Menu
віртуальний музей
Дисидентський рух в Україні

МОРОЗ РАЇСА ВАСИЛІВНА

01.10.2008 | Овсієнко В.В. | Інтерв`ю 9 липня 2000 року.
Інтерв'ю Раїси Василівни МОРОЗ
Присутні Раїса Лиша і Віталій Шевченко.
Редагування 1.10. 2008.

В.В.Овсієнко: Це пані Раїса Мороз 9 липня 2000 року в редакції газети "Наша віра" в Києві розповідає про візит Олеся Бердника до Сполучених Штатів. Чи до Канади?
Р.В.Мороз: До Канади. У нас якраз був черговий Конгрес КУКу. Це було, мабуть, років десять тому. Щойно почалася перебудова. Інакше б його не пустили. Такий пан Розумний, професор слов'янського факультету, зробив тоді з нього великого героя. Бердник був голо-вним промовцем на цьому КУКові. Його представляв професор Розумний. Він почав читати йому панегірики, всі повставали і влаштували йому овації. А ми з чоловіком – ну, чоловік із солідарності зі мною – сиділи і не встали. Після того до мене почали підбігати люди і питати, чого я не встала. Бо то шу-шу-шу… Я кажу: тому, що він покаявся, і дуже негарно. Дзюба каявся, то нікого не назвав, сам себе мучив. Ну, зганьбив – не зганьбив себе, в усякому разі, це була лише його справа.
В.О.: Дзюба писав у заяві тільки про себе.
Р.М.: Про себе. А цей, кажу, кинув таку страшну тінь на Гельсінкську Групу, фактично брехав – а тепер робити з нього героя? Я не згідна, тому я не встаю і ніяких йому оплесків не влаштовую. Ну, то швидко-швидко розповсюдилося. Уже за три дні закінчується КУК. Потім мене почали всі питати, я навіть написала про це, бо почали обурюватися, чого це я попсувала конгрес КУКу, такі контраверсії влаштувала. То я написала те саме, що Ви кажете, – що я шаную Бердника як письменника, мій син читав його твори, але як політика і як дисидента, який вліз у політику, а потім каявся, – ліпше б він того не робив, хай би він сидів при своїх творах.
Наприкінці конгресу КУКу був банкет. Це характерно для еміґрації… То плесали, вста-вали, як отара, а тепер не то що не посадили його в президію чи на головному місці, а поса-дили, бідного, десь скраю, і ніхто не хоче біля нього сідати. І він сидить за столом буквально сам. А потім він ще мусив трошечки побути в тому готелі. І все сам. Казав: «Я ж хочу їсти, дайте мені їсти». (Сміх, нерозбірливо). Їсти йому не дали! Я за свою "заслугу" дістала від то-го, хто представляв Бердника, страшні прокльони на мою адресу: «Ти така-сяка грекиня! Ти нічого не знаєш!» Отак я своє дістала, а Бердник своє дістав. Отака була історія з Бердником – не знаю, чи це треба записувати...
В.О.: Хай воно буде. А як Ви вперше приїхали до України?
Р.М.: Я подала заяву найперша, ніхто ще тоді не їхав на Україну і до Москви. Може, хтось і їздив, але я не знаю. Я подала заяву, чекала місяців два чи три – ні слуху, ні духу від того посольства, не дають дозволу. Приїжджає з посольства якийсь російський дипломат, говорить англійською мовою. У нас у Манітобському університеті величезна аудиторія, як спортовий зал, актовий зал, тисячі людей, студенти. Він читає лекцію англійською мовою, яка в СССР демократія, що можна всім їхати, хто хоче, нема ніяких перепон, і вже всі політв'язні вільні. А я сиджу в цій аудиторії і зразу полізла з запитанням: «Ось ви кажете, що всі політв'язні звільнені. А я добре знаю, що Микола Горбаль сидить, Іван Гель сидить. Це мої приятелі, вони ще не звільнені. А друге питання – ось моя мама хвора (я збрехала, мама не була хвора), їй вісімдесят п'ять років, але ось я чекаю шостий місяць дозволу поїхати до неї в Україну, а мене не пускають». Він одразу: «Не може того бути». А вся аудиторія: гу-у-у! Йо-го загукали. Він каже: «Ви підійдіть до мене після виступу, і я з вами полагоджу». Я підхо-джу, а він робить вигляд, що мене не бачить.
Але мене все ж таки пустили – один наш парламентарист, Пахтакан, він філіппінець, з Філіппін тікав так, як оце ми тікали з СССР, бо там теж був тоталітарний режим, і він мене розумів. Я йому кажу: отака й така історія. З одного боку, я хочу поїхати, а з другого боку, я боюся. Але я хочу, щоб ви знали, що я їду. Я вже тоді була громадянка Канади. Він це зразу зрозумів. Я кажу: допоможіть мені поїхати до мами. І він за це взявся, він написав у совєцьке посольство: чого ви її не пускаєте? Потім він на зборах зі своїми виборцями розказував про цей мій випадок прилюдно як про один зі своїх успіхів. Він казав, що написав, а з совєцького посольства питають, чого він це робить, хіба це входить у його компетенцію, як за кордон їздити? А він їм відповідає: «А може, мені доведеться їхати до Радянського Союзу, то я ж хочу знати, скільки чекати і яка процедура». То вони тоді мені дозволили.
В.О.: То Ви приїхали в 1989 році – а в якому місяці?
Р.М.: То було десь навесні чи літом, точно не пригадую. Але в 1989 році, бо тоді моя внучка народилася і мені телеграму дали. Минулого року було рівно десять років.
Коли я виїжджала з України, брат мене проводжав і плакав. Я казала: чекай, то не може бути так довго – побачиш, що все те трісне. Я вважала, що 3-4-5 років мине, але трошки по-милилася.
В.О.: Ви якого року виїхали?
Р.М.: Сімдесят дев'ятого. І рівно через десять років, навесні я приїхала була.
Раїса Лиша: У вісімдесятому чи у вісімдесят другому...
Р.М.: Я кажу, що в другій половині мого життя з'явився який такий мені дар, що ніби хтось мені каже: не так буде, а ось так буде. Це коли Валентина заарештували вдруге...
В.О.: Його вдруге заарештували 1 червня 1970 року.
Р.М.: Сімдесятого. Заарештували вдруге й будуть судити. І кажуть, що загрожує йому 10 років особливого режиму і 5 заслання. І десь уже під час слідства я вперше в житті вклякаю на коліна й молюся. І наче мені хтось каже, що мусиш той хрест нести, це буде тяжкий хрест, але мусиш це відбути, нічого легшого не буде. Дають йому 9 років і 5 заслання.
Другий момент: він голодує. Десь у лютому він каже мені: «Я хочу перейти в табір, до друзів, бо тут мене до божевілля доведуть – роби щось, бо через шість місяців я оголошую безстрокову голодівку».
В.О.: Це якого року?
Р.М.: Десь, я думаю, 1974 року, на початку року, в січні. Каже, з першого червня я ого-лошую безстрокову голодівку – роби щось, бо я тут збожеволію, я не можу більше. Я їду до Москви. До мене, на щастя, дуже добре ставилися Люда Алексєєва, Лариса Богораз. Я їм розказую і питаю, що мені робити. Вони не знають – ну, будемо думати. Їду я додому. Посилають вони жінку, забула її прізвище, відпочивати в Карпатах. Оленка Чорноволова, Антонів, кличе мене по телефону і каже: ой, я так заскучала, приїжджай. Я зрозуміла, що тут щось є. Треба їхати. Приїжджаю. Кажуть, знаєш що – як хочеш, ми в Москві влаштуємо тобі ін-терв'ю чужоземним кореспондентам. Якщо хочеш, треба якось дати знати – дай телеграму, що ти згодна. Я їду додому страшно пригноблена, думаю: це ж на мені дитина, робота якась є – що робити? Треба згоджуватися – а страшно.
В.О.: Страшно, так.
Р.М.: Страшно. Бо це ж Івано-Франківськ. Знаєте – за що в Москві ніготь відрізають, то в Івано-Франківську відрубують цілу руку, у Києві, може, палець – а це ж провінція. Думала, треба згоджуватися, бо що ж робити. Даю телеграму: "Костюм на меня не совсем подходит, но я его беру". Я показувала ту телеграму Ніночці Строкатовій, вона їй дуже сподобалась. Я хотіла сказати, що я боюся, а вийшло так. Кажу тільки Любі Лемик, Панас Заливаха не знає – ніхто не знає. Кажу: дивіться за моєю дитиною, він буде приходити після школи. І їду до Москви. Люда каже: їдь у тюрму і дізнайся, чи він голодує. Я сідаю на таксі, їду до Володимира довідатися. Але виходжу з таксі (не знаю, чи Ви Володимир знаєте), а там головна вулиця йде просто до тюрми. Я сідаю на автобус і їду. Думаю: Боже, хоч би не голодував – не треба мені ніякого інтерв'ю, нащо воно мені здалося. У мене дитина вдома, я не хочу. Я тако молю Бога в думках, їду і бачу афішу. Афіша на кілька фільмів, і перша афіша: "Назад возврата нет". У мене так серце й опустилося – думаю: ну, все. Я їду до тюрми. Люда казала: якось довідайтеся у начальника, чи Валентин голодує, щось видумай. І я зразу до начальника: «Ой, він тут голодує, а ви нічого не робите, він помре з голоду» і те та се. А він: "Ну, понимаете, мы ему то же самое говорим: вот перестань голодать!" Отак узяла нахрапом, він обмовився. Так я довідалася, що голодує. (Валентин Мороз розпочав безтермінову голодівку 1 липня 1974 року з вимогою пере-вести його з тюрми в табір. Припинив її 22 листопада. – В.О.) Відбулося те інтерв'ю, прийшло десь п'ятеро з різних країн. То фактично було перше інтерв'ю з України. Я те інтерв'ю дала, а після закінчення подивилася з восьмого поверху вниз – а там повно чорних машин кагебешних.
В.О.: О, і як вийти?
> Р.М.: Ну нічого, вони мене пропустили. На другий день я їду додому. Знаєте, з Москви тяг-неш апельсини – бо ж треба Любі, вона ж дитину доглядала, ще там шпроти чи щось везеш. Я пішла в магазин – якась жінка за мною. Отаке чорне волосся, як у Вас, Раїсо, очі такі чорні і аб-солютно не мигають. Іду, дивлюся – і вона тут. Я десь іще йду – вона й тут є. Я зразу подумала, що випадково, а потім бачу, що вона навмисно. Я вже йду додому до Людочки, а вона в метро за мною. Я з метро в останню хвилину вискочила, а вона поїхала. Я в наступний поїзд – і вона звідкись береться. У неї була така маленька валізочка, як оцей чемоданчик, що Ви возили, та-кий дипломат чи що. Видно, вона мала рацію, і вона одразу з'являлася за мною. У мене вже та-кий мандраж почався, я вийшла з метро й кажу: "Что вам надо?" Тоді вона втікає, а як я йду – вона за мною. Я тоді до Людочки дзвоню, кажу: слухайте, якась за мною ув'язалася. "Да плюнь-те на нее, домой идите". Якось мені відпустило, і я пішла додому. Приїжджаю в аеропорт – всім білети є на Івано-Франківськ, а мені нема. Тоді до Львова – всім білети є, а мені нема. Дотягла до другої години ночі – нарешті дали білет до Львова.
Приїжджаю до Львова – темна темінь. Тільки виходжу з літака, і десь, не доходячи до воріт, мене під лікті два міліціонери: "Пройдемте с нами". А я тоді кажу: "Ну, ви хоч би го-лосно сказали, що мене забирають – це мене КГБ забирає? Воно вам наказало? Ви ж не самі, бо я ж нічого не порушила". Вони мовчать і тільки тягнуть мене за руки. Завели в кабінет і посадили. Прийшов якийсь чоловік кагебешний: «Ну, Раїсо Василівно, ми вам купимо білет на кукурузник зі Львова до Івано-Франківська на перше-шосте». А я кажу: "А я не збираюся летіти". – "А чим ви збираєтесь?" – "Я поїздом збираюся". – "Так у чому справа? Ну, їдьте додому. То йдіть". Я йду й думаю: чи правда, чи неправда? Не арештували, нічого. А надвір виходжу – там таксі, одне-єдине, і темінь. Таксі, очевидно, їхнє.
Я сідаю в те таксі здуру – а що мала робити? Сідаю в таксі, він мене везе до Чорноволів (не знаю, чи Ви знаєте, де Чорновіл живе – там така глухомань, там вулички-вулички за Окружною, такі малесенькі вулички, Спокійна, 13. Я оглядаюся – а за нами їде чорна маши-на. Думаю, ну все – ліпше б в аеропорті мене брали, там хоч люди. І так страшно, бо на тих вуличках або спотворять лице, або ще щось зроблять. А мені ще Людочка напхала якісь сам-видавні речі, щоб я везла. Чоловіками передавали до Москви – воно попало, значить, треба жінкам везти. І як того позбутися в таксі? Бо як заберуть, то матимуть "улики" проти мене. Не довіз він мене до Оленки, викинув. Як мене ноги донесли серед тої темені з моєю орієн-тацією – бо я ніколи не орієнтуюся. Прибилася до Оленки в ніч, збудила її, вона побачила, що на мені лиця, очевидно, не було – і в ту хвилину я чула, що вона рідніша за сестру мою. У ванну, дала мені чаю, якісь у неї транквілізатори були, вона ж лікарка.
Заспокоїла мене, трошки полежали, і тоді виходимо о п'ятій годині, бо треба на шосту на поїзд. А надворі дощ моросить. Стоїть під парасолею перед її будинком кагебешник, чекає. Оце ми вдвох ідемо на той вокзал, бо автобусів іще нема – дві жінки, вона мене проводжає, а я думаю: де ж ті лицарі, зарази? Якісь чоловіки ще були, Кендзьор ще був на волі. І це ж Оленка мене провела, посадила, і нічого. А тоді її викликали й спитали: «Ну що, добре ми Раю тоді налякали?» Отак закінчилося моє перше для Заходу інтерв'ю.
В.О.: А слідчого Кольчика Ви знали?
Р.М.: Кольчик був відомий мені ще з першого суду над Морозом. То слідчий напівгре-цького походження, і на тому тлі в нас зав'язались якісь такі майже напівдружні, майже лю-б'язні стосунки. Перший раз він судив Мороза і його посправника з Луцька, Іващенка. Їх двох судили, це був перший відкритий суд, після того відкритих судів не було.
В.О.: То Кольчик хіба суддя?
Р.М.: Ні, він був слідчий КГБ, але він був слідчий того посправника Мороза. Той каявся. То був перший і останній відкритий суд, більше людей на суди не пускали, після того ніколи не було відкритих судів. Тоді ми з Кольчиком познайомилися. Він признався, що в нього хтось там грек – або батько, або мати, я не пам'ятаю. Думаю, мама грекиня, бо він з Донеч-чини. Ну й на тому тлі, що ми майже земляки, майже греки, він зі мною був такий запанібра-та, підвозив мене з Валіком з суду з Луцька, там було холодно, зима.
Після мого першого інтерв'ю виходжу в Івано-Франківську і бачу на нашій Набережній, геть далеко від КГБ, сидить Кольчик на лавці. Він знає, що я о такій-то годині йду на роботу. Він думав зі мною дружню розмову провести. Я подивилась, привіталась і пішла, нічого не сказала.
В.О.: А де це відбувається?
Р.М.: В Івано-Франківську.
Раїса Лиша: А чого це було в Івано-Франківську?
Р.М.: Я думаю, що він хотів мати зі мною розмову про те, чим то пахне. Хотів, видно, мене переконувати, що досить то робити, бо я ж інтерв'ю дала, і це для Івано-Франківська було щось нечуване, тим більше що і в Києві ще ніхто такого не робив.
Раїса Лиша: А взагалі ж то ви жили де?
В.О.: В Івано-Франківську. І Кольчик з'являється тут, а він уже працював у Києві – його за той Луцьк підвищили. Не знаю, чи не після того він Дзюбу «розколов», ну, заставив напи-сати заяву.
Р.Лиша: Підождіть, а мені здавалося, наче ви жили в Києві?
Р.М.: Ми ніколи не жили в Києві.
В.О.: Він Дзюбу «розколов» у 1972-73 роках.
Р.М.: О, значить це було пізніше. Він, видно, талановитий, хитрий такий лис. І оце він з'являється, а я не звертаю на нього уваги, тільки "добрий день" сказала і пішла. Він зрозу-мів, що я з ним говорити не буду – видно, зрозумів, що нема сенсу, як я до нього поставилася так майже холодно.
А тоді почалась епопея. Вони вже мене кликали кожного дня на допити. Викликали бра-та, пішли там у колгосп на будівництво, сказали, що їдь рятуй свою сестру, бо ми її арешту-ємо. Брата посадили, як він потім розповідав, у чорну "Волгу", повезли його до Донецька, самі купили білет – тільки їдь. Він приїхав до мене на роботу, а я вже в інституті не робила, тільки в профтехучилищі. І з таким страшним розпачем, незважаючи на людей, почав кричати: «Що ти робиш? Тебе арештують!» І майже плаче. Я його якось заспокоїла, забрала додому. А мене кожен день викликали на допит, ще й казали: вона в нас, вона на допиті. Брат прийшов на роботу – я на роботі кожен день. А тоді кажуть: «Раїсо Василівно, ви все зверта-єте на нас. А якщо з вами щось станеться, то ви також нас звинуватите?» Я кажу: "Ну, якщо зі мною щось станеться, то я вже тоді буду, певно, не в стані когось звинувачувати". Думаю: вб'ють, чи що? А він: "Ні, так трошки щось станеться з вами". На другий день мені попадає камінь сюди-о, добре, що не в око. Отут під оком синяк. Щодня бігають і заглядають на ме-не. І б'ють вікна мені, сусідці і другій сусідці, кажуть: це їм за кавалерів. Бо та сусідка само-тня й інша сусідка самотня. Ну, і я самотня. «Це їм за кавалерів дісталося», – такі пускають чутки. Іван мені каже: «Ти бачиш, якби їм не розбили вікна, то ти б думала, що це КГБ». А я так думаю: чи КГБ, чи не КГБ, і дзвоню в Москву й кажу, що таке й таке сталося, і не знаю, чи КГБ розбило мені вікно. І попали мені бруківкою майже в око, ходжу з синяком. А моск-вичі мені кажуть, що певно КГБ.
За два дні приятелеві, якому я дала з посилки якусь річ, бо він дуже просив (продавати я не мала права), теж розбили вікно. З одного боку, я не сумнівалася, що то КГБ, а з другого боку, я ж не вхопила їх за руку. Я не знаю, чи це для Вас переконливо, але для мене було яс-но, що це вони, але вони не хочуть, щоб я вхопила їх за ту руку. Ото таке було. Та й пізніше викликали мене весь час: та ми ж вас арештуємо. Єдиний мій аргумент був такий: а що – я маю свою шкуру рятувати, як чоловік голодує, він помре, то що я маю робити? Я роблю те, що би кожна людина зробила. Якось цей аргумент пройшов, мене не арештували. Але Раю Руденко пізніше заарештували майже за те саме.
В.О.: Вона влаштувала в Москві біля бібліотеки імені Леніна демонстрацію, яка тривала декілька хвилин. Щоправда, дощ ішов, мало хто бачив її гасло. Але нічого, цього було доста-тньо.
Р.М.: Її заарештували, коли вже були інші часи. (Раїса Руденко провела демонстрацію біля бібліотеки ім. Леніна в Москві з гаслом “Звільніть мого чоловіка, інваліда війни М.Руденка!” 09.05.1978. Заарештована була 15.04.1981. – В.О.) А я давала інтерв'ю в 1974 році, коли Валентин голодував п'ять місяців. Це було перше моє інтерв'ю, я потім іще давала. Я ще туди їздила. Потім Сахаров його захищав. Після того в Канаді створили багато коміте-тів захисту Мороза. Коли він іще голодував, а я їздила на побачення з ним. Мені не хотіли давати побачення. Але одне було, то страшне, він ходив, як засушений гриб, він важив щось усього 56 кілограмів.
В.О.: Коли було те побачення?
Р.М.: Якщо не помиляюся, десь восени чи в кінці літа 1974 року. Десь за два місяці після того, як він почав голодувати. Вони ще й батька викликали, сказали, що вона така-сяка, вона його не вмовляє, щоб він припинив голодувати, а ви, батько, вмовляйте. З Волині з хутора викликали. Він мені дзвонить, і ми разом поїхали до Мороза. Я кажу, він був такий, як засу-шений гриб, 50-55 кілограмів важив. То страшне. Говорив так, ніби «поїхав»...
В.О.: А побачення це було як облаштоване?
Р.М.: Отак сиділи ми, а навпроти він сидів.
В.О.: Через стіл?
Р.М.: Через стіл.
В.О.: Ще не було шкла?
Р.М.: Ні, не було шкла. Нам повезло, що взагалі до кінця не було шкла. Через стіл, бать-ко сидів зі мною, а Валентин навпроти, і він таке щось верз, що я думала: ну все. А батько вийшов і каже: "Доцю, чи він хворий?" Не хтів сказати "збожеволів". Я кажу: «Тихо, тату, тихо: бо вони ж його лікувати не будуть, вони ще й гірше зроблять". Я боялася, що вони зда-дуть його в психіатричку, і так зробили – в психіатричку. А останній лист, де він сказав, що припинив голодівку, був абсолютно божевільний. Абсолютно божевільний, не було ніякого сенсу в тому, що він писав. Або йому щось давали, або щось таке. Тато вперше його побачив і спитав, чи він не хворий. Отаке було.
Я кілька разів давала інтерв'ю, ще під час голодівки, то там, на Заході, страшний ґвалт був. Ще й Людочка Алексеєва каже: "Если бы и Америка вот так, как Канада..." Там комітети Мороза створилися, і в Америці також, але не так багато. Там голодували за нього. Я зробила вирізки з газет тих років, там були дублікати газет "Свобода", то майже в кожній газеті: Раїса Мороз повідомила, Раїса Мороз повідомила. То, думаю, ви, зарази, так писали і не думали про Раїсу Мороз. Я то робила, щоб розголос був, і вони це використовували. Останнє було, коли його поклали в Інститут Сербського. Я поїхала на побачення вже після голодівки – а його там нема. Де – не знають. То я приїхала до Людочки і ми пішли в те управління над ни-ми. Де – не хочуть сказати, не знають. То я вже була така сердита... Людочка каже: "Вы ска-зали в таких сердцах!" Кажу: "Я зараз на цілий світ роздзвоню, що ви забрали його і не каже-те, де поділи". То тоді сказали, що він в Інституті Сербського. Я пішла на побачення в Інсти-тут Сербського і молюся, щоб він справді не був божевільний, бо останнього разу він був на-че такий. Він був дуже дивний, дуже дивний. Я не знаю, що він скаже на це, але він справді був дуже дивний в тому інституті, як нам побачення дали. Я думаю, що йому щось підлива-ли, чимось годували.
В.О.: А він не казав, йому щось кололи?
Р.М.: О, він уже на побаченні з батьком казав, що його годують силоміць, через зонд. Я пам'ятаю, він казав, що там уже все подерто, кривавий зонд витягають, бо то вже триває п'ять місяців. А коли він звільнився, то сказав: от першого разу вона за мене ще домагалася, а дру-гий раз, коли я голодував (чи що він там робив в останні роки), то вона співпрацювала з КГБ – на Заході він так сказав.
В.О.: А десь у сімдесят четвертому році, я пам'ятаю, в Мордовію прийшла чутка, що Валентин Мороз помер. Я пам'ятаю, як Зорян Попадюк казав це Чорноволові. Чорновіл сидів у карцері в 19-му лагері, і його з карцеру приводили в санчастину.
Р.М.: Якого це року було?
В.О.: В сімдесят четвертому, десь так перша половина року. І от Чорновола ведуть...
Р.М.: Ви знаєте, я ту чутку також чула.
В.О.: ...ведуть його отак з санчастини туди в карцер, Зорян йому це каже, менти щось кричать, а Чорновіл: "Ай-ай-ай-ай, ай-ай-ай-ай!". І так пішов до того карцера. Але це довело-ся потім спростовувати.
Р.М.: Ця чутка також до мене дійшла.
В.О.: Була чутка, що нібито його якийсь кримінальник, що сидів з ним, порізав. Це бу-ло?
Р.М.: То перед тим, то перед тим. Він казав, що трошки порізав. Він показував живіт, а я здалеку та з того переляку не бачила. Але він казав, що порізав. Він казав, що садовлять його з кримінальними. Він домагався одиночки. А як йому одиночку дали, він не витримав.
Ще під час першого ув`язнення Кольчик за той «Репортаж з заповідника імені Берія» провадив слідство, але випустив його. Кольчик був дуже хитрий. Я впевнена, що він його випустив тому, що вирішив: цей чоловік дасть нам ще більше "улік", бо в «Репортажі» їм не було за що вхопитися. Він написав той «Репортаж» у таборі, передав Чорноволові, Чорновіл то оприлюднив, випустив у світ. Кольчик заставляв мене розказувати історію, як Чорновіл давав мені читати "Репортаж із заповідника". Я поїхала до Оленки й до Чорновола, він мені те розказав. Я написала про це Морозу: «Була у Славка, пригощали мене дуже смачними стравами». За місяць-два приїжджає в Івано-Франківськ Кольчик, викликає мене на допит і питає мене – ми з ним греки, ми з Донеччини, ми земляки, він отако й сяко, а я собі отако. А тоді він каже: "А тепер, Раїсо Василівно, одне питання. Ось Ви пишете, що були в Чорновола і їли дуже смачні страви – про що це Ви пишете?" [Сміх]. А я йому кажу: "Я вже не пам'ятаю, якими мене стравами частували". Ото таке було.
То вони Мороза тоді випустили. Кольчик був хитрий, я на сто відсотків переконана, що він його спеціально випустив, бо той чоловік ще щось буде робити. І він написав три есе. Здається, за одне його посадили. А потім: там знайшли, там знайшли, в хаті в нас підслухач-ка була в гуртожитку.
В.О.: А "Репортаж із заповідника імені Берія" – це ж Ви вивезли?
Р.М.: Ні, не я вивезла – Марта Скорупська вивезла це зі Львова за кордон.
В.О.: Чекайте, а з ув'язнення?
Р.М.: І з ув'язнення не я. Я інші речі вивозила.
В.О.: А я був упевнений, що це Ви.
Р.М.: Ні, я вивозила останні його речі, абсолютно непридатні до оприлюднення. Він пи-сав якісь гумористичні речі, вони не були смішні. Після тої голодівки він утратив здатність писати гарно, як раніше публіцистику. Публіцистика в нього була непогана. Це, власне, та-кож було причиною розриву: що я не давала "паблісіті", розголосу його творам. Я так себе погано почувала, думала: ну, може, я не розумію, може, до мене не доходить той гумор? Я пішла до Оксани Мешко, яка єдина його дуже шанувала – Ви ж знаєте, зі Світличним він уже розсварений був, з Чорноволом уже був розсварений. Я кажу Мешко: "Оксано Яківно, про-читайте і скажіть мені, чи я маю рацію?" Вона каже: "Так, він уже має своє ім'я як журналіст і публіцист за ті речі, що написав раніше, а це його просто компрометує"
Віталій Шевченко: А "Хроніку опору" він раніше написав?
Р.М.: "Хроніку опору" він написав за тих дев'ять місяців волі.
В. Шевченко: Між двома ув'язненнями?
Р.М.: Між двома ув'язненнями він написав три есе – одне про ту білоруську письменни-цю Євдокію Лось «Серед снігів», "Хроніка опору" – про Космач, «Мойсей і Данат» і «За-мість останнього слова»....
Я думаю, що Кольчик спеціально його випустив: лети, пташко...
В.О.: Як же випустив? Закінчився ж термін – чотири роки.
Р.М.: Але ж він останній рік був під слідством.
В.О.: Як, в ув'язненні?
Р.М.: В ув'язненні він був під слідством Кольчика в Києві. Я приїздила тоді до нього на побачення. У спогаді про Світличного я пишу, що Льоля мені допомагала купувати для ньо-го речі, фрукти. Я їздила до нього на побачення, а тоді мене пограбували, вкрали мені все. Останнього року його хотіли судити за "Репортаж", але випустили. Тоді його тримали в оди-ночці – то був шістдесят дев'ятий рік. Бо ж Славко відверто поширював цей "Репортаж" під іменем Мороза. Він послав його до Шелеста, а Мороза привезли до Києва на слідство. Коль-чик такий хитрий був – я вже знала, що його випускають, а Мороз ще не знав. Я прийшла на побачення і він каже: "Ти знаєш, на мене стіни тиснуть". Я думаю, що в нього була клауст-рофобія – це коли тиснуть стіни, коли в закритому приміщенні погано себе почуваєш, почи-наєш нервувати. Я чомусь впевнена, що Кольчик тоді його випустив спеціально, бо він знав, що він ще щось напише, і тоді він буде мати більше доказів. Я все порівнювала, кажу: "Ось ти сидиш на носі, майже в пащі, та ще й лоскочеш..." Он Світличний – він м'який, він жартує з ними, він їх за людей має – хоч які то люди. А Мороз ні. Приїхала я на побачення у Воло-димир. Я говорю по-українськи, до мене ніяких претензій. Ну, я стараюся якісь такі слова вживати, щоб вони розуміли. А він так говорить, щоб вони не розуміли. Припиняють поба-чення тільки тому, що він говорить по-українськи. "Їдь, домагайся". Я знов їду до Москви, домагаюся, кажу, що вмію: "Ось ваших в'язнів на Україні не заставляють говорити по-українськи – чого ж ви мене по-російськи заставляєте, чого ж ви його заставляєте? Це ж не нормально, це ж не натурально". Дають знову побачення. Знову їду, але вже дають перекла-дачів. Але він весь час отако...
В.О.: Конфронтація.
Р.Лиша: Конфронтація. Але давайте зараз подивимося згори. Якби він був м'якший, то в нього не було б тієї сили опору, здатності на самоті протистояти. Він мав такий характер, він обороняв свою незалежність...
Р.М.: Прочитайте його «Останнє слово». Це ж майже "іду на ви". Такий характер у нього був. Може, виключіть? [Вимкнення диктофона].
Р.М.: Того року, сімдесят четвертого, коли він ще голодував, десь у червні був футболь-ний матч.
В.О.: Канада – Совєцький Союз?
Р.М.: Так, у Канаді, з прямою трансляцією до Радянського Союзу. А там же було створе-но комітет на захист Мороза. І там канадці, молоді хлопці, раптом розгортають транспарант "Звільніть Мороза!" – по-українськи і по-англійськи. І раптом у Москві виключають трансляцію, ніби якісь технічні неполадки. Вони не сподівалися цього. Уже в травні було дуже ба-гато комітетів. В Америці створили, у Філадельфії. Потім його на руках носили, жінки пада-ли і цілували… Отого він уже не витримав. Я кажу: "Витримав тюрму, витримав табір, але вже на славу..."
В.О.: А мідні труби не витримав.
Р.М.: Так, не витримав мідні труби. Слава, гроші і жінки – того він не витримав. Пішло – жінки падали, цілували йому руки...
Р.Лиша: Але ж своє він зробив.
В.О.: Як святого приймали.
Р.М.: Ото правда. Його рейтинґ був такого рівня, що жінки падали на коліна і цілували йому руки. Куди не піде. І він уявив собі – месія. Іде на виставку – я з ним перші два тижні ще була, – відкриває Біблію, дивиться, щось вона йому підказала, закриває. З ним нічого не станеться, він як месія. Він справді уявив собі, що він має щось божественне, що він уже по-над людськими законами. Він ніколи не готувався до виступів. Я не вмію говорити. Мене Євген Сверстюк зненацька викликав говорити на сороковинах Чорновола – я не могла гово-рити. А Мороз такий красномовний, та я слухаю і думаю: "Що ж він говорив?" Навіть не знає, про що говорив. Уже був вихолощений. Раніше він працював, публіцист був добрий, а потім якось воно в нього було вже беззмістовно. Гарно говорить, а про що говорить – не мо-же згадати.
Що вам ще казати? Ну, я наговорила сорок бочок арештантів.
А потім ледь не плювали... Люди писали такі кепські речі на нього, і особисто мене пита-ли, бо я пішла від нього. Я єдине казала, що він у дуже тяжких умовах сидів, як на хресті роз-іп`ятий. Перший рік мене весь час кликали на люди, я там також була суперзірка – він каже одне, а я ще друге. Його викликали на виступи і мене. То я єдине казала, що раніше політв'я-знів тримали разом, їм книжки давали, а тепер їх мало, на них страшний психологічний тиск, утримують разом несумісних людей. Кажу, був такий тиск, що він просто не витримав – я так пояснювала.
Р.С.Лиша: Так, це правильно.
Р.М.: І це було краще, бо якби я на нього говорила так, як він на мене, то про мене скла-лася б погана думка. То вийшло так, що про мене добра думка, а про нього всяке почали пи-сати. Я подумала: "Боже мій, пише така людина, яка навіть одного грамочка не витерпіла з того, що витерпів Мороз, і вона тепер його ганьбить. Спочатку без міри возносила, а тепер так само його ганьбить". Кажу: "Ти ж одного грама не витримав – і ти маєш право таке писа-ти про нього?"
Р.Лиша: В українському характері є така схильність до крайнощів, перепадів, я би ска-зала.
Р.М.: Але особливо серед емігрантів.
В.О.: Про це гарно Василь Стус сказав. Як тепер пам'ятаю, у сімдесят шостому році на-дійшов йому журнал "Вітчизна". Це у 19-му таборі в Мордовії, десь так улітку. Одержав Ва-силь цей журнал, відкриває – там стаття Івана Дзюби про якого-небудь там Ювана Шестало-ва... Про українську літературу він тоді не мав права писати. Погортав Василь ці сторінки та й каже: "Бідний Іване, що з тебе зробили! Крейсер в калюжі". Так тільки Стус міг сказати: "Крейсер в калюжі". А про каяття Івана Дзюби казав: "Не знаєте ви, який на нього тиск чи-нили… А хто тут не був, той хай узагалі мовчить".
Р.М.: Власне, така й моя думка була, коли на нього почали плювати. Не плюйте – мов-чіть сидіть.
В.О.: «В мене, – каже Стус, – язик не повернеться осуджувати, а той, хто тут не був, – хай узагалі мовчить».
Р.М.: Це найкраще сказано. Мені бракувало цих слів, але я точно так само думала. Ду-маю: "Що ти маєш право писати? Возносив, а тепер ото паплюжиш. Ти ж не маєш права, ти ж не був там".
Р.Лиша: Треба ж подивитися, що зробила ця людина. Ця людина зробила багато, я це можу засвідчити.
Р.М.: Коли я їхала на еміграцію, один з московського посольства казав: "Я був у відпус-тці в Філадельфії, там якраз було "віче", – українське слово "віче" сказав. – Море людей при-йшло Мороза вітати". Бачте, вітали, а потім так само відвернулися.
В.О.: Ісуса Христа теж вітали, а потім відвернулися.
Р.Лиша: Це ж не даремно. Це людська природа така – оця зрадливість. Але щось зали-шилося. Я думаю, що всі оці дрібні речі відсіються, вони не будуть нікого цікавити. Це вже особиста трагедія.
Р.М.: Знаєте, навіть тритомна англомовна "Енциклопедія українознавства" – такий Струк її видавав... В україномовну Мороз не попав, а в скороченій англомовній дали таку жахливу фотографію… То спеціально, щоб насміхатися над ним. Там про мене нема, але про Мороза є. Така фотографія, що мені соромно було. Явно на сміх дали фотографію. І це ж на-уковий світ, це не прості люди…
В.О.: Пані Раїсо, історія – я це повторюю – не завжди те, що було, а те, що записане.
Р.М.: Але хто пише історію? Переважно чоловіки пишуть.
В.О.: До української частини Міжнародного словника дисидентів , я Вам казав, увійде 120 українських імен. Серед них багато жінок. Я зараз перерахую. Є Олена Антонів, є Віра Лісова, Михайлина Коцюбинська, дві Світличні, Ольга Гейко, Оксана Мешко, Оксана Попо-вич, Ірина Сеник, Стефанія Шабатура, Ірина Калинець є, Стефанія – Січкова дружина є, ще й Вас треба туди додати. Так що я Вас проситиму зараз, попри те, що тут є багато людей, щоб Ви розповіли про себе, щоб можна було написати довідку про Вас як про людину, яка чинила спротив режимові. Буквально так: родилася, хрестилася, якого роду, батьків згадайте по-іменно. Ми могли б це зробити зараз?
Р.М.: Так, пишіть. Якщо люди будуть усе те слухати.
В.О.: Їм це теж цікаво.
Р.Лиша: Як сьогодні? Сьогодні це може не вийти. Це ж треба підготуватися, щоб дета-льно…
Р.М.: Народилася 1937 року, 1 квітня, у грецькому селі Велика Новосілка на Донеччині, яке називалося за мого народження Великий Янісоль. Це татарська назва, я думаю. У грець-кій родині. Це грецьке село. Закінчила я там десятирічку, очевидно, що російську – для гре-ків були російські школи.
В.О.: А батьків Ваших назвіть поіменно.
Р.М.: Батько Василь Левторов, був колись Левторос, але діда перейменували в царській Росії на Левторова.
Р.Лиша: Батько грек?
Р.М.: Батько і мама, всі предки у мене греки, у грецькій родині я народилася. Батько Ле-второв Василь Іванович, мама Левторова Євдокія Іванівна, первісне прізвище Левторос.
В.О.: А дівоче?
Р.М.: Дівоче моє Левторова.
В.О.: А мамине?
Р.М.: Мамине було Челах. 1955 року закінчила я десятирічку російською мовою. Посту-пила у Львівський університет на іноземну філологію, німецька мова. Закінчила у шістдеся-тому році. Попала я за розподілом на Волинь. Одружилася з Валентином Морозом за два ро-ки до закінчення, 1958 року.
В.О.: Так Ви разом навчалися?
Р.М.: Він вчився на історичному в цьому ж університеті, я вчилася на німецькій філоло-гії. З 1960 року пропрацювала чотири роки на Волині, у містечку Горохів. Викладала у вечі-рній школі німецьку, він викладав історію. Потім на деякий час йому дали працю в Луцьку, згодом ми дістали працю в Івано-Франківському педагогічному інституті обидвоє. Це було у 1964 році, десь восени. Я дістала працю викладача німецької мови, а він одержав посаду на історичному факультеті, викладав історію. Він попрацював до літа 1965 року.
1 вересня 1965 року його арештували. Я з грецького роду, а там була грекиня завідувачка музею, яка у 1937 році покинула свого заарештованого чоловіка, то вони мали надію, що і я покину. Вона мене викликала… Був такий тиск, щоб я його покинула. Ректор викликав мене, казав: ліпше дитину мені виховувати без чоловіка.
В.О.: А Валентин-молодший – він якого року народження?
Р.М.: Він 1962 року, 3 січня народився. Так що був такий тиск. Пропустили момент, бо я грекиня – яка з мене українська націоналістка? Якось я протрималася до його звільнення.
Коли його заарештували в 1970 році вдруге, я працювала ще один рік. Коли мене звільняли, я сказала, що ви мене звільняєте за Мороза. У 1971 році була звільнена, рік без праці, а потім дали мені працю бібліотекаря в якомусь такому глухому профтехучилищі в Івано-Франківську. Я там працювала бібліотекарем, хоча це не мій фах. Сиділа стерегла дві шафи книжок у профтехучилищі – от що я робила.
В.О.: Ви згадували, як їздили на побачення...
Р.М.: Усе це почалося тому, що йому тяжко було відбувати те ув`язнення, і я мусила ста-вати на його захист. Я в 1971 році почала писати заяви. Фактично, першу мою заяву написав Славко Чорновіл, я підписала. Я не знала, чи є в мене здібності до писання заяв. А потім уже сама почала писати. У Москві писала заяви на його захист. А потім було це перше інтерв'ю 1974 року, коли він голодував Дуже воно мені далося тяжко. Почалися переслідування, поча-вся страшний тиск на мене. Мало того, що мене викликали на допити. Найгірше було, коли мене викликали і спитали: "А скільки років вашому сину?" Це коли моєму синову було щось 13-14 років. У мене тоді таке передчуття було, що це неспроста він спитав, той майор КГБ, не пам'ятаю його прізвища. Я вийшла і подумала, що, певно, вже почнуть тиск на мене через сина.
Так справді й сталося. То було щось неймовірне. Зробили його порушником, взяли його на облік у міліцію, не звільняли з того з обліку. Підкинули йому якийсь велосипед. Нібито якийсь хлопчик вкрав у начальника міліції велосипед і продавав моєму синові, а потім сказав, що це мій син украв. А мій син сказав, що купив його за три рублі. "А докажи, ось на три рублі, у тебе нема". Не вдався їм цей сценарій, бо він таки купив велосипед за три рублі. А велосипед виявився начальника міліції. Це ж не так легко вкрасти у начальника міліції велосипед. Але його взяли на облік у міліцію і тримали майже до десятого класу.
У дев'ятому класі син мені дзвонить зі школи і каже: "Мамо, мене хочуть взяти в психлікарню". Питаю: "Чому?" – "Бо я вже кілька років на обліку в міліції". А перед тим я ходила до міліції: "Скільки ви його будете тримати на обліку? Ніяких порушень нема, тільки отой велосипед нещасний, і то не він його вкрав". Каже: "Школа не дає запиту". Іду до школи: "Міліція не дає запиту". То я вже так: "Ну, тримайте його хоч до пенсії!" – розсердилась та й пішла. А вже, виявилося, в дев'ятому класі його будуть у психлікарню забирати. То я вже тоді кажу: "Що?!" Одразу дзвоню до Москви і всім своїм друзям кажу: "Сина беруть до психлікарні. Тримали ні за що на обліку міліції, а тепер беруть дитину в психлікарню". Одразу випустили, ніякої психлікарні, як почули, що я шум буду здіймати.
Так що то було найгірше, коли сина почали переслідувати.
А то якийсь товариш дає три рублі, каже: "Іди купи горілку". А він же неповнолітній, то-ді не можна було горілку купувати неповнолітнім. То добре, що він уже був навчений, каже: "Ні, йди сам купуй".
Р.Лиша: Що він зараз робить?
Р.М.: А він у Мюнхені сидить без роботи. Працював там на радіо "Свобода", а коли ре-дакція перебралася до Праги, він до Праги не поїхав, сидить у Мюнхені. А що ще казати?
В.О.: Ви трошки розповідали про побачення... Як Вам вдалося виїхати? Це ж, я пам'ятаю, Валентина випустили 1979 року у зв'язку з підписанням ОСО-2 (договір між СРСР в США «Обмеження стратегічних озброєнь. – В.О.). Тоді декількох чоловік випустили.
Р.М.: Картер і Брежнєв підписали угоду.
В.О.: 18 червня Картер і Брежнєв так смачно поцілувалися… Я це в зоні по телевізору бачив.
Р.М.: Не 18 червня їх випустили, то було наприкінці квітня. Я розкажу. У кінці квітня дзвонить мені Надя Лук'яненко з Чернігова. А я вже звільнилася – щось мені підказувало – взяла і звільнилася з того профтехучилища, отак ні з того, ні з сього. Я все думала: "Платять мені 70 карбованців, а весь час тримають на гачку, дитина без догляду", – звільнилася. Дзво-нить мені Надя Лук'яненко, це субота: "Раю, ти спиш?" – "Та, сплю, а що?" – "Та ж Валентин уже в Нью-Йорку. Ти включи радіо". Я питаю: "Що? Що включати?" – "Бі-бі-сі", "Голос Америки"". Нездатні були наші заглушити всі ті «ворожі голоси», всі плетуть про те саме: поміняли п'ять політв'язнів – київський баптист Георгій Вінс, три угонщики літака, Кузнєцов і ще двоє, і Мороз п'ятий.
В.О.: Самольотчики Кузнецов, Димшиц…
Р.М.: Димшиц, пастор Вінс і Мороз. Троє угонщиків з Ленінграду – замінили на двох ра-дянських шпигунів.
В.О.: Прізвища тих шпигунів були в совєцькій пресі. Їм по 30 років дали у Сполучених Штатах.
Р.М.: Надія каже: "Та ти ж слухай, він уже там, у Нью-Йорку, а ти спиш". Це до мене до-дзвонилася Надя Лук'яненко. Перша дружина, не та Надія, що тепер.
Р.Лиша: А де вона, та перша дружина?
Р.М.: Живе в Чернігові… Я по радіо слухаю, а мені нічого не кажуть. За два тижні мене таки викликали в ОВІР.
В.О.: Ви пам'ятаєте дату, коли їх випустили?
Р.М.: 29 квітня. А десь за два тижні мене викликають в ОВІР і кажуть: "Ну що, ви знає-те?" – "Знаю". – "Будете їхати?" – "Буду їхати". Тоді, звичайно, я почала збиратися, а мені сказали, щоби я нічого не брала. Тяжко було виїхати.
В.О.: Щоб не брали нічого з літератури?
Р.М.: Ні-ні, то було на вищому рівні вирішено, щоб родина виїхала. Я фактично не мала вибору. Я не дуже хотіла їхати, але я знала: в тій ситуації кожний в`язень хотів би виїхати, це було би для них розв'язкою. І я знала, що тут моїй дитині ніколи в університет не потрапити. Так що я їхала зі сльозами, але я їхала.
В.О.: І куди Ви тоді прибули?
Р.М.: У Нью-Йорк, бо Валентин у Нью-Йорку тоді був. Він уже роз'їжджав по світу, у Лондоні був, усюди був. Я приїхала якраз на День американської незалежності, 4 липня. Усі американці, що мене проводжали, були п'яні. Оце так ми виїхали.
Р.С.Лиша: Він уже був у якомусь запамороченні?
Р.М.: А він уже два місяці був там…
В.О.: Чим Ви там займалися?
Р.М.: Перший рік я працювала у "Сучасності". Дали мені перекладати на англійську на-ші-ваші заяви дисидентів. Читати, вичитувати і друкувати їх. Вони ж були всі... Як вони на-зивалися? Ксіви.
В.О.: Ксіви, ксіви.
Р.М.: Ксіви читати. Я тоді страшно була обурена і сердита на них: "Та це ж у вас лежать Січкові заяви!". Як я виїжджала, Січко каже: "Ти скажи їм, чого вони не передають?" Хотів, щоб по радіо передавали. Бо для чого ж писали? Щоб назад ішло по радіо. А вони там, у Нью-Йорку, сидять ледачі, платню дістають, вичитувати очі болять, тяжко їм, мови, очевид-но, не розуміють. То посадили мене – я в лупу читала. Я, до речі, там почала окуляри носити. Вичитувала їх і друкувала. Я вперше почала друкувати, доти я не вміла друкувати.
В.О.: Прямо на комп'ютері чи на друкарській машинці?
Р.М.: Ні, де ті комп'ютери – ще друкарська машинка. Один рік я працювала в "Сучаснос-ті" чи в "Пролозі". До речі, тоді Шевельов був редактором, він мене заохотив написати стат-тю про греків. То був мій перший вихід у публіцистику чи журналістику.
В.О.: І в науку.
Р.М.: Навіть і в науку, але в журналістику – так. Я написала про своїх греків. Він хотів завести рубрику про життя меншин в Україні. Ще одна, здається, болгарка написала йому, і на тому рубрика в "Сучасності" скінчилася. Але я написала, і він мені сказав, що я буду пи-сати. Я пишу й досі.
Тоді я пішла в університет. Один рік прожила у Нью-Йорку. Мені там було дуже тяжко. Після села, після Івано-Франківська, де я жила на Набережній, де простори, – мені було дуже тяжко у Нью-Йорку. А приїхала пані з Чикаго і каже: "Нам також належиться одна дисидентка". Ми всі у Нью-Йорку застрягли – і Надійка Світлична, і Петро Григоренко там був, і ін-ші. То я поїхала в Чикаго і вирішила піти вчитися на бібліотекаря, за два роки закінчила.
Потім я вдруге вийшла заміж – уже на той час була розлучена з Морозом. Вийшла заміж у Вінніпезі, і так опинилася в Канаді, дістала працю бібліотекаря в коледжі Святого Андрея. Довгий час я писала до "Голосу Америки", передавала репортажі. Чотири репортажі на місяць. Я переважно оглядала англомовні книжки, польською мовою, російською мовою, різні статті про Україну. Скажімо, була дуже цікава книжка "Яна" про те, як виселяли українців з Західної України. Я цілі книжки читала, оглядала, робила не рецензії – бо я не чула себе фахово підготовленою, – а просто огляди. Я працювала там аж до дев'яностого року, а потім вони закрили закордонні канадські радіопередачі, звільнили позаштатних кореспондентів. То я з 90-го року почала працювати позаштатним кореспондентом на Інтернешнл – міжнародному радіо Канади. І досі там працюю. Тепер уже фактично нема про що говорити, але вони тиснуть. Мені там не подобається, тепер тут цікавіші події, ніж там. Але вони хочуть, щоб тут знали, що діється в Канаді.
Віталій Шевченко: Може, маєте публікації?
Р.М.: Ні, тільки повідомлення про події. От, скажімо, приїздив Кучма, то я передавала інформацію. І на "Голос Америки", і до "Бі-Бі-Сі" просили. Або коли приїжджав Борис Тарасюк, письменник Юрій Щербак. Я кажу, що то воно мені нецікаво. Ну, вимикайте.
В.О.: Це була пані Раїса Мороз, 9 липня 2000 року. Записав Василь Овсієнко. Тут були присутні Раїса Лиша і Віталій Шевченко.
Рекомендувати цей матеріал