ГОРОХІВСЬКИЙ ЛЕВКО ФЕДОРОВИЧ

 512005.02.2008

автор: Овсієнко В.В.

Інтерв’ю Левка Федоровича ГОРОХІВСЬКОГО
(Виправлення і доповнення Л.Горохівського – 17 березня 2008 року)

Слухати аудіо файли

В.Овсієнко: 27 жовтня 1998 року в приміщенні Республіканської Християнської партії на вулиці Петра Сагайдачного, 23, Вахтанґ Кіпіані знімає на відеокамеру, а Василь Овсієнко записує на диктофон автобіоґрафічну розповідь Левка Горохівського.
Л.Горохівський: Я народився 15 лютого, як мені сказала мама, в 1943 році, під час війни. Батьки мої були в Німеччині. Коли я вже мав народитися, мати виїхала з Німеччини в село Носів Підгаєцького району Тернопільської області. Там я і народився. Народився калікою, тому акушер-ка, яка приймала пологи, сказала матері, щоб вона поверталася в Німеччину, бо тільки там мене можуть вилікувати. У Німеччині мене поклали в лікарню, де пролежав 14 місяців. Хотіли робити операцію на ноги, але батько не дозволив, і я до п’яти років був у гіпсі.
Коли батьки в сорок п’ятому році повернулися з Німеччини, то ми, не маючи свого дому, жили, як кажуть, у комірному, на квартирі в селі Саранчуках Бережанського району. Батько мій працю-вав столяром. І в Німеччині він також працював столяром. Американці йому навіть пропонували їхати до них на роботу – ми були в американській зоні окупації. Тато був висококласний спеціа-ліст. Але він відмовився залишитись, тому що були агітатори, які багато обіцяли і спекулювали на патріотичних почуттях. Та коли приїхали сюди, то побачили, що тут робиться.
Матір часто запрошували на весілля, бо вона дуже добре готувала і гарно співала.
У 1947 році ми поселилися в селі Рибники, де я пішов у перший клас, шести років. Я пам’ятаю, що сказала вчителька: «Нехай іде шести років, бо він дуже високий – діти будуть насміхатися, як з переростка». Я вчився добре, мене завжди старостою вибирали в класі. Потім ми побудували в 1953 році хату на станції Потутори, за три кілометри від села, переїхали туди, і я почав ходити до школи в с. Саранчуки.
Переломний період у моєму світогляді стався десь у сьомому класі, коли я прочитав роман "Ма-ртін Іден" Джека Лондона. Ця книжка просто перевернула моє життя. Я почав думати якось по-іншому, почав по-новому, критично все оцінювати. Хоч зробився ще більшим романтиком. Найбі-льшим недоліком тоді було те, що батьки боялися своїм дітям розказувати, що насправді відбува-ється. Я в школі захопився історією, і коли батько побачив, що я задалеко зайшов, то вигукнув: "Ти, комуністе!". І змушений був розказати правду: "Ти ж знаєш, що у нашому селі сорок трупів витягли з річки…" Там у нас протікає річка Золота Липа, куди НКВД скидало замордовану в Бережанській тюрмі українську інтелігенцію перед приходом німців. Трупи плили рікою з виколо-тими очима, відрізаними вухами і носами. Їх поховали біля церкви. Витягуванням трупів і похоро-ном, тоді, в 1941році, керував священик Кордуба. Я тоді батькові не повірив. Аж коли мені вчитель Володимир Пилипів десь у 8-му і 9-му класі розказав те саме (він давав мені книжки читати), я вже задумався над тими подіями (а вже 22 листопада 1989 р. в с. Саранчуках, ми члени Тернопільської УГС, на могилі замордованих органами НКВД і могилі воїнів УПА провели панахиду).
У 16 років я закінчив середню школу і поступив у Львівський політехнічний інститут.
Коли вже був на 1-му курсі у 1959 році, то померла моя мати. Я потрапив у зовсім чуже для ме-не середовище – то були люди, які вже закінчили технікуми. Це був технічний вуз. Я потім зрозу-мів, що то, можливо, і не було моє покликання. Вагався, але вибрав будівельний факультет. Може й тому, що тато мені радив туди йти. Я опинився в російськомовному середовищі. От стоїмо з хлопцями, говоримо – і я також переходив на російську мову. Хоча весь час ставив собі питання: ну чому українці розмовляють російською? І вже тоді, в сімнадцять років, ???дав собі слово, що на території України буду розмовляти тільки українською мовою.
Ще зі школи почав захоплюватися поезією. Дуже сильно вразив мене виступ заслуженого майстра слова Бондаренка у Львівському оперному театрі під час Шевченківського ювілею в 1964 року – після цього я напам’ять вивчив «Мені однаково» і «Хіба самому написать» та послуговував-ся ними з просвітницькою метою. Я бачив, що робиться навколо. Щоправда, політикою не пере-ймався і не стежив за політичним життям. Коли закінчив інститут, то спочатку працював у Рівнен-ській області в 1966–1967 роках, а потім перебрався до Тернополя. У Тернопільському проектному інституті працював керівником групи. На Тернопільському арматурному заводі (тепер завод «Ватра») мені навіть пропонували стати начальником відділу капітального будівництва – мені було тоді 25 років. Але водночас мене повідомила високопоставлена особа, що за мною слідкує КГБ. Та я злегковажив цією інформацією.
Вважаю, що за тодішніми мірками я навіть випадково потрапив у тюрму, хоч я писав вірші, можна сказати, антирадянські, націоналістичні. Не стримувався, щоб на якихось вечірках не виступити з критикою тодішнього ладу, скажімо, колгоспного, з національного питання. Любив робити екскурси в історію, адже я дуже захоплювався історією. У цей час нам попалась книжка "Інтернаціоналізм чи русифікація?" Івана Дзюби. Знайшлася група людей, яка почала її перепису-вати. Ми переписали цю книжку і почали її розповсюджувати. Почувши на роботі мій осуд радян-ської дійсності, на мене донесла ветеран війни Сергєєва – в цьому я не сумніваюсь. Такі люди співпрацювали з КГБ. Нас судили двох – у мене був посправник Саманчук Михайло. Нам дали по чотири роки.
В.Овсієнко: Розкажіть, коли Вас заарештували, як це сталося.
Л.Горохівський: Заарештували нас в 1969 році. Це була неділя, другого лютого. Мені було 26 років, я жив тоді в гуртожитку. Ми з товаришем (Павлом) збиралися йти на якусь вечірку. Аж приїжджають, кличуть мене в чорну "Волгу", щоб поговорити. Такі здорові, ззаду сіли двоє, посадили мене, привезли в приміщення, а там їх цілий ряд – очима ніби прошивали. Як звірі на мене дивилися. Я ніби у клітку був загнаний.
В.Овсієнко: Це в КГБ?
Л.Горохівський: У Тернопільському КГБ. Кожний поводиться зверхньо, мене в чомусь звину-вачує і тисне на мене. Я тільки одне вирвав, що для мене було важливе: "Ми за тобою слідкували цілий рік, ми знаємо, чим ти займався". Коли мене відвели в підвал, я сидів там і почав аналізува-ти, що сталося, і зачепився за слова, що вони за мною цілий рік слідкували. Вже на другий день, коли привели мене на допит, кажу: "Слухайте, якщо КГБ слідкувало за мною цілий рік, то чого ж ви мені не сказали, що я не тим займаюсь? То що – КГБ створене тільки для того, щоб саджати в тюрму?" – "А хто тобі це казав?" Я кажу: "Та вчора ж казали!" – "Ніхто тобі цього не казав". Тобто треба було мене посадити – і вони це зробили.
Я не розкаявся, а мій посправник на суді розплакався, бо хтось у залі хлипнув – ще й прийшла його дружина, яка була вагітною на третьому місяці. Цілий зал плакав. І він не втримався. І мені тяжко було, бо я після нього виступав, але я взяв себе в руки.
Везли нас десь із місяць цими в’язничними етапами, через Київ, через Харків...
В.Овсієнко: А якого числа був суд?
Л.Горохівський: Суд відбувся 4 вересня 1969 року. Більше, як шість місяців нас тримали. Були свідки – десь коло ста. Коли під час ознайомлення зі справою я хотів переглянути, хто що сказав, то мій слідчий не дозволяв. Перший мій слідчий був Лоха – не пам’ятаю, як його звати. Лоха, а ім’я не пам’ятаю. Може, від слова "льоха", я не знаю. Але його відсторонили, можливо проявив м’якість. Мою справу далі вів той самий слідчий, який пізніше був у Мико,ли Горбаля – Бідьовка Григорій. Його після цього підвищили у званні. Під час допиту він стукав кулаком: "Май совість перед своїми батьками!" Я кажу: «Я не відмовляюся з вами говорити, але якщо я не пам’ятаю, то що я буду говорити? А він: "Май совість перед батьком!" І найбільше: "Май совість перед своїм дипломом, який тобі дала радянська влада!" А я вже затявся: «Слухайте, я не відмовляюся з вами говорити, але якщо я не пам’ятаю, то що я буду говорити?» Ішлося про інших людей, причетних до справи. Там нічого такого не було, але кого-небудь ще могли притягнути, то я не хотів брати цього на свою совість. Після цього слідчий: "Пішов!.." – і матюком на мене. Я кажу: "До побачення". І вже, коли був перед дверима, просто скомандував: "Зупинись! Будеш з нами нормально говори-ти?" То були перші розмови. Я їх виводив із себе, але потім воно якось увійшло в русло. Я переди-вився: 25 чоловік свідчили проти мене. 25 моїх знайомих. Бідьовка виривав у мене з рук матеріали справи, щоб я не читав. Але ж я мав право ознайомитися з ними, кажу: «Я ж мушу знати, що тут написано і що я маю підписувати?» – "Підписуй!" – просто примушував.
Привезли нас у Мордовську АРСР, Зубово-Полянський район, посьолок Озьорний, ЖХ 385/17-2. Сімнадцять-два спочатку. Там я познайомився з Володимиром Леонюком – він ішов у справі Гасюка з Інти. Ми були в дружніх відносинах. Збиралися на свята, у шевченківські дні чи ще якісь. Леонюк написав історичний роман про Пінщину звідки він родом. Це Берестейщина, спококонві-чна українська земля – звідти полковник Небаба, який разом з Богданом Хмельницьким визволяв Україну. Берестейщину в 30-х роках Сталін приєднав до Білорусії. На 17-му я також познайомився з одеським правозахисником... забув. (Олекса Різник. – В.О.). І дуже з багатьма з УПА. Це були Пришляк Євген, який відсидів 25 років, Федорук і Більський Олекса. Більського Олексу звільнили, він десь на Волині потім жив. Саманчук Михайло, мій посправник, був у зовсім іншій зоні. Якийсь час мене протримали на сімнадцятій-два, а потім чомусь перекинули в третю зону на тиждень. На третій зоні я познайомився з Миколою Береславським.
В.Овсієнко: Це в Барашево?
Л.Горохівський: В Барашево, так. З Береславським ми робили якісь запасні частини до авто-машин. А в Озьорному шили робочі рукавиці. Спочатку я не міг норму дати, але одного разу пошив понад норму. Треба було 70 пар рукавиць пошити, а я дав сто з чимсь. А після цього знову робив менше. Мене викликали – бачу, сидять з червоними пов’язками («Совет внутреннего поряд-ка». – В.О.) . І мене таке зло взяло, я встав і кажу: "Слухайте, хто мене судить? Ви судили за Польщі, за німецької влади, за радянської влади – і тут ви знову судите? По-моєму, у мене не така біографія, як у вас. Скільки я зможу, стільки робитиму". А лейтенант такий молодий був. Мені пропонували піти працювати прорабом, але я відмовився, бо це були б ніби пільги по роботі, ніби мене хочуть купити чимось. Тому я відмовився.
Там я зустрів свого земляка в бібліотеці. Він каже: "Ти мене не впізнаєш? Я ж у 50-х роках працював головою колгоспу в Саранчуках». А я: «Ні, не впізнаю. В нас голова колгоспу був Любінський, а ви Герчановський». "Та це я!" – аж скрикнув. Він поміняв прізвище, бо служив у німецькій поліції. Одного разу йому привезли на Великодні свята посилку і він помер.
У тому Барашево, на третьому, я познайомився з Коцом Миколою. Він сидів 12 років. Ми після ув’язнення підтримували контакти. З Береславським я також підтримував контакти. Він у Дніпро-петровську досі живе. (Помер 12.08. 2006. – В.О.). Я навіть одного разу після звільнення приїхав у Дніпропетровськ, бо я на дев’ятнадцятому познайомився з Іваном Сокульським (13.07.1940 – 22.06.1992. – В.О.), – він також з Дніпропетровська (на 19-му вперше запізнався з Миколою Гор-балем – у нас там було вже ширше коло). Коли я перебував в Дніпропетровську, а я там був впер-ше, то мене так вразила та атмосфера, та русифікація, що я не стримався, написав вірша і вислав його Береславському. Після цього Береславський казав, щоб я більше таких віршів не посилав поштою – каже, слава Богу, що він дійшов. Якщо Вам цікаво, то я можу прочитати.
В.Овсієнко: Прочитайте.
Л.Горохівський: Це вже як я вийшов, у сімдесят п’ятому році.
І знову мандри. Враження і втома,
Слова красиві і тупе сприймання,
Що від інстинктів розкладання,
Хоча вважається, що цілком вдома.
Гориш непідсвідомим соромом,
Рвеш ілюзорну ниточку надії,
Сподіванку на внутрішні нелади,
Шукаєш, не знаходиш ради.
Життя ж народжує якісь події,
Нагально вимагає щось затіяти.
В безсилім русі родиться неспокій,
І знову пошуки, і знов невдачі,
Лиш в суперечності, що все невтрачене,
Звучать відлунням давні кроки
І долі виплакані маряться стооко.
Моя історія, моє життя свідоме,
Забута матір, як німа молитва,
Напризволяще кинуті у битвах,
У битвах програшних... Натомість
Сучасність із сприйманням переломаним.
На цей час, у сімдесят п’ятому році, він був небезпечним віршем.
Але я хочу змалювати ще два епізоди. Перший епізод – коли минуло два роки в ув’язненні. Це половина терміну, я був ще на сімнадцятому. Мене викликав майор КГБ Пономаренко. Сказав, що він уповноважений Верховної Ради. Зразу, як тільки я прийшов, він каже: "Ти попав під гарячу руку. Можливо, тебе не треба було судити. Напиши помилування, і ми тебе звільнимо". Я кажу: "Слухайте, я був би дурень, якщо б відмовився від звільнення, але якщо КГБ таке добре, то нехай мене звільнять просто так. Чого я буду писати, що я винен, коли ви самі кажете, що я не винен?" Він зразу каже: "Не будь такий гоноровий." Я взяв себе в руки і кажу: "Ні. Якщо я буду писати, то напишу протест проти того, що зі мною зробили". І пішов. Мені після цього говорили, що його усунули і ніби його вразив інфаркт, бо він, можливо, сказав щось таке, що не треба було казати. Але цей діалог я подав у протесті до прокуратури СРСР у Москву. Відповідь прийшла – "Вас судили обоснованно".
І ще був такий епізод. Це було на дев’ятнадцятому. Одного разу треба було взяти участь у голодовці. Не пускали на побачення матір одного єврея. Ми з євреями підтримували контакти – я не можу сказати, що ми завжди були на однакових позиціях, але ми підтримували одні одних. Я написав заяву, що на три дні оголошую голодовку. Це був символічний протест – після 7-и днів голодування харчували насильно. Таким самим способом підтримав і ще декого. Тоді зі своїх табірних рахунків мені переслали гроші Дяк Михайло, Яцишин Михайло, Яхман, Азерніков, Горбаль Микола. Я дуже любив книжки і передплачував їх через «Книга – поштою», а те, що в мене не було грошей, в зоні знали усі наші.
І ще такий епізод. Одного разу всі пішли на роботу, а я залишився в бараку. Черговий чи нагля-дач Іванов (до, речі дезертир з радянсько-фінської війни 1939-40 років і поліцай при німцях), такий з чорною бородою, почав заглядати по всіх тумбочках. Я зробив йому зауваження. То він до мене з матюками... Я був молодий, підійшов до нього і обурливо: «Повтори ще раз, що ти казав». Він повторив. Тоді я його легко вдарив сюди, туди. Він вибіг, почав кричати: "Это бандеровец! Он меня хотел убить!"
В.Овсієнко: Це днювальний, а не наглядач.
Л.Горохівський: Днювальний, так. Я сів собі і щось переписував. Бо ми переписували заяви, вироки, вірші і передавали на волю. Такі скрутки робили з паперу. Не раз приходили наглядачі, дивилися, що я роблю, а я таких різких рухів не робив, а так собі пишу... Раз... і під карточку закинув. А тоді, коли Іванов розкричався і побіг до коменданта, то прийшов комендант, прийшло двох наглядачів, узяли мене на 15 діб. Коли я там сидів, то склав два вірші.
В.Овсієнко: У ШІЗО, так?
Л.Горохівський: Так, у штрафному ізоляторі. Ось один із них:
А до кінця лишилось ще тринадцять днів…
Минає час в якімсь жорстокім стримі,
Мов проковтнув життя незнаний вимір
Свавільним змахом диких, диких слів.
І я сп’янів... без болю, без гризот,
Приречений за ґрати на покару,
Хвилинний гнів безтямним перегаром
Ще бивсь безсило в нутрощах ШІЗО.
Холодна ніч і безкінечна мить,
І сон уривками чіпляється за тіні.
Невкрите тіло в ритмі божевільнім
На голих нарах корчиться, тремтить
На грані відчаю – світанки надворі,
На стінах замикають відпочинок,
Кінчаючи недоспані години,
Я вдень шукав химерних вечорів.
А з далини в квадратиках вікна
Я волю смакував з надщербленої чаші
В бетонних мурах, випарах параші
Завжди мені являлася вона.
На хлібі і воді світ хмурився, темнів,
Думки голодні плутались у римах
І впертий спокій ледве-ледве блимав
У відчайдушності мордовських днів.
Ви знаєте, що в ШІЗО давали через день їсти, там стояла параша, пеньки – один пеньок для їжі і другий пеньок, на якому можна сидіти, і нари, які замикали о шостій ранку, а о десятій вечора відкривали. Це був жовтень. Голод я терпів, хоча мені хотілося їсти, але найбільше я потерпав від холоду, бо вікно було розбите, то я вночі пробуджувався... А вкритися ж нема чим. Я відтискався від підлоги часом до того, поки не падав. Зігрівся – і знов лягав. Так, може, до двадцяти разів за ніч. Ледве витримав. Я написав протест прокурору. Я знав, що я порушив режим, але я написав протест, що мені не поміряли ні температури, ні тиску, а може я хворий. Коли прийшов прокурор, то по всіх віконечках заглядав, а мене пропустив, пішов. Я тоді крикнув: "Гражданин прокурор!" Він тоді заходить і каже: "Да, я получил ваше заявление. Но если бы вы даже были правы, то комендант имеет право..." Я кажу: «Ну, тоді з вами нема про що говорити». Для чого такий проку-рор?
Я знав, що в 1972 році було засуджене дуже широке коло людей з української інтелігенції. І було дуже шкода, що мені вже треба було виходити на волю. Я якраз увійшов у смак... Доля мене вже переламала. Я казав, що не дуже-то вникав у політику, не дуже нею захоплювався, але життя мене вимусило, і вже склалася доля так, що хочеш чи не хочеш, але вже, виходячи зі свого харак-теру, я почав нею цікавитися. Микола Горбаль поїхав на Урал, бо був етап на Урал, ми попроща-лися – а мене не взяли, бо я вже мав звільнятися. Тоді я хотів познайомитися з тією новою хвилею політв’язнів. Бо фактично Тернопіль – якоюсь мірою провінція. Я випадково потрапив у неволю. Те, що трапилося зі мною, характеризує цю добу, ту репресивну машину – що вона робила з людьми. Але, якщо дивитися ретроспективно назад, то я все-таки вважаю, що це була велика наука і велика школа. Ми наче закінчили якісь академії... Тих 32 зошити конспектів, які я там записав, мені не повернули. Аж коли я з волі звернувся до прокуратури, то мені їх прислали, і я побачив, що їх ніхто не перевіряв.
Після того, як звільнився, я не міг ніде влаштуватися на роботу сім чи вісім місяців. Всюди, ку-ди я приходив, – хоч я мав технічну освіту – кожен директор проектної організації чи інституту говорив мені сам-на-сам: "Я би тебе прийняв, але ж ти розумієш – мені до пенсії залишилося стільки-то..."
Нарешті я потрапив в організацію "Укрсільгосптехпроект" – це філія київського проектного інституту. Я так зрозумів, що потрапив туди, де КГБ для мене підготувало місце. І тому життя моє в Тернополі, на цій роботі, було в якійсь мірі навіть гірше, ніж у таборі. Тому що в таборі було своє оточення, а тут зовсім інше середовище. Спочатку мене ніби підтримували, а потім всі почали боятися. Час від часу мене викликали в КГБ. Я хотів передати за кордон свій протест, який напи-сав і виніс із зони. Його мій знайомий перефотографував на мікроплівку, а оригінал повернув. Та замість Канади він потрапив у КГБ. Мене викликали через місяць. Там був такий Степанян – керівник ідеологічного відділу. Він мене запитував тільки про одне, і то десь до десяти разів, – куди я подів той протест. Я зрозумів, що та людина, якій я його передав (не хочу зараз говорити, кому) передала плівки в КГБ. Хоча нічого там такого не було, я вважаю, що тоді з мухи робили слона. Той самий Степанян через деякий час викликав мене і прямо запропонував написати статтю про «український буржуазний націоналізм» – за те мені обіцяв квартиру і підвищення по роботі. Я сказав, що йому краще звернутись до комуністів у нашій організації – їх там більше десяти. Відпо-відь мене здивувала: « Та вони ду́рні...». Після цього я відповів: «Не давайте мені квартиру, пони-жуйте в посаді, але такої статті я писати не буду». Він зразу відрубав: « Мы тебя поняли». І справді, на роботі почався процес пониження мене в посаді.
Я жив у гуртожитках, не мав свого житла, з одного гуртожитку переходив до іншого. Основне завдання КГБ було зламати мене психологічно, щоб я написав розкаяння і виступив з ним публіч-но. Одного разу було таке. Коли я вдруге поїхав у Дніпропетровськ, щоб допомогти Іванові Со-кульському (я мав якісь там гроші і хотів йому допомогти), і до Береславського зайшов, а по дорозі назад написав листа і вкинув у Хмельницькому. То вони цілий місяць не могли зрозуміти, хто ж це написав. Мене викликали 21червня 1983 року в КГБ. Розмову вели Бідьовка Григорій Петрович і Соченко Іван Іванович. Навпроти мене сидить Бідьовка і каже: "Ох, ти нас так обвів, що ти би міг бути у нас оперуповноваженим". І зразу: "Пиши!" Я кажу, що я не зобов’язаний писати. А він каже до іншого: "Викликайте прокурора". Дійшло до того, що в організацію, де я працював, 7 вересня 1983 року направили полковника КГБ у відставці Кудакова Володимира Миколайовича і він прочитав лекцію «Боротьба двох ідеологій». Розказував, як розправлявся з місцевими бандерівцями. Всі були дуже перелякані! А з мене зробив ледь не ворога системи, мовляв йому радянська влада дала те й те, а він виступає проти неї. Коли директор звернувся, чи є в когось питання, я підняв руку. Але з-поза кагебіста директор махав руками, щоб я опустив руку. Я таки спитав: "За кого ви мене маєте?" Кагебіст не сподівався такого запитання і каже: "Вы спросите этих... Я пока-что вас бандитом не назвал».
Мене цькували і тероризували на кожному кроці. Я, наприклад, відмовився ходити на суботни-ки, на політзаняття і на покладання якихось вінків. Був один момент, просто анекдотичний. Одно-го разу мали йти на покладання вінків воїнам Радянської Армії, а я не пішов. І виявилося, що всі не пішли. Коли була перерва, всіх викликали до директора, але я не послухався. Вирішив щось придумати: невже я не можу йому щось таке відповісти, щоб його загнати в кут? І придумав. Щойно повернувся після перерви, як тут же з’явився головний інженер і викликав мене до дирек-тора. Коли я зайшов у кабінет директора, то там сиділо вже все керівництво організації. Але всі мовчали. Почав директор. Питає: "Чому Ви не прийшли на збори, коли всі прийшли?" Я був готовий до такого питання, тому відповів: "Я не прийшов тому, що у мене було подразнення шлунку". А він каже: "Ви мені такі казки розказуєте, як я своїй учительці в першому класі". Тоді я йому: "Йосипе Васильовичу, я не знаю, що ви своїй учительці в першому класі розказували, але якщо ви не вірите, то давайте на експертизу". Це його вивело із себе, він почав на мене кричати: "Ви не ходите на політінформацію! Ви не ходите на суботники! Ви не ходите на покладення вінків!" Кажу: "Так, я не ходжу. Але якщо подивитися, хто більше завдає шкоди радянській владі – чи те, що я не ходжу, чи те, що ви силою людей примушуєте ходити..." І-і-і… Це вже був кінець – він запінився, позеленів, почав на мене кричати: "Геть! Геть з моїх очей! Щоб твого духу тут не було!" Я перед тим трохи хвилювався, а тоді вже заспокоївся і кажу: "Слухайте, як це зрозуміти? Це що – приватна організація? Мені й тут добре". – "Нам такі спеціалісти не потрібні". – "А яких вам треба?» А він вже більш помірковано: «Щоб були в комплексі!» Та я додав: «Донощиків вам треба?" Решта з присутніх не проронили ні слова.
Я цей епізод змалював, щоб показати, яка була напружена ситуація. Мене спочатку підтримува-ли, а коли почали залякувати, що не дадуть тринадцятої зарплати, що не поставлять на квартирний облік, то мене вже уникали. Востаннє мене викликали в КГБ в 1984 році. Я зробив один проект поза проектною організацією, щоб заробити гроші для сім’ї, а мене в КГБ тим шантажували і таким способом примушували написати каяття. Ходили за мною на вулиці… Але я дякую Богові, що вистояв. Я весь час слухав радіо "Свобода" – і російську, і українську, і "Голос Америки", і тим тільки жив.
В.Овсієнко: Ви розповсюджували ту інформацію?
Л.Горохівський: Я розповсюджував її усно. Бо я не мав можливостей її друкувати. Я, звичай-но, сперечався зі співрозмовниками, доводив. Але, як виявилося, навіть у кімнаті, де нас жило двоє, був донощик ( здається, прізвище Стрілка). Він був не дуже розвинутий… Я спочатку навіть і не звертав на нього увагу. Він і 10 класів не закінчив, а потім виявилося, що йому дали атестат, дали квартиру, дали посаду майстра. Одного разу щось не спрацювало. Мене викликали в КГБ, а там в коридорі дивлюсь стоїть мій співмешканець – їх там трьох. І йому хоч у землю провалитися – я побачив, хто зі мною в кімнаті живе. Зразу після цього він переселився. Тобто за мною весь час слідкували. А скільки таких, про яких лише здогадувався...
Я приїжджав в с. Летяче Заліщицького району на Тернопільщині, щоб зустрітися з Миколою Горбалем, коли він звільнився. Коли утворювалася Українська Гельсінська Група, тоді хтось приїжджав до батька в Потутори, але мене важко було знайти. Я не мав ніяких контактів. Після звільнення я відвідував багатьох. Але зрозумів, що люди були залякані, бо з гіркого досвіду знали, де живуть і що за мною можуть слідкувати, а по-друге – я почав відчувати, що мене можуть так само підозрювати як якогось інформатора. Спочатку я приїхав до мами Бедрила Степана у Львів-ську область. То його мама була дуже перелякана і просила мене, щоб я більше не приїжджав, щоб залишив Степана в спокої. Потім я приїхав до Леонюка – я йому віддав книжку. Це була книжка "История славянских литератур", автори Пипін і Спасович, яку він мені колись дав і яку я обіцяв йому повернути після звільнення. Він, по-моєму, одружився з сестрою Гасюка. Перед моїм звіль-ненням з Новим Роком і Різдвом Христовим мене поздоровила Олена Антонів і запрошувала, щоб я відвідав Львів. Я багато разів туди їздив. І якраз через Олену Антонів я познайомився з Михай-лом Горинем, з яким до того не був знайомий. Так я познайомився з багатьма іншими. Але відчу-вав, можливо, суб’єктивно, якусь напругу. Бо коли я приїжджаю без будь-якої мети, просто поціка-витись, то це сприймалось підозріло. Був такий час, а люди щось робили... А, втім, все це могло бути моєю фантазією… Тому якихось таких серйозних справ після звільнення я не робив, напри-клад, щоби вступити в Гельсінкську Групу. Коли я приїжджав до Горбаля Миколи, то він уже одружувався і залишав Тернопільську область, переселявся до Києва.
У 1988 році особливо тяжко було – були навіть такі моменти, що я майже доходив до якоїсь депресії. Оточення… Я вже не міг позбутися свого внутрішнього "я", я не міг бути іншим – я був таким, яким я є. Часом бували такі суперечки, такі дискусії, що я думав, що після цього підуть і заявлять у КГБ. Тому що я був на рівні тодішньої інформації, моя позиція була така сама, як і тепер, а люди в той час були залякані. Я не можу говорити про всіх – можливо, це стосувалося тих, які займали вигідні посади. Галичани також дбали про добробут своїх дітей у тій системі і не вірили, що щось можна змінити. Навіть серед близьких моє обґрунтування підневільного нашого стану, користуючись інформацією зі "Свободи", – для них не було обґрунтуванням. Це була інтелігенція, майже наші люди, а от переконати їх було дуже тяжко. Але були й такі, звичайно, що все розуміли, їх не треба було переконувати – вони були такі ж, як і я.
І коли в 1988 році до мене звернулися В’ячеслав Чорновіл і Михайло Горинь через зв’язкову зі Львова Іванюк Лідію Іванівну з пропозицією створити Українську Гельсінську Спілку в Тернопо-лі, то я погодився і почав створювати її з нуля. Я спочатку виробив собі таку концепцію (це ж був 1988 рік, ще не настав переломний період), що спочатку треба піти до колишніх політв’язнів – до Ігоря Герети та інших. Я вже мав список тернопільських політв’язнів, який дав мені В’ячеслав Чорновіл (Петро Кукурудза, Методій Чубатий, Микола Невеселий, Василь Халява, Ярослав Оме-лян, Іван Миколайчук, Володимир Рокицький, Ігор Герета). Та з цього нічого не вийшло. В біль-шості, коли я до них приходив, то їхні дружини мене просто виганяли, щоб я більше їх не триво-жив. Люди боялися, і я на них не ображався, бо розумів їхній стан. Але завдяки своїй принципово-сті чи впертості таки знайшов кандидатів в УГС.
Пам’ятаю один такий епізод. Ми поїхали з Олесем Ангелюком, найбільшим, першим моїм порадником і помічником, а потім сим патиком УГС ( бо він уже був старшою людиною), в Тере-бовлянський район. Нас туди завезли, і я хотів там створити Гельсінську Спілку. Приїхав до чоловіка, який казав, що воював колись в УПА. Він був старостою Струсівської капели бандурис-тів. Розказував, що він художник. Я мовчав і все це слухав, але коли наприкінці я сказав, що, може, ви тут створите Українську Гельсінську Спілку (це в 1988 році), то він, я побачив, розгубив-ся. Ну, може, не так і злякався, але він напевно знав, що то за режим. А через кілька днів він зателефонував до Ангелюка, щоб я в Теребовлю навіть не приїжджав. Я зрозумів, що КГБ слідку-вало за нами. Але пізніше, за словами Ангелюка, він став нашим симпатиком.
14 січня 1989 року ми вирішили скликати установчі збори і проголосити Тернопільську органі-зацію Української Гельсінської Спілки. Нас тоді розігнало КГБ, перевдягнене в міліцейську форму. Тоді я вирішив зробити це так, що ніхто не буде знати – тільки я і Михайло Горинь. Я тільки йому сказав, щоб він приїхав у такий-то день. А в мене завжди збиралися на квартирі в середу тоді ще кандидати в УГС. Ми просто зібралися тому, що мали зібратися. І отоді провели установчі збори, в мене на квартирі, 26 січня. До цього я вже навіть не пам’ятаю, скільки разів мене забирали в авто, везли в прокуратуру і там вели допит.
В.Кіпіані: Назвіть, будь ласка, тих людей, з якими Ви починали Гельсінську Спілку в Тернопо-лі. Це дуже цікаво – як проходили установчі збори.
Л.Горохівський: На установчих зборах у Тернополі 26 січня 1989 року крім Михайла Гориня і мене були присутні: Леонід Драпак (подав заяву ще у Львові 9.07. 1988 р.), Ярослав Гевко (вступив 30.10. 1988 р.), Йосип Титор (вступив 5.12. 1988 р.), Остап Жмуд вступив 7.12. 1988 р.), Володи-мир Скакун вступив 16.12. 1988 р.), Володимир Мармус (вступив 21.12. 1988 р.), Роман Шкробут 2.01. 1989 р.), Ярослав Чикурлій (9.01. 1989 р.), Ярослав Вовк (18.01. 1989 р.). У Києві я познайо-мився з Володимиром Мармусом із Чорткова. Я йому сказав, і він зразу підтримав. Ще 14 листо-пада 1988 року подав заяву в УГС Ярослав Чирський, мій однодумець, але через шантажування його сім’ї органами КГБ забрав заяву. Леонід Драпак хотів виїхати в Америку і приїжджав до Чорновола, щоб той йому допоміг. А Чорновіл йому порадив вступити в Українську Гельсінську Спілку (пізніше він все-таки виїхав). Євстахій Жизномірський теж був у перших рядах. Були люди, які зараз перейшли в УКРП. Десь, може, 50 процентів люди з вищою освітою, а в основному це були робітники, які вийшли з села і працювали на великих заводах, чи начальники відділів, чи майстри, які підтримували цю ідею. Думаю, що хтось із них, коли було ГКЧП, був причетний до статті про мою діяльність. Її знайшли в архівах КГБ і надрукували в газеті. Мене зробили якимось страховиськом. Там дали характеристику й іншим надійним членам УГС, батьки чи родичі яких були в ОУН.
В.Овсієнко: А яка то була газета?
Л.Горохівський: Це була газета "Тернопіль вечірній" за 28 грудня 1991 року. Десь у мене вона є. (Може, мені для цієї розмови треба було більше б матеріалів узяти...) Там було написано, що я «по своим уббеждениям ярый националист» і далі: «фанатично отнесся к поставленной задаче» і що й інших примушую працювати на УГС, хоч вони хворі. Я зразу зрозумів, що натяк робиться на Ярослава Гевка, дружина якого дуже обзивала мене, що я її чоловіка втягнув хтозна куди, а він хворий. І це від них, напевне, поширилась така інформація. Можливо, він і не працював на КГБ, але його син вчився в медичному інституті і сина сильно шантажувало КГБ. Ми з Гевком видавали перші «Інформатори»(перший « Інформатор» був випущений 26 березня 1989 року). Один наш «Інформатор», № 4, надрукував у своїй книжці історик…
В.Овсієнко: Анатолій Русначенко.
Л.Горохівський: Русначенко, так. (Див.: Русначенко А. Національно-визвольний рух в Україні: середина 1950-х – початок 1990 х років. — К.: Видавництво ім. О.Теліги. — 1998. — С. 643-644. – В.О.). Ми видавали «Інформатори», я ходив на пошту, телефонував, передавав інфо-рмацію на "Свободу". Одного разу мене викликали, коли я вже перевівся на комбайновий завод. На комбайновому заводі, страшне, що робилося. Там кілька тисяч людей працювало. Я хотів там утворити осередок Гельсінської Спілки. То КГБ поставило такі перешкоди, що я не довів справи до кінця. Але там мене зробили також опудалом.
Одного разу мене з комбайнового заводу викликав обласний прокурор. І директор ПКТІ (проек-тне бюро на заводі) Вуйчик захотів зі мною їхати. Можливо, директор і знав, чого я їду, а може і йому була вказівка, щоб він зі мною їхав. Він на авті відвіз мене і питає: "Чи можна бути присут-нім?" Я кажу: "Та чому ж?" Напроти мене сів начальник тодішнього КГБ Шапаренко О.І. і проку-рор області Іванов – він зараз в Одесі обласний прокурор. Звинувачують мене по семи пунктах: що я утворив антирадянську організацію, що я розповсюджую матеріали про УПА, про ОУН… Я так зразу думаю: де ж я розповсюджував? А тоді якраз "Український вісник" виходив і там була одна стаття. Я зразу згадав, кому я його давав, – тільки одному. І зразу зрозумів, хто він... Далі – що я передаю інформацію за кордон... І так далі. Я то все вислухав, кажу: "Слухайте, ви мене можете тут і розпинати, але я не відступлюся від Української Гельсінської Спілки. І буду передавати за кордон. Робіть зі мною, що хочете". Вони встали – така пауза – і не знають, що далі робити.
В.Овсієнко: Це був виклик куди?
Л.Горохівський: Це був виклик в обласну прокуратуру, але в прокуратуру прийшов начальник КГБ. Тоді я кажу: "Можна йти?" – "Можна." Цей Іванов аж побагровів. А коли я вже був перед порогом, начальник КГБ мене зупинив і сказав: "Ну, ми ж не будемо вороги?" – і руку мені подає. Каже: "Тільки ти ж дивись, щоб не допускав помилок, як будеш на другий раз передавати за кордон". То були помилки в прізвищі першого секретаря міському партії Рибіна, які виникли під час передачі – я передавав по телефону до Львова, а звідти на радіо Свобода». Після такого при-йому я відчув, що вже в системі відбувається справжній перелом.
24 березня 1989 року в Тернополі був створений Народний Рух України. Мене взяли в раду Руху, адже я був при закладенні Руху в Тернополі. Ще в жодній області не було обласної організа-ції. Це був Рух як громадська організація. Був випадок, коли я організував на Театральній площі першу греко-католицьку панахиду 15 жовтня 1989 року – на центральній площі Тернополя. Тоді Рух не підтримав ініціативи УГС. Мене підтримав тоді Іван Гель зі Львова і підтримав священик Віталій Дуткевич ще не зареєстрованої Греко-Католицької Церкви. Я організовував панахиду, але голова міськвиконкому весь час мене просив: "Ми вам дамо інше місце, біля цвинтаря". Та я вперся – вже навіть віруючі мене просили, щоб я відступився – я так і не відступився і наполіг: «Ми підемо на Театральну площу». Мене підтримав тоділише о. Віталій. І як тільки ми зранку на другий день розставили свої сили, хто куди має йти – у нас людей ще мало було, – приїхала з міської прокуратури машина, яка забрала мене. А Гель скористався цим, вивів усіх на Театральну площу і сказав: "Ми будемо тут стояти доти, поки Горохівського не випустять". Коли мене випус-тили – тримали десь до обіду, – я не дуже-то поспішав, пішов додому. Приїжджає "Волга" – і мене на "Волзі" назад до людей, на мітинг, щоб я виступив і сказав, що я є. І після цього усі пішли на цвинтар.
Про прапор. Ми тоді першими в УГС прийняли рішення пронести синьо-жовтий прапор до могил Січових стрільців, а Рух – я не кажу, що Рух був проти, але він утримався на засіданні Ради Руху. Тоді 30 липня 1989 року мене перший раз оштрафували на 250 карбованців, Миколу Савгіру на200 крб., Юрія Тиму на 100 крб., Жизномірського на 80 крб. і Богдана Лехняка на 50 крб. – всі члени УГС. Ми пронесли прапор. Нас сім чоловік (тоді зі Львова прийшла підмога) очолили колону і пішли. Оце вперше був пронесений прапор у Тернополі. Хоча до того я виготовив такі маленькі прапорці. Це десь за два місяці до того, 21 травня 1989 року я ці синьо-жовті прапорці виніс на центральну площу. Ми там поставили постамент, щоби пам’ятник Шевченку відкрити. Хтось із Руху взяв ті прапорці і пороздавав, але дехто боявся брати їх у руки. Ще не той час був. Але казали, що вночі напали і викопали той знак з прапорцями. Само собою зрозуміло, хто це міг зробити. А 17 вересня 1989 року день трауру на могилі репресованих влада розцінила як несанкці-онований мітинг і суд оштрафував мене на 1000 крб.
Звичайно, що були й інші моменти, дуже відповідальні і важливі, але чи вони цікаві? До якої межі я повинен розказувати?
В.Овсієнко: Про Вашу участь у подіях, які відбувалися. Ви ж були одним із чільних організа-торів подій у Тернополі? Добре було б означувати дати...
Л.Горохівський: Я можу охарактеризувати 1989 рік. Я брав участь у створенні "Меморіалу" 28 квітня 1989 року і був обраний в Раду «Меморіалу» і Руху. Тоді наша УГС зросла. Я би сказав, що 1989 рік характерний тим, що стався різкий поворот у політичному житті. Я навіть здивувався, що з’явилися люди, які почали так відверто говорити, що навіть я так прямо не висловлювався. Хоча я був такий, як завжди. Мене це здивувало, я почав приглядатися до тих людей – думаю, чи це спеціально підіслані якісь провокатори від КГБ? Вчора вони боялися, тікали від мене, ховалися і не хотіли мати зі мною контактів, а сьогодні вони вже стають національними героями, бо вже можна про все говорити. Вчора не можна було, а тепер можна. Це був такий характерний час.
Крім цього, був ще такий характерний для нашого реґіону момент. У Русі були не ті люди. Я відчував це, бо мав уже практику, мав досвід. Там був такий П’ясецький, він навіть балотувався на президента. Я не кажу, що він працював на КГБ, це людина, може, психічно неврівноважена. То коли я порушив питання про те, щоб його відкликати з ради Руху, то він встав і почав до мене кричати: "Я тебе запроторю в КГБ і ти звідти не вийдеш!" А я думаю: ну що то за Рух, що то за рада Руху? Члени Ради – Петрук-Попик, Левицький та інші – перед тим до мене зверталися, щоб я поміг його зняти, а на раді вони вже утрималися. Мушу сказати, що тоді на засіданні за виведення із членства Ради П’ясецького підтримав мене лише Володимир Колінець. А вже на другий день дивлюсь шепчуться з П’ясецьким. Думаю: вже мене будуть виключати з Руху. Я побачив тут щось нездорове.
Тоді я звернувся до Михайла Гориня, щоб він приїхав і виступив. Він приїхав, виступив, але я побачив, що це не допоможе. І я тоді вдався до рішучого кроку – нехай, як кажуть, історія судить. Можливо, цей рішучий крок можна прирівняти до якогось авантюристичного: я запропонував скликати позачергову конференцію. Я знову звернувся до Михайла Гориня. У Тернопільській раді Руху були тільки представники інтелігенції, а, наприклад, із заводів (вже були осередки на таких великих заводах, як "Ватра", комбайновий завод, бавовняний комбінат, "Оріон") – ніхто не був у раді, а вони вважали, що треба. Я тим скористався. На цю раду я хотів запросити Гориня, але приїхав Володимир Мулява – Мулява був його заступником. Це явище назвали "чорна рада", тому що ми радилися, і все ж таки я добився, щоб скликати позачергову конференцію. Виключили двох із Руху, але ми тоді хотіли переобирати голову. Звичайно, я ще не мав досвіду політика. То були перші мої кроки. Ми тоді думали Марію Куземко обрати головою. Ми на тій «чорній раді» зійш-лися, що оберемо Марію Куземко. А Марія Куземко мала тоді дуже великий авторитет, тому що одного разу – це було в день 50-річчя підписання пакту Ріббентропа – Молотова, – ми всі зібрали-ся, зробили собі пов’язки на головах на знак протесту і імпровізовано виник величезний похід. Той похід відбувся 23 серпня 1989 року, він сколихнув весь Тернопіль. Це був найбільший похід у Тернополі, було десь сто тисяч людей... Був у нас такий мікрорайон, його називали «БАМ». Трохи відірваний від центру міста, десь за сім кілометрів, може, більше. То КГБ фотографувало, перепо-ни чинило, ми ті перепони прорвали. Мене там також по голові вдарили. Ми підходили вже до обкому партії, а тут уже стали в три ряди зі щитами. Ми й там прорвали. Звичайно, що там були й підпилі, всілякі... Я був у перших рядах. І от ми підійшли до того обкому. До нас зразу підійшли начальники, в тому числі внутрішніх справ, і почали просити: «Не йдіть туди, бо як ви там прорве-те, то там стоять танки, і може бути все». Я сам відчував той момент. І кажу: "Так, ми не підемо, якщо ви виконаєте наші вимоги". – "Які вимоги? Давайте, ми згідні". Тоді я попросив, щоб при-йшли Михайло Левицький – бо Левицький був голова Руху – і Марія Куземко, голова «Меморіа-лу». Я їх попросив, але прийшла тільки Куземко. Ми поговорили з Куземко, підняли її на руки (страшенна маса людей!), вона сказала, що ми зараз підготуємо вимоги. Скоро ми зробили таке підвищення і Куземко там виступала.
Тим виступом Куземко завоювала великий авторитет. Ми всі говорили, ну, можливо, я тоді ще не мав таких ораторських здібностей, тому що я був, грубо кажучи, «конторська миша», тобто я працював над проектами, конструював. Я любив виступати і часом влучно міг охарактеризувати момент, але тільки з паперу. Коли збуджувався, то в мене чітко працював розум, я міг дати точну характеристику, і це мало великий вплив. Отже, вона виступила, поставила вимоги, щоб випускати нашу газету, щоби дозволяли мітинги, зібрання, щоб не переслідували і так далі. Це тоді вже був великий крок уперед. Тому ми хотіли обрати головою Руху Марію Куземко. Якби я тоді мав такий досвід, як тепер, то можливо, краще, якби я став тоді головою Руху. Воно, може, пішло б зовсім по-іншому. І от позачергова конференція Руху. Вона відбулася 23 грудня 1989 року. Хоча я в той час уже був, можна сказати, претендентом на кандидата в народні депутати, мене не квапились запрошувати в президію. Але із залу делегати запропонували мене в президію. Я скористався тим і кілька разів коротко виступив і запропонував, щоби провести вибори голови на альтернативній основі. Мене не слухали, але наприкінці я знову зробив рішучий крок...
Та повернуся до подій перед конференцією. Мене підтримав зал тільки тому, що мені дали най-тяжчу роботу в підготовці конференції – їздити по районах і утворювати осередки Руху. Це для мене було добре, тому що утворюючи осередки Руху, я одночасно утворював і осередки УГС. Мені дали завдання створити осередки Руху в місячний термін. Я об’їхав усі райони. Не кажу, що я всюди створив УГС, тому що в багатьох районах люди були ще не готові до УГС, але в багатьох районах УГС і Рух як громадська організація були започатковані – не буду хвалитися, але фактич-но мною. Хоча керівництво Руху було незадоволене тим, що я їм нав’язав оцю конференцію.
Коли я в кінці конференції виступив, тодішнє керівництво Руху все-таки твердо наполягало, щоби головою був Михайло Левицький. Левицький – це інтелігент, поет. Він деколи любив випивати, просто так говорячи, і мені шкода, що так сталося. Люди підходили до мене і говорили: "Пане Левку, ну зробіть щось". Усі вони були на мене злі після цього. У кінці я виступив і сказав: "Якщо ви не будете проводити вибори на альтернативній основі, то я складаю свої повноваження і виходжу з Руху". Тут здійнявся крик. Мене підтримали. Першим вийшов В’ячеслав Негода – він згодом був мером міста Тернополя. Другий Моргун Юрій вийшов. То там такий крик здійнявся… Залишилося до кінця 20 хвилин, а потім мав бути мітинг. Тоді виступив Іван Драч і, можна сказа-ти, запропонував таке «соломонове рішення» – щоб вибрати не одного голову на альтернативній основі, а чотири, тих, яких я запропонував. А я тоді запропонував Михайла Левицького, Г.М. Петрука-Попика, Марію Куземко і вперше запропонував кандидатуру Богдана Бойка. Його тоді мені порекомендував Богдан Тернопільський, підбігши до мене, щоб сказати і переконати. Вже потім я аналізував і думав: звідки він так добре знав Бойка?... Драч тоді сказав: "Хай буде чотири співголови". І всі проголосували. А потім почали кричати: "Горохівський! Горохівський!" – цілий зал. Якби я тоді мав такий політичний досвід, як зараз, то я би його використав у майбутній боротьбі.
Мене тоді обрали п’ятим співголовою Тернопільського Руху. Правда, пізніше, коли вже поча-лись вибори, до мене підійшов член Ради Руху (здається, Левченко?), щоб я зняв свою кандидату-ру на користь Богдана Бойка. Я сказав, що цього не буду робити, а після виборів обговоримо. Такі питання повинні вирішувати в Києві. Виявляється, що він не тільки до мене звертався.
В нас дуже тяжко проходили вибори до Верховної Ради. Мене запропонували по Бережанському виборчому округу, і коли я приїхав у Бережани 21 грудня 1989 року, то мене не допускали на зустріч із виборцями. Ця зустріч мала бути на заводі "Мікрон". Балотувалися другий секретар райкому компартії Степан Токарський і директор цього заводу (він зняв свою кандидатуру на користь Токарського). Коли я виступив, мене підтримало 261 голос, а секретаря райкому 115. Але окружна виборча комісія повідомила (не без втручання зовні), що тоді ніби не було кворуму, бо люди починали розходитися. Мене не хотіли реєструвати. Тоді Бережанська група підтримки на чолі з Іваном Головацьким оголосили про порушення Закону про вибори, висловили недовіру окружній виборчій комісії і надіслали скаргу в Центральну виборчу комісію. А вже 24 січня 1990 року до райкому прийшла колона людей і провела пікетування, але цього було не досить. 25 і 26 січня влаштували пікет, спочатку силами УГС, біля обкому – один день, другий день з плакатами «Ганьба Тернопільській партократії», «Острожинський – у відставку», «Вимагаємо реєстрації Левка Горохівського». Аж на третій день, коли було дуже багато людей, вийшов перший секретар обкому Острожинський, підходить до мене – я ж ніколи з ним не зустрічався: "Левку, – каже, – скажи тим людям, щоб вони розійшлися, ми тебе вже зареєстрували". Я кажу: "Слухайте, ці ж люди прийшли не до мене, а до вас, тож ви їм і відповідайте". Ми мали мегафон, йому вже нікуди було діватися, він сказав: "Ми просимо всіх розійтися. Горохівського зареєстрували". У цей час також не хотіли реєструвати Володимира Колінця. То і його зареєстрували – він якраз попав під активні акції громади. Отакі події відбулися в Тернополі.
Які наші акції були? Ми підтримували Греко-Католицьку Церкву, тому що вона була більш патріотична і відображала національні інтереси. В цей час був організований розкол – була прове-дена широкомасштабна операція КГБ, щоби розколоти Церкву і створити міжконфесійний конф-лікт. Якщо це не вдалося на національній основі, то треба було зробити на релігійній. Зараз це питання, можна сказати, другорядне, бо найважливіша релігійна проблема для України – право-славна церква Московського Патріархату. Але тоді ще цю православну церкву, щоб збаламутити людей, видавали за українську. Наші люди їздили на Арбат у Москву голодувати, щоби зареєстру-вали Греко-Католицьку Церкву.
Потім ще були такі акції. Ми збирали підписи за закриття (то Ви також знаєте) атомних елект-ростанцій. Коли були вибори до Верховної Ради СРСР і від нас балотувався Роман Гром’як, то ми йому поставили три питання: про статус української мови, про українське громадянство і про атомні електростанції. Ми мали з ним зустрітися, але щось він в останній момент не прийшов, хоч мені усно сказав, що буде підтримувати ці ідеї. Коли він виступав на комбайновому заводі, то я до нього підійшов і зрозумів, що він уже пройшов через КГБ. Аж мені його шкода стало. Коли він почав виступати, то такі речі говорив, що я йому навіть і питання не хотів задавати – то вже виглядало би так, ніби я його хочу топити... Але люди ставили питання. Наприклад, як він дивить-ся на Греко-Католицьку Церкву. То він сказав, що це посібник фашизму і так далі. Як він дивиться на синьо-жовтий прапор, на символіку. Ну, я зараз про це не хочу говорити, бо то була таки наша людина, але ще був такий час, що кожен чинив відповідно до своїх принципів, своєї сили волі, переконань чи чогось іще. Можливо, вдавалися до різної тактики. Може, він вважав, що там, у Верховній Раді СРСР, він зможе щось зробити для України. Зараз я, звичайно, не хочу, як кажуть, завойовувати собі авторитет за рахунок інших і його принижувати. То був такий час.
А події, звичайно, розвивалися. Наша організація стала одною з найбільших обласних організа-цій, можна сказати, другою після Львівської. Коли були установчі збори Львівської УГС, то мене запрошували, я був на цих зборах. Пам’ятаю, як я розказував Михайлу Гориню, як то тяжко збира-ти людей, бо я ж фактично був сам. У Львові були і Чорновіл, і Михайло Горинь, і Хмара. То Михайло Горинь мені сказав: "Дивись, Хмара знайшов сорок чоловік, тому треба брати приклад з Хмари". А потім виявилося, що ті сорок чоловік невідомо хто були. Я тоді ідеалізував багатьох колишніх політв’язнів. А треба знати, що кожна людина робить помилки. Треба дивитися на кожного як на звичайну людину, то не буде ніякого розчарування. Я вважаю, що не потрібно створювати собі ідолів, якщо ти хочеш щось робити. Але в мене це було – я ідеалізував і захоплю-вався. Тепер бачимо, до чого ми дійшли – було дуже багато лідерів, всі хотіли керувати...
Не знаю, можливо, були й об’єктивні причини, і суб’єктивні, не хочу зараз до цього вдаватись, але особисто я готовий переступити оте щодо Руху, коли на виборах до Верховної Ради 1998 року Тернопільська організація Руху на чолі з Богданом Бойком надто запопадливо підтримувала Олега Іщенка. Я не вважаю, що був у Верховній Раді дуже активним депутатом, хоч й найактивніші не думаю що могли більше зробити, коли співвідношення сил було не на користь національно-демократичних сил. Якби в нас була більшість, то можна було би щось корисне зробити. Але все одно зі мною було вчинено якось не так. Хоч я готовий, кажу, переступити через це і об’єднатися – тільки щоб ми об’єдналися.
В.Овсієнко: Ви не розказали, як Ви стали депутатом. І як би Ви могли охарактеризувати свою діяльність у депутатський період?
Л.Горохівський: Коли я прийшов у Верховну Раду, то створилася Народна Рада. Багато висту-пало. Потім я зрозумів, що дехто виступає не стільки для того, щоби якусь проблему вирішити, а щоб себе показати... Але ми організувались у Народну Раду. Це при тому, що зажди була «група 239» – комуністів була більшість. Щоб прийняти рішення у Верховній Раді, потрібно як мінімум 226 голосів – їх у нас не було. Ми хотіли виробити свою політику. Спочатку – хто в які комісії. Я записався в комісію з питань державного суверенітету. Там були Михайло Горинь, Степан Хмара, Косів Михайло, Олесь Шевченко. До 16 липня 1990 року, коли була прийнята Декларація про державний суверенітет, більшість комісії стояла на державницьких засадах. Ми прийняли Декларацію таку, яку ми хотіли. А після цього в нашу комісію підкинули інших депутатів, які стояли на антидержавних, антиукраїнських засадах. Та вже було пізно – ми вже Декларацію про державний суверенітет прийняли. Я пам’ятаю, як ми над нею працювали. Я думаю, що це була одна з провід-них комісій, тому що нам підкидали і союзний договір – дуже багато від нас залежало.
Брав я участь у студентському голодуванні. Тепер, коли у передвиборній кампанії почали виступати з такими революційними та радикальними ідеями, я казав, що я це вже пройшов. Рево-люційним шляхом ми йшли тоді, коли руйнували імперію. А тепер треба будувати державу, але виявилося, що будувати набагато важче, ніж руйнувати. Легше тримати автомат у руці і стріляти. Я також можу стріляти. Тоді, в 1990 році, коли була ця голодовка, я також її підтримав. Степан Хмара підтримав. І я сім днів голодував.
Я не стояв на радикальних засадах, бо це були лише слова, можливо, для того, щоб ухилитись від щоденної марудної роботи щодо поїздок по Україні, підготовки агітаційних заходів та інше. Та й треба було реально дивитися на політичну ситуацію. Я був прихильником радикалізму не на словах, а справами і своїми вчинками твердо впроваджувати українську ідею. Тому щодо себе самого я міг чинити радикально. Наприклад, коли йшлося про Степана Хмару, Левко Лук’яненко чомусь саме до мене звернувся, щоб я написав характеристику Степана Хмари. І в мене наступила депресія десь на три тижні. Я все задавав собі питання: чому я маю написати? Мені здавалось, що мене деколи використовували. Але я переборов самого себе і зробив крок уперед. Ви пам’ятаєте, тоді було закрите засідання Проводу УРП. Я бачив недоліки Степана Хмари і міг його охарактеризувати. Особливо мені не подобалося, як він у присутності комуністів у Верховній Раді обзивав Левка Лук’яненка такими словами, такими матюками, що цього навіть комуністи собі не дозволяли. Я дав характеристику у трьох чи чотирьох пунктах – у мене цей оригінал є – на закритому засіданні Проводу. Там був Хмара і була Олійник Марія, яка була його прихильницею. Вони як почули це, то зразу вийшли, бо це був удар страшний. Хоч це не був удар у спину – це було сказа-но відкрито, але не для публікації. Вже тоді готувалось «радикальне» крило нашої партії. Стався перший розкол УРП. Такі занадто революційні, занадто радикальні кроки, і то лише щодо своїх вчорашніх побратимів, щоб тільки підкреслити, що ти кращий, можуть нас погубити. І вони фактично нічого не дають, тому що цей радикалізм був тільки на словах, але спочатку він людям подобався. Теоретично найкраще було б усе зразу радикально поміняти. Але як? Це була утопія, бо не було, не існувало такого механізму (і ніхто ним не міг володіти) – треба було щодень пере-виховувати виборців і самим показувати приклад сильним прагненням об’єднатись. Ми вважаємо себе елітою, політичною партією, звертаємося до людей, вчимо, щоб вони так поступали, хоч насамперед мали б починати від себе.
Коли назрівали інші події, особливо після провалу ГКЧП, коли Народна Рада зібралася 24 серпня 1991 року на третьому поверсі Верховної Ради, мене здивувала ідея окремої групи депутатів, що спочатку треба побороти комуністів, а потім проголосити акт незалежності. Я ні з ким не консультувався, нікого не питав, але я твердо стояв на своєму – я вважав, що якщо ми не проголосимо 24 серпня Акт незалежності, то ми його ніколи не проголосимо. Це був слушний момент. Я розумів, що навіть незважаючи на те, що це робитиметься руками комуністів, які були тоді перестрашені, але треба проголосувати. Та була група депутатів, до якої, я знаю, належали Степан Хмара, Лариса Скорик, по-моєму, Головатий та інші, які вважали, що треба спочатку побороти комуністів. Я думаю: як побороти? де ж наші сили? як ми можемо це зробити? Коли було ГКЧП, я якраз був на окрузі і зразу повернувся до Києва. Ви також були тут і пам’ятаєте ці події – ми тут мітинг зібрали. Звичайно, що після проголошення Акту незалежності були моменти, коли можна було обмежити владу комуністів, але ними не скористалися. Хоч звинувачувати можна лише нашу долю...
Були ще якісь події, які були визначальними в цьому першому скликанні, 1990-94 років. Я тоді виступив проти Кучми, який був прем’єр-міністром. Я виступив з тим, щоб його зняти з посади. Я тоді дуже часто їздив. Пам’ятаю, що в 1993 році я майже всі області об’їздив по кілька разів. Михайло Горинь мені казав, що дехто говорить, що я їжджу тому, що хочу бути головою партії. Але я їздив тому, що мені було цікаво і була потреба. Я, наприклад, знав, що Кучма виступав десь в Одесі, в Дніпропетровській області, в Донецькій і Херсонській області з такими речами, що Україна може знайти своє щастя тільки в об’єднанні з Росією, а без об’єднання з Росією не можна й думати про незалежне існування. Він вже тоді готувався до президентських виборів. І от я, виходячи з цього, різко виступив проти нього у Верховній Раді. Коли я виступив і зайшов у кулуа-ри, бо мав зателефонувати, то до мене підходить Кучма, сміється і подає мені руку. Я не міг зрозуміти, в чому справа, я був просто ошелешений.
Багато чого було – ми блокували трибуну, ми виступали. Я також виступав, організовував кілька «круглих столів». Я в комісії Дурдинця був заступником голови – це щодо Закону про свободу совісті. Ми разом працювали над законом про реабілітацію репресованих. Працювали над Актом незалежності. Його мав Левко Лук’яненко проголосити, але проголосив Яворівський. Я все це бачив – було доручення, щоби Левко Лук’яненко проголосив. Я вчився. Це для мене була школа, можна сказати, вищого щабля, ніж та, яку я проходив у Мордовії, але наука, яку я пройшов за вісім років і яку я би міг використати зараз… Наприклад, я зараз набагато краще бачу, ніж деякі депутати, які прийшли вперше, ще не зорієнтувалися, що до чого.
В.Овсієнко: Назвіть, будь ласка, який був Ваш округ першого разу.
Л.Горохівський: Першого разу був Бережанський виборчий округ і другого теж – першого разу 356-й, а другого разу – 358-й.
Моя діяльність у Верховній Раді акцентувалася на захисті прав виборців. Я не можу порівнюва-ти, але я запитував депутатів, скільки вони листів на місяць опрацьовують, то казали, що дванад-цять-п’ятнадцять. А я часом сто і двісті. Може, інші так само працювали, але я до цього ставився дуже відповідально. Мені навіть цікаво було працювати з людьми. Я їздив, чимось допомагав, наскільки міг. Правда, в мене не було ніяких фондів. Але на останньому етапі передвиборної компанії, теперішнього скликання, люди були доведені до такого відчаю, що в усьому звинувачу-вали депутатів, ніби це вони довели до такого стану в Тернопільській області. Хоч фактично причина була зовсім інша, і я знав цю причину. Я навіть хотів звернутися в Рахункову палату, але не хотів дискредитувати Рух, тому що член Руху Бойко Богдан був головою облдержадміністрації. І якби я був звернувся в Рахункову палату, щоб перевірили, куди були витрачені кошти з місцевого бюджету, то це був би великий удар по Руху. Я не хотів цього робити. Я не кажу, що потім каявся, але все ж таки, напевно, це треба було зробити, тому що в останній момент від казначейства мені дали довідку про те, що Київ розрахувався з Тернопільською областю по дотаціях за 1997 рік повністю (Тернопільську область дотовано було на 70%) і можна було розрахуватися з зарплатою хоч би за поточний рік, за дев’яносто сьомий. А люди не отримували зарплати. Куди ці гроші були використані, невідомо.
Є два негативні моменти. Я бачив, що і Ющенко піднімав ці ж питання. Одного разу він сказав те ж саме, що я говорив серед людей – ну, може, іншими словами. Перше – що бюджет формується неправильно – зверху донизу, а треба знизу до верху. Якщо, допустимо, збирають 25 мільйонів податків за місяць і 15 мільйонів відвозять до Києва, а потім Київ повертає 10 мільйонів, то для чого з 15 млн. повертати 10 млн. назад, коли можна зразу відіслати 5 млн. – правильно? Тоді не було б залежності від Києва, не простягали б ми руку, як жебраки. Але Київ дав мені довідку, що він дійсно розрахувався з областю. Я багато разів ходив до міністра фінансів, добивався. А другий недолік – що як і прем’єр-міністр, так і голова облдержадміністрації можуть розподіляти гроші з бюджету, куди хочуть. Тобто немає принципів розподілу бюджету – коли знаходять кошти, то вони можуть ті кошти послати туди чи туди, купити якісь комбайни чи ще кудись використати. Коли я виступав, то хоч мене й запевняли, що будуть мене підтримувати, та вже висунули іншу кандидатуру і вже інші агітатори говорили, що Горохівський обманює. Люди купувалися на неправду. Зараз Тернопільська область взагалі в загоні – всі підприємства стоять, зарплати не дають, і я не бачу виходу з цієї ситуації.
Я зробив висновок, що коли в 1990-94 рр. зіграла роль національна ідея, то тепер уже якоюсь мірою зіграли роль гроші та революційні гасла. З грішми балотувався мільйонер Олег Іщенко, а з революційними ідеями виступали КУН, «Тризуб». Тепер уже можна виступати з якими хочеш ідеями, зараз можна говорити про все.
Чим я повинен завершити?
В.Овсієнко: Підсумком, мабуть.
Л.Горохівський: Це для мене велика школа життя. Що я сказав – це якоюсь мірою характери-зує добу, про яку я розповів. Можливо, моє бачення дасть можливість краще пізнати, що таке була радянська влада і як з нею боротися… Ну, зараз уже боротися з нею не треба. Я вважаю, що досвід – це також знання. Потрібно мати, звичайно, і теоретичні знання, але не завжди їх можна реалізу-вати в наших умовах. Приїжджають американські українці – і втікають, бо не можуть у наших умовах нічого втілити. Я відкидаю революційний розвиток, бо він є руйнівний. Але зараз відбува-ється якась інволюція. Наприклад, наше суспільство русифіковане, і ще більше русифікується. Мені дуже прикро і боляче, наприклад, що наша армія розмовляє по-російськи. Я 16 липня цього року, якраз у річницю прийняття Декларації, виступав перед воїнами. Тисяча воїнів була. Вони зі мною по-українськи, а між собою по-російськи розмовляють.
Я вважаю, що неможливо будувати державу, коли армія розмовляє мовою іншої держави, не кажучи вже про якісь інші засади. Я звернувся зараз у Конституційний Суд, використавши свій мандат, і зібрав 51 підпис (а треба 45 підписів відповідно до Закону про Конституційний Суд). Зібрав і передав, але вже більше року затримують – щодо ігнорування державної української мови (ст. 10 Конституції України) в навчальному процесі, Кабінетом Міністрів, Адміністрацією Прези-дента і Верховною Радою, а також Закону про рекламу. Я вважаю, що той процес кинутий напри-зволяще. Також вважаю, що повинна проводитись політика впливу, тиску на певні механізми, повинно бути прискорення еволюції. І є можливість її прискорити. Якщо суспільство виховується засобами масової інформації, на жаль, у своїй більшості русифікованої, то влада повинна чинити так, щоб засоби масової інформації працювали на державу. А як прискорити ту еволюцію – то вже завдання політичних партій як інструмента побудови держави. Зараз ми партія, яка не має своїх представників у парламенті, тому ми шукаємо партнерів, щоб об’єднатися – можливо, навколо кандидатури в президента чи іншим шляхом.
В.Овсієнко: Пане Левку, ми зачепили ще одну лінію, але не довершили. От у Вас є донька… Трішечки про особисте. У Вас брати і сестри є? Ви якось не згадували.
Л.Горохівський: У мене є дві сестри. Дуже гарна сестра Ганя, вона 1945 року народження. Мати наша померла 1959 році, батько – в 1978-му. Батько одружився вдруге, то сестра Ганя зму-шена була поїхати до тітки, батькової сестри, у Запоріжжя. Там вона одружилася з росіянином, вони створили російську сім’ю. Друга сестра 1955 року, вона зараз живе в Первомайську Микола-ївської області, має два сини. Один син вступив у Тернопільський технічний університет, де я є почесним професором – я про це не розказував. Я почесний професор Технічного університету. То вже хоч добре, що він із того русифікованого середовища вирвався. Сестра розказувала, як там закривали українські школи – то просто страхіття. Це в Первомайську, де Вінграновський народи-вся.
Є у мене брат від другої матері, 1965 року. Він працює директором школи в Саранчуках, був членом УРП і членом РХП. Також не однозначна доля, тому що коли він хотів поступати в педаго-гічний інститут (він також добре вчився), то я йому рекомендував на українську філологію. При-кро говорити, але я мушу сказати правду. У той час на 15% більше платили російським учителям. Та мати – то вже мені мачуха – хотіла, щоб він пішов на російську філологію. І там була навіть якась квота від колгоспу в Тернопільський педагогічний інститут. Я говорив з ним, але бачив, що тоді я на нього не мав такого впливу, як мати. Але процес уже пішов. Одного разу, коли вже він мав закінчувати навчання (а добре вчився), його викликали в КГБ і запропонували, що дадуть йому квартиру, звання офіцера, тільки б він їм про мене давав інформацію. Він відмовився і про це мені розказав. І тоді я зрозумів, що в мене є брат. Він відмовився від російської, почав викладати українську мову і німецьку. Ото так. Він ще не одружений.
У мене особисте життя дуже тяжко склалося. Я зараз більше прагматик, а тривалий час був романтик, часом дуже захоплювався. Перше таке захоплення було ще в школі, коли я закохався в учительку і написав вірша – за півгодини, поки дійшов до школи, склав вірша. Це був мій перший вірш, у 16 років, у 1959 році. Тоді я був дуже відвертий, прямолінійний, і ця моя риса відлякувала тих, хто мені подобався. Коли я розказував свою біографію, то не дуже-то поспішали зі мною зустрічатися... І я нічого не мав. Але врешті я одружився, коли мені було 37 років. Народилася дочка в 1982 році.
В.Овсієнко: Як звати дочку?
Л.Горохівський: Соломія. Коли ми ходили в ЗАГС, то там був список, яке ім’я вибирати. Я хотів дати ім’я на честь матері, моя мати цього заслужила. Я знав, що дають на честь батьків, родичів, на честь якихось релігійних свят або на честь видатних осіб. Я хотів дати таке ім’я, щоби воно не було російським. Не те, щоб я не любив росіян (а писали, що я фашист і що свою дочку навчаю ненависті до всього російського). Нема в мене ненависті – просто я відчув, у якому загоні українська мова, як з неї знущаються, як її мають за ніщо. Тому я на кожному кроці її відстоюю. І я хотів дати їй таке ім’я, яке не має аналогічного російського. Я вибрав п’ять імен, навіть ходив у бібліотеку, і зупинився на Соломії. Може, воно і відповідає нашій Соломії Крушельницькій, яка народилася біля Тернополя.
В.Овсієнко: Дочка тепер уже доросла?
Л.Горохівський: Так, зараз їй уже 16 років. Вона вчилася – все на п’ять, на відмінно. Закінчила паралельно музичну школу. Після 9 класу її почали агітувати, щоби вона поступила в музичне училище. Я не дуже хотів і сказав: "Соломійко, тобі зараз 16 років. Я пам’ятаю, як мені було 16 років. Тобі легко даються різні предмети, ти ще фактично сама не знаєш, чого ти хочеш. Може, ти захопишся чимось іншим?" Але я не хотів на неї тиснути – думаю, хай вона сама вирішує. Вона замість чотирьох екзаменів склала два екзамени на відмінно. На скрипці грає, на піаніно. Але зараз вона мені сказала: "Тату, я хочу свої сили попробувати в 1999 році в Києво-Могилянську акаде-мію". Вона вже на другому курсі в училищі, вивчила англійську мову, зараз хоче екстерном склас-ти екзамени за 11 класів тої школи, де вона вчилася. В училищі їй треба вчитися 4 роки. Там же її готували в консерваторію.
Такі мої сімейні справи.
В.Овсієнко: Дякую Вам.
Л.Горохівський: Може, я що пропустив, бо багато було подій. Але я знав себе – я знав, що я вистою, що в мене є сила волі, що я ніколи не зламаюся. Коли моя жінка була вагітна, то началь-ник ідеологічного відділу КГБ Степанян на вулиці оглянувся, подав мені руку і поздоровив мене з тим, що народиться дитина. Вони вже знали. Я так зрозумів, що вони якоюсь мірою навіть мене поважали.
В.Овсієнко: За стійкість.
Л.Горохівський: Вони кого зламали, того кидали – і все.
В.Овсієнко: А все-таки Ваше покоління щасливе тим, що вдалося не просто перехитрити їх, а таки перемогти. І тепер навіть противники української держави мусять волею-неволею її будувати.
На цьому ми можемо закінчити. Розповідав 27 жовтня 1998 року Левко Горохівський.
Л.Горохівський: Мене охрестили Левком, але метрики, тобто свідоцтво про народження, мені дали аж 1959 року. У школі мене вчителька німецької мови писала "Лев". Я був Лев у школі. А вже коли поступав в інститут, то моментально зробили якусь копію метрики, бо треба було пас-порт робити, то вже не було коли щось міняти. Мені тоді було 16 років… І там було написано було "Леон Теодорович". Так що я і Лев, і Левко, і Леон, і Леонідом мене називали. Але фактично я охрещений як Левко.
В.Овсієнко: І ми Вас так знаємо і так любимо. Дякую Вам.
Знаків 67.000.


 Поділитися

Вас може зацікавити

Спогади

ГОМЗА Ярослав. Овсієнко В.В. підготував

Інтерв’ю

АЛЕКСЕЄВА І ОРЛОВ. Овсієнко В.В.

Інтерв’ю

ОВСІЄНКО ВАСИЛЬ ВАСИЛЬОВИЧ. Овсієнко В.В., Захаров Б.Є.

Спогади

ГОРОХІВСЬКИЙ Л. Ф. НА ЗЛАМІ ЕПОХ: Хроніка громадянської та національної активізації на Тернопільщині (1988 - 1989 рр.) (Із принагідних записів у моєму щоденнику про перші кроки становлення Української Гельсинської спілки на Тернопільщині). ГОРОХІВСЬКИЙ Левко Федорович

Інтерв’ю

КУЛИНИН ВАСИЛЬ ІВАНОВИЧ. Овсієнко В.В.

Інтерв’ю

СОКУЛЬСЬКИЙ ІВАН ГРИГОРОВИЧ. Овсієнко В.В.

Праці дисидентів

ГОРОХІВСЬКИЙ ЛЕВКО ФЕДОРОВИЧ. СКАРГА Прокурорам СРСР та УРСР. 10.12. 1971. Горохівський Л.Ф.

Дослідження

ГОРОХІВСЬКИЙ Л.Ф. ДІЯЛЬНІСТЬ УКРАЇНСЬКОЇ ГЕЛЬСІНКСЬКОЇ СПІЛКИ НА ТЕРНОПІЛЬЩИНІ.... ГОРОХІВСЬКИЙ Л.Ф.

Дослідження

ПРАВОЗАХИСНИЙ РУХ В УКРАЇНІ. Овсієнко В.В.

Інтерв’ю

КОЦ МИКОЛА ГЕОРГІЙОВИЧ. Овсієнко В.В.

Інтерв’ю

НАЗАРЕНКО ОЛЕСЬ ТЕРЕНТІЙОВИЧ. Овсієнко В.В.

Інтерв’ю

ЛУЦИК МИХАЙЛО ПЕТРОВИЧ. Овсієнко В.В.

Ґлосарій

СТУДЕНТСЬКА ГОЛОДІВКА

Опитування

Горохівський Левко

Інтерв’ю

РОЗУМНИЙ ПЕТРО ПАВЛОВИЧ. Овсієнко В.В.

Інтерв’ю

ПРОКОПОВИЧ ГРИГОРІЙ ГРИГОРОВИЧ. Овсієнко В.В.

Інтерв’ю

МАРМУС ВОЛОДИМИР ВАСИЛЬОВИЧ. Овсієнко В.В.

Інтерв’ю

ВИННИЧУК ПЕТРО МИКОЛАЙОВИЧ. Овсієнко В.В.

Персоналії / Український національний рух

ГОРОХІВСЬКИЙ ЛЕВКО ФЕДОРОВИЧ (ЛЕОН ТЕОДОРОВИЧ). В.Овсієнкo

MENU