Menu
віртуальний музей
Дисидентський рух в Україні

БАБИЧ СЕРГІЙ ОЛЕКСІЙОВИЧ. ДОРОГОЮ БЕЗГЛУЗДЯ

08.12.2008 | Бюлетень «Страничка узника» №№ 7 і 8 1989 року, Москва | Бюлетень
BABYCH-INTERV-2012

Бабич Сергій Олексійович. Це інтерв΄ю вперше було опубліковане в №№ 7 і 8 Бюлетеня «Страничка узника» 1989 року в Москві російською мовою; в авторському перекладі – в житомирській газеті «Голос громадянина» № 20 і 22, жовтень 1990 року, звідки його 7 – 8 грудня 2008 року В.Овсієнко засканував для сайту ХПГ «Музей дисидентського руху» http://archive.khpg.org (8.12. 2008). Волею Автора в 2012 р. його замінено останнім варіянтом, який публікувався в журналі «Світло спілкування» (м. Житомир), № 13. – 2011. – С. 70 – 85: http://khpg.org/archive/index.php?id=1228746466 BABYCH-INTERV-2012. Знаків 156.658.

Сергій Бабич

Дорогою безглуздя

Ця розповідь для тих, хто спромігся

хоча б на мить піднятися над

собою, як риба над водою

автор

Мордовія,

лагер №14

вересень, 1960 року Рівненська область, с. Городище

лагер №96

6 червня 1989 року

Сергій Олексійович Бабич провів у тюрмах і концтаборах 27 років і 4 місяці. З них – 14 років і 4 місяці в політичних Мордовських концтаборах і Володимирській тюрмі, загалом 24 роки провів у камерах. Останній вирок – 15 років особливого режиму – він відбував на Україні. До кінця строку залишилось 8,5 місяця (на підставі статті 9 Указу ПВС СРСР від 18.06.87 року термін скорочено на 1 рік 3 місяці 28 днів), коли 7 червня 1989 року Сергія Бабича звільнили.

Звільнення було для мене несподіваним. Увечері, незадовго до зняття з роботи, мене повели фотографувати. Я здивувався: "Для чого? У справі є моя фотографія". Мені кажуть: "Не знаємо, потрібно в спецчастину". Сфотографували, а через годину викликали на вахту і сказали, що завтра звільняють. Запитую: у зв’язку з чим, що там сталося? Мені не відповідають, запитують тільки, куди поїду. Я відповідаю, що їхати мені нікуди. Батьки померли, сім’ї немає. Хіба що в американське посольство. "Ну, – кажуть, – в американське посольство ми направлення виписати не можемо. Де у вас є родичі?" – "Давайте в Житомир, там є брат і сестра", – я їм на це. На другий день мені дали довідку про звільнення з направленням у Житомир. Я опинився за воротами табору. Причин для радості не було. Адже я не втік – мене звільнили. А на волі набирає обороти "перебудова". І все ж, скажу відверто: радості і від перебудови я не відчував. Адже я не будівельник. Я – руйнівник. Імперія завалювалась без мене. Я так нічого не спалив, не підірвав і жодного разу не застосував зброю.

З інтерв’ю Сергія Бабича для бюлетеня "Страничка узника" №7-8 (Москва), 1989 рік.

– Сергію Олексійовичу, Ви звільнилися зовсім недавно. Скажіть, будь ласка, чи відрізняється тюрма і табір часів перебудови від тюрми і табору минулих літ?

– Серйозних змін не відчув. Хіба на ларьок раніше можна було витратити 4 крб. на місяць, а тепер – 7 крб. А щодо всього іншого, то як було, так усе й залишилось до мого звільнення.

– Ви відбували термін у кримінальній тюрмі. Чи відчули Ви особливе ставлення до себе як до політв’язня?

– Так, протягом усіх 13 років. Бувало, прискіпувалися зовсім безпричинно, писали необґрунтовані рапорти і карали. Не раз саджали в шізо (штрафний ізолятор), в одиночні камери, позбавляли побачень, ларка. Бувало, довгий час не одержував листів. У Вінницькій тюрмі мені якось довелося написати прокуророві району, щоб він переслав листа батькам, бо вони декілька місяців не одержували від мене листів.

А в 1987 році завели кримінальну справу в звинуваченні мене в хуліганстві (бійка). І лише із-за відсутності доказів справа не дійшла до суду.

– Скільки років Ви пробули у Вінницькій тюрмі?

– За вироком мені призначили 5 років тюрми і 10 років концтаборів особливого режиму. Я відсидів у Вінницькій тюрмі три роки, і адміністрація посприяла, щоб мене перевели в концтабір. Напевно, адміністрація в якійсь мірі і співчувала мені, бо коли подала на переведення мене в концтабір, а суд намірявся відмовити, то втрутився замполіт Крижанівський, – і питання вирішили позитивно. Мене перевели в концтабір м. Бердичева. До речі, я там зустрівся з Мелетієм Семенюком, довголітнім політв`язнем, чудовою, надійною людиною. Перед цим Мелетій був у Мордовії, в Норильську на каторзі, де брав участь у повстанні каторжан. На жаль, нас скоро розлучили – через чотири місяці мене вивезли з Бердичева. Але через два роки я знову опинився у Вінницькій тюрмі – з Бердичева мене спочатку перевезли в Ізяслав, потім на Ворошиловградщину (Луганщину), у концтабір №60, а звідти в село Городище Ровенської області, концтабір №96. Ці переведення були пов`язані з втручанням КГБ та моєю активною підготовкою до втечі. У Городищі районний суд за клопотанням адміністрації (а насправді за клопотанням КГБ) виніс постанову про переведення мене на три роки на тюремне ув’язнення. Загалом я провів у Вінницькій тюрмі 6 років. У грудні 1984 року я знову повернувся в Городище, де і був до звільнення.

Коли я прибув у Вінницьку тюрму (у вересні 1976 р.), то чекав, що умови там будуть ті ж, що й у Володимирській тюрмі. Але виявилося, що тут умови легші. Тут ніхто не вимагав, щоб уранці о 6 годині ти був на ногах і до 10 вечора не здумав прилягти, не було такого психологічного тиску, як у Володимирі. Харчування було таке ж. Та всі користувались ларьком, а тому голод не дошкуляв. Усі шість років я пробув у малому корпусі, там невеликі камери на 4-х – десь 8-9 м2. На відміну від Володимирської тюрми, тут я постійно виходив на роботу в цех – велику камеру. Я нарізав різьбу на головку до шпиць мотоциклів. Робота була брудною – руки весь час у маслі, але в цій камері під шум моторів можна було усамітнитися в цьому мішку – на якийсь час не відчувати присутності інших.

У тюрмі була бібліотека, але я нею не користувався: читати там було нічого. Та й що мені було читати, коли вже давним-давно прийшов до висновку: людство нічого не втратило б, якби спалило всю літературу, залишивши лише Еклезіастову "Марноту марнот". Що у Вінниці важко – так це континґент: багато важких людей. Не те що в таборі, де більшість складається з адекватних людей, з якими можна було нормально спілкуватися. Рятували робочі камери, в які адміністрація підбирала не конфліктуючих в’язнів. Перші три роки я без проблем провів з такими людьми. А от коли відбував другий термін, то з кінця 1983-го, і до закінчення в 1984-му тюремного строку, перебування в камерах (жилій і робочій) було нестерпним. Бувало, що ледве вгамовував себе від бажання підійти і проломити череп якомусь недоумку. Стримувало таке: це нерозумно, бо якщо і не розстріляють за цього деґенерата, то розстріляють за іншого: всіх не переб`єш, не позбудешся їхньої присутності. А ще: ти ж не кидаєшся на наглядача, який закриває тебе в камеру, не кидаєшся і на собаку, яка на тебе гавкає. То чого ти маєш кидатися на двоногого пса, нехай собі гавкає. Думаю, що таку атмосферу створювало КГБ. Просити переводу в іншу бригаду (бригада складалась з двох камер – 8 осіб) мені не хотілось.

Адміністрація, звичайно, використовувала ницих людей у своїх цілях. Для цього існують в тюрмах і "прес-хати". Прес-хата – це камера, куди адміністрація кидає невгодних їй осіб. Там спеціально підібрані злочинці знущаються над ними і навіть убивають. У Вінниці було ряд випадків убивств у цих камерах. Мені особливо запам’ятався один – убивство В’ячеслава Кузьміна. Я трохи знав його, ми працювали в одному цеху. В’ячеслав був із Ленінграда, батьки загинули під час блокади, дитинство пройшло в дитбудинках, потім він попав у тюрму. Я ніколи не чув від нього брутального слова. Ми спілкувалися, з ним було про що поговорити. У серпні 1979 року я виїхав у Бердичів, а коли знову попав у Вінницю, дізнався, що він загинув. Він писав скарги на адміністрацію, то його кинули в неробочу камеру, де було кілька в`язнів, у тому числі якийсь Дерба, не знаю, прізвище чи кличка. Це була дуже фізично розвинена людина. В’ячеслав не міг його спровокувати: він був не здатний на брутальність, на образу. Дерба зі всієї сили вдарив його об виступ підмурку для унітаза – і в нього тріснув череп. В’ячеслав тут же помер. А Дербу відправили в Дніпропетровськ у спецлікарню. Там його визнали психічно хворим. Довелось і мені побувати в прес-хаті. По прибуттю в Вінницю від нічого робити в неробочий час, я взявся дещо писати. І так втягнувся, що вийшов автобіографічний спогад. Я там описував, що діється в концтаборах, про ці ж прес-хати, про загибель в’язнів. Там багато було про мордовські концтабори, про Володимирську тюрму, про людей, з якими зустрічався. Адміністрації стало про це відомо, і в кінці листопада 1982 року оперчастина вилучила рукопис при обшуку.

Тижнів два-три мене не чіпали, тільки перестали водити на роботу. А 13 грудня, якраз на день мого народження (1939), наглядачі прийшли переводити мене в іншу камеру. Я переходити не бажав, але постіль мою взяли, я не став упиратися, щоб у тій камері, в яку мене вкинуть, не подумали, що я маю якісь підстави їх боятися, а тому не хочу заходити в камеру (я вже здогадувавсь, куди мене переводять). Мене привели до камери №4, у напівпідвальному приміщенні. Як тільки двері відчинилися, наглядач Цвєтков крикнув: "Принимайте вора!". Зайшовши у камеру, я сказав, що не вор. Там було 5 чоловік, нікого зі знайомих. Мене запитують: ти хто, якої масті? Я кажу: я такий-то, просидів багато років за свої переконання, за такі-то дії. Вийняв навіть газету "Известия" за 1980 рік зі статтею, в якій говорилося і про мене. Вона називалась, здається, "Кого защищаете, господа?" Якось так. Про діяльність "Міжнародної амністії". Вони її прочитали і порвали, кинули в куток. Я зрозумів, що вона їм потрібна для заварювання чаю. Як тільки я повернувся до них спиною – ззаду удар ногою в бік. Я зрозумів, що починаються знущання. Троє кинулись на мене, а двоє стояли напоготові. Я відразу оцінив ситуацію. Їм щось пообіцяли за те, що поб’ють. Бони будуть робити свою справу. Мої ж удари викличуть уже особисту злобу, і тоді від них можна чекати чого завгодно. А оце «що завгодно» страшніше вбивства. Сприяти цьому було б нерозумно. А тому я не відповів ударом на удар, а сів на ліжко біля своєї постелі і став прикривати вразливі місця. Ліжко було двоярусне, воно заважало бити всім трьом, а спина була захищена стіною. Я запитував: "За що?" Звичайно, було зрозуміло, за що, але я прикинувся дурником, який ще не знає, вважає їх за порядних людей. Це дійсно страшно, бо достатньо провести по твоєму тілу статевим членом, щоб ти був серед опущених – не мав права користуватись спільним посудом і т. ін. Ніхто нічого не відповідав, але двоє відійшли, бачачи, що я не чиню опору. А один, котрий був серед них верховодою (Масальський з Білорусії, через рік він здох), завдавав мені удари ногами, взутими в черевики. Я прикривався. Удари припадали по руках і в груди (після цього довгий час у мене все боліло, боліли ребра, були великі чорні плями на руках, на боках, грудях).

Через деякий час він чи втомився, чи вирішив, що вже достатньо, повернувся впівоберта до вічка і кивнув головою. Цей кивок означав одне: все, забирайте. Не пройшло й хвилини, як двері відчинилися, зайшов той же старшина Цвєтков і сказав: "Собирайся!" Я взяв постіль, яку не встиг і розстелити, і вийшов з камери. Мене завели в карцер. Через якийсь час підійшов оперуповноважений капітан Мастицький і сказав: "Ну що? Я ж тобі говорив: не пиши…" Не знаю, чи був цей капітан причетний до побиття, але, без сумніву, побиття організувало КГБ. Усе було відверто.

Пройшов приблизно місяць, мене завели в кабінет, в якому сиділи двоє в цивільному. Це були представники Вінницького КГБ. Про написане мною ми майже не говорили. Все ж сказали, що кримінальну справу проти мене порушувати не будуть. Незабаром, після цієї розмови, мене повернули назад в робочу камеру.

– Розкажіть, як Вас засудили до цього строку.

– У січні 1975 року я повернувся з мордовського концтабору. Ще до звільнення планував розшукати когось зі своїх друзів по першому терміну ув’язнення і спробувати здійснити хоча б щось із того, що планувалось у ті вже далекі роки. А точніше: стати вільною людиною – вовком, а не собакою. А тому, хоча і перебував під адміннаглядом, я таки таємно з’їздив у село Раймісто Рожищанського району Волинської області, та, на жаль, моя поїздка виявилась марною. Житель цього села, мій друг по першому ув’язненню Павло Андросюк, якому в 62-му я допомагав у його спробі вибратися з табору (пробравшись у промзону, я відключив освітлення), за кілька місяців до мого приїзду був арештований повторно і вже за звинуваченням у хуліганстві засуджений до одного року ув’язнення. Я вирішив чекати на його звільнення. Наприкінці весни 76-го року я нарешті зустрівся в Раймісті з Павлом, який незадовго перед тим вийшов на волю. Павло відразу погодився з моєю пропозицією створити групу – щось на зразок боївки – і перейти на нелегальне становище. В першу чергу нам потрібно було дістати зброю. Конкретного плану дій ми ще не намітили, але домовились, що через кілька тижнів ми знов зустрінемось, складемо план і приступимо до реалізації задуманого. Повернувшись у Рогачів і одержавши інформацію про те, що в одну зі шкіл Новоград-Волинського району завезли зброю для військової підготовки учнів старших класів, я вирішив викрасти хоча б яку-небудь зброю, адже навіть малокаліберна ґвинтівка на перших порах може для чогось пригодитись. Для розвідки і викрадення потрібна була людина з хорошим зором (я короткозорий), і я взяв собі в помічники Миколу Радчука, з яким був знайомий і якого планував залучити до підпільної діяльності. Як виявилось, ми запізнились, і нам дістався лише учбовий автомат АКМ (автомат був без бойка).

– Після викрадення я поїхав у Москву, де зустрічався з відомими представниками правозахисного руху Галиною Саловою, Людмилою Алексеєвою, Аліком Гінзбургом та ін… З Москви привіз 2 книги, одна з них була про голод в Україні в 1932-33 роках, та самвидав – журнали "Хроника текущих событий". Незабаром я був затриманий органами МВД. Це сталося на трасі Новоград-Волинський – Рівне. Я їхав до Андросюка. Того ж дня затримали і Радчука. Мене привезли в Житомирське Управління МВД і відразу ж стали вибивати зізнання в скоєнні злочину. На моє питання: "Якого?", відповідали: "Сам знаєш!". Через кілька годин, нічого не добившись, повідомили про затримання Радчука і вже вимагали зізнання у викраденні автомата. Я заперечував. Знущання продовжувалось. Мені нічого не залишалось, як зносити удари, які наносились в основному в сонячне сплетіння, та фіксувати ту інформацію, яку вони могли одержати лише від Радчука. В бійку з ними я не ліз. Терпляче зносив завдані удари, відчуваючи себе тим, який мав пройти випробування на тортурах, щось на взірець американського спецназівця, в програму вишколу якого входить і випробування на здатність витримати катування. Врешті, стало ясно, що Радчук розповів у деталях обставини викрадення. Стало відомо і те, що Радчук вже побував з емведешниками в тому місці, де відразу ж після викрадення було сховано автомат. Та автомата вже там не було, тому що я пізніше переховав його в інше місце. Нічого не добившись, вже під вечір мене відвезли в КПЗ. Я в камері. А з голови не виходить: що я наробив. Я ж міг би здійснити подібне з Павлом. І десь в іншій області. Як могло таке статись!

– Глупота!!!

Я розумів: не вірити Радчуку в емведешників немає підстав. Я попав у досить скрутну ситуацію. Вона ускладнювалась тим, що я не встиг показати Радчуку те місце, в яке переховав автомат. Якби він знав, то віддав би, а я ні в чому не зізнався б – на автоматі я не залишив ніяких слідів. В тому, що мене вже не випустять, сумніву не було. Мене судитимуть. Якщо не вистачатиме доказів, то сфабрикують додаткові. До того ж і привезена мною з Москви література, вже, звичайно, в руках КГБ. Мені дадуть строк. І якщо я так і не віддам автомат, то ще до закінчення строку сфабрикують якусь справу і дадуть новий строк ув’язнення. І так доти, поки не віддам автомат. Обдумавши все, я вже вранці прийшов до рішення: автомат треба віддати. В той же день я віддав автомат, і почалось розслідування справи. Все ж Радчук, хоча і розповів у деталях про викрадення автомата, але про мої з ним бесіди та деякі мої наміри (я говорив з ним і про захоплення літака) після викрадення зброї, не сказав ні слова. Незабаром розслідування закінчилось. Нам пред’явили звинувачення у викраденні не учбового, а, згідно висновків експертизи, бойового автомата – викрадення вогнепальної зброї, ст. 223 ч. 2. Та явних доказів про мою участь у викраденні в справі не було, адже я лише підтверджував покази Радчука. Я вирішив скористатись цим. Отож, за кілька днів до розгляду справи у суді, мені вдалося вручити Радчуку записку, в якій написав, щоб у суді він показав, що викрав автомат не зі мною, а з "Андрієм", з яким недавно познайомився. А щоб опис зовнішніх даних з цим "Андрієм" у нас збігався, то я вказав на добре знайомого нам хлопця, портрет з якого він має малювати. Мені ж залишалося лише показати, що той "Андрій" розповів мені про обставини крадіжки, та про те, що я збирався купити в "Андрія" той автомат. Умовним сигналом Радчук дав мені знати, що записку знищив і що погоджується дати такі покази. Але в суді Радчук завагався. І коли після моєї заяви надали слово Радчуку, то він, ще вагаючись, не міг скласти зі слів хоча б якесь речення. Радчук то мовчав то пробував щось сказати. Заїкаючись з трудом видавлював окремі слова. Тоді суддя запитує: "Ну, а все-таки Бабич із вами був?" "Так" – видавив Радчук. Оце й усі його покази того дня. Розгляд справи припинили, зробивши запит в райвідділ міліції щодо того "Андрія", який "мав" проживати в Кам’яному Броді.

"Андрія" не знайшли, і суд продовжив розгляд справи. По закінченню розгляду зачитали вирок: мені 15 років особливого режиму, з перебуванням перших п’яти років на тюремному ув’язненні. А Радчуку – 3 роки.

І все ж, хоча Радчук не наважився поміняти покази, завдяки його поведінці вся ця справа виглядала як провокація КГБ. Оце і все, що могло мене хоча б трохи тішити в протиборстві з органами МВД та суду.

А щодо вилученої при обшуку літератури, то її виділили в окреме провадження, але політичну справу не порушили.

– Розкажіть будь ласка, про Ваш перший арешт.

– У 1960 році я був арештований у м. Житомирі Комітетом держбезпеки за розповсюдження антисовєцьких листівок, точніше, антикомуністичних, тому що про совєцьку владу там нічого не говорилось. Там, зокрема, були заклики до робітників, щоб вони не просили, а вимагали своїх прав, були слова "геть комуністичну систему гніту і терору!". Ранком 13 квітня мене арештували. Одночасно арештували і мого посправника Володимира Тарасюка. Арештували нас скоріше всього за доносом. Тарасюк відразу ж у всьому зізнався, хоча міг всю справу взяти на себе, оскільки, проти мене у кагебістів не було доказів – я не залишив ніяких слідів. Я заперечував свою причетність до листівок. І все ж 15 квітня зізнався. У травні був суд. Мені дали три роки, Тарасюку – два роки, і відправили в мордовські концтабори. Спочатку я був у 14 концтаборі, там була така маленька зона для тих, хто сів за 62-ою статтею (агітація і пропаганда) – десь біля 200 осіб. Одна молодь. Багато українців. Завдяки цим українцям я багато дізнався з того, що відбувалось в Україні в минулому, про боротьбу УПА, про те, що без вирішення національного питання – відновлення Української держави – не буде вирішено і соціальних питань. Я став українцем! І в тому, що я вже не відчував себе приналежним до народу російської імперії під назвою СССР найбільша заслуга належить Володимиру Андрушку, з яким я одразу ж заприятелював і найбільше спілкувався. То він, викладач української літератури, родом з Івано-Франківщини, розповів мені про те, що відбувалось у моєму краю (!) в листопаді 1921 року – про трагедію в містечку Базар, що на Житомирщині. А в жовтні нас перевели в Барашево, в 3-й концтабір і помістили в політзону, в якій також було десь біля 200 осіб. Серед них і мій посправник В. Тарасюк. Там ми перезимували, і весною нас усіх вивезли в 17-й концтабір, де ми пробули до літа 1962 року. Нас було чоловік 400, в основному молодь з першою судимістю, всі за 62-ю статтею. У 1962 році нас розділили на дві групи: частину перевели в 11-й табір, другу, чоловік 200, в тому числі й мене, на сьомий. До речі, в останню ніч перед відправкою, я мав намір спалити концлагер. В ту ніч я і мій приятель Василь Макаренко (з Криму) ходили по території лагеря з пляшками бензину, який нам передав з промзони Володимир Шмуль (із села Криве Львівської області), але здійснити свій намір не вдалося – такої нагоди не випадало, а один-два бараки мене не влаштовували – не те видовище. Там, на 7-му, я пробув місяць і попав у першу групу, яку переводили на тюремне ув’язнення за «порушення режиму».

У 1961 році вийшов Указ про посилення режиму утримання в’язнів. З’явилася ст. 77-1 (українська – 69-1) – за саботаж, безпорядки в зоні – до розстрілу. Були встановлені нові види режиму: загальний, посилений, суворий, особливий. Для політв`язнів – тільки суворий і особливий. До нас уже ставились по-іншому. Усіх, хто не зовсім підкорявся адміністрації, відправляли в тюрму. Я попав у першу партію, чоловік 10. Приїхав районний суд, розглянув клопотання адміністрації – і всіх засудили до тюремного ув’язнення. Нас доставили у Володимирську тюрму на 1-й корпус, в якому понад 100 камер, розрахованих в основному на 5 осіб, та невелика кількість камер на 3 особи. Політв’язні сиділи в 1-му та 2-му корпусах. Частина тих, кому за вироком дали тюремне ув’язнення, та ті, що прибули з концтаборів за порушення режиму. У 2-му корпусі сиділи і жінки – серед них були й українки (пам’ятаю три прізвища: Зарицька, Дідик, Гусяк, які за участь у визвольній боротьбі одержали по 25 років тюремного ув’язнення). Незабаром я познайомився з двома втікачами – Іваном Кочубеєм з Кубані (помер в ув’язненні), і Миколою Танащуком з Хмельниччини (пізніше Микола збожеволів у тюрмі. Подальша його доля невідома), які влітку здійснили надзвичайно сміливу втечу з 19-го. Втекти не вдалось. При переслідуванні Миколу було поранено. В них по 3 роки тюремного строку. Це до 65-го. Я пообіцяв: якщо не буду арештованим, то після повернення в лагер допоможу їм здійснити втечу.

Ніхто з нас, новоприбулих, не був раніше в таких умовах. З 6-ї ранку до 10-ї вечора потрібно бути у вертикальному стані, заборонялось навіть голову покласти на стіл. І коли вже підходив час відбою, всі поглядали на нічну лампочку, бо під вечір голова ставала тяжкою, було таке відчуття, наче мозок відстав від черепа і хлюпається, як якась рідина. Нарешті спалахує червоним лампочка – і всі моментально падають, бо через 8 годин знову підводитись. На роботу не виводили. Камера на 5 чоловік, посередині вмуровані стіл з лавками по боках, ходити тільки від дверей до цього стола, це десь один метр – три коротенькі кроки – тупцювання на місці. Тюремна атмосфера дуже пригнічувала. Але більш за все діймав голод. Пройшов якийсь час – і ми відчули, що таке постійне недоїдання.

Після Нового року до мене в камеру помістили Кульчара, угорця, колишнього військовополоненого. Він багато просидів, тікав кілька разів в Угорщину, жалкував, що прийняв колись совєцьке підданство. Він уже був весь засмиканий, нервовий. Розповідав жахливі речі про те, до чого доводить у тюрмі голод. Одного разу він бачив, як двоє в’язнів розітнули собі вени, націдили в миску крові й пили її, піджарювали на газетах. До такого стану вони були доведені. Постійне перебування у вертикальному стані, голод, нерухомість – усе це ненормальні для психіки умови. Голод мучив постійно. Поснідають – і вже чекають обіду, пообідають – чекають вечерю. Ну, а що вечеря? Це ложок сім "пюре" – картопля, розтерта у воді, – така собі рідина, там ні жиру, нічого нема. Хліб видавали вранці, я ділив цю пайку на три рази, а більшість тих, що зі мною сиділи, відразу її з’їдали, а обідали і вечеряли без хліба. Ларьок на 2,5 карбованці був для тих, хто на загальному тюремному режимі. До цього я сидів на суворому. Прибулим у тюрму вперше давали 2 місяці суворого режиму, хто прибув удруге – 6 місяців. Дехто роками сидів на суворому. Там заборонено і ларьок, і посилки. Продовжити режим могли за будь-яку дрібницю. Мене, наприклад, через 2 місяці повинні були перевести на загальний, але не перевели через те, що я не почув сигналу "подъём": співкамерники вже застеляли постелі, а я ще не встав. Наглядач зауважив це – а не пройшло й хвилини від сигналу, – і мені продовжили суворий режим за порушення. Тільки перед Новим роком мене перевели на загальний. Ларьок на загальному тюремному режимі – на 2 крб. 50 коп. на місяць. Ну, отримає це людина, угамує трохи голод – а далі знову голодна. Та й не всі користувалися ларьком. Той же Кульчар, наприклад, ніхто йому гроші не присилав – не було рідних. Адміністрація вимагала виконання умов режиму утримання. Хто не виконував, того або кидали в карцер, або позбавляли посилки (п’ятикілограмова, одна на 6 місяців), ларька. Більшість старалася не порушувати режим, вони розуміли, що нічого не доб’ються. Був випадок: один в’язень, Денисов, десь влітку чи восени 1962-го при виході на прогулянку штовхнув наглядача і збив кашкет. Його засудили за ст. 77 за напад на представника адміністрації та в 1963 році розстріляли. Подібних випадків тоді було багато, особливо в таборах.

У 1961 році стали розстрілювати за нанесення "антисовєцьких" татуювань. Розстріляти могли за напис "Раб КПРС", "Смерть ЦК", "Смерть Хрущову" та інші. Все це йшло за тією ж статтею 77-1, хоча ця стаття не передбачала розстрілу за татуїровку, там про це і мови не було. Мабуть, це була якась закрита інструкція.

Я дуже схуд у тюрмі. Коли приїхав додому – зійшлися родичі, то деякі навіть плакали, побачивши, який я маю вигляд. Хоча я там пробув усього з вересня по квітень. А люди сиділи роками…

Звичайно, я ще не знав, що попереду мене чекають випробування, що доведеться ще три роки відбути у Володимирській тюрмі.

– Розкажіть, як склалась Ваша доля після звільнення.

– 13 квітня 1963 року я звільнився і приїхав до батьків у с. Рогачів Баранівського району Житомирської області. Приїхав не таким, як виїхав від них. Це була вже зовсім інша людина – та людина, яка, на відміну від Мартіна Ідена (ознайомився з твором вже пізніше) не пішла на дно, а залишилась серед людей. Я був як якийсь інопланетянин, який збирався ще комусь чимось допомогти, дечого накоїти в комуністичній імперії, бо мені особисто вже й не дуже щось було потрібне. Батьки мої селяни. Перший чоловік матері і син померли в 1933 році від голоду. Батьки розповідали про той час. Пам’ятаю розповідь батька про те, як він добирався з Рогачева до Новоград-Волинського, а на узбіччі лежали трупи. Дехто з тих, що лежали, ще подавав ознаки життя.

Батьки пам`ятали, як забирали людей, – і потім ніхто нічого про них не чув. І коли мене арештували, то побоювались, що і я можу не повернутись. Батьки (особливо мати) переживали за мене. І якщо мати, мабуть, більш розуміючи мене, мовчки, зі сльозами на очах мирилася з моїми намірами, то батько завжди рішуче заявляв, що він проти всього, що я робив і маю намір робити. Батько говорив: "Навіщо воно тобі? Ти що, не бачиш, які люди?" (Мабуть він думав, що я є тим ідіотом з повісті Горького, який вирвав своє серце щоб освітити свиням дорогу до корита. І взагалі, пожертвувати своїм життям – це стати погноєм для когось, визнати себе меншовартісним. А що може бути більш вартісним, ніж ти сам!). Ні, батько не був боягузом, Під час війни він, думаю, ризикував життям. У селі жили жиди. Під час окупації батько сховав жидівку – Софію Абрамівну, яка вчителювала в селі. Мій брат по батькові Василь, 1928 року народження, проживав у той час з нами. Ось що він розповів мені: "Це було тоді, коли німці палили хати тих, на кого мали якусь інформацію про їх зв’язок із партизанами. Софія Абрамівна – моя вчителька. Вона в нас переховувалась. Літом відсиджувалась і в кущах по хвосі (канаві). Ото коли палили хати, то вона була в хаті. Впевненості, що нас не палитимуть, не було. Треба було вивести її з хати. Ото тоді, коли ти дивився у вікно (я тоді стояв на лаві і дивився через вікно, як горіла сусідня хата – Качурів по-вуличному. У хаті всі стривожені дивляться у вікно, а батько ходить по подвір’ю), батько з матір’ю, прикриваючи собою Софію, перевели її в клуню (вона й зараз стоїть). Софія була в нас ще кілька місяців, інколи виходила в село. Що з нею сталось – мені не відомо. Вона пішла і не повернулась. Мабуть, поліцаї піймали і розстріляли".

У травні, через місяць після звільнення, до мене приїхав Борис Бульбинський, з яким я сидів у Мордовії в таборі № 17. Він сказав, що створена організація, яка вже надрукувала листівки російською мовою. Я хоч і був проти того, щоб на Україні українці розповсюджували листівки російською мовою, але все ж сприйняв позитивно те, що в листівках були заклики до демократизації, багатопартійної системи, протести проти відродження Хрущовим сталінізму. Я не мав наміру ставати членом цієї всесоюзної, згідно з назвою і програмою, організації. Я вважав за необхідне створювати національну організацію, яка б у першу чергу відстоювала інтереси українського народу, боролася б за відновлення української держави. Але, повторюю, я був не проти діяльності всесоюзної організації, яка б боролася за демократизацію і цим сприяла поневоленим народам у здобутті незалежності, а тому я вважав, що потрібно допомогти цій організації в її становленні. Крім того, була ще одна – основна причина: мені потрібні були помічники. Я хотів організувати допомогу тим, хто хоче втікати з політичних таборів. Ми домовилися, що я допоможу Бульбинському в його справі, а він зі своїми людьми допоможе мені.

Я взяв 1800 листівок, розповсюдив їх у Житомирі в травні 1963 року. Потім зустрівся з Бульбинським, нагадав про домовленість. Він відмовився діяти згідно з нашою домовленістю, сказав, що боїться. Я зрозумів, що він не піде далі листівок, і розійшовся з ним. Я надіявся, що він мене не викаже, якщо його арештують. Але 27 вересня мене арештували. На слідстві я дізнався, що він був затриманий 19 вересня з валізкою листівок, на другий день виказав свою двоюрідну сестру, Трохимович Марію, яка вчилася на четвертому курсі Рівненського педінституту, Тарасюка Тараса і мене. (Можна було б його ще зрозуміти, якби над ним знущались...) Виказав також і людей з Архангельська, Мурманська, в тому числі Яковлєва і Арбузова, які сиділи зі мною на 3-му в Барашеві. Їх, щоправда, не арештували, а провели обшуки і викликали як свідків. Яковлєв і Арбузов трималися на суді добре.

Нас тримали в слідчому ізоляторі КГБ м. Києва. Слідство тривало до Нового року. За 10 днів до суду нас відправили в Рівненську тюрму, а з 17 по 19 лютого 1964 року йшов процес. Суд був закритий, не пускали навіть батьків, свідків виводили відразу ж після того, як вони дали покази. Тільки на виголошення вироку впустили людей. Я не визнав себе винним, не визнав своєї причетності до листівок. Щодо мене були тільки покази Бульбинського, і тому КГБ довелося фабрикувати додаткові свідчення. Сам Бульбинський розповів усе, що було йому відомо про мою участь. (Не розповів лише про мій намір організувати втечу в’язнів з лагеря і про мою з ним домовленість забрати у вахтера револьвер та пограбувати інкасатора або магазин). Бульбинський і решта визнали себе винними, розкаялися.

Мене визнали особливо небезпечним рецидивістом і дали 10 років особливого режиму. Вважаю, що особливий режим мені дали за те, що в останньому слові попросив записати до вироку, що Бабич – людина, яка остаточно переконана в правоті ідей українського націоналізму (у вироці записали, ніби я заявив, що й надалі буду займатися антисовєцькою діяльністю, чого я не заявляв). Своїм "проханням" я хотів їм сказати: мені наплювати на ваш вирок. Я не лише не зізнаюсь в розповсюдженні листівок (хоча це було очевидним, і для мене було б більш вигідним зізнатись), але ще й заявляю вам, що я прихильник ідей українського націоналізму. Бульбинському дали 10 років. Решті – Тарасюку, Трофимович – по 5 років, за касаційною скаргою їм знизили до трьох (я на касацію не подавав). У середині травня нас із Ровенської тюрми через Львів вивезли в Мордовію. Мене перевезли на особливий режим, решту – на суворий, де сидять і мої приятелі по першому строку ув’язнення, серед них і ті, яким я збирався допомогти вибратись з лагера.

17 червня 1964 року я опинився в мордовському таборі № 10. Того ж дня мене переодягли в смугастий одяг (світло-сірі і чорні (темно-коричневі) поперечні смуги шириною 7 см.). Там було два бараки, обидва переповнені, люди спали і на столах. Я попав у камеру № 5. Мені казали, що раніше в ній сидів митрополит Йосип Сліпий, якого в 1963 році було відпущено в Рим, де він став кардиналом. У камері були нари. Люди здебільшого спали на боку – інакше не вміщались. Потрібно було акуратно перевертатись, щоб не розбудити сусіда. Камери маленькі. Були камери й більші, у новому бараку, але я попав до старого бараку. Враження табір справляв гнітюче.

На другий день мене на роботу не вивели, повели на прогулянку. Прогулочні дворики були огороджені колючим дротом, паркана тоді ще не було, у двориках – смердючі туалети. До того ж… навіть незручно про це розповідати. У сусідній дворик випустили гомосексуалістів. Вони, як правило, сиділи в окремих камерах. Я вперше побачив цю нечисть – гомосексуалістів. Це були карні злочинці – "битовики", як їх прийнято називати в політтаборах, їх привезли з побутових таборів. Їм було років по двадцять-тридцять, деякі вже в роках... Вони бігають одне за одним, хватають за груди, за задницю, регочуть. А в очах порожнеча, якась дикість, загальна недорозвиненість проглядалась.

Спекотне сонце. Сморід. Я глянув на побілений паркан "запретки", побілені бараки, колючий дріт, що оточував навколо, на чортів в смугастому, які бігали в туалетному смороді – і відчув, що ніби попав у пекло. Було гидко. І неприємно, що ця нечисть з нами – політв’язнями. Хоча, звичайно, і розумів: кожен чухає те, що йому свербить.

Вийшовши на роботу, познайомився з іншими політв’язнями. Переважно з українцями. Мені тоді було 24 роки. Політв’язнів мого віку майже не було, в основному – люди старші. Усього в таборі було десь з 500 чоловік. Континґент – багато віруючих, особливо свідків Ієгови. Серед них і Зятек – засновник ієговізму в Західній Україні в 30-х роках, який згодом розповсюдився по всій території Совєцького Союзу. За антисовєцьку агітацію і пропаганду (ст. 62), може, декілька десятків, я в тому числі. Дуже багато за участь у збройному опорі 40 – 50-х років: українці, литовці, латиші, естонці. Особливо багато було українців. Ну, і якась кількість сиділо поліцаїв. Значна частина – "битовики", привезені з побутових таборів, дехто за татуювання – різними шляхами. До політики вони ніякого стосунку не мали. Навіщо їх було кидати в політичний табір? А куди їх було подіти, коли, будучи в таборі, вони вчинили дії, які підпадали під ст. 62. Можливо, і для того, щоб створити нездорову атмосферу, травмувати психіку політв’язнів, чинити психологічний чи моральний тиск. У всякому разі їхнє перебування з політв’язнями КГБ влаштовувало. Були, звичайно, серед цих битовиків і такі, що дотримувались моральних принципів, цікавилися політикою, мали певні політичні переконання, за що одержали політичну статтю, але то були одиниці. А інші жили тим життям, яке було їм властиве в кримінальних таборах. Політв’язні з ними майже не спілкувались. Працювали в’язні на будівництві, тоді будували цех у промзоні, шили рукавиці, а частина людей виходила на будівництво за межі лагера.

У таборі було голодно. Ларка не було. Тобто ларьок був, але можна було тільки на три карбованці купити куриво, мило, зубну щітку. Продукти продавати на особливому режимі не дозволялось. Ніяких передач теж не дозволялось. Додаткового харчування там не було, хоча в’язні виконували на будівництві важку роботу. А тому всі були голодні.

Ще будучи під слідством, я думав про втечу. Прибувши в табір, став до цього готуватися. Я познайомився з Пугачем Василем, який і раніше втікав, навіть брав участь у роззброєнні конвою десь у Сибіру, та Файзуддином Тимуром – татарином. Вони вже готувалися до втечі, ми познайомились, у нас вийшла група з трьох осіб.

Утекти… Підкоп було зробити неможливо – все проглядалось. А тому ми вирішили, коли поведуть у кіно (що було рідко) – це ввечері, бувало, сутінки вже наставали, а ми ще були в залі… Думали, в сутінках ускочимо в "запретку", відірвемо дошки від паркану і будемо вже йти напролом – навіть якщо помітять, будуть стріляти по нас – що буде, те буде, може, прорвемося в ліс. Ми вже приготували інструмент для того, щоб відривати дошки. Нам потрібен був невеликий запас продуктів. Ми потай сушили хліб. І так було голодно, але ми все одно відривали кусочок від пайки, де-небудь потай сушили, щоб ніхто не бачив – могли помітити і зрозуміти. Насушили, напевно, буханки дві сухарів. Ми повністю підготувались до втечі, але, коли підійшов момент і я сказав: "Пішли", – Пугач не наважувався йти. Можливо тому, що з 1961 року, до мого прибуття в табір, чоловіка три чи чотири загинули на паркані: Усинін – був такий українець, бандерівець, якщо не помиляюсь, Шкляр загинув, ще хтось загинув, деякі були поранені, теж ішли напролом, але вони йшли серед дня, просто брали драбину, дошку і йшли на "запретку", з вишок били по них з автоматів – і так вони й гинули. Напевно, це стримувало Пугача. Бачачи, що все-таки мало шансів на втечу в такий спосіб, хоча і не мав надії (попереду понад 9 років строку), все ж я вирішив спробувати вийти на роботу за межі лагера. Якраз будували нову "запретку" – розширювали промзону. Моє прохання задовольнили, бо ніяких підозр на втечу не мали. І тижнів через три – це було 14 серпня – я втік. Проліз метрах у 30 від солдата, – солдат якраз зліз із вишки до собаки. Сашко Чугай, бандерівець, родом із Західної України (згодом Сашка перевели на 11-й лагер. Як я довідався з розповіді Анатолія Шевчука, десь у 68-му чи 69-му Чугая було звільнено. Їхати йому було нікуди, а тому Володимир Гринь направив його на Кубань. По якомусь часі Чугая знову заарештували і, звинувативши у вбивстві, – розстріляли), подавав мені сигнали, коли солдат не дивився в мій бік, стукав молотком об заступ. Там була невеличка улоговина, траву ще не встигли повторно викосити, і можна було проповзти під дротом і повзти по траві до лісу. Сашко подавав сигнали, я повз уперед, і так доповз до лісу. Це було десь о другій годині дня, після обіду. Кілька годин про мою втечу не знали, тривога була піднята після того, як знімали з роботи: перерахували в’язнів і виявили, що одного не вистачає. Мене розшукували, але не знали, в якому напрямку я пішов, слід я петляв, палив ґуму, і собака не пішла по сліду. Роздягнувшись, замотав смугасті штани та куртку в натільну сорочку. Вночі буде холодно, треба взяти з собою. Залишився в одних трусах.

Проробивши запобіжний захід, я кинувся вліво до залізничної колії, яка мала бути на відстані метрів 70-ти. Я біг, а колії все не було! І сонце сховалось за хмари. Нема по чому орієнтуватись, щоб взяти напрямок на Захід, де й має бути колія. Я продовжую бігти. Не стояти ж на місці – треба відбігти подалі від лагера. Вже і бігти важко, захекався, а сонце так і не показується. І ось крізь дерева побачив "запретку" якогось лагера. Це, мабуть, сусідній лагер, подумав я, і повернув вліво, щоб десь там за лагером вийти на колію. Пробігши вздовж "запретки" до вишки, що стояла на розі, повернув вправо вздовж "запретки", розглядаючи крізь дерева цей лагер. Незабаром побачив за парканом "запретки" будівлю з плоским дахом, по якому ходили люди. Придивившись, побачив на них смугастий одяг. Подивився і на вимурувану тумбу, з якої, десь з місяць тому я дивився на цей молодий ліс, в якому знаходжусь, і сказав тоді собі: „Якщо я буду в цьому лісі, то повірю в Бога”. Тумба і сказане тоді лише майнуло. В голові одне: я повернувся на 10-й! Я втратив час! Так, я вийшов на те місце, в яке заповз по траві. Я не став повертатись, хоча це було б набагато ближче до колії. Обійшовши лісом лагер і село Ударне, вийшов на колію і, пробігши по ній, повернув у ліс. Небо стало очищатися від хмар, і, орієнтуючись по сонцю, я побіг на Захід. Захекавшись, зупинився біля куща. То як: є Бог чи нема? Я ж був у тому лісі! – запитав я себе. "Та, збіг обставин", – відповів я на своє ж питання і побіг далі. Незабаром відкрилось друге дихання і бігти стало зовсім легко – я вже не задихався. Ліс там не був болотистим, попадались невелика річечка, болото. Наткнувшись ногою на дрючок, розпоров верх ступні. Кров заливала ступню. Порвавши сорочку, зробив перев’язку. Біг аж до заходу сонця. Ноги тремтіли від втоми. З такими ногами від погоні не відірвешся. Темніло. Побачив біля кущів копицю сіна. Заліз у копицю. Проснувся, коли вже світало. Пройшовши кущами з десяток метрів, опинився на березі річки. Це ж річка Вад! А я думав, що вже перебрався через неї. Перепливши річку, десь через півгодини опинився в рідких кущах серед великого поля. Повіяв холодний вітер, почалась осіння мжичка. Хоча вдалині виднівся ліс, але йти в таку погоду в трусах, а тим більш в смугастому, було б дуже ризиковано. Затаївся. Уже вночі побачив у напрямку на Захід ледь помітне сяйво. Орієнтир є, і я, провалюючись в ями боліт, попрямував на те сяйво. Нарешті добрався до невеликого села, освітленого зрідка лампочками. А холодна мжичка як почалась зранку, так і не припиняється. І де вона взялась на мою голову?! Адже до моєї втечі всі дні стояла сонячна, чудова погода. В кількох хатах ще світилось. Я промерз, весь мокрий, ниє рана під забрудненою пов’язкою. В якомусь напівсвідомому стані йду до однієї з хат, хоча і знаю, що цього ні в якому разі не можна робити. Постукав у двері. Відкрив чоловік, віком років за 50, трохи відхитнувся, побачивши на мені смугастий одяг. В хаті чоловік з жінкою. Дали поїсти. Жінка попросилась вийти на хвилинку по потребі на двір. Я дозволив. Пройшло кілька хвилин. Відкриваються двері і в хату вскакує солдат з наведеним на мене автоматом. Зайшли й інші. Виявляється, вони були в сусідній хаті. Та жінка підбігла до вікна тієї хати, стукнула у вікно, сказала, що я в них. Це сталося о першій чи другій годині ночі в селі Коперзань у районі 17-го лагера. Коли я втік, на пошуки кинули солдат (солдати були в шинелях), оповістили по радіо цивільне населення.

І так сталося, що мене піймали солдати зі взводу, де командиром був мій односелець, з яким я жив на одній вулиці. Він за рік до цього закінчив училище і був направлений у Мордовію.

Він розповів про мене солдатам, і вони вже знали, кого шукають. Ви ж знаєте, що їх спеціально налаштовують проти нас, кажуть, що ми бандити, вбивці. А тут до мене дуже добре поставилися, коли піймали, поділилися зі мною своїм пайком. Інших, я знаю, бувало, що й убивали на місці, або так били, що втікач, прибувши в тюрму вже після суду, харкав кров’ю. Мені пощастило... А зі втечею не пощастило. Хоча… Ну, втік би я, опинився б на волі. І все! Далі вже втікати нікуди – від себе не втечеш.

У жовтні мене судили і дали три роки за втечу, додавши цих три роки до не відбутого строку. На касацію я не подавав, але заявив протест на неточність у вироку. Там записали, ніби я заявив: буду і надалі тікати з місць ув’язнення, тому що мене тримають не на Україні. Насправді ж я заявив, що буду тікати, тому що засуджений незаконно. Але Верховний суд Мордовії за цією заявою переглянув вирок і вирівняв мені строк – 10 років особливого режиму, із них три роки тюремного ув’язнення. (Строк не міг перевищувати десять років. Вступав принцип погашення – санкція ст. 62-ї).

Я чекав етапу на Володимир. Мене тримали в камері сізо (слідчого ізолятора) в Явасі (селища, в якому знаходиться Управління мордовських таборів – Дубравлага). Ще до суду я хотів здійснити із цього сізо втечу. Михайло Глюза передав мені пилочку, я відпиляв дві дошки в нарах, хотів розібрати стіну або фундамент під нарами, вночі вибратися з камери і спробувати подолати "запретку", але, коли я вже заліз під нари, зробивши постіль такою, ніби я сплю, наглядачі виявили це, і я відсидів п’ять діб у карцері. Я не заспокоївся на цьому – у мене визрів намір тікати з етапу. При посадці у вагонзак та із вагонзака у воронок мені надівали наручники або брали під руки. Тому до самого Горького (на пересилці в Потьмі, Рузаєвці, Горькому) можливості втікати не було. І тільки 24 грудня, на останньому етапі, з Горького до Володимира, з’явився шанс. Я пам’ятаю про своє перебування на всіх пересилках. Та найбільше запам’яталась Горьковська. Особливо якимсь дивним сном.

Ще з вечора мене перевели в етапну камеру. Дали дерев’яний щит, який я поклав упоперек камери на лавки. Остання ніч. Ранком на етап. У мене ще дві нагоди: при посадці з воронка у вагонзак і вже у Володимирі при пересадці з вагонзака у воронок. У камері я один. Лягаю на щит. Майнула думка: чи ж вдасться завтра здійснити задумане? І чим воно закінчиться? Просипаюсь. Мене розбудили, обірвавши сон. Команда: збиратись на етап! Дають сухий пайок. Прокручую сон. Приснилось, що я і мій хрещений (коли хрестили, то він тримав мої руки, бо я чомусь бив попа по обличчю) дядько Олександр, який помер в 61-му, знаходимось на величезній будові. Ми лише вдвох. А навкруги – тільки цоколь та вимурувані різної висоти, деякі вже досягають нашого зросту, стіни зі світло-сірої цегли. Ми кладемо стіну. І от дядько залишає мене, пішовши геть від мене. Я один – продовжую класти цеглу. І на цьому сон обривається. Вже розвиднялось, як мене з іншими в’язнями пересадили з воронків у вагонзак. Вагонзак був переповнений, усі камери заповнені, і мене посадили в камеру з битовиками. У смугастому одязі я був один. Я знав, що у Володимирі мене посадять у воронок, відвезуть у тюрму – і звідти я вже вирватися не зможу. Тому я звернувся до в’язнів, щоб вони допомогли мені. Мені потрібно було замінити бушлат, дістати десь чорний замість мого смугастого. (Піджак і штани були ще з волі). Вони мені сказали: "Ось "змей" сидить (це означає – провинився в чомусь), роздягай його". Але сказати йому: "Скидай бушлат!" я не наважився, бо не знав, у чому він там провинився. Було якось незручно. А тому я лише вп’явся в нього очима, даючи цим зрозуміти, що чекаю на бушлат. Та він не рухався. В’язні, побачивши, що він не збирається роздягатись, сприйняли це, мабуть, як неповагу до "полосатого", наказали йому: "Ну, що ти, скидай бушлат!". Він скинув. Я узяв його, віддав йому свій. Він надів мій смугастий, я його чорний, і коли вже висаджували з вагона, я побачив, як його взяли під руки, відвели вбік. Він мовчав. Якби він заявив, мене відразу, звичайно, почали б шукати, об’явили б "тривогу", але він стояв поруч із солдатами мовчки. А я змішався з в`язнями. Нас, 45 осіб, вивели з вагона, в тому числі з 15 жінок, і стали шикувати по п`ять чоловік у ряд. Поїзд пішов. Станція була порожня. Нас підвели до перону. Праворуч був високий паркан, попереду – неширокий перон. Між парканом і будівлею вокзалу стояли воронки. Я ще у вагоні підготувався до втечі: надів дві пари шкарпеток, розшнурував черевики, щоб вискочити з них. І, знаючи, що більше шансів загинути, а не втекти, написав і записку. Написав коротко: "Я втомився жити". Мені все ж не хотілось, щоб мій вчинок сприймали як відчай від того, що я знаходжусь в ув’язненні. Розстебнувши бушлат, підійшов до передніх рядів. Від перону, метрів три-чотири від в’язнів, вишикувались у дві шеренги солдати-автоматники, і в’язнів по п’ятірках стали саджати у воронки. Я виглядів місце в шерензі, яке було напроти перону, де між солдатами було метрів два відстані. Жінок уже посадили, дійшла черга до нас. А станція порожня, ніяких поїздів. Далі вже чекати було нічого. Я вийняв ноги з черевиків і кинувся між солдат. Солдати аж ніяк не чекали, що хтось із в’язнів може кинутися між них (їх підвела ота щільність шеренг та їхня чисельність), а тому не встигли зреагувати, тільки один, що стояв по правій стороні, майже поруч, замість того, щоб кинутися на мене, запитав: «Куди ти?» Відповісти йому, звичайно, не було часу. Я проскочив між ними, потім через пару метрів проскочив між солдатами другої шеренги, і тут на мене кинувся міліціонер, схопив за бушлат, якого я скидав на бігу, і допоміг скинути. Я вирвався і кинувся по перону. Ще в колоні я бачив, що збоку стояв майор із течкою в руках, він то і зреагував. Побіг за мною і став стріляти з пістолета. Попереду на пероні стояла жінка. Коли я пробігав, бачив, що вона бліда, як стіна, стояла недалеко від стіни вокзалу. Майор біг за мною і стріляв під кутом, щоб не попасти в жінку та кількох осіб, що були попереду на пероні. Кулі влучали в перон, рикошетили (покази жінки в суді). Майор випустив усю обойму, але так і не зачепив мене. Я біг далі. А ззаду автоматна тріскотня, крики «Стій!». Солдати зреагували з запізненням, і їм нічого не залишалося, як відкрити шалену стрілянину вгору. В’язнів, напевно, як у таких випадках робиться, поклали на землю. Перон був майже порожній. Попереду назустріч ішли два чоловіки, я побачив, що вони збираються кинутися на мене. Вони навіть зупинилися, коли я підбігав. Але звернути мені було нікуди, вокзал закритий, колії порожні, розташування вокзалу я не знав, а тому я побіг прямо на них. Підбігши, я закинув руку назад, гаркнув на них і вихопив руку з-за спини. Вони відсахнулись, і я пробіг між ними (імітація вихоплення ножа – вдалась). Потім я побачив, що якийсь дідок витанцьовує попереду. Вокзал вже скінчився. Знову паркан високий. Побачивши цього дідуся, я зрозумів, що він збирається мені вчепитися за ноги (на суді він потім сказав, що, як фронтовик, знає, що в таких випадках робити). Я зіскочив з перону. Ззаду продовжувалась стрілянина. Оббігши того "старикана", вискочив на перон, побіг далі. Та раптом якесь занепокоєння. Попереду нікого нема, вже і недалеко до кінця перону, а тут відчуття небезпеки попереду. Там можуть вбити – промайнуло в голові. Пробігши ще трохи, я знову зіскочив з перону і побіг навскоси через колії. На протилежному боці біля платформи стояв якийсь порожній, за всіма ознаками, поїзд. Підбігаючи до поїзда, я оглянувся назад. На відстані десь метрів 70-80 бігло двоє солдатів. Вони стріляли на бігу короткими чергами. Я зрозумів: їм уже ніщо не заважає стріляти (покази в суді: один цілив у ноги, другий – у голову). Підбігши до поїзда, я кинувся під вагон. Коли переповз на колінах через першу рейку, мене щось кольнуло в стегно лівої ноги. Я машинально глянув: побачив, як хльоснула вирвана штанина, вирвався звідти клубочок пари. Я зрозумів, що поранений, але думав, що може, ще втечу. Вибрався на високу платформу і, побачивши, що на цім боці нема поблизу ніяких будинків, побіг уздовж поїзда у бік міста – до депо. Метрів через 100 нога стала відмовляти. Я сів на сніг. Оглянувся. Нікого не видно. Аж ось у тому місці, де я вилазив, викарабкується на платформу солдат.

До мене наблизився один солдат, потім інші підійшли, почали збиратися люди. Близько їх не підпускали. Принесли ноші і віднесли мене в медпункт біля вокзалу. Там мені наклали жґут, але в лікарню довго не відвозили. Нога розпухла, посиніла і від цього дуже боліла. Медпрацівник почала кричати на офіцерів, пояснюючи, що ногу так довго тримати в жґуті не можна, потрібно везти в лікарню. Довго не могли вирішити, куди везти – в міську чи в тюремну лікарню.

Нарешті відвезли в тюремну лікарню, зробили операцію. Куля пройшла навиліт біля самої кістки, так що мені пощастило. У лікарні я пробув до 22 січня. Пішло нагноєння. Дірка в стегні була такою, що міг увійти великий палець. Харчів, для більш інтенсивного загоєння рани, не вистачало – пайка і в лікарні була маленькою. І хоча не пройшло ще нагноєння, мене перевели в 1-й корпус, де, згідно "Правил", я мав відбути як мінімум ще п’ять місяців суворого режиму. Стали вимагати, щоб я, як усі, вставав із ліжка. Я не звертав уваги. Дірка у стегні була наповнена гноєм, і я лягав так, щоб хоч гній витікав з рани. Мене попередили раз, другий, потім викинули постіль з камери і написали рапорт. На третій день зачитали постанову про переведення мене на місяць на знижене харчування за те, що лежав удень на ліжку. Знижене харчування – це вранці кусочок оселедця або з десяток тюльок і хліб, на обід суп чи борщ без жиру і м`яса, а на вечерю – те, що на обід повинно бути на друге. Цукру зовсім не давали.

Від участі в слідстві я відмовився. На суд, який відбувся в тюрмі 19 лютого 1965 року, мене привели зовсім замореним. Одяг, який мені видали, був обшарпаний – бушлат у латках, одна штанина коротша, черевики розповзлися. Загалом враження я справляв жалюгідне. До речі, в ніч перед судом приснилось, що я в кімнаті, в якій повно жінок. Одні жінки. Жодного чоловіка. Я в чомусь провинився і ці жінки докоряють мені за скоєне. І от захожу в приміщення суду, а там – одні жінки. В складі суду – жодного чоловіка. Я зробив у суді заяву, зокрема, сказав: "…комуністи викреслили із лексикону термін "революціонер-професіонал". Цей усім відомий термін вони замінили терміном "особливо небезпечний рецидивіст", але суть не змінюється, як би не називали, у що б не одягали і в яких би умовах не утримували борців за добробут народу…" ( А що залишалось? Не говорити ж, що я "інопланетянин". Я перебував у ролі революціонера. І мені нічого не залишалось, як продовжувати грати цю роль.) Я заявив, що відмовляюсь брати участь у суді, бо в достатній мірі обізнаний з діяльністю комуністичних судів. Попросив, щоб мене вивели з приміщення, в якому йшов суд, але мене не вивели. Допитували свідків і після наради постановили направити мене на психіатричну експертизу, бо я ніколи її не проходив. Мене відправили в інститут імені Сербського.

Коли в дорозі до Москви глянув у дзеркало, то побачив, що в мене навіть зуби почорніли. Але в інституті Сербського я відійшов, поправився –там був з 26 березня до 13 травня. Перед випискою мене на комісії запитали: "Ви любите Україну?" – "Так, я люблю свій народ, люблю Україну: це моя Батьківщина", – відповів я. (Не міг же я сказати, що любити можна лише дівку та вареники. А все інше міражі). – "Ви одружитесь, якщо вас звільнять?" – "Ні!" – відповів. Це питання було поставлене неспроста. У моїй особовій справі було донесення про те, що в 1962 році я заявив: поки існуватиме совєцька влада, в мене не буде сім’ї, що я не хочу народжувати рабів. – "Чим ви будете займатись, якщо вас звільнять?" – "Не знаю", – відповів я на це останнє питання. На цьому все закінчилось. Мене відправили у Володимир через Бутирки, там тримали 10 днів у камері для смертників і ставились як до приреченого. Вважаю, що причиною того, що після інституту ім. Сербського мене помістили у відділення для смертників, була моя відповідь на комісії в інституті, де, крім інших, мені було поставлено питання: "Ви знали, що за таке переслідують, чому ж ви не боялися КГБ?". Я відповів: "Якщо я не повинен боятися смерті, то чому я повинен боятися КГБ?". У Володимирі продовжили суд. Знову дали три роки, які погасила санкція статті до 10 років.

Умови у Володимирі були такі самі, як і раніше. Тільки раніше я сидів із засудженими до суворого режиму, а тепер – до особливого. Тут були в той час переважно кримінальні – битовики. Один з них – Кобзєв – казах, справляв враження психічно хворого. Коли його виводили на прогулянку, то цей низенький доходяга часто забігав убік. За це його карали, садовили в карцер. Потім він загинув у таборі: поліз у "запретку". Солдат на вишці стріляти не став, бо в`язні крикнули, що то хворий. Але вийшов з вахти офіцер і вбив його.

Ще був Зоричев, він сидів за татуювання з антисовєцьким написом. Йому дали найвищу міру, потім замінили 15-ма роками (до речі, я не чув, щоб хтось із політв’язнів наносив собі в таборі будь-яке татуювання).

Ось декілька випадків з людьми, яких я знав особисто – сидів із ними в одній камері. Черніков Василь, приблизно середини 30-х років народження. На початку 60-х років був учасником пограбування магазину, одержав 10 років. У таборі наніс собі татуювання: "Раб КПСС". Суд виніс смертну кару. Замінили 15-ма роками особливого режиму. В 1964 році він прибув у тюрму в м. Володимир. Восени 1966-го знову наніс собі татуїровку. На початку 1967 року – суд. Розстріл. Мене чомусь викликали на це "засідання суду". Я сказав: "Вважаю, що ця людина психічно ненормальна". Він дійсно справляв враження не зовсім здорового – як і багато інших, яких до нас привозили з побутових (кримінальних таборів). Моя заява не допомогла Чернікову, хоч він розкаювався у своєму вчинку. Десь у середині весни по тюремній трансляції пройшло: "Нема більше Чернікова!". У голосі виступаючого замполіта звучало задоволення.

Тарасов Олексій, народився десь на початку 30-х років. Також сидів зі мною у Володимирі. У табір попав після війни. До політичних приписали за татуювання. Хворів. Не лікували. За погане ставлення до роботи садовили на 10-му (Мордовія) в шізо. В 1971 році його і ще двох за постановою суду відправили на три роки у Володимир. В етапній камері вони нанесли собі татуювання. У кінці 1971 року чи на початку 1972 року – суд. Судили в таборі на 10-му, Тарасов не розкаявся, мабуть розумів, що розкаяння не допоможе. Йому дали розстріл, а іншим дали по 15 років і відправили у Володимир.

Один із них – Сергій Цвєтков – виділявся серед кримінальних своєю порядністю. Крім цього, він був неабиякий художник-карикатурист. Його за це постійно переслідували – і у Володимирі, і в Мордовії. Він часто хворів, не лікували, садовили в шізо, в одиночку. В 1976 році він повернувся з Володимира у 10-й табір (уже для кримінальних) і того ж року помер.

Отже, у Володимирі я опинився з битовиками. Тільки в листопаді 1965 року, з переводом на загальний режим утримання в’язнів, я попав у камеру, в якій сиділи політв`язні. Там був Кланаускас Вітас, литовець, засуджений до 25 років тюремного ув’язнення, ще один литовець, якого через кілька днів відправили в Мордовію, Анатолій Бондаренко і Петро Тупіцин, викладач із Карелії. Тупіцин перейшов кордон Фінляндії і надіявся, що його, як карела, Фінляндія не видасть, але Совєцький Союз направив у Фінляндію фіктивні матеріали, і Фінляндія його видала. У тюрму попав за втечу з сьомого табору. В інших камерах були ще Віктор Балашов і Зайцев, які здійснили з Петром і Бондаренком утечу з сьомого. Усі вони досиджували свої три роки за втечу. Весною 1966 року їх відправили на 10-й у Мордовію, Вітаса – на 2-й корпус, і я знову опинився один серед кримінальних. Можливо, і я б виїхав із тюрми, може, навіть і на волю, бо в січні 1966 року мене викликав кагебіст і запропонував написати прохання про помилування – тоді, у зв’язку зі зняттям Хрущова, декого звільняли, – але я відмовився. (Я був би не проти, щоб мене вигнали за ворота тюрми. А проситися за ворота я не міг. Це було б подібне до того, якби отой монах, що замурував себе в келії, став просити, щоб оте, вимуруване ним, розламали).

Отож, я залишився один серед кримінальних. Важко все-таки з ними, кримінальниками, перебувати на тюремному ув’язненні. Адже більшість із тих. що прибувають із побутових таборів – якщо не виродки, то напівбожевільні. А то і божевільні, яких не поспішають перевести в психлікарню. Там після мене сидів Валентин Мороз, він описував, як з ними сидиться. Пам’ятаю зміст його заяви, копія якої попала на 10-й. Він там писав Генеральному прокурору, що вже четверту добу не спить, просив, щоб перевели в одиночну камеру. Цим кримінальним (битовикам), яких загалом політика не цікавила, не місце було в місцях ув’язнення для політв’язнів. У них було своє життя. І попали вони до політв’язнів з різних причин: одні програлись або щось інше натворили в таборах для кримінальних і вже не могли там бути – боялись; інші думали, що в політтаборах кращі умови, а виявилось – навпаки. Їх продовжували тримати серед політв`язнів і після того, як закінчувався їхній строк за політичною статтею. Тільки в 1972 році їх стали вивозити з політзон. І все ж ці люди (кримінальні) в цілому були мені ближчими, ніж ті, що на волі, на яких і тримається комуністична система. Мені ближчий той, який з настанням ночі йде красти, грабувати, а не до верстака на другу зміну. Став би кожен "вором" – і комуністична імперія не змогла б функціонувати. Та незабаром з новим строком прибув з 11-го Іван Лащук. Він родом зі Львівщини. Після війни вчився у Львові в медичному училищі. З училища пішов у підпілля. Незадовго до арешту в когось там переховувався. Більше того, що його видали. Він пробував вирватися з оточення, відстрілювався з автомата. Його взяли важко пораненим – на тілі залишились великі шрами від автоматних куль навиліт.

Я сидів з Іваном в одній камері майже до закінчення тюремного ув’язнення. В січні 1968 року мене відправили в Мордовію – на 10-й. На Горьківській пересилці, пам’ятаю, я вперше за 4 роки перебування в тюрмі і в таборі (не рахуючи інституту Сербського) досита наївся. Ларьком у тюрмі я не користувався. Не користувався і можливістю одержати посилку. Батьки знайшли мене, присилали посилки, але я відправляв їх назад. Я сам собі створив режим. А що?! Той монах, що замурував себе в келії, міг створити собі режим, то чому не можу створити і я собі?! Різниця була та, що він був з Богом, а я з Порожнечею. На пересилках я збирав у мішок залишені шматки хліба: думав, що в таборі так само голодно, як і раніше. Мені хотілося хоч щось привезти, пригостити, але, коли приїхав, то побачив, що становище стало кращим. У ларьку продуктів, як і раніше, не продавали, але на важких і на шкідливих роботах стали давати додаткове харчування. Хлібом ділилися, і його стало вистачати всім.

Прибувши в табір, я задумав знову здійснити втечу. Відразу ж зустрівся з Пугачем. Пугач познайомив мене з Андреєвим, поліцаєм із Білорусії, який, як і Пугач, мав 25 років. Андреєв у 1961 році здійснив утечу з 11-го, його піймали в лісі, дуже побили, так що він і в Володимирі ще харкав кров’ю. Беручи це до уваги, я довірився Андреєву. Я думав: людина втікала, так побили – він не повинен зрадити. Ми стали розробляти плани. Нарешті я виробив реальний план втечі, протягом кількох місяців його можна було реалізувати. План був простий, майже без підготовки, і ніякої смертельної небезпеки. Але Андреєв видав цей план (як і інші), і в мене нічого не вийшло. Виявилось, я помилився. Все зважив, але не врахував, що Андрєєв може розраховувати на скидку. Адміністрація табору після того два рази направляла в суд клопотання на зниження Андреєву строку до 15 років, але суд відмовляв. Я дав Андреєву кілька ляпасів, мене за це посадили на 15 діб у шізо, а після шізо на три місяці в одиночку. До цього мене багато разів безпідставно садовили в шізо і цим позбавляли можливості готуватися до втечі.

Я пробув у 10-му таборі до 1972 року. Десь у кінці серпня чи на початку вересня мене з групою в’язнів вивезли в Саранськ і помістили в камерах КГБ. Там нам зачитували характеристики. Коли мене викликали і стали читати, то я подумав, що збираються порушити нову справу, бо про мене було написано: антисовєтчик, націоналіст, висловлювався проти соціалістичного ладу, створює групи, чинить тиск на в’язнів.

Через місяць нас відправили вже на Сосновку, куди перемістили особливий режим з 10-го. Це була невелика зона, повністю ізольована від першого табору. Ми прибули в переповнені камери. Знову, як у 1964 році, в`язні не поміщалися на двоярусних нарах, і в деяких камерах спали на цементній підлозі. Я попав у камеру, в якій, крім інших, сиділи Данило Шумук, Святослав Караванський, Микола Євграфов. Шумук тільки-но прибув із Києва. Йому дали 10 років і 5 – заслання за написання книжки "Спомин про минуле". У той же час прибули з України з новими строками Гель Іван і Осадчий Михайло. А Караванський прибув із Володимира. До речі, коли нас везли із Саранська, то в Потьмі бачився з його дружиною Ніною, яка, дізнавшись, що серед тих, що вийшли на прогулянку, є українець, крикнула з заґратованого вікна: "Слава Україні!" Для мене це привітання було таким несподіваним (на пересилці, від жінки!), що я якось завагався з відповіддю.

На новому місці вже не було промзони. Тільки камери, прогулочні дворики і цех, у який заходили з коридору цієї маленької тюрми. У цеху – шліфування шкла. У повітрі, на одязі, руках і обличчі в’язнів – шкляний пил.

У 1974 році, коли залишився до кінця строку 1 рік, мене перевели на суворий режим у 19-й табір. Тут я вже відчував себе вільніше. Це не те, коли з роботи повертаєшся в камеру і знаходишся там у вихідні дні і свята. Тут у бараках можна було спілкуватися з усіма людьми і, до того ж, із ким хочеш, – це не камера – вийти на свіже повітря, в туалет. На 19-му я познайомився з іншими в’язнями. Найбільше спілкувався з Романом Семенюком, який у 1965 році з Антоном Олійником здійснив вдалу втечу з 11-го табору (вони добрались до України, але згодом на них у лісі влаштували облаву. Олійника Антона розстріляли, а Роману дали три роки), з Кравцівим Ігорем, Попадюком Зоряном, Матвіюком Кузьмою, Старосольським Любомиром... А десь навесні прибув і земляк – Василь Овсієнко. Він вперше в таборі. Звикається з табірним життям, але відчувається, що душа його десь там, – на волі. Відчувалось, що він не зупиниться на досягнутому. І я не помилився: йому таки була надана честь носити смугастий одяг. Там, на 19-му, я познайомився і заприятелював із Любарським Кронідом, Азерніковим Борисом. На 19-му частина політв’язнів стала боротися за Статус політв’язня, написали вимогу про надання політв’язням цього Статусу. На одному із звернень стояло і моє прізвище. За це нас порозкидали: Азернікова – в ПКТ (приміщення камерного типу – табірна тюрма), Любарського – у Володимирську тюрму до кінця строку, а мене і Пенсона Бориса відправили на 3-й табір у Барашево – у невелику політзону. Я хоча і допомагав дисидентам (відправка на волю нелегальної кореспонденції), але їхньої діяльності не сприймав всерйоз. До дисидентів моє ставлення було двояким. Я ставився до них з великою повагою як до інтелігентних, порядних людей які, як і я, прагнули вчинити хоча б якусь неприємність для комуністів. Ну, а те, що вони за будь-якої нагоди оголошували голодування, то я розглядав як прояв капризів дитини, яка не усвідомлює, з ким має справу. А взагалі, в моїх очах дисидент був тією людиною, яку ведмідь затягнув у свій барліг, а ця людина кричить: "Права человека! Права человека!.." Людина чомусь не брала до уваги, що у неї свої права, а у ведмедя – свої. Політзона – це не табір. Тут усе стиснуто, не ті можливості (наприклад, у таборі на 19-му мені вдалося дістати приймач, литовець – учасник збройного опору, багатолітній в’язень Сімутіс Людвіґ – переробив його на короткохвильовий, прослуховував передачі і розповідав мені та Любарському новини). Руху за Статус на нашій політзоні вже не було. Неподалік від нашої була жіноча зона. Жінки, пам’ятаю, чогось домагались – можливо і Статусу – відмовились від роботи. Їх возили в якийсь табір у шізо, а з нашої зони – на 19-й (на 3-му шізо було для кримінальних).

У цій політзоні були два Василі – Стус і Лісовий. Лісовий був посправником мого земляка Василя Овсієнка. В 1973 році Лісовий, Євген Пронюк й Овсієнко були засуджені за видання журналу "Український вісник". Тут уже був і Пенсон. Ще там були Ізраель Залмансон і Юрій Мельник із Ленінграда. Я, Стус і Лісовий часто зустрічалися. Бувало, заваримо міцного чаю (а ми це робили досить часто), зачепимо якусь тему, а до нашої бесіди й інші приєднуються... І пішла дискусія. Стус писав вірші. І я якось сказав йому, що писати варто тільки в тому разі коли ти впевнений, що скажеш щось нове, або напишеш краще Шевченка, Шекспіра. Він не погоджувався і запевняв, що його б улаштувало місце серед поетів десь посередині цієї ієрархічної драбини. Василь не пропонував послухати написане ним. І я не звертався, бо байдужий до віршів. Крім рубаїв Омара Хайяма – і то десь з півтора десятка, до яких аж ніяк не можливо бути байдужим. Ось один із них:

Не одерживал смертный над небом побед,

Всех подряд пожирает земля-людоед.

Ты ещё жив, и бахвалишься этим,

Погоди, попадёшь муравьям на обед.

Це тим, які поводять себе таким чином, неначе вони безсмертні. Прекрасні рядки! Це тобі не про щебетання соловейка, який закликає самку до спарювання, не "Пісня над піснями". І не про гул бою – нехай собі бються. Хіба в тому є щось таке, чого ще не було?!

Правда, є і серед українських поетів близький мені поет. Це – Володимир Cамійленко. Але лише одним віршем – "Непевність".

Якби знаття, що треба жить

І сподіватись, і бажати,

То жив би так, щоб кожну мить

Для цілі одної віддати.

Якби ж знаття, що все дарма,

Що в русі вічному творіння

Мети ніякої нема –

Навіщо радощі й боління

Навіщо нам і жизнь сама

Якби знаття, що все дарма.

Я прочитав його весною 61-го. Написане настільки було співзвучним моїм переживанням, що я запам’ятав це на все життя. Тоді я ще був у дорозі до тієї вершини, де вже відсутні такі поняття, як "бажання", "мета", "Бог", де з тотальною переоцінкою цінностей, знецінюється і все, до того бажане – зникає "бажання". А зі зникненням бажання – зникає і мета, потреба в божестві. Ти вже вище Бога, бо можеш покінчити з безглуздям. Ти вже на грані божевілля.

З розмов з Василем я здогадувався: Василь подібного не пише. Ну, а поезія, в якій оспівується природа, боротьба, любов чи ненависть до ближнього, до якоїсь спільноти (мурашника), чи про те, як "Ванька полюбив Маньку, а Манька – Ваньку" (відомо ж: "Кохання – паскудне почуття, яке працює на продовження людського роду"), – де душевне превалює над духовним – мене не притягувала і не притягує. Тоді ж, 61-го, але вже літом, мені попала в руки невелика книжечка, не пам’ятаю вже про що і якого автора. Запам’яталось лише його наставляння: "Не слід пускатися в безцільне філософствування, бо під тонким покровом звичного ходу думок криється зяюча безодня, підстерігають великі загадки світу, яких ніколи не розгадати, та й не слід зачіпати зовсім". Звичайно, я з ним не погоджувавсь. Я невпинно наближався до тієї вершини, з якої і відкривалась "зяюча безодня", відчуваючи при цьому себе в самотності серед людей. Це вже пізніше, коли відбував другий строк, познайомився з думками близьких мені Еклезіаста, Хайяма, Шопенгауера, Камю та ін.

Моя поведінка, особливо того часу, для тих, хто не проник у моє світобачення, була, я думаю, дещо дивною. Не знаю, як її сприймало КГБ. Але одного разу був по цей день незрозумілий для мене випадок. Коли в 63-му я перебував у слідчому ізоляторі КГБ в Києві, то через якийсь час після обіду (в камері я сидів один) зі мною на декілька хвилин сталось щось таке, чого ніколи ні до того, ні після – не було. Думаю, що то було щось підкинуто в їжу, щоб подивитись, як я себе буду поводити.

На 3-му я пробув біля 4 місяців – строк закінчився. Перед звільненням мене посадили в шізо на 15 діб. Посадили за те, що з 24 грудня перестав виходити на роботу і перевірку. Моя відмова була пов’язана з тим, що мене було затримано (поранено) 24 грудня. А, згідно з законом, початок строку – з дня затримання, отже кінець строку повинен бути 24 грудня, а не 27 січня. (Чому в вироку 27 січня – не відомо. За кілька місяців я звертався в суд, але звідти так нічого й не прийшло). В "шізо" застав Лісового, сиділи удвох у камері. За дві доби до кінця забрали на етап, відправили в Потьму, там же мене прийняв спецконвой – і через дві доби (літаком) я вже був у Житомирі. А 27 січня 1975 року я був звільнений. Згідно виданої довідки, я повинен прибути в Баранівський райвідділ міліції, де мають оформити адміннагляд. Я знову в Рогачеві. Постукав у двері. Від яскравого світла у вікні догадався: вже і в батьків є електрика. «Хто там?» – почув за дверима голос матері. – «Я, Сергій». Відчинились двері. Зайшов в освітлені сіни. Дивимось одне на одного. Мене не чекали… Я таки повернувся. І це повернення виглядало поверненням блудного сина (за весь строк я не написав жодного листа – нікому. Ніяких сантиментів!) Ще в Рівному, на побаченні після суду, я відмовився від передачі, заявивши батькові: "У вас своє життя, а в мене – своє. Я не хочу завдавати вам клопіт". Я хотів бути одиноким, ні до чого не прив’язаним. Лише я і той світ, що відкрився мені – світ безглуздя).

Ще було темно. Вранці, стараючись, щоб не помітили, я виїхав у Новоград-Волинський. Вже на заході сонця мене висадили в Луцьку з автобуса. На другий день я вже знову був у Рогачеві.

Наступного разу мене арештували в 1976 році. Я про це вже розповідав.

Як бачите, мої судимості – це програні партії. Я в дурнях. Мене гнітило не стільки втрачене мною, скільки сам програш чергової партії. Мені, крім іншого, хотілось і відігратись – особливо стосовно втечі.

Те, що я розповів – це розповідь про зовнішнє, про прояв внутрішнього світу, мого світобачення і моєї реакції на це світобачення – моєї духовності. Що ж то за духовність, яка була рушієм моїх вчинків, моєї поведінки? Спробую коротко сказати і про це.

Мені було п’ять років, коли збагнув: помруть батьки, помру і я. Відкриття було не з приємних. А коли перевалило за двадцять, задумався: а чи є якась мета, яка була б варта того, щоб її реалізовувати? А ще: що спричинює – якщо коротко – потяг до життя? Що рухає мною, людьми взагалі? Що є людина? І побачив: усе, чого б я не досягнув – зникає. Зникне не лише посаджене мною дерево, збудований будинок, дитина і весь мій рід, до якого я матиму причетність. Зникне і народ, до якого я належу, зникне, як і оті динозаври і мамонти, і – людство. А з ним, зникне і моя, навіть всесвітня, слава, якщо б я і досяг її своїми стараннями. Все поглине безодня. До того ж, все зникне раніше – зникне з моїм зникненням. Знову ж люди, як дерева в лісі. Що мені з того: знатимуть вони про моє існування чи не знатимуть?! Отже, всі мої старання є марними. А моє прагнення щось увічнити, мої старання є нічим іншим, як проявом мого безглуздя. (Якби оті славолюби бачили марноту своїх старань, то не було б ні Геростратів, ні Македонських, ні…). Відкриття по інших питаннях також не радувало. Я думав: люди поділяються на істот з різними статевими органами – на чоловіків і жінок. А що було б, якби їх розділити: чоловіків на один континент, а жінок – на другий? І ліквідувати будь-яку можливість пересікати океан. То чи створювали б оці одностатеві істоти якісь державні утворення, будували міста, прокладали дороги, шили модний одяг, робили модні зачіски, чи писали б вірші та лізли б на Еверест і т.п.? І навіть: чи йшли б вони в монастир? Чи шукали б Бога? І побачив: якщо таке вчинити, а тим більше – вбити відчуття існування протилежної статі, то цього не було б. Виявляється, все це розмаїття людського життя спричиняється існуванням істоти не з таким, як у тебе статевим органом. Прибери отой інший орган – і все замре. Зникне навіть потяг до життя. (За такого бачення об’єкта Гетевський Фауст вже не сказав би: «Мить, зупинися!»).

Радіти з того, що лише завдяки існуванню протилежного дітородного органу створюється ілюзія сенсу життя; радіти, що ти запрограмований (природою чи Богом), що тобою рухають лише інстинкти, в основі яких статевий інстинкт, що запрограмоване і твоє сприйняття буття, не було підстав. Адже в такому разі чим ти відрізняєшся від будь-якої тварини і навіть – рослини?!

То що ж таки є людина – думав я, копаючись у собі. Звичайно ж – різниця є. І ця різниця в тому, що такій істоті, як людина, недостатньо одних інстинктів. У порівняні з твариною, вона є більш складною, а тому в неї і більші запити, які й породжують, на відміну від тварини, далекосяжну мету – навіть ту, яку буде досягнуто вже після її смерті. Люди і відрізняються від тварин тим, що постійно перебувають в полоні ілюзій. Перед людьми завжди якийсь міраж – якась релігія. Цей міраж обнадіює, вабить до себе своїми принадами, які і є тією метою, до якої вони гребуть. Міраж є складовою людини. Він, як і інстинкти, є необхідним, бо інакше людина не була б людиною. А ще в людині є оте основне, в чому не лише зароджується цей міраж, але яке ще й оцінює цей міраж. Оте, яке не лише бачить навколишній світ, а й заглядає в самого себе, оцінює все, і, протиставляючи себе виявленому в собі безглуздю, бунтує проти того, що є в ньому, що, як запрограмоване, діяло в ньому поза контролем.

Це і є оте, чого нема в тварини, яка хоча і має і почуття, і якийсь розум, який, як і в абсолютної більшості людей, лише обслуговує інстинкти, не в змозі побачити себе зі сторони, оцінити інстинкти – саму себе. Якщо в тварини є лише тілесне – душа (душа – живе тіло будь-якої істоти – прояв цього тіла. Вона, як і тіло, не є незмінною. Змінюється тіло – змінюється душа. В дитинстві вона одна, в молодості вже інша, а з немічністю тіла – немічною стає і душа. Вмирає тіло – вмирає душа. Корінь дерева вмирає разом з кроною), то в людини ніби дві істоти – два "Я": тілесне (душа), і якесь, яке не піддається визначенню, духовне "Я", яке проявляється в якийсь період життя в окремих людей, відкриваючи їм інше бачення світу і цим загрожуючи самому життю. Людину і відрізняє від тварини те, що збагнувши свою тваринну суть, вона протестує проти тваринної долі, заперечуючи цим саме життя. Така людина вже не є людиною. Це – надлюдина – людина яка піднялась над людиною-твариною, що як і тварина, бється за протилежну стать, а в окремих випадках і вбиває свого суперника (суперницю). Вона бється і за місце вожака, йде війною на інший народ, винищує тих, які гребуть не на той міраж, на який вона гребе. Різниця між ними очевидна: який контраст! Одна людина кінчає з життям із-за відмови самки (самця) відповісти взаємністю, а інша – із-за усвідомлення безглуздості буття.

Оте – всеохоплюючий розум чи дух – духовне "Я" (немає значення, як ми його назвемо) не бажає прислуговувати тілесному "Я" – душі, а стоїть вже над ним, споглядаючи оте, що випромінюється з цього тілесного бажаннями. І подавляє окремі бажання, бо не бачить у виконанні цих бажань нічого іншого, крім безглуздя. Це і є оте духовне "Я", яке одного відриває від земного життя, зробивши з нього ченця-затворника, а іншого позбавляє й міражів, відкриваючи, як і Еклезіасту, марноту марнот, це і є оте "Я", яке, при наявності, утримало б лосося від безглуздої подорожі до нерестилища, свиню – плодити поросят (підуть же на відгодівлю і під заріз. А раб, який народжує раба, хіба не є цією свинею?), а смертника – народжувати приреченого на смерть.

Отже, якщо людину щось суттєво і відрізняє від тварини, то це і є наявність у людини духовного "Я", яке більше того, що потенційно є в кожної людини, але проявляється лише в окремих випадках. (Але ж що з того, що людина має це духовне "Я"? Що з того людині?). Міраж також є тим, що виділяє людину в середовищі тварин, але це є нічим іншим, як тим, що в капкан для людини покладено більш нафаршировану приманку – різниця в приманці. Декому з людей вдається її обійти. Але ж що з того, коли доля всіх людей і тварин одна: з праху вийти і в прах відійти.

(Я вжив слово "дух". Це неспроста. Я вже розповідав про свої сни, але не розповів ще про один дійсно дивний сон, у якому я був роздвоєним: дивився на себе зі сторони на відстані десь двох метрів. Це, щось невидиме, яке думало і яким був я, дещо з висоти дивилось на моє – яке рухалось – тілесне я. Цей психічний феномен (нехай навіть у сні) я не в змозі пояснити. Але якби я вірив в існування чогось надприродного, в те, що людина складається з двох незалежних компонентів – тілесного (матеріального) і духовного – то сказав би: моє духовне "Я" відійшло від своєї оболонки – мого тілесного "Я" і споглядало його зі сторони. Що оте – духовне – є якоюсь незбагненною субстанцією, яка на відміну від мого тіла, яке з зародження і до смерті постійно перебуває в русі – з праху в прах – і є тим незмінним, що є в мені).

Люди – це ті ж лососі, що йдуть на нерест. Йдучи до своєї мети, хизуючись цією ходою, люди, як і лососі, йдуть до свого кінця – назустріч смерті. Якщо б цю ходу було перенесено на полотно, то це була б заповнена людьми – кожна з яких грає свою роль – стрічка транспортера, яка, невпинно рухаючись, скидає їх у безодню, приймаючи на себе в протилежному кінці все нових гравців. Одні падають, а другі – вискакують, щоб зіграти ту ж комедію, яку вже зіграли ті, що попадали. (За тиждень на планеті біля мільйона падає (помирає) і понад мільйон вискакує (народжується). І так у цьому безглуздому повторенні пройшли десятки тисяч поколінь. Безглуздя продовжується.

Колись один з мудрих сказав: "Люди – це 99% дурнів і один процент, який ризикує заразитись". А інший висловився більш радикально: "Всі люди або хворі, або дурні".

Я не бачу ніякого сенсу в існуванні наступних поколінь. (Вони що – йтимуть до якоїсь мети?! Мені вони не потрібні. То – кому?! Кому потрібні ті, кого нема? Отож, коли помирав мій батько, то я написав йому з Вінницької тюрми: «Якби всі люди поступили так, як я, то Бог, якщо Він є, побачивши, що через 100 років людей на землі не буде, спустився б з неба і пояснив би, для чого ця комедія». (Так мали б поступити ще Адам з Євою, "Будеш у муках народжувати". (Згідно з Біблією ми – продукт інцесту. Якби Біблія писалась значно пізніше, то Бог створив би не тільки Адама і Єву, а й Авраама і Сару. А може і ще когось). Дурна баба (Єва). Чому не сказала: не буду народжувати! (Хіба можна народжувати поза раєм?! Виготовляти, не задумуючись, можна іграшку для дитини, а не дитину). То ж чи варто співчувати жінкам, які корчаться від болю при родах?!).

Духовна вершина: Гільгамеш, Еклезіаст, Хайям, Камю… Перші троє навіть не знали, що Земля має яйцеподібну форму, але досягли тієї вершини (того бачення), яка доступна лише небагатьом з наших сучасників. Їх зовсім обмаль, бо хоча і чуємо від декого про марноту марнот, але їхнє життя свідчить, що то лише слова, а не те, що вони відчувають. Ну а абсолютна більшість – як у давнину так і тепер – задовольняється приземленими вершинами: не вище церковного купола, або того, на що спроможний телескоп – шкарлупи яйця, в якому знаходяться.

Релігії – міражі. А міраж є міражем. Він виникає і зникає. Ми знаємо: міражі, на які гребли давні єгиптяни, греки, русичі та інші народи, уступили своє місце наступним міражам. Колись один з поетів (Беранже), думку якого я не поділяю (хіба ж хочеться бути дурнем), написав: "Если к правде святой люд дорогу найти не сумеет, честь и слава безумцу, который навеет, человечеству сон золотой". Нам відомо: Будда, Ісус, Магомет, Маркс… і є тими безумцями, які навіяли цей сон, і в якому і по цей день ще перебуває людство. (Людство сидить у човні і гребе на міраж. А на що йому ще гребти, коли берега не існує).

Я не визнаю жодної з релігій. Не визнаю і світських "релігій" з їхніми культами і кумирами: спільнота – Бог, видатні особистості – боженята, де найбільш яскравими безумцями є Маркс (комунізм) і Гітлер (тисячолітній рейх). І де література та мистецтво оспівують оте тілесне, що ріднить людину з твариною, безпідставно відносячи оце оспівування до духовних цінностей. (Є балетомани, меломани, футболомани... Є й націомани та інші "мани"). У світських релігіях, особливо в тих, у яких зовсім відсутній елемент трансцендентного, продовження життя спільноти сприймається як продовження власного життя. Тому і потяг представників світських релігій будь-що залишити свій слід в житті спільноти. А звідси і прагнення продовжити життя спільноти до безкінечності, що є таким же безглуздям, як і очікування на друге пришестя Ісуса.

Ісус – людина, яку нарекли Божеством. Яка ще й досі є предметом поклоніння… Неможливо уявити дурня, який міг би знищити ту людину, яка може оживити мертвого. Невже жиди й Пилат і були такими дурнями, яких важко уявити?! А що зробив би зі своїм підлеглим – Пилатом – імператор Риму, дізнавшись, що Пилат знищив такого чудотворця?! А може хтось скаже, що ні жидам, ні Пилату, ні імператору не потрібна була людина, яка могла б оживити того, що помер?!

Я не відкидаю можливого існування якоїсь невидимої сили, яку люди називають Богом і яка має до людей якесь відношення. Але чому вона має бути такою, якою люди малюють в своїй уяві? Адже якщо та сила і є то, для чого їй потрібні люди – невідомо. А може люди для неї є тим, чим є для людей корова або бактерія в кишечнику?

І дійсно: навіщо Богу та, бажана для людей, складна технологія – вічне збереження людського тіла, чи якогось там Духа чи душі? Хіба людині потрібна вічна корова?! Людину цілком влаштовує те, що вона замінить себе телям. Якщо і є така невідома сила, то, без сумніву, пізнати її не дано. Як і те, що таке простір і що таке час. Коли обдумуєш це, то закрадається божевільна думка: А чи може бути простір у Безпросторі? Чи може бути час у Тому, в чому нема Часу?

Наука нічого людині не дала. Хіба що те, що колись у давнину людина жила в живому, а тепер – у мертвому. Що змінилось у житті людини з відкриттям, що Земля не на китах? Що змінилось з польотом у космос? (Політ у космос – політ у Нікуди. Переселення людини на Марс чи навіть в інше сузір’я. Що з того?). І що зміниться, якщо людина житиме не 100 а 1000 років? Ото і всього, що видавить зі свого кишечника в 10 разів більше лайна.

Як в ув’язненні, так і на волі в періоди між ув’язненнями, в мене не було глибокого духовного зв’язку з тими, що мене оточували. (Духовність! У кожної релігії свої кумири. Хіба потрібні Шекспір, Шевченко, про яких я згадував, християнству? Та й будь-якій релігії?! Крім "світської", до якої вони належать). Я був чужим для тих, хто поклонявся Богу і в значній мірі чужим і для тих, для кого Богом стала спільнота, хто дорожив світськими цінностями. За все своє життя я не зустрічав людину, думки і переживання якої повністю співпадали б із моїми. Ті, що мене оточували, гребли на свої міражі. Я також інколи брався за весло. Але то лише для того щоб розім’яти м’язи. А що робити?! Адже – або сиди в човні, або вискакуй за борт. Одне і друге – безглуздя.

У 60-му я сприйняв український націоналізм як мотивацію для участі на полі бою, де я міг би себе показати, прославитись. Але незабаром побачив, що і це марнота. Збагнув і те, що народ, будучи слабкішим – пускає сльозу. А коли стає сильнішим, то сльозу вже пускає інший. Політичну діяльність я сприймав як одну з забав для дорослих. Мені особисто вже нічого не було потрібно. Ну, майже нічого. Та, все ж були близькі мені люди, які бачили світ таким, яким раніше бачив я. (Люди як бігали в дитинстві за барвистими метеликами, так і ганяються до кінця свого життя. Їхня свідомість не змінюється. Вона як була, так і залишається на рівні дитячого сприйняття). Вони дорожили тим, чим раніше і я дорожив. Вони прагнули того, чого раніше і я прагнув. То чому б їм не допомогти, адже мені нічого втрачати – думав я, залишаючи 13 квітня 1963 року Володимирівську тюрму.

Я просидів 27 років і 4 місяці. З них 24 роки – в камерах. Фактично в мене відібрали найкращі роки життя. Але я ніколи не сприймав це як трагедію. Адже трагедія не в тих бідах, що бувають у житті. Трагедія людини – в безглуздості буття. Коли це усвідомлюєш, то ці «біди» відступають на задній план і стають не вартими особливої уваги, переживань. Перший рік я ще переживав, що мене відірвали від волі, що я завдав горя близьким, не можу бути опорою меншим братам, сестрам. А потім я вже дивився на все байдуже, як на комедію. Це пов’язано з моїм світосприйманням. Замислившись під час першого ув’язнення над сенсом життя, я прийшов до песимістичних висновків, світ я побачив як суцільну трагедію, яка в подальшому осмисленні перейшла в комедію. Трагедія перестала бути трагедією. Я побачив, що встановлені – як суспільством так і генетично – заборони ("табу") не мають під собою ґрунту, що робити можна, що завгодно. Але це не радувало. З проникненням туди, де вже не існує ні добра, ні зла, все існуюче втрачає свій сенс. У Достоєвського Смердяков, усвідомивши, що Бога немає, що все дозволено, радіє з цього (карати ж нікому) , а Іван Карамазов дивиться на це трагічно, душа його в скорботі від того, що все дозволено, все можна робити. Адже, якщо Бога нема, то навіщо і те – "все дозволене". Камю дійшов до того, що нема різниці: лікувати хворих на проказу чи топити печі крематорію; але є люди, які вибирають лікування людей. Приблизно таким був мій вибір: я все ж і далі відстоював справедливість і цим залишався на боці тих, хто лікує людей. Можливо, це примха моя, така моя натура, я не міг бути іншим. Якщо я бачив, що люди чинять якесь зло, завдають іншим болю, мене це обурювало, і я не міг залишитися збоку. Я міг би зрозуміти людину, яка завдаючи біль іншим, байдуже ставилась до власного болю. Наприклад, якби вона кинула людину в піч крематорію і кинулась за нею сама в цю піч. Існування людини є абсурдом, а тому повна руйнація всього сущого тим, хто збагнув цей абсурд, не викликала б у мене ні обурення, ні навіть подиву. У 1962 році я вже знав, що мені з людством не по дорозі, що не буду мати сім’ї, що не буду причетним до продовження людського роду. По-перше, як уже я сказав, я не міг народжувати рабів. Я був рабом. А раб не повинен народжувати раба – це аморально. Кумир українців Шевченко в своїй нещасній долі і долі своїх сестер, братів чомусь звинувачує лише царя і панів. Хоча в першу чергу відповідальність несуть його батьки. Це – політичний мотив. А з філософських позицій – що є основним – я не міг переступити нігілізм. Це Ніцше міг зі своєю надлюдиною. Але фактично це неможливо. Якщо людина приходить до усвідомлення того, що нема нічого такого, заради чого варто було б жити, то вона вже і не може нічого знайти. Втраченого в результаті осмислення, замінити нічим. І це довів Джек Лондон своїм Мартіном Іденом. Не знаю, як склалося б усе для мене, якби в 1963 році мене не арештували. Я не міг знайти відповіді на питання про те, заради чого вся ця комедія. Можливо, якби я... Колись я шукав Бога (хотілось таки виявити в безглузді якийсь глузд), але це скінчилось нічим. У безодні, що відкрилась мені, Бога не було. Якщо людина зрозуміла, що вона Сізіф, то вона не може бути щасливою, тому що все це безглуздя. Камю робить Сізіфа щасливим, але це неможливо. Якщо Сізіф щасливий, то він забув, що він Сізіф. (Людина щаслива, бо не бачить, що вона нещасна). Камю тут сам собі суперечить. (Щоб краще мене зрозуміти, потрібно познайомитися з Еклезіастом – марнота марнот, з песимізмом Шопенґауера, зі вседозволеністю Достоєвського – але не з тією вседозволеністю, від якої торжествує душа, а з тією, від якої вона в скорботі, познайомитися з "абсурдом" Камю).

Отже, якоюсь мірою можна сказати, що тюрма врятувала мене. В ув’язненні я постійно відчував потребу відстоювати себе. Сказати образно, я був як Діоген, який сміявся зі своєї бочки. Але різниця в тому, що Діогену ніхто не заважав, а по моїй бочці постійно били палицями. Думаю, якби по бочці Діогена стали бити палицями, він би зрештою перестав сміятися і, розлютований, вискочив би з неї. Приблизно таке сталося зі мною. Тюремна атмосфера відвертала мене від песимістичних думок, і цим, можливо, вона врятувала мене. Перебуваючи в ув’язненні, я розумів, що з кожним роком втрачаю те, інше, все відходить, але я не переживав через те, тому що не дуже цінував. Я багато говорив із віруючими, особливо на 10-му, де було багато проповідників. Я запитував, як би вони жили, якби Бог для них зник. Вони відповідали: жили б, як і раніше. Для мене це було незрозумілим. Тільки одного віруючого (Стойко Ілля – з Бучача) я зустрів, який сказав: так, якщо Бога нема, то нема ніякого сенсу в продовженні людського роду. Можливо, що я не правий, але мені здається, що навіть Ісус Христос не був оптимістом і сприймав життя як трагедію: (Будь воля моя, никогда, ни за что не родился бы я. – О. Хайям).

Якщо Бога немає, планета перетворюється у велику камеру смертників, з якої немає виходу. Віра в Бога – це ж пошуки спасіння, виходу з камери смертників, пошук сенсу. Мене більше хвилювали духовні проблеми, ніж соціальні. Адже соціальні проблеми – це проблеми створення кращих умов для тих, що знаходяться в цій великій камері смертників. Хіба це так важливо, в яких умовах знаходяться приречені?!

На закінчення цієї розповіді хочу сказати ще таке: Я ще в дорозі! Ця дорога – дорога безглуздя, на яку ступив своєю появою на світ. Вибору не було, бо дорога безглуздя – це дорога життя. Мені не хотілось нав’язувати комусь свою волю – виштовхувати когось на цю дорогу. Не хотілось бути і погноєм для когось. Я хотів бути тим зерном, яке падає на камінь, а не в ґрунт. А тому із пройденого по цій дорозі мене тішить одне: я не нав’язав комусь свою волю і не став погноєм для когось, як якийсь неандерталець став погноєм для мене. Хоча, повинен признатись: людина приходить у світ безглуздя, і що б вона не робила, є безглуздям.

Ну, а якщо підходити до життя з визнання "що треба жить, і сподіватись, і бажати", забувши, що ти Сізіф, – то скажу вже інше: Той духовний стан, який властивий сучасним суспільствам, мене не влаштовує. Людство ніби деградувало, скотилось на дуже низький рівень. Порівняти навіть літературу – наскільки література XIX століття духовно багатша сучасної! Думаю, тоді люди були кращі, вищі духовно.

– Чому Ви так думаєте?

– Гадаю, тому, що люди тоді більше вірили в Бога. А переставши вірити – все одно щось шукали, в них була якась ідея, пошуки ідеалу. На сьогоднішній день люди розчарувалися в ідеалах і забувають про них. Тому вони так байдуже до всього ставляться. І це зрозуміло: міражі, навіяні безумцями, майже розтанули в мареві, і люди не знають, куди їм гребти. Людям уже потрібні нові безумці, котрі навіяли б їм нові міражі – релігії.

– У Вас було в сім’ї релігійне виховання?

– Ні, не було.

– Як Ви думаєте, чи може людина з Вашим світоглядом, вже сталим, прийти до Бога?

– Для цього повинно статися чудо... Мабуть – богоявлення. Все інше я беру під сумнів.

Хоча не можу гарантувати, що не сприйняв би це явлення за галюцинацію (Мойсей, мабуть, не знав, що існує таке явище як галюцинація)...

Літо 1989 р.

Від редакції

Він зітканий з таких кричущих протиріч, що лишається лише дивуватися цільності його натури. Історія життя Сергія Бабича – історія самопоглуму. Тільки на перший, увіч побіжний, погляд. Великий гуманіст під маскою радикала. Марні спроби відшукати ще таку особистість, яка б так зворушливо і безнадійно воювала з вітряками. Його теорії шокують, умовиводи вражають... Розумний і напрочуд вразливий, він раз і назавжди відгородив себе внутрішнім бар’єром від суєтного світу й досі цілком комфортно почувається на тім осібнім і недосяжнім п’єдесталі.

Жаль тільки, що пан Бабич почався там, де закінчився Бог.

Журнал «Світло спілкування» (м. Житомир), № 13. – 2011. – С. 70 – 85.

Це інтерв΄ю було опубліковане в №№ 7 і 8 Бюлетеня «Страничка узника» 1989 року в Москві російською мовою; в авторському перекладі – в житомирській газеті «Голос громадянина» № 20 і 22, жовтень 1990 року, звідки його 7 – 8 грудня 2008 року засканував В.Овсієнко для сайту ХПГ «Музей дисидентського руху». Тут оприлюднюємо останній авторський варіант – за журналом «Світло спілкування».

.


Рекомендувати цей матеріал