Menu
віртуальний музей
Дисидентський рух в Україні

КРАВЦІВ ІГОР ІВАНОВИЧ

26.02.2008 | Овсієнко В.В. | З книжки: Василь Овсієнко. Світло людей: Мемуари та публіцистика. У 2 кн. Кн. 2 / Упорядкував автор;
ПОДВИЖНИК (Ігор Кравців)
(Василь Овсієнко. Світло людей: Мемуари та публіцистика. У 2 кн. Кн. 2 / Упорядкував автор; Худож-оформлювач Б.Є.Захаров. – 2-ге видання, доп. – Харків: Харківська правозахисна група; К.: Смолоскип, 2005. – С. 74-76.)

Корінний харків'янин, інженер-будівельник за фахом Ігор Кравців у 30 років відновив у своєму прізвищі літеру “і” (батьки вже писалися на “ов”) і в повсякденному спілкуванні перейшов на українську мову. Себто до всіх звертався мовою титульної нації. На іншу переходив тоді, коли його справді не розуміли. Причому мова його була вишукано правильною, як то буває в добре вишколених іноземців. Такого українця на вулицях русифікованих міст зазвичай питали: “Вы с Западной? Вы со Львова? Вы с Канади?” Навіть: “Вы поляк?” Бо в головах багатьох дрімучих росіян досі сидить тверде переконання, що українська мова – це російська, перемішана з польською. Це німці насипали в цеберку двох мов і перемішали кописткою…
Ще в 60-х роках дошкулений подібними запитаннями поет Микола Холодний розпачливо кинув у вірші “До киян”: “Я іноземець поміж вами”. А коли його питали на вулиці російською, він чемно відповідав німецькою. Так, українець на вулиці споконвічного українського Києва чи Харкова почувався іноземцем. Українська культура в місті опинилася на задвірках, а український патріотизм був названий націоналізмом, що став в уяві обивателя синонімом міжнародної різанини. Тож поява національно свідомого українця, та ще й у колі технічної інтеліґенції у зрусифікованому, фізично і духовно сплюндрованому Харкові на початку 70-х років не могла пройти не поміченою. Такому вкраїнцеві на Вкраїні не було місця. Хіба в тюрмі. Але суверенітету УРСР було недостатньо, щоб утримувати своїх політвיязнів на своїй території: їх слід було вивозити в сусідню суверенну Росію.
Кравців був дивовижею, але не поодиноким феноменом. У Києві так само дивували добропорядних обивателів три художниці – Галина Севрук, Алла Горська та Людмила Семикіна (її предки називалися “Семикінь”), а з ними Леоніда Світлична-Терещенко. Вони брали уроки української мови мови у філолога Надії Світличної. На ці уроки приїздив з Івано-Франківська художник Опанас Заливаха. Він родом з Харківщини, але виріс поза Україною і щойно в 1961 році повернувся на землю предків. Ці люди “демонстративно” говорили українською мовою там, де це вважалося не прийнятим. За нестандартною поведінкою, зрозуміла річ, стояв протест проти жалюгідного становища всього українського в Україні. І за цей протест довелося дорого розплачуватися . Галина Севрук і Людмила Семикіна, високого ранґу митці, більш як на 20 років були вилучені з мистецького життя і мусили перебиватися жалюгідним заробітчанством. Надія Світлична потрапила під “покіс” української інтеліґенції 1972 року і була увיязнена на 4 роки. Алла Горська була вбита 28 листопада 1970 року “за згадкових обставин”.
“Помітили” і Кравціва. Два роки його “українофільства” з подачі КГБ були оцінені Харківським обласним судом пיятьма роками таборів суворого режиму. Формальний привід: передрукував кілька сторінок трактату Івана Дзюби “Інтернаціоналізм чи русифікація?”. Цей своєрідний підсумок українського провесіння 50 – 60-х років зараз кожен може прочитати в часописі “Вітчизна” 1990 року, а тоді ця річ була “наклепницькою вигадкою, що паплюжить радянський державний і суспільний лад”, виготовлення, зберігання і розповсюдження якої вважалося “особливо небезпечним державним злочином”.
За таку “антирадянську” діяльність і мене в квітні 1974 року було привезено до табору ЖХ-385/19, що в селі Лісне в Мордовії. Під той час у таборі було біля 300 чоловік. Майже половина з них – українці. Третина – засуджені за звинуваченням у співпраці з німецькими окупантами під час війни, друга третина – українські, литовські, латвійські та естонські партизани 40 – 50-х років, решта – дисиденти різних національностей і спрямувань.
Дехто, начитавшись західноєвропейських романів XIX століття про в'язнів кам'яних веж, де вони сиділи в одиночках і божеволіли, думав собі, що так воно було і в наш час. Ба, у нас на всіх в'язнів не вистачило б кам'яних веж. У сталінські часи постійно сиділо 10 – 15 мільйонів людей, у наш час – мільйон-півтора, з них лише декілька тисяч політв'язнів. На волі нам доводилося шукати одне одного для спілкування, а тут – ось вони, зібрані до купи. І нема потреби озиратися, що на тебе донесуть за “крамольні” розмови. В'язниці стали своєрідними заповідниками свободи слова. Там були багаті, зібрані поколіннями політв'язнів, книгозбірні. У зоні Ігор Кравців читав, здається, більше від усіх, у тому числі й англійською мовою.
Коли я прибув до табору, мені одразу впало в око, що головними репрезентантами української громади у спілкуванні з єврейською, литовською, російською, вірменською та іншими громадами були два чоловіка – Ігор Кравців та Кузьма Матвіюк. Кузьма, викладач з Умані, був типовим українським інтеліґентом у першому поколінні (він селянського роду). А Ігор – з інтелігентної, але зросійщеної міської родини. Висококваліфікований інженер-будівельник. Філософ за складом розуму, економіст за зацікавленнями, у таборі він був поставлений до одноманітної фізичної роботи: шліфувати дерев'яні корпуси настільного годинника. Роботу цю він виконував бездоганно, і скоро майстер почав приймати його продукцію без перевірки.
Запам'ятався такий випадок. Якось Ігор зауважив, що в легкій зеківській шапочці мені мерзне стрижена голова. Через кілька днів він приніс мені теплішу: сам пошив. Вручну. Мені не віриться, що вручну можна шити так рівненько і такими рівномірними стібками, як машинкою. “Мене мама так навчила”, – пояснює. Це – характер: що би не робив – роби щонайкраще.
Інший випадок. Старий малограмотний зек із Харківщини попросив Кравціва написати скаргу. (Він мав простий і виразний почерк, який сам собі виробив уже в дорослому віці: якось інститутська друкарка зауважила, що його стаття написана нерозбірливо; то він склав собі прописи і виробив собі новий почерк). Ігор сидів над скаргою декілька вечорів. “Та навіщо ви воловодитеся з тим поліцаєм?” – зауважує хтось із краян. “Погана дитина, але своя”, – каже Кравців.
Я близько зійшовся з Кравцівим, і він не раз підтверджував вірність нашій дружбі. Коли ми вже були “на волі” (кожен удома під адміністративним наглядом, тобто без права виїздити за межі міста чи району), мені сфабрикували “справу” про два ґудзики”, які я ніби-то відірвав від плаща міліціонера. Якраз тоді з Кравціва зняли нагляд – і він приїхав у Радомишль, де мало відбутися судилище наді мною. Це був ризикований виклик: адже прояви співчуття до “злочинця” в цій країні були рівнозначними злочинові. Я дуже високо поціновую цей його вчинок.
Зрозуміла річ, що доля звела нас знову – тепер уже в Українській Гельсінській Спілці, де Кравців став одним із чільних діячів. Спілка в квітні 1990 року була перетворена в Українську Республіканську партію (УРП). У складний час становлення Харківської обласної організації він став її головою, у червні 1991 року обраний членом Проводу УРП, брав участь у вироблені Програми і Статуту партії. Його виважена, поміркована позиція на з'їздах, Радах і в Проводі немалою мірою сприяла виробленню доброї репутації нашої партії, що стоїть на усталених національних і вселюдських вартостях, захищає права людини і нації.
Ігор Кравців був у числі небагатьох свідомих патріотів України, які стали на шлях боротьби за її волю і гідність. Саме завдяки зусиллям і самопожертві таких людей суспільство прийшло до розуміння необхідності радикальних змін. Добиватися цього нам доводилося на мітингах і пікетуваннях, де нас розганяли і били, штрафували і кидали в карцери. Але ми вистояли. Ми вибороли найважливішу свободу – свободу слова, що дало нам можливість зробити легальною і підтвердити на референдумі ідею незалежности, за яку ще не так давно нас карали. Ми перемогли. Але державні структури донині заповнені людьми старої адміністрації, які гальмуватимуть економічні й політичні реформи, пристосовуватимуть Українську державу до своїх інтересів. Щоб їх витіснити, потрібні не просто відважні, морально бездоганні. чесні люди, але й знаючі, висококваліфіковані працівники. Капітал минулих заслуг тратить ціну, якщо він не опертий на компетентність. В особі Ігоря Кравціва маємо щасливе поєднання цих двох чеснот.
Самостійна Україна. – 1992. – № 1 (22). – Січень.
На сайті ХПГ з 26.02.2008
Рекомендувати цей матеріал