕВЕЛІНА ІВАНІВНА. Овсієнко В.В.

Інтерв’ю

Інтерв΄ю Василя Кузьмовича БІЛОУСА. Овсієнко В.В.

Інтерв’ю

МОРОЗ РАЇСА ВАСИЛІВНА. Овсієнко Василь, Ткачук Олександр, Павлов Валерій

Інтерв’ю

22 ТРАВНЯ 1967 РОКУ. Інтерв’ю Володимира ПЕТРУКА та Олег ОРАЧА. Овсієнко В.В.

Інтерв’ю

ОВСІЄНКО ВАСИЛЬ ВАСИЛЬОВИЧ. Овсієнко В.В., Захаров Б.Є.

Інтерв’ю

ЗДОРОВИЙ АНАТОЛІЙ КУЗЬМОВИЧ. Овсієнко В.В.

Інтерв’ю

ОВДІЄНКО МАРІЯ ГРИГОРІВНА. Овсієнко В.В.

Персоналії / Український національний рух

ЛИТВИН ВАСИЛЬ СТЕПАНОВИЧ. Овсієнко В.В.

Спогади

ГОРОХІВСЬКИЙ Л. Ф. НА ЗЛАМІ ЕПОХ: Хроніка громадянської та національної активізації на Тернопільщині (1988 - 1989 рр.) (Із принагідних записів у моєму щоденнику про перші кроки становлення Української Гельсинської спілки на Тернопільщині). ГОРОХІВСЬКИЙ Левко Федорович

Спогади

ЛІСОВИЙ Василь Семенович. Спогади. Лісовий В.С.

Інтерв’ю

СОКУЛЬСЬКИЙ ІВАН ГРИГОРОВИЧ. Овсієнко В.В.

Інтерв’ю

КАМПОВ ПАВЛО ФЕДОРОВИЧ. Овсієнко В.В.

Інтерв’ю

Інтерв’ю братів Василя та Мирослава ПЛОЩАКІВ. Овсієнко В.В.

Інтерв’ю

ПРИХОДЬКО ГРИГОРІЙ АНДРІЙОВИЧ. Овсієнко В.В.

Інтерв’ю

ГРАБЕЦЬ ЛЮБОМИР ОМЕЛЯНОВИЧ. Овсієнко В.В.

Інтерв’ю

СІРЕНКО ВОЛОДИМИР ІВАНОВИЧ. Овсієнко В.В.

Інтерв’ю

ПОЛІЩУК МИКОЛА КІНДРАТОВИЧ. Овсієнко В.В.

Інтерв’ю

БАБИЧ СЕРГІЙ ОЛЕКСІЙОВИЧ. ДОРОГОЮ БЕЗГЛУЗДЯ. Бюлетень «Страничка узника» №№ 7 і 8 1989 року, Москва

Інтерв’ю

МОРОЗ РАЇСА ВАСИЛІВНА. Овсієнко В.В.

MENU