Menu
віртуальний музей
Дисидентський рух в Україні

ХОЛОДНИЙ МИКОЛА КОСТЬОВИЧ

13.11.2007 | Овсієнко В.В. | Інтерв`ю Миколи Холодного 6 жовтня 1999 року; творчий вечір 13 вересня 1999 року; вірші.
І н т е р в' ю Миколи Костьовича Х о л о д н о г о

Текст інтерв`ю В.Овсієнко надіслав М.Холодному 5 січня 2006 року. Але М.Холодний не виправив його. Він помер у своєму помешканні в Острі в середині лютого 2006 року. Дата смерті не відома. Похований 15 березня 2006 року. Тому публікуємо інтерв`ю зі знаками запитання (?) в сумнівних місцях. Далебі, ніяк не можна подавати це інтерв`ю без віршів. Додаємо запис творчого вечора М.Холодного 13 вересня 1999 року. Вірші, які повторюються на творчому вечорі, тут пропускаємо, лишаючи тільки назви.

В.В.Овсієнко: 6 жовтня 1999 року на Володимирській гірці в Києві бесідуємо з паном Миколою Холодним. Веде запис Василь Овсієнко.
Це, пане Миколо, має бути, так би мовити, Ваша дисидентська автобіоґрафія. Харківська правозахисна групи готує українську частину "Міжнародного словника дисидентів" (чи „Словник руху опору”) – в останньому буде кількасот імен, то не може так бути, щоб там не було Миколи Холодного. Ці інтерв`ю ми також будемо розміщувати на сайті ХПГ (Див.: Міжнародний біоґрафічний словник дисидентів країн Центральної та Східної Європи й колишнього СРСР. Т. 1. Україна. Частина 1. – Харків: Харківська правозахисна група; „Права людини”. – 2006. – 1–516 с.; Частина ІІ. – 517–1020 с. Довідка про М. Холодного: с. 799-805; сайт ХПГ http://archive.khpg.org )
М.К.Холодний: Імперія Зла торкнула мене своїм чорним крилом іще в дитинстві, а мою родину – ще до мого народження. Мого діда було розкуркулено. Дід тоді до колгоспу не пішов, так його і дітей повикидали на сніг. І тільки завдяки тому, що хрещена моя, батькова сестра, Ольга, пасла гусей у бригадира – а вже колгоспи були – дід відкупив у колгоспу свою хату. Це завдяки тому, кажу, що хрещена у бригадира пасла гуси. Сини діда Івана – мій батько Костянтин і дядько Петро. Правда, вони були не від одного батька, бо в баби чоловік помер, так вона двічі виходила заміж. Так той дядько Петро був у бригаді Котовського. То вже не Котовський нею, а Криворучко командував. Цікаво, що Криворучко написав дуже різкого листа в сільраду, щоб ту хату повернули. А потім Криворучка розстріляли як «ворога народу». Ну, а Котовського, виявляється, теж більшовики вбили.
В.В.Овсієнко: Та його якийсь чоловік у ліжку пристрелив, коли він вершив подвиги на жіночому терені!
М.К.Холодний: Бачиш, а тоді ж правди не казали... Ну, а мій батько пройшов від Сталінграду аж до Австрії, а потім потрапив на японський фронт. Але німці – що цікаво – до нас із матір'ю ставилися толерантно. Ну, то вже зовсім інша тема.
Це перший епізод із дідом. Я народився 1939 року. Якраз того року наш Ягідний хутір (він належав до села Краснопілля) зселили. Люди роз'їхалися, хто куди. Там позалишалися такі льохи, що їх не можна було розібрати – так вони були міцно змуровані на вапні. Ми опинилися на хуторі Стягайлівка біля села Карильського Коропського району на Чернігівщині. Після війни, щоб мені дозволили ходити до Карильської школи, мені записали, ніби я народився в селі Карильському. Я потім раз на рік ходив на храмове свято в Краснопілля. Власне, не в Краснопілля, а в церковний хутір за селом Краснопілля. Це шістнадцять кілометрів від нас. Пішки ми ходили. Так я бачив те місце, де була наша хата і де той хутір Ягідний стояв. Там було озеро, на ньому було багато качок – мати розповідала. Наша хата стояла над тим озером. А вже коли я туди ходив після війни, то там усе заросло осокою, там пустирі були. Але ще були сливи і вишні на тих старих обійстях.
Повоєнні роки. Мати вставала рано, йшла на поле, поверталася дуже пізно. Вихідних не було. А за рік вона заробляла миску зерна, а бувало, що й кілограмів шістнадцять була винна колгоспу, бо ніби виписувала якесь зерно в колгоспі. Хоч цього вона й не робила, але нікому не можна було довести правди.
Колоски на полі не дозволяли збирати, стріляли по нас. Ми ховалися в кукурудзу, пригадую. А потім колоски ті приорювали. Якось були збори, і Микола – Бараник на нього казали – запитав: "А навіщо ви хліб приорюєте?" Його наступного дня забрали, він років з п'ять сидів за те запитання.
У той час поширювались листи релігійного змісту, що ніби десь на березі моря хлопчик побачив Божу Матір на небі, ніби вона щось говорила – такі ніби знамення з’являлися, за тими листами. Під впливом тих листів я десь у третьому класі – бо то було ще в хутірській школі, а то тільки до третього класу, а потім треба було в село ходити, – я взяв і написав (то була, по суті, листівка), що помер Сталін і всі люди моляться Богу. І кинув це в коридорі. Вчителька була Михалко Марія Лаврентіївна. А її родичка Брушко Олена була техпрацівницею. Та Олена знайшла ту записку, дала вчительці. Вчителька по почерку здогадалася, що це я. (Один свідок цієї історії ще є живий: Шура Зацкін. Зараз він у Коропі – районному центрі). Вчителька відразу повідомила директору. А директор знаходився в селі Карильському, у семирічці. Його прізвище було Кочубей. Він приїхав, мене викликали до вчительської. Та вчительська була і за помешкання цієї вчительки, Марії Лаврентіївни. Там і піч стояла. Так він на мене як нагримав, сказав, щоб я тримав язик за зубами, що це я зробив. Бо якби вони надали цьому розголосу, так не знаю, що було б мені, але їх могли б забрати, я думаю. Ну, принаймні, посадами вони могли б поплатитися – і вчителька, і директор.
У 1955 році, першого вересня, у районній газеті "Радянська Коропщина" я опублікував вірша. Це була перша публікація. Вірш називався "Бригадир-нероба". Це була критика на бригадира-комуніста. Я вжив таке словосполучення у вірші, але редактор Позднякова його викреслила. Я тоді не знав, що не можна таких слів уживати: комуніст-нероба. Просто на прізвище можна було називати. Там зміст був такий, що бригадир-нероба Чайка на хрестинах весь день пив, а що в полі молотарка, він і знати не хотів. Нас, школярів, погнали до молотарки, і я вже туди ходив. 1955 рік – це скільки мені тоді років було? Це шістнадцять років. Я почав працювати на колгоспному полі разом з матір'ю ще зі шкільного віку.
В.В.Овсієнко: А школа ж як?
М.К.Холодний: Так працювали ж улітку – прополювали картоплю, огортали. Були такі плужки на два боки. Ми ще й на коней не могли залізти, з-за плужка тільки виглядали. Так нас послали до молотарки, а людей він туди не забезпечив. Там же треба, щоб хтось подавав снопи, а хтось відкидав. Це ж цілий конвеєр. А людей там не вистачало, то ми майже прогуляли той день і нічого ж не заробили. Так, по-дурному там просиділи.
Після цього вірша на мене почалися перші гоніння. Я змушений був тікати з села. І втік я до Миргорода. Тоді паспортів же не видавали.
Якщо говорити про мою правозахисну діяльність, то її можна поділити на кілька позицій. Перше – це моя поетична творчість, у якій я виступив на захист соціальних і національних прав українського народу. Це, зокрема, в таких віршах, як "Собаки", "Дядько має заводи і фабрики", "Сьогодні у церкві коні..." – тут уже є національні акценти.
Потім публіцистика. Було кілька публікацій у часописі "Сучасність" – він тоді ще в Мюнхені виходив. Це ще КПУ й КПРС існували. У журналі "Прапор", у газеті "Молодь України". Правда, в "Молоді України" той матеріал з'явився під прізвищем Околька – студента, з яким я колись в Одесі навчався. Я там закінчував університет, а він у педінституті навчався. Матеріал називався "Хто захистить кримських українців?" Інший мій публіцистичний матеріал був опублікований у татарському часописі, який у Феодосії виходив. Його випускав Рафік Музафаров, татарин. То був матеріал про кримську топоніміку, яку спотворили більшовики. На місці історичних назв, топонімів з'явилися всілякі Красногвардєйські, Пушкіни, Леніни... Там особливо багато червоного кольору.
Третя позиція – це мої усні виступи. За один із таких виступів (у Київському університеті на обговоренні роману Арсена Іщука "Вербівчани" у грудні 1965 року) мене було виключено з комсомолу і автоматично з п'ятого курсу філологічного факультету Київського університету імені Тараса Шевченка. Що цікаво, я через два роки поновився в Київському університеті, пропрацювавши сторожем та свинарем на Кіровоградщині. Привіз характеристики і поновився в Київському університеті. А тоді я перевівся до Одеси і там закінчив навчання 1968 року. Я вже на пенсії кілька років, аж оце 1993 року академік Скопенко, ректор КДУ, скасував наказ про виключення мене як протиправний. Справедливість, так би мовити, восторжествувала.
1966 року, 28 травня, я біля пам'ятника Франкові прочитав два вірші: "Собаки" і "Монолог Івана Франка". То було п'ятдесятиріччя від дня смерті Каменяра. Мене схопили і запроторили...
В.В.Овсієнко: Прямо біля пам’ятника схопили?
М.К.Холодний: Ні-ні, мене схопили, коли я повертався додому. Схопили на Хрещатику. Мене, між іншим, попередив Євген Сверстюк. Він, мабуть, відчував, чим це закінчиться. Він спочатку пішов до консерваторії. Там був офіційний вечір, за спецзапрошеннями. Ми туди не потрапили. А тих, хто хотів туди потрапити, якийсь робітник намагався через сцену провести – Олександра Сергієнка (зараз він депутат Київської міськради) і його однокурсника з медінституту Валерія Набока (Валерій Набок помер у 1994 році від серцевого приступу в Чернігові) – так їх затримали. На Хрещатику затримали Віктора Ковальчука – студента факультету журналістики Київського університету – за те, що коли на мене нападали якісь незнайомі особи в цивільному (туди під’їхав міліцейський "воронок"), так він кинувся обороняти мене. Так і його теж забрали.
Наступного дня була неділя. В ту неділю в суді Ленінського району міста Києва суддя Педенко засудила нас на п'ятнадцять діб Лук'янівської в'язниці. Ніч до суду ми ночували в Ленінському райвідділі міліції міста Києва, на підлозі. А наступного дня нас повезли до Лук'янівки, засудивши на п'ятнадцять діб.
Ми там оголосили голодівку, але нас все-таки протримали тих п'ятнадцять діб. Звільнили мене і повернули паспорт (бо при мені був паспорт) – у паспорті вже стояв штамп: "Выписан". Мені наказали за двадцять чотири години покинути Київ. Що я і зробив, поїхавши на Яготинщину в радгосп „Новоолександрівський” стерегти сад. Там сторожем працював нинішній член Спілки письменників України Валерій Ілля (Нар. 23.06. 1939, помер 27.07. 2005. – В.О.). Він започаткував династію письменників-сторожів. Бо пізніше, після мене, цей фах освоювали вигнані з Київського університету Микола Воробйов і Віктор Кордун. Десь у журналі "Світовид" у Сполучених Штатах Кордун опублікував фотографію: ми втрьох – Воробйов, Кордун і я – в саду в селі Пашківка... То Макарівський район. Проти Макарова, десь там ліворуч, як на Житомир їхати.
Я не сказав, що коли мене виключили з Київського університету, то я ж не склав зброї. Мені на рівні райкому комсомолу пропонували, щоб поновити в університеті. Якби я на них не покотив бочки, то могло б миром закінчитися. Але я вже увійшов у раж. Пройшов я всі інстанції аж до ЦК комсомолу. Написав листа – таку своєрідну сповідь. Той лист був десь більш як на шістдесят сторінок машинопису. Я адресував того листа тодішньому першому секретарю ЦК КПУ Петру Шелесту, до "Комсомольської правди" в Москву і Олесю Гончару (він тоді був голова Спілки письменників України). То було десь майже за 10 років до створення у Києві Української Гельсінкської Спілки.
В.В.Овсієнко: Тобто Групи.
М.К.Холодний: Групи. Хоч я не був у цій царині першовідкривачем. У мене вже, так би мовити, вчителі були, які пройшли велику школу політичної боротьби. Ця боротьба відбувалася у сфері літературної критики. На передньому плані стояли Іван Дзюба, Євген Сверстюк, Іван Світличний. Але їхні критичні статті мали чітко виражені політичні інтонації, бо тоді вже всі повірили в „хрущовську відлигу”... А вже 1963 року Хрущова спровокували, очевидно, ті, хто захотів захопити його портфель, проти інтелігенції, а потім і проти робітничого і селянського класу. Він корови повідбирав по селах, землі, які не можна було орати, попереорював, десь там хліб приховали... Ці теми знайшли відображення в моїх віршах.
У тому листі на ім'я Шелеста я послався на основні статті "Загальної Декларації прав людини ООН". А вона у нас приховувалася від народу. Я її прочитав у журналі "Кур'єр", який брав у бібліотеці в Києві.
В.В.Овсієнко: "Кур'єр ЮНЕСКО"?
М.К.Холодний: "Кур'єр ЮНЕСКО", бо просто „Кур'єрів” зараз багато, та й тоді, може, інші були. А ще я ознайомився з конституціями капіталістичних країн, прочитав "Хартію прав людини" Джефферсона. Я хотів у такий спосіб ті статті донести до народу – бо лист поширився в самвидаві. Я тоді чув по зарубіжному радіо, що він був опублікований у Франції. А вже тепер, кілька років тому, я опублікував його в обласній газеті "Вінниччина". У багатьох номерах той лист публікувався. Мені повернули цей лист із сейфів КГБ (зараз це архів СБУ). Там вісім томів моєї справи – це дослідження моєї так званої, а може і не „так званої” антирадянської діяльності. Бо яка там "так звана"? Зараз можна ці лапки зняти. Що стосується віршів, там є яскравий документ, виготовлений на замовлення КГБ, – це рецензія на мою книжку "Крик з могили". Я, між іншим, забув сказати, що 1969 року в Парижі – Торонто – Балтиморі у США у видавництві «Смолоскип» імені Василя Симоненка (директор цього видавництва Осип Зінкевич) була видана моя книжка "Крик з могили". Це була книжка, спрямована проти національної політики КПРС. Це був прямий виклик. Щоправда, вона вийшла під рубрикою "Захалявні вірші з України", без прізвища автора. Але там був ряд віршів, які вже публікувалися, і мене зразу вичислили. Бо я й ті вірші читав на людях. Між іншим, я не приховував їх. За цю збірку та за інші вірші, які ходили по руках, мене взимку 1972 року й заарештувало КГБ.
Я, власне, забув сказати про те виселення з Києва. Я час від часу буду робити деякі екскурси в ході розповіді, бо так не все спливає в пам'яті. Що стосувалося того виселення з Києва. Оце тепер, куди я не звертався (наприклад, я звертався в Генеральну прокуратуру), так я звідти одержував відповідь, що ніби-то в 1966 році не було передбачено арешт мене за адміністративне порушення. Ну, так тим паче, якщо не було передбачено арешту, мене повинні були б якимсь чином реабілітувати і визнати незаконним вислання з Києва, так? Бо я тут був прописаний по вулиці Бойченка. Вже давно мав би квартиру.
Між іншим, про те виселення з Києва 1966 року і про той арешт, запроторення до Лук'янівської в'язниці, написав В’ячеслав Чорновіл у своїй знаменитій праці "Правосуддя чи рецидиви терору?". (Див.: Чорновіл В. Твори: У 10-и т. – Т. 2. «Правосуддя чи рецидиви терору?». «Лихо з розуму». Матеріали та документи 1966 – 1969 рр. / Упоряд. Валентина Чорновіл. Передм. Лесь Танюк. – К. Смолоскип, 2003, – 906 с.: іл. Згадана праця на с. 71 – 359, про М.Холодного – на с. 353-354. – В.О.).
Це праця шістдесятих років. Він за неї, між іншим, і потрапив за ґрати. А десь через тридцять років за ту річ Президент України Кучма вручив йому Шевченківську премію. (Також за „Лихо з розуму”. – В.О.) Там був список репресованих у позасудовому порядку і в судовому. Там я йшов під тринадцятим номером. Було вказано, що я, Сергієнко, Набок і Ковальчук були засуджені з таким формулюванням: "За покушение на жизнь рабмилиции". За таким звинуваченням ми мали одержати років по десять, не менше, – а дали по п'ятнадцять діб. Певна річ, що то була фантасмагорія судді і тих режисерів, які все це придумали, щоб нас скомпрометувати. Оце ж цього року в лютому місяці Київська міська прокуратура і народний суд міста Києва (суддя, здається, Григорій Зубець, а прокурор, здається, Абраменко і ще один – заступник прокурора міста Києва, я забув його прізвище) прийняли „соломонове рішення”. Вони втрьох – Абраменко подав клопотання, заступник прокурора міста Києва – той те подання затвердив, а суддя міста Києва скасував ту ухвалу судді Педенко від 29 травня 1966 року.
Між іншим, коли мене арештувало КГБ в лютому 1972 року, то в тій справі фіґурувала історія з виступом біля пам'ятника Івана Франка. Ми там ще ж квіти поклали. Там Оксана Мешко була. Кілька пісень заспівали. А увесь сквер був наповнений міліцією. Ви мене запитували про що? Я забув.
В.В.Овсієнко: Прошу трошки деталізувати процедуру виключення із комсомолу й університету. З датами, якщо можна. Хто брав участь у тому спектаклі?
М.К.Холодний: Це відбувалось так. Я виступив на обговоренні роману професора Арсена Іщука „Вербівчани”. Це було, мабуть, 5 грудня 1965 року. А вже шостого, здається, був наказ. На курсі були курсові комсомольські збори, потім факультетські збори, потім засідав комітет комсомолу університету. На курсових комсомольських зборах студенти виступили, в основному, за мене, на мій захист.
В.В.Овсієнко: А ви пам'ятаєте, хто з однокурсників захищав вас?
М.К.Холодний: Я скажу, хто виступав... Особливо виступив на мій захист Микола Чищевий. Потім були факультетські комсомольські збори. Туди вже приходив Гошовський – секретар комітету комсомолу університету (він потім став викладачем у педінституті). Так той був настроєний проти мене. Настроєний був проти мене і Петро Кононенко...
В.В.Овсієнко: Петро Петрович?
М.К.Холодний: Петро Петрович. Бо я ж там ще літстудією "СіЧ" керував. Він дуже не хотів, щоб мене обирали головою літстудії.
В.В.Овсієнко: "СіЧ" – Літературна студія імені Василя Чумака.
М.К.Холодний: Ага, імені Василя Чумака. Між іншим, з голови Студії мене так і не знімали, так що по суті я, з юридичного боку, й досі вважаюся непереобраним головою. Правда, згодом Студію перейменували імені Максима Рильського. І став керувати нею професор з символічним прізвищем Дубина Микола. Це він упорядкував якусь книжку про так званих українських буржуазних націоналістів за кордоном, „Кривавих каїнів печать”, чи що... Він там повидумував, що Яр Славутич ніби служив у дивізії СС "Галичина", а він ніколи там не служив. Яр Славутич десь давав йому в пресі відповідь. Я знаю цю історію, бо зараз у видавництві "Дніпро" в наборі перебуває моя книжка про Яра Славутича – це поет, видатний український учений, мешкає в Канаді, під час війни керував повстанським загоном "Чернігівська Січ".
Навіть професор Арсен Іщук на мій захист виступав. Але нічого вже не могли зробити – машина була запущена, треба було якийсь привід знайти. За що, власне, зачепилися? Той роман Іщука "Вербівчани" висувався на Шевченківську премію. Олекса Засенко запитав, чи ніхто не виступатиме. А Олекса Засенко – це літературознавець, літературний критик – там грав першу скрипку. Він програв Іщуку в більярд у Спілці письменників. А там усі грають у більярд, не маючи грошей. А хто програє, того буфетниця записує на „чорний список”. Для неї було найгірше, коли той чоловік, що програв, раптом помирав. Ну, Олекса Засенко програв Арсену Іщуку. Так він каже: "Грошей нема – я тобі допоможу висунути твій роман на Шевченківську премію". А той роман виїденого яйця не вартий був. Так і не дали йому Шевченківської премії.
Студія, де я виступив, збиралася жовтому корпусі університету. Біля мене сидів Андрій Кабалюк. Він вірші пише. Я не знаю, може, навіть і до Спілки прийнятий. Так я запитав його: "Як виженуть мене з університету, так даси десятку на хліб?" Каже: "Дам". Тоді я кажу: "Я ще хотів сказати слово". А той роман ніхто з викладачів і студентів не читав. Хвалили там мову, що цікаво написано, а конкретно ніхто нічого не говорив. А я розгорнув його посередині (я його читать теж не читав), а там такий епізод, що привозять якогось невинно заарештованого до в'язниці і її працівники, ці наглядачі, говорять українською мовою. Кажу: "Так це ж не відповідає вимогам соціалістичного реалізму про правдиве відображення дійсності. Де ви бачили таку в'язницю на Україні, щоб там чиновники спілкувалися українською мовою?" І цього було достатньо. Оце розцінили як націоналізм. І закрутилася карусель на моє виключення. Крім того, в серпні того 1965 року, прокотилася хвиля арештів. А я був знайомий з Михайлом Горинем. Ми з ним їздили сватати одну дівчину, Терезу Цимбалинець, у Свалявський район на Закарпаття.
В.В.Овсієнко: Для кого сватали?
М.К.Холодний: Для мене. Михайло Горинь був за свата. А потім він поїхав на Чорне море. Я не знав, що він туди поїхав. Ще й телеграму давав, що запізнюється. А там, виявляється, збиралися лідери українського національного руху (по суті, українського національного підпілля). Там був Михайло Масютко (це я вже знаю, бо їх тоді позаарештовували), Іван Світличний був. Ну, про інших я не знаю. Так ми тоді поїхали з цією Терезою на відкриття пам'ятника Шевченку в Шешори на Прикарпатті, Івано-Франківська область. Там я бачив В’ячеслава Чорновола, Зіновію Франко. Грицько Сагайдак з Троєщини приїжджав своєю "Побєдою". Він зараз якусь книжку випустив, а може й дві. Так тоді пам'ятника заборонили відкривати. Між іншим, автор того пам'ятника відомий скульптор Іван Гончар, у якого я проходив школу (і не тільки один я, а й моє покоління) – школу національного виховання. Того пам'ятника тоді не відкрили, а відкрили десь через тиждень, без людей.
Ну, нам кагебісти, так би мовити, сіли мені на хвоста. Я по дорозі на Сваляву залишився у Берегові. Мені туди гроші мав прислати Коля Горин із Києва, мій знайомий, – гонорар мій. Я ж тоді небагатий був. А я забув, що ми переінакшили: він ті гроші прислав на Рахів. А я думав, що він пришле на Берегів. І поки я приїхав, то в тієї Цимбалинець Терези все перегралося, переінакшилося. А ми вже до весілля готувалися наступної неділі. Я не знав, чого. Вона мене звинуватила, що в мене в Берегові була якась знайома. Але я зупинився там, бо чекав, поки пошта відчиниться. А ми приїхали туди дуже рано. Виявилось (вона через багато років це розповіла), що тільки вона дійшла до сільради, а там її гукає голова сільради, до речі, її родичка, і каже: "Та вас у КГБ викликають". Ну, то вона поїхала в КГБ автобусом у район, у Сваляву. Там її якийсь почав питати: "Які ви з Холодним контрреволюційні плани виношували?" – бо ми там під ліс ходили. Ну, які там ми плани виношували? Ми виношували, щоб менше хто нас бачив, щоб десь поцілуватись, чи я знаю що... Ви знаєте, які юнак виношує плани.
А потім той, що брав її за плечі і тероризував, убився на мотоциклі.
Коли я повернувся від Терези до Києва, то в гуртожитку вже не мешкав. Прописаний був у Алли Горської, а мешкав у художника Миколи Стороженка на так званій дачі Кульженка. Це художні майстерні, там, за майданом Шевченка, на Куренівці. Мої речі були у Стороженка в гардеробі, я там залишив те, що не треба. З собою взяв паспорт, а там залишив військовий квиток і комсомольський квиток. Внески були заплачені. І от коли кагебісти там провели обшук, так військовий квиток був, а комсомольського квитка не виявили.
Наступного дня, коли я виступив в університеті на обговоренні роману Іщука, мене зразу викликають в університетський комітет комсомолу і там кажуть: "А де ваш комсомольський квиток?" Я питаю: "А що таке?" – "А от його жінка знайшла на Куренівці". – "А чого це вона там його знайшла? Гуртожитки ж на вулиці Ломоносова". – "А ні. Вона знайшла на Ломоносова і принесла нам". А виявляється, тоді кагебісти той квиток викрали з кишені і хотіли зіграти на тому. Вони почекали три місяці, думали, що я внесків не платив. А ми внески заплатили десь за півроку наперед, бо наш комсорг їхав кудись там на цілину, на якусь роботу, вони повертались пізньої осені. Так внески вже були заплачені. Одним словом, мені приписали втрату комсомольського квитка. Обіцяли, що з університету не виключать. Але виключили-таки і з комсомолу, і тоді ж з університету.
Коли мене викликали в комітет комсомолу, так там довго не знали, що запитати. А потім хтось піднявся, я чи не Гошовський, чи його заступник, каже: "Слово имеет представитель физико-математического факультета такой-то". А той питає мене: "Зачем вы носите бороду?" У мене борода була, може, півтора міліметра, я поміряв. А тоді саме була кампанія проти борід. Оце недавно хтось казав – здається, Петро Вольвач, – що десь у Криму якомусь декану чи ректору запропонували зголити бороду (у того справді борода була). Той не зголив, так його зразу звільнили чи з ректора, чи з декана... Може, в ході бесіди пригадаю прізвище того вченого, що поплатився за свою бороду.
Ага, так запитав: "Зачем вы носите бороду?" Я думаю: що б його відповісти? У мене там три волосинки стриміло... А саме там переді мною висів портрет Карла Маркса. Так я відповів: "А ви б і Карла Маркса запитали про це?". Ех, вони тут як спалахнули: "Так видите, он настроен враждебно к марксизму-ленинизму! Давайте исключим! Разве он может пребывать в комсомоле?" Дійшли оці розгляди моєї справи аж до Київського обкому комсомолу. Там тоді був такий Корнієнко, він потім став, мені здається, першим секретарем Київського міському чи обкому партії. Міськкому. Кар'єрист був. Так він питав мене: "А зачем вы?.." А я тоді ще написав роботу "Про душу в пісні та про пісню в душі". Вона згодом вийшла в Італії, в Римі. Там мені Ватикан навіть присудив якусь почесну премію. Ця річ вийшла потім за кордоном як монографія окремою книжкою у "Смолоскипі", у Римі 1979, у Балтиморі й Торонто 1981 року. Премію мені присудили 1979 року.
Так Корнієнко питає: "А вот зачем вы вспомнили в своей работе Савчука? Вы не знаете, что он за границей живет?" Я кажу: "Не Савчука, а Самчука Уласа". Коли мене десь 1992 року ознайомили з моєю архівною кримінальною справою 1972 року – бо доти я не був з нею знайомий, – так там була стенограма отого засідання обкому комсомолу, десь сторінок на тридцять чи п'ятдесят. Між іншим, я попросив, і мені ту стенограму дали зі справи. Десь я її колись опублікую.
У мене була хата. 1972 року мене знову виписали – вже з Київської області. Я в Микуличах мешкав. Була хата, я мав план на нову хату, хотів її побудувати. Так ту хату зніс бульдозер, а мене виселили до Вінниці. Там я, по суті, перебував під хатнім арештом.
В.В.Овсієнко: З якого це року ви були на Вінниччині?
М.К.Холодний: З 1972 року, десь із літа. Я там працював у школі. Потім там склалася нестерпна обстановка, мене там „розбирали” за так званий націоналізм кілька разів. Я звідти пішов. Був без праці, а потім влаштувався до музею. Там на мене звели наклеп, ніби я в Тиврівському музеї розпорядився не підписувати експонатів двома мовами – українською і російською. А я в Тиврівському музеї взагалі ніколи не був і навіть у Тиврові ніколи не бував. Суд мене виправдав, але директор музею Заєць (а він був професійний кагебіст, очолював раду ветеранів у Вінницькому обласному управленні КГБ) сказав: "Я тебе все одно посаджу". Так я звідти втік в Остер і пізніше опинився в Чорнобильській зоні, бо коли вибухнув реактор, то Остер попав в Чорнобильську зону.
В.В.Овсієнко: А в Острі ви з якого року?
М.К.Холодний: З 1976 року. Я там був відрізаний від культурного життя. Просто живу там, як у гетто, тому що до міської бібліотеки не надходить жоден український журнал. А щоб, наприклад, книжку якусь замовити по МБА (міжбібліотечному абонементу), так треба платити гроші. Ну, а щоб приїхати наприклад, у Київ, щось узяти – то за один день книжки ж не прочитаєш, якщо треба це зробити десь у науковій бібліотеці Вернадського чи там де. Значить, треба ночувати. А ночувати в готелі у кілька разів дорожче, ніж коштує сама дорога.
Тоді голова комісії Верховної Ради з національного духовного відродження народний депутат Лесь Танюк десь на початку дев'яностих років – між іншим, якраз перед путчем ГКЧП – звернувся до Київської міськради про надання мені однокімнатної квартири в Києві, бо на більше я й не претендував. Він арґументував це тим, що від того часу, коли мене виселили з Києва, а потім і з Київської області, я вже отримав би житло за місцем праці. А коли мене в 1972 році арештувало КГБ, я працював інженером у Центральній нормативно-дослідній станції Міністерства меліорації і водного господарства України, на вулиці Кавказькій. А перед тим, десь 1967 року, а швидше, мабуть, 1968 року, я працював відповідальним секретарем Товариства охорони природи Жовтневого району міста Києва. Мене викликали в райвиконком Жовтневого району, якийсь Токарєв. А він, виявляється, в 1965 році в райкомі комсомолу розглядав ту мою справу і знав мене. Він тільки почув, що я опинився в тому районі, так сказав: "Как это мы позволим? Здесь у нас четырнадцать тысяч рабочих. И вы как националистический элемент у нас находились?!" Забрав у мене те посвідчення секретаря Товариства охорони природи. Наступного дня мене звільнили „за власним бажанням”. Оформлявся я через міське відділення Товариства охорони природи. Мені в цьому сприяв батько Сергія Білоконя – то був академік, то чудова людина була. Сприяв у влаштуванні на працю, бо він сам біолог. А міським товариством керував Івах. Іваха викликали тоді в міськком партії – так у нього там стався мікроінфаркт. Це дуже добре знає син Інни Кульської, письменниці. Він сам зараз член Спілки письменників, Ігор Мойсеєв, мій друг, я в нього мешкав, коли мені не було де жити. Але тоді довідалися про цього листа Леся Танюка з Верховної Ради про повернення мене до Києва. Довідалося КГБ – і мені підставили підніжку. І так я й досі згораю на повільному вогні у тій остерській резервації.
А що я ще забув сказати? Можете поставити питання.
В.В.Овсієнко: 1972 рік. Оцей арешт – навіть я дати не знаю, коли вас було заарештовано. Які були мотиви, які висувалися звинувачення?
М.К.Холодний: Значить, так. Між іншим, ви питали, хто там проти мене виступав в університеті. Найганебнішу роль там зіграв Володимир Забаштанський (5.10.1940 – ………….. Я, між іншим, Забаштанському тоді вірші писав, прямо писав. Не те, що редагував, а доводилося самому за нього писати. Водив його додому на вулицю Фрунзе, бо він же ж незрячий. Потім поширювалась легенда в комсомольських органах, що ніби він втратив руки й очі, добуваючи граніт для мавзолею Леніна. А насправді то сталося в побутових умовах. Вони там розкручували якийсь запал у кар'єрі, узявши його в робітників. Внаслідок нещасного випадку він став інвалідом. Так він зіграв тоді дуже ганебну роль, бо був членом літстудії. А літстудію до мене очолював Іван Драч, а переді мною Валерій Шевчук – так літстудія ігнорувала соцреалістичні канони. Там постійно на задній лаві сидів Петро Кононенко. Тоді Забаштанського відразу прийняли до партії, а потім і до Спілки письменників України. Потім дали йому премію імені Миколи Островського – цього українофоба, а потім Шевченківську премію дали.
Так мені Забаштанський, між іншим, прислав листа десь на початку, здається, 1988 року і пропонував мені, щоб я покаявся за ту збірку "Крик з могили". Я до нього їздив. А рукопис моєї збірки лежав у видавництві "Радянський письменник". Воно тепер "Український письменник" називається. Він, можна сказати, «заклав» мене, тому що я на слідстві говорив, що не передавав збірку за кордон. А він десь в 1988 році виступав у нас на літстудії в Чернігові. При тому напився, довго не міг прийти на заняття (із Миколою Томенком він там був – теж автором пісень про червоних вершників і т.д.). Так Забаштанський виступив і сказав, що він, тобто Холодний, мовляв, і досі пишається, що в нього книжка "Крик з могили" вийшла за кордоном. Що я ще тоді вулицею ходив і розповідав йому, що дав отаку назву збірці і передав її за кордоном.
Між іншим, Петро Кононенко написав характеристику для вступу до аспірантури одній нашій студентці (вона й закінчила її). Так там у характеристиці вказував, що вона допомагала йому тоді боротися зі мною, Холодним, коли я був керівником літстудії.
Так ви питаєте за 1972 рік, коли мене взяли?
В.В.Овсієнко: Дата арешту, які звинувачення висунули? Де, за яких обставин вас арештували?
М.К.Холодний: Мене шукали... У Самгородській школі, де я працював, для мене не виявилося годин. Тобто там довідалися, що я політично неблагонадійний тип. І мене звільнили з праці, коли я перебував у лікарні. Це Сквирський район. Тоді я мав необережність дати в журнал "Дукля" свої вірші, вони були опубліковані в 1967 році. Там був такий вірш: "Зацькований, цілую п'яти, зв'язані Сергієві, сохну в поезії, дійку обвиваю вужем. Друзі, якщо впізнаєте мене на вулиці в Києві, вдарте, будь ласка, під ліву лопатку ножем".
Я перебував на операції середнього вуха в Київській обласній лікарні, і в цей час я був звільнений з праці у Самгородоцькій школі Сквирського району. Бо заврайвно Бровко, якому я дав той журнал, щоб похизуватись, що, мовляв, мене навіть за кордоном друкують у виданнях соцкраїн – так він його в райком відніс. Так я поплатився за свою наївність.
А потім я працював у Козинцях Бородянського району. Там я теж тільки рік попрацював – за мною уже ходили кагебісти, проводили аж до села з електрички. Бо я часто ночував у Києві, а туди їхав на працю. Там директор був такий Черванський. Я, між іншим, читав його характеристику на мене в КГБ у тій кримінальній справі щодо мене, уже тепер, в 1992 році. Так він написав, що "с его стихами я был незнаком, но они носили антинаучный характер". А читать не читав...
Я тоді купив хату в іншому селі, в Микуличах. Там недалеко було йти від електрички. Між іншим, ту хату я купував з Василем Стусом, бо я боявся, щоб у мене ніхто там грошей не відняв. Так гроші були при Василеві Стусу. Я купив хату за тисячу тодішніх карбованців, тих радянських рублів. Це було 1969 року. Ми домовились за дев'ятсот п'ятдесят, а прийшли оформляти, а та баба сказала, що за тисячу – ще п'ятдесят накинула. А раніше продавала, як виявилося, тільки за п'ятсот. Ми поїхали гроші шукати, треба ж було ще п'ятдесят карбованців знайти. Повертаємося, а баба каже, що вже не треба п'ятдесят карбованців. "А чого?" А вона каже: "Та рубала дрова – руку перебила. Це мене Бог покарав за те, що я домовилась за дев'ятсот п'ятдесят, а ще п'ятдесят карбованців з вас хотіла взяти". Продала-таки хату за дев'ятсот п'ятдесят.
Я там пробув рік. А тоді викликає мене заврайвно, каже: "Слухайте, у вас немає документів. Доведеться вас звільнити з учителя". Але вже навчальний рік закінчився. Я приїжджаю до директора – Яременко такий був директор школи. Він питає: "А чому вас у район викликали?" Я кажу: "Беруть мене в Інститут удосконалення вчителів, так треба характеристику написати”. Він написав мені позитивну характеристику – думав, як би мене здихатися.
А той заврайвно в Бородянці, Дворник прізвище, той злий був: "Вот если бы вы мне где-то встретились на фронте, я бы вас сразу расстрелял". Я кажу: "А чого ви так думаєте, що ви б розстріляли, а не я вас?" Ну, так він і замовк. Так я з тією характеристикою прийшов до Івана Світличного і питаю: "Що робити?" Каже: "Ти знаєш, хто тебе звільнив?" – "А хто?" – "Та звісно хто – охранка звільнила. Оце туди й дзвони". – "Кому?" – "А дзвони тому... Ну, до Нікітченка ти не додзвонишся, він тебе не прийме. Дзвони до Шульженка". Ну, я не до Шульженка – я пішов у ЦК, здається, до Цмокаленка, а Цмокаленко подзвонив до Шульженка. Ну, вони там, у ЦК, ніякої сили не мали – вони знали, що все робить КГБ. Я пішов до ґенерала КГБ Шульженка. Але Шульженко сказав: „Ми знаємо, ваші твори за кордоном, ще навіть не видані”.
Вони мене там, у Городянці, водили-водили за ніс і, зрештою, вкомплектували, і я залишився таким чином без роботи. Влаштувався на посаду інженера. У цьому мені допомогли Віктор Нікіфоров і Федір Вольвач, його друг. Допомогли влаштуватися, хоч я мав філологічну освіту.
Я був у відрядженні в Житомирі, коли тут були арешти. А саме у Євгена Концевича. 1965 року Концевичу на день народження 5 червня Оксентій Мельничук – якийсь там місцевий літератор – приніс альбом, а в альбомі був умонтований у голові собачки підслуховувач. Євген виявив це. Дзюба тоді говорив про цей альбом як про нові методи виховання літературної молоді. У Концевича був рушник, на рушнику розписувались гості, а дружина потім вишивала ці автографи. Там і мій підпис був.
Отже, я в січні 1972 року був у відрядженні в будівельному управлінні системи Міністерства меліорації. Я працював інженером у відділі витрати будівельних матеріалів. Так ми з Концевичем прочитали в газеті, що в Києві відбулись арешти. Коли я повернувся в Київ, то зустрівся з Федором Вольвачем. Вольвач каже: "До мене вже приходили. Питали тебе". Потім я появився в селі, у Микуличах. Там мені сусідка сказала: „Вас запрошували, щоб ви в сільраду зайшли”. Коли я брав проїзний квиток – у мене якраз закінчився квиток на електричку – начальник залізничної станції на мене дуже підозріло подивився. А якийсь рядовий працівник тієї станції мені сказав: „Швидко звідси тікайте, бо вас шукає чи міліція, чи КГБ”. Я ночував у Києві, не з'являвся додому в Микуличі. Ну, я поховав, який у мене був самвидав.
Я, між іншим, не казав про те, що поширював самвидав. Колись мені Василь Стус (я їхав на Донецьк) давав промову, здається, Папи Римського чи Йосипа Сліпого, щоб я передав Володимиру Міщенку. Я передав цей матеріал. Потім ще інші документи самвидавські передавав. Міщенко зараз десь чи не на Дніпропетровщині мешкає – він тоді кудись переїхав. Між іншим, він був редактором моєї першої книжки, що на Україні вийшла в 1993 році в "Українському письменнику" – "Дорога до матері".
Я переховувався на нелегальному становищі в селищі Вишневому – це Жуляни, у Віктора Кордуна. Ми там зауважили, що на пероні за мною шпик ходив по п'ятах. Я приїхав до Києва, переночував десь, зустрівся з художником Борисом Плаксієм, а потім пішов на зустріч до аптеки. Аптека була на вулиці Франка, на розі. Там з одного боку аптека, а з другого – взуттєвий магазин. Так я там зустрівся з Валею Малишко. Це Малишкової дружини Люби чи племінниця, чи що – у мене з нею були невеликі взаємини. (Нар. 29.12. 1937 – п. 17.05. 2005. – В.О.). З нею і з такою Петличкою. Петличка прізвище її було, забув, як її було звати. Вона на Бессарабці мешкала. Вона казала, що її батько партійний працівник, а він, може, в КГБ працював? У неї була комунальна квартира. Я тоді побачив, що з квартири вийшов якийсь... Там мешкав працівник КГБ, молодий, одружений. То я йду з цією Петличкою на зустріч з Валею (вона мені ще сказала, що прийде Валя Малишко). І Валя була там. Тільки я Володимирський собор минув, дивлюсь – стоїть кілька білих машин. Номери 05, здається. У мене відразу серце тенькнуло, що це вже по мою душу. Ну, куди тут тікати – далеко не втечеш, куди там втечеш? Я пішов до дівчат і так дивлюся на ті машини... А Валя чогось побігла додому, ніби переодягатися. Я дивлюся на ті машини, а Петличка каже: "Не дивися в той бік".
Тоді повернулася Валя. Ми йдемо до оперного театру, і я кажу: "Візьму пива". Вона, та Петличка каже: "Та в мене там випити є". Йдемо до Петлички додому. Каже: "Зайди в цей магазин і купи". А я думаю: "Ні. Я тут не зайду, мене тут схоплять, тут два метри до КГБ – вони мене потягнуть, і ніхто й не бачитиме". Кажу: "Ні, я куплю внизу, на Хрещатику". Там на Хрещатику гастроном, напроти універмагу. Заходжу я туди, беру пива, мабуть, дві пляшки. А Петличка сказала: "Візьми ще й цигарок для нас з Валею". Я взяв цигарки, виходжу з магазину – їх немає. Я думав, що вони пішли потихеньку додому. Думають, що я ж по Хрещатику їх дожену. Тільки я дійшов до "Спорттоварів" – мене під обидві руки: "Микола Костьович?" Я як закричу: "Фашисти!" Чи щось таке там. Та мене потягли в одну з білих машин, що там стояли. Я потім одну з цих машин бачив на території слідчого ізолятора, на Ірининській вулиці – це тут, де Володимирська, стояла та машина. Щось чи 05-20 КИА, чи що там було. Забрали мене в обласне КГБ. Там щось довго мудрували, бо це, може, навіть неділя була. Довго щось мудрували, поки не завезли в той слідчий ізолятор КГБ.
В.В.Овсієнко: Якого то числа було?
М.К.Холодний: Це було 20 лютого, бо тоді хвиля арештів прокотилася десь 12 лютого...
В.В.Овсієнко: 12-го, 13-го і 14-го січня.
М.К.Холодний: Січня, перепрошую. Але я тоді був у відрядженні в Чернівцях. Я не хотів тинятись по Києву. Я був у Конотопі, до матері їздив. Відвіз до матері всі фотографії, які в мене були. Бо там дуже багато було друзів, інакодумців, і якби та фототека потрапила до них, то багато людей постраждало б. До матері вони прийшли з обшуком десь аж у березні. Мати помітила їх уже на подвір'ї, як вони йшли: голова сільради Борис Коток, Берестовський туди їздив...
В.В.Овсієнко: Слідчого КГБ Леоніда Берестовського я знаю. Він починав мою справу 5 березня 1973 року. А потім передав Миколі Цімоху.
М.К.Холодний: Цей Берестовський свою практику проходив 1965 року на В'ячеславі Чорноволу. Чорновіл тоді як написав на нього! Показав його бездарність. Так його перевели у Хмельницький. Між іншим, тоді перевели на секретаря обкому (я не знаю – це пониження, чи підвищення) Тамару Главак, яка працювала в ЦК комсомолу...
В.В.Овсієнко: Вона була другий секретар ЦК комсомолу, так?
М.К.Холодний: Так, з ідеології. Коли кишнули після мого арешту – це ж було майже синхронно – Шелеста в Москву, а став Щербицький... Бо це ніби Маланчук заклав Шелеста, що той розвів націоналізм... Тоді вийшла книжка Шелеста "Україна наша радянська". Назва її була графічно так розташована, що читалась як "УНР". Так його потім у журналі "Комуніст України" звинуватили в автаркії – що він хотів тут господарювати, незалежно від Москви. Ну, щось там справді було, що він із Сусловим не помирився за якусь голландську макуху: Суслов хотів забрати її для Москви, а Шелест для України – для корів, для ферм.
Перше, що мені пред'явили тоді – це збірку "Крик з могили". Це довгі були і нудні розмови. Допити вів Берестовський. Забрали мене ж у теплому одязі, бо то ж була зима. Так я там написав записку і хотів в одязі на волю передати... Треба ж було якось з ними продовжувати боротьбу. Там, в умовах слідчого ізолятора, я собі не уявляв, як з ними боротися. Я написав таке ніби звернення-заяву до прокурора України, висловив там різкий протест у зв'язку з моїм арештом. Що вони хапонули мене так, як у роки німецької окупації – серед вулиці згребли. І за що? Та ні за що! Та ні, вони знали, за що... Я написав ту заяву в кількох примірниках. Один заховав я в черевик – там була прорізана підошва. Повстяні черевики в мене були... Не пам’ятаю, може навіть в обидва черевики. Заховав я за задник у черевик, а другий заховав у тумбочку. З тумбочки кришку зняв і туди підклав.
Потім до мене підсадили якогось Климчука – він ніби за марки сидів. Ну, це щоб він капав мені на психіку.
В.В.Овсієнко: Це обов'язково – стукач у камері обов'язково був.
М.К.Холодний: Для цього його, мабуть, і посадили зі мною, щоб щось випитав, щоб у щось мене втягнув. Його розколов Євген Пронюк. Мені Пронюк згодом сказав, що його підсадили до нього. Той Климчук сказав, що сидить за якісь холодильні установки – ніби холодильники ремонтував та брав хабарі. І за якісь марки зі Скандинавії, як філателіст. Його звали Климчук Олег, він з Червоного Хутора. Казав, що коли вийде з в'язниці, так буде приймати склотару в якомусь там павільйоні, що купить старого "Запорожця" і зробить собі капітал. Справді, коли я вийшов, то мені цікаво було: чи вийшов він, чи ні. Так раз я був у нього з Василем Скрипкою (Нар. 16.04. 1930, з політичних мотивів звільнений 1972 р. з Інституту мистецтвознавства, фольклору та етнографії. З 1986 – професор кафедри української літератури Криворізького педінституту. Помер 19.09. 1997).
Справді, за планом усе йшло – він улаштувався приймати пляшки, а може йому допомогли. Купив "Запорожця" горбатого. А коли я вдруге заїхав до нього, то хата була обросла бур'яном. Та частина, де він мешкав, була на двох з братом. Так його частина заросла зіллям, не помащена зовні. Видно, що він знову кудись загримів.
Що іще? Була в мене цікава очна ставка з Антонюком Зиновієм. В Антонюка лежали деякі мої книжки. Я в сестри його дружини хрестив дітей, а Дзюба Іван хрестив у Зиновія Антонюка. Такі в нас були, так би мовити, далекі родинні символічні зв'язки. Так я в Антонюка підночовував. Привіз я йому ще задовго до арешту "Замість останнього слова" Валентина Мороза і ще якийсь самвидав. Так я то взяв на себе. Я знав, що в нього знайшли "Український вісник" (я сам давав туди інформацію, поширював цей "Вісник"). У нього, здається, один примірник того "Українського вісника" знайшли. Це якось випливло чи на очній ставці, чи ще десь. Так я це взяв на себе – сказав, що "Вісника" я йому привіз. А взагалі-то я "Вісника" йому не привозив. Це знає Лариса (?) , що я тоді це взяв на себе. Ну, а Антонюк сказав, що я привіз оце "Останнє слово". Мене запитали, де я взяв. Я сказав, що мені дав його якийсь Василь, а я його знать не знаю. Десь у кафе, там, де Параджанов мешкав, там варенична була. Я, кажу, не знаю його, я був тоді випивший і не знаю, хто він такий. Я, так би мовити, намагався поховати кінці в воду.
Що мені ще інкримінували? У мене вдома був обшук – так там нічого не знайшли. У гардеробі, під шклом, під дзеркалом (гардероб я колись купив у комісійному магазині, ще інші меблі з Параджановим ми купили) – там у мене був захований машинопис твору Євгена Сверстюка "Іван Котляревський сміється" – то не знайшли. А знайшли – ну, я його й не ховав – „Щоденник” Довженка. Колись його Олесь Сергієнко мені дав. Я не сказав, де його взяв. Між іншим, той „Щоденник” був передрукований з радянських видань – з "Дневника" Довженка російською мовою. Ще в мене на дверях у кімнаті, де я перегородив її, була вирізка з якоїсь газети, може, з "Правды", про відправлення Хрущова на пенсію. Так здерли ту вирізку, забрали. Забрали книжку, маленьку брошурку про йогів. Її тоді випустив Ігор Мойсеєв. Він працював у якомусь медичному видавництві – не знаю, як воно називалось... Десь там за Верховною Радою працював. Так ті книжки мені не повернули. Мабуть, якийсь працівник КГБ забрав собі. Шукали, копались там під торфом у сараї, штрикали там – нічого там не знайшли. Один лазив на піч, дивився у димарі – там теж нічого не знайшов.
А от у матері... Я не знаю, де там лежали ті фотографії – їх цілий пакунок був. Мати побачила кагебістів у дворі і швидко пакунок у грубу заховала. А вони в грубу не полізли. У столі знайшли кілька моїх листів до матері – так забрали.
А мої папери (їх було багато) я віддав Даньку Дмитру в Немішаєве. Там, між іншим, у нього поруч жив кум – дільничний міліціонер. Так він, виявляється, стежив за мною, але нічого не доносив на мене. Хоча добре знав, яким духом ми тоді дихали – антирадянським духом. Він мене не заклав ніде. Що цікаво: Данько взяв усі оті матеріали в поліетиленовому мішку спустив у колодязь у воду – це ж узимку! Це ж раз плюнути – міг той мішок прорватись, все б там замокло, або відром міг би той... Ще ж спільний з міліціонером колодязь! Він би міг на той пакет зачерпнути. Але мішок був цілий. Він пробув там аж до кінця літа 1972 року. Коли я приїхав із Вінниці, то він все те мені віддав.
В.В.Овсієнко: Нічого не намокло?
М.К.Холодний: Ні, не намокло. Вірніше, було не так. Не з Вінниці я приїхав, а мене відпустили з КГБ на один день. Мене привезли в село Микуличі, сказали, щоб я спакував речі. А саме був суд над Світличним (27–29.04. 1973. – В.О.). Мені було поставлено питання: чи не давав мені Світличний ніяких порад? Адвокат поставив. Я сказав, що не давав. Питали, чи обмінювались ми самвидавом. Це, між іншим, питали й на суді Стуса. Я сказав, що ніякого обміну літературою не було ні зі Світличним, ні зі Стусом і що антирадянських розмов не було і розмов на політичні теми. Це стереотипні питання, їх, мабуть, усім ставили.
В.В.Овсієнко: Вас викликали на суди Стуса і Світличного?
М.К.Холодний: Так. Про Данька Дмитра я вже казав, що той урятував мій архів. Але, правда, коли я ніс той пакунок і відчиняв хату, то в дворі повипадали фотографії. Я не помітив. А тут вранці приїжджає Берестовський. Він добре зрозумів, мабуть, яке походження тих фотографій, що по подвір'ю валялися, але промовчав. Хоча міг би ще повернути слідство. Але він промовчав.
В.В.Овсієнко: А якісь вірші вам інкримінувалися?
М.К.Холодний: А, вірші – то страшне! Я вже згадував, що була рецензія на збірку "Крик з могили".
В.В.Овсієнко: А хто її написав?
М.К.Холодний: Здається, Анатолій Ковтуненко, старший науковий співробітник з Шамотиного Інституту літератури, звідки Стуса було звільнено з аспірантури. І Стус, між іншим, писав, про цього рецензента Ковтуненка. У тій моїй кримінальній справі є один лист. КГБ звертається до директора Інституту літератури Шамоти, щоб прорецензували збірку "Крик з могили". Далі є відповідь Шамоти, що вже прорецензували. Але, що цікаво, лист до Шамоти дійшов десь 20-го чи 21-го лютого, а Шамота вже 23-го дає відповідь КГБ, що вже прорецензовано.
В.В.Овсієнко: Вони швидко виконували замовлення КГБ.
М.К.Холодний: Швидко. Але, що цікаво, що під рецензією стоїть десь чи третє, чи аж двадцять третє березня. Очевидно, щось не так написав Анатолій Ковтуненко. Так, видно, йому, в КГБ диктували, як треба щоб було написано, то він дописував, мабуть. Бо зовсім інша дата стоїть, ніж та, про яку Шамота повідомив. Там Ковтуненко написав, що я в своїй збірці "Крик з могили" закликаю народ до збройного повстання, до помсти трудящим за їхню вірність соціалістичній Батьківщині, що я виношую маячні ідеї реставрації буржуазної України та ще щось таке. Якби то було в 30-х роках, то за таким звинуваченням мене поставили б до стінки – це як пити дати.
Ага, до яких віршів вони апелювали? До тих, що визнані як антирадянські, націоналістичні. Називались такі вірші як "Я іноземець поміж вами", "Монолог Івана Франка", "Сьогодні у церкві коні...", "Дядько має заводи і фабрики"... Особливо їм дошкуляв вірш мій "Привид" – це класичний вірш. Між іншим, Цімох, той, що зараз десь в адміністрації президента працює, так той цитував напам'ять мої вірші. Це казав художник Бойченко – він теж там працював.
В.В.Овсієнко: Досі цитує?
М.К.Холодний: Ще й досі цитує.
А потім вісімдесят якогось, може, 1989 року тодішній прокурор іще УРСР Потебенько визнав, що в збірці "Крик з могили" немає нічого антирадянського і наклепницького (бо ці вірші називали наклепницькими). Я тоді звернувся до прокуратури і мене обласна прокуратура реабілітувала. Але я не був поновлений за місцем праці у тій нормативній станції і за місцем мешкання. Так само й з другою реабілітацією: постанову про запроторення мене до Лук'янівської в'язниці в 1965 році скасовано, але більше нічого не зроблено. Ні суддя, ні прокуратура навіть не обмовилися про те, що треба поновити моє мешкання в Києві. І що мене зумисне ж викидали з праці в Товаристві охорони природи – це для того, щоб і ноги моєї в Києві не було. І вони цього досягли.
Я ще не сказав, що десь 1969 року мене викинули з кооперативу „Слово” Спілки письменників. Я там уже вніс пай – попередній внесок. Так усе робилось, щоб мене позбутися з Києва. Тепер ті мої кати під київськими каштанами вигулюють собак, своєчасно одержують гарні пенсії, а я собі ковтаю радіонукліди в Чорнобильській зоні.
В.В.Овсієнко: Ось ви згадували слідчого Цімоха Миколу Івановича. Він же вів і мою справу в 1973 році.
М.К.Холодний: Так. І видумав, наскільки мені відомо, що й мою справу вів. А ми ж тоді молоді були, недосвідчені. Думаєте, мені тоді пасток не ставили? Там же так і дивися, щоб тебе у якийсь капкан не піймали. Вигадав оцей Цімох, ніби він мене уже розколов.
В.В.Овсієнко: Це він сам мені казав.
М.К.Холодний: Бачите ж, яка то людина. Там же поняття совісті немає і близько.
В.В.Овсієнко: Але мені було інкриміновано розповсюдження вашого вірша "Сьогодні у церкві коні..." – як антирадянського. Це один з епізодів у моєму вироку.
М.К.Холодний: Ну, ось, будь ласка. А Цімоха – я його знать не знаю. Справу мою вів Берестовський.
В.В.Овсієнко: Цей Берестовський теж починав мою справу, вів десь місяць, а потім передав оцьому Цімоху. Така історія.
Здається, дощ починається?
В основному, Ви розповіли про цю справу. Це вкладається одну касету.
М.К.Холодний: А я знаєте, що ще не сказав? Про поширення самвидаву.
В.В.Овсієнко: Я хотів спитати саме про це: яка література проходила через ваші руки? Від кого ви її одержували – якщо можна?
М.К.Холодний: Знаєте, колись Чорновіл (земля йому пухом), узяв і порозповідав, що від кого одержував, кому передавав. Мені здається передчасним про це говорити. Мабуть, треба стояти до останнього, бо якщо буде реванш комуністів, то нас уже мовчання не врятує. У мене вже стільки написано проти них за часи незалежності, що вони зроблять те, що робили їхні попередники з «Розстріляним Відродженням» у двадцятих-тридцятих роках.
Що стосується того, які матеріали проходили через мої руки. Одержував я самвидав від Івана Світличного, від Дзюби Івана, Василя Стуса, від Чорновола, від Генріха Дворка (це представник технічної інтелігенції), від Льоні Плюща (він іще живий). Багато матеріалів ішло з Москви, особливо через Плюща від Сахарова. Я пригадую матеріали Веніаміна Кастеріна і Петра Григоренка на захист кримських татар. Їм тоді ще не дозволяли в Крим повертатися. Отакі матеріали я читав і передавав їх далі. Потім Валентина Мороза "Серед снігів", "Репортаж із заповідника імені Берії".
Може, ми десь підемо під дерево?
В.В.Овсієнко: А он є альтанка.
М.К.Холодний: Що стосується самвидаву. Від Віктора Некрасова я одержав твір Амальріка російською мовою "Просуществует ли Советский Союз до 1984 года?" Іван Дзюба тоді іронічно прокоментував цей заголовок – каже, що Союз-то просуществует и до 2084 року, а от чи Амальрік просуществует до 1984 года? І справді, Амальрік виїхав за кордон і їхав десь у Швейцарію з Файнберґом, художником-нонконформістом. Їхали вони легковиком, здається, на Мадридську нараду з питань Гельсінкі-75. Там була якась міжнародна нарада на цю тему. Так вони зіткнулися з вантажною машиною і Амальрик загинув. Так що Дзюбині слова виявились пророчими.
Але, що цікаво, 1984 року в квітні прийшов до влади Горбачов, і Союз розвалився....
В.В.Овсієнко: Горбачов прийшов у квітні 1985-го. Але це справді був початок кінця.
М.К.Холодний: Й інші матеріали йшли через Віктора Некрасова від Сахарова. Я Сахарова, Буковського бачив у Віктора Некрасова, розмовляв ними.
В.В.Овсієнко: Сахаров приїздив до Києва?
М.К.Холодний: Так, приїздив. Я його раз бачив у Некрасова. А раз бачив біля суду, коли був суд над Іваном Світличним.
В.В.Овсієнко: Сахаров приїздив на суд Івана Світличного?
М.К.Холодний: Приїздив, так. Вони з Віктором Некрасовим стояли...
В.В.Овсієнко: А його не пустили в приміщення?
М.К.Холодний: Я от не знаю, що там було. Думаю, що його, мабуть, не пустили.
А, я так і не сказав. Коли ми були в камері з Климчуком, раптом серед ночі заходять наглядачі і наказали нам обом роздягтися. Здається, обом, ну, мені – це точно. І зробили шмон. І в тумбочці під кришкою знайшли мою записку. А я думав, що мати одержить мої речі і хлопці додумаються, понишпорять, чи я там нічого не передав. Думаю, в черевиках знайдуть, вони ж розпорені, і не було там записок. Потім ті записки фіґурували сфотоґрафовані в моїй справі. Це теж додавалось як епізод мого злочину. А звинувачений я був за 62-й статтею "прим" – „антирадянська пропаганда і агітація”.
Щодо вивчення цієї моєї «діяльності»... Вісім томів було написано! Написав їх, по суті, сам Берестовський. Навіть Бальзак не мав такої працьовитості – це ж менш як за чотири місяці вісім томів написав! Там працювала, мабуть, ціла бригада. Бальзак так не писав!
В.В.Овсієнко: Ну, там же були й матеріяли, статті, розповсюдження яких вам інкримінували.
М.К.Холодний: Між іншим, що я там познаходив. Там є протоколи допитів Михайла Наєнка (зараз декан філологічного факультету Київського університету), Кайдаш Людмили, Григоренка Анатолія, Арсена Іщука. Того, між іншим, цей Берестовський допитував від другої години десь до шостої. Видно, Арсен Іщук хотів похмелитись і думав, що той щось дасть, і розколовся, на мене бочку покотив. А Берестовський думає, що можна й далі балакати – і довго його тримав. Той понабалакував на мене такого, що у мене й мурашки по спині бігали, коли я читав. Іщук же після війни спеціалізувався на критиці "Естетики" Миколи Євшана.
Так що багатьох було задіяно до вивчення моєї літературної і політичної діяльності – а власне літературна діяльність була політизована... Було задіяно десь дванадцять обласних управлінь КГБ. Допити велися також слідчими Ленінградського військового округу, Білоруського. Допитано було когось і за кордоном, бо була в справі якась польова пошта. Аж тепер мені хтось сказав із СБУ, що й за кордоном когось із хлопців допитували. Коли я приїхав до себе, до села, так там у Литвиненка Миколи, нашого сусіда, було весілля. Мене туди запросили, я там читав свої крамольні вірші. А там були молоді хлопці, до армії кілька пішло. Так Берестовський їздив по військових частинах, допити проводив, або їхні місцеві слідчі допити проводили.
Дуже позитивно повели себе вчителі. Директор Ромоданівської школи Верещака, де я навчався, вчитель Зеленський (між іншим, звинувачувався колись у співпраці з німцями під час війни) міг би, наприклад, тремтіти і догоджати КГБ, але він цього не зробив. Вони дали мені позитивні характеристики – так, як воно і було насправді. Позитивні характеристики дали мені жінки у Доброволичківці – там я працював у підсобному господарстві в школі, свинарем. Дівчата в Одесі теж себе дуже гарно повели. Між іншим, ніхто з жінок мене не видав. Правда, Кайдаш Людмила набалакала там чого попало – ну, вона, здається, була тоді членом парткому в нас на факультеті, так їй треба ж було говорити проти мене... Так на чому ми зупинились?
В.В.Овсієнко: Я питав про самвидав.
М.К.Холодний: А, за самвидав. Від Івана Світличного я одержав книжку "Сучасна література в УРСР" Івана Кошелівця. Я ту книжку повіз у Донецьк, Володимиру Міщенку дав. У Міщенка її забрали ще 1965 року, після мого приїзду. А він мені не признався до 1972 року, що в нього забрали мої книжки. Там ще мою книжку Охримовича в нього забрали. Я йому дав читати ті книжки. Забрали книжку "Розвиток громадсько-політичної думки в Україні". Це книжка двадцятих років. А в 1972 році все це випливло. Але Міщенко себе досить порядно повів. Він тоді, в 1965 році, сказав, що я йому привіз виступ чи Йосипа Сліпого, чи промову Папи Римського на захист національних прав в Україні. Я думаю, як же ж урятувати становище? Очна ставка в нас була в слідчій тюрмі КГБ. Берестовський вів. Так я кажу йому: "Слухай, а ти що – не пригадуєш? У той день, коли я приїхав, ти ж у поштовій скриньці знайшов ту річ. Ти просто подумав, що це я її кинув тобі. Так і сказав би, що ти думав, що це я тобі вкинув, так це збіглося з моїм приїздом". Він каже: "Точно, я знайшов у поштовій скриньці".
В.В.Овсієнко: Отак прямо й підказали йому на очній ставці?
М.К.Холодний: Берестовський як накинувся на нього: "Ви ж тоді краще пам'ятали, ніж тепер! Тоді у вас пам’ять свіжіша була!" А я кажу: "Так ні – грає ж роль все-таки не те, що колись сказав, а те, що каже зараз. Що каже останнє".
Дзюба давав мені читати "Раковий корпус" Солженіцина. Читав його тоді ще Борис Мозолевський. То був мій приятель, я в нього навіть деякий час жив у гуртожитку, він ще кочегаром працював. Десь там коло Дзюби, на вулиці Донецькій на Чоколівці.
А ще я підписував ті петиції. Була петиція 1965-го чи може початку 1966 року на захист Івана Світличного. Там було багато підписів – сімдесят чи що.
В.В.Овсієнко: По-моєму, сімдесят вісім. То відомий документ.
М.К.Холодний: Я теж хотів сказати, що сімдесят вісім. І я там був підписаний.
В.В.Овсієнко: Тоді було декілька таких листів. Тих, хто підписав, називали "підписанці". А в самвидаві, окрім віршів, якісь статті ваші ходили?
М.К.Холодний: Той великий лист до Шелеста ходив.
В.В.Овсієнко: У тій довідці немає дати, коли вас звільнили 1972 року. Бо варто цю дату записати.
М.К.Холодний: Та це було літо. А числа я не знаю. Там якось так вийшло, що сьогодні була постанова, щоб мене звільнити, а мені не було куди йти, бо чомусь мене звільняли ввечері.
В.В.Овсієнко: Ну, не пам'ятаєте – то Бог з нею. Значить, після того звільнення відправили вас куди – у Вінницьку область?
М.К.Холодний: Так. Там було як? Мене „бобиком” повезли в село Микуличі зібрати речі. І ця ж машина, «бобик» цей, і забрав мене назад. Десь мене возив... Я не знаю, для чого він завіз мене в Ірпінський ліс. Я думав, що там хотіли мене коцнуть. Він усе озирався.
В.В.Овсієнко: Це вони часом розігрували – лякали.
М.К.Холодний: Я не знав, для чого це. А вони зволікали, затягували час, а мені нічого не сказали, потім привезли мене на вокзал – і вручає мені Берестовський квитка на...
В.В.Овсієнко: Так це Берестовський вас возив?
М.К.Холодний: Так, так. З водієм. «Бобиком». Привезли з Микулич на залізничний вокзал у Києві і Берестовський вручив мені того квитка. Квиток був такий картонний, на поїзд "Київ – Чернівці", до Вінниці.
В.В.Овсієнко: І сказав, куди їхати?
М.К.Холодний: І сказав, щоб я приїхав у Вінницю і йшов у готель "Жовтневий". А потім щоб я йшов у міську Раду, у міський відділ народної освіти відносно роботи, щоб подав заяву.
В.В.Овсієнко: Які в них були підстави посилати вас саме на Вінниччину? Там жили ваші родичі?
М.К.Холодний: Мене викликав голова КГБ Федорчук: "Так куди ви хочете їхати: на Схід чи на Захід?" Я зразу ж зрозумів, що таке "на Схід" – це на Сибір, так? Кажу: "На Захід". Він каже: "Тільки так. На Захід ви не поїдете. Ви поїдете не туди на Захід, а в тому напрямку. Поїдете на Вінниччину – там же ж дружину брали. Ми її знайдемо, може, з нею зійдетесь", – бо я розлучився з дружиною. У нас не було де жити, так вона жила в Києві, а я жив там, на Бородянщині. Так у нас через це сім’я розпалася.
Тільки я вийшов з машини на вокзалі в Києві, а тут Сергій Параджанов іде. А він їхав у Кам'янець-Подільський, там якась жінка фільм знімала, він цікавився зйомками. Там, де метро, був гастроном, де перехід такий. Там стояло багато людей. Він купив надворі кошика з лози і каже: "Ви бачите, звідки ця людина?" – А я був незагорілий. Усі були засмаглі, а я ж сидів у камері, куди світло майже не попадало. Він там набрав усього – сухого вина... Я їхав не в своєму купе, може навіть не в своєму вагоні, бо пішов до Параджанова. Я чогось стояв у вагоні, а якийсь тип до мене підходив і починав розмову. Значить, хтось мене супроводжував.
В.В.Овсієнко: Обов'язково, аякже. Вони невідступно стежили, мабуть, аж до незалежності.
Хочу спитати, які стосунки були у вас зі Стусом Василем? Він казав, що ви в нього на Львівській, 62, зупинялись на деякий час.
М.К.Холодний: Що стосується Василя Стуса, то так, я в нього і зупинявся... Було, що я в нього й ночував. Він від мене отримав мої вірші. Але на слідстві я сказав, що не давав цих віршів. А він теж сказав, що не знає, як вони тут опинилось. Я на суді сказав, що...
Було обговорення моїх віршів у Спілці письменників разом зі Стусом. Так нам ще підкинули Наталю Кащук. Та і Микола Клочко ночував – теж бездомний чоловік, колись він сидів. Йому весь час спокою не давали кагебістські душпастирі. Якось Василь кудись поїхав, так ми трохи жили у його домі. Там жив і Тесленко Олександр з Донбасу. Була там якось Марія Овдієнко. Пригадую, одного разу була Надія Кир'ян...
В.В.Овсієнко: Так, Надію Кир'ян і Марію Овдієнко я теж знаю.
М.К.Холодний: А потім, я пригадую, що Стус коли б не поруч зі мною в камері сидів. Я був у шостій...
В.В.Овсієнко: А, Василь гучно говорив, його далеко чути було.
М.К.Холодний: Він якось сперечався з тим дідом, що ходив по антресолях, чи як їх назвати. Над так званими двориками для прогулянок. Це взимку було. Так він щось там сперечався з тим дідом. Так я дізнався, що Стус там є. Я голосно забалакав, щоб Стус почув мій голос, щоб зрозумів, що я теж тут сиджу. Так він почав цитувати одного мого вірша. Зразу було ясно, що Стус там. Стіни тих двориків часто обкидали новим цементом – бо хтось, дивись, нашкрябав свої ініціали. Євген Сверстюк – так той прямо на льоду великими літерами, так зразу й не врубаєшся, – написав: "Є.С.". То можна було зрозуміти, що Євген Сверстюк там побував.
В.В.Овсієнко: Добре. Ви сказали, що народилися в липні 1939 року. А дата яка?
М.К.Холодний: 30 липня. Хоча за метриками (і так воно насправді й було) я народився 31 липня, і не в селі Карильському, а в селі Краснопіллі. Це Коропський район на Черніговщині. То сусіднє село, туди належав наш хутір Ягідний.
В.В.Овсієнко: І ще я зауважив: ви, здається, не назвали ім'я і прізвище своєї мами.
М.К.Холодний: Матір звали Галина Михайлівна, дівоче прізвище Чуча було. Мати померла прямо на вулиці, я не знаю чому, в 1984 році, десь 16 лютого. У неї на потилиці був якийсь кров’яний згусток. Видно, що був якийсь удар головою, якщо вона впала головою назад. Вона, між іншим, тоді до свідомості не проходила, а пролежала кілька днів у лікарні десь до 19 числа. Пробула днів три в лікарні і померла, не прийшовши до свідомості. А той чоловік, який її на саночках привіз додому (він її ще живу привіз), Василь Якименко, на Гуковій – забув, як її було звати, – був одружений, жив через одну хату від матері, – він казав, що мати лежала головою в напрямку до своєї хати. Ну, може вона повернулася, мало що там могло бути...
А батько в мене загинув. Він у Сибіру залишився. Він хотів матір туди забрати, але мати туди не поїхала – їй розрадила її мати, тобто моя баба. Розрадила, каже: "Не їдь туди – це далеко. Та ще, знаєш, там він може тебе покинуть". Ну, це ж, бачиш, війна наробила тоді такого. Батько не хотів повертатися до колгоспу, він хотів нам виклик вислати. Мати не поїхала. Я б там, ясна річ, уже б давно зрусифікувався і як поета мене б не було. А батько загинув десь 1962 чи що року. Ніби потрапив під поїзд. Чи він потрапив, чи може його, я не знаю... Зв'язувати це зі мною, мені думається, не слід. Одне слово, він загинув, потрапив під поїзд.
В.В.Овсієнко: Ні братів, ні сестер у вас не було?
М.К.Холодний: Була у мене сестра чотири роки. Був брат. Так той під час війни помер, маленький. І сестра була, так теж померла. Батько приїжджав додому після війни у відпустку, десь у 1947 році. Після того приїзду народилася сестра. Він з матір'ю підтримував нормальні стосунки. Мій двоюрідний брат покупав її в колодязі, вона захворіла на легені. Тоді не було пеніциліну, і вона згоріла за один тиждень.
Що я ще хотів додати. Я значну частину свого архіву передав до державного архіву-музею в Києві, що на території Софіївського собору. А частину мого архіву – це по 1984 рік, зокрема, фотографії, документи – я дав на збереження Василю Яременку, професору Київського університету. І він його привласнив. Серйозно! Чого я дав йому до 1984 року? Бо в мене тоді померла мати і наді мною знову почали згущуватися хмари. Мене постійно шантажували в школі. Між іншим, мене звільнили з роботи за листування з Сахаровим. Вони думали, що я з академіком Сахаровим листуюсь, а я листувався з тим Сахаровим, що, може пригадуєте, врятував чи знайшов екіпаж Гризодубової, Раскової і Марини Осипенко десь там на Далекому Сході. Так той пілот Михайло Євгенович Сахаров під час війни потрапив із учителем, теж пілотом, у полон. Я з ним познайомився через Макаренка, вчителя з Явминки (?). Я там учителював разом з Макаренком. Так він мені розповів, що потрапив у полон з тим пілотом. Ну, на військових літаках Сахаров більше не літав, а тільки на цивільній авіації, на пожежних літаках. Ну, Гризодубова і його трохи врятувала, а то сидів би в Сибіру.
Так я в 1984 році звернувся до Рейґана, і Черненку копію послав, з клопотанням, щоб надав мені політичний притулок. Після того навколо мене почали згущуватися хмари. Обласний КГБ виніс мені попередження. Я думав, що в мене може бути обшук і позабирають мої архівні матеріали. Тому передав Василеві Яременку багато фотографій: там і Параджанов, і Дзюба є, і Павличко, і Калинець, мої батько й мати, я з матір'ю і батьком.
В.В.Овсієнко: То цінний архів. А ви звертались до Яременка, щоб повернув?
М.К.Холодний: З ним була домова, щоб він їх передав кудись за кордон, щоб таким чином зберегти. Я сказав: "Якщо не зробиш це за два роки, так повернеш мені, я це сам зроблю". Думав, якщо мене не посадять, так через два роки це все перемелеться, хмари розвіються – сам це зроблю. А він це не зробив А потім каже мені: "А мій син буде досліджувати. Я тобі не поверну тих матеріалів". Там дуже багато одиниць зберігання: там листи від Дзюби, від матері. Є автографи Сергія Параджанова, тих людей, котрі вже померли. Там документи про моє переслідування. Скажімо, від "Радянського письменника" Петренко пише: "Ми Вашу книжку не можемо прийняти до розгляду, бо ви стоїте на антирадянських позиціях". До розгляду не прийняли, а він знає, на яких я позиціях стою. Так Яременко ніби казав директору Крячку, що передасть архів Холодного. Я вже в пресі про це говорив, хто привласнив мій архів. Десь шостого чи сьомого числа я давав інтерв'ю газеті "День". Але він це Крячку ще раніше казав. Там є документи, які мені з архіву КГБ передали, зі штампами КГБ.
В.В.Овсієнко: Може, все те збережеться?
М.К.Холодний: Думаю, повинно зберегтися.
В.В.Овсієнко: Ну, добре, пане Миколо, я думаю, що ми вже переговорили, що треба було. Я вам дякую.
М.К.Холодний: Дякую, бажаю вам творчих успіхів.
В.В.Овсієнко: Це було 6 жовтня 1999 року на Володимирській гірці. Говорив Микола Холодний. Вів запис Василь Овсієнко. (Далі запис на ходу).
М.К.Холодний: Хто мене морально і матеріально підтримував, коли виключили з університету, коли були на мене в Києві гоніння? Бо я все-таки в Києві жив, писав вірші. Я зброї не складав. Хто мене матеріально підтримував?
Леонід Вишеславський, хоч і сам був звільнений з праці в журналі "Радуга", біля метро передав мені гроші. Прямо на виду шпиків підійшов, привітався і передав гроші.
Мешкав я у Генріха Дворка (Стус Дмитро взяв його доньку Оксану, одружився з нею). Потім мешкав я у Зиновії Франко, прямо в одній кімнаті з її батьком Тарасом Франком. Я захистив дипломну роботу в Одеському університеті „Збірка Івана Франка "Зів'яле листя". Між іншим, один із розділів, де художній аналіз цієї збірки, мені дав Василь Стус. Він, коли поступав до аспірантури, писав на цю тему реферат.
Підтримував мене, гроші на хату, яку я купив у Микуличах, давав Іван Дзюб, перекладач з японської.
Потім мешкав я у Цехмістренків. Це були Юра та Ірина (вони вже померли, одне й друге). Юра був без ніг – попав колись під трамвай. Він був доктором наук, працював в Інституті фізики.
Із письменників – Юрій Щербак. Я у нього жив. Жив я у Валерія Шевчука. Жив я у Євгена Гуцала. Підтримував мене Андрій М`ястківський. Жив я в Івана Немировича, у Михайла Ткача, в Івана Гончара. Потім у Володимира Дрозда, отут над букіністичним магазином чи "Академкнигою", нині по Богдана Хмельницького. У Володимира Дрозда і в Ірини Жиленко, бо це його дружина. Потім у Малишка Андрія...
В.В.Овсієнко: Навіть у нього!
М.К.Холодний: У П'янова Володимира. Про Бориса Мозолевського – я вже казав, про Ігоря Мойсеєва казав. А у Віктора Некрасова я декілька місяців мешкав.
В.В.Овсієнко: Так ви про цих людей багато знаєте і могли б про них написати?
М.К.Холодний: Так, я опублікував спогади.
В.В.Овсієнко: Де опубліковані ці спогади? Ідемо східцями?
М.К.Холодний: Я спогади про Віктора Некрасова опублікував у журналі "Донбас", у кількох номерах газети "Молода гвардія" (це київська газета, вона вже померла).
В.В.Овсієнко: Пам'ятаю, я читав дещо.
М.К.Холодний: Десь на початку дев'яностих чи може наприкінці вісімдесятих вийшла в Москві книжка "В самых адских котлах побывал". Це твори Віктора Некрасова, коли б не зарубіжні, бо ж він на початку сімдесятих виїхав у Париж. Та його, по суті, вислали туди. Так там на десятьох сторінках мої спогади "В окопі Віктора Некрасова".
Я, між іншим, маю два листи від Волегова з Алтаю. У книжці Віктора Некрасова "В окопах Сталинграда" є ординарець Керженцева. Це він, тільки там він називається Валєга. А головний герой називається Керженцев. Сам Віктор Некрасов був прототипом цього героя. Так я познайомився з тим Волеговим. Десь у Лунді в Швеції мешкає професор кафедри російської літератури Лундського університету Валерій Кулаков. Він був знайомий із Віктором Некрасовим. Той до нього в Нью-Йорк приїжджав, а той десь там має магазин якийсь книжковий, чи мав, у Нью-Йорку. Так вони там по чарці випивали і розмови якісь же вели. Ми листуємося з тим професором.
В.В.Овсієнко: А з Михайлом Осадчим? У вас же є ціла книжка про Михайла Осадчого? Які між вами були стосунки?
М.К.Холодний: Михайло Осадчий? Десь у 1971 році ми з Грицьком Чубаєм, з художником-авангардистом (це у Львові) Орестом Яворським, співаком Віктором Морозовим, перекладачем Олегом Лишегою створили підпільний журнал "Скриня". Ми залучили до нього і Михайла Осадчого. Вийшло тільки одне число – журнал накрило КГБ. Ми хотіли його зробити всеукраїнським журналом. Одно число чи двоє вийшло. Ми правильно йдемо чи ні?
В.В.Овсієнко: Правильно, правильно. Ось тут є східці.
М.К.Холодний: То був цікавий журнал. Там були різні рубрики, різні жанри, там і музика була. Тоді відбувалось становлення української національної естради. З нами був Віктор Морозов, який пізніше створив пісенний театр "Не журись". І кіно навіть є зняте. А тоді в них був ансамбль (його заборонили) "Арніка". Арніка – це якась гірська квітка, квітка безсмертя. Ансамбль заборонили, ясно ж, за національне спрямування. Коли "Смерічка" виходила на арену, мені Тарас Кияк сказав, що піснею ми зробимо не менше, як зброєю... Так Осадчого я залучив до співпраці з журналом "Скриня". Але довше проіснував журнал "Український вісник".
Я ще не розповів... Скажімо, Цімох проти вас всілякі інсинуації творив, щоб здискредитувати вас. А проти мене його ж контора, КГБ, що придумала? – Мене з Ніною Матвієнко фотографував такий Борис Ковгар, а потім узяв і змонтував там у різних ситуаціях і влаштував фотовиставку під мостом в Ірпені, недалеко від Будинку творчості письменників. Це щоб на мене впала тінь, що ніби це зробив я.
В.В.Овсієнко: А коли це було?
М.К.Холодний: Це було десь 1969 року. Та виставка справді нашкодила моїм стосункам оточенням, що збиралось навколо Івана Гончара і його музею, бо туди й Ніна Матвієнко була вхожа. Тому Борису Ковгару ніби обіцяли посаду заввідділом у Музеї архітектури й побуту. А доти він працював редактором багатотиражки на авіазаводі. А потім якийсь там чи Данилюк, чи Даниленко...
В.В.Овсієнко: Майор КГБ Даниленко.
М.К.Холодний: Даниленко-кагебіст, майор, підвів його, не виконав своїх обіцянок Ковгару. Так він написав відкритого листа і признався там, що шпигував за Іваном Макаровичем Гончарем.
В.В.Овсієнко: Я в 1972 році читав цього „Відкритого листа майорові КГБ Даниленку”. Він увійшов до шостого числа „Український вісник”, яке готували Євген Пронюк і Василь Лісовий, а я допомагав їм.
М.К.Холодний: А я пізніше дізнався про той лист. Я його теж читав. У мене був вечір у якомусь інституті в Дарниці, десь відразу на „Лівобережній”. Бурсов його проводив. Там був хор "Гомін" під керівництвом Леопольда Ященка. Так що й хористи це чули. На цьому вечорі появився Борис Ковгар. Я якраз розповів цю історію з так званою фотовиставкою. І тут Ковгар появився, руку мені тисне. І я потиснув йому руку, став перед залом і кажу: "Це тут появився Ковгар. Давайте вибачимо йому те, ще він зробив. Це ж правда?" – питаю. Він каже, що правда, що було таке. Кажу, що ті чорні сили все робили, щоб нас роз'єднати, настроїти один проти одного. Вони ще й зараз продовжують ті свої чорні справи.
В.В.Овсієнко: Вони й зараз руйнують українські організації.
М.К.Холодний: Розкололи Рух – це їхня робота. Партії розколюють, та навіть було, що й сім'ї розколювали. Наприклад, настроювали чоловіків проти жінок, жінок проти чоловіків.
От Довгань Борис. Він зробив скульптурний портрет Василя Стуса, і мій робив. Ми з Василем тоді в одні дні позували йому. Так десь там у Художньому інституті чи в Спілці художників запрошує Бориса Довганя працівник так званих компетентних органів і каже: "А вы знаете с кем связалась ваша жена?" А той каже: "Нет, не представляю". – "С националистами". – "Да вы что?" – "Правда". – "Так я с ней беру развод. Завтра же подаю заявление на развод". – "Да, ну что, вы Борис батькович! Не надо так горячиться. Возможно, надо повлиять на нее, поговорить". Ну, Борис, звичайно, розіграв таку сценку. А було, що робили навпаки – тиск чинили на жінку, щоб вона тоді тиснула на чоловіка.
В.В.Овсієнко: І досягали успіху. Як от у випадку з Іваном Дзюбою. Кажуть, Марта разом з КГБ тиснула на Івана.
М.К.Холодний: Серйозно? Я цього не знаю.
В.В.Овсієнко: А жінка Івана Драча сказала так: "А я свого Івана в тюрму не пущу". І не пустила! Жінка – союзник КГБ, щоб ви знали. Так сказав Юрій Литвин. Не раз так було. Кагебісти на цьому грали: „Вам потрібен чоловік? То давайте разом будемо його рятувати”.
М.К.Холодний: А мені було, що пропонували в Вінниці: "Треба ж вам одружитися – так ми можемо вам порадити, кого взяти". Я питаю: "А спать же хто з нею буде – ви чи я?" Більше на цю тему розмов не було. Вони побачили, що я там з однією молодою особою познайомився. А її батько, виявляється, під час війни працював у якомусь німецькому госпіталі, лікарем був. Так вони перед Києвом боялися, щоб їм не нагоріло...
Я забув сказати, яка була вимога, коли я їхав до Вінниці. Чого мене в Вінницю тоді відправили? Це ж була одна із передових областей, найбагатших на Україні. Так від мене вимагали, щоб я написав на противагу "Крику з могили" позитивну збірку віршів. При тім казали, що не обов’язково, щоб було там "ура-ура". Навпаки, щоб не впадало в вічі, написати таку якусь нейтральну збірку. Ще й питали: "Скільки вам треба для цього часу?" Я сказав: "Року півтора". Але я її не написав, та й не прагнув писати, якось руки не піднімалися. Я переживав творчу кризу. Я прийшов у себе десь аж у середині сімдесятих, під вісімдесяті роки...
(Далі розмова в приміщенні Республіканської Християнської партії, на Сагайдачного, 24.) А ще, пане Василю, я забув сказати, що коли почалася в мене одіссея між небом і землею – мене ж виключили з університету 1965 року, а ніде не можна було влаштуватись на працю. Так при тім у ЦК комсомолу пропонували, щоб я поїхав працювати в шахтком комсомолу десь на Донбасі.
В.В.Овсієнко: Тамара Главак пропонувала?
М.К.Холодний: Ні, вже інші хлопці. Але я не поїхав. Тоді ЦК і взагалі ці комсомольські органи були як філіал КГБ. Та й вони ж звідки? У КГБ вихідці з комсомолу йшли працювати.
Хто мені надав притулок – так це Оксана Мешко. Пізніше в Оксани Мешко я зустрічався з Петром Григоренком. Не кажу вже, що з такими людьми, як Дмитро Іващенко з Західної України. Це з тих, що 1965 року посадили, він був педагог.
Я забув назвати Риту Довгань і Бориса Довганя. Рита працювала в газеті "Друг читача". Між іншим, я туди Чорновола влаштовував, бо там працював Микола Гірник, а я з ним був знайомий. Він, може, навіть редактором був у цій газеті. "Друг читача" тоді був десь отут, як бульваром Шевченка спускатися донизу, перед Пушкінською вулицею. Я тривалий час мешкав у Довганів на бульварі Перова в Дарниці.
Ще когось я не згадав. Та всіх не згадаєш, бо то було багато...
Не сказав ще про одну подію, якою займався – і безуспішно – факультетський партком КДУ. Я хочу взагалі сказати, чим тоді займався партком. Займався протягом п'яти років. Там треба було виявити винуватців, щоб, відповідно, покарати і не випустити з університету. Так і не виявили. Ніхто не признався.
Це було на першому курсі, десь у перші дні. Ми сиділи в 142 аудиторії.
В.В.Овсієнко: То така велика аудиторія в жовтому корпусі. Там увесь курс вміщався.
М.К.Холодний: Туди всіх зганяли, як правило, на такі дисципліни, як історія КПРС, історичний матеріалізм, діалектичний матеріалізм. Ці дисципліни обов'язково вивчалися по всіх факультетах. Там перед нами сиділи дівчата. А ми сиділи – я, Михайло Кузьмич Наєнко (зараз він декан філологічного факультету).
В.В.Овсієнко: Що – він з вами разом навчався?
М.К.Холодний: Ми в одній кімнаті гуртожитку мешкали всі роки. Був з нами тепер поет, прозаїк і драматург (Сміється) – Томенко Микола. І Закордонець, мабуть, сидів з нами і, мабуть, Сисой. Не знаю, хіба стільки могло вміститься на одній лаві? Ну, Закордонець точно був (почав працювати після університету в Міністерстві закордонних справ). Так десь узявся під час лекції презерватив.
В.В.Овсієнко: А то ж тоді рідкість була...
М.К.Холодний: Ми розмовляли між собою. Ну, дівчата крутились, крутились і передали нам записку, щоб ми тихіше балакали. Ми взяли цей виріб, загорнули в їхню записку і повернули на першу парту, туди ж, перед себе, їм, дівчатам. Там була з романо-германського відділення така красива дівчина, вона десь біля обласної лікарні мешкала, я її бачив. Вона згодом виступала на мій захист. Красива така дівка була. Вона мала якесь відношення до Дарниці – чи заміж виходила, а потім розлучилася. Тут якраз дзвоник продзвонив – кінець лекції. Мабуть, дві пари минуло. Була там така Тетяна Третяченко. Вона зараз коли б не директор музею Лесі Українки. Вона проти мене виступала, коли мене виключали. Так вона вхопила цю штуку і побігла, тримаючи її в руці, в партком до Зарицького Миколи Степановича. (Він захистив дисертацію "Частки "-сь", "-ся" в сучасній російській мові". Був такий Шкуров, так той придумав пародію – щось там таке: "Сь, ся – впі-сяв-ся") . Так вона приносить до нього і каже: "Оце хлопці передали". А деканом був тоді (чи заміняв декана) Сіренко.
В.В.Овсієнко: Сіренко. Був такий сірий чоловічок.
М.К.Холодний: Так. Сірий він був такий. Зарицький і каже: "А нащо ти принесла? Мені, як треба, я придбаю". Але ж вона поклала це йому на стіл і пішла. Раз поклала – значить, треба розбиратися. І розбиралися п'ять років. Хотіли ж узнати, хто там сидів. Почали нас викликати. Ми кажемо, що ми не передавали. Що вони дали нам якусь записку, а ми повернули її назад. Воно там у записці й було. Ми не розкривали. Це вони поклали. А ми повернули назад, ми не бачили, що там було всередині.
Ми колись їздили – чи Підпалий нас возив, чи Кайдаш – у Лозірки під Пирятином. Звідти, мабуть, Кайдаш і Підпалий. Ми їхали до Полтави на екскурсію. Тоді гідом був (він у профкомі працював) Дроб'язко Володя, він Надольну Марію забрав з нашого курсу. Так Сіренко і там допитувався – ми ж там трохи випили, думав, що розповімо: "Ну, розкажіть, хлопці. Уже багато років минуло". І все одно ніхто так і не видав таємниці, як та річ опинилася у записці. Мене теж викликали. Сидять члени парткому, Зарицький бере папірцем ту річ, піднімає і каже: "Ну от, розкажіть, як оцей раритет опинився в нас у вузі. Нас не цікавить, хто передав. А як він тут опинився?" Підвів таке підґрунтя, що це ж, мовляв, навчальний заклад, а не якийсь притон чи бордель.
Замість епілогу я хотів додати до цієї історії з гумовим виробом – чотири копійки він тоді коштував, як пам'ятаю – так це те, що в 1968 році я захищав дипломну роботу в Одеському університеті, і головою державної комісії був Микола Степанович Зарицький. Ні-ні, то він був перед цим... Я перепрошую. Коли я захищався, то головою державної комісії в нас був зі Львова Мирослав... Прізвище я забув. Він написав семінарій за творчістю Івана Франка. Потім вигнали його з університету, бо він десь у бібліоґрафії вжив імена діаспорних дослідників. А Зарицький, мабуть, був головою Державної комісії 1967 року. Так він запросив мене на шклянку вина і сказав: "Знаєте, Костьовичу, ну, такі тоді були часи... Ну, нічого я не міг тоді зробить, щоб вам допомогти", – він мав на увазі виключення з університету.
В.В.Овсієнко: Миколо, може б прочитали декілька віршів. Особливо тих, які тоді наробили багато шуму: "Сьогодні у церкві коні...", "Собаки", "Привид"...
М.К.Холодний: Гаразд.

ПРИВИД
"Привид бродить по Європі"
(Карл Маркс)
В добу, коли ракетні свисти,
На Марсі мешканців збудили,
Хто б міг повірить, щоб у місті
За кимось привиди ходили?
В радянськім місті? Певна річ,
Про це не може й мови бути.
Воно-то так, та третю ніч
Спокійно як мені заснути?
Де не поїдь, де не піди,
Де не ступи у місті вільному,
Він вирина, мов із води, –
Знайомий привид у цивільному.
Ба, скрізь нові життєві форми,
Що й він, мабуть, ма’ службу нести.
В колгоспі привид цей три норми
За день давав би, слово честі.
Відсвітить сонце, чорним вороном
На землю вечір упаде,
Поснуть собаки злі наморено,
А він іде, а він іде.
А я радію, піт утерши
Пополотнілою рукою –
Це у житті моєму перший,
Кого повів я за собою.
(1964)

"ВМИРАЮТЬ ПОЕТИ" – на смерть Володимира Сосюри.
В.В.Овсієнко: Почитайте. Він помер 1965 року, здається, 5 січня. Казали, що повісився в нападі божевілля.
М.К.Холодний: Десь отак, якщо не в грудні. Я був на тому похороні. Там Андрій Малишко сказав, що ніякими Сибірами не вб'ють нашої мови. Так оцих рядків у виступі Малишка в газеті "Радянська Україні" вже не було.


Вмирають поети в душі,
А потім в лікарні вмирають.
Ховають спочатку вірші,
А потім поетів ховають.
Поету копають яму,
Коли – знає тільки він сам.
В поезії білі плями –
Ще більше на серце плям.
Неначе потрапив не в свій город,
Нервово повітря ковта.
Поете, не той тепер Миргород
І Хорол-ріка не та.
Поетів вивчають діти
І слідчі десь цілу ніч.
Поетам дарують квіти –
Померлим, відома річ.
На цвинтар за місто, як сніг,
Вивозять на п'ятій швидкості.
Глузують із друзів їх,
Немов з історичної рідкості.
І ті над труною щось мимрять,
Кого так діймають турботи,
Що тільки поети вимруть –
Не стане для них роботи.
На Байкових зимних схилах
Падають сльози удавані.
І сняться поетам в могилах
На Півночі зими недавні.
І біли ведмеді, ватра,
Земляцьких кісток опилки.
Поетів не стане завтра –
Залишаться члени Спілки.
І як нам з-під криг тоді виплисти,
І хто нас запалить? Хто?
...Он знову на п'ятій швидкості
Помчало когось авто.
(1965)

СОБАКИ

"Провадиться перереєстрація паспортів на собак".
З оголошення біля київського стадіону "Динамо".

Собаки в місті мають паспорти.
Собак на дачах бачу поза містом.
У цих собак збудовані роти
Сучасно і за формою, й за змістом.
Вони навчені гавкати по-хатньому,
Війна з вовками – то не їхня тема.
Канарці усміхаються по-братньому,
У спів її вслухаючись дотемна.
Собаки мають грамоти й медалі
І нападають тільки за командою.
Невчених псів стає все менш дедалі –
Кому цікаво жити під верандою?
Собаки в місті з почестями мруть,
Прадавня слава в їхньому роду є.
Собак вночі до тюрем не беруть,
Як тих беруть, хто їх щодня годує.
А наша слава впала на порогах,
Пішла від нас десятою дорогою.
Сидять собаки у блискучих "Волгах",
А мої друзі десь сидять за Волгою.
Хай буде ж славен український лоб,
Яким з-під чобота ми так чудово бачимо.
Стоїть безпашпортний за хлібом хлібороб,
Стоїть і заздрить він життю собачому.
(1964)

БАЛАДА ПРО ЧОРНУ ПТИЦЮ

Трупи клав на вози
тридцять третій рочок…
Хоч бери та й гризи
комсомольський значок.
Жінка кинула чоловіка
і торби на горба.
Подаруй їй, Владико,
колосочка з герба.
Чоловік збожеволів
і пожежу вчинив.
До собачої будки
він дітей зачинив.
А за числами числа.
…Аж це полудня одного
чорна птиця повисла
над обійстям у нього.
Людським голосом запитала:
– Чи ви тута живі ще? –
Куля в відповідь просвистала –
Впала птиця на попелище.
А на тім попелищі рушницю
Опустив чоловік.
Він застрелену птицю
до дітей приволік.
Наказав їм її зварити,
на вечерю запросив півсела.
А на ранок почули діти,
що то мати їхня була...
(1963)

ДЯДЬКО МАЄ ЗАВОДИ І ФАБРИКИ

Дядько має заводи і фабрики
І постійну в селі прописку.
Лиш не має чим дядько взимку
Годувати нещасну Лиску.
З чотирьох похитнулася Лиска,
Покотилися очі високо,
Ой, об'їздила тітка Пріська
Ветспеців до найдальшого виселку.
Дядько був несформований партою,
Він відходив, мов стиль рококо:
Весь народ любив рідну партію –
Дядько вперто любив молоко.
Він щоденно в гної копався,
Не хотів вечорами на збори йти,
В дерев'яному цебрі купався,
Коли інші купалися в золоті.
А специ приїздили не зблизька,
А надворі шугала віхола.
І отак не одна вже Лиска
З ветспецами від дядька поїхала.
І нарешті, прийшла межа –
Дядько об землю брязнув цебра
І сунув за халяву ножа
Так, неначе під власні ребра.
А як місяць ступив на кладку –
Над проваллям сполохані зяблики, –
Попрощався з коровою дядько,
Котрий має заводи і фабрики.
(1963)

СПОВІДЬ БОЖЕВІЛЬНОЇ

(5.10.1998 рік, з нових віршів)

Я письменниця з Поділля,
Уважаю рукоділля
Й кормовий буряк.
У деревні рано з жиру
Отдалася фуражиру,
А мені – моряк.

Скучна жизнь була в колхозі.
У одній знімались позі
Около кущов.
Хоч були немиті морди,
Поздравляв нас за рекорди
Сам М.С.Хрущов.

Я люблю картоплю змалку,
Сало, бетономішалку
І зелений гай.
Як тікала до столиці,
Три в селі було телиці
І один бугай.

Коли є в кишені гроші
Всі професії хороші –
Злодій і гончар.
Пригласив мене на танці
У барвистій вишиванці
Лютий яничар.

Був водітєлєм на МАЗі,
Поселився у общазі
Із большим трудом.
Довго з целкой я носилась,
Наконець, опоросилась
І здала в дєтдом.

Інтересні віжу книги:
Наркоманія, інтриги.
Книги разметьом.
Марно времені не гаєм
І увєрєнно шагаєм
Ленінським путьом.

Єрунди я не крапаю,
Єслі треба, то склепаю
Небольшой стішок.
КПУ накрию матом,
Славлю тих, хто создал атом
І нічний горшок.

Бо полєзно черепочки
Мені дєйствують на почки,
Не мені одной.
Обступає ніч довкола,
Помню вас, кирпична школа
І колхоз родной.

Петро Ребро написав на мене пародію – "Бартер", чи що. Повисмикував цитати з моїх віршів про кохання. Цікава, між іншим, талановита пародія. Ну, а я написав, щоб не бути в боргу, на Петра Ребра:

ПЕТРОВЕ МОТОВИЛО

Казали так: "На вуса намотай"
Січовики – жартівники запеклі,
Без сміху набридає навіть рай,
А з сміхом навіть можна жити в пеклі.
Петро Ребро

У Дніпрі, задивившись на Галю,
Утопився старий бегемот.
Я також позираю на кралю,
Але я не такий собі мот.
Нехай недруги брешуть погані
І хай друг мене десь обсміє,
Від зелених Карпат до Лугані
Знають всі мотовило моє.
Приросли до грудей залізяки,
Навіть бджоли про мене гудуть.
І до Лувру, звичайно, друзяки
Мотовило моє віддадуть.
Своєчасно змотався від Теклі,
Насміявсь, молодий, досхочу,
Сміючися, кипітиму в пеклі,
Бо й у сні я чомусь регочу.
Моя жизнь, як фортеця розбита,
Як над шляхом козацьким горох.
На вокзалі сумує кобіта –
Помотаємо в чортополох.
Поцілую, а іншого дудки.
Пахне п'янко подушка отав.
Попрошу її змотувать вудки,
А вона мене – щоб відмотав.

КОШУЛЯ ЧОРНОЗЕМУ

До села Шкандибенко приїхав,
Майже на новісінькій "Тойоті".
Лімузин знервовано зачмихав
І загруз по осі у болоті.
Піт рясний, неначе на коняці,
Силу мав Шкандибенко паршиву.
Плив народ на поміч комуняці –
Обласного все ж таки пошиву.
Не японський, звісно, імператор
Ощасливив їх периферію,
Але був Шкандибенко оратор:
"Я любов'ю до землі хворію".
І тяглася довго та хвороба,
Їздив гість по стегна і сметану,
Мов реп'ях, прилип до хлібороба,
Ще й колег привозив з Дагестану.
Не зітруться в пам'яті гостини,
Тости з дружелюбними панами,
Іменини, поминки, хрестини,
Реп'яхи вночі попід тинами.
Обласні рівнялись примітиви,
На ура – пригадуєш тепер ти?
Та сумні в Шкандибенка мотиви,
Якщо раптом плуга треба перти.
Орачам він скаржився весною
На пекельні болі в поясниці,
А торік за полезахисною
Підхопив інфаркт на молодиці.
Відвезли Шкандибенка за терни,
Звідкіля ніхто не повертає,
Залишив бензину півцистерни,
І над ними дух її літає.
Закривав повіки без іроній,
Горбачова згадував Мишулю.
На запале місце дід Антоній
Висипле чорнозему кошулю.

ТРИНАДЦЯТА ГАРМАТА

У Чернігові на валу дванадцять гармат. Іноді дівчата жартома призначають побачення біля тринадцятої.

Де моя тринадцята гармата?
Заряджу і вистрелю коли?
Я нащадок дикого сармата –
Ти мене очима не коли.
Ти ріка – і я здіймаю хвилю,
Ти фортеця – йду у гармаші,
Якщо прямо в серце не поцілю,
То лишуся раною в душі.
Що від Бога збутися повинно,
Не тікай ні в поле, ні в ліси.
Ніжної троянди, панно Інно,
Дай торкнуся краплею роси.
Не шукай поважної причини,
Що не можеш вийти за межу.
Як любов'ю юного Тичини,
Я тобою, мила, дорожу.
Сходами освітленої зали
У середні спустимось віки.
Нас іще докупи не зв'язали
Аж занадто гострі язики.
Дуже мало дав їм компромату,
Не забудь, не зрадь, не охолонь.
Вірю у тринадцяту гармату
І в тепло святих твоїх долонь.

Там мені дуже незручно було: я взяв тоді погані окуляри, я нічого не бачив, коли читав.

ЧОРНИЙ ЯЩИК

У блокноті стерлася адреса,
Можна прочитати кілька слів:
„Їхати до станції Одеса,
Запитати вулицю Ослів”.
Там у чорнім ящику з фанери
Дві старенькі мешкає змії.
Вперше подивитись на манери –
Викапані родички мої.
Правда, як наступиш на хвостище,
Якось не по-нашому сичать,
Корчаться. Плазуєш слабо ти ще
І кому не буде виручать.
Взагалі ж їх принципи хороші:
Є гірчиця, хрін і олів'є.
І якщо в кишені маєш гроші,
Котрась міцно шию обів'є.
Висмокче усі із тебе солі,
Приторкне до губ тонке жало,
Щоб хоч раз пізнати запах волі –
Й щось в тобі змертвіле ожило.
Уночі наробиш скрипу-рипу
Чи проспиш до ранку, як павич,
Обдеруть, гадюки, наче липу,
За той хрін, гірчицю і за ніч.
Відчувать романтику оцюю,
Два мішки купонів замалі.
Щож, поїду, мабуть, попрацюю
Двірником де-небудь в Сомалі.
Отоді вже, певно, розженуся,
У багно обличчям не впаду,
На зміюці юній оженюся,
Гадючат на старість розведу.
Є іще в Херсоні одна кобра,
Музику шанує над усе.
Скромна, невибаглива і добра.
Чув, що море щастя принесе.

У ЧЕРЗІ ПІЛЬГОВИКІВ
ЗА ВІДЗНАКОЮ ІМЕНІ ТАРАСА ЄГОРОВИЧА ЧЕ ГЕВАРИ

На здобуття Державної премії.

Через плавні вечірнього Чилі
Че Гевари Тараса тропа.
Я не був там. У мене на тілі
Не тоді виступає ропа.
Позираю ночами на сопку,
Мов на гуску старий пелікан,
І останнє поліно у топку
Жбурону Айседорі Дункан.
У жазі, у Тарасовім стилі
Поєднаю і міс, і модель.
У бамбуках почується: "Чилі!
Не стріляйте, маестро Фідель".
Позгиналися в черзі каліки,
Відлили Че Гевари медаль.
В піднебессі шугають шуліки
І виблискує песа медаль.
Нагородна пригріла комісія,
Хто по-вовчи співає й біжить,
Хоч, здається, живу не у лісі я,
Але мушу з вовками дружить.
Розгорілися пристрасті вовчі:
Нагородять, присудять, дадуть!
"Має норму завищену жовчі", –
За стіною медсестри гудуть.
Окуліст учепився за око,
Інший дрель наставляє у рот.
Пропонують мені до Марокко
Із блакитних тікати широт.
Учорашніх агентів таємних
Нарекли консультантами справ.
Кабінетів поменшало темних,
Але темних побільшало справ.
Всі безрукі, сліпі, нерухомі
В нагородний включилися раж.
Маю родича я в Оклахомі,
На "Тойоту" пришле й на гараж.
А доріс би я до скомороха,
По Сант-Яго б ходив, як везун.
Колись драму про мене відгрохав
В Конотопові Толя Гризун.
Не служив я в газетках Батисти –
Мав би премію, і не одну,
І не думав би, що його їсти,
І не повзав би раком по дну.
А відзнака мене не пече та,
Моя шия занадто худа.
Б'ється серце в мені Піночета,
Піночетова в мені хода.
І не маю образи на йоту
На дядьків у сорочках в журі.
Вже сідають до мене в "Тойоту"
Пікассо, Каменюк і Жарі.
Завітаєм до Римського Папи
На чарчину сухого вина.
І не треба нам вовчої лапи –
Волохата і довга вона.
Ще не раз у сплетіння одержу
І проткне мені груди ребро,
І немов Параджанову Сержу,
Мені мертвому зроблять добро.
Втома –енка (?) гримлять із фазенди,
Віршування придворних мазил.
На могилі у пана Альєнди
Жебраки обривають кизил.
А мене не включили до списку –
Пощо хвилю в болоті здіймав?
Дерев'яну б наповнили миску,
Якби з дерева голову мав.
(Миколаїв, вілла пані Світлани, 15.02.1996 року)

Є такий Москвич у Семиполках – друг Миколи Сома і Мушкетика, і Наєнка, і Слабошпицького. Москвич – його прізвище. Він учителював там. Так він мені каже: "Що це таке? У тебе є вірші, попідписувані: Каїр, Токіо, Париж. А нема, щоб підписано було: Семиполки, такий-то рік. Ну, я й написав. Так він і досі не радий, що я написав Семиполки вірш.

НАКОЛИКИ НА ЗГАДКУ ПРО СЕМИПОЛКИ

І знову спогади солоні:
Гаваї, Суми, Курбани.
Сплелися лінії долоні,
Немов стежки у дурмані.
Давай побродимо полями
І бараболі напечем.
Я вік лежав під "Жигулями",
Ти – під червоним "Москвичем".
Прийшла пора міняти кільця –
Крута попереду гора ж.
У тебе техніка звідкіль ця
І цей утеплений гараж?
Дробаха, станція Губаха,
Кривеньке озеро й Кривець,
Всю Божу ніч кручу я Баха
І попиваю сирівець.
Оте гніздо, гніздо лелече
Я бачу, бачу, бачу, ба...
У мене мислення старече,
Мов закіптюжена труба.
Спалили німці Семиполки,
Але є пісня і жужу.
Зробив на згадку дві наколки,
А де – нікому не скажу.
У повних гронах винограду,
Вино іскриться молоде.
Ти наче постріл із Бєлграду,
Що на той світ мене веде.
Люблю поп-музику і каву
І просто музику, без "поп",
І твою усмішку лукаву,
Після якої – хоч потоп.
Два дні чорти по Оболоні
Водили дядька, а мені
Лишили лінії долоні,
Немов стежки у дурмані.
Семиполки, 17.11.1995.

ПІСНЯ З ОКОПІВ

Гей, окопи, гей, окопи
І густа трава!
Підпили німецькі хлопи,
Як були жнива.
Гей, лилася оковита,
Пиво і вино.
Без руки старий Микита
Грає в доміно.
Подавала баба щуки,
Дід підносив квас.
Бабу німець взяв на руки,
І промовив: "Was?"
Дід почухав трохи теє...
І схопив кия.
Німець каже: "Libе tee"
Дід говорить: "Я".
Що одна дорога в пекло,
А друга навстріч.
"Дорога ґеноссе Фекло,
Просимо на піч!"
Ой летіли з печі пера,
Хай Господь простить!
Там, де піч була, тепера
Жито шелестить.
Німець мав армійську кицьку,
Коли брав Майкоп.
Я ж беру тебе за цицьку
І веду в окоп.
А в окопі листя пахне,
Не чичиркне гай.
Із двостволки десь бабахне,
Я скажу: "Лягай!"


Там була гра слів. Німецькою "was" означає "що". А дід думав, що це він її хоче натягти. А тоді німець каже "libe tee", так "tee" – це чай, "люблю чай". А дід каже: "Я" – він думав, що німець хоче її знову ж таки натягнуть. А "ja" по-німецьки означає "так". Тобто, що він ніби згодився з німцем, щоб той досяг того, що думав дід. Але насправді той же ж думав про чай.
Ми тільки що говорили про торішнього лауреата Шевченківської премії з Миколаєва, так?
В.В.Овсієнко: Дмитра Кременя.
М.К.Холодний: Ага. Виявляється, що коли 1984 року мав виходити із ув'язнення Микола Горбаль (зараз він народний депутат України)...
В.В.Овсієнко: Він зараз не депутат, але був.
М.К.Холодний: Попереднього скликання, так?
В.В.Овсієнко: Другого скликання.
М.К.Холодний: А-а. Він колись написав цікаву статтю про культуру, про посередників, які гроші позабирали, а нам привозили якихось третьорядних артистів... Нашу казну спорожнювали, одним словом.
Так виявляється, той Дмитро Кремінь написав на Миколину збірку рецензію для КГБ. На збірку, яку в Миколи вилучили в таборі.
В.В.Овсієнко: Микола мав звільнятися 23 жовтня 1984 року. За день до звільнення його повезли з табору Новоданилівка в Миколаїв і оголосили про порушення нової справи. Позабирали в нього вірші, і ото Кремінь написав на них рецензію кагебістам.
М.К.Холодний: Висновок був такий, що це антирадянські вірші. Бач, не покаявся чоловік – куди ж іти з такими настроями? І йому дали скільки там іще...
В.В.Овсієнко: Вісім років ув’язнення в таборах особливого (тобто камерного) режиму і п'ять років заслання з визнанням особливо небезпечним рецидивістом.
М.К.Холодний: Нічого собі! Та це ж страшне!
В.В.Овсієнко: І привезли Миколу до нас на Урал, у Кучино. Через два тижні після смерті Стуса він туди прибув з цим новим терміном, у вересні 1985 року.
М.К.Холодний: Так, бачите, і рука не всохла, коли писав оту рецензію…
В.В.Овсієнко: І рука не всохла одержувати Шевченківську премію.
М.К.Холодний: А що ви хочете? Ковтуненко, отой, що писав рецензію на мене, – так вона ж і на Стуса поширювалась, бо Стус там фіґурує. Це ж у Стуса знайшли вірші з тієї збірки "Крик з могили". А впорядкував ту збірку, очевидно, Іван Світличний. Мабуть, і вірші потрапили за кордон від Івана Світличного. Ну, я тоді не міг цього говорити. Було обговорення цих віршів. Іванові всі приносили свої твори. Так я казав, що вільно було брати ті вірші – хто хотів, той і брав, і не обов'язково повертав їх.
От "Літературна Україна" у жовтні 1992 року друкує некролог "На смерть Івана Світличного". А над ним некролог "На смерть Анатолія Ковтуненка". Ковтуненко, мені здається, взагалі не був членом Спілки письменників, а честь така! Бачите.


ПОКЛИК ГОРНА
(ПАРТІЙНИЙ ПІД'ЇЗД)

В люті, в печалі, в кривавім диму
Давню ховаємо еру.
Лиш не одламуйте руки йому,
Гіпсовому піонеру.
Дем'ян Бєдний? Трохи не вгадали.

В люті, в печалі, в кривавім диму
Вибіжу вранці із хати.
Все позачинено. Мешти зніму,
Стану таксисту махати.
Не зупиняє чомусь ні один,
А в голові – наче жорна.
Десь одинадцять пробило годин,
Чим же роздмухати горна?
Мав би оце піонерську трубу –
Хтось відгукнувся б на звуки.
Снився вночі Ірванець з Бу-Ба-Бу,
Ніби заламував руки.
Я опирався: „Ти знаєш, хто я?!”
Навіть заїхав по карку.
Раптом прокинувся – доле моя,
Голий лежу серед парку.
Що мені парк цей зачуханий, хи,
Крик гайвороння з гілляки.
Вмійте розгледіти крізь лопухи
Потяг Париж – Кобеляки.
Завтра зберу однодумців загін,
Кинем по гривні на бочку.
В Древньому Римі знайшли водогін
І засекречену точку.
Вирвем Червоне з руки комуняк!
В нім народився колись-бо.
Драстуй, корово, налигач, баняк
І дорога моя призьбо.
В люті, в печалі, в кривавім диму
Пробую силу в вокалі.
Грає щось рідне у слові цьому,
Наче життя у бокалі.
Що ви копаєте душу мою?
Вічні навколо розкопки.
Людство кохане, тобі віддаю
Все – до останньої стопки.
Що мені південь і що мені юг,
Слово порадника враже?
В білім халаті скупа мене друг,
Й ніжно до ліжка прив'яже.
Ватра в печінці з учора гуде,
Ніби в первісній печері.
Знов до цілющих джерел поведе
Рідна стихія вечері.
Що це за двері із буквою "еМ"?
Може метрó а чи мéтро?
День трудовий на тарілці дилем
Переміщається в ретро.
Місце в театрі у першім ряду
І за кулісами кварта.
Біля тролейбуса мертвий впаду,
Мовби солдат Бонапарта.
Миколаїв, 23.08.95.

Це я, між іншим, обіграв фрази з віршів Кременя – там є "Бонапарт" і таке інше. Я сказав про Червоне, але він народився в селі Сухому на Закарпатті. Він указував у біоґрафіях до перших збірок (були збірки "Травнева арка", "Вогні Атомобуду", чи щось таке), що він син колгоспника. А це, знаєте, багато значило так написати: "син колгоспника". Усі ж чинили спротив колективізації на Західній Україні, бо бачили, що таке колективізація на Східній. А його ж батько, видно, не тільки записався в колгосп, а, може, ще й загонив туди інших.
В.В.Овсієнко: Він приблизно 1949-1950 року народження. І вже син колгоспника?
М.К.Холодний: Так, пише, що син колгоспника.

БРАТІЯ ВЕДЕ
Майже за Павлом Григоровичем Тичиною. Цього вірша опублікувала газета "Чернігівська просвіта". У такому вигляді, як я читатиму.

Ой, коли ми вже сконаєм!
По президіях куняєм.
Прошу не грубить!
Свого ближнього до ями
Заохотимо киями,
Будемо любить, будемо любить.

Чути ввечері і вранці:
«В нафті плавають іранці,
Треба б навзаєм».
Біжимо до них галопом
І америкам, європам
Руку подаєм, руку подаєм.

Здаємо в оренду води,
Закриваємо заводи,
Ростемо ж ми, гей!
Їдуть всі до нас бандюги,
Наркомани і блядюги:
Хата без дверей, хата без дверей.

Біля нашого кордона,
Мовби залишки гандона –
Чорноморський флот.
Він не сіє і не косить,
А три пальці нам підносить
Аж під самий рот, аж під самий рот!

Проти сейфа, проти пломби
В нас гранати є і бомби.
Ще й підмога йде:
Збільшовиченого діда,
Що лишився без обіда,
Рекетир веде, рекетир веде.

Не на Рейні, не на Марні,
Хтось украв шрифти з друкарні –
То не в нас, не в нас!
Уночі льохи тривожим,
Треба – власника стриножим.
От прекрасний час, неповторний час!

Без репресій і терору
Нову дачу прокурору
Збудували вмить.
Сплять сини під килимами –
Хай за них черешня в мами
Трохи пошумить, трохи пошумить.

Швидко вихрещені зеки
Нас від влади до Ревеки (?)
Гонять нагаєм.
До зими готові з літа.
У старого замполіта
Сподні дістаєм, сподні дістаєм.

На культурну стали ніжку,
Сто письменників на книжку
І на п'ять родин.
Ми плануєм творчі гони
Епігони, епігони –
Та все ж, як один, та все ж, як один!

Від корита до корита
Вся земля уже порита.
Чесний хто, вгадай.
Мов на палубу пірати,
Лізуть всі в лауреати:
Премію подай, премію подай!

Остер, 02.03.1995.

ТВОРЧИЙ ВЕЧІР МИКОЛИ ХОЛОДНОГО З НАГОДИ ЙОГО 60-РІЧЧЯ
13 вересня 1999 року в Національній Спілці письменників України.
Веде Леонід Череватенко. Записав Василь Овсієнко.
(Вірші, які є в інтерв`ю, в записі творчого вечора тут не повторюємо, а саме: На згадку про Семиполки, Тринадцята гармата, Петрове мотовило, Привид, Собаки, Чорний ящик, Братія веде, Вмирають поети).

Л.Череватенко: ...Я його знаю 30 років, з першого курсу Київського університету, і ця людина не перестає мене дивувати і вражати. Який він був тоді, такий він і сьогодні. Прізвище його – Холодний, але насправді, очевидно, гарячий і, може, навіть дуже гарячий, болючий, контраверсійний. Ну що – зупинитися на характеристиці? Очевидно, ви читали його останнє інтерв'ю в газеті "День", яке взяв Павло Вольвач у нього. Воно викликало суперечки: хто за, хто проти, кому подобається, кому не подобається. І так триває, повторюю, протягом усіх тих трьох десятиріч нашого з ним спільного існування на цій землі. Він мене запитував з півгодини тому: „А чому вони на нас уже дивляться, як на дідів?” Я кажу: "Ну, на тебе вже точно ніхто не дивиться, як на діда...”
М.К.Холодний: Літературних дідів.
Л.Череватенко: На тебе точно ніхто не дивиться, як на літературного діда, бо всіх цікавить, що ти утнеш, скажімо, наступної хвилини. Я гадаю, що давайте надамо йому слово. Що він хоче сказати про себе – він скаже. А далі вже будемо дивитися по обстановці. Прошу.
М.К.Холодний: Я, по-перше, вдячний товариству, яке завітало на зустріч із моєю поезією. Мені приємно побачити людей, поговорити, чимось обмінятися.
Першим своїм літературним учителем я вважаю – та, власне, він і був ним – Павла Григоровича Тичину, з яким я познайомився заочно, ще коли навчався в школі. Він мені прислав книжку Маяковського "Як писати вірші", і ми з ним листувалися. Першого вірша я написав у 1955 році, опублікував 1955 року в Коропській (це районний центр у Чернігівській області) газеті. Це був критичний вірш про колгоспного бригадира-комуніста, я за нього зазнав гонінь і змушений був тікати тоді з села. Я поїхав у Миргород, а звідти поступив у Київський університет, з якого виключений був з п'ятого курсу. Закінчив 1968 року Одеський університет, працював понад 20 років, учителював. Тепер уже, ось десь аж через 30 років, два роки тому, академік Скопенко, якому я дуже вдячний, скасував наказ про виключення мене з п'ятого курсу Київського університету. При тім, що цікаво – я поновився в Київському університеті, зарахувався в Одеський, а наказ той так і висів. Так аж тепер той наказ було скасовано. Так що справедливість восторжествувала. 1966 року я виступив біля пам'ятника Франка в Києві, прочитав там два вірші – "Монолог Франка" (це було 50 років від дня смерті Івана Франка) і "Собаки" – два вірші.
Л.Череватенко: Ну, ти прочитай їх, щоб люди знали.
М.К.Холодний: Я їх прочитаю. Та ні, я їх не буду читати через те, що вони опубліковані. Я прочитаю кілька останніх віршів, які я написав. Мене тоді схопили на Хрещатику. Окрім мене, ще Віктора Ковальчука – молодого журналіста схопили, який мене обороняв. Це було об одинадцятій годині вечора, і наступного дня (це була неділя) нас засудили на 15 діб до Лук'янівської в'язниці. Разом з нами там виявились у камері ще Олесь Сергієнко (зараз депутат Київради) і Валерій Набок. Ковальчука десь і слід пропав – я не знаю, де він. Ніби в Рокитнянському районі. Набок помер десь 1994 року в Чернігові. Із тих хлопців це нас два залишилося – Сергієнко і я. Що цікаво – що аж тепер (це знову ж скільки років минуло – десь уже 33, чи скільки?) я одержав із прокуратури міста Києва листа, що скасували ухвалу судді Київського міського суду Педенко – була така жінка, яка дала нам по 15 діб. Якби то просто 15 діб. То був прецедент, щоб виселити мене з Києва. Вони тоді виписали мене з Києва, бо при мені був паспорт. Коли мене випустили – це вже вночі було, об одинадцятій годині, – то привезли мене в Ленінське відділення міліції (це за майданом Незалежності – там угору є вуличка, зараз там якась позавідомча охорона) і вручили там паспорт. Там уже стояв штамп "виписаний" – і мене зобов'язали за 24 години покинути Київ.
Я наступного ж дня поїхав на Яготин стерегти сади. Там уже був Валерій Ілля (Помер 27 липня 2005 року. – В.О.), який започаткував династію літераторів-сторожів. Там був майбутній політичний діяч і педагог – Петро Розумний, який тут сидить.
Взагалі у нас на вечорі сьогодні присутні Дмитро Головко – мій земляк, поет; Василь Овсієнко – правозахисник; мій однодумець 60-х років Леонід Кореневич; Павло Вольвач – молодий перспективний поет із Запоріжжя, а зараз уже з Києва; Микола Іванович Крачко (чи Крачок) із Державного архіву, Віктор Могильний он аж там біля вікна у куртці чорній. Власне, шістдесятництво починалася з його хати. Вся його хата була обписана різними гаслами, я пригадую, такими формалістичними. Те ж саме було у Дзюби – всі стіни були пообписувані, але коли Дзюба одружився, всього цього не стало. Олекса Різників з Одеси – багаторічний політв'язень і мій однокашник по Одеському університету; Григоренко Анатолій – письменник і мій товариш по кімнаті. Тут ми бачимо представника авангардистської організації "Бу-Ба-Бу" Олександра Ірванця – як поета, так і драматурга.
Репліка: Лауреатом премії якої ви є.
М.К.Холодний: Та ще й академік "Бу-Ба-Бу". Та премія мені дуже дорого дісталася... Лешига Олег із Тисмениці – і перекладач, і поет, і член редколегії підпільного журналу "Скриня" – львівського журналу 60-х років, редактором якого був Грицько Чубай, а я входив до складу редколегії. Ми встигли, здається, тільки один номер випустити – і всіх нас держбезпека накрила мокрим мішком.
Я, звичайно, дуже засмучений приїхав. Чому засмучений – тому що Леонід Данилович вручив орден Ярослава Мудрого I ступеня Ясиру Арафату. Мене теж звинувачували в тероризмі – тільки, правда, не в державному, а в літературному. Ну, можна було, в усякому разі, якщо не першого ступеня, то другого дати. Але, я думаю, це ще поправимо. А Арафат міг би поступитись, скажімо, почекати до круглої дати...
Чи вважаю я себе щасливою людиною? Так. Я останнім часом мав щастя познайомитися з п'єсою "Був Маяковським" (?) сумського поета і драматурга Анатолія Гризуна. Це прекрасна річ. Вона, між іншим, опублікована. Я про неї статтю опублікував у журналі "Кур'єр Кривбасу". Ось буквально сьогодні я подав у журнал "Київ" кіносценарій Ореста Галиніва – молодого письменника зі Львова. Це кіносценарій "Тарас Бульба", за Гоголем. Сценарій, знаєте, має велику притягальну силу, що читаєш і не можеш відірватися. Я написав передмову на 17 сторінок. Сьогодні читав її працівник редакції "Києва" – каже, що якщо і сценарій такий, як передмова, то все буде дуже добре. Є цікавий автор у Львові, якого я представляв, – академік Нью-Йоркської Академії Наук, професор Львівської політехніки Василь Чабан. Він нещодавно випустив книжку "Сюрреалістична новела". Її теж я представляв на сторінках "Кур'єру Кривбасу".
Позаминулого року я написав післямову до третьої книги "Еротико-політичного роману" Миколи Мельника з Вінниччини. Це той Мельник, який був народним депутатом України. Це цікава річ. Він мені вчора подзвонив і запросив мене до себе, я завтра їду на Вінниччину. Четверта книга вийшла, він каже: приїжджай, я тобі дам книгу. Треба ж їхати, щоби прочитати. Це вже четверта книга, а в другій, третій, четвертій ідеться про закулісні політичні інтриги, які відбуваються сьогодні в Україні. А він їх добре знає. І все це переплетене з еротикою. Але, знаєте, еротика еротикою, а я умудрився написати есей десь сторінок на 30 машинопису. Не сьогодні – завтра має вийти в журналі "Сова" – почав такий журнал виходити в Тернополі. Там у них, між іншим, бракує прози, так я просив би молодих прозаїків, щоб вони це врахували і надсилали туди свої речі, щоби зробити цікавий журнал. Ось у журналі "Сова" в третьому номері виходить моя розвідка "Християнські мотиви в романі Миколи Мельника "У диких заростях малини"". Цього року вдалося мені опублікувати в журналі "Кур'єр Кривбасу" (це популярний журнал, виходить у Кривому Розі), в липневому номері, "Симфонію „Махно" – її обсяг десь 330 рядків, і приміток стільки ж.
А починав я свою літературну біографію з публікацій у районній газеті. А перша книга моя називалася "Крик з могили", вона вийшла 1969 року в Парижі, Балтиморі (це США) і в Торонто без прізвища автора, але вірші ті всі мої. Ось така була її суперобкладинка, а ще була така обкладинка. (Показує). Анатолій Ковтуненко для органів держбезпеки 1972 року написав рецензію, вона зберігається в архівах СБУ в моїй архівній справі – там вісім томів, – так він написав, що я ніби в цій збірці "Крик з могили" закликаю до збройного повстання. Потім 1969 року в мене вийшла в Парижі книжка "Сутеніє в душі". 1979 року в Римі вийшла книжка "Про душу в пісні та про пісню в душі" – це розвідка з історії української пісні. Там мені присудили почесну премію Ватикану. Цю книжку 1981 року перевидав "Смолоскип" у Балтиморі і в Торонто. У 1972 році була опублікована моя збірка "Куди й навіщо біжить вода". Вона була вміщена у книжці "Широке море України". Там були дисидентські матеріали – Мороз, Сверстюк, а наприкінці була опублікована ця моя збірка.
Нарешті, крига скресла, і 1993 року я видав в "Українському письменнику" поетичну книжку "Дорога до матері". Я завдячую її виходом Коломійцю Володимиру, Любові Голоті, Жулинському Миколі – зараз академіку. Десь на президії Спілки йшлося про те, що потрібно видавати, і він назвав моє ім'я, а потім написав до мене два листи на цю тему. Його підтримав, з його слів, Олесь Гончар, на моєму боці був і Юрій Мушкетик. Потім мені Тельнюк прислав був листа, щоб я дав йому рукопис і він сам з ним піде до видавництва. Я дав рукопис, а Тельнюк тоді втопився десь у ставках, у Голосієві, чи хтось утопив. А лист той зберігається. Я не знаю – мабуть, я його передав у державний архів, бо я туди передавав свої документи.
1995 року вийшла книжка мого вибраного в "Українському письменнику" – це "Усмішка Джоконди". Там з другого боку поміщена фотографія, на четвертій сторінці обкладинки фото з Бурсовим – людина неоднозначна, але журналіст цікавий, він у кількох номерах газети "Молода гвардія", яка вже вмерла, опублікував своє інтерв'ю зі мною. Ну, з того й почалося.
Я видав книжку "Голгофа Михайла Осадчого” – вона продається там унизу, дві гривні коштує. Осадчий – політв'язень, автор книги "Більмо". Вона вийшла багатьма мовами, двічі висувався Михайло Осадчий на Шевченківську премію, але він її не одержав. Висували також і мене на Шевченківську премію – журнал "Київ", зокрема, але тоді якось замовчано цей факт. 1996 року я видав книжку "Каменюк і Петрарка"...
Я написав нові вірші, і кілька з них я хочу прочитати. Щось у мене трохи пересохло в горлі – води можна?
Л.Череватенко: Хто хотів почути академічну доповідь про ювіляра, то почув її з його вуст. Для мене цей жанр дуже несподіваний – я не знав, що Микола Костьович так працює і досяг таких успіхів. Щодо премії імені Тараса Шевченка – контраверсійне питання. Щодо орденів – у мене таке враження, що ти їх не отримаєш, принаймні за життя і принаймні з рук цієї влади.
Але ювілей є ювілей, і на адресу ювіляра надійшли телеграми. Дозвольте зачитати.
"Дорогий Миколо Костянтиновичу! Вітаємо Вас зі славним ювілеєм – з шістдесятиріччям. Багато Ви зробили в українській літературі і поезії, в критиці, в публіцистиці і відродженні культури і духовності рідного народу, за що Вам щиро вдячні. Бажаємо міцного здоров'я, щасливої долі, нових творчих звершень!" Підписали: Мушкетик, Дрозд, Лютий, Кордун, Мовчан, Погрібний, Шевченко.
Телеграма друга. Боже, яка бліда... "Разом з Вами щиро, рясно здоровимо нашого видатного поета Миколу Холодного з нагоди ювілею. Волошин. Ялта". Хто це – я не знаю.
М.К.Холодний: Він друкував роман "З Холодного Яру", мій товариш, підказує Розумний.
Петро Розумний: Що його Роман Коваль написав.
Л.Череватенко: А це прямо на адресу цього вечора: Банкова, 2, до учасників ювілейного вечора Миколи Холодного. "Дорогий Миколо Костьовичу! Поета-шістдесятника, кумира нашої молодості, чиї вірші в шістдесятих ми передавали з вуст у вуста, вітаємо з 60-річчям – для мене до сих пір легендарну особистість. Здоров'я Вам, належного визнання! Марчук”. І Овсієнко (Сміються). „Лікар Михайло Марчук, Житомир”. (Знову сміються).
Будь ласка, почитай вірші. Але тут присутні твої однокурсники – ось Рая Кучер, Анатолій Погрібний, отам Василь Осадчук, який ходить на всі літературні вечори.
Ми пригадуємо, що ти починав як послідовник Михайла Семенка. Я пригадую ті скандали, ті обурення, які викликав вірш "Один, один, два..." Далі ти можеш продовжити. Якщо можна, то згадай вірші шістдесятих років.
М.К.Холодний: Є в Семиполках у мене друг. Прізвище його Москвич. Він викинув з шкільної програми Олійника Бориса і поставив мене, викинув Стельмаха і поставив Мельника. Власне, він скоротив – Олійника він зовсім викинув і не викладав дітям, а Стельмаха трохи там скоротив. Там дозволяється маневрувати в межах програми. Так він каже: "Що таке, що у тебе під віршами підписано то Париж, то Токіо, то Каїр, а от нема Семиполків?" Я не знав, що він дуже ревнивий чоловік, мені дуже пізно сказали про це. Але я вірша написав. Так він просив, щоб я переробив, щоб я написав про гніздо лелече. Він уже домовився з електриками, щоб навіть стовпа перенести. Але вірш залишився жити, він зразу пішов по селу, там його почали розмножувати. Вірш звучить так
Читає вірш
НАКОЛКИ НА ЗГАДКУ ПРО СЕМИПОЛКИ

"Перед портретом Сергія Параджанова" – оригінал знаходиться у кримінальній справі №170 по обвинувачуванню Строкатої Ніни та інших, яка розслідувалася УКГБ по Одеській області, слідчий відділу КГБ при Раді Міністрів УРСР по Одеській області, лейтенант Пристайко (Володимир Ілліч). Підпис. Це з повернутих віршів 1992 року.

ПЕРЕД АВТОПОРТРЕТОМ СЕРГІЯ ПАРАДЖАНОВА

Ваш будинок у Києві – гора Арарат.
І щоночі на ній серця Вашого ватра палає.
А Ви сидите біля неї, одинокий Хаджі-Мурат,
І очікуєте на того, що погубити Вас має.
Біля Вас лежать сотні різнокаліберних мін,
Що ними Ви фільми свої замінуєте.
А за спинами димить Київського радіо гумористичний камін,
І через те Ви дужче „Вірменське” шануєте.
Інші їдуть, щоб нашому слову в спину
По колодочку ще одна фінка впилась.
Ви ж українцям відкрили Вкраїну,
А Україна відкрила Вас.
Перед Вашим вікном кінь мій стає на коліна,
Перед Вашим вікном я хотів би соняшником зацвісти.
З Вашого вікна видно, як під Уманню опускається домовина,
І мені до підвіконня бодай дорости.
Можемо без води, але не без Вас,
І немає Вам звідси дверей.
Україна – це теж Кавказ,
І Ви на ній – Прометей.
(1968)

Далі читає вірш
ТРИНАДЦЯТИ ГАРМАТА
Петро Ребро на мене написав пародію. А я, відповідно, написав на Петра Ребра. (Сміється.) Але пародія та, я скажу, досить цікава, я йому був вдячний, вона така дотепна. Ви знаєте, то патріарх українського гумору.
Читає вірш
ПЕТРОВЕ МОТОВИЛО

Л.Череватенко: Ти відпочинеш?
М.К.Холодний: Так. Давай надамо народу слово.
Л.Череватенко: Народ скаже про тебе слово. І вже навіть сказав. Як на мене, то після цієї академічної нудьги, якої ти нагнав на нас своєю доповіддю, врешті ми почули (Нерозбірливо). Як на мене, це крутіше, ніж "Бу-Ба-Бу". Ірванець того не заперечить.
Ти будеш іще читати? Не буде! Хай відпочине, в нього горло сохне.
М.К.Холодний: Та воно так – то сохне, то намокає.
Л.Череватенко: Сідай. Слово просив іще перед початком Микола Іванович Крачок – директор Архіву Інституту літератури?
М.І.Крачок: Я хочу сказати, що Микола Костьович буквально сьогодні заніс нам сорок документів. У тому числі вірш "Христос на розп'ятті", статтю "Презентація чорної книги" і цілий ряд листів. Є слідчі документи. Він говорить, що не треба їх читати. Але я пару обов'язково прочитаю. Тому що без цих документів тут є люди, які пережили це, і вони будуть виступати. Я не буду багато уваги забирати, але все ж таки зачитаю. В чому звинувачують?
"Кримінальну справу відносно Холодного порушено 20 лютого 1972 року. Того ж дня він був затриманий, а 23 лютого заарештований за виготовлення, зберігання та розповсюдження антирадянських та наклепницьких творів. Зібраними до справи доказами Холодний у достатній мірі викривається в тому, що він під впливом розмов з націоналістично настроєними особами – Зиновією Франко, Іваном Світличним, Євгеном Сверстюком, прочитаної ним антирадянської літератури та прослухування ворожих передач закордонного радіо, пройнявся антирадянським настроєм і з метою підриву та ослаблення радянської влади сам почав проведення антирадянської діяльності. Так, на протязі 1958-66 років, навчаючись у Київському держуніверситеті, Холодний склав ряд віршів, що містять наклепи, які порочать радянський державний і суспільний лад: "Я іноземець поміж вами", "Нація", "Сьогодні у церкві коні...", "Собаки", "Вмирають поети" та інші. Ці вірші тоді ж Холодний читав викладачам та студентам університету Іщуку Арсену Олексійовичу, Григоренку Анатолію Кириловичу, Наєнку Михайлу Кузьмичу, Зінчук-Кайдаш Людмилі Дмитрівні, Скорику Михайлу Тихоновичу, а також своїм знайомим Антоненку-Давидовичу Борису Дмитровичу, Ципляку Станіславу Івановичу, Глушко Марії Петрівні..." Ну, тут цілий ряд. Закінчується ряд Сверстюком.
"Тоді ж Холодний розповсюджував рукописні та машинописні тексти своїх наклепницьких творів, у тому числі збірку "Крик з могили" та окремі вірші, надавши їх Франко Зиновії Тарасівні, Світличному Івану Олексійовичу, Горській Аллі Олександрівні, Гориню Богдану Миколайовичу та його брату Михайлу. У травні 1965 року Холодний, одержавши від Горської Алли фотокопії виданої за кордоном антирадянської книги Івана Кошелівця "Сучасна література в УРСР" та такого ж характеру листа Рахманного „До письменниці Ірини Вільде та її земляків, що не бояться правди”, привіз їх у Донецьк і дав для ознайомлення Міщенку Володимиру Івановичу та Ципляку.
28 травня 1966 року Холодний на зборищі націоналістично настроєних осіб біля пам'ятника Івана Франка в Києві продекламував свої наклепницькі вірші "Монолог Франка" та "Собаки". Влітку 1970 року на пляжі "Аркадія" в місті Одесі Холодний прочитав свій наклепницький вірш "Собаки" Морозу Віталію Олеговичу. У грудні 1971 року Холодний віддав на зберігання Антонюку Зіновію Павловичу фотокопії п'яти статей Донцова, зокрема, статтю "Про баронів середньовіччя і баранів з банків", що мала антирадянський характер". І так далі.
Всі ці публікації і виступи ставилися йому в звинувачення. І ще я чому вирішив виступити? Річ у тому, що в багатьох письменників зберігаються документи Холодного. От, зокрема, у Василя Яременка зберігається солідна частина архіву Холодного. Так чи інакше, письменник спілкувався, комусь попадали його рукописи. То я прошу, якщо в кого є матеріали Холодного, щоб передали їх в архів музею, щоб був зібраний повний комплект. А Миколу Костьовича я сердечно від усього колективу вітаю з шістдесятиріччям і думаю, що він і надалі поповнюватиме свій фонд, над яким будуть працювати дослідники. Дякую.
Л.Череватенко: Дякую, Миколо Івановичу. Мені здається, є сенс послухати сьогодні наклепницькі вірші Миколи Костьовича "Собаки" і "Монолог Франка". Можеш почитати? Почитай, будь, ласка.
М.К.Холодний: Їх же треба знайти. А пан Петро Розумний каже: прочитай "Привид". Я прочитаю.
Читає вірш

ПРИВИД
(Оплески). Не знаю, де "Собаки". Я щось інше прочитаю, а ти знайди "Собаки" і "Монолог Франка". Я прочитаю цей вірш, але, ви знаєте, приїхала з Чернігова артистка Раїса Решетнюк. Я бачив її в кулуарах. Уже п'ятий суд за рік пройшов про поновлення її на праці. Раїса Решетнюк, Чернігів. Прошу! (Оплески).
Ще коли існувала КПСС, Раїса Решетнюк привезла з Канади до України через митницю твори Стуса і фільм про голодомор. Зараз артистка веде велику боротьбу за відкриття пам'ятника Софії Русовій у Чернігові, підтримує кандидата на пост президента Євгена Марчука.
"Собаки". Знаєте, коли я читав цей вірш (біля пам’ятника Франку), тоді пройшов дощик. А це ж перед ЦК було. Я, коли почав читати, аж злякався свого голосу, чесне слово – там міліцією було забито весь сквер. Мені один, правда, сказав: „Якщо ви звідсіля підете, так ми вас заберемо”. Він це казав, коли був день, а читали вже ввечері. Я не пішов, але таки забрали – на Хрещатику.
Читає вірш
СОБАКИ
(Оплески). У дверях з'явився голова Чернігівської крайової організації Української республіканської консервативної партії поет Славко Журавель.
"Гуляй-Поле". Сидить мій супутник, з яким ми їздили до внука Нестора Махна. Унаслідок чого потім з'явилася ця симфонія "Махно".
Л.Череватенко: Тут сидить ще один махновець, Павло Іванович Вольвач.
М.К.Холодний: Ми поїхали туди. Це невелика хата, де Махно жив. Там цікаві фотографії бачили – там Махно молодий, коли після ув'язнення з Москви повертався; донька його з кицькою на руках, десь років семи. Внук Махна розпорядився, щоб дружина приготувала обід. Вона зготувала. Він казав, щоб вона три карбованці виділила з бюджету і дала йому. Вона щось довго думала. Я виділив зі свого бюджету три карбованці. І, відповідно, пообідавши, ми вирішили заспівати.
Павло Вольвач: Той дід возив Махна. Вони мали на три двори одну корову. Вона тиждень жила в одного господаря, тиждень у другого...
Петро Розумний: У 1967 році. Соціалізм у дії.

ГУЛЯЙ-ПОЛЕ

То не дзвони калатали,
Калатала не душа –
То миряни нас вітали,
В миску кидали гроша.
І дзвеніла срібна миска,
Не злиняла за бугор,
То ж попова одаліска,
З неї цмулила «Кагор».
Я з тобою, друже, їхав,
Пару жмень монет ох, на!
Через станцію Оріхів
В Гуляй-Поле до Махна.
У полях усе дозріло,
Де котеджі в лісабой (?).
З "Мерседеса" підозріло
Подивився мазарбойн (?).
Спека горло нам давила,
Ти шовковицю лизав.
З-за паркану дядько вила
У гнояці показав.
Закортить колись, юначе,
Пращурякам навздогін.
В Гуляй-Полі баба плаче –
Зіпсувався водогін.
Ну, а ми своє догоним,
Доженем, шановний Сем,
Десь проскочим під вагоном,
Десь кобилу попасем.
Тільки добру кобилицю,
Щоб вино пила відром,
Заберу її в столицю
І віддам на іподром.
Що це я таке городжу –
З перепою, а чи так?
З хати двері не знаходжу,
А знаходжу четвертак.
На городі тітка поле.
Полоття ти, полоття!
Гей, позаду Гуляй-Поле,
А попереду життя!
(Оплески).

МАРЕННЯ НА НОСИЛКАХ

В зоопарку сподобавсь жирафі я –
Сивина, сивина, сивина.
Під ногами моя біографія,
Наче келих розлитий вина.
Коли сон подолає мій опір,
То, буває, насниться таке,
Що літак переводжу у "штопор",
Потім знову заходжу в "піке".
Я тепер не поїду в Америку,
Бо часу на роз'їзди нема.
Котрий рік передачу по телику
Про багатих дивлюсь з усіма.
Пам'ятаю, іде передача –
Передача портфелів в ЦК.
А душа моя вперта й ледача
Передачі в підвалі чека.
Скільки тюрем відвідала ненька,
І солоної випив води!
На носилках мене, як Черненка,
Занесли у спілчанські ряди!
(4.06. 1993)
(Оплески).

МОНОЛОГ ФРАНКА

В багно звірми притоптана калина,
Австрійська мова в душу нам плює.
Та ще не вмерла мертва Україна,
Народ в народі знову повстає.
Народу шлях показують суди.
Недарма звуться ці суди народні –
І садить він по півночах сади,
І добува метали благородні.
І вчать його майори філософії,
І підривають йому береги,
І навкруги усе вже пересохло,
Але не все ще всохло навкруги.
Нас і виховують, нас і приховують,
Не вислуховують – так підслуховують
Серед зими, народе, й серед літа –
Стоїть в снігах надій твоїх Говерла,
Але ти вже розлився на півсвіта,
І рабська твоя падає орбіта,
І ще не вмерла!
(1966)
(Оплески).
Давай я знаєш що прочитаю – давай я прочитаю „Ніжність”. Був у мене роман. Десь 14 років він тривав, цей роман. Там листи – я кудись їх передав – листів десь із півмішка. Мабуть, у Чернігівський музей імені М.М.Коцюбинського. Ну, а потім, аж через 14 років, я поїхав у Кролевець. Я хотів збірку назвати "Сонце сходить у Кролевці". А Володимир Коломієць каже: "Та що таке Кролевець?" А треба було все-таки. Я дуже шкодую – треба було б і назвати "Сонце сходить у Кролевці". Є такі, знаєте, улюблені вірші, що так і хочеться їх прочитати. Я прочитаю вам один вірш, а потім подумаю, що я робитиму далі. А після цього вірша я прочитаю "Братія веде".
Л.Череватенко: Ми подивимося, подивимося – ти читай, не коментуй! Що ти залякуєш публіку?
М.К.Холодний:

НІЖНІЙ

В Кролевець приїхавши, уникав політики,
Не торкавсь у ліжку визвольних ідей.
Та колись напишуть прогресивні критики:
Щось я там розхитував і будив людей.
Не любив Вітчизну і горілку з перцем,
Ноги нареченої, трудовий народ,
Вибачте за те, що несвідомим серцем
Вболівав за землю і за город.
Заздрив тим, що зникнули в паровозній топці.
Розважав я публіку, як Андрій Сова.
У дівочих пазухах щось шукали хлопці –
Я ж шукав для тебе чарівні слова.
Не хотів співати з кам'яної вежі,
А кортіло півнику жити, як дрозду.
Розсідлає доля скакуна в манежі,
Закушу востаннє золоту вузду.
Мати довго думала і назвала "ніжною",
"Доброю водою" річку нарекли.
Я до тебе вулицею завітаю нижньою,
Щоб твої цілунки груди обпекли.
Пахкими тюльпанами сохне передмістя,
Над тобою стану кленом молодим.
Ти моє обпалиш неопале листя,
Нас поглине полум'я і покриє дим.
(25.05. 1993)
(Оплески).
Оскільки я їздив туди машиною, то написав цикл віршів – 14 віршів. Писав щодня по віршу, а може, навіть і по два – якийсь такий прорив був.

ВОДА ІЗ КРАНА

Не купатимусь у грудні
І не питиму женьшень.
Хто казав, що пополудні
Не поцілив я в мішень?
Тричі вистрелив по птиці,
Ти промовила: "Везе!"
І тремтіли твої циці,
Наче музика Бізе.
Буря яблуню хитала,
А із яблук капав мед.
Хлопця дівчина питала:
"В що впирався Архімед?"
На руці моїй до рана
Ти лежала молода,
А вода текла із крана,
Бо на те вона й вода.
У сусідовій квартирі
Щось кахикнуло лишень.
Ти не вір, що я у пір'ї (?)
Не поцілив у мішень!

(Оплески).
Був тут вірш, на який написав пародію Петро Ребро – це "Гімн машині". Я приїхав машиною туди, звичайно. Я його не читатиму.
Л.Череватенко: Ти почитай. Ну, почитай, ну!
М.К.Холодний: Та зараз. Ні, я не буду читати. Зараз я почитаю вам із газети вірша "Братія веде". Його опубліковано. Я читати буду дослівно – так, як він опублікований. Його опублікувала газета "Просвіта" – це чернігівська обласна газета. Нема!
Л.Череватенко: Ти напам'ять читай.
М.К.Холодний: Нема, а я його не пам'ятаю. Нема. Може, комусь дамо слово, а я пошукаю? О, Рая Решетнюк!
Л.Череватенко: Я думаю, що після таких зворушливих ліричних віршів треба надати слово жінці. Панно Раїсо, будь ласка, запрошуємо до слова!
Раїса Решетнюк (Чернігів): Вельмишановна громадо! Вітаю вас від славної чернігівської землі – від землі, яка подарувала світові багатьох видатних українських письменників і діячів, а також подарувала нам і легендарну людину, видатного українського поета Миколу Холодного! (Оплески). Миколо Костьовичу, бачите, який я вам букет підібрала – нашого прапора? Бо ви є справжній українець, ви є символ України.
Я гортала книгу Оксани Мешко, вона розповідає про те, як ви один з перших читали сміливі вірші біля пам'ятника Франку. 1990 року я привезла з Канади книгу „Василь Стус” і гортала її, але в мене в Шереметьєво її забрали. Чудом вдалося приховати фільм про голодомор. Там уся митниця стояла на головах. Але книги „Палімпсести” Стуса і „Василь Стус” все ж таки до Чернігова дійшли. Я побачила, яку важливу роль відіграла в житті Василя Стуса постать Миколи Холодного. Він дуже вболівав за долю Миколи Холодного – певно, від вас він черпав сміливість, яку ви показали, коли читали вірш біля пам'ятника Івану Франку. Скільки тут цитат – і всюди згадується Микола Холодний. Як переслідувала його тоталітарна система, як лише зберігання віршів Миколи Холодного призводило до того, що людину забирали і садили.
Сьогодні виступає перед вами ось так жартома, ось так весело, з такими неординарними віршами надзвичайна людина. І ми гордимось тим, що ми чернігівці, що Чернігівщина має такого поета. І я від душі вітаю вас, Миколо Костьовичу, і зичу вам, щоб ваше найбільше бажання все-таки здійснилось! (Оплески). Коли я була студенткою, ми збиралися в Києві біля пам'ятника Шевченку і виголошували вірші, промови, вели боротьбу за нашу незалежну українську державу. У мене, як члена Товариства української мови імені Тараса Шевченка і артистки філармонії, була програма "Невідомий Тичина" за книгою Павла Загребельного "Фрагмент ніжності". Вона називалась "Соло для скрипки і кларнета". Я тоді подумала: "Ми знаємо про коханих Пушкіна, про коханих Гьоте. Але ми не знаємо про кохання Шевченка". І ось у своїй домашній бібліотеці я знайшла книгу Маріетти Шаґінян, у якій ціла глава називається "Кохання Шевченка". Я так зацікавилася! Я почала з цією ідеєю ходити до наших поетів. Кажу: от би добре було написати сценарій на тему "Кохання Шевченка". Станіслав Опанасович Реп'ях таки написав книгу "Марево", де він досліджував ці постаті. Чернігівщина для Шевченка була дуже дорогою. Він мав тут багато друзів, неодноразово тут бував. І кохані жінки, які найбільше були йому до душі, були саме з Чернігівщини. Ганні Закревській він присвятив вірші "Якби зустрілися ми знову" та "Немає гірше, як в неволі про волю згадувать". І остання надія на подружнє щастя – це також була жінка з Чернігівщини, з хутора Липів Ріг, що під Ніжином – Ликера Полусмак. Коли я в 1992 році читала ці вірші, то і Микола Костьович ходив біля нас. Він написав вірш, який називається

ЛИКЕРІ

За те, що вірші понаписував лівою,
Вбачали злочинний в мені елемент.
Та ось від лампади запахне оливою,
І шани до мене настане момент.
Чернеча гора з гончарями, каліками,
Попами чужими не раз обросте,
Не лізьте на неї з серцевими ліками,
Коли ви поради собі не дасте.
Захочеться поруч зі мною лежати
Усім, хто зі мною ні вмер, ані жив,
Шановна Ликеро, запізно бажати,
Щоб мертвий я з вами навік подружив.
Шляхи мені доля судила мережати
Туди, де телят випасає Макар,
І місце, що генію мало належати,
У вашому серці зайняв перукар.
Покриє трава петербурзькі алеї,
У мареві зникне поетів кортеж,
Дадуть вам ім'я рятівниці моєї,
А може, й Шевченківську премію теж.

(Оплески).
Миколо Костьовичу, Чернігівський відділ Союзу українок оголошує тут при всіх, що ми вас у черговий раз висуваємо на Шевченківську премію. Я думаю, що він її давно заслужив. Я прошу вас підтримати гасло: "Шевченківську премію – Миколі Холодному!"
Я мушу вам сказати, що наторік Товариство української мови Чернігівщини "Просвіта" одне з перших розпочало боротьбу, щоб Шевченківська премія була надана Василю Стусу. З програмою "Моя Україна" ми поїхали до просвітян Харківщини, і там нас підтримали. Я думаю, якщо вельмишановна громада підтримає нас, то й Микола Костьович, ця надзвичайна історична постать української літератури, також матиме звання Шевченківського лауреата. Я зичу вам цього від душі! (Бурхливі оплески).
Л.Череватенко: Пан Петро Розумний хотів сказати слово. Будь ласка, пане, запрошуємо до слова.
Петро Розумний: Я вже розповідав, як ми в 1967 році жили разом і чули оповідання про Махна. Воно, гадаю, вплинули на творчість Миколи Костьовича.
М.К. Холодний: Розкажіть, як вам книжку подарували на 23 лютого.
П.Розумний: Я розкажу те, що я хочу. Якраз у 1967 році навесні були вибори до Верховної Ради Української РСР. У нашому окрузі балотувався Василь Козаченко – великий письменник нашого часу, він покійний уже. Але він написав якусь книжку, вона називалася "Листи з патрона". Я її не читав, але пам'ятаю, що її коментували і казали, що цей письменник нам дасть, якщо він буде обраний депутатом. Ми йому послали запитання: "Які у вас є законодавчі ідеї, крім того, що ви хочете писати ще такі книжки?"
М.К.Холодний: Які запропонуєте законопроекти?
П.Розумний: Законопроекти, якщо ми вас, може, оберемо. Які законодавчі ідеї вас опанують, і ви не тільки писатимете такі чудові твори, як "Листи з патрона", а й ще щось інше корисне зробите. Він на це питання відповідав дуже довго і поклявся, що напише найкращі твори. Тоді ми послали йому записку такого змісту: от зараз (а це був 1967 рік) у тюрмі і в зоні сидять Світличний, Заливаха та інші. Вони там погано почувають себе. Чи ви їм допоможете чим-небудь? Бо вони зовсім даремно посаджені. Козаченко цю записку заховав і, як розказував мені Микола Костянтинович – він був на фуршеті після тієї зустрічі з кандидатом у депутати – він розпочав фуршет так: "Ох, чорт, і тут вони є!" А це село Піщаний Брід Добровеличківського району на Кіровоградщині. Українізовані молдавани, таке симпатичне село на річці Чорний Ташлик. Там ми жили. Там Микола Костянтинович виписав з Одеської бібліотеки твори Михайла Семенка. Це було нечуване і небачене для мене до того видання, я про нього тільки чув усякі історії. Я тільки завдяки Миколі Костянтиновичу прочитав Михайла Семенка і познайомився з його віршами. (Далі нерозбірливо, падає живлення диктофону).
Згодом мене в КГБ допитували про Холодного: „Що він думав про КГБ?” – „Я не знаю, що він про вас думав. То таке діло...” – „Ах, таке діло?”. Я міг би багато розповісти про Миколу Костьовича, але поспішаю на поїзд. Я пишу спогади, то там опишу його з ніг до голови.
Славко Журавель: Шановна громадо! Шановний ювіляре, дозвольте привітати вас із вашим козацьким 60-річчям. Дійсно, Чернігівщина – унікальний край. Тут і Микола Холодний, тут і Софія Русова, тут і Григорій Ващенко, тут і Микола Міхновський – таки з Чернігівщини, а не з Полтавщини, з Прилуцького повіту. Хочу прочитати дуже гострий вірш, який у Чернігові напам'ять знає кожен свідомий українець. Називається він


БЕЗЗАКОННЯ ФІЛАРМОНІЇ,
або Як ми копали картоплю на городі у Раїси Решетнюк

Із пієтетом евенки
З оленя шкуру здеруть.
Є й у Чернігові -енки,
Котрі за горло беруть.
Миє машини дурному –
Хто ж без роботи тепер?
Краще би був з гастроному
Шефу півлітру припер.
Лістом, а не комуністом,
Мрієш махнути в Мілан –
Дзуськи! На ранчо за містом
Реалізуй свій талант.
Всяка гидота із дзоту
Спритно на сцену повзуть.
Спробуй усю ту мерзоту
Прогодувати і взуть!
Спритні потраплять до раю,
Їх не шкодують і там.
Плюньте, нескорена Раю,
В пику червоним катам,
Гангстерам, що партквитками
Зводили власний Едем,
Підло гадали роками,
Що упадем, пропадем.
Вітер гуля в філармонії
І беззаконня гуля.
Слава суспільній гармонії
В бомжі, у бомжі гиля.
Добре, коли є меліса,
Власна картопля, щавель,
В полі нас троє: Раїса,
Я й молодий Журавель.
Влітку ....... ........ .(нерозбірливо, сміх)
Мокрі згинають кущі.
Ох, як приємно копати
На безперервнім дощі!
Мов синьо-жовті знамена,
Наша палає душа.
Ні, не помре Мельпомена,
Дасть ворогам відкоша!
І пам'ятатиму достоту (?)
Цей картопляний урок,
Після подібних уроків
Полетимо до зірок.
Демонструватиму соплі,
Хто зрозуміє і де?
Вірте, Раїсо, картоплі,
Знайте, що не підведе!

Перед тим, як вручити цей скромний подарунок, ці квіти, хотілось би експромтом мій власний вірш:

У тяжкі буремні роки
Із деснянських берегів
Голос нового пророка
Час жорстокий народив.
Його твори вчать напам'ять,
Ворогам пече вогнем.
Не зуміли яничари
Знищити його поем!
Там, де пам'ятник Тарасу,
До дніпровських берегів
Певну дарував він масу (?),
Ворогам сірчанку лив.
Скуштував лихої долі,
Став з системою на прю.
Україно, рідна нене,
Я одну тебе люблю!
Він і зараз шаблю гострить –
По-козацьки вріже так,
Що Васюта оком косить,
І Шкандибенко закляк.
Мельпомену захищає
Від авантюристів злих,
Модернізмом пригощає
Щедро друзів всіх своїх.
60 – хіба це старість?
Ще гостріш нехай перо
Ворогам своїм – на заздрість,
Україні – на добро!

Слава Україні!


Л.Череватенко: Ну, Миколо Костьовичу, треба таки аванс відпрацювати. Прочитай, будь ласка, вірш.
М.К.Холодний: Зараз прочитаю. Я дуже коротко... Пан Розумний пішов на поїзд, тому я коротко скажу, що там був цікавий інцидент у школі. Насувалися вибори. Пан Розумний каже: „А, може, піду, може, й не прийду на вибори”. Вчителі: „Як?!” – „А, – каже, – що там вибирати, як один кандидат?” Настає 23 лютого – день армії, і вони йому урочи-и-сто дарують, у целофа-ані, зі стрі-ічкою – дарують книжку. Він розгорнув – назва "Дезертир". А в мене була книжка "Клубок змей", російською мовою (ім’я автора нерозбірливо), а в нього була книжка українського економіста з Америки Терещенка про наукову організацію праці, така тоненька. Я хотів виміняти її на що-небудь. Він не захотів. А тепер каже: "Слухай, давай поміняємося. Ти мені дай оцю книжку, а я тобі про наукову організацію праці". – "Давай." Він бере, загортає в той самий целофан, тою самою стрічкою обгортає цю книжку "Клубок змей". І коли там усі зібралися на 8 Березня, він каже: „Я хочу вам подарувати цей мій жіночий подарунок”. А у них такі очі! Вони вже подумали: „Ти дивись: перевиховали чоловіка!” Але ж жінок усе цікавить, там одна розв'язує, друга витягує – що ж за книжка? Думали, може, що там якесь кухонне мистецтво, східна кухня чи ще щось. Як прочитали! Дивлюся – починають біліти, тоді пожовтіли, тоді посиніли!
На жаль, пан Петро вже пішов. Була в нього така велика діжка. Він більше року в школі не працював. Один рік, а далі виявлялося, що для нього немає місця, не вкомплектували. Так він, дивлюся, коли весна настає, в ту бочку всі свої книжки складає – це ознака, що вже думає кудись їхати. Він по всій Україні розсилає по обласних відділах народної освіти запити, чи немає де посади вчителя англійської мови. І їде в інший кінець – ну, скажімо, з Кіровоградщини він поїхав у Івано-Франківськ.
"Чорний ящик". Якось у Миколаєві мене запитала одна партизанка: "А вы знаете, сколько женщина в Одессе стоит за ночь?" Я кажу: "Так це ж не Одеса! Це ж Миколаїв!" Коли я повернувся, написав цей вірш.
Читає вірш
ЧОРНИЙ ЯЩИК
(Оплески, сміх). Там ця історія набрала трагікомічного такого розвитку. Дмитро Кремінь написав у газеті… Що він там написав? Плітки Василя Корчинського, чи як там. Я в суд подав. Тоді вони назад. Другу публікацію дають, що весілля відміняється. Там були такі перипетії у цьому Миколаєві, Олекса Різників знає це і зітхає: куди я влип?

КОНЦЕРТ ДЛЯ СКРИПКИ І КОНТРАБАСА

Відгриміли мої фанфари,
Мертвий сон подолав братву.
І один, погасивши фари,
У багажник хова жратву.
Для чого я, спита нащадок,
За собою спалив містки?
У довічний нащадку спадок
Я свої заповім кістки.
Наче курка, з-під себе гріб я
І приводив державу в шок.
Все одно на моє надгріб'я
Дасть цементу вона мішок.
Я у дядька колись Лук'яна*
На державних харчах пожив,
В тридцять третім будинку** зрана
Із парашею подружив.
Ой, параша моя, параша,
Не гнівися, що я на "ти",
Я, на жаль, не козак, а раша (Russian).
Бач, розкрили уже роти.
На поліські молюсь криниці,
Акварелі деснянських плес.
Оббрехали мій щит лисиці,
За штани учепився пес.
Друзі буйно справляють дати –
Значить, гроші у друзів єсть.
Хто тобі заважав продати
Зуби, нирку, простіше – честь?
Поховайте мене, де Крути,
А зі мною перо криве,
Щоб не видно було й не чути,
Як на площах юрба реве.
Де ряди хризантем пахучі,
Голубий мій помчав експрес.
Коли скинете бабу з кручі***,
Я скажу вам: Христос воскрес!
(Оплески).
* Лук’янівська тюрма в Києві.
** КГБ в Києві на вул. Володимирській, 33.
*** Пам’ятник „Родіна-мать” у Києві, або ж «Залізна баба з кованим носом»..

І останній вірш. Я мешкаю в Чорнобильській зоні.

СТІЛЕЦЬ, ПРИПИСАНИЙ ДО ЗОНИ

Тягнуть газ у Чорнобильській зоні,
Кажуть, довго ще будуть тягти.
Поступово, неначе бізони,
Ми повинні у землю лягти.
Не загрожує нам голодуха
І не всіх позгинали корчі,
Бо сюди від нечистого духа
Присилають нам чисті харчі.
За туманами жовтими вранці
По Дніпру пропливають плоти.
Може, справді то наші обранці
Перевозять до зони хати?
Перемігши у герці з єдиною (?),
Зачерпнув самогону порцель (?).
Народився на світ я людиною,
А, на жаль, помираю борцем.
Заспіваю у хорі з комахами
У садку, що давно переспів.
Хай товариш де-небудь за шахами
Мій почує піднесений спів.
Кажуть, він і до мене по відео
Усміхнувся із панських одеж.
Не журюся – із Рима Овідія
Рабовласники вигнали теж.
Прописали його у Ладижині –
Все одно не зміліла ріка.
Із столиці єфрейтор нас вижене,
А із пам'яті – куца рука!
Пролунали громи над столицями,
І народ констатує: то ми!
Де оті, з золотими петлицями,
Що про нас написали томи?
Опустіли гаї прибережні,
І нікого вже газ не втіша.
Відлетить у світи незалежні
Незалежна співцева душа.

(Оплески).
Так що – може, прочитати цей донбаський вірш?
Л.Череватенко: Почекай, відпочинь трохи. А що скажуть бубабісти? Я думаю, що ви – продовжувач великої справи Холодного.
Сашко Іранець: Я перепрошую – я не готувався виступати.
Л.Череватенко: А хто тут готувався?
Сашко Ірванець: Микола Холодний – це справді людина-легенда. Мені пощастило познайомитися з ним порівняно пізно, але коли на початку 80-х у львівських колах, у колах навколо Юрка Винничука заходили розмови про сучасну українську літературу, то, мабуть (є таке модне слово "рейтинг") – по рейтингу Микола Холодний був на першому місці. Причому, його вірші дійсно знали напам'ять. Такого щастя мріє зазнати кожен поет. Таке щастя випало на долю Миколи Костьовича: його мені цитували десятки людей. Перш ніж я сам прочитав твори цього автора, я знав його напам'ять з цитат, вивчивши з розповідей інших. А чотири роки тому ми присуджували нашу щорічну премію за кращий вірш року. Юрко Андрухович висунув Миколу за його вірш, надрукований тоді в журналі "Сучасність", про остерський ярмарок. Ми всі три були одноголосні. Микола був лауреатом наприкінці сторіччя. Спасибі вам, Миколо Костьовичу, за все! (Оплески).
Л.Череватенко: Я не знаю, чи шановний Сашко знає вірш про „Бу-Ба-Бу” – „Що є ба, а що є бу? В загадковій бубабі чорт привидівся тобі". Можна й далі цитувати. Ти вже відпочив чи ні? Але перед тим слова просить довірена особа – до уваги Василя Овсієнка – кандидата в президенти України Євгена Марчука – Анатолій Іванович Кульчицький. Будь ласка, Анатолій Іванович. (Під час президентської виборчої кампанії 1999 року В.Овсієнко виступив з різкою статтею проти Є.Марчука «Нас порівняли мури, як статут…»).
А.І.Кульчицький: Шановний Миколо Костянтиновичу і шановне товариство! Я маю нині і приємне доручення, і приємну нагоду привітати видатного поета нашої держави Миколу Холодного від імені кандидата в президенти України, голови комітету Верховної Ради з питань соціальної політики і праці Євгена Кириловича Марчука. Дозвольте мені зачитати це вітання.
"Шановний Миколо Костянтиновичу! Щиро вітаю Вас з ювілейною датою у Вашому житті! Зичу здоров'я, добра, щастя, світлих надій і сподівань. Знаю Вас як Римського лауреата за чудову книгу про історію української пісні "Про душу в пісні та про пісню в душі", як автора хрестоматійних, популярних у народі віршів "Вмирають поети", "Привид", "Тіні в Києві", "Перед портретом Сергія Параджанова" та багатьох інших. Впевнений, що складна життєва доля не зламала Вашого характеру і волі, що Ваша творчість, Ваше поетичне слово ще гідно послужать на благо розбудови незалежної України. То ж хай щастить Вам на цій ниві! З глибокою повагою Євген Марчук" (Оплески).
Я маю доручення передати вам цей сувенір, щоб у вас кожного ранку був терміновий гарячий чай. (Оплески).
М.К.Холодний: Дякую, Анатолію Івановичу! Передайте пану Марчуку, що я вчора успішно розповсюдив на остерському базарі пропагандистський матеріал. (Сміх у залі). Із усієї маси, яка там була – просто не можна було пройти – так тільки троє виступили проти. Один із них (я не знав цього) очолює там штаб на підтримку Наталії Вітренко – певна річ, що я просто не на того нарвався. А двоє – то просто... Один сказав – це лікар, до якого я ніколи не звертався. Біля нього якась жінка стояла і сказала: "А мы верны одному царю!" То я сказав, що в цьому ж і біда, через це й страждаємо, що верны одному царю. І ще один якийсь був – я його не знаю. А так, в основному, операція була успішною.
Л.Череватенко: Коли він завітав до мене в кабінет за півгодини до початку, то сказав, що працюємо годину і десять хвилин. Ми вже працюємо годину і сорок п'ять хвилин. То що скажеш, шановний ювіляре – буде читати вірші?
М.К.Холодний: Тут іще пан Овсієнко щось хоче сказати. Василь Васильович, будь ласка.
В.В.Овсієнко: Мій слідчий Микола Іванович Цімох у 1973 році хвалився мені, що от переді мною він провадив справу Миколи Холодного. Так що у нас один, як то кажуть, хрещений батько.
М.К.Холодний: Та він набрехав!
В.В.Овсієнко: Той Микола Іванович тепер нібито працює в Адміністрації нашого ясновельможного пана Президента.
М.К.Холодний: Не ніби, а таки працює!
В.В.Овсієнко: Він з того відомства, з якого й Марчук, що хребти нам ламало. Мені, пане Миколо, було інкриміновано – у вироці це один з епізодів моєї злочинної діяльності – ваш вірш "Сьогодні". Я його досі знаю напам'ять.
М.К.Холодний: Прочитай!
В.В.Овсієнко:


СЬОГОДНІ

Сьогодні у церкві коні
Ночують і воду п'ють,
Сьогодні новим іконам
Прочани поклони б'ють.
Сьогодні у полі дядько
Гнилий підійняв буряк.
Сьогодні комусь на згадку
Подарували літак.

(Це тоді Хрущов подарував Британській королеві літак ИЛ-18.)

Сьогодні ґвалтують рації,
Що в мера шлункові болі,
Сьогодні вмирає нація,
А світ очманів на футболі.
Сьогодні жива колекція
Побільша по той бік ґрат,
Сьогодні у клубі лекція
"Людина людині – брат".

І взагалі, панове, я вам скажу, що це справді легендарний чоловік, тому що про нього за життя розповідали анекдоти. А це найвища оцінка суспільства, коли за життя розповідають анекдоти. Я знаю їх цілу серію, але сьогодні не буду розказувати.
Л.Череватенко: Ось Микола приготував вірш, який називається "Братія веде". Почитай.
М.К.Холодний: Взагалі Цімох пану Василю вигадав. Він казав: "Давай, кайся – я он з Холодним мав справу, і Холодний уже покаявся. Давай, швидше кайся, бо пізно буде!" (Сміх у залі). А я про того Цімоха вперше оце тепер почув.
Л.Череватенко: То скажи, ти каявся чи ні?
М.К.Холодний: Ні, Цімох мене не допитував, я його знать не знаю, Цімоха того.
Читає вірш
БРАТІЯ ВЕДЕ
Олекса Різників: Панове, я зараз відпочиваю в Ірпені, приїхав з Одеси, випадково попав сюди. Я не міг пропустити такий вечір. Я дуже радий, що Микола зберіг своє здоров’я, іскристий гумор. Пригадую 1968 рік, я закінчую Одеський університет. Приїздить Микола. Каже: „Мене виключили з Київського університету”. Питаю: „А за що?” – „Бо в мене була така борода, як у Карла Маркса. Кажуть: ти епігон Карла Маркса. І вигнали”. Він у нас захищав дипломну. Ми разом в Одесі захистилися. Він тоді користувався успіхом не тільки серед студентів, але й серед викладачів. Дехто з викладачів обнімав і цілував його. Це був 1968 рік, не забувайте. Він прочитав вірші Морозові. Цей Віталій Мороз у мене проходив по справі. Він виправдовувався так: „Мне казалось, что я был член партии. А оказалось, что я был просто член. Чи пробачить мені партія, що я з цими хлопцями ходив у кафе „Куманець”, пел украинские песни и запустил усы, как они? Но я клянусь, что я больше не буду петь, лишь только пить. Сто грамм”.
Поздоровляю тебе, Миколо. Дай Боже, щоб ти був здоров. Від усієї Одеси вітання тобі передають Володимир Барсуківський і Юра Шевченко, і всі, хто тебе слухав і любив.
Л.Череватенко: Я так розумію, що Миколу Холодного знає вся Україна.
Олекса Різників: Прочитай-но вірш „Вмирають поети”.
М.Холодний: Хіба я його не читав? Цей вірш написаний на поховання Володимира Сосюри. Я був на його похороні.
Читає вірш
ВМИРАЮТЬ ПОЕТИ (на смерть Володимира Сосюри)
Л.Череватенко: Ми стільки наслухалися звинувачень, інсинуацій, наклепів на адресу шістдесятників, що стало весело. І не тому тільки, що і я належу до цього покоління. Мушу сказати, що покоління це було надзвичайно цікаве. Драч, Симоненко і присутній тут живий класик Микола Костьович Холодний... На превеликий жаль, він не захотів читати вірш, який мені дуже подобається, „Прощання з Олексієм Булигою”. Це була легенда воєнного покоління. Він дуже рано пішов з життя. Я пам’ятаю, як ми, другокурсники, слухали, розкривши рота, Олексія Булигу, який прийшов до нас разом з Григорієм (прізвище нерозбірливо) – теж легенда шістдесятників, досі не член Спілки. Не хоче вступати до Спілки. Грицю, скажи слово.
Григорій: (Здалеку не чути. Читає свого вірша).
Л.Череватенко: Тут є сміливець-редактор, який після дуже тривалої вимушеної перерви зважився опублікувати вірші Миколи Холодного. Це Петро Перебийніс.
Петро Перебийніс: Я не готувався.
Ігор Павлюк від Волині і Холмщини: Микола Костьович ніколи не бився в унісон світові. Він, на моє переконання, завжди бився в унісон з природою. І зі своєю природою також. Байрон казав, що останнє слово лірика – це іронія. Мені здається, що іронія було першим словом Миколи. Вперше я приклеївся до Холодного у Львові, коли Михайло Осадчий попросив мене розклеїти афіші „Вечір Миколи Холодного”. Осадчий написав післямову до моєї книжки, яка вийшла далеко пізніше після того, як він відійшов у кращий світ. Коли я побачив Холодного і почув його вірші, я зрозумів, що Байрон мав рацію і вперше зрозумів, що таке іронія, тобто іронія до себе. Бо як мене хтось похвалив за вірші, то я не знав, що з собою робити. Але коли є іронія до себе, то тоді вже немає страху. Сміх побиває страх.
Микола Костьович приїхав до мене, ми поставили пляшку і мене знову пойняв страх, бо я зрозумів, що він поет не тільки у віршах, але й у житті. Він дав мені урок ставлення до життя в найкращому розумінні цього слова, тобто щодо єдності віршів і серця, тіла і особистості. Виявилося, що в Миколи у Львові було колись кохання юності. Він попросив мене знайти те кохання. Я довго, майже по слідах кагебістів шукав його... Але я далі розказувати не буду, а прочитаю вірші для Миколи Костьовича „Остатнє слово лірика”. (Читає так, що не всі слова зрозумілі).
Я дуже втішений, що для мене, молодого писаки, є приклад єдності слова і любові.
Л.Череватенко: Ще одна велика таємниця цього вечора: Павло Іванович Вольвач. Не хоче, каже, горло болить...
Є в Миколи вислів „Зраджена ніжність”. Мені здається, що це в основі творчості Миколи Костьовича – зраджена ніжність до всього світу, що цієї держави недоладної, до цього народу недосконалого. Бо коли я чую, що цей народ хоче обирати Наталю Вітренко до Верховної Ради, бо вона пообіцяла збільшити пенсію...
На закінчення прочитаю вірш:

ГРАМАТИЧНА ВПРАВА НА ЗАЙМЕННИКИ
Я помру. Ти помреш. Він, вона, воно помре.
Ми помремо. Ви помрете. Вони помруть.
(1954)
Але те, що він спромігся створити, – воно вже не помре. І я думаю, що ви сьогодні в цьому пересвідчилися. Дякую, Миколи Костьовичу, і від усіх тут присутніх і не присутніх хочу побажати тобі ще шістдесят років творчого життя. (Оплески).
М.Холодний: Завтра я їду на Вінниччину. Мене туди запросив Мельник, щоб я познайомився з його четвертою книгою "У диких заростях малини". Я, очевидно, доповню свій есей про неї. Але, думаю, він на четвертій книзі не зупиниться, це буде щось як у Бальзака „Людська комедія”... Завтра на лівому березі Дністра ми сидітимемо в хаті, я розповідатиму про цей вечір і постараюся перенести на вінницькі терени атмосферу, яка тут панувала.
Ми тут можемо сидіти до ранку, але всьому має бути кінець. Он Віктор Могильний дивиться на мене, он Довжик сидить, який підтримував мене, коли мене переслідували. Сидить Ігор Василик – коли мене вигнали з університету, я, по суті, нелегально жив у нього. Притулок надавали мені Мойсеїв, Матушевський, Інна Кульська, у Володимира Дрозда я жив, у Юлія Шелеста жив, у Віктора Некрасова. Ми з ним возили Володимира Буковського у Глеваху, щоб уникнути суду, але ми зробили тільки гірше. Бо потім його забрали в лікарню закритого типу. Ми перехитрили самі себе. Нема тут Володимира Яковича П’янова, який теж мене підтримував. Він брав у видавництві „Молодь” книжки на рецензію, а я їх писав. Хотілося б згадати і Василя Стуса: і там я жив з Миколою Клочком. Я всім глибоко вдячний.
Л.Череватенко: Шановні друзі, дорогі колеги, на цьому вечір, присвячений 60-й річниці з дня народження поета, наклепника (сміх) і нелеґала Миколи Холодного дозвольте оголосити закритим.

На знімках В.Овсієнка: Микола Холодний на творчому вечорі в Спілці письменників 13 жовтня 1999 року.

Микола Холодний з Терезою Цимбалинець (?)

Рекомендувати цей матеріал