Menu
віртуальний музей
Дисидентський рух в Україні

Горохівський Левко

29.10.2006

Вельмишановний пане Євгене!

Вашого листа отримав, за якого дякую!

Хочу зразу зазначити, що я не був членом Української Гельсинської Групи (УГГ). Попри те був добре проінформований щодо її діяльності, слухаючи постійно радіо «Свобода», яке безперестанно глушили. Це вже було після мого звільнення 3 лютого 1973 року. Тоді я жив в Тернополі, де мені вдалось якось утриматись серед заляканого середовища, в оточенні численних донощиків. Там мене зразу взяли на міліцейський облік.

Щодо мого ув’язнення, то 3 лютого 1969 року я був заарештований органами КГБ і звинувачений за статтею 62 КК УРСР в антирадянській агітації та пропаганді. Разом по одній справі зі мною арештували Михайла Саманчука. Особисто мені ставили в провину написання антирадянських віршів, усну антирадянську агітацію та розповсюдження документу І.Дзюби «Інтернаціоналізм чи русифікація?»

До речі, Верховним Судом УРСР від 19 жовтня 1990 року (я вже був народним депутатом України) мене реабілітували. Але з довідки про реабілітацію, яку надіслали мені поштою, я довідався (через 21 рік!), що звинувачення у розповсюдженні документу «Інтернаціоналізм чи русифікація?» з мене було знято ще 2 жовтня 1969 року. Хіба це не кричущий приклад порушення прав людини в СРСР?

У своїх віршах я торкався національної та соціальної (колгоспної) проблематики. Ще будучи в школі, яку закінчив на відмінно, я  учителям вірив більше, ніж комусь іншому. Будучи вразливим від природи, захоплювався їхнім викладом переваг марксисзму-ленінізму, величності жовтневої революції, безальтернативності атеїзму, визвольної місії Росії в її історії, яка донині не позбулась фальсифікації. Лише впродовж років я поступово звільнявся від цієї облуди.

Першому, кому я признався про свої погляди, був мій батько. Він страшенно обурився і назвав мене «комуністом», коли мені було 14 років. Але зразу опонував мені тим, як більшовицьке НКВД з 1939 по 1941 роки арештовувало і кидало в Бережанську тюрму (Тернопільська обл.) українську молодь (учителів, інтелігенцію). А перед приходом німців в 1941 році всіх ув’язнених закатували (відрізали носи і вуха, виколювали очі, розпорювали вагітним жінкам животи, запихали пляшки між ноги) і кидали в річку Золота Липа. В нашому селі Саранчуки священик з прихожанами виловлювали з річки трупи і хоронили біля церкви. За словами батька, трупів було біля  сорока.

Тоді я батькові не повірив. Оскільки біда наша була в тому, що всі старші люди і мої батьки теж, боялись говорити правду про звірства НКВД, бо зразу таких вивозили до Сибіру. А те, що батько розказав мені правду, було викликано моїм захопленням більшовицькою революцією. Це його шокувало - зачепило за живе. Але, коли мені про це саме розповів учитель з нашого села (свідок тих подій), я глибоко задумався. Ще сильніший вплив справили на мене книжки з історії України та визвольної боротьби інших народів, якими постачав мене той самий учитель Володимир Антонович Пилипів. Тоді я для себе вирішив: Україна повинна стати «самостійною державою», але має будувати «світле майбутнє» -  комунізм.

Ще глибший слід залишило в мені тяжке і майже рабське життя селян у колгоспі. Адже я сам в 50-х роках ходив до колгоспу, щоб допомогти матері. Вона сама не справлялась з великими наділами цукрових буряків (наділяли по 2 га буряків, які треба було викопати і почистити), а влітку скосити великі ділянки ячменю і жита. І хоч я помагав (батько заробляв столяркою), та нелюдська праця підірвала здоров’я матері, і вона померла, коли мені було 16 років.

Кріпацька доля селян і русифікація викликали внутрішній протест, який я пробував тамувати у віршах, можливо декларативних.

Наведу один з віршів, за який мене ув’язнили:

 

Які пісні, яка природа,

Яке багатство – а життя?

Несправедлива нагорода

Проклята й кинута в сміття

Та Україна – наша воля,

Наша надія і любов.

Напевне, вже така їй доля,

Щоб всіх тягти на собі знов.

Вже не дивує нас нічого:

Події плин, ніякий рух

І те, що брат наш «старший» строго

Свій викладає зміст наук.

Та не стерпіти ці порядки,

Що прорізають вглиб сліди.

Чому б не йти їм, де вже предки,

Давно привикли до біди?

А то всі пхаються сюди…

Неначе менша їх країна,

Покинута в глухих лісах?!

А те, щоб наша Україна

Була у рабстві і сльозах?!

Немов колонія велика,

Де не торгуються, а друть,

Бо вимагає вірність дика

І у майбутнє плани звуть.

   1968 р.

Відбував я термін ув’язнення в Мордовській АРСР (учреждение ЖХ 385-19; 3;17). Там познайомився з живими учасниками Української повстанської армії (УПА), з деякими дисидентами (Володимир Леонюк, Михайло Масютко, Микола Горбаль, Іван Сокульський, Микола Коц, Микола Береславський та ін.). Це збагатило мене духовно і новими знаннями з української дійсності. Нарешті, я цілком позбувся шкідливого багажу, яким програмували підсвідомість на так званій, радянській волі. Можна хіба що «подякувати» долі, що так круто змінила моє життя – я ніби закінчив академію правдивого життя.

Але серед репресованих в таборах були колишні поліцаї, були божевільні і ті, хто прикидався божевільними, були ще й штатні і нештатні інформатори. Більшість політв’язнів вважали рису донощика найганебнішим проявом у нашому житті.

А сьогодні людей, які співробітничали з КГБ, як мінімум,  не треба допускати до влади. Але вся біда в тому, що суспільство до нинішнього дня не знає їхніх прізвищ. Хоч дехто вважає, що це навіть краще, оскільки по-їхньому таке оприлюднення могло б спровокувати непередбачуваний розвиток подій.

В таборі також мене не покидало натхнення і я творив вірші, один з них подаю:

 

В ШІЗО

(В штрафному ізоляторі)

А до кінця лишилось ще тринадцять днів

Минає час в якімсь жорстокім стримі,

Мов проковтнув життя незнаний вимір

Свавільним змахом диких, диких слів.

 

І я сп’янів… Без болю, без гризот,

Приречений за грати на покару.

Хвилинний гнів безтямним перегаром

Ще бивсь безсило в нутрощах шізо.

 

Холодна ніч і безконечна мить,

 І сон уривками чіпляється за тіні

Невкрите тіло в ритмі божевільнім

На голих нарах корчиться, тремтить.

 

На грані відчаю – світанки надворі

На стінах замикають відпочинок.

Кінчаючи недоспані години,

Я вдень шукав химерних вечорів.

 

А з далини, в квадратиках вікна

Я волю смакував з надщербленої чаші.

В бетонних мурах, випарах параші

Завжди мені являлася вона.

 

На хлібі і воді світ хмурився, темнів

Думки голодні плутались у римах

І впертий спокій ледве-ледве блимав,

У відчайдушності мордовських днів. 

   1972 р.

Про інформування Заходу щодо злочинів і репресій в СРСР, я дізнався ще в ув’язненні, оскільки сам готував таку інформацію. Крім цього в Мордовії написав протест в прокуратуру СРСР, а копію вже на волі передав на Захід. Та вона опинилась в КГБ. Лише в 1992 році, коли я був заступником голови УРП і народним депутатом,  до мене звернувся генерал СБУ В.Пристайко (він відвідав УРП) і спитав: «Що я міг би для Вас зробити?». Я, правда, був трохи спантеличений, але, оговтавшись, сказав: «Знайдіть мій протест, написаний в ув’язненні». «Це буде дуже важко»,- відповів В.Пристайко. Та через деякий час він передав в УРП ксерокопії мого протесту.

А в Мордовії Іван Сокульський розповідав мені про тисячі українських шкіл в Україні, які під тиском обкомів і райкомів КПРС переводились на російські, та й сам Сокульський за збір статистичних даних про русифікацію українських шкіл в Дніпропетровську був репресований органами КГБ.

Втім і я володів деякими даними про русифікацію українських шкіл в Запоріжжі, Первомайську Миколаївської області, в Донецьку кінця 60-х і початку 70-х років ХХ століття від своїх рідних і знайомих. Звісно, безцеремонно виконувалось ідеологічне замовлення  Кремля щодо злиття усіх націй в одну радянську (фактично, в російську).

Після звільнення я відвідав  Івана Сокульського в Дніпропетровську і під враженням від перебування там написав вірша:

 

З Дніпропетровська

І знову мандри, враження і втома,

Слова красиві і тупе сприймання,

Що від інстинктів розкладання…

Хоча вважається, що цілком вдома,

Гориш непідсвідомим соромом.

 

Рвеш ілюзорну ниточку надії –

Сподіванку на внутрішні нелади.

Шукаєш й не знаходиш ради…

Життя ж народжує якісь події

Й нагально вимагає щось затіяти.

 

В безсилім русі родиться неспокій

І знову пошуки і знов невдачі.

Лиш в суперечності, що все не втрачене

Звучать відлунням давні кроки

І долі виплакані маряться стоокими.

 

Моя історія, моє життя свідоме,

Забута матір, як німа молитва,

Напризволяще кинуті у битвах.

У битвах програшних…натомість

Сучасність із сприйманням переломаним. 

   09.1975р.

 

Я надсилав свої вірші В.Чорноволу в «Український вісник», але їх з якихось причин не надрукували. А нині Микола Горбаль, відомий правозахисник і дисидент, член УГГ, наполегливо радить мені, нарешті, зібрати та видати свої вірші.

В 1988 році я вступив в Українську Гельсинську спілку (УГС). В’ячеслав Чорновіл і Михайло Горинь (з яким я був знайомий) запропонували мені створити філію УГС в Тернопільській області .

А що стосується  Української Гельсинської Групи, то її учасники добре розуміли (це моя особиста думка), що в цьому тоталітарному режимі вони, горстка відчайдухів, не змінять самостійно цю систему. В них була інша мета. Своєю самопожертвою вони хотіли підняти завісу таємничості і привернути увагу світу на проблеми порушення прав людини і нації, на справжнє обличчя репресивної комуністичної системи. І це їм вдалось.

Щодо мого дисиденства, то в часи, коли мене арештували, слово «дисидент» ще не вкорінилось. Зрештою, якщо заглянути в «Словник іншомовних слів», то цей термін тлумачиться, як «той, хто не погоджується з панівною ідеологією, існуючим режимом і зазнає за це переслідувань, репресій». Думаю, що це стосується і мене.

Втім, сьогодні має місце якийсь парадоксальний розвиток подій. З одного боку ніби існує свобода слова і свобода совісті, а з іншого – вони використовуються для антиукраїнських виявів, для фальсифікації історичних фактів, для пропаганди насильства і порнографії, що веде до деградації громадян, особливо молоді. І створюється враження , що робиться це свідомо певними силами.

З цього можна зробити висновок, що громадянське суспільство ще не зовсім зріле, а політична культура громадян ще невисока, якщо на виборах підтримують безвідповідальні космополітичні сили. Тому на молодь, на відповідальну молодь, як на майбутню еліту, покладаються великі сподівання. Але водночас сьогодення вимагає від них державницької позиції, об’єктивної орієнтації в проблемах суспільства і наявності великого бажання виправити нинішні недоліки.

Зрештою пробудження громадянського суспільства, яке б не дозволило розвалювати Україну, проявилось на Майдані. Це був єдиний ефективний засіб для повалення кучмівського режиму – вибору вже не було! І це всі розуміли: ті, хто стояв на Майдані і ті, хто його підтримував.

Своєю велично-цивілізованою і могутньою демонстрацією протесту  Майдан здивував і завоював серця людей усього світу, крім «п’ятої колони» в Україні.

Сьогодні, як ніколи, правдива історична пам'ять просто необхідна для виховання самосвідомості, для цілеспрямованої діяльності (а також для мотивації цієї діяльності), для самоідентифікації та емоційних виявів (любові, гордості, патріотизму). Людиною без пам’яті легше маніпулювати і перетворювати в таких собі зомбі чи навіть в манкуртів. Та й інтелектуальний потенціал (поєднання мудрості і знання) не витримував наперед заданих рамок для творчості. Ще й до цього виховання на залякуванні, брехні та цинізмі породжувало завжди конформізм, депресію і мавпування.

Тепер, у часи незалежності, громадяни України частково або зовсім позбавлені телепередач щодо історичної правди та надбань української культури (можливо навіть свідомо). Тому та  частина молоді (я б назвав їх «майбутньою елітою»), яка навіть в таких умовах шукає правдивих знань і в  поривах до  істини починає неупереджено орієнтуватись в  нинішніх і вчорашніх політичних подіях, стане запорукою кращого майбутнього України.

Український народ ніколи не проявляв агресії, навіть після голодоморів і усіх репресій. Настав час, коли люди захотіли змін на краще, та їх нема, оскільки найбільшим недоліком владної системи в Україні була і є слабка (або зовсім відсутня) реалізація основних положень Конституції. Керуються гаслом: краще поміняти, ніж реалізувати.

На фоні такого становища найбільшим правопорушенням, з моєї точки зору, є тотальне ігнорування української мови (скоріше свідоме, ніж навпаки). Народ, який споконвіку населяв цю землю має право на власну мову, як рівноправну з усіма мовами світу, як мову наших прадідів, як мову древню (про це говорить історія).

За словами К. Ушинського: «Поки жива мова в устах народу, до того часу живий і народ. І нема насильства нестерпнішого, як те, що хоче відірвати в народу спадщину, створену багатьма поколіннями його віджилих предків».

І таку ситуацію можна пояснити лише тим, що той механізм русифікації, запущений ще при царській Росії і посилений при більшовицькій владі існує до сьогодні. Механізм цей складається з кількох чинників.

По-перше, тенденційна космополітична інформаційна політика (радіо, телебачення, газети та ін.).

По-друге, система освіти, яка у створених українських садочках, школах, вищих навчальних закладах дозволяє виховання в основному російською мовою.

По-третє, книговидання, яке не підтримується державою і не стимулюється розпосюдження по всій Україні навіть тих мізерних тиражів (із десяти книжок, лише одна українська).

По-четверте, як не парадоксально, русифікацією прихожан займається Московська православна церква, особливо в селах східної та південної України.

Дуже поширена українофобія. В русифікованому Києві, правда, вже не зустрічається така агресія, як за радянських часів. Коли тільки заговориш українською, зразу тобі чіпляли ярлики бандерівця, селюка, або чулися інші принизливі висловлювання. Тепер хіба деколи зустрічаєш в російській пресі вирази, що  українська це діалект російської. Тобто, крім внутрішнього механізму русифікації, ведеться пропаганда і зовні.

Тому, на мій погляд, кроком для часткового вирішення цієї проблеми став «Універсал національної єдності», підписаний 3 серпня 2006 року. Шкода, що він залишився лише декларацією. Все ж я підтримую концепцію президента В.Ющенка і навіть в тому, що проводити насильну українізацію буде таким же правопорушенням, як і насильницька русифікація. Але сказати правду про всі антиукраїнські  випади і процеси, про насильницьку русифікацію, про вияви ненависті (шовінізму) обов’язок української  незалежної держави.

З повагою,
Левко Горохівський
Київ, 21.10.2006 р.

Рекомендувати цей матеріал