Menu
віртуальний музей
Дисидентський рух в Україні

РЕБРИК БОГДАН ВАСИЛЬОВИЧ

14.07.2008 | Овсієнко В.В. | Інтерв`ю 5 і 11 лютого 2000 року
Інтерв'ю Богдана Васильовича РЕБРИКА
Виправлення Б. Ребрика внесені 1 жовтня 2008 року

В.В.Овсієнко: 5 лютого 2000 року в Івано-Франківську розповідає пан Богдан Ребрик. Записує Василь Овсієнко.
Б.В.Ребрик: Я – Богдан Ребрик. Батько мій – Василь. Мати – Ірина. Я народився 30 лип-ня 1938 року в селі Павлівка. Це тут, за 7 кілометрів від Івано-Франківська. Батько мій був два рази одружений. Я вже є від другої його дружини. Чомусь батькові дуже не везло на дружин. З першою він прожив усього 10 років, померла. Троє маленьких дітей лишилося. Він одружився вдруге – це вже на моїй мамі, і нас було двоє. Під час війни моя мама поме-рла. Ми теж маленькі лишилися.
Батько з чисто селянської родини, хліборобської. Дуже любив землю, обробляв її. У селі він був найбагатшою людиною. Господарку більшовики, коли прийшли, розібрали, розва-лили, тата забрали в тюрму. На базі батьківського подвір'я, хати, стодоли, стайні побудова-но Павлівське колективне господарство, або колгосп.
По маминій лінії – це націоналістична сільська інтелігенція. У мами було чотири брати і одна старша сестра. Мама була середульша, бо в неї ще був молодший брат. Всі хлопці, тобто моєї мами брати, – всі понищені поляками. Найстарший брат її, Олекса, був сотником Української Галицької армії. Був у Києві в 1918 році. Потім, коли Галицька Армія відступа-ла на Захід, попав у полон до поляків. Поляки його добре знали, бо вся родина була націо-налістична, і його живого – дві берези нагнули, прив'язали за дві ноги й роздерли. Це най-старший мамин брат. Другий уже був арештований більшовиками за участь в ОУН. Був у тюрмі, 25 років відсидів. Повернувся. Не дали в'їзд у Галичину, він жив у Донецькій облас-ті. Там і помер відразу після тюрми. Наймолодшого брата, якого звали Захар (він похова-ний у моєму селі, є могила), так само поляки закатували. У 1939 році, коли він робив допо-відь на день народження Шевченка, ось тут, де тепер у Івано-Франківську "Просвіта"… А тоді треба було свій реферат зареєструвати в поліції, щоб поліція дала дозвіл, що він буде говорити на день народження Шевченка. Він у поліції зареєстрував один реферат, а говорив з трибуни інший. Він мав накидані нотатки свого виступу, головні пункти. Сходив зі сцени, а в залі сидів переодягнений агент – і він вихопив нотатки в нього з рук. На другий день йо-го арештували, дали 2 роки Берези Картузької. Пробув він там 8 місяців. Тримали його по-ляки у воді. Тіло відстало від костей, і його фактично принесли додому. Мав усього 23 роки від народження і помер.
А мама моя, я вже казав, під час війни померла. Сестра її жила, і вже ось коли я поверну-вся з тюрми в 1989 році, померла тут, у селі Павлівці. Це по маминій лінії. По татовій – це прості люди, хлібороби, які жили в селі, активною політичною діяльністю не займались, але надавали активну підтримку ОУН, за що тата було арештовано і засуджено.
Ну, а я ріс. Потім настав час, коли тата забрали в Сибір. Я залишився тут при старшій сестрі від першої татової дружини. Вчився. Закінчив 7 класів. А тоді безплатна освіта була тільки до 7 класів, а за 8-й і за середню освіту треба було платити. А платити не було чим, бо сестрин чоловік так само в тюрмі сидить, батька нема, мами нема, платити не було чим. І я вирішив поступати – сестра порекомендувала – в Станіславівське музичне училище, після 7 класів. Я не склав екзамени. Не склав "музикальні здібності". З усієї решти предметів у мене були добрі оцінки, прохідні, так би мовити, а от за "музикальні здібності" – мені по-ставили "трійку" і не допустили. Поставили мені трійку за те, що – там треба було пісню заспівати – заспівав "Ой у лузі червона калина", не надаючи тому значення, що це є якась крамола. Я так думаю собі, що саме за ту "Червону калину" мені трійку й поставили. Хоча справді, який я там музикант! Я поступав у те музичне училище, бо там давали стипендію тому, хто добре вчиться, і не треба було платити за освіту. А те піаніно я ніколи в житті не бачив, вперше побачив там на екзаменах, коли складав "музикальні здібності". Я не склав, мене не прийняли як нездатного. Сестра каже: "Йди тоді в середню школу. Якось ми вий-демо з біди, заплатимо, щоб рік не пропадав."
І я пішов у 8 клас, але в жовтні цього ж року, це йде 1952 рік, відкрилося нове медичне училище при медінституті тут, у Станіславові. Я вирішив спробувати туди вступити. І я вступив туди. Рік провчився. Почався другий рік. Треба було три роки вчитися. Тут раптом набір дітей на Магнітогорськ, Урал. Почали набирати, бо тоді ще тривала боротьба УПА, тут ще ходили боївки, чекісти ходили, дуже добре пам'ятаю, у білих халатах. Дітей набира-ли туди на русифікацію – просить Донбас. Донбас був для нас щось таке дуже страшне. З Галичини забирають людей, ці облави – у Донбас, у Донбас. Він був ототожнений з Росією, той Донбас. А тут на Урал кольорові афіші розвісили по цілому місту – сталь варити, мон-тажники, токарі… Три місяці вчитися. Заробітки по 2 – 2,5 тисячі обіцяють.
Я покинув те училище і поїхав з ними. Тата нема, нікого нема… Таким чином я опинив-ся в Росії, аж в Магнітогорську. Приїхав туди – ніяких сталеварів. Там прості будівельні ПТУ, а тоді називалося воно ФЗО. Вертатися вже нема куди, бо звідси я втік. Я там учився. Закінчив оте ФЗО. Попрацював на будівництві теслею, поки не підріс. Там будівництво Магнітогорська. Настав призовний вік. Зібрали нас там на курси при воєнкоматі. І побачи-ли, мабуть, здібніших дітей – це я вже так думаю ретроспективно. Направили нас в учили-ще з підготовки повітряних радистів-стрільців на тяжкі військові літаки.
Настав мій час іти до війська і мене воєнкомат направив з Магнітогорська аж у Спаськ-Дальній, Приморський край. Там я закінчив училище. І літав. Тоді випустили перші совєць-кі літаки ТУ-4, ТУ-16 – а ТУ-16 і до сьогодні стоїть на озброєнні, ще дуже сучасні стратегі-чні літаки. Я літав радистом на цьому тяжкому літаку бомбардувальнику-розвіднику. Вели ми радіолокаційну розвідку всієї американської системи від Аляски і до Маніли, до Філіп-пін. Оце була територія діяльності нашого полку. Служив я там з 1957 по 1962 рік. У 1962 році я внаслідок авіаційної катастрофи втратив 70% зору і мене списали просто як неприда-тного до служби в армії навіть у військовий час, бо був майже сліпим.
Таким чином я знов став перед вибором. Отримав можливість їхати куди хотів. Це місто Спаськ-Дальній у Приморському краї, в основному гарнізон, промисловості великої там не було, працювати військовим не було де. Тому була можливість переїхати в будь-яке місто Радянського Союзу, в яке я хотів. Я вибрав Івано-Франківськ. Вирішив повернутися сюди. А коли служив у Спаську, якраз перед самою катастрофою, я одружився. Була в мене дру-жина. Народилася дочка в 1962-му, 10 червня, а це нещастя сталося 18-го. Я в кінці 1962 року повернувся в Івано-Франківськ. Тут мені дали квартиру, дали добру роботу. Я працю-вав у ДОСААФі, готував хлопців-призовників до війська. Викладав радіотехніку в радіо-школі, у ДОСААФі.
Викладав, і тут починається головне. Досі я розповідав про період, що я ніби чисто "со-ветский человек", як всі ті з Росії. Але я добре пам'ятаю той час, коли тут ходили наші по-встанські, оунівські бойовики УПА. Я добре пам'ятав усі ті облави чекістські. Ось на саме Різдво в 1947 році тут, біля Івано-Франківська – завтра йтимемо тудою до Панаса Заливахи, – то на тому мосту нас чекісти примусили співати пісню про Сталіна. На саме Різдво. Ми співали. Ми з вертепом ішли. Я був «стрілець». У мене на чолі був тризуб. Як вони не по-бачили – я не знаю. Ми боялися, що вони нас зловлять, поламають наш одяг вертепний. А то після війни, тяжко було дістати той папір, щоб ангелам крила поробити, королям, князям корони золоті зробити – це проблема. А ми йшли сюди, в Княгинин, колядувати по хатах. І нас примусили співати про Сталіна. І ми співали, на саме Різдво, бо боялися, що їх багато, десь 20 чоловік, вони нас просто поб'ють, поламають нам усе. Такі були часи. Я все це доб-ре пам'ятав.
А коли я був у тому Магнітогорську, в армії, все ніби відійшло на задній план. Коли по-чалася хрущовська доба, коли почали викривати сталінські злочини (не викривати, а трош-ки визнавати), тоді все ніби відродилося з дитинства. Згадалося, що я бачив, що вони тво-рили, згадались і батько мій, і сусіди, і як села горіли, і все.
Саме на цей період я сформувався як громадянин, як повноцінний дорослий чоловік – в оці хрущовські часи, в 1956-60 роках. Коли я їхав сюди після авіакатастрофи, то думалось собі, що правда, був Сталін, нароблено було стільки горя, перебито стільки людей, але те-перішнє керівництво на чолі з Микитою Хрущовим ніби визнає, вибачається: мертвих ми не можемо повернути назад, але більше такого не допустимо, беремо КГБ під суспільний контроль. От, думаю, будемо жити, як люди. Почали їздити в Америку, трошки «відлига» почалася. Я дуже на тому наголошую, що я сприймав це свідомо, я справді так думав – хоч мій тато в криміналі, але тоді почали розпускати з криміналу, амністія, комісія, і мого тата, до речі, в тому числі випустили – я сприймав це серйозно.
ПЕРША СПРАВА
Я приїхав сюди, в Івано-Франківськ, у жовтні 1962 року. Поки прилаштовувався… Уже в грудні я працював, роботу мені дали в цій радіошколі. Я поволі почав придивлятися, як жи-вуть наші люди. Я був дуже суспільно активний. Мабуть, пішли за мною документи з армії сюди, то мене включили тут у товариство "Знання". Тут і лекції читати про побудову кому-нізму, про совєцький строй. Я деколи їздив з групами тих лекторів читати лекції. Але, крім того, я, як молодий, їздив по селах, тут є багато родини, і почав придивлятися, як люди жи-вуть у колгоспі. Приходить сестра – руки, як ота рідна земля, потріскана без дощу на спеці, пальці потріскані. Вкрадена корові в'язка сіна чи соломи – це весь заробіток у тому колгос-пі. Куди не підеш, в інститут – це найбільше мене вразило, що в інституті викладання ро-сійською мовою, у нашому Івано-Франківському педагогічному інституті.
Вже видно було, що Хрущова починають відсувати. Відчувалася в атмосфері зміна полі-тичного курсу. З`явилися фільми про Сталіна, почали виправдовувати його – війну виграв. І найбільше, що мене вразило – це те, що на автомобілях, особливо на легкових, на задньому склі почали появлятися портрети Сталіна, обличчям на вулицю. То мене заїло. Думаю: "Якщо шофер любить Сталіна, вважає його, може, своїм батьком, так чому він не приліпить його на переднє скло і не дивиться? Але ж приліпив, щоб і знадвору бачили". І я почав так придивлятися. Одного разу я стояв у місті зі своїми хлопцями, а мої курсанти не набагато старші від мене. Був час обіду, по-моєму, ми на обід мали півтори години. Бачимо, одна машина зі Сталіним. Я в них питаюся: "Ви не знаєте, чия ця машина?" Я хотів подивитися на того шофера. То зараз видно, що номери приватні чи не приватні, а тоді трудно було ви-значити, що це за машина. За десять хвилин хлопці вияснили і кажуть, що то машина з КГБ, кагебістська машина. Я сам собі зафіксував: значить це спеціально, аби люди звикали, що ото Сталін, Сталін, Сталін.
Я все це так коротенько розповідаю. А тим часом усе це в свідомості переварюю. Зустрі-чаюся з людьми, розмовляю на цю тему, вивчаю, як люди на те все дивляться. Думаю: "Там, у Кремлі, не знають, що тут твориться!" І вирішив допомогти їм, написати туди. І пи-сав туди, в Кремль. Дописався до того, що мене викликали в КГБ. Не мене спочатку викли-кали, а прийшли кагебісти в училище і почалася там бесіда в присутності директора. А по-тім викликали мене. Я, звичайно, не збирався відступати, я визнавав: так, я писав і пишу. Мене обурило, що я пишу в Кремль, а вас післали розбиратися? А розмову-то кагебісти по-чинали з чого? До речі, вони не представлялися, що вони з КГБ: "Може, Вас робота не вла-штовує, може, у Вас квартира погана?" З цього почали. Мене ще більше зачепило, коли ви-явилося, що в них оті мої листи, які я написав у Кремль. Вони прийшли і думають, що це я через роботу невдоволений. Мене це дуже обурило. Вони мені одне – я їм своє. Я від своєї лінії не відступаю. Але оскільки вони почали, то це страшна справа – значить, треба щось робити. Що робити? Бо повертаються сталінські часи. Повертається той терор.
І я почав шукати таких самих, як я. Бо, думаю, одному воно, мабуть, тяжко, але є десь люди. ОУН, мабуть, залишила тут своїх людей до пори, до часу. Я з такими наївними дум-ками почав шукати. Дошукався до того, що отут, де сьогодні ратуша, – завтра ми подиви-мось ту ратушу збоку, бо тут капітальний ремонт, – я в ратуші, шукаючи однодумців, випа-дково натрапив на одного чоловіка, який працював у музеї. Бо в ратуші був краєзнавчий музей, а він на автомобілі їздив і крутив фільми проти Бога, атеїстичні. Але він їздив по наших районах і збирав стару літературу. Він збирав книжки, які називали націоналістич-ними, привозив у ратушу і на горище складав цілими скиртами. Він мене завів туди, і я по-бачив скирти книг. Його прізвище Григорій Паньків. Питаю його: "То твої?" Каже: "Ні, це я привожу і тут складаю, складаю". Я питаю: "То я можу взяти?" Він каже: "Ну як ти тепер візьмеш? Ось завгосп через місяць піде в відпустку, а мене тоді на місце завгоспа лишають. От він пішов у відпустку, а я – завгосп. От коли я буду завгоспом, ми прийдемо, коли тут нікого не буде, і ти собі набереш книжок, скільки захочеш".
Так і сталося. Я прийшов, коли він став тим завгоспом, зайшов на ту ратушу на горище. Набрав книжок: "Історію війська українського", Грушевського, інших книжок набрав і по-чав усе це дома читати. Мій внутрішній бунт росте, бо мене час від часу кличуть у КГБ на бесіди, мене це ображає, бо я себе вважаю "советским человеком", я себе вважаю патріо-том. Тим більше, що мені 23 роки, а я вже віддав 70% зору за те "отечество" і вважав, що я маю право втручатися в суспільні процеси. Читаю ту літературу. І маю 70 курсантів, 2 гру-пи.
От почався 1963-64 рік. Почалися бунти робітників проти голоду, проти тої нужди, в якій жив "советский человек", робочий. І отой знаменитий бунт у Новочеркаську. Звідки я знаю? – Я почав слухати західні радіостанції. І "Свободу", і "Голос Америки" – і звідти знаю. Мені дуже хотілося, аби мої хлопці, яких я вчу, так само дещо знали. І ось я приніс "Історію війська українського", оскільки ці хлопці йдуть до армії. А там у книжці був порт-рет Петлюри на весь аркуш. Він так стоїть, тризуб у нього на рукаві, ніби він хвалиться ним. Мені дуже хотілося, аби це мої хлопці побачили – що це є тризуб, що це є Петлюра. Я цю книжку розкрив на цій сторінці і тримаю на своєму викладацькому столі. Але ще до цього я вів з ними розмови, що ви, хлопці, йдете в армію, а ось у Новочеркаську застрелили 300 чоловік. Там люди пішли добиватися, бо не мають грошей на хліб, а на них кинули со-лдатів, і солдати їх перебили. Я ту інформацію мав, звичайно, з західних передач. І почав їм інструкції давати. Це у мене є, до речі, у звинуваченні, – щоби кожен з вас, коли вас по-шлють кого в Казахстан, кого в Узбекистан, кого в Приморський край, кого за Урал, Бог знає куди, – щоби ви кожен мали "Кобзар" з собою. По-друге, якщо вас будуть отак застав-ляти, як оце в Новочеркаську – Бог покарає, якщо ви піднімете там руку на робітника. Щоб ви не стріляли, бо це є гріх, того не можна. Так полегеньку своє почав їм свідомо говорити. Я на той час, це десь на 1965, може, рік, уже усвідомив, що без вирішення проблеми держа-вності ми не вирішимо всієї решти питань. Я зрозумів, що це все є політика Кремля. Вони в КГБ в тих бесідах самі визнавали і казали, що то ленінська політика. Я зрозумів, що справа дуже серйозна і проти цього треба повставати, треба організовуватися. Тому я вів оці роз-мови. Правда, я знав, що кругом стукачня, що слухають. Я говорив це дуже обережно, але для КГБ це була страшна антисовєтчина, націоналізм. Вони, звичайно, це виділи.
І ось настав момент. Я маю 2 групи курсантів у Калуші. 70 чоловік, і є один хлопець – Лужний Орест. Він, мабуть, тепер у Калуші живе. Його батько – колишній підполковник КГБ. На цей момент – це був серпень 1966 року – він на пенсії, але працює директором ка-луського ринку, підзаробляє там трохи. І от одного разу я почув, що вже на високому рівні вирішується моя доля. Цей Орест запізнився на урок, прийшов десь на хвилин 10, і викли-кає мене, аби я вийшов у коридор. Я вийшов. Він трохи випивши. Я до нього: "Чому ти за-пізнився?" А він каже мені: "Мій тато говорив, що про Вас там іде розмова в КГБ. І пита-ється в мене, що то у вас там за вчитель якийсь? Що він там націоналістичні розмови веде, що тут у КГБ приймають проти нього рішення?" Коли цей Лужний мені то сказав, я зрозу-мів, що вже все, що вже скоро мене будуть арештовувати.
Я тоді хлопців розпустив, бо в мене вдома були оті книжки, що я набрав у ратуші. Забрав їх із Калуша, приїхав додому – все поховав, щоби вони не знайшли. І на другий день повер-нувся в Калуш. Це був жовтень 1966 року, а 6 лютого 1967 року мене арештували. Десятого мої хлопці мали складати екзамени, три дні залишалося до випуску цих двох груп. Мене арештували в Івано-Франківську. Приїхало їх троє. Рудий – це він був у мене слідчий, до-нині тут ходить по Станіславу, тепер великий патріот, націоналіст, сьогодні він у КУНі, – він і ще з ним було двоє. Тих двох я не пам'ятаю. Рудого дуже добре пам'ятаю, бо він вів у мене перший і другий раз слідство. "Ми поїдемо в КГБ, там поговоримо, і поїдете в Калуш, будете екзамени приймати". Повезли сюди, в Івано-Франківське КГБ. Подає папір: «Пиши. Все описуй». Я нічого не став писати – що писати? Я нічого не знаю.
Протримали цілий день. О 10-й годині вечора відвели в КПЗ (Камера предварительного заключения. – В.О.). Підозрюють мене: «У нас є на тебе матеріали. От люди, курсанти пи-шуть на тебе». А й правда, моїх хлопців-курсантів викликали. Сімдесятьох чоловік викли-кали, кожного. Сім чоловік мені не сказали, що їх викликали. Всі, коли поверталися з КГБ, хоч їх там попереджували не казати мені, 63 чоловіка мені сказали, а 7 не сказали. І ці 7 бу-ли в мене свідками. Вони саме тому не сказали мені, бо вони там дали покази.
Ну, все – арештували, засудили. На перший раз дали 3 роки. По 62-й статті, першій час-тині (Кримінального кодексу УРСР. – В.О.) дали 3 роки. Правда, якраз перед цим у грудні 1966 року приїхала моя дружина з дочкою звідти, з Приморського краю. Бо я повернувся сам, а вона там закінчувала університет. А тоді був такий закон, що якщо ти переводишся з вузу у вуз, то рік треба було втратити: якщо третій курс закінчував, то в інший вуз знову на третій, втрачається рік. Крім цього, дитина народилася, то вона не хотіла переводитися. Так дійшло аж до 1966 року. Оце в грудні вони приїхали перед Новим роком, а мене 6 лютого арештували. І засудили в травні.
Я собі не уявляв, що хто сидить за політику, той повністю ізольований у тюрмі. Я вже йду, куди винесе. Аж коли мене засудили, то я довідався від тих "побутових", засуджених за кримінальні справи, що є такі лагеря, і де ті лагеря, вони мені розказали.
Так воно і сталося. Відправили мене в Мордовію. В Мордовію я приїхав десь у липні 1967 року.
В.О.: А в який табір ?
Б.Р.: В 11-й табір.
В.О.: Це селище Явас?
Б.Р.: Це Явас. То центр отого Дубровлагу, то 54 км залізниці, що починається з Потьми, а закінчується в Барашево. Якщо пам’ятаєш, є кіно "Путевка в жизнь" – це перший совєць-кий озвучений фільм. Те кіно починалося словами "від Потьми до Барашево 54 кілометри". Цей фільм як нині пам'ятаю. Тих 54 кілометри – це лагер на лагері, з обох боків, більше там нічого нема.
В.О.: Це була перша совєцька новостройка.
Б.Р.: Перша совєцька. На середині цього ніби апендиксу, що йде у мордовські ліси, в бо-лота, є отой посьолок Явас. Це найкрупніше містечко, селище. У тому містечку було, по-моєму, 3 лагеря. Один побутовий чоловічий, один наш політичний і жіночий. Мене привез-ли в той Явас. Що мене там вразило після тюрми – що я попав, як у парк – квіти, люди спо-кійно ходять, доріжки викладені, дуже гарно. Це все зробили, звичайно, політв'язні, бо лю-били життя. І навіть той лагер добре прикрашали. Там гарно було.
Там я зустрів багатьох відомих людей, у числі перших Михайла Гориня, Геля Івана та інших, з ким оце й донині зустрічаємось. Частина їх була на 17-му лагері. Це там трошки далі. Частина в Барашево, на 3-му. Там біля лікарні. Але найбільший лагер був – це в Явасі.
В.О.: Скільки там тоді людей було?
Б.Р.: Там було 1300 в'язнів.
В.О.: А континґент який був? Які групи найбільші?
Б.Р.: По національності?
В.О.: І за національністю.
Б.Р.: По національності всюди приблизно 70% було українців – це мінімально. Решта 30% – це всі інші. Так було і в Пермі.
В.О.: А за статтями? Були антисовєтчики? Яке співвідношення з іншими категоріями?
Б.Р.: Ну, антисовєтчиків було, звичайно, мало по відношенню до бандерівців чи до вла-сівців. А там ще були, що зловживали грішми чи валютою. То були одиниці.
В.О.: А ті, що співпрацювали з німцями?
Б.Р.: Ті, що співпрацювали з фашистами, тобто поліцаї.
В.О.: Ну і партизани.
Б.Р.: Найбільше було, звичайно, наших партизан, так. Це як українське село. То зона, знаєш сам – бараки стоять, обнесені парканом, суворий режим. Ходимо собі вільно. Куди не підеш – кругом українці. Збиралися ми регулярно. Чомусь про це ніхто не пише. Було своє керівництво політв’язнів. Ми святкували всі свята. Ми збиралися, пісні співали. Ну, пісні, звичайно, були причина, щоб збиратися. Розповіді про минуле, про операції УПА, про оунівські політичні акції. Всі свята наші – політичні і релігійні – про релігійні вже й не кажу, їх ніхто не забороняв, а за політичними то, звичайно, чекісти придивлялися. Ми там по каптьорках чи, якщо це зимою, по кочегарках збиралися.
Працювали. Там був меблевий комбінат. Привозили туди в робочу зону з Яваса зрубані дерева з лісу, а вивозили готові меблі, цілі меблеві гарнітури. Робота була поставлена дуже суворо, і люди результативно працювали. Норму вимагали. Але нам платили копійки, зви-чайно. Тоді здавалося, що на те вона й тюрма. Невідомість завжди насторожує, а зараз зга-дую, як було тоді, то навіть приємно згадувати. То було справді як свобода. Там була сво-бода – що хотів, міг говорити. Що хотів міг думати, і це казали чекістам. Усі республіки, від яких були політв'язні, від тих було представництво КГБ в лагері. Були від вірмен, були від трьох прибалтійських народів. Від України було аж три, а ті мали по одному. Ну, і мос-калі, само собою. Від них був ніби як "старший брат", як "шеф" над тими. Кликали нас на бесіди. Пробували там вербувати. Кайтеся і виходьте на волю. Така велась робота з їхнього боку.
Але ті 3 роки – швидко час пролетів. Що ще було дуже приємно – ми молоді, а наші по-встанці, ті, що сиділи вже по 20 років, вони на нас дивилися... Ми тоді того не розуміли... Дивилися на нас і раділи, що вже молодняк протестує, що колишніх комсомольців сам ре-жим карає, судить, звинувачує в антисовєтизмі.
В.О.: Цікаво, хто там був з отаких яскравих особистостей, з повстанців? І з антисовєтчи-ків?
Б.Р.: З повстанців був Василь Якуб'як. Це обласний провідник. Палійчук, отут із Косма-ча. Це такі відомі були. Павлишин був. Павлишин – член Центрального Проводу ОУН. Я не сидів з ним, але я його зустрів, коли він приїжджав у складі делегації з волі, аби ті повстан-ці каялися і виходили на волю.
А на одинадцятому лагпункті був величезний стадіон. На тому стадіоні після роботи збиралися, так просто ходили – «наганяти кілометраж», називається. Просто ходили собі політв'язні групками і говорили між собою.
Я на власні очі бачив: приїздив отой, що викладав у теперішній медакдемії, доцент Вака-люк. Він був у складі цієї делегації. Був зі Львова Тарас Мигаль. І був Павлишин. Я не чув, що з ним говорили на стадіоні ті старі оунівці, які були в УПА підлеглі Павлишину. А він в УПА був великий начальник, а тепер приїхав агітувати їх, аби вони каялися. Приїхав роз-повідати, яке то щастя на волі. І вони брали його в оборот на стадіоні. А кагебісти рахува-лись з тими оунівцями, які були в лагері ніби як вершина, як еліта. «Ми хочемо з ним пого-ворити» – то давали можливість. Бо з тою групою приїхали штатні кагебісти, тих кагебістів більше, ніж самої делегації. То вони цього Павлишина – я не чув, я бачив по жестах, бачив по міміці, по емоціях, як наші хлопці говорили з ним, – взяли між собою і по стадіону хо-дили, щоб чекісти не слухали. Ну, не тяжко ж було здогадатися, про що вони говорили: "Хто ти? От ти приїхав з чекістами. А ти ж нам що говорив у підпіллю? Ти ж нас агітував в УПА, а тепер – то хто ти є?" У такому от дусі. Це Павлишин. А був ще Сорока...
В.О.: Михайло Михайлович.
Б.Р.: Михайло Михайлович. Він мав великий авторитет. Це найкрупніша особистість. Був доктор Горбовий. Але він не в нас був. Він не мав радянського громадянства, його три-мали з іноземцями та з особами без громадянства. Він був у зоні поруч. Але ми зустрічали-ся з ним на лікарні, бо лікарня була спільна. Туди привозили і з тої зони, і від нас привози-ли. У лікарні можна було зустрітися. Я кажу, з ким доводилося зустрічатися з наших керів-ників вищого рангу. То це Михайло Сорока – він був член Центрального Проводу ОУН. Ось Павлишин, який уже розкаявся. Горбовий, ще хтось. А решта – то рівня обласного ке-рівництва.
В.О.: Очевидно, там був також Данило Шумук? Про нього розповідають різні речі. Як Ви його сприймали?
Б.Р.: Шумук? Шумука я дуже добре знаю. Він у 1968 році звільнився. А мене в липні чи в серпні 1967-го привезли в лагер. Мені було дуже цікаво, що тут стільки людей. Отой Да-ніель і Синявський з Москви, оті письменники – про них писали всі більшовицькі газети. Навколо них дуже багато інформації. І мені хотілося тут якомога більше почерпнути. Дани-ло – він такий замкнутий чоловік, але він підходив до мене, я мав з ним зо дві бесіди. Він цікавився, що там на волі, питався, звідки я. Але я його запам'ятав. А вдруге ми з ним зу-стрілися вже в камері 1974 року. Мене привезли в Сосновку, а він там. Бо його арештували в 1972 році, а мене в 1974. Вони вже були в камері – Василь Романюк, майбутній Патріарх Української Православної Церкви Володимир, що похований на тротуарі біля Софії Київсь-кої, Осадчий Михайло, Шумук, Едік Кузнєцов.
В.О.: То вже другий період?
Б.Р.: Це другий період. Я кажу, де я зустрівся – як прийшов, а Шумук у камері. Ми сиді-ли 5 років в одній камері день-у-день. То я його дуже добре знаю – вже по своєму другому арешту. А першого разу – то були такі коротенькі бесіди, як і з багатьма іншими політв'яз-нями. Я на них дивився, звичайно, не так, як тепер. Вони для мене були, знаєш… Я кожне слово ловив, я не стільки слухав, що він говорить, а як говорить. То була така ейфорія, за-хоплення геройством. То ж бачиш живих людей, які воювали з більшовиками зі зброєю в руках. То я його пам'ятаю, ту пару бесід. А вже про другий раз, як дійдемо, то будемо гово-рити. Він, безперечно, дуже порядна людина, дуже чесна і принципова, інтелігент високого класу. Хоч він і пройшов КПЗУ, він же й комсомолець був, але зрештою він завжди був там, де треба, де має бути український патріот. Навіть при тому, що він був у тій Комуніс-тичній партії Західної України.
В.О.: От Михайло Горинь розповідав, що коли в табори прибула перша група шістдесят-ників, набору 1965 року, то там стався переворот. З таборів почала в світ інформація вихо-дити. Ця нова хвиля справила велике враження на старших людей. Зокрема, Михайло розказував, що вони почали організувати лекції, диспути. Ви це бачили?
Б.Р.: Я бачив і брав участь. Ну, я більше слухав. Я ж був молодший. Горині були вже в більш зрілому віці, працювали після закінчення університету, вони жили цим. Це були, так би мовити, наші революціонери. Вони тим жили. Я в те включився вже в шістдесяті роки. Мені дуже хотілося якомога більше почерпнути інформації, вникнути, щоби не бути там якоюсь шрубкою. Бо я усвідомлюю, знаю себе, свій характер. Я взявся серйозно. Я не прос-то щось десь там сказав, а вони мене покарали, я відбуду, вийду і замовкну. Я став з ними на прю. В КГБ є заяви з мого першого арешту. Чекісти не вірили, що я можу бути націона-лістом.
От уяви собі такий епізод. Закінчується слідство 1967 року. Я підписав 217-у статтю про закінчення слідства. Вони зібралися в кабінеті і все мене агітували, аби я покаявся: "Три речення напиши". Я казав і писав їм, що навіть не думайте – я проти вашого Леніна, проти вас, бо ви всі однакові. З вами тільки воювати. От вони: "Ну, ти тільки що з армії, 5 років служив, ти знаєш, яка в нас техніка..." – Василю, бігме, не брешу: "Знаю! Я знаю, яка стра-шна техніка, цілий світ боїться вас. І знаю ваші можливості – десятки мільйонів ви переби-ли, а що я один? Знаю, що ви мене вб'єте. Але не переможете". Чесне слово.
Закінчується слідство. Зібралися – прокурор Городько такий… Три рази мене звинувачу-вав, бо він мене три рази судив. Другий раз аж у два заходи: раз скасували вирок за моєю касацією і дали на пересуд, чи на переслідство. Оцей прокурор Городько, який був від про-куратури при КГБ. Сидить начальник слідчого відділу підполковник Долґіх, сидять два мо-їх слідчих – Рудий і Андрусів, наші, до речі: Рудий зі Львівської області, а Андрусів з Рож-нятинського району. Сидить психолог, як потім виявилося, що все мовчить і дивиться на мене. Ще там якісь два мені незнайомих – ну, їх купа! А я в куті прибитий – я не знаю, чи ти сидів так у Житомирському КГБ? Там такий столик у куті прибитий. А вони на дивані. Оцей Долґіх узяв мій том, а в тому томику моєї справи усього-на-всього сто п'ятдесят ар-кушів, – узяв той том, гортав, гортав і так от закрив і кинув: "Ни хрена его нельзя судить! – так ніби їм говорить, але насправді мені. – По этим характеристикам ни хрена его нельзя судить". А я ще не знаю, що то за характеристики на мене. Я оце маю підписати 217-ту, що закінчується слідство. Тоді вони дають мені справу для ознайомлення. А потім відправля-ють справу в суд. А звинувачення в мене у вироку: "клевета на Советский Союз". Ребрик стверджував молодим, кого він учив, що Україна є колонією, що виборів і демократії нема, що тільки як самостійна держава вона може вийти з тої біди, що наших хлопців відправля-ють бозна куди в армію, а сюди чужих привозять. Словом, страшні речі. Що бандерівці і ОУН діяли правильно, що це не банда, а патріоти. Прочитаєш, я дам тобі вирок. Він встав, той Долгіх, і каже: "Богдан Васильович, – а він трішки так у ніс говорив, у цивільній одежі, – ну хорошо, Украина – колония. Нету демократии, жизнь колхозная плохая – я все это мо-гу признать, но как ты, советский человек, секретарь комсомольской организации (а я був секретар комсомольської організації частини в армії, я був дуже активний) мог эту банду бандеровскую называть национальными героями?" І так той том кинув, знаєш. А я йому кажу з-за того столика: "Слухай, Долґіх, тобі, мабуть, бандерівці ніс перебили, що ти такий на них злосний?" Бігме, Василю. Коли я це йому сказав, бо він так у ніс говорив, то він так поставив лікті на стіл і почав чухати волосся – мабуть, від нервів. Він гарно, чисто одягну-тий. А я йому домовляю: "Ти що, не миєшся, чи що? Чи воші тебе кусають?" Василю, кож-ну букву... Він вискакує з-за столу, цей Долґіх, підходить до мене і кулаком по тому мале-нькому моєму столику, буквально: "Ну, сукин сын, этот раз ты немного получишь, но ты очень скоро к нам попадешь!" Зібрався і пішов.
Тоді вони всі повиходили, слідчі залишились. Я підписав ту 217-ту, що слідство закінчи-лось, і почав знайомитися з тими матеріалами. Мені вперше ті характеристики потрапили, що це він сказав про них. Це з військової частини, де я служив, вони брали з попереднього місця. А я – перша людина в Совєцькому Союзі, яка вчилася, як дозаправляти літаки в пові-трі, літак у літак. Нас перших навчили, бо то радіолокаційна розвідка, і треба було літати довго та далеко. І, в першу чергу, треба було навчитися дозаправлятися. То я в полку був перший, кого навчили там під Саратовом, а потім я вже, повернувшись у свій полк, вчив інших. То мені доводилося там з усіма літати, бо то треба показати, як заправка робиться, навчити. То мене весь Далекий Схід знав по моїй професії в армії. Крім того, я був молодий комсомолець, бо я в армії вступив у комсомол. От у Магнітогорську скільки там був на бу-дові, то якось обійшлося. А в військовому училищі – там уже нікуди не дінешся. Я там вступив. І от мене зробили секретарем комсомольської організації частини, я мав там дуже великий авторитет, мене агітували в Комуністичну партію. Я не хотів поступати в ту пар-тію, бо думав, що вони там якісь особливі люди, а я недостойний. Бігме, я так собі думав – дурне, знаєш, дурне...
І коли мене арештували, то пишуть із КГБ: "Проти Ребрика порушено кримінальну спра-ву за антирадянську агітацію, він у вас служив, дайте характеристику". Звідти дають пре-красну характеристику. Вони пишуть удруге, що проти нього порушено кримінальну спра-ву, тобто вимагають. Звідти друга характеристика – краща, ніж перша. Вони втретє, та ще й з погрозами. А звідти ще краща, ніж перших дві. Ну Боже! То це Долґіх у неї тикав.
Коли я відсидів 3 роки, там хлопці-колеги загинули. Сталася катастрофа. Я їздив на по-хорон і говорив там з ними. Вони розповідали. Я кажу: "Та ви ж забагато написали". А їх уже злість узяла. Тож той Долгіх і кричав, що "по таких характеристиках его нельзя су-дить". Я акцентую на тому, що я справді щирий був тоді, і щирий тепер з ними. Я не лице-мірив, і в той же час я усвідомлював, з ким я маю справу.
Ось моя перша ніч у КПЗ. Десята година вечора. Привели. Кинули. Я ліг на нари. Цілий день я не їв, цілий день у туалет не хотілося йти. Зранку мене арештували 6 лютого, о деся-тій. І лампочка в такій ніші, а ніша сіткою загороджена. Від тієї сітки тінь падає на стелю. А сітка не була прямокутна, а така якась вигнута. І то таке враження, що нібито страшно бага-то людей – отак руки-ноги розкидані – мертві лежать. Отака в мене асоціація. І я так див-люся на цю стелю, а по всій стелі спочатку великі, а потім ніби все менші, менші фігурки, ніби людські тіла мертві. І я так собі думаю: "Отам, у тому кінці, десь там ти, Богдане, бу-деш лежати". Так я собі думав, що то все перебиті більшовиками люди. Я усвідомлював, що це є.
Ти нагадав, що Горинь казав про вихід інформації з лагерів. Я не знав, яка до того була атмосфера в лагері. Я попав трошки пізніше від них – їх у 1965 році посадили, а мене – в 1967 році. Я на 2 роки відстаю від них. У лагері у вільний час ми гуртувалися пити чай. Там чай був, як тут тепер могоричі, чай або кава. Заварюють пачку чаю на трилітровий слоїк. Ну, то файний напій, такий смачний. Цукерки. Сідають величезним колом і пускають гор-нятко по колу, 2 ковтки, кожен має в роті тверду цукерку. І там ішли всі бесіди. Бесіди ви-сококультурні, інтелігентні, політичні. Чекісти ходили навколо, слухали – не слухали, але ходили, не перебивали. Справді, проводились такі бесіди. Як тільки підходив начальник у формі, то ув'язнені просто переходили на трошки м'якші розмови, на іншу тему. Або рего-тали: "Начальник, іди сюди, сідай, попий з нами чаю". Переходили на інше, але ті бесіди були і в робочій зоні, і в житловій зоні. І особливо в вихідні дні. Використовуються дні на-родження політв'язнів чи державні свята. От День незалежності, 22 січня – то кожен рік святкували.
Я чому наголошую – бо трошки пізніше я 22 січня в Мюнхен потрапив, то там цього ні-хто не святкує, і навіть не знають, що то свято, що мене дуже вразило. У нас у лагері ми відзначали всі ці дні – дні загибелі Коновальця, Петлюри, Грушевського чи ще кого. І на-вколо цього йшли літературні бесіди. На свято Шевченка мене кликали, бо я багато Шевче-нка знаю напам'ять і вмію читати – чи то "І мертвим, і живим", чи то "Кавказ", чи що інше – залежно від того, яка подія. Чи той же "Сон" його, чи "Юродивий". Все ми святкували – і Франка, і Шевченка, і Ліну Костенко. Симоненко? Василя Симоненка я не знав з волі. Це я там його взнав, у тюрмі. Так що шістдесятники, хоч їх було мало, проводили величезну ро-боту. Я не знаю, чому це так кажуть, що шістдесятники – тому що ці події були в шістдеся-тих роках? Але це було продовження української революції, образно кажучи. Бо збройна боротьба, я вважаю, закінчилася в 1945 році програшем ОУН. А після цього настав період боротьби зі сваволею, тобто епоха логоса. І тому, мабуть, ці шістдесятники, до яких я маю щастя належати, бути з ними і трошки спричинитися. Нас там у карцери кидали, в ті ПКТ (Помещение камерного типа. – В.О.) всі йшли, допомагали одне одному, і якось ніхто не жалівся, було добре, було таке високе піднесення. І це, звичайно, впливало й на старше по-коління – вони нам раділи, вони цього не приховували – наші повстанці, які просиділи вже Бог знає по скільки. І в той же час вони нас підтримували. Я собі згадав, як вони до мене, як до дитини, ставилися. От, наприклад, цей Михайло Зеленчук, що нині головує в Братстві Вояків УПА, – його всі там бойкотували, бо він націоналіст, і пішов на співпрацю з чекіс-тами, з адміністрацією – пішов на сцену і співав там, пов'язку носив, і вони йому, врешті-решт, вісім років подарували, а вони задурно не дарують. Вони його випустили, хоч він мав вищу міру, яку йому замінили на двадцять п'ять, а потім він сімнадцять відсидів. Як бойко-тували? Ніхто з серйозних людей з ним не розмовляв. Я розмовляв, бо Зеленчук – перший, хто в лагері підійшов до мене. Мене привезли зі "столипіна" в лагер, а це була десята годи-на ранку, коли поїзд на Явас під'їжджає. А він був на другій зміні, тому перший підійшов до мене. Я з ним познайомився – це був Михайло Зеленчук. Він привів мене до себе в барак – бібліотека в нього, все він файно говорить, і я з ним підтримував добрі стосунки до остан-нього моменту. Хоча всіх, хто з ним починав говорити, того теж бойкотували, та мені нічо-го не казали, бо мене просто розуміли, що то людина просто не знає, а з іншого боку – то якісь три роки... Але мені казали, що не можна йти на сцену, а він пішов. І ходив патрулю-вав із тими СВП (була така «секція внутрішнього порядку»)...
В.О.: Або ж "сука вышла погулять"?
> Б.Р.: Так-так-так! "Сучка вийшла погулять" – так називалися ті поліцаї. Це я так, як штрих, підкреслив. То мене вони не бойкотували, бо я того не приховував – я то щиро ро-бив. Ну, думаю, покаявся – то нехай виходить. Я так тоді думав. Він покаявся – то може й добре, для чого йому тут сидіти двадцять п'ять? Хай вийде та й буде там далі воювати. Я навіть таку позицію відстоював перед нашими порядними людьми, які його фактично бой-котували – перед організаторами і керівниками того бойкоту. Тому мене пізніше здивувало, коли я повернувся з Мюнхена… Я Зеленчукові зробив у Мюнхен виклик, він поїхав туди, повернувся в 1989 році – і перестав зі мною розмовляти.
Я ввів його в усі кола, кого я знав, бо я скорше звільнився – я в 1970 році приїхав з тюрми, а його в 1972 році випустили, і я його тут зустрів. Я трошки допомагав йому матеріально, скільки міг, і зустрічалися майже кожний тиждень, регулярно. Він тут хату дістав, одружи-вся, та там і зараз мешкає. Дружина з сім'ї Лопатинських, сиділа, бо теж була засуджена. Такі нормальні люди, все то разом є життя. Але я вибився з головної канви.
Перших три роки пройшли цікаво для мене. Привезли оту групу "Християнський союз" з Ленінграда – багато їх привезли до нас на одинадцятий. (ВСХСОН – «Всероссийский соци-ал-христианский союз освобождения народов». Монархістська організація, що виникла в Ленінґраді 1964 р.; заарештована 1967 р. – В.О. ). Я вже відчув, що москалі починають бу-нтувати. Правда, там було більше жидів. Чи євреїв.
В.О.: «Самольотчики»?
Б.Р.: «Самольотчики» – то вже пізніше, то в 1970 році, здається, в липні. Це там Едік Ку-знєцов організував операцію "Свадьба" – взяти літак і летіти в Ізраїль, на "кукурузнику". Я всю ту справу знаю, бо на спецу був із Кузнєцовим і він розповідав, що вони брали літака так, аби не взяти – їм треба було привернути увагу до проблеми виїзду євреїв на землю обі-цяну і продемонструвати, що більшовики їх не пускають, а вони йдуть на смертні вироки, але хочуть на рідну землю. І проблему вони вирішили – але ж Кісінджер (держсекретар США. – В.О.), Голда Меїр (прем`єр-міністр Ізраїлю. – В.О.), дружина Сахарова Олена Бон-нер – а це ж усе родина, це все зв'язки, ті звідти їх підтримували, і сіоністи по всьому світі. Вони добилися величезного результату, вони добилися, чого хотіли.
Але була ще група Галанскова, Добровольський прибув і Гінзбург. Це перша група, їх привезли, коли я вже був у лагері. Була ще серед них, пам'ятаю, така жінка Лашкова. А по-тім отой Християнсько-соціальний союз з Ленінграда, там студенти збунтувалися, і їх теж привезли. Тобто відчувалося, що життя вирує, і Україна фактично йшла майже в авангарді. З Москви були в 1965 році Даніель і Синявський – і якраз у нас тут пішли арешти Горинів, Мартиненка... Світличного не судили, бо, мабуть, не хотіли робити великого шуму, то була особистість великого масштабу. Так воно йшло та йшло, три роки пролетіли, я тобі кажу, що навіть не відчув коли.
В.О.: Не хотілося звільнятися?
Б.Р.: Так швидко пролетів час... Правда, трошки внесло дисонанс те, що нас розігнали, розформували 11-й лагер, частину відіслали на Урал, частину – на 17-й і 19-й. 19-й був до того кримінальний, то тих хлопців розселили по інших лагерях, а туди завезли нас. Я попав на 19-й.
В.О.: Посьолок Лєсной?
Б.Р.: Так-так, Лєсной.
В.О.: Це ж я там пізніше був, у 1974-77 роках.
Б.Р.: Звідти я звільнявся перший раз, із 19-го.
А ще перед цим я на 11-му був поламав ребра, впав на тягачі з лісом. Величезна біржа була, я допомагав на тій біржі. Там був Антон, забув прізвище – оунівець, він був зав тої біржі, він мене взяв туди на роботу, збирати ті металічні зв'язки, що ними ліс скріпляють, аби не попадало дерево з платформи. А потім їх треба збирати, здавати. Я там ходив збирав, а також виконував інші допоміжні роботи. І перескакував з одного штабеля на другий, кора відлупилася, бо дерево було гниле, я впав зі штабеля і зламав собі два ребра. То я пролежав у лікарні десь із півтора місяця. І в той момент розформували 11-й. Це 1969 рік. Розформу-вали кого куди, а я потрапив тоді після лікарні на 19-й. То я фактично рік активного життя втратив з тою своєю лікарнею, з тими ребрами. Переїзд, людей помішали...
А 6 лютого 1970 року я вже звільнився – то навіть трошки не хотілося. Коли засудили, то ті три роки здавалися довгими, а потім вони так проскочили, що я думав, що добре було б іще з рік побути. Як нас хтось буде слухати, то хоча би з того не сміялися люди, що я ска-зав, але я кажу правду. Це тому, що там відчувалося життя, а підеш на волю – так воно й сталося, – то там і слова сказати не можна. А тут що хочеш – то говориш, ділишся з іншими людьми.
В.О.: Там зібрані однодумці, а на волі спробуй знайти їх.
Б.Р.: Абсолютно, всі зібрані докупи. Тепер чим більше відходимо від того часу, тим бі-льше надаєш тому значення – то справді була велика школа. Я стільки взяв там інформації! От і ти спитав, чи вступав я там у дискусії – я більше старався слухати, аби поповнити те, що я фактично втратив у ті роки від 1954 до 1963, за 9 років у Росії. Школа, робота, Магні-тогорськ той будували, потім армія... В армії мені було добре, звичайно, – я маю на увазі матеріально, бо платили страшні гроші, годували, чим ти захочеш. Життя я не знав, бо був відірваний від усього, я не знав, як насправді люди живуть, – тільки з газет. Воно ніби все було добре, аж поки не почали більшовики піднімати ціни після тої першої грошової рефо-рми хрущовської 1961 року. Пішли зростати ціни, а потім реабілітація Сталіна, повернення до старого, до тої комуністичної диктатури. І це примусило мене думати і взятися за це – вдруге повторюю – дуже серйозно, Василю. Я не мав ілюзій, що це щось таке собі. Я того заперечити не можу, бо був би великий гріх. Я протягом усього свого життя – чому вони мене за хрестик побили так? Бо я не здавався, – я їм не попустив ні одного слова, ні одного їхнього вчинку, хто би це не був. Вони кидали мене в кримінальні табори, хоч і не мали права – я мав суворий режим, а вони мене кидали до «смугастих» кримінальників.
В.О.: Де це – на етапах?
Б.Р.: По етапах, так. Ну, от у Києві – мене везуть у лагер, а я одягнутий так, як мав іти з хлопцями на екзамени. Я був нормально вдягнутий, бо я викладач. Мене як узяли 6 лютого, так і везли етапом, одежа зі мною лишилася. І от перша пересильна тюрма в Києві, величе-зна камера чоловік на сотню, страшна – грають у карти, палять якісь коци, варять чай, бозна що, одягнуті, роздягнуті, наколоті. Коли я ввійшов, вони зразу прикинули, що я добре вдяг-нутий, і питають: «Какая статья?» Я кажу: «62-а». А вони не знають, що це, – вони знають усі кримінальні статті. І один такий, мабуть, пахан їхній, Ноздря такий: "62-я – это что? Да гонит мужик!" А він має закурену сигарету з махорки, цей Ноздря, і до мене так: "Ты чего, чего?" І мені майже в лице цією сигаретою. А мене тільки що завели в камеру – і я йому ла-дую в ту сигарету, він її мало не проковтнув. А вони на мене, шестьорки його. А той пахан, підскочив, розігнав їх, зупинив і почав зі мною говорити. Перетворився потім я на їхнього друга, і вони мені нічого не казали. Правда, у мене було що їсти, бо передачі мені під час слідства давали, то я ділився, бо жлобом ніколи не був, відкрив їм торбу: "Давайте їжте." Бо все одно заберуть. І багато було випадків з тими кримінальними. Цей конфлікт, про який я розказував, виник випадково. А були сплановані, мені вони казали, а нічого в них не виходило. А самі чекісти – з ними я бився. Правда, я діставав, бо їх багато, але я не уступив ніде, Василю, ні одного моменту, де би вони нас зневажали, а я проковтнув. І всі вони це дуже добре знали. Тому мені приємно згадувати це все. Хоч я вийшов проти них і сам, але з по-вною відповідальністю і з розумінням наслідків того, що я роблю. Це я усвідомлював, і ро-блю так понині, і робитиму, скільки житиму, поки ми не завершимо, що нам покладено зро-бити.
Але то я трошки відступився. Ну, то і все, закінчив я термін, поїхав. Вивіз звідти інфор-мацію.
В.О.: Звільняли Вас прямо з зони чи, може, везли додому етапом?
Б.Р.: Ні-ні, з зони, безпосередньо з зони. Мені в протоколі написано, що мене о дев'ятій годині ранку арештовано. А поїзд той, що йшов попри Явас із Барашево в Потьму, в Явасі був о дев'ятій з чимось там, з хвилинами. Як кримінальників випускали, то з того Лісного автобус до Яваса ходив – для цивільних, якщо пам'ятаєш.
В.О.: Я там не був сам, мене етапом у Житомир завезли звільняти.
Б.Р.: Не був? То там автобусом возили, щоб посадити на ту теплушку, яка їде на Потьму, тобто вже до цієї цивільної траси, що йде на Москву. То вони мене випустили о дев'ятій, скорше не хотіли випустити, і я мусив доїхати на Явас, чекати там аж до дванадцятої годи-ни, коли та теплушка буде друге коло робити. Але зате я мав там можливість походити по тому Явасі і подивитися ті зони, так би мовити, з волі, з зовнішньої сторони. А потім при-їхав на Потьму, то я і на Потьмі ще теж походив трохи, бо втратив поїзд, який о другій го-дині пішов на Москву, а наступний був аж о десятій вечора. То я так само весь день ходив там і дивився. То я трошки знаю ту Мордовію не тільки з одного боку дроту, але і з зовніш-нього.
Що найбільше вразило мене? Коли видали документи, то дали мені найстрашніший тоді для мене документ, що жінка розвелася зі мною. Я того не знав – вона просто перестала пи-сати. Але ж багатьом перестають писати – наприклад, Василя Стуса вони тою перепискою страшно тероризували, ти знаєш.
В.О.: Так, просто конфіскували листи, не пропускали.
Б.Р.: А мета – чистий терор. Я теж думав, що не пропускають, а родина моя не хотіла мені писати про це, бо невідомо, як то хлоп сприйме. Я про це довідався, взявши докумен-ти, коли мені їх видали. Триста рублів я мав зароблених, дали ту довідку про звільнення – і мені вже не було куди їхати. Їду – а куди?
ДРУГА СПРАВА
Приїхав у Київ, побув там днів десять, походив по знайомих. От якраз у цих, що про них перше казав, – Василь Кондрюков, Валентин Карпенко і Олесь Назаренко – Вишгородська група – сиділи за листівки і самвидав, оті студенти київські, вони жили в Києві, то я був у них, днів десять там по Києву ходив, знайомився, бо до того я Києва майже не знав. Ну, ви-дали оту книжечку Тичини, що з віршем "На Аскольдовій могилі поховали їх...". Про Крути – і не знати, де та Аскольдова могила, щоб піти. Бо про них навіть Тичина писав. То ми їз-дили у Вишгород, по всіх тих наших історичних місцях.
Потім приїхав сюди – а тут почалося. Тут почався терор – не прописують, на роботу не беруть. Ледве прописався. Вісім місяців не прописували, хоч були дозволи і з Міністерства внутрішніх справ, усі давали дозвіл – все одно не прописували. Ну, зрештою я пішов убива-ти прокурора.
В.О.: Як?
Б.Р.: Убивати пішов. Був тут такий прокурор області Параскевич – він давав 1967 року санкцію, щоб мене арештували. Коли я вже обійшов усі інстанції, приніс дозвіл міністра внутрішніх справ на прописку, а якийсь капітан Заєць, начальник паспортного столу, не прописує. І це все вісім місяців тягнеться. Кажуть: «Їдь на схід України, за Волгу, туди, а тут нема чого». І я вже вирішив їхати, бо треба ж за щось жити.
І в КГБ ще ж я ходив – це перед Параскевичем пішов у КГБ. А то десь серпень місяць був. Прийшов, а там прапорщик Гончаренко, що водив мене на допити, стоїть на дверях. Він мене не впізнав, бо я в цивільному. Я його питаю: "Гончаренку, не впізнаєш?" – "Не впізнаю". – "Та я такий-то". – "О, ну як там, що там?" – "Є хто тут з наших?" – "Ні, всі у відпустках". – "А хто є?" – "Та є полковник Спірін". – "То давай хоч до нього". Подзвонив, Спірін сказав пустити. Я зайшов. Він сидить у кабінеті, то я йому й кажу, що не пропису-ють, що КГБ не дає дозволу. А я вже знав, що це КГБ не дає дозволу, бо начальник облас-ного паспортного столу підполковник Сапа перший дав мені дозвіл на прописку. А Заєць не прописав, то я прийшов знову до того підполковника Сапи і кажу: "Що то за капітан, що він не слухає тебе?" А Сапа каже: "Ти маєш право бути прописаним. Я тобі, бачиш, дав дозвіл і свої слова назад не беру, але відстоювати я тебе не можу – йди і налагодь стосунки з КГБ, бо це вони роблять". Потім вся та інформація підтвердилася. Я, звичайно, не спекулював ним, бо, думаю, мені порядна людина сказала. То я ніде тим не козиряв, але знав. Словом, я договорився до того, що мене в КГБ мало не побили. Я образив, звичайно, і Леніна, і Дзер-жинського, які були в нього на столі. Там полковник у цивільному сидів, і коли я його запи-тав: «Чому мене не прописують? Посадіть мене, бо я не маю за що їсти, я без роботи вже півроку». Він мені каже: «Яка різниця, у Владивостоці, чи тут – зробиш злочин – посади-мо». Я тоді і тому лисому, і бородатому, найгіршими матюками на адресу Фелікса і Улья-нова, що той полковник аж позеленів. Але я потім трошки налякався, бо, думаю, зараз ви-кличуть наряд та поб'ють, і я полегеньку відступив і пішов. Він мене провів і сказав Гонча-ренку більше мене не впускати.
Я написав Параскевичу останнього листа і думав поїхати вже десь у Херсон чи ще куди. Написав я йому приблизно таке, що мене задурно покарали так само, як увесь мій народ ка-раєте протягом 300 років. Я відбув ваше покарання. Ви мені не даєте роботи, штовхаєте на кримінальний злочин. Я хочу їсти, але я красти не піду, вмирати теж не хочу. Але оскільки ти давав санкцію на мій арешт у шістдесят сьомому, то ти будеш найбільшу відповідаль-ність нести за те, що я вчиню, якщо мене не пропишете протягом кількох днів. Будете всі нести за це відповідальність, і в першу чергу ти. І відправив.
Минає тиждень – ніякої реакції. Я вирішив піти спитатися секретарки того прокурора, чи прийшов мій лист. Прийшов туди, питаюся – каже, що, мабуть, у нього на столі в кабінеті. Я кажу: «Скажи, що я хочу до нього на прийом». Вона пішла, повернулася через кілька хвилин і просить зайти. Я зайшов. Добрий день – добрий день. Я вперше бачу його живого, знав тільки його по підписах. Представився – він ніби не знає. Кажу: "Я вам писав". – "Ко-ли?" Там у нього купа, він знайшов ту мою заяву, прочитав. А зі мною ще така папка з до-зволами – бо дозвіл на прописку я маю, а не прописують. І він ще починає на мене ніби на-падати. Так стоїть буквою "П" стіл, він там сидить, а я збоку. І попільничка така під криш-таль зроблена. Я в тій бесіді не хотів його вдарити, хотів лише налякати – я за цю попільни-чку і до нього. А в них там є сигналізація, а я, наївний, того не знав. Чую, по паркету в тому старому гарному польському будинку біжать, як коні, два чоловіки вриваються, стали і ди-вляться на нього. Це він їм дав сигнал. Він їм каже: "Сядьте на диван, посидьте". Ну, вони сіли, то вже й я сів. Сиджу та з ним говорю.
В.О.: А попільничку поклали?
Б.Р.: Поклав. Я кажу: «Я не маю інакшого виходу – ви штовхаєте мене на злочин». І він мені каже: "Кайкан (це голова виконкому) тобі дав дозвіл? Ось завтра на четверту годину в його кабінет". Кайкан більшовик, але з нашого тут села. Але це був такий більшовик, що давав вказівку, аби мене прописати. Та його в КГБ не слухали. А цей прокурор каже: "Кай-кан давав тобі дозвіл? Ось є, бачиш – значить, завтра на четверту годину до нього в кабінет, і я там теж буду".
Я прийшов. І протягом 15 хвилин усе вирішилося. Кайкан мене питає: "Ну, ти займаєшся антисовєтчиною?" – "Я ніколи не займався антисовєтчиною. І наклепами на радянську дій-сність я не займався". Я не кажу, що я нічого не робив. Він Бабенкові каже, Бабенко голова міста: "Пропишіть його!" А це десь скоро п'ята. Словом, у цей день я був прописаний, про-блему зняв через оту попільничку.
Прописатися прописався, а потім з роботою вже було легше. Влаштувався я по знайомс-тву вантажником, бо мені по суду заборонили займати посади, пов'язані з викладанням і роботою з молоддю. Тоді я відмовився від освіти. Я завжди писався у всіх документах як "неосвічений", бо я не визнавав совєцьку освіту за освіту. Я їм написав таку заяву, що я не визнаю її, ваша комуністична більшовицька освіта тільки калічить людину. І на всіх доку-ментах, де треба вказувати освіту, я писав, що я неосвічений. А вони мені писали десять класів. Слідчий малював «10 класів».
Треба було на роботу влаштовуватися. Викладацьку роботу вони мені заборонили на п'ять років, а я вже знав, що це буде навічно, бо доки буде більшовицький режим, доти вони мене нікуди не візьмуть, я це розумів. По знайомству влаштувався вантажником на базу і тягав мішки, цемент, фарбу, працював, і в той же час дуже активно – я вже ввійшов в апе-тит – займався політикою, воював з більшовиками. Як по знайомству? Колега мій став ди-ректором бази. До моєї тюрми він був простим товарознавцем, ми разом ходили на кавалє-рку – Перович є такий, він сьогодні в податковій інспекції, начальником управління. А по-тім мене посадили, а він за той час вибився в директори, став директором бази. А це я пове-рнувся з тюрми, ходжу без роботи. Зустрічаю його, а він питається: "Ну як, Богдане?" – "Та не беруть!" – "Ну то ходи до мене, я візьму". – "Куди ти візьмеш?" – "Та я директором бази облспоживспілки, господарських товарів". І він мене взяв вантажником, бо всі вакансії в нього зайняті. "Візьму тебе вантажником, а як тільки звільниться щось краще, я тебе пере-веду".
Я працював півроку вантажником, а потім він мене зробив роз’їзним товарознавцем. Ввели таку посаду. Завдання того товарознавця було їздити по магазинах і перевіряти, чи є всі ті товари, які є на базі, щоб було наповнення товарами. Але фактично він мені доручив зв'язки бази з залізницею. Для мене це було велике поле діяльності – я маю свободу, заліз-ниця, оці всі диспетчери, вагарі. Багато людей, і я маю купу часу. Я собі ходив і вів серед них антирадянську пропаганду, поки чекісти не здогадалися. А як здогадалися, то почали казати цьому директору, чому він у тебе ходить, і почали на нього тиснути. А крім того, що я ходив, я ще налагодив такі стосунки з залізницею і з базою, що всі робітники, і в першу чергу бухгалтерія та завскладами, почали діставати премії за те, що вагони розвантажують-ся дуже швидко. До того вони платили за простої вагонів страшні штрафи, десятки тисяч штрафів. Чому? Тому що цей директор дав мені всі повноваження. А був дефіцит товарів, навіть дістати фарфорову тарілку було проблемою, а він сказав усім завскладами: що Бог-дан скаже, то треба дати з того дефіцитного товару. І я там купив усю ту колію – всіх тих диспетчерів, усіх тих маневрових, начальників станції, начальників вантажних відділів. Як я купив? Йому що треба – холодильник треба? Приїдь на базу і купи собі. Сервіз треба чи шифер треба – я їм допомагав. І вони мене дуже поважали із-за своєї вигоди, що є можли-вість купити. Таким чином, я сидів удома і керував, як головний диспетчер, – вагони мені подавали на базу тоді, коли я сказав, або якщо подали, коли їм вигідно, то не заповняли ті пам'ятки, вагони стояли по дві доби, а вони писали, що за дві години розвантажено. Таким чином база діставала премію, колія була задоволена і я був задоволений.
Чекісти зі мною воювали, мабуть, зо два роки. Вони звільнили цього директора бази, призначили іншого. Інший так само став на мій бік – Михайло Бойчук, він тут є в Станісла-ві, на пенсії. А потім дали третього, Мельника. Мельник уже клюнув, бо це був їхній чоло-вік. Він почав мене тероризувати, я взяв і розрахувався, пішов на меблеву фабрику, теж ва-нтажником, меблі вантажити. Я покинув ту базу.
У грудні 1973 року я пішов на меблеву фабрику, а 23 травня 1974 року мене вже арешту-вали, звідти, з меблевої фабрики, і вдруге порушили кримінальну справу по шістдесят дру-гій, друга частина. Звинуватили в злісній антирадянській націоналістичній пропаганді. Пра-вда, тут я вже не приховувався. Якщо перший раз з тими курсантами своїми я щось манев-рував, то тут я відкрито називав усі речі, бо я знав, що я все одно буду сидіти – вони ходять слідом за мною, і якщо я навіть не буду нічого говорити, не буду нічим займатися, то все одно посадять, хіба що я піду до них і скажу: прийміть мене, бо я ваш. Тому я не прихову-вав нічого, і де була можливість, вів чисто просвітянську роботу, і робив це дуже активно. Тут є багато людей, які знають про це. Є такі, що свідчили на мене, свідчили справедливо, а є що брехливо, по всякому. Словом, мене заарештували 23 травня вдруге, у листопаді мене судили, дали сім років особливого режиму і три роки заслання. Я подав касацію – скасува-ли, дали на переслідство. Я був дуже обережним, тому вони не знайшли проти мене ніяких доказів.
В.О.: Ніякої літератури не вилучили, а тільки усні висловлювання?
Б.Р.: Усні. Ну, знайшли там вірш "Вертеп" Григорія Чубая зі Львова – він мені подару-вав його на Новий рік, як я з ним зустрічався тут, у Станіславі. Він мені дав той рукопис, а я поставив його в книжку і забув про нього. Коли вони робили шмон у мене, то знайшли. Що вони ще взяли? Ага, свідки кажуть, що в мене були україно-московські договори XVII сто-ліття і що я їм давав читати "Інтернаціоналізм чи русифікація?" Івана Дзюби. Справді, вони у мене були, я справді давав читати, але вони абсолютно нічого в мене не вилучили. До ре-чі, і першого разу про оті книжки, що я взяв у музеї, мої курсанти казали, що я мав ті книж-ки. Де я брав – я їм не казав до останнього, коли вже той Гриць Паньків визнав, що це він дозволив мені взяти, а я все одно казав, що я купив їх на базарі, де якийсь дядько продавав підручники. А куди дів? Коли мені отой курсант Лужний сказав, що про мене питаються в КГБ, я прийшов додому і спалив їх. І від цього я не відступаю. Той Гриць визнає, що це він давав, а я все одно казав, що ні. У мене було таке правило: я знав, що не можна здавати лю-дей, які щодо тебе добре, чесно вчинили, допомогли. Ти терпи сам, а не причиняй тій лю-дині прикрощів. Тому вони в мене нічого не взяли. А була в мене одна моя стаття "Геніальна особистість є творцем мети змагань". Вона не була ціла. Я її писав, але як то пишеш? У мене й дотепер ця звичка – часом пишеш-пишеш, ідуть думки в одному аспекті з тієї про-блеми, напишеш і залишиш той лист, думаєш, що використаєш його в потрібний момент. Ось так у мене вони взяли огризок тієї статті, бо вона в мене була в книжці покинута, я за-був. І більше нічого в мене не взяли. Просто люди свідчать, що я давав читати. І на цьому звинувачення побудоване.
Але найголовніший пункт – це, звичайно, Дзюбин "Інтернаціоналізм", за нього ганяли. Він справді в мене був. У фотокопіях. Вони, чекісти, під час обшуку тримали його в руках – і не знайшли. А в руках тримали. Підлогу зривали – я жив на приватній хаті. Що вони тіль-ки не робили! Їм та людина, яка бачила, що це в мене є, сказала – а вони не знайшли. Вони люті були страшно.
Ну, що ж – визнали мене рецидивістом, 7 і 3. Я подав касацію і думаю: Господи, мабуть мене випустять. Скасували вирок, подали на переслідство з першої фази. Десь днів через десять принесли другий документ, що призначена група слідчих у моїй справі. Протримали мене два місяці, ніхто нікуди мене не викликав – і знову в суд, і знову засудили, дали той самий термін і відправили на Сосновку в Мордовію.
Приїжджаю на Мордовію, а ось там уже в камері Шумук Данило, один із наших найста-ріших політв'язнів, він найдовше просидів – і за комсомол сидів у Польщі, за КПЗУ сидів...
В.О.: У нього 42 роки, 6 місяців і 7 днів ув`язнення.
Б.Р.: Так-так. Там Василь Романюк, майбутній Патріарх нашої Православної Церкви, там Михайло Осадчий, там Кузнєцов Едік, там я – п'ятеро нас.
В.О.: А Саранчук був?
Б.Р.: Був Петро Саранчук, але не в нашій камері. Він перукарем там працював.
Ну, все, тут уже почалося… Але то вже пішов 1975 рік, то вже Гельсінкі, тут Сахаров збунтувався, тут уже створений Комітет захисту прав людини. Ми в лагері почали голодів-ки за Статус політв'язня, зав'язали контакти з усіма іншими лагерями. Це все через лікарню йшло, бо в`язні різних таборів у лікарні зустрічалися. Сахаров дістав Нобелівську премію, пішла з таборів інформація, пішло вже таке життя, що відчувалося. Картер з Брежнєвим зу-стрілися у Відні, ОСВ-1 підписали. (Ограничение стратегических вооружений. – В.О.). А в нас ідуть бунти. Ми думаємо, що раз пішли на ОСВ-1, значить, буде ОСВ-2. Але ж газети пишуть, що в нас політв'язнів нема.
Найголовніша проблема перед нами постала якраз після підписання оцього Гельсінксь-кого Заключного Акту. Хоча вона й раніше стояла, але тут вона стала дуже актуальною – довести світові, що ми є, тобто політв'язні в Радянському Союзі є. І ми спрямували на це всю нашу діяльність, на досягнення цієї мети, бо ми собі дуже добре уявляли, що мусимо підключити до вирішення проблеми нашої державності світову громадськість, бо без неї ми нічого не зробимо. У бесідах, у дискусіях обговорювалися ці питання в тому числі й у нас, на особливому режимі, бо люди тим жили. То не байдужі люди – то люди, які присвятили все своє життя тому. Сама атмосфера змушувала їх думати в цьому напрямку. Ми досягли багато, нам це вдалося з допомогою Сахаровського комітету, наших Гельсінкських груп – Лук'яненка, Руденка. Групи діяли довший час, це колесо розкрутилося. А ми проводили го-лодівки, заявляли протести проти режиму в лагері, боролися за статус політв'язня.
МОРОЗ
Ми, українці, мали величезну проблему з нашим Валентином Морозом – я не знаю, чи приходилося тобі чути.
В.О.: Доходило.
Б.Р.: До речі, я і Шумук у тій ситуації врешті стали ізольовані, бо не сприйняли нас лю-ди. Ми звернулися за допомогою до Гориня, бо Горинь Михайло був на волі і мав великий авторитет. Щоб якось нам допомогти – бо Валентин приїхав з критої тюрми до нас у Мор-довію, на Сосновку, а про нього ж писали більшовицькі газети. Я собі згадаю тільки одну – цілий "підвал" в "Известиях": "Аристократ духа и его заокеанские покровители". Це ж про Валентина Мороза. Він приїхав до нас у лагер, а в нас уже є вихід інформації.
В.О.: Так коли його привезли?
Б.Р.: В 1976 році. Валентин приїхав, а ми вели величезну боротьбу за те, з ким йому си-діти в камері. Це мало значення. Спочатку в нас на Сосновці було сімдесят хлопців з кримі-нальних зон.
В.О.: Це "ставшие на политическую платформу"?
Б.Р.: Так. Ми вели з ними страшну боротьбу, включно до фізичних бійок. Чекісти, зви-чайно, підтримували цих кримінальних, вони використовували їх як провокаторів. І перед нами стояло завдання, аби їх якось позбутися. Звичайно, ми стояли на тому, що це люди невинні, що то чекісти їх використовують, роблять з кримінальників політичних в'язнів ні за що – просто він програвся там у доміно чи в карти. Щоб піти з тієї зони, він викинув лис-тівки, власноручно писані – "Долой Ленина!" чи "Долой Сталіна!", і йому добавляють строк, кидають у політичний лагер, а тут його використовують як провокатора. Звичайно, чекісти їх укріпляли на дусі, але ми врешті решт перемогли, і їх забрали від нас, усіх до од-ного. Але це нам дуже дорого коштувало, так само як те, з ким і хто має сидіти в камері.
На той час, коли Валентин приїхав, його знав цілий світ. Картер з Брежнєвим говорив про Мороза – до нас приходила така інформація з волі. Знаємо ми, що до цього ми самі й спричинилися, бо Валентина першого арештували.
В.О.: 1 червня 1970 року.
Б.Р.: Так, правда. Він сидів 5 років у критій тюрмі у Владимирі, людина творча – зна-чить, він має якийсь багаж і носить його з собою, то треба створити умови, аби цей багаж передати на волю, аби він вийшов за межі більшовицької імперії. Бо ми ж маємо можли-вість. І мені наше керівництво українських політв'язнів каже: «Ти береш Мороза до себе». А він поки що в карантинній камері. Вранці виходимо параші виливати і вмиваємося, бо вмивальник був спільний у коридорі. "А вранці, як відкриють менти камери виносити па-раші, ти заходиш до Валентинової камери – її теж відкриють, – береш його матрац і кажеш "іди за мною" і несеш у свою камеру. Менти не будуть відбирати, вони тут ніколи не відби-рають".
В.О.: А що, відчиняли всі камери одночасно?
Б.Р.: Одночасно відкривають – умиватися і виносити параші. Хіба того не відкривають, хто з кимось побився – бувають такі конфлікти. То ту одну чи дві камери бережуть, виво-дять їх окремо. Бо ментам зміна закінчується вранці, вони хочуть встигнути, то всім від-кривають камери, тому всі в`язні мають можливість зустрічатися. Так було в концлагері "Сосновка", на особливому режимі. Отже, ми мали можливість вранці зустрітися. І ми при-йняли рішення, оскільки Валентин – мого шваґра [нерозбірливо] Віктора, вони на одній площадці жили, він з Івано-Франківська, я з Івано-Франківська. «То ти візьмеш його матрац і скажеш: "Валентине, за мною!"» І він буде сидіти в камері з тобою. Тобі дадуть за це 15 діб чи, може, 10, але Валентин уже залишиться в камері. Ти відсидиш, і ви будете разом». Моє завдання було яке – аби Валентин написав усе те, що він має, для передачі "за бугор", щоб у світ вийшло. А я знав, як це зробити, як передати, щоб не попало в руки чекістів. Але для цього треба разом сидіти.
Ми так і зробили – я його забрав, він сидів зі мною, поки не написав усе, що мав написа-ти. А там нема коли читати, камера закрита, і що він там пише, я не знаю. Переписує Сара-нчук – це був наш писар, який писав мікролітерами, як ніхто, бо він же ще й художник. Пе-тро – просто чудо, і патріот він, і чесний, порядний чоловік, дуже порядний. Норильськ пройшов, він повстання там організовував. Усе через Петра. Я Валентину створював умови безпеки, щоб він міг писати, потім забирав текст, Петро це клав на мікро, потім ми переда-вали його на волю. Коли прийшло повідомлення, що все те, що Валентина написав, отри-мано, хлопці кажуть: «Слухай, ми хочемо знати, що він там передав». Бо мало як будуть обставини розвиватися. Може, десь буде заходити розмова – то, може, десь у нього є черне-тки?
А на той час, поки прийшло повідомлення, Валентин зі мною був десь зо два місяці. Зі мною він найдовше сидів у камері. А з рештою після мене – до місяця. Він обійшов усі ка-мери, і з кожної камери його вигнали. І ось він уже сидить сам, в одиночці. Кажуть мені: "Богдане, ти скажи Валентинові, хай він нам дасть чернетки, аби ми знали, що передано". Я кажу: "Добре, завтра вранці, як відкриють камери виносити параші, я до нього підійду". Підходжу, а він номери відкидає!
Ми отримували в листах оті "моргалки", стереовідкритки японські. То ми, щоби Вален-тин писав, щоби Валентин не змучився, бо Валентин у "критій" п'ять років просидів – ми тими відкритками платили кримінальникам. Вони ще в нас були. А ті хлопці за ті відкритки чай у ментів купували. Ми не могли це робити з моральних принципів, а давали криміналь-никам, а ті за Валентина норму шкла пуцували, аби наш Валентин нічого не робив – бо ж герой! Отець Романюк казав, коли там до бійки дійшло: "Та це ж ялинка приїхала!" – в тому смислі, що він має багато націоналістичних нагород. А він викидає номери, чужинці з нас сміються – шнурки в нього завжди не зав'язані, ширінка завжди розстебнута, ось тут у ньо-го рушник завжди висить, поговорив з тобою – і відразу біжить руки мити. Помив руки, по-говорив зі мною – знову біжить руки мити. Сяде між станками, де ми пуцувавли (шліфува-ли) кришталеві світильники, оті пластинки – це страшна робота, брудна, там пісок, – і він між оті жорна ляже. Туман, корундовий пісок – а він нібито йог великий, лежить у тому бо-лоті. Вийде (а дворик у нас був 6х10, біля цеху) і каже: "Оце зараз американський супутник прилетить, і мене звідси заберуть!" – "А куди, Валентине, заберуть?" – "Заберуть, бо на Україні революційна ситуація, а Бандера сказав, що це тільки я маю очолити, він же заповіт лишив". Ще що? Шумукові: "Ви тут не відкривайте рота, бо Ви є комуністична зараза". Ро-манюку: "А Ви не священик – Ви зрадник!" Ну, словом, витворяє такі речі. Але найбільший злочин який був... Караванський мав його вбити – Караванського ти знаєш? Якби Караван-ському не безрозмірна шкарпетка, Валентин був би вбитий. Спасло те, що Караванський промахнувся. Він узяв шкарпетку, поставив у неї електробритву "Харків". Підйом о шостій годині – всі посхоплювалися, а Валентинові менти нічого не кажуть, бо це ж Мороз, бо ЧК над ним трясеться: не чіпайте його! Світ кричить. Мороз спить у камері з Караванським. А Караванський – старий політв'язень, все життя в тюрмі, такий «професійний шпіон». Цей недоторканний спить, а він бере в шкарпетку харківську бритву, підходить – і тою бритвою по чолі його! (Сміється). Але коли він брав розмах, шкарпетка натягнулася, і бритва по по-душці, а тільки шкарпеткою чоло притиснув. Валентин скочив. Розбор іде: "Святославе, що Ви робите? Чужинці сміються!" – "Навіть коли спить, роздражає", – каже. А він – ну стра-шно противний чоловік!
От дивися – ми передаємо інформацію. У нас були завербовані менти. О дванадцятій го-дині в них зміна кінчається. А ми лишаємося, до другої в нас робота. Ми використовуємо колишніх поліцаїв зі Львова – вони виносили папірці з робочої зона в житлову. Бо ми в ро-бочій зоні теж усі зустрічалися, корективи всякі вносили – що написати, як написати. А ці колишні поліцаї переносили нам, але при тій зміні, де є наші куплені менти. Там Лозинсь-кий Іван був такий. "Так, Іване, оце збирайтеся зараз, підійдете до мента, скажете, що у Вас голова болить, і він Вас випустить у житлову зону". Бо о другій годині будуть інші менти – не всі менти наші. А за Валентина роблять кримінальники, він по дворику бігає. Він поба-чив, що той Лозинський пішов – і: "Випускайте мене!" А ті менти зразу Лозинського назад, бо вони ж не мають права безпідставно випускати. То, чоловіче, нам мало не зірвав те все! А він: "Випускайте, і все!" Отакі викидав номери.
І ми вирішили звернутися на волю за допомогою, аби з волі трохи вплинули на Валенти-на. Бо він страшні речі витворяв, аморальні речі! І знаємо, що Картер із Брежнєвим мають зустрічі – значить, Москва буде робити подачки Заходу, тобто двох-трьох випустить, а ре-шту буде тримати, буде замилювати очі. А перший хто? Першого від нас випустять Вален-тина, бо то ж елементарно: його найбільше знають, про нього кричать. Приїде ідіот туди, ну ідіот приїде! Ну дивися, дістає листа – він діставав багато листів «з-за бугра». Усі, хто діс-тав листа, зразу читають, а він поставить його у дворику і чотири години навколо ходить. Це, каже, інструкції прийшли звідти для нього. Жиди сміються, ті сміються з нього, а він ходить. Ми підпільно попросили допомоги через Сахарова, це пішло у Львів.
В.О.: Шумук писав листа?
Б.Р.: Ні, то ще до листа не дійшло – ще ми просимо зверталися до своїх, аби простими листами спам'ятали Валентина. Оленка Антонів, та ж Ірина Калинець та інші, коли Вален-тина взяли 1970 року, то вони пішли в КГБ, що вони будуть за нього сидіти, аби Валентина випустили. Такі наші патріотки, знаєш… Ми звертаємося до них, розповідаємо, що він вит-воряє, що він нікого не слухає. Всі ми є шмель, а він, Валентин, є великий вождь. Дістаємо з волі листи – від Михайла Гориня: «Підніміться від тих випарів, підніміться, подивіться, хто навколо вас – та це ж така людина!» Бачимо, що ми не знаходимо підтримки, ми не мо-жемо нічого зробити. Я Олені Антонів написав підпільного листа – і тим викликав страш-ний вогонь на себе: хто такий Ребрик, та що то таке? Бо Валентин Мороз – це є герой, геть-ман і наступник Бандери!
Бачимо, що йдеться до того, що точно будуть випускати. Шумук підтримує контакт зі своїм братом Іваном, один лист на місяць. Іван пише в Канаду. А вони з сусідніх сіл: Шу-мук з-під Любомля, а Мороз із-під Горохова. Шумук пише Іванові «Валентин Горохівсь-кий» (і ми його називали «Горохівським»). Ми прийняли таке рішення, бо не маємо виходу: приїде за кордон божевільний чоловік! Скажуть: цей найкращий (так воно і вийшло, коли він приїхав), то хто там решта, що вони собою представляють? – Ганьба! Шумук легенько натякне Іванові, що то не такі вожді, як ви собі уявляєте, все набагато складніше…
Але лист іде через цензуру, і ми це усвідомлюємо. А чекісти все це бачать, що він тут робить. Читають, що Шумук пише, і їм повністю картина ясна. Тоді вони пишуть кілька статей – був такий з Дніпропетровська, забув його прізвище, журналіст кагебістський при-їжджав, єврей, чи Гавронський, Гайсинський…
В.О.: Леонід Гамольський. Він і проти Івана Сокульського писав.
Б.Р.: Він спеціалізувався на цьому. Оті статті "Вожді і вожденята" в "Молоді України", навколо всього того, що Мороз чинить, і Шумуків лист. Вони там подають не зашифровано, як Шумук пише, а називають речі своїми іменами, що Шумук мав на увазі, бо вони ж ба-чать, їм не тяжко здогадатися. І вони ото використовують і друкують у пресі.
В.О.: Так, десь 1977-78 року й мені в село прийшов конверт без зворотної адреси з лис-том Шумука про Мороза. Звичайно, це кагебісти прислали. Вони ж контролювали мою по-шту.
Б.Р.: Тоді всі накинулися на Шумука, накинулися на мене, бо ми ті листи писали. Усі на захист Валентина. Всі були на його боці – тільки я, Шумук і Романюк трохи, вже після того, як Гель ударив Романюка...
В.О.: А Гель був прихильником Мороза, так?
Б.Р.: Але чому? Ще не було Мороза, як Гель ударив Романюка. Гель має свої хиби. Він патріот, файний хлоп, але... Ну, підбив собі обцаси вище і каже, що так Бандера робив, і хо-дить, чекістам це каже. Що Бандера – то його вуйко і в такому дусі – ну, любить поставити себе. І дуже не любив Романюка. Ну, ти люби чи не люби, але він його вдарив. Але Рома-нюк є священик, і як би ти не хотів, але ж то треба поважати. А Гель ударив, ударив так, що Романюк упав. Гель дуже не любив Михайла Осадчого, ще з першого ув'язнення. Михайло працював в обкомі партії, він був східняк – то чекісти зовсім інакше до нього ставилися на-віть у лагері. Чекісти підходили до нього як до свого, вони вважали, що він ще не втраче-ний для них чоловік. Крім того, знали Михайлові слабі сторони: Михайло дуже любив поїс-ти, і вони на цьому грали. А Гель: «Це зрадник, він завтра або післязавтра зрадить». Він розпускав всілякі чутки й на волі. Він Михайла ненавидів, і ми мусили захистити Михайла. Поки нема матеріалів, то мало що там тобі в голову стрілить, що то зрадник чи не зрадник. Романюк Гелеві сказав: «Ти припини тероризувати Михайла». А Михайлові вже почали чо-ртики видітися, каже: «Не хочу в камеру йти, бо там он у куті чорти і багато чортенят ма-лих». То вже галюцинації, довів його Гель. Тут включився Василь Романюк та почав Івано-ві лекцію читати, зауваження робити. А Іван ударив його, Василь упав. Це в робочій зоні, ще на Сосновці. Впав священик, ми втрутилися в той конфлікт, а Іван Гель оголосив голо-дівку. Пішов на смертельну голодівку.
В.О.: Це стоденна голодівка?
> Б.Р.: Так. Коли було 90 днів, приїхав Валентин Мороз із тюрми. Валентина ми прийня-ли. А він такий приїхав, як булочка, – гарний такий! Ми собі по тих публікаціях уявляли, що там його б'ють, що він голодує, – а він гарний, повненький. Ми йому все це розповіли, він сказав: «Я розберуся. Кажіть, кажіть». А камера, в якій Іван голодував, виходила на прогулочний дворик. І Валентин ото підійде: "Іване, як ти там? Добре? Тримайся, Іване! Не знімай голодівку!" Ми його просили, щоб він сказав, аби Іван її зняв, бо немає причини ту голодівку тримати, щоб іти з цього світу. Він уже три місяці голодує. Словом, Валентин став його підтримувати. А той йому дуже дякував за підтримку. Правда, він недовго вже голодував – ще десять днів поголодував, а потім відступив. Його там силою почали годува-ти. Але Іван упертий – як сказав, так і робив. Тому він був прихильником Мороза. Скоро вияснилося – Валентина справді забрали, потім Гінзбурга, Кузнєцова...
В.О.: Це 1979 року. 18 червня було підписано ОСВ-2, а десь перед тим їх і забрали.
Б.Р.: Так, у той же час забрали. Я пам'ятаю добре, як нас нікуди не випустили, лагер майже оточили, звідусіль начальство приїхало. А Едік Кузнєцов у нашій камері був. Так прийшов начальник лагеря, спитав, який розмір одежі він носить, черевики.
В.О.: Тоді кого випустили – Кузнєцов, Димшиц, Мороз?
Б.Р.: Гінзбург і ще хтось з євреїв. Від нас пішли Мороз і Кузнєцов. А їх, по-моєму, сімох випустили.
В.О.: Та нібито чотири – за двох совєцьких шпигунів, які мали по тридцять років ув'яз-нення.
Б.Р.: Може. Словом, Валентин поїхав, і вся подальша його діяльність підтвердила, що ми мали рацію. Але слава Богу, що він там уже повів себе не так страшно, як ми думали. Але так само багато, розповідали, наламав він там дров, його Славині люди (Слави Стець-ко. – В.О.) там зі сцени стягали, мало не били. Бо він приїхав – вождь, він мав ними керува-ти, а тамті не хотять підпорядковуватися, і все ставили на місце. Словом, вибили його там з колії. Він там почав журнал видавати чи радіостанцію якусь там створював... До нас чутки доходили – нічого серйозного від нього на еміграції Україна не дочекалася.
КУЧИНО
> Ну, а ми сиділи. І досиділися до того, що тих звільнили, а нас поперли на Урал. Ввели війська в Афганістан...
В.О.: І коли Вас повезли на Урал?
Б.Р.: Це в кінці 1979 року.
В.О.: На Урал? А не вісімдесятого, першого березня?
Б.Р.: А може.
В.О.: По-моєму, 1 березня 1980 року. Було вас 32 чи 33. Один помер у дорозі, так? Чи це не на цьому етапі?
Б.Р.: Ні, не на цьому. Було 33 нас. Привезли нас туди, може, і 1 березня.
В.О.: Це вже з Вами і Олекса Тихий був, і Левко Лук'яненко – із членів Української Ге-льсінкської Групи.
Б.Р.: Я йшов на заслання в 1981 році. Я ще зі Стусом зустрічався один раз.
В.О.: А коли Ви з Кучино пішли на етап?
Б.Р.: 28 квітня 1981 року мене взяли з лагеря. Термін кінчався 23 травня.
В.О.: А мене в Кучино привезли вже в кінці того року.
Б.Р.: Війська в Афганістан ввели коли?
В.О.: 29 грудня 1979 року.
Б.Р.: Тоді ти маєш рацію – це було в вісімдесятому, в березні нас туди привезли. Бо коли війська були введені, то ми ще були там, у Мордовії. Сахаров тоді збунтувався.
Як привезли в Перм, то там страшний барак, ізоляція. У Сосновці ми могли зустрітися ранками, як я про це казав, на умиванні. Кіно там крутили в коридорі, то нас випускали, ми могли зустрітися в кіно. Всі камери відкривали, всі виходили, сідали, і нам крутили кіно. На роботі в цеху могли зустрітися. В баню вели – там могли теж зустрітися, хоч і не всі, але частина могли. Тут же, в Кучино, стала повна ізоляція. Якщо ти в камері сидиш, то ти ніко-го більше не бачиш, крім тих людей, з якими ти в камері. І на прогулянці, і в лазні. Правда, тут уже була каналізація, унітази зробили. А дворики такі зробили... А ти був у Кучино?
В.О.: Я там шість років провів.
Б.Р.: Там такі колодязі, залізом оббиті. Ми з Шумуком сиділи.
В.О.: А в якій камері?
Б.Р.: От як тільки заходиш у коридор, то отут ця перша – який її номер?
В.О.: Сімнадцята, мабуть. Там перший кабінет начальника, тоді санчастина, потім кухня, за нею – 17-а камера.
Б.Р.: Ні-ні. Входиш з прогулочного дворика, ліворуч. Отам, де далі ніхто вже не жив, там починалися робочі камери і карцери.
В.О.: То 12-а камера. На два чоловіка?
Б.Р.: Два чоловіка. Оце я там був з Шумуком, поки Шумуку не прорвало виразку, пішла кров, його взяли в лікарню. Я довго був сам, бо думали, що він повернеться, а потім прийн-яли рішення, що він не вернеться, а піде вже на відкриту зону, бо він тяжко себе почуває. (Після відбуття третини особливого режиму в`язня, за відсутности порушень, могли пе-ревести на відкритий, безкамерний режим. – В.О.). То мені дали Бердника.
БЕРДНИК
Ну, з Бердником у мене – то страшна справа. Ми, коли ще в Мордовії були, то дізналися, що він арештований. Про нього легенди ходили, такі позитивні, оці його фантастичні рома-ни «Чаша Амріти», «Зоряний корсар»…
В.О.: А, то справді видатні речі. І я ними захоплювався. Бердник – найкращий наш фан-таст.
Б.Р.: Абсолютно. Я знав це. Ось тут один свідок, який на мене свідчив, написав статтю... Ковтун – великий націоналіст, а фактично людина, яка працювала проти. Розказує, який Бердник великий чоловік, як він 40 днів не їв, а йшли на Говерлу студенти, які їли постійно, і він між ними. То він сорок днів не їв, але перший вийшов на Говерлу. Такі ходили харак-теристики на нього! А в більшовицьких газетах про Бердника писали: прийшов високий чо-ловік лекцію читати, і перш ніж розпочати лекцію, підняв очі і палець догори і сказав: "А все ж таки Він там є!" Ми це читали з захопленням, хоч і знали, що більшовики перекручу-ють. І все це спрацьовувало Берднику на користь. А тут він очолив після арешту Миколи Руденка Українську Гельсінкську Групу в Києві, і ось мають його і Віталія Калиниченка привезти до нас. Бердника другий раз ув`язнено. А з Калиниченком я теж перший раз сидів на Явасі. Мають привезти. Бо куди його подінеш? До нас привезуть. І от я зі своєї дванад-цятої камери... Так-так, Василю, то 12-а. У цьому дерев`яному щиті є дірка від цвяха, і че-рез цю дірку мені видно було, як виводять людей на прогулянку і заводять з прогулянки. То я міг знати, хто є в лагері, а кого немає. А за мною там далі були карантинні камери, карце-ри. Приносять їсти туди і когось виводять. Я собі бачу в ту дірочку: ведуть високого, сиво-го, вже в смугастій одежі. Думаю: точно Бердник! А в мене Шумука нема, місце є, і мені дуже хотілося з ним посидіти. І от я вже балдію від того… Пам'ятаю, як же я хотів з Берд-ником посидіти. І стежиш, де там двері грюкнули, кого в карцер посадили...
В.О.: Так-так, у тюрмі за звуками визначаєш, що там діється.
Б.Р.: Був там кагебіст Чепкасов. А чекісти ще в Мордовії воювали, кому з ким сидіти. І хоч під кінець і рахувалися з нами, але все одно мішали, щоб ти не сидів, з ким хочеш. А в Пермі, як ми приїхали, вони відразу змінили тактику і почали питати, хто з ким хоче. От чому я з Шумуком попав? Бо вони ще як тільки нас привезли, ще шмон ми не пройшли, а вже спитали, хто з ким хоче сидіти. Так що вони там трошки змінили тактику.
Тиждень минув – мене викликає Чепкасов: ну що там, як? Ну як – нормально все. "Ми вам хочемо підселити людину". – "Та то ще залежить кого". – "То інтелігент, файний, то ваш земляк". А я ж іще не знаю, чи він мене перевіряє – може, якщо я відразу скажу, що да-вайте, то він зробить навпаки? А мені-то хочеться з Бердником! І я веду таку гру з ним, аби не дати зрозуміти, що я дуже хочу. Кажу, що я даю перевагу не людині, а його якостям, чи тяжко з ним сидіти, чи ні. Коли він сказав: «Та то ваш земляк, писатель-фантаст», то я ка-жу: "Бердник? Ну, письменники так само є різні, але я не проти, звичайно. Мій земляк, письменник – давайте, хай іде". Приводять його через п'ятнадцять хвилин. Він приходить, знайомимось, я до нього "Олесь Павлович", а він мені каже: "Не називайте мене Олесь Пав-лович". – "Перепрошую, а як же?" – "Пане Олесь або пане Берднику". – "Я вибачаюся. Мені дуже приємно, але я знаю, що наші люди зі Східної України не всі люблять слово "пане". Мені приємно Вас так називати, і я буду Вас так називати".
У мій обов'язок входило ввести його в курс справи, як тут є, яке тут життя та все інше. По-перше, я був на нижніх нарах, то я йому поступився місцем: ось тут будете спати, а я йду нагору. А камера така, що якщо один ходить, то другий мусить сидіти чи лежати. Там у мене було трошки маргарину, цукерки. А він же з дороги, то я дав йому: "Те, що тут у тум-бочці, – це все наше, пане Олесю". Ну, радію безмежно! Познайомилися, все як має бути. Я його ввів у курс, що в нас якщо викликає кагебіст, то як повернешся, треба розказати, що він хотів. Чому це робиться? Не тому, що ми не довіряємо один одному, а просто інформу-ємо: по тому, які вони ставлять запитання, можна прогнозувати, що вони хочуть. У нас так було прийнято завжди, і я кажу це не тому, щоб Ви мені розказували, бо мені вже скоро звільнятися, але щоб Ви комусь іншому передали, що так прийнято і узаконено в'язнями.
Василю, я тобі кажу, що, може, з місяць усе було нормально. А потім він починає: до обіду це є одна людина... До обіду це є Христос, а після обіду це сатана, чесно кажу. І що ще? Він щось пише і ховає від мене. Я й так погано бачу, а він щось пише, і коли я підхо-джу, то він ховає. І я того не люблю, щоб коли я пишу якісь чернетки, аби хтось підглядав. А він, тим більше, письменник, – їх же нема таких, щоб відразу начисто писали, я прекрас-но все розумію. Може, йому незручно, тому він там щось ховає. А свої листи, які він пише додому, він усі мені читає, які з дому отримує – так само. Бо мої окуляри – не для читання, я не бачу. Все читає. Про жінку багато розповідав.
В.О.: Так, я знаю її – вона мого року народження. Десь із рік тому я мав з нею довгу розмову. Вона дуже гарно розповіла про Бердника, але починаючи з 1971 року, коли з ним зійшлася. Сокоринська Валентина.
Б.Р.: У них маленька дочка народилася, мала тоді вже три рочки. Назвали... як квітка... Громовиця. І коли він починає: "Богдане..." А в нас там, коли сонце заходило, то захід сон-ця був дуже гарний, там ліс. "Ви подивіться, [нерозбірливо] отак приходиш додому, відчи-няєш холодильник, а там така пляшечка горілки, вся інеєм покрита. Інеєм вона покрилася, ти її відкриваєш, ковбаска там, сало, і так буль-буль-буль, наливаєш. А тут поруч тебе дру-жина або дівчина гарна лежить..." Я йому кажу: "Пане Олесю, забудьте про це – не можна такі речі навіювати, бо це страшне! Не дай Боже, почує ворог – вони на цьому зіграють, що Ви тому надаєте значення! І про те "буль-буль" забудьте. Або не треба було сюди йти! Біг-ме, перед тим як іти на шлях боротьби, треба було думати про "буль-буль". А вже як Ви сюди прийшли, то зараз тільки один шлях (а він мав шість років) – відбути до кінця без "буль-буль"! Не нагадуйте, і забудьте й ту, що лежить там! Вийдете – а потім, там уже "буль-буль"". Поволі-поволі заходили там наші розмови на такі от речі. У нього одного дня Сахаров спаситель, а на другий день – продався. Як правило, я відступав, бо знав, що ті письменники кожен має свої химери.
В.О.: Тим більше – фантаст...
Б.Р.: І я відступав, у нас до сварки ніколи не доходило. Але менти мене знали більше, ніж його, бо я давніше сиджу. А Бердник і Ребрик – подібні прізвища, для тих «нацменів». І ось одного разу відчиняються двері. А ми з ним до панельок, що йдуть до прасок, причіпля-ємо шнурки. Навпроти тої ментівки була наша робоча камера, а через камеру – наша жит-лова камера. Відчиняються двері: "Ребрик, пошли!" А це після обіду. Ну, йду – викликає начальство, мабуть, бесіди, бо мені ж залишилося трошки більше півроку – будуть бесіди пристрілочні.
Приходжу в кабінет Чепкасова, кагебіста того. Кабінет у самому торці. А там стоїть стіл, на ньому закуска, пляшка коньяку, і сидить незнайомий мені чоловік. Ми тих кагебістів усіх знали. Василю, я тобі кажу, коли я переступив поріг і сказав, навіть підкреслив: «По-літв'язень Ребрик. Слухаю вас». А там забороняли казати "політв'язень", але ми то акценту-вали. І дивлюся на стіл – думаю: «Провокація. Точно провокація. Та ще й незнайомий…». А він, цей кагебіст, встає з-за столу й каже: "Я вас не кликав! А хто вас сюди привів?" Кажу: «Прапорщик привів». Він встає, виходить за мною. Я думаю: «Слава Богу». Мені легше стало. Я виходжу в коридор, а він каже прапорщику: "Кого ви мені привели? Бердника!" І все – мене приводять у камеру, а Бердника забирають. Ти собі уявляєш – я відразу згадав, що він говорив, оте "буль-буль-буль", оте, що він там щось ховав!
Ага, ще голодівки – о шостій ранку пише, що він на голодівці. О пів на восьму збирають посуд, що роздавали – він не брав, бо він голодує, – а коли миски збирають, то він пише, що знімає голодівку. І через день отаке. Я йому кажу, що ти дискредитуєш себе, не роби цього – або голодуй, або не голодуй. На цьому в нас був зрив отакий. Я вже в тому світлі почав щось інакше переварювати.
Минає, може, з півтори години – його нема. Тут ніяка робота не береться. Приводять. Прийшов, сів – і прив'язує далі ті шнури. Я біля вікна, а він тут біля дверей – там маленька камера. Чекаю хвилину, дві, п`ять, десять – мовчить. Я тоді питаю: "Пане Олесю, що це зна-чить?" А він: "Що це Ви маєте на увазі?" Я так узяв його за руку й кажу: "Лишіть оті шнури. Що я маю на увазі? Я маю на увазі коньяки, і то, і то". – "А Ваша яка справа?" – "Яка моя справа? Ви українець і я українець. Ми за одну справу тут сидимо. Я кінчаю другий термін ув'язнення, і мені з побачення й одного цукерка не давали винести, і нікому з моїх друзів, повертали всі продукти, нікому не давали. Я цього не бачив. А Вам приносять сюди – це що? Це ж плата за щось?" А він до дзвінка, а ті, що навпроти, вже чекали. Перші двері зразу відчинилися, тільки ґрати лишилися, і той капітан і два прапорщики, як горобці: "В чем дело?" А він до них (плаксиво): "Я честный советский человек, а вы меня посадили с этим националистом, бандеровцем!" Це на мене. "Они все продались этим американцам, а я честный человек!" Ага, «жидам і американцям». Я підійшов і врізав йому раз, ударив його.
В.О.: А він же здоровенний – як Ви зважилися?
Б.Р.: Я його вдарив.
В.О.: І це менти дивляться?
Б.Р.: Вони на дверях, за тими ґратами. Вони це слухали, що він напівплачучи говорив. Але як він сказав, що ми продалися... Він казав, що ми націоналісти – то я себе і вважав на-ціоналістом, я ним і є, і стараюся бути. Але старався бути не дурнем, щоб мене ображали. І коли він сказав, що ми продалися, то я врізав – один раз. А вони зразу відчинили й другі двері, ґрати, і його забрали. Забрали, грюкнули дверима. А то, може, десь о пів на п'яту, а о п'ятій знімають з роботи. Знімають з роботи, прийшов я в житлову камеру – нари порожні. Де Бердник, де Бердник?
А по тому настає осінь, зима – опалювальний сезон. І треба було кочегара, палити. А я в Сосновці був професійний кочегар. Мене і в Кучино водили палити. Палив один поліцай, Кнап такий був. Він за львівську поліцію сидів. Він в одній зміні, в другій я.
В.О.: Це вас із камери туди водили, на відкритий режим?
Б.Р.: З камери поки що водили, а потім мене перевели на одну третину, на відкритий ре-жим. (З відбуттям 1/3 терміну в`язня особливого режиму за відсутности порушень могли перевести на безкамерний, відкритий режим. – В.О.). А поки що водили поза бараком з то-го боку, попри прогулочні дворики – приведуть у кочегарку і в кочегарці закриють. А я там завжди зустрічався з Кнапом, котрий був на відкритому режимі, і кажу: "Слухай, Остапе, коли привезуть вугілля (а там вугілля привозили вдень, кочегарка працювала на вугіллі, і хто вдень кочегарить, то має вдень завезти тачкою те вугілля, закрити кочегарку і там уже собі палити), бо я в другу зміну, а тобі вдень привезуть, ти старший чоловік, а мені потріб-но для фізичного навантаження, я буду носити його". А фактично мені було потрібно, аби двері були відчинені, щоб я поносив трохи та, може, десь із кимось зустрінуся.
І ось вони мене водили звідти. А привезли Шумука з лікарні. Його пустили не в криту, а в санчасть. А поруч був кабінет лікаря – там санізолятор і кабінет. А лікаря там не було, то зробили там майстерню для Олеся Павловича, для Бердника. І коли мене вели поза прогу-лочними двориками в кочегарку, Шумук одного дня побачив мене, почав вистежувати ме-не, коли мене ведуть, і кричати. Я чую – голос Шумука: "Богдане, я задихаюся!" Думаю, що таке, чому він задихається? Шумуків голос – звідки він тут узявся? Але це мене заінтригу-вало. Я кажу тому Остапові Кнапу: «Залишай мені завжди вугілля». Бо я ж хочу вияснити. А менти, коли там Кнап був, то вони не стояли біля нього, а як я – то вони стоять, хоч і мер-знуть, але хочуть вишколитися. То вони тому солдатові, що на вишці, скажуть: "Ты смотри там за ним, а нам позвонишь, если что". А самі пішли та грають у доміно в себе. Я через тих хлопців, що в бані тут працювали, поліцаїв...
В.О.: Грицько Кондратюк працював?
Б.Р.: Так, Кондратюк – файний хлопець. Він, по-моєму, десь зі Східної України.
В.О.: Він мій земляк, він із Козіївки Коростишівського району. Це так п'ять кілометрів полем від мого села.
Б.Р.: Я ж кажу, що звідти, він файний хлопець. Від нього я довідався, що Бердник тут художником – розумієш, оце від мене його забрали, помістили в цей кабінет, тепер там різ-ні фарби, від яких Шумук задихається, а той малює лозунги!
І ось одного дня Кнап залишає мені вугілля, я тягну як можна довше, аби мент від мене пішов, і я досягаю мети – менти сказали солдату на вишці, щоб від дивився за мною, щоб я нікуди не пішов. Я покидаю те вугілля і вриваюся туди, на одну третину, тобто в закриту зону, підходжу, а там картини намальовані і в коридорі понаскладені – агітаційні. Питаюся у Данила через зачинені двері, а той каже: "Та тут ота скотина Бердник малює, я його про-шу, ацетон душить".
А тоді Іван Гель був на відкритій зоні, ми з ним мали порахунки щодо Валентина, ще з Сосновки. То ми не особливо дружили, бо він же вдарив Романюка. Він бачив – я був бо-жевільний! Я все це потрощив, що Бердник там намалював, бігме, усе порвав, потрощив. Фарби які були, пензлики – летіли через запретку. Коли я вже все порозкидав і побив, то почав дивитися, хто навколо. А тут від одної третини був паркан з проволокою, ворота такі з колючого дроту. Дивлюся – а тут три менти і Бердник з тої сторони дроту на мене йдуть. Я побачив Бердника і тих ментів і кажу так через дріт до Бердника: "Курва твоя мама!" А він – тікати звідти, він утік! Хоч я би все одно не перейшов через той дріт. Він утік, а ті ме-нти залишилися: "Иди в кочегарку!" Відчинили двері, я собі потихеньку пішов у ту кочега-рку, позаносив вугілля, бо не все ще зробив.
Мені більше не дозволяли вугілля заносити, Кнапові сказали. То більше я не бачив Берд-ника, я не знав, де він.
В.О.: А його були повезли до Києва, і досить довго він там був. А повернувся з такою бородою... Це коли Олексу Тихого карали за вуса. Я один раз його бачив, коли нас у неділю до лазні вели.
Б.Р.: Тоді вже почали говорити, що він щось там пише, що кіно знімається. Ото де він сидить над Дніпром, знаєш?
В.О.: Кагебіст Ченцов нам казав, що такий фільм з'явився. Що Бердник взяв участь у то-му фільмі. У вишиванці, з бандурою над Дніпром. Фільм проти дисидентів, проти Сахаро-ва.
Б.Р.: Я це кіно пізніше бачив. Правда, мене через деякий час перевели на одну третину.
В.О.: Як – після цього погрому Вас перевели на безкамерний режим? І Вам за це нічого не було?
Б.Р.: Абсолютно! Я чекав щонайменше 15 діб. Ну, я його вдарив ще в камері, викликав мене Чепкасов, я чекаю, що вранці прийде начальник лагеря і мені зачитає постанову на карцер. Капітан тоді був, як його... В.О.: Долматов?
Б.Р.: Долматов. Начальник дільниці особливого режиму. Не начальник лагеря, не Жура-вков. Оцей прийде і зачитає. Василю, бігме, що дивно мені: Чепкасов мене викликав. «Так, дав по морді – не знаєте, за що? Ну, за що ви йому платите? Більше того, за той коньяк, шматок ковбаси чи за яблуко я б його не вдарив – але ж він каже, що ми продалися! Це я продався комусь? За що я продався? Я врізав йому. Я не жалію – давайте 15 діб чи що там, судіть, що побив». Така в мене була розмова. Але абсолютно нічого! Другий раз – оце я по-трощив усе, повикидав усі пензлики, всі фарби порозливав, у запретку, поза запретку. І ні-чого мені, тільки через місяць перевели на одну третину. Вони, мабуть, рахувалися з тим, що в мене кінчається строк – 28 квітня 1981 року мене вже вивезли з зони. Я ще трохи по-був на одній третині, недовго. Шумука випустили з ізолятора, він трохи побув, а потім його знову забрали в лікарню, і більше я вже його не бачив. Я виїздив – Шумука в зоні вже не було, він був у лікарні. А мені нічого не було, мені навіть виговору не було. Що це – я не знаю, не можу пояснити. Але отаке було.
ЗАСЛАННЯ
28 квітня 1981 року я виїхав звідти. Як виїхав? Забрали, поперли, на кожній пересилці перевдягали в нову одежу – смугасту принципово не знімав. Перший раз перевдягали в Пе-рмі, потім поперли на Свердловськ. Я не знав, куди їду. Привезли мене в Цілиноград у тю-рму в ніч з 19 на 20 травня 1981 року. 20-го раненько з Цілинограда на "воронок" – приїхав наряд за мною – і в Кургальджино. Це районний центр Цілиноградської області, приблизно 120 км від Цілинограда в степ, туди, до Джезказгану. Привезли туди. Там КПЗ, районна мі-ліція. Мене привезли десь, може, о третій годині пополудні. А за мною приїхав комендант з Кембідаїка, дільничний. Я знаю, що в мене термін за вироком – 23 травня, і мене мають ви-пустити. 20-го о третій привезли, випустили з "воронка", дали там баланду – і "с вещами на выход".
Я вийшов з тої КПЗ – коридор відчинений надвір. Дивлюся – надворі оці жовті кульбаби, зелене все, і жовтих кульбаб страшне скільки! Це перед входом у міліцію. Відчинено. Я по-ставив той свій мішок у коридорі. Менти там сидять, регочуться, а я в коридорі стою. Ду-маю, що це, мабуть, провокація, але полегеньку так від мішка йду туди. Я тоді вже не ку-рив, покинув у 1975 році. Перевіряють. Нічого не кажуть. Я вийшов, став на сходи перед міліцією. А мішок там лежить. Я сів на лавочку, де ті кульбаби жовті, – ніхто нічого не ка-же! Потім вийшли й вони, виходять-заходять. Пішов, ліг на траву – то так гарно, знаєш, як на килим. І раптом дивлюся – лейтенант, Нурбай його звали, каже, що він мій комендант, з Кембідаїка приїхав, ось моя справа, він знайомиться. "Он бачиш, там "жигулі"? – 46-10, як нині пам'ятаю, бо я ще дотоді "жигулів" не бачив. – Ото "жигулі" світлого кольору, бери мішок, іди туди, а я зараз прийду, бо тут ще якісь формальності". Я взяв свій мішок, пішов до тої машини, думаючи, що вони там мають якусь КПЗ, мабуть. Його нема, того Нурбая, машина його зачинена. Я постояв. Продають пиво. Коли я підійшов до того пива (а я мав 500 рублів, але сховані ще), то вирішив купити бокал пива. Підійшов, а мене як побачили хлопці (а там кримінальників-засланців – страшне!), обступили, бо я був у одежі зека-рецедивіста, смугастій – словом, купили мені те пиво, я собі випив аж два бокали. А там тепло.
Дивлюся – Нурбай прийшов і крутиться біля тієї машини. Сідай – сіли. Їдемо. А їхати треба 60 км. У машині, коли ми вже проїхали десь із 30 км дороги, я його питаюся: "Нур-бай, а там що – не тюрма?" А він каже: "Ні, яка тюрма – там нема тюрми. Там є для тебе однокімнатна квартира у фінському будинку, ти будеш там жити". – "А у мене ж то строк ще не закінчився!" А він каже: "Як не закінчився?!" І зупинив авто. І зразу в той портфель, де моя справа. Кажу: "Сьогодні двадцяте?" – "Двадцяте". – "А в мене двадцять третього кі-нець". Він подивився – справді. Але є ще якийсь інший папірець, прокурорський. Сказав, що прокурор підписав, він і буде відповідати. І вже не захотів повертатися, привіз мене в той Кімбедаїк і каже: "Отут ти будеш жити". Я пішов під ту хату – а то не хата, а кузня, брудне все там. Ну, як я піду сюди жити? Там павутиння. Жив якийсь засланий криміналь-ник. Ну, страшне – копита, щурі. Нурбай сказав, що завтра він скаже коменданту, тут побі-лять і все зроблять, а поки що мені треба пожити в тому гуртожитку, де живуть побутові в’язні.
Я там справді, може, з тиждень пожив, поки вони зробили ремонт у тому фінському бу-диночку – побілили, підлогу зробили, помалювали. Була така нормальна хатка, але в само-му центрі села, все було на виду, і я там жив.
Я зав`язав добрі контакти, не знаючи того, що в казахів авторитетом користується нача-льство. А мені треба було мати добрі стосунки з головою сільради, з директором радгоспу, з тими замполітами всякими, аби добре до мене ставилися. І я з ними зав'язав контакти. Мене рятувало те, що я отримував багато бандеролей, посилок. Я не знав, що джинси на волі коштують триста рублів – я їх міг за трилітрову банку сметани віддати. Чаї цейлонські (мені, знаєш, присилали такі суперові чаї!) я їм просто роздавав, і тим фактично їх пригор-нув до себе. Чекісти приїжджали і давали казахам завдання, а вони мені все розказували. Вони мені фактично допомагали. То мені там було добре.
Я працював на ремонті стаєнь, бо то радгосп, де відгодовували биків на м'ясо. А потім вибухнув котел – у цьому селищі була баня, обслуговували ту баню один кримінальник за-сланий і німець з місцевих жителів. Німець ніби директором був, а в того кримінальника солярка підтікала з форсунки, електрику виключили, а солярка текла. Він там сидів. Елект-рику дали, пішла іскра – і все вибухнуло. Був жіночий день, то, кажуть, жінки там бігали і тазиками прикривалися. Ту стару баню рознесло, то побудували новеньку з сучасними су-перкотлами. І їм треба машиністів котла. А в мене є документ, що я є машиніст котлів з ви-соким тиском. А казахи в техніці не розбираються, бо то глухе село. То цей німець запро-понував мені роботу. А яка там робота – там усе автоматика, а треба сидіти і контролювати. Коли Андропов пішов з КГБ і став на місце Брежнєва, ось зразу після цього я став працю-вати в тій котельні.
Я працював чистенько, але робив спроби виїхати за кордон. Я одержував з цілого світу дуже багато і посилок, і листів. "Міжнародна Амністія" шведська, англійська, німецька пи-сали мені, підтримували контакти, виклики присилали – я їх мав купу. Я зробив шість спроб виїхати. Спочатку мені сказали, що поки не закінчиться заслання, не можеш виїж-джати і навіть ставити питання, бо паспорта не маєш. Я відбув заслання, але підготував їх, що я постійно буду жити в Казахстані, що я не хочу на Україну, бо на Україні мене знову посадять – я хочу жити в Казахстані. Таке я всім людям там кажу, розпускаю чутки мето-дом «чорної пропаганди».
Я зробив шість спроб виїхати на лікування очей на Захід. А кожна спроба – через півро-ку, бо як тобі відмовили, то тільки через півроку можеш знову звернутися. Мені відмовили шість разів. Востаннє – коли я написав Горбачову. Це вже 1987 рік, вже перестройка роз-кручена – то й Горбачов відмовив. Не сам він, звичайно, а комісія. А мені вже почали сни-тися гриби, ліс, уже захотілося додому. Я плюнув на те все і поїхав сюди, в Івано-Франківськ.
В.О.: Це коли Ви поїхали?
Б.Р.: Липень 1987 року. Я сам собі добровільно на три роки продовжив заслання, дума-ючи, що звідти буде легше виїхати. Нічого не вдалося, і в липні 1987 року я приїхав сюди.
Тут знову почалося: а, рецидивіст? – за 21 день не пропишешся, не станеш на роботу – «дармоїд», можеш загриміти знову на чотири роки в кримінальну зону. Але, слава Богу, мені вдалося прописатися у добрих людей і знову стати на роботу вантажником. У мене бу-ли віддавна добрі стосунки, і я працював вантажником. Це вже 1988 рік. Тут відновилася УГГ. А листи я вже переключив на Станіслав. Мені прислали три виклики – шведський, ні-мецький і англійський. Запрошення поїхати на лікування. Я взяв усі ті три виклики, отак перетасував, витягнув – німецький. Думаю, перевірю на вошивість КГБ Івано-Франківська. Не маючи надії, здав документи на виїзд і ходжу собі далі. Тут великий мітинг у Львові 10 грудня 1988 року – 40 років Декларації прав людини. Сьомого приходжу додому, завтра зранку заглядаю в поштову скриньку – поштівка: прийти в ОВіР, принести 201 карбова-нець. Я вже знав: 200 – це віза, а 1 – це бланк.
Я зрозумів, що мене випускають. Щоправда, я ще поїхав у Львів, зі Львова повернувся через два дні, пішов забрав паспорт і 22 січня 1989 року я опинився в Мюнхені.
ДІАСПОРА
Опинився в Мюнхені, і дуже мене вразив стан нашої діаспори. Я собі уявляв, що то є на-багато серйозніше, ніж воно виявилося насправді.
В.О.: А з ким Ви там бачилися?
Б.Р.: З усім бандерівським центром Слави Стецько.
В.О.: Анна-Галя Горбач була там, у Мюнхені?
Б.Р.: Я в неї був удома! Я в неї вдома був, не в Мюнхені, а біля Франкфурта-на-Майні. Дуже порядні і її діти, і чоловік Олекса. Щось тепер їх не чути. А вони найактивніше нам, політв`язням, допомагали...
В.О.: Олекса вже помер. А вона приїздила в Київ з рік тому чи й менше. Вона презенту-вала книжку свого чоловіка Олекси.
Б.Р.: Він славіст високого рівня.
В.О.: Славіст, так. У Спілці письменників був вечір. Я ще так якось і сфотографувався з нею.
Б.Р.: Я теж десь маю її фотографії. Я жив у них з тиждень, вони мене запрошували. Ан-на-Галя постійно підтримувала зі мною контакти. А тепер уже, коли пішов у ту Верховну Раду, все розгубив. Розумієш, я дуже був начитався тих брошур проти націоналізму, які че-кісти видавали, і для мене ця Цепелінштрассе, 67, де отой Антибільшовицький блок народів, – це була вершина. Як я молився і просив Бога, як би мені туди потрапити!
І ось уяви собі, 22 січня 1989 року, четверта година після обіду, літак сідає, мене маса людей зустрічає. Я відразу сказав, що повернуся назад, щоб вони не думали, що я приїхав сюди назовсім, – я приїхав полікуватися, розказати вам про ситуацію в Совєцькому Союзі і в Україні, і повертаюся назад, бо центр боротьби з більшовиками тепер у Києві – це на ці-лий світ відомо. І що мене вразило – наші люди прийшли, а ніхто не святкує День Незалеж-ності, ні День Злуки. Ніхто про це не згадує. Думаю, Бог з ним. Хочу в АБН. 23-го мене ве-зуть туди. Привезли. А там бичня, три бичі сидять, нема ніякого центру! Прекрасне приміщення. Я тобі кажу, Василю, коли я, вийшовши з машини, прочитав на будинку "Цеппелі-нштрассе, 67", з одного боку німецькою, з другого українською, що то штаб ОУН-революційної, що то штаб Антибільшовицького блоку, – я собі уявляв у тюрмі, що там зі-брані представники поневолених народів… Прийшов туди, а там увесь блок – три людини: чеченець, румун і естонка, які не мають де жити. І кажуть, що то Антибільшовицький центр. Все примітивно, і кагебня, куди не повернешся, в тому Антибільшовицькому центрі. Самі кагебісти. На других, на третіх посадах – а я їх відчуваю по духу.
В.О.: На нюх?
Б.Р.: Я почав Славі казати. А тут Мудрик ходить, Кашуба (Кашуба – це голова Служби Безпеки, а Мудрик – це з "Визвольного шляху" редактор, Степан Мечник, що тепер ту Сла-ву довбе на кожному кроці). Я їм кажу: "Слухайте, я з України. Страшні речі – ви живете тридцятим роком!"
Не сприйняли вони мене. Слухаю: Надійка Світлична – ворог. Це вони кажуть. Петро Григоренко – агент Кремля, Плющ Леонід – агент Кремля. Вони що – подуріли? Я почав говорити з ними по-доброму, переконувати. Нічого в мене з цього не вийшло, оголосили й мене агентом, тому що я першим приїхав туди і маю намір повернутися. Більше того, люди до мене поперли. Я тобі покажу, у мене купа фотографій, все познімано. Люди мене пита-ються, чи треба їхати в Україну. Я кажу, що треба їхати. Ну, якщо ти там боровся, знаєш, що тебе можуть заарештувати, то не їдь. Але якщо ви себе нормально поводили, ніхто ні за що вас не осудить – можете їхати, дітей посилати. І люди почали жалітися: от моя дочка поїхала, а вони (Славині люди, ОУН-Б) оголошують, що це агент. А чому вони це роблять – бо вони страшні гроші витрачають ніби на допомогу в Україні, а ніде жодної марки не до-ходить – усе йде в кремлівські чекістські сейфи, туди, на Луб'янку. То вони бояться, щоб той, хто з України приїхав, не розповів, що ніхто ніякої допомоги не одержує, тому відразу оголошують його агентом. Так само й мене оголосили ворогом. Що я є ворог України, бо я говорю не те, що треба. Вони кажуть, що треба революцію, а я кажу, що треба повертатися в Україну. До речі, перекинули вони це й сюди. Не встиг я приїхати додому – я в червні 1989 року повернувся, – а тут уже були чутки, що приїжджав туди Ребрик і говорив там такі антиукраїнські речі, що нам волосся дибом ставало. Працювали проти мене і працюють до-нині – де тільки можуть, компрометують мене. Лише тому, що я знаю, хто вони такі.
Вони мене вербували в Брюсселі, Коваль там такий, Омелян. Вони обіцяли страшні гро-ші, думали, що я клюну. А я не клюнув. Я сказав, що були тут такі в Станіславі, ще в 1967 році мене вербували. Але то був ворог, а ви, великі патріоти, революціонери, думаєте, що я на те піду? Я відкинув то. Я вирвався від них, бо вони мене на три дні затримали – я був фактично арештований ними три дні, навіть не знаючи, що я арештований. Вони мене не випускали на вулицю. Я зірвав двері з петель і пішов по Брюсселю, не знаючи мови і не маючи грошей. Я мав триста німецьких марок у кишені – і пішов. Вони мене догнали, по-чали вибачатися – вибач нам, ми винні, туди-сюди, давай помиримося. Я відступив, а вони знову завдали по мені ще один удар, але за це тепер платять самі, бо справедливість є спра-ведливість, нікуди від того не подінешся.
Пропустив я ще один момент, 1990 рік. Я повернувся в 1989 році. Тут почався дуже ак-тивний УГСівський період мітингів. Моє життя було присвячене саме цьому: якомога бі-льше розхитати ту систему. Були єдині і Київ, і Львів, і ми. Створили УГС, навколо УГС в Івано-Франківську утворилися і Товариство української мови, і Народний Рух – усе це йшло від нас, від Івано-Франківської філії УГС. А потім вибори до Верховної Ради в 1990 році. І до обласної ради. І на одних, і на других виборах я переміг. Тоді вдалося багато де-чого зробити, але, на жаль, після проголошення незалежності по нас, по Народній Раді, на-несли великий удар, особливо тут по наших людях. Чекісти вдарили і руками наших людей скомпрометували нас на всяких дурницях, а люди на то клюнули. 1994 року Верховну Раду розпустили достроково. Я фактично опинився без роботи, аж поки Ткач, голова Тисмени-цької районної адміністрації, не надав мені роботу.
ЖУРНАЛ «КАРБИ ГІР»
В.О.: Продовжуємо розмову 11 лютого в приміщенні Республіканської Християнської партії в Івано-Франківську, на вулиці Незалежності, 65.
Пане Богдане, Ви справді пропустили деякі дуже важливі епізоди. Зокрема, я хотів би, щоб Ви розповіли про Вашу роботу в журналі "Карби гір" – це одне. А також про деякі Ва-ші пригоди на етапах і в концтаборах. Зокрема, про той знаменитий відкушений палець па-на майора.
Б.Р.: "Карби гір" – це коли я повернувся в 1987 році з заслання. Як і слід було чекати, ті мої старі друзі, з якими я вже мав контакти (частина з них самі відійшли, бо свідчили проти мене на суді в 1975 році, а більша частина, звичайно, залишилися). Зустрічалися, все йшло на рівні чисто просвітянської роботи – зібралися, поговорили, поспівали, події обговорили. Чорновіл якраз тоді потихеньку почав видавати свій журнал "Український вісник". А я за-пропонував, щоб його тут передруковувати. Чорновіл мені, до речі, казав, щоб давати один примірник на Станіслав. А тут Дмитро Гриньків приїхав на наше засідання в Станіслав...
В.О.: На збори Гельсінкської Спілки, так?
Б.Р.: Тоді ще Спілки не було, ще Група була, а ми вже збиралися, йшла мова про об'єд-нання – Лук'яненко мав повернутися, Чорновіл у Львові вже збирав людей. Ми збиралися тут докупи, розмови йшли, і Гриньків запропонував відновити журнал "Карби гір". Колись вони видавали цей журнал у Коломиї, "Карби гір", і він мені запропонував долучитися. Я, звичайно, вхопився за цю пропозицію, і ми стали його видавати. Майже за таким принци-пом, як і "Український вісник" видавався – то був машинопис. Гриньків вважався головним редактором, я був відповідальним секретарем. У нашій же редакції був такий Качур з Кова-лівки Коломийського району – він і донині, до речі, там проживає. Працював на шахті май-стром. І Тарас Мельничук, поет – він був у нашій редакції. Правда, я довго не був, бо я в 1989 році поїхав на Захід і їздив сім місяців по Європі.
В.О.: А в якому місяці Ви поїхали?
Б.Р.: 22 січня 1989 року літак приземлився в Мюнхені. То знаменитий день. До речі, 22 січня, як ти, мабуть, пам'ятаєш, політв`язні в лагері завжди відзначали, як і всі такі націона-льно-політичні дати. Дні Шевченка, Франка відзначалися. 22 січня йшло в нас як святий день. Я мріяв, читав – що ми тут про ту діаспору знали? З тих чекістських брошур щось ви-бирали: зрада, тризуб, зірка Давида. Те, що видавали чекісти під псевдонімами. Але ми все це розуміли. Та що тут казати – ти сам прекрасно це знаєш, як із тої макулатури ми вибира-ли прізвища: раз чекісти критикують ту чи іншу людину чи організацію, то це означає, що вона наша. Я набрався стільки інформації з тих чекістських брошур, у тому числі про Ан-тибільшовицький блок народів, і думав собі, що якщо то Антибільшовицький блок народів, то нехай не всі народи там представлені, але ті народи, які більшовиками поневолені, в то-му числі Східної Європи, там зібралися в таку організацію, яка називається антибільшови-цькою. А очолює її наша людина, пані Слава Стецько, і це є дуже серйозно.
22 січня 1989 року о четвертій годині літак приземлився в Мюнхені, мене прийшли зу-стрічати багато журналістів з усього світу. Був Кузнєцов, з яким я п'ять років в одній камері сидів, він очолював російську "Свободу" в Мюнхені. Він знав про мій приїзд, бо я через Сахарова їхав, з Москви виїжджав, там квиток мені брали, москвичі мене проводжали. Він за кілька днів перед цим знав, що я вилітаю 22 числа, і запросив журналістів в аеропорт. Розлетілося по цілому світу, що я приїхав туди лише полікувати очі, розказати про ситуа-цію в Україні, вивчити, яка там, потім повертаюся назад з тієї причини, що центр боротьби з більшовиками на той час був у Києві. Так я заявив, те інтерв'ю всюди позаписували, що я буду повертатися назад. І 22 січня, як я собі уявляв, я їду в самий розсадник, в саме гніздо українського буржуазного націоналізму. Я радів, що це саме 22 січня.
Година, дві, весь вечір минув – ніхто цю подію навіть не згадував. Я, звичайно, в свою чергу, думав: та нічого, та то така подія, якій не надають значення, – не буду ж я братися та виясняти, бо то ж дорогий кожен день. Але попросився, щоб мені на другий день бути в Антибільшовицькому блоці народів, на Цеппелінштрассе в Мюнхені.
І оце 23-го я туди потрапляю. Привозить мене Іван Лемик – на той час він був одним із вождів революційної ОУН. Це пізніше він став ректором Вільного університету, а тоді він мене привіз туди. Там пані Слава, там Мудрик, Кашуба, а Кашуба – це голова Служби Без-пеки. Це дуже високі люди з такими іменами, що для мене вони були святими. І мене дуже вразило те, що вони не святкують це свято. По-друге, Антибільшовицький блок народів складався всього-на-всього з трьох людей, з трьох бичів, по-нашому, як тепер, бомжів. Хто там був? Румун, чеченець один і жінка-естонка. Це люди, які просто не мали де спати. Їх підібрали і ось тут створили цей блок. Вони абсолютно нічого не представляли. І це весь Антибільшовицький блок народів! Я мав великі надії на той Антибільшовицький блок – що вони нам поможуть, що ми тепер будемо діяти разом, тим більше, що вже можна вільно ви-їздити і вільно повертатися в Україну. Але це все виявилося мильною булькою.
Коли я їхав на Захід, то взяв на фотоплівці ті номери "Карбів гір", які ми видавали. Вивіз, віддав їм – і донині не знаю, де вони. Я не знаю, куди вони поділися. Я по своїй щирості з першого моменту віддаю їх цьому Лемику – і донині не знаю, де вони є. Правда, був там такий поет, забув прізвище, він на початку дев'яностих років очолював радіо "Свобода"... Купчинський, Роман Купчинський, який був головним редактором журналу "Сучасність". То він мені вже під кінець мого перебування на Заході, коли я почав питати, не знаючи тої еміграційної кухні… Він близько до мене підійшов, бо в "Сучасності" друкували мої статті, і я кажу: "Я привіз оті речі, передав тому й тому…". І Роман знайшов їх, сказав, що копії вже познімали, але сказав, що особливої цінності вони тепер не становлять. Але в архіві во-ни є. Ну, мені стало легше, що вони там збережені, бо в хлопців, у тому числі в Гриньківа, Качура, у редакції "Карбів гір" могло скластися враження, що все те бозна куди попало. Хоча там справді не було нічого такого особливого, але на той час там були політично-публіцистичні статті, там поезія друкувалася, писалися відкриті статті національно-патріотичного характеру, можна сказати, революційні – тоді ще існувало КГБ, існував той режим.
Коли я повернувся з Заходу, "Карби" перестали виходити – це вже був кінець 1989 року, коли почалися загальноукраїнські мітинги, створилася УГС, і якось ці "Карби гір" відійшли на задній план.
В.О.: Самвидав уже можна було не робити – вже можна було легально видавати.
Б.Р.: Можна було легально видавати, тому журнал відійшов. Якщо "Український вісник" називати журналом, то це також був журнал. То було на машинці друковано – що могли, то й робили, звичайно. Навколо цього збиралися хлопці. Я пам'ятаю Гриньківа – у Гриньківа в Коломиї в квартирі вся редакція, всі збори там ми проводили, обговорювали, що нині дру-куємо, що ні. До речі, я в цьому журналі надрукував статтю… От сьогодні ми були в уні-верситеті, Лисюк – завкафедрою, а там була Люба Кілініченко. Ось будеш читати, в мене за вироком узяли були поему "Вертеп" Григорія Чубая, батька Тараса Чубая. В рукописі. Син його Тарас, а то Григорій Чубай. Ми святкували тут у Станіславі Новий рік, по-моєму, 1972-й, він тут був зі своїми друзями, і ту поему "Вертеп" якраз крутило радіо "Свобода", дуже серйозна була поема. І він мені дав частину її – не всю, бо вона велика. Я в себе в книжку як поставив, та й забув. А коли прийшли чекісти робити шмон, коли мене арешту-вали, то перегортали кожну сторінку, і вони її знайшли. Мене арештували і цю поему дали на рецензію оцій завкафедрою чи декану філологічного факультету Любі Кілініченко, вона вже небіжка зараз. Я хочу сказати про мою статтю, яка була надрукована у "Карбах гір", то дуже серйозно.
Вона давала КГБ рецензію, що це є вірш дуже націоналістичний і антисовєцький. А я, повернувшись із тюрми, працюю вантажником на базі, заходжу в газетний ларьок, дивлюся – журнал "Україна". Це 1988 рік. Номер так трошки в національному дусі. Дивлюся – на-друкована поема "Вертеп" в "Україні". Думаю: мабуть, з купюрами. Приніс додому, пере-глянув: ні, повністю, так як була тоді, як я її знав. А я її знав майже напам'ять. Тоді зразу з Гриньківим зв'язався і вирішив піти взяти з нею інтерв'ю, з деканом Любою Кілініченко. Він каже: "Буде чудово".
Ми узгодили, я приходжу до неї в університет – отам, де ми сьогодні були. Я її в обличчя не знав, лише ту рецензію знав, що в мене у справі є і на підставі якої мене судили. Зустрі-чаюся з нею, представляюся, що я є член редакції журналу "Карби гір", що цей журнал є неофіційний, ми його видаємо. А перед цим даю їй журнал "Україна", прошу прочитати оцю поему і сказати свою думку, як український філолог. Вона перечитала і каже: "Та нічо-го, нормальна поема". – "Ви тут нічого ворожого радянській державі не бачите?" – "Ні, не бачу". А це 1988 рік. Я все це записую на диктофон і кажу, чому я так наголошую на цьому. Кажу: "Я з редакції, а до нас у редакцію звернулася людина, принесла цей номер журналу і сказала, що саме за цей вірш вона дістала сім років тюрми. Вона каже: "Та не може бути!" Я кажу: "Ось у мене її заява, що ви давали рецензію, що це є антирадянський націоналістич-ний вірш. Я саме тому й прийшов до вас з цією поемою, бо в мене є заява тої людини, яка просиділа сім років за це. І хочу вас спитати". А вона каже: "Ну, може, я й давала рецензію – знаєте, який то був час… Від мене й рецензій на Павличка вимагали, на інших. Приходи-ли з КГБ. Я не пам'ятаю про цей вірш – не виключено, що я давала рецензію. Я хотіла би знати ту людину". Я їй сказав, що ця людина є я, Ребрик Богдан Васильович. Вона згадала – і тут у неї стався сердешний приступ. Я налякався, що може ж умерти жінка. Я її заспокоїв, води приніс, викликав лікаря. Вона відійшла, і я домовився з нею, що напишу про все це, що я говорив, спишу з диктофона, напишу статтю і буду друкувати. Вона каже: "Добре, друкуйте, але я би хотіла ознайомилася з текстом тої статті, яку ви напишете".
Я їй пообіцяв і так зробив. Десь через тиждень я написав ту статтю, прийшов в універси-тет, її не застав – сказали, що вона десь на лікарняному, її нема. Другий раз і не приходив. Ми цю статтю надрукували в "Карбах гір" – то серйозна публікація. Я чув, коли повернувся з Заходу, що її там передрукували. Коли був Світовий з'їзд українців, то приїжджали звідти люди і згадували.
Це один з епізодів. А було багато різних. Ну, як багато – може, чотири номери при мені вийшло.
В.О.: А в тій рецензії були якісь моменти, які стали Вам звинуваченням?
Б.Р.: Звичайно – це у вироку є. У звинувачувальному висновку та у вироку.
В.О.: Вони там цитуються?
Б.Р.: Цитуються. Голова обласної організації Спілки письменників був Карпенко, він нині в Києві живе. Це він давав рецензію і ця Люба Кілініченко. І на підставі цього мене судили. У звинуваченні в мене є "Інтернаціоналізм чи русифікація?" Івана Дзюби, оця по-ема "Вертеп" Григорія Чубая. Потім література: "Україно-московскі договори" і таке інше. Там по вироку все видно. Але найголовніші пункти – що я вів усну дуже ворожу пропаган-ду, розповсюджував Дзюбин "Інтернаціоналізм чи русифікація?", оцю поему "Вертеп". Це так коротенько. Може, я щось пропускаю, то став запитання.
Ми говорили про "Карби гір". А потім уже пішли мітинги. Ми тут створили УГС.
УКРАЇНСЬКА ГЕЛЬСІНКСЬКА СПІЛКА
В.О.: Коли ви тут УГС створили?
Б.Р.: Я якраз тоді був на Заході. Без мене вже створили. Я поїхав перед тим, як мав при-їхати Лук'яненко з заслання.
В.О.: Він у січні 1989 року приїхав із Сибіру.
Б.Р.: Так. Ми по телефону підтримували контакти. А в Чорновола я був разів з десять. Він мені дзвонив сюди. Мова йшла про створення Спілки. Він чомусь, поки я не зайнявся своїм виїздом, зволікав. Казав: «От приїде Лук'яненко, і ми все це організуємо, ми вже бу-демо знати, чи всіх приймати». Тобто стояло організаційне питання. Але я потім зайнявся своїм виїздом за межі України. Мені дали дозвіл. А тоді вже почалися оті мітинги у Львові. Я був на тому величезному, який був 10 грудня 1988 року з приводу 40-річчя Декларації прав людини. А перед цим у вересні знаменитий Іван Макар у Львові...
В.О.: Його заарештували 4 серпня, сидів він до 9 листопада 1988 року.
Б.Р.: Так, у 1988 році. То я в ці мітинги включався. Я на 10 грудня поїхав до Львова. Мені Чорновіл подзвонив, бо то важливий мітинг, оскільки 40 років Загальної Декларації прав людини. Увечері 9-го я пішов забрати газети з поштової скриньки, дивлюся – а там поштівка. Написано: зайти в ОВіР і принести 201 рубль. І більше нічого. Я вже знав, що 200 – це за візу і рубль за бланк паспорта. Я це знав, інші люди мені казали, що треба буде сті-льки заплатити. Я оце поїхав до Львова, знаючи, що маю виїзд. Я відійшов трохи від справ, бо готувався їхати. А перед тим я сказав хлопцям, у тому числі Чорноволу подав заяву, що я є членом УГС. І на Заході всюди йшов як член УГС. Петра Марусика обрали головою об-ласної філії, а мене обрали заочно – заступником. Я повернувся аж у кінці червня 1989 ро-ку. Це все довкола "Карбів гір". До "Карбів", коли я вернувся з Заходу, ми не поверталися. Якось він отак зійшов, спущений на гальмах. Мова не заходила, бо вже можна було друку-вати, писати, говорити вільно, що хочеш і скільки хочеш. Люди підтримували, масові міти-нги тут були, таке духовне піднесення. Була вже чисто практична робота. А коли ми зібра-лися видавати "Карби гір", то хотілось розколихати суспільство.
ВИБОРИ
В.О.: Як то Вас розкрутили аж до такого рівня, що Ви депутатом стали в 1990 році? У березні були вибори, так?
Б.Р.: Так, 4 березня. Я не хочу хвалитися, але тут, в Івано-Франківську, ще після першо-го мого ув`язнення все крутилося навколо мене. Весь отой опір більшовикам крутився на-вколо мене. А тим більше після другого ув`язнення. Це вже у Надії Стасів на хаті (Надія Стасів – друга дружина Л.Лук`яненка. – В.О.). В неї особняк був. Там ми збиралися. Був цілий штаб УГСівський. У тій же хаті створювалася й обласна організація Народного Руху України, бо вони не мали організації. До нас прийшов Микола Яковина, майбутній голова обласної ради, Гладиш – журналіст, тут в обласній газеті працює. Прийшли і просили на-шого сприяння в тому, щоби обрати Яковину головою Народного Руху області. Я тут мав авторитет. Радіостанції світу крутили мої інтерв'ю з Заходу всіма мовами – нашою, російсь-кою, польською. Всі радіостанції. Газети західні писали. Передавалися різні репортажі, ін-терв'ю зі мною. Тому люди мене знали.
Я фактично свій округ уступив Лук'яненку. Я мав іти по місту. У день перепоховання Стуса, Литвина і Тихого в листопаді 1989 року він підійшов до мене. Він жив тоді в Седневі на Чернігівщині. Щойно похорон закінчився, він підійшов до мене і каже: "Богдане, почи-нається передвиборча кампанія. Я хочу висуватися. А там, у Чернігові, глухий номер для мене – я не пройду". І я йому сказав: "Левку, слів нема – приїжджай, ми тут, у Станіславі, вирішимо. Знайдемо тобі місце, округ знайдемо". А я був членом Ради Крайової організації Народного Руху. УГС у нас діє, я заступник голови – весь опір тут тримався навколо Івано-Франківської УГС. Я знав, що на Раді Руху як я скажу, так мене і послухають. А на Раді Ру-ху було прийнято рішення, що по Станіславу маю йти я. Тут два округи – я і Чучук. У про-хідних округах висували по 4 кандидати, але за тиждень до виборів троє мали знімати свої кандидатури на нашу користь, бо вони теж від Руху. Таке було прийняте рішення на крайо-вій Раді Руху. Я сказав Лук'яненкові: "Ти приїжджай якнайскоріше, і ми вирішимо". Він приїхав, ми прийняли рішення пустити його по місту, бо його в місті більше знали, оскіль-ки радіо слухали, газети більше читали. А я пішов по Тисменицькому, бо ті всі села навколо Станіслава все одно мене знали. Я сам із цього Тисменицького району. Вони мене знали, і для мене не було різниці. А Лук`яненко з Чучуком пішов по місту. Я ще ж не сподівався, що він виграє. І я не мав ілюзій. Моя мета була свобідно поїздити по області, це було кра-ще, ніж по Станіславу.
В.О.: Виступів мали багато?
Б.Р.: Виступів багато провели. Сталося так, що серед 450 депутатів я мав найбільший процент. 87%.
В.О.: Ви в першому турі пройшли?
Б.Р.: В першому турі. Зразу.
В.О.: Ого!
Б.Р.: Так. У першому турі. Зразу. Я мав дуже великий авторитет. От уяви собі, фінанси. Почалася передвиборча агітація. Я мав 3 карбованці в кишені. Люди возили мене своїми машинами. Микола Проців, оцей же Білічак, що ми зустрічали його сестру, він там підклю-чав інших. Люди добровільно пропонували допомогу. Я один їздив. Машина з нашою сим-волікою. Хлопців мав, вони носили прапори. А паралельно зі мною йшов Андрухів, він у нас в архіві працює. Але, коли програв, то він став секретарем Тисменицького райкому пар-тії.
В.О.: Якої?
Б.Р.: Комуністичної. А був він у Русі. Вівчаренко донедавна був тут деканом юридично-го факультету. Він теж ішов від Руху. І один Зварич, генеральний директор хутрофірми, який ішов від КПСС. Та фактично Зварич працював на мене, хоча йшов від комуністичної партії. Він говорив там усе, але закінчуючи свій виступ, казав: "Я вам усе сказав, а ви голо-суйте за Ребрика". Це комуніст казав! А Андрухів і Вівчаренко, які мали знімати свої кан-дидатури на мою користь, – вони ще й до суду подали, щоб мене зняти з передвиборної компанії за використання націоналістичної символіки. Ось було таке. Тому я в першому ту-рі з дуже великою перевагою пройшов і таким чином опинився у Верховній Раді. Левко теж пройшов у першому турі, теж з великим процентом. І ми таким чином попадаємо у Верхов-ну Раду. Я був не тільки у Верховній Раді, я ще й в обласну пішов по місту і був депутатом обласної ради.
Тут нічого дивного й немає – люди піднесені, відродження велике, дуже багато мітингів. Не було такого району, де би я не виступав. І, в основному, я був провідним промовцем. Я не хочу хвалитися. Оті освячення могил січових стрільців і вояків УПА по селах – на всіх могилах я був, за мною приїжджали, возили по всіх районах: Ребрик, Ребрик, Ребрик. Тому мене люди знали, тут нема нічого дивного. Але так само, як колись Христа – дивилися, спо-стерігали чудеса, що Він творив, ніби слухали, а потім сказали "Розпни!" – розп'яли. І в 1994 році сталося так, що я фактично тими ж людьми, які мене несли на руках, був розтоп-таний.
В.О.: А Вас знову висували в тому ж окрузі, так?
Б.Р.: Так, у цьому ж самому окрузі. Що мене здивувало? Я член Ради УРП, Євген Про-нюк – член Ради УРП, Левко Лук`яненко в Канаді був, його направили. До речі, я був єди-ний, хто казав йому: "Не їдь у Канаду, Левку!" Чому не їдь? Я йому не казав, що він адміні-стратор нікудишній, але я його знав по лагерю. Навколо нього в лагері крутилося саме ба-рахло. Він дуже довірлива людина, і той же самий Василь Федоренко, якого ти пам'ятаєш, казав, що Левко його примусив підпалитися. Хто не знає Лук'яненка, може й повірити, але хто знає, той певен, що він не може когось примусити підпалитися. Але чекісти йому під-силали всяку шпану. Я ж добре знаю Федоренка – він починає бити себе в груди і говорити, що він із Чернігова і любить Україну, – і Левко останню сорочку скидає. Патріот, готовий віддати останній шматок хліба. І ось він уже сидить у Верховній Раді, Кравчук після прого-лошення незалежності запропонував його послом у Канаду. Я знав, що таке посольство, – там навіть прибиральниця є рафінований кагебістський розвідник. Це прибиральниця, яка в українському посольстві працює, та ще в такій країні як Канада. Приїде Левко туди – вони йому сплетуть лапті, як то кажуть москалі, тобто скомпрометують. Але сказати йому, що він є нікудишній адміністратор? А він уже Голова УРП. Я кажу: "Ти не їдь, Левку, – я тебе запросив до Станіслава, ти депутат від нас, сиди ось тут, вуса свої показуй, і від того наші люди будуть задоволені". Він мене не послухав. Коли їхав до Канади, зробив прощальний вечір, запросив усіх з народних депутатів, а мене ні.
От підійшли вибори 1994 року. Мій округ, я, ще тисменицький депутат, чую, мені ка-жуть: "Пронюк, їздить по округу Пронюк!" З ким, думаю? А тут був такий Ігнатюк – голова районної організації УРП, який, до речі, тепер виявився останнім злодієм, – возить його. Василь Стрільців, до речі, приїхав – де Пронюк, як Пронюк?
В.О.: А Стрільців підтримував Пронюка?
Б.Р.: Так, бо той же голова Всеукраїнського Товариства політв`язнів і репресованих, а Стрільців голова обласної організації. Пане Василю, я би нічого не мав проти, я так і казав Лук'яненку. А на момент, коли я вже збунтувався, Лук'яненко сидить у будинку Централь-ної Ради на Володимирській і очолює виборче об'єднання "Україна", пам'ятаєш? Це коли він уже повернувся з Канади, з посольства свого. Я побачив, що тут ведуть Пронюка. При-ходжу до Лук'яненка в Будинок учителя. Він сидить там у кожусі. Я сідаю з ним отак, як з тобою тут сиджу, і кажу: "Левку, що це? Ви прислали Пронюка на мій округ – я є член УРП і член Ради, і він. Я розумію, що є мудрі, дурніші, є академіки, а є бездипломники – але я би хотів, аби зі мною узгоджували, бо ми в одній партії. Ти мені скажи: Богдане, так треба, ін-тереси України чи партії вимагають, щоби Пронюк був депутатом від Тисмениці. Я ще й допоможу – але чому ви робите це за моєю спиною?" А він буквально отак поставив руки на стіл і каже: "Богдане, то це ж ти в Тисмениці? Та як же я забув, що ми туди послали! Не може так бути, я за тиждень розберуся". Це слова Лук'яненка, і я ж подумав, що, може, справді помилка. Він каже: «Я за тою Канадою забув».
Проходить десь два тижні. Ось тут у нашому театрі має бути зустріч з Левком. І з трибу-ни Левко агітує за Пронюка – мене ніби нема. Мене виключають з УРП, що я не підпоряд-ковуюся постанові, яку ніби УРП прийняла, що члени партії мають поступатися один перед одним – була якась така постанова. І тут Остап`як як голова обласної організації проводить рішення виключити мене з УРП.
ЩЕ ПРО ДІАСПОРУ
От бачиш, я тобі перше почав був говорити, що я обурився станом речей, який є там, на еміграції. Я побачив, що у цій ОУН-Р, яку очолювала пані Слава, щонайменше третина – чекісти, вони там навіть функціонерами, і підправляють, куди і як треба. Я почав не тільки обурюватися, я почав їм казати про це і договорився до того, що вони мене схарактеризува-ли чи сприйняли як ворога, передали сюди інформацію, що Ребрик говорить такі речі. На той момент, як я приїхав, про Петра Григоренка, Надійку Світличну, Леоніда Плюща, які є для мене святі люди, вони давніше попали на Захід, – про них говорять і пишуть, що це зрадники, що це є вороги. Я не міг пройти мовчки – я виступив на їх захист – і попав у той же самий список.
В.О.: І Микола Руденко в тому списку був…
Б.Р.: Так, і Руденко. Я ще не встиг сюди повернутися (я там був шість місяців чи трошки більше), як вони передали сюди через свої чекістські канали, що Ребрик сякий-такий. Біль-ше того, коли я поїхав у Брюссель... А в Брюссель чому я поїхав? Я – кров з носа – поставив собі завдання зустрітися з тим Ярославом Добошем, бо я ж пам'ятаю ті всі події 1972 року. Я шукав виходу на нього серед наших людей у діаспорі. Коли я побачив, як там з тим Ан-тибільшовицьким блоком, я інтуїтивно відчував, що Добош – то була наживка, явна прово-кація. І я знайшов підтвердження в наших людей. Вони мені кажуть, точно, що той Ярослав Добош з розуму зійшов, коли йому відкрилася картина, скільки людей в Україні репресува-ли через нього. Він спричинився. Він порядна людина – так мені всі його характеризували, – і він просто став знаряддям у руках чекістів. Так само я читав у діаспорних газетах, скіль-ки революційна ОУН фінансує своїх колишніх політв'язнів-оунівців, які суми грошей виді-ляються, то я їм кажу, що жодної копійки ніхто не одержав. Тому ж Михайлові Зеленчуку отут в Івано-Франківську, на вулиці Тудора, ми на кооперативну квартиру збирали по руб-леві, по п'ятдесят копійок – ніхто з ОУН-Р жодної копійки не вклав. А вони там пишуть ти-сячі.
Я зайняв небажану для них позицію. Ось гасло, що в Україні три мільйони комуністів і їх треба всіх перестріляти. Комсомольців – через виправно-трудові лагеря пропустити. Про-бую внести корекцію, що тих три мільйони – не всі вони такі скоти, спитайтеся в людей, яка там ситуація. Там багато таких людей, що один просто пішов із-за того квитка, бо хоче освіту дістати, у того діти хворі, той хоче мати якусь професію, а той боїться, може, а той спеціально для конспірації пішов – то все є різні речі.
Словом, я попав у немилість, так би мовити, і вони тоді вирішили мене завербувати. Я приїхав у Брюссель. Чому в Брюссель? – Добош у Брюсселі. А вони вже рознюхали, що я шукаю зустрічі з Добошем, і в Брюсселі прийшли в аеропорт. Мене представники "Міжна-родної Амністії" запросили. Приїхав в аеропорт такий Коваль Омелян, один із тих знамени-тих тупорилих, перепрошую, націоналістів. Сказав: що там іти в той готель – підемо, мов-ляв, у нашу українську домівку. Я, звичайно, йду до своїх. Коваль там живе зі своєю сім'єю, то триповерховий великий будинок. І вони мене звідти три дні нікуди не пускають. Я навіть не знав, що я закритий, фактично, арештований.
В.О.: Як це?
Б.Р.: Арештований! Василю, це я тобі розповідаю, я про все це пишу. Коли я почав від них вимагати, що слухайте, я ж приїхав сюди з людьми зустрітися... А вони мене зачинили, дали мені свої ідеологічні циркуляри, а я не знаходжу собі місця, і мені наче соромно обу-рюватися, бо я ж у них у гостях. Але на третій день я починаю казати, що я приїхав сюди не читати оце – я хочу говорити, пускайте мене до людей, хочу розповідати, яка ситуація в Україні, в Союзі, і що робити, бо я назад повертаюся. Свою думку хочу сказати. А я ж не знав, хто там бандерівець, хто мельниківець – я ж усього того не знав, це все пізніше виявилося. Кажу, що я хочу зустрітися з Добошем, хочу з ним поговорити. Як я це сказав, вони мене почали вербувати: ти не будеш говорити це, що ти кажеш, а ти будеш говорити в тому руслі, як ми тебе просимо, ми тебе хочемо включити в свою організацію, от саме тому ми тобі дали всі ті циркуляри, що на столі тут лежать, аби ти ознайомився і знав, що говорити.
В.О.: А цей Коваль – він хто?
Б.Р.: Бандерівець-революціонер. Революціонер великий. Бо бандерівці є різні, вони там наробили і натворили страшного вінегрету, але цей – Славина людина. Коли він почав мене вербувати і обіцяти, скільки вони мені будуть платити за це – бігме, Боже! – я кажу їм: "Па-не Коваль, в 1967 році, і навіть скорше, в 1965-му, були такі мудрі там в Івано-Франківську, які мені казали: ти напиши, Богдане, і не будеш сидіти в криміналі, йди на свободу і будеш наш чоловік. Я розумію, це був ворог, і вони правильно, зі свого боку, робили. Але тут я приїхав до вас, до революціонерів – і ви мене вербуєте? Я щойно з України, я знаю, що там робиться, бо я постійно живу цим, так би мовити, руку на пульсі тримаю – і ви мене вербу-єте? Хто ви?"
Маючи 300 німецьких марок у кишені, не знаючи мови, зрозумівши, що я зачинений, я вхопив ті двері, зірвав їх із петель – і пішов по Брюсселю світ за очі. Вони мене догнали. Десь, може, з кілометр я прийшов. Їх троє з Ковалем: «Пане Ребрик, давайте сядемо». Сіли там на якійсь зупинці, вони почали вибачатися: ми зле зробили, ми те-то й те-то. Словом, вони відступили: ти нам вибач. Це на словах вони відступили, а насправді вони всього-на-всього змінили тактику. Я не встиг повернутися, як вони вже передали сюди інформацію по своїх каналах... А, ще були люди, Анатолій Камінський, Роман Купчинський, Анна Бойчук та інші, які пропонували мені роботу на радіо "Свобода". Два рази на тиждень я на громад-ських засадах виступав на всіх секціях радіо «Свобода». Я відмовлявся, бо я не міг там пра-цювати, мені там зле, в тому світі. Я повертався сюди, тим більше, що я переконаний був, твердо переконаний, що центр боротьби з більшовиками нині в Україні, і я не можу поза цим бути. Тут моє життя, тут я й залишуся. А вони так потрактували, що я, як агент, при-їхав туди, щоб накаламутити в діаспорі і назад повернутися.
Вони мене здали англійцям – англійська розвідка мене арештувала. І ще що, дивися. От як я з цього Брюсселя вертаюся, то перед цим місяців зо два я був у Штутгарті і мав у Полі-тичному інституті зустріч з німцями. Якраз тоді був Горбачов з Яковлєвим у Німеччині. Пі-сля моєї лекції – як після сьогоднішньої твоєї лекції тут в університеті – до мене підійшла німкеня і заговорили до мене українською мовою. Меліта її звати. Вона народилася в Укра-їні, виросла в Україні, їх потім у Росію заслали. Вона з Нікополя, але в 1973 році виїхала з батьками в Німеччину. Сказала, що її чоловік бізнесмен, поїхав на зустріч з Яковлєвим. Він один із перших, хто мав у Шереметьєво отой «Швабський домик», ресторан. Донині він має один ресторан у Ленінграді, один у Шереметьєво. Чому я знаю – бо він мені перевозив комп'ютери і множильну техніку, цей Ганс, її чоловік. Коли Меліта мені сказала, що чоло-вік поїхав на зустріч, то питаюся чого, а вона мені каже про ці ресторани. То ж 1989 рік, це тільки починалися ті кооперативи, Москва загравала з Заходом. Я потоваришував з тою Мелітою, увечері Ганс прийшов. Я спитав, чи може він мені множильну техніку перевезти. Тоді навіть комп'ютер не можна було перевезти, тому що це вважалося множильною техні-кою. А Меліта каже, що він перевезе, бо він буде везти свої баняки, комп'ютери кухонні, холодильники і таке всяке на фургонах. Перевезе й це. І він погодився, цей Ганс. Але я ще не знав, що на мене в Брюсселі чекає. Він сказав, що десь через два місяці буде їхати до Москви, везти оті свої баняки і кухонні комп'ютери.
Я в Брюсселі, у тому будиночку, де мене вербували бандерівці. Підходить тих два місяці. Думаю, я подзвоню Гансові – чи діє наша домовленість, чи ні. А Меліту попросив, що на-вколо кагебня, то щоб ніде нікому вона не говорила про це, бо довідаються – і то зірветься. Я ж переживаю за їхній бізнес-план, бо коли знайдуть, що він перевозить не те, що треба, то все можуть зірвати. Я дзвоню, це п'ятниця, вона мені відповідає, щоб приїжджав. А літак з Брюсселя о четвертій ранку, о шостій він у Мюнхені, вони з Гансом мене зустрінуть в ае-ропорту і поїдемо в Штутгарт – це 280 кілометрів від Мюнхена. І все зробимо так, як має бути.
Це я тобі про німців розказав, щоб про цих наших гоїв, великих революціонерів дороз-повісти. Коли вони відступили з вербуванням, то я повернувся, думаю: та піду до своїх – Бог з ними, що вони мене пробували вербувати. Провів там кілька зустрічей у Брюсселі з бельгійцями, вранці вони мене проводжають в аеропорту, у мене є квиток до Мюнхена. Провели, посадили на літак. Провели до паспортного контролю, звичайно. Я сів і полетів у Мюнхен. Літак прилетів у Мюнхен о шостій годині ранку. А вони з Брюсселя в цю свою Службу Безпеки подзвонили в Мюнхен, що Ребрик полетів цим літаком. А ті ввечері напи-лися і де там о шостій годині ранку прийти! – вони думають: та де він дінеться, той Ребрик, прийде на ту квартиру, де він у Мюнхені живе, то нащо нам їхати на шосту? А я тим часом не появився в Мюнхені, бо о шостій годині мене Меліта з Гансом зустріли і ми від літака поїхали в Штутгарт. У Штутгарті запакували ми техніку в ті Гансові фургони, і він через Меліту мені каже (бо він ні гу-гу ні по-російськи, ні по-нашому): "Та що ти будеш їхати? То є субота, після обіду вже, завтра неділя, я тобі покажу свої винні погреби, я тобі покажу своє господарство, трохи відпочинеш". Це в Штутгарті, Дьопінґен – від Штутгарта як ра-йонний центр, як тут у нас Коломия. Там у Дьопінґені в нього філії, він величезний бізнес-мен. І я залишився.
Це було в суботу, відпочиваємо в нього. У неділю в нього, а в понеділок вранці я дзвоню тій пані німкені в Мюнхен, в якої я жив. Вона, до речі, вивчила українську мову. Гельтруд Шмідт, така жінка. Скільки я сидів – вона мною опікувалася в німецькій секції "Міжнарод-ної Амністії". Я дзвоню їй у понеділок, а вона в сльозах: "Богдане, ти де?" – "Я в Штутгарті". – "Тут сказали, що ти вже в Москві". Я по телефону довго не хотів говорити, хто таке сказав, але вже здогадувався.
Сів на поїзд, приїхав. А вони розпустили чутку – ті йолопи мене посадили в літак, що летів на Мюнхен, а в Мюнхені я не появився, і ці роблять висновок, що то є страшний шпи-гун: це адміністрація аеропорту в Брюсселі спрацювала на нього, що його пересадили на Москву, він попер у Москву. Отакі-от небилиці.
Я приїжджаю, вони мене в понеділок там зустрічають, різні розмови, і мені вже нічого не залишається, як сказати, що це так, це я вже з Москви повернувся. Я полетів до Москви, передав там інформацію, а тепер звідти.
ЩЕ ПРО ВИБОРИ
У такій ситуації я опинився і там, і тут. А вони передали це сюди. Я приїжджаю і вже чую тут відголоски тої ситуації чи то політичного клімату, який у них є. Вони, оця ОУН-революціонерів, до 1993 року не визнавали нашу незалежність, все накручували своїми лю-дьми, що ми зрадники, що от ми пішли в парламент, нас більшовики проковтнуть. І все робили для компрометації нас.
В.О.: То, мовляв, більшовицька провокація – РУХ, УРП…
Б.Р.: Так, що це провокація. Тут, у Станіславі, я найбільший вогонь викликав на себе. Наприклад, я прошу підтримати Кравчука, бо його вибрали президентом. Прошу їх: під-тримайте, бо то ж народ вибрав, з цим треба рахуватися. Буде він погано робити – будемо підправляти, будемо кричати, будемо робити перевибори… Але ж не можна казати, що Україна знову є колонія. Так, значить, я продався Кравчуку, і вони з нічого зробили проблему. А коли на 1994 рік привезли Пронючка, тут усі ті сили, перепрошую, круцики-пуцики, перепрошую, ця шпана кунівська, які потім створили КУН... Я дуже добре їх знаю – частина там є нормальних, наших людей, патріотів, які справді хочуть прислужитися справі, але керівництво все є дуже провокативне. Вони розкрутили Пронючка, що він є го-лова Товариства репресованих, а мене всіляко поливають: нічого не зробив, такий-сякий. Фактично мене виключили з УРП. Але я йшов по своєму окрузі, я не мав ілюзій, і я людям це казав. А тепер, куди я не прийду, люди кажуть, що я мав рацію, визнають. Я казав, що не маю ілюзій – я не переможу, але я вам кажу, що ви робите зле. В отій ситуації я розкладав, так би мовити, по поличках, як треба. Звичайно, я набрав найменше голосів з усіх, хто там був. Я був на останньому місці по кількості голосів – так, як колись був першим, так тепер останнім. Фактично я був вибитий – ні роботи мені не дали, абсолютно нічого. Я був поки-нутий, а вожді кунівські казали: «Ми доведемо Ребрика до того, що він кинеться з дев'ятого поверху».
В.О.: Он як!
Б.Р.: Чесне слово. І справді, вони створили мені страшну атмосферу. Від своїх людей, якщо навіть вони кажуть неправду, мене не болить, я готовий до цього. Найбільше мені бо-лить у тій ситуації, що вони дали можливість більшовикам сміятися з мене. Самі більшови-ки, сьогодні вже частина їх повернулася назад в обласну і міську адміністрацію, ті, яких я в дев'яностому виганяв. Ото винесення Леніна, ліквідація пам'ятників – усе це моя робота в області, і не тільки в області. І те, що ці наші патріотичні організації зі мною так поступили, якраз це дало можливість більшовичкам посміятися з мене: ну що, ну як ти, де ти?
Так я фактично два роки був без роботи. А потім Ткач, голова Тисменицької адміністра-ції, коли вже побачили, хто такий Пронюк, побачили, що дали маху, запропонував мені бу-ти радником. То я був у такій дуже складній, ситуації, Василю.
В.О.: На пенсії Ви з якого року?
Б.Р.: З липня 1998 року.
В.О.: А тепер же Ви теж – радником у кого?
Б.Р.: У Вишиванюка, голови обласної адміністрації, з політичних питань.
В.О.: Я пам'ятаю, як Ви повернулися до партії, але вже до Республіканської Християнсь-кої. Нас теж витурили з УРП, то створено було оргкомітет РХП, і Ви його підтримали?
Б.Р.: Так, звичайно, я підтримав. Мене дуже стривожило, бо я ніколи не лицемірив і не говорив неправди. Я знав, що в УРП є найбільш серйозні і патріотичні інтелектуальні наці-ональні сили. Я не мав відносно цього сумніву – мене серце боліло, що ніхто за мене не за-ступився. Коли мене виключили з УРП, то в першу чергу політв'язні мали би заступитися. Навіть якщо в мене гріх якийсь був – мали би заступитися. Але ніхто не заступився, і мені було неприємно, тяжко це усвідомлювати. А без політики я не міг жити, бо то ж мій смисл життя. Запропонували до НДП – я туди пішов, був заступником голови обласної організації НДП. А коли вже ото й вас повиключали з УРП, я зрозумів, хто це робить – це робить та Ганя Музика – Стецько Слава, це її агентурна робота. Це в мене викликало дуже величезну тривогу, я покинув НДП – бо НДП нікуди не дінеться, – я пішов до РХП, я пішов за вами, бо я так вважав, це моє внутрішнє переконання, справа серйозна з тими нашими ще недоби-тими, але політично грамотними і державницькими кадрами. Посунула та вся наволоч, тому я мусив піти до вас і забути про те, що було. Я маю на увазі РХП, бо там я бачив своїх, тим більше, що змінилася назва. Я більше ніде про це не говорю, але я знаю, що той же Горинь та інші прекрасно розуміли, що сталося. Тому я пішов в РХП і вважаю, що я добре зробив, і не жалію.
МАЙОР БЕЗ ПАЛЬЦЯ
В.О.: Добре, що ми з Вами фактично аж до сьогоднішнього дня довели цю розмову. Але я хотів би повернутися до деяких епізодів минулого, з того ув'язнення. Бо я знаю, і навіть у довідці пишеться про ті етапи, як Вас тяжко «пресували». Чому Вас так тяжко «пресува-ли»? Що там було на етапі з отим хрестиком? Якби Ви про це розказали.
Б.Р.: Ти ж знаєш, бо ти теж був за дротом не один день, що Москва все робила, аби запе-речити, що політв'язні існують. Коли ми пробили ту стіну і по цілому світі пішли про нас публікації, в тому числі Стусові, які ти показував, на мікропапері, то Москва робила все, аби якось довідатися про шлях виходу інформації. Особливо їх боліло, що зі спеца – кагебі-сти Сосновку називали "крейсер". Бо ми були, як моряки, в смугастому. Почали шукати ви-ходів. Оцю профілактичну роботу, що вони час від часу брали нас на так зване перевихо-вання, вони практикували ще й після війни. Є принцип "бий сам себе", тобто розкайся, ви-знай вину, особливо тоді, коли її нема. І людина сама себе вбиває, вона фактично повністю нейтралізована на ціле життя. Вони це робили. А тут вони ще почали шукати шляхи виходу інформації.
Я скажу про себе: вони мене два рази возили в Івано-Франківськ і відкрито казали, що вони хочуть – вони хочуть знати канал. Перед цим теж були бесіди, але мене з лагеря не привозили. Казали так: "Три речення від тебе, Богдане". Ось у вироку будеш бачити: у пе-ршій справі, 1967 року, я ще частково визнаю вину. Я не знаю, чому я це казав, що я там перед своїми курсантами говорив. А другий раз я ніде не визнаю вину, то навіть у вироку записано. А вони вимагали, щоб я сказав: вибачте, я помилявся, осуджую свою антирадян-ську діяльність і більше цього робити не буду. Це й на слідстві говорили, і після слідства, і в лагері це казали. А два рази мене возили в Івано-Франківськ. А чому два рази – бо я з ни-ми почав трохи грати. У мене натура така, і я думав...
В.О.: Авантюрна?
Б.Р.: Ні, щодо них не авантюрна, а розвідувальна – хотів довідатися, чого вони хочуть, і трохи познущатися над ними. І цікаво поїздити – час скоріше йде. І ось вони перший раз мене привезли.
В.О.: Коли саме привезли?
Б.Р.: В 1977 році, це був червень. Вони мене привезли в Івано-Франківськ і відкрито по-ставили питання: нам відомо, що ти знаєш вихід інформації з лагеря; нам не треба казати, хто і скільки, нам треба – як. От як виходить інформація, спосіб? Більше ми нічого не хоче-мо. І ми тобі даємо свободу, ти виходиш: ти нам інформацію – ми тобі свободу. Ну, я на-вколо цього почав з ними грати. Я знав, що я їх не обдурю, я й не пробував, але я хочу діз-натися, що вони знають, чого вони не знають. І я над ними трохи познущаюся.
Я зайняв таку позицію, що я вам не скажу, бо ви є хто – ви холуї московські.
В.О.: А поіменно Ви пам`ятаєте тих людей?
Б.Р.: Кушнір, Медведєв, Черкасов – такий був полковник, кагебісти. В основному зі мною працювали цей Черкасов і Кушнір. Кушнір десь тепер у Чернівцях. І Медведєв також – це вони зі мною бесіди вели. Значить, ти нам канал – ми тобі свободу. Я зайняв таку по-зицію. По-перше, хто ви такі є? Ви є КГБ – то що, КГБ як захоче, то посадить, і як захоче – випустить? І на це відразу письмову заяву їм несу, що КГБ є головним господарем у країні, це підтверджує те, що я казав і в чому мене звинувачуєте: захочуть – посадять, захочуть – випустять.
В.О.: А суд тут ні при чому?
Б.Р.: А суд ні при чому. І я їм: ви є хто? Якби ви мені казали десь на рівні Щербицького – Федорчука, то, може, я би ще подумав, як бути. А вам сказали посадити Ребрика – ви по-садили, скажуть застрілити – застрелите, скажуть випустити – випустите. Ось таку я з ними вів гру. А вам не скажу – я знаю про вихід інформації, але я вам цього не скажу. Бо який дурень скаже, чи зрубає ту гілку, на якій сидить? Ви цього хочете – і далі будете тримати ще більше не тільки мене, і й усіх інших. Не скажу.
Вони мене два місяці морочили. Закінчилося тим, що я кажу. Тоді вони відвезли мене назад у лагер. А мою позицію опрацювали, що я ніби хочу до вищого начальства, що ніби я повірив. То на другий рік беруть мене з Мордовії, до Москви везуть потягом, у Москві на літак – от як ти сьогодні студентам розповідав докладно про Стуса...
В.О.: То це якого року?
Б.Р.: Сімдесят восьмого. На літак, і знову сюди, і знову з гарантією, що Федорчук дає згоду, Щербицький і Ляшко, всі вони ввійдуть до Президії Верховної Ради, вона послухає. І я вже бачу, що вони готові до цього. Я зайняв непримиренну позицію, сказав, що з вами я говорити не буду і вам ніяку інформацію я не даю – я нічого не знаю. А вони знали, що я знаю, тим більше що я рік тому казав, що знаю. Я не знаю і не скажу.
І ось коли мене повертали назад...
В.О.: Який тоді місяць був?
Б.Р.: Це так само літо було, це було на Івана 1978 року, на етапі. Везуть етапом до Києва, поїзд "Івано-Франківськ – Київ". Він приходив об одинадцятій годині до Києва. Привезли воронком у пересильну тюрму. Це неділя, начальства немає, є дижурний по тюрмі. Привез-ли цілий вагон побутових хлопців, політичний я один.
В.О.: Це на Лук'янівку Вас привезли?
Б.Р.: Привезли на Лук'янівку в Київ. Потім цих побутовців ошмонали, мене в останню чергу. Привели в камеру, де шмонають. Я мав мішок продуктів, бо тут передачі пускали. Сестра привозила, було трохи продуктів, я думав їх хлопцям у лагер привезти. Їх семеро – один стоїть за столом, той, що має шмонати, а шестеро прапорщиків сидять. Бо коли йшли битовики, то вони брали по сім чоловік зразу і шмонали, щоб швидше пропустити. А тут я один. Я приходжу, поставив той мішок, роздягаюся догола, стою збоку, а хрестик не зні-маю. У мене хрестик на мотузці. Ну, там присядь, я ще не присів, а цей прапорщик побачив хрестик і поліз рукою зняти. Він до хрестика – я по руці вдарив, так відштовхнув. Ті шесте-ро встали – вони бачили, що я наглядача по руці вдарив, і коли вони встали, – а я ж голий – я на стіл вискочив, на якому шмонають, і кажу їм: "Кличте майора! Івани, нині ваша мама, мабуть, пішла десь молитися до церкви, а ви тут хрестика здираєте, хохли!" Читаю їм таку мораль зі стола, голий. Почав вимагати майора. А мені зі стола видно, що коридор буквою "Г" йде. Одне крило тої літери видно. Стою, не злажу.
Вони післали за тим майором. Через пару хвилин дивлюся, йде майор. Підійшов, я ско-чив. "В чем дело!" Трохи так на татарина схожий, невисокого зросту, повний. Я скочив зі столу і кажу йому, що вони зривають хрестик, то я тебе викликав, бо ти ж офіцер. А тут у всіх тих камерах є список речей, які можна і не можна. Я кажу, що хрестик не заборонений. А він каже: "Но и не разрешено". І показує мені список того, що дозволяється. І сам поліз зірвати хрестика, а й і його по руці, так само, як і того мента. Взяв хрестик, і вже собі в сві-домості я розробив, як я буду діяти.
В.О.: То Ви його в руку взяли, так?
Б.Р.: Ні, відхилив його рукку, бо він хотів зняти. Поки що хрестик на мені. Майор поліз, хотів зірвати хрестик. Я так само його руку відсторонив, відштовхнув. А план у мене ще до цього був, та я ж не знав, як майор себе поведе. Я тоді швиденько хап хрестика з шиї – і в рот. А він так: "Во-во-во, глотай!" Вони ж там привикли, що ті побутові доміно ковтають, ложки. А я сховав і шнурочок, він слину в себе всмоктує, сухо в роті стало. Став у кут і ка-жу: "Ви, хохли, ви мене вб'єте, а я не віддам хрестика. Але хоч одному око виберу, хоч од-ному з вас". Я став оце говорити, а майор поліз мені в рот – він почув, що я не ковтнув, він хотів досягнути. Знаєш, ланцюжок було би легше тримати в роті, а шнурок – сухо дуже. І він заліз у рот, хотів витягнути, а я йому пропустив палець. Тільки запустив – хруснуло отако. Дивлюся, він витягнув пальця, а в мене в роті залишилася фаланга.
В.О.: Оця перша фаланга? А який палець – вказівний?
Б.Р.: Оцей, вказівний. Він поліз у рот, хотів зачепити, мабуть, за шнурочок витягнути. І що мене здивувало – я ще тримаю цей кавалок пальця в роті, а в нього нема крові, все біле ось тут. Він теж дивиться на пальця, а потім воно червоніє, червоніє – і кров пішла, і він так почав скакати на одній нозі і махати цим пальцем. Ці семеро скочили – і до мене, я тільки встиг стати отак у кут, спиною, бо я ж голий.
В.О.: Голий, навіть без трусів, так?
Б.Р.: Ну як на шмоні. Голий, як мама народила, і з хрестиком у роті. І вони як пішли – вони ж у чоботях...
В.О.: А палець виплюнули чи що?
Б.Р.: Виплюнув, я навіть не знаю, де той палець потім дівся. Ні, я виплюнув. Коли цей майор почав скакати, я виплюнув палець з нігтем. І вони як почали мене бити, а я про оку-ляри думаю – у мене були перші окуляри, то складна справа, бо окуляри тут, у Совєцькому Союзі, не можна було купити і зробити не можна. Думаю: поб'ють вони мені їх, але вже Бог з ними. І сказав, що хоч одному виберу око. Це те, що я ще пам'ятаю, що я сказав. Я, прав-да, трохи відбивався, але вони мене виключили, побили. Це була дванадцята година дня, десь так.
Я прийшов до тями вже ввечері, темно було, в пивниці, в карцері. Брудно там, навіть не параша там, а така яма. Тільки я перші ознаки життя подав, наглядач відкрив кормушку, каже: "Я тобі воду включу". Вода заведена в камеру, а сам кран у коридорі. Він мені вклю-чив воду, я трохи помився і думаю: де окуляри? Бачу, лежать вони на цементі.
В.О.: А одяг?
Б.Р.: Кинули коло мене, я голий лежу.
В.О.: А підлога яка там?
Б.Р.: Бетон. Василю, це страхіття – просто кинули, я лежав так трохи на одежі, трохи на цементі. Все тіло збите, я не чув живого місця – болить усе тіло. Я пішов, трохи промив лице, очі промив і думаю: де окуляри? А вони лежать на цементі, цілі. Підняв я ті окуляри – вони, мабуть, кинули мені їх туди. Кажу: «Дай мені папір». Почав писати, прокурора ви-кликати. На ранок прийшли з носилками. Я не хотів на ті носилки лізти, мене занесли, від-перли в "столипін", у вагон, і повезли на Калугу. І так мене два місяці возили по імперії по різних пересилках. Як тільки я починаю вимагати прокурора і пишу заяву – вони беруть мене на етап і везуть мене абикуди, аби лікарня не зафіксувала побої, чого я вимагав.
Через два місяці, коли посходили всі ці синяки, мене привезли в лагер на Сосновку. Я розповів там, і тоді весь лагер голодівку оголосив. Я понаписував заяви в різні інстанції, у цивільні і в нецивільні, прокурорські і партійні. Від усіх, як по команді, приходило, що це неправда, що я засуджений за брехню, за наклепи на радянську дійсність, і тут далі брешу, продовжую свою брудну справу. І Сахаров тоді включився, справа набула світового розго-лосу, тобто стала відомою в світі. Тоді я вирішив піти на крайній захід – я прошу порушити проти мене кримінальну справу за нанесення мною тілесних ушкоджень майору (така стат-тя є). Я не знаю прізвища того майора, але це було такого-то числа в київській тюрмі, о та-кій-то годині, в такий-то день. Я йому відкусив палець за те, що він мені хотів витягнути з рота хрестика, бо я сховав туди його тому, що наглядачі його відбирали. Він поліз у рот, а я йому за це відкусив палець. І це є доказом того, що він справді відбирав хрестика. Поруште проти мене справу – я хочу відповісти, бо мені християнська совість не дає зараз спокою, що я відкусив йому палець. Може, він не розуміє того, а я розумію. Я готов був, Василю, відповісти, щоб вони мене були покарали, але для мене було важливо, щоб вони визнали, що здирають хрестики.
Я дістав таку відповідь: мені дали 15 діб карцеру. В одних трусах кинули в карцер на 15 діб. В одних трусах. Камера, під дверима в коридор щілинка така, сантиметрів п'ять, ма-буть, просто двері не досягають, пічка одна на дві камери. Вдень в'язень палить – поліцаї у нас були кочегарами, – як спиною станеш, то тепло. Але ж я босий, цемент цементом. На ніч ота нара, що закривається до стіни. Але там вона не закривалася, не на шворні, як було в Кучино, а просто на замок закривалася. Така табуретка з бетону, стовпчик такий, на який вона опиралася, і ти міг лягати. Вдень на той бетонний стовпчик можна було сісти. А оскі-льки я голий, то я навіть на ніч не просив їх, щоб відкривали нари. Бо не ляжеш голий на ту дошку. Дошка помальована, вікно вибито, температура була протягом цих 15 діб: мінус 17 найтепліше і мінус 25 найхолодніше. Я 15 діб бігав по цій хаті, лише на секунду ставав на одній нозі біля печі, погрієш ногу, потім на другій. 15 діб я бігав. Лише молитва, злість на них і надія на Всевишнього. Бігме, Василю, я вийшов – навіть нежиті в мене не було. Це якесь чудо.
В.О.: То диво Господнє.
Б.Р.: І нічого мені, абсолютно! Приходжу – відповідь є, що у нас усі майори з пальцями, у нас майора без пальця нема. Правда, тоді вже дали мені спокій, коли відповіли, що всі ма-йори з пальцями. Та й я вже заспокоївся. Думаю: кому писати? Шкода нервів і шкода здо-ров'я навколо цього майора без пальця.
Ще в мене випадок був – це тоді, коли я перший раз повертався, у сімдесят сьомому. Це в «столипіні». Вони ж, коли вивозять, дають ту тюльку на дорогу їсти, а пити хочеться, бо ще ж літо. А води не дають. Побутовці там просилися в туалет. А вагони загнали в тупик. Це десь там у Росії, ще не доїжджаючи до Мордовії. Вдень вагон стоїть, на сонці печеться, а вночі везуть, бо там якийсь поїзд іде в тому напрямку. Не виводять у туалет. І один бито-вик, із цих кримінальних хлопців, мій сусід по купе, оправився в купе. Ну, не витримав. Вони ввірвалися і почали його бити. А там їх було чоловік з дванадцять, і ті одинадцятеро мовчать. А я сказав, що я ж чув, як цей чоловік просився, і його не випустили в туалет – ви ж не виводите, а тепер б'єте, то за що? Тоді вони до мене. Мене врятувало те, що поруч за стіною був начальник конвою, перед трійником його кабінет там. Начальник конвою, капі-тан, почув, що тут якийсь крик, і якраз вискочив. А вони вже цей мій трійник відкрили і хо-тіли мене бити. Він то зупинив і дав команду виводити в туалет. Мене вивели першого до туалету. Ти знаєш, як то в вагоні – провели через вагон, а двері в туалет відчинені, оправи-тися не можеш, бо дивляться люди, хоч і є позов оправитися. Дивляться, а я не можу. Про-шу його: «Прикрий двері бодай трохи». Він, цей комсомолець-сержант, витягає пістоля – ти ж знаєш, вони можуть убити на етапі, і ніхто не нестиме відповідальності, – і приклав мені пістоль отак. А значок у нього комсомольський з Леніним. Приклав мені отак біля вуха й каже: "Ну что, контра – вот сейчас пристрелю и напишем, что ты бросался на конвой". І зможе це зробити запросто. Я йому показую на той значок пальцем і кажу: "Це тебе отак той Мефістофель лисий навчив обходитися з людьми?" Мабуть, що він не знав, хто такий Мефістофель, але з такою злістю то на значок подивився, то на пістолет – і сховав пістолет. Був у мене й такий випадок.
А з тими чекістами, які нас перевиховувати приїжджали, коли приїжджали оті агітбрига-ди, то були дуже конкретні і принципові бесіди, не тільки зі мною. Ось ми є, чого ви лазите, чого ви їздите сюди...
В.О.: Євдокименко приїздив, чи як його? Що книжку написав про український буржуаз-ний націоналізм.
Б.Р.: Євдокименко, та багато приїжджало. Особливо той Тарас Мигаль зі Львова, з Іва-но-Франківська професор Возняк, він і понині в Інституті нафти і газу. Потім Вакалюк – Вакалюк уже небіжчик, доцент з нашої академії.
В.О.: А як то облаштовували? В Кучино, як до нас приїздили, то по одному викликали. А я чув, що нібито колись вивели були на коридор і з усіма разом бесідували.
Б.Р.: Так, у Сосновці так і було, на коридор виводили. У два етапи. Спочатку вони ходи-ли по камерах – ходять подивитися, що і як, яка їжа, що тут робимо. А як правило вони привозили з собою фільми з України, такі агітаційні – то тоді виводили нас на коридор (в Сосновці так було), ми брали з камер табуретки і дивилися те кіно. Ми не так ішли дивити-ся кіно, як ішли, аби зустрітися між собою. Мало хто ходив, ми ігнорували ті фільми, які вони привозили. Але фільми крутилися – чотири фільми в місяць по плану було. І ми йшли, аби побачитися, поспілкуватися, які новини.
Взагалі, цей тюремний період чим далі відходить, тим він якимось ріднішим стає і надаєш йому більше значення, що то справді була дуже важлива в житті сторінка. Вона цікава в усіх відношеннях, у першу чергу, в духовному, звичайно. Як згадаєш, що то така страшна держава, а там горстка людей, які постали так мужньо... Я не хочу так казати – я й тоді не думав, так і тепер не маю таких ілюзій, що то якісь герої чи не герої, але на тому фоні... Ти сьогодні дуже образно сказав студентам, що коли основна маса морально опустилася нижче нуля, то нормальна поведінка справді здається подвигом. Василю, я не хочу то переоцінити, але на то треба було мати мужність.
Що ми ще пропустили, які моменти?
В.О.: Кінець розмови з паном Богданом Ребриком 11 лютого 2000 року в Івано-Франківську.
У вересні 2008 року Б.Ребрик додав:
НА МОМЕНТ СТВОРЕННЯ УГГ
Я разом з іншими політв’язнями-рецидивістами знаходився в концлагері особливого ре-жиму ЖХ-385-16 в с. Сосновка Мордовської АССР. У грудні 1976 року, відразу після опуб-лікування УГГрупою першого меморандуму, я запропонував політв’язням-соснівчанам вступити до Групи. Мене підтримали троє політв’язнів: С.Караванський, В.Романюк і Д.Шумук. Головною метою створеної нами Групи була передача на волю (для інформуван-ня світової громадськості) повідомлень про виконання СРСР взятих на себе зобов’язань у Гельсінкі 1975 року, про виконання Декларації прав людини, про цензуру, свободу слова, вільний виїзд з СРСР і повернення назад і т. ін. всім громадянам країни і тим більше для нас, політв’язнів. Крім того, ми з великим ризиком бути додатково покараними новим стро-ком таємно передавали на волю свої публіцистичні статті, в яких інформували світову гро-мадськість про справжнє економічне і соціально-політичне становище Радянського Союзу. Особисто я, крім спільних меморандумів і звернень до світової громадськості, підписаних усіма членами УГГ або всіма членами нашої сосновської Групи, написав і передав на волю цілий ряд публіцистичних статей політичного характеру. Вони були опубліковані в різних друкованих виданнях за межами СРСР. Ось лише декілька з них:
а) Звернення до Президента АФП (Американської Федерації Профспілок) Дж. Міні (США). Грудень 1976 року;
б) Заява до Голови Президії Верховної Ради СРСР. Січень 1977 року;
в) Відкритий лист до громадянина Англії Дениса Мільцера. Червень 1979 року;
г) Відкритий лист до так званих прогресивних українців США і Канади. Червень 1979 року;
д) Моє «Останнє слово» на судовому процесі в Івано-Франківську в березні 1975 року та багато інших статей.
Фактично наша сосновська група почала активну діяльність у 1977 році, хоча вважаєть-ся, що вона діяла з 1979 року. Причиною цього є умови неволі в концлагері особливого ре-жиму і дуже важкий шлях виходу інформації з нього.
ПІДСУМОК СКАЗАНОГО ВИЩЕ
Як громадянин і особистість я формувався у 1950-х роках у Росії. Це був дуже цікавий і політично важливий період у житті Совєцької держави, який називаємо «хрущовською від-лигою». Вчинив він особливий вплив і на мене.
До 1962 року я служив у військовій авіації далекої дії. Внаслідок катастрофи, що сталася з моїм літаком у 1962 році, я втратив 70% зору і повернувся на Україну до Івано-Франківська. Тут розпочалося для мене нове життя. Те, що я побачив навколо себе, змусило мене шукати відповідь на питання, хто я є, чому так бідує український народ і що мені тре-ба зробити, щоб полегшити йому життя. По своїй наївності я вирішив поскаржитись (пись-мово) керівництву держави на жебрацьке існування народу. Мої старання завершилися ви-кликом у КГБ, а пізніше арештом і ув’язненням. В концлагері я зустрів багато мудрих лю-дей, що десятками літ каралися по тюрмах за слово правди і свободи. Від них я багато чого навчився, як у плані історичному, так і національно-патріотичному та політичному. Крім того, в неволі вистачало часу, щоб усе добре обдумати, зважити, прикинути всі «за» і «про-ти», та, найголовніше, зробити правильні висновки для подальшого життя і боротьби. Я їх зробив. Пізніше життя підтвердило, що вони були правильні.
Під час першого ув’язнення я зрозумів, що вирішити як соціально-економічні, так і наці-ональні проблеми наш народ зможе лише тоді, коли здобуде державну незалежність. А здо-бути незалежність можна двома шляхами – силою, тобто мілітарно, або словом і мудрістю. У ХХ ст.. ми два рази пробували здобути незалежність силою. Перший раз у 1918-му про-грали все, віддавши полякам західну частину України. Другий раз у 1940-х роках. Боротьба, яку вела ОУН, закінчилась 1945-го повною поразкою і страшними безглуздими жертвами та стражданням нашого народу.
Друга Світова війна закінчилася 1945 року, досягнувши свого апогею над Хіросімою і Нагасакі. Трагедія цих двох японських міст засвідчує всьому людству, що подальший роз-виток мілітаризму веде до повного знищення всього людства на планеті. Тому епоха сили і тоталітаризму, епоха революцій мусить відійти геть у забуття, а на зміну їй має настати епоха Логоса (слова), епоха демократії.
Воно так і сталося. Весь західний світ у післявоєнний період почав жити вільно, в умовах демократії. Це стало запорукою свободи і достатку в тих державах. Нам, українським диси-дентам, треба було розпочати свою боротьбу за незалежність словом у державі, яка нічим не відрізнялася від фашистської. Більшовицький режим не терпів інакодумаючих, а нам треба було донести слово правди до українського народу, розбурхати його, примусити мис-лити, сумніватися. Нам нічого іншого не залишалося, як використати такий метод передачі інформації як «самвидав». Простий, примітивний метод, але дуже скоро він дав свої пози-тивні результати. Буквально за кілька років більшовицький режим змушений був відповіда-ти силою на слово правди. Уже у січні 1972 року здійнялася друга хвиля репресій по всій Україні. Та даремно. Потяг до свободи і побудови власної незалежної Української держави зупинити було неможливо. В цій ситуації нам, українським дисидентам, як повітря, потріб-на була підтримка світової громадськості. Здається, сам Господь Бог допоміг нам у нелегкій ситуації, зібравши у Гельсінкі в 1975 році лідерів 35 країн Європи та Америки на Нараду з безпеки та співпраці в Європі. На цій Нараді СРСР взяв на себе зобов’язання виконувати Декларацію прав людини, ґарантувати своїм громадянам свободу слова, вільний виїзду з країни і т. ін. Звичайно, ми добре усвідомлювали, що взяті на себе зобов’язання СРСР ви-конувати не буде. Просто черговий раз думає обдурити довірливий демократичний світ. Це добре розуміли ми, це добре розумів у Москві А.Сахаров. Саме в його колі виникла ідея створення Гельсінських груп у Москві, Литві, Грузії та Україні. Гельсінські групи почали допомагати більшовикам виконувати взяті на себе зобов’язання. А більшовики замість вдя-чності розпочали репресії проти Гельсінських груп. Саме це привернуло увагу світової гро-мадськості до внутрішнього життя народів в СРСР і в Україні в тому числі. Розпочалися маніфестації в європейських країнах проти репресій в СРСР. Могутні країни світу почали вживати штрафні санкції проти СРСР у торгівлі, у гуманітарній та інших сферах. Ізоляція більшовицького режиму наростала, і це змусило його в 1985 році розпочати процес «пере-стройки» країни. Через кілька років упала берлінська стіна, без жодного пострілу розпався Варшавський пакт, зруйнувалася більшовицька імперія, а Україна стала вільною, незалеж-ною державою. Мета, яку ми, дисиденти, ставили перед собою, була досягнута: СРСР роз-валено. Тобто період руйнації імперії закінчено, треба розпочинати будувати власну неза-лежну державу.
На жаль, не раз в історії нашого народу сил руйнування було набагато більше, ніж сил будівництва. Це підтверджує і Княжа доба, і Гетьманщина, і доба УНР, і період Другої Сві-тової війни. Те саме маємо сьогодні. Виявляється, що українське суспільство і його інтелі-генція, навіть частина колишніх політв’язнів, знають, чого хочуть, та не знають, як цього досягнути. Сімнадцять літ товчуть воду в ступі, луплять себе граблями по чолі, а висновків належних не роблять. Замість того, щоб вести Україну у світ, у завтрашній день – тягнуть її у вчорашній. У результаті стоїмо перед національною катастрофою. Чому? А тому, що українська еліта не бачить реального становища України під небом Господнім, а живе мі-фами. Всі розуміють, що не об’єднавши століттями роз’єднаний український народ навколо національної ідеї, нічого доброго не здобудеш. Розуміють, а чинять навпаки: «Там, на До-неччині, самі бандюки і москалі, а тут, у Галичині, самі професійні патріоти». А між іншим, референдум 1.12.1991 року показав, що український народ єдиний у своєму стремлінні до незалежності – 92% громадян висловились на підтримку незалежності України. А наші пат-ріоти замість того, щоб примножувати національну свідомість на Сході і Півдні України, зібрались у Галичині і сіють розбрат та ненависть до наших східних братів. А, між іншим, ідеї української державності йшли не з Галичини, а зі сходу України. У першу чергу це М.Драгоманов, П.Куліш, М.Костомаров, Т.Шевченко, С.Петлюра, М.Міхновський, Д.Донцов та інші. Галичина дала одного Франка, якого сама й зацькувала.
Друга серйозна проблема – наше ставлення до минулого і розуміння історичних подій. Особливо до тих, що мали місце у ХХ столітті. Не можна їх міфологізувати чи перекручу-вати, а тим більше заперечувати очевидне. Відомо ж, що ні Винниченко, ні Грушевський, ні Петлюра навіть не думали проголошувати Україну незалежною державою, поки існувала імперська Росія. Вони хотіли лише автономії у складі Росії. Як при царському режимі, так і після лютневої революції 1917 року. І лише більшовицький переворот у жовтні 1917 року в Росії примусив керівництво УНР думати про повну самостійність України. Незалежність України проголосили, але втримати її не змогли. Владу, як у Росії, так і в Україні, захопили більшовики-інтернаціоналісти, або, як їх ще називали, «совіти». І коли ми говоримо про «Арсенал», «Січневе повстання» у Києві, про Крути, Базар – то це не москалі, а більшови-цька Красна Армія, якою командував тоді в Україні син М.Коцюбинського Юрко. Треба про це пам’ятати. Так само як і про те, що більшовицька короста була закинута в Росію з нині мудрої Європи. За її підтримки і фінансування більшовицької партії Росія, а з нею і Україна, на цілих 73 роки перестали існувати як національні держави.
Сьогодні, коли робимо спробу будувати національну державу, ми мусимо добре розумі-ти своє недалеке минуле. Усі наші сусіди, в т.ч. й Росія, разом з нами вийшли з більшови-цького «раю». Нам треба постаратися з усіма жити в злагоді, а не шукати в комусь винуват-ця всіх наших бід. Бо Леніна в Москві охороняли чомусь не москалі, а латиші, командував Красною Армією Л.Троцький, ЧК-ОГПУ створив Ф.Дзержинський, а репресії і голодомори організовував грузин Сталін. Не розуміти цього і не давати цьому об’єктивну оцінку – зна-чить працювати на поразку.
УРСР була державою тієї частини українців, які пішли за ленінськими соціалістичними ідеями. А це більшість українців, тому вони й перемогли. І вони мали на це дане їм Богом право. Інша річ, що більшовицькі ідеї виявилися утопічними. Створена на них держава ні-чого іншого, крім біди, дати народові не змогла. Саме тому вона мала бути ліквідована. Ми це зробили в останнє десятиліття ХХ століття, на жаль, аж на 73-му році її існування. І зро-били це словом, без найменшої міліарної потуги. Цим треба гордитися, це треба розуміти і належно оцінювати. На жаль, сьогодні бачимо навколо себе і чуємо протилежні речі. Роз-дуваються міфи, робляться спроби на міфах творити нову історію, фальсифікуються істо-ричні події і факти. Цей негативний і шкідливий процес досягнув такого рівня, що загрожує існуванню єдиної Соборної Української Держави.
До здобуття Україною незалежності ми мали право вдаватися часом і до пропагандист-ських і популістських висловлювань, гасел чи закликів. Це було виправданим, бо народу, який є поневоленим, багато чого прощається, на його шляху до свободи багато чого йому дозволяється. Але ж… Коли ми стали в один ряд з усіма народами світу, нашим обов’язком є бути чесними, справедливими і об’єктивними. Тобто показати світовій цивілізації, що ми такі ж, як і вони. При цьому пам’ятати, що світ слухає слова, а оцінює нас по наших діях.
Замість того, щоб розпочати серйозну роботу з об’єднання нашого народу і розбудови держави, займаємося пошуком ворогів і лякаємо світ своїм нелегким минулим: репресіями, голодоморами, Чорнобилями й донецькими бандюками. Кому це потрібно? Проклинаємо жидів, москалів, кричимо: «Україна для українців», а не думаємо про наслідки. Не змушуй-мо приятелів хапатися за голови, а недоброзичливців наших – за животи. Бо у всіх наших бідах ми винні самі. Життя і політична діяльність нашої націоналістичної діаспори у віль-ному світі (особливо післявоєнної хвилі) лише підтверджують це. Протягом 50 післявоєн-них літ тільки те й робили, що гризлися між собою. Не примирила їх навіть найсвятіша для українського патріота справа – проголошення України самостійною державою. Спочатку вони були шоковані фактом воскресіння України, а потім, оговтавшись, спромоглися на те, що перекинути політичну гризню в Україну. Сьогодні ми є свідками того, в якому стані опинилася Україна: «Гірше ляха свої діти її розпинають».

Рекомендувати цей матеріал