Menu
віртуальний музей
Дисидентський рух в Україні

САВЧЕНКО ВІКТОР ВАСИЛЬОВИЧ

01.05.2008 | Овсієнко В.В. | Інтерв`ю 4 квітня 2001 року.

Інтерв'ю Віктора Васильовича САВЧЕНКА
(Редагування 19-21.04. 2008. Виправлення В.Савченка надійшли 1.05. 2008).
Інтерв’ю проходило в офісі Дніпропетровської організації Національної Спілки письменників України. Був присутній письменник Олекса Вусик, який часом вставляв репліки.
В.В.Овсієнко.: Четверте квітня 2001 року, місто Дніпропетровськ. Розповідає Віктор Васильович Савченко, а записує Василь Овсієнко.
В.В.Савченко: Народився 22 березня 1938 року в місті Вознесенську на Миколаївщині. Закінчив Дніпропетровський металургійний інститут, за фахом хімік.
Під час навчання в аспірантурі познайомився з інженером цього ж інституту Михайлом Чханом. Уже тоді я пробував писати свої прозові твори, і на цьому ґрунті ми, власне, зійшлися з Чханом. Він мене привів у літературне об'єднання Спілки письменників імені Павла Кононенка, познайомив там і з письменниками, з початкуючими літераторами, але, головне, Михайло Антонович Чхан – я так можу сказати зараз без перебільшення – вклав у мою свідомість почуття патріотизму і потяг до рідної історії, яку фактично ніхто не знав, вона була під великою забороною. А Чхан на той час якимось чином прочитав і Бантиша-Каменського, і "Історію України" Аркаса, і Грушевського читав, цитував мені з Грушевського.
Я починав писати про науковців, про той світ, у якому я жив, але під впливом Чхана я потягнувся до історії, почав писати повість про запорозьких козаків. Вийшов на обласну бібліотеку. До речі, краєзнавчий відділ Дніпропетровської обласної бібліотеці дуже багатий, тут і Яворницький був – я вперше побачив його твори. Це, мабуть, Чхан мені й прищепив потяг до Яворницького, що зрештою вилилося в те, що я в 1995 році написав п'єсу про Дмитра Яворницького, яку поставили до 140-річчя від дня його народження у Дніпропетровському театрі імені Шевченка. Вона йшла два роки, за цю п'єсу мені присудили премію імені Яворницького і премію "Благовіст". Але я в цих досягненнях бачу все-таки руку Чхана, це він мені заклав.
В.О.: Будь ласка, скажіть, коли Ви навчалися в аспірантурі і де саме?
В.С.: Я навчався в аспірантурі Дніпропетровського металургійного інституту, зараз Металургійна академія називається. По-моєму, це були 1965-68 роки.
В.О.: Це якраз наближався час "Собору".
В.С.: Абсолютно правильно. Це був час "Собору". У 1968 році "Собор" вийшов?
В.О.: У 1968 році, в першому числі журналу "Вітчизна".
В.С.: Так, у 1968, в першому числі "Вітчизни". У мене цей журнал є, я його зберігаю, зелений такий.
В.О.: У мене теж є.
Репліка Олекси Вусика: І в серії "Романи й повісті" вийшов.
В.С.: Так, і в серії «Романи й повісті». З "Собору" все й почалося... Тому що коли вийшов "Собор", то частина влади ще не знала, у чому справа, і не забороняла його. Я тоді навчався в аспірантурі. Не знаю, чи можна назвати це навчанням – це була очна аспірантура, я викладав тоді, бо аспіранти викладають своїм студентам. Я ото сиджу на лабораторних заняттях з хімії, і поки студенти роблять свої досліди, я проглядаю "Собор". До мене підходять: "Вікторе Васильовичу, що то за книжка, що Ви читаєте?" – ""Собор" Гончара". – "А, ми чули, чули. А де її можна взяти?" – "Та на, візьми." Вона тоді коштувала 20 копійок, ця книжечка з серії "Романи і повісті"...
В.О.: У мене теж була – кагебісти забрали.
В.С.: Так от, я підрахував, що купив тоді 40 штук. 40 книжок – і пороздавав студентам. Це, безперечно, стало відомо.
Власне, "Собор" – це була, можна сказати, провокація наших для громадян на їхню свідомість. Якоюсь мірою "Собор" став – я не помилюсь, коли скажу, що він став барикадою, яка виникла між творчою інтелігенцією і владою. І що головне, що не всі владні люди засуджували "Собор" – були такі, що й підтримували. Але офіційна пропаганда, КДБ, який фактично був виконавцем владних потуг проти Гончара, – він почав відстежувати тих, хто виступав за "Собор". І я теж туди потрапив. Але, мабуть, навіть не це було важливо. Літературне об'єднання при Спілці письменників теж поділилося на дві частини. Я не був членом Спілки, але мене Чхан зі своєю компанією туди водив. Наше літературне об'єднання було велике, могутнє, там сотні людей збиралося, переважно університетська молодь, студенти-філологи. І на цьому літоб'єднанні теж пішла тріщина між тими, хто стояв на боці Гончара, і тими, хто проти. Ось із чого все почалося по-справжньому – з Гончара. Може, якби не було "Собору", то воно поступово-поступово так зійшло б, зійшло б, зійшло б таким еволюційним шляхом і виположилося, як кажуть, і все нормально було б. А з'явився "Собор" – і якраз він фактично й розколов суспільство.
І що головне? От я зараз таким ретроспективним поглядом дивлюсь у ті часи – і не бачу багато покидьків. Це були одиниці. Переважна більшість – це були нормальні, хороші люди. Хто мовчав – не вистачало сміливості виступити, чи що, але більшість схвалювали. Хоча я не знаю, чи слід це говорити: в принципі то "Собор" – це не найкращий художній твір Гончара, це просто найсміливіший твір. Хто такий Гончар? Гончар став зіркою першої величини, він був одним із тієї системи – і він сказав те, чого не наважувався сказати ніхто. Це мало надзвичайне значення, тому що в нашому суспільстві більше вірили отаким людям, як Гончар, аніж дисидентам чи правозахисникам..
І з цього почалося. На літературному об'єднанні (мене там обрали заступником голови самі літоб’єднанці) я проводив таку лінію, щоб не давати знущатися з Гончара. А тут уже в пресі і там, і там з'являються цькування. А це теж відстежувалось. Тоді Іван Сокульський, який ходив на літоб'єднання разом зі мною (він часто бував у мене – ми жили на Чичеріна, 13, бувало, після літоб'єднання зайде; ми з ним у Крим їздили на моєму мотоциклі; він тоді був на четвертому курсі університету і в нього вже тоді були якісь конфлікти з університетською владою), – він усе-таки вирішив зібрати цей матеріал. У Спілці письменників люди виступили за "Собор". У нас був такий Шейнін (Широков), єврей, він прекрасний публіцист, літературознавець, блискучий критик – він виступив зі статтею в газеті "Зоря", високо оцінив "Собор", а його потім почали «ламати». Він був членом партії. Його вигнали з роботи. Отакі випадки були. В основному-то підтримували Гончара – хто прямо підтримував, а хто мовчки підтримував, але підтримували. Але були й люди... Таких менше було, безперечно.
І от Іван Сокульський вирішив зібрати факти цькування Гончара і тих людей, які підтримували його. Отак з'явилася ідея "Листа творчої молоді Дніпропетровська". Написав цей лист, безперечно, Іван, а респондентами в нього були багато хто. От, скажімо, Рима Степаненко, головний режисер театру імені Шевченка, – її теж почали цькувати. Через що? Вона поставила спектакль "Кум королю". От заходять люди перед спектаклем – на сцені, перед завісою – величезна потилиця, гумористична. Потилиця Ватченкові не сподобалася, тому що він знайшов там якийсь підтекст.
В.О.: Натяк на свою гладку потилицю?
В.С.: Так, побачили натяк і почали цькувати людину, хоча там зовсім інше було: художник намалював цю потилицю, тому що це був спектакль "Кум королю".
В.О.: Це Стельмаха?
В.С.: Так, Михайла Стельмаха. Іван узяв цей випадок. Потім у "Зорі" когось цькували чи ще десь – він теж узяв. Я йому сказав про Михайла Чхана і Валенитна Чемериса, що вони у Спілці письменників виступали за Гончара і їх на партійних зборах «розбирали» – він і це туди втулив. Тобто я теж був одним із респондентів. Ну, а коли вже він зібрав цей матеріал, то – я не знаю – Михайло Скорик якось заходив до Кузьменків, я його там бачив разок, Володимира Зарембу один раз я зустрів у Кузьменка, він частіше туди ходив. Іван приніс мені надруковані десять сторінок, другий чи третій примірник. А може трохи більше сторінок, я не пригадую вже – мабуть, більше. І отак: "На, подивись, я підготував "Лист творчої молоді", щоб від нас усіх". – "Ну, давай, я прочитаю." Я взяв його. Я й зараз пам'ятаю: у нас там була така халупа на Чичеріна, Іван сидить, я читаю-читаю, потім узяв олівець – "Стоп, не треба цього робити. Тільки коротенькі помітки, щоб я міг потім витерти їх." Я кажу: "Іване, так же ж не можна, це ж редагування, так же не годиться". – "Добре, тільки роби акуратно, щоб я міг витерти." Він не хотів мене підставляти. Іван тоді все брав на себе.
Якось він прийшов до мене – це, по-моєму, на початку травня чи в квітні (1969 року – В. О.), коли ми жили на Чичеріна – та й каже: "Вікторе, я оцей "Лист творчої молоді" направлю в усі інстанції влади". Я думаю: "Ну, то давай, нормально, владі – так владі". Уже потім, коли порушили справу, мені в КДБ показували ті «Листи». Куди б він їх не направляв – в інститути, комсомольські організації, – усі вони були там, у тих томах справи. Мені показали ті томи. Це вони з Миколою Кульчинським друкували. А Кульчинський пацан був, але патріотичний, у нього батько священик, це він друкував на машинці. Іван був генератором, а він друкував. (М.Кульчинський, 1947 р.н., познайомився з І.Сокульським 9 березня 1969 р. біля пам`ятника Т.Шевченку. –В.О.).
В.О.: То це він друкував цього «Листа»?
В.С.: Так, Кульчинський. У нього знайшли, цей «Лист». Хтось заклав їх, зробили обшуки, і в Кульчинського знайшли машинку, а там чотири чи п'ять закладок. Вони багато надрукували, дуже багато – і всі ці «Листи» потрапляли в КДБ. Коли мені Михайло Антонович Шконда, слідчий, показав, що ось, дивіться, скільки в нас матеріалу, то я подумав: ого, це ж, мабуть, стільки свідків вони познаходили. А потім бачу, що це все ті «Листи». А Івана ні за що було взяти, крім як за оцей "Лист творчої молоді". Забрали тоді й Кульчинського... Ага, на початку травня чи в квітні прийшов Іван до мене додому. Я пам'ятаю, що проводив тоді його на площу Островського, де він сідав на автобус і їхав туди, де вони жили з матір’ю. То він мені по дорозі каже: "Ти знаєш, передавала "Свобода" цей наш "Лист"". Я кажу: "Іване, справи погані, стережися". Він тоді працював матросом на пароплаві, що на Київ ходив. А "Листа" Олександр Кузьменко передав у Київ. Він там усім пороздавав той «Лист». І нібито Михайло Скорик... Коротше кажучи, цей «Лист» із Києва потрапив за кордон.
В.О.: І по радіо "Свобода" він передавався?
В.С.: Так, по-моєму, "Свобода" передала – це з-за кордону, з-за "бугра". Я кажу: "Іване, це все. Що послали в наші інстанції – це могли пробачити. Поцькували б та й пробачили 6 – а це вже все, будь обережний". Справді, взяли його... Він у черговий раз приїхав із Києва, і прямо на нашому річковому вокзалі його забрали.
В.О.: Дата арешту – 14 червня 1969 року.
В.С.: Мабуть, так. Десь через тиждень приїхали по мене. Симпатичний такий молодий чоловік, кагебіст, трошки на єврея чи на вірменина схожий, інтелігентний, приїхав і так нормально до мене звернувся – "Виктор Васильевич".
Репліка О.Вусика: Додому?
В.С.: Додому, на Чичеріна. Вже, по-моєму, канікули були. Правильно, через пару тижнів канікул. "Ви Івана Сокульського знаєте?" Я кажу: "Знаю. Я знаю, що його заарештували". –"А ми хотіли б і з Вами поговорити." – "Ну, так у чому справа, давайте поговоримо." – "Та ні, поїдемо в нашу контору." Я кажу: "Ну, добре". А я звик, як у фільмах, у вікно дивлюсь, думаю, що "чорний ворон" стоїть. Коли — "Волга" біла... Добре пам'ятаю, що коли їхали, то я подумав, що все-таки часи змінилися, бо не так давно приїздили за такими людьми на "чорному вороні", а зараз я їду в фешенебельному авто, ми спокійно розмовляємо на задньому сидінні.
І то він мене привіз у КДБ і сказав: «Ви знаєте, я з комсомолу сюди прийшов, нас направили, – як він сказав? – «на укрепление» оцих органів, тому що за ними багато числиться чогось там поганого». Мені трошки відлягло від серця. Коли він мене приводить до Тутика – був такий катюга письменницький, Анатолій Антонович Тутик. Це старої закваски енкаведист. І ото вони почали мене «ламати». По-перше, мені сказали, що вони давно мене знають, що їм про мене все відомо, що нічого відпиратися, все вже вирішено. Я багато читав детективної літератури, і на всі ці їхні прийоми я просто посміхався. Чого мене Тутик, до речі, не злюбив – того, що все, що він казав, я сприймав зі смішком, з іронією. Я бачив його наскрізь, я бачив пусту людину, яка у своїй свідомості нічого людського не має. Це був ґвинтик, який годиться до будь-якої державної машини – чи це буде КДБ, чи це буде гестапо, чи це буде "Сігуранца", чи це буде "Мосад" – не має значення. Я його бачив наскрізь, цього Тутика, і він розумів, що я його розумію.
Коротше кажучи, мені спочатку пропонували, щоб я все розказав, як було, а інакше мене притягнуть до суду. Мені колись учителька, і не тільки вчителька, а й бабуся моя казала: «Донощику перший кнут. Ніколи не можна «стукати» ні на кого – це соромно, це гріх від Бога». І оця моральна засада – вона в мені настільки глибоко сиділа, що я б скоріше дав, щоб мені голову відтяли, ніж би я на когось там "наклепав". А ще моє становище полегшувало те, що я фактично нічого й не знав, мені нічого було приховувати від них. Єдине, що я знав багато людей, яких би вони з задоволенням посадили б. Я знав багато таких людей, і досить було одного слова, щоб їх теж почали мордувати. Але я все ж таки людина, яка займалася теоретичною хімією в аспірантурі, я розумів: скажеш слово про людину або назвеш її ім'я – і з цієї людини почнуть щось витягувати. Витягнуть чи не витягнуть – може, й витягнуть, і не обов'язково позитивне, можуть і негативне щось витягнути. Тому в моїх матеріалах слідства, якщо б Ви їх подивилися, не знайдете жодного імені. Я не назвав жодного.
На моє нещастя, виявився провокатор, прізвище якого я записав – Пирлик. Він затесався в нашу компанію, і я давав йому читати ті речі, які мені давав Іван Сокульський. Це "Репортаж із заповідника імені Берія" – може, пам'ятаєте?
В.О.: Валентина Мороза.
В.С.: Так. Це, по-моєму, було на фотопапері. Іван давав мені. Потім, виступ генерала Петра Григоренка на ювілейному вечорі письменника Костьоріна на захист кримських татар – це другий документ. І ще виступ академіка Аганбегяна у видавництві "Мысль". Він там виступав, його записали – це називається "Современное состояние советской экономики", де він неспростовно показав, що ця економіка приречена, вона не може довго існувати. Оці речі.
І третя річ – я познайомився в Харкові зі Святославом Мандебурою, це український інтелектуал. Він мені дав книжку Михайла Мольнера "Словаки – українці" – дослідження зв'язків українців і словаків. Там була одна стаття, автор Тарас Воля, а от яка назва, я не пригадую. Сторінок на двадцять та стаття. Про що в тій статті йшлося – що в Белграді був світовий з'їзд слов'ян і там були всі, крім українців. Не дозволив царський уряд. Друга за кількістю нація зі слов'ян – нас не допустили. Ця річ потрапила до кадебістів, і вони мені вже почали шити кримінал – дві ці речі, що Пирлик сказав, і та – три. Якби дві було, то ще нічого, два зерна не є купа, а вже три зерна – це купа.
В.О.: Це вже «систематичне розповсюдження».
В.С.: Систематичне, так. Коротше кажучи, вони почали мені шити кримінал. Ото вже з червня почали мене терзати, і аж у листопаді чи в грудні закінчилась оця процедура. Багато разів, майже кожен тиждень мене викликали в КДБ на допит. І не витримав Іван. Мені вже слідчий Шкода каже: "Віктор Васильович, ну що ви запираєтесь, Сокульський же признався, от, дивіться, ось його показання, що він вам давав академіка Аганбегяна і генерала Петра Григоренка, ось він говорить". – "Ну, то його справа, хай він каже, він мені нічого не давав". – "Так от же Пирлик каже, що ви йому давали, ви посередині." Я подумав: ні, мені треба з Іваном... "Тоді давайте очну ставку." – "Добре, давайте." Влаштували нам очну ставку, приходить Іван, руки за спиною, така чорно-сіра на ньому роба, поголена в нього голова. Ми привіталися, сіли.
В.О.: Дали можливість за руку привітатись?
В.С.: Так. Там уже був не Шконда, а Похил – молодий хлопець, років, мабуть, на вісім, на шість молодший від нас з Іваном.
В.О.: То відомий слідчий, Похил. По-моєму, він із Києва.
В.С.: Похил зараз у Києві. Він потім пішов у Київ. Федір Герасимович Похил. Так, я пам'ятаю: "Можна привітатись?» – питаю. – «Так, будь ласка». Ми привіталися з Іваном, сіли. Похил каже: "Ну, добре, ви знаєте, в чому справа? От Іван Григорович каже, що то-то і то-то, а ви, Віктор Васильович, кажете, що не було такого". Я кажу: "Та не було такого, я не пам'ятаю. Що ти, Іване, вигадуєш?" А він каже: "Слухай, ти пам'ятаєш, я тобі дав цей матеріал, сам пішов на город, з мамою ми там щось робили, а ти сидів у мене в кімнаті й читав. Потім забрав і пішов. Ти повернув його мені тоді-то й тоді-то". Повністю все сказав. Що мені залишалося робити? "Я не пам'ятаю, може так і було." – "Так може чи ні?" – "Я не пам'ятаю." Той Похил записав. А Іван дивиться: "Слухай, кінчай. Ну що – все ж уже, все..." – "Мабуть, так було." Я так і не сказав, що так. "Ну, мабуть, так, якщо Іван каже.» Тут з одного боку Пирлик, якому я дав, а з другого боку Іван, який мені дав – тут вилка, вже нічого не можна зробити. Я потім дивився у справі, що Іванові ще інкримінували – ще кілька таких обвинувачень було інкриміновано. Там майже пусто, я не знаю, за що його посадили. Ну, ні за що, це ж була просто якась сваволя.
В.О.: Ще декілька віршів. "Воли", "Ностальгія", "Святослав" та інші.
В.С.: Так. Ото така ситуація з Іваном.
Коли слідство закінчилося, ми якось сіли з жінкою в таксі, а там сиділи Корж і директор видавництва Мороз... Був такий чи ні?
Репліка О.Вусика: Був, Василь Васильович Мороз.
В.С.: От вони їхали, і ми сіли в те ж таксі. І мені Корж каже: "Вікторе, був у нас у редакції Тутик, тобі клеїться рік дніпродзержинської в'язниці". Це перед судом. 19-го, по-моєму, почався суд, чия кого там січня?
В.О.: Я тут подивлюся. Закінчився суд 27 січня 1970 року.
В.С.: Так, закінчився, а 19-го почався. Ну, ми – і я, і жінка, і теща – думали, що доведеться рік відсидіти. Іде суд, мені інкримінують три оці речі і "систематическое распространение". Адвоката дали Петра Полікарповича Єжолого, який замість того, щоб...
В.О.: Як-як?
В.С.: Єжолий.
В.О.: Ну й прізвище...
В.С.: Єжолий Петро Полікарпович. Замість того, щоб захищати, він виступив так: «В то время, когда наш народ то-то й то-то, вот эти молоды люди...»
Репліка О.Вусика: Як звинувачення.
В.С.: Так. Адвокат Сокульського, Ромм, по-моєму, прізвище його було, і адвокат Кульчинського Сарри – Рем без руки, інвалід війни, а Сарри чи без ноги, чи шкутильгав – два євреї, з Москви приїхали, наші правозахисники домоглися, щоб вони приїхали сюди. Я вже не пригадую цього, але недавно я зі своєю жінкою говорив – може, Ви її бачили сьогодні, вона на радіо працює, Галина Савченко, може, вона Вас і записувала, режисер, ну, це не має значення, – вона мені нагадала: «Ти зразу відмовився від адвоката». Мене захищав не мій адвокат, якому я заплатив сто рублів, а захищали мене Ромм і Сарри – захисники Сокульського і Кульчинського. Я відмовився, мовляв я відмовляюся від адвоката, я буду сам себе захищати. Я підготувався, набрав отакий стос юридичної літератури, підкувався колосально, але нічого б це не дало, якби знову ж таки не випадок. Мені клеять оцю третю крамолу: "Словаки – українці" Михайла Мольнера. Вона вийшла за кордоном, у Пряшеві. Мені допоміг адвокат Ромм. Він запитав у судді, чи в нього є перелік літератури, яку не можна ввозити до нас... Ні, чи ця книжка є в переліку літератури, яку не можна ввозити в Радянський Союз? А вони кажуть: "Ми не знаємо". Я не пам'ятаю, як вони там відповіли. "То як ви можете чоловіку таке інкримінувати – це ж наша братня республіка? При тому він пише про культурні зв'язки – як ви можете йому таке інкримінувати?" Це було в перший день суду.
Потім прилітає Мандебура, він виступав свідком. Я нічого до нього не маю, ну, його взяли там... Він сказав, що дав мені цю книжку Михайла Мольнера. Власне, проти мене він нічого не сказав, а тільки що дав цю книжку. А я дав її ж тому Пирлику-провокатору. Але сталося так, що він, Мандебура, з Харкова приїхав і ночував у мене. Потім він вийшов і купив газету "Літературна Україна" і приносить мені... Ага, а перед тим мені Шведова на радіо порадила. «Слухай, там у бібліотеці є опис газет і журналів, пошукай Мольнера – я з цим Мольнером, по-моєму, вчилася».
Репліка О.Вусика: Вона вчилася з ним у Києві
В.С.: Так. «Наш нормальний чоловік. Пошукай». Я пішов у обласну бібліотеку, там мені дівчата знайшли з десяток статей Мольнера на цю тему в нашій періодиці. Я прошу долучити ці публікації до нашої справи. Це не сподобалося, дивлюсь, і кадебістам, і суддям. У залі, щоб Ви знали, сиділа моя дружина, сиділа мама Сокульського, сидів, по-моєму, батько Кульчинського, а брата Кульчинського, Богдана, по-моєму, не допустили. І кадебісти, і преса, яка потім висвітлювала це, сиділи.
В.О.: Ну, Іван, звичайно ж, на лаві підсудних під конвоєм. А Ви як?
В.С.: Я прийшов без конвою.
В.О.: А де Ви сиділи?
В.С.: Іван і Кульчинський – вони сиділи під конвоєм, а я там поруч біля них. А біля них стояли хлопці – чи узбеки, чи щось таке.
В.О.: Щоб нічого не розуміли.
В.С.: О ні, вони зрозуміли багато чого, я Вам розкажу потім.
Так от, я їм ото сказав, що прошу долучити. Якщо знімете Мольнера, то залишиться два документи – тоді який суд? Ні, все одно, то «ідеологічно шкідлива книжка». – «Яка ж шкідлива, якщо тут засуджується царський режим – ви що, виправдовуєте царський режим? Це ж було 1800 якогось там року». – Ні, все одно ідеологічно шкідлива. Коротше кажучи, залітає Мандебура – по-моєму, це вже чи не останній день суду, – кидає мені на стіл "Літературну Україну": "Читай". Я дивлюсь – невеличка стаття, забув уже автора, десь вона у мене зберігається, і пишеться, що найближчим часом у видавництві "Дніпро" виходить книжка Михайла Мольнера "Словаки – українці". Отут уже не можна було на це не звернути увагу, при тому московські адвокати поруч.
Ми зібралися: прийшли Ніна Павлівна, моя теща, Галинина мама, Галина — ну, вже готові були. Але мене не беруть під варту і не беруть.
В.О.: Що, суд закінчується?
В.С.: Ні, вирок ще ж не виносили. Запросили в іншу кімнату для вироку і оголошують: Сокульському 4 роки і 6 місяців суворого режиму, Кульчинському – 2 з половиною роки загального режиму ув'язнення, Савченкові – 2 роки (а мені казали, що рік буде) умовного засудження з трирічним іспитовим терміном. Отут я й дійшов... Тобто за оці два документи мені дали два роки. Фактично я ходив як по лезу ножа: не закомпостую квиток у трамваї – заберуть.
В.О.: Так, запросто.
В.С.: Мене раз вигнали з роботи (у мене все це записано в трудовій книжці), два вигнали, три – разів п'ять виганяли з роботи. Що не влаштуюсь – іди, або стукай, ставай нашим інформатором, або ми будемо тебе виганяти. Дійшло до того, що вже моя дружина, коли мене п'ятий раз, по-моєму, вигнали з роботи, пішла до Пащенка Андрія Яковича, секретаря з ідеології, і каже: «А що ж йому тепер робити? Людина має готову дисертацію на кандидата хімічних наук, а його виганяють»; з металургійного інституту раз вигнали, а потім отут поруч біля Троїцької церкви — СКТБ (Спеціальне конструкторське бюро, що займалося гірничо-рятувальними проблемами) — вигнали. В Інститут мінеральних ресурсів, Володимир Сіренко мене, до речі, туди влаштував, взяли з іспитовим терміном, про всякий випадок — через місяць вигнали. Галина пішла — поновили, потім знову: "У нас скорочення — все." Директор Арнольд Веселов каже: "Віктор Васильович, Ви б поїхали кудись у Сибір, там перебули час". Я кажу: "Ну так, а цей же «хвіст» моментально туди потягнеться. Тут хоч знають, що я нічого такого не зробив, а там же ж не знають, і «хвіст» обросте чутками".
Коротше кажучи, коли Галина пішла до Пащенка, то Пащенко, мабуть, подзвонив кадебістам, щоб відчепилися від мене. А так вони могли викликати мене будь-коли, і востаннє, пам'ятаю, як зараз, викликали мене в готель "Україна" – бачили наш готель "Україна"? – на другий поверх, до Капустнікова. Ото він час від часу викликав, щоб поговорити зі мною. Мені нічого не залишалося, бо в мене два роки з трирічним умовним терміном. І от уже сьогодні 27 січня, а завтра 28 січня – вже три роки минуло б. Я іду, сидить генерал Мажора, кімната якась там, а там, у готелях, як правило, їхні люди працюють директорами, сидить секретар партійної організації КДБ, по-моєму, Волик його прізвище (ну, то з партійних, нормальний чоловік був, він мене не «ламав»). І отой Мажора і Капустніков мордували мене, мабуть, години дві, щоб я став їхнім інформатором. До мене тягнулися люди, бо бачили, що я нікого не зрадив, нікого не підставив, а навпаки, тікав – тільки бачив хорошу людину за оці три роки – я подалі від неї, щоб на неї не падала тінь.
Вже дев'ята година вечора була, а вони мене на сьому викликали. А чи навіть десята. Ну, думаю, яку вони провокацію можуть улаштувати до двадцять четвертої години? Після двадцять четвертої вже все – термін ув'язнення закінчується. Ну, він бачить, що нічого не вдасться. Кажу: "Я таку політику веду: візьміть мене в штат КДБ, я буду працювати. Я лейтенант, з інституту лейтенант танкових військ – дайте мені хоча б старшого лейтенанта і я буду працювати у вас у штаті."
В.О.: І матиму роботу!
В.С.: Так, і матиму роботу, все буде нормально. Вони посміялися. "Ну, хорошо, – каже генерал, – идите." Вони сидять, а я йду до дверей, доходжу до дверей. – "Одну минутку, – я зупиняюсь, – но предупреждаю, – думаю, що він мені скаже? – не мешайте нам строить коммунизм." Ну, це мене так розвеселило, що я в автобусі їхав і потішався – "не мешайте нам строить коммунизм"!
Так нічого й не сталося до дванадцятої ночі. Вони мені подзвонили, коли я вже видав першу книжку через тринадцять років, "Я ще повернусь", проза. Спершу запитали у вченого секретаря Інституту мінеральних ресурсів (ми з Володимиром Сіренком разом працювали): "Запитайте Савченка, що він мав на увазі, коли назвав так повість – "Я ще повернусь"?". А потім дзвонить Єльченко. Вони з Капустніковим інколи мене викликали, то той, то той, а потім я вже сказав: «Усе, шановні, поезд ушел». Ну, я так насторожено: "У чому справа?" Він: "Та заспокойтеся, Вікторе Васильовичу, я просто хотів вас привітати з книжкою, хороша книжка у вас вийшла." Справді, у книжці я досить тепло написав... "Так що я вас вітаю." І на цьому закінчилось.
Що можна ще сказати? Що не тільки для мене, а, мабуть, для більшості людей, хто колись спілкувався з кагебістами, це комплекс на все життя. Ота людина, яка не захотіла з Вами зустрітись (Володимир Заремба. – В. О.), – вона теж цим комплексом хибує.
В.О.: Очевидно.
В.С.: Я довго від нього відходив, дуже довго. Уже все змінилося, уже всі ті люди повимирали, прийшли інші люди, вони виконували ті функції, але це були вже інші люди, це вже було інше покоління – але комплекс залишався. Що я можу зараз сказати, кидаючи ретроспективним поглядом? Мені суддя сказав, коли я прийшов забрати документи... Там було багато паперів... А Ви знаєте, яке було прізвище судді?
В.О.: Скажіть.
В.С.: Тубілець. Тобто туземець. Це теж, мабуть, входило в їхні задуми. Що, мовляв, вас же ваші тубільці судять.
Зараз я досить глибоко досліджую оцей зріз, ті часи. Людність Радянського Союзу пережила велике звірство, це був справжній апокаліпсис – 62 мільйони людей загинуло за роки радянської влади, 21 мільйон тільки розстріляли і 41 мільйон не повернулися з тих місць, де Ви були. Це був справжній апокаліпсис. Коли нас судили – це вже було заспокоєння апокаліпсису. Суддя мені сказав: "Маєте щастя, що зараз судитеся, а не років десять тому – років десять тому Вас би постріляли".
А зараз є люди, які намагаються примазатися до цієї справи. Я знаю одну поетесу, яка присвячує вірші Іванові Сокульському, поета, який все життя працював директором друкарні (а друкарні Ви знаєте під чиїм наглядом були) – зараз він присвячує вірші Іванові Сокульському. Я знаю людей, які чіпляються до цього "Листа". Михайло Скорик написав, що от Савченко, мовляв, безсовісно приписує себе в автори "Листа". Та не приписувався я ніколи! Жодного разу я не казав, що я писав "Лист". Ми виступали на радіо з Тасею, Таїсією Ковальчук (що Вас записувала), і я розказав те ж саме, що й оце Вам розказав, як писався той «Лист», – що написав його Іван.
В.О.: А чи були у Вас ще які-небудь дочиніння зі владою на ґрунті дисидентства – вже після цієї справи? Чи були до Вас ще якісь претензії з боку КДБ, влади?
В.С.: Ні, після того не було. У мене досі "татуювання" на спині від їхньої прицільної рамки. Я його відчуваю на собі все життя. Але десь із 1979 року, я вважаю, багато що змінилося, багато. Маланчук пішов. Помер. На його місце стали інші партійні діячі. Цей процес ротації, починаючи від ленінської компанії, тривав постійно. Сталінізм – це був пік звірства. А коли прийшов Хрущов – це вже була більш-менш людина. Брежнєв, хоч і йому культ творили, – він теж уже був більше людиною, ніж звіром. А коли на його місце прийшов Горбачов – цей узагалі вже був людиною. Ми потрапили на схил оцього піку звірства у Радянському Союзі.
В.О.: А коли Вам удалося першу книжку видати і як вона називалася?
В.С.: 1982 року. Вона називалася "Я ще повернусь".
В.О.: А, Ви вже називали її. А до Спілки письменників коли Ви були прийняті?
В.С. :У 1984 році.
В.О.: Якщо хочете, можете перерахувати свої книжки, по роках.
В.С.: Добре. Перша книжка була видана в 1982 році, "Я ще повернусь" – це повісті про науковців, науковий світ. Друга книжка – я фантастику пишу, мене цікавлять фантастичні речі – вийшла у "Веселці". Так, перша книжка вийшла в "Молоді" – у Дніпропетровську мене не видавали. Друга книжка вийшла теж у Києві, у "Веселці", називалася "Ночівля в карбоні", фантастика. Карбон – є таке геологічне поняття. А вже третя книжка вийшла тут, у "Промені", бо побачили, що Київ мене видає, то видали "Консульську вежу", теж фантастика.
В.О.: Якого року?
В.С.: Теж 1984 року. Я ж не видавався, писав-писав, а потім воно пішло. Це я видав те, що написав тоді, коли мене не друкували. А вже новий роман я видав аж у 1988 році, теж у "Веселці", в Києві, великим тиражем, 115 тисяч, фантастичний роман. Друкувався я десь із 1980 року. Майже в кожному збірнику фантастики, які виходили на Україні, є мої твори. Не тільки на Україні – в Москві отой журнал-альманах "Фантастика", який виходить щорічно. Туди відбирають найкращі твори. Там я теж є. Не в кожному номері, але часто друкувався. Потім у "Січі" – видавництво "Промінь" стало називатися видавництвом "Січ" – це вже у 1990 році – я видав "Пригоди на п'ятому горизонті". Це не фантастика, а реалістична книжка. У 1994 році я видав фантастичний роман "Під знаком цвіркуна". У 1995 році вийшла п'єса в журналі, і в нашому музично-драматичному театрі імені Шевченка поставили цю п'єсу "Народжений під знаком Скорпіона", про Дмитра Яворницького. Це 1995 рік – було 140 років від дня народження Яворницького. Цю п'єсу я видав у 1997 році окремою книжкою. У 1999 році я видав книжку "Дві вершини гороскопу" – про вчених, це не фантастика. Видав невеличку книжку "Бог не під силу хреста не дає" – це абсолютно всі поети нашого Придніпров'я. Я готував антологію, а це про поетів, з фотографіями, біографічні довідки, перелік творів, творча манера письма – це "Бог не під силу хреста не дає".
В.О.: То дуже добра назва.
В.С.: Підготував і видав «Антологію поезії Придніпров'я», це велика книжка – 430 сторінок. І остання моя книжка – сподіваюсь, не остання – називається "І бачив я звірину". Це книжка такого окультного, езотеричного плану – дослідження, пошук причин тих подій, які відбувалися. Але пошук причин не в матеріальному, а в іншому світі, вимірі.
В.О.: Назва з "Одкровення Івана Богослова"?
В.С.: Так, це за "Одкровенням Івана Богослова". Із 22 розділів «Об'явлення Івана Богослова», «Апокаліпсису», я фактично розшифрував десь 13-14 розділів. Тобто довів, що це стосується нашого часу. Ну, не все, а дещо стосується нашого часу. Оце така робота.
В.О.: А ще Ви є головою обласної організації Спілки письменників?
В.С.: Так.
В.О.: І від якого часу?
В.С.: Вона називається так: Дніпропетровська організація Національної спілки письменників України. Десь, по-моєму, з 1994 року.
В.О.: І ще я хотів би знати тутешню адресу. Бо колись же цей текст буде списано на папір, то я хотів би прислати його, щоб Ви прочитали.
В.С.: Це правильно.
В.О.: Тоді він стає документом.
В.С.: 49044, Дніпропетровськ, вулиця Гоголя, 6, квартира 47.
В.О.: Не так швидко це списується, але колись я Вам його надішлю. Я Вам дякую, що добре розповіли. Може, щось додасте?
В.С.: От ми згадували про тих хлопців, конвой на суді. Я не знаю, чи узбеки, чи таджики вони були, з Азії. Там була така цікава ситуація. Коли зачитували кримінальний висновок на виступ генерала Григоренка на ювілейному вечорі письменника Костьоріна – він там виступив на захист депортованих кримських татар, – я звернув увагу, що ці хлопці спочатку дивилися на нас трошки отак звірувато, а потім, коли почули, що ми фактично відстоюємо інтереси кримських татар, я так думаю, споріднених з ними за вірою чи, може, за якимись етнічними ознаками, то вони вже дивилися на нас зовсім по-іншому. Вони там змінювали один одного, виходили, а там Марія Кузьменко – це донька Олександра Олексійовича – до них підходила, говорила з ними. Це вже зовсім інше враження. Я думаю, що для тих хлопців, які охороняли Сокульського, Кульчинського, а потім мене, це була школа. Вони поїхали у свої регіони вже «підкованими».
В.О.: Не тільки Ви таке розповідаєте про конвой – це досить часто траплялося.
В.С.: Тому що люди сліпі. Вони вірять пропаганді, а тут бачать, за що судять людей – за те, що вони відстоюють звичайні людські права. На них казали "чурка", вигадували на цих людей різну гидоту, а тут з'являється інтелігенція, яка їх відстоює, і її за це судять.
(В.О.: Далі я прочитав Савченкові та Вусику вірші Василя Стуса «Гойдається вечора зламана віть», «О вороже, коли тобі проститься...», а він розповів про Стуса.)
В.С.: Батьки Стуса жили десь на Смолянці в Донецьку.
В.О.: Вулиця Башкирська, 19. Недалеко від вокзалу.
В.С.: Правильно, то Смолянський район. Мені Володя Міщенко розповідав, що вони вчилися в одній групі. Там, по-моєму, були Олег Орач, Лазаренко, в Донецьку він зараз живе. Володя Міщенко розказує, як вони на канікулах – це ж філфак – робили студентські фольклорні експедиції. Розказував, як вони ходили по селах, аж до Криму мандрували, до Азовського моря. І це разом з Василем Стусом. І він уже тоді, каже, справляв враження, що він доросліший за однокурсників, хоча, мабуть, був молодший на рік-два. Але головне, що їм повезло на таких учителів, як Кость Тесленко, Марія Лісовська. Кость Макарович викладав у цій групі, де були Міщенко і Стус. У ті часи, Ви ж розумієте, не можна було виступати так відкрито, як це робив Стус. Стус відрізнявся тим, що говорив чесно, ні на які компроміси не йшов – це був лицар, який ішов з відкритим забралом. Кость Макарович пояснював їм, що, хлопці, так не можна, тут треба хитріше, це така система, яку так просто не зламаєш. Міщенко казав, що Стус часто обурювався: Костю Макаровичу, дивіться, що тут діється, хіба ж можна мовчати! Ну, той його трошки осаджував, як міг, але саме з цією закваскою Стус пішов у Київ. Як у мене наповнення від Михайла Чхана, так Стус виніс оте наповнення від Костя Макаровича Тесленка.
А я відкіля знаю Тесленка? Коли я був умовно засуджений, то влаштувався на геологічну роботу. Мене, до речі, Володимир Сіренко влаштував в Інститут мінеральних ресурсів. Там люди не любили їздити у відрядження на шахти, а для мене це було, фактично, спасіння: де яке відрядження на шахти – я їхав. "Віктор, поїдеш на шахти?" – "Так, поїду, давай" – моментально, щоб не бути тут, у Дніпропетровську. Я повіз свою першу повість "Я ще повернусь" у журнал "Донбас". Там сидить абсолютно лисий, з голеною головою цей Кость Макарович Тесленко. Познайомились. "Я з Дніпропетровська." – "Та я знаю там Чхана". – "От я повість написав." – «Ну, давайте, я подивлюсь». А журнал "Донбас" так видавався: половина російською, половина українською, редактори російські, редактори українські. Я підійшов до Костя Макаровича, українського редактора. Залишив йому повість, але думаю, що то марно, бо в мене минуло лише рік чи два умовного засудження, то, мабуть, КДБ кругом сповістило. Я часто їздив у Донецьк, а через місяців два, думаю, зайду до Костя Макаровича. "Добрий день." – "Добрий день. А Ви знаєте, ми будемо друкувати Вашу повість." – "Спасибі." І мені трошки мулько стало, бо я ж підставляю його. А потім думаю: "А чого він зобов'язаний усе знати про мене? Я в Дніпропетровську живу, у мене там були проблеми, а він у Донецьку – то чого він зобов'язаний це знати?" – "А хто там у Вас нормальні хлопці?" Я кажу: "Хто, поети? Михайло Чхан є в нас, він мій друг." – "Привезіть твори Михайла Чхана, ми дамо сторінку для Дніпропетровська." – "Добре." Я повернувся додому, повідомляю Михайлу Чханові, він приходить: "Що ти хотів, Вітько?" Я кажу: "Та от є можливість надрукуватися." – "А, я його знаю." Кажу: "Давайте, Михайле Антоновичу, кілька Ваших творів". Він підібрав, наступного дня приніс мені кілька віршів. Я кажу Сіренкові: "Давай вірші, може, я десь спробую приткнути їх". Він приніс мені два хороших вірші. Я через тиждень одвіз їх Костю Ма-каровичу, він подивився: "Хороші вірші, дамо". Чхан – за ним постійно нагляд, я – ще термін умовного ув'язнення не минув, Сіренко – за ним теж наглядало КДБ. І от раптом у березні виходить журнал – повість Віктора Савченка "Я ще повернусь" (десь через півтора року після суду!), вірші Сіренка і дисидента Чхана (Сіренка, може, тоді ще й не можна було назвати дисидентом). Тут переполох колосальний, цей номер журналу став бестселером Дніпропетровська. Доти його ніхто не помічав. А як вийшло? А вийшло так, що туди Роман Андріяшик направив роман "Полтва". Цей роман мав іти в "Донбасі", але якийсь там партійний ортодокс чи російськомовний редактор написав Дегтярьову – першому секретарю обкому партії, – що ось, мовляв, дивіться, що видає українська половина журналу – націоналіста видає, він такий-сякий. В обкомі сказали: вилучити "Полтву" – "Полтву" вилучають. А Тесленко каже (Тесленко там і Григорій Кривда): "А що нам робити, ми ж підготували, вже все було готове". – "Візьміть когось іншого, що, не маєте кого?" – "Ну, є от у нас, Дніпропетровськ тут лежить." – "Ну, давайте Дніпропетровськ", – каже обком.
Коротше кажучи, дають вони в номер цей матеріал – і через місяць вигнали і Тесленка, і Кривду. Я тоді кажу Чханові: "Як бути?" А він каже те, що я Вам перед цим сказав: "А чого він зобов'язаний знати, які в тебе тут справи?" Ще їх не вигнали, як я прийшов до них, узяв коньяк, пішли там у гастроном "Київ". Там можна було постояти, там столики були. Я, Тесленко і Григорій Кривда. Кажу: "Кость Макарович, я, мабуть, Вас підставив?" Він посміхнувся і каже: "Я про тебе знаю вже кілька років, і про всю вашу Дніпропетровську компанію. Я на це свідомо йшов. Нас усе одно вигнали б, а так ми пішли з тріском. Щоб нас уже як вигнали, так із тріском". Він мені каже: "Вікторе, я от поміняв квартиру, на тобі мій новий телефон, будеш сюди приїздити – обов'язково заходь". І я ото приїхав, сходив на шахти, вирішив справи, прийшов у готель, думаю, що робити? Дай Костю Макаровичу подзвоню. А він: "Слухай, заходь, де ти там тиняєшся, заходь." Я взяв пляшку, і ото він мені розказував про Стуса.
Одного разу я до нього прийшов, а він засмучений: "Ти знаєш, Василя в карцер посадили". А там моментально з-за «бугра» передавали. А потім я прийшов якось, приніс вино – я завжди вино брав, – а він каже: "Знаєш що, вино відстав". Дістає, пам'ятаю, почату пляшку горілки, сальця нарізав: "Давай пом'янемо хорошу людину". Думаю, може когось із письменників? "Убили Стуса", – каже. От я не пам'ятаю, чи його вбили кримінальні злочинці, коли його посадили з кримінальними, я не знаю...
В.О.: Так він сказав?
Репліка О.Вусика: Він загинув, по-моєму, в карцері.
В.С.: Чи в карцері загинув...
В.О.: Хочете, я Вам розкажу, як то було?
В.С.: Розкажіть.

[Кінець запису]
Знаків 39.525

Віктор САЧЕНКО 4 квітня 2001 року. Знімок В.Овсієнка.

Рекомендувати цей матеріал