Menu
віртуальний музей
Дисидентський рух в Україні

СУХОВЕЦЬКИЙ МИКОЛА МИХАЙЛОВИЧ

05.03.2008 | Овсієнко В.В. | Інтерв`ю 12 лютого 2001 року в Одесі

Інтерв'ю Миколи Михайловича СУХОВЕЦЬКОГО

(На сайті ХПГ з 5.03.2008).

В.В.Овсієнко: 12 лютого 2001 року в Одесі розповідає пан Микола Суховецький. Записує Василь Овсієнко. Редакція газети "Думська площа", вулиця Єврейська, 4.
М.М.Суховецький: Суховецький Микола Михайлович, рік народження – 1947, 15 січня. Місце народження – село Писарівка Волочиського району Хмельницької області. Народився в родині сільських інтелігентів. Мати, Ганна Сергіївна, працювала вчителькою молодших класів. Учився добре, закінчив школу з медаллю, у 1965 році вступив до Одеського державного університету на українську філологію. А перед тим пробував писати вірші, десь там їх публікував.
Щодо сім'ї. Дід по батькові – дід Гнат – у 1938 році був репресований і розстріляний, як пізніше виявилося, у підвалі міста Проскурова – тоді це ще не був обласний центр, область називалася Кам'янець-Подільська. Загибель діда якось не визначала напрямків мого думання, розвитку, але, очевидно, це відбувається помимо наших настроїв і планів, оскільки в універ-ситеті я старався мати справу з людьми, які б не були повністю в полоні тодішньої ідеології, влади і радянської пропаганди. Таких було неважко знайти, таких було багато, тільки не всі про це говорили.
Навесні 1968 року нам захотілося видати свій альманах. Що таке студентські альманахи? Я, наприклад, вичитав у книжці про Добролюбова, серія "Жизнь замечательных людей", що цей чоловік, будучи студентом, колись видавав рукописний альманах "Слухи". І тоді, у тій, як ми кажемо, "мракобісній" Росії, це не було великим гріхом. І ми видали такий альманах, навесні 1968 року, назвавши його "Коло". Він у нас був такого філологічного спрямування. Ми туди включили вірші і сучасних місцевих одеських поетів, яких поважали, і відомих – таких, як Микола Вінграновський, Ліна Костенко. Додали туди публіцистичні статті – ска-жімо, я написав невеличку статтю під назвою "Хай живе 1 Травня!". Вона абсолютно не була якоюсь "революційною" – це було всього-на-всього звернення до молоді зі свої побажанням: щоб молодь була мислячою, щоб вона не засиджувалася, як то кажуть, у тому, що було, а думала про майбутнє.
Ми вважали, що це абсолютно безневинний вчинок і що ніхто не повинен турбуватися з приводу таких наших думок. Але вийшло все дуже навпаки: почали турбуватися... Найбільше схвилювало керівництво філологічного факультету і університету, а особливо тодішнього парторга, якого звали Леон Хачикович Калустьян, те, що хтось, якісь студенти, посміли тут, в університеті, видати несанкціонований альманах. Сам факт, що він несанкціонований, – дуже багатьох наполохав. Калустьян прийшов до мене в гуртожиток, сказав, щоб я нікуди не виходив, згодом по мене прийдуть. Жив я тоді на вулиці Пастера, 29 – зараз цей корпус зго-рів, відбудовується, власне, його передали до Холодильного інституту – тепер Холодильна академія, – а тоді він належав до Одеського університету.
Десь через днини дві знов з'явився парторг, запросив мене до себе, і почав Леон Хачико-вич ставити різні запитання. Основне в нього було таке: "Це вас Різників тут накручує?" Я сказав, що ні, Різників нас не накручує, що мені дуже дивно, що наш невидний з усіх поглядів альманах міг когось налякати. Виявляється, налякав. Я сказав, що Олекса Різників тут ні до чого, я відверто сказав, що ми тут узагалі нікого не хотіли хвилювати, до того ж це наша справа, молодіжна, – до чого тут якісь запити і допити?
Дуже швидко було встановлено, хто заходжувався коло випуску цього альманаху. Це, крім мене, був студент російського відділення Євген Аксарін, це була студентка старшого за мене на рік курсу Тетяна Ананченко. Вона передруковувала наші твори і вірші, які ми прино-сили до альманаху. Ця трійця може вважатися творцями альманаху.
Що було потім? Потім почалося ціле слідство. Почали їздити додому до Євгена Аксаріна у Миколаївську область, почали дізнаватися ще в когось. І, нарешті, зробили цілу справу. В обкомі комсомолу зазвучали доповіді: "В Одесском университете поднял голову молодой на-ционализм". Почалися розмови з начальством університету різних рівнів – з деканом, із за-ступником декана філологічного факультету. Треба сказати, що це все-таки була весна 1968 року, і всю цю справу, як не дивно, «спустили на гальмах». Пізніше керівник моєї дипломної роботи, відомий літературознавець, лауреат Шевченківської премії Василь Фащенко сказав, що якби це сталося на рік пізніше – витурили б з університету без будь-яких роздумів. Але це все було ще до введення радянських танків до Чехословаччини. Тому постаралися все це діло якомога тихіше провести і зам'яти. Правда, коли вже сталося вторгнення радянських військ до Чехословаччини, до моєї кімнати заходили якісь хлопці, зокрема, з юридичного факульте-ту, підкидали анкети: "Мы, «Организация 21 августа 1968 года»..." – це ж війська були введені 21 серпня 1968 року…" – считаем, что мы должны бороться" і т.д. Домагалися, щоб я роз-повів про свої наміри. Я відразу зрозумів, що це провокація, відмовився з ними говорити, викинув ту анкету. Потім до мене приходили, перекидали книжки на шафі – все це тривало аж до нового 1969 року. Нарешті ці люди, які належали до влади, вирішили, що на нас великих успіхів вони не здобудуть, поступово ця подія забувалася.
Трохи згодом я дізнався, що крім цих чотирьох примірників альманаху "Коло" в Одесі їх ходило, може, ще кілька десятків: якісь люди розмножили їх на якійсь більш серйозній, ніж друкарська машинка, техніці і розповсюдили це "Коло" в багатьох місцях. Ось чому цей факт став відомий. Але тоді, на самому початку, коли мене розпитували і допитувались, я не знав, у чому справа. Я не думав, що від чотирьох примірників на машинці може зірватися така буча. А виявляється, зірвалася, тому що якісь люди без нашого відома розповсюдили цей аль-манах.
Ще тоді наші відомі дисиденти, такі, як Олекса Різників, були на свободі, ще як кажуть, ходили по землі, їх тільки 1971 року посадили, – але в цій справі, я знаю, було допитано багато студентів, і дехто з них був настільки заляканий, що несамохіть став, як ми тепер каже-мо, стукачем. Після процесу Різниківа таких побільшало.
Коли мене і моїх товаришів у 1968 році брали на допити до парторга – а провадив ці до-пити тільки парторг Леон Хачикович Калустьян – то він, заводячи мене за руку до свого ка-бінету, сідав і казав: "Ну, як Ви вважаєте, наскільки страшним є ваш альманах?" Я кажу: "Ми абсолютно не задумували його як страшний." – "Але Ви подумайте ось над цим: это вас Рез-ников колотит?" Я йому казав, що Різників нам абсолютно ніколи не радив видавати цей альманах.
Потім я довго думав над цими його словами, чи змогли б ми самі дійти до ідеї видавати цей альманах. Я думаю, що без дружби з Олексою Різниковим, напевно, не змогли б, оскільки я тоді вперше ясно і чітко від нього почув, що з Союзу Україні треба виходити, якщо вона хоче жити нормальним людським життям. Для мене це були слова різкі і очисні. Над ними я думав довго і повсякчас (а він з багатьма говорив про це у студентському загалі), але пов'язу-вати ці слова із тим, що ми ні з того ні з сього видали свій альманах, я не міг. Але ж природа людини – вона ж складна, і зрозуміти, які чинники приводять до якихось дій – складно. І я думаю, що дружба з Олексою стала одним із чинників того, що ось ми зважилися на такий крок.
Я зараз думаю над тим, що існування червоної імперії було нелогічним. Я це кажу не то-му, що зараз так можна сказати. Будь-яка людина зі здоровим ґлуздом може подумати і при-йти до висновку, що ми живемо в дуже несправедливих умовах. І тому, я думаю, наш альма-нах був таким начебто легким повівом вітру, ним одеська студентська молодь у 1968 році не думаючи сказала літеру "А" в своєму ідейному зростанні, що неможливо жити в такій сталінській чи постсталінській задусі. Ми захотіли якогось розвитку, ми повірили тим балачкам, які побутували в пресі в період «хрущовської відлиги». Але виявляється, що кардинально ні-чого не змінилося, імперія існувала, її захисники існували. І навіть такий легкий подув молодої революційної думки, такої ще невинної, страшно сколошматив охоронців тодішньої чер-воної імперії. Якби тоді було хоч трохи більше таких людей, як наші відомі правозахисники, дисиденти, то, я думаю, що повалити її можна було б і раніше. Але, на жаль, десятиліття чер-воної пропаганди, десятиліття знекровлювання народу, репресій призвели до того, що вона проіснувала більше, аніж заслуговувала. Ось так я думаю.
В.О.: Пане Миколо, один раз, на самому початку розмови, Ви назвали альманах "Слово". Насправді "Коло", так?
М.С.: Так, "Коло".
В.О.: І ще одне. Я так зрозумів, що владу сполошив не так зміст того альманаху, як сама поява позацензурного видання – навіть машинописного, всього 4 екземпляри. А щодо змісту вони мали якісь претензії до вас? І які конкретно?
М.С.: Мене Леон Хачикович Калустьян допитував щодо змісту, питав, хто написав стат-тю "Хай живе Перше травня!" Вона була, ще раз скажу, зверненням до молоді, щоб була чеснішою, активнішою і творила життя на нових началах – активніших, чистіших. Він так до мене взявся тоді, що я постарався своє авторство затушкувати. Кажу: "Я вже не пам'ятаю, хто її написав. Там у нас був, – кажу, – цілий колектив. А що там є страшного в цій статті? Там же назва "Хай живе Перше травня!", що ми ввійдемо у весняні колони, але ми повинні бути такі чисті й активні, як оці весняні колони, які обвіває вітер омолодження.
В.О.: А чи були там вірші, які ще не публікувалися?
М.С.: Вірші були ті, що публікувалися. Вони проаналізували вірші Ліни Костенко, Мико-ли Вінграновського і зрозуміли, що ми їх взяли з відомих збірок. А що стосується одеських поетів, то найсвіжіші вірші ми взяли з газет. Один з авторів – я не хочу його зараз називати – він зі своїм другом відніс цей альманах до парторга і сказав, що йому, як він вважає, підсунули свиню. А чому – бо не хочуть, щоб його прийняли до партії. Тобто він сказав, що якісь вороги не хочуть, щоб він нормально вступив до компартії, то в оцей нехороший альманах всунули його надрукований у газеті вірш. Після цього й почалася оця колотнеча. Хай це буде на його совісті. На сьогоднішній день це відомий літератор, але що було, то було.
В.О.: Чи спричинила ця подія якісь наслідки для Вашого навчання, щодо подальшої ка-р'єри?
М.С.: Щодо навчання – то добре, що не вигнали. Я половину семестрів складав іспити на "5". Потім мій керівник Фащенко сказав, що не варто трудитися так, як ти в своїй школі навчився, можна зосередити увагу на якихось своїх предметах, і я в основному на літературі зосередився. Що цікаво, мене, як згодом виявилося, хотіли зробити якимось стипендіатом, бо все-таки я 5 семестрів закінчив виключно на "відмінно". Точно не знаю, як та стипендія називалася, але вона була іменна. Я про це дізнався ген-ген коли! Василь Барладяну, аж відсидівши, просвітив мене, що мені належала якась там стипендія. Мені її не дали, і я на своїх коштах і харчах закінчував вищу школу.
В.О.: Чи були у Вас ще які-небудь факти дочиніння зі владою впродовж життя – щоб Вас якось притісняли чи переслідували?
М.С.: Дивно, але Василь Васильович Фащенко, бажаючи, щоб я в нього писав роботу, захищав дисертацію (чого не сталося), порадив мені піти на якусь роботу, щоб відсидітися. У 1970 році я на кілька місяців потрапляю до обкому комсомолу, стаю інструктором обкому комсомолу. Висидів я там 4 місяці, не більше. Якраз тоді в Одесі була холера, і я вирвався за цей холерний рубіж з допомогою обкому комсомолу, поїхав до своєї майбутньої дружини. Потім мені перший секретар обкому комсомолу Голубовський порадив звільнитися з цієї посади. Я звільнився, трохи повчителював в Одесі на Пересипу, пішов до армії, після армії вчи-телював у жінчиному селі – це Тарутинський район, село Виноградівка. Цей район населений переважно болгарами. Дружина в мене, до речі, болгарка. Викладає російську мову.
Якогось дня мене викликають до військкомату, а там я бачу такого собі товариша Іскренка, якого зустрічав в обкомі комсомолу. Виявляється, він пішов уже служити «в органи». Во-ни, певно, десь вилистали в моїх справах, що в мене був оцей випадок із альманахом. Він ви-вів мене на вулицю і пішли ми, "по-дружньому" розмовляючи. Нагадав, що я кілька місяців був інструктором, а зараз отут. Сказав, що до нього долинають чутки, що у Виноградівці є якась... ну, типу якоїсь болгарської контрреволюції, чи що, що якісь там чоловіки збираються на демонстрацію чи хочуть якось протестувати. Потім питає: «Що, Петро Іванович – це не брат твоєї дружини?» Я кажу: "Брат." – "Ви не кажіть йому нічого. А Ви нічого там їм не підказуєте, щоб вони шуміли і виступали?" – "Та ради Бога, я ходжу до школи і дописую до "Літературної України" якісь дописи. Мої пріоритети літературні. А про що думають болгари, я не знаю. Мене цікавлять болгарські діди в цих болгарських шапках, от я пишу про них вірші, пишу повість на болгарському матеріалі." Тоді він мене закляв, щоб я не говорив ні Петру Івановичу, нікому, що там робиться в болгарській місцевості.
Звичайно, я прийшов і жінчиному брату – а ми жили на одному подвір'ї, він в одній половині будинку, я в другій – відразу все розказав, що в Одесі «в органах» дуже цікавляться, що він робить зі своїми товаришами. Він учителював, до речі, теж викладав російську мову в цій школі, що і я. Він подякував за те, що я йому сказав, і все стало тихо. Його найперший друг, Карастан (?) – таке прізвище було – це він, як то кажуть, місцевих мужиків «заводив», гово-рив про якісь несправедливі постанови щодо сільського господарства, щодо того, як хліб ви-рощували, як усе забирали, як парторг стояв на току на високій вахті, щоб усе зібрали і все здати державі. Оті місцеві мужики про це заговорювали, і заговорювали так, що це докотилося аж туди. Таким чином, я нехотя став свідком. А вони викопали, що я колись теж бував у якихось там бувальцях, і подумали, чи не я там колочу всіх. Ось такий був випадок.
Потім я старався приїздити до Одеси, жив по чужих кутках, 15 років працював у видавництві "Маяк", заробив квартиру, потім пішли в мене книжки, 1979 року я став членом Спіл-ки письменників.
В.О.: Може б Ви назвали свої книжки, принаймні, найважливіші, і коли вони вийшли.
М.С.: Будь ласка. у мене 4 книги оповідань і повістей. Перша – "Три кілометри від станції", 1977 рік. Потім книжка на болгарському матеріалі, повісті і оповідання "Хоро", 1979. Мене прийняли в Спілку після першої книжки. А ця була десь на горизонті, на виданні. Далі в мене вийшли книжки: "З коханих рук", 1985 року, потім – "Кімната для ігор", 1989-го. Че-рез 4 роки. А зараз треба видавати книги своїм коштом, я все збираюсь, все не зберуся. В основному, твори лежать у шухляді. Ось така літературна частина мого доробку.
Я не хвалюся, але коли прийшов з таборів Олекса Різників, я відразу хотів до нього підійти і сказати: "Ну, давай чим скоріше рукопис, може, ми щось зможемо зробити." Олекса то-ді з недовірою до мене поставився, тому що він тоді нікому не довіряв. Але підійшов до мене десь через рік чи півтора: "Так що, можливе це діло?" Я кажу: "Давно треба було". Ми спільними стараннями, швидко-швидко видали десь у 1990 році його першу книжку. За це діло його, слава Богу, відразу прийняли до Спілки. Тобто в мене спосіб мислення був чітко визна-чений, давній. І донині він такий.
В.О.: Ви тепер працюєте у цій редакції "Думської площі"?
М.С.: Я тепер у редакції газети "Думська площа", що є додатком до міської газети "Одесский вестник". За попередньої міської адміністрації вона була окремою газетою. Потім місцеві елементи загукали, що "не может быть две газеты у одного органа", себто міськради. Хотіли з цієї причини взагалі закрити цю газету, але завдяки одеській інтелігенції, а також і новій адміністрації, яка розуміла, що якщо вона закриє це єдине українське видання, яке від-крила попередня мерія, то це не припишеться до її заслуг. То вони постаралися все-таки збе-регти нашу її як газету української громади Одеси з усіма параметрами, які з цього витіка-ють.
В.О.: А посада Ваша яка?
М.С.: Моя посада – завідуючий відділом культури.
В.О.: Дякую Вам за розповідь.

Рекомендувати цей матеріал