Menu
віртуальний музей
Дисидентський рух в Україні

БУНТІВНИК (Віталій КАЛИНИЧЕНКО)

25.08.2008 | Терещенко Рем | Відроджена пам`ять. Дніпропетровськ, 1999. С. 553-560.
Рем ТЕРЕЩЕНКО.

БУНТІВНИК

КАЛИНИЧЕНКО Віталій Васильович. Народився в 1938 році. Українець. У 1966 році за намагання нелегально перейти кордон ув'язнений на 10 років. За дисидентську діяльність в черговий раз у 1980 році засуджений до 10 років позбавлення волі. Реабілітований в 1991 році. Зараз живе в США.

Народився Віталій Калиниченко в районному центрі Васильківка Дніпропетровської області в сім'ї вчителів. Батько, Василь Петрович, викладав російську мову і літературу, мати – Ганна Гаврилівна – історію. Батько помер від туберкульозу, коли Віталіку не було й чотирьох місяців. Довелось Ганні Гаврилівні самій піднімати сина і дочку. Пережили німецьку окупацію, вчителька під її гнітом в школі працювати відмовилась. Після війни її призначають завучем, а потім директором Васильківської семирічної школи. В 1947 році Ганна Гаврилівна одружується вдруге. Її чоловіком став Арсентій Семенович Ткач – голова колгоспу в Васильківці. В 1954 році Віталій закінчує 10 класів, його мрією було військово-морське училище. Але туди приймали з 17 років. Тоді юнак підробляє метрику, добавляє собі рік і стає курсантом Ризького військово-морського училища.

Та військова дисципліна, сувора регламентація кожного кроку курсантів виявилась непосильною юнакові, який виріс пестуном сім'ї. Починаються конфлікти – порушення форми одягу, строю і т. ін. Училище довелось залишити.

Віталія призивають до війська. Він служить віддалемірником на береговій батареї. Тут служба пішла. Матрос Калиниченко, як зазначалось у характеристиці, маючи добрі теоретичні знання, сам добре засвоїв техніку, допомагав і товаришам, користувався серед них заслуженим авторитетом»1.

Після звільнення в запас Віталій вирішив продовжити освіту, але тепер уже за цивільним фахом. З різних причин довелося змінити декілька міст (Харків, Ленінград) та інститутів, зрештою Віталій переходить до Київського інституту народного господарства (КІНГ), який закінчує в 1964 році.

Неспокійна вдача, гостре реагування на будь-які вчинки інших, що здаються йому образливими, примушують змінювати місце роботи. Врешті-решт знову опинився в Ленінграді.

При цьому у нього вже кілька років визрівала думка про те, що в Радянському Союзі йому жити неможливо. Тут для вільної людини немає справжньої свободи, немає можливостей застосувати свої здібності. Віталій вирішує піти за кордон.

В тодішніх умовах це можна було зробити тільки нелегально. Хоч СРСР в 1948 році підписав Загальну декларацію прав людини, за якою будь-хто може вільно обирати собі місце проживання, але це було зроблено, як кажуть, про людське око. Дотримувати Декларації ні Комуністична партія, ні уряд не збирались. Та й як можна було ставити питання про вільний виїзд з країни, де чи не гімном була пісня зі словами «Я другой такой страны не знаю, где так вольно дышит человек»!

От і повинні були громадяни «вільно дихати», а тих, хто не бажав, запроторювали у відповідні місця, аби знали, де дихати легше. СРСР від світу був відрізаний справді «залізною завісою», через яку можна було пройти тільки ризикуючи життям і свободою.

В 1964 році Віталій Калиниченко почав готуватись до втечі, зокрема, через іноземних студентів КІНГу намагався зв'язатися з посольством США, щоб одержати політичний притулок, придбав спорядження для нелегального переходу через кордон. Його плани стали відомі КДБ і Віталія заарештовують. Протримавши якийсь час у тюрмі, настрахавши, попередивши, випускають.

Але він стоїть на своєму. Влітку 1966 року робить спробу перейти радянсько-фінський кордон. 10 днів блукав уздовж нього, поки не схопили прикордонники. Судили в Мурманську. Судді, намагаючись зрозуміти, що ж привело Калиниченка до думки про втечу, зробили висновок, що, вже навчаючись в інституті, він поводив себе неправильно, захоплювався філософією екзистенціалізму, симпатизував бітникам (була в ті часи така молодіжна мода), і з цієї причини в нього сформувалась думка про втечу за кордон. Але з радянською державою в такий спосіб не жартують. І суд кваліфікував його вчинок як зраду Батьківщині у вигляді спроби здійснити втечу за кордон, присудив 10 років позбавлення волі в таборі суворого режиму.

Пробув там Віталій Калиниченко, як мовиться, від дзвінка до дзвінка. Не хотів миритись з табірним режимом, як міг, противився йому, за що і одержував покарання. В справі № П–26123 зберігається «Довідка про порушення та покарання» в'язня Калиниченка В. В., серед них – порушення форми одягу, читання книги під час праці, але найбільше таких активних форм протесту, як відмова від виходу на роботу. Покарання були різ-

ні – бесіда з начальством, мабуть, не в найприємнішому тоні, догана, попередження і найсуворіше – запроторення до штрафного ізолятора. 6 діб одержав Віталій за те, що читав книжку в робочій зоні, 10 і двічі по 15 діб – за відмову від роботи2.

Але так і не перевиховався, за що, виходячи на волю, одержав дуже негативну характеристику, яка відгукнулась одразу ж, коли приїхав до Васильківки.

Як такого, що не став на шлях виправлення, за постановою прокурора Васильківського району його беруть під адміністративний нагляд. Це означало, що без дозволу міліції В. Калиниченко не може виїхати з Васильківки навіть на короткий час, з 22 години до 5-ї ранку не має права залишати житло, заборонено відвідувати ресторани і кафе3.

На постанові прокурора від 8 квітня 1976 року про адміннагляд він написав: «Ознайомився. Ганьба радянській владі! Це не звільнення з табору».

Звичайно, людині під наглядом нелегко влаштуватись на роботу. Його приймають робітником на коноплепрядильний завод. Директор заводу негайно одержує директиву від районної міліції з вимогою повідомляти про факти як порушень Калиниченком трудової дисципліни, так і про позитивні факти ставлення до праці, участі в громадському житті, що повинно свідчити про його перевиховання і вплинути на вирішення питання про припинення нагляду4.

Розцінивши дії міліції як такі, що компрометують його, Віталій Васильович залишив коноплепрядильний завод.

Видно, економістів з вищою освітою в Васильківці було не дуже багато, тому В. Калиниченку вдалося влаштуватись бухгалтером до районного управління «Сільгосптехніки». Потяглися дні служби в умовах постійного нагляду, обмежень. Майже та ж клітка, що й перед цим, тільки більша.

Не бажаючи терпіти таке становище, В. Калиниченко пише скаргу прокурору УРСР, у якій повідомляє, що відбув покарання за те, що держава вважала злочином, хоча з загальнолюдських позицій воно злочином не було. Він заявляє, що коли хотів покинути СРСР, у своїх діях керувався статтею 13-ю Загальної декларації прав людини – можливість кожного вільно покидати будь-яку країну, в тому числі власну.

Але уряд УРСР, оголосивши себе ледве не головним укладачем Декларації, не дозволяє покидати країну, а осіб, що намагаються це зробити, оголошують зрадниками Батьківщини і засуджують на 10–15 років, або страчують5.

Звичайно, скарга залишилась без відповіді, точніше, відповідь була: строк адміннагляду продовжили ще на 6 місяців.

Віталій Калиниченко намагається якось розбовтати те застигле болото, в якому він опинився, розповідає колегам по роботі про славне минуле України, про події в світі, але не з подачі офіційних засобів масової інформації, а переповідає повідомлення «Голосу Америки» і «Свободи», чим викликає невимовний жах у співробітників. Та їх можна було зрозуміти. Знайти розумову працю людині з освітою в Васильківці, як і в кожному невеличкому населеному пункті, надзвичайно важко, а втратити легко, – перед найменшим начальником рядовий працівник був абсолютно беззахисним. А не дай, Боже, начальство дізнається, що ти слухав «Голос» чи «Свободу», навіть не прямо, а в чиємусь переказі, і не побіг доносити, куди слід, можеш чекати, що виженуть, як казали до революції, «з вовчим квитком», і ніякі профспілки, ніякий суд не допоможуть.

Тому серед заляканих людей розмови Калиниченка не тільки не мали успіху, а навпаки, викликали надзвичайно негативну реакцію. 31 березня 1977 року в «Сільгосптехніці» відбулись збори представників колективу. Виступаючі піддали В. Калиниченка суворій критиці й засудили його поведінку та погляди: нав'язування оточуючим ворожих соціалізму і радянській дійсності поглядів, вкрай націоналістичних суджень. Збори зажадали припинити розповсюдження в колективі ідеологічно шкідливих і наклепницьких вигадок і попередили, що в разі відновлення подібної діяльності, повідомлять офіційно компетентні органи6.

Але компетентні органи повідомляти не треба було. Ще 5 березня В. Калиниченка викликали до обласного управління КДБ і оголосили офіційне застереження, спираючись на відповідний Указ Президії Верховної Ради СРСР від 25 грудня 1972 року7.

Калиниченка намагаються направити на «шлях істинний». З ним неодноразово ведуть бесіди представники адміністрації і громадськості з лейтмотивом: «Чого тобі треба, вгамуйся і дай нам спокійно жити». Та він не вгамовується. 10 жовтня 1977 року звертається з «Заявою» до Президії Верховної Ради СРСР, де викриває фальшиві запевнення керівництва КПРС і уряду про те, що ніби в СРСР виконуються гельсінські угоди, зокрема, подає факти ув'язнення дисидентів до таборів та до психіатричних лікарень, тобто доводить наявність політичних переслідувань. Вказує, що на знак протесту він зрікається радянського громадянства і оголошує десятиденне голодування8.

Калиниченко пише «Заяву» до васильківських лікарів, яка, на його погляд, повинна запобігти запроторенню до «психушки» 9 .

З передач радіо «Свобода» Калиниченко дізнається про створення «Української громадської групи сприяння виконав гельсінських угод» (Далі — Українська Гельсінська група, УГГ. – Авт.). Її фундаторами були Левко Лук'яненко, Оксана Мешко, Олесь Бердник та інші. Розцінюючи створення групи як глибоко патріотичний вчинок, Віталій Васильович звертається з «Відкритим листом» до Левка Лук'яненка з проханням рекомендувати його до складу Групи.

Члени УГГ тоді якраз звернулися до Белградської наради 35 держав, що зібралась для перевірки виконання Гельсінських угод. Калиниченко прохає, щоб під зверненням стояв і його підпис. Текст документу з підписом Віталія Калиниченка потрапив на Захід, прозвучав у передачах «Голосу Америки» і «Свободи», що викликало новий напад гніву у начальства. З подачі зверху колектив Васильківської «Сільгосптехніки» звертається до КДБ з проханням позбавити їх такого працівника. Але нормального, достатньої сили приводу ще не було. Вирішили почекати.

1978 і 1979 роки проходять в умовах двобою незгодного з Системою, двобою нерівного і виснажливого, у якому владна сторона використовує будь-які засоби, не гребуючи навіть перлюстрацією особистої пошти, бо лист, у якому Калиниченко викладав свої політичні погляди, потрапив до КДБ і став ще одним каменем у фундаменті обвинувачень. Його продовжують «виховувати». 17 серпня 1979 року бесіду веде «сам» секретар Васильківського райкому партії, 3 жовтня – начальник райвідділу внутрішніх справ. Але все марно. Впертий Калиниченко висновків не робить, не кається, слухає «Голос Америки» і «Свободу»; переповідає зміст передач, пише «Заяви», підтримує акції Української Гельсінської групи.

Терпець властей увірвався. 28 листопада 1979 року прокурор області затверджує постанову про застосування запобіжного заходу відносно Калиниченка В. В. як такого, що після звільнення з ВТУ не став на шлях перевиховання, а навпаки, на ґрунті антирадянських націоналістичних переконань з метою підриву та послаблення радянської влади систематично виготовляв, розмножував (за дополюю кулькової ручки і копіювального паперу. – Авт.) документи, в яких зводяться наклепи на радянський державний і суспільний лад, чим скоїв злочин, передбачений статтею 62, ч.2 Кримінального кодексу УРСР9.

Захід відомий і досить радикальний – взяття під варту. Почалися довгі виснажливі допити. Весь другий том семитомної справи № П–26123 заповнили протоколи. Хоч, власне, щось відшукувати і не було потрібно. Слідчі з'ясовували, чи визнає Калиниченко своє авторство «Заяв» і «Скарг» до вищих органів радянської влади. Він визнавав. Та на всяк випадок провели графічні експертизи, які підтвердили, що «Заяви» написані рукою Калиниченка.

Досить помітне місце в протоколах допитів займають дискусії між підслідним і слідчим відносно правоти чи неправоти В. Калиниченка. Кадебіст доводив Віталію Васильовичу, що виготовлені ним документи є наклепницькими, такими, що виправдовують ворожу діяльність осіб, запроторених до таборів за скоєння особливо небезпечних державних злочинів – Л. Лук'яненка, М. Руденка, О. Тихого та інших, містять у собі вигадки, нібито в СРСР існує політичне переслідування і відсутні права та свободи10. А переслідуваний йому доводив протилежне, що в СРСР політичних прав і свобод не існує, що він у своїх заявах писав чисту правду і все, вказане ним, повністю відповідає радянській дійсності.

Слідство скрупульозно знайомиться з біографією Калиниченка. По-перше, мабуть, щоб була видна копітка робота, глибоке вивчення підслідного, а по-друге, довести, що Калиниченко – запеклий супротивник радянської влади, що його антирадянські настрої не випадкові і мають глибоке коріння.

З 20 листопада 1979 року по 2 квітня 1980-го відбулося 37 допитів. Органи КДБ опитують всіх, чи майже всіх, хто з ним спілкувався. Таких набралось не багато, не мало – 82 чоловіка, – їхні показання склали понад 300 сторінок третього тому справи П–26132. Більшість свідків – жителі Васильківки. В них – одностайне засудження і взагалі негативні оцінки особистості В. В. Калиниченка.

Але були й інші думки. В цьому плані цікаво навести слова М. В. Брауна, який відбував покарання з політичних мотивів, знаходився в одному таборі з Віталієм Васильовичем. Ленінградець, за освітою філолог, за спеціальністю – бібліограф, він на час допиту в лютому 1980 року працював кочегаром. Браун показав, що ставиться до Калиниченка як до людини здібної, глибокого знавця слов'янських мов, історії і етнографії України12. Ще одна характеристика. Її автор – А. К. Здоровий, інженер з Макіївки. Він вважає, що В. В. Калиниченко – людина принципова, уважна до тих, кому погано. Різко реагує на не-

справедливість чи порушення закону щодо себе інших людей. Здоровий певен, що антирадянською діяльністю Калиниченко не займався13.

Ясна річ, такі свідчення до уваги не брались, а от обурення васильківських трудящих фіксувалося слідством із задоволенням.

21 квітня 1980 року був готовий «Обвинувальний висновок». Там зазначалося, що, відбувши покарання, Калиниченко В. В. не став на шлях виправлення, залишився на ворожих радянській владі позиціях, підтримував зв'язки з відщепенцями Лук'яненком, Сокульським та ін., неправильно сприймав радянську дійсність, зводив наклепи на державний і суспільний лад; національну політику Комуністичної партії і радянської держави, через це підлягає суду14.

Напередодні суду В. В. Калиниченко звернувся з проханням, аби суд був відкритий і проходив у Васильківці. Він хотів використати ще одну можливість, щоб поділитися з людьми своїми поглядами. Друге бажання виконали – судове засідання проходило у Васильківці. А відносно першого – власті постарались підібрати присутніх з відповідними настроями та поглядами.

Суд проходив за всіма правилам – з прокурором, захисником, викликом свідків. Але все ж таки процедура грубо порушувалась. Свідків запросили більше, ніж досить – 23. Підсудний вимагав, щоб викликали і свідків захисту, назвав Л. Лук'яненка, І. Сокульського, О. Мешко, М. Брауна та інших. Та йому в цьому було відмовлено – напевно, судді вирішили не завдавати собі зайвого клопоту, надаючи трибуну однодумцям В. Калиниченка.

Одержавши на початку судового слідства слово, підсудний заявив, що він є членом Української Гельсінкської Групи, представником української нації, висловив також протест проти арешту, нагадавши, що до в'язниці його запроторили не за якісь конкретні злочини, а за інакомислення, за переконання. Всі його думки викладені в «Заявах» і повністю відповідають радянській дійсності. Пересилав ці документи за кордон, щоб вони стали загальним надбанням, щоб увесь світ знав про порушення прав людини в СРСР, про те, як уряд обдурює людей.15

Цікавий діалог відбувся між головою суду і підсудним. Перший запитав, у чому виявляється обдурювання народу урядом. В. Калиниченко відповів, що партія і уряд обіцяли до 1980 року побудувати матеріально-технічну базу комунізму, а не зробили цього. Голова на повному серйозі зацікавився: «А що, хіба вона не побудована?»16

Прокурор вважав провину В. Калиниченка повністю доведеною, хоча в чому вона проявляється конкретно, навряд чи міг довести, і вимагав 10 років ув'язнення. Адвокат прохав пом'якшити вирок.

В останньому слові В. Калиниченко від своїх поглядів не відмовився, стверджуючи, що вірить у правоту своєї справи, що кожна людина має право вільно висловлюватись, користуватись свободою слова, говорити, що думає. І як можна за думки засуджувати до ув'язнення на 10 років. Він не кається, не просить пом'якшення покарання, як він сказав, «вашої фальшивої милості »17.

І вирок був відповідний, визначений заздалегідь, – 10 років у колонії особливого режиму18.

В. В. Калиниченко звертається з касаційною скаргою до Верховного суду, в якій показує, що вже після процесу, після оголошення вироку протокол судового засідання був фальсифікований. Головуючий попрацював над ним так, щоб щось зникло, а щось з'явилось, звичайно в ключі, потрібному «замовникам». В'язень рішуче вимагав перегляду вироку19. Але скарга залишилась без наслідків.

Відсидів Віталій Васильович Калиниченко 8 років, звільнився в 1988 році, реабілітований в 1991-му20. Зараз живе в Сполучених Штатах Америки.

ПРИМІТКИ

Державний архів СБУ. Фонд управління в Дніпропетровській області. Спр. 26132. Арк. 223.

3Там же. Т. 5. Арк. 239-240.

3Там же. Т. 6. Арк. 58.

4Там же. Т. 6. Арк. 59.

5Там же. Т. 1. Арк. 26.

6Там же. Т. 1. Арк. 97.

7Там же. Т. 1. Арк. 94.

8Там же. Т. 1. Арк. 99.

9Там же. Т. 1. Арк. 214.

10Там же. Т. 2. Арк. 63.

11Там же. Т. 3. Арк. 40, 64.

12Там же. Т. 3. Арк. 24.

13Там же. Т. 3. Арк. 97.

14Там же. Т. 6. Арк. 142-193.

15Там же. Т. 7. Арк. 10-13.

16Там же. Т. 7. Арк. 23.

17Там же. Т. 7. Арк. 98-99.

18Там же. Т. 7. Арк. 139.

19Там же. Т. 7. Арк. 166, 172.

20Там же. Т. 2. Арк. 206.

ВІДРОДЖЕНА ПАМ`ЯТЬ. Книга нарисів. – Дніпропетровськ: науково-редакційний центр обласної редколегії по підготовці і виданню тематичної серії «Реабілітовані історією». Т.1. 1999. – С. 553 – 560.

Рекомендувати цей матеріал