Menu
віртуальний музей
Дисидентський рух в Україні
Загальнодемократичний рух

КОВАЛЬОВ СЕРГІЙ АДАМОВИЧ

14.07.2007 | Митрохін Н.А. | З матеріалів Московського

КОВАЛЬОВ СЕРГІЙ АДАМОВИЧ (нар. 2.03.1930, м. Середина-Буда Сумської обл.)

Біофізик. Правозахисник, член Ініціативної групи захисту прав людини в СРСР, редактор «Хроники текущих событий». Політичний і громадський діяч.

Народився в родині залізничного службовця. У дитинстві та юності жив у робочому селищі Подлипки під Москвою. У 1952 закінчив біологічний факультет МДУ, у 1955 – аспірантуру цього факультету. Кандидат біологічних наук. Автор більше шістдесяти наукових праць, досліджував електрофізіологію міокардальної тканини. У 1965–1969 – старший науковий співробітник і керівник відділу міжфакультетської лабораторії математичних методів у біології (МДУ), один із провідних спеціалістів лабораторії. У 1969–1974 – старший науковий співробітник Московської рибоводно-меліоративної дослідної станції.

Неприйняття комуністичної ідеології та форм радянського суспільного життя сформувалося в К. ще в дитинстві. Саме ця обставина змусила його відмовитися від думки стати гуманітарієм – юристом або істориком – і вибрати кар’єру вченого-природника. Однак саме в 1948, коли К. вступив в університет, почалася епоха неподільного панування «лисенківщини»; таким чином, ситуація в біологічній науці виявилася не менш ідеологізованою, ніж у гуманітарних дисциплінах.

Перший виступ К. проти доктрин Т.Д. Лисенка відноситься до 1956 – тоді він став одним з авторів листа в деканат біологічного факультету МДУ про необхідність докорінного перегляду університетських курсів генетики для того, щоб у них були відбиті й інші наукові погляди. Під тиском партійних і комсомольських функціонерів більшість тих, що підписалися, зняли свої імена; К. був серед тих небагатьох, хто відмовився це зробити. Утім, ніяких наслідків для К. цей вчинок не мав, хоча, очевидно, саме тоді він потрапив у поле зору КГБ (історія з листом через півроку випливла в бесіді зі співробітниками держбезпеки, які намагалися завербувати К. в інформатори).

Імпульсом до початку правозахисної діяльності стала „справа Синявського і Даніеля”: не будучи особисто знайомим з письменниками, К. організував в Інституті біофізики кілька листів на їхній захист. У 1967–1968 взяв участь у протестних кампаніях навколо «процесу чотирьох» і суду над учасниками «демонстрації сімох».

У травні 1969 разом з найближчим другом і колегою з МДУ Олександром Лавутом увійшов до складу Ініціативної групи захисту прав людини в СРСР; після цього був змушений піти з роботи. Його підпис стоїть під більшістю документів групи.
З вересня 1974– член радянської секції «Міжнародної амністії».

З початку 1972 ввійшов у коло видавців «Хроники текущих событий» (ХТС) і незабаром став редагувати бюлетені. Один із творців ідеології та стилю подачі інформації в ХТС (максимально точного і сухого, з відсиланнями до чинних норм права), що стало потім стилістичною основою для більшості правозахисних документів. Під його загальною редакцією були підготовлені випуски 24–33 (і, частково, 34).

7.05.1974, після півторарічної перерви у виданні, К., Тетяна Ходорович і Тетяна ВЕЛИКАНОВА передали три випуски ХТС групі західних кореспондентів і опублікували заяву, якою взяли на себе відповідальність за її подальше видання.

Підтримував тісні зв’язки з литовськими дисидентами, допомагав передавати на Захід «Хроніку Литовської католицької церкви». З 1969 постійно піддавався позасудовим репресіям: допити, обшуки, 28.12.1974 у Москві був заарештований і етапований у Вільнюс. Верховним судом Литовської РСР (12.12.1975) засуджений за ст. 70 ч. 1 КК РСФСР (аналог ст. 62 КК УРСР) до семи років таборів і трьох років заслання. На процесі не визнав себе винним, активно полемізував із прокурором і суддею, за що був виведений із зали суду. На суд у Вільнюс приїжджали Андрій САХАРОВ, з яким К. зв’язувала давня дружба, інші московські правозахисники. На захист К. була розгорнута широка міжнародна кампанія, петицію «Свободу Сергієві Ковальову» (січень 1976) підписало 178 осіб, лист підтримали політв’язні пермських політичних таборів, Дубравлагу і Владимирської в’язниці. Арешт і засудження батька привели в правозахисний рух його сина Івана Ковальова.

Термін відбував у пермських політичних таборах. Брав активну участь в акціях табірного опору. У 1980 за «порушення режиму» був переведений у Чистопольську тюрму. У 1982–1984 відбував заслання в сел. Матросово Магаданської обл. (де перед цим каралися В.СТУС, З.ПОПАДЮК), працював різноробом, потім лаборантом.

Після звільнення оселився в м. Калінін (нині Твер). У 1987 повернувся в Москву. Відразу ж включився в громадську діяльність, брав активну участь у демократичних ініціативах: один із засновників прес-клубу «Гласность» (1987–1989), один з організаторів Міжнародного громадського семінару (грудень 1987), член відродженої в 1989 Московської Гельсінкської групи. У січні 1989 на першому з’їзді товариства «Меморіал» був обраний до його правління.

30.05.1988 був запрошений на прийом до президента США Р. Рейгана під час його першого візиту в Москву, виступив там із промовою.
Із середини 1989 на запрошення А.САХАРОВА став одним зі співголів проектної групи з прав людини Міжнародного фонду за виживання і розвиток.

У січні 1990 ввійшов до виборчого блоку «Демократическая Россия» (з жовтня 1990 – рух «Демократическая Россия»), однак ніколи не займав у ньому виборних посад.

У березні 1990 був обраний народним депутатом РРФСР. На I З’їзді народних депутатів (травень-червень 1990) був обраний членом Президії Верховної Ради, головою Комітету Верховної Ради РРФСР з прав людини. Добився амністії всім політв’язням, які ще залишилися в неволі (останні десять осіб звільнені в лютому 1992). Один з авторів Закону про реабілітацію жертв політичних репресій. За ініціативою К. у законодавство були внесені зміни, спрямовані на забезпечення прав ув’язнених, поліпшення їхнього становища. В апараті його Комітету працювали багато учасників правозахисного руху: Юрій Шиханович, Арсеній Рогинський, Надія Ємелькіна та інші.

К. – один з організаторів I Міжнародного конгресу пам’яті А. САХАРОВА «Світ, прогрес і права людини», що відбувся 21–25.05.1991 в Москві. Постійно бере участь у конгресах і конференціях з прав людини, які проводяться в Росії.

У жовтні 1993 схвалив розпуск З’їзду народних депутатів РФ, однак заявляв протест проти дій міліції на вулицях Москви під час дії надзвичайного стану. Указом Президента Б.Єльцина призначений Головою комісії з прав людини при Президенті Росії.

У 1993, 1995, 1999 – депутат Державної Думи. Як Уповноважений з прав людини РФ у грудні 1994–1996 опинився в центрі протестних дій проти воєнної операції в Чечні. У червні 1995 був посередником на переговорах уряду Росії з терористами, які захопили заручників у м. Будьонівську Ставропольського краю. У січні 1996 на знак протесту проти продовження війни склав із себе повноваження Голови комісії з прав людини при Президенті.

К. – співголова російського товариства „Меморіал”. Живе в Москві.

Бібліоґрафія:
Міжнародний біоґрафічний словник дисидентів країн Центральної та Східної Європи й колишнього СРСР. Т. 1. Україна. Частина 1. – Харків: Харківська правозахисна група; „Права людини”, 2006. – C. 310–313. http://archive.khpg.org/index.php?id=1184396877&w
Рух опору в Україні: 1960 – 1990. Енциклопедичний довідник / Передм. Осипа Зінкевича, Олеся Обертаса. – К.: Смолоскип, 2010. – С. 302–303; 2-е вид.: 2012 р. – С. 337–338.

Н. А. Митрохін. Московський „Меморіал”, 2006. Останнє прочитання 9.08.2016.

 


Рекомендувати цей матеріал