Menu
віртуальний музей
Дисидентський рух в Україні

РУСИН ІВАН ІВАНОВИЧ

03.08.2007 | Овсієнко В.В. | Інтерв`ю 25 травня 1999 року.

Інтерв'ю Івана Івановича РУСИНА
Останні виправлення 3.08. 2007.

В.В.Овсієнко: 26 травня 1999 року Василь Овсієнко веде розмову з Іваном Русином у його помешканні в Києві.
Пане Іване! Харківська правозахисна група збирає архів, щоби за його матеріалами скласти Словник українських дисидентів. У нашому списку є і ви, і ви знаєте чому. То просимо розповісти нам про себе – бесіда довільна, розповідайте, як ви вважаєте за потрібне.
І.І.Русин: Це ви дійсно дуже велику і потрібну роботу робите, бо час біжить швидко, настане такий час, що люди забудуть, якщо не буде записано, тим більше оце з голосу.
Що я можу розказати про себе? Я не був активний, як кажуть, борець, а нібито допомагав цій справі. Як я прилучився до дисидентства? Це було давно, в шістдесятих роках. У Київ я потрапив як звичайний радянський, чи совєцький, інженер, за призначенням, після закінчення в 1959 році Львівського політехнічного інституту. Спеціальність моя не гуманітарна, а суто технічна – геодезія.
Я був звичайний сільський хлопець. Народився я в 1937 році у звичайній сільській родині. Батьки: мама – Ксеня, 1902 року народження, батько Іван, 1886 року народження. Прожили вони: батько – 75 років, а мама – 92.
В.В.Овсієнко: Батько ваш – Русин. А мамине прізвище?
І.І.Русин: Теж Русин, але з родини Бабаків – таких активних повстанців УПА. Її брат Олекса навіть був у селі Тучапи Городоцького району керівником загону, який довгий час боровся з енкаведистами, чи як у нас їх тоді називали, з "червоною мітлою". Загинув він геройськи. У селі, яке було оточене зі всіх боків, був нерівний бій, але загинуло дуже багато тих червоних посіпак. Це якоюсь мірою, можливо, вплинуло на формування моєї свідомості, хоча я проходив таку школу, як усі тоді. Усі, особливо в інституті, були комсомольцями, бо це ж усі знають, що якщо не комсомолець, то не приймали в інститут, і багато хто не міг через це отримати вищу освіту.
Але це справа минулого. Батьки знали це, бо багато з нашого села було вивезено в Сибір. Нашу родину, тобто батька Русина, не було репресовано – якось він утримався як селянин. А потім почалися ті колгоспи. Він вступив у колгосп і таким чином його сім’ю не вивезли, як деякі інші сім’ї.
Як кажуть, "у кожного своя доля і свій шлях широкий". З нашої родини троє здобули вищу освіту, бо батько мав ще за Австрії закінчену ґімназію, то він знав ціну освіті, тому старався поводитися обережно, щоб дітей вивчити.
Отже, як я вже згадував, у 1959 році я закінчив інститут, приїхав у Київ. Вже була, як кажуть, „хрущовська відлига”, але в ту відлигу хто цікавився політикою, то щось знав, а хто технічна людина, то не дуже й знав.
У шістдесятих роках, уже в 1961 році, в Києві, і не тільки в Києві, а й на всій Україні, почалося святкування шевченкіани. Дуже багато молоді, серед неї і я, прилучалося до національної культури, формувалася чітка національна свідомість. Проводилися літературні вечори. Особливо де виступав Дзюба Іван – а він був просто улюбленець молоді, – де він проводив вечори, то там буквально неможливо було впхнутися.
У той час почали святкувати 22 травня. Офіціоз проявив ініціативу і хотів узяти це свято в свої руки. Але офіційна частина закінчувалася вдень. Вони привозили свої гучномовці, столи, концерти давали. Але вже в 1963-64 роках після цього там з’являлися Василь Стус, Іван Драч, Микола Вінграновський, Ліна Костенко. Керував цим, очевидно, Іван Світличний. Хоча він не був знаменитим трибуном, але він все це якраз спрямовував. Пригадую точно, що він казав: „Ну, пора вже по-справжньому відсвяткувати цю дату”. І виступає, наприклад, Василь Стус. Починають у сутінках читати офіційно не рекомендовані, хоч і не заборонені твори – "Розриту могилу" чи "І мертвим, і живим..." Особливо добре читав тоді Петро Бойко – за що він мав якісь неприємності. Він працював диктором радіо. Гарний був майстер слова Кисельов – не пригадую його ім'я, але він теж дуже добре читав вірші Шевченка.
Ми, молодь, відвідували всі літературні вечори, де вони тільки збиралися. Це було наше життя. Офіційно того ніхто нібито не забороняв, це було нормально.
В.В.Овсієнко: Це був Клуб творчої молоді?
І.І.Русин: Так, це був і Клуб творчої молоді. Але я не був учасником Клубу творчої молоді. Я, знову ж таки підкреслюю, був собі звичайний інженер, який своєю дорогою по-справжньому прилучився до національної культури. Мушу вам сказати: національна свідомість – вона як ракова хвороба. Якщо нею заразишся – то це вже все. Отак нібито людина нормально ходить, нормально на все дивиться – і потім сприймає все зовсім по-іншому, хочеш чи не хочеш. Пізніше, коли мені довелося мати справу з органами КГБ, то вони казали: „Ну як же це так?” Вони дивувалися, що була нормальна людина – і раптом стала зовсім іншою.
У той час у Львові був такий Ігор Кудін, мій давній приятель. У 1964 році входило в моду офіційне „Товариство охорони пам'яток”. Він був його керівником. Тоді національно свідома інтелігенція старалася всюди, де є найменша щілина, залізти і використати офіційну трибуну чи стіл, чи газету, чи радіо. Де тільки була можливість, старалися дозволеними методами навертати свідомість темної маси, яка жила пасивно. Це була якась буквально геометрична прогресія: якщо я прийшов на якийсь вечір і почув когось, то наступного разу п'ятьох приводжу. І всі ці люди починали по-іншому на світ дивитися. Це вже якоюсь мірою був супротив режимові. Отож він, Кудін Ігор, вселив у мене активну форму отої ракової хвороби.
Коли Клуб творчої молоді в 1964 році розігнали, тож інтелігенція і молодь почали гуртуватися навколо хору "Гомін". Керівником його спочатку був Полюх, потім запросили Леопольда Ященка. Старостою того хору був Борис Рябокляч, син Івана Рябокляча – теж цікава особистість. Яка його доля зараз – не знаю. Він багато зробив для цієї справи. Це ж треба було мати дозвіл на приміщення. А він був член партії. Це використовувалося: свідома інтелігенція шукала таких нібито партійних людей і висувала їх керівниками туди, де можна було щось зробити. Тих членів партії потім викликали на партійні збори, вони діставали догани. Дехто з них відходив і нібито каявся, а дехто позбувався партійного квитка і ставав на стежку свідомої боротьби в рамках дозволеного, бо тоді ще ніхто не думав, що будуть застосовуватися репресії. Що сталося в той час у Львові з Левком Лук'яненком, Іваном Кандибою та іншими – того ми майже не знали. І про репресії кінця сорокових – початку п'ятдесятих років ми теж достатньо не знали. Той, хто знав, старався цього не розголошувати, бо був заляканий своїми батьками і родичами. Тобто ти вчишся – то вчися і мовчи, нічого нікому не розказуй.
Навколо того "Гомону" було спілкування через пісню, через відновлення традицій. Художники Алла Горська, Віктор Зарецький, Люда Семикіна, Галя Севрук оформляли колядки, вертепи. Зрозуміло, що на Різдво не можна було ходити – так ходили на Новий Рік, співали колядки. Старалися якось пробудити свідомість людей. Ходили до відомих художників, письменників. Ці заходи підтримували Павло Тичина й інші (Рильський тоді вже помер), навіть такі художники, як Василь Касіян. В усякому разі, коли до них приходили, то вони трошки позбувалися того страху, на якому були такі зациклені. А це ніби трошки відчинялися двері, віконця і ніби до них який промінь проникав. Вони світліли...
Але ж були й такі, які дуже допомагали нам, – лицарі свободи, як-от Антоненко-Давидович Борис Дмитрович. Цей взагалі нічого не боявся, він свідомо йшов на все, і де тільки була нагода, він завжди спілкувався з молоддю, бо це було для нього святе – що прийде на зміну молодь. Бо він відчував, що вже літня людина, він теж був ляканий, але, ще раз підкреслюю, це був лицар, наш провідник, можна сказати. Це той Мойсей, що вів, і він знав, куди він нас веде.
Про 1963, 1964 роки мої розповіді не такі вагомі – очевидно, вже є свідчення активних людей, у тому числі учасників Клубу творчої молоді чи інших з духовної еліти. Я знову підкреслюю, що я інженер, не гуманітарій. Але ж була серед національно свідомої молоді й технічна інтелігенція. Зокрема, зараз уже покійний, світлої пам'яті Олександр Мартиненко – він потім виявився моїм посправником. Була така Євгенія Федорівна Кузнєцова, хімік-технолог, лаборант чи викладач університету, – теж технічна людина. А цей Мартиненко був ґеофізик. Активним учасником "Гомону" був Володимир Завойський, інженер-геолог. У „Гомоні” була, в основному, технічна молодь, яка прилучилась саме тоді, в 1964-му і на початку 1965 року.
На тих вечорах, зрозуміло, не всі вміли співати. Ті мудрі керівники, Полюх, а пізніше Леопольд Ященко, навіть і не прослуховували нас. Вони знали, що люди приходять свідомо – то й добре, співайте. Вони не домагалися якихось там особливих вокальних даних.
Коли репетиція закінчувалася, тоді починалися серйозні розмови. У той час уже пішов поміж людей самвидав і інша література, ними почали зачитуватися. Я не кажу про Грушевського, бо вже почали Донцова читати і таких авторів, про яких і КГБ не знало, що ми їх розповсюджуємо, друкуємо по дванадцять чи скільки там примірників. Пізніше почали робити такі мініатюрні фотокопії з тих книжечок, вони мали розмір 10х15 сантиметрів. Наприклад, "Розстріляне відродження" Юрія Лавриненка, „Сучасна література в УРСР” Івана Кошелівця. З цього почалася свідома напівпідпільна справа. Вже почали думати, що ж нам робити, як нам об'єднуватися в якісь партії чи що. Дехто планував об'єднатися в партію, але, Богу дякувати, такі мудрі люди як Світличний та інші категорично відкидали цю думку і стримували, охолоджували наші гарячі голови, бо вони знали, що недавно відбувся процес над Лук'яненком, Кандибою, Віруном та іншими у Львові. Тобто вони знали, що й нас чекала б така доля. Ми старалися діяти нібито легально, посилалися на праці Леніна та інших класиків, бо офіційно вважали Союз демократичною країною, тим більше, що була „відлига”. Але воно поступово-поступово почало закручуватися, особливо в останні роки царювання Хрущова, який теж почав переглядати свої нібито демократичні кроки. Може, пам'ятаєте, що в Москві він на зібранні творчої інтелігенції почав уже кулаками стукати і забороняти дещо. Він уже сам відчував, що, як кажуть зеки, забагато відкрив ту парашу, з якої пішов сморід. Він хотів її закрити, але йому це не вдавалося. Але його, як ми знаємо, від влади відштовхнули, прийшли інші, молодші, зліші. В історії не раз так складалося, що хто більш-менш демократичний, той відсторонюється, йому на зміну приходять більш радикальні, репресивні, тоталітарні елементи, як-от Брежнєв. І на Україні почало швидко все мінятися, починають гайки закручуватися. Ми відчули, як нам почали підсилати стукачів – і в "Гомін", і де не збирається 3-4 чоловіка, то завжди вже був хтось підісланий. Хотілося довіряти людям, але вже дещо доводилося приховувати, довіряли тільки людям, яких знали.
Настав 1965 рік, кагебісти і цей офіціоз нахабно пішли в наступ. Зокрема, 22 травня вони вже розганяли людей, нічого не боячись. Підганяли машини, мікроавтобуси, хапали людей і запихали в міліцейські машини – такі молодики, здорові і треновані, як тепер омонівці, але тоді вони не називалися омонівцями. Це були кагебісти, чітко і ясно.
В.В.Овсієнко: Це в 1965 році. А в 1964 році ще не розганяли?
І.І.Русин: Ще не розганяли так явно, але забороняли. То в 1965-му вони собі дозволили діяти так брутально. А взагалі то вони по роботах, по навчальних закладах попереджували, а біля пам`ятника фотографували тих, хто ходить. Я пригадую, як мого начальника відділу, він ще був і парторг, такий Пустинський, єврей, – його перед тим викликають і кажуть: "У вас там есть такой Иван Иванович Русин – так вы его..." Його попереджали в першому відділі, щоб я не ходив до пам’ятника. Він був доброю людиною, не можу сказати про нього нічого поганого. Він мені казав: "Ваня, ну чего тебе туда ходить? Ну, чтобы тебе не было совестно, я тебя пошлю в командировку". Але попереджає: дивись, щоб ти був у відрядженні, бо як ти будеш у Києві, то будеш мати неприємності на роботі, ми тебе можемо навіть звільнити з роботи. Такі методи вони тоді використовували. Але в 1965 році діяли вже брутально.
Пригадую собі, як вони спочатку запускали серед людей своїх агітаторів. А людей приходило досить багато. Був серед них секретар ЦК комсомолу Корнієнко. Він згодом став якимось партійним секретарем, обкому чи що. Вони вступали в суперечки, в дискусії, що нібито все правильно, а ви неправильно робите. Був там і університетський філософ, який і зараз, здається, філософує, Шинкарук – стерво таке, що воно буквально з піною в роті кричало, що все правильно, що совєтская власть – це чудово, а ви такі-сякі, ми за вас кров проливали, захищали, дали вам можливість учитися, а ви тут бунтуєте. Це той Шинкарук – я пригадую точно. І той же Корнієнко. З університету прийшла велика група людей і вони контрагітували ніби зсередини. А коли в них нічого не виходило, бо в нас теж були такі, що добре вступали в дискусії, то вони просто розігнали... Пригадую, був такий невеличкий полковник – чи Іванов, чи ще якось, не пригадую вже точно, але пам'ятаю, що невеличкий і товстенький був. Він так крутився-крутився, а потім дав команду: "Фас!" І менти й кагебісти з усіх кущів повискакували і почали розганяти, а хто опирався, того в машину – і-і!
Тоді багато зовсім випадкових людей потрапили в райвідділи міліції. Їх позаписували, звідки, хто і де. Тобто вони завели ті чорні списки. Що з ними далі було – того я не можу сказати, хоча і я двох чи трьох на роботі закликав туди, і вони, можна сказати, на все життя залишилися в тих списках. Зокрема, Мельник Зиновій – він потім мав велику проблему...
В.В.Овсієнко: Я знаю Мельника Зиновія.
І.І.Русин: Не дали йому захистити дисертації. Такі шмерки в порівнянні з ним позаймали керівні посади, а його все тримали на низькому місці, використовували його наукові здібності і технічні можливості, але на чорновій роботі, яка їм була потрібна. Він мусив покинути той інститут, щоб захистити свою кандидатську дисертацію. Коротше кажучи, якщо вже попався туди, то на тобі вже тавро на все життя, тобто на все те совєцьке життя. Хоча, можна сказати, воно й далі ніяких змін немає, бо при владі ті ж самі сидять... Той Зиновій Васильович Мельник потім в Інституті землевпорядкування працював. Там начальниця відділу, як він мені розповідав, така шовіністична, що коли він вимагав вести документацію українською мовою, то мав проблеми – і це вже при нашій владі, під час президентства Кравчука. Така велика біда з усім тим.
Але я забагато наперед заскочив. Повернімося до 1965 року. Пройшла травнева демонстрація кадебістської сили, потім літо і канікули, хтось десь пороз'їжджався. І ні з того, ні з сього 28 серпня, десь годині о п'ятій ранку стукають у двері. А в нас тоді була маленька дитина, Оксана, десь вісім місяців. Ми жили в спільній квартирі – у нас кімната і в сусідів. Очевидно, сусідка за попередньою домовленістю відчинила зовнішні двері, і вони вже стукають у наші двері. Ми не зачинялися, так що вони постукали – і зразу відчиняють, зовсім зненацька. П’ять чоловік з обшуком увірвалося.
Зрозуміло, великої крамоли не було – ну, знайшли вони Грушевського, спогади Софії Русової. Знайшли те, про що вони, очевидно, знали, бо стежили чи з сусідкою домовилися – друкарська машинка, на якій друкували я і дівчина, що приходила до нас, така Ліда Мельник – теперішня дружина Василя Бишовця. Вона в "Літературній Україні" працювала коректором, уміла друкувати, то вона друкувала самвидав. Це, в основному, вірші Василя Симоненка, деякі вірші Драча, Вінграновського, "З приводу процесу над Погружальським" – був тоді такий самвидавський документ. Позов Святослава Караванського до суду міністра освіти Даденкова. Його друкували на цигарковому папері, до дванадцяти примірників. Знайшли вони копірку деяких з тих творів. Вони ж фахівці, а ми, як кажуть, неофіти були і не знали, що й копірку треба ховати. Нам шкода було її викидати, тому що на неї був певний дефіцит, а вони – хлоп! – прийшли, забрали і потім по копірці встановили, які документи друкувалися.
Обшук годин п'ять робили. Все до цурки переглядали, все забрали, що можна було, і повезли в обласне КГБ на Липках, здається, на Рози Люксембург воно знаходилося.
Я не був готовий до цього. Я щось робив, але думав, що воно все дозволено.
Згодом я дізнався, що в той же день були заарештовані Олександр Мартиненко і Кузнєцова Євгенія Федорівна – це з тих, які мені відомі. У той же день були арештовані Іван Світличний, Микола Гринь, Ярослав Геврич, який тоді студентом був. Згодом ми дізналися, що і у Львові теж були арешти. Це в серпні була така продумана масова операція. В Івано-Франківську арештували Панаса Заливаху і Валентина Мороза. Почалися допити, а ми були не готові до них. Ми не мали досвіду підпільної праці. Тобто ми захищалися, як хто міг. Як захищалися? Десь тоді була видана книжка Трифонова, яка називалася "Нетерпение" – про Желябова, про Софію Петровську, про народовольців. Ми її читали, її навіть по руках передавали. Там було про органи "дознания", „охранку”, про допити. Для нас це все було теорією. І все ж якось старалися захищатись... "Де взяв?" – "Не знаю". Зокрема, де машинку взяв. "Ну, купив". – "Де купив?" – "На базарі." – "За скільки?" – "За стільки-то". Він усе собі записує. Це на перший день. Все, що хотів казати – казав, ніяких проблем. Але минув якийсь час і вони мені зачитують: „От ви казали, що машинку купили”. – "Так, я купив". – "А от Мартиненко каже, що ту машинку він купив і до вас привіз". Воно так, власне кажучи, і було. І він друкував... Далі починаються очні ставки. І непросто було викручуватись.
Багато питань було навколо того "Гомону". Там час від часу збирали гроші. Зокрема, пригадую точно, Іван Дзюба був хворий. І от громадськість вирішила послати його десь на лікування. Збирали десь по 10 чи по 20 карбованців. Це були нормальні гроші, якщо зарплата була десь 100 чи 120 карбованців. Не пригадую точно, щось у нього було з легенями...
В.В.Овсієнко: Туберкульоз у нього був.
І.І.Русин: В усякому разі, збирали гроші. До чого я це кажу? Мені ставили таке питання: "Чи ви збирали гроші?" – "Ні, не збирав, я не брав у цьому ніякої участі". А через день-другий слідчий зачитує мені, що той Мартиненко каже, що такого-то числа дав мені Русин 20 карбованців, причому сказав, що то 10 його і 10 ще від когось. І питає: «Що ви на це скажете?» І що мені казати? Я кажу, що він, мабуть, щось вигадує. А той же Сашко Мартиненко казав правду, так, як воно було. Чого він це казав – Бог його знає, але це справа минулого. Тобто ми не були готові ні до якої партійної відповідальності – було "спасайся, кто как может", як каже москаль.
А потім, знайомлячись зі «справою», я дізнався, що вони стежили за тою Євгенією, чи, як вона себе називала, Ївгою Кузнєцовою в університеті, бо вона вела певну роботу серед студентів. Вона приятелювала з Мартиненком, а Мартиненко – мій приятель. Таким чином вони їй "сіли на хвоста", як тоді казали, потім на Мартиненка, а Мартиненко посадив „хвоста” на мене. Так їм були відомі наші зв'язки, бо ми ж не оглядалися, коли йшли кудись. Хоч я особисто з Кузнєцовою не був знайомий, тільки згодом познайомився, але вони пов'язали нас, ми у справі були як "посправники".
Довели нашу справу до суду десь через 8 місяців, у березні 1966 року. Під час того слідства, як я вже казав, рятувався хто як міг. Ми справді не були такими явними противниками того режиму – ми хотіли його якоюсь мірою покращити. І ніхто собі навіть не уявляв, що його можна повалити. Ми, в основному, боролися за мову, щоб викладання в школах і в вузах було українською мовою – тобто за ті норми, що записані були в так званій Конституції України. За якісь там інші параграфи, що є держава, є навіть представництво в Організації Об'єднаних Націй. І покликалися на так званих "класиків". Тоді якраз видали два томи "Ленін і Україна". Пригадую такий момент під час слідства. Слідчий ставить мені якесь запитання і я йому кажу: „Так це ж я в Леніна...” А він мені каже: "Да что вы этого Ленина?.." – "Що-що ви кажете?" – "Да ничего, ничего, ничего". Тобто, розумієте, які парадокси виходили? Ясно, що їм того Леніна не треба було, навіть Леніна вони не слухали і не хотіли ним керуватися. А що вже тоді казати про Конституцію чи щось інше? Все було мазанина, обдурювання світу. І наші люди теж були одурманені пропаґандою, оглушені і зовсім не цікавилися тим. Хоча не можна сказати, що на той час була, як ото в брежнєвські часи, „ковбасна” свідомість. Тоді й ковбаси не було. Це, може, так, як у часи народовольців. Тільки вони свідомо йшли, вони, бачите, царя хотіли повалити, а ми до того ще не доходили.
Може, дехто з нас і мав якісь плани, як потім виявилося. Такі лідери, як Михайло Горинь чи світлої пам'яті покійний В’ячеслав Чорновіл. Це окремі особи. Але моє близьке оточення – то ми просто хотіли, щоб була наша мова і пісня узаконена, щоб ми не цуралися свого, що ми є громадяни своєї держави. Ну, як у Конституції хоча б.
Щоб не займати багато вашого, шановний Василю, часу – я про слідство писав у п'ятому номері журналу нашого Товариства політв’язнів "Зона". Там воно під назвою "На Володимирській, 33". Зараз я не буду того повторювати, а хто буде цікавитися, той може вичитати. Ці спогади написані років з п'ять чи більше тому, тоді воно ліпше пам'яталося. Там спогади до самого суду.
Суд той відбувався як звичайно в ті роки – закрите засідання. На рівні обласного суду. До речі, судді, які нас судили, вони й зараз прекрасно судіюють, якщо так можна висловитися, і навіть керують тими ж обласними судами, стали заслуженими членами Верховного Суду України. Слідчі теж прекрасно себе почувають. Їх, правда, з КГБ позвільняли, але не за те, що вони погано щось робили чи вони злочинці, яких би треба до суду притягувати, а просто за те, що досягли пенсійного віку. Зокрема, мій слідчий, такий Леонід Павлович Берестовський.
В.В.Овсієнко: Він і мою справу починав вести з 5 березня 1973 року впродовж місяця, а потім передав мене іншому, Цімоху Миколі Павловичу.
І.І.Русин: Так було і в нас. Він мене арештовував. Цупкий такий, був тоді ще лейтенантом, навіть не старшим лейтенантом, а просто лейтенантом, дві зірочки мав. Але як же він старався! Він, мабуть, напівєврей, бо, як то кажуть, що не по паспорту б'ють, а по носі, по обличчю. Зараз, коли я його бачив, він працює в юридичній консультації адвокатом. Ми з ним часто зустрічаємось тут, на Золотоворітській, бо я живу в центрі. Бувало, що як тільки я повернувся, то з ним зустрічався. Тепер він такий патріот! Він під час війни був у Києві в окупації. Якось ми зустрілися, якраз коли вшановували Олену Те лігу. Ми розговорилися, так він каже, що як був хлопчиком, десь у 10 чи 12 років, то носив на грудях значок з тризубом. Цікава людина. А я йому кажу, що як же ж так – оте слідство і все? – "Це була робота, це була робота". Але він дослужився до майора чи до підполковника, не знаю, бо я його в останні роки вже бачив у цивільному варіянті.
Я згадував уже про ті наші перипетії з ним, а потім він мене передав іншому слідчому, з Харкова. Це була така школа. На нас вони в шістдесятих роках – є такий мисливський термін – "натаскували" тих борзих, які десь із Харкова чи з Одеси, з Дніпропетровська приїжджали. Бо коли почалися процеси сімдесятих років, то вони вже були в усіх областях. Якщо в 1965 році вони були тільки в Києві, Львові, Івано-Франківську, Луцьку, ще в Житомирі Анатолія Шевчука арештували, то в південних містах їх ще не було. А пізніше були вони і в Дніпропетровську, і в Харкові.
З Харкова привезли були такого Колпака Бориса Антоновича. То я його переконував, що він не Колпак, а Ковпак. Він погодився. Цікава така людина. Він писав протоколи слідства поганою мовою, але я вимагав виправляти, бо вже пройшов курс із тим Берестовським. До речі, я того Берестовського боявся – він мабуть, був психологічно сильніший мене. Я так відчував. Коли він задавав питання, то я мусів викручуватися. Коли я ото викручувався, він розказав мені анекдот... Під час очних зустрічей виявлялося, що Завойський, чи Мартиненко, чи Гринь – вони розказували так, як було. Я не можу сказати, що вони «кололися» – вони просто вважали, що так треба сказати, що то не є «крамола», але вони в якійсь мірі збивали з пантелику інших людей, які кажуть, що ні, а тут раптом він каже, що так.
І от Берестовський розказав мені анекдот: "Іван Іванович, у тебе вийде, як у того Абрама. Коли прийшов Абрам з підбитим оком, його питають, як це йому так вдалося. А він каже: "Мне хотели дать пинка под зад, а я выкрутился, и попали под глаз"". Ну, ми разом посміялися.
Я підкреслюю, що насильства на допитах тоді, в 1965 році, не було – в усякому разі в Києві – ні щодо мене, ні щодо інших. Хоча потім, коли я зустрівся в Явасі зі львів'янами, то, наприклад, Осадчий Михайло, покійний зараз, казав, що якийсь його слідчий лякав його, кулаками тицькав, пару разів ударив. Значить, щодо нього застосовували фізичні методи. Він потім старався притягнути його до відповідальності, так вони знову на нього в'їлися і у Львів не пускали. Коли він написав спогади під назвою "Більмо", то йому за це дали ще досить тривалий термін. (Осадчий Михайло Григорович, письменник, філолог, 22.03. 1936 + 05.07. 1994. Ув'язн. 28.08. 1965 за ст. 62 ч. 1 на 2 р., вдруге ─ у січні 1972, за ст. 62 ч. 2, на 7 р. і 3 засл. Перший його слідчий – майор Гальський. – В.О.).
Ще хочу згадати, як вони гралися демократію, зокрема, в Києві. На той час головним кагебістом був Нікітченко. Його потім замінив Федорчук. Коли ми згодом зустрілися зі Світличним після звільнення, то одночасно прийшли до думки, що Нікітченко був певною мірою ліберал. Тоді ще Шелест на Україні працював. Я досі не вірю своїй жінці Жанні, але свідки підтвердили, що вона справді ходила до того Шелеста на прийом і все казала, що її чоловік невинний, що він нормальна людина – за що ж ви його взяли? То Шелест досить грубувато відповів, сказав, що суд розбереться.
Був такий цікавий епізод. Одного дня нас поголили, помили, одягнули в якусь там чисту вдяганку і повинні були повести на якусь балачку. Виявляється, нас кожного по одному водили десь через двір. Була загальна метушня. Заводять у таку велику залу, чи салю. Там стоять столи, за столами повно людей. Столи покриті зеленим сукном. Там і генерали, і цивільні. Починають кожного питати, хто за що сидить. Був такий начальник слідчого відділу – зараз не пригадую прізвища – що доповідав: такий і такий-то. Вони мене питають, що ж я такого зробив. Кажу, що Русову читав, Грушевського читав – хіба це злочин? Це ж нібито до радянської влади було – і Русова, і Грушевський, – хіба це можна вважати антирадянськими документами? Мені їх нав'язували як антирадянську пропаганду і агітацію. А ми весь час заперечували: ні, ми не проводили антирадянської пропаганди – хіба хоч раз хтось із нас сказав, що ми проти радянської влади? Ми не проти радянської влади, ми просто хочемо, щоб та радянська влада була така, як записано в Конституції, як обіцяв Ленін у розмовах зі Скрипником.
Вони в деталі не вдавалися, і я не знаю, для чого їм це було потрібно, але у них, мабуть, складали враження про нас, і після закінчення справи вони робили висновок, кому скільки дати. Може, вони збагнули, що я не дуже там доказаний, та й, власне кажучи, не було особливо за що, то на суді мені дали тільки рік. Мартиненкові дали три роки, а Ївзі Федорівні – чотири.
Пригадую собі захист на суді. Я був вирішив, що мені нібито нема від чого захищатись, то відмовився навіть від адвоката. Вони це прийняли. А Мартиненка і Євгенію Федорівну захищали цікаво. Один із тих адвокатів, видно, п'яний був, так балакав, що навіть „сльозу зронив”, апелюючи до суддів: ви подивіться на цих молодих людей, вони ж такі гарні хлопці, наші інженери, їх треба пошкодувати, ну, помилилися трошки – і натуральним чином "проронил слезу". Ми це потім аналізували і дійшли висновку, що, може, він був п'яний.
Другий – той, що захищав Ївгу Федорівну Кузнєцову, – апелював до того, що хіба ж можна жінці давати суворий режим? Дійсно, та стаття передбачає суворий режим, а жінці, мовляв, не можна давати суворий режим. Він покликався на якісь там кодекси, світову гуманність, але суд його не послухав – їй дали 4 роки суворого режиму. Ївга Федорівна всі їх відбула, вийшла з зони з підірваним здоров'ям. Вона й так не була міцна, та вона й старша вже була. Недовго прожила, померла.
На жаль, про таких, як Мартиненко і Кузнєцова, мало знають. Богу дякувати, ті, що вже другий раз відсиділи, вибилися в депутати, стали відомими і мали можливість користуватися трибуною і заявляти на весь світ про ті свої дії. А є багато таких, які вийшли з підірваним здоров'ям, чи залякані. У Мартиненка була сім’я, він десь поїхав, бо його на Україну, зокрема, в Києві, не приймали, він десь у Полтаві геофізиком працював, потім змушений був поїхати аж у Сиберію. Там він захворів, а коли повернувся, то помер на Україні.
В.В.Овсієнко: А коли він помер?
І.І.Русин: Та вже років вісім тому, давненько. Я зараз не пригадую року, похорон відбувся десь на початку незалежної держави.
В.В.Овсієнко: Треба про нього написати, тому що те, що написано у книжці Чорновола „Лихо з розуму” – то дуже мало, та й завершується на 1965 році...
І.І.Русин: Очевидно. Я збираюся написати, і дуже дякую вам, що прийшли і, як кажуть, спонукали мене. Це дасть мені певний стимул чи якось зобов'яже мене не ховати згадки про тих людей і дати деякі деталі, як кажуть, штрихи до портрета. Я обіцяю вам, що напишу, воно буде надруковане.
Але ще згадаю той процес, яка нам була величезна підтримка. Нас везуть у тому воронку. Ми й гадки не мали – і раптом нас зустрічають квітами! Проривається через той міліцейський кордон Ліна Костенко!
В.В.Овсієнко: А де цей суд був?
І.І.Русин: Там, де є обласний суд, на цій же Володимирській, колись Короленка...
В.В.Овсієнко: Коло Богдана?
І.І.Русин: Коло Богдана Хмельницького, в тому будинку.
В.В.Овсієнко: То й мене там теж судили.
І.І.Русин: Там така невеличка кімната. Не пускали нікого, навіть родичів не пускали.
В.В.Овсієнко: Дату суду ви пам'ятаєте?
І.І.Русин: Я не пам'ятаю, але це десь у березні 1966 року. Ми були одними з перших. Першого судили, здається, Ярослава Геврича, а потім нас. Івана Олексійовича Світличного тоді після восьми місяців ув'язнення відпустили. Він, здається, пообіцяв, що не буде займатися тим, що йому «шили». Але, як ми знаємо, в 1972 році йому цю саму статтю поновили і ці 8 місяців зарахували в новий термін.
До речі, вони так само вчинили зі Святославом Караванським. Він мав перший термін 25 років, чи навіть вищу міру покарання, яку замінили на 25 років. Ми з ним познайомилися в таборі. Ми приїхали в 1966 році, а його в кінці 1965 року повернули в зону. Різні люди по різному себе поводять у тих таборах. Ніхто не є член якоїсь партії чи організації і не повинен чинити, як велить лідер чи статут партії. Караванський сидів по своїй колишній справі. Коли нас у травні-червні 1966 року привезли в зону, то на дошці, де вивішують ментовську газету, було написано про його справу, за що він сидів. Його на Одещині посадили, звинувачували, що співпрацював з румунською розвідкою „Сіґуранцою”. А насправді він був підпільник, член УПА. Він був з тих посланих, чи післаних на Україну, зокрема, на Одещину, бо він знав ті місця, сам був з того краю.
Так от, він, сидячи шістнадцять з половиною років, дійшов висновку, що чого ж сидіти, коли нема ніякого просвітку? Період табірних повстань закінчився… Караванський вирішив вийти звідтіля, тим більше, що йому інкримінували воєнний злочин. Я не буду вдаватися в деталі. Чи він засудив ті воєнні справи, чи ні – в усякому разі, його достроково випустили на тих 9 років. Він вийшов, закінчив Одеський університет, працював журналістом. Зокрема, написав той „крамольний” документ – міністра освіти Даденкова подав до суду за русифікацію. То його взяли і нової статті не дали, але за те, що не виправдав довіри КГБ і партії, знову запроторили в ту ж Мордовію на той же суворий режим добувати ті 9 років, і він їх відбув до кінця, як ми знаємо.
Отже, перед будинком суду нас зустріли з квітами. Їх там відштовхували. Для нас це було величезне моральне піднесення, величезна моральна підтримка, коли нам кричали: „Ми з вами!”. Як ми згодом дізналися, приблизно такі акції були у Львові, зокрема, Чорновіл їх організовував. Це було для нас величезне піднесення.
Мені дали рік, а реально мені залишалося відсидіти десь три місяці. Перукар з тюремної обслуги сказав: „Мабуть, пересидиш до кінця терміну тут же, в тюрмі”. Але відправляють мене на етап. Ну, на етап – то на етап. Привозять у якийсь вагон. Цілий вагон зеків, а нас треба везти окремо. Ми в одному купе з Мартиненком. Ївга Федорівна спочатку сиділа одна, але потім їй когось підсунули – чи єговісток, чи ще якихось жінок, бо їх теж везли у Мордовію, де тримали єговістів, п'ятдесятників і антирадянщиків. А в інших купе, де були «уголовники», в купе було напхано по 10-12 чоловік. Вони обурювалися, чого це так. Ми з посправником сиділи поруч, то пробували дещо виясняти. Я питаю: Сашко, а чого ти то, а він мені: Іване, а чого ти то? Але в нас претензій один до одного не було.
В.В.Овсієнко: Як довго вас везли і яким шляхом?
І.І.Русин: Нас везли через Калугу...
В.В.Овсієнко: А через Холодну Гору в Харкові?
І.І.Русин: Ні-ні, нас через Харків не везли – нас везли через Калугу, потім Пензу. В Пензі тюрма ще катеринівська, велика. Коли нас привезли, то наглядачі казали: "А, опять хохлы пошли?.." Коли погружають у вагон, то зразу ділять. Женуть бігом, збоку з собаками стоять. Перегружають у "воронки", також бігом, привозять у тюрму, в загальну кімнату, там чекають, поки розподілять. У наших "делах" червона смуга: "Это отдельно, это отдельно". Таким чином, ми знову опинилися окремо.
Привезли нас у Потьму, там вузькоколійка на Явас.
В.В.Овсієнко: Це все я дуже добре знаю.
І.І.Русин: В Потьмі теж очікування гуртом, а пізніше нас розділили.
…Але, мабуть, треба, щоб ви спрямовували цю розповідь, бо все розказувати – це дуже багато часу займе. Ви вже маєте певний досвід, друже Василю, – на що звернути увагу? Бо дорвався дядько до мікрофона, та балакає і балакає...
В.В.Овсієнко: От 1966 рік. Ви кажете, навесні приїхали? Кого ви там застали? Адже вам просто зробили цікаву екскурсію – на три місяці повезли в Мордовію і показали все пекло. Це 11-й табір? Яке там селище?
І.І.Русин: Явас.
Класик совєцької літератури написав "Мои универститеты". Порівнюючи з тим, що я знав, на якому рівні я був, це тримісячне з гаком перебування в таборі – це справжні університети. Коли я вийшов, то продовжував спілкуватися з тими людьми.
Мене в 1976 році знову посадили, на сім років, тільки вже знайшли побутову статтю, як ото кажуть, "подвесили сопли". Я працював і їздив по відрядженнях, то мене звинуватили, що я завищував, як вони казали, "сроки командировок" і, відповідно, "похищал" державні гроші. Зібрали за п'ять років якусь там незначну суму, навіть до тисячі не доходило, і дали 84 статтю, „хищение” („Хищение государственного либо общественного имущества путем присвоения, растраты или злоупотребления служебным положением». – В.О.). Відправили тоді мене в найбільш сувору на Україні, в 93-ю зону на Миколаївщині. До речі, пізніше в ній Микола Горбаль теж відбував термін. Там сиділи, в основному, з великими термінами грабіжники, ґвалтівники, вбивці. І ото кинули мене в ту зону. Але про це колись, може, іншим разом буду розказувати.
В.В.Овсієнко: Все-таки означте дату, коли вас вдруге посадили.
І.І.Русин: В 1976 році, восени. Присудили сім років. Прокурор вимагав вісім, але тому, що у мене маленькі діти, – їх уже було двоє, то це стало "смягчающим обстоятельством". Це було явне замовне судилище.
В.В.Овсієнко: Вони побачили, що в 1965 році замало вам дали...
І.І.Русин: Так, вони додали сім років, бо я нібито не виправився. І в подальшому продовжували в таборі тероризувати. Так, у цю кримінальну зону до мене приїздив київський високий чин КГБ Ганчук, керівник якогось відділу, разом з миколаївським начальником відділу управління КГБ. Був це такий полковник Брик. Вони приїжджали, вмовляли мене, дали щось 5 чи 6 газет із самовикривальними статтями. Тоді була така мода, що дехто "розколювався", навіть з того ж Явасу. Тобто якщо ти написав, що «плюю на Папу», як свого часу Павличко, то тебе відпускали. Мені показали – от бачиш, той, от бачиш – той. Але я мав перед ними певні переваги і казав: "Не чіпайте мене – я „завязал с позорным прошлым” десять років тому, я не є якийсь там антисовєтчик і з КГБ справи не маю. Я є уголовник, несу свій хрест, і ви мене не чіпайте". Вони ще приїжджали, були проти мене певні репресії – про це можна багато розповідати, та, як кажуть, мало слухати. А може колись і опишу ті пригоди.
Отож повернемося до розмови про Явас, 11-й табір. Коли я приїхав у ту зону, то це була новина, що з таким малим терміном. Богу дякувати, що тоді вже в зоні були Ярослав Геврич і Михайло Озерний з Івано-Франківщини – вчитель, він мав три роки, а Геврич теж три роки одержав. То вони вже ніби підготували ґрунт для нас. Для тих зеків, які по 25 років сиділи (хто мав вищу міру покарання, а їм замінили на 25, хоча в Кодексі вже було найбільше 15 років) – це було дуже підозріло. Вони попались хто в сорок третьому, хто в сорок четвертому. Це, в основному, есбісти. Члени ОУН, вояки УПА. Було також багато так званих поліцаїв. Оті старались прислуговувати начальству у всьому. Вони й огорожу, і колючий дріт ремонтували...
А тут раптом приїжджає зек з одним роком. Вони явно вважали, що мене прислали з якоюсь провокацією. Але коли Геврич та інші сказали, що це не є провокація, то вони казали: „Ти, мабуть, Хрущова послав на три букви?”
Але там були надзвичайно серйозні люди, які справили на мене особливе враження. Зокрема, той же Святослав Караванський і особливо світлої пам'яті Михайло Михайлович Сорока. Це людина надзвичайна. Він зовнішньо був схожий на Коцюбинського. Мав поголену голову, в окулярах, поважний, повільний, йогівські вправи виконував, не пив ні кави, ні чаю, не курив. Був дуже шанований серед есбістів, таких як Василь Підгородецький чи Віктор Солодкий. Вони були бойовики в СБ УПА. Скільки їм залишалося сидіти ще, ніхто не знав. Той Василь Підгородецький казав: "До конца советской власти". Такий у нього був термін. І справді, вони не певні були в тому, що відсидять і їх відпустять, бо їм декілька разів у таборі додавали термін. Вони нас теж, до речі, остерігалися, щоб не піддатися на якусь провокацію.
Враження на мене справив Віктор Солодкий. Він зразу сказав: „Ти в промзону не підеш, а підеш у будівельну бригаду”. І взяв мене під певне опікунство. Він, як виявилося, опікувався вже Гевричем. Потім появляється Михайло Осадчий з двома роками, то мені вже було легше, вже не так було підозріло мати такий малий «срок». Півтора року мав учитель із Луцька, забув його прізвище. (Мабуть, Дмитро Іващенко. – В.О.). Але він був такий скритний, що не виходив на контакти. А потім появився Заливаха Панас з п’ятьма роками.
Я взагалі то людина комунікабельна і оптиміст. У найгірших ситуаціях я старався посміхатись. Їх, до речі, це завжди бісило, особливо на слідстві. Якщо про щось питають, то я кажу, що то така дурничка і так давно було – то слідчий обурювався: „Що у вас весь час дурничка та дурничка?” Важко я не переживав, такий характер. Я старався зближуватися з тими табірними людьми, вони для мене були дуже цікаві. І вони, зі свого боку, пересвідчилися, що це не є провокація, а якийсь збіг обставин (як кажуть, "сбой" у кагебістській роботі). Вони намагалися просвітити мене чи, може, просто передати на волю певну інформацію. Отаке було «перевиховання». Воно відбулося, але не так, як кагебістам хотілося.
В.В.Овсієнко: Коли ще більше набереться забороненої інформації...
І.І.Русин: Отож. Михайло Михайлович Сорока заслуговує на розгорнуту згадку.
В.В.Овсієнко: Розкажіть. То справді була виняткова особистість. Усі про нього говорять найкращими словами.
І.І.Русин: Перш за все, зі мною він у деталі своєї справи чи якісь агітки не вдавався. Як ми познайомились? Після декількох принагідних вітань питаю так делікатно: "Михайло Михайлович, а скільки вам ще сидіти?" А він мене питає: "Івасю, а скільки тобі років?" Я знітившись кажу, що я з тридцять сьомого. А він каже: "Оце я з тридцять сьомого року сиджу". Була певна пауза, а потім він розказав, що його в 1937 році посадили поляки, польська "Дефензива". У Березі Картузькій відбув він два роки. Коли 1939 року прийшли «наші визволителі» більшовики, то його звільнили. Він тоді одружується з Катериною Зарицькою, у них народжується син Богдан, тепер відомий графік чи художник, у Львові живе. І тут же його в сороковому посадили, а Катерина Зарицька довгий час іще була в підпіллі. Зокрема, вона керувала роботою Червоного Хреста в УПА. Десь під самий кінець її все-таки впіймали внаслідок провокації. Так що вона сиділа десь в одному кутку, а він в іншому кутку ГУЛАГу. Якщо мені на той час було років 28 чи 29, то з 1937-го до 1966-го – це його термін ув`язнення до тридцяти доходив.
В.В.Овсієнко: Вони обоє пізніше сиділи в 17-й зоні. Там була чоловіча й жіноча зони окремо. Він навіть іноді бачив дружину – кудись там вилазив.
І.І.Русин: Можливо, бо в 11-й теж можна було вилізти і подивитися за огорожу. Таке я спостерігав, коли привезли Даніеля і Синявського. Ні, одного Даніеля, бо Синявського, здається, в сьомий табір. Був той Даніель дуже така цікава, авторитетна людина. До нього часто приїжджали приятелі, в тому числі й Лариса Богомаз – його дружина. Вони десь там теж вилазили на будинок, а там огорожі нижчі від того двоповерхового бараку, і з того бараку можна було добре бачити гостей. Нібито можна було й перемовитися.
Що я вам ще можу сказати? Мені очевидно повезло: був це рік 1966-й. Режим був ще відносно ліберальний. Можна було отримувати посилки з дому – і сало, і чай, і каву. А пізніше, як мені стало відомо, почали „закручувати гайки”.
Там, до речі, начальником був такий Йоффе, мабуть, єврей. Він не був такий жорстокий, не був самодур. Він казав: "Главное – чтобы не нарушали режим". А режим – це теж відносно, він змінюється. Коли прийшли інші до влади – поміняли режим.
Згодом Михайло Михайлович Сорока розповідав мені про своє життя. В деталі він не вдавався свідомо, бо тоді його треба було б слухати, мабуть, кожен день – це ж скільки років! Пам`ятаю, як він розказував про свої подорожі у поза табірне буття, як його возили і літаками, і поїздом на Україну, одягали у панську одяганку і возили по підприємствах, колгоспах, по театрах. Люди думали, що то якийсь американець приїжджає. Йому все показували – якісь показові колгоспи чи заводи: дивись, яке все у нас прекрасне, а ти ніяк не хочеш розкаятись і сказати, що у нас "жизнь прекрасна, спору нет". Достатньо йому було написати заяву-покаяння, як ото дехто писав, що він подумав, обміркував, розкаюється і засуджує, то його би випустили. Але ж, бачите, людина не зреклася. Але це не значить, що він, як Василь Підгородецький, завжди був настроєний войовничо, де б не було. Ви ж його, мабуть, теж знали у таборі?
В.В.Овсієнко: Я не в таборах – я вже на волі його знаю.
І.І.Русин: Зараз він геть занепав і духом, і здоров'ям, бо вже ж роки... (Підгородецький Василь Володимирович, нар. 19.10.1925 р. у с. Крушельниця Львівської обл. Повстанець. Заарештований у лютому 1953, увיязнений на 25 р. позбавлення волі, 5 р. заслання і 5 р. поразки в правах. За організацію страйків повторно засуджений на 25 р. Користувався великою повагою політв'язнів. Звільнений 29.03 1981, ще двічі суджений “за порушення пашпортного режиму”. Загалом у неволі провів 32 роки. Помер 20 серпня 2005 р. у Львові). Все воно легко не минається, ці ж роки в таборі дуже важкі, як би там не було. А тим більше, що він прожив такі тяжкі роки.
Пригадую окрему розповідь про відносини з сином. Михайло Михайлович шкодував, що вони з сином Богданом, якого привозили на побачення два рази хлопцем, так і не порозумілися. Не знаю, зараз-то він, звичайно, свідома людина, той Богдан Сорока. Але тоді батько казав, що він не має спільної мови з сином, бо він був, мабуть, студент, виховували його дід і бабця – відомі академіки-математики Зарицькі. Це дуже складне питання. Я пригадую, як моя мама весь час нагадувала моїй доні, що ти ж дивися дитино, не пхайся нікуди, не балакай. Це зрозуміло: коли батьки сидять, то цей хлопець не міг проявляти якусь там активність. Це тепер, наприклад, син Василя Стуса чи син Чорновола нібито стають на шлях активного продовження батьківської справи. В той же час ми бачимо, що син Зарецького і Алли Горської – він не є бунтівник, він не є революціонер, він звичайна собі людина, бо його теж здебільшого виховував дід, коли батьки активно боролися за незалежність України. Маму вбили, а батько теж був певною мірою репресований, відлучений від активного життя, від можливості реалізовувати себе публічно. Кажуть, він камерно працював в останні роки. А Лесика виховував дід, то він його виховав просто порядним громадянином. Така історія людей.
Але знову ж повернемося до зони. У тій зоні кожний, з ким я спілкувався, знав, що я скоро повертаюся, старалися передати мені свої проблеми, свої думки, якісь ідеї в інший світ, бо ніхто не був певний, чи вийде він на ту волю, чи не вийде. Добре, що багато з них вийшли, як той же Степан Сорока, який потрапив туди молодим хлопцем і відбув 25 років, чи, наприклад, художник Роман Дужинський, який зараз у Львові – те ж саме, 25 років відбув. Тоді ще багато по 25 років добували свої терміни. Михайло Луцик – надзвичайно цікава людина, чи, наприклад, (я вже забув прізвище) керівник сябрів-білорусів, такий активний білорус був. Він мав цікаву бібліотеку. Я ж казав уже, що тоді був такий ліберальний режим, що можна було навіть збирати собі бібліотеку.
В.В.Овсієнко: Білорус – не Востриков?
І.І.Русин: Він був старший, але найактивніший, найзнаменитіший з-поміж білорусів. Там було багато активістів інших національностей – і вірмени, і грузини, і литовці. Але я з ними не контактував, бо в мене не було часу. Мені час був буквально, як кажуть, розписаний на наших людей, які хотіли мені щось передати, щоб я зберіг у пам`яті, бо записувати не можна. Це треба було повторювати.
Цікава така деталь. Зараз не пригадую, у кого це була "Історія" для шостого класу. Він чітко усвідомлює і переконує, і вирисовує на тих шкільних картах, яка повинна бути Україна – це весь Кавказ, Ставропілля і туди десь під Москву, частина Білорусії. Така в нього ідея, він з нею носиться, він живе нею, він обмірковує її на повному серйозі.
Або, наприклад, – точно не можу згадати, але мені здається, що це Михайло Луцик. Він, знаючи, що я – будівельник, виношує таку ідею, що нібито Скрипник був приятелем з Леніним. І нібито Ленін пообіцяв Скрипнику незалежну державу. Але як це довести громадськості? І він придумав: десь екскаватор руйнує старий будинок у Києві і знаходять – треба ж таке! – ну, наївні люди, вони начиталися, мабуть, про якихось там мушкетерів чи „Таємниці паризького палацу”... Каже, що коли викопуватимуть землю, знаходять якусь там пляшку з текстом. Там повинен бути кореспондент. У тій пляшці має бути майже автограф листа Леніна до Скрипника, що Ленін дійсно був за незалежність, а його послідовники просто неправильно нам подали. Це подібне до того, як Петро Перший денонсував договір Богдана Хмельницького з Олексієм. І це люди на повному серйозі стараються через мене передати. Було багато інших цікавинок. До речі, цей Михайло Луцик, коли вийшов на волю, був претендентом у президенти – їздив, збирав підписні листи, бо тоді не треба було, як зараз, мільйон підписів. Це в перші президентські вибори
В.В.Овсієнко: То ви знали цих «лагерних академіків»? То були лантухи знань! Але порядку в тих знаннях не було. І літератури в кожного лантух.
І.І.Русин: З росіян там був Бєлов (так, здається, його прізвище було), ленінградець. У той час там сиділи прибалтійці, знаменитий Кнутс Скуєнікс, литовський поет. Ми навіть приятелювали. Він скоріше, ніж я, вийшов. Я потім заїжджав до нього в Савалспілс. Він, до речі, переклав Лесю Українку на литовську мову.
Це вже 30 років минуло... Там кожен був особистість. Скажімо, отой грузинський генерал – може, ви чули? Десь у 1957 чи 1958-му був бунт студентів у Тбілісі. Коли викидали Сталіна з мавзолею, то вони збунтували. У сталінські часи грузини служили лише в Грузії. Він був військовим комендантом Тбілісі. Забув я його прізвище – може, колись згадаю. Коли треба було розганяти цей бунт, то він не дав наказу стріляти в студентів. Тоді з Москви прислали загін, який його арештував, роззброїв Тбіліський гарнізон і розігнав ту студентську демонстрацію. Тому генералу дали 15 років, він так і помер у тому таборі. Він там був – ким ви думаєте? – старшим днювальним. Не знаю, як згодом було, але тоді не було підстав зневажливо до нього ставитися. Пізніше, коли я був у 93-й зоні, то днювальними були обов`язково працівники оперчастини, головні офіційні стукачі – приятелі «кума», так звана кумчасть. А тоді цей дідок розподіляв, розселяв по бараках. Такий старенький був, але їх там багато було стареньких.
Один із них (десь на етапі ми зустрілися, здається, в Пензі, Іванов, який теж видавав себе за генерала чи полковника власовського. Іванових багато в Москві, то він казав, що він є рідний брат коменданта Москви Іванова. Чи це було так, чи ні, але він розказував, що його арештували в Парижі вже після війни в ресторані. Покликали його до телефону, він приходить, а його – хап! – зв'язали і в машину, в посольство.
Коротше кажучи, там кожна людина – це індивідуальність, це життя, це історія. З їхніх пригод чи «легенд» можна писати романи. Шкода, що багато з них так і не вийшли на волю. Термін дуже великий, умови дуже важкі – 25 років там вижити вдалося поодиноким людям. Ця зона залишилася в моїй пам'яті. Це справжній прискорений курс «університету».
…Цікава річ: мені вже треба виходити, а я відчуваю, що я ще не все дізнався, відчуваю, що мені ще заскоро, мені би ще хоч трохи. Це часто згадує Панас Заливаха на всяких імпрезах, не називаючи мене. Каже, що була така людина, що йому треба вже йти на волю, а він не хоче. Він мене не називає, але так дивиться на мене. То я був такий смішний.
Там був стадіон, таке місце прогулянок-зустрічей після роботи, коли ще був час, зустрічались там. На тих прогулянках кожен міг викласти свої міркування. Не було там якогось підслуховування, як це потім мені казали. Ви були в тій 11-й?
В.В.Овсієнко: Ні, я там не був. Але табори тоді справді були заповідниками свободи слова.
І.І.Русин: Мою розповідь про цю 11-у зону можна було б і продовжити, але можна вже й скоротити. Я хотів би розповісти ще деякі фрагменти, які зберіг у пам`яті.
На той час Іван Драч був знаменитим поетом. Не можна сказати, що він був кумиром, але деякі з його віршів і в самвидаві ходили, їх читали на вечорах. В той час його поема, здається, "Смерть Шевченка" була надрукована в журналі "Вітчизна". І от ми дізнаємося – газети нам привозили „землячки”. „Землячки” – це оперативники-кагебісти з України, які час від часу приїжджали в зони і спілкувалися з нами: чи ми ще не прозріли, чи ми ще не доросли до того, щоб написати покаянного листа і „вийти на свободу з чистою совістю”. Результатів вони не досягали. Як приїхали, так і поїхали, але газети нам приносили. І раптом повідомлення, що Іван Драч у компанії Дмитра Павличка і ще там когось такого їде на сесію Організації Об'єднаних Націй. І мало того – він втяв таку статтю, що він, мовляв, представник суверенного народу, суверенної держави... Ну, дурить світ, що нібито Україна – дійсно суверенна держава! І він записався в ту брехливу компанію! Це для нас була надзвичайна новина, удар. Ми тільки те й обмірковували: що сталося, як людина могла так упасти? Це сталося приблизно в той час, коли мені вже йти додому. І от на зборах вирішили написати Драчеві відкритого листа. Підписалися майже всі з нашого призову, а також інші відомі люди. У різкій формі висловлювали протест. Зараз я не пригадаю, які там були слова. Я той лист мав передати Драчеві.
Як я вже згадував, тоді ще були ліберальні часи. Можна було дещо вивезти. Так, я вивіз свій портрет роботи Панаса Заливахи і дещо ще.
Приїжджаю я в Київ, знаходжу його адресу. Він жив у якійсь однокімнатній квартирі поруч з Печерським ринком. Тепер там усе зруйновано, не знаю, чи той будинок лишився. Приходжу я, представляюся, що я такий-то, знаю вас ще десь із шістдесят другого року, коли був ваш вечір. Він тоді ще студентом був. Був літературний вечір у Жовтневому палаці з Євтушенком і Майєю Кристалінською. І Євтушенко прорекламував Івана Драча, на той час не відомого широкому загалу. Євтушенко прочитав свій переклад його вірша "Соняшник" на російську мову. І після оплесків кричить на весь зал: "Ваня, ты где-то здесь? Отзовись!" Драч нахиляється з якоїсь там гальорки, з третього чи другого балкону, махає: „Я тут!” Потім вийшов на сцену і теж щось читав. Таке було цікаве знайомство.
Я не мав до нього якихось особистих упереджень, але вже був навчений слідством, що не все треба балакати вголос чи по телефону. Я йому кажу: "Може, ми підемо десь на вулицю, я вам щось розкажу, що тут не написане". А Драч каже: "Ну, мені наплювать, хай слухають." І махнув рукою, що він не боїться. Ну, я йому розказав, що про нього говорили в зоні. Він каже: "Я вважаю, що ніякого ренегатства не вчинив".
Я не мав його переконувати чи перевиховувати, моя роль була передати йому листа тих, які вважали його своїм однодумцем, може, навіть другом чи приятелем, що вони надзвичайно розчаровані, здивовані і спантеличені: що сталося з Драчем, чому він так змінив свою позицію. Він особливо не виправдовувався, так що розмови особливої не вийшло. Я виконав свою роль, передав йому листа та й пішов.
В.В.Овсієнко: А як ви того листа вивезли? Він з підписами був?
І.І.Русин: Я зараз у деталях не можу сказати...
В.В.Овсієнко: Ну, він був написаний на папері чи ви в пам'яті вивозили?
І.І.Русин: Було написано. Але зараз не можу стверджувати, як там воно було. Просто тоді не сильно «шмагали» чомусь. Я мав доручення до Світличного, до Дзюби, навіть до Ліни Костенко, з підтримкою їх.
Десь тоді, коли ми там сиділи, вийшла така з червоною суперобкладинкою збірочка Василя Симоненка. Нам її прислала Надія Світлична, майже кожному. Нас там було 17 чи й 20, і всі ми її отримали, з підписами. Тоді був такий режим, що можна було бандерольки отримувати, і ми були дуже вдячні Надії, ми ставилися до неї з великим пієтетом, для нас вона була такий авторитет – ну, не сестра, а нібито мама, опікунка. Вона старалася організовувати кому посилку, кому щось, бо були самотні люди. Зокрема, Сашко Мартиненко. У нього десь там у селі жила старенька мама, він був одинокий, і посилки не було звідкіля дістати. Це нас дуже підтримало. Ми носилися з тими червоними книжечками, старалися вивчати напам`ять вірші Симоненка.
…Я не згадував про Клуб творчої молоді, бо я там не був учасником. Але про одного з організаторів дещо розповім.. Це історична особа – Ераст Володимирович Біняшевський. Познайомились ми весною 1965 року. Він ходив у хор "Жайворонок". Завжди такий імпозантний, з метеликом, високий на зріст. Дуже цікава людина. У всякому разі, він на мене справив враження. Але про нього чомусь почали ходить такі розмови, що обережно з ним, що він якийсь там чи майор, чи капітан КГБ. Я в деталі не вдавався, не провіряв, бо не був дуже близьким. Пригадую собі, був у Спілці композиторів якийсь вечір. Ми вийшли, розмовляли та журилися, що йде русифікація, що це те та се... А він особливо в спілкуванні з незнайомими людьми любив враження справити. Каже: "Хлопці! – він на голову вищий від нас. – Що ви ото журитесь тою мовою? Та ви поїдьте в Мотовилівку – там нема російської мови, там є тільки українська мова." Тобто не впадайте у відчай, ще не все ми втратили, будьте оптимістами.
Ми в таборі часто про нього говорили з Гевричем. Це коли обговорювали слідство, матеріали «справ». Ми знали, що він нібито кагебіст. От питають на допитах, хто дав ті чи ті матеріали? Кажуть, що дав Біняшевський. І найцікавіше, що він ніде не фігурував у справах. Завжди, якщо було сказано прізвище, тобто що взяв у Біняшевського, то повинні були його допитати, провести очні ставки – а такого не відбувалося. Але, як я потім дізнався, вони його таки допитували. Але ці матеріали не підшивали до справи, бо слідчі знали, що думка громадськості про нього така, що він кагебіст. Вони сміялися з тих показів. Але, поза тим, він був знаний ортопед, така поважна людина.
Коли я повернувся, то не збирався зустрічатися з ним. Але комусь треба було дістати дефіцитні ліки. Здається, Олександри Громової, такої активістки нашої підпільної праці, батько важко хворів. А він завжди підсобляв, мав великі зв'язки. Йду до нього по старій пам'яті. Я вже став нібито відомий, бо потрапив у табір і перший повернувся звідтіля. Так уже сталося. Хотів я того чи не хотів, але став якоюсь мірою у 1966 – 1967 роках відомим. Ну, йду я до нього, розговорилися про минуле, і він починає так здалека, що нібито його теж допитували. Пам'ятаю, хтось у таборі розповідав, що його піймали з якимось портфелем крамоли – він їхав пароплавом чи до Канева, чи з Канева. Очевидно, то був Богдан Горинь. Питають, чиє це, а він каже, що то не моє – то Біняшевського. Це розказували в таборі як реальний факт. І от Біняшевський розказує мені про це майже з відчаєм. Він артист. Він умів балакати, каже з такою грою: "Іване, та ти знаєш, яке в мене було розчарування..." Та людина – дійсно його приятель, а тут раптом його кличуть у КГБ і кажуть, що та людина дає свідчення проти нього, що це його матеріали. Він каже: "Я й духом не чув про це і не знаю – а мені інкримінують цей портфель і питають, чи він мій". Нібито була очна зустріч.
Чому я про це згадую – бо це метод, напрацьований органами КГБ. Хто їм невигідний, то вони роблять вигляд, що не помічають його. Але цей Ераст Біняшевський заслуговує на пошану. Він дуже багато зробив в агітаційній справі. Я не думаю, що він був кагебіст. І Геврич розповідав, як зняли його з автобуса від Косова до якогось села. Каже, що зупинили автобус, відчиняються двері, входить капітан – ну, дуже подібний до Біняшевського! Десь ще бачили його майже двійника. Сам Біняшевський мені розказував – а вони з Гевричем були приятелі, той теж лікар, – що кагебісти це використовували, щоб дискредитувати його, бо він був організатором того Клубу творчої молоді чи одним з організаторів. Він потім увесь час поривався знову прилучитися до тої справи, а вже склалася опінія, що він кагебіст, і всі його стали цуратися. Той Ераст Володимирович трагічно помер десь років два тому. Він, до речі, був автором першого каталогу українських писанок.
В.В.Овсієнко: Здається, я його знав, навіть телефон його в мене записаний.
І.І.Русин: Він був одним з провідних спеціалістів Інституту ортопедії. Це такі штрихи до портрету.
Що можна ще сказати про людей, яких я на той час знав? То треба згадувати, друже мій.
В.В.Овсієнко: Отож то сядьте собі та й згадайте. Багато кого вже немає, то треба написати про них.
І.І.Русин: Треба згадати і записати. Дійсно, було багато активних людей, а потім в силу певних обставин вони відійшли. Під час слідства вони виступали свідками, то трошки морально себе відчували винними, що ті сидять, а вони не сидять. Хоча вони, може, й більше робили справи, більше заслуговували ув’язнення. Знаєте, це ще будуть досліджувати, будуть наукові праці захищати, що от була активна людина, причетна до справи пробудження нації, – і її взяли як свідка. А потім – ага, той сидів і повернувся героєм, а цей залишився на маргінесах історичної хвилі. Морально вони себе почували недобре, вони надалі вже не можуть претендувати на якесь лідерство, і в час становлення нашої державності в дев'яності роки вони стояли так збоку, вони давали дорогу тим, що повернулися з еполетами зека класичного ґатунку, якщо можна так сказати. Оце такі мої міркування.
Отже, свій рік я відбув. І хоч був арештований 28 серпня, та 28-го випадала неділя, то мене звільнили навіть на день скоріше, 27 серпня 1966 року. Так само етапом відправили до Потьми, у Потьмі мені дали паспорта і якісь там 25 карбованців на дорогу. Якимось там прохідним поїздом я вже сам поїхав до Москви, а з Москви мав їхати на Україну. Я був перший такий, бо пізніше вже не пускали в Київ. Може, тому що мій термін всього рік, а може, як кажуть, піонерам воно завжди проходить. В усякому разі, мені дали направлення в Київ, я міг їхати до жінки і намагатися влаштуватися на роботу.
У Москві я теж мав певні доручення, не пригадую вже, чи письмові, чи, може, усні, до Лариси Богораз від Юлія Даніеля. Вони мене зустріли радісно, все розпитували. До речі, я там прочитав ту книжку, за яку Даніелю дали ті п'ять років. Щоб сказати, що там якась антирадянщина – то ні, такого там не було, але цікаво, як на той час. Забув, як називається та невелика збірочка. Не знаю, чи її зараз десь можна прочитати, але мені запам'яталося новелка під назвою "Руки". В чому суть? Десь там у санаторії відпочиває якийсь поважний товариш, у якого весь час трясуться руки. А співжитель – може, то автор – питає старого, звідкіля в нього ця хвороба. Той не дуже старий, але руки трясуться. Він розповідає, що десь на початку двадцятих років працював у ГПУ. Його робота полягала в тому, що він приходив туди тільки розстрілювати. Вночі розстрілював, а вдень спав. І от хлопці професії катів, тих розстрілювачів, вирішили пожартувати над ним. Вони в його десятизарядну ґвинтівку зарядили холості патрони. Якщо жартувати, то й пожартували. І от він має розстрілювати якогось священика. Вивели того священика, такий сивий дідуган. Кат направляє на нього це своє ружжо, а той батюшка йому якусь анафему виголошує... Кат стріляє – а той іде на нього. Він ще раз стріляє – бах, бах! – а той не падає і з тим же прокляттям на нього наступає. Кат не витримує, втрачає свідомість і падає. Його якось привели до тями, він довго лежав у лікарні – і от, каже, так нібито все нормально, а руки трясуться. Така цікава новелка. Але я не буду на цій книжці зосереджувати увагу.
У Москві, де я трохи побув, мені допомогли взяти квитка і поїхав я до Києва. Приїхав додому. Звісно, для родини велика радість, для жінки. І мама тоді з нами жила. Доня тоді мала вісім місяців, а тепер вже майже два роки, почала вже більш-менш розуміти тата.
Пішов я на своє старе місце роботи в проектний інститут. Мене взяли на роботу, бо був це відносно залишковий «відлижний» період, як я вже згадував. Навіть парторг Пустинський Яків, єврей, він же начальник відділу, не заперечував. В усякому разі, мене взяли. Щоправда, з єдиним обмеження – не допускати до секретної документації, бо я як геодезист повинен мати справи з координатами. Я працював, їздив у відрядження, мав позитивні характеристики. Це ж не якийсь там гуманітарій-науковець – крути теодоліт та бігай по полю. Мудрості особливої не треба, а важливо, щоб зайвої горілки не пив. Директор був непоганий, хоч сам росіянин, Мельников, але з розумінням, демократ, кажучи сучасною мовою, бо тоді такого слова, як "демократ", не вживали. Він був просто нормальна людина – так, ніби це його не зачіпало. І ще говорили: "Ну что – ему всего год дали, это же пустячное дело. Он не связан с подпольем – это просто по глупости своей". Тим більше, що тоді на роботі робили обшук і нічого не знайшли в столі.
Хоча свідчили проти мене з роботи. Такий Кавуненко, якому я дорікав, що він свого хлопця послав у російську школу: "Миколо, ти ж українець – чого ж в українську не післати?" Він був старший, учасник війни. Так він тоді нічого не сказав, але коли його кагебісти спитали, то він засвідчив, що я йому дорікав, що він, українець, у російську школу послав своє дитя.
Ще був свідок проти мене – Тодор Микола, болгарин сам. Десь там під час куріння в коридорі, під час обідньої перерви чи щось – якраз шевченкіана проводилася, про яку я вже казав, – розговорилися ми про Хмельницького. Я їм процитував Шевченка "Якби то ти, Богдане, п'яний..." і ще якісь місця з "Розритої могили". Отож, коли слідчий кагебіст спитав, то він все, що знав і не знав, сказав, що я виступав проти Богдана Хмельницького і проти союзу, який він підписав з Москвою, тобто що я націоналіст і за самостійну Україну. Коли він на суді це свідчив, я йому й кажу: "Миколо, так хіба я це казав? Я тобі читав Шевченка. Це ж не мої слова – це Шевченкові". Здавалося, що суд це візьме до уваги, але судові це було непотрібно, і далі вважалося так, як було записано в судовому висновку, що я це казав. Стаття – усна агітація, виготовлення, зберігання та розповсюдження антирадянської літератури.
В.В.Овсієнко: Це стаття 62, частина 1, „антирадянська агітація і пропаганда”?
І.І.Русин: Так, 62-а стаття, і воно якраз підходило: виготовлення – бо знайшли машинку, зберігання – бо знайшли самвидав, розповсюдження – бо деякі знайомі зізналися, що взяли в мене цей самвидав, усна агітація – тому що на роботі розмовляв.
От я собі працюю, минають роки 1968, 1969, 1970-й. Трапляється трагедія з Аллою Горською...
В.В.Овсієнко: А ви щось робили, до самвидаву були причетні?
І.І.Русин: В якійсь мірі так. Тоді його набралося багато. Не можна сказати, що в шістдесят восьмому році люди були залякані тими нашими арештами. І, в основному, ті люди ще сиділи. Щось воно передавалося, множилося, розповсюджувалося, але я активно цим не займався, бо ви ж розумієте, мене випустили в Київ і дуже ретельно стежили. То це знову розкручуй собі другу частину статті 62.
На той час у мене були близькі стосунки зі Світличним. Був добре знайомий з ірпінськими поетами, перекладачами Григорієм Кочуром і Дмитром Паламарчуком. Знайомство було ще до мого арешту. Працював я у відрядженні в Ірпіні – там мали будувати якийсь райком чи щось у центрі міста. Та територія межувала з будинком Дмитра Паламарчука, який уже тоді був відомий, перекладами "Сонетів" Шекспіра прославився. Отож я десь там курю і розмовляю зі своїм робітником українською мовою. Це на той час було дивно – раптом якась «інтелігентна» людина, зовсім не літератор і не гуманітарій, балакає українською мовою. Він почув, це його заінтригувало. Ми розговорилися і потім подружилися. Він, як потім стало відомо, був причетний до виготовлення тих крамольних фотокопій. Від нього я дізнався про Караванського. Вони, виявляється, один і той же Одеський університет закінчували, і сиділи разом, Караванський і Дмитро Паламарчук. Він давав мені ці фотокопії, я їх розповсюджував, навіть продавав по десять карбованців, бо на виготовлення треба було багато витрачати грошей. Під час слідства в когось вилучили ці книжечки, вони призналися, що брали в мене, але я рішуче заперечував. Так що це було одним із невияснених епізодів.
І от недавно я вперше заявив про походження тої крамоли. Була презентація поетичної збірки Дмитра Хомича, чи Хомовича, Паламарчука. Я, як давній його знайомий, виступив і, як кажуть, „викрив” його: "От один із давніх антисовєтчиків, які виготовляли крамолу. Оцей Дмитро Хомич Паламарчук, який ховався за спиною Леніна”. Там, у центрі Ірпеня, пам'ятник Леніну стояв, а його будинок і садиба за спиною Леніна заходились. Це на ваше питання, чи причетний я був до самвидаву.
В.В.Овсієнко: Так? То я знаю це місце.
І.І.Русин: Громада, що прийшла його вітати, дуже радо сприйняла цей факт, що, виявляється, він не просто поет-перекладач, а він був активний функціонер підпільної самвидавської справи. Шкода, що він уже помер, – це була дуже цікава людина, яка свідомо працювала на Україну, на її незалежність. Поет-громадянин.
І з Горською я підтримував дружні стосунки. Пригадую собі такий випадок. Не пам'ятаю, чийсь це день народження був чи, може, інша нагода. Десь пізно восени. В Івана Світличного. Було небагато людей – був Іван, дружина Льоля, Горська, професор-хімік Генріх Дворко і я, навіть Жанни моєї не було. Алла – це незадовго, може, за тиждень чи за два тижні перед її трагічною загибеллю – була якась знервована, навіть аґресивно настроєна. Як потім стало відомо, вона мала якісь там сигнали... Хтось їй дзвонив... Була така версія – я не знаю деталі, – але люди, що її вбили, перед тим її попереджали, чи виходили на неї. Щось там було. А потім похорон. Усіх, хто виступав на тому похороні, через якийсь час пересадили. (Горська Алла Олександрівна – художниця, одна з чільних постатей шістдесятництва. Нар. 18.09.1929. Убита 28.11. 1970 у м. Василькові Київської обл. Труп зі слідами боротьби було знайдено в льосі через кілька днів. Похорон 7.12 на Берковецькому кладовищі в Києві перетворився на мітинґ протесту. – В.О.).
В.В.Овсієнко: Ви пам'ятаєте, хто виступив на похороні?
І.І.Русин: Пам'ятаю, Дзюба виступав, Сверстюк виступав...
В.В.Овсієнко: Здається, Іван Гель виступив? І Олесь Сергієнко теж?
І.І.Русин: О, так, до речі, Олександр Сергієнко дуже емоційно виступив, та й Зіновій Антонюк виступав... Згодом усі, буквально всі, хто виступав, – їхні виступи ретельно були записані – були заарештовані КГБ і засуджені по максимуму 62-ї статті. .
В.В.Овсієнко: Трошки більше року минуло.
І.І.Русин: Дещо, як відбулись січневі 1972 року арешти. Зі мною тоді сталася цікава пригода. Я тоді був у відрядженні десь у Борисполі і подзвонив до Жанни – їй хтось сказав – Льоля Світлична, чи хто, – що почались арешти. Отож звідтіля дзвоню: „Як там справи?” Повертаючись, виходжу з бориспільського автобуса... Ми тоді жили на Русанівці. Як іти пішки, то мимо будинку Сверстюка. Думаю, зайду. Заходжу – він лежить важко хворий, температура біля 40 градусів. Жінки вдома нема, теща була. Він розповідає, що недавно поїхали кагебісти, були з цілоденним обшуком, але, каже, що нібито пожаліли його, бо висока температура, – не стали його брати, кажуть: "Ми завтра прийдемо". Цікава деталь.
В.В.Овсієнко: 14 січня його заарештували.
І.І.Русин: Ну, в усякому разі, я бачив це. Все так було розкидано, наче там вітер гуляв по хаті. Він мені сказав, що взяли якусь програму, але він її не читав. То вони, мабуть, її самі там поклали, бо людина лежить хвора, а вони шукають. Він не присутній при обшуку. А в нього ж велика бібліотека, спробуй знайти. Один десь там риється: "А, от знайшов!" – якусь там "вещь". То, як потім вияснилося, була «програма», яку написав якийсь Рубан.
В.В.Овсієнко: А, так-так. „Програма у-комуністів”. Українських комуністів. Це Василь Рубан.
І.І.Русин: Я після цього додому не йду – пішов до Плюща. Ми там сусіди були на Русанівці з Льонею Плющем – очевидно знаєте, був такий фізик-математик.
В.В.Овсієнко: Авжеж знаю.
І.І.Русин: Він десь через чотири будинки жив. Я зайшов до нього додому і кажу: "Оце бачиш, був обшук у Сверстюка, очевидно, завтра його візьмуть". А він мені каже: "Та мені нічого боятися, в мене нічого немає". Він нібито справді не мав ніякої націоналістичної крамоли. Тоді він активно спілкувався з тими уманськими «старими большевичками», як їх там?
В.В.Овсієнко: Хіба Надія Суровцова стара большевичка? Там була ще її табірна подруга Олицька.
І.І.Русин: Суровцова, так, він з ними спілкувався... Жінка в нього єврейка. Я не можу сказати, що він був націоналіст. Він скоріше общесоюзний демократ.
В.В.Овсієнко: Він справді тоді був такий собі "общедемократ".
І.І.Русин: О, саме демократ. А може й ліберал. Він інколи появлявся на вечорах, але не виступав. Але ми з ним спілкувались, бо сусіди були. Я йому все це розказав. Більше в цей вечір нічого не було.
На другий день я повертаюся з Борисполя і бачу – такий збіг обставин – як виводять з під'їзду Сверстюка. Під'їжджає машина. Двоє біля нього по боках і один спереду, відчиняє двері. Я з ним ото останнім на волі привітався і попрощався. Вони не знали, хто я такий, бо вони ж мали певне завдання на нього. Отак я був єдиний, хто бачив, коли Сверстюка брали під руки і саджали в машину. Ну, я швиденько пішов, думаю, Льоні Плющу скажу, бо він же був, як він казав, "именно антисоветчик". Тільки та його антисовєтчина була просто демократична, а не з націоналістичним спрямуванням, що нам інкримінували. Іду я до нього – у нього в під'їзді був телефон. Дзвоню – відповідає якийсь дядько: "А кто говорит?" Я кажу: "Мені треба Льоню." – "А кто говорит?" Ну, я поклав трубку... Знову кидаю дві копійки, набираю – знову той самий мужик. Я тоді виходжу з під’їзду, дивлюсь по боках – ага, стоїть машина одна, друга... Квартира яскраво освітлена, на балконі ходять дядьки…Я повертаюся додому. Думаю, ще біля нашого гастронома подзвоню додому, в жінки спитаю, як там. І напроти цього гастронома мене два таких цупких хлопці за руки – і в машину тягнуть. Машина під'їхала, я борюкаюсь, кричу: "Что такое, что за разбой!"
В.В.Овсієнко: Це 14 січня, так? Бо день арешту Сверстюка – 14 січня.
І.І.Русин: Так, це в той же вечір його арештували, а тут мене теж зловили в цю машину. Я там опираюся то так, то сяк. Воно не так просто запхати нормальну людину в машину – то голова заважає, то ноги – його треба або приглушити, або якось зв'язати і кинути. Окуляри в мене загубилися. Впхнули мене якось так, що нога заважає. А мені так охота когось попередити. Якесь дівча йде, я кажу: "Девочка, девочка!" Ну, дитя думає, мабуть, якогось п'яного в машину кидають. Коли тут якийсь мужичок підбігає: "Что такое? Что такое?" – і розкидає їх: "Что такое?" – я кажу: "Да вот меня..." – "Куда, что сказать?" – "Двадцять дріб один, квартира 48". – "Что передать?" – "Передайте, що мене схопили на вулиці," – "Что еще передать?" – "Та отож і все поки – що мене схопили". Він метушиться, нібито обурюється, машину зачинили і повезли мене.
Везуть. Привезли на Володимирську, 33, ведуть тими ж знайомими коридорами. Там якісь такі шустрі хлопці бігають, така біганина в них там. Мене завели в кімнату і залишають одного. Через кілька хвилин приходить оперативник, балакаю з ним. Я тоді був трохи, здається, напідпитку... В мене місяць тому син народився, то я перед цієї пригодою зустрівся був зі своїм приятелем, фізиком Малинком Віктором Миколайовичем – може чули? Ми випили по п'ятдесят чи по сто грам коньяку, то я був у такому трохи гарному настрої. Тобто я поводжу себе з ними незалежно. Коли тут приходить мій колишній слідчий Колпак. Поговорили. Він вихвалявся, що «розкрутив», як кажуть, на всю котушку Данила Шумка. (Шумук Данило Лаврентійович, нар. 1914. 5 р. провів у польських тюрмах, півроку в німецькому концтаборі. 1944 засуджений до кари смерти, з заміною на 25 р.. Звільн. 1969, нове ув’язн. – 1972-1988. Усього 42 р. 6 міс. 7 діб неволі, з них 5 р. заслання. Член УГГ. Жив у Канаді, з 2002 р. на Донеччині у дочки. Помер 21.05 2004 в Красноармійську. – В.О.). Вже годин п'ять нікого немає, нічого мене не питають, тільки наглядач сидить зі мною. Я кажу: "Мені вже охота їсти". Бо мав гастрита. Подзвонив він. Приносять мені якийсь бутерброд, водички мінеральної...
Я додумався, як би мені втрапити додому. Тож, думаю, вони, мабуть, обшук роблять у мене, бо їх нема. Я кажу: "Та вони без мене все одно нічого не знайдуть, там у мене все сховано". Він так "ушки на макушке". Я кажу: "Тайник у мене там, тайник". А він: "Ви покажете?" – "Ну, то ясно, що я би показав, тільки треба мені самому поїхати". Він тоді зразу дзвонить: "От Іван Іванович каже, що в нього там тайник, він може показати". Прибігають, такі шустрі, якийсь там керівник невеличкого зросту і ще якийсь там другий. Ну, коротше кажучи, садовлять мене в машину, везуть додому, я ото собі їду. Я був трохи у веселому настрої, і кажу: "Але все одно, ваша песенка, як кажуть, не така вже й міцна. Бачите, якби ото ще один, то б не дали вам запхати мене в машину. Ви ж бачили того чоловіка, що вас порозкидав". Той, що спереду сидить, повертається до мене – такий у пижиковій шапці – і каже: "Так то ж я був". Я придивляюсь, бо окуляри загубив – справді, воно, негідник. То, виявляється, він і є керівник... Мало того, він потім виявився начальником Дарницького КГБ, прізвище теж Рубан. Він мене згодом багато разів викликав на бесіди. Ото він „землячком” був ще тоді, в шістдесят шостому році, коли приїжджав у Явас. Той Рубан був оперативник, а потім дослужився до начальника районного відділу КГБ.
Коротше кажучи, вони привозять мене до нашого під'їзду, ми з тим Рубаном їдемо ліфтом, а ці двоє, що по боках, поки ліфт піднімався на восьмий поверх, вони швидше добігли. Ми на восьмому вийшли, і вони пішли на нижній поверх. Відпускають мене додому, щоб я перший зайшов і виносив. Я заходжу – мама, жінка зі слізьми кинулись, думали, що... Але я таким діловим тоном питаю: "Жанно, де там ото, що я сховав?" А вона молодець, зорієнтувалася в такій ситуації, і каже: "А я спалила". Я кажу: "Ну, що ж ти зробила, ти ж мене так підвела. Я ж ото приїхав, хлопці такі серйозні, думали, що..." Вона каже: "Я ж не знала". А я в той час, поки вони там, переодягаюсь, бо ж мені треба перевдягнутися в якусь теплу одяганку – я думав, що то вже на довгий час. Чоботи якісь взув. Поки одягаюся, мама: "Та ти куди? Та що?" – зі слізьми. Ну, Жанна здогадалася, що це в мене якась така гра. Врешті виходжу я до тих «дружків» у коридор і кажу: "Хлопці, звиняйте, – буквально так і кажу, – але це ж не моя вина..." Вони переглянулись. Я й кажу: «Ну що, поїхали». Не знаю, чи вони вже були вирішили, але той керівник раптом каже: «Залишайтесь ночувати вдома, а завтра на 10 годину приходьте».
…На другий день я прийшов туди. Бачу: сидить на лавочці Галя Севрук, там десь далі Людмила Семикіна – їх викликали як свідків у справах тих, кого взяли. І почалися балачки: чи знаєте Світличного, чи те, чи се. Так щось днів три. Кажуть: „Тільки ж нікому не розказуйте”. Але я подумав: чого це я буду неофіційно балакати? Офіційно я у відрядженні, на роботі напевно знають, що я "замешан в этом деле". І чого мені приховувати? Я почав вимагати: „Давайте мені повєстку, щоб я офіційно міг відчитатися, бо я на відрядній оплаті праці”. Він був заскочений такою заявою, розізлився, але все таки дав ту повєстку, написав, що я був у такі-то дні, з такої-то по таку годину в КГБ. На закінчення зустрічі пригрозив: "Ну, ми ще з вами зустрінемося".
Я продовжував працювати в проектному інституті. Більшість часу перебував у відрядженнях. Вони, звичайно, стежили за мною під керівництвом цього Рубана аж до 1976 року. Як я потім дізнався, тоді, коли посадили мене, відбувалася певна акція, арешти. Мені вони «пришили» кримінальні статті, що я ніби використовував службове становище в корисливих цілях. Дали мені тоді сім років, і я відбув їх сповна, на всю котушку, як має бути, в таборі – теж суворого режиму, але справжнього суворого, бо порівнюючи з тим яваським суворим режимом, режим у миколаївській зоні – це Новоданилівка, 93-я зона – там така різниця, як між загальним режимом і суворим. Тут уже були надзвичайно жорсткі умови утримання – і побачення раз на рік, і посилка. Одним словом, це була справжня сувора зона.
…Хоча, як мені стало потім відомо від моїх колишніх спів табірників по Явасу, то десь буквально через рік, вже коли Осадчий вийшов, то оповідав, а особливо коли повернувся Заливаха після п'яти років, – то він дуже погано виглядав і розповідав, що, порівнюючи з тим, як було тоді, коли я сидів, режим дуже змінився. А потім я вже слухав ваші спогади про пермські табори – то вони покінчили з лібералізмом і повернулися до тієї системи, яка була раніше. Та вже й допитували по-іншому – вони вже не стидалися і не боялися, бо вже, мабуть, грали ва-банк.
Може, ви якимись питаннями спрямуєте мої думки?
В.В.Овсієнко: Певно, це ціла епоха – відбути сім років у кримінальній зоні. Цікаво б знати про тамті порядки. Але оскільки зараз у нас мало часу, то ви, будь ласка, коротко довершіть розповідь. Коли ви звільнилися звідти?
І.І.Русин: Ще така деталь. Коли я вперше звільнився в 1966 році, то не міг поскаржитися, як ті люди, які працювали психологами, філософами, журналістами, вчителями, що їм не давали можливості працювати. Я був технічний працівник, то кагебісти не заперечували, очевидно, коли мене брали на роботу – мабуть, радилися, чи брати мене, так вони думають: добрий спеціаліст – то хай собі працює.
Але знову ж таки, з приводу того режиму. Пам'ятаю, як повернувся звідтіля Мартиненко через три роки, то вже його в Київ не пустили. А він у Києві був прописаний. Також Геврича в Київ не пустили. Він випросив собі призначення в Бровари. Та коли він приїхав у Бровари, то його й там теж не прописували. Мав великі проблеми і мусів поїхати в Росію. Його з третього курсу медичного інституту заарештували. Ми спілкуємося, то він розказував, що йому під протекцією Даніеля вдалося поновитися на четвертий курс десь у Смоленську і закінчити медицину, бо в нас на Україні йому би цього не дали. Так він розповідав, що в Броварах він з начальником міліції балакав так: "Я маю призначення сюди – то як же так? Я буду на вас скаржитися!" То начальник спочатку балакав, а потім так не з трьох-, а з десятиповерховими матюками сказав: "Вон отсюда, потому что я тебе как дам закон, так ты маму свою не узнаешь!" Буквально вигнав його, він уже в Броварах не міг влаштуватися. Навіть у рідні місця (він родом з Косова) його не пустили, десь у Сваляві в Закарпатті осів. Працює зубним лікарем.
Що ще можна сказати? Далі моє життя пов’язане знову ж таки з будівництвом. Не можу я жалітися, що мене притискали чи не давали працювати. Інженери, технічні люди – здебільшого не цікавляться національними проблемами. „Ты работаешь – работай”. Коли я другий раз вийшов з табору після семи років, то на інженерних посадах уже не працював, а, як каже москаль, "приобрел вторую профессию" – почав зі столяра-бетонщика другого розряду і так дійшов аж до якогось там монтажника стальних залізобетонних конструкцій. Тобто подальше моє життя було пов'язане з будівництвом.
Дякувати Богові, діти виховалися, можна сказати, правильно.
В.В.Овсієнко: Ви згадували – Оксана у вас?
І.І.Русин: Доня Оксана і син Іван.
В.В.Овсієнко: Оксана десь року шістдесят...
І.І.Русин: Шістдесят четвертого, а хлопчик Іван сімдесят першого. Оксана вже закінчила університет, захистила дисертацію, біофізик. А син закінчив медичний і теж займається наукою. Ми обоє з жінкою вже на пенсії, маємо двох онуків, хлопців – і доччиного, і синового.
Ще така цікава деталь. Коли були перші демократичні вибори, багато хто з моїх приятелів чи однодумців пропонували й мені, бо була така мода – я вже згадував, як той Михайло Луцик висувався на президента...
В.В.Овсієнко: Вам пропонували в президенти чи в депутати?
І.І.Русин: В депутати. Була така мода, що майже всі, хто відсидів, вони на тому ентузіазмі проходили до Верховної Ради чи до міської. Я маю мудру жінку... Пам'ятаючи, що ці вибори – це боротьба з усякими компроматами, попробуй доведи, що мене незаслужено посадили вдруге. Є такий вислів у нас у західних областях – „не виглуплюваться”. Отож Жанна переконала мене не робити цього. Бо не всі можуть чи мусять бути сенаторами, а є ще й люди, яким треба будувати...
В.В.Овсієнко: Досі можна зустріти людей, які про Чорновола говорять як про ґвалтівника.
І.І.Русин: Так, я пам'ятаю цю історія. До речі, коли були ті перші президентські вибори, я випадково був у Житомирі в відрядженні. Там якісь голодування, якісь там намети на вулицях – це було модно. Не так, як у Києві, в ті роки, коли домоглися падіння Масола. Хоча були й такі лозунги: "Геть Масола – Кравчука!" – то Масол упав, а Кравчук утримався. А там якийсь чорнобилець протестував. І от балакають двоє про Чорновола: "Да вы знаете, он изнасиловал малолетку". І кажуть, що нібито він на якійсь передвиборній «кампанії» признався в цьому і сказав, що то було в молодості, то, мовляв, таке, що й говорити про те не варто. Так я не витримав, того негідника за барки взяв: "Ти, такий-сякий, падлючий сину!" То він: "Да что-что-что...". То добре, що їх там було один чи два, таких пенсіонерів. Мабуть, заслужені кагебісти, які розповсюджували такі чутки – але ж воно вплив певний мало, особливо в тих областях, хочемо ми того чи не хочемо.
Так що, може, закінчимо цю розмову сьогодні. Дякую вам, що витратили багато свого часу. Може, для історії це потрібно, комусь буде й цікаво, щоб використати мою розповідь, бо я все ж якийсь очевидець. Я продумаю, як розповісти про перебування в кримінальній зоні, бо в нас навіть друкують спогади якогось "уголовника" – не нашого, а з Росії. Він розказує якісь там байки, а потім нібито й відомі режисери ставлять кіно про «зону». І коли дивишся те кіно, то бачиш, що то явно якась дурничка, нічого подібного там немає. Якісь нісенітниці. Ви, мабуть, бачили?
В.В.Овсієнко: Так-так. Але я, на жаль, справді вже мушу бігти. Думаю, ми з вами ще зустрінемося. Дякую.
І.І.Русин: Очевидно, зустрінемося. Я думаю, що треба буде зібратися з думками. Якби писати, то продумуєш разів п'ять чи десять... Спогади в п'ятому номері "Зони" не дуже досконалі, там є багато помилок, літературних зворотів – бо "чукча не читатель – чукча писатель".
В.В.Овсієнко: Мене цікавлять ваші стосунки з Караванським – то окрема сторінка.
І.І.Русин: Це така взаємна повага. Ще, до речі, я пропустив цікаву деталь. Це одна з негарних наших рис. У зоні відчувалося, що хоча всі по 62-й статті потрапили – і то там не знаходили спільної мови наддніпрянці і галичани.
В.В.Овсієнко: Ну, в мій час уже було абсолютне порозуміння.
І.І.Русин: Може, а тоді було, що Караванський оголошує голодівку і, здавалося, його треба цілком підтримати – так вони збираються на раду і радяться. Я був у ролі посередника, бо родом з Галичини, але я вже киянин. Так само Мартиненко, Осадчий. А львів'яни не знаходили спільної мови з наддіпрянцями.
В.В.Овсієнко: Добре, закінчуймо, бо мене в метро не пустять.

Іван Русин біля портрета Тараса Шевченка роботи Панаса Заливахи. Знімки В.Овсієнка 25.05. 1999 р.

Рекомендувати цей матеріал