Menu
віртуальний музей
Дисидентський рух в Україні

КЛИМЧАК БОГДАН СТЕПАНОВИЧ

22.02.2008 | Овсієнко В.В. | Інтерв`ю 21 січня 2000 року
Інтерв'ю Богдана КЛИМЧАКА
(Останнє прочитання 17.02. 2008)

В.Овсієнко: 21 січня 2000 року Богдан Климчак у своєму помешканні у Львові
розповідає про себе Василеві Овсієнку.
Б.Климчак: Я – Богдан Климчак. Народився 22 липня 1937 року, село Себичів Сокальсько-го району тепер Львівської області – колись це було, звичайно, під Польщею. Письменник, ба-гатолітній політв'язень ГУЛАГу, як це прийнято казати, маю дві виданих книжечки – "Оаза-Гора" 1994 року і "Оновлений декалог поневоленого українця" 1999 року.
Біографія моя починалося, зрозуміло, в роки воєнні. У ті воєнні роки все починалося з облав – як поляків, польської Армії Крайової, так і Совєтів, москвинів, які однаково ворожі були до нас, корінних українців, зокрема, мешканців Сокальщини. У 1946 році, чи напередодні того року, була домовленість між Польщею і Московією про те, щоби наш район віддати Польщі, а перед тим зробити чистку цього району – чистку і випалювання, тобто вивозили людей, україн-ців за національністю, на Тернопільщину, а окремі польські родини вивозили до Польщі – чи може, там лишали, я того добре не пам'ятаю.
1946 року нас також вивезли, 2 місяці протримавши на пересильнім пункті біля міста Белза. Вслід за нами відразу, можливо, з боями чи без боїв, я того добре не знаю, – випалювали всі села. Всі села були знищені, а ми, отже, вивезені на Тернопільщину й опинилися у селищі місь-кого типу Гримайлові Тернопільської області.
В.Овсієнко: А родина Ваша тоді яка була, коли Вас вивозили?
Б.Климчак: Коли нас вивозили перший раз (бо був ще й другий вивіз 1949 року), складала-ся родина із матері...
В.Овсієнко: А як маму звали?
Б.Климчак: Марія Іванівна насправді, а в документах Федорівна, по вітчиму. А батька вже не було – батько помер приблизно 1943 року. На жаль, відомості суперечливі – чи 1943, чи 1941 року. І похований він, звичайно, в Себичеві. Кілька років тому я установив там надмогильний пам'ятник, стоїть він у Себичеві на кладовищі. Ми разом з матір'ю – це означає: найстарша сес-тра Клавдія, молодший брат Мирон – вслід за нею молодший, далі сестра Ольга, брат Іван і я, Богдан. А один брат, після сестри найстарший із братів, приблизно 1942 року був вивезений на роботу в Німеччину, а з Німеччини після війни еміґрував на Захід і опинився в Канаді. Дожив там лише до 1957 року і помер за нез'ясованих обставин, загинув у приміщенні для психічно хворих, хоч, фактично, хворим не був – я маю підстави так вважати, – але був родичами заявле-ний, нібито як хворий, і на підставі заяви родичів його було взято в психлікарню, піддано тор-турам, і там він загинув 1957 року. Про це я коротко згадую в автобіографії, як і про все інше.
Отже, тоді, від 1946 до 1949 року, ми прожили на Тернопільщині. 1949 був заарештований старший брат Мирон – член ОУН – і засуджений за 58 статтею до 25 років, а ми всі були висе-лені на спецпоселення в Хабаровський край. В.Овсієнко: Як відбулося це виселення?
Б.Климчак: Виселення відбувалося в кілька етапів, якщо то етапами можна назвати. Споча-тку 5 жовтня, якщо не помиляюсь, 1949 року, нас усіх узяли, повантажили на селянський віз, відвезли з Гримайлова до сусіднього містечка Копиченці.
В.Овсієнко: Вам дали з собою щось узяти?
Б.Климчак: Дозволили взяти продукти, речі, одяг. Продукти у вигляді крупи. Особливо запам'яталось, що мішок у нас був – вибору продуктів не було, а випадково був мішок гречаної крупи, невеличкий мішок, – і той мішок ми взяли. І то була і вранці, і в обід, і ввечері наша по-стійна їжа – гречана крупа.
В.Овсієнко: А вас попередили, що будуть вивозити, чи прийшли – і збирайтеся?
Б.Климчак: Та, за тодішньою традицією, о четвертій чи півп'ятої ранку – грим-грим-грим у двері: "Одчиняй, бо виламаємо!" – прийшли, півгодини на збори, завантажили на той віз – чий то був віз і чия коняка, не знаю – можливо, наш віз і наша конячка, яку потім, звичайно, забрали до колгоспу, після того, як нас відвезли нашим же возом і конячкою – ну, то традиційно, це не є щось нового, то є звичайна історія.
Ну і що далі? Далі тримали – в'язниця умовна була, тобто якийсь триповерховий офіційний будинок – офіс, як тепер то називають. Не знаю, що там в тому будинку до того було, якісь кон-тори. Перетворений цей будинок на в'язницю. Нас тримали у цій в'язниці – переважно старих жінок і кількох старих дідів, а більшість діти. Ця в'язниця була, може, не дуже надійна з точки зору втечі з неї, але втікати не було кому – все було старе або мале, тому така тимчасова в'язни-ця була задовільна.
Жахливі умови в тій в'язниці, звичайно, були. У нашій камері – номер 15, згадується, я напи-сав про неї у творі "Архіви пам'яті" в книжці «Оаза-гора», – у тій нашій в'язниці (колишня кім-ната, тепер камера) було 150 чоловік – переважно дітей і жінок. У тій в'язниці, в тій камері на-роджувались і вмирали – тобто старі вмирали, а діти народжувалися – цей факт описаний у тво-рі "Архіви пам'яті".
В.Овсієнко: Отак в одній камері тримали і дідів, і бабів, і жінок, і дітей – усіх разом?
Б.Климчак: Бачите, дідів було лише кілька, зовсім немічні діди, а не немічні – всі були знищені, засуджені, а ці були вже такі, що ледве ходили. Таких було кілька на цілу камеру, а то сама жінота і діти. Діти також не старші якихось 12 – 15 років. Мені тоді, у 1949 році, було, від-повідно, 12 років.
Важкі умови... До речі, такий неприємний факт – на ту камеру, 150 чоловік, для нас було лише 6 параш, і ті параші вже за півдоби переповнювалися, люди все одно, звичайно, йшли, і діти, й жінки користувалися ними, воно текло по підлозі під нас, а ми всі покотом лежали на підлозі – так що умови були жахливі.
Ми там пробули рівно місяць. Десь 4 листопада нас взяли на етап, тобто повантажили у то-варнякові вагони, сформували цілий ешелон і повезли. Везли також рівно місяць, і 4 грудня 1949 року нас довезли до місця призначення – це Хабаровський край, район імені Лазо, або, як інакше ще називалось, Оборський леспромхоз або Оборская ветка – тобто відгалуження заліз-ниці, спрямоване в глухомань тайги. От у тій глибині тайги, якраз у кінці одного відгалуження залізниці, у селищі "поселок Ударный", як це московською мовою називалося, нас вивантажи-ли. Там було всього 6 житлових бараків, у кожній секції бараку жили по кілька родин разом на саморобних нарах. Нічого крім шести бараків у тому посьолку Ударному не було. Ми там про-жили до весни чи до літа 1950 року. Там не було ні роботи, ні умов для життя. Нас урятував наш єдиний мішок гречаної крупи. До речі, ми, як тепер кажуть, по бартеру міняли гречку на інші крупи, бо інші родини мали з собою інші крупи. Таким чином робили різноманітність, інакше збожеволіти можна – щодня вранці, в обід і ввечері їсти одну гречку. Але ми робили собі обмін.
В.Овсієнко: А в дорозі, як вас везли, ви якось ту крупу могли приготувати?
Б.Климчак: Ні, крупу ми в дорозі не готували, бо нам по рознарядці давали хліб і якийсь там борщ – ну, звичайна собі дорожня баланда, а крупу почали варити вже в Хабаровському краї.
Отже, 4 грудня нас вивантажили на кінцевій станції. Ми побули там з півроку і знайшли ін-ше, більше селище, називалося Станція 64-й кілометр, де було багато будинків, і магазин є, ро-бота була, тобто була можливість для тих, хто міг працювати, щось заробити. Ми переїхали туди – з дозволу спецкомендатури, само собою зрозуміло. Переїхали туди й отаборилися, посе-лилися в одній із вільних секцій бараку. Там ми прожили кілька років.
1953 року я закінчив 7 класів школи. Два роки, до речі, я втратив через ті переселення, а 1953 року закінчив. Уже на той час, десь у 1952 році, ми встигли переїхати з того 64 кілометру з дозволу спецкомендатури на станцію Дурмін, або, інакшими словами, 61-й кілометр. Власне, 7 класів я вже закінчив на станції Дурмін. І там ми також спочатку в вагончику поселилися, а по-тім збудували маленьку кімнату зі старих шпал, яких там було вдосталь, таких безгосподарних шпал, які валялись, бо вся та система була безгосподарна. Будували той маленький будиночок навіть моя мати і сестри. Ми вже жили в тому будиночку. Але, закінчивши 1953 року 7 класів і побачивши оголошення в газеті "Магаданская правда", чи "Хабаровская" якась там правда, про те, що у Магадані приймають на навчання після закінчення 7 класів, я подав туди документи і навіть, по-моєму, без дозволу спецкомендатури – бо десь його не було, спецкоменданта, – по-їхав до Хабаровська. В Хабаровську пройшов вступні іспити і був зарахований до Магадансько-го гірничого технікуму на професію "Збагачення руд кольорових металів", хоч я тоді не мав уявлення, що воно таке.
Це було без дозволу спецкомендатури, і тоді я змушений був заднім числом усе пояснювати і, так би мовити, звітувати, чому я самочинно поїхав. Але, в усякому разі, обійшлося без будь-яких санкцій проти мене, фактично, хлопчика. Мені було дозволено спецкомендатурою виїхати на навчання влітку 25 серпня 1953 року теплоходом до Магадану. Так я почав своє навчання у Магаданському гірничому технікумі, яке тривало від 1953 до 1957 року включно. Там під час навчання, як зазначено в книжці-біографії, в мене було багато конфліктів. Ці конфлікти става-лись не тільки зі спецкомендатурою, до якої я й там був приписаний, а й зі студентами того технікуму, тому що студенти були майже всі синками тих спецкомендантів, які переслідували мене і таких, як я, спецпоселенців.
Я мав конфлікти з тими студентами, і це мені добром не закінчилося. 1957 року на мене – не знаю, з чиєї ініціативи, чи спецкомендатури, чи тих студентів, – була сфабрикована справа "Ан-тисовєтська агітація". Мене було заарештовано 17 червня. А перед тим, 15 червня 1957 року, я закінчив навчання, захистив дипломний проект, одержав диплом п'ятнадцятого, а сімнадцятого, перед посадкою на теплохід і поверненням у Хабаровський край до родичів, я був заарештова-ний і за статтею 58/10 "Агітація" був ув'язнений. Почалося слідство.
У моїй справі свідками були 8 студентів Магаданського технікуму і 2 учні 7 класу з Хаба-ровського краю, яких також вибірково взяли для того, щоби дали проти мене свідчення. З тих учнів 7 класу лише один повівся непорядно і сказав: "Так, він займався антирадянською агітаці-єю..." – щось у тому дусі, а другий ніяких поганих проти мене свідчень не дав. Цей другий – Ярослав Кушпет, мій приятель, і я з приємністю називаю це прізвище, як людини, яка себе не зганьбила, на противагу іншому – хай воно буде забуте, те прізвище. Ну, і вісім студентів Мага-данського технікуму, всі як один, люто-ворожо виступили у своїх свідченнях проти мене і сприяли моєму засудженню.
Тоді я, правда, займав таку ще досить ліберальну, помірковану позицію. Я навіть визнав себе частково винним, що, мовляв, допускав деякі неправдиві вислови. Це мені, очевидно, врахували і дали не 7, а 5 років ув'язнення.
Ну, і що далі? Ув`язнення почалося у вересні 1957 року. Десь за 3 місяці було закінчено і слідство, і суд, і мене було відправлено там же, в Магаданській області, в Тенькінський район, у табір – посьолок Ветреный називався.
В.Овсієнко: Чекайте! У Тенькінському районі, у посьолку Матросова, був на засланні Ва-силь Стус.
Б.Климчак: Так-так, але в інший час, наскільки я знаю.
В.Овсієнко: Після нього – Зорян Попадюк був у тому посьолку Матросова. Стус був там з березня 1977 року до серпня 1979, а Зорян Попадюк після Стуса, з червня 1980.
Б.Климчак: Отже, через 20 років після мене. А самий приіск Матросова від посьолка Вєт-рений досить далеко, це в різних кінцях Тенькінського району, бо я пам'ятаю по карті, де що знаходиться, і можу уточнити, що це не є близенько одне від одного.
В.Овсієнко: А там райони – як наша область.
Б.Климчак: Так, то зрозуміло. Вони у різних кінцях району. Цей посьолок Вєтрений на бе-резі ріки Колима знаходиться – неподалік берега, за кілька кілометрів, в ущелині був той табір посьолка Вєтреного. А в селищі Матросова я був, до речі, ще до 1957 року як вільний, тобто як спецпоселенець. Я був у гостях в одних спецпоселенців, які перебували на посьолку Матросова. Лише один день, просто так, відвідував там одних наших українців, вони гарно мене прийняли на один день, переночував.
Отже, почалося моє ув'язнення в тому посьолку Вєтреному. Дуже добре мене там зустрів один з двадцятип'ятирічників. Там майже всі були засуджені на 25. Таких, як я, на 5 рочків, на 7 рочків засуджених, було лише кілька. Вони з мене кпили – до речі, я про це згадав у новелі "Оа-за": "Що там, ти прийшов на п'ять років, тебе завтра виженуть може, а ми от двадцять п'ять..." Зрозуміло, психологічно вони мали підставу... Але фактично вийшло трошки інакше. Їм перед тим комісія зменшила термін до 15-ти (не 25, а вже 15), кому 10, кому 12, кому 15 років зали-шили, і вони їх невдовзі добували і навіть раніше позвільнялися, ніж я. Хоч я мав лише 5 років, та вони вже свої 15 чи 12 років закінчували і виходили раніше від мене, хоча сміялися, що я, мовляв, прийшов у табір з таким дитячим терміном.
Там особливо добре мене зустрів Павло Терпак, який тепер іще живе у місті Калуші Фран-ківської області. Я згадую, як він мене добре зустрів. Він мене підтримав. Я йому завдячую ба-гато в чому.
Добули ми там трошки більше одного року. Навесні 1958 року я робив таку дитячу спробу втечі. Хоч я був там безконвойником, та оскільки це була глуха ущелина, там втечи – то було курям на сміх пробувати втікати. Я зі своїми п'ятьма роками працював безконвойником за зо-ною. Мені довірили керувати конякою, возом і возити дрова за триста метрів від зони до кухні. Скориставшись правом безконвойника, я ще з одним, москвином, правда, домовився про втечу, і ми 4 травня 1958 року спробували піти на втечу. Після роботи він, безконвойник, і я, безкон-войник, не повернулися в зону, а майнули в протилежному напрямку. Але далеко ми не пройш-ли, тому що нашу підготовку до втечі з примітивною, дитячою заготівлею продуктів розкусили, застерегли і зрозуміли, що ми збираємось на втечу, і нас за 700 метрів від табору наздогнали і повернули назад. Там трошки побили, правда, але не дуже.
Почалося слідство, але ми вперто – оскільки ми ще не зійшли з дороги, по бездоріжжю ще не пішли, а якраз збиралися, але ще не встигли повернути з дороги, йшли у напрямку селища, – і тому ми сказали: "Та ми лише в селище до дівчат хотіли йти". Нам не була приписана втеча, відбулися перебуванням у ШІЗО скільки там діб. Правда, ми оголошували голодівку, ще й там в'язні за нас вступилися: "Ну, то діти, що ви на них зважаєте?" Не виключено, що там начальник концтабору був трохи добріший, то нам не додали терміну за цю телячу втечу, як я її називаю. То була, звичайно, безглузда втеча, немудра, дитяча.
Після того був посилений режим. Таким чином, ми стали виною тому, що посилили режим для всіх, бо був факт втечі. Але то недовго тривало, лише кілька місяців, тому що прийшла вка-зівка цей табір – а цей табір був 1958 року останній політичний на Колимі, всі решта були давно вже ліквідовані, – цей останній табір була вказівка також ліквідувати, а нас усіх вивезти на Тайшетську трасу Іркутської області. Десь у листопаді чи грудні – вже не пам'ятаю – 1958 року нас повантажили на теплохід і відвезли в Находку, а з Находки спецпоїздом (столипінські ваго-ни, були також і товарняки) нас відвезли на Тайшетську трасу. Я там був у кількох різних табо-рах, починаючи від суворого режиму – за спробу втечі, вона все-таки фігурувала. Мене везли в столипіні як особливо небезпечного, який пробував утікати з табору. І відвезли нас на штраф-ний табір по Тайшетській трасі – це номер 26, селище Анзьоба. Там побули кілька місяців. Там я зустрівся з таким визначним для мене політв'язнем, як Онуфрій Кулак, якому я присвятив но-велу «Оаза». Він був заарештований з 1956 року, пробув усі 25 років в ув'язненні і був звільне-ний тільки 1981 року. Він після повернення був знову цькований кагебандою і загинув, помер 1982 чи 1983 року в рідному селі Гузіїве неподалік Болехова. Онуфрій Кулак – дуже порядна людина. Там також був Петро Дужий. Тоді я був з ним у приємних стосунках, але пізніше наші взаємини дещо прохолонули. Небажано, звичайно, це уточнювати, оскільки Петро Дужий уже покійний.
Отже, на 26-му таборі ми пробули скількись місяців, тоді були перевезені на інші табори. Я ще був на четвертому, на одинадцятому і на десятому. Там ми пробули до 1960 року, а 1960 ро-ку прийшла нова вказівка: ліквідувати політичні табори також і на Тайшетській трасі. Нас усіх знову повантажили на поїзди і відвезли в Мордовію. В Мордовії я був на 17-му таборі. Крім сімнадцятого, правда, ще був я на п'ятому, знову ж тим Петром Дужим. З 17-го табору 1962 ро-ку, по закінченні ув'язнення, я і звільнився.
В.Овсієнко: А 17-й табір – це посьолок Озьорний. Там був 17-й і 17-А, то Ви в якому були?
Б.Климчак: Номерів я не пам'ятаю, але було там два табори – чоловічий і жіночий – я так запам'ятав.
В.Овсієнко: То великий табір, так? Бо 17-А – то маленький.
Б.Климчак: Малий – то жіночий. Тоді він був жіночий, а ми були на великому таборі.
В.Овсієнко: Ага. Бо я в 17-А був значно пізніше, в 1975 – 1976 роках.
Б.Климчак: То, очевидно, колишній жіночий. Він на відстані десь 300-400 метрів від чоло-вічого. Отже, 1962 року я звільнився, 15 червня, і повернувся в Україну. На той час мої родичі вже також повернулися з заслання. Ми знову жили в селищі міського типу Гримайлові.
Ну, якусь роботу знайшов, але, звичайно, чорноробську, на іншу мене з моїми документами після ув'язнення не прийняли. Спочатку я був на будові, потім десь там слюсарював. Чергова неприємність чекала мене на тому слюсарюванні, здається, у Червонограді на якомусь електро-монтажному заводі, де мені КГБ намагалося пришити якусь диверсію і дати нове ув'язнення. Але їхні докази не трималися купи, тому мене не було по-новому ув'язнено.
Однак 1963 року я сам допустився великої помилки в особистому житті: я одружився з лю-диною, абсолютно несумісною зі мною, антагоністичною, якщо можна так сказати, і той шлюб протривав лише 14 місяців. Народилася донька і, звичайно, після того розлучення, почалось відрахування аліментів, яке тривало 15 з половиною років. А заробітки мені були дуже обмеже-ні, 70 рублів, і з тих 70 рублів лишалось лише 50. Я жив на ті маленькі гроші.
Так тривало до чергового ув'язнення 1978 року.
Я не сказав, що 1958 року було написано першу новелу, "24 години з життя в'язня", яку по-тім втрачено, а потім відновлено у 1961 році. А з 1962 до 1972 року було написано 6 ліричних мініатюр, частину з яких втрачено зовсім, однієї навіть назва забулась. А 1973 року почав серію політично спрямованих новел. У них я осмислив минуле, сучасне і, можливо, й майбутнє Укра-їни. 1976 року була написана новела "Оаза", яка, до речі, дала назву і цілій книжці "Оаза-гора". Її, до певної міри, можна вважати найважливішим твором. Сюжет цієї новели, "Оази", послужив для ідеї створення символічного пантеону України. До речі, на сьогоднішній день мною виго-товлений метрового розміру макет із фанери, він знаходиться в мене тут, у квартирі. У мініатю-рі цей макет один сантиметр – один метр, у такому розмірі.
Що далі? Життя від 1962 до 1978 року, до другого ув'язнення – було дуже важке, насичене конфліктами з КГБ, з прописками, виписками, переїжджаннями з області в область. Я багато мандрував, їздив по різних областях. На початку 1965 року поїхав у Туркменію з метою визна-чити можливості переходу кордону. Ще тоді, 1965 року, за 13 років до переходу кордону, я їз-див для огляду кордону, прикордонного району. Там я тоді мало що побачив, але перша поїздка з метою порушення совєцького кордону була 1965 року. Після того, кажу, я був у різних облас-тях, на різних роботах. Мається на увазі в Донецькій, Дніпропетровській, Запорізькій, Черкась-кій, Кам'янець-Подільській. Багато де я був, по всій Україні. І скрізь, звичайно, був тільки на найгірших роботах, малооплатних, тому життя моє було поганеньким.
Так тривало до 1978 року. Тим часом, як я вже зазначив, у сімдесятих роках, від 1973 почи-наючи, написана була серія антисовєтських, як то називалося, творів, політично спрямованих проти існуючої імперії. Опублікувати їх, звичайно, не було ніякої змоги. І з тими творами я ви-рішив 1978 року спробувати ще раз перейти кордон в Іран, а з Ірану – до Великобританії. В Іра-ні я мав на меті добратися до посольства Великобританії в Тегерані. Я з собою мав твори, які на той час були написані – це "24 години з життя в'язня", "Проблема планети "БК 666/3", "Tango italiano", "Спогади про майбутнє", "Скажи, що я мертвий", "Оаза", "Аморальний кодекс будів-ника комунізму" і ще, здається, щось. А також деякі переклади. Не мої, а переклади інших улю-блених творів: "Степовий вовк" Гессе, "Вибрані листи" Сенеки, "Сніги Кіліманджаро" Хемінгу-ея.
Перейшовши кордон 1978 року, – цьому, звичайно, передувала довга підготовка, – я попро-сив допомоги в іранській жандармерії, яку там з великим трудом знайшов. На противагу совє-там, які дуже пильнують свій кордон з Іраном, там аж за 20 кілометрів я не знайшов прикор-донника.
В.Овсієнко: А цікаві деталі: як Ви той кордон перейшли? Як то вдалося?
Б.Климчак: Перехід кордону, я вважаю, вдався мені випадково, тому що випадково мені вдалося не залишити слідів. Метод переходу кордону описаний у новелі "Оаза". Детально опи-сувати його, не пояснюючи образно, тобто як саме я переходив, – то просто неможливо, тому я змушений обмежитись тим, що мені випадково вдалося перейти кордон, не залишивши слідів. І тільки завдяки тому, що в Ірані були совєтські агенти, які повідомили совєтських прикордонни-ків, що сюди прийшов втікач, що ви там дивитеся? – були відповідні телефонограми від совєт-ського прикордонного відомства з вимогою: "Поверніть! Це небезпечний злочинець, терорист, бандит, наркоман". Що хотіли, те й вішали, лише б налякати іранців, змусити їх мене поверну-ти.
І вони, звичайно, повернули, щоправда, не відразу, а потримавши і відвізши з того місця, де я переходив кордон, у велике місто на північному сході Ірану Мешхед. У тому Мешхеді потри-мали мене ще у в'язниці, здається, 8 днів, тобто всього я там був 9 діб. Провели коротке слідст-во, доповіли, очевидно, про ситуацію, про те, хто я такий, до Тегерану, до шаха – тоді ще шах керував Іраном, і канцелярія шаха чи сам шах вирішили не загострювати відносини з совєтами і небезпечного терориста, наркомана, ґвалтівника і т.д. повернути назад.
Таким чином, 1 жовтня 1978 року я був переданий назад совєтським властям на кордоні. Відповідно, мені було пред'явлене звинувачення за ст. 62 Карного кодексу Туркменії, що озна-чало "Зрада Батьківщини". Згодом, через кілька місяців, перевезено мене для продовження слідства до Львова. У Львові пред'явлено, відповідно, статтю також 62, але українського Кодек-су – "Антирадянська агітація і пропаганда".
В.Овсієнко: А, то Ви зрадили два народи – туркменський і український?
Б.Климчак: Ні, не зовсім. Туркменський я зрадив, а в українському народі я вів антирадян-ську пропаганду, це трошки легше, ніж зрада дорогого туркменського народу.
Отже, слідство тривало від 1 жовтня 1978 року до 18 червня 1979 року, коли відбувся суд. Але за той час мене ще возили на судмедекспертизу до Москви у відомий психіатричний інсти-тут. Як він називається?
В.Овсієнко: Інститут імені Сербського.
Б.Климчак: Інститут імені Сербського, так-так. І там не місяць мене тримали, а подвійну норму, 2 місяці, тому що була підозра, що антирадянськи настроєний – то, може, він хворий, бо не може бути нормальна людина антирадянськи настроєна. Два місяці мене там перевіряли, я категорично відмовлявся від тих їхніх дурнуватих експериментів, не брав у них участі. Не знаю, чи це добре, але, в усякому разі, визнали таки мене здоровим і повернули. 18 червня 1979 року був я засуджений Львівським облсудом до 15 років таборів суворого режиму і 5 років заслання.
В табір потрапив, звичайно, у Пермську область, ВС-389, спочатку в табір №36...
В.Овсієнко: Кучино.
Б.Климчак: Так, селище Кучино, бо я вже добре не пам'ятаю назв селищ. А тоді, приблизно через рік, переведений в табір №35, селище... Останкіно?..
В.Овсієнко: Посьолок Центральний... Там ще була Половинка... 35 – це станція Всесвятсь-ка, посьолок Центральний.
Б.Климчак: А, Всесвятська – от бачите? Отже, на станцію Всесвятську, табір 35, де я про-був… Скільки там?.. Зо два роки. 1981 року через мої відмови, конфлікт з адміністрацією – не вдаюся в причини – може, заборона побачень чи листування, чи користування магазином… Не пам`ятаю, яка причина, але почався конфлікт, і 1981 року мене було засуджено на 3 роки ув'яз-нення в спецв'язниці міста Чистополя в Татарії. Отже, 1981 року я був відправлений етапом до Чистополя, де провів, відповідно, 3 роки в Чистопільській спецв'язниці.
У тій в'язниці, до речі, я зустрічався з відомим жидівським політв'язнем Щаранським, Ната-ном Щаранським – провів, може, з рік з ним разом в одній камері. Він, до речі, лишив у своїй книжці дві сторінки спогадів про мене. Я це випадково читав, але книжки тої більше не маю. Взаємини наші були добрі, і, мушу визнати, – справа честі цього вимагає, – що він мене підго-довував вівсяною кашею, яка йому не йшла, бо він був добре відгодований у дитинстві, а це дуже важить, і йому це не йшло, то його порцію каші, яку він інакше би викинув, я їв, тому що я дуже погано там харчувався, я не мав жодної допомоги, мені далі не висилали ніяких продуктів – було заборонено. За відмову від праці мене переважно тримали на пониженому харчуванні. Отже, я весь час там був голодний. І тому я радо поїдав кашу пана Щаранського, коли був з ним в одній камері.
Там я загалом пробув 7 місяців на пониженому харчуванні. Важкі, звичайно, умови... Там одного разу випадково, через помилку наглядачів, зустрівся з Юрієм Шухевичем. Мене і когось там іншого з моєї камери виводили з прогулянки, а його вели на прогулянку, і ми зустрілися на виході з в'язниці. Звичайно, мене сам Шухевич не бачив (Ю.Шухевич там осліп. – В.О.), але я його бачив, і ми кількома словами встигли обмінятися. Це через помилку наглядачів, хоч то дуже рідко буває, – вони дуже старанно стежать за тим, щоби не було таких порушень.
Добув я там до 1984 року, закінчились мої три роки перебування в спецв'язниці Чистополя, тоді мене відправили назад на концтабір ВС-389/35, де я вже почав працювати прибиральником стружки в токарному цеху. Працював кілька років. 1989 року через конфлікт з адміністрацією, а саме конфіскацію двох листів (а листи – то було єдине, що мені залишалося, інше було заборо-нено, ніяка матеріальна допомога не давалась, ніколи не було побачень) – на знак протесту про-ти конфіскації мені двох листів (від Одарки Гусяк, до речі – то єдина людина, з якою я листува-вся, хоч вона мені не рідна, а просто зі співчуття вона листувалась зі мною). Через конфіскацію тих листів я перестав працювати, і від 21 вересня 1989 року почалась нова, тривала, майже ці-лий рік, серія перебування у штрафних ізоляторах і на ПКТ. За той рік, з 21 вересня 1989 року до літа 1990 року, я близько 200 діб відбув раз за разом у ШІЗО, з маленькими перервами. Це вже був останній рік. А загалом за час мого перебування в концтаборах цей рахунок перебуван-ня у ШІЗО досяг 590 діб. Плюс 10 місяців ПКТ, 7 місяців на пониженому харчуванні в Чисто-полі.
Хочу підкреслити, що, принаймні з моєї точки зору, у розумінні витончених тортур, режим Горбачова був найжорсткішим з усіх інших попередніх режимів. Хоча при Сталіні проти політ-в'язнів вживалися фізичні тортури, інколи натравлювали злочинців з побутових таборів на по-літв'язнів, щоби вони вирізували політв'язнів, нищили їх, але психологічно, нищенням духу і витонченим переслідуванням режим Горбачова перевершував усі інші. Бо воно вже було осно-ване на найостанніших дослідах впливу на поневоленого в'язня. Це витончені тортури. Своєю витонченістю режим Горбачова був найважчим – так, принаймні, для мене.
В.Овсієнко: Пане Богдане, а чому Вас так пізно випустили? Але ж політв'язнів суворого режиму повипускали вже починаючи десь із січня-лютого 1987 року, у 1988 році навіть особли-вий режим випустили. А Вас чому тримали?
Б.Климчак: Цілком правильне, слушне запитання, і я радий, що його чую, бо тут треба уто-чнити одну важливу деталь. Приблизно у 1987 – я не знаю, то я тільки орієнтуюсь по Вашій даті, – приблизно 1987 року з'явився якийсь чи папірець, чи усне повідомлення від табірної ад-міністрації про те, що досить написати якусь заяву, що "прошу мене випустити" – найкращий варіант: "через те, що я погано себе почуваю" – лиш би було сказано слово "прошу". Через те, що я погано себе почуваю, що я хворий, що я невинний – тільки напишіть "прошу", і будете звільнені. Нічого подібного я не написав. Я вперто стояв на своєму, не принижувався і нічого не просив. Багато інших – я не можу знати, як саме всіх інших звільняли, що саме вони писали, чи може хтось таки не написав, а його звільнили якось самі по собі, – не знаю, але на той час за-стосовувалась методика отого "прошу". Хтось напише записочку "Прошу..." Я вже не кажу про стукачів – ті, звичайно, були звільнені, – але частина людей, не знаю, хто саме, були звільнені завдяки тому, що вчасно написали: "Прошу мене звільнити, бо я проти совєтської влади не буду воювати" чи "я не винен", чи "я хворий" і т.д. Я нічого такого не написав, а навпаки, як я вже казав, 1989 року почав серію протестів, відмов від праці, за що довго й нудно страждав у ШІЗО. Що мені конфіскували два листи і я відмовився від праці – мене майже цілий рік тримали в ШІЗО.
В.Овсієнко: Тоді були повідомлення в совєцькій пресі, що зону № 35 відвідували іноземні чи то журналісти, чи то якісь представники. (Див. «Московские новости», № 52, 1988 р. – В.О.). Ви нікого не бачили там, Вас їм не показували?
Б.Климчак: Аякже. Не тільки відвідували… Я про це відвідування і про мою участь у ньо-му також написав у книжці "Оаза-Гора". Але, що найважливіше, я маю цей фільм з собою, уяв-ляєте? Ось він тут, у шафі, на відстані півметра звідси. Фільм, зроблений французами і висла-ний мені членами "Міжнародної Амністії" з Голландії, Ґравесанде Майєю. Отже, Майя Ґравеса-нде, член Голландського відділення "Міжнародної Амністії", прислала мені цей фільм. До речі, не тільки цей фільм прислала, вона мені й матеріально дуже багато допомагала, так що я їй у цьому дуже багато завдячую. Цей фільм, я вже сказав, є у мене. Його можна подивитися на від-еомагнітофоні через телевізор.
В.Овсієнко: А скільки хвилин він триває?
Б.Климчак: Бачите, фільм цей повнометражний, триває, мабуть, зо дві години, чи півтори. Він зроблений на замовлення жидівських організацій, там акценти є про поневолених жидів, які тоді були разом зі мною. Я тоді, у 1990 році, був останнім з українців-політв'язнів, а решта були або жиди, або москвини. Отже, він триває півтори години, але то є фільм про все репресоване або якимсь чином ущемлене в правах жидівське населення Совєтського Союзу. З того фільму перші приблизно 15 хвилин присвячені перебуванню тих трьох французів у таборі і зйомки всього табірного – і приміщень, і режим від підйому до відбою. Прийом їжі, виведення на робо-ту – тобто весь цикл добового перебування в'язня зафіксований. Звичайно, тільки фрагменти включені в фільм, це триває 15 хвилин.
В.Овсієнко: І Ви там теж фігуруєте?
Б.Климчак: Я фігурую, здається, в чотирьох чи п'яти епізодах. Виступаю, на різні запитан-ня відповідаю. Переказати того не можна, то треба подивитися, але в мене немає відеомагніто-фону, отже, його зараз записати неможливо, а якщо будемо десь, де є відеомагнітофон, то мо-жемо послухати і звідти фрагменти переписати.
В.Овсієнко: Але цікаво, як до того поставилась адміністрація концтабору? Хто тоді там був начальник?
Б.Климчак: Начальник був майор Осін. Як поставилися? Звичайно, що це заздалегідь ста-ранно готувалося, чистилося, ремонтувалося, капітальний ремонт тривав півроку до приїзду тих французьких журналістів! Півроку все фарбували, драїли, чистили, видавали нові коци і білизну – та що там тільки не робили! Ну, зрозуміло – совєтська показуха.
В.Овсієнко: А потім не відібрали, коли французи поїхали?
Б.Климчак: Ні, здається, таки не відібрали. Але то вже було, коли нас жменька залишалась. На час приїзду французів нас було лише близько 40 осіб.
В.Овсієнко: А коли ті зйомки були, якого місяця?
Б.Климчак: Зараз-зараз, хвилинку. Зйомки відбувалися 6 чи 8 серпня 1989 року. Я не при-гадую, то треба хіба подивитись по книжці. (У книжці написано, що 8 грудня 1988 року конц-табір ВС-389/35 відвідали колишній редактор газети «Нью-Йорк таймс» А.Розенталь та його супутники К.Фіцпатрік і Ф.Таубман. А через півроку приїхали французькі журналісти. – Богдан Климчак. Оаза-гора.— Львів: Поклик сумління, 1994. – С.178. – В.О.). Так, можливо, в серпні. Треба хіба подивитися точніше, я так не пригадую. Ну, то, може, неважливо. Звичайно, що на-чальство ставилися з підозрою, дуже домагалися, щоб ми добре поводилися, агітацію різну пе-ред там проводили, підмовляли в'язнів, щоб вони ніяких вимог не ставили, але я якраз був не з тих, щоб іти на поступки (і на плівці це зафіксовано). Було в мене тоді 6 пунктів вимог щодо утримання політв'язнів у ШІЗО, щодо полегшень – різні вимоги щодо поліпшення наших умов і дотримання наших прав, щоби в ШІЗО не морили голодом і не мучили холодом і т.д. Ті всі пун-кти є зазначені в книжці "Оаза-Гора" в розділі "Політичні документи". Напам'ять не пам'ятаю.
Отже, були ці відвідини. Крім цих відвідин, були ще відвідини, здається, перед тим чи після того – отут уже не маю пам'яті, треба все відновлювати по книжці хіба... Відвідини ще були – два американських конгресмени, Сміт і Вулф. Що важливо, мені пощастило, попри всю обере-жність наглядачів, заготовити заздалегідь антирадянський – ну, порівняно антирадянський, – твір "Архіви пам'яті", якраз тоді написаний, 4 – 6 серпня 1989 року. А 8 серпня ті американські конгресмени приїжджали. А ці французи були 8 грудня 1988, здається... Ну добре. Отже, 4-6 серпня я написав антирадянський твір "Архіви пам'яті", де здається, згадується про смерть Ти-хого, Литвина, Стуса і про інших.
В.Овсієнко: Про Марченка?
Б.Климчак: Марченка, так-так. В "Архівах пам'яті" про все це згадується. (Див. с. 168 – 171 згаданої книжки. – В.О.). Щойно свіже написане, із четвертого по шосте число, а восьмого з`явились конгресмени, і я мав напохваті готовий переписаний текст, і мені дивом удалося з собою його пронести. Коли з`явились ці конгресмени і нам повідомили, що вони конгресмени зі США, я передав їм цей твір...
В.Овсієнко: Отак явно передали?
Б.Климчак: Явно таки, в присутності всіх, бо де ж би то наодинці – не передбачено було.
В.Овсієнко: Їх уже не посміли обшмонати…
Б.Климчак: Так. Але той Осін і всі ті наглядачі – вони спаленіли зі страху, почали щось там белькотіти. Як потім з'ясувалося – то вже дивіться в інтерв'ю, яке я мав з тими конгресменами, бо нас, четверо здається, мали інтерв'ю. Було викликано, крім мене, ще три жиди, і в тому ін-терв'ю я з'ясував, що вони таки в нього, в того конгресмена, випросили: "Дайте, ми тільки поди-вимось, ми таки повернемо Вам, – тобто проявили, що вони дозволяють в'язням передавати щось, вони не бояться антисовєтської пропаганди. – Але дайте, ми таки перевіримо, щоб знати, що саме передано. А може, щось там таке, аж-аж-аж".
Ну, вони подивилися, нічого, звичайно, не збагнули, але не збагнули нічого в тому віршем написаному творі "Архіви пам'яті" і самі конгресмени. Він не тільки української мови не знав, а він і московської не знав – якби це було написане московською. А хоч би й знав, то твір досить складний літературно, технічно. То треба аж письменника, щоб він збагнув усі ті відтінки. То двоплановий вірш, там використано вірш одного російського в'язня... Чи не в'язня, а російсько-го поета… (Івана Єлагіна. – В.О.). Фрагменти перегукуються з моїм віршем. Зміст вірша того російського поета і зміст мого твору перегукується: строфа його – строфа моя. Вони перегуку-ються, створюють подвійне значення. Правда, це ускладнює розуміння, але для людини, добре обізнаної в літературі, це було б зрозуміло. Але звичайно, не було зрозуміло ні для Осіна, ні для решти банди наглядачів, і не було зрозуміло й для конгресменів. Що далі зробили конгресмени з тим твором, який вони не зрозуміли, мені невідомо.
Отаким чином, було аж два відвідування: і конгресмени, і ці журналісти...
В.Овсієнко: А десь писалося, що Вас тримають так довго тому, що у Вас є стаття "перехід кордону, зрада Батьківщини". Цікаво: ті 40 чоловік, котрі ще залишалися в таборі, – у них, ма-буть, теж щось було, крім «агітації і пропаганди»?
Б.Климчак: Навпаки. «Агітація і пропаганда» була лише в кількох, якщо навіть не в двох – крім мене ще в Голдовича, жида з Москви. А всі інші мали виключно "зраду Батьківщини". От-же, не за перехід кордону мене тримали, а тому що, я кажу, не йшов на співпрацю, що я катего-рично і принципово заявив відмову від праці. А відмову від праці ніхто, крім мене, не застосо-вував – то був останній крок, бо то ж відразу пахло раз за разом безперервне і важке ШІЗО, страшні умови і т.д. Отже, то через мою гостру, безкомпромісну з ними поведінку.
В.Овсієнко: А все таки, як вони Вас випустили, які були мотиви?
Б.Климчак: Мотивом є, звичайно, відповідна постанова... Ага, перед тим ще викликали мене в спецчастину і показали: "Ось тут з України прислали клопотання, щоб Вам дати помилу-вання". В зв'язку з цим я виступив із заявою протесту, яка включена в книжку "Оаза-Гора", – що про ніяке помилування не може бути мови, я є політв'язень, а не злочинець, а милувати чи не милувати можна тільки злочинців. І ця заява включена в то... (Цю заяву від 13.03. 1990 р. разом з іншими документами Б.Климчак передав на волю. – В.О.). І коли мене викликали в спецчасти-ну з приводу помилування, то я виступив з заявою-протестом проти цього помилування і вони від такого методу відмовилися.
Я вже пізніше дізнався, можливо, коли мені в день звільнення пред'явили документ, що в Києві зі своєї ініціативі вони влаштували так званий перегляд справи. Тобто ще раз зробили заочний пересуд.
В.Овсієнко: А який орган це робив? Верховний Суд?
Б.Климчак: Київський.. Здається, Верховний Суд… Ну, то треба подивитись у книжці. (На с. 191 книжки опубліковано довідку про звільнення Б.Климчака: звільнений 11 листопада 1990 року за постановою Пленуму Верховного Суду Української РСР від 12.10.1990 р. – В.О.). Отже, на підставі перегляду справи 11 листопада 1990 року прийшло рішення того суду звільнити ме-не достроково по відбуттю, фактично, 12 років і 2 місяців ув'язнення – фактично відбутих, а не 15, як присудили.
В.Овсієнко: Вас звільнили звідти чи повезли етапом на Україну?
Б.Климчак: Ні-ні, звільнили буквально таки з самого табору, вигнали, випустили за ворота і кинули напризволяще, а до найближчої станції щось 5 чи 10 кілометрів, а в мене дві важенних, дуже важких валізи...
В.Овсієнко: З книгами, мабуть.
Б.Климчак: Книгами наповнених так, що я ледве міг підняти і на півметра просунути. Ки-нули мене, мабуть, з вікна своєї наглядацької будівлі спостерігали, що я буду з тим робити. 5 кілометрів шляху...
В.Овсієнко: А гроші якісь були?
Б.Климчак: Гроші видали, так-так. Я якраз мав з собою гроші, зароблені за 10 років – 1100 рублів, і ті гроші мені видали. Ну, але що з тих грошей? Ніякого ні транспорту, нічого на тій Всесвятській чи як вона там називалась. Отже, вийшовши за табір, я почав пішки, через кожні два метри зупиняючись, нести ті важенні валізи. Ну, так пройшов я приблизно до 200 метрів, оглянувся, дивлюсь – ну, з того нічого не буде, то я до вечора тільки заблукаю в ліс – найближ-чий ліс за півкілометра – і тим скінчиться. І тоді доведеться замерзати. Я зупинився, але, ма-буть, з вікна спостерігали, сміялися з мене...
До речі, під час звільнення Осін намагався подати мені руку, щоб я привітався з ним. Я від-разу виступив з гострою заявою, що я зі злочинцями не вітаюсь. Тому вони і при звільненні ма-ли зуб на мене. І дивилися ще годину чи дві, коли я з тими валізами мандрував з зупинками по два метри тих 200 метрів. Я пройшов ті 200 метрів, потім сів і став чекати. Думаю, якщо не на-дійде якась попутна машина, то доведеться повертатись і там ночувати.
В.Овсієнко: Проситися назад у зону?
Б.Климчак: Ну, виходить так. Або в якійсь комірці біля зони, яку б виділи наглядачі... Ну, не знаю. Я став чекати і таки дочекався: йшла чи спеціально приготована машина, чи то таки рейсова машина. Хлібна, по-моєму, чи якась там. Табірна машина, що шофер мені знайомий. Я з ним у таборі зустрічався, коли він привозив якісь продукти чи матеріали, чи що – я не пам'я-таю. Той шофер під'їхав, каже: "Давай, я підвезу до станції," – не пам'ятаю, яка там станція – чи до Чусової, чи яка вона там. Повантажили – сам же й навантажив, бо я не міг підняти, я був страшно виснажений, вага 57 кілограм. Ті валізи повантажили, підвіз мене до станції і кинув на залізниці, буквально десь метрів за 200 від залізничної станції. То я ще з великим трудом тих 200 метрів мусив знову ж таки в поті чола допроваджувати до вокзалу, взяти там квиток чи за-компостувати його. Ну, все далі маловажно, так же ж?
Отже ж, я в 1990 році повернувся до Києва.
В.Овсієнко: Якого числа Ви до Києва повернулися?
Б.Климчак: Приблизно 15 листопада. Звільнився одинадцятого, а приблизно п'ятнадцятого я доїхав.
В.Овсієнко: А я пам'ятаю, як Ви приїхали до Києва і прийшли в Політехнічний інститут прямо на збори Київської організації Української Республіканської партії. У чоботях, у куфайці, у шапці... Оце так ми з Вами вперше зустрілися. Хоча в 35-й зоні було таке, що я був на ниж-ньому поверсі, в приміщенні лікарні, а Ви на горішньому. Ви нам записку передали з проектом Оази-Гори, але я Вас не там бачив.
Б.Климчак: Так-так, звичайно. Я пам`ятаю, що потрапив до організації УРП. Але що то Політехнічний інститут, то я вже не пам`ятаю. Ну, ясно, що УРП – то була перша організація, яка прийняла мене, як належиться, і не тільки прийняла, а відразу надала мені була житло, якраз із, зокрема, присутнім паном Василем Овсієнком і ще кимось, не пам'ятаю.
В.Овсієнко: Петро Розумний.
Б.Климчак: А, Петро Розумний.
В.Овсієнко: Нас двоє там жило.
Б.Климчак: А я ще третій потрапив.
В.Овсієнко: Так. Я спитав Вас після зборів: "А Ви куди підете ночувати?" – "Я не маю нічо-го." – "То ходімо до нас".
Б.Климчак: Ага. Я вже того не пам'ятаю.
В.Овсієнко: Ми тоді були два секретарі УРП – Петро Розумний і я, – і ми наймали однокім-натну квартиру.
Б.Климчак: Так-так, десь дуже далеко на околиці. Десь за "Комсомольською" станцією ме-тро. Якийсь час я пробув там, на тій квартирі, а потім довелося з якихось причин мені звідти забиратися. Не пам'ятаю.
В.Овсієнко: Я скажу, з яких причин – Ви страшенно хропіли.
Б.Климчак: Так-так, нікому спати не давав.
В.Овсієнко: І ми стали питати, де б це знайти Вам інше помешкання, де б Ви були самі. Бо то ж не можна спати, а потім не можна й працювати.
Б.Климчак: Аякже, аякже. Так-так.
В.Овсієнко: Десь Вам знайшли інше приміщення...
Б.Климчак: Так. І то було не один раз. Те інше приміщення не раз знаходилося, я 2 чи 3 рази змінив помешкання. Але скінчилося, врешті решт, тим, що мені довелося лишати Київ зо-всім, бо вже більше не було куди забиратись. У кожній квартирі були певні незручності, а я не оплачував за помешкання. Це все разом, у комплексі ті причини змусили мене самого прийняти рішення, що треба покласти край і прибиратись десь до своїх чи родичів, чи знайомих. Я до родичів не планував повертатися з тих причин, що з родичами в мене вийшла розбіжність, кон-флікт. Через що? Через те, що єдина сестра Ольга, яка тоді залишилася живою, повелася не зо-всім порядно: під час мого перебування в таборі вона передала своєму синові хату нашої матері, яка померла. Записала ту хату на сина, підробивши документи. Які я маю докази того, що під-робили документи? Тому що ще під час мого слідства, 1978-1979 року, медекспертиза не допи-тувала матір саме тому, що вона тоді вже була не... Як це називається?..
В.Овсієнко: Недієздатна – є такий термін.
Б.Климчак: Так-так, недієздатна давати свідчення. Не зважаючи на це, сестра через кілька років, коли мати померла, підробила документ, що нібито мати записала хату на її сина, тобто мого племінника. Через таку непорядну поведінку сестри я з нею остаточно порвав усякі зв'яз-ки, я більше з нею ніяких взаємин не відновлював. Тому після Києва я змушений був шукати прихистку у своїх знайомих. Я знайшов такий прихисток у приятеля, Володимира Гавари, який мешкав у Тернополі. В нього на квартирі була чергова моя адреса.
Але щось я тут ще пропустив. Я ще хотів сказати, що після звільнення, коли я почав жити в Києві на одній-другій-третій квартирах, я активно взявся за написання нових творів і віднов-лення тих, що були втрачені, або переробку. Наприклад, новела "Оаза" була перероблена з до-писом кількох важливих сюжетів, які покращили зміст самої новели. Туди увійшов, так би мо-вити, новий досвід. Також я розробив остаточно і начисто проект Пантеону – у таборі то роби-лося тільки на клаптиках паперу, а тут нарешті я зміг його накреслити. Фактично, хтось мені допоміг його накреслити – не пам'ятаю, хто. Це креслення я показував архітекторові за фахом пані Ларисі Скорик, хоча потім з нею зв'язки дещо зіпсувались, але це маловажно. А головне, що тоді, десь із 31 березня до 10 травня 1991 року – тут записано в книжці, – я написав найбі-льший свій за обсягом твір, і дуже цікавий, про мій перехід кордону, про мої пригоди в Ірані – цей твір називається "Там, за горою – свобода?". Цей твір було написано за 40 днів, і всі ці 40 днів я був у суцільній гарячці – я ці 40 днів горів вогнем, ніби ще раз переживав те ж, коли пе-реходив кордон, коли відбувались такі насичені драматичні події, процес переходу, процес пе-редачі мене назад. Усе це описано в творі "Там, за горою – свобода?"
Отже, я тоді постійно інтенсивно працював, опрацьовував нові твори і старі твори. Врешті влітку 1991 року я покинув Київ, виїхав до Тернополя і поселився в приятеля. Там я прожив приблизно 7 чи 9 місяців. Далі працював над різними творами. У Києві мені допомагали багато хто з членів УРП в передруці тих творів, на машинці друкували з рукопису, бо ще я не мав тоді друкарської машинки. Одним словом, мені багато в чому люди сприяли – хто за гроші, а хто і безкоштовно. Весь час писалося, я жив до 1992 року у приятеля у Тернополі. Тим часом я побу-вав, звичайно, у Львові, де мене дуже добре зустрів один з патріотів, який свого часу боровся за моє звільнення – Володимир Яворський. Він дуже багато доклав зусиль для того, щоб домогти-ся мені квартири у Львові. Саме з його ініціативи і з допомогою інших людей – хоч він сам, здається, не був депутатом обласної Ради, але він знав багатьох депутатів, які тоді в більшості були патріотами або демократами, або тимчасово грали роль демократів і патріотів. Були й такі, що влада їх потім зіпсувала, вони стали звичайними собі «совками». Але на тоді ще більшість обласної Ради була демократична чи патріотична, чи принаймні демократично настроєна. За-вдяки старанням Володимира Яворського, а також інших патріотичних депутатів, питання про надання мені квартири було поставлене в грудні 1991 року в порядку денному на обласній Раді і було вирішено позитивно. Більшістю чи навіть одностайно було вирішено надати мені помеш-кання у Львові.
Таким чином, від 31 березня 1992 року я одержав квартиру, де зараз я знаходжуся – у Львові.
В.Овсієнко: За адресою?..
Б.Климчак: За адресою: вулиця Гіпсова, 64, помешкання 9 – однокімнатна, з усіма вигода-ми. Телефону відразу не було, але з допомогою інших друзів, зокрема, пана Риборака – це та-кож з обласної чи з міської Ради, – за його сприянням мені дали і телефон у цій квартирі. Так я вже почав жити у Львові.
Я не сказав у свій час, що я одержав певну допомогу з-за кордону. Загалом, сумарно за всі роки, та допомога склала, мабуть, приблизно 1000 доларів. Звичайно, ті долари йшли на моє харчування, на передрук моїх рукописів, але решта пішла на видання моєї першої книжки в 1994 році. Вартість видання книжки "Оаза-гора" – 650 доларів. Це решта від 1000 доларів, які були одержані від різних закордонних організацій, зокрема, "Міжнародної Амністії". З її відді-лень у Швеції була значна сума – 160 фунтів стерлінгів. З Голландії, від згаданої мною співро-бітниці Майї Ґравесанде була велика допомога. Була також допомога від журналістки, сестри Івана Світличного – Надії Світличної, 200 доларів, наскільки я пригадую. Разом приблизно 1000 доларів, з тої суми, я кажу, 650 доларів 1994 року заплачено за видання книжки "Оаза-гора", 3400 примірників – тираж досить великий, величезний, як на сьогодні, фантастичний тираж. Рештки тої книжки, кілька сотень, у мене ще є. Тепер вона, звичайно, не має жодного попиту, в зв'язку з відповідною ситуацією.
Творчість моя тривала і далі, але меншим обсягом. До 1999 року нові твори були зібрані в нову збірку обсягом 48 сторінок, у формі брошури вийшли 1999 року під назвою "Оновлений декалог поневоленого українця". Тираж цього разу – 400 примірників.
Це все, що стосується дотеперішньої історії.

А тепер я хотів зачитати дещо з останніх подій.
В.Овсієнко: Будь ласка.
Б.Климчак: Я щойно одержав допомогу від Міжнародного Товариства Прав Людини зі Франкфурту-на-Майні в сумі 40 доларів США. Там названий я як дисидент, представник диси-дентства. З цього приводу я хочу сказати таке. Як написав я в книзі "Оаза-гора", я ніколи не був дисидентом. А чому я не дисидент? Тому що всі так звані правозахисні організації засновані і очолені були і є жидами, користувались тільки общепонятною, московською мовою, і націона-льними питаннями насправді не переймалися. За часів імперії під назвою СССР вони боролися, головним чином, за права жидів чи москвинів – "жидомосквини" – я це одним словом називаю.
Невелика заслуга тих організацій, що вони милостиво при цьому згадували і про порушені права представників інших націй. Робилося це для підсилення свого іміджу як безсторонніх захисників. А взагалі тоді їхня діяльність була цілком позитивною, звичайно. Коли ж СССР перебудувався і перейменувався на Російську Федерацію, то фактично нічого не змінилося. До-зволили окупованим народам поміняти кольори-символи, а жидівські "правозахисники" стали захищати виключно своїх ділків, або жидів, москвинів, які з усього світу злетілися грабувати приватизовану, умовно кажучи, ними Україну та інші нації. Так вони стали відверто ворожими і до українських національних патріотів, до націоналістів.
А ось і приклад. Останніми місяцями організація "Міжнародна Амністія" не припиняє ша-леної компанії проти однієї лише особи – Ауґусто Піночета, яка нібито винна у злочинах мало не піввікової давності, вперто при цьому заплющуючи очі на трагедію цілого народу – Ічкерії, чеченського, який винищується, як відомо, москвинським бандитським народом – так я дозво-ляю собі його назвати. Я вважаю, що є народи бандитського типу, є народи паразитарного типу (до них належать греки, жиди, вірмени), бандитського типу народи – найбільший з них моск-винський народ. Уся історія москвинського народу – то є бандитське нищення всіх інших сусі-дніх народів, і не тільки сусідніх.
Хочу ще нагадати, що 19 листопада 1999 року була зустріч лідерів країн ОБСЄ в Стамбулі. На цій зустрічі не було засуджено ворожої, нелюдської війни бандитсько-московського народу проти народу Ічкерії. Тому на знак протесту я звернувся англійською мовою до організації "Міжнародна Амністія" зі зверненням такого змісту – це в перекладі з англійської на українсь-ку:
"До організації "Міжнародна амністія". Україна, Львів, 20 листопада", – на другий день піс-ля того, як прийнято рішення ОБСЄ не засуджувати Московію. "Пані і панове! Ганебна подія, яка мала місце вчора у Стамбулі, вкрай мене обурила. Лідери 52 країн ОБСЄ не засудили гено-цид народу Ічкерії москвинською військовою бандою. День 19 листопада 1999 року мусить бу-ти визначений як остаточний вирок злочинній діяльності ОБСЄ" – така моя пропозиція. "Чи "Міжнародна Амністія" спроможеться на якийсь протест проти цієї всесвітньої злочинної дія-льності? До речі, в тому Стамбулі так званий український "новообраний" президент Кучма та-кож схвалив геноцид народу Ічкерії".
Пан Кучма – це "маленька" – в перекладі з англійського слова "small", є ще варіанти "обме-жена, підла людина" – це варіанти слова. Отже, "маленька", "підла" або "обмежена" – то все слово "small". Отже, "пан Кучма – маленька, підла, обмежена людина, маріонетка великого жи-дівського і великого москвинського народу.
Окупація України також триває. Чи може бути щасливим Різдво?" – це було якраз за місяць до Різдва, – "для вас, для всіх порядних людей у світі за цих умов? Не може. Щиро ваш Богдан Климчак (підпис), колишній член "Міжнародної Амністії"", – як бачите, підкреслюю – "колиш-ній", бо я не можу вважати себе членом, коли вони воюють проти фіктивного якогось злочинця Піночета, не бачачи цілого народу, винищуваного Москвою. "...колишній член "Міжнародної амністії", колишній останній політв'язень у СССР, український письменник".
Ось з таким я звернувся, і це звернення англійською мовою було відіслано до Англії. Зви-чайно, воно ніякого особливого ефекту не мало. Ну що ж, я, звичайно, вже "колишній" – коли-шній політв'язень, колишній член "Міжнародної Амністії", але я ще не колишній як письмен-ник України.
Все. Дякую.
Ще залишилося додати одну важливу історію з питанням моєї реабілітації, чи, радше би ска-зати, нереабілітації. А було це так. Приблизно зо 5 років тому з архіву львівського КГБ мені прийшов такий собі папір, аж на дві друкованих сторінки, де довго і плутано кагебісти поясню-вали, що на підставі таких-то статей і прочая, прочая пан Климчак Богдан може звертатися, до-магатися реабілітації – має право, розумієте. Ну, я поставився до цього, м'яко кажучи, негатив-но, відіслав це все назад з приписом: "Заява-позов проти кагебанди", як я її називаю і буду на-зивати далі. Тобто я відмовився від порушення самого питання в такій формі про реабілітацію – адже реабілітують колишні мої судді, відверті злочинці, вороги людства, які мають бути пока-рані, а не те, щоб вони мали право реабілітувати чи не реабілітувати після мого слізного, так би мовити, проханнячка – не вийшло і не вийде! Ось така історія з цією реабілітацією.
Крім того, з ініціативи невідомо чиєї, але з Московитії, з Магаданського облсуду також при-йшов папір про вже готову реабілітацію. Я довго вагався, прийняти чи не прийняти, а потім думаю: та віднесу в соцзабез, хай вони там, як хочуть, то щось беруть до уваги, а ні – то ні. Я відніс туди, там подивилися і сказали, що складено неправильно, з порушенням якихось норм, і тому недійсне. Повторно писати... Та я взагалі не писав і писати з цього приводу, звертатись, скаржитись товаришам суддям-злочинцям з Магадану я також не став. Таким чином, я не реабі-літований по жодній з цих двох статей і одержую пенсію 46 гривень – мінімальна пенсія. Ось таке пояснення.
В.Овсієнко: Це Богдан Климчак дав таке доповнення вже на вулиці, а записав його Василь Овсієнко 21 січня 2000 року. У нас уже вечір – котра там? – майже дев'ятнадцята година. Всього запису приблизно 85 хвилин.

Знімки В.Овсієнка 21.01.2000 р.: Богдан Климчак біля макету Пантеону України.
Рекомендувати цей матеріал