Menu
віртуальний музей
Дисидентський рух в Україні

КАРАСЬ ЗИНОВІЙ СЕМЕНОВИЧ

12.02.2008 | Овсієнко В.В. | Інтерв`ю 22 березня 2000 року.
Інтерв'ю отця ЗИНОВІЯ КАРАСЯ
(Останнє прочитання 12 лютого 2008 року)

В.В.Овсієнко: 22 березня 2000 року ведемо розмову з отцем Зиновієм Карасем у місті Ко-ломиї.
Отець Зиновій: Напевне, я почну, як звичайно, з біографічних даних. Народився я 9 березня 1929 року на моїй коханій Рогатинщині в селі Журів. Це старовинне містечко, яке з часом втра-тило своє значення міста і перетворилося насьогодні взагалі дуже маленьке містечко, яке, вияв-ляється, навіть не має своєї сільради. Колись це було місто з замком, оточеним мурами, ровами, наповненими водою, – залишилося багато слідів.
Але мова не про те. Батьки мої, зрозуміло, селяни, – селяни, на своє нещастя, не бідні, з чого й було дуже багато нещасть у нашої родині з часу, коли нас «визволили». Але я народився в такий час, з однієї сторони, дуже цікавий, з другої сторони – дуже трагічний, 1929 рік, під поль-ською окупацією. Оті всі нещастя на нашій землі йшли зі сторони польського окупанта. Я цього не пам'ятаю, але дуже свіжі були розповіді про пацифікацію 1930 року, коли польська адмініст-рація кинула в Галичину каральні загони поліції та війська і по-різному знущалися над нашими селянами, нищила наші читальні, наші культурні надбання, кооперативи тощо.
Далі. Батько мій – січовий стрілець. З тої когорти січових стрільців ще було немало живих людей. Гуртувалися, сходилися, зустрічалися. В нашій хаті ніколи з тими розмовами не крилися від дітей. За що я й сьогодні вдячний татові – за те, що власне ніколи нічого не ховалося, і все ми, діти, знали з перших вуст, з перших джерел. І це, напевне, вплинуло на моє виховання і вза-галі на подальшу мою долю. Ті події, арешти членів ОУН, знущання польської адміністрації, «Бриґідки», «Береза Картузька» – ті назви й поняття дійшли не знаю з якого часу, з далекого дитинства, коли поверталися наші хлопці з тих польських арештів. Їх зустрічали не так, як сьо-годні зустрічають політв'язнів, – їх більше шанували, поважали і насправді дивилися на них, як на героїв, їх майже обожнювали і дуже любили в нас. То вже тепер, у наші часи, політв'язень – це щось таке... Так радянська пропаганда вчинила, що нас так не поважають, не шанують, як було тоді.
Мушу сказати, що моє покоління, покоління 20 – 30 років, я вважаю найтрагічнішим в істо-рії Галичини. Чому саме? Ми через усі ті події, які відбувалися в Галичині і в Європі, не одер-жали відповідного виховання і відповідної освіти. На підтвердження я скажу таке. Ми почали вчитися в 1936 році з семилітнього віку, закінчили перші три кляси – тоді казали не "класи", а "кляси", – прийшли у 1939 році большевики, «звільнили» нас. Буквально через якийсь місяць ми вже відчули наслідки того «звільнення»: почалися перші арешти. Десь у середині зими – перший вивіз на Сибір. Перших вивозили поляків – польських поселенців, яких спровадила сюди польська адміністрація. Поляки на землях, якими колись володів поміщик, розмістили поселенців, вони тут побудували свої будинки. Тої зими їх першими вивезли в Сибір. На наших людей, на наших дітей, на моє покоління це справило страшенно гнітюче враження, правдиво.
Але ж на цьому не закінчилося, бо після цього почалися вивози наших селян, українців по-чали вивозити. А заарештовували всіх свідомих українців, не тільки інтеліґентів, а навіть селян. Мій батько був із тих людей, які були чисто потенційними арештантами, хоч батька й не зааре-штували. По-перше, батько мав середню освіту, ґімназію закінчив – це на той час було немало. Був добрий господар, мав добру господарку, багато, як на нашу Галичину, землі коло хати: було 16 морґів орного поля, крім того ліс, сіножать, коні, худоба – багато того всього було, було біля чого працювати. Зрозуміло, що радянська влада таких людей одразу оголошувала куркулями, з цього й починалися всі нещастя.
Закінчивши тих три класи за Польщі, при радянській владі нас заставили ще раз учитися в третьому класі, бо вважали польську школу недостатньою. А потім був четвертий клас – за тих перших совітів, як ми називаємо. Я хотів би сказати, чому я зупиняюся на тих роках. Звідти якраз і починається той брак нашого виховання і нашої освіти. Скажіть, про яку освіту можна було говорити навіть у тій початковій школі? У школі нам учителька говорила – знаменита вчи-телька, я й сьогодні кланяюсь тіні її, пані Лущинської… Хоча вона була полька, та вона направ-ду заклала нам підвалини багатьох знань. Але ввечері я приходив додому і бачив, як батьки спаковують речі, чи вони вже спаковані були, тому що чекаємо, що вранці приїдуть нас вивози-ти. Але вивозили завжди в ніч із суботи на неділю. І от у ту ніч, з суботи на неділю, родина не спала. Я був найменший у родині, старші брати тікали з дому, а батьки зі мною і з сестрою за-лишалися на волю Божу, що вранці нас повезуть. У такому очікуванні вивезення минув остаток сорокового року і перша половина сорок першого. Як це впливало на наших людей, зокрема, на наших дітей, то можете собі уявити. То було суцільне чекання репресій.
Потім арешти. Ми знали, що людей заарештовують і вони вже більше ніколи не поверта-ються. Наскільки глухі були большевицькі тюрми, а все одно з отих тюрем, з-за тих мурів щось таки поверталося до нас, і ми знали, що людей розстрілюють, ми знали, що людей страшно му-чать, страшенно катують. І воно потому підтвердилося, коли перші большевики пішли, прийш-ли німці і розкрилися двері тюрем, зокрема, львівських. Я пам'ятаю, як прийшов до нас один чоловік, який дивом уцілів. Він у той останній день мав був також загинути. Їх завели вісім лю-дей з однієї камери, пов'язали колючим дротом і посадили під стіну в глухій камері, де не було вікон, а навпроти під другу стіну також посадили вісім людей, пов’язаних колючим дротом. І тих вісім, які сиділи, змусили дивитися, що робили з тими вісьмома, що сиділи навпроти. Мало того, що знущалися, били – потім відрізали окремі органи тіла, все, що можна людині відрізати. І ці вісім напівзбожеволілих дивились на те і чекали, що з ними буде те саме. Потім до свідомо-сті дійшов страшенний гуркіт, очевидно, падаючих бомб. Ті нелюди, які це чинили, повибігали з камери і більше вже не повернулися. Їх, напівбожевільних в`язнів, вивели з цієї камери вже німецькі солдати. Таким чином цей чоловік уцілів. Таких розповідей ми чули страшенно багато. Люди по кісточки в крові ходили коридорами львівських «Бриґідок», розшукуючи своїх рідних, своїх батьків, сестер, братів…
Отак проходило наше виховання. Прийшли «визволителі»-німці. 1941 рік, проголошення відновленої незалежної української держави. Пам'ятаю це, бо дитяча пам'ять зберігає довго. Я був на тому вічу, коли проголошувалася незалежна Україна.
В.В.Овсієнко: Де це було?
Отець Зиновій: Це було в селі Підмихайлівцях, біля монастиря. Навіть пам'ятаю окремі виступи, окремі фрази – так забилося в пам'яті. Пам'ятаю виступ ігумені монастиря. У нас у Га-личині букву "в" не називали "ве", а чомусь називали "ву", і вона так вимовляла: "еНКаВуДе". Зрозуміло, що на адресу НКВД сипались не надто приємні епітети, і в цій промові це було. Під час співання гімну люди підіймали руку так, як це робили гітлерівці, чомусь була така мода. Я пам'ятаю, як тяжко було тримати ту руку, і поки відспівають гімн, піддержував ту руку другою рукою. Мені тоді було – це 1941 рік – 12 років. Все це вбилося в пам'ять – і те позитивне, і те негативне, що несе всяка війна. Адже я пережив окупацію польську, большевицьку, німецьку, і другу большевицьку, і, нарешті – незалежна українська держава.
Мені доводилося бачити страшенно багато крові, багато розтерзаних тіл, багато страждань, багато облав. У 15 років я вперше взяв у руки зброю, у 16 років я вже стріляв у бою проти бо-льшевиків.
До цього всього ще таке скажу. Мені не доводилося вчитися в шостому класі: я з п'ятого класу перейшов відразу на курси сьомої кляси. І таким чином я закінчив сім класів, фактично не закінчивши і не опанувавши тими знаннями, якими можуть опанувати зараз діти в нормальний, звичайний час до семи класів освіти, скажімо.
Після сьомої кляси я поступив у львівську ґімназію, до третьої кляси ґімназії. І знову ж таки, ні одного класу ґімназії мені не довелося закінчити, бо якраз підпер назад большевицький фронт і все це навчання згорнули. По тому прийшли большевики, безкінечні облави, безкінечні бої. Я ж кажу, що в 15 років довелося вперше взяти зброю в руки. Неподалік було розташовано два польських села Лукавці – Лукавець Журівський, Лукавець Вишневський, де зосередилось дуже багато колишнього польського війська. Відступаючі німецькі частини і шльонзаків – спо-льщених німців, чи, можливо, знімечених поляків – залишили їм немало зброї. Вони там жили, законсервувавшись і відгородившись від цілого світу, доки їм вистачало їжі. Ми якось ще співі-снували з ними. Коли ж їм стало голодно, вони почали нападати на наші присілки, вимордову-вати людей і забирати все, що можна забрати. І зима 1944-45 року. З однієї сторони, вдень бо-льшевики – безкінечні облави. Приходять 200-300 солдатів, нападають на село, перешукують усе, що можна тільки перешукати, шукаючи бандерівців, ясна річ. А вночі нападають поляки. Отже, отакі підлітки, як ми, брали зброю в руки і мусили чергувати цілу ніч. Тобто утворилися такі самооборонні відділи, які вели ту боротьбу. Перший бій, у якому я брав участь – з приводу чого він стався? Большевики напали на Підмихайлівський монастир. То був жіночий монастир, який функціонував там споконвіку. Той монастир спричинився до зростання національної сві-домості, адже монахині з цього монастиря в навколишніх селах вели дитячі садки. Саме в такий дитячий садочок прийшов і я малим, ріс під керівництвом такої монахині. Вона багато чого зробила, навчила нас пісень, віршів, вже маленьким нам закладала національну свідомість. А ще, як я казав, удома велися всі ті розмови, читалася література. У нас удома запроваджено було в ті довгі зимові вечори, коли не було ні електрики, ні радіо, ні телевізора – вся родина засідала до якоїсь роботи, і котрийсь із нас, братів, читав уголос книжку. Таким чином ми проводили цілі зимові вечори, цілу зиму. За таку зиму прочитувалося дуже багато літератури, за що я й сьогодні вдячний своєму батькові – він був страшенно працьовитий, я не пам'ятаю жодного дня, щоби батько щось не робив. А робити він умів – я не знаю, чи є на світі щось такого, чого б він не вмів зробити.
В.В.Овсієнко: При нагоді – назвіть ім'я батька і роки його життя. І мами теж.
Отець Зиновій: Батько – Семен. Карась наше прізвище. Батько 1895 року, а мама на три роки молодша – Євдокія, дівоче прізвище Стефанишин. Вони побралися, вони виростили нас четверо дітей. Я наймолодший у родині. Ще було два брати в мене – Нестор і Мирослав – і сес-тра Любов, Люба.
В.В.Овсієнко: Батьків, мабуть, немає вже?
Отець Зиновій: Батьків немає – в 1970 році вони померли майже разом. Мама померла у вересні, а батько тут же за нею в грудні. Вже немає й одного брата – середущого, я ще згадаю про нього. Ну, а найстарший брат, з 1924 року, ще живий, сестра 1921 року ще також живе. Вже, як бачите, ми далеко не молоді люди.
Я дещо хаотично розповідаю, але хочу наголосити на окремих моментах. Сьогодні я власне слухав Вашу розповідь студентам про Василя Стуса, і мені якось так згадалося, і хотів я тим студентам сказати, може, колись і скажу дещо з того, що я оце розповідаю. Окремі моменти.
Десь у 1941 році, вже за німців, мені попала в руки книжка Валентина Златопольця "Син України". Вона не є високохудожнім твором – це є переробка з "Робінзона Крузо" – там чисто український Робінзон Крузо Микола Лизогуб проходить свою епопею і попадає на такий же безлюдний острів. Але, прочитавши цю книжку, я ще й сьогодні є під її впливом. Хочу підкрес-лити цим, наскільки може мати вплив навіть окрема книжка на людину. Тому так важливо є молоді підшукувати літературу, дати їй можливість прочитати ту літературу, знайти оте зернят-ко, яке може зародити в душі юнака чи дівчини таке, що буде гріти його потому через ціле жит-тя.
Настає німецька окупація. Незважаючи на те, що спробу відновити незалежну українську державу німці, як Ви знаєте, ліквідували, виарештувавши уряд, заарештувавши Степана Банде-ру, у нас на селах життя протікало доволі вільно. Німці так глибоко не заходили – рідко коли можна було побачити німця в селі. Уся адміністрація була своя, українська. Широку і глибоку діяльність розгорнула ОУН. Молодь горнулася до ОУН, молодь чекала, що її покличуть до зброї в боротьбі за українську незалежну державу. Цього не сталося, але пропаґанда, просвітян-ська справа дуже тоді була розвинена в Галичині. Все це впливало на всіх нас.
Сьогодні, деколи буваючи на весіллях і слухаючи ті танцювальні пісеньки, – може, то щось і дає цій молоді... Ми ж під іншими думками виростали. Я чув, що співають сьогодні. А я, напри-клад, співав: "Ми зродилися з крові народу, колихала нас грізна тюрма, гартували бої за свободу і ненависть до ганьби ярма. Смерть, смерть, смерть жидівсько-московській комуні – в бій кри-вавий ОУН нас веде!"
Чи той 1944-45 рік, ті найтяжчі часи облави. Ми згадували колишнє своє життя, колишнє святкування Різдвяних свят, і замість того, щоб колядувати традиційні наші християнські коля-ди, хлопчаки співали: "Бо кат червоний братів понищив нам рідних, сорок мільйонів чекає до бою – пімсти! пімсти!" От на такому ми виростали.
Але життя продовжувалося. Незважаючи на ту боротьбу, на ті вбивства, на ту кров, що ми бачили, треба було і вчитися. І в 1945 році я поступаю в Рогатинське педучилище. Його я закін-чив у 1948 році, але, знову ж таки, безконечна боротьба, безконечні жертви, безконечні трупи… Ми весь час бачимо трупи тих хлопців, котрих привозили повбиваних. Нас насильно, орґанізо-вано водять на похорони большевиків, які гинуть у боротьбі з нашими хлопцями, їх у Рогатині на цвинтарі хоронять. Разом з тим намагаються орґанізувати комсомольську орґанізацію – скі-льки вона нашої крові коштує, та комсомольська орґанізація! Замість того, щоби бути в аудито-рії на заняттях, мене тягнуть у кабінет директора і починається обробляння – конче зробити з мене комсомольця. Я на ґрані висів, на волосочку, що мене мали виключити з того педучилища. Я його закінчив. Закінчив – а комсомольцем я не став. Але слід воно залишило.
По тому почав працювати, вчителювати на Городенківщині. Знову ж там боротьба, щоби схилити наших хлопців і дівчат до вступу в комсомол. І це я витримав. Та мусила статися така, як би сказати, насмішка долі – після трьох років праці на Городенківщині повертаюсь я на свою територію. По-перше, я не міг там знаходитися, оскільки загострилося моє протистояння з рай-комом комсомолу, що вирішив я звільнитися звідти. Поступив цього року на заочний відділ у Станіславський учительський інститут і повернувся на свою... Тоді це був Букачівський район. Все, мене приймають, призначили мені, де я буду працювати, в якій школі.
Відбув я серпневу конференцію і нарешті йду, щоб мені дали наказ, що я йду в Васючинську школу, а мене питають: "А як у вас справи з комсомолом?" – "Ніяк." І отоді я ніби добровільно йду подавати заяву про вступ до комсомолу – я вже був тоді одружений, не міг я тоді нічого іншого зробити. До речі, то залишилося так глибоко, залишилося й по сьогоднішній день – те насильство, найбільше насильство, якому я, так би мовити, піддався.
Я недовго пропрацював у школі, ще й трохи захворів. І вирішив покинути Україну – на те склалися певні обставини, – і виїхати в Казахстан до вивезених родичів моєї дружини. А вони були вивезені ще з 1940 року в Казахстан, і з часом, після Петропавловська і Семипалатинська, опинилися в Кустанаї і там поселилися. І ми виїхали туди, в той Казахстан.
Що б іще такого не пропустити? Не знаю, наскільки це цікаво... Але я все-таки повернуся трошки назад, ще до того виїзду. Адже ж мої контакти з українським підпіллям ніколи не при-пинялися. Один час я вже почав друкуватися в підпільних виданнях. Виходив такий журнал "На чатах", і я почав там друкувати свої вірші під псевдонімом Перелесник. Якраз перед тим я впе-рше прочитав Лесину "Лісову пісню". Вона так страшенно на мене вплинула, і це звучання сло-ва Перелесник мені страшенно подобалося, то я вирішив узяти його собі за псевдонімом, хоч у мене був ще й інший псевдонім: у той приблизно час я вже був у дружині самооборони, яка зве-ла три бої з большевиками. До речі, в бою брали участь не тільки наші хлопці, а й з довколиш-ніх сіл. Може, я окремо це розповім колись. Про це я вже й писав і опублікував. Я тоді вступив у молодіжну ОУН, і з того часу я є членом ОУН і ніколи з ОУН не виходив, ніхто мене звідти не видаляв, хоч ОУН була розгромлена і наш рух потерпів поразку, як Ви знаєте. Але я вважаю, що ті члени ОУН, які вижили, – вони й по сьогоднішній день залишилися в ОУН. Я потому по-новлю своє членство в ОУН.
Отже, застаємо себе так, що в 1954 році я виїжджаю з України, вже закінчивши Станіслав-ський учительський інститут. Там я деякий час лікувався... І ще. Як протест сам перед собою, перед дійсністю, перед долею за те насильне включення мене в комсомол, я вирішив поступити в духовну семінарію. І я заочно поступив у Ленінградську духовну семінарію.
В.В.Овсієнко: Коли?
Отець Зиновій: У 1954 році.
В.В.Овсієнко: Заочно?
Отець Зиновій: Так. У 1954 році я поступив у духовну семінарію. Опинившись, власне, в Кустанаї – а вуйко моєї дружини був настоятелем Кустанайської церкви, – я почав працювати в церкві. Літом, у серпні 1954 року, в Алма-Аті митрополит Микола Могилевський висвятив мене на священика.
В.В.Овсієнко: А якої Церкви?
Отець Зиновій: Православної – тієї ж офіційної Російської Православної церкви. З того ча-су я почав працювати в Кустанаї священиком. Доволі швидко звернув на себе увагу. Церкву почали відвідувати багато молодих людей, що не подобалося большевицькій адміністрації, ясна річ.
І ще. В 1954 році з тюрем і таборів було звільнено немало наших хлопців і дівчат – ті, кот-рих заарештували зовсім молодими людьми, та й тепер вони ще не були такі старі. Але їх в Україну не повернули, а примусили поселитися в Казахстані. Таким чином у Казахстані, зокре-ма, в Кустанаї, виникає українська діаспора. Я в ній не тільки намагався бути, а власне дуже швидко ми себе знайшли.
Крім того, згідно зі своїми обов'язками священичими, яких я сам навіть шукав, я об'їздив дуже багато сіл Кустанайської області, віддалених на 200-300-500 км від Кустанаю – це ж вели-чезні простори! Ті простори колись заселили дуже багато українців, яким цар-батюшка дарував дуже дешеві, майже дармові землі в Казахстані. Наші люди з Полтавщини, з Таврійської губер-нії – там було дуже багато українців. Це той так званий Сірий Клин у Казахстані. Я зустрічався з тими людьми – дуже милі, сердечні люди, хоч мова їхня була вже дуже попсована. Можна уявити собі зараз – у степу село, кожну хату видно, як на долоні, і безпомилково можете під'їж-джати до хати, знаючи, що тут живуть українці, бо та хатина чи навіть землянка побілена, коло хатини хоч якийсь кущик живе. А там, де мешкають росіяни, татари, казахи – там якщо й біли-ли, то тоді, коли будували, і ніякої рослинності нема, ніякої огорожі нема. Отже, безпомилково можна було під'їжджати до хати – і обов'язково тебе зустріне стара жінка чи старий чоловік і привітає тою старою українською мовою, вже дуже здеформованою, але все-таки українською, бо іншої мови і не знає. Вони мене дуже щиро приймали, бо відразу чули живу, добру українсь-ку мову. Я володів доброю українською мовою, та й тепер ніби незле володію.
В.В.Овсієнко: Цікаво, а в церквах Ви мусили служити якою мовою?
Отець Зиновій: Тільки російською, тобто церковно-слов'янською з російською вимовою. І проповіді виголошувати російською мовою, якої я, до речі, дуже не любив – колись дуже не любив, але потому вже якось навчився і розмовною, і літературною міг розмовляти. А з україн-цями я розмовляв по-українськи, звичайно, але це були побутові розмови. Хоч вони знали, чого я приїхав – не раз було таке, що мене викликали, запрошували, я виїжджав далеко в степ, за 300 км – Володимирівка, таке село пам'ятаю. Там сільрада намагалася мене вигнати за всяку ціну, та мене люди не пустили. Доводилося там хрестити страшенно багато дітей і дорослих людей. Приходила сорокалітня мама і хрестилася разом зі своїми дітьми. Все це було дуже запущено за радянської влади.
Часто бував на цвинтарях. Мені показували місця, де лежали розстріляні – там же так само розстрілювали людей, абсолютно невинних людей, як і в нас, в Україні. Там люди так само го-лодною смертю вмирали, як у нас, тільки, може, в меншій кількості. Особливо вимирали каза-хи, бо українці все-таки займалися сільським господарством, то їх так масово умертвити не вда-лося, а казахи займалися тільки скотарством. І коли забирали їхні стада, то вони фактично опи-нилися на грані вимирання, їх страшенно багато вимерло голодною смертю. А крім того, роз-стріли під час так званої громадянської війни – білі розстрілювали червоних, червоні розстрі-лювали білих. Мені показували, де ті похоронені і де ті похоронені.
Ті поїздки по казахських степах розкрили мені ще одну сторінку тої так званої радянської дійсності, що вона не була такою, як подавалася в літературі. Усе те, що я бачив у Галичині, що знав про голодомор... У Східній Україні, можливо, люди й не знали про масштаби голодомору 30-х років, а в Галичині ми знали, тому, що часописи про це писали. КПЗУ і багато людей вва-жали, що все це є брехня, «попи брешуть» – так говорилося. Але багато людей дуже добре зна-ли всю цю правду. А коли вже прийшли українці-східняки з тою німецькою хвилею, то вони більше знали про це.
Отже, кажу, створилася в Кустанаї така свого роду чисто українська діаспора. Ми почали гуртуватися і фактично створили підпільну оунівську організацію. Без того, щоби нас не посте-регли, неможливо було обійтися. Ми знаємо, яке пронирливе було КГБ. У всякі структури заси-лали своїх людей. Наскільки я тепер знаю, то не було навіть звичайної шевської майстерні, де працювало 3-4-5 шевців, аби там не було свого донощика. Все було пронизано ними. Ну, а мене занадто було видно в тому місті Кустанаї, за мною найбільше той нагляд і стеження було. Крім того, підсилали своїх людей. До речі, хочу я ще сказати таке. Серед тих людей, які потім стали свідками проти мене, не було ні одного українця – там були тільки росіяни і, на диво, були нім-ці з Поволжя, яких виселили в Казахстан. І не було нікого з інших національностей. А я спілку-вався і з казахами, і з татарами, і з корейцями – дуже багато корейців було. Серед тих людей не знайшлося донощиків, а чомусь найбільше знайшлося саме серед німців Поволжя, ну, і серед росіян. Одним словом, мене заарештували.
В.В.Овсієнко: Дата арешту і місце, будь ласка.
Отець Зиновій: У Казахстані, в Кустанаї мене заарештували 27 вересня 1957 року. За що заарештували – по-перше, інкримінували мені, ясна річ, як кожному українцю, український бу-ржуазний націоналізм. Навіть розмова моя з українцями по-українськи мені інкримінувалася як злочин. Співання, наприклад, українських пісень, бо доводилось мені бувати в українців на хре-стинах чи на весіллі – знову ж таки це був злочин, як "пение украинских песен". Це був злочин. Тим більше захист права українців мати свою державу, мати свою культуру. Тривало нищення української мови. У вищих учбових закладах не ведеться викладання українською мовою, все більше й більше шкіл переводять на російську мову, – я все це знав, бо я все те бачив, ще коли був в Україні, а ще деколи приїжджали українці звідси і я їздив в Україну і все це бачив. У 1956 році я поїхав в Україну – як кожний має право в так звану відпустку поїхати в рідний край, по-дивитися, – за тих кілька років я вже бачив наслідки і той згубний вплив, який радянська влада чинить щодо української культури, української мови. Знати це було злочином. Мені навіть ста-вили в вину, якщо я комусь поправляв мову. Якщо хтось говорив суржиком і я виправляв той суржик, то: "А хто вам давав право це робити?" На що я відповідав, що це є мовна культура, це є загальнолюдська культура, так само, як я повинен звернути увагу людині, яка бешкетує на вулиці, так само і щодо мови.
Одним словом, мені навішали багато дечого. І розмови тут з нашими людьми, гуртування наших людей, дещо познаходили і в Україні з моїх старих слідів. Наприклад, знайшли – що й було фактом – передачу в підпілля друкарської машинки. Підв’язали деякі твори, забрали в ме-не цілу купу літератури, яку я мав з собою. Все, що було по-українськи написано, надруковано, – все відправили до Києва аж в Академію Наук. Звідти прийшла рецензія, що все це українська націоналістична шкідлива література. Це лягло в основу вироку, мені дали 10 літ таборів за статтями – там не українська стаття, а російська – 58-1А через статтю 17.
В.В.Овсієнко: Російська чи казахська?
Отець Зиновій: Там діяв російський кодекс. 58-1А через статтю 17 – то є "пособничество в измене Родине", 58-10 частина 2, тобто "антисоветская пропаганда и агитация с использовани-ем национальных и религиозных предрассудков", 58-11 як "организация". І в мене була навіть така стаття... Як вона називалася... 1947 года... "хищение государственного имущества". А спра-ва була ось у чому. Територія тої церкви мала досить велике подвір'я. Поруч прилягали майсте-рні профтехучилища, яке почало претендувати, щоб частину тої землі від церкви відрізати і від-дати їм. Вони свого домоглися, але там був парканець залізний і посаджена жовта акація. Ми вирішили ту акацію собі забрати і перенести далі на свою територію, посадити на своїй терито-рії. Це було, виявляється, "хищение государственного имущества", бо це, згідно з постановою міської Ради, вже була «государственная» акація. Її государство не садило, але вона вже стала «государственная». Значить, забрати її собі назад – це, виявляється, вже було "хищением". Це мене не здивувало, бо я знаю, як наших людей переводили в колгоспи: ще сьогодні він посіяв своє жито або свою пшеницю на своєму полі, але завтра воно вже стало державним чи колгосп-ним і попробуй його взяти! Людей у нас направду судили за те, що пішов ужати сніп своєї влас-ної пшениці, яку він сіяв. Вона, виявляється, вже стала колгоспною, і за те, що він її жав, можна було склопотати собі строк. Одне слово, одержав я тих 10 років.
В.В.Овсієнко: Важливо зазначити, який суд судив, коли.
Отець Зиновій: Кустанайський суд, 10 й 11 січня 1958 року. Мене заарештували 27 вересня. Три місяця велося слідство. В основному, я знаходився в одиночці. Підкидали мені так звану качку – це був Іван Сіногач (його прізвище я пам'ятаю) із села Бочківці Чернівецької області. Нібито він був учителем, мені здається, фізкультури, але завербувався на цілину. Там як шофер возив пшеницю, десь нібито вкрав машину пшениці, за це його судили. Чи так було, чи не так – у всякому разі, таку легенду він розповів мені і намагався щось від мене вивідати. Він мені не пошкодив, правду сказати. Хоч потім, так я довідався, його за мене побутовці били в тюрмі як донощика. Я, правда, не маю до нього ніякого жалю, бо, кажу, він мені абсолютно нічого не пошкодив.
Мені більше, власне, пошкодили ті люди, які мене оточували – наші "дуже щирі" християни, але, кажу, слава Богу, для мене слава Богу, що не українського походження. Серед українців не було жодного свідка проти мене – були тільки росіяни і були німці.
Я мав необережність написати касаційну скаргу, надіючись на якесь пом'якшення. Це дало можливість тюремникам тримати мене ще три місяці в тюрмі, чекаючи на вислід тої касаційної скарги. Знаходився у величезній камері, де було десь 70, а коли й 100 в'язнів. Я опинився напра-вду в такому страшному середовищі, на яке собі не міг уявити. По-перше, від тих матюків зда-валося, що повітря гниє в тій камері. Я не звик до цього, я за ціле своє життя не вжив ні одного брутального слова – ні до того часу, ні після цього. То можете собі уявити, як на мене це впли-вало.
В.В.Овсієнко: То елемент "великой русской культуры".
Отець Зиновій: Так. Але там було дуже багато людей ріжних-преріжних. Були направду доволі шляхетні люди, незважаючи на те, що там були злодії. Там були два брати, як сьогодні пам'ятаю, вони грабували банки, грабували ощадні каси – щось таке вони робили. Як уже крали, то добре крали. Але вони направду були доволі освічені, з ними було цікаво розмовляти. Була досить велика група чеченців та інґушів. От про них я хотів би сказати окремо, тому що те, що сьогодні діється на Кавказі, – я вперше зустрів саме там. Навіть ще й на волі я знав чеченців та інґушів. До речі, ніхто з них також не видав мене, ні слова злого про мене не сказав, хоча це цілковито чужинці. У тюрмі було доволі багато молодих людей. Всі вони мали, як правило, 59 статтю – це бандитизм. Вони справді грабували, великі грабунки мали, на щось дрібне не йшли. Там серед них був один учитель, найстарший серед них, він зумів з ювелірної крамниці вкрасти 1000 золотих годинників. Тоді доволі багато золота продавалося, у Казахстані тих золотих жил було дуже багато. Три роки він ховався і тільки через три роки вперше почав продавати ті го-динники – і попався на цьому.
Цим хлопцям я розповідав про ті кавказькі війни, про завоювання Кавказу, про їхнього Ша-міля. Вони слухали, як діти. І, Ви знаєте, вони ніколи не дали мене скривдити в камері за тих три місяці, хоч там були направду жахливі люди – які мали по 8 і навіть 12 судимостей за кра-діжки, за вбивства, за грабунки, за насильство.
Через три місяці мені оголосили, що все залишається в силі. З мене тільки зняли статтю 58-11, а 25-10 частину другу переробили на частину першу. А термін залишився той самий і статті залишилися. Так я з ними поїхав у табір – через пересилки, як звичайно, бо всі ми через те пе-рейшли. До речі, найбільше і найдетальніше нас обшукували, так як ото Ви сьогодні розповіда-ли, в Новосибірській тюрмі. Я мав тоді велику бороду і в бороді завжди мав маленький шмато-чок олівця. Я провіз його через усі тюрми, і тільки там, у Новосибірську, в мене забрали той олівець. Правда, карцеру не було, бо нас повезли далі.
По дорозі склалася ціла група ріжних людей, збраталися, зблизилися, поки доїхали до свого першого табору. А там уже кожен знайшов своє середовище.
В.В.Овсієнко: І куди ж Ви приїхали?
Отець Зиновій: Я приїхав на 601-у, в містечко Тайшет. То була пересильна тюрма, але там частина людей ходила на роботу. Я там деякий час не ходив на роботу, а коли вже почали тану-ти сніги, це було майже напровесні, мене перевезли на 019-й, так званий ДОК – великий дере-вообробний комбінат. Заперли мене на третій тарний. Дуже тяжка фізична праця була. Я не звик за роки тюрми до того всього і страшенно втомлявся. А по тому наші ж хлопці знайшли мені іншу, "чисту" роботу – обліковця на чорній біржі. До речі, там уперше я зустрів Мирослава Симчича.
В.В.Овсієнко: Так? Якого року?
Отець Зиновій: Це було в 1958 році. А потім мене знову перекинули в Тайшет на ту ж 601-у, і я почав працювати на деревообробному заводі. Працював на фрезерному верстаті. Через деякий час нас почали возити будувати якийсь піонерський табір. Потім нас перекинули на якесь господарство копати картоплю і збирати всякі овочі на зиму. Зібрали нас наймолодших, умови були гірші, ніж де би то не було. Нам сказали, що ми будемо працювати без вихідних і що вихідні будуть давати лише "в дождливые дни". Ми відпрацювали щось два тижні. А тут сама молодь, багато студентерії було – з Ленінграда, жидів, росіян, були навіть непогані люди. І одного разу, коли нас вивели на працю, пішов дощ. Ми зупинилися, почали вимагати: верніть нас назад – обіцяли вихідний день, тим більше що в нас їх іще до цього часу не було, харчуван-ня найгірше, яке могло бути – якраз там чомусь було найгірше, незважаючи на те, що ми копали картоплю, збирали капусту на полі.
Одним словом, нас там добре побили, частину забрали в тюрму, частину повернули в табір. Ті, котрих забрали в табір, за ніч висохли – бо нас облило дощем, ми були мокрі. Через три дні постанова: "три месяца карцера с последующим оформлением на штрафной режим".
Попав я після цього на Віхоревку – ще далі вглиб тайги. Чим відрізнявся цей табір від усіх інших – тим, що там була страшенно погана вода. Там така погана вода була, що її, по-перше, пити було неможливо – якась вона мінеральна чи не знаю що в тій воді було, – а в лазні немож-ливо було змити мило тою водою. Ми рятувалися тим, що топили сніг і пили ту снігову воду – Ви уявляєте собі, який смак з тої снігової води. Але їжу нам все одно варили на тій смердючій і гіркій воді. А ще на цілу зиму запаслися цілими бочками тваринних легень – ті легені нам вари-ли в зупі. Ті легені були вже зіпсовані, їх їсти ніхто не міг. Єдине, що ми виловлювали – тих кілька картоплин, які десь там плавали. Хліб – це був єдиний рятунок. Правда, нас на роботу не водили.
Спочатку мене поселили в так звану "чорну Індію" – це був барак, у якому знаходилися ко-лишні карні злочинці. Не знаю, чи Ви пройшли через таке, чи не пройшли, але карні злочинці, які програвалися в себе у карних таборах своїм товаришам, – їм загрожувала кара на горло. То він писав яку-небудь антирадянську листівку і клеїв на стіну – його хапали, давали 58-у і заки-дали в наш табір. І от у такий барак я попав. Суцільні нари внизу і вгорі, повно диму, смороду і порохів.
В.В.Овсієнко: І матюччя?
Отець Зиновій: Ну, це вже було звичайне явище – матюки. Щоб якось врятуватися від цьо-го, треба було ходити надвір. А надворі було 50 градусів морозу. І я там простудив свої легені. Почався туберкульозний процес. Повезли в лікарню, зробили рентґен – легені вражені. Але, на превелике щастя, десь під кінець зими нас пішки погнали в зовсім інший табір. Не пам'ятаю, як він називався – 410-й, але назви того села не пам'ятаю. Там, навпаки, була дуже гарна вода, так що ми віджили хоч би від цього. Ми там прожили до початку весни. Я працював так званим кип'ятильщиком – моїм завданням було нарубати сирих дров, сяк-так розтопити і зварити для в'язнів, які прийдуть з роботи, котел води. Туди засипалося кілька пачок кави, такого сурогату – це називалося чай. Отже, моїм завданням було два рази на день наварити того чаю. Ну, і ще прибрати в бараку.
На щастя, ми там довго не були, десь весною нас усіх завантажили в потяг і той потяг поїхав у Мордовію.
В.В.Овсієнко: Якого року?
Отець Зиновій: Це вже був 1960 рік. До речі, пам'ятаю, в оцій Віхоревці нам з радістю ого-лосили, що вбито Бандеру – то це був 1959 рік, убивство Бандери.
Нас привезли в Мордовію і почали розселяти по ріжних таборах. Як такий, що має рік штрафного, я мусив знову йти на штрафний. Мене закинули на 5-й, де було всього два бараки.
Ага, мушу трошки повернутися назад. На Віхоревці, як я казав, я був у тій "чорній Індії" з карними злочинцями, але недовго. Бо, крім того, був ще один такий великий барак, який ділив-ся на дві секції – секція українська і секція литовська. Я попав на українську секцію, серед на-правду чудесних наших людей. Там я зустрінув Петра Дужого, Євгена Грицяка, нашого коло-мийського... Ой, пам'ять стара, може згадаю. Одним словом, лише українці жили в тому бараку, і ми дуже дружно, дуже гарно жили, незважаючи на ті всі нестатки.
Отже, тепер повертаємося до Мордовії. У Мордовії я пробув ціле літо. Туберкульоз... Але була дуже велика робоча зона, ми там ліпили цеглу – майже вручну. Ми руками копали, руками викидали на вагонетки, руками штовхали їх до тої машини, яка місила цеглу, руками різали, знімали, розвозили сушити… Від мого туберкульозу я врятувався, мабуть, тільки тим, що деся-тник наш, вільний чоловік, десь учився в якомусь технікумі (здається, машинобудівному) і йому треба було зробити дві контрольних роботи з креслення, і хтось йому підказав, що я це можу зробити. Я йому зробив ці дві контрольні роботи у вільний час, і він мене зробив так званим сушильщиком. Моїм завданням було вранці вийти, тичкою відкрити люки в тих сараях, де су-шилася цегла-сирець, десь-колись обкласти той сарай великими дерев'яними щитами або забра-ти ті щити. А потім я мав дуже багато вільного часу, і я ходив у тих травах, у тих кущах і буква-льно пасся. Я поїдав дуже багато рослин – а я знав лікувальні властивості дуже багатьох рослин. Там був суничник, там була кропива, там була кульбаба, і я просто їв це. А ще березові бруньки. І, Ви знаєте, можливо, вплинула зміна клімату сибірського на мордовський – і мій процес пома-леньку затих.
Там я добув до осені 1960 року. Коли закінчився мій рік штрафу, мене вивезли і поселили на першому таборі в Мордовії, в посьолку Сосновка. Поруч був великий 7-й табір. Це був свого роду монастир, куди звезли віруючих усіх конфесій, які тоді переслідувалися в Радянському Союзі. Мета була подвійна: "даби избежать тлетворного влияния" віруючих на невіруючих, з одної сторони, а, з другої сторони, звести їх докупи, то вони будуть гризтися, а збоку можна потирати руки та й тішитися з цього. Ще й до того, радіо працювало. Кожного вечора брали в оборот кого-небудь із політв'язнів і всяким брудом обливали його, починаючи з того, за що він суджений. Правда, тої мети вони не досягли, незважаючи на те, що справді були віруючі різних конфесій, і, скажімо, свідки Єгови вели себе доволі аґресивно, найаґресивніше, я би сказав. Але люди все-таки, в основному, є люди, і жили доволі мирно. Тим більше, що кожен знайшов собі своє середовище, своїх людей. Там була дуже велика група священиків, українських греко-католиків, литовців-католиків, ясна річ, поляків, були молдавські священики, мадярські, був навіть пастор латвійський Юґо Реванс, були російські священики. Був один надзвичайно симпа-тичний, надзвичайно гарний український автокефаліст. Хоча тоді ще автокефальної церкви не було, але він був прихильний до цієї церкві – отець Яновецький Олекса зі Львова. Він, правда, був зі Східної України. Я міг би назвати дуже багато прізвищ всіх тих, кого знаю і кого там зу-стрів. Там уперше зустрів митрополита Української Греко-Католицької Церкви Йосифа Сліпо-го. Там я зустрів і нинішнього Коломийсько-Чернівецького єпископа Павла Василика. Оскільки ми були серед них наймолодші – нам тоді було десь років по 30, а вони всі були старші від нас, – то ми й заприятелювали, і всі ці роки ми прожили направду в дуже гарних стосунках. Такі наші стосунки залишилися й по сьогоднішній день, вони не переривалися вже ніколи. (Єпископ Павло Василик спочив у Бозі 12.12.2004 у м. Коломия. – В.О.). Можу сказати, що й сьогодні ті стосунки між нами найтепліші й найкращі, які тільки можуть бути. До речі, коли тут відновилася Греко-Католицька Церква і стала Коломийсько-Чернівецька єпархія, він запропонував мені працювати редактором єпархіальної газети "Християнський вісник". Я й сьогодні є цим редактором.
Одним словом, там почалася своя праця, своє життя. Ми пробули там років зо три, напевно, десь до 1963 року. Коли посилився режим, почали вихоплювати так званих рецидивістів. Серед рецидивістів виявився і митрополит Сліпий. Його забрали на 10-й табір у Мордовії. І Василика – він також рецидивіст, його також забрали в закриту тюрму. Що то таке, Ви добре знаєте – ці-лодобове перебування за ґратами, робота також за ґратами, полосата вся одежа і всі інші "пре-лести" закритої тюрми. Щось подібне, як у Вас у Кучино це було. Але людей стало менше.
Спочатку ми робили корпуси для радіогодинників, ще щось таке, а потім привезли верстати з Москви, з якогось машинобудівного заводика. Потрібно було спеціалістів, а серед того нашо-го континґенту багато таких не було. Почали звозити з усіх таборів слюсарів, токарів. Одним словом, нас знову перемішали. Таким чином до нас попали і Лук'яненко, і брати Горині, і Гель, і Мороз, і Шумук, і Косів, і багато тих людей, які знаходилися в інших таборах і старого контин-ґенту, і чисто нового континґенту шістдесятників і, мабуть, ще молодших.
У Сосновці на 1-му таборі я добув до 1966 року. У 1966 році нас повезли на одинадцятий табір, а цей табір передали побутовцям. В одинадцятому таборі я ще побув один рік, ну, і, на-решті, настав момент волі.
Що ще хотілось би згадати з того першого табору? Кожен з нас щось усе-таки писав, а були такі люди, які досить багато писали. Литовці багато писали. І треба якось було то передавати на волю. З деякого часу я почав працювати на складі заводу, з якого живився цілий той заводик. Вів бухгалтерію того складу і фактично керував тим складом. Вільні шофери, які привозили якісь матеріали, були в якійсь мірі від мене залежні. Десь він щось по дорозі вкрав або якусь нестачу мав, а це йому треба було якось сховати. То я зміг це трошки використовувати. Напри-клад, якщо треба було вислати вільну посилку з табору в Україну чи в Литву, то я йому давав готовеньку невеличку посилку, він віз її в Москву і відсилав. Таким чином багато з того писан-ня ми відправляли.
Крім того, я багато чого ховав у себе в таборі. Навіть коли я вже звільнився, то я спочатку повернувся в Сосновку і завідуючий складом – не буду, напевне, називати прізвище, хоча це вже не є ніяка таємниця – виніс мені те, що треба було винести, що зберігалося на тому складі. Я забрав і вивіз із Мордовії. Так що, незважаючи ні на які потуги, чисто ізолювати нас не вда-валося – і листи ми посилали. Було навіть таке, що в табір присилали, наприклад, борну кислоту в баночках, а насправді там був паштет. Присилали ту посилку, приносили її на склад до мене, я приймав як борну кислоту. А я добре знав, кому це і що це, бо було обумовлено наперед, що така посилка буде.
Отже, в таборі навіть наглядачі... Ні, про наглядачів не можу нічого доброго сказати, але серед вільних людей, які обслуговували підприємства, на яких ми працювали, була направду частина людей дуже гарних, дуже порядних – ріжних національностей, у тому числі й мордвин. Вони не розмовляли мордовською мовою і давно вже втратили свою національну ідентичність, але то все залежить від окремої людини. З тими людьми можна було про багато дечого домови-тись, вони прекрасно розуміли нас – за що ми, чому ми, розуміли, що ми справді не є злочинці. Не такі, як карні злочинці, з якими вони мали справу в інших таборах. Це давало нам можли-вість вижити. І не лише вижити, а якось діяти, працювати і мати зв'язки, наприклад, з католиць-кою церквою. А, скажімо, римо-католики чи наші націоналісти мали свої зв’язки, і ці зв’язки можна було підтримувати.
У 1967 році я звільнився, приїхав у Коломию, бо тут уже жила моя родина. Деякий час шу-кав праці. І всюди, куди я не пропонував себе, мене на роботу не приймали. Є таке прислів'я «Свій як не заплаче, то бодай скривиться». У Коломиї мої земляки кривилися, але з того скрив-лення користі ніякої не було. І тільки жид прийняв мене на роботу в майстерню по ремонту ме-дтехніки. У таборі я закінчив профтехучилище як електрик і профтехучилище як токар – одним словом, своїми руками міг багато дечого робити. Пропонував себе на ріжних посадах. Українці завжди казали через тиждень прийти, через два тижні, а по тому мені не вистачало місця. А тут я влаштувався в тій медтехніці, працював у ній дуже багато років, аж до дев`ядесятих років, ще й закінчив спеціальний учбовий заклад у Харкові.
Вперше я вийшов на публіку в 1989 році. Я влаштував вечір, присвячений Борисові Грінчен-кові. Як мені сказали потому, на тому вечері сиділи два кагебісти – один івано-франківський, другий коломийський. Ще мушу сказати, що переслідувань з боку КГБ я не позбувся вже ніко-ли. За мною вічно встановлювався нагляд – я знав про це. Я старався не знайомитися з людьми, бо знав, що моя тінь буде падати на них. Але уникнути цілком знайомств було неможливо – я ж усе-таки працював у лікарнях. Найбільше я пропрацював у косівській лікарні – більше як 20 років, – обслуговуючи її рентґенівську, фізіотерапевтичну апаратуру, апаратуру операційних, лабораторій – складна електронна, електрична апаратура. Уникнути стеження було неможливо. За мною стежили, як виявляється потому, за кожним кроком. Навіть моє начальство часто ви-кликали в КГБ і картали за те, що я молодим медсестрам, санітаркам виправляю мову – яке я маю право це робити? Ну, я не міг цього витримувати!
У 1986 році в мене зробили останній обшук. Склалася невелика група людей в Івано-Франківську і в Коломиї – кожен щось писав, щось робив. Час від часу, ясна річ, ми збиралися, зустрічалися, бо то не є вже таке каригідне. На нас напали і в 1986 році зробили величезний обшук, забрали купу літератури, магнітофонних стрічок, у мене особливо. До речі, забрали всі мої документи про освіту і багато фотографій. Я, наприклад, на сьогодні не маю жодного лис-точка, де я міг би показати, що я закінчив хоча би перший клас звичайної школи – все забрано.
Після цього ми всі знову пройшли через горнило КҐБ, пройшли всі ті розмови... Я, щоправ-да, був у Івано-Франківську всього три дні в КҐБ. Я думав, що доведеться знову звідати табори. І тоді я зрозумів, особливо на останньому дневі, що є якесь послаблення. Це вже були горбачов-ські часи, і це дало зрозуміння того, що щось поламалося в кагебістській машині. Це був поча-ток розвалу Союзу.
У 1989 році, кажу, я вперше вийшов на публічну діяльність, влаштувавши літературний ве-чір, присвячений Грінченкові, з хором медиків, у якому я співав багато літ. А потім я тих вечо-рів влаштовував дуже багато в Коломиї – на сьогодні це є десятки. З того часу я помаленьку почав друкувати свої статті. Перша стаття, до речі, яка була надрукована, – яку мені запропону-вав коломийський міськком партії – написати статтю про Греко-Католицьку Церкву. Що я і зробив.
Ви знаєте, я так трошки відступлю... Коли в 1941 році большевики тікали від німецької зброї, відступали на Схід (я все це бачив, дуже добре пам'ятаю, як відступала Радянська Армія: обабіч дороги валялися танки, гармати, автомашини, амуніція, тому що не було чим тягнути, вичерпувалися запаси пального) – і то, тікаючи, большевики зуміли залишити нам свою аґенту-ру, яка потому влізла в ОУН, в УПА, де тільки не влізла, і робила нам дуже багато шкоди. А коли вони повернулися в 1944 році, то аґенти леґалізувалися, показали свої зуби, хто вони, і видали все, що тільки можна було видати. То, отже, тепер, коли почав валитися Радянський Союз… А ми знаємо, що всі структури господарські, політичні в Радянському Союзі були об-плутані донощиками, знаємо з Постанови, яку підписали Берія і Жуков – заступник міністра оборони – про виселення всіх українців, які були під німецькою окупацією, з території Украї-ни… Там, до речі, є написано, що на 5 червоноармійців і на 5 офіцерів має бути один сексот – то так була обплутана й сьогоднішня Україна, і моя Коломия. Їх тут тисячі і тисячі – колишніх сексотів. Москалі прекрасно розуміли, що втримати Україну в своїх руках вже є неможливо. Коли почався рух за утворення Товариства української мови, Москва розуміла, що стримати цього вже неможливо, але очолити всі ці організації треба їхніми людьми. Тому вони заслали свою аґентуру і в Товариство української мови, і у відновлену Українську Греко-Католицьку Церкву, в усі наші структури. І вони, ті люди, є там і сьогодні – законсервовані аґенти Москви.
Отже, настає 1990 рік, цілком нове життя. Я з головою поринув у ту працю, ставши, тим бі-льше, депутатом міської Ради першого демократичного скликання. Я опублікував сотні і сотні статей у місті Коломиї, виголосив сотні і сотні лекцій, доповідей. Я організував Клуб християн-ської інтеліґенції. Кожної неділі після вечірні я читав лекцію в Народному домі на найрізнома-нітніші теми. У першу чергу поставив широке питання, в яку віру нас хрестив Володимир. Тре-ба було відповісти на це запитання. І я намагався відповісти на це питання. Треба говорити й детальніше про це. І на дуже багато запитань треба було відповісти.
Хто ж міг на це відповідати? Борис Грінченко говорив: хто, як не я? Я взявся це робити в силу своїх можливостей, у силу свого вміння, хоч, кажу, я й досі відчуваю брак знань, про що я з самого початку сказав, – що ми не здобули тої освіти, яку могла здобути, скажімо, нормальна людина в Європі. Нас напихали марксизмом-ленінізмом, і на це йшло дуже багато академічного часу, тоді коли студенти в інших державах за інших політичних формацій мали час на здобуття відповідних знань. Не раз уже пізніше, слухаючи, наприклад, Бетговена чи Ґріґа, чи ще когось, я думав собі, як нас страшенно обікрали, бо про того Бетговена я довідався не так, як сьогодні дитина довідується в 5-6 років, а ми довідувалися вже дорослими людьми. Наприклад, що це була за назва "освіта", коли вивчаючи в педучилищі ту ж таки "Наталку-Полтавку" Котляревсь-кого, ми не мали можливості прочитати самого твору – ми тільки по книжці характеристику твору знали і відповідали так на своїх уроках. Ну що це за вивчення літератури, якщо ти не ма-єш можливості прочитати навіть самого такого твору? А справа була в тому, що в 1944 році, коли почалися ці страшні облави в нас у Галичині, коли кидались сотні большевиків на села, коли знаходили сільську просвітянську бібліотеку, то хто б там не був – Шевченко, Франко, Леся – КГБ звозило на город і спалювало цю літературу. Все це спалювалося! Що ми десь мог-ли би прочитати – або раніше прочитали, або десь іще воно заховувалося. Так усе те знищува-лося. Отже, тепер відчувається брак того всього. Але нинішнє покоління має всю ту можли-вість, якої ми не мали.
Отже, кажу, в 1990 році я поринаю в цю просвітню організацію. І сьогодні я є членом "Про-світи" і в "Просвіті", в основному, працюю. Роблю доволі багато – це не для похвальби, – але найважливіші національні свята – Свято січових стрільців, Свято героїв чи останнє, що я тепер зробив, – 50-річчя загибелі Шухевича, – це я роблю в місті Коломиї. Вам тут це всі скажуть. Я це люблю робити і хочу це робити.
Я став на захист Греко-Католицької Церкви і скажу чому. Ви, очевидно, православним себе вважаєте – так і є, певно. Я вважаю, що найкращою надмоделлю для України є саме Греко-Католицька Церква, і скажу чому. Ми маємо двох найбільших історичних ворогів – це Польща з Заходу і Московія зі Сходу. Хай мені хто хоче ставить це в гріх, але я вважаю, що ми повинні вишукувати все, що нас відрізняє від тих народів, а не зближує. Чому в нас така мовна ситуація? Та тому, що є подібність із тою проклятою російською мовою. Якраз Греко-Католицька церква відрізняє нас від поляків своїм обрядом, від москалів – своєю підпорядкованістю. Православ'я завжди було небезпечним для України. Отже, у 1990 році москалі прекрасно розуміли, що утримати українців у своїх шорах уже не вдасться. Значить, почалася леґалізація церкви. І тоді Москва тихенько через своїх аґентів кинула клич – не боюсь цього говорити, – до тих, які за-кінчували духовні семінарії в Москві, Одесі, ще де хочете, особливо в пізніші часи… Адже Ви знаєте, а як не знаєте, то знайте, що коли молодий хлопець хотів поступити в духовну семіна-рію, то він обов'язково проходив обробку у відповідних орґанах і мусив дати якісь, хоч малень-кі, зобов'язання. А знаємо дуже добре, що таке большевизм, Москва – подайте їм один палець, якого вони від вас вимагають, маленький пальчик лише, найменший пальчик, а по тому вони, як той удав, затягнуть вас далі. Так що оборонитися від них можна тільки так – не дати абсолю-тно нічого, жодної ниточки не дати, бо інакше пропадете. Отож вони кинули отой клич україн-ської автокефалії. Навіть не Російської православної церкви. Тут, у Галичині, спочатку почався рух за Українську Автокефальну Православну Церкву. Православну все-таки, бо від православ’я до православія є значно ближче, ніж від католицької церкви до православ’я.
Ми дуже добре знали, що у 1921 році дозволивши – це вже радянські часи були – Українську Автокефальну Церкву, її в 1930 році знищили повністю. Не знаю, наскільки це правильно, але десь у 1942 році похідні групи УПА пішли на Схід і, зокрема, почали шукати слідів отої авто-кефалії української. Адже ж це була сила, велика церква, там було 40 єпископів і тисячі, тисячі священиків – отже, в живих знайшли двох дияконів, які якимсь чином зуміли змінити своє прі-звище, місце проживання, роботу і якось вижили. Все інше було фізично винищене. Тому Мос-ква дуже добре розуміла, що треба кинути автокефалію на Галичину, а потому ми дамо собі з нею раду.
Тепер подивіться, яка ситуація. Ситуація така, що Автокефальна церква ледве животіє, си-льніше виглядає Київський патріархат з Патріархом Філаретом на чолі, а найсильніша в Україні Українська православна церква, як приховує, що вона є Московського патріархату. Тому, на мою думку, найкращою моделлю для України є все-таки Греко-Католицька Церква. Вона істо-рично довела, що зберегла, як могла, українство – в Галичині збереглася мова, збереглася куль-тура. Українські християнські священичі родини дали дуже багато нашої інтеліґенції, військо-вих діячів. Адже зі священичого середовища і Бандера, і Шухевич, і Коновалець, і родини Оку-невських, і родини Бабчинських – дуже багато родин, які дали для української культури, літера-тури, для української політики дуже багато визначних діячів. Цього не може заперечити ніхто. Якщо б так продовжилося, то нація жила б, відродившись у дусі, а не тільки в кількості. Вона ще свого останнього слова не сказала.
Як будуть розвиватися події далі в Україні, важко прогнозувати. Бажано було би, аби Украї-на в першу чергу об'єдналась. Щоб здорові національні сили, релігійні сили, політичні сили об'єдналися, поставили єдину мету. Ворогам є найвигідніше нас роз'єднати політично і роз'єд-нали нас конфесійно.
Це щодо моїх переконань на сьогодні. Хотів би цим закінчити. Я не Стус, я не Литвин, я не Овсієнко –я з того тіста, з якого мене зліпили, такого мене маєте. То далеко не все, що я хотів би сказати, можливо, навіть, і невдало я це говорю. Хочу лише сказати, що мені вже 72-й рік пішов, я вже давно пережив Франка, Шевченка, Грінченка, Стуса, то я не маю права зловживати своїм віком, у мене сонце вже заходить. Але я дякую долі, дякую Богові, дякую провидінню за те, що я ніколи в житті не скривив душею. Якщо хтось колись продавався, то мене купити є неможливо, а в цей час тим більше. Нема чогось на світі такого матеріального, що я би хотів на сьогодні мати. Я нічого не хочу мати. Я навіть літератури маю стільки, що я вже її не встигну прочитати – значить, з матеріальних благ мені не треба нічого. Мені би тільки хотілося закінчи-ти своє життя з чистим сумлінням і з глибокою вірою – чого нема в жодної людини і в мене, розуміється, цього немає, але це ідеал. Люблю Україну понад усе, її мову. Я не уявляю собі ін-шої мови. Може, грішу перед людьми, перед світом, але вважаю її найкращою, найгарнішою. Я нею можу висловити все на світі, відчути все на світі в словах. Люблю Україну понад усе. Я є закінчений патріот і таким хочу вмерти. Маю сьогодні внука, яким тішуся.
В.В.Овсієнко: Як його ім'я?
Отець Зиновій: Гарматюк Володимир. Ваші шляхи можуть десь колись навіть переплести-ся. Він, закінчивши Івано-Франківській університет два роки тому, відразу з дипломом магістра, працює тепер на третій студії Івано-Франківського телебачення.
В.В.Овсієнко: Якого він року народження?
Отець Зиновій: Він 1975 року народження – ще молодий хлопець. Ще не одружений, пра-цює на повну потужність. Я бачив кілька його роликів кілька днів тому – я направду ним гор-джусь і направду вони мені сподобались. Я йому розповів, наприклад, про Шухевича – і тут же він поїхав по тих слідах, і десь там нипав, десь там він познаходив те, що я би, очевидно, вже сьогодні не познаходив. Він зробив оцю передачу і багато інших.
Закінчуючи сьогодні, я хотів би тим молодим людям сказати, які Вас слухали, що діти, ці-нуйте той час, у якому ви живете. Вам ніхто нічого не забороняє, ніхто ваших батьків у Сибір не повезе, не розкуркулить, ніхто не заарештує ні за слово, ні за що, літератури вже є стільки, що все можете знати: з історії України надруковано стільки авторів, що можете її опанувати. Не марнуйте даремно часу – начиняйте голови тими знаннями, бо по тому буде запізно, по тому вже воно не так сприймається. В нашому віці те, що прочитав, завтра, післязавтра вже можеш не пам'ятати, але те, що ти прочитаєш вісімнадцятилітнім юнаком, ти запам'ятаєш на ціле жит-тя.
Тому, молоде, прекрасна українська молоде, користай з тої нагоди, яку маєш! Маєш незале-жну українську державу, де вже ніхто тебе переслідувати не буде, адже сьогодні вже не переслі-дують. Цінуйте це, бо незалежна держава – це є все. В незалежній державі поступово можна розв'язати всі життєві, політичні проблеми, мистецькі, які хочеш. Найгірша ситуація – це є оку-пація, найкраща ситуація – це є незалежність. Інакше кажучи, найгірша незалежність завжди є краща, чим найкраща окупація. Чи можна собі уявити найкращу окупацію, не знаю, бо окупація є страшенне зло. Мати свою власну хату – це є найкраще. Тому цініть це і сприяйте всім тим здоровим силам в Україні, які працюють на Україну! Чинімо опір там, де чинять зло Україні. – а його чинять іще дуже багато! Особливо зверніть увагу на те засилля чужої літератури – не читайте цього, іґноруйте цим! Особливо той секс на кожному кроці в тих передачах, у тій літе-ратурі – дуже прикро... От тиждень тому приїжджав письменник Юрій Пільгук – є такий?
В.В.Овсієнко: Юрій Покальчук?
Отець Зиновій: Покальчук, Покальчук. Привіз свої книжки, привіз збірку своїх оповідань. Я вважаю, що він би посоромився їх дати прочитати своїй дочці – страшенно вульгарні! Не бе-ріть це навіть у руки. Прикрий випадок стався в нас у Коломиї: буквально цими днями десь, кажуть, зі Львова на нашу паперову фабрику привезли п'ять чи шість тонн (!) Енциклопедії українознавства – перший, другий, третій, четвертий том, – для знищення, для переробки на звичайний папір. Ми підняли крик до самого Києва – не знаю, що це дасть.
В.В.Овсієнко: Зупинили це?
Отець Зиновій: Не знаю ще на сьогодні, чи зупинили. Ну, зупинили, що не піде воно зараз під ніж. Але хто це зробив? Чи не чиниться це вмисно? Тому, молоде, чини цьому спротив якийсь, хоч би душею своєю, хоч би зрозумій, де є добро, де є зло, намагайся це зрозуміти! На-магайся знайти своє місце в сьогоднішньому житті. Оце я хотів би сказати нашій молоді.
В.В.Овсієнко: Дякую Вам. Але я хотів би ще одну річ уточнити – про теперішній Ваш стан. Я так зрозумів, що Ви зараз як священик не працюєте?
Отець Зиновій: Ні, ні. Це окрема сторінка, про це дуже багато говорити. Це, як то кажуть, одні люди, скажімо, революціонери, борються і переважно гинуть, а потім приходять і корис-тають із цього зовсім інші люди.
В.В.Овсієнко: Так, це закономірно.
Отець Зиновій: Так вийшло і зі мною. Я посмів виступити проти засилля московської аґен-тури в нашу Церкву. У результаті так вийшло, що я залишився поза... До речі, моєму Клубові української християнської інтеліґенції чинили страшенний спротив. Я пропрацював там 13 мі-сяців. Хочу підкреслити, що за свою працю для Церкви, для народу я не то що не одержую ні-чого – я би просто образився, якби мені хтось намагався за це щось платити! Бо я вважаю, що те все, що я назбирав за своє життя в голову і в серце, я не хочу забрати з собою в домовину. Я хочу це залишити і намагаюся це залишити людям.
В.В.Овсієнко: Я Вам щиро дякую, отче Зиновію – дуже гарна розповідь!
Отець Зиновій: І все-таки – хай живе Україна! Я ніколи не кажу "Слава Україні!". Я крикну "Слава Україні!" тоді, коли справді буде за що крикнути. А поки що в сьогоднішній Україні я не можу сказати "Слава Україні!" Я можу сказати: "Живи, Україно! Живи і вже ніколи більше не впадь у кайдани! Ніколи не стань більше на коліна! Стань сама собою, Україно!" Українці живуть споконвічно на цій Богом дарованій землі, і ніхто в історії не може нам сказати, що ми колись прийшли сюди, когось витіснили або когось вигубили. Ми є споконвічний народ на цій землі, Богом нам дарованій. Ми на ній повинні залишитися. Так само ми ніколи не шукали ні-чийого шматочка землі – ми тільки маємо єдиний випадок, коли Святослав пішов завойовувати чужу землю. Ми ніколи не завойовували. І коли нас ще й досі називають бандитами, то я хочу сказати, що ні під Берлін, ні під Варшаву, ні під Москву ми не йшли воювати – ми боронилися на своїй землі. Так само сьогодні чеченців називають бандитами – це є облуда, це є фальш. Які би не були чеченці, вони борються за свою незалежність на своїй власній землі – і нащо ви їх чіпали, нащо ви їх мордуєте впродовж 240 літ? Якщо вони навіть загинуть, загинуть усі – то вони загинуть з честю. Хотів би, щоб такими були українці.
В.В.Овсієнко: Дай Боже! Я Вам щиро дякую.
Це був отець Зиновій Карась, у місті Коломиї, 22 березня 2000 року.
[Кінець запису]
Рекомендувати цей матеріал